Священномученик Мефодій , єпископ Петропавлівський

Місяця лютого на 4-й день

Священномученик Мефодій народився 30 липня 1868 року в селі В’ятському Сарапульського повіту В’ятської губернії в сім’ї псаломщика Платона Краснопьорова, а під час хрещення його нарекли Михайлом. Сім’я жила дуже бідно в матеріальному плані, і Михайло з дитинства впізнав бідність і пов’язані з нею позбавлення. Але одночасно з цим він пізнав і велику силу віри; тут його першим наставником став батько, який навчав сина в усьому покладатися на волю Божу, пізнавати близькість до людини Бога, який навчав бачити, що у світі нічого не відбувається без Його доброго Промислу, нехай і не одразу людьми усвідомлюваного. Михаїл закінчив Сарапульське духовне училище і Вятську Духовну семінарію і в 1890 році був визначений на посаду наглядача Сарапульського духовного училища.
22 жовтня 1891 року єпископ Сарапульський Афанасій (Пархомович) висвятив Михайла на священика до Тихвино-Богородицької церкви в селі Паздери Сарапульського повіту. 19 лютого 1896 року його призначили понадштатним священиком до Вознесенського собору в Сарапулі та завідувачем і законовчителем Микільської церковнопарафіяльної школи. Під час свого служіння священиком отець Михаїл овдовів і ухвалив рішення цілком віддати себе на служіння Церкві, а для цього він насамперед визнав за необхідне завершити духовну освіту.
У 1898 році отець Михаїл вступив до Казанської Духовної академії. У цей час ректором академії був єпископ Антоній (Храповицький); спілкування з цим видатним архіпастирем, бесіди його про чернецтво схилили отця Михайла до рішення прийняти чернечий постриг. 11 лютого 1900 року, коли ієрей Михаїл навчався на третьому курсі академії, єпископ Антоній постриг його в мантію і назвав йому ім’я Мефодій, призначивши благочинним духовенства, яке навчалося в академії. У 1902 році ієромонах Мефодій закінчив Казанську Духовну академію зі ступенем кандидата богослов’я. Тема його кандидатської роботи була “Пастир Церкви за вченням святого апостола Павла”

16 серпня 1902 року ієромонаха Мефодія призначили помічником наглядача Уфимського духовного училища, а за рік – інспектором Олександрівської місіонерської семінарії в місті Ардоні в Осетії і членом Ардонського відділення Єпархіальної училищної ради. 1904 року ієромонаха Мефодія нагородили наперсним хрестом, а 1905 року призначили виконувачем обов’язків ректора семінарії. 20 листопада 1906 року отця Мефодія призначили ректором Уфімської Духовної семінарії та звели в сан архімандрита. У 1907 році архімандрит Мефодій був обраний постійним членом Уфимського єпархіального комітету православного місіонерського товариства, у 1908 році призначений редактором неофіційної частини “Уфимских епархиальных новостей” і того ж року – старшим членом Просвітницького відділу уфимського єпархіального Братства Воскресіння Христового зі званням помічника голови Братства.
Будучи активним будівничим виноградника Христового, духовним вихователем юнацтва – учнів семінарії, пастирем і проповідником, отець Мефодій намагався якомога більше захистити паству від хижих вовків, які дедалі сміливіше діяли в розпусній атмосфері початку ХХ століття.
Починаючи 1908-1909 навчальний рік, отець Мефодій звернувся до семінаристів із напутнім словом. “Сумна і важка для враження картина видається нам, браття і юнаки, якщо ми зупинимо увагу свою на сучасному стані виноградника Божого, – сказав він. – Те, що відбувається останніми часами у світі та нашій православній Вітчизні, ясно свідчить, що будівничі виноградника Божого починають уподібнюватися богоборчим іудеям: відкидають слова посланців Божих та обранців, посудин благодаті Божої, ображають їх і “ганьблять… та виголошують усілякі злі словечка” на них, починають удруге розпинати Сина Божого, відкидаючи Його святе Євангеліє, нехтуючи Його заповідями та заперечуючи докорінно саму справу християнства.

Масонство разом із сектантством – ця страшна боговражда сила – швидко поширюється у світі християнському; у масі друкованих видань своїх воно відверто й цинічно обіцяє в недалекому майбутньому “розвіяти за вітром попіл сучасного християнства” і відсвяткувати над ним сумну тризну. З не меншим успіхом воює проти Церкви Христової релігійний раціоналізм і матеріалізм. Замість Євангелія Христового, починають зачитуватися твором богохульника Ренана або “Капіталом” Маркса. З фанатизмом і впевненістю проповідують настання “небесного-духовного царства вічного життя” на землі. Багато хто спокушається на єврейство, на магометанство і навіть язичництво, тисячі душ, ухиляючись від православ’я, залишаються без жодної релігії. Відкинувши Євангеліє Христове як книгу нездійсненних ідеалів, сучасні, іменовані християнами, вчителі намагаються в практичному житті знищити вплив Євангелія, зняти з людини всяку моральну відповідальність за її особисту життєповедінку. За сучасною антихристиянською мораллю, будь-який вчинок, навіть і найкровожерливішого хижака – людини, може бути підведений під моральний. Одним словом, ворожий Христовій Православній Церкві стяг антихристиянського настрою людства високо майорить, і під стяг його стікаються все нові й нові полчища дорослих, юнаків-підлітків, майже дітей. Доводиться із сумом і глибоким сумом переконуватися, що противлення Господареві виноградника зростає, горде свавілля, бажання повалити благе ярмо Христове, самочиння, ворожий настрій посилюються…”.
“Але ви знаєте, що “миродержитель темряви”, “бог віку цього” і нині засліплює уми й серця багатьох “синів супротиву”, що містять істину в неправді; сатана, зв’язаний на тисячу років, чи не бачите, як нині розв’язується у своїй похмурій діяльності? Чи не помічаєте, як пекло і пекло тінню свого мороку посилюються закрити світло Христової істини і віри в роді людському? Антихристиянські початки життя під пристойними і оманливими іменами нововір’я, богошукацтва, соціалізму, комунізму і тому подібного – прагнуть затінити і спотворити до невпізнання чисті християнські ідеали, світло євангельської Христової істини, Того, Хто просвіщає світ і “кожну людину, яка приходить у світ”. “Стережіться, юнаки, як небезпечно ходите”. Час наш “небезпечний”, “дні лукаві”. Багато нині треба мудрості, і саме мудрості небесної, а не земної. Нині особливо потрібні люди, тверді духом, які глибоко вірять у Бога і віддані сини Церкви Христової, переконані проповідники та сповідники християнства”.Бажаючи, щоб семінарія за рівнем освіти і за кількістю предметів, що викладаються, стояла на високому рівні, ректор робив усе можливе, щоб це здійснити, на що часто не вистачало коштів, і в січні 1909 року він звернувся до з’їзду духовенства з проханням, щоб він забезпечив винагороду деяких вчителів за викладання додаткових предметів.
Як одному з найвідоміших і обдарованих проповідників Уфимської єпархії, архімандриту Мефодію часто доручали говорити проповіді в уфимському кафедральному соборі.
22 березня 1909 року в слові в Неділю Ваій архімандрит Мефодій сказав: “Сумує Господь, Учитель наш, про те, що ми, християни, у своїй більшості, можливо, ставимося абсолютно байдуже до наруги над вірою Христовою, не проявляємо тривожного почуття і братньої співучасті до ближніх і зі спокійною совістю дивимося на нехтування ними іноді найкорінніших основ віри і моральності. Вражаюча релігійна і моральна “теплохолодність” усюди! Візьміть сімейне життя. Добрі традиції старовини і статути святої Церкви, освячені віковою практикою, молоддю нині нехтуються як анахронізм. Вільнодумство релігійно-моральне і свавілля, прикрашене духом модних учень, – кумир сучасної молоді! Старші – люди досвіду і життя – намагаються не помічати зла, що розвивається, або надають перевагу ганебному миру перед доброю сваркою, поступово самі звикають так само байдуже ставитися до справ віри і дивитися на неї очима молоді. Байдужість, байдужість у справі віри Христової та релігії – це загальна хвороба нашого століття. Духовне самопочуття в нас померло, релігійне почуття притупилося, у нас не стало помітно духовного захоплення, ентузіазму, релігійного підйому, ми гірші в цьому разі виявляємося навіть за стародавній Ізраїль, який натхненно, з ваїями в руках вітав Господа Христа.Мирячись з навколишнім злом, ми уявляємо, що виконуємо закон Христа; не вступаючи в боротьбу зі злом, через неправильно зрозумілу нами свободу совісті, ми так звикаємо до нього, що починаємо вважати його нормальним явищем і стаємо байдужими до доброго. Зайві турботи про зручності життя, старанне служіння світу і плоті абсолютно пригнічують розум і серце і всякі релігійні інтереси духовного життя. У суспільному житті, у стосунках один до одного ми проявляємо часто якусь надгуманність: великодушні до ницості, поблажливі до розпусти, готові замовчати невір’я та інколи богохульство, вважаємо злочинним торкатися покійної совісті ближнього; подвижників за істину і благочестя нагороджуємо презирством, святі ревнощі їхні називаємо фанатизмом, психопатією. Ось чому нині нечестя і безвір’я вже не ховаються від поглядів людських, а відкрито заявляють себе в житті й літературі. Як не плакати про це Господу нашому, як не сумувати за сліпотою духовною, за тим, що ми, як і стародавній Ізраїль, не хочемо зрозуміти того, що служить для нашого вічного спасіння, відмовляємося зрозуміти “день свій”, тобто час земного життя, призначеного Господом для нашого духовно-морального вдосконалення, самі йдемо безтурботно до вічної загибелі”.
30 квітня 1909 року Уфимська єпархія відзначала 50-річчя від дня смерті письменника Сергія Тимофійовича Аксакова. Цього дня відбулася закладка Аксаковського народного дому в Уфі, і отець Мефодій сказав слово про цього російського письменника, особливо наголосивши, що важливою є не тільки любов до навколишнього світу, природи, а й до живих людей: “Почуття любові до природи, яке розвивається, не закрило, однак, від хлопчика і живих людей. Дитя Аксаков зрозумів, що природа без людини, яка зрошує потом своїм обличчя землі, не повна; вона завжди була для письменника одне з тим, для кого Богом призначена. Полюбивши просту сільську природу, хлопчик навчився любити простих російських добрих людей, звик цінувати їхню корисну і святу, важку працю. Спостерігаючи важку селянську працю, хлопчик із дитинства виховав у собі співчуття до людей, поблажливість, гуманність. “Мені стало соромно, соромно, – пише він, – коли я порівняв себе із селянськими хлопчиками, що трудилися від сходу і до заходу сонця”.

Подальша освіта, читання добрих і корисних книжок під керівництвом матері і доброї школи відкрили юнакові новий світ, осмислили явища природи і життя людей. Хлопчик і юнак Аксаков полюбив до кінця життя все рідне, російське, російську природу, сільську працю, російський побут, рідний уклад життя – полюбив свою Вітчизну, свою дорогу Батьківщину.
Щоб висловити свою увагу великому нашому письменникові, людині, щоб потішити його безсмертний дух і самим узяти спасительний урок християнського життя, постарайтеся, брати, звернути серйозну увагу на виховання й удосконалення найкращих, найфундаментальніших у житті людини вікових категорій – дитинства та юності. Батьки і матері, вихователі, наставники і вчителі, пастирі, всі, хто дбає про розвиток у дітях і юнаках, підростаючому поколінні, віри в Бога, відданості вищій волі Його Провидіння, почуття християнської любові, братолюбства, гуманності, любові до батьківщини, до царя, як батька вітчизни, Христової Церкви, як рятівного корабля у бурхливому житейському морі, – рятуйте дитинство та юність, шукайте й давайте їм здорову духовну поживу!”.
На початку ХХ століття тривало активне обговорення питань освіти селян. Псевдоосвічене і удаваноосвічене суспільство дворян і різночинців поспішало і весь народ російський долучити до такої освіти, де за світло видавали темряву ідолопоклонства перед людським розумом, а за освіту – звід безладних і неперевірених відомостей.
5 жовтня 1909 року, звертаючись зі словом до присутніх на богослужіння в уфимському кафедральному соборі, архімандрит Мефодій сказав: “Багато хто нині багато говорить і пише про освіту, освіту, виховання, загальне навчання, про поширення наукових знань серед народних мас. “Побільше світла, побільше знання, у знанні – сила, в освіті – свобода!” Такі вигуки разом з іншими гучними словами: прогрес, культура, цивілізація – можна чути і в усних бесідах, і читати на сторінках преси…
Є сонце світу фізичного, що висвітлює і зігріває нашу землю і мешканців її. Є і Сонце світу духовного, морального, що освітлює наш духовний, внутрішній світ променями божественного світла і зігріває благодаттю душі розумних творінь. “Бог, що повелів колись”, за словом апостола, на початку світу, “з темряви світлу восіяти, осяяв і наші серця”, тобто наш внутрішній світ (2Кор. 4:6). З’явилося у світ Сонце Правди – Христос – “образ Бога невидимого”, з надр Самого Отця (Кол. 1:15; Євр. 1:3).

Отже, ось те світло, яке необхідне для всякої розумно-вільної істоти. Ось те світло, без якого розумна тварюка, всі ми, люди, – жити не можемо істинним духовним життям, не в силах здійснити на землі своє людське призначення.
Без цього світла ніхто з людей не досягне величі, щастя і благополуччя. Без цього світла Христового ми не можемо бути ні істинно освіченими, ні істинно інтелігентними, ні істинно вільними. Поза християнством немає істинних героїв добра, немає вищих подвигів чеснот, немає істинного прогресу в сенсі прагнення до вищої досконалості й богоподібності в особистому житті та в сенсі влаштування Царства Божого в суспільному й державному житті народів землі. Ті, котрі не будуть осяватися і зігріватися цим світлом, не можуть бути справжніми братами і мріяти про загальну рівність людей. Справжня любов, що пов’язує воєдино людей, що зігріває жорстокі серця, сила, що рухає життя світу до досконалості, з’явилася в усій повноті у світі тільки через Христа, в християнстві…
Усім, хто ревнує нині про просвітництво нашого народу російського, хто прагне швидше запровадити загальне навчання і поширити серед народних мас наукові знання, слід твердо пам’ятати, що одна освіта, одні знання без виховання в народі віри в Бога, страху Божого, без зміцнення в ньому ідеалів святого життя, життя “по-Божому”, не можуть зробити народ наш сильним, істинно освіченим, щасливим і задоволеним. Русь Свята. Це свідчить про те, що російський народ із самої колиски життя свого ставив першим ідеалом досягнення святості життя і особливо шанував, поклонявся перед тими, хто жив свято, “по-Божому”. За цим ідеалом будувалося життя особисте, сімейне, суспільне і державне. З погляду цього ідеалу цінували й освіту, грамотність, освіту. Ті, хто творив і будував нашу Вітчизну, твердо пам’ятали, що “світло Христове просвіщає всіх”, що “у світлі Христа” ми можемо побачити світло життя, сенс, мету і розум життя народів світу і кожного з нас зокрема”.

1909 року в Уфі активно діяв пастирсько-проповідницький гурток, завданням якого було нести світло Христового вчення за межі храмів. Одним з активних діячів гуртка став архімандрит Мефодій. З його ініціативи з 1 грудня 1909 року було започатковано регулярні бесіди в міському нічліжному будинку, в яких він взяв найдіяльнішу участь, відвідуючи нічліжні будинки разом з учнями семінарії, звершуючи тут молебні, всенічні, роздаючи грамотним книжки та брошури релігійно-морального змісту, багато чого пояснюючи і пояснюючи з християнського віровчення. В одному з повідомлень про відслужену в нічліжному будинку архімандритом Мефодієм всенічну на свято Різдва Христового “Уфимские епархиальные ведомости” писали: “З великою радістю і благоговійним розчуленням молилися нічліжники, підходили і цілували ікону Різдва Христового. Вперше кімнати мешканців нічліжки оголосилися радісними, урочистими піснями великого християнського свята. Можна сподіватися, що з Божою поміччю “Світло Розуму” – Христос засяє і в цих огрубілих, покритих корою невігластва і темряви духовної, по суті добрих, по-дитячому довірливих російських серцях “колишніх людей”.
Здавалося б, виховні установи, і особливо ті, що мали релігійний характер, випускники яких ставали згодом вихователями і вчителями народу, які працюють для народу і на гроші народу, не мали б зазнавати матеріальної потреби, – насправді ж все було навпаки. Причиною тому була заведена першим революціонером і борцем з Православною Церквою імператором Петром I державна машина по знищенню православ’я в Росії, яка діяла протягом двох століть і призвела врешті-решт до краху і самої абсолютистської монархії.
13 листопада 1911 року в Уфі було відкрито Піклування про бідних вихованців семінарії, і архімандрит Мефодій звернувся по допомогу до всіх колишніх вихованців семінарії, а також “до всіх священно – і церковнослужителів Уфімської єпархії, до вчителів шкіл і всіх, хто співчуває вищому розсаднику духовної освіти в єпархії, що виховує юнаків “в надію священства”. І мала лепта на добру справу благотворіння бідним юнакам буде прийнята з вдячністю”.

Отець Мефодій добре розумів, у якому світі доведеться жити його вихованцям, і після закінчення курсу 1911 року він звернувся до них “з останнім прощальним словом”, у якому просив своїх вихованців свято берегти заповіти духовної школи, що готувала їх протягом шести років “на надію священства”:
“Мужайтеся, браття, вступаючи у світ, міцно вірте, що в боротьбі можлива перемога, бо з вами завжди буде Господь. Він не залишить вас у життєвій боротьбі, якщо ви ставитимете за мету життя “шукання Царства Божого і правди його”…
Це останній заповіт, який дає вам наша духовна школа; якщо ви будете вірними цьому та іншим християнським заповітам нашої школи, то принесете нам, вашим вихователям і наставникам, найбільшу радість і втіху”

Архімандрит Мефодій був активним діячем Уфимського єпархіального комітету Православного місіонерського Товариства і під час відсутності єпархіального архієрея очолював усі засідання комітету. У 1911 році він був посланий з місіонерськими цілями в село Табинськ Стерлітамакського повіту на свято Табинської ікони Божої Матері. У своєму звіті про поїздку архімандрит Мефодій писав: “Після богослужіння почали записуватися до Товариства тверезості; протягом трьох днів дуже багато було роздано народу листівок і брошур релігійно-морального та протип’янкого змісту”…

26 січня 1913 року в Омській єпархії з місіонерською метою було засновано другу вікарну єпископську кафедру. Другому вікарію довіряли справи з управління внутрішньою місією, керівництво всіма діячами протисектантської і протирозкольницької місії. Другий вікарій мав головувати в Загальнопархіальній і в Єпархіальній училищній радах. На місце другого вікарія було призначено архімандрита Мефодія.
3 лютого відбулося прощання учнів і корпорації викладачів зі своїм ректором, які за шість років спілкування з ним щиро полюбили його. Вимовлене того дня від імені викладачів слово цілком малює моральне обличчя архімандрита Мефодія.
“В основу своїх стосунків до нас – ваших товаришів по службі, – йшлося в цьому слові, – ви завжди покладали щиру сердечність, повну довіру і простоту. Ми завжди бачили у вас лише найстаршого між рівними. Вам абсолютно чуже було те начальницьке ставлення, яке часто розділяє начальника і підлеглих якоюсь незримою стіною, об яку розбиваються всі добрі починання як з того, так і з іншого боку. Ви були взірцем м’якості й делікатності у стосунках до всіх оточуючих. Вам сміливо було можна висловлювати свої думки, ви спокійно вислуховували заперечення. І всі питання навчально-педагогічного характеру вирішувалися у нас мирно, навчальне життя текло правильно.
Корпорація семінарії за час вашого управління являла собою тісний, згуртований спільною справою, товариський союз, у якому не було ні заздрощів, ні сварок, ні дрібних чвар, які завжди дуже впливають на всяку діяльність, а тим паче навчально-виховну. На повний голос, із заслуженою гідністю можна сказати, що кожен із нас виконував свій обов’язок у повному розумінні “за совість”, а не за страх.
Знаємо ми, вам… за минулі шість років доводилося переживати і важкі хвилини, коли потрібно було багато стриманості, холоднокровності, суто євангельської смиренності, але причини цього були, так би мовити, поза нашою досяжністю і мало залежали від розпорядку нашого внутрішнього життя. Розумію важкий рік, коли в стінах семінарії лютувала дифтеритна епідемія, коли весь тягар бід і напастей винесено було переважно на ваших плечах.
Ваші стосунки до учнів незмінно були пройняті суто батьківською любов’ю до них, співчуттям усім добрим поривам, властивим молодості…

Бажаючи краще підготувати учнів до різнобічної діяльності парафіяльного пастиря, ви заохочували їх до участі в народних читаннях, проповідування слова Божого. Давали їм у цьому особистий приклад, вели кілька років поспіль релігійно-моральні бесіди серед так званих колишніх людей, нітрохи не гребуючи входити для цього навіть у нічліжний будинок.
Вашому доброму, чуйному серцю, серцю людини, яка зазнала у своєму дитинстві великих поневірянь і бідності, були близькі й матеріальні потреби вихованців. Пам’ятником ваших турбот у цьому напрямі залишається створене вами Піклування про бідних вихованців, настільки необхідне при зростаючій кількості учнів, які потребують допомоги.
Естетичні запити нашого юнацтва теж завжди знаходили у вас найжвавіший відгук, про це можуть свідчити наші юні співаки, музиканти і художники.
Вашою ініціативою було відкрито при семінарії навчання ручної праці, настільки необхідної в житті людини, особливо в сільській обстановці”

Отець Мефодій, звертаючись до учнів семінарії, сказав: “Мої стосунки до вас були більш батьківські, ніж начальницькі. В основу своїх стосунків до вас я ставив повну довіру батька до дітей, любов і поблажливість, що не переходить меж дозволеного. Для мене ви були всі однаково дорогі: і добрі, і порочні, старанні й ледачі. За всіх вболівав я душею і молився, щоб Господь зберіг вас від спокус і спокус зла. Мені хотілося, я прагнув до того, щоб між вами і вихователями та наставниками встановилися найщиріші, правдиві стосунки. Я завжди просив вас бути відвертими, говорити правду. Я був втішений у цьому відношенні вами. Мені доводилося вислуховувати правду від вас іноді і в дуже різкій, грубій формі. Але краще груба правда, ніж улеслива, делікатна брехня.
Бували, звісно, у нашій сім’ї семінарській і неприємності, непорозуміння. Були хвилини, коли ви і засмучували мене своїми вчинками в масі й окремо, але я поблажливо прощав вам заради спільного миру і, пам’ятаючи слова псалмоспівця: “від юності моєї мнози борют мя пристрасти”. Юність неврівноважена, палка і гаряча. Але жоден батько не виховає дітей своїх без прикрощів і перешкод.
Але великою була і радість моя, коли доводилося чути, що мої колишні учні заявляли себе на різних терені суспільного служіння як пастирі, вчителі, учні у вищих навчальних закладах – діяльними, чесними, самовідданими, благочестивими…
Наші стосунки з вами, дорогі юнаки, були близькими, родинними, щирими. Я хотів, щоб вони продовжилися і потім, назавжди. Я намагався бути чуйним до ваших потреб. Відмовити в проханнях ваших було болісно для мене. Я переживав моральні тортури, коли відмовляв чомусь. Часто моя відмова була на словах, а не на ділі. Я сам бачив і знав скруту і співчував біднякам із вас. За Божої допомоги і надалі обіцяю по силі допомагати тим, хто звертається до мене.
Розлучаючись із вами, я хотів би, щоб ви виконали мій дорогий заповіт. Ви готуєтеся бути діячами, пастирями, керівниками духовного життя, сіячами Світла Христової істини. Намагайтеся ще тут, на шкільній лаві, озброїтися всіма обладунками духовної зброї для боротьби зі злом світу. Зміцнюйте в собі віру і здобувайте знання. Знання без віри безплідне. Але й віри без знання недостатньо для запеклої боротьби з хитрими спокусами сатани, особливо в наші “лукаві дні

4 лютого 1913 року архімандрит Мефодій мав виїхати до Санкт-Петербурга. Незважаючи на холод і негоду, вокзал в Уфі перед приходом поїзда весь був сповнений міським духовенством, викладачами та вихованцями семінарії. З усього було видно, що отця Мефодія за ці шість років багато хто щиро полюбив.
8 лютого архімандрит Мефодій був наречений на єпископа Акмолинського, другого вікарія Омської єпархії. 10 лютого в Олександро-Невській Лаврі відбулася хіротонія архімандрита Мефодія на єпископа Акмолинського. 20 лютого єпископ Мефодій прибув до Омська[15].
5 квітня 1913 року в Омськ прибув призначений сюди керуючим єпархією єпископ Андронік (Микольський), і деякий час два великих пастирі Церкви Христової трудилися разом, допомагаючи один одному в трудах і втішаючись один одним.
Під час зустрічі єпископ Мефодій, звернувшись до владики Андроніка, сказав: “Омська церква сьогодні радісно зустрічає вас як свого Богоданного їй архіпастиря. Нова, вручена вам, Владико наш, паства з глибокою, затаєною надією дивиться на вас. Вона, перш за все, у вас хоче зустріти того ж “старанного молитовника і невсипущого трудівника”, яким тільки що проводили вас вдячні новгородці. Вона хоче бачити вас як ревного благовісника Євангелія Христового, твердого хранителя батьківських переказів церковних і енергійного, мудрого керманича. Корабель Омської церкви обурюється, і сильно обурюється сектантською хвилею. Накотилася ця хвиля штундо-баптизму і так званого “євангельського християнства” з південного заходу Росії та прагне накрити каламутними бризками своїми корінних православних аборигенів Сибіру. Встрепенулися пастирі Омської церкви і на загальних зборах минулого року вирішили виступити на боротьбу з посиленням ворога православ’я, окресливши мережу місіонерських округів, і висловили побажання дати належну організацію парафіяльної місії, асигнувавши на місію кошти…

На ва­шу до­лю, Вла­ды­ка свя­тый, вы­па­да­ет се­рьез­ная и весь­ма нелег­кая за­да­ча ор­га­ни­зо­вать или, луч­ше ска­зать, мо­би­ли­зо­вать все си­лы, це­лую ар­мию рат­ни­ков ду­хов­но­го опол­че­ния для от­ра­же­ния на­тис­ка вра­га. А враг не дрем­лет. За по­след­нее вре­мя он ста­но­вит­ся очень сме­лым, дерз­ким, наг­ло из­де­ва­ет­ся над пра­во­сла­ви­ем и неред­ко зло­упо­треб­ля­ет ве­ро­ис­по­вед­ным за­ко­ном о сво­бо­де. В сво­их ря­дах враг на­счи­ты­ва­ет уже до пя­ти­де­ся­ти про­по­вед­ни­ков — апо­сто­лов бап­тиз­ма. А нам при­хо­дит­ся со скор­бью счи­тать чис­ло от­пад­ших от пра­во­сла­вия в бап­тизм. В про­шлом го­ду та­ко­вых бы­ло до ты­ся­чи душ. И ныне за эти три ме­ся­ца с бо­лью в серд­це при­шлось кон­ста­ти­ро­вать фак­ты от­па­де­ния и про­во­жать за огра­ду Церк­ви упор­но убе­га­ю­щих от нее чад. Из раз­ных угол­ков об­шир­ней­шей на­шей епар­хии с гро­мад­ней­шей тер­ри­то­ри­ей, вхо­дя­щей в со­став двух об­ла­стей — Ак­мо­лин­ской и Се­ми­па­ла­тин­ской, гу­бер­ний — Том­ской и То­боль­ской, идут слез­ные прось­бы пра­во­слав­ных ве­ру­ю­щих лю­дей: “Дай­те нам ба­тюш­ку, служ­бы Бо­жи­ей у нас нет, мно­гие взрос­лые уми­ра­ют без по­ка­я­ния и мла­ден­цы без кре­ще­ния. А сек­тан­ты, поль­зу­ясь этим, за­зы­ва­ют нас усерд­но к се­бе в мо­лит­вен­ные со­бра­ния и по­хи­ща­ют пра­во­слав­ные ду­ши в де­бри свои”.
Услы­ши­те вы, Вла­ды­ка, эти на­стой­чи­вые прось­бы ду­хов­но го­ло­да­ю­щих, и со­дрог­нет­ся ва­ше ар­хи­пас­тыр­ское лю­бя­щее серд­це. Огонь свя­той рев­но­сти о пра­во­слав­ной ве­ре Хри­сто­вой, дух апо­столь­ства, го­рев­ший в вас на ме­сте преж­не­го ва­ше­го слу­же­ния на ни­ве Хри­сто­вой, воз­го­рит­ся с боль­шею си­лою, вспыхнет яр­ким пла­ме­нем и здесь, во вве­рен­ной ва­ше­му ар­хи­пас­тыр­ско­му по­пе­че­нию и управ­ле­нию Ом­ской епар­хии. Зная ваш про­све­щен­ный и умуд­рен­ный опы­том жиз­ни ум, го­ря­чее, са­мо­от­вер­жен­но лю­бя­щее серд­це и твер­дую, ре­ши­тель­ную во­лю, мы, со­труд­ни­ки ва­шей паст­вы, ве­ру­ем и свет­ло упо­ва­ем, что вы по­ве­де­те ко­рабль Ом­ской церк­ви уме­лою ру­кою и зор­ким оком к ти­хой при­ста­ни Цар­ствия Хри­сто­ва…
Вам здесь при­дет­ся тру­дить­ся по­чти на невоз­де­лан­ной поч­ве, стро­ить не “на чу­жом, мож­но ска­зать, ос­но­ва­нии”. Здесь еще нет ве­ка­ми опре­де­лив­ших­ся тра­ди­ций, как в ко­рен­ных рус­ских епар­хи­ях. В уте­ше­ние смею вам, Вла­ды­ка, ска­зать, что для ва­шей ки­пу­чей энер­гии, муд­ро­го, про­све­щен­но­го ума и лю­бя­ще­го серд­ца поч­ва до­ста­ет­ся бла­го­дар­ная. На­род — ко­рен­ные або­ри­ге­ны Си­би­ри — доб­рый, с остат­ка­ми древ­не­го бла­го­че­сти­во­го рус­ско­го укла­да жиз­ни. Ме­нее бла­го­дар­ной поч­вой, мо­жет быть, явят­ся пе­ре­се­лен­цы, кои стре­ми­тель­ной вол­ной те­кут сю­да с юго-за­па­да Рос­сии и несут с со­бой ча­сто се­ме­на сек­тант­ства и дру­гие те­ни За­па­да. Ду­хо­вен­ство, боль­шей ча­стью при­ш­лое из дру­гих епар­хий, ждет твер­до­го го­ло­са сво­е­го ар­хи­пас­ты­ря. О го­род­ском ду­хо­вен­стве мо­гу ска­зать, что оно ми­ро­лю­би­вое и тру­дя­ще­е­ся. В пас­ты­рях го­ро­да Ом­ска, в бли­жай­ших ва­ших со­труд­ни­ках, вы най­де­те, Вла­ды­ка, усерд­ных слу­жи­те­лей, по­слуш­ных и с го­тов­но­стью иду­щих на вся­кие бла­гие на­чи­на­ния сво­е­го ар­хи­пас­ты­ря»

Єпископ Андронік одразу після приїзду вирушив у подорож парафіями єпархії, а єпископу Мефодію запропонував здійснити поїздку в село Чорнолуччя для звершення там урочистих богослужінь у день святкування пам’яті мучениці Параскеви, коли там збирається безліч паломників, іноді з найвіддаленіших місць Омської єпархії.
Один із пастирів-місіонерів, які були з владикою Мефодієм, так описав цю подію: “Поїздці вирішено було надати місіонерського характеру в широкому розумінні з метою якомога сильнішого впливу на релігійну налаштованість присутніх православних людей, які були охоплені сектантською пропагандою, а також і всілякими пороками. Для цього владика запросив із собою особливих проповідників, а саме: інспектора класів Омського єпархіального училища священика Іллю Фокіна – з місіонерських питань, і священика Омської вокзальної церкви Іоанна Попова – із тверезої питань. Для роздачі народу було взято до семи тисяч брошур місіонерського, протиалкогольного і загалом релігійно-морального змісту; для керівництва загальнонародним співом виїжджав у село отець А. Алєксєєв, для спеціальних піснеспівів був узятий особливий хор півчих.
О 6 годині вечора почалося всенічне бдіння. Владика і духовенство стали на високому помості, і служба була видима для народу. Неспішно й урочисто відбувалося богослужіння. Деякі піснеспіви виконувалися всім народом… отець Ілля Фокін звернувся до народу з проповіддю-річчю на тему вшанування святих, про премудру і всехвальну мученицю Параскеву як зразок віри та стійкості в боротьбі за християнську істину, про наслідування її в подвиг сповідування віри, про ухиляння від невикликаних псевдовчителів-сектантів, які ненавидять святиню Церкви, відторгають людей Божих від правди Христової. Після промови проповідника почалося урочисте всенародне прославляння імені Божого (“Хваліть ім’я Господнє”) і подвигу святої мучениці. Єлеопомазання, через велику кількість народу, відбувалося в трьох пунктах, при чому православним людям, які підходили до нього, священики роздавали листки релігійно-морального, протисектантського і протиалкогольного змісту. Цих листків було роздано до семи тисяч. Довго тривало елеопомазання, аж до закінчення першої години. Канон “Відкрию уста моя” співав увесь народ. Перед відпустом першої години другий проповідник (священик Іоанн Попов) звернувся до народу зі словом. Його слово було присвячене з’ясуванню питання про шкоду для народу пияцтва, вживання спиртних напоїв.

О 10 годині вечора скінчилася церковна урочистість, і народ повільно почав розходитися селом, обмінюючись враженнями від світлого свята, від усієї доти небувалої обстановки богослужіння, здійсненого архіпастирем із сонмом священнослужителів просто неба, супроводжуваного живим словом проповіді, закликами до віри та вірності, тверезості та чистоти життя, загальним натхненним співом, гарячою всенародною, однодумною молитвою. На ранок рання літургія була звершена о 6 годині, бо було кілька сотень причасників. Пізня літургія почалася о 9 годині… Одягнувшись, владика звернувся до народу зі словом повчання і застереження зберігати святі заповіти віри православної, не ходити слідом за сектантськими марновірцями, наслідувати віру святих Божих, за що Боже благословення завжди перебуватиме з вірними і віруючими. Відрадно було чути це задушевне, просте і щире слово архіпастиря до народу, який багатьма тисячами оточував місце богослужіння, благоговійно слухав слова молитви і повчання. Яскраво світило сонечко, радісно дзвонили дзвони, плавно піднімався до чистого неба, разом із народною молитвою, дим кадильний, блищали хоругви, хрести та ікони. Безмежне море народне ширилося в різні боки. То була свята, хрестоносна і богоносна Русь, смиренна серцем, лагідна духом, міцна вірою. У середині її, оточена сонмом служителів Церкви святої, височіла свята ікона премудрої і всехвальної Параскеви, яка в правиці своїй міцно, високо й урочисто тримала святий хрест Господній. І мимоволі піднімався дух від споглядання цієї суто руської картини, думалося і вірилося, що ведена, натхненна і навчена святими Божими Русь наша не відступить у своїх головних масах від віри батьків, пройде повз підступи псевдовчителів, вірна Богу, любляча свою Церкву, своє велике сповідування!..
Після урочистого молебню, під час якого було здійснено освячення води, священик звернувся до народу зі словом проти згубного пияцтва, вказуючи на його згубні наслідки, закликаючи народ тверезо і чисто провести святе свято і записатися до числа ратників тверезого руху. Енергійні заклики дати обітницю тверезості мали наслідком те, що близько ста чоловік негайно записалися в товариство тверезості, а багато хто обіцяв свій намір здійснити по приїзді в свої парафії”

Єпископ Андронік виклопотав перед Святійшим Синодом дозвіл на проведення в Омську місіонерських курсів. Перші курси в Омську було проведено з 1 по 17 липня 1913 року. Завідувати ними був запрошений синодальний місіонер протоієрей Іоанн Восторгов, який блискуче впорався зі своїм завданням. У заняттях взяли участь понад двісті тридцять п’ять церковно- і священнослужителів, це було найбільше явище подібного роду в Західному Сибіру за останні роки. Заняття курсів щодня відвідували єпископи Андронік і Мефодій[18].
За перше десятиліття ХХ століття в Росії широко поширилася вада винопиття. За шість із половиною років із 1906-го до 1913 року не настільки вже й численне тоді населення Тобольської, Томської, Іркутської, Єнісейської, Акмолинської, Семипалатинської та Якутської областей витратило на горілку триста вісімдесят сім із половиною мільйонів рублів. Порок пияцтва, що поширювався серед російського народу, набував дедалі загрозливіших розмірів, за цим уже було видно перспективу катастрофи загальнонаціональної. Пияцтво провіщало зубожіння, занепад моралі, нездатність не тільки до духовного життя, а й до морального, занепад моралі, руйнацію сім’ї, а разом із руйнацією сім’ї та руйнацію держави. Єпископ Андронік бачив, яка, в усій своїй зловісній силі і диявольській нещадності, нависла над його паствою загроза, і в 1913 році в Омській єпархії було започатковано загальноєпархіальну боротьбу з пияцтвом, яка, на думку владики, мала перерости в загальнонародний рух, щоб сам народ зажадав закриття шинок і пивних крамниць.
21 липня 1913 року в Омську було засновано Єпархіальне Братство тверезості, головою якого став єпископ Мефодій. Відтоді в усі свої місіонерські поїздки парафіями єпархії він брав із собою не тільки священика-місіонера для пояснення сектантських оман, а й священика-місіонера, який закликав би паству до тверезого життя. Приїхавши в село Боровське Ішимського повіту, де зберігався чудотворний список з Абалацької ікони Божої Матері, владика нагадав, які бувають сумні наслідки, коли ми позбавляємося захисту і покрову Цариці Небесної, коли чинимо за прислів’ям: “що маємо – не бережемо, загубивши – плачемо”. Звертаючись до пастви, він показав, яким став побут сучасного села з його непробудним пияцтвом, з розгнузданістю вдач, хуліганством та іншими пороками. Для успішної боротьби з такою поширеною вадою, як пияцтво, владика запропонував слухачам утворити у себе на парафії Товариство тверезості

Від самого свого приїзду в Омськ владика Андронік використовував будь-яку можливість для проповіді, для просвіти пастви, для місіонерських поїздок. Чи траплялося в якомусь селі велике свято, на яке традиційно стікалося безліч народу, чи збирався народ у якийсь день до особливо шанованої ікони, чи ретельністю благодійників купували будь-яку святиню, єпископ Андронік їхав у це місце до народу або посилав туди єпископа Мефодія.
У квітні 1914 року для Марії-Магдалинської церкви в Петропавловську прислали з Афону Іверську ікону Божої Матері з безліччю часток святих мощей і часткою Животворящого Хреста Господнього.
Єпархіальний спостерігач так описав ці події: “Владика, який щодня весь великодній тиждень служив вранці та ввечері в церквах міста Омська, запропонував преосвященному Мефодію побувати в Петропавлівську, влаштувати архієрейське богослужіння зі звершенням хресних ходів, із посиленим проповідуванням слова Божого, із загальнонародним співом, із роздачею духовних листків.
Крім участі в урочистостях, його Преосвященство мав намір влаштувати місіонерську бесіду, для чого був запрошений місіонер-священик отець Пантелеімон Папшев, який і супроводжував його Преосвященство.
Після закінчення літургії навколо храму було звершено хресний хід на чолі з владикою. Під час хресної ходи служили молебень, владика осіняв святою іконою Цариці Небесної і читав святе Євангеліє.
Після хресного ходу його Преосвященство звернувся до тих, хто молився, зі словом, у якому, з властивою владиці добросердечністю та любов’ю, висловив радість з приводу відвідування вперше залізничного храму, привітав зі святом світлого Христового Воскресіння, говорив про сектантство, про порок пияцтва, проти якого тепер бореться вся Русь православна, і побажав жити всім за заповідями Спасителя.

З благословення його Преосвященства, преосвященнішого Андроніка, єпископа Омського і Павлодарського, у присутності його Преосвященства, преосвященнішого Мефодія, єпископа Акмолинського, о 5-й годині вечора відбулася бесіда отця Пантелеімона Папшева з представником баптизму в Сибіру – відомим керівником баптистів Г.І. Мазаєвим.
Бесіда привернула величезну кількість слухачів, як православних, так і баптистів: будівля школи (три класні кімнати) не могла вмістити всіх слухачів.
Після триразового співу тропаря “Христос воскрес” його Преосвященство звернувся з промовою, в якій зазначив, що мета бесіди – не балаканину, не бажання перемогти у вправності на словах, а висока – вказати й затвердити безсумнівну істину в питанні про хрещення немовлят і з’ясувати, де правда: на боці православ’я чи у баптистів.
Наприкінці промови Преосвященний просив обох співрозмовників вести бесіду мирно, дружелюбно, не переходячи на особистий ґрунт, а керуючись тільки одним – істиною.
Незважаючи на те, що Г.І. Мазаєв відомий як вельми сильний співрозмовник, з Божою поміччю отець місіонер уміло спростував усі його доводи, і Г.І. Мазаєв, звісно, не справив жодного впливу на баптистів і не міг підкріпити свої підстави переконливістю.
Отець місіонер вельми винахідливо доводи Г.І. Мазаєва обертав на користь православ’я і, так би мовити, користувався їхньою ж, баптистів, зброєю проти них.
Уся бесіда мала мирний характер, за що владика в заключній промові подякував обом співрозмовникам, висловив сподівання, що ця бесіда не остання, і побажав народові уважно читати і вивчати Святе Письмо при світлі Христової Церкви.
З глибоким почуттям подяки всім організаторам йшли православні з бесіди, і видно було, що і ще б до глибокої ночі просиділи вони, слухаючи отця місіонера. Дай, Боже, щоб місіонерські бесіди мали місце частіше й частіше в місцях, заражених згубним лжевченням сектантів, але “жнива многа, а ділків мало!”.
Що робити? Будемо чекати кращих умов, а поки що опікуватися і тим, що маємо”[20].
12 травня 1914 року в Омську при архієрейському будинку відкрилися псаломщицькі курси, на які було прийнято для навчання п’ятнадцять осіб. Відкриваючи курси, владика Мефодій “звернувся до курсистів зі словом, в якому вказав їм, наскільки відповідальним є служіння в Церкві Божій читця, чи співака, чи псаломщика. Хоча це і нижчий ступінь у Церкві Божій, але і на ньому можна принести величезну користь віруючим членам Христової Церкви, які збираються для молитви в храмах Божих. Якщо псаломщик розуміє, що читає, осмислено, з благоговінням, роздільно, голосно читає, а також і співає церковні піснеспіви, то він передає тим, хто молиться, зміст усього від серця до серця, немовби вкладає в душу тих, хто молиться, те, що читають і співають. Він тоді не дудка, не сопілка тільки, а й проповідник, місіонер. Так ви і повинні дивитися на своє служіння, до якого будете готуватися.

Народ православний російський любить спів, і особливо церковний. Останнім часом почало всюди вводитися загальнонародний спів у церквах і на бесідах. У нашій єпархії, де багато сектантів, тим більше необхідний загальнонародний спів у храмах. Навчити народ співати можна за допомогою школи. Треба навчити співати школярів, а потім і дорослих біля них. Ось тут, на курсах, ви і будете вчитися вмінню навчати інших співу. Тут же ви навчитеся письмоводства і ознайомитеся з історією та викриттям сектантства і будете, таким чином, добрими помічниками своїм священикам парафіяльним”

Завдяки підтримці архієреїв і безпосередній їхній участі в роботі Єпархіального Братства тверезості, протягом кількох місяців кількість членів Братства в Омську перевалила за чотириста осіб. У середовищі непитущих зародилося прагнення до активної церковно-громадської діяльності, і насамперед бажання негайного закриття в місті всіх винних і пивних крамниць. Братство тверезості видало повноваження непитущим для збору підписів про закриття деяких винних крамниць.
У перших числах серпня в Омську надійшла звістка про переведення єпископа Андроніка до Пермі, яке глибоко засмутило владику Мефодія. Прощаючись із ним, він подякував владиці за все добре, зроблене для єпархії, і за добре дружнє ставлення до нього особисто і на закінчення підніс владиці Андронику в подарунок вервицю.
Зважаючи на великі успіхи сектантів в Омській єпархії, 26 серпня 1914 року голова Місіонерської ради єпископ Мефодій постановив: “Оскільки одним із засобів до спокушання православних у сектантство слугують молитовні збори, що супроводжуються читанням Святого Письма російською мовою з тлумаченням у дусі секти, – підтвердити духовенству єпархії обов’язково прочитувати за богослужінням після запричасного вірша або після “Буди ім’я Господнє благословенне” Апостол і Євангеліє російською мовою з коротким поясненням; навчати дітей позашкільного віку молитов, що робити в сільських церквах між утреней і літургією, а також роз’яснювати на позабогослужбових співбесідах церковне богослужіння та обряди, що вживаються під час звершення таїнств, щоб сектанти нерозуміння православними богослужіння, євангельських, апостольських і паремійних читань слов’янською мовою не пояснювали як результат відсутності Святого Духа в Православній Церкві”

1914 року Петропавлівська міська дума порушила перед Омською єпархією клопотання про перенесення місця перебування єпископа Акмолинського з Омська до Петропавловська, заявивши, що зі свого боку вона готова відпустити кошти на утримання архієрейського будинку. 6 листопада 1914 року було опубліковано указ про перейменування другого вікарія Омської єпархії на єпископа Петропавлівського з наданням йому значних повноважень у самостійному управлінні парафіями Петропавлівського, Кокчетавського і Атбасарського повітів[23].
Звернувшись у Вознесенському соборі Петропавловська до пастви, владика Мефодій сказав: “З цього священного місця, звідки ви звикли чути слово Боже, слово життя, слово нашого Спасителя Христа, я, як той, хто прийняв від Самого Христа, який один-другий приймав через апостолів, благодать архієрейства, повноваження та владу апостолів, що перейшла на мене, виголошую богоспасаемому граду сему апостольське та Христове привітання: мир граду сему! Мир тим, хто живе в ньому! Мир і тим містам і селам, які вручені вищою владою управлінню і духовній опіці єпископа Петропавлівського.
Це привітання моє буде першим істинно християнським привітом, за заповіддю Пастиреначальника Христа. Коли Христос Спаситель посилав Своїх учнів – апостолів на проповідь, а в особі їхніх і майбутніх їхніх наступників – єпископів і пресвітерів, то давав такі настанови їм: “жнив багато, а трудівників мало… Ідіть! Особливо йдіть до загиблих овець… проповідуйте, що наблизилося Царство Боже, Царство Небесне. У яке місто чи селище прийдете, навідуйтеся, хто в ньому гідний. Входячи, вітайте, кажучи: “Мир дому цьому”. Якщо буде там син миру, то почиє на ньому мир ваш, а якщо ні, то до вас повернеться… Якщо прийдете в якесь місто і не приймуть вас, то, вийшовши, скажіть: “І прах, що прилип до нас від вашого міста, обтрушуємо…” Але кажу вам, що Содому і Гоморрі в день Суду відрадніше буде, ніж місту тому”.
У 1915 році багато часу єпископ Мефодій присвятив хресним ходам, деякі з яких мали тривалий і за відстанню, і за часом характер. З 17 травня по 19 червня владика очолював хресний хід, який пройшов понад п’ятсот верст із Петропавловська до Акмолинська з іконою святителя Миколая чудотворця, подарованою Государем Імператором. Ось деякі епізоди цієї події, що збереглися у спогадах очевидця: “Сонце вже схилялося на захід, коли запилені групи прочан прибули зі святинею в селище Липовський. Оскільки убогий молитовний дім не міг вмістити всіх присутніх на таке рідкісне церковне свято, як зустріч царського дару – святині і свого архіпастиря, – то молебень служили просто неба, добре, що на те сприяла тиха погода.

Перед молебнем преосвященніший владика повів бесіду про хлистів. Після цього до владики підійшов хлист і поставив запитання:
– А чи чинимо гріх, якщо збираємося на прощі, бо Сам же Іісус Христос сказав, що “де двоє або троє зберуться в ім’я Моє, там і Я посеред них…”?
Владика пояснив присутнім, що питання це звичайне у всіх, хто відокремлюється від єдиної спасительної Церкви Православної, але що всі вони, а зокрема хлисти, збираються в ім’я іншого Ісуса, якого апостоли не проповідували (2Кор. 11:4), а в ім’я лжехристів, від яких застерігав нас Сам Господь (Мф. 24:23-24), і, самочинно віддаляючись від єдиної спасительної Церкви Православної (Діян. 2:47), стають для нас язичниками та митарями, тобто найбільш неугодними Богові людьми (Мф. 18:17). Під час промови владики з хлистом стався припадок.
Після цього преосвященний ще довго роз’яснював слухачам про неправдивість і згубність хлистової омани та попереджав їх остерігатися різних непризваних лжевчителів і твердо триматися єдиного рятівного корабля – Церкви Православної.
Молебень святителю Миколаю чудотворцю був відслужений владикою з багатьма духовенством. Потужне всенародне виконання приспівів збільшувало враження, і присутні переживали дійсне і високе піднесення духу… О, якби такі бесіди і служіння наших архіпастирів влаштовували частіше, – як багато світла і тепла вносили б вони в темне, безрадісне життя російського селянина!
Дорогою дорогою до найближчого села Драгомирське владиці довелося зустрітися з послідовником хлистівства, на якого скаржилися в Липівці дружина і син, що батько все тягне з дому в хлистівський “корабель”. Владика довго розмовляв, напоумляючи заблудлого. Коли той попросив благословення, то владика сказав, що благословення не дасть і Бог не благословить доти, доки він не відмовиться від своєї омани…
Перед молебнем владика у своєму слові вказав драгомирівцям, що молитовний дім у їхньому селі (з дерну і дуже невеликий) – сумна злиденність, тим часом як серед сільських споруд видніються порядні будинки – і це тоді, коли дім Божий у такому запустінні…
Необхідна жертва і в цей важкий час, щоб якомога швидше закінчити будівництво Божого дому, який має таке величезне значення в духовному житті християнина…
Дорогою до села Олексіївське його преосвященство зупинявся в селищі Шульженівці. Тут у молитовному домі була близько години бесіда з хлистами. Один із послідовників хлистівства стверджував, що вони шанують “тітоньку”, і називав її при цьому “богородицею”. Як доказ він наводив такий випадок з її життя:

– Вона свята, бо на колінцях проповзла все селище двічі…
– Ну, цього, скажімо, ще далеко не достатньо для того, щоб висвячувати її в “богородиці”, – зауважив владика, – якщо зробить так і інша якась жінка – чи вже і її вважати святою… Скільки ж у нас “богородиць”?
– Богородиця у нас одна, – ухильно відповів хлист, маючи на увазі під словом “у нас” свій хлистівський “корабель”.
Тоді владика шляхом простих і зрозумілих для народу логічних міркувань, бо народ наш у масі туго сприймає абстрактну богословську мудрість, довів свого співрозмовника до мимовільного зізнання, що їхня “тітонька”, яку вони шанують, аж ніяк не може називатися “богородицею”. Справді: у Шульженівці, скажуть, одна, те саме скажуть і в селі Серафимівці, є одна в Самарі, а там і ще де-небудь…
– Виходить щось вже дуже багато “богородиць”, але ж істинна-то одна – Приснодіва Марія, дочка благочестивих батьків Іоакима і Анни.
При цьому владика коротко розповів про Пресвяту Діву Марію. Так само преосвященний роз’яснював і про Христа, Спасителя грішників, наводячи пророцтво Його про псевдохристів (Мф. 24:23-24).
У присутності православних преосвященний оголосив хлистам, щоб вони храм Божий не відвідували на спокусу православних, доки не перестануть вірити у своїх “тітоньку” і “дядечка”…
На шляху до Олександрівського владика зупинявся в селищі Іванівському. Школа Міністерства народної освіти служить для селян і молитовним будинком. Останні висловлювали невдоволення своїм учителем, що він до школи ніколи не ходить у свята, не читає і не співає з учнями. Євангелія, цієї святої книги кожного християнина, не виявилося в школі, обов’язок якої насаджувати просвіту…

Будемо сподіватися, що ми не дочекаємося того часу, коли з наших шкіл буде зовсім вилучено святе Євангеліє так, як майже зовсім нанівець зведено викладання богослужбової слов’янської мови. На пропозицію владики вчителю і жителям придбати у книгоноші Євангелія та інші книги багато хто охоче відгукнувся і зараз же купив запропоновані книги”[25].
Істотною проблемою в церковному житті Омської єпархії була нестача храмів і мала місткість тих, які були. При залізничній станції в Петропавловську Маріїно-Магдалинська церква була настільки малою, що не могла вмістити всіх охочих, а тим часом тут було чотири училища, але через малу місткість храму його могли відвідувати учні тільки одного училища. Водночас у новозбудованому міському парафіяльному училищі було сплановано для театральних вистав великий зал місткістю до трьохсот осіб. Єпископ Мефодій виклопотав у міської влади дозвіл служити в цьому залі молебні, а також вести релігійно-моральні та протисектантські бесіди. 1915 року Петропавловськ відвідав призначений в Омськ єпископ Сильвестр (Ольшевський), який запропонував влаштувати в цьому залі вівтар і освятити зал як храм. Пропозиція була з радістю прийнята, і 10 січня 1916 року відбулося освячення храму.
Після освячення владика Мефодій звернувся до молільників зі словом, сказавши: “Як у природі – куди промінь сонця не проникає, там немає життя, там морок, холод, смерть, помирає всяке життя рослинне і тваринне – так і у світі духовно-моральному – поза Христом, поза Церквою Христовою, усюди, куди не проникає промінь цього божественного спасенного світла, немає життя істинного, духовного, спасенного, там морок гріха, вічна смерть. Поза Церквою Христовою, без Христа і Його спасенної благодаті, що подається в храмі Божому через таїнства і богослужіння, через Його святе Євангеліє, є “добрі та злі”, але немає “досконалих”, немає святих, немає подвижників, праведників, немає істинних героїв добра, любові та правди. Тільки християнство дало світові істинне світло, що просвіщає кожну людину; воно висвітлило все життя людства – особисте, сімейне, громадське і державне. Хто живе у Христі, той живе у світлі, той, як гілка на лозі, принесе багато плоду.

Ворог світла – похмурий сатана – намагається своєю злою діяльністю затулити проникнення променів світла Христового в душі людські, прагне підмінити істинне світло неправдивим, оманливим, істинну просвіту і знання псевдоіменним знанням – “просвітою за стихіями світу цього”. “Батько світів”, “Світло розуму” замінюється “сліпою силою”, що керує світом. Люди, які вірять у “сліпу силу” як у божество, звісно, і самі є духовними сліпцями – вони бачать тільки земне і за земним не бачать небесного, не чують голосу Бога Отця, не відчувають Його благодатної сили. Слідуючи за блукаючим світлом оманливих болотних вогників, вони гинуть у трясовині омани, гріха, озлоблення, пристрастей. Бо тільки “світло Христове просвіщає всіх” і веде в царство світла, в царство правди і любові, Боже вічне Царство Небесне. Храми земні – це світочі Христового світла, світильники, що сяють у темряві життя, – у них вірянин отримує світло і тепло, що необхідне для життя духовного і що рухає життя шляхом до досконалості, до Царства Небесного. Треба радіти і дякувати Богові за всякий новоосвячений храм”

З березня 1917 року, відразу ж після повалення монархії, почалися гоніння на Російську Православну Церкву. У цей час єпископ Мефодій був в Уфі, де він тимчасово заміщав єпископа Андрія (Ухтомського), терміново викликаного в Петроград. У Петропавловськ владика повернувся 23 березня ввечері. Тут він почув, що якийсь єврей пустив чутку про те, що в архієрейському домі та в жіночому монастирі зберігається багато захованого купцями цукру, махорки і мануфактури. Чутка ця рознеслася не тільки Петропавловськом, а й далеко його околицями, і поширювалася головним чином серед солдатів. Пустили також чутки і про те, що в жіночому монастирі захована погромна іоаннітська[27] література.
25 березня Рада робітничих і солдатських депутатів ухвалила провести обшук в архієрейському будинку і в жіночому монастирі. Цього ж дня об 11 годині вечора до єпископа Мефодія з’явилися чоловік двадцять озброєних солдатів і робітників. Владиці пред’явили документ, що вони уповноважені Радою солдатських і робітничих депутатів і міським виконкомом провести обшук. Шукали погромну літературу, шукали цукор і махорку, але нічого не знайшли. Під час обшуку будинок і монастир були оточені ротою солдатів. Із квартири єпископа озброєний загін вирушив у монастир. Там також усе перерили. Потім озброєні солдати увійшли в церкву, пройшли до вівтаря і за наказом унтер-офіцера стали шарити під престолом. Черниця, яка була присутня під час обшуку, попередила їх, що у вівтар зі зброєю входити не можна, що треба покликати священика, але вони не звернули на це уваги.
Вранці 26 березня, у Вербну неділю, єпископ Мефодій збирався йти до собору служити літургію, коли до нього прийшли з монастирської церкви сказати, що озброєні солдати були в церкві та у вівтарі й торкалися святого престолу. Єпископ благословив освятити вівтар і служити.
Після літургії в соборі єпископ вийшов благословити народ і в цей час стисло виклав усе те, що сталося в монастирському храмі, сказавши, що вважає своїм обов’язком попередити православних, щоб вони не прийняли звістки про те, що сталося вночі в храмі, у викривленому чутками вигляді. Єпископ закликав не турбуватися до розслідування всіх обставин справи.
26 березня о третій годині дня до єпископа прийшов голова виконкому і звинуватив владику у виголошенні проповіді, що загрожує громадському спокою. Єпископ Мефодій заперечив, що такої проповіді не говорив, а після літургії невеликому числу прочан – було їх близько ста п’ятдесяти осіб – розповів про обшук, який стався вночі, і зробив це заради заспокоєння народу і запобігання безглуздим чуткам, які могли з’явитися в місті. Голова виконкому вибачився за “сумний факт”, як він висловився, і сказав, що це звинувачення було помилкою.

27 березня Рада робітничих і солдатських депутатів ухвалила надіслати телеграми міністрові Керенському та обер-прокурору Святішого Синоду з проханням про вислання єпископа Мефодія з Петропавловська за реакційну діяльність, яка загрожує громадському спокою.
Наступного дня в місцевій газеті з’явилося повідомлення Ради робітничих і солдатських депутатів, де йшлося про те, що в монастирській церкві солдати нічого святотатницького не допустили, що вони поводилися коректно, як і годиться у святому храмі; тим часом архієрей почав розповсюджувати наклеп, звернувшись до тисячного натовпу з проповіддю під час літургії.
Прохання більшовиків видалити єпископа з міста Святійший Синод залишив без уваги.
1 травня 1917 року єпископ Мефодій направив до Святійшого Синоду ґрунтовну доповідь про події, що відбулися, в якій, зокрема, писав: “Без сумніву, провокація, пущена з єврейського табору, зробила свою справу. Чудово, що звинувачують мене в реакційній діяльності колишньої. У чому ж вона виражалася? Жодних даних немає. Я не був ні “союзником”, ні “чорносотенцем”. Після приїзду з Уфи 23 березня, я за кожним богослужінням у дні Великодня закликав народ до об’єднання, до підпорядкування Тимчасовому уряду, до миру і взаємної любові… Народ обурюється свавіллям Ради робітничих і солдатських депутатів. У нас у Сибіру “свободи” намагаються використовувати набагато ширше, ніж у корінній Росії. Усі хочуть керувати, а коритися нікому.
Питання про видалення мене на прохання Ради робітничих і солдатських депутатів буде обговорюватися на зборах мирян і духовенства міста Петропавловська. Резолюція буде представлена обер-прокурору для доповіді Святійшому Синоду. Обурили обшуком у церкві православний народ і, рятуючи себе, звалили все на архієрея. Вони сподівалися, що за їхньою примхою зараз архієрея приберуть. Якщо буде таке свавілля, яке в нас зараз, то, звісно, служити важко. Кожне слово намагаються вловити, перевернути і поставити на рахунок. Слава Богу, ми починаємо залучати мирян до церковної справи, об’єднувати з кліром. Народ горою стоїть за Церкву, хоча сектанти і євреї пробують хулити святі ікони, запрошують усно і друковано здирати з образів ризи, знімати хрести тощо. Народ православний обурюється і готовий іноді на сумні ексцеси. Тільки слово наше архіпастирське і пастирське, бесіди, моління утримують від сумних погромів. Доповідаючи про це, обов’язком вважаю вважати просити Святіший Синод захистити мене від марного наклепу, не ґрунтуючись на фактах, від примхливого свавілля Ради робітничих і солдатських депутатів міста Петропавловська. Прохання їхнє про видалення мене не має даних, крім підозри і бажання себе врятувати, закрити факти святотатства в храмі під час обшуку. Солдати не настільки винні, як унтер-офіцер, який наказав їм. Він був, імовірно, баптист”

Після захоплення влади більшовиками в Росії почалася громадянська війна, яка в інших місцях переросла в селянські повстання. Селянське повстання, що спалахнуло в Західному Сибіру 1921 року, стало одним із найбільших осередків опору безжальному режиму. Селяни захопили Петропавловськ, Ішим, Тобольськ, скрізь нещадно розправляючись із комуністами та їхніми сім’ями. Повстанцями було утворено Північний Сибірський уряд. На повстання проти антинародного більшовицького режиму більшовики відповіли з подвоєною жорстокістю. Каральні більшовицькі загони сотнями, без розбору розстрілювали жителів захоплених сіл і міст, спалювали вщент захоплені поселення. Коли червоні зайняли місто Петропавловськ, то перше, що вони зробили, це вбили єпископа Мефодія.
17 лютого 1921 року владика служив Божественну літургію в Микільській церкві в Петропавловську. Після молебню він вийшов зі словом примирення на площу до народу, що зібрався перед храмом, – і тут перед храмом його вбили. Єпископа Мефодія закололи багнетами; вже вбитому єпископу червоноармійці завдали ще кілька багнетних ран, а потім в одну з ран встромили хрест…

За дванадцять років перед мученицькою кончиною, ще будучи архімандритом, проповідуючи в уфимському кафедральному соборі під час архієрейського богослужіння в Неділю Хрестопоклонну, він казав: “Нам треба глибоко закарбувати в думках і серці, що якщо ми хочемо жити розумно, осмислено, істинним духовним життям, слідувати за Христом, то нам доведеться постійно боротися за ідеали духовного життя, постійно випробовувати в цій боротьбі скорботи і страждання. Але зате ця боротьба, ці скорботи і страждання очищають нас від гріха, підносять дух і ведуть до перемоги, до слави, до нетління, до безсмертя. Позаду свого хреста або наприкінці свого хресного шляху ми побачимо світлий Лик Господа, Його святу правицю, яка підтримає дотиком благодаті… Жодні блага цього світу, жодна мудрість мирська не можуть так скоро привести нас до мети, до шуканого нами і всіма людьми щастя, радості, блаженства, як тісний, вузький євангельський шлях, або шлях хреста. “Якщо ви Христові, каже апостол, то плоть розіпніть із пристрастями та похотями”. Не вірте, браття, сучасним модним вченням і забобонним учителям, які обіцяють рай втіх і насолод на землі. Рай Христовий досягається великими зусиллями, подвигами: “Царство Боже зусиллям береться, і ті, хто докладає зусиль, підносять його”. “Вінцем правди”, нагородою блаженства увінчуються ті, хто показав себе в житті, подібно до апостола Павла: “у великому терпінні, у лихах, скорботах, бідах, у ранах, у в’язницях, у вигнанні, працях, бдіннях молитовних, постах, у чистоті життя, слові істини, у честі й безчесті, під час осуду й похвали”…