...
Житія святих,  Жовтень

Священномученик Костянтин Сухов, пресвітер

Місяця жовтня на 9-й день

Священномученик Костянтин народився 7 травня 1867 року в сім’ї священика Іоанна Петровича Сухова у селі Жемківка Сизранського повіту тоді ще Симбірської губернії.
Майбутній пастир навчався у Симбірській Духовній семінарії та 18 липня 1887 року закінчив повний курс богословських наук. На прохання єпископа Симбірського та Сизранського Варсонофія Указом Симбірської духовної консисторії було визначено псаломщиком у село Ясашну Ташлу Симбірського повіту. 17 вересня 1888 року Преосвященним Варсонофієм був висвячений у диякони храму села Михайлівка Сенгілеївського повіту, а потім 25 вересня того ж року був хіротонізований тим же Преосвященним у священики та призначений до села Опаліха Симбірського повіту.
17 травня 1890 року на власне прохання молодого священика було прийнято до кліру Самарської єпархії та визначено служити до церкви села Старо-Дворянівка Самарського повіту.
1 лютого 1896 року «для користі служби», як написано в Указі Преосвященного Гурія (Буртасовського; †1907), єпископа Самарського і Ставропольського, отець Костянтин був переміщений до села Царевщина Самарського повіту, де прослужив понад сім років і здобув . І тут, як раніше у Старо-Дворянівці, майбутній священномученик перебував одночасно завідувачем та законоучителем місцевої церковноприходської школи. У Царівщині він був удостоєний другої у житті церковної нагороди — скуф’ї. Першою було право носіння набедренника, яким його було відзначено ще у Старо-Дворянівці.
У збереженій до наших днів у Державному архіві Самарської області «Літопису життя села Царевщина» сказано: «Батько Костянтин Сухов був усіма улюбленим за його простоту в користуванні і веселий характер: “З малим – малий, з великим – великий””. У дні скорбот батюшка втішав стражденних.
Місцевий клімат не вподобав сімейству Сухових, не оминали його і хвороби. З метричних книг церкви села Царевщина відомо, що 12 грудня 1896 року від дифтериту помер чотирирічний син священика Костянтина Сухова Віталій, а через два місяці – дочка Ніна. Можна собі уявити, як боялася мати Софія Василівна за здоров’я десятирічного Миколи, чотирирічного Василя і особливо грудної Вірочки. 1 грудня 1899 року на власне прохання о. Костянтина було переведено Указом Владики Гурія в село Узмор’я Новоузенського повіту Самарської губернії (нині в Енгельському районі Саратовської області). Батюшка сподівався, що у більш сухому та здоровому кліматі заволзьких степів його родині не загрожуватимуть інфекційні захворювання. Однак у залишеному ним приході зчинилося справжнє хвилювання. Незабаром ціла депутація царівщинських селян прийшла до Владики Гурія. Правлячий архієрей прийняв чолобитників прихильно і, розглянувши питання, зрозумів, що отець Костянтин, який здобув таку любов своєї пастви, навряд чи може бути кимось безболісно замінений, і 26 березня 1900 року підписав Указ про повернення ієрея Костянтина. Так парафіянам села вдалося домогтися повернення улюбленого батюшки.
Отець Костянтин прийняв рішення архієрея зі смиренністю, розуміючи, що покликаний служити Богу і людям, незважаючи на тягар, хвороби та особисте горе. Через чотири місяці після повернення до Царівщини маленька Віра, в якій батьки знайшли втіху після втрати двох дітей, теж померла… Так Господь готував праведника до прийняття мученицького вінця, ведучи його шляхом скорбот і смирення.
Але не лише суми супроводжували життєвий шлях батька Костянтина. Милістю Божою ріс і зміцнювався прихід, дедалі більше сільських дітлахів відвідували школу при церкві, де вчительував батюшка. Незабаром, 1901 року, народився син Борис. Цьому хлопчику треба було в 16 років загинути, ніби передбачаючи мучеництво батька. 1902 року в сім’ї з’являється ще один син — Леонід, якому доведеться за батьком стати жертвою нелюдської державної системи. Він був репресований і розстріляний у 1937 році.
Восени 1903 року Преосвященний Гурій, пам’ятаючи про давнє бажання отця Костянтина змінити місце проживання та потребуючи зміцнення кліру віддаленої парафії, запропонував батюшці переїхати до Бугуруслану, який тоді входив до Самарської єпархії. Паства цього разу не перешкоджала, змирилася нарешті з бажанням родини Сухових покинути село, де вона втратила трьох дітей.

12 жовтня 1903 року вийшов відповідний указ правлячого архієрея, і отець Костянтин повіз сім’ю до місця свого останнього і найвищого служіння «навіть до крові».
У Бугуруслані о. Костянтин стає кліриком, а потім і настоятелем найбільшого у повіті Спасо-Вознесенського собору, що живе неподалік, на Соборній площі. Відразу після свого призначення він представляє духовенство у міських земських зборах, а 1910 батько Костянтин зустрів вже депутатом Бугурусланської Думи. Як земець, він багато зробив для жителів повіту, особливо для селян.
У місцевій філії Оренбурзького обласного архіву збереглися відомості про те, що за батька Костянтина повітове земство тримало першість у цілій губернії з приросту асигнувань на медицину. Бюджетні суми, які прямували на охорону народного здоров’я, у тому числі і на боротьбу з дитячими хворобами, зросли у 43 рази. Сам священик, що втратив трьох дітей, віднесених епідеміями, всю силу пастирського впливу вжив на те, щоб пояснити справжній стан справ з охороною здоров’я іншим земцям — людям здебільшого благополучним і далеким від життя простого народу.
Священик із думської трибуни звертався до совісті законодавців і часто добивався свого. Іншим напрямом, у якому досягло успіху бугурусланське земство при отці Костянтині, стало спорудження хлібосховищ. За цим показником повіт був найкращим у губернії та одним із найрозвиненіших у Середньому Поволжі. Можливість зберегти вирощене зерно від вогкості та вогню стала в нагоді місцевим селянам і пізніше, при грабіжницькій продрозкладці.
Усі його зусилля з полегшення життя народу лише більше розпалювали ненависть до пастиря у більшовицьких агітаторах, якими кишів повіт, як і вся Самарська губернія. Ще більше дратувало бунтівників те, що майбутній священномученик невтомно працював на ниві народної освіти: був завідувачем і законоучителем церковно-парафіяльної школи Спасо-Вознесенського собору, в клірі якого служив, а також навколишніх сіл Василівки та Ключівки. 1908 року він відкрив у місті ще одну школу, де викладав Закон Божий.
За особливу старанність у служінні отець Костянтин був удостоєний останньої у своєму земному житті нагороди — камілавки. Його авторитет як священика, просвітителя, за простий народ все зростав. Спасо-Вознесенський собор у центрі Бугуруслана був повний не лише у свята. Мудрий пастир, наділений до того ж рідкісним даром переконання, роз’яснював людям і проповідях з амвона, і з думської трибуни, чим загрожують країні та народу відступництво від Православної віри і зрада Всеросійському Самодержцю.
Вороги Церкви Христової не могли цього стерпіти, і одного разу тіло малолітнього Бориса Сухова знайшли на березі річки Кінель, там, де незабаром треба було зазнати мученицької смерті та його батька.
25 лютого 1918 року – в день святкування пам’яті святителя Алексія, митрополита Московського і всієї Росії, чудотворця, Небесного покровителя Самарського краю – настоятель Спасо-Вознесенського собору священик Костянтин Сухов очолив Хресну ходу, яка після звичайного обходу храму попрямувала прямо до будівлі засідали більшовицькі начальники. Віруючі таким чином ясно висловили свій протест проти блюзнірських та кривавих злочинів беззаконної влади. Невдовзі нові керівники, пограбувавши скарбницю, втекли з міста, затаївши страх перед православним народом та ненависть до їхнього пастиря.
Пізньої осені 1918 року після поразки Чехословацького корпусу та евакуації з Самари Комітету членів Установчих зборів (КОМУЧу) територія Самарської області була захоплена Червоною Армією. 22 жовтня, у неділю, передові частини дивізії Гая вже увірвалися до Бугуруслану, почалися повальні розстріли «ворогів революції». До «чорних списків» потрапив і батько Костянтин Сухов.
За сімейним переказом Сухових, священномученика, що досі дбайливо зберігається нащадками, отець Костянтин був узятий у вівтарі Спасо-Вознесенського собору, коли він підносив за Божественною літургією молитви про упокій нещодавно розстріляних в Єкатеринбурзі Царських Мучеників, поминав православне воїнство. Парафіян зібралося, як завжди, повна церква. Весь народ ішов за карателями, які виводили отця Костянтина на вулицю, благаючи не чіпати батюшку. Незважаючи на благання, вони відвели священика в повному одязі на берег річки Кінель, тим шляхом, яким сам він завжди на свято Хрещення Господнього ходив на чолі Хресної ходи. У льоду робилася хрестоподібна ополонка — «йордань», благочестиві люди занурювалися в освячену на молебні богоявленську воду, а хлопчаки випускали з кліток на волю голубів, що символізують Святого Духа.

Отця Костянтина розстріляли на тому самому місці біля річки Кінель, де звершувався хрещенський молебень. Душа священномученика здійнялася до Престолу Божого, як чиста голубиця… Тіло Христового мученика було кинуте на місці розправи, і його забрали віруючі. Нині на місці мучеництва святого Костянтина біля річки Кінель зводиться велика церква.
Сніг випав у тому році надзвичайно рано, і коли батюшку везли на возі, довге волосся його спадало просто на сніг і здавалося раптово посивівши від морозу.
Поховали отця Костянтина таємно, боячись осквернення могили. Її місцезнаходження так і залишилося невідомим. Передбачається, що чесні останки священномученика лежать недалеко від Успенського храму, який досі діє на старому цвинтарі Бугуруслана.
17 липня 2001 року визначенням Священного Синоду Російської Православної Церкви священномученик ієрей Костянтин Сухов був прославлений у лику святих новомучеників та сповідників Російських до загальноцерковного шанування. Пам’ять його відбувається в день його мученицької кончини 9 (22) жовтня, а також у день святкування Собору новомучеників та сповідників Російських.
10 жовтня 2004 року Указом Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II на 30 липня (12 серпня) було встановлено святкування на честь всіх святих, що просіяли в Самарській землі. У лиці Собору Самарських святих вшановується і священномученик Костянтин Сухов.

Знайшли помилку