Священномученик Іполит Красновський p1e9m0qbuuocmbd24d1ghk138g3
Житія святих,  Травень

Священномученик Іполит Красновський

Місяця травня на 19-й день

Священномученик Іполит народився 3 серпня 1883 року в Москві в сім’ї священика, який служив у церкві Воскресіння Словущого на Таганці, Миколи Анікітовича Красновського і його дружини Віри Юхимівни. 1897 року Іполит закінчив Заіконоспаське духовне училище, 1904-го – Московську Духовну семінарію, 1909-го – Московську Духовну академію зі ступенем кандидата богослов’я.
1910 року Іполит Миколайович був висвячений на священика до Воскресенської церкви на Таганці та призначений завідувачем і закономірним учителем Воскресенсько-Таганської однокласної та недільної шкіл; 1911 року помер його батько, і отець Іполит був призначений настоятелем храму. У 1914 році його було визначено законовчителем комерційного училища, заснованого М.Ф. Горбачовим, і обрано членом Благочинницької ради, 1921 року – нагороджено наперсним хрестом, 1924 року – зведено в сан протоієрея і призначено тимчасово виконуючим обов’язки благочинного 2-го відділення Іванівського сорока. У 1927 році протоієрей Іполит був нагороджений золотим наперсним хрестом з прикрасами; у 1928 році звільнений від виправлення обов’язків благочинного.
19 вересня 1930 року влада заарештувала його і ув’язнила в Бутирській в’язниці. Отця Іполита звинувачували в тому, що він підтримував стосунки з широким колом духовенства, читав сам і зберігав рукописну церковну літературу, що трактує питання сучасного церковного життя. Трійка ОДПУ засудила священика до десяти років виправно-трудових таборів, і отець Іполит був відправлений на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу. У 1933 році ув’язнення в табір замінили засланням із прикріпленням до певного місця проживання. Він обрав Курськ, куди приїхав незадовго перед тим, як туди правлячим архієреєм було призначено архієпископа Онуфрія (Гагалюка), який його знав і одразу ж надав йому місце священика, і вони часто потім служили разом. Отець Іполит заходив у дім до архієпископа, звершував на прохання владики молебні та опікувався духовно його матір’ю, черницею Наталією. Архієпископ і священик були близькі за поглядами, і під час від’їздів архієпископа Онуфрія до Москви на засідання Священного Синоду отець Іполит вів діловодство єпархії та намагався в міру можливості розв’язувати питання, що виникали у духовенства. 23 липня 1935 року співробітники НКВС заарештували архієпископа Онуфрія і отця Іполита, якого звинуватили в тому, що він виголошував з амвона антирадянські проповіді.
– Розкажіть, який зміст носили ваші проповіді, – запитав слідчий священика.
– Мої проповіді зводилися до пояснення сутності християнської віри, – відповів отець Іполит.
– У своїх проповідях ви закликали вірян до терпіння і не втрачати надії на те, що скоро настане світле майбутнє. Чи визнаєте ви, що у вашому заклику є контрреволюційний сенс?
– Так, я справді у своїх проповідях говорив про терпіння, але це стосувалося тільки особистих скорбот вірян, їхніх особистих втрат, боротьби з внутрішнім гріхом… контрреволюційного сенсу в моїх проповідях не було.
– За своєю власною ініціативою ви говорили проповіді чи за вказівкою архієпископа Онуфрія?
– Так, за своєю власною ініціативою, оскільки право виголошувати проповіді на релігійну тему надано за законами церковними кожному священику.
– Скажіть, громадянине Красновський, яке тлумачення ви давали духовенству у зв’язку з опублікуванням у пресі повідомлень про виселення контрреволюційного елемента з Ленінграда, Москви та інших міст СРСР після вбивства товариша Кірова?
– Дізнавшись про виселення людей із Ленінграда та інших міст після вбивства Кірова, я справді говорив духовенству, що настав час, коли і нам потрібно підготуватися до заслання, оскільки такий захід радянської влади торкнеться і нас, духовенства, до того ж про себе я особисто сказав, що я навіть радий буду цьому, оскільки це відповідає моєму бажанню.
– Слідству відомо, що ви з прибуттям Онуфрія Гагалюка в місто Курськ встановили з ним з метою розвитку контрреволюційної діяльності зв’язок, який підтримували до моменту арешту. Чи визнаєте ви себе в цьому винним?
– У своєму спілкуванні з Гагалюком я розвитку контрреволюційної діяльності не переслідував і винним себе в цьому не визнаю.
– Що ви ще можете показати з питання проповіді, виголошеної вами 27 вересня 1934 року, тобто, зокрема, чи говорили ви в цій проповіді таке: “Які б не зустрічали вас скорботи, напасті, а їх у житті дуже багато, – терпіть і терпіть: усе це нам дається за гріхи наші”?
– Так, я це говорив і розумів під цими словами особисті скорботи людей у їхньому житті.

– Що ви мали на увазі, кажучи в деяких випадках, зокрема навесні 1935 року, такі слова: “Де ж наші віряни? За такого ставлення, абсолютно байдужого, байдужого, цілком можна очікувати закриття всіх церков”?
– Говорячи ці слова, я мав на увазі слабке відвідування церков з боку вірян.
Були проведені очні ставки священика з деякими лжесвідками, але отець Іполит відкинув усі їхні свідчення.
Після закінчення допитів священик подав заяву слідчому. “У всіх проповідях, – писав він, – я викладав, як показував, тільки внутрішній бік християнської релігії і ні влади, ні ладу, ні взагалі зовнішнього життя не торкався. До влади радянської ставився завжди лояльно. Тому рішуче заявляю: ні до чого антирадянського… не закликав і не визнаю себе винним”.
8-9 грудня 1935 року в Курську відбулися засідання Спеціальної Колегії Курського обласного суду. Вони були закритими для публіки, у залі суду були присутні лише обвинувачені та свідки. Виступаючи на суді, отець Іполит сказав: “У пред’явленому мені обвинуваченні винним себе не визнаю. Ніякої групи я не знав, Гагалюка я знаю як архієпископа, який приїхав до нас… прийом прохачів відбувався на квартирі у Гагалюка, як зазвичай у всіх архієреїв. Щодо моїх проповідей мені говорили, щоб я не затримував народ, диякон говорив мені: “тепер говорити небезпечно”; я у своїх проповідях не торкався зовнішнього життя, я говорив про християнську любов, про страждання… 27 вересня у нас було свято Воздвиження, і я говорив проповідь… про страждання Христа, про те, що страждання не озлоблюють, а облагороджують душу.
У проповіді про любов я говорив, що любов – це дар за нашу тверду рішучість не втратити віру”.
9 грудня 1935 року Спеціальна Колегія Курського обласного суду засудила отця Іполита до десяти років ув’язнення, і його відправили у виправно-трудові табори в Хабаровський край.
У березні 1936 року архієпископ Онуфрій був відправлений етапом на Далекий Схід. Перший час він перебував у радгоспі НКВС на станції Середньо-Біла Амурської області.
4 грудня 1936 року він писав матері в Курськ: “Дорога матуся! Отримав днями два листи від Вас. Ви пишете, що надішлете мені теплий одяг, на кшталт сувої, – не потрібно його надсилати мені. Я, слава Богу, одягу не потребую. Поки я відпочиваю, не працюю, як і інші старенькі-інваліди. Рукавиці й маслини я свого часу отримав. Отримав і всі книжки, дуже шкода, що немає словника… З милості Божої я здоровий, хоча серце трохи болить…
Я нещодавно послав Вам листівку, де повідомляв, що отримав від Вас три посилки… і листи… Усім дякую і пам’ятаю про всіх… Тільки я зовсім змінився в зовнішності: справжній дід, сивий і безволосий, з маленькою косичкою. Отець Іполит турбується і сумує, що ніхто з рідних і знайомих йому не пише. Передайте Андрюші від мене привіт, а через нього – Дідусеві…”.
Через деякий час владика писав: “Дорога матуся! Днями я отримав лист Ваш від 2 листопада, а також листи… приношу глибоку подяку всім добрим моїм благодійникам… Я писав Вам, що тепер я на новому місці, у тому ж радгоспі. Тут мені важче, працюємо на відкритому полі – молотимо хліб увесь день, там же й обідаємо. Але Господь дає сили й терпіння. Уже вісім місяців, як я працюю на відкритому полі безперервно, окрім днів десяти, коли хворів або була непогожа погода. Але здоров’я моє не ослабло, я навіть перестав кашляти, лише вранці кашляю. Отець Іполит, отець Віктор і ще двоє священиків працюють зі мною разом. Валянки я отримав, ношу їх, дуже вони доречні, хоча тут дають валянки. Почуваюся благодушно. За все дякую Господу. Молюся, грішник, щоб скоріше з вами побачитися і з вами помолитися. Але це залежить більше від вас – ваших молитов до Господа, Якому все можливо…”.
20 травня 1937 року владика писав: “Дорога матуся! Христос воскрес! Отримав учора Ваш лист. Сьогодні відкрив Ваші дві посилки: від 1 лютого і від 12 квітня… Спаси, Господи, всіх моїх благодійників… Я, слава Богу, здоровий і благодушний, робота в мене тепер набагато легша. Отець Іполит теж здоровий, працює він трохи як інвалід. А про отця Віктора повідомляю Вам сумну звістку: він помер 7 травня, тобто у великодню п’ятницю, від туберкульозу і хвороби шлунка – у лікарні, його вже поховали. Передали, що родичі можуть взяти його речі… Ми не думали, що він так скоро піде від нас, дорогий побратиме наш. Але хай буде воля Божа. Отець Віктор ще в лютому був досить бадьорим, мріяв скоро побувати у своїх краях. Помоліться за нього старанно!.. Владика Антоній живе тепер недалеко від нас – у Середньо-Більському радгоспі, на 2-й ділянці, а мій – 5-й. Він влаштувався пристойно, хоча здоров’ям трохи ослаб…”.

24 серпня 1937 року архієпископ писав: “…Працюємо на спільних полях, разом із владикою Антонієм. Нещодавно був у лікаря на огляді; визнав, що серце в мене слабке, працювати довго не можна. У сиру погоду покашлюю, хоча менше, ніж у Вас. Уже третій рік не бачу Вас. Коли ж Господь дасть мені розраду бачити Вас і молитися з Вами? Прошу у всіх святих молитов за мене, грішного…”.
9 грудня 1937 року владика писав: “…Я дуже вдячний усім за пам’ять і турботи про мене, грішного. Здоров’я моє, з милості Божої, стерпне… Але загалом доводиться нести поневірянь чимало. Душею я спокійний, за все дякую Творцеві, Який завжди піклується про нас. Пишу Вам напередодні святкування ікони Божої Матері “Знамення”, великого свята. Якось у Вас пройде це свято? Вітаю всіх моїх друзів і знайомих, яких я, грішний, згадую завжди в моїх молитвах, і прошу їхніх молитов за мене, грішного. Владика Антоній в іншому місці. Отець Іполит зі мною, хоча він інвалід…”.
30 липня 1937 року НКВС було віддано оперативний наказ № 00447 про розстріл ув’язнених, які перебували в тюрмах і таборах, і в лютому 1938 року проти архієпископа Онуфрія, єпископа Антонія, священиків Іполита Красновського, Миколи Садовського, Митрофана Вільгельмського, Василя Іванова, Миколи Кулакова, Максима Богданова, Михайла Дейнеки, Олександра Єрошова, Олександра Саульського, Павла Попова, Павла Брянцева, Георгія Богоявленського, псаломщика Михайла Вознесенського та інших священиків і церковнослужителів, які перебувають у таборі, було розпочато нову “справу”.
Оперуповноважений 3-го відділу Далекосхідних таборів допитав деяких ув’язнених, готових підписати лжесвідчення проти архієреїв і духовенства. Було допитано коменданта лагерної зони, який показав: “Відбуваючи міру кримінального покарання при Середньо-Бельському лагерному пункті Дальлагу НКВС і виконуючи обов’язок коменданта зони засуджених за статтею 58, 59 КК РРФСР з моменту створення останньої, тобто з червня 1937 року, мені доводиться спостерігати за лагерим населенням і бачити, що відбувається в середовищі ув’язнених. Виходячи з цього, я дійшов такого висновку, що всі ув’язнені зазначеної вище зони, змикаючись між собою на ґрунті єдності поглядів, згуртувалися в певні контрреволюційні угруповання різних напрямків… персонально до контрреволюційної групи входять такі особи: Гагалюк… Панкеєв… – колишні архієреї; Богоявленський… Вільгельмський… Красновський… і т. д. Керівну спрямовуючу роль у цьому контрреволюційному угрупованні відіграють Гагалюк… і Панкеєв… Контрреволюційна діяльність зазначеного угруповання виражається в тому, що вони, будучи майже всі віднесені до групи інвалідів… дезорганізують виробництво. Крім цього… відкрито збираються групами в наметі і здійснюють релігійні обряди, співають молитви… Такі ув’язнені з колишніх представників Православної Церкви, як Гагалюк… і Панкеєв… мають велике листування із зовнішнім світом і дуже часто отримують із різних міст Радянського Союзу великі посилки, якими діляться з іншими священнослужителями…”.
Інший ув’язнений-свідок показав на підтвердження злочинної діяльності священиків: “Попи по неділях надягають підрясники і читають молитви…”.
27 лютого 1938 року архієпископа Онуфрія викликали на допит, і слідчий зажадав від нього:
– Розкажіть про контрреволюційне угруповання, очолюване вами і вашим колегою Панкеєвим, і про антирадянську агітацію, яку проводять колишні служителі релігійного культу.
Архієпископ відповів:
– Про існування контрреволюційного угруповання я нічого не знаю і тому показати нічого не можу, тим паче що деяких осіб… я абсолютно не знаю. Решту я знаю по табору і маю з ними спілкування як лагерник.

За десять років до прийняття мученицької кончини, перебуваючи на засланні, владика Онуфрій писав: “”Не бійся нічого, що тобі потрібно буде перетерпіти. Ось, диявол буде ввергати з-поміж вас у темницю, щоб спокусити вас, і будете мати скорботу днів десять. Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя” (Об’явл.2:10). Який сенс гонінь на служителів Христових – заслань, в’язниць? Усе це відбувається не без волі Божої. Значить, у будь-який час вони можуть і закінчитися, якщо це буде угодно Богу. Посилаються ці гоніння для випробування нашої вірності Богу. І за твердість очікує на нас вінець життя… Це слова Божі. Отже, вони непорушні. Таким чином, гоніння за вірність Богу мають для сповідників свої результати: вічну радість, небесне блаженство… Чому ж сумувати нам, служителям Христовим, розсіяним по в’язницях і глухих безлюдних селищах? Не потрібно і думати про будь-яку самовільну зміну нашої долі в гоніннях шляхом будь-яких компромісів, угод зі своєю совістю. Гоніння – хрест, покладений на нас Самим Богом. І потрібно нести його, бути вірним обов’язку своєму навіть до смерті. Не озиратися назад або на всі боки з похмурим виглядом, а сміливо вперед іти, віддавшись на милість Божу, як каже Спаситель: “Ніхто, хто руку свою на плуг поклав, а озирається назад, не є благонадійним для Царства Божого” (Лк. 9:62)…”.

Знайшли помилку