Священномученик Іполит Красновський пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

Місяця травня на 19-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / місяця травня на 19-й день — Собор новомучеників і сповідників Бєлгородських / липня на 19-й день — Собор Курських святих

Священномученик Іполит народився 3 серпня 1883 року в Москві в сім’ї священника, який служив у церкві Воскресіння Словущого на Таганці, Миколая Аникитовича Красновського і його дружини Віри Юхимівни. 1897 року Іполит закінчив Заіконоспаське духовне училище, 1904-го закінчив Московську духовну семінарію, а 1909-го закінчив Московську духовну академію зі ступенем кандидата богослов’я.

1910 року Іполит Миколайович був висвячений на священника до Воскресенської церкви на Таганці та призначений завідувачем і законоучителем Воскресенсько-Таганської однокласної та недільної шкіл; 1911 року помер його батько, і отець Іполит був призначений настоятелем храму. У 1914 році його було призначено законовчителем комерційного училища, заснованого М. Ф. Горбачовим, і обрано членом Благочинницької ради. У 1921 році священномученик був нагороджений наперсним хрестом, а в 1924 році був зведений в сан протоієрея і призначений тимчасовим виконувачем обов’язків благочинного другого відділення Іванівського сорока. У 1927 році протоієрей Іполит був нагороджений золотим наперсним хрестом з прикрасами, а в 1928 році був звільнений від виконання обов’язків благочинного.

19 вересня 1930 року влада заарештувала його і ув’язнила в Бутирській в’язниці. Отця Іполита звинувачували в тому, що він підтримував стосунки з широким колом духовенства, читав сам і зберігав рукописну церковну літературу, що тлумачить питання сучасного церковного життя. Трійка ОДПУ засудила священника до десяти років виправно-трудових таборів, і отець Іполит був відправлений на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу. У 1933 році ув’язнення до табору замінили засланням з прикріпленням до певного місця проживання. Він обрав Курськ, куди приїхав незадовго перед тим, як туди правлячим архієреєм було призначено архієпископа Онуфрія (Гагалюка), котрий його знав і одразу ж надав йому місце священника, і вони часто потім служили разом. Отець Іполит заходив у дім до архієпископа, звершував на прохання владики молебні та опікувався духовно його матір’ю, черницею Наталією. Архієпископ і священник були близькі за поглядами, і під час від’їздів архієпископа Онуфрія до Москви на засідання Священного Синоду отець Іполит вів діловодство єпархії та намагався в міру можливості розв’язувати питання, що виникали у духовенства.

23 липня 1935 року співробітники НКВС заарештували архієпископа Онуфрія і отця Іполита, якого звинуватили в тому, що він виголошував з амвона антирадянські проповіді.

Після закінчення допитів священник подав заяву слідчому. «У всіх проповідях, — писав він, — я викладав, як свідчив, тільки внутрішній бік християнської релігії і ні влади, ні ладу, ні взагалі зовнішнього життя не торкався. До влади радянської ставився завжди лояльно. Тому рішуче заявляю: ні до чого антирадянського… не закликав і не визнаю себе винним».

8–9 грудня 1935 року в Курську відбулися засідання Спеціальної Колегії Курського обласного суду. Вони були закритими для публіки, у залі суду були присутні лише обвинувачені та свідки. Виступаючи на суді, отець Іполит сказав: «У пред’явленому мені обвинуваченні винним себе не визнаю. Ніякої групи я не знав, Гагалюка я знаю як архієпископа, котрий приїхав до нас… прийом прохачів відбувався на квартирі у Гагалюка, як зазвичай у всіх архієреїв. Щодо моїх проповідей мені говорили, щоб я не затримував народ, диякон говорив мені: “тепер говорити небезпечно”; я у своїх проповідях не торкався зовнішнього життя, я говорив про християнську любов, про страждання… 27 вересня у нас було свято Воздвиження, і я говорив проповідь… про страждання Христа, про те, що страждання не озлоблюють, а облагороджують душу.

У проповіді про любов я говорив, що любов — це дар за нашу тверду рішучість не втратити віру».

9 грудня 1935 року Спеціальна Колегія Курського обласного суду засудила отця Іполита до десяти років ув’язнення, і його відправили до виправно-трудових таборів у Хабаровському краї.

30 липня 1937 року НКВС було віддано оперативний наказ № 00447 про розстріл ув’язнених, які перебували в тюрмах і таборах, і в лютому 1938 року проти архієпископа Онуфрія, єпископа Антонія, священників Іполита Красновського, Миколая Садовського, Митрофана Вільгельмського, Василія Іванова, Миколая Кулакова, Максима Богданова, Михаїла Дейнеки, Олександра Єрошова, Олександра Саульського, Павла Попова, Павла Брянцева, Георгія Богоявленського, псаломщика Михайла Вознесенського та інших священників і церковнослужителів, які перебували у таборі, було розпочато нову “справу”. 17 березня 1938 року трійка при Управлінні НКВС у Хабаровському краї засудила ув’язнених до розстрілу. 1 червня того ж року священномученик Іполит Красновський разом з іншими обвинуваченими був розстріляний і похований у спільній безвісній могилі.

У 1991 році отець Іполит був реабілітований указом Президії Верховної ради СРСР. У 2000 році він був причислений до лику святих новомучеників і сповідників Церкви Руської.

За десять років до прийняття мученицької кончини, перебуваючи на засланні, владика Онуфрій писав: «”Не бійся нічого, що тобі треба буде витерпіти. Ось, диявол буде кидати вас у темницю, щоб випробувати вас, і будете мати скорботу десять днів. Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя” (Одкр. 2:10). Який сенс гонінь на служителів Христових — заслань, в’язниць? Усе це відбувається не без волі Божої. Значить, у будь-який час вони можуть і закінчитися, якщо це буде угодно Богові. Посилаються ці гоніння для випробування нашої вірності Богу. І за твердість очікує на нас вінець життя… Це слова Божі. Отже, вони непорушні. Таким чином, гоніння за вірність Богу мають для сповідників свої результати: вічну радість, небесне блаженство… Чому ж сумувати нам, служителям Христовим, розсіяним по в’язницях і глухих безлюдних селищах? Не потрібно і думати про будь-яку самовільну зміну нашої долі в гоніннях шляхом будь-яких компромісів, угод зі своєю совістю. Гоніння — хрест, покладений на нас Самим Богом. І потрібно нести його, бути вірним обов’язку своєму навіть до смерті. Не озиратися назад або на всі боки з похмурим виглядом, а сміливо вперед іти, віддавшись на милість Божу, як каже Спаситель: “хто поклав руку свою на рало і озирається назад, той не благонадійний для Царства Божого” (Лк. 9:62)…»