Місяця листопада на 26-й день

Священномученик Іоанн народився 5 січня 1879 року в селі Преображенському в родині псаломщика. Іван Павлович закінчив Московську Духовну семінарію і був призначений законовчителем та учителем церковнослов’янської мови. Одружився з Марією Федорівною Чортковою і цього ж року був висвячений у диякона до храму московського Нікітського жіночого монастиря. У 1905 році він був висвячений на сан священика і спрямований служити до церкви, що знаходилася на монастирському хуторі.
Крім служіння у храмі отець Іоанн ніс і інші церковні послухи.
Всі переслідування, що посилюються, приводили священика до думки про неминучість арешту і страждань, і отець Іоанн у грудні 1927 року заздалегідь написав і носив при собі записку, яку б знайшли у разі арешту і смерті на етапі: «Адреса моя і місце проживання: Савеловська ж.д. , станція Хлєбникове, село Павельцове. Протоієрей Іван Павлович Виноградов. 48 років. Довести до відома рідних, якщо в дорозі що станеться трагічне».
25 лютого 1930 року у зв’язку з діяльністю отця Іоанна як благочинної влади заарештували його, звинувативши в тому, що він «організував навколо себе навколишнє духовенство, збирав нелегальні наради у себе на квартирі, де інструктував духовенство в його антирадянській діяльності».

На допитах отець Іоанн не погодився з лжесвідченнями про себе і сказав: «Пред’явлене мені звинувачення в антирадянській агітації вважаю результатом обмови осіб, недоброзичливих щодо мене налаштованих. Заявляю: ніколи й ніде проти радянської влади не говорив. Всі проповіді, які я читаю, носять виключно релігійний характер, і нічого антирадянського в них немає. З парафіянами маю спілкування лише церковного характеру».
22 березня 1930 року трійка ОГПУ засудила отця Іоанна до трьох років заслання до Архангельська.
Після повернення 1934 року отця Іоанна із заслання єпископ Орєхово-Зуєвський, вікарій Московської єпархії Іоанн (Широков) призначив його настоятелем Микільського храму в селі Вишелець. Того ж року протоієрей Іоанн був нагороджений митрою.
Батько Іоанн був людиною незвичайної лагідності і смирення, ніколи не підвищував голоси, але зі своїми дітьми бував суворий у тих випадках, коли вони цього заслуговували, коли витівки переходили у провини. У поводженні з парафіянами він був безсрібником і принципово не брав грошей за треби. Люди допомагали йому хто чим міг, найчастіше продуктами, оскільки самі були бідні і гроші мало в кого на той час були.
Якось його покликали до вмираючого досить далеко від села, де жив священик. За ним прислали коней, і він поїхав. Сповідав і причастив умираючого, але назад їхати на конях відмовився: «Завтра коні вам самим у господарстві будуть потрібні, а я додому потихеньку пішки дійду».
Час був уже вечірній, дорога йшла густим старим лісом. Вечір швидко перейшов у ніч, і в лісі стало темно. Поки світив місяць, він ще якось розрізняв, куди йти, але коли місяць зник, дороги не стало видно, і отець Іван заблукав. Довго він ходив, дивлячись, чи не майнуть між дерев даху сільських будинків чи купол храму. Але скільки не йшов, скільки не виглядав – нічого не було видно, а що далі, то ставало все холодніше. Втомившись, отець Іван присів відпочити і побачив, що поруч, зовсім недалеко від нього, сидить на пні старець, весь у білому. Старець спитав його:
– Ти що шукаєш, отче?
– Шукаю свій храм, дім свій шукаю. Заблукав я, старче.
– Що ж ти шукаєш, он – прямо перед тобою твоя церква.
Глянув отець Іван, придивився, і справді він недалеко був від храму. Хотів він подякувати старцю, озирнувся, але того вже не було. Прийшовши додому, він насамперед відслужив подячний молебень святителю Миколі, на честь якого було освячено храм.
27 листопада 1937 року влада знову заарештувала священика і ув’язнила Бутирську в’язницю в Москві. Батько Іоанн був звинувачений у проведенні підривної антирадянської діяльності, яка виражалася в тому, що він висловлювався вголос про незаконність свого заслання в 1930 році і говорив, що з волі більшовиків багато людей страждають у таборах безвинно. Крім того, священика звинуватили в тому, що він з метою підриву колгоспного ладу влаштовував урочисті церковні служби та затягував їх довше за звичайний час, що нібито призвело до масових невиходів на роботу селян.
Протоієрей Іоанн категорично відкинув усі звинувачення, що зводяться на нього.

На цьому допити було закінчено. 5 грудня 1937 року трійка НКВС засудила священика до розстрілу. Протоієрей Іоан Виноградов був розстріляний 9 грудня 1937 року і похований у невідомій спільній могилі на полігоні Бутово під Москвою.
Після арешту священика його дружина Марія Федорівна всю себе присвятила духовному та церковному життю. Все мирське її перестало цікавити, з дому вона ходила лише до церкви. Дочка її працювала у сільраді, і тому їм виділили невелику хатинку, в якій жили Марія Федорівна та її дочка Антоніна із сином. Марія Федорівна ходила до храму у селі Виноградове та співала там на клиросі. Жила вона в комірчині, вигородженій з веранди. Вона ні з ким не розмовляла, бо її цікавило лише церковне, а оточуючих її людей – мирське. Після арешту отця Івана Марія Федорівна із сином Серафимом намагалися дізнатися про долю священика. Але врешті-решт їм у НКВС сказали: «Якщо сюди ходитимете, то ми вас виселимо. Не йдіть і не шукайте його».
У селі Вишелець було дві церкви: одна літня, а інша зимова, обидві дерев’яні. Одна церква невдовзі після арешту священика згоріла. Іншу церкву розорили. Знайшлися з місцевих жителів такі, що тягали з храму ікони, кололи їх та топили печі. Цим особливо відзначився один із мешканців села, згодом загинув і він, і вся його родина. Після війни у храмі утримувалися полонені німці, які також спалили багато ікон. Потім місцевий голова збудував із церкви собі будинок, але жити в ньому не зміг, страшно стало. І він вирішив віддати цей будинок під клуб. Його розібрали, перевезли до села Кривандино, знову зібрали, але незабаром він згорів.