Священномученик Іоанн Преображенський, протодиякон

Місяця травня на 29-й день

Священномученик Іоанн народився 21 березня 1880 року в селі Василівському Вологодської губернії в сім’ї псаломщика Олександра Преображенського. У 1897 році Іван закінчив Вологодське духовне училище і того ж року був призначений псаломщиком у Василівську Тошнінську церкву у Вологодському повіті, а 1904 року – висвячений на диякона до цієї церкви.
У 1906 році диякона Іоанна було переведено до Власьевської церкви у Вологді. У 1920-х роках цей храм закрили, і диякона Іоанна направили до храму на честь великомучениці Параскеви П’ятниці. У 1929 році диякона з дружиною і трьома малими дітьми виселили з дому як сім’ю священнослужителя, і влада зажадала від дружини, щоб вона розлучилася з чоловіком. Щоб відвести від дітей загрозу переслідувань, вона за згодою чоловіка виконала цю вимогу, і відтоді сім’я стала жити окремо на кошти, які таємно передавав їм отець Іоанн.
У 1930 році влада закрила і цей храм, і диякона було призначено служити в храм Різдва Богородиці, настоятелем якого був протоієрей Костянтин Богословський.
У травні 1937 року в місцевих газетах з’явилося повідомлення, що постановою Вологодської міськради від 4 травня 1937 року Богородський цвинтар, на якому розташовувався храм Різдва Богородиці, закривають у зв’язку з будівництвом других залізничних колій та реконструкцією залізничного вузла; поховання на ньому припиняють із 15 травня, останки перенесуть на інші цвинтарі, і влітку 1939 року цвинтар мають знищити.
Це повідомлення схвилювало парафіян храму і священиків, які служили в ньому, які побачили в усьому цьому лише привід для закриття спочатку цвинтаря, а потім і самого храму, оскільки прокладанню паралельних залізничних колій цвинтар анітрохи не заважав. Понад сотня жителів Вологди, чиї родичі були поховані на Богородському кладовищі, підписали лист до ВЦВК, у якому вони пояснювали, що будівництво залізничних колій, згідно з доданим ними до заяви планом, не може бути причиною для закриття цвинтаря; вони пропонували “зрушити огорожу цвинтаря… це вже дасть можливість прокласти треті шляхи, не змушуючи тисячі людей переживати неприємності й невдоволення, бо на цвинтарі поховано в нас рідних, могили яких дорогі громадянам, і, треба думати, у цьому нічого поганого проти настанов радянської влади немає, тому що радянська влада також зберігає і прикрашає поховання своїх людей…
Кому приємно і в кого не викличе почуття обурення, коли на місці поховання влаштовуватимуться шляхи, ритимуться канави, будуватимуться будинки тощо. Щоправда, Міськрада пропонує викопувати небіжчиків і перевозити їх, але таке масове переселення зі зламом пам’яток спричинить величезні витрати; вкрай неприємно для почуттів людей, які мусять під час похоронів, які відбувалися 10-12 років тому, у трунах, які згнили, збирати в ящики й мішки кістки померлих.
Якби справді була нагальна потреба змушувати робити всі ці некрасиві операції, тоді ще було б цьому виправдання, а в нас за наявності десятків гектарів порожньої землі на протилежному боці станції… це можна не робити, тим паче що знищення цвинтаря, відповідно до закону, допускається через 24 роки після припинення поховань, що зрозуміло, бо цей термін знищує в землі похованих, та й сам склад жителів докорінно змінюється…
Є розмови про деякі наміри використати цвинтар для влаштування розважального парку, але це було б зовсім недобре, тому що танець і музика на місці могил були б образою почуттів громадян і, у всякому разі, далеко не культурним актом. На підставі викладеного просимо… не відмовити в нашому клопотанні і скасувати ліквідацію Богородського кладовища…

Справжнє подається від частини родичів, які мають поховання, оскільки клопотання від усіх без винятку уявити важко, але не буде невірним сказати, що прохання про залишення цвинтаря підтримує вся маса, яка має на цвинтарі поховання…”.
26 червня 1937 року на всеношну під свято Всіх святих до храму Різдва Богородиці прибув призначений керуючим Вологодською єпархією єпископ Іоанн (Соколов). Духовенство Вологди було переконане, що єпископ Іоанн є секретним співробітником НКВС. Настоятель храму протоієрей Костянтин Богословський, підійшовши до архієрея, сказав: “Згідно з канонічними правилами… ми вас архієреєм не вважаємо”. І відійшов від владики. Ніхто зі священиків і членів причту, які стояли у вівтарі, не підійшов до єпископа взяти благословення, усю службу він тихо простояв у вівтарі, а потім непомітно залишив Вологду і поїхав на нове місце призначення в Архангельськ.
Незабаром після цього епізоду в ніч із 29-го на 30 червня священики, диякони і деякі з парафіян були заарештовані, і серед них диякон Іоанн Преображенський. Його допитали всього один раз, 2 липня. Слідчий запитав, кого зі священнослужителів він знає у Вологді. Диякон відповів, що знає всіх, хто служить із ним у храмі на Богородському кладовищі. Після цього слідчий йому заявив:
– Серед населення міста Вологди ви вели контрреволюційну агітацію. Дайте ваші відверті свідчення.
– Контрреволюційної агітації я не вів, – відповів диякон Іоанн.
У серпні, коли набуло чинності сталінське розпорядження про масові репресії, було спішно допитано чергових свідків, один із яких заявив, що диякон Преображенський є учасником “збору підписів серед населення під “протестом” щодо закриття цвинтаря в 1937 році; серед духовенства й населення обмовляв керівників партії та уряду… агітував: “З церковних риз роблять капці та меблі в театрах оббивають, а ми, духовенство, ходимо обірвані””.
Зрештою диякона Іоанна звинуватили в тому, що він нібито “є учасником контрреволюційної церковно-монархічної групи в місті Вологді. Веде непримиренну боротьбу проти радянської влади і проведених заходів. Поширює контрреволюційні наклепницькі вигадки”.
19 вересня 1937 року трійка НКВС засудила його до десяти років ув’язнення у виправно-трудовому таборі. Диякон Іоанн Преображенський помер у Каргопольському таборі 11 червня 1938 року і був похований у безвісній могилі.