Священномученик Іоанн Преображенський диякон

День пам'яті (н. ст.)

Місяця травня на 29-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / місяця жовтня на 19-й день — Собор святих Архангельської митрополії

Священномученик Іоанн народився 21 березня 1880 року в селі Василівському Вологодської губернії в сім’ї псаломщика Олександра Преображенського. У 1897 році закінчив Вологодське духовне училище і того ж року був призначений псаломщиком до Василівської Тошнінської церкви у Вологодському повіті, а 1904 року був висвячений на диякона до цієї церкви.

У 1906 році диякон Іоанн був переведений до Власьєвської церкви у Вологді. У 1920-х роках цей храм закрили, і диякона Іоанна направили до храму на честь великомучениці Параскеви П’ятниці. У 1929 році диякона з дружиною і трьома малими дітьми виселили з дому як сім’ю священнослужителя, і влада зажадала від дружини, щоб вона розлучилася з чоловіком. Щоб відвести від дітей загрозу переслідувань, вона за згодою чоловіка виконала цю вимогу, і відтоді сім’я стала жити окремо на кошти, які таємно передавав їм отець Іоанн.

У 1930 році влада закрила й цей храм, і отець Іоанн був призначений служити до храму Різдва Богородиці, настоятелем якого був священномученик протоієрей Константин Богословський.

У травні 1937 року в місцевих газетах з’явилося повідомлення, що відповідно до постанови Вологодської міської ради від 4 травня 1937 року Богородське кладовище, на якому розташовувався храм Різдва Богородиці, закривають у зв’язку з будівництвом других залізничних колій та реконструкцією залізничного вузла; поховання на ньому припиняють з 15 травня, останки перенесуть на інші кладовища, і влітку 1939 року кладовище повинні знищити.

Це повідомлення схвилювало парафіян і духовенство храму, які побачили в усьому цьому лише привід для закриття спочатку кладовища, а потім і самого храму, оскільки прокладанню паралельних залізничних колій кладовище анітрохи не заважало. Понад сотня жителів Вологди, чиї родичі були поховані на Богородському кладовищі, підписали лист до Всеросійського центрального виконавчого комітету, у якому пояснювали, що будівництво залізничних колій, згідно з доданим ними до заяви планом, не може бути причиною для закриття кладовища; вони пропонували «посунути огорожу кладовища… це вже дасть можливість прокласти треті шляхи, не змушуючи тисячі людей переживати неприємності й невдоволення, бо на кладовищі поховані у нас рідні, могили яких дорогі громадянам, і, треба думати, у цьому нічого поганого проти установок радянської влади немає, тому що радянська влада також зберігає і прикрашає поховання своїх людей…

Кому приємно і у кого не викличе почуття обурення, коли на місці поховання влаштовуватимуться шляхи, ритимуться канави, будуватимуться будинки тощо. Щоправда, Міськрада пропонує викопувати небіжчиків і перевозити їх, але таке масове переселення зі зламом пам’яток спричинить величезні витрати; вкрай неприємно для почуттів людей, які мусять під час похоронів, які відбувалися 10–12 років тому, у прогнилих гробах, збирати в ящики й мішки кістки померлих.

Якби справді була нагальна потреба змушувати вчиняти всі ці некрасиві операції, тоді ще було б цьому виправдання, а у нас за наявності десятків гектарів порожньої землі на протилежному боці станції… це можна не робити, тим паче що знищення кладовища, відповідно до закону, допускається через 24 роки після припинення поховань, що зрозуміло, бо цей строк знищує в землі похованих, та й сам склад жителів докорінно змінюється…

Є розмови про деякі наміри використати кладовище для влаштування розважального парку, але це було б зовсім недобре, тому що танець і музика на місці могил були б образою почуттів громадян і, у всякому разі, далеко не культурним актом. На підставі викладеного просимо… не відмовити в нашому клопотанні і скасувати ліквідацію Богородського кладовища…

Це подається від частини родичів, які мають поховання, оскільки клопотання від усіх без винятку уявити важко, але не буде хибним сказати, що прохання про залишення кладовища підтримує вся маса, яка має на кладовищі поховання…»

26 червня 1937 року на всенічну до свята Всіх святих у храм Різдва Богородиці прибув призначений керуючим Вологодською єпархією єпископ Іоанн (Соколов). Духовенство Вологди було переконане, що єпископ Іоанн є секретним співробітником НКВС. Настоятель храму протоієрей Константин Богословський, підійшовши до архієрея, сказав: «Згідно з канонічними правилами… ми вас архієреєм не вважаємо». І відійшов від владики. Ніхто зі священників і членів причту, які стояли у вівтарі, не підійшов до єпископа взяти благословення, усю службу він тихо простояв у вівтарі, а потім непомітно залишив Вологду і поїхав на нове місце призначення до Архангельська.

Незабаром після цього випадку, в ніч із 29-го на 30 червня священники, диякони і деякі з парафіян були заарештовані, зокрема й диякон Іоанн Преображенський. Його допитали всього один раз, 2 липня. Слідчий запитав, кого зі священнослужителів він знає у Вологді. Диякон відповів, що знає всіх, хто служить із ним у храмі на Богородському кладовищі. Після цього слідчий йому заявив:

— Серед населення міста Вологди ви вели контрреволюційну агітацію. Дайте ваші відверті свідчення.

— Контрреволюційної агітації я не вів, — відповів диякон Іоанн.

У серпні, коли набуло чинності сталінське розпорядження про масові репресії, було поспіхом допитано чергових свідків, один із яких заявив, що диякон Преображенський є учасником «збору підписів серед населення під “протестом” щодо закриття кладовища в 1937 році; серед духовенства й населення обмовляв керівників партії та уряду… агітував: “Із церковних риз роблять капці та меблі в театрах оббивають, а ми, духовенство, ходимо обірвані”».
Зрештою диякона Іоанна звинуватили в тому, що він нібито «є учасником контрреволюційної церковно-монархічної групи в місті Вологді. Веде непримиренну боротьбу проти радянської влади і проводжуваних заходів. Поширює контрреволюційні наклепницькі вигадки».

19 вересня 1937 року трійка НКВС засудила його до десяти років ув’язнення у виправно-трудовому таборі. Диякон Іоанн Преображенський помер у Каргопольському таборі 11 червня 1938 року і був похований у безвісній могилі.