Священномученик Іоан Артобілевський

Місяця лютого на 4-й день

Священномученик Іоанн народився 9 січня 1872 року в селі Проказна Лунінської волості Мокшанського повіту Пензенської губернії в сім’ї священика Олексія Артоболевського. Іван Олексійович закінчив духовне училище і Пензенську Духовну семінарію. У 1891 році, як найкращий учень семінарії, він був посланий для продовження освіти до Московської Духовної академії, яку закінчив у 1895 році.
Іван Олексійович ще в юності виявив талант проповідника, і одна з його проповідей привернула особливу увагу студента академії Івана Васильовича Успенського, згодом архієпископа Тверського Фаддея, який визнав за потрібне записати її зміст у своєму щоденнику: “Кожному з нас також має відбутися покликання, але так чи так ми налаштовані, як були налаштовані апостоли при покликанні? Апостол Петро, який був досвідчений у своїй справі, у ловлі риби, після чудесного лову, будучи покликаний, усвідомив повне своє безсилля. Ми під час покликання чуємо два голоси – голос розуму і голос серця. Перший говорить про нашу силу: ми вивчили не один лише зовнішній бік життя, вивчаючи історію, а й внутрішній, вивчаючи психологію, історію педагогіки, що оберігає від помилок виховання. Голос серця говорить нам про наше безсилля: чи готові ми до самовіддачі, до визнання неважливими інтереси власної особистості, а важливими справи інших. Виходить розлад, який допоможе вирішити Святе Письмо. Подібно до апостола Петра, ми повинні полишити думку якнайдовше залишитися у вихованому в нас невіданні, усвідомити собі, що книжки не вічне наше надбання: необхідно задовольнити голос серця – розвивати в собі самовідданість, любов і співчуття”.
1896 року Іван Олексійович став помічником секретаря Ради і Правління Московської Духовної академії та викладачем Священного Писання у Віфанській Духовній семінарії та географії у другому класі Філаретівського училища при Олександро-Маріїнському будинку піклування в Сергієвому Посаді. У 1899 році він був удостоєний звання магістра богослов’я за роботу “Перша подорож апостола Павла з проповіддю Євангелія”. Того ж року постановою педагогічних зборів семінарського Правління він був обраний на посаду викладача єврейської мови в Московській Духовній академії.
6 липня 1905 року митрополит Московський Володимир (Богоявленський) в Успенському соборі Троїце-Сергієвої Лаври висвятив Івана Олексійовича на священика. Отець Іоанн був призначений настоятелем храму святої рівноапостольної Марії Магдалини при Імператорському комерційному училищі в Москві і став у ньому законовчителем.
У 1911 році отець Іоанн отримав звання професора богослов’я і був призначений завідувачем кафедри богослов’я при Петровській сільськогосподарській академії, а також настоятелем домового академічного храму в ім’я святих апостолів Петра і Павла.
У 1916-1917 роках він читав лекції з богослов’я студентам Ризького Політехнічного інституту, евакуйованого в той час до Москви.

На єпархіальному з’їзді 1917 року отець Іоанн був обраний членом Помісного Собору від Московської єпархії. На Соборі він брав активну участь у роботі відділів богослужіння і викладання богослов’я у вищих навчальних закладах.
Після революції, на початку 1918 року, кафедру богослов’я в Петровській сільськогосподарській академії було скасовано, але храм ще не було закрито, і отець Іоанн продовжував у ньому служити. У 1919 році його було возведено в сан протоієрея.
У ніч із 16 на 17 серпня 1922 року отець Іоанн був заарештований і поміщений у Внутрішню в’язницю ГПУ. 18 серпня відбувся допит. Слідчого цікавили відомості про гуртки християнської молоді, що виникали тоді, а також обставини, за яких священик прочитав послання Патріарха Тихона, що стосувалося вилучення церковних цінностей.
Отець Іоанн сказав: “У православному гуртку християнської молоді – студентів бував близько п’яти разів як гість наприкінці 1921 року і на початку 1922 року. Керівником його я не був. В одну з неділь Великого посту, перед вилученням цінностей, мною було без жодних коментарів прочитано послання Патріарха Тихона… Свідомо я ніколи під час проповідей не торкався політичних тем, але можливо, що інколи доводилося вказувати на скрутне становище країни, голод та інше”

Слідчий зауважив йому, що за скоєне він може бути висланий за кордон, і отець Іоанн написав заяву, що просить дозволити йому добровільний виїзд у місто Ригу власним коштом.
19 серпня слідчий у висновку у справі написав: “Розглянувши справу про громадянина Івана Олексійовича Артоболевського, колишнього професора Петровсько-Разумовської сільськогосподарської академії по кафедрі богослов’я, звинувачуваного у використанні свого становища священнослужителя з метою контрреволюційної агітації під час проповідей у храмі і в приватному побуті, в організації в Петровській сільськогосподарській академії гуртків християнської молоді, у керівництві та наданні їм чорносотенного характеру, у розкладальній діяльності серед студентства у вигляді постійної антирадянської та антикомуністичної пропаганди, одягненої в релігійну форму, у поширенні та читанні в церкві провокаційного послання Тихона перед вилученням цінностей, тобто в пасивному опорі вилученню, і в тому, що з моменту Жовтневого перевороту й до теперішнього часу він не лише не примирився з існуючою в Росії впродовж п’яти років робітничо-селянською владою, але ні на один момент не припиняв своєї антирадянської діяльності, до того ж у моменти зовнішніх труднощів для РРФСР він свою контрреволюційну діяльність посилював, – знайшов, що все вищевикладене матеріалами, наявними у справі, підтверджується. І тому, на підставі статті 2 літер Е положення про ДПУ від 6.02.1922 року, вважаю: з метою припинення руйнівної антирадянської діяльності громадянина Артоболевського Івана Олексійовича вислати його за межі РРФСР за кордон, але, беручи до уваги його заяву з проханням про дозвіл добровільного виїзду власним коштом, з-під варти звільнити, зобов’язавши його підпискою про виїзд за кордон у семиденний термін”…

21 серпня 1922 року Колегія ДПУ постановила вислати священика “з меж РРФСР за кордон… Звільнити на сім днів із зобов’язанням явки в ГПУ після закінчення зазначеного терміну”[7]. На підставі цієї постанови отець Іоанн був звільнений. Однак 22 серпня слідчий революційного трибуналу склав свій висновок: “…як видно із заяви обвинувачуваного Артоболевського, він, Артоболевський, підлягає висилці з меж РРФСР, як такий, що є небезпечним для суспільного правопорядку і може заподіяти шкоду диктатурі робітничого класу… у цій справі Артоболевському загрожує важке покарання… тому перебування його на волі є загальнонебезпечним – ув’язнити Артоболевського, священика церкви Петра і Павла в Петровському-Разумовському, під варту в Таганській в’язниці”[8].
Наступного дня отець Іоанн знову був заарештований. 7 жовтня було складено остаточний висновок у справі, в якому писали, що священик “у період вилучення церковних цінностей оголошував у церкві з амвона під час богослужіння послання колишнього Патріарха Тихона, яке закликало до опору вилученню церковних цінностей, що з моменту Жовтневого перевороту і до теперішнього часу він не лише не примирився з наявною в Росії робітничо-селянською владою, а й залишився її ворогом… Матеріал щодо Артоболевського досить повний, і слідчих дій більше проводити не потрібно… Матеріал про священика подати в Московський революційний трибунал на предмет долучення до наявної справи за обвинуваченням Артоболевського в контрреволюційній діяльності”

Справу було передано в революційний трибунал. На процесі, що проходив у Москві в листопаді-грудні 1922 року, отець Іоанн винним себе не визнав. 13 грудня 1922 року революційний трибунал засудив отця Іоанна до трьох років тюремного ув’язнення. 17 січня 1923 року постановою ВЦВК священик був звільнений.
У 1924 році отець Іоанн був нагороджений митрою і включений до складу Вищої Церковної Ради при Святішому Патріарху Тихоні. У Москві він служив у Петропавлівському храмі при сільськогосподарській академії до його закриття 1925 року, після чого його призначили настоятелем Введенського храму в Черкізові.
28 січня 1933 року влада знову заарештувала священика й ув’язнила в Бутирську в’язницю. Разом із ним було заарештовано тринадцять осіб. Усіх їх звинувачували в тому, що, збираючись для бесід на релігійні теми, вели антирадянську пропаганду. Слідчі, однак, не зуміли висунути проти них жодних скільки-небудь обґрунтованих звинувачень.
Отець Іоанн на запитання слідчого відповів, що в 1922 році він брав участь у зборах спілки християнської молоді, які відбувалися в приміщенні Тимірязєвської академії. “Бесіди велися на церковно-філософські теми”, – написав слідчий і запропонував священику підписати протокол. Отець Іоанн написав: “У християнському гуртку молоді ніяких бесід на церковно-філософські теми я не вів, та там їх і взагалі не було. Уся справа там зводилася до тлумачення слова Божого (окремих місць і уривків), сукупного обміну думками з приводу прочитаного вірша або уривка. У пред’явленому мені обвинуваченні винним себе не визнаю”.
15 березня 1933 року Особлива Нарада при Колегії ОДПУ засудила протоієрея Іоанна до трьох років заслання в Північний край, яке він був відправлений відбувати у Вологодську область. Після закінчення заслання він повернувся до Москви.

22 січня 1938 року влада знову заарештувала священика, і його ув’язнили в Таганській в’язниці в Москві. На допиті слідчий запитав отця Іоанна: “Що таке “академічний день”?” Священик відповів, що тривалий час, уже після закриття радянською владою Духовної академії, вихованці п’ятдесятого курсу, до яких належав і він, у певний день збиралися разом, щоб молитовно пом’янути всіх живих і покійних. Після молебню був звичайно обід, на якому в дружньому колі обговорювали різні питання.
– Які обговорювали питання на ваших зібраннях? – запитав слідчий.
– На наших зборах ми ділилися спогадами з академічного життя й обмінювалися думками з питань церковного життя, служби тощо.
– Для якої мети ви зберігали антимінс?
– Антимінс я зберігав як пам’ять про отця-священика, а крім того, можливо, і мені довелося б служити на ньому літургію, – відповів священик.
На цьому допит було закінчено. 14 лютого трійка НКВС засудила отця Іоанна до розстрілу. Протоієрея Іоанна Артоболевського було розстріляно 17 лютого 1938 року, його поховали в безвісній спільній могилі на полігоні Бутово під Москвою.