Священномученик Димитрій Кедроливанський

Місяця лютого на 4-й день

Священномученик Димитрій народився 15 травня 1890 року в селі Шарапово Єгор’євського повіту Рязанської губернії в сім’ї псаломщика Василя Никодимовича Кедроліванського та його дружини Любові Іванівни, уродженої Перехвальської, яка працювала в храмі просфорницею. Після закінчення духовного училища Дмитро вступив до Рязанської Духовної семінарії, але закінчити її не довелося: помер батько, і мати попросила сина, як єдиного годувальника, повернутися додому, оскільки на її утриманні залишилося троє дочок.
Дмитро вступив до Троїцького храму в селі Шарапово псаломщиком, тут він прослужив кілька років. Дмитро Васильович одружився з Олександрою Никандрівною Преображенською і був направлений псаломщиком до храму в селі Кузнеці Єгорівського повіту; 1922 року його перевели до Троїцького храму в селі Шарапово, а 1925 року висвятили на диякона до цього храму. Того ж року отець Димитрій був засуджений до штрафу за виступ на загальних зборах проти самооподаткування. У 1929 році його заарештували і засудили до п’яти років заслання за те, що він не зумів сплатити вчасно сільськогосподарський податок. Заслання його відправили відбувати в місто Козлов Тамбовської області, куди за ним поїхала і вся сім’я. У Козлові він став служити дияконом. Це був час, коли два роки поспіль в області був неврожай і настав голод. Люди в пошуках їжі намагалися хоч якось пересуватися і часто вмирали на ходу на вулицях міста. Голодувала і сім’я отця Димитрія, і справа дійшла до того, що одна з доньок, знесилившись, уже не вставала з ліжка.
Архієрей запропонував отцю Димитрію поїхати служити до храму в село, припускаючи, що він знайде там хоч якусь їжу; той погодився і був висвячений на священика до храму в селі Сичівка.
Коли отець Димитрій служив у селі Сичівка, в його священицькій практиці був випадок, який він запам’ятав на все життя. Померла на його парафії жінка, і родичі на третій день запросили його до себе додому здійснити відспівування. Небіжчиця лежала в труні, і отець Димитрій почав звершувати чин поховання. Раптом він побачив, що рука небіжчиці поворухнулася, він підійшов до неї збоку і побачив, що вона розплющила очі. Він припинив відспівування, жінка підвелася з труни і запитала:

– Батюшка, а що це ви прийшли?
Отець Димитрій, зніяковівши, сказав:
– Я прийшов подивитися, як ви почуваєтеся, і соборувати.
– Ні, я бачу, не за тим ви прийшли, ні, – і вона встала.
Жителі села після цього запитували, що вона бачила в потойбічному світі, і вона, що могла сказати, відповідала. Жінка померла через два тижні, довершивши все, заради чого Господь продовжив її життя.
За два тижні до закінчення терміну заслання до отця Димитрія прийшов голова сільради і попередив, що завтра йому принесуть великий податок, і тоді він не зможе виїхати, бо за несплату податку його намагатимуться знову посадити. Тієї ж ночі сім’я зібрала всі речі, знайшли коня з візником і поїхали в Шарапово. Тут у Троїцькому храмі настоятелем у цей час був протоієрей Миколай Сперанський, і отець Димитрій став служити другим священиком, оселившись із сім’єю в будинку псаломщика, оскільки їх власний будинок влада відібрала. Але отець Димитрій смиренно ставився до того, що відбувається, він і його сім’я розуміли, що це не якась випадкова несправедливість, а йде гоніння на Православну Церкву і страждати доводиться всім.
У 1936 році отець Димитрій випросив благословення архієрея на служіння в іншому селі, оскільки в Шарапові йому стало важко утримувати сім’ю з п’ятьма дітьми, і архієрей направив його до храму в ім’я святителя Миколая в селі Круги, де служив у цей час престарілий священик, який за пів року після приїзду отця Димитрія пішов за штат. Парафія складалася з жителів самого села і трьох сіл і була бідною, тож у парафіян часто не було коштів платити за треби. Бувало, помре людина, скажуть:
– Батюшка, треба б поховати.
– Ну що ж, звичайно поховаємо, – відповість отець Димитрій.
– Та грошей у нас немає.
– Ну, про що мова. Треба ховати – поховаємо.
Те ж саме було, коли приходили хрестити. Близькі хрещених у цей час боялися йти в хресні, і хресними – майже для третини села – стали діти священика.
Влітку 1937 року гоніння на Російську Православну Церкву посилилися, і з осені того ж року співробітники НКВС стали збирати відомості про священика. Голова сільради дав НКВС довідку, що священик змушував стареньких “ходити по дворах і збирати гроші для церкви та їх залякував: якщо не зберуть вони грошей, то церкву закриють”[1]. Допитана слідчим прибиральниця храму, черниця, показала, що священик говорив: “Колгоспник працює багато, але за свою роботу отримує мало, увесь врожай радянська влада забере і колгоспнику нічого не залишить. Духовенству жити стало важко, релігію радянська влада утискає. Кедроліванський вихваляв виховання в старій школі і, зводячи наклеп на радянське виховання дітей, говорив: “При радянській владі діти стали розбещеними, раніше діти були більш вихованими і старших шанували””.

У 1937 році, за два місяці до арешту, влада почала викликати отця Димитрія на “бесіди” і запропонувала йому зняти з себе сан, публічно виступити в клубі із заявою про зняття сану і написати заяву про це в газету, обіцяючи, що в цьому разі не заарештують його. Отець Димитрій категорично від цієї пропозиції відмовився. Дружина отця Димитрія зі свого боку почала його вмовляти, щоб він все ж таки зняв із себе сан, тому що інакше важко буде поставити на ноги дітей, яким усюди чинять перешкоди в отриманні освіти, як дітям священика, – але і на ці вмовляння він не піддався.
Отця Димитрія заарештували о першій годині ночі 20 січня 1938 року і ув’язнили у в’язниці в місті Єгор’євську. Незадовго перед цим священику довелося сплатити належний податок, і після його арешту сім’я залишилася без засобів до існування. Олександра Никандрівна дуже сумувала і не знала, як тепер прогодувати себе і дітей, але того самого дня стали приходити один за одним парафіяни і приносити гроші. Деякі говорили: “беріть, матінко, я батюшці винна за похорон”, “я за хрестини”, а багато хто й так жертвував із любові й поваги до пастиря, тож коштів на перший час вистачило.
У ігорівській в’язниці працював наглядачем молодий чоловік із села Круги, він повідомив матінці, де перебуває отець Димитрій, і передав від нього записку. Матінка зі свого боку написала чоловікові записку і передала через наглядача, а отець Димитрій написав відповідь.
На допиті слідчий заявив священику:
– Слідство має дані про те, що навесні 1937 року ви серед колгоспників займалися вихвалянням життя за царського ладу і обмовляли радянську владу.
– Життя за царського ладу я не вихваляв і наклепом на радянську владу не займався, – відповів отець Димитрій.

— Вы при­зна­е­те се­бя ви­нов­ным в предъ­яв­лен­ном вам об­ви­не­нии?
— Нет, не при­знаю, так как контр­ре­во­лю­ци­он­ной кле­ве­той я не за­ни­мал­ся.
11 фев­ра­ля 1938 го­да трой­ка НКВД при­го­во­ри­ла от­ца Ди­мит­рия к рас­стре­лу, и адми­ни­стра­ция тюрь­мы на­ме­ре­ва­лась пе­ре­вез­ти его в чис­ле дру­гих за­клю­чен­ных в од­ну из тю­рем в Моск­ву. Над­зи­ра­тель, узнав об этом, со­об­щил ма­туш­ке, чтобы кто-ни­будь при­шел к 12 ча­сам но­чи к во­ро­там тюрь­мы, — от­ца Ди­мит­рия бу­дут пе­ре­во­зить. Хо­зяй­ка до­ма, в ко­то­ром жи­ла се­мья свя­щен­ни­ка, со­бра­ла узе­лок с едой для пе­ре­да­чи. На ули­це бу­ше­ва­ла ме­тель, ко­гда в 12 ча­сов но­чи рас­пах­ну­лись во­ро­та тюрь­мы и от­ту­да вы­шла ко­лон­на за­клю­чен­ных, че­ло­век два­дцать, окру­жен­ная во­ору­жен­ной охра­ной и сво­рой со­бак. Дочь Клав­дия ста­ла смот­реть, не уви­дит ли она от­ца… Свя­щен­ник шел сре­ди за­клю­чен­ных в тре­тьем ря­ду и оклик­нул ее. Уви­дев от­ца, она по­пы­та­лась пе­ре­дать ему узе­ло­чек с едой, но как толь­ко она при­бли­зи­лась к ко­лонне, со­ба­ки на­ча­ли рвать­ся с по­вод­ков и не до­пус­ка­ли по­дой­ти бли­же. Так ей и не уда­лось ни­че­го пе­ре­дать. Отец Ди­мит­рий, гля­дя на дочь, за­кри­чал: «Кла­ва, иди до­мой! Иди до­мой!» До стан­ции бы­ло два ки­ло­мет­ра, и дочь по­шла вслед за ко­лон­ной, не в си­лах рас­стать­ся с от­цом. За­клю­чен­ных под­ве­ли к ва­го­ну, ок­на ко­то­ро­го бы­ли за­кры­ты частой ре­шет­кой. Отец Ди­мит­рий, под­ни­ма­ясь в ва­гон, обер­нул­ся и за­кри­чал до­че­ри: «Кла­ва, иди до­мой! Иди до­мой, я ско­ро вер­нусь». Он был пе­ре­ве­зен в Бу­тыр­скую тюрь­му, и 15 фев­ра­ля тю­рем­ный фо­то­граф сфо­то­гра­фи­ро­вал его.
17 фев­ра­ля 1938 го­да отец Ди­мит­рий был при­ве­зен на по­ли­гон Бу­то­во под Моск­вой и по­ме­щен в ба­рак. Со­труд­ник НКВД све­рил по фо­то­гра­фии, этот ли че­ло­век пе­ред ним, и объ­явил, что трой­кой НКВД он при­го­во­рен к рас­стре­лу. За­тем его вы­ве­ли из ба­ра­ка и пе­ре­да­ли па­ла­чам, ко­то­рые под­ве­ли свя­щен­ни­ка к краю глу­бо­ко­го рва, на­чи­нав­ше­го­ся в несколь­ких де­сят­ках мет­ров от ба­ра­ка. Свя­щен­ник Ди­мит­рий Кед­ро­ли­ван­ский был рас­стре­лян и по­гре­бен здесь же, во рву, в об­щей без­вест­ной мо­ги­ле.