Священномученик Димитрій Кедроліванський

Місяця лютого на 4-й день

Священномученик Димитрій народився 15 травня 1890 року в селі Шарапово Єгор’євського повіту Рязанської губернії в сім’ї псаломщика Василя Никодимовича Кедроліванського та його дружини Любові Іванівни, уродженої Перехвальської, яка працювала в храмі просфорницею. Після закінчення духовного училища Дмитро вступив до Рязанської Духовної семінарії, але закінчити її не довелося: помер батько, і мати попросила сина, як єдиного годувальника, повернутися додому, оскільки на її утриманні залишилося троє дочок.
Дмитро вступив до Троїцького храму в селі Шарапово псаломщиком, тут він прослужив кілька років. Дмитро Васильович одружився з Олександрою Никандрівною Преображенською і був направлений псаломщиком до храму в селі Кузнеці Єгорівського повіту; 1922 року його перевели до Троїцького храму в селі Шарапово, а 1925 року висвятили на диякона до цього храму. Того ж року отець Димитрій був засуджений до штрафу за виступ на загальних зборах проти самооподаткування. У 1929 році його заарештували і засудили до п’яти років заслання за те, що він не зумів сплатити вчасно сільськогосподарський податок. Заслання його відправили відбувати в місто Козлов Тамбовської області, куди за ним поїхала і вся сім’я. У Козлові він став служити дияконом. Це був час, коли два роки поспіль в області був неврожай і настав голод. Люди в пошуках їжі намагалися хоч якось пересуватися і часто вмирали на ходу на вулицях міста. Голодувала і сім’я отця Димитрія, і справа дійшла до того, що одна з доньок, знесилившись, уже не вставала з ліжка.
Архієрей запропонував отцю Димитрію поїхати служити до храму в село, припускаючи, що він знайде там хоч якусь їжу; той погодився і був висвячений на священика до храму в селі Сичівка.
Коли отець Димитрій служив у селі Сичівка, в його священицькій практиці був випадок, який він запам’ятав на все життя. Померла на його парафії жінка, і родичі на третій день запросили його до себе додому здійснити відспівування. Небіжчиця лежала в труні, і отець Димитрій почав звершувати чин поховання. Раптом він побачив, що рука небіжчиці поворухнулася, він підійшов до неї збоку і побачив, що вона розплющила очі. Він припинив відспівування, жінка підвелася з труни і запитала:

– Батюшка, а що це ви прийшли?
Отець Димитрій, зніяковівши, сказав:
– Я прийшов подивитися, як ви почуваєтеся, і соборувати.
– Ні, я бачу, не за тим ви прийшли, ні, – і вона встала.
Жителі села після цього запитували, що вона бачила в потойбічному світі, і вона, що могла сказати, відповідала. Жінка померла через два тижні, довершивши все, заради чого Господь продовжив її життя.
За два тижні до закінчення терміну заслання до отця Димитрія прийшов голова сільради і попередив, що завтра йому принесуть великий податок, і тоді він не зможе виїхати, бо за несплату податку його намагатимуться знову посадити. Тієї ж ночі сім’я зібрала всі речі, знайшли коня з візником і поїхали в Шарапово. Тут у Троїцькому храмі настоятелем у цей час був протоієрей Миколай Сперанський, і отець Димитрій став служити другим священиком, оселившись із сім’єю в будинку псаломщика, оскільки їх власний будинок влада відібрала. Але отець Димитрій смиренно ставився до того, що відбувається, він і його сім’я розуміли, що це не якась випадкова несправедливість, а йде гоніння на Православну Церкву і страждати доводиться всім.
У 1936 році отець Димитрій випросив благословення архієрея на служіння в іншому селі, оскільки в Шарапові йому стало важко утримувати сім’ю з п’ятьма дітьми, і архієрей направив його до храму в ім’я святителя Миколая в селі Круги, де служив у цей час престарілий священик, який за пів року після приїзду отця Димитрія пішов за штат. Парафія складалася з жителів самого села і трьох сіл і була бідною, тож у парафіян часто не було коштів платити за треби. Бувало, помре людина, скажуть:
– Батюшка, треба б поховати.
– Ну що ж, звичайно поховаємо, – відповість отець Димитрій.
– Та грошей у нас немає.
– Ну, про що мова. Треба ховати – поховаємо.
Те ж саме було, коли приходили хрестити. Близькі хрещених у цей час боялися йти в хресні, і хресними – майже для третини села – стали діти священика.
Влітку 1937 року гоніння на Російську Православну Церкву посилилися, і з осені того ж року співробітники НКВС стали збирати відомості про священика. Голова сільради дав НКВС довідку, що священик змушував стареньких “ходити по дворах і збирати гроші для церкви та їх залякував: якщо не зберуть вони грошей, то церкву закриють”. Допитана слідчим прибиральниця храму, черниця, показала, що священик говорив: “Колгоспник працює багато, але за свою роботу отримує мало, увесь врожай радянська влада забере і колгоспнику нічого не залишить. Духовенству жити стало важко, релігію радянська влада утискає. Кедроліванський вихваляв виховання в старій школі і, зводячи наклеп на радянське виховання дітей, говорив: “При радянській владі діти стали розбещеними, раніше діти були більш вихованими і старших шанували””.

У 1937 році, за два місяці до арешту, влада почала викликати отця Димитрія на “бесіди” і запропонувала йому зняти з себе сан, публічно виступити в клубі із заявою про зняття сану і написати заяву про це в газету, обіцяючи, що в цьому разі не заарештують його. Отець Димитрій категорично від цієї пропозиції відмовився. Дружина отця Димитрія зі свого боку почала його вмовляти, щоб він все ж таки зняв із себе сан, тому що інакше важко буде поставити на ноги дітей, яким усюди чинять перешкоди в отриманні освіти, як дітям священика, – але і на ці вмовляння він не піддався.
Отця Димитрія заарештували о першій годині ночі 20 січня 1938 року і ув’язнили у в’язниці в місті Єгор’євську. Незадовго перед цим священику довелося сплатити належний податок, і після його арешту сім’я залишилася без засобів до існування. Олександра Никандрівна дуже сумувала і не знала, як тепер прогодувати себе і дітей, але того самого дня стали приходити один за одним парафіяни і приносити гроші. Деякі говорили: “беріть, матінко, я батюшці винна за похорон”, “я за хрестини”, а багато хто й так жертвував із любові й поваги до пастиря, тож коштів на перший час вистачило.
У ігорівській в’язниці працював наглядачем молодий чоловік із села Круги, він повідомив матінці, де перебуває отець Димитрій, і передав від нього записку. Матінка зі свого боку написала чоловікові записку і передала через наглядача, а отець Димитрій написав відповідь.

11 лютого 1938 року трійка НКВС засудила отця Димитрія до розстрілу, і адміністрація в’язниці мала намір перевезти його з-поміж інших ув’язнених в одну з в’язниць у Москву. Наглядач, дізнавшись про це, повідомив матінці, щоб хто-небудь прийшов о 12 годині ночі до воріт в’язниці, – отця Димитрія перевозитимуть. Господиня будинку, в якому жила сім’я священика, зібрала вузлик з їжею для передачі. На вулиці вирувала завірюха, коли о 12-й годині ночі відчинилися ворота в’язниці і звідти вийшла колона ув’язнених, чоловік двадцять, оточена озброєною охороною і зграєю собак. Дочка Клавдія стала дивитися, чи не побачить вона батька… Священик ішов серед ув’язнених у третьому ряду і гукнув її. Побачивши батька, вона спробувала передати йому вузлик з їжею, але щойно вона наблизилася до колони, собаки почали рватися з повідків і не допускали підійти ближче. Так їй і не вдалося нічого передати. Отець Димитрій, дивлячись на доньку, закричав: “Клаво, йди додому! Іди додому!” До станції було два кілометри, і дочка пішла слідом за колоною, не в силах розлучитися з батьком. Ув’язнених підвели до вагона, вікна якого були закриті частою решіткою. Отець Димитрій, піднімаючись у вагон, обернувся і закричав доньці: “Клаво, йди додому! Іди додому, я скоро повернуся”. Його перевезли до Бутирської в’язниці, і 15 лютого тюремний фотограф сфотографував його.
17 лютого 1938 року отця Димитрія привезли на полігон Бутово під Москвою і помістили в барак. Співробітник НКВС звірив за фотографією, чи ця людина перед ним, і оголосив, що трійкою НКВС він засуджений до розстрілу. Потім його вивели з барака і передали катам, які підвели священика до краю глибокого рову, що починався за кілька десятків метрів від барака. Священик Димитрій Кедроліванський був розстріляний і похований тут же, в рові, в загальній безвісній могилі.