...
Житія святих,  Жовтень

Сповідник Гавриїл Мелекеський (Ігошкін)

Місяця жовтня на 5-й день

Преподобносповідник Гавриїл народився 23 травня 1888 року в селі Самодурівка Пензенської губернії в сім’ї селянина Івана Ігошкіна. У святому хрещенні немовляті назвали ім’я Іоанн, бо цього дня, 23 травня, святкувалася пам’ять Ростовського чудотворця – блаженного Іоанна Власатого Милостивого.
Батьки його, Іван Павлович і Варвара Павлівна, відрізнялися богобоязливістю та простотою. З дитинства Іоанн познайомився з важкою селянською працею, допомагаючи своєму батькові у роботі.
Батьки виховали сина в завітах суворого благочестя, і посіяне насіння принесло добрий плід. Іоанн був старшим сином у сім’ї. Коли він виріс, його віддали вчитися грамоті. Батьки дивилися на навчання грамоті як на священну справу: грамота давала ключ до читання і зрозуміння Божественних писань. Доводилося ходити на навчання за десять кілометрів у Російський Качим, – саме там знаходилося двокласне духовне училище. Іоанн полюбив храм Божий, у вільний від навчання час відвідував його, а вдома весь вільний час присвячував читанню духовних книг та молитві.
Ще відроком, Іван виявив схильність до подвижництва, з роками його ревнощі до благочестя зростала дедалі більше. Закінчивши навчання, він вирішив залишити мир з його спокусами і пішов 12 листопада 1903 в монастир Жадовська пустель Корсунського повіту Симбірської губернії.
1909 року послушника Іоанна закликають на військову службу до міста Ковно. У Ковенській кріпосній артилерії на посаді співача при військовому соборі він прослужив до кінця березня 1913 року. Повернувшись додому, Іоанн разом з батьками зайнявся селянською працею, але в 1914 році, у зв’язку з Першою світовою війною, був покликаний в діючу армію, де служив псаломщиком і діловодом при 25-му військовому госпіталі. Наприкінці 1917 року Іван Ігошкін був демобілізований через хворобу і повернувся до батьків до Самодурівки. 1922 року батьки його померли.
У січні 1921 року Іван був висвячений на диякона до Свято-Троїцької церкви міста Покровська, а в 1922 році – на священика до того ж храму. 1922 року архієпископа Уральського Тихона (Оболенського) переводять до Москви, і він забирає із собою священика Іоанна.
З 1922 року отець Іоанн служив другим священиком Покровського храму Марфо-Маріїнської обителі сестер милосердя, що на Великій Ординці, заснованій у 1908 році преподобномученицею великою княгинею Єлизаветою Федорівною. Духовник обителі та настоятель Покровського храму архімандрит Сергій (Срібнянський) став для батюшки живим зразком пастирського служіння, і в нього він багато чому навчився. Отця Сергія у 1926 році заарештували та заслали. У повоєнний час отець Іоанн, що вже сам багато років відбув у таборах, відвідав свого улюбленого наставника і духовника, який жив тоді на засланні в селі Владичня Тверської області.
Отець Іоанн прослужив у храмі обителі до 1928 року, після його закриття його перевели до храму святителя Миколая у Пижах.
1929 року отець Іоанн прийняв чернечий постриг у Московському Богоявленському монастирі з ім’ям Гавриїл. У 1930 році ієромонах Гавриїл був зведений у сан ігумена.
Вперше батька Гавриїла заарештували 14 квітня 1931 року, він був засуджений і ув’язнений у концтаборі строком на три роки. Термін відбував у Вішерському таборі Єкатеринбурзької області. Тут він пробув до 29 червня 1932 року, після чого за станом здоров’я був звільнений достроково і висланий до міста Ростов Ярославської області під нагляд місцевого відділу ОГПУ, через півтора місяця відправлений до міста Володимира відбувати термін заслання, що залишився, – до грудня 1933 року. Після закінчення терміну йому було виписано паспорт, і він повернувся до Москви, де був призначений настоятелем храму святителя Миколая у Пижах.
У 1934 році ігумен Гавриїл був зведений у сан архімандрита. У липні 1934 року храм, де служив архімандрит Гаврило, захопили оновленці, і він перейшов служити до храму Воскресіння Христового в Кадашах.
19 серпня 1934 року у свято Преображення Господнього під час богослужіння його заарештували, звинувативши у приналежності до активного контрреволюційного церковно-монархічного угрупування.
3 жовтня 1934 року його було звільнено через недоведеність провини. Незабаром церкву, в якій служив отець Гавриїл, було закрито, і його перевели до храму Покрови Богородиці села Звягине Пушкінського району Московської області. Серед парафіян московських храмів отець Гавриїл мав великий авторитет, і багато хто, незважаючи на відстань, почав їздити до Звягіно. Це був пастир, освічений благодаттю Божою, навчений життєвим досвідом, що знаходив шлях до кожного серця. Йому були чужі засудження та байдуже ставлення до людей. Після служби у храмі, а іноді й удома він проводив духовні бесіди, роз’яснюючи Писання.
Отець Гавриїл зі своїми духовними чадами збирав пожертвування для відправлення до таборів висланим священикам.

У жовтні 1936 року місцеві комсомольці підпалили церкву, в якій служив отець Гавриїл. Він дуже сумував про це і говорив про гоніння на Православну Церкву з боку влади, безкарність за підпал. Його перевели до храму Зіслання Святого Духа міста Пушкіно. 4 листопада 1936 року під час богослужіння на свято на честь ікони Казанської Божої Матері отця Гавриїла заарештували, звинувативши у контрреволюційній діяльності. Утримувався отець Гавриїл у Бутирському ізоляторі, де на багатогодинних допитах запитували про священика Веніаміна Воронцова, з яким він служив п’ять років у Марфо-Маріїнській обителі. На запитання отець Гавриїл ухильно відповідав: «Я з ним не підтримую зв’язку». Задавали питання і про інших священиків і керівників Марфо-Маріїнської обителі, зокрема про велику княгиню Єлизавету Федорівну. На всі запитання він відповідав: «Нічого не знаю і спілкуюся лише з тими людьми, які стосуються служби в церкві».
У день Різдва Христового – 7 січня 1937 року отцю Гавриїлу пред’явили обвинувальний висновок, і 20 січня Особлива нарада при Народному комісаріаті внутрішніх справ СРСР за участь у контрреволюційній групі засудила його до п’яти років виправно-трудового табору. Батька Гавриїла відправили етапом до міста Чіб’ю до Комі області.
Батько Гаврило під час перебування у таборах зазнав багато знущань. Були випадки побиття мало не до смерті, виводили в 40-градусний мороз на вулицю босоніж, де тримали кілька годин. Одного разу вирішили підсипати йому отруту в їжу, але Господь відкрив батюшці умисел лихих, – він помолився, перехрестив їжу і сказав: «Дарма ви мене цькуєте. Ви мені отруту підсипали. Я з’їм цю їжу, як ви цього хочете, і вона не завдасть мені шкоди». Зловмисники переглянулися, почали сміятися і чекати, що батько помре. Але з Божою допомогою він залишився живим і неушкодженим.
Термін ув’язнення закінчився наприкінці 1941 року, але у зв’язку з війною отця Гавриїла було звільнено лише в липні 1942-го. Після звільнення працював у цьому таборі до жовтня 1942 року. У жовтні 1942 року він поїхав до міста Кузнецк Пензенської області до своєї сестри Пелагеї. Проживши у сестри близько місяця, він вирішив йти пішки до Ульяновська, щоб отримати призначення на службу, оскільки до Ульяновська була евакуйована Московська Патріархія на чолі з митрополитом Сергієм (Страгородським).
Дорогою зайшов до відомого на той час блаженного старця Василя Струєва, який проживав у селі Копишівка Тагайського району Ульянівської області, щоб отримати від нього благословення, як і де йому жити. В дорозі він занедужав, і старець Василь благословив пожити йому за два кілометри від нього в Базарному Урені у літніх сестер, які не побоялися прийняти в свій дім старця. Він прийшов у село в довгому каптані, у гумових калошах на вовняний носок, зав’язаних мотузкою, як постоли.
Отець Гавриїл таємно звершував у їхньому домі Божественну літургію, сповідував, причащав Святих Христових Таємниць, виконував треби. Часто бував у старця Василя в Копишівці, довго вони вели духовні бесіди; бувало, служив у нього в домі літургію, причащаючи старця та всіх бажаючих. На сповіді говорив так, що всі плакали. Отець Гавриїл звертався до ікони Спасителя і казав: «Господи, прийми ці сльози покаяння і прости їх гріхи». Батюшка сказав якось: «Я радий, що, живучи тут, встиг сказати 33 проповіді». Скрізь він намагався виконувати свій пастирський обов’язок, окормляючи віруючих.
Архімандрит Гавриїл, проживши в Базарному Урені до початку травня 1946 року і трохи поправивши своє здоров’я, звернувся з проханням про прийняття до кліру до єпископа Ульяновського та Мелекеського Софронія (Іванцова), який призначив його настоятелем церкви на честь ікони Пресвятої Богородиці. Ульянівська.
Батюшці була притаманна любов до богослужіння, побожна суворість у виконанні церковного статуту. Божественну літургію він звершував із особливим духовним піднесенням, зі сльозами молячись за парафіян. Невід’ємною частиною богослужіння вважав проповідь. Говорив він проникливо та переконливо. Навчання його були глибокі за змістом і водночас доступні розуміння тих, хто молиться. Влада, бачачи, яким він став користуватися авторитетом і повагою, вирішила відмовити йому в прописці, і його перевели настоятелем Микільської церкви до міста Мелекес.
Після приїзду до Мелекессу він купив невеликий будиночок, завдяки грошовій допомозі брата Григорія, який проживав у Москві і працював на заводі.

З початком служіння отця Гаврила в Микільській церкві духовне життя парафіян пожвавішало. У недільні та святкові дні стали проводитись духовні бесіди, на яких тлумачилися прочитані під час літургії глави з Євангелія, вивчалися молитви. Батюшка не витримував великої напруги через слабке здоров’я, тож бесіди починалися після вечірнього богослужіння. Духовні бесіди проводились з благословення єпископа Ульяновського та Мелекеського Серафима (Шарапова). До церкви почало ходити багато молоді та дітей. Отець Гавриїл, добрий і поблажливий до інших, сам вів суворе чернече життя, мав цілковите послух своїм архіпастирям і щиро любив їх.
Архімандрит Гаврило був надзвичайно суворий до себе, а також до церковного причту, не терпів пияцтва та аморальності. Не всім це подобалось. Деякі – регент хору, церковний староста, голова ревізійної комісії – поводилися неблагочестиво. Приходили до церкви п’яно, влаштовували скандали, гроші з церковної каси витрачали на свої потреби. Зауваження, зроблені батюшкою, їм припали не до душі, і вони почали писати наклепницькі листи та доноси до Патріархії, правлячого єпископа, уповноваженого у справах релігії при Ульянівському облвиконкомі та до органів державної безпеки. Батюшка сам звертався до архієрея з проханням про переведення на служіння до іншої церкви, але отримав відмову.
Регент хору написав черговий донос на батюшку, і 8 липня 1949 року отця Гавриїла заарештували співробітники державної безпеки під час богослужіння. Парафіяни всі плакали. Коли його вивели з церкви, арештувальники зупинили автомашину, що проїжджала, з вугіллям і з глузуванням посадили батюшку на неї, щоб довезти його до відділу міліції. Багато парафіян бігли за машиною зі сльозами, щоб отримати благословення та попрощатися з ним. Коли машина під’їхала до міліції, батюшку було не впізнати – він був увесь чорний від вугільного пилу. Відразу підійшли віруючі, і їм було сказано з усмішкою: «Ось сидить ваш піп». Одна віруюча, Ганна, наважилася підійти ближче до машини і з жалем спитала: «Батьку Гаврило, за що вас так?» А він відповідав: «За гріхи люди знайшлися і написали наклеп. Останній мій суд буде». А коли він зліз із машини, народ почав підходити до нього під благословення, але міліція не допустила.
Батька Гаврила спочатку помістили до мелекеської в’язниці, потім перевели у внутрішню в’язницю управління Міністерства державної безпеки по Ульянівській області.
Архімандріта Гавриїла звинуватили в тому, що він є вороже налаштованим до політики комуністичної партії та радянського уряду, серед віруючих протягом кількох років проводить антирадянську пропаганду. Очолювану ним мелекеську церкву перетворив на духовну школу, в якій у святкові та недільні дні після церковної служби з віруючими проводив співбесіди, бесіди з вивчення молитов, залучав до церкви молодь та дітей шкільного віку. В одній із проповідей сказав: «Батьки, щоб не допустити дітей до непокори, треба їм завжди вселяти слово Боже. Вранці стане дитя – змусити його молитися, привчати до страху Божого, тоді діти зростатимуть слухняними». Ігнорував марксистсько-ленінські науки. Під час церковної служби згадував ворога революційного руху отця Іоанна Кронштадтського.
Щодо «антирадянської налаштованості та агітації» отець Гаврило відповів: «Налаштований я релігійно, я людина віруюча, антирадянською агітацією ніколи не займався. Ніде й ніхто не чув від мене ворожих слів на адресу радянської влади та її вождів. Зборищ не збирав, проповіді говорив лише в церкві, закликав віруючих до чесної праці та виконання своїх цивільних обов’язків, піклування про сім’ю та бути корисним членом суспільства та держави».
На звинувачення в тому, що він ігнорує науку, відповів: «Це неправда, науку я люблю і все життя навчаюсь та іншим раджу вчитися, бо вчення – світло, а неучення – темрява. Наука покращує людину і полегшує їй життя. Перед людьми науки я схиляюся і звеличую їхні імена, праці та відкриття. Про створення на землі життя і людину говорив, як написано у Святому Письмі, інакше й не міг сказати… Проповіді вимовлялися в строго церковному дусі, ні в якому разі не стосувався політики. А решта, що кажуть так звані свідки, це наклеп».
29 грудня 1949 року обласний суд засудив його до 10 років позбавлення волі. Етапом у товарному вагоні у люту січневу холоднечу отець Гавриїл було відправлено до табору до міста Маріїнська Кемеровської області.
Після прибуття до табору його поселили в бараку, де утримувалися карні злочинці-рецидивісти. Коли наглядач вперше вів отця Гавриїла в камеру довгим коридором, батюшка кілька разів, через задишку і сильний серцевий біль, просив відпочити. Наглядач уважно дивився на батюшку і думав, що першої ж ночі вб’ють його, адже без вбивства не минало жодної ночі. Коли відчинили двері камери, батюшка увійшов туди і вигукнув: «Світ вам!» Отець Гаврило одразу сказав, що він священик, і попросив дозволу помолитися. Спочатку співкамерники обурилися, але потім якось притихли і стали слухати молитву, в якій отець Гавриїл згадував усіх стражденних і озлоблених… У таборі отець Гавриїл продовжував своє пастирське служіння: вів бесіди з ув’язненими, сповідував, відспівував померлих. Усе це заборонялося табірним начальством, і порушення мав карцер, тому богослужіння відбувалися у найсуворішій таємниці.
До Маріїнського табору отцю Гавриїлу приходило від його духовних чад багато посилок з продуктами, якими він наділяв усіх, хто живе разом з ним. Ділити продукти в камері довіряли лише батькові Гавриїлу як старшому. Найчастіше він віддавав свій шматок хліба виснаженим із побратимів по нещастю, лікував обморожених.
4 вересня 1953 року батько Гавриїл написав чергову скаргу до Верховного суду СРСР, в якій просив скасувати рішення Ульянівського обласного суду як незаконне та побудоване на наклепницьких свідченнях свідків.
Отець Гаврило залишив велику духовну спадщину – це і проповіді, і численні листи, і повісті. В одній із них, «Бесіда двох старців», батюшка описує випадок, який стався в таборі: «Одного разу під тиском усього пережитого я ліг на своє убоге ложе з наміром швидше заснути. Змучений переживаннями цілого дня, я справді тієї ж хвилини поринув у глибокий сон.
Побачив я, що стоїть наприкінці майданчика перед бараком. Одноповерховий довгий барак тягнувся з північного сходу на південний захід, перед ним був невеликий майданчик, де у вільний час гуляли в’язні. День був хмарний, але дощу не було. Я стояв на кінці майданчика з південного боку. Там стояли й інші, переважно люди похилого віку, народу було небагато. Окинувши поглядом майданчик, я глянув і на барак, і далі на захід. Погляд мій прикутий був чудовим баченням. Низько на хмарах пливла велична жінка – Черниця, одягнена у все чорне та з чорним апостольником на голові. Погляд її виблискував, обличчя світилося, краси було невимовною. Велично Вона пливла повітрям і плавно опустилася на середину майданчика до народу, що стоїть. У думках у мене промайнуло, що це Божа Мати прийшла відвідати нас, скорботних, і подати втіху в смутку. Швидкими кроками я попрямував до Неї, але тут моїм очам здалася інша – моторошна картина. Неподалік того місця, де Вона опустилася, далі на схід серед народу стояв величезного зросту бурий ведмідь. Він стояв, як копиця, вірніше, сидів на задніх лапах з витягнутими вперед передніми лапами. Я затремтів від переляку, що цей велетень-звір розшматує Монахиню. Вона йшла прямо на нього. І що ж? Вона не дійшла до нього. Як тільки побачив її цей страшний велетень-звір, розсипався, як порох, зник безвісти. Не втік, не сховався і не втік кудись, але розсипався на порох і зник, не залишивши після себе ніякого сліду, тож ніяких ознак його існування на площі не залишилося.
Мати Божа рухалася тим самим напрямом, як і спочатку, тобто далі на схід. Народ підходив до Неї, і Вона кожного благословляла, щось давала кожному руку. Всі з радістю поспішали до Неї отримати благословення і отримати на втіху те, чим вона зодягала всіх. Поспішав і я, але через те, що я стояв на самому кінці майданчика, скоро не міг підійти, і тим більше коли весь народ тісним кільцем оточив її з усіх боків. Коли я підійшов до перших гостинців, що отримали від Неї, запитав: що Вона роздає? Один благородний дідок показав мені щойно отриману від неї круглу невелику коржик розміром, виглядом і кольором на кшталт печива; розламавши навпіл, дідок половину віддав мені. З радістю я взяв як дар і благословення Божої Матері, а сам вживав усіх заходів, щоб самому підійти і особисто отримати від неї благословення і гостинець. Але цього з моїх гріхів не удостоївся, бо, тільки я отримав половину коржика, вручену мені стареньким як небесний дар, як благодать Божу, як небесний хліб, даний людям на благословення, освячення і підкріплення духовних і тілесних сил, я з благоговінням прийняв його в уста і тут же прокинувся, відчуваючи насолоду в устах.
Прокинувся я з великим жалем, ніби втративши скарб і коштовності, не удостоївшись особисто отримати від Матері Божої те, чим вона втішала багатьох. Я журився і був у великому смутку, що за своїми гріхами не удостоївся отримати благословення. Під час такого сумного роздуму мене осяяли втішні думки. У них чувся мені ніби голос, втішний голос Матері Божої, що лагідно і незрозуміло звідки лунав у моїх вухах: «Не журися, – говорив цей таємничий голос, – це бачення для тебе не закінчено, а тільки перервано, воно продовжиться для тебе в самого життя. Ти йдеш і прагнеш отримати благословення та милість. Не слабни, терпляче продовжуй шлях, разом з благословенням отримаєш милість і дар”. Справжні думки підбадьорили мене.
Хоча особисто я не удостоївся отримати від Матері Божої гостинець, яким Вона одягала підходящих до неї, проте й не позбавлений був благодатної втіхи, яку отримав через дідка у вигляді половини солодкого печива. І воно мало для мене пророче значення, а їм енно: я пробув у таборі цього разу половину терміну, даного мені, після якого я удостоївся вже наяву отримати благословення на повернення додому, як казав мені цей таємничий голос, і дар визволення».
Батько Гавриїл навіть у важкі таборові роки не порушував постів, хоч би як це йому було важко. Ольга, котра відбувала з батюшкою свій термін і працювала на кухні в таборі, любила повторювати, що отець Гавриїл із в’язниці зробив таємний монастир. Якось підійшов батько Гавриїл до Ольги і передрік швидке визволення, оскільки вона була засуджена, будучи абсолютно невинною, як розкрилося пізніше. Вона заплакала: «Батюшко! Не хочу йти від вас». Він у відповідь: «Ми ще побачимось…» І справді, після звільнення Ольга переїхала до Мелекесса і купила будиночок на вулиці Неверова, на якій жив батюшка. Пізніше, коли отця Гавриїла було звільнено, вони й зустрілися на цій вулиці.
Начальник табору ставився до отця Гавриїла з великою повагою. У нього тяжко хворіла дружина, обійшла всіх лікарів і зверталася до професорів, але допомоги ні від кого не отримала. І тоді він почав просити отця Гавриїла, щоб він полікував дружину. «А як лікувати? Ідіть до лікаря». – «Користі немає!» – «А я молюся і прошу у Господа, щоб зцілив хворого». – “А я це і прошу вас”. Начальник запросив отця Гавриїла додому. Він жив у нього два тижні. І за молитвами отця Гавриїла його дружина отримала від Господа повне зцілення. Тепер і начальник почав дбати про його дострокове звільнення. І ось 3 жовтня 1954 року відбулося засідання Кемеровського обласного суду, на якому було винесено ухвалу про дострокове звільнення батька Гавриїла через хворобу, і його було звільнено з-під варти 23 жовтня, відбувши половину терміну.
Перебуваючи далеко від духовних чад, архімандрит Гавриїл підтримував їх молитовно, не залишав без душпастирського піклування, хоча сам перебував у незрівнянно важчому становищі. Він постійно надсилав у своїх листах повчання та проповіді. Свої листи він починав, просячи милість, мир і благословення на всіх словах: «Улюблені про Господа чада, боголюбні браття і сестри! вони будуть вашим духовним багатством. Прикрашайте свої душі добрими справами, щоб бути гідними Небесного Нареченого Ісуса Христа. Тоді, як вирушите в дорогу і прийшли в країну вічного життя, почуйте від Нього радісний заклик: прийдіть, благословенні Мого Отця, успадкуйте Царство, уготоване від створення світу». Він закликав зберігати вірність Богу за всіх обставин життя.
Тричі судимий батько Гаврило пробув у таборах загалом сімнадцять з половиною років, але ніколи не скаржився на жахи табірного життя. Про себе він майже нічого не говорив, хоча всі знали, яка доля випала на його частку, а він усе це сприймав як випробування його у вірі та любові до Бога. Тільки казав: «На все воля Господня. Слава Богу за все!” Він непохитно вірив у добрий Промисел Божий про кожну людину, в Покров Цариці Небесної над кожним з нас, покірно і мужньо переносив страждання усі довгі роки ув’язнення. Він говорив: «Я радий, що Господь сподобив мене постраждати разом із моїм народом і потерпіти сповна всі скорботи, які неодноразово випали на православних; випробування посилаються людині від Бога і необхідні для її очищення та освячення».
Після звільнення з табору архімандрит Гаврило повернувся до Мелекессу. Дім його було конфісковано. І він пішов до церкви, сподіваючись на добрих людей. Багато хто боявся запросити до себе батюшку. Але ось знайшлася добра душа Євдокія Василівна, яка не побоялася прийняти отця Гавриїла, хоча будиночок її був невеликий і в сім’ї чотири особи.
6 січня 1955 року Президія Верховного суду РРФСР розглянула скаргу батька Гавриїла і ухвалила: вирок Ульянівського обласного суду від 29 грудня 1949 року та ухвалу Судової колегії у кримінальних справах Верховного суду РРФСР від 23 лютого 1950 року щодо І.І. скасувати та діловодство припинити, з-під варти звільнити, повністю реабілітувати.
Почалися клопоти з приводу конфіскованого будинку, який незабаром повернули. На знак подяки до Євдокії Василівни та її сім’ї отець Гавриїл запросив жити у свій дім її та всю її родину, бо їхній дім був старим, сказавши: «Будете за мною доглядати, я людина хвора, довго не проживу, а дім підпишу на вас ». Так і зробив.
Батюшка повернувся після табору саме в Мелекес, як він сам казав, молитися за своїх ворогів, суворо дотримуючись заповідей Божих. Пастир, якому було властиве повне самовідданість заради ближнього, безмежна любов до нещасних, хворих, душевно і тілесно страждаючих, не знав спокою ні вдень, ні вночі і ще за життя був прославлений Богом даром прозорливості та зцілення.
Після звільнення, поки дозволяло здоров’я, архімандрит Гаврило кілька разів бував у Москві. Дуже сумував про те, що храми, в яких він служив, були зачинені і там панували гидота та запустіння.
Після табору отець Гаврило не служив у церкві через слабке здоров’я. служив Божественну літургію у себе вдома.
Батько Гаврило востаннє відвідав рідні пензенські місця у червні 1956 року. Поголос про приїзд батюшки швидко облетів навколишні села. Всім хотілося побачити його і отримати духовне повчання і благословення. Він усіх приймав та уважно вислуховував. Обійшовши пішки села Сиреси, Самодурівку, Шугурове, Шкудим, Качим, де мешкали його рідні, у їхніх будинках служив Божественну літургію, причащав Святих Христових Таємниць немічних та хворих. Служив молебні, звершував хрещення, служив панахиди на могилах, і все це робив при великому збігу віруючих. З великою радістю разом зі своїми односельцями звершував молитви, закликаючи на них милості Божі. Тоді ж зробив останню панахиду на могилі батьків.
Роки земного життя старця завершувалися. Душа його постійно перебувала у молитві, у ній він черпав сили. Він дякував Богові за всі отримані від Нього милості, оплакував усі свої гріхи, готувався до переходу в гірський світ. Стан здоров’я погіршився. З кожним днем ​​тілесні сили слабшали. До останньої години були навколо нього його чада. За три дні до смерті він бачив незвичайне світло і в ньому Господа і розмовляв із Ним.
У неділю 18 жовтня 1959 року батюшка відслужив Божественну літургію, причастився Святих Христових Тайн. Як і завжди, під час «Тобі співаємо» дуже плакав. Протягом дня багато писав, увечері відслужив всеношну. Після неї вийшов надвір трохи погуляти, потім була вечеря, але коли йому принесли їжу, він скуштував дві ложки і відмовився. Попросив прочитати акафіст «Ісусу Найсолодшому», слухав лежачи, і раптом почав говорити: «Груди тисне і важко дихати».
Передчуючи смерть, попросив прочитати “Канон при розлученні душі від тіла”. Став прощатися з усіма, звелів хрестити його з голови до ніг, окинув поглядом усі чотири боки світла і спочив, наче тихо заснув.
Отця Гаврила було поховано на міському цвинтарі. 5 (18) жовтня 2000 року відбулося здобуття мощей преподобного сповідника Гавриїла, які нині спочивають у Микільському соборі міста Димитровграда.

 

Знайшли помилку