Сповідник Агафа́нгел (Преображенський), митрополит Ярославський

Місяця жовтня на 3-й день / жовтня на 30-й день – знайдення мощей

Святитель-сповідник Агафангел, митрополит Ярославський (у світі Преображенський Олександр Лаврентійович) народився 27 вересня 1854 року в селі Могили Кормівської волості Венівського повіту Тульської губернії, в сім’ї священика Лаврентія. Батьки майбутнього Святителя у житті втілювали традиційні риси тисяч невідомих сімей руського сільського духовенства, самовідданими працями яких не припинялося благовістя Христове на безкрайніх просторах землі. Аскетичне виховання шістьох дітей через залучення їх до простої селянської праці, сумлінне пастирське служіння у скромному сільському храмі, смиренне прийняття бідності, глибоке літургійне благочестя — ось що визначало повсякденний уклад родини отця Лаврентія.

Про свої підліткові релігійні переживання Святитель згадував так: «Я… любив часто й подовгу залишатися на цвинтарі і тут, серед могил і хрестів — цих мовчазних, але красномовно свідчучих знаків, що все попіл, все тінь, зі сльозами на очах благав Господа, щоб Він, Милосердний, в час потрібний сподобив мене бути служителем вівтаря і приносити безкровну, умилостивительну Жертву за тих, хто закінчив свою земну мандрівку».

У 1871 році юнак вступив до Тульської Духовної семінарії і тут пережив перші серйозні духовні спокуси. Особливості навчання та виховання не відповідали отриманим у сім’ї традиціям церковного благочестя. Олександр подумувати про професію лікаря, але постійне спілкування з батьком допомогло йому подолати ці спокуси і в 1877 він вступає до Московської Духовної Академії. Тут він зміг долучитися до пастирського подвижництва, яким завжди славилася Троїце-Сергієва Лавра.

В 1881 Олександр Преображенський успішно закінчив Московську Духовну Академію. За своє дослідження на тему: «Шестоднів екзарха Болгарського. Досвід дослідження мови та тексту за списком 1263» він був удостоєний ступеня кандидата богослов’я. В 1881 Олександр Лаврентійович був призначений на посаду викладача латині в Ранненбурзьке Духовне училище Рязанської єпархії, а 7 грудня 1882 він стає помічником наглядача Скопінського Духовного училища тієї ж єпархії. У тому ж 1882 році він одружується з дочкою протоієрея Вознесенського Анною. Але не проживши і року щасливого сімейного життя, Олександр Лаврентійович втратив дружину та новонароджене немовля майже одночасно. “Життєвий шлях, обраний мною – не мій жереб… я поспішив залишити світ, взяти свій хрест і долучитися до лику чернечого” – так він згадував урок, винесений із цих страшних випробувань. 7 березня 1885 року Олександр Лаврентійович приймає чернечий постриг з ім’ям Агафангел (на згадку про мученика IV століття, учня священномученика Климента Анкірського), а потім приймає сан ієромонаха.

1886 року отець Агафангел призначається на посаду інспектора Томської Духовної Семінарії зі зведенням у сан ігумена — лише через двадцять років повернеться він до центральної Росії, вже шанованим архіпастирем.

У 1888 році отця Агафангела призначають ректором Іркутської Духовної семінарії зі зведенням у сан архімандрита, а 10 вересня 1889 року він приймає хіротонію в Іркутському Вознесенському монастирі в єпископа Кіренського, вікарія Іркутської єпархії, і з 11; потім у 1897 році стає єпископом Ризьким та Мітавським, а з 1910 року займає кафедру Віленську та Литовську. 1904 року Владику зводять у сан архієпископа.

При удосконаленні діяльності Духовних навчальних закладів у своїх єпархіях Святитель прагнув усі зміни підкорити одній меті: щоб юнацтво насамперед полюбило молитву. Взагалі, церковна освіта і євхаристична життя були найважливішими сторонами діяльності Владики. Багато він зробив для покращення життя простих сільських батюшок, знаючи про їхні труднощі з власного життєвого досвіду: організовував каси взаємодопомоги, відкрив притулки для малолітніх сиріт із сімей духовенства, розширив діяльність свічкового заводу єпархії.

До Помісного Собору 1905 року святитель Агафангел склав за дорученням Святішого Синоду відгук про вирішення актуальних проблем богослужбового життя Руської Православної Церкви, де йшлося про необхідність виправити граматичні та стилістичні помилки, які з XVII століття вкралися в богослужбові книги, а також зі стародавніми статутами. Працював Владика і над покращенням парафіяльного життя, розвиваючи у ньому принцип соборності. Чимало він займався і благодійністю: на його кошти утримувалася їдальня для бідних дітей, багато в нього було і постійних пенсіонерів. «Щаслива врівноваженість духу, м’якість і уважність у спілкуванні, рівність і витриманість характеру, повна повага до чужої думки — ось ті особисті властивості Владики, які мимоволі викликали до нього любов усіх, хто стикався з ним» — так свідчили про нього його сучасники.

1912 року Владика нагороджується діамантовим хрестом на клобук. У Постанові про нагородження підкреслювалася його постійна доброзичливість до духовенства та мирян, поєднана з твердістю.

З 1913 року Владика був призначений на Ярославську та Ростовську кафедру. Незабаром його зводять у сан митрополита. Війна, що почалася влітку 1914 року, не дала Владиці повністю віддатися мирній архіпастирській діяльності. Він організовує шпиталі, відправляє священиків у діючу армію. У 1917-1918 роках є членом Передсоборної присутності, а потім членом Помісного Собору. З 1918 року він є членом Вищого Церковного Управління та Священного Синоду при Патріарху Тихоні.

12 травня 1922 року Патріарх Тихон, ув’язнений, категорично відкинув вимоги групи оновленців про передачу їм повноважень на вище церковне управління, передавши митрополиту Агафангелу грамоту на право заміщення: «Внаслідок крайньої скрути в церковному управлінні, що виникла через притягнення мене до цивільного суду, вважаю корисним для блага Церкви поставити Ваше Високопреосвященство на чолі Церковного управління до скликання Собору».

3 червня 1922 року з’являється так званий «Меморандум трьох» за підписом митрополита Сергія (Страгородського) та архієпископів Євдокима (Мещерського) і Серафима (Мещерякова), де зрадницько заявлялося, що обновленчеське В. Ц. У. є «єдиною канонічною законною церковною владою». Усі пастирі закликалися вважати розпорядження В. Ц. У. «законними та обов’язковими».

У цей найважчий і найнебезпечніший момент митрополит Агафангел 5 червня 1922 року видає Послання про свій вступ до тимчасового управління Руською Православною Церквою, де закликає віруючих зберігати в чистоті традиції Церкви та остерігатися тих, хто намагається незаконно узурпувати церковну владу. За свій опір оновленцям у їхній спробі захопити Церковну владу Святитель негайно зазнає арешту. Наприкінці 1922 року хворий старець, після ув’язнення у низці в’язниць, вирушає загальним етапом із кримінальними злочинцями в трирічне заслання у селище Колпашів Наримського краю (Томська губернія).

У своєму заповіті від 25 грудня 1925 року Патріарх Тихін називає митрополита Агафангела другим кандидатом на посаду Місцеблюстителя Патріаршого Престолу. На час закінчення заслання Владики було заарештовано двох інших Патріарших Місцеблюстителів – священномученики митрополит Петра (Полянський, пам’ять 27 вересня) і митрополит Кирил (Смирнов, пам’ять 7 листопада). Органи Г. П. У. намагалися поставити біля годувала Церкви слухняну групу єпископів на чолі з архієпископом Григорієм (Яцковським). Проте митрополит Сергій (Страгородський), призначений митрополитом Петром своїм заступником на час заслання всіх трьох Патріарших Місцеблюстителей, заборонив цю групу.

Тучков, начальник особливого секретного відділу О. Г. П. У., намагається чинити тиск на митрополита Агафангела, термін заслання якого минув наприкінці 1925 року. У квітні 1926 року відбувається його зустріч із Владикою у Пермській в’язниці. Він пропонує Святителю сприйняти найвищу церковну владу. Мета пропозиції агента — зіткнути провідних ієрархів за допомогою різних інтриг та дезінформації, щоб спровокувати численні розколи в Церкві та позбавити Церкву законної ієрархії. Владика, звичайно, не мав у своєму розпорядженні на засланні всіх текстів розпоряджень митрополита Петра (Полянського), але, пам’ятаючи зрадницьку поведінку митрополита Сергія в 1922 році, він з Пермі в квітні 1926 року видає Послання, в якому сповіщає про свій вступ на посаду. Повернувшись із заслання, він отримує указ митрополита Петра (Полянського, пам’ять 27 вересня) сприйняти Місцеблюстетельство, проте митрополит Сергій, погодившись було звільнити посаду, мабуть під тиском Г. П. У., відмовився віддати права Місцеблюстетеля їх законному власнику.

Подальші переговори, телеграми і листи митрополита Сергія, які рясніють канонічною казуїстикою, могли лише переконати мудрого і твердого, але прямого і простодушного Владику в тому, що Заступник митрополита Петра — не та людина, яка здатна об’єднати єпископат і вистояти проти натиску. Він розуміє, що митрополит Сергій розпочне боротьбу і надсилає у травні 1926 року телеграму: «Продовжуйте керувати Церквою. Я утримаюся від будь-яких виступів, розпорядження про поминання митрополита Петра зроблю, тому що припускаю заради церковного миру відмовитися від Місцеблюстительства».

Проте, за кілька днів від митрополита Петра, що у засланні, приходить лист, у якому він вітає вступ митрополита Агафангела на посаду Місцеблюстителя. Святитель знову закликає митрополита Сергія приїхати до Москви, щоб зібравши архієреїв, прийняти від нього верховну владу. Але той відмовляється приїхати і знову починає тривале листування, в якому заявляє, що розпорядження митрополита Петра з в’язниці «розпорядження або радше поради особи безвідповідальної…».

Тоді митрополит Агафангел повідомляє митрополиту Петру, що прийняти на себе обов’язки Місцеблюстителя не може «через схильність літ і зіпсованого здоров’я». Будучи позбавлений владолюбних устремлінь Святитель радить митрополиту Петру передати замість себе Місцеогляд митрополиту Кирилу (Смирнову) або митрополиту Арсенію (Стадницькому), не бажаючи, щоб верховна влада залишалася в руках митрополита Сергія. Але, бачачи згубність подальшої політики митрополита Сергія для церковної моральності, особливо після видання ним «Декларації» 1927 року, Владика виступив зі сповідницьким зверненням від 24 січня (ст. ст.) 1928 року, в якому разом з частиною архієреїв (Ярославська опозиція) від адміністративного підпорядкування митрополиту Сергію і заявив про перехід на самоврядування, передбачене указом Святійшого Патріарха Тихона від 20 листопада 1920 року. Однак у листі у відповідь митрополит Сергій просив Владику зберегти з ним спілкування, загрожуючи канонічними звинуваченнями.

Невдовзі з Владикою сталося кілька сильних серцевих нападів, під час яких він завжди спочатку вдавався до причастя Святих Таїн і лише після цього приймав медичну допомогу. 10 травня 1928 року, передчуючи близькість смерті, Владика викликає своїх вікарних архієреїв — єпископа Варлаама (Ряшенцева, пам’ять 7 лютого) та єпископа Євгена (Кобранова, пам’ять 7 листопада) для того, щоб скласти нове звернення до митрополита, де йдеться про те, що вони не  переривають молитовного спілкування з Заступником Патріаршого Місцеблюстителя, не бажаючи вчиняти ніякого розколу і всіх єпископів, клириків і мирян, що звертаються, направляють до митрополита Сергія заради миру церковного.

Однак, тут же обговорювалося, що «розпорядження Заступника, які бентежать нашу і народну релігійну совість і, на нашу переконання, порушує канони, в силу обставин на місці, виконувати не могли і не можемо». Таким чином, навіть не беручи політики митрополита Сергія, Владика до кінця життя намагався послужити справі церковного єднання. Дитяча простота та душевна чистота подвижника робили його нездатним до обачливої ​​дипломатії та політичної боротьби, необхідних, щоб утримати в руках зовнішню адміністративну владу.

Всі ці переживання за Христову Церкву сильно підірвали здоров’я Владики. Серцеві напади почастішали і в середині вересня він зліг у ліжко. Перед смертю Святитель часто долучався Святих Таїн. 3 (16 н. ст.) жовтня 1928 року митрополит Агафангел помер. Дванадцять ударів тридцяти ярославських храмів сповістили про смерть Святителя. Поховали Владику лише на сьомий день у склепі під Леонтьєвським храмом на Ярославському Леонтьєвському цвинтарі. Обличчя його було як першого дня після смерті: світло, біло, спокійно, а від труни віяло пахощами.

Зарахований до святих новомучеників і сповідників Руських на Ювілейному Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви в серпні 2000 року для загальноцерковного шанування.

Тропарі, кондаки, молитви та величання