Собор Уфимських святих

День пам'яті (н. ст.)

Місяця травня на 21-й день

Святкування на честь Собору Уфимських святих було встановлене в 2008 році, а день святкування, 21 травня за старим стилем, приурочений до дня пам’яті преподобного Мойсея Уфимського. До складу Собору входять дванадцть подвижників, життя і служіння яких найтіснішим чином пов’язані з Уфимською єпархією:

сщмч. Симон (Шлеєв), єпископ Охтенський. † 1921;
сщмч. Євграф (Єварестов) пресвітер. † 1918;
прп. Максим (Попов) спов., пресвітер. † 1934;
сщмч. Аверкій (Сєвєровостоков) пресвітер. † 1918;
сщмч. Олексій (Канцеров) пресвітер. † 1918;
сщмч. Петро (Варламов) пресвітер. † 1930;
сщмч. Тимофій (Петропавловський) пресвітер. † 1918;
прмц. Маргарита (Гунаронуло), ігуменя Мензелінського Пророко-Іллінського монастиря. † 1918;
прп. Зосима (Еннатська) схимонахиня. † 1935;
мч. Кіпріан (Яценко) псаломщик. † 1935;
прп. Мойсей Уфимський пресвітер; † 1982;
блж. Варвара Уфимська, Архангельська, затворниця Скворчихинська. † 1966;

Симон Шлєєв

Симон став єпископом Уфимським 1920 року. У цьому сані він пробув лише рік. Уже в серпні 1921-го владика був убитий двома людьми в шкіряних куртках біля будинку двома пострілами із револьвера. Він був похований у Воскресенському кафедральному соборі Уфи. У 1932 році був перепохований на Сергіївському кладовищі Уфи, причому люди, які виконували перепоховання, свідчать про те, що останки Святителя анітрохи не зотліли за десятиліття.

Отець Євграф

Сучасники описали протоієрея Євграфа Єварестова як рослого, красивого чоловіка з проникливими очима і орлиним носом. Практично все життя він присвятив служінню у Воскресенському кафедральному соборі. За нього він і помер мученицькою смертю. Це сталося 1919 року, коли червоні остаточно взяли Уфу.

Отець Євграф єдиний залишався в храмі до останнього, не в силах кинути ікони. Його заарештували червоноармійці-латиші. Вони увірвалися з чорного ходу й одразу ж стали обшукувати квартиру. Забрали всі більш-менш цінні речі, нагороди, документи і фотографії та повели отця Євграфа.

«З заарештованим старим священником (а йому було на той час уже 62 роки) ніхто не церемонився, з нього знущалися, його били, йому плювали в обличчя, тягали за бороду, — пише дослідниця Ніна Зиміна. — За деякими даними, отця Євграфа розстріляли за Сергіївським кладовищем. Його вели на розстріл в одній спідній білизні, босоніж по снігу, він зустрів смерть у нескінченному смиренні».

Отець Максим

Ієромонах Максим (Попов) звершив пішу прощу до Києво-Печерської Лаври, за шість місяців пройшовши шлях до Києва і назад з мішком сухарів та кількома парами взуття на зміну. В часи революції у сім’ї Попових забрали все, спустошили комори, звели з дворів худобу, відібрали землю і хутір.

Отця Максима заарештували в Белебеї, куди він прийшов зі своїми парафіянами помолитися на святкуванні Табинської ікони Божої Матері. Приводом для арешту послужила заява кореспондента златоустівської газети «Пролетарська думка», який виявив «революційну пильність»: побачивши на ринку Белебея священника й черницю, він запідозрив отця Максима в проведенні агітації серед селян і повідомив про це до «органів». Через три роки отець Максим помер в Архангельській області від запалення легенів.

Отець Аверкій Сєвєровостоков

За сімейним переданням, у день загибелі отець Аверкій Сєвєровостоков відспівував покійника і, коли до села увійшов загін червоноармійців, лунав похоронний дзвін. Вони висловили невдоволення, чому їх зустрічає похоронний дзвін, і зажадали урочистішої зустрічі. Отець Аверкій відповів, що спочатку він повинен провести покійного, як належить за церковним чином. За таку «зустріч» священника і розстріляли.

Ієрей Олексій

Отця Олексія Канцерова розстріляли на пароплаві, де їхав каральний загін, який «обслуговував» річку Білу. Попередньо смертників вивели із трюму і розмістили по каютах; потім по черзі їх викликали на палубу, підводили до краю борту, і вже тут два напівп’яних червоноармійці здійснювали розстріл своїх жертв.

Після виклику чергового заручника відбувалася зміна карателів, які вчиняли вбивство. «…Мужньо зустрів смерть отець Канцеров. “Бог вас простить, ви не знаєте, що творите”, — сказав він, піднявши хрест в останню хвилину. Трупи розстріляних кидали у воду».

Священномученик Петро Варламов

Священномученика Петра Варламова заарештували й ув’язнили в Стерлітамакському виправному будинку. Незабаром пройшла чутка, що заарештованих виженуть зі Стерлітамака до Уфи. Матінка поїхала проводити страждальця-чоловіка. Дітей, яких у неї було п’ятеро, з собою не взяла.

Зі спогадів старшої доньки ієрея, Валентини, якій на той час було вісім років: «Мама почала клопотатися, щоб тата везти на коні, на підводі, бо тато хворий, у нього був катар шлунка, схоплювало іноді. Вона відварила курочку йому, хотіла передати. Її не пускали ніде, вона десь по заметах, через паркан до нього пробралася. Він їй дав вовняний пуховий свій шарф і каже: “Нюро, у тебе ж дівчатка, візьми цей шарф, стане в нагоді дочкам”, — навіть тоді він думав не про себе, а про нас». Отця Петра розстріляли в Уфі. Імовірним місцем поховання є Сергіївське кладовище.

Отець Тимофій Петропавловський

Ніби передчуваючи свою мученицьку смерть, отець Тимофій Петропавловський служив Літургію, а після її закінчення служив молебень своєму небесному покровителю апостолу Тимофію і святій Софії. Цього дня, 13 липня, червоноармійці на чолі з комісаром Антоном Гарбузом без бою зайняли село Золотоношку.

А отець Тимофій ні сам не зустрів Гарбуза, ні дружині своїй не дозволив — він спокійно продовжував полоти на городі картоплю. Тимофія негайно розстріляли біля сільської комори. Він отримав п’ять куль і три багнетні удари й помер зі складеними для хресного знамення пальцями в присутності дружини, яка прибігла.

Ігуменя Маргарита

На початку жовтня 1918 року, увірвавшись у монастирську огорожу, більшовики побажали осквернити храм, але ігуменя Маргарита Гунаронуло не пустила їх туди. Матінка безбоязно вийшла до натовпу більшовиків і лагідно сказала їм: «Смерті я не боюся, бо тільки після смерті я явлюся до Господа Іісуса Христа, до Якого все життя своє прагнула». У відповідь на ці слова посипалися лайка і вимоги відкрити храм. Ігуменя навідріз відмовила, а більшовики сказали їй: «Так дивись же: завтра рано вранці ми вб’ємо тебе»… З цими словами вони пішли.

Після їхнього відходу, замкнувши на запори церковну огорожу, ігуменя Маргарита разом з сестрами вирушила до храму, де провела всю ніч у молитві, а за ранньою обіднею причастилася. Не встигла ігуменя вийти із храму, як більшовики, побачивши матінку, котра сходила з амвона, взяли її на приціл і впритул вистрілили. «Слава Тобі, Боже!» — голосно сказала ігуменя Маргарита, побачивши більшовиків зі встановленими проти неї рушницями, і… замертво впала на підлогу, пронизана рушничними кулями.

Преподобна Зосима (Еннатська), схимонахиня

Преподобна Зосима, у миру Євдокія, в дитинстві була лагідною та мовчазною, відірваною від мирської суєти й працелюбною та мала молитовну налаштованість. За наполяганням батьків вийшла заміж. Після загибелі чоловіка на війні і смерті єдиного сина під час полювання преподобна прийняла чернечий постриг з нареченням імені Євникія в Еннатському Покровському монастирі, а невістка стала її келійницею та була поряд з нею до самої смерті.

У 1919 році свята прийняла схиму з ім’ям Зосима. Відтоді вона спала в кипарисовому гробі, привезеному нею із Єрусалима, де вона побувала в 1912 році.

У 1920 році Еннатський Покровський монастир був перетворений на трудову комуну, а в 1923 році був закритий. Після цього матінка Зосима поселилася в селі Ново-Архангеловка, що в нинішній Оренбургській області, в маленькому будинку, зведеному у дворі одного благочестивого сімейства. Радянська влада, однак, не залишила її в спокої, і святу разом з її кипарисовим гробом постійно перевозили до різних деревень. Свій земний шлях вона закінчила в селі Сєнцовка в Оренбургській області.

Преподобна Зосима прославилася дарами прозорливості і зцілення. До неї приходили безліч людей, і вона давала духовні поради, позбавляла від хвороб та звільняла від біснування.

14 грудня 2003 року були знайдені святі мощі преподобної Зосими, а саме череп і деякі кістки. Вони були покладені в Казансько-Богородичному храмі міста Мелеуза Уфимської єпархії, а згодом перенесені до Іоанно-Предтечинського храму міста Кумертау. Зараз же мощі святої спочивають у Покрово-Еннатському монастирі, нині чоловічому, де й починався її іночеський шлях.

Отець Кіпріан Яценко

Отця Кіпріана звинуватили в контрреволюційній агітації. У 1935 році він загинув. Його та інших ув’язнених задавило насмерть штабелями колод, що впали з крутого берега, коли вони на березі вивантажували колоди із баржі.

Отець Мойсей

Преподобний Мойсей Уфимський (Чигвінцев) не любив мирської суєти, цурався дозвільних розмов, був далекий від турбот про хліб насущний. Архієпископ Феодосій, який керував на початку 1970-х років Уфимською єпархією, перевів старця Мойсея із лазні, де той тулився, до архієрейського будинку навпроти Сергіївського храму. Але отець Мойсей відмовився жити в одних покоях з владикою, кажучи, що він надто грішний, і оселився в напівпідвальному приміщенні архієрейського будинку.

Архімандрит Мойсей мав дар зцілення. Приїжджали до нього із різних міст. Він прожив шістдесят вісім років. Похований архімандрит за його заповітом на Демському кладовищі Уфи.

У 2002 році святі мощі преподобного Мойсея було перенесено з Демського кладовища до Сергіївського кафедрального собору, де вони перебувають і донині.

Блаженна Варвара, затворниця Скворчихинська

Цю дівчину місцеві жителі називали «лялечкою» — у селі вона носила черевики на підборах і оксамитовий капелюшок із бантом. Після того, як до влади прийшли більшовики і вчителів скликали для того, щоб проповідувати атеїзм, побожна Варвара одяглася в ганчір’я, завела кіз і пасла їх у молитовному усамітненні, повертаючись до будинку пізно ввечері.

А потім вона і зовсім стала самітницею — жила на краю села Скворчихи (20 кілометрів від Ішимбая). Виходила мало і в основному в сутінках або вночі. Вона не стала заводити господарство, не мала жодного городу, не збирала ні гриби, ні ягоди, не запасала дрова; словом, полишила всі життєві клопоти. Єдине, про що подбала, — викопала джерельце недалеко від хатинки, яке понині вважається святим та цілющим, і тільки із нього брала водичку.

Відлюдниця провиділа майбутнє й обіцяла допомогу в разі звернення до неї. На початку 1950-х років знайшлися люди, які побачили у Варварі американську шпигунку і силоміць змусили покинути її притулок. Після пережитого випробування блаженна посилила свій подвиг. Вона перестала топити грубку. Дрова, що заготовили люди, роками лежали недоторканими. Восени 1962 року в хатинці сталася пожежа. Вона розповідала, що «кішечка стрибнула і звалила гас, а загасити я не змогла». Хатинка згоріла дотла.

Спочатку жила вона в хаті на грубці, а потім вийшла на холодну веранду і жила там за скринею. Роками носила вона на тілі сорочку, в яку вставляла шпильки, вістрями до тіла. Відкрилося це, коли одягали самітницю після смерті. Мощі блаженної перебувають у храмі Тихвінської ікони Божої Матері жіночого монастиря в селі Приютово Белебеєвського району.