...
Житія святих,  Жовтень

Преподобний Севастіан, сповідник Карагандинський

Місяця жовтня на 9-й день

У світі Степан Васильович Фомін, народився 28 жовтня 1884 року в селі Космодем’янське Орловської губернії в бідній селянській родині. Після смерті батьків п’ятирічний Степан став жити із сім’єю старшого брата. Середній його брат прийняв постриг в Оптиній пустині. Степан добре закінчив трикласну парафіяльну школу, книги йому давав читати парафіяльний священик. Хлопчик був слабкий здоров’ям, у польових роботах брати участь не міг, а ходив за худобою, був пастухом. Часто взимку він відвідував брата в Оптиній пустелі. 3 січня 1909 року був прийнятий у скит Оптиної пустелі келійником до старця Йосипа, після смерті якого в 1911 році, перейшов під старече керівництво до отця Нектарія і залишався при ньому до 1923 келійником. В 1917 пострижений в мантію з ім’ям Севастіан. 10 січня 1918 року Оптина пустинь була закрита, хоча монастир і продовжував існувати під виглядом сільськогосподарської артілі. Багато, особливо молоді послушники, не витримавши важкої праці та суворих вимог, залишили Оптину. Одночасно на її території було влаштовано музей. Скитов на той час не існувало. Усі жили практично одним днем. У 1923 році монастирські служби були повністю припинені і влада приступила до виселення ченців. Братські келії здавалися музеєм охочим як літні дачі. Весь цей час отець Севастіан перебував під духовним опікуванням старця Нектарія Оптинського. У 1927 році висвячений на сан ієромонаха від єпископа Калузького. Був келійником старця ієросхимонаха Нектарія до його смерті 29 квітня 1928 року. За благословенням старця після його смерті їхати служити на парафію, отець Севастіан поїхав спочатку до Козельська, потім до Калуги, а потім до Тамбова, де отримав призначення на прихід до міста Козлов (з 1932 року ― Мічурінськ), до Іллінської церкви, настоятелем якої був протоієрей Володимир Нечаєв, батько майбутнього митрополита Питирима (Нечаєва), від якого згодом отець Севастіан прийме схиму. Під час арешту протоієрея Володимира отець Севастіан дбав про його багатодітну родину. В Іллінському храмі він служив з 1928 до 1933 року аж до свого арешту. Батюшка не любив немолитовного нотного співу і намагався влаштувати на своїй парафії благоговійний монастирський спів. У цей період він вів у місті боротьбу з оновленцями і не залишав спілкування з братією Оптиної пустині, яка жила в розсіянні. У лютому 1933 року був заарештований. На допитах дав пряму відповідь: «На всі заходи радянської влади я дивлюся як на Божий гнів, і ця влада є покарання для людей. Такі ж погляди я висловлював серед своїх наближених, а також серед інших громадян, з якими доводилося говорити на цю тему. При цьому говорив, що треба молитися, молитися Богу, а також жити в любові, тільки тоді ми цього позбудемося. Я мало був задоволений владою за закриття церков, монастирів, оскільки цим знищується Православна віра». Згодом отець Севастіан розповідав: «Коли мене примушували зректися православної віри, то поставили в одній рясі всю ніч на мороз і варту приставили. Варта змінювалася через 2 години, а я незмінно стояв на одному місці. Але Мати Божа опустила наді мною такий “курінь”, що мені було в ньому тепло. А вранці мене повели на допит і кажуть: “Якщо ти не зрікся Христа, то йди до в’язниці”». Його засудили до 7-річного ув’язнення на лісоповал, незважаючи на слабке здоров’я та ушкоджену ліву руку. Висновок відбував у Карагандинському ВТТ (Карлаг) – «Карагандинському радгоспі-гіганті ОГПУ». До середини 30-х у Карлазі було створено величезне «зразкове» господарство зі своїми заводами, промисловими цехами, науковими програмами. Тоді ж починає зароджуватися майбутня карагандинська громада. У отця Севастіана з’являються на зоні духовні чада, поступово збираються і чекають на його звільнення колишні його чада. «Наприкінці я був, — згадував панотець, — а пости не порушував. Якщо дадуть якусь баланду з м’ясом, я це не їв, міняв на зайву пайку хліба». Після визволення 29 квітня 1939 року батько Севастіан оселився у передмісті Караганди. «Дорогі мої, ― сказав сестрам батюшка, ― житимемо тут. Ми тут більше принесемо користі, тут наша друга батьківщина». Він окормляв усіх, хто прагнув Бога, приходячи до них у будинки і здійснюючи вимоги, хоча дозволу на це з боку влади не було — «народ у Караганді був вірний — не видадуть». Батюшку полюбили й на околицях, з усіх кінців країни почали з’їжджатися духовні чада старця, всіх він приймав із любов’ю та допомагав влаштуватися на новому місці. Часто старець благословляв монахинь, що приїжджали до нього за духовним опікуванням, жити в якусь родину, що було в дусі оптинських старців. Такі матінки ставали ніби ангелами-охоронцями будинку. У 1944 р. громада влаштувала собі домову церкву в селі Велика Михайлівка ― село почало потихеньку заселятися «батюшкиними» людьми. У 50-ті роки життя карагандинської громади почало налагоджуватися. У 1953 р. було отримано дозвіл на молитовний будинок, у 1955 р. вдалося домогтися реєстрації релігійної громади. Священиків батюшка підбирав собі сам. Навколо нього зібралася чернеча жіноча громада. Про його громаду архієпископ Петропавлівський та Кустанайський Йосип (Чернів) так говорив: «Батюшка насадив тут виноград, який потім і сльозами виростив». “Маленька церква, від землі не видно, а стовп горить до неба”. 22 грудня 1957 року зведений у сан архімандрита. Батюшка зберігав бездоганне виконання церковного статуту, не допускаючи при богослужінні перепусток чи скорочень. Церковні служби були йому невід’ємною умовою його внутрішнього життя. У розмовах його улюбленим чином був святий апостол Іоанн Богослов — він часто закликав паству до шанування цього апостола Любові. Отець Севастіан дуже шанував святі ікони і говорив, що він дано нам на допомогу від темних сил, що є ікони, особливі за славою благодаті, є намолені віками чудотворні образи, які, як струмки, несуть від Господа благодать. Він наводив слова преподобного старця Нектарія Оптинського про те, що мудрість, розум і розсудливість є дарами Святого Духа, які призводять до благочестя. Батюшка мав тонке почуття гумору і любив пожартувати, але завжди доброзичливо. Він не шкодував часу на розмову з людиною. Кожна його порада призводила до благополуччя. Влада, бачачи його авторитет, усіляко намагалася закрити храм, але це їм не вдавалося: батюшка — як тільки вони його викличуть — обеззброював їх так, що вони зовсім позбавлялися дару слова і після його відходу дивувалися: «Що це за дідок такий, що ми зробити нічого не можемо? Батюшка завжди і в усьому вчив покладатися на волю Божого Промислу. Він також любив природу, шкодував тварин, одного разу врятував кошенят, що тільки-но народилися. Про біснуватих він казав: «Тут вони потерплять, а там поневіряння проходитимуть безболісно… Я не хочу з вас хрести знімати. Тут ви потерпите, але на Небі велику нагороду отримаєте». Батюшка мав духовну мудрість, велике терпіння. Якщо хтось при ньому нарікав на ближнього, він скаже: «Я вас усіх терплю, а ви одного потерпіти не хочете». Не порозуміється хто, він хвилюється: «Я настоятель, а всіх вас слухаю». Він дбав про порятунок кожного, це була його мета. Він просив: «Мирніше живіть». Одного разу, серед розмови про звичаї людей батюшка сказав і навіть зазначив: «От цих людей не можна чіпати, вони, по гордості, не винесуть ні зауваження, ні догани. А інших, за їхньою смиренням, можна». Дуже важливе значення він надавав молитвам за покійних, та інших закликав: «Моліться за покійних найбільше. За все слава Богу! Слава Богу за все!” 16 квітня 1966 року прийняв постриг у схиму від владики Питирима (Нечаєва). Ввібравши в себе традиції і благодатний святоотецький дух Оптиної пустині і будучи учнем її великих старців, перенісши вигнання і ув’язнення в більшовицьких концтаборах, він по несповідним долям Божим проніс своє старече служіння в столиці спекотних степів центрального Казахстану. Помер 19 квітня 1966 року, на Радоницю. Похований він був на Михайлівському цвинтарі. Прославлений у 1997 році як місцевошановний святої Алма-Атинської єпархії. 4 листопада 1997 року було знайдено його святі мощі та перенесено до нового храму Різдва Пресвятої Богородиці в Караганді. Зарахований до святих Новомучеників і Сповідників Російських на Архієрейському Соборі Російської Православної Церкви в серпні 2000 року для загальноцерковного шанування.

Знайшли помилку