Преподобний Іраклій (Мотях) сповідник, схимонах

День пам'яті (н. ст.)

Місяця травня на 28-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне)

Преподобносповідник Іраклій народився 1863 року в Чернігівській губернії в козачій сім’ї, а в Хрещенні був наречений Іосифом. 1871 року було утворено Туркестанську єпархію, і 1882 року єпископ Туркестанський Олександр (Кульчицький) заснував тут Свято-Троїцький Іссик-Кульський монастир, куди і вступив Іосиф Мотях.

1889 року під час землетрусу монастир був зруйнований, але потім відновлений. 25 березня 1905 року послушник Іосиф був пострижений у чернецтво і наречений Іринеєм. У монастирі він виконував послух дзвонаря і помічника економа.

Влітку 1916 року, скориставшись тим, що армія воювала на фронтах Першої світової війни, киргизи підняли в Семиріччі повстання, під час якого відбулися масові і нещадно жорстокі убивства та грабежі. Було вбито тисячі людей, тисячі було взято в полон, дітей розривали і розбивали об каміння, скидали зі скель, жінок ґвалтували, дороги від селища до селища були завалені трупами, майно було розграбоване, церкви були розорені й спалені, священників убивали.

10 серпня 1916 року киргизи-заколотники з’явилися поблизу Свято-Троїцького монастиря. Населення Іссик-Куля і більша частина братії з благословення настоятеля монастиря архімандрита Іринарха покинули обитель. Дванадцять ченців, і серед них монах Іриней, на чолі з духівником монастиря ієромонахом Рафаїлом і схимонахом Ісихієм залишилися в обителі та з молитвою й співом чекали нападу ворогів.

Один зі священників Туркестанської єпархії писав у звіті про події, що сталися: “11 серпня о 3-й годині дня юрба киргизів, чоловік до п’ятисот, очолювана колишніми учнями монастирської школи, увірвалася до монастиря, викрала худобу, запалила худобій двір. Ченці під час розгрому були в храмі. Викравши худобу, киргизи увірвалися до храму, вигнали звідти ченців, із яких сімох осіб убили біля паперті та двох тяжко поранили; ієромонах Рафаїл тоді був обезголовлений; розграбували все церковне й чернече майно, а до ночі, як зазвичай, віддалилися в гори. Трьом із чернечої братії вдалося вислизнути із рук киргизів — це… Олександр Вавилов, дзвонар Іриней і гостиник Симеон; двоє перших були свідками всіх неподобств, учинених киргизами: більшість ікон зіпсовано піками, престоли зазнали наруги, деякі зрушено з місць; святі антимінси викрадено, Євангелія та інші богослужбові книги пошматовано; церковне начиння частково відвезено, а частково зіпсовано; зі священних облачень заколотники поробили покривала для коней і прикрасили їх оксамитом та позументом із хоругв і плащаниць. Таким чином, храми монастирські, хоч і збереглися, проте осквернені й розграбовані”.

Згодом чернець Іриней був пострижений у схиму з ім’ям Іраклій. Свято-Троїцький монастир був закритий більшовиками відразу ж після захоплення ними влади в Семиріччі в 1919 році. Ієромонахи Серафим (Богословський), Пахомій (Русин) і Феогност (Пивоваров) та схимонах Іраклій пішли до міста Вірного й почали трудитися в горах поблизу міста в скиту Медео. У 1921 році в скиту було вбито ієромонахів Серафима і Феогноста, а сам скит розорено, і схимонах Іраклій перейшов жити в сім’ю церковного старости до селища Талгар. У будинку жити він відмовився і побудував собі невелику келію в саду. Живучи тут, він часто йшов у гори, де також поставив собі невелику келію і в ній молився. Одного разу, коли він спустився з гір до селища, з’ясувалося, що за час його відсутності сім’ю церковного старости було заарештовано і вислано, і він тоді пішов у гори.

Взимку 1928 року один із жителів селища Сазанівка, розташованого за десять кілометрів від Свято-Троїцького монастиря, Мирон Дубінін, перебуваючи в горах, почув стогін людини і, пішовши на нього, натрапив на келію схимонаха Іраклія; з’ясувавши, що тому в руку влучила велика скалка, від якої він ніяк не може звільнитися, він узяв схимника з собою, відвів до фельдшера, і той вийняв скалку. Нашвидкуруч відремонтувавши сарайчик, що стояв у саду, Мирон запропонував його для проживання схимникові, і той погодився. Чутка про те, що в селищі живе старець-схимник, швидко поширилася серед жителів, і до схимонаха Іраклія стали приходити віруючі люди, просити поради і святих молитов.

Увесь час життя тут старець безперестанку молився, ніколи не лягав спати, а коли знемагав, то всього лише сідав на лавку, а потім знову брався за молитовний подвиг. Виходив він із дому тільки на службу до храму. Найбільшим своїм гріхом схимонах Іраклій вважав те, що він через малодушність ухилився під час заколоту киргизів прийняти мученицьку кончину разом з братією Свято-Троїцького монастиря, сховавшись на дзвіниці й у такий спосіб уникнувши смерті, — про прощення цього гріха він палко молився Богу все життя.

У сім’ї Мирона Дубініна схимонах Іраклій прожив до 1929 року; коли почалося переслідування сім’ї та розкуркулення, він перейшов до двоюрідного брата Мирона — Андрія Дубініна. Мирона Дубініна за те, що він не вступив до колгоспу, заарештували й ув’язнили, і із у’язнення він уже не повернувся. Невдовзі заарештували й засудили до десяти років ув’язнення й Андрія Дубініна так само за те, що він не вступив до колгоспу, і схимонаха Іраклія взяла до себе родина Бочарнікових.

У Бочарнікових хата була стара, і сім’я була бідна. Сергій Бочарніков хотів збудувати для схимника келію, але той не погодився, а оселився в прибудові, де дверима слугувала дошка, і тільки якщо її відсунути, можна було боком пролізти. Ліжком схимникові слугував довгий стіл, на який була постелена конопляна дрантянка, іншою такою самою дрантюкою він укривався. Піч він не дозволив собі ставити, і взимку обігрівався гарячим вугіллям, яке йому приносили із печі в хаті. Лише незадовго до кончини схимника в його келії було встановлено залізну піч. Трапезував він разом із господарями, у яких було п’ять дочок, і під час обіду часто говорив їм про Бога, про святих, про церковні свята, а то, бувало, тільки й скаже, що він великий грішник: “Господь забрав усіх моїх братів по духу, а я ще живу”. Після трапези він ішов до себе в келію молитися.

Оскільки Сергій Бочарніков не пішов до колгоспу, то його, незважаючи на його крайню бідність, записали в куркулі, і із хати забрали пожитки, залишивши лише голі стіни. Схимника в цей час не було вдома, і до його келії тоді не зайшли; він приніс дві свої дрантянки господарям – єдине, що збереглося від пограбування, і сказав дітям: “Ну, ось, дітки, лягайте, спіть, а ми посидимо. А завтра — що Бог пошле, допоможуть люди”. І до ранку він розмовляв з господарями про житіє святих, про терпіння, яке мали святі, про незлобивість, лагідність. А на ранок односельці та родичі принесли родині всього потроху.

Господь відкрив схимникові, що він помре в день свята Вознесіння Господнього. До цього часу схимонах Іраклій попросив господиню пошити йому новий одяг із синього домотканого полотна, в якому й заповів його поховати.

У 1937 році під свято Вознесіння Господнього схимонах Іраклій несподівано тяжко захворів і зліг. Він помер у самий день свята, 10 червня, у повній свідомості, сам хрестоподібно склав руки на грудях і заплющив очі. Схимонаха Іраклія (Мотяха) поховали на кладовищі в селищі Сазанівка; на його похорон з’їхалося безліч людей — усі, хто його знав, і, незважаючи на те, що це був час лютих гонінь, люди йшли за гробом схимника й співали аж до самого кладовища.