...
Преподобний Феофан Рихловський Bez miann y 1
Житія святих,  Жовтень

Преподобний Феофан Рихловський

Місяця січня на 5-й день/ жовтня на 19-й день прославлення / серпня на 11-й день знайдення мощей

Смиренний і маловідомий, але великий і глибоко шанований подвижник благочестя наших днів схиархімандрит Феофан (в миру Іоанн Феодосійович Медведєв) народився 20 жовтня 1881 р. в селі Фастівці Бахмацького району (колишнього Борзнянського повіту) на Чернігівщині. Батьками його були благочестиві селяни Феодосій та Євфимія. Коли Іванові було два роки, помер батько. Мати виховала дітей у вірі та благочесті. Юнак Іван закінчив три класи земської Фастівської школи.

Разом із матір’ю Іван ходив на поклоніння до святих місць: до Києво-Печерської Лаври, до Свято-Миколаївського Рихлівського монастиря. Одного разу, вклонившись святині Рихлівського монастиря – чудотворному образу святителя Миколая, отрок Іван залишився при монастирі, незважаючи на всі вмовляння матері. Тринадцятирічний юнак залишає матір, рідну домівку і повністю вручає себе Богові, душу заручає небесному Нареченому. Молодий літами юнак чинить, як зрілий чоловік, як старець: він доводить своїм життям величезну любов до Спасителя світу, йде на самозречення, суворий подвиг, покладає на себе добровільно нелегкий хрест…

На другий рік мати Іоанна знову прийшла до монастиря, знову вмовляла сина повернутися додому, але юнака вабило інше життя. До монастиря майбутній подвижник поступив перед святом Різдва Божої Матері, 7 вересня. Згодом батюшка все життя з особливою духовною радістю проводив цей день.

В огорожі цієї святої обителі понад століття трудився отець Іувеналій, звідси починається його життя. Головне монастирське правило – це слухняність, тобто зречення самого себе, своєї волі, своїх бажань, думок, справ і підпорядкування їх керівництву досвідчених старців, духовників. Першим послухом молодого хлопця Іоанна було будити братію на молитву. Юний послушник із любов’ю щодня вставав раніше за всіх. Невеликий на зріст і дуже швидкий, він оббігав із дзвіночком усі чернечі келії, будив братію, дитячим голоском закликав на молитву: «Час співу! Молитви година! Господи Іісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас». Іноді з чиєїсь келії чулася відповідь басом старого ченця: «Іду зараз». Батюшка з любов’ю ніс також послух у монастирській просфорні, на пасіці, в палітурній майстерні, продавцем монастирської лавки… Увесь час у монастирі молодий послушник проводив під керівництвом досвідчених наставників у постійних працях, молитві, пості, подвигах боротьби духу з плоттю, перемагаючи пристрасті, підносячись від сили до сили, духовно зростаючи.

Щоб зміцнити молодого подвижника у вірі і збудити ревність до благочестя та молитовного подвигу, Господь часто відвідував його хворобами, і разом з цим виявляв до нього Свою милість, чудесно зцілюючи від страждань, підкріплюючи духовними видіннями. Про це батюшка сам розповідав наступне: «У двадцять два роки я сильно захворів і вже готувався до смерті: пособорувався, сповідався, причастився Святих Христових Тайн, попрощався з братією, чекав кінця… Але молився за те, щоб Господь сподобив прожити ще хоча б рік… Раптом чую згори знайомий голос ігумена Ісаакія: “Там краще!” Я тричі просив прожити ще хоча б рік, а голос тричі повторював: “Там краще!” Потім раптом відчиняються двері келії, входить незнайомий ієродиякон, підперезаний хрестоподібним пахарем, як перед Причастям, прямує в кут до ікон, зупиняється і тричі співає гучним голосом: «Многая літа!” Проспівавши, пішов. Двері келії були зачинені на гачок, я лежав на одрі біля дверей. Незабаром я швидко одужав.

Якось я сидів на підлозі, схиливши голову на коліна, сам у келії, освітленій тихим мерехтінням лампади. Затужив… Раптом чую – у келії хтось ходить із кута в кут, кроки начебто старого (келія була закрита на гачок). Таємничий голос голосно запитав мене: “Хочеш бути ченцем?” Я відповів: “Хочу”. Минуло трохи часу, і архімандрит Євгеній постриг мене в чернецтво з ім’ям Іувеналія (1912 року). Через рік єпископом Пахомієм був висвячений у сан ієродиякона.

Увійшовши одного разу після Богослужіння у свою келію, я побачив у кутку Жінку в чернечому вбранні. Звичайно, я дуже здивувався, був в нерозумінні. Жінка озирнулася на мене, потім не поспішаючи, не повертаючись обличчям до стіни, вийшла з келії. Зустрівши після цього мене, архімандрит Євген запитав: “Чи не була в тебе Цариця Небесна?” І додав: “Вона була в мене і сказала, що тепер піде до Іувеналія”.

На великому пальці правої руки я довго мав великий нарив, який дуже мене турбував. Під час кадіння храму за богослужінням я доторкнувся хворим пальцем до ікони Нерукотворного образу Спасителя у терновому вінці, який раніше знаходився над Царськими вратами, а тоді стояв у притворі храму. Повернувшись у вівтар, покадивши церкву, віддаючи кадило паламарю, я побачив, що на пальці залишився тільки слід від нариву».

1920 року єпископом Іоанном (із Конотопа) отець Іувеналій був висвячений на ієромонаха… Батюшка розповідав, що в тому ж 1920 році закрили Рихлівський монастир… Відслужили всенічну напередодні свята святителя Миколая (6 грудня за старим стилем), а вранці богослужіння вже не відбулося… Напівроздягнених монахів виганяли із келій, із монастиря. Якщо хтось одягнув штани, з того знімали, залишаючи в одних підрясниках. Декого відвозили, але коні ставали дибки, іржали. Люди плакали. Була страшна картина. Священників гнали до Коропа, потім до Кролевця.

«У зимову холоднечу, – згадував батюшка, – напівголих священнослужителів монастиря доставили до міста Кролевця, щоб призначити на парафії. Запропонували, що хто хоче швидше отримати призначення, той має піти нарубати стільки-то дров. Я пішов рубати дрова. Отримавши указ на парафію до Свято-Успенської церкви села Краснопілля, Коропського району, я не знав, як і чим туди дістатися. Вийшов на вулицю, дивлюся – стоїть підвода, а візник каже, що приїхав спеціально за мною, та ще із запасним теплим кожухом. Це була перша моя парафія. Але невдовзі, 1922 року, староста церкви підписався до “Живої церкви”, а мене забрали до Свято-Троїцької церкви Коропа».

«Жив я в кам’яній сторожці, біля церкви, – згадував отець Іувеналій. – Була страшна бідність, один підрясник, не було навіть підризника. Якось закрила мене Ольга у дзвіниці. Великий залізний ключ вклала у фартух і пішла прати білизну на річку. Невдовзі стукає у двері: “Батюшко, що робити? Не відчинимо тепер двері: коли я нахилилася до води, ключ упав…” Я кажу їй: “А ти помолися Богу… Іди до річки, знайдеш ключ”. Вона побігла, дивиться – ключ “плаває” під кладкою у траві.

«Закривають Троїцьку церкву. Куди податися? – розповідав батюшка. – Бачу уві сні у вівтарі за престолом святителя Феодосія, святителя Миколая та преподобного Серафима Саровського, які радяться між собою, куди мене визначити. Святитель Феодосій каже, що хотів би забрати мене до Чернігова, а Святитель Миколай каже: “Запитаємо у владики”. Потім продовжує: “Це рихловський мій улюбленець, заберу його до себе”. Незабаром прийшов указ єпископа Стефана з Чернігова про призначення мене до Свято-Миколаївської церкви с. Риботин, що поряд з Коропом, де я прослужив з 1929 до 1933 року».

«З 1934 до 1941 року я проживав у Коропі, – розповідав батюшка. – Ходив по селах як рубальник дров з сокирою за спиною. Підрясник піднімав, ховав під плащ, а на грудях завжди носив запасні Святі Дари. Пізно ввечері у якомусь будинку віруючих таємно збиралися сусіди, односельці, всю ніч повчав присутніх, молилися, причащалися Святих Христових Таїн».

У важкі хвилини життя і тяжких випробувань, що випадали на долю смиренного трудівника на ниві Христовій, Господь невидимо підтримував, зберігав отця Іувеналія і чудесно позбавляв неминучої смерті. На підтвердження цих слів наведемо розказані такі випадки зі слів батюшки: «Чотири рази мене відвозили з Коропа, але Господь чудесно рятував… Мене шукали, зустрічали на вулиці, і, не впізнаючи, питали, чи не бачив я такого ченця… Бувало, шукають мене в Коропі, навколо міста, а я присяду в кропиві, через мене стрибають, а мене не бачать».

Наслідуючи Подвигоположника Христа – Агнця закланого, і отець Іувеналій, як агнець, ведений був на заклання.

«Одного разу, – згадував старець, – двоє повели мене взимку на річку топити. “Досить тобі людей дурити!” Прорубали ополонку. Підняли підрясник, зав’язали їм руки та голову, штовхнули в ополонку. Один сказав: “Удар прикладом, по голові”. Інший відповів: “Та він і так уже готовий”. А я пригнувся, посидів у крижаній воді, поки вони пішли, потім виліз, вилив воду з чобіт, викрутив онучі і пішов у село. Обсушився, обігрівся на грубці. Слава Богу за все!

Якось добіг до Десни за селом Сохачі. На березі був чоловік у човні. Прошу його, щоб терміново мене сховав, перевіз на той бік. Він боїться, відмовляється, але я благаю. Нарешті погодився. Я ліг у човен, щоб не бути поміченим… Вийшовши з човна, зник у лозняку. Той, хто перевозив мене, повернувся назад. Раптом прискакують на конях дві людини, які шукають мене. Чую, питають: “Не бачив такого-то?” Відповідає: “Ні”. Кричать: “Брешеш! Ти його перевіз на той бік?!” Знову відповідає: “Ні!” Коли небезпека минула, я вийшов із лозняку».

А далі розповідає людина, яка врятувала батюшку: «Отець Іувеналій мене благословив і сказав: “За те, що ти не видав мене, пройдеш війну і повернешся додому неушкоджений” (цей благодійник батюшки живий і сьогодні).

У ті роки отець Іувеналій таємно прийняв схиму з ім’ям Феофан. Але до його блаженної кончини про це майже ніхто не знав – усі називали батюшку отцем Іувеналієм. Це ім’я вимовлялося всіма з любов’ю, повагою, пошаною.

У хвилини сильних стомлень духу, під час непосильної скорботи старець знаходив собі втіху на самоті, згадуючи про страждання Господа нашого Іісуса Христа, прочитуючи книжечку «Страждання Господа Іісуса Христа», і, дивлячись на зображення мук Спасителя, проливав сльози і цим набував заспокоєння та мужності до подальшого життя. Зі своїми скорботами батюшка відвідував святого преподобного отця Лаврентія у Чернігові.

У Коропі було сім парафій та дев’ять церков: Вознесенська та Іллінська, Троїцька і на честь святителя Феодосія Чернігівського, Покровська, Воздвиженська, Преображенська, Успенська та Михайлівська. У Михайлівській церкві з 1922 до 1937 року, коли цю церкву було зруйновано, зберігався чудотворний образ святителя Миколая із Рихлівського монастиря. Потім ця святиня таємно зберігалася у благочестивих жителів міста.

Коли поновилися служіння у храмах Коропа, віруючі просили отця Іувеналія служити в церкві в ім’я святителя Чернігівського Феодосія, куди внесено було чудотворний образ святителя Миколая. Преосвященний Борис, єпископ Чернігівський та Ніжинський, затвердив батюшку другим священником цієї церкви.

Жив отець Іувеналій у Коропі у старенькій, критій соломою хатинці, у східній стороні якої була його келія з одним віконцем на вулицю. У келії було багато ікон, серед них – Нерукотворний образ Спасителя у терновому вінці, той самий, від якого батюшка отримав зцілення ще в Рихлівському монастирі, від якого неодноразово отримував благодатну допомогу, бачив нематеріальне сяйво лику Христа… Отець Іувеналій врятував цей образ. Перед закриттям монастиря він виніс його на пасіку до знайомої людини, яка старанно зберігала святиню протягом деякого часу, а коли батюшка оселився в Коропі, то сам пішов і приніс цей благодатний образ. Біля образу завжди теплилася незгасна лампада. Келія освітлювалася лише світлом лампади та свічок. Біля вікна – столик із книгами, біля стіни – скромне ліжко. Деякі благочестиві віруючі розповідають, що вони бачили в келії батюшки незвичайне світло. У тому вигляді келія зберігається і тепер.

Як заповітну святиню отець Іувеналій беріг хрест, яким благословила його мати, яка отримала цей хрест у Єрусалимі із рук самого Патріарха. Цей хрест старець прикрашав квітами у дні свят на честь Животворящого Хреста Христового.

Згадуючи воєнні роки, отець Іувеналій розповідав: «Одного разу я йшов полем у село. Через копицю сіна на мене направили стволи автоматів. Раптом я побачив перед собою маленьку ікону “Знамення” Божої Матері. Піднявши ікону, я притиснув її до грудей і пішов далі, хранимий Необоримою Воєводою. Чути було, як автомати тільки клацали, але не стріляли. З цією іконою я благополучно повернувся додому, перед нею ми всі три дні молилися, читали акафісти Божої Матері, а потім ікони не стало.

Довелося мені якось бути за Десною, в Загребіллі (біля Сосниці). Я поспішав до Коропа, поки стояв лід: почалася весна, теплішало. Та була ще одна невідкладна треба, треба було залишитись на ніч. Вранці обіцяли перевезти через Десну. Але на ранок лід пішов, почався льодохід. Доїхали до Десни. Що робити? Мосту немає ніде. На душі скорбота: у Коропі люди чекають, треба звершувати богослужіння. Довго йшов я сам уздовж річки, потім сів, заплакав… Дивлюся – підкочує карета, вся як золота, молодий кучер питає: “Вам, батюшко, на той бік? Сідайте, перевезу”. Спочатку кінь і колеса поринули у воду, а потім їхали поверх води, крижин. Доїжджаючи на той бік, я послав руку в кишеню, щоб знайти плату, подякувати. Але кучер сказав: “Нічого не треба, батюшко!” Я спитав: “А як же хоч ваше ім’я?” Відповідь була: “Михаїл”. Вийшовши з карети, я виявився сам і пішов у напрямку Коропа» (цей випадок батюшка розповідав часто й багатьом).

Певний час отець Іувеналій був настоятелем Покровської церкви Коропа. Це була найбідніша парафія – їй належало лише 60 дворів. У цьому храмі батюшка почав по четвергах служити акафісти, вніс до храму Нерукотворний образ Спасителя. Люди інших парафій почали йти на молитву до Покровської церкви. У Коропі було кілька священників та благочинні, які озлобилися на піднесення духовного життя в парафії отця Іувеналія та написали листа до Чернігова архієрею з проханням прибрати отця Іувеналія із Коропа. Батюшку викликали до Чернігова, владика вручив йому листа, в якому йшлося, щоб отця Іувеналія ніколи з Коропа нікуди не переводили. Повернувшись із Чернігова, батюшка показав лист благочинному прототієрею Миколі Якубенку, який ознайомив його з копією листа, що містить незаконну скаргу, від чого всі були приголомшені. Отець Іувеналій продовжував трудитися в Коропі.

4 грудня 1948 р., у свято святої великомучениці Варвари, була освячена після ремонту Свято-Вознесенська церква (побудована 1764 року), до якої перейшли служити настоятелем благочинний та другим священником отець Іувеналій. Після смерті благочинного настоятелем став отець Іувеналій, який ревно прослужив тут до виходу за штат на 89-му році життя, у червні 1970 року.

Востаннє отець Іувеналій брав участь у звершенні Божественної літургії на свято святителя Миколая, 19 грудня 1976 року. Була холодна зима. Легко одягненого батюшку привезли до церкви на підводі. Після богослужіння він попросив старосту церкви Івана Степановича Васька допомогти обійти всі ікони, прикластися до них, сказавши, що він уже в храмі востаннє… Старець застудився, захворів на запалення легень. Хвороба швидко прогресувала. Приходив лікар.

Отець Іувеналій пособорувався, посповідався, причастився Святих Христових Тайн. Після звершення над ним таїнства Єлеосвячення отець Іувеналій розповів: «Цієї ночі ми служили втрьох: я, отець Кирил (Прокопенко, настоятель Свято-Миколаївської церкви с. Риботин, духівник отця Іувеналія) та настоятель церкви Коропа – всі учасники звершення маслособорування. Причастилися лише двоє: я та отець Кирил. А споживати Святі Дари залишили священникові – настоятелеві нашої церкви» (через рік після смерті отця Іувеналія помер отець Кирил, який був набагато молодшим за о. Іувеналія).

Ще за рік до своєї смерті отець Іувеналій казав: «Коли я помру, поховайте, а потім щоб відкопали мене». Перед смертю його спитали: «Батюшко, Ви говорили, щоб після смерті Вас відкопати?» Подумавши, він відповів: «А краще не треба».

Незадовго до свого преставлення отець Іувеналій казав: «Сьогодні вночі я був з усіма мучениками… Бачив великомучеників Георгія, Пантелеймона – всіх мучеників». Потім додав: «А от є мученики, тіла яких не мучили, а вони мученики». Цим він дав зрозуміти, що його хвороба була безкровним мучеництвом.

Перед смертю старець казав: «Я вже помер, і ще живу. Бог мене не бере: тисячі душ плачуть і моляться за мене, тому мені важко померти». Запитував: «А хворі є?» Йому відповідали, що ні. Тоді батюшка сказав: «Я один хворий».

Сидячи, слухаючи ранкове молитовне правило, в оточенні своїх духовних чад, проживши багато літ на землі, на 97-му році життя, святий Феофан тихо і мирно віддав свою душу в руки святих ангелів, які понесли її на поклоніння Богові. Батюшка «перейшов від смерті в життя» вічне (Ін. 5:24). Це був святвечір Водохреща, 18 січня 1977 року.

За заповітом отця Іувеналія відспівування було звершено за чернечим чином 21 січня у Свято-Вознесенській церкві за участю собору священників та за співу хору із Чернігова. Багато жителів Коропа та навколишніх сіл прийшли попрощатися з дорогим пастирем, добрим наставником, молитовником, помічником, проводити його в останню путь.

Похований батюшка на Михайлівському кладовищіі у Коропі. Проста могила обкладена дерном, стоїть дубовий хрест із табличкою з нержавіючої сталі та написом: «Під хрестом моя могила, на хресті моя Любов. Моліться, браття, Богу про прощення моїх гріхів. Схиархімандрит Феофаній (Архімандрит Іувеналій Медведєв) 1881-1977». Навколо могилки – три лавочки. Влітку тут завжди букети живих квітів. Взимку жодна завірюха ніколи не замітає стежки до дорогого пагорба: сюди завжди йдуть люди за благословенням, за молитовною допомогою. Із сердечною молитвою кладуть поклони, цілують хрест, дорогу могилку. Вони пам’ятають слова батюшки: «Я завжди любитиму вас», «Я завжди молитимуся за вас».

Тропарі, кондаки, молитви та величання

Гражданський шрифтЦерковнослов'янськоюУкраїнською

 

Тропaрь, глaсъ д7:

Бж7eственною люб0вію t ю4ности распалsемъ, бг7у и3 бли6жнимъ ўсeрднw послужи1лъ є3си2, п0двигомъ д0брымъ подвизazсz, люб0вію и3 милосeрдіемъ всёхъ согрэвaz, и3 по ск0рбехъ мн0зэхъ вшeлъ є3си2 въ рaдость гдcа своегw2, є3г0же моли2, прпdбне џтче fеофaне, w3 сп7сeніи дyшъ нaшихъ.

Кондaкъ, глaсъ д7:

П0двигъ многотрyдныz жи1зни бг7оуг0днэ соверши1въ, хрaмъ дх7а с™aгw въ себЁ воздви1глъ є3си2, и3 я4кw пaстырь д0брый стaдо словeсныхъ nвeцъ ўпaслъ є3си2, приходsщихъ съ люб0вію ўтэшaz и3 врачyz, тёмже въ nби1тєли гHрніz дост0йнэ всели1лсz є3си2, и3дёже поминaй нaсъ, почитaющихъ тS, fеофaне прпdбне џтче нaшъ.

Ще в розробці

Знайшли помилку