Преподобномученик Валентин (Лук’янов), ієромонах

Місяця травня на 19-й день

Преподобномученик Валентин народився 2 серпня 1875 року в Калузькій губернії в сім’ї селянина. Освіту він здобув у церковнопарафіяльній школі; одружився, і в них із дружиною народилося троє дітей, але незабаром після народження останньої дитини Василь овдовів. У 1906 році він вступив до Троїце-Сергієвої Лаври і 26 травня 1908 року його зарахували до неї послушником; як такого, що має чудові музичні та співочі обдарування, його було визначено на клірос. 7 листопада 1915 року Василя постригли в чернецтво і нарекли Валентином.
1920 року Лавра була закрита безбожниками, частина братії залишилася в ній сторожами, інші розійшлися по храмах Сергієва Посада. Чернець Валентин став служити псаломщиком у П’ятницькій церкві, де настоятелем був на той час архімандрит Вассіан (П’ятницький). У березні 1920 року настоятель і парафіяльна рада П’ятницької церкви клопотали перед Патріархом Тихоном про зарахування ченця Валентина на посаду псаломщика до П’ятницької церкви і висвячення його в сан ієродиякона. Патріарх Тихон запросив думки намісника Лаври архімандрита Кроніда (Любимова); той відповів, що не заперечує проти зарахування ченця Валентина псаломщиком, але погодитися з його висвяченням на ієродиякона не вважає за можливе.
У вересні 1920 року архімандрит Вассіан знову звернувся до Патріарха з клопотанням, у якому писав, що в парафії, яку він очолює, “багато відбувається різних треб як у церкві, так і в будинках парафіян, і здійснювати всі ці треби доводиться… одному, що при хворобливому стані моєму для мене дуже важко… Я маю сміливість відновити моє клопотання про ченця Валентина, який, не будучи офіційно зарахованим до причту нашої церкви, протягом усіх минулих літніх місяців добровільно, старанно, акуратно та безоплатно брав участь (у ролі читця та співака) у звершенні як служби, так і треб…”
Патріарх погодився задовольнити клопотання і 20 вересня 1920 року в хрестовій церкві Троїцького подвір’я висвятив ченця Валентина на ієродиякона до П’ятницької церкви, де він прослужив до її закриття.
26 січня 1933 року влада міста Кунцева оголосила про закриття останнього храму в місті. Віряни не погодилися з цим рішенням і направили до ВЦВК клопотання про скасування незаконного рішення, під проханням підписалися тисячі жителів міста. “Храм наш, що був раніше сільським, – писали вони, – увійшовши з перетворенням Кунцева на місто в межі останнього, нині є храмом міським. Після закриття в 1929 році Серафимівської церкви і в 1932 році Старо-Кунцевської… храм наш залишається в місті Кунцеві єдиним… і один обслуговує його населення в кілька десятків тисяч осіб. Мособлвиконком, не врахувавши всього цього, закриттям нашого храму… залишає місто Кунцево зовсім без храму і тим ставить жителів міста у вкрай ненормальне становище щодо релігійних потреб…
Мособлвиконком, ухвалюючи постанову закрити наш храм, випустив з уваги одну, найвищою мірою істотну обставину, а саме те, що при храмі відведене Кунцевською міськрадою кладовище – одне для всього міста, що обслуговує його багатотисячне населення. Закрити за таких умов храм… це означає забрати у жителів міста Кунцева можливість здійснювати молитовні обряди під час поховання померлих, які так дорогі для вірян, позбавлення яких було б для них надзвичайно болісно…
Виконавчий орган товариства віруючих… просить Всеросійський центральний виконавчий комітет постанову Мособлвиконкому про закриття… храму скасувати і залишити його в користуванні жителів міста Кунцева як єдино придатний і незамінний іншим храмом для задоволення їхніх релігійних потреб”.
Влада відмовилася виконати прохання вірян, закрила храм, а разом із ним закрили і кладовище. Після закриття храму отець Валентин перейшов служити до Миколаївського храму в селі Ромашкове.
26 листопада 1937 року співробітники НКВС допитали двох чергових свідків, мешканців міста Кунцево, один із яких показав, що отець Валентин в один із червневих днів 1937 року розмовляв із жінками та спочатку читав їм якусь релігійну книжку, а потім роз’яснював; у розмові він заявив, що ми живемо тепер у такий період часу, коли православна віра та духовенство в радянської влади не в пошані. Комуністи спрямовують усі зусилля до остаточного розгрому Православної Церкви, але віряни всіма способами повинні цьому протидіяти, поширюючи слово Боже серед своїх знайомих, зміцнюючи віру з надією на те, що цьому тиранізму настане кінець.
Цього ж дня отця Валентина заарештували, ув’язнили в Таганській в’язниці в Москві і наступного дня допитали.
27 листопада слідство було закінчено, і 29 листопада 1937 року трійка НКВС засудила отця Валентина до десяти років ув’язнення. Ієромонах Валентин (Лук’янов) помер 1 червня 1940 року у виправно-трудовому таборі в Новосибірській області, його поховали в безвісній могилі.