Преподобні Євфросин та учень його Серапіон, Псковські

День пам'яті (н. ст.)

Місяця травня на 15-й день / у Неділю третю після П’ятидесятниці — Собор Псковських святих (перехідне)

Преподобний Євфросин Псковський, в миру Єлеазар, народився близько 1386 року в селі Виделеб’є, поблизу Пскова, із цього самого села був родом і преподобний Никандр Псковський (пам’ять 24 вересня / 7 жовтня). Батьки були простими поселянами Псковського краю.

Після досягнення віку Єлеазар був відданим на навчання Божественних книг, і незабаром він так ясно зрозумів Божественне Писання, що міг не лише словесно пояснювати їх, а й складати власні повчальні твори. При цьому він вивчив і філософські науки, так що навіть люди похилого віку дивувалися його мудрості й з похвалою відгукувалися про нього. Ніколи він не виявляв схильності ні до ігор, ні до видовищ, а найбільше любив читання Божественних Писань і церковні піснеспіви, до того ж з юних років став віддаватися суворій стриманості, відмовившись зовсім від вживання в їжу солодкого. Коли батьки, бачачи такий суворий спосіб життя сина свого, говорили, щоб він не виснажував тіло і цим не заподіював їм скорботу, то юнак відповідав: “У Писанні сказано, що їжа й питво не наближають нас до Бога (1Кор. 8:8), а лише піст, молитва, чистота тілесна і стриманість — ось що наближає нас до Бога”.

Після цього батьки Єлеазара побажали пов’язати його законним шлюбом, але розсудливий юнак втік від батьків своїх, сховавшись у Снітогорському монастирі (на Снятної горі, тепер у самому Пскові). Довго всюди зі сльозами розшукували його і ніде не могли знайти, бо благодать Божа зберігала його. У тому монастирі від ігумена він прийняв чернечий постриг з ім’ям Євфросин.

Прийнявши чернецтво, преподобний Євфросин став ревно трудитися в пості, неспанні, молитві та всенічних молитовних стояннях, і водночас старанно служив братії і в куховарні, і в пекарні, і на всіх інших монастирських роботах, як це було заведено в монастирі, чим здобув прихильність до себе всіх ченців, котрі жили в обителі. Незабаром слово про преподобного внаслідок такого доброчесного життя його стало поширюватися всюди. Але з прикрістю дізнався він про це, бо відвертався від слави людської і вважав її гріхом та ганьбою для себе. Преподобний Євфросин став думати про пустельне й безмовне життя, щоб подвизатися тільки для Бога.

Близько 1425 року в пошуках глибшої зосередженості в молитві преподобний Євфросин з благословення настоятеля оселився в самотній келії на річці Толві, за тридцять верст від Пскова. Він поставив собі тут курінь і з ретельністю став вдаватися до чернечих подвигів, відбиваючи підступи невидимого ворога постом, неспанням, молитвою, всенічним стоянням і земними поклонами. Одного разу в легкому сні з’явилися йому вселенські вчителі і святителі, Василій Великий, Григорій Богослов і Іоанн Златоуст, та вказали місце для побудови храму на їхнє ім’я в тій місцевості, де він подвизався.

Турбота про спасіння ближніх змусила преподобного порушити своє пустельножительство, і він став приймати всіх, хто потребував досвідченого старця-наставника. Тих, хто приходив до нього, преподобний Євфросин благословляв жити за скитським уставом, складеним ним самим.

Устав преподобного Євфросина являє собою загальну настанову ченцям про гідне проходження чернечого шляху – “як належить інокам перебувати”. Він не містить суворого розпорядку всього життя монастиря, як, наприклад, устав преподобного Іосифа Волоцького; богослужбової частини в ньому немає зовсім.

Ось прикметні думки уставу. Настоятель не повинен мати нічого зайвого порівняно з братією, “ні ризи наряднішої і м’якішої, ні їжі смачнішої” (глава 3). Братія повинні слухатися настоятеля зі всією покірністю. “Послух — ліствиця на небо, він вищий за піст і пустельний подвиг. Ангел Господній ходить за слухняним, рахує кроки послуху і представляє їх лицю Божому як пахощі приємні: якщо ж бачить краплі поту його, то приносить як кров мученицьку” (глава 5). Куди б настоятель не послав на службу, треба йти без усяких відмовок і непослуху; “без благословення ж настоятеля і особливо через свої будь-які потреби і нікуди не слід відлучатися” (глава 16). Мандрівників годувати в обителі три дні, не вимагаючи від них роботи або плати (глава 23).

1447 року на прохання братії преподобний влаштував храм на честь трьох святителів – Василія Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоустого, які удостоїли його свого явлення, і на честь преподобного Онуфрія Великого (пам’ять 12/25 червня). Обитель згодом отримала назву Спасо-Єлеазарівської.

Преподобний вирізнявся строгою суворістю до себе і навіть відмовився від побачення зі своєю матір’ю, яку переконав прийняти чернецтво. Зі смирення і з любові до відокремленого подвигу преподобний не прийняв звання ігумена і, залишивши настоятельство своєму учневі преподобному Ігнатію, жив у лісі поблизу озера. Побожні учні шанували місце усамітнених його подвигів: кам’яний хрест зберігає пам’ять про молитви в лісі.

Преподобний Євфросин з братією своєї обителі не лише старанно звершував богослужіння, а й багато працював на розчищенні лісу для обробітку ниви. В обителі все було спільне. Мандрівників і бідних приймали з любов’ю і харчували безоплатно, хоча самі пустинножителі іноді потребували насущного хліба. Бог не залишав обителі святого. Одного разу Євфросин роздав жебракам усі монастирські запаси, і братія нарікали за це на старця, але той втішав їх тим, що Господь не залишить Своїх рабів. І справді, незабаром псковський посадник Афанасій послав до обителі дві підводи з хлібними запасами. Перед храмовим святом 30 січня в обителі зібралося багато народу, а в монастирі нічим було пригостити прочан. Преподобний Євфросин зі своїм учнем Меркурієм вирушив з сітками на озеро і наловив безліч риби.

Не змінюючи подвижницького способу життя, преподобний досягнув глибокої старості і помер у віці дев’яноста п’яти років 15 травня 1481 року. Він був причислений до лику святих на Московському Соборі 1551 (1547) року. На його гробниці за велінням Новгородського архієпископа Геннадія поставили образ, написаний ще за життя преподобного його учнем Ігнатієм, і поклали заповіт преподобного братії на клапті пергаменту, скріплений свинцевою печаткою Новгородського архієпископа Феофіла. Це один із дуже небагатьох духовних заповітів, написаних власноруч подвижниками.

Згодом монастир преподобного Євфросина було перенесено на гору, а на колишньому місці влаштовано кладовище з церквою на його ім’я. У новій обителі було побудовано кам’яну соборну церкву Трьох святителів, до якої було перенесено мощі преподобного Єфросина, якотрі спочивають під спудом біля стіни за правим кліросом. Заступництвом преподобного Євфросина обитель його була не раз збережена від розорення під час вельми частих нападів (протягом трьохсот років) литовців, лівонських лицарів, поляків та інших ворогів. Преподобний Євфросин, начальник псковських пустельножителів, виростив багатьох славних учнів, котрі також створювали монастирі і несли благодатне насіння подвижництва.

Першим співмешканцем преподобного Євфросина в пустині був чернець Серапіон.

Преподобний Серапіон Псковський народився в Юр’єві (нині Тарту), який тоді перебував під владою німців, котрі намагалися викорінити православ’я. Його батьки були парафіянами руської церкви в ім’я святителя Миколая. Преподобний Серапіон був обізнаний у Святому Письмі і не раз виступав на захист православ’я. Володіючи латиською і чухонською мовами, преподобний Серапіон протягом всього свого життя дбав про підтримання в тих, хто розмовляє цими мовами, духу православної віри. Тих, хто тримався православ’я, він зміцнював своїми повчаннями, а тих, хто навернувся до латинства або протестантства, намагався повернути в Православну Церкву.

Коли його хотіли навернути в чужу віру насильно, він пішов у Толвську пустинь, де починав свої молитовні труди псковський подвижник преподобний Євфросин. Під його опікою преподобний Серапіон став осягати мудрість пустельного життя. Але незабаром йому довелося пережити спокусу: поклавшись на власні сили, він хотів без благословення покинути свого наставника і в повній самоті почати самостійне подвижницьке життя. Однак Господь врозумив недосвідченого послушника: сильно поранивши ногу, преподобний Серапіон покаявся у свавіллі та непослуху й повернувся до старця. Прийнявши велику схиму, він п’ятдесят п’ять років невідлучно перебував з преподобним Євфросином, суворо дотримуючись обітниці безмовності. Святий Серапіон старанно виконував усі заповіді святого Євфросина і був зразком для ченців. Преподобний так суворо виконував чернечу обітницю нестяжательства, що описувач житія називає його “мерцем непохованим”. До будь-якої образи він ставився з винятковою смиренністю, завжди звинувачуючи лише себе самого, і сам просив вибачення у свого кривдника. Преподобний глибоко відчував силу спільної церковної молитви і говорив, що “чин дванадцяти псалмів”, проспіваний наодинці в келії, не може дорівнювати одному “Господи, помилуй”, проспіваному в храмі. В останні роки свого життя він прославився даром зцілень і прозорливості.

Преподобний Серапіон помер у віці дев’яноста років, 8 вересня 1480 року, в день свята Різдва Пресвятої Богородиці. Оскільки день преставлення преподобного Серапіона збігається з двунадесятим святом, пам’ять його звершується 7/20 вересня.

Преподобний Євфросин сам віддав землі тіло свого учня, яке від старанних подвигів перетворилося на “кістки, обтягнуті шкірою”. Зі своїм духовним отцем преподобний Серапіон не розлучався і після смерті: преподобним Євфросину і Серапіону, святі мощі яких поклали поруч, складено спільну службу на 15/28 травня, де преподобний Серапіон прославляється як перший сподвижник, “співпосник і друг” преподобного Євфросина.

Тропарі, кондаки, молитви та величання