Преподобна велика княгиня Анастасія Києво-Покровська

День пам'яті (н. ст.)

Перехідне святкування в четвер Світлої седмиці / жовтня на 20-й день — знайдення мощей

Велика княгиня Олександра Петрівна в народилась в сім’ї принца Ольденбургського. Від народження вона була лютеранкою. У хрещенні їй за традицією дали кілька імен — Олександра Фредеріка Вільгельмина. Батьком її був принц Петро Георгійович Ольденбурзький, відомий благодійник, німець за походженням. Її мати, принцеса Терезія Ольденбурзька, була також відома своєю благодійною діяльністю. З її ініціативи була заснована перша Свято–Троїцька громада сестер милосердя в Санкт -Петербурзі. Всій країні були добре відомі благодійні заклади принців Ольденбургского. Це була ціла династія благодійників. Не відрізнялась від батьків і донька!

Дитинство великої княгині Олександри Петрівни пройшло в будинку її батьків на Дворцовій набережній. Зовсім маленькою дівчинкою майбутня велика княгиня була свідком того , як з ініціативи її матері створювалася Свято–Троїцька громада сестер милосердя. У палаці принца Ольденбургского шили одяг та білизну для сестер і хворих. І шестирічна Олександра Фредеріка Вільгельміна подавала працівникам ножиці та матерію, шкодуючи про те, що поки ще не навчилася шити. Вона була свідком того, як її мати йшла на чергування до лікарні громади, де трудилася як проста сестра милосердя, і як втомленою поверталася додому. Юній принцесі Ольденбургській було всього сімнадцять років, коли вона стала нареченою великого князя Миколи Миколайовича, третього сина імператора Миколи Першого. Згодом він став фельдмаршалом.

Ще до вінчання юна принцеса Ольденбурзька прийняла Православ’я. Вінчання молодого подружжя відбулося в храмі на честь Образу Спаса Нерукотворного в Зимовому палаці. На вінчанні був присутній імператор Олександр Другий, рідний брат нареченого, і безліч гостей. 1861 році молода князівська пара переїхала до власного великокняжого палацу, який кардинально відрізнявся манерами від інших палаців родини Романових. Блискуче придворне життя не приваблювало Олександру Петрівну. Вона намагалася уникати галасливого товариства і намагалася бути присутньою на балах і прийомах лише в разі необхідності, щоб не порушувати придворний етикет. Одягалася вона дуже скромно, що навіть викликало незадоволення її чоловіка. Вона сповідувала зовсім інші ідеали, які були незрозумілі і здавались дивними придворному товариству.

Вона приймала в палаці, багато молилася. У перший же рік подружнього життя організувала в своїй садибі Знам’янка під Санкт-Петербургом медичний пункт для селян. У другій рік подружнього життя приступила до заснування Покровської громади сестер милосердя на околиці Василівського острову. Олександра Петрівна часто відвідувала свою хрещену матір у Новодівочому монастирі і була його щедрою благодійницею. Вона також відвідувала дитячі притулки і була піклувальником Ради дитячих притулків.

Після народження другого сина родинне життя подружжя розладналася. Її чоловік великий князь Микола Миколайович серйозно захопився іншою жінкою. Невірність чоловіка — нещастя для будь-якої жінки, і для великої княгині теж. Олександра Петрівна дуже переживала, а тут ще й трапилася біда. Перекинулася карета, і вона отримала важку травму хребта й на декілька років виявилася прикутою до ліжка. Це сталося в 1879 році, коли їй виповнився сорок один рік. І, коли стало очевидно, що хвороба довга і лікуванню не піддається, вона прийняла рішення покинути Санкт-Петербург.

Спершу вона вирушила в довгу морську подорож — прощу. Олександра Петрівна була біля підніжжя Святої Гори Афон, розмовляла зі старцями і в цьому знаходила велику втіху для себе. Там вона заклала перший камінь в будівництво нового монастиря на території Ільїнського скиту. До кінця життя майбутня черниця переписувались із старцями благословенного Афону архімандритом Макарієм та ієросхимонахом Ієронімом, отримувала від них поради.

Вона подорожувала в інвалідному візку, і придворні супроводжували її. У 1881 році Олександра Петрівна оселилася в Києві, який давно вже приваблював її своїми святинями та хорошим кліматом. У Києві вона спочатку жила в імператорському Маріїнському палаці.

Довгі роки вона виношувала план створення жіночого монастиря і лікарні при ньому. Вона почала підшукувати місце для монастиря, і їй запропонували купити пустир, порослий лісом, на околиці Києва. Місце це їй сподобалося, і вона купила його для монастиря. Лише потім вона дізналася пророцтво. За сімдесят п’ять років до заснування монастиря блаженний Феофіл, Христа заради юродивий, ієросхимонах, подвижник і провидець Києво–Печерської Лаври, молився на цьому місці й говорив, що воно святе і що тут буде монастир і царственна жінка буде його правителькою. Передречення збулося точно. І на тодішній околиці Києва Глибочиці, на мальовничому схилі гори, поступово виростало містечко Покровського монастиря, під особистим наглядом великої княгині. Ескізний проект соборного храму в ім’я святителя Миколая склав її молодший син великий князь Петро Миколайович.

При монастирі поступово склалася ціла система благодійних закладів, куди входили: жіноча лікарня з відділенням для дітей, притулок для невиліковно хворих жінок, дитячий притулок з училищем для дівчаток-сиріт, лікарня для прибулих хворих, відділення для заразних хворих, притулок для вдів, охочих жити при монастирі, не приймаючи чернечий постриг, притулок для сліпих та інвалідів. Обов’язки сестер милосердя в цьому монастирі виконували черниці і послушниці. Всіх лікували безкоштовно.

Велика княгиня Олександра Петрівна вважала, що християнський подвиг, як птах, тримається на двох крилах — молитва і праця, що на одному крилі полетіти неможливо. Вона говорила, що лікарняна справа не лише не відволікає від молитви, а й зобов’язана відбуватися з безперестанною молитвою, що молитва дарує духовні плоди, які так необхідні в цьому служінні. Велика княгиня хотіла, щоб монастирі, зберігаючи строгі  заповіді, неодмінно були б осередками благодійності й освіти.

У 1888 році сталося диво. Після дев’яти років нерухомості велика княгиня отримала зцілення. У 1883-му році їй подарували Почаївську ікону Божої матері. Архієпископ Волинський та Житомирський Паладій тоді сказав: «Молись цій святій іконі і отримаєш зцілення»! Через 5 років пророцтво збулося. Велика княгиня знову змогла ходити і служити людям. Вона переїхала жити до монастиря, займаючи в ньому всього лише одну келію, і харчувалася їжею із трапезної. Якщо їй приносили зайву порцію, зайву страву, то вона вимагала, щоб було тільки те, що у братській трапезній. Вона постійно чергувала біля хворих та під час операцій у хірургічних. У 1889 році, через рік після зцілення, вона прийняла чернечий постриг з ім’ям Анастасія на честь святої Анастасії Узорішительки, котра жила в 4 столітті (про чернече ім’я святої Анастасії дізналися тільки після її смерті, коли читали її духовний заповіт).

З часу постригу і до кінця свого життя велика княгиня не знімала з себе чернечого облачення, наслідуючи повною мірою свою святу покровительку і приносячи подяку за зцілення. Простий народ, який тисячами відвідував Київ для прощі, розповсюдив відомості про лікарню, влаштовану великою княгинею. Покровський монастир стали називати Княгининим монастирем, а його засновницю стали називати «матінка велика княгиня» або просто «велика матінка», хоча до неї як до великої княгині слід було звертатися «Ваша Імператорська Високість». Монастир відвідав і імператор Микола Другий з імператрицею Олександрою Феодорівною. Під час свого приїзду до Києва, оглядаючи пам’ятні місця, Княгинин монастир відвідав і святий праведний Іоанн Кронштадтський.

Для утримання монастиря і лікарні великій княгині Олександрі Петрівні доводилося продавати свої великокнязівські коштовності, вкладаючи гроші у будівництво та обладнання лікарні. Вона хотіла продати і подарунок Олександра Другого до її весілля, великий смарагд, але не знайшла покупця, адже вартість була занадто велика. Дізнавшись про це, Олександр Третій, котрий дуже тепло ставився до своєї тітки і не раз фінансово підтримував Олександру Петрівну у її благодійних справах, купив цей смарагд.

До лікарні при Покровському монастирі брали жінок всіх народностей і всіх християнських віросповідань. У заснованій преподобною Анастасією лікарській установі надавали допомогу і євреям та мусульманам. Особливе ставлення у «великої матінки» було до хворих жінок-сектанток (або, як їх тоді називали, штундисток). Вона багато з ними спілкувалася,  і переважна більшість з них переходили в православ’я. Всіх хворих, які прибували до лікарні, велика княгиня записувала в синодик. Вона за них молилася.

Преподобна полюбила довгі монастирські богослужіння. Вона сама нерідко читала під час служби шестипсалміє, канони і часи. Прикметно, що, будучи німкенею за походженням і за первісним віросповіданням та вихованням лютеранкою, вона так глибоко прийняла православ’я, що стала істинно православною черницею.

В останні роки свого життя матінка велика княгиня переїхала жити із келії до лікарні, займаючи в ній всього лише одну палату. Двері вона завжди залишала відчиненими і просила будити її, якщо що-небудь трапиться в операційній або палатах хворих. Вона говорила: «Мене галас ніколи не турбує, мене будить тиша». Вона так звикла до лікарняного шуму, що, як тільки ставало тихо у відділенні, вона прокидалася і питала, що сталося. Велика княгиня не цуралася ніякої, навіть найбруднішої, роботи. Вона сама мила хворих, чергувала біля ліжка важко хворих і тих, хто був при смерті. Преподобна вчила неписьменних хворих, сама писала листи їхнім родичам. Маленьких дітей вона брала до себе в келію і стежила за тим, щоб дитина не пошкодила пов’язки після операції. Вона стежила за харчуванням хворих, за прибиранням приміщень, супроводжувала хворих на огляди. Вечорами сама проводила обходи хворих і до ранку готувала звіти лікарям про їхній стан. Вона записувала в особливий зошит всіх новоприбулих, всіх, хто виписався, і померлих, молилася за них.

Розповідають такий випадок з життя великої княгині Олександри Петрівни. У лікарні Покровського монастиря вмирала одна важко хвора жінка, селянка. Врятувати її було вже неможливо. Велика княгиня постійно заходила до неї, доглядала, пестила її, але одного разу чимось не догодила — і хвора сказала: «Відчепись від мене». І відтоді матінка все більше стала догоджати їй. Вона говорила, що це єдина людина, яка була відвертою і безцеремонною з нею. Адже багато хворих зверталися до неї, як і раніше, «Ваша Імператорська Високість», а тут «відчепись». Цю хвору Олександра Петрівна до кінця днів плекала, сама закрила їй очі після смерті, читала відхідні молитви і завжди поминала її на своєму молитовному правилі.

Потрібно зауважити, що Велика княгиня Олександра Петрівна отримала зцілення після дев’яти років повної нерухомості. Але зцілення це не було повним. Це зцілення дозволило їй самостійно ходити і доглядати за хворими. І вона служила хворим, будучи й сама хворою. Після дев’яти років нерухомості вона відчувала сильні болі в ногах, постійно їх сама бинтувала. Вона дуже співчувала хворим, адже сама багато хворіла і перенесла дві важкі операції (рак).

Таке подвижницьке життя великої княгині Олександри Петрівни, її життя в лікарні, її невпинне служіння хворим тривало безперервно протягом останніх десяти років її життя. У лікарні Олександра Петрівна розміщувалася в палаті поруч з лікарняною церквою, і вікно цієї палати виходило на храм. Коли вона вже не могла вставати, це вікно відкривали під час богослужіння. Велика княгиня Олександра Петрівна жила лікарнею, жила в лікарні, працювала в лікарні і померла в ній. Вона померла на третій день Святої Пасхи 13 квітня 1900 року. Перед кончиною до неї в Київ приїхали її сини і були з нею останні дні її життя, що приносило їй велику радість.

Велику княгиню Олександру Петрівну поховали в монастирі біля вівтаря Покровської церкви під простим дерев’яним хрестом з написом «Сестра Анастасія».

Цікаво, що велика княгиня Олександра Петрівна померла рівно через дев’ять років в один день і навіть в одну годину зі своїм чоловіком великим князем Миколою Миколайовичем. І хоча з чоловіком вони розлучилися, а з дозволу чоловіка вона прийняла чернецтво (бо, щоб прийняти чернецтво, потрібний був дозвіл її чоловіка і імператора) і вони не жили разом, він підтримував фінансово як Покровську громаду сестер милосердя в Петербурзі, так і Покровський монастир у Києві.

2 листопада 2009 року на кладовищі були знайдені нетлінні мощі інокині Анастасії. Рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви від 24 листопада 2009 року засновницю Києво-Покровського жіночого монастиря інокиню Анастасію (в миру — велику княгиню Олександру Петрівну) причислено до лику місцевошанованих святих Київської єпархії. Відтоді мощі преподобної Анастасії Київської є святинею Миколаївського собору Покровської обителі.

Тропарі, кондаки, молитви та величання