Перенесення мощей преподобномученика Макарія, архімандрита Овруцького, Канівського, ігумена Пінського, Переяславського чудотворця

Місяця травня на 13-й день / вересня на 7-й день

Преподобномученик Макарій Канівський жив у XVII столітті. Це був важкий час для православних людей Західної Русі. Життєвий подвиг, здійснений преподобномучеником, був подвигом захисту православної віри в умовах нерівної виснажливої боротьби, коли захищати можна було тільки майбутнє  Православної Церкви, оскільки те, що зберігалося від урагану унії, що проносився, зносилося татарськими набігами.

Святий Макарій народився 1605 року в місті Овручі, що на Волині, у знатній родині Токаревських, відомих ревнителів православ’я. Батьки виховали хлопчика в страху Божому, любові до молитви і храму. У 1614-1620 рр. святий навчався при Успенському Овруцькому монастирі та після смерті батьків, “Спаса Христа ізмалада возлюбивши”, став ченцем цього монастиря, почавши своє служіння з меншого монастирського чину – послушника. Молитва і читання святоотцівських творінь стали улюбленим заняттям постриженого молодого ченця.

1625 року чернець Макарій, з благословення архімандрита, залишає Успенський монастир і прямує до єпископа Пінського Авраамія, який направляє його в Куп’ятицький (Куп’ятицький) Пінський монастир. Там преподобний настільки прославився подвижницьким, доброчесним життям, що незабаром (1630 року) був висвячений єпископом Лазарем (Барановичем) на ієродиякона, а через два роки – на ієромонаха.

Слава про зразкове чернече житіє ієромонаха Макарія поширилася за межі Куп’ятицького монастиря, і 1637 року братія Симонівського Брестського монастиря звернулася з проханням до ігумена Куп’ятицького монастиря Іларіона (Денисевича) відпустити до них у настоятелі святого Макарія. Але ієромонах Макарій був необхідний і куп’ятицькому ігуменові, і того ж року він послав його до Київського митрополита Петра Могили для вручення зібраних братією грошей на перебудову Київського Софійського храму і для прохання допомоги на будівництво та оновлення зруйнованої монастирської церкви. Побачивши в ієромонаху Макарії відданого сина Церкви Божої, митрополит видав йому універсальний аркуш для збору пожертвувань, а 1638 року призначив його настоятелем Кам’янецького Воскресенського монастиря (Гродненська область). До пограбування і захоплення монастиря уніатами 1642 року преподобний Макарій керував братією цього монастиря. У суворий час братія Куп’ятицького монастиря призвали в ігумени преподобного Макарія, який утримував цей монастир до 1656 року. З 1656 по 1659 рр. преподобний Макарій очолював Пінський монастир. У 1660 році в сані архімандрита, “до спасіння вічного православні люди приводячи”, святий Макарій керував братією рідного Овруцького Успенського монастиря.

Це був важкий час для православних християн Західної Русі. Католицька Польща намагалася нав’язати православному народу унію і латинство. Понад дев’ять років тривала безперервна боротьба з латино-поляками в Овручі. Уніати і ченці-домініканці неодноразово нападали на обитель преподобного, грабували церковне майно, завдавали побоїв і образ братії. Але угодник Божий Макарій не падав духом і підбадьорював братію надією на небесне заступництво. “Повторюйте, повторюйте частіше слова пророка Давида, – говорив він, – Господь просвітлення моє і Спаситель мій! Кого боюся?.. Аще встане на мене брань, на Нього аз уповаю” (Пс. 26:1-3). І серця ченців зміцнювалися твердою вірою і надією на Всесильного Бога.

Під час нападу на обитель 1671 року уніати закликали святого Макарія перейти в унію, але “віри православної безстрашний захисник” мужньо відповідав: “Яке спілкування можливе для нас із вами? Ви залишили правила Вселенських Соборів, прийняли перекази неправди і замість того, щоб бути під Главою Церкви Ісусом Христом, схилилися перед земним володарем – Римським папою”. Розлючені поляки, підбурювані єзуїтами, розорили місто й обитель і розігнали всіх ченців. Преподобний Макарій залишив монастир, у якому не залишилося жодного ченця, і вирушив для духовних подвигів у Києво-Печерську Лавру. Тут він провів у подвигах два роки. Але такий ревний захисник православ’я потрібен був не тільки в Києві. Митрополит Київський Йосиф (Нелюбович-Тукальський) призначив архімандрита Макарія настоятелем Канівського монастиря. Там угодник Божий, чоловік високого праведного і духовного життя, повчаючи всіх “істинної віри і життя богоугодного”, прославився багатьма чудесами і благодатним даром прозріння. Безліч убогих, бідних, хворих і скорботних людей приходили до нього в обитель, де отримували духовну пораду і зцілення.

Одного разу святий Макарій зцілив осліплого жителя міста Канева. “Віруй і молись Тому, Хто дав зір сліпому, – сказав він, – іди до навечір’я Богоявлення Господнього і молись”. Під час богослужіння, коли преподобний читав слова молитви на освячення води: “Велий єси Господи і дивні діла Твої”, сліпий побачив промінь світла, що промайнув біля очей, і раптово прозрів. На знак подяки Богу зцілений побудував храм на честь святого Богоявлення. Відомий випадок, коли преподобний Макарій “ледачого і неблагочестивого сина дружини благочестивої” доброю порадою і молитвою навернув до покаяння. “Читай одну молитву “Отче наш”, – говорив преподобний юнакові, – і в ній знайдеш усе – і світло богопізнання, і уроки для життя, і розраду, і силу для духу; прочитати цю молитву з увагою, гадаю, не важко”. Молитва так сподобалася юнакові, що він став часто читати її і незабаром став чесною і доброчесною людиною.

За два роки до блаженної кончини преподобний Макарій передбачив про руйнування Канева і своє страдницьке завершення життя. Він невпинно закликав твердо і безбоязно сповідувати святе православ’я: “Прийняти вінець нетлінний не можна інакше, – говорив святий, – як здійснюючи законно подвиг свій. Нехай не відступлять православні від святої віри, але нехай прагнуть із терпінням на майбутній подвиг, пам’ятаючи безперестанку Господа Ісуса”.

1672 року в Канівському монастирі знайшов притулок син Богдана Хмельницького Юрій. Гетьман Дорошенко, який клопотав перед митрополитом Іосифом про призначення преподобномученика Макарія, неодноразово відвідував Канівського настоятеля і 1675 року перейшов у російське підданство, відмовившись від підданства Туреччині, мабуть, не без поради преподобномученика Макарія.

4 вересня 1678 року турки і татари напали на Канів і увірвалися в монастир. Із хрестом у руках преподобний безстрашно зустрів варварів на паперті храму. Татари стали жорстоко бити його, вимагали вказати, де заховано монастирське золото і майно. “Моє золото на Небі, а не на землі”, – відповідав святий старець. Нечестиві загарбники стали бити його палицями, ламали руки і ноги залізними знаряддями і здирали з нього шкіру. Але святий Макарій, закликаючи Найсолодшого Ісуса, терпляче переносив муки. “Стопи моя спрямуй на шлях мирний, до Тебе, Боже, – вигукував він, – бо цього бажає і в цьому закінчується душа моя”.

Через два дні (7 вересня 1678 року) мучителі відтяли преподобному Макарію голову і кинули тіло на площі. Християни таємно вночі внесли святого в монастирську церкву. Але вороги підпалили храм, і всі, хто ховався в ньому, загинули від вогню і диму. Коли загарбники пішли з монастиря, то вцілілі жителі міста знайшли тіло преподобномученика нетлінним. Немов живий, в одній волосяниці, з хрестом на грудях і з хрестом у руках лежав преподобний. 8 вересня 1678 року християни поховали його святі мощі під жертовником храму.

1688 року під час перебудови монастирської церкви було відкрито труну преподобного і в ній виявлено його нетлінне запашне тіло. У зв’язку з небезпекою нападу на Канівську обитель 13 травня 1688 року святі мощі було перенесено в новозбудований храм Михайлівського Переяславського монастиря, а після його закриття спочивали з 4 серпня 1786 року в Переяславському Вознесенському монастирі Полтавської губернії.

У 1942 році мощі було перенесено до Троїцької церкви міста Черкаси, а з 1965 року перебувають у храмі на честь Різдва Пресвятої Богородиці того ж міста.

Пам’ять преподобномученика Макарія звершується двічі: 7/20 вересня – у день преставлення і 13/26 травня – у день перенесення святих мощей.

Тропарі, кондаки, молитви та величання