Пам’ять I Вселенського Собору

День пам'яті (н. ст.)

Місяця травня на 29-й день / перехідне святкування в Неділю сьому після Пасхи

Перший Вселенський Собор відбувся у 325 році, майже сімнадцять століть тому. Але він є для нас важливим тому, що цей Собор відстояв у християнському світі головну істину нашої віри, яка є серцевиною нашого спасіння, — Божество Господа нашого Іісуса Христа.

У ті часи було чимало богословів, які висловлювали свої судження про Тайну Божу, про те, чого людський розум осягнути не може. Але усе ж допитливий розум людини намагався осягнути і цю недоступну тайну, й із людської мудрості часто народжувались найрізноманітніші суперечливі думки і лжевчення. Одне із них сколихнуло увесь тодішній християнський світ. Називалося це лжевчення аріанством, за іменем Арія, пресвітера єгипетського, Александрійського. Він доводив що хоча Христос Спаситель і є Бог, але не Той Вищий Бог, а одна зі створених Вищим Богом великих істот.

Ця єресь почала поширюватися дуже швидко, бо в ті часи Римську імперію населяли переважно язичники, а серед християн було багато новонавернених язичників. Відповідно до їхнього розуміння було багато богів на небі і на землі, які, за їхніми уявленнями, управляли зорями, вітрами, силами природи, рослинами, тваринами.

Арій говорив: “Так, ми прославляємо Іісуса Христа, так, ми перед ним схиляємося, ми даємо Йому ім’я Бога. Але це не означає, що Той, Хто жив на землі, як людина, страждаючи, радіючи, сумуючи, втомлюючись в дорозі, несучи на Собі всі немочі, крім гріха, — є Той самий верховний Творець, Який все сотворив. Він є, ніби нижчий Бог, другий за рангом, створений”.

Міркуючи так, Арій поширював свою думку, і людям це лжевчення здавалося зрозумілим та доступним. І коли б святі отці того часу не звернули увагу на те, яку небезпеку несе аріанство, тобто це вчення, то було б докорінно спотворене християнське вчення.

На цей Собор, що відбувся в місті Нікеї, прибули триста вісімнадцять єпископів і багато священників. Святі отці Церкви урочисто ухвалили й виголосили Символ віри, із якого виразно виходить, що хоча Христос прийшов у Божий світ як Людина, але Він водночас не перестав бути Богом.

У чому полягає для нас радість спасіння?

А в тому, що ні ангел, ні якась інша Божа істота, а Сам Господь Бог применшився, щоб бути рівним з нами. Сам Господь віддав Себе, щоб людина долучилася до Його Божественного життя. Апостол Павло вчить нас, що ніяка небесна істота, ніяка сила, а саме Всюдисущий Бог воплотився на землі заради нашого спасіння. Він і є Той, Хто любить людський рід, і кожну душу зокрема, і всіх нас загалом.

І от святитель Афанасій, святитель Миколай та інші великі отці Церкви того часу, відстоюючи цю істину перед аріанством, захищали найдорожче для нас — те, без чого не може існувати християнська віра, а саме Божество Іісуса Христа.

І ось, в ці дні, коли ми відзначаємо пам’ять святих отців, у Церкві читаються слова Спасителя Іісуса Христа із Його першосвященницької молитви, і вона дає нам чітке уявлення про те, що Сам Господь, а ніхто інший, прийшов у світ: “Це ж є життя вічне, щоб знали Тебе, єдиного істинного Бога і посланого Тобою Іісуса Христа” (Ін. 17:3); “Отче Святий! збережи їх в ім’я Твоє, котрих Ти дав Мені, щоб вони були єдине, як і Ми” (Ін. 17:11).

Єдині, як і Ми! Це говорить Христос — Людина і Боголюдина, смертний і безсмертний, звертаючись до Отця Небесного, з Яким Він єдиний. Це і є єдність Отця і Сина.

Все, що відкриває нам Свята Церква, все, що є в Святому Письмі, — всі ці великі тайни стосуються нашого життя. Тож намагаймося вникати в них, намагаймося збагнути їх своїм розумом і серцем, щоб бути стійкими і непохитними в нашій вірі.

І хай будуть нашими постійними наставниками святі отці Церкви, котрі утвердили нашу Православну віру на соборах і передали її нам незмінно від Христа. Любімо свою Церкву, додержуймося її заповідей і настанов, відвідуймо її від молодшого до старшого, бо в ній нас пригорне, в ній нас полюбить сам Спаситель і Сотворитель світу Іісус Христос! Амінь.