Мучениця Ніна Кузнєцова

День пам'яті (н. ст.)

У неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / місяця травня на 1-й день / жовтня на 19-й день — Собор святих Архангельської митрополії

Мучениця Ніна народилася 28 грудня 1887 року в заштатному місті Лальську Вологодської губернії в благочестивій сімʼї урядника Олексія Кузнєцова і дружини його Анни. Вона була єдиною дитиною, і батьки любили її до надзвичайності. Вони мріяли видати доньку заміж, але Ніна з дитинства любила лише молитву, монастирі та духовні книги. Храмів тоді було чимало, в одному тільки Лальську їх було вісім, хоча в ті роки це було всього лише невеличке місто, де жило не більше тисячі осіб. Подивився батько на тяжіння доньки до духовного і визнав нерозумним наполягати на виборі дороги сімейної та перешкоджати її духовним прагненням — віддав їй під келію комору, в якій сам змайстрував полиці, і почав відшуковувати в монастирях та церковних крамницях і купувати для неї духовні книги. Так у Ніни зібралася багата бібліотека, і не було для неї більшої розради, ніж читання книг. Вона багато молилася, багато молитов знала напамʼять, напамʼять читала Псалтир. У постійній молитві і працях душа її зростала і зміцнювалася в чистоті й чеснотах і спрямовувалася до досконалості. Тоді ж вона стала приймати, за євангельським заповітом, мандрівників і людей знедолених. Батьки примирилися з обраним нею життєвим поприщем, та й самі вже бачили, що настав час гонінь, — і вже яке тепер щасливе сімейне життя, коли християн повсюдно починають переслідувати, мучити й вбивати.

У 1932 році влада заарештувала Олексія і Анну; вони були вже в похилому віці і, не витримавши тягот увʼязнення, незабаром померли. Влада збиралася заарештувати разом із ними й Ніну, але під час арешту батьків її розбив параліч, і вони залишили Ніну вдома. До кінця життя потім вона насилу пересувалася і майже не володіла правою рукою: коли потрібно було перехреститися, вона завжди допомагала собі лівою рукою. Через її важку хворобу їй залишили будинок і майно, якими вона розпорядилася якнайкраще. Будинок був великий, пʼятистінний, з величезною кухнею, де на полах уміщалося до двадцяти осіб та на печі пʼятеро; була ще велика кімната, яка вся була зайнята народом, здебільшого жінками, у яких були заарештовані чоловіки, а майно відібране. Усі вони йшли до Ніни, у якої знаходили притулок і прожиток.

Після закриття на початку революції Коряжемського монастиря братія його перебралася до Лальська, і там утворився монастир із дванадцяти ченців. Під храмом, у колишньому складському приміщенні, вони склали піч, прорубали два віконця, перегородили склад надвоє, і у них вийшло дві келії. Тут вони жили, а служили в лальському соборі, зберігаючи і в своєму житті, і в церковній службі монастирський устав і чернече благочестя.

Настоятелем монастиря став ігумен Павло (Хотемов). Родом він був із зирян, із глухого села неподалік від Усть-Сисольська. Грамоти його навчив благодійник-учитель, який викладав у місті, але щоліта, повертаючись додому, проходив через село, де жив хлопчик з батьками. Учитель викладав йому урок, давав завдання на літо і йшов, а на зворотному шляху перевіряв виконане, робив свої зауваження й давав нове завдання — і так хлопчик навчився грамоти. На все життя отець Павло зберіг вдячність до свого вчителя і поминав його за кожною Літургією. Але ще більше він був вдячний тим, хто пробудив у ньому цікавість до грамоти духовної, любов до Христа і чернечого життя. Був він підлітком, коли сільські жінки, зібравшись іти пішки на прощу до Києва, запропонували його батькам узяти його з собою. Він так поспішно зібрався, що навіть шапки не взяв, а подорож зайняла рік. Ось тоді, біля мощей преподобних у печерах Києво-Печерського монастиря, він тільки й відкрив для себе, що це таке — спасительний чернечий шлях. «Я за тих жінок, хто мене до Києва водив, щодня молюся, — говорив отець Павло. — Якби не потрапив я тоді до Києва, то не став би ченцем, а не став би ченцем, то не спасся б». – «А тепер, батюшко, спасешся?» — запитував його послушник Андрій Мелентьєв. «А як не спасуся?! Біси мене потягнуть у пекло, так я ось так руки розставлю та скажу: я християнин! Немає вам до мене діла!»

Отець Павло був великим подвижником. Він знав напамʼять понад шістсот імен людей, за яких завжди молився за Літургією. Щоб мати можливість помʼянути всіх, він приходив до храму за кілька годин до початку обідні, звершував проскомидію і молився за кожну людину. Коли його запитували, що таке монастир, він відповідав: «Монастир — це сімнадцята кафізма і кисла капуста щодня», — у простоті свого серця виділяючи для того, хто ставив запитання, головне — молитву і піст. Сам він постився вельми суворо. Бувало, принесе йому хто-небудь домашнього печива або ватрушок смачних. Отець Павло подивиться, помацає і так скаже зі сміхом: «Ой, ой, дуже хороші, та шкода». І піде. Ці ватрушки потім так і лежать, поки не засохнуть. Ніна забирала їх уже сухарями, розмочувала в ковші з водою і їла. Це й була вся їжа подвижниці протягом багатьох років.

Після того як і цей монастир у Лальську влада закрила, частина братії, зокрема й ігумени Павло та Нифонт, знайшли притулок у будинку блаженної Ніни.

Подвижницького «уставу» блаженна дотримувалася суворо. Спала вона чотири години на добу і о другій годині ночі незмінно ставала разом із ченцями на молитву. І ніколи вона не пила ні чаю, ні молока, не їла цукру і нічого смачного, а вся її щоденна їжа складалася з розмочених у воді сухарів. Водночас у її світлиці ніколи самовар зі столу не сходив — один закипить, інший ставлять, а за столом довкола самовара люди сидять, чай пʼють, обідають, повне подвірʼя коней, бо й проїжджі в неї зупинялися: за постій платити не треба, та й шукати не треба — дім блаженної Ніни, урядникової доньки, кожен вкаже, а вже в домі все не за новим, радянським, а за простим, православним звичаєм влаштовано — кожен тут міг знайти дах над головою та якусь їжу; у кого був надлишок хліба, борошна або крупи, ті, виїжджаючи, залишали його для інших. Гості господині розташовувалися зазвичай навколо столу, але сама Ніна ніколи за стіл не сідала, а в кутку перед піччю, біля загородочки на чурбачку. Вона ніколи не спала на ліжку: ляже в кутку хати під умивальником, натягне калічними руками на голову ковдру, згорнеться калачиком і спить. У храмі вона була присутня за кожною службою: влаштовувалася десь на кліросі й робила вигляд, що спить. Але варто було комусь застрягнути в тексті служби, як вона одразу подавала голос і говорила, що мало бути далі, тому що службу вона знала напамʼять. Зір у отця Павла був поганий, і він, знаючи, що блаженна досконало знає служби і церковний устав, бувало, відчиняв із вівтаря двері і звідти запитував: «Нінко, яке зачало Апостола і Євангелія читати?» Вона тут же й відповідала: такі-то, і ніколи не помилялася.

У цей час за псаломщика на кліросі був послушник Андрій Мелентьєв. Багатьох, хто співав раніше в церкві, розкуркулили, когось вже вислали, а деякі люди самі розʼїхалися і сховалися. Залишилися тільки бабусі-матінки та купчихи-бабусі, та інших бабусь ще назбирає псаломщик і з ними співає. А поки з ними співає, забуде вчасно потрібний Апостол знайти, а пора буває вже читати виходити. Блаженна сидить на криласі із заплющеними очима, вдаючи, що спить, і в цей момент каже: «Відкривай зачало…»  «Ну, не заважай, Нінко», — відповість послушник, а сам спішно шукає. Перший час він не вірив, що вона йому правильно говорить, але потім, багаторазово переконавшись у цьому, вже не перевіряв.

До тридцятих років із монастирських священників залишився тільки ігумен Павло (Хотємов), і стали парафіяни побоюватися — чи зможе вести щодня службу старець, який через вік стає вельми немічним. Отець Павло хотів запросити служити ієромонаха, який щойно повернувся із увʼязнення, але староста храму злякалася, хоч би зовсім не закрили церкву, якщо взяти колишнього вʼязня, і стала проти цього. Тоді запросили протоієрея Леоніда Істоміна, який служив у селі Опарино. Він був родом із Великого Устюга, до революції був лісничим, а після революції, у самий розпал гонінь на Церкву, висловив бажання стати священником і був висвячений. Дуже переживали отець Павло і блаженна: а ну як прийде мирський протоієрей і порушить устав монастирський? Він прийде настоятелем — як його не послухатися, якщо він вимагатиме скоротити службу? Андрій Мелентьєв сказав блаженній: «Нінушко, давай так домовимося — не піддаватимемося, поки він сам не заборонить. А й то — посперечаємося трошки. Скажемо: батюшко, по-перше, собор, а по-друге, у місті був монастир, люди тут освічені, розуміють службу. Ось ми й тримаємося за церковний устав, щоб пороку нам від людей не було. А якщо вже ви благословите — так і буде, як благословите». А заздалегідь вирішили вони священника ні про що не попереджати і не питати.

Отець Леонід, прослуживши кілька перших служб, нічого не сказав, — так і залишилася у них в соборі повна монастирська служба.

За молитвами і заступництвом блаженної Ніни собор у Лальську довго не закривався, хоча влада не раз робила кроки для припинення в ньому богослужіння. На початку тридцятих років вона все ж розпорядилася закрити собор, але блаженна почала писати до Москви рішучі листи, зібрала та відправила ходоків і діяла так твердо невідступно, що владі довелося поступитися і повернути собор православним.

На початку 1937 року співробітники НКВС заарештували протоієрея Леоніда Істоміна, псаломщика Андрія Мелентьєва, старосту, півчих і багатьох парафіян лальського собору та останніх священників найближчих парафій, які ще залишалися на волі. Усіх їх етапували до Великого Устюга й увʼязнили в храмі Архістратига Божого Михаїла, який безбожники перетворили на вʼязницю. Православних помістили в невелику камеру над вівтарем, там же були зібрані священники і диякони з Лальська. Лежачи служили всенічні під великі свята: священники, не підводячись з нар, подавали напівголосно возгласи.

Два роки пробув отець Леонід Істомін у вʼязниці й таборі разом зі своїми парафіянами, а потім його разом з іншими священнослужителями відправили на лісозаготівлі до Карелії. Умови утримання були такими, що увʼязнені вимирали майже цілими таборами. Тут і прийняв кончину протоієрей Леонід.

31 жовтня 1937 року співробітники НКВС заарештували блаженну Ніну, але звинувачень проти неї зібрати не змогли. Пів місяця протримали вони її в лальській вʼязниці, ні про що не питаючи і не предʼявляючи звинувачень. Влада примушувала до лжесвідчення проти подвижниці багатьох людей, але погодився на це тільки один — заступник голови Лальської сільради. Він дав свідчення про те, що блаженна Ніна є активною церковницею, яка не лише опирається закриттю храмів, а й невпинно клопоче про відкриття нових. «Влітку 1936 року, коли сільрада мала намір закрити церкву в Лальську, — показав він, — Кузнєцова організувала кампанію, яка призвела до зриву цього заходу, вона збирала підписи і проводила збори вірян, надаючи для цієї мети свій будинок. У серпні 1937 року сільрада почала збирати підписи серед мешканців Лальська, які хотіли б закрити храм, але Кузнєцова знову зібрала збори вірян у своєму домі і, таким чином, зірвала захід, намічений до проведення радянською владою. Коли було заарештовано псаломщика Мелентьєва, Кузнєцова одразу ж стала клопотати за нього, просити, щоб його звільнили, брала його під захист».

На підставі цих свідчень у середині листопада 1937 року блаженній Ніні предʼявили обвинувачення, і її допитали.

— Слідство має дані про те, що ви протягом низки років надавали свою квартиру для збіговиськ церковників, чи так це?

— Так, у мене у квартирі досі проживає священник Павло Федорович Хотємов, а також приходили інші віряни з питань церкви і служби в ній.

— Слідству відомо, що ви з питання відкриття лальського собору говорили: «Ця влада довго не протримається, все одно скоро буде війна і знову все буде по-старому». Чи так це?

— Ні, цього я не говорила.

Винною себе перед радянською владою блаженна не визнала. Але що було робити з калікою, саме утримання якої у вʼязниці було для влади незручним, а через популярність блаженної серед народу могло бути й клопітким, — і наступного дня після допиту її відправили до вʼязниці в місто Котлас.

23 листопада 1937 року трійка НКВС засудила блаженну Ніну до восьми років увʼязнення у виправно-трудовому таборі. Блаженна Ніна була відправлена в один із таборів Архангельської області, але недовго пробула тут сповідниця — 14 травня 1938 року блаженна Ніна померла.