Мучениця Ніна Кузнєцова

Місяця травня на 1-й день

Мучениця Ніна народилася 28 грудня 1887 року в заштатному місті Лальську Вологодської губернії в благочестивій сім’ї урядника Олексія Кузнєцова і дружини його Анни. Вона була єдиною дитиною, і батьки любили її до надзвичайності. Вони мріяли видати доньку заміж, але Ніна з дитинства любила лише молитву, монастирі та духовні книги. Храмів тоді було чимало, в одному тільки Лальську – вісім, хоча в ті роки це було всього лише невеличке місто з числом мешканців, яке не перевищувало тисячу осіб. Подивився батько на тяжіння доньки до духовного і визнав нерозумним наполягати на виборі дороги сімейної та перешкоджати її духовним прагненням, – віддав їй під келію комору, в якій сам змайстрував полиці, і почав наглядати за монастирями та церковними крамницями і купувати для неї духовні книги. Так у Ніни зібралася багата бібліотека, і не було для неї більшої розради, ніж читання книг. Вона багато молилася, багато молитов знала напам’ять, на пам’ять читала Псалтир. У постійній молитві і працях душа її зростала і зміцнювалася в чистоті і чеснотах і спрямовувалася до досконалості. Тоді ж вона стала приймати, за євангельським заповітом, мандрівників і людей знедолених. Батьки примирилися з обраним нею життєвим поприщем, та й самі вже бачили, що настав час гонінь, – і вже яке тепер щасливе сімейне життя, коли християн повсюдно починають переслідувати, мучити і вбивати.
У 1932 році влада заарештувала Олексія і Анну; вони були вже в похилому віці і, не витримавши тягот ув’язнення, незабаром померли. Влада збиралася заарештувати разом із ними і Ніну, але під час арешту батьків її розбив параліч, і вони залишили Ніну вдома. До кінця життя потім вона насилу пересувалася і майже не володіла правою рукою: коли потрібно було перехреститися, вона завжди допомагала собі лівою рукою. Через її важку хворобу їй залишили будинок і майно, якими вона розпорядилася якнайкраще. Будинок був великий, п’ятистінний, з величезною кухнею, де на полах уміщалося до двадцяти осіб, та на печі п’ятеро; була ще велика кімната, яка вся була зайнята народом, здебільшого жінками, у яких були заарештовані чоловіки, а майно відібране. Усі вони йшли до Ніни, у якої знаходили притулок і прожиток.

Після закриття на початку революції Коряжемського монастиря братія його перебралася в Лальськ, і тут утворився монастир із дванадцяти ченців. Під храмом, у колишньому складському приміщенні, вони склали піч, прорубали два віконця, перегородили склад надвоє, і в них вийшло дві келії. Тут вони жили, а служили в лальському соборі і в своєму житті, і в церковній службі зберігаючи монастирський статут і чернече благочестя. Настоятелем монастиря став ігумен Павло (Хотемов). Родом він був із зирян, з глухого села неподалік від Усть-Сисольська. Грамоти його навчив благодійник учитель, який викладав у місті, але щоліта, повертаючись додому, проходив через село, де жив хлопчик із батьками. Учитель пояснював йому урок, давав завдання на літо і йшов, а на зворотному шляху перевіряв виконане, робив свої зауваження і давав нове завдання – і так хлопчик навчився грамоти. На все життя отець Павло зберіг вдячність до свого вчителя і поминав його за кожною літургією. Але ще більше він був вдячний тим, хто пробудив у ньому інтерес до грамоти духовної, любов до Христа і чернечого життя. Був він підлітком, коли сільські жінки, зібравшись іти пішки на прощу до Києва, запропонували його батькам узяти його з собою. Він настільки поспішно зібрався, що навіть шапки не взяв, а подорож зайняла рік. Ось тоді, біля мощей преподобних у печерах Києво-Печерського монастиря, він тільки й відкрив для себе, що це таке – рятівний чернечий шлях. “Я за тих жінок, хто мене в Київ водив, щодня молюся, – говорив отець Павло. – Якби не потрапив я тоді до Києва, то не став би ченцем, а не став би ченцем, то не врятувався б”. – “А тепер, батюшка, врятуєшся?” – запитував його послушник Андрій Мелентьєв. “А як не спасуся?! Біси мене потягнуть у пекло, так я ось так руки розставлю та скажу: я християнин! Немає вам до мене діла!”
Отець Павло був великим подвижником. Він пам’ятав на пам’ять понад шістсот імен людей, за яких завжди молився за літургією. Щоб мати можливість пом’янути всіх, він приходив до храму за кілька годин до початку обідні, здійснював проскомидію і молився за кожну людину. Коли його запитували, що таке монастир, він відповідав: “Монастир – це сімнадцята кафізма і кисла капуста щодня”, – у простоті свого серця виділяючи для того, хто ставив запитання, головне – молитву і піст. Сам він постився вельми суворо. Бувало, принесе йому хто-небудь домашнього печива або ватрушок смачних. Отець Павло подивиться, помацає і так скаже зі сміхом: “Ой, ой, дуже хороші, та шкода”. І піде. Ці ватрушки потім так і лежать, поки не засохнуть. Ніна забирала їх уже сухарями, розмочувала в ковші з водою і їла. Це й була вся їжа подвижниці протягом багатьох років.
Після того як і цей монастир у Лальську влада закрила, частина братії, і серед них ігумени Павло і Нифонт, знайшли притулок у будинку блаженної Ніни.
Подвижницького “статуту” блаженна дотримувалася суворо. Спала вона чотири години на добу і о другій годині ночі незмінно ставала разом із ченцями на молитву. І ніколи вона не пила ні чаю, ні молока, не їла цукру і нічого смачного, а вся її щоденна їжа складалася з розмочених у воді сухарів. І це при тому, що в світлиці в неї ніколи самовар зі столу не сходив – один закипить, інший ставлять, а за столом довкола самовара люди сидять, чай п’ють, обідають, повне подвір’я коней, бо й проїжджі в неї зупинялися: за постій платити не треба, та й шукати не треба – дім блаженної Ніни, урядникової доньки, кожен вкаже, а вже в домі все не за новим, радянським, а за простим, православним звичаєм влаштовано – кожен тут міг знайти дах над головою та якусь їжу; у кого був надлишок хліба, борошна або крупи, ті, виїжджаючи, залишали його для інших. Гості господині розташовувалися зазвичай навколо столу, але сама Ніна ніколи за стіл не сідала, а в кутку перед піччю, біля загородочки на чурбачку. Вона ніколи не спала на ліжку: ляже в кутку хати під умивальником, натягне калічними руками на голову ковдру, згорнеться калачиком і спить. У храмі вона була присутня за кожною службою: влаштовувалася десь на криласі й робила вигляд, що спить. Але варто було комусь застрягнути в тексті служби, як вона одразу подавала голос і говорила, що слід було далі, тому що службу вона знала напам’ять. Зір у отця Павла був поганий, і він, знаючи, що блаженна досконало знає служби і церковний статут, бувало, відчиняв із вівтаря двері і звідти запитував: “Нінка, яке зачало Апостола і Євангелія читати?” Вона тут же й відповідала: такі-то, і ніколи не помилялася.

У цей час за псаломщика на криласі був послушник Андрій Мелентьєв. Багатьох, хто співав раніше в церкві, кого закулачили, а кого вже вислали, а дехто сам роз’їхався і поховався. Залишилися тільки бабусі-матінки та купчихи-бабусі, та інших бабусь ще назбирає псаломщик і з ними співає. А поки з ними співає, забуде вчасно потрібний Апостол знайти, а пора буває вже читати виходити. Блаженна сидить на криласі із заплющеними очима, вдаючи, що спить, і в цей момент каже: “Відкривай зачало…” – “Ну, не заважай, Нінка”, – відповість послушник, а сам спішно шукає. Перший час він не вірив, що вона йому вірно говорить, але потім, багаторазово переконавшись у цьому, вже не перевіряв. До тридцятих років із монастирських священиків залишився тільки ігумен Павло (Хотємов), і стали парафіяни побоюватися – чи зможе вести щодня службу старець, який через вік стає вельми немічним. Отець Павло хотів запросити служити ієромонаха, який щойно повернувся з ув’язнення, але староста храму злякалася, як би зовсім не закрили церкву, якщо взяти колишнього в’язня, і стала проти цього. Тоді запросили протоієрея Леоніда Істоміна, який служив у селі Опарине. Він був родом із Великого Устюга, до революції був лісничим, а після революції, у самий розпал гонінь на Церкву, висловив бажання стати священиком і був висвячений. Дуже переживали отець Павло і блаженна, а ну як прийде мирський протоієрей і порушить статут монастирський. Він прийде настоятелем – як його не послухатися, якщо він вимагатиме скоротити службу? Андрій Мелентьєв сказав блаженній: “Нінушко, давай так домовимося – не будемо піддаватися, поки він сам не заборонить. А й то – посперечаємося трошки. Скажемо: батюшка, по-перше, собор, а по-друге, у місті був монастир, люди тут освічені, розуміють службу. Ось ми й тримаємося за церковний статут, щоб пороку нам від людей не було. А якщо вже ви благословите – так і буде, як благословите”. А заздалегідь вирішили вони священика ні про що не попереджати і не питати. Отець Леонід, прослуживши кілька перших служб, нічого не сказав, – так і залишилася в них у соборі повна монастирська служба.
За молитвами і заступництвом блаженної Ніни собор у Лальську довго не закривався, хоча влада не раз робила кроки до припинення в ньому богослужіння. На початку тридцятих років вона все ж розпорядилася закрити собор, але блаженна почала писати до Москви рішучі листи, зібрала й відправила ходоків і діяла настільки твердо і невідступно, що владі довелося поступитися і повернути собор православним.
На початку 1937 року співробітники НКВС заарештували протоієрея Леоніда Істоміна, псаломщика Андрія Мелентьєва, старосту, півчих і багатьох парафіян лальського собору та останніх священиків найближчих парафій, які ще залишалися на волі. Усіх їх етапували до Великого Устюга й ув’язнили в храмі Архістратига Божого Михаїла, який безбожники перетворили на в’язницю. Православних помістили в невелику камеру над вівтарем, там же були зібрані священики і диякони з Лальська. Лежачи служили всенічні під великі свята: священики, не підводячись із нар, подавали напівголосно вигуки. Два роки пробув отець Леонід Істомін у в’язниці й таборі разом зі своїми парафіянами, а потім його серед інших священнослужителів відправили на лісозаготівлі в Карелію. Умови утримання були такими, що ув’язнені вимирали майже цілими таборами. Тут і прийняв кончину протоієрей Леонід.
31 жовтня 1937 року співробітники НКВС заарештували блаженну Ніну, але звинувачень проти неї зібрати не змогли. Півмісяця протримали вони її в лальській в’язниці, ні про що не питаючи і не пред’являючи звинувачень. Влада примушувала до лжесвідчення проти подвижниці багатьох людей, але погодився на це тільки один – заступник голови Лальської сільради. Він дав свідчення про те, що блаженна Ніна є активною церковницею, яка не тільки опирається закриттю храмів, а й невпинно клопоче про відкриття нових. “Влітку 1936 року, коли сільрада мала намір закрити церкву в Лальську, – показав він, – Кузнєцова організувала кампанію, яка призвела до зриву цього заходу, вона збирала підписи і проводила збори вірян, надаючи для цієї мети свій будинок. У серпні 1937 року сільрада почала збирати підписи серед мешканців Лальська, які хотіли б закрити храм, але Кузнєцова знову зібрала збори вірян у своєму домі і, таким чином, зірвала захід, намічений до проведення радянською владою. Коли було заарештовано псаломщика Мелентьєва, Кузнєцова одразу ж стала клопотати за нього, просити, щоб його звільнили, брала його під захист”.

На підставі цих свідчень у середині листопада 1937 року блаженній Ніні пред’явили обвинувачення, і її допитали.
– Слідство має дані про те, що ви протягом низки років надавали свою квартиру для збіговиськ церковників, чи так це?
– Так, у мене у квартирі досі проживає священик Павло Федорович Хотємов, а також приходили інші віряни з питань церкви і служби в ній.
– Слідству відомо, що ви з питання відкриття лальського собору говорили: “Ця влада довго не протримається, все одно скоро буде війна і знову все буде по-старому”. Чи так це?
– Ні, цього я не говорила.
Винною себе перед радянською владою блаженна не визнала. Але що було робити з калікою, саме утримання якої у в’язниці було для влади незручним, а через популярність блаженної серед народу могло бути й клопіткою, – і наступного дня після допиту її відправили до в’язниці в місто Котлас.
23 листопада 1937 року трійка НКВС засудила блаженну Ніну до восьми років ув’язнення у виправно-трудовий табір. Блаженна Ніна була відправлена в один із таборів Архангельської області, але недовго пробула тут сповідниця – 14 травня 1938 року блаженна Ніна померла.