...
Житія святих,  Лютий

Мученик Димитрій Волков

День пам'яті (н. ст.)

Місяця січня на 22-й день — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / лютого на 13-й день – Собор святих Омської митрополії / лютого на 19-й день (перехідне)

Мученик Димитрій народився 1871 року в селі Островищі Покровського повіту Володимирської губернії в селянській родині. Грамоти, як і віри християнської, його навчили батьки, пастирі та богослужіння в храмі; переїхавши до міста Оріхово-Зуєво, Дмитро працював столяром. У 1940 році Дмитру Івановичу виповнилося шістдесят дев’ять років, він уже вийшов на пенсію і весь час присвячував церковним справам. Для обговорення заходів щодо відкриття храму двадцятка стала збиратися щосуботи близько другої години дня в храмі, куди в цей час могли прийти помолитися і парафіяни.
На одному із зібрань двадцятка ухвалила рішення звернутися до голови Оріхово-Зуєвської міськради з проханням дозволити зареєструвати священника. Староста і представники двадцятки вирушили до Москви до Місцеблюстителя Патріаршого престолу митрополита Сергія з проханням, щоб він направив до їхнього храму священника; митрополит, через нестачу інших, призначив протоієрея Федора Казанського, який жив у Загорську. Приїхавши на нове місце служіння, протоієрей Федір зажадав від парафії виплатити йому 500 рублів і, отримавши гроші, відбув назад до Загорецька й не повернувся.
Поки віряни займалися пошуками іншого священника, влада під різними приводами почала відмовляти їм у дозволі на відкриття храму, вказуючи, що спочатку має бути зроблено ремонт, а потім тільки зареєстровано священника. Парафіяни зібрали три тисячі рублів, на них сплатили за недіючий храм усі податки і зробили ремонт; після цього староста храму Дмитро Волков і член двадцятки Микита Сухарєв прийшли на прийом до голови міськради з проханням про відкриття храму, але той відповів, що нічим допомогти їм не може, оскільки на мітингах робітники місцевих фабрик вимагають закриття храму.
Дізнавшись про це, віряни провели свою кампанію серед жителів міста. На черговому засіданні члени двадцятки одноголосно постановили домагатися відкриття храму у вищій інстанції – у Мособлвиконкомі. Було найнято в Москві адвоката, який склав відповідне прохання. Дмитро Іванович і Микита Андрійович протягом двох днів ходили за відповіддю на це прохання до чиновників Мособлвиконкому і врешті-решт її одержали: оскільки робітники Оріхово-Зуєва на зборах протестують проти відкриття церкви, то й вони не можуть дати дозволу на поновлення богослужіння; це питання може розв’язати тільки вища інстанція – Верховна Рада РРФСР.
Повернувшись до Оріхово-Зуєва, Дмитро Іванович і Микита Андрійович розповіли про результати своєї поїздки, і члени двадцятки ухвалили рішення продовжувати клопотання і звернутися зі скаргою до Верховної Ради.
15 травня 1941 року Дмитро Іванович і Микита Андрійович вирушили в приймальню Верховної Ради зі скаргою на дії місцевої влади і з проханням відкрити храм. У ній писалося: “З метою забезпечення за громадянами свободи совісті, Церква в СРСР відокремлена від держави і школа від Церкви. Свобода відправлення релігійних культів і свобода антирелігійної пропаганди визнається за всіма громадянами.
Ми, громада, кілька разів зверталися до Оріхово-Зуєвської міськради щодо реєстрації священника до нашого храму. Кожна громада, якщо вона зареєстрована, то має право цього вимагати, якщо вона виконує всі взяті на себе за договором зобов’язання…
Усі зобов’язання, взяті нами, – виконані, а також і податки, згідно з виписаними документами райвиконкому, нами виплачені. У чому ж справа?”
Відповіді на свою скаргу віряни не дочекалися. Домагаючись припинення активної діяльності двадцятки, місцевий відділ НКВС завербував у секретні інформатори одного з членів двадцятки, маючи намір за допомогою провокацій і лжесвідчень перешкодити відкриттю храму.

Інформатор доніс, що керівну роль у клопотах з відкриття храму відіграє Микита Андрійович Сухарєв, який, виходячи зі своїх глибоких релігійних переконань, і клопоче за його відкриття. “Микита Андрійович ображається на радянську владу, тому що радянська влада закриває церкви, – повідомив інформатор. – 31 травня 1941 року Микита Андрійович сказав: “Дали нам конституцію, за нею ми маємо право клопотатися, а насправді клопотатися дуже важко, – значить, конституція одне, а на ділі інше…” У квітні 1941 року в церкві… Микита Андрійович говорив: “Усе, що робиться у нас в країні зараз… взято з римського часу: як раніше було гоніння на християн… так і в нас зараз робиться. Ось узяти вчення Маркса-Енгельса, – цим вченням обдурили наш народ, і народ відійшов від Церкви… Які випустили закони! – За кожну найменшу провину судять, саджають у в’язницю”.
Про старосту Дмитра Івановича було зібрано відомості, що він “веде активну боротьбу за збивання церковного активу і відкриття бездіяльної церкви в місті Оріхово-Зуєво. Є ходоком і пише заяви керівникам партії та уряду… закликає вірян до активних масових дій за відкриття церкви, має намір увійти у зносини з іноземними посольствами і просити їх надавати допомогу в справі відкриття церкви”.
22 червня 1941 року розпочалася радянсько-німецька війна – одна з найзначніших за своїми масштабами, понесеними втратами, наслідками в історії, які могли б бути без неї і які настали через неї. У цей самий час лист вірян із проханням про відкриття храму лежав у Верховній Раді, треба було давати відповідь, і відповідь було дано відповідно до установок комуністичної влади: у самий день початку війни, 22 червня 1941 року, керівництво Московського НКВС ухвалило заарештувати ходаків; наступного дня старосту храму Дмитра Івановича Волкова та члена церковної двадцятки Микиту Андрійовича Сухарєва було заарештовано.
Близько опівночі 24 червня слідчий викликав Дмитра Івановича на допит, почавши його з того, що запитав заарештованого, що він думає про причину свого арешту.
– Можливо, я заарештований за участь у церковній раді, за клопотання про відкриття церкви, – відповів староста.
– Вас заарештовано за контрреволюційну діяльність. Чи маєте ви намір про це дати правдиві свідчення? – грізно запитав його слідчий.
– Я контрреволюційних дій не вчиняв.
– Ви говорите неправду…
– Повторюю, що з мого боку контрреволюційних дій не було.
– А поширення серед оточуючих вас осіб наклепницьких вигадок, спрямованих на паплюження радянської дійсності, хіба це не контрреволюційні злочини?
– Цього з мого боку не було.
– Поясніть тоді, чому люди з вашого оточення, будучи допитаними як свідки, показали, що ви особистість антирадянська і займаєтеся антирадянськими розмовами?
– Я не знаю, чому на мене так показують, але я контрреволюційних дій не вчиняв.
У співробітників НКВС не було жодних доказів контрреволюційної діяльності старости, лише те, що він клопотав про відкриття храму; проте 7 липня йому висунули обвинувачення, і того самого дня було складено черговий протокол допиту.
– Чи маєте ви намір тепер приступити до дачі правдивих свідчень про свою контрреволюційну діяльність? – запитав його слідчий.
– Контрреволюційною діяльністю я не займався, – відповів Дмитро Іванович.
– А поширення антирадянських наклепів та участь в антирадянському церковному угрупованні, хіба це не контрреволюційні дії?
– Цими діями я не займався.
– Вам пред’являється постанова про обвинувачення… Визнаєте себе винним по суті пред’явленої постанови?
– Ні, не визнаю, оскільки контрреволюційних дій я не вчиняв.
Разом зі старостою було заарештовано члена церковної ради Микиту Андрійовича Сухарєва.

4 вересня 1941 року слідство було закінчено, і слідчий в обвинувальному висновку написав: “З огляду на те, що в контрреволюційній діяльності Сухарєва і Волкова викривають оперативні матеріали, які не можуть бути використані в судовому засіданні, слідчу справу доцільно направити на розгляд Особливої Наради при НКВС СРСР”.
27 грудня 1941 року Особлива Нарада при НКВС засудила Дмитра Івановича Волкова і Микиту Андрійовича Сухарєва до п’яти років заслання в Омську область. Попри вирок до заслання, вони, однак, не були звільнені з в’язниці. Похилий вік, ледве стерпні умови етапу, виснажливі цілодобові допити, утримання у в’язниці на голодному пайку та ще й під час війни, коли й солдати не отримували в достатку продуктів, швидко наблизили їхню смерть. Церковний староста Дмитро Іванович Волков помер 4 березня 1942 року в омській в’язниці № 1 і був похований у безвісній могилі.

Знайшли помилку