Межиріцька ікона Божої Матері | Благовіст

Перехідне святкування в четвер 5-ї седмиці після Пасхи.

Із розповіді літопису можна дізнатися, що ця ікона була написана ще у XIV столітті і привезена від Вселенського Патріарха князем Острозьким як подарунок і благословення за вірність та великі турботи й охорону святого Православ’я. За невеликий проміжок часу від ікони сталося чимало чудес. Проте одне дивовижне діяння цього образу мало великі позитивні наслідки для історії цілого народу. Отож розкажемо про нього докладніше.

Це диво сталося на початку липня 1522 року. У той час татари часто нападали на українські та білоруські землі; війни, облоги, сутички були звичайними буднями, а мирні дні — рідкісним винятком. Цього разу ординці вирішили захопити місто Слуцьк (у нинішній Мінській області). Вони підходили до міста саме в той час, коли князя Симеона Слуцького не було вдома, розраховуючи на те, що залишившись без господаря, Слуцьк не витримає облоги і легко стане їхньою здобиччю.

Але їхні розрахунки не справдились. У місті залишилась дочка князя — Олександра. Смілива дівчина не розгубилася і вирішила взяти керівництво обороною міста на себе. Оскільки в її розпорядженні був лише невеликий загін, що не міг протистояти значно чисельнішій татарській орді, Олександра послала одного зі своїх вірних слуг до досвідченого воєначальника, гетьмана Литви, прославленого своїми перемогами над татарами, Костянтина Івановича Острозького, який зі своїми військами перебував тоді в Білорусі. І поки посланець чимдуж скакав до нього, княжна, впавши перед іконою Богоматері на коліна, почала щиро молитися і просити порятунку у небесної заступниці.

Отримавши звістку від Олександри, князь Острозький з військом, не гаючи часу, поспішив на поміч. Шлях до Слуцька був неблизький, він не встигав, і раптом сталося диво. Вочевидь, Божа Матір зглянулася на молитви Олександри: родова ікона князів Острозьких «Богородиця Одигітрія», яка завжди супроводжувала їх у походах проти татар, чудесною силою піднялася в повітря і перенеслася по небу до Слуцька. Побачивши в небі ікону, вражені та налякані дивом ординці почали в паніці відступати.

Костянтин Іванович, який підійшов на той час із своїм військом, довершив їхній розгром. Упоравшись із татарами, він під’їхав до замку, де на нього чекала Олександра. Костянтин Іванович закохався в розумну, набожну та сміливу дівчину, запропонував їй руку та сердце і невдовзі одружився на ній.

Так сталося, що через сімнадцять років старший син Константина Івановича від першого шлюбу Ілля помер. З його смертю рід князів Острозьких міг би припинити своє існування, якби Константин Іванович не закохався в Олександру і не одружився на ній. На початку 1525 року у них народився син Василь, якому судилося стати одним із найвизначніших державних діячів свого часу, некоронованим королем Русі, князем милістю Божою, захисником Православної Церкви в її боротьбі з католицько-уніатською експансією в Україні, засновником першої вищої школи східнослов’янських народів — Острозької академії, ініціатором видання першої в світовому друкарстві повної кириличної Біблії, і великим покровителем культури, освіти та мистецтва. Доля нашого народу була б набагато сумнішою, якби не було Василя-Костянтина Острозького, якби Божим провидінням не зустрілися Костянтин Іванович та Олександра Слуцька, якби Божа Матір не звершила свого найбільшого дива перемоги любові та поєднання двох люблячих людей.

На лівій руці Богоматір тримає Спасителя, а вільною рукою, ледь торкаючись ніжки Сина, показує на Нього, ніби закликаючи всіх людей йти Його дорогою, жити за Його заповідями. Христос, за візантійською традицією, зображений з лицем дорослої людини, як передвічний Бог. В одній руці Він тримає сувій, а іншою благословляє Матір і весь світ, який спасе Своїми стражданнями. Жестами рук, поглядами очей Богородиця та Христос звертаються до людей. Вони не відречені від земного світу, але своїм духовним світлом підносяться над ним у безмежжя небес, за межі земного людського існування.

Як особливо цінні картини прикрашають коштовними, майстерно виготовленими рамами, так і чудотворний образ Богородиці-Життєподательниці, на знак особливої поваги та пошани, віряни здавна прикрашали коштовними ризами.

Вони свідчать про вдячність багатьох поколінь людей, які відчули на собі благодать та чудодійність молитв Божої Матері в її Межирицькому образі. Ще у 1539 році князь Ілля Острозький у своєму заповіті згадував про срібло, для «обкування» ікони. Очевидно, це були перші ризи ікони, від яких до сьогодні залишилася лише широка рама, оздоблена рослинним орнаментом.

До початку XVII століття ікона належала роду князів Острозьких і передавалася ними в спадок із покоління в покоління. Проте князь Януш Острозький віддав ікону до монастиря, оскільки не мав спадкоємця. Ченці-францисканці шанували чудотворний образ і навіть мали спеціальну книгу, куди записували всі випадки його чудес. 31 січня 1613 року ченці уклали контракт з львівським золотарем Франтішеком Клюбчиком про виготовлення срібного кіоту для Межиріцької Богородиці. У виготовленні кіоту львівському майстрові допомагав острозький золотар Павло Похилий, який і раніше, на замовлення князя Януша, виконував ювелірні роботи в Межиріцькому Троїцькому соборі. Виготовлений ними оклад і зараз прикрашає ікону, але після того, як монастир повернули православним, була перероблена центральна частина оздоблення, оскільки на ній майстри викарбували на сріблі серце Богородиці, що не відповідало православній традиції.

Згідно з указом Римського Папи Бенедикта XIV, в 1779 році на знак особливої пошани і вдячності за чудотворні діяння ікона була коронована. Перед тим до Межиріцького монастиря приїхала комісія від Папи, щоб побачити чудотворний образ та ознайомитися з книгою, де були записані чудеса, які відбулися перед ним.

15 серпня 1779 року, на католицьке свято Успіння Пресвятої Богородиці, відбувся обряд коронації ікони. На голови Божої Матері та Христа «надягнули» прислані Папою золоті корони. А за півтора кілометра від Межиріча в полі поставили пам’ятний «коронаційний» стовп, котрий зберігся донині. Його добре видно з тернопільської траси, як і лелече гніздо на ньому.

У 1866 році ікона разом з монастирем була повернута православним. Із цієї нагоди імператриця Марія Олександрівна подарувала для ікони срібне намисто, так звану «цату», прикрашену шістьма смарагдами, та ще шість смарагдів у корону. Це намисто було виготовлене відомим ювеліром Іваном Сазіковим, вироби якого цінувалися не менше, ніж твори славетного Карла Фаберже.

У 1915 році через наближення австрійського фронту до Острожчини ікону вивезли до Харкова. П’ять років потому вона повернулась до Межиріцького храму і була поміщена над Царськими вратами. На Страсній седмиці 2004 року ікону помістили у новий різьблений позолочений кіот, зроблений сучасними волинськими різьбярами у вигляді каплички з куполом.

Сотні років ікона Богородиці-Життєподательниці зцілює людей. Про це свідчать численні знаки подяки, прикріплені до зворотньої сторони ікони. Відомо чимало випадків зцілення від ікони вже в наш час, після відкриття монастиря в 1990–1991 роках.