...
Житія святих,  Ікони

Іверська ікона Божої Матері

День пам'яті (н. ст.)

Перехідне святкування у вівторок Світлої седмиці / місяця лютого на 12-й день / квітня на 23-й день — друге знайдення списку ікони у 2012 році / жовтня на 13-й день

Історія цього образу дивовижна з самого початку його створення. Ще за свого земного життя Діва Марія благословила святого апостола Луку написати Її зображення. Коли ж великий євангеліст представив Богородиці створену ним ікону, Пресвята сказала, що відтепер благодать і сила Господа будуть із цим образом.

…Минуло вісім сотень літ, і заповітна святиня знайшлася в однієї благочестивої вдови, яка жила поблизу міста Нікеї, що в Малій Азії. Незадовго до закінчення іконоборського лихоліття до будинку жінки увірвався загін солдатів. Вони шукали священні зображення і знищували їх. Побачивши на стіні в одній із кімнат ікону Божої Матері, воїни скинули її і почали знущатися з неї. Їх не зупинили ані крики, ані прохання, ані сльози господині. Як апогей блюзнірства хтось із солдатів взяв спис і простромив ним пречистий лик Богородиці. І тут сталося те, чого ніхто не очікував, — на очах у здивованих вандалів із дошки полилася справжня людська кров. Скориставшись розгубленістю солдат, господиня дістала всі гроші, що у неї були, і попросила відкласти розправу над іконою до наступного дня. Золото допомогло, та й зв’язуватися зі закривавленим ликом їм, очевидно, не дуже хотілося. Солдати пішли, але пообіцяли повернутися завтра і довершити розпочату наругу.

Тим часом у жінки вже визрів план порятунку ікони. Вона була дуже дорога їй, бо за переказами була не то копією, не то оригіналом роботи самого апостола Луки. Ледве солдати покинули будинок, жінка з сином-підлітком взяли ікону і попрямували до Мармурового моря. Йшли вони всю ніч — від міста до узбережжя було кілька десятків кілометрів. Коли втомлені подорожні дісталися води, вже сіріло. Святий образ розгорнули із тканини та поклали на воду, благаючи Бога, щоб далі Він Сам вирішив долю сімейної реліквії. Ледве дошка торкнулася води, невідома сила почала піднімати ікону, і через мить вона вже стояла на гладі моря. Зійшло сонце. Його золоті промені торкнулися лику Пречистої, Яка дивилася на жінку та її сина Своїми сумними очима, сповненими любові та милосердя. Через кілька секунд течія підхопила ікону, і вона, продовжуючи стояти вертикально, попливла на південний захід.

А жінка сіла на прибережний пісок і розридалась. Коли син запитав, чому вона сумує, вдова відповіла, що тепер її, швидше за все, вб’ють, оскільки воїни, виявивши відсутність ікони, навряд чи пробачать їй обман.

— Стара я стала, синку, куди мені бігти… А ти — рятуйся, йди на захід, на гору Афон. І так, як я вручила Богородиці Її святий образ, так вручаю і тебе Її святому заступництву. Біжи, я відчуваю, що мої години вже полічені і мені хотілося би померти тут. А у тебе буде ще довге життя. Нехай Господь благословить тебе!

Ще довго не міг розлучитися син із матір’ю. Але вона наполягла, і хлопчик, обливаючись слізьми, зник за далеким пагорбом. А вдова повернулася додому і загинула в той же день від рук розлючених солдатів, які шукали її по всьому місту.

Через кілька років, уже дорослим, юнак прийшов на гору Афон. Там він пристав до монахів і, через деякий час, прийняв постриг. Розповів він братії і про те, як колись разом із матір’ю вони врятували ікону, і про те, як чудесним чином святий лик поплив на захід. Монахи, почувши нехитру розповідь брата, відреагували по-різному. Хтось не повірив, хтось поставився байдуже, але були і ті, кому слова юнака запали в душу, і після смерті нікейського втікача серед монастирських переказів з’явилася й історія про ікону-мандрівницю. З часом вона стала легендою, легенда — казкою, і так тривало близько двохсот років, поки казка одного разу не стала дійсністю.

Якось за бесідою на морському березі зібралося кілька монахів Іверону — Іверського монастиря, що був заснований грузинами-іверами наприкінці X століття. Раптом один із іноків, який сидів обличчям до води, закричав: «Господи помилуй!» Неспроможний вимовити ані слова від жаху, він показав рукою в бік протоки. Братія застигла в подиві — за кількасот кроків від лінії припливу на воді стояла ікона, від якої в небо йшов яскравий сніп світла, що осявав усе навколо так, що сонце здавалося місяцем. Явище не було міражем, воно тривало хвилину, другу, третю і не зникало.

Через деякий час на берег збіглися монахи зі всієї гори — вони помітили стовп світла і поспішили з’ясувати, що це. Найзіркіші ченці розгледіли на іконі лик Пречистої й, після довгих обговорень, було вирішено взяти ікону на берег. Спочатку монахи пішли по мілководдю, але святий образ ні на метр не наблизився до них. Потім вирішили пливти човном, але, скільки не гребли, ікона залишалася на тій самій відстані. Вона немов навмисно відступала від них, не бажаючи даватися в руки.

Монахи розуміли, що Богородиця чогось чекає, але чого — зрозуміти не могли. Разом з настоятелем вони прийшли до храму і стали благати Бога і Пресвяту Діву про те, щоб Вони вказали, що робити далі. Так минуло кілька днів. Вогняний стовп, як і раніше, стояв над морем, ченці з подивом дивилися на це незвичайне явище. Через деякий час до настоятеля Іверону прийшов відлюдник Гавриїл, який жив у найбільш найважкодоступнішому куточку Афона. По його схвильованому обличчю було видно, що він поспішав.

— Сьогодні, коли я творив звичне молитовне правило, було мені видіння. З’явилася Пречиста і повеліла прийти до вас, вийти на берег і, ступаючи по воді, взяти Її ікону. Отче, що б це могло означати?

— А ти не бачив чогось незвичайного по дорозі сюди? — запитав настоятель.

— Ні, я спустився сюди південною стежкою. А до цього не виходив із келії тиждень…

— Так дивися ж! — вигукнув настоятель і підвів Гавриїла до вікна, за яким тягнулася морська гладь і неземним світлом осявав воду вогненний стовп. Відлюдник зрозумів, чому йому являлася Богородиця.

І ось, процесія монахів зі смолоскипами в руках спустилася до берега. Попереду йшов Гавриїл, так і не розуміючи, що робитиме далі. Він молився. Коли хресний хід порівнявся з місцем, де стояла ікона, відлюдник зробив перший крок. Спочатку він йшов по мокрому березі, відчував, як вода хлюпоче під ногами. Далі мілина закінчувалася, але він продовжував йти, вірячи, що Богородиця не залишить його. І раптом монах відчув під собою опору — але ж тут вже була глибина! Гавриїл ішов по воді! Окрилений радістю і вірою, він щасливо дістався до ікони, трепетно взяв її і пішов назад до берега. Як і раніше — по воді!

Ченці зустріли святиню і урочисто віднесли її до головного храму обителі, дякуючи Богові за таку велику милість. Але на наступний день ікона зникла. Важко уявити печаль, що охопила ченців: вчора вони знайшли велику святиню, а сьогодні вона пропала. Але сумували недовго — обхідник виявив пропажу над в’їзною брамою монастиря. Здивовані насельники подумали, що це — чийсь злий жарт, зняли ікону зі стіни і знову поставили в храмі. Наступного ранку історія повторилася, і знову обхідник виявив святий образ на стіні воріт. Ченці задумалися, але, не знаючи, що робити, повернули ікону до храму. Через день її знову знайшли над в’їздом до Іверону. Так тривало багато разів, поки Гавриїлу знову не з’явилася Богородиця і сказала:

«Іди в монастир, скажи монахам, щоб не спокушали Мене. Не для того з’явилася Я їм, щоб Мене охороняли, а для того, щоб Мені самій бути їх Берегинею, і не тільки в нинішньому, а й в майбутньому віці. Підтвердженням цих Моїх слів нехай буде їм Моя ікона: поки вони будуть бачити її в своєму монастирі, до тих пір не збідніє їм і милість, і благодать Сина Мого і Бога».

Після цього монахи вже не намагалися знімати ікону зі стіни. Вони побудували над воротами храм, в якому до теперішнього часу і зберігається ця велика святиня. На Афоні побутує старовинний переказ, що Іверська ікона стане знаменням кінця історії людства. Перед Другим Пришестям Христовим вона знову піде по воді — на схід, назустріч Спасителю.

Тропарі, кондаки, молитви та величання

Гражданський шрифтЦерковнослов'янськоюУкраїнською

Тропарь Пресвятой Богородице пред иконой Ея «Иверской», глас 1

От святы́я ико́ны Твоея́,/ о Влады́чице Богоро́дице,/ исцеле́ния и цельбы́ подаю́тся оби́льно,/ с ве́рою и любо́вию приходя́щим к ней./ Та́ко и мою́ не́мощь посети́,/ и ду́шу мою́ поми́луй, Блага́я,// и те́ло исцели́ благода́тию Твое́ю, Пречи́стая.

Ин тропарь Пресвятой Богородице пред иконой Ея «Иверской», глас 1

Де́рзость ненави́дящих о́браз Госпо́день,/ и держа́ва нечести́вых безбо́жно в Нике́ю прии́де,/ и по́сланнии безчелове́чно вдови́цу,/ благоче́стно чту́щую ико́ну Богома́тере, истязу́ют,/ но та́я но́щию с сы́ном ико́ну в мо́ре пусти́, вопию́щи:/ сла́ва Тебе́, Чи́стая,/ я́ко непроходи́мое мо́ре плещи́ своя́ подаде́, // сла́ва правоше́ствию Твоему́, Еди́на Нетле́нная.

Тропaрь бцdы, глaсъ №:

Дeрзость ненави1дzщихъ џбразъ гDень и3 держaва нечести1выхъ безб0жнw въ нікeю пріи1де, и3 п0сланніи безчеловёчнw вдови1цу, бlгочeстнw чтyщую їкHну бGомт7ре, и3стzзyютъ. но тaz н0щію съ сhномъ їкHну въ м0ре пусти2, вопію1щи: слaва тебЁ, чcтаz, ћкw непроходи1мое м0ре плещы2 сво‰ подадE: слaва правошeствію твоемY, є3ди1на нетлённаz.

И$нъ тропaрь, глaсъ т0йже:

T с™hz їкHны твоеS, q вLчце бцdе, и3сцэлє1ніz и3 цэльбы6 подаю1тсz nби1льнw, съ вёрою и3 люб0вію приходsщымъ къ нeй: тaкw и3 мою2 нeмощь посэти2, и3 дyшу мою2 поми1луй, бlгaz, и3 тёло и3сцэли2 бlгодaтію твоeю, пречcтаz.

Ще в розробці

Знайшли помилку