Cвятитель Афанасій (Сахаров), сповідник, єпископ Ковровський

Місяця жовтня на 15-й день.

Народився майбутній єпископ Афанасій (Сергій Григорович Сахаров) 2 липня (ст. ст.) 1887 року, у свято Покладення чесної ризи Пресвятої Богородиці у Влахерні. Батьки Сергія, Григорій і Матрона, жили у Володимирі. Батько, уродженець Суздаля, був надвірним радником, мати походила з селян. Їхня доброта і благочестя стали благодатним ґрунтом, на якому зростали духовні обдарування їхнього єдиного сина. Наречений на честь печальника землі Руської преподобного Сергія Радонезького, майбутній владика глибоко сприйняв безмежну любов до Церкви та Батьківщини, яка так вирізняла преподобного.

Дитячі та юнацькі роки Сергія Сахарова пройшли в стародавньому і святому граді Володимирі-на-Клязьмі.

Труднощі та випробування в житті Сергія почалися змалечку, ставши тим життєвим середовищем, у якому він духовно мужнів. Батька хлопчик втратив у ранньому віці, але в матері своїй знайшов усе, що потрібно було для гідного входження в життя. Вона бажала бачити його в чернечому чині, і за це Сергій був вдячний їй усе життя. Сергій охоче ходив до парафіяльної церкви, ніколи не обтяжувався тривалістю церковних служб. Богослужіння як вищий ступінь молитви було головною любов’ю майбутнього владики. Він з дитинства передчував себе служителем Церкви і навіть одноліткам своїм зухвало говорив, що буде архієреєм.

Благочестивий отрок легко вивчився рукоділлю, міг шити й вишивати навіть церковні облачення. Це дуже знадобилося йому надалі, під час заслань і таборів, коли він шив облачення і ризи для ікон. Одного разу владика виготовив навіть спеціальний похідний антимінс, на якому літургісав для ув’язнених.

Початкове навчання давалося отроку Сергію нелегко, але він не слабшав у старанності, і Господь щедро благословив Свого майбутнього служителя та сповідника. Володимирську духовну семінарію, а потім і Московську духовну академію він, несподівано для всіх, закінчив досить успішно. Втім, це не змінило його скромного і смиренного ставлення до людей.

Особливо серйозно майбутній владика заглибився в питання літургіки та агіології. У богослужінні знаходив він для себе особливе богослов’я, будучи дуже уважним до тексту богослужбових книг. На полях особистих богослужбових книг владики можна знайти безліч приміток, уточнень, роз’яснень особливо важких слів.

Ще в Шуйському духовному училищі Сергій Сахаров пише свій перший літургійний гімн – тропар Божій Матері перед шанованою іконою Її Шуйсько-Смоленською. Академічний його твір “Настрій віруючої душі за Тріоддю пісною” вже свідчить про велику обізнаність автора в питаннях церковної гімнології, яка залишилася для нього одним із головних захоплень на все життя.

Першим учителем і духовним наставником Сергія був архієпископ Володимирський Миколай (Налимов), який залишив про себе благоговійну пам’ять. Наступним педагогом став відомий богослов і суворий аскет, ректор Московської духовної академії єпископ Феодор (Поздєєвський), який і постриг його в храмі Покрову Божої Матері з ім’ям Афанасій, на честь Патріарха Царгородського. Від руки владики Феодора монах Афанасій отримує висвячення спочатку в ієродиякона, а потім і в ієромонаха. Але саме чернечий постриг владика Афанасій цінував якимось особливим чином…

Церковні послухи владики Афанасія почалися з Полтавської духовної семінарії, де його одразу помітили як талановитого викладача. Але в повну силу вченого-богослова владика увійшов у рідній Володимирській семінарії, проявивши себе переконаним і натхненним благовісником слова Божого. Його вводять до єпархіальної ради, покладають відповідальність за стан проповіді на парафіях єпархії. Він же завідує бесідами і читаннями при Успенському кафедральному соборі, висвітлюючи багато злободенних питань тогочасного часу.

Ієромонаху Афанасію було тридцять років, коли сталася революція. У цей час почали часто збиратися так звані “єпархіальні з’їзди”, на яких піднімали голову люди, ворожі віковим православним засадам життя . Усе це вимагало суворої церковної оцінки і належної відсічі.

У лавру преподобного Сергія 1917 року з’їхалися представники всіх чоловічих монастирів. На цьому з’їзді ієромонах Афанасій (Сахаров) обирається членом історичного Помісного Собору Руської Церкви 1917-18 років, де працює у відділі з богослужбових питань.

У цей же час він починає роботу над знаменитою службою Всім святим, що в землі Руській просіяли, яка стала чудовим літургійним пам’ятником його любові до нашої Святої Церкви. Ієромонаху Афанасію належала думка обрати для стихир на “Господи, воззвах” по одній стихирі із Мінеї загальної кожному лику святих, а в каноні розташувати святих по областях. Кожна пісня канону завершувалася, також за його ідеєю, тропарем Божій Матері перед найшанованішою в цій області іконою Її. Член Синоду митрополит Сергій (Страгородський), котрий розглядав нову службу, вніс до неї складений ним самим тропар. Підготовлений перший варіант служби розглядав потім і Святіший Патріарх Тихон.

Революція пронеслася по всій державі, як смерч, пролила море християнської крові. Нова влада почала грубе знущання над мощами святих угодників Божих, винищення духовенства і розорення православних храмів. Віруючий народ бачив у безперервних лихах у нашій Вітчизні, гоніннях на Церкву Христову виконання грізних пророцтв про загибель Руського царства, перетворення його “на натовп іновірців, які прагнуть винищити один одного” (святий праведний Іоанн Кронштадтський, слово 14 травня 1907 року).

У 1919 році під час антирелігійної кампанії почалося знущання над тим, що особливо дороге Православ’ю, – нетлінними останками святих угодників. У Володимирі, як і в інших російських містах, в агітаційних цілях відбулася так звана демонстрація розкритих мощів народу: їх виставляли на загальний огляд в оголеному вигляді. Щоб припинити наругу, володимирське духовенство під керівництвом ієромонаха Афанасія, члена єпархіальної ради, встановило в Успенському соборі чергування. У храмі стояли столи, на яких лежали святі мощі. Перші чергові – ієромонах Афанасій і псаломщик Олександр Потапов – чекали на народ, що юрмився біля дверей храму. Коли відчинилися двері, ієромонах Афанасій проголосив: “Благословенний Бог наш…”, у відповідь йому пролунало: “Амінь” – і почався молебень Володимирським угодникам. Люди, які входили, благоговійно хрестилися, клали поклони і ставили біля мощей свічки. Так передбачувана наруга над святинями перетворилася на урочисте прославлення.

Незабаром Священноначалля ставить ревного пастиря на відповідальне місце: його (вже в сані архімандрита) призначають намісником двох стародавніх монастирів єпархії – Боголюбського і володимирського Різдва Пресвятої Богородиці.

Найважливішою і переломною подією в житті владики Афанасія стало висвячення його з архімандритів на єпископа Ковровського, вікарія Володимирської єпархії. Сталося це в Нижньому Новгороді в день пам’яті преподобного Сампсона Странноприїмця, 10 липня 1921 року. Очолив хіротонію митрополит Володимирський Сергій (Страгородський), майбутній Патріарх Московський і всієї Русі.

Головною турботою і болем святительського подвигу владики Афанасія була не протидія влади, не розруха і навіть не закриття храмів і монастирів, а поява всередині Церкви нового розколу, відомого під ім’ям “обновленства”.

Насіння обновленства як розкольницької течії, покликаної реформувати Православну Церкву, було посіяно задовго до жовтневого перевороту. До революції псевдоправославні новації проникли в стіни духовних шкіл, релігійно-філософських товариств і були уділом деякої частини інтелігентного духовенства. Революційна влада використовувала реформаторські ідеї для розколу Церкви, але спиралася вона не на інтелігентну меншість, а на величезну масу конформістів і маловірів усередині церковної огорожі, які засвоїли за старих часів шанування всякої влади кесаря – і самодержавної, і більшовицької.

Протистояння святителя Афанасія обновленському розколу – це не стільки боротьба з єретичними переконаннями, скільки викриття іудиного гріха – відступництва від Церкви Христової, зрадництва її святителів, пастирів і мирян у руки катів.

Святитель Афанасій пояснював своїй пастві, що розкольники, які повстали проти канонічного єпископату, очолюваного Патріархом Тихоном, не мають права звершувати Таїнства, а тому храми, в яких вони здійснюють богослужіння, безблагодатні. Він наново освячував осквернені розкольниками церкви, вмовляв відступників приносити покаяння разом із парафією, викриваючи тих, хто не розкаявся. Забороняючи спілкуватися з обновленцями, щоб засоромити їх, він водночас просив не відчувати до них злості за захоплення ними православних святинь, оскільки святі, як говорив Преосвященний, завжди бувають духом тільки з православними.

Перший арешт святителя стався 30 березня 1922 року. Він поклав початок багаторічним тюремним митарствам владики Афанасія. Але, як це не здасться дивним, становище ув’язненого владика вважав легшим, ніж становище тих, хто, залишаючись на волі, терпів незліченні утиски від обновленців. Він навіть називав в’язницю “ізолятором від обновленської епідемії”. Шлях владики по в’язницях і засланнях був нескінченним і виснажливим: в’язниці: володимирська, Таганська в Москві, Зирянська, туруханська; табори: Соловецький, Біломоро-Балтійський, Онезький, Маріїнські в Кемеровській області, Темніковські в Мордовії…

9 листопада 1951 року закінчився останній термін табірних поневірянь шістдесятичотирирічного святителя. Але й після цього його тримали в цілковитій невідомості про подальшу долю, а потім у примусовому порядку помістили в будинок інвалідів на станції Потьма (в Мордовії), де режим майже не відрізнявся від табірного.

Архіпастиря могли заарештувати просто в дорозі, як трапилося одного разу під час об’їзду ним Юр’їв-Польського повіту. У 1937-38 роках його неодноразово, заарештувавши, готували до негайного розстрілу.

На початку Великої Вітчизняної війни владику відправили до Онезьких таборів Архангельської області пішим етапом, причому свої речі ув’язнені несли на собі. Унаслідок важкої дороги і голоду владика так ослаб, що всерйоз готувався до смерті…

Онезькі табори змінилися безстроковим засланням в Омській області. В одному з радгоспів біля містечка Голишманово владика працював нічним сторожем на городах. Потім його переселили в місто Ішим, де він жив на кошти, які надсилали друзі та духовні чада.

Взимку 1942 року єпископа Афанасія несподівано етапували до Москви. Слідство тривало півроку. Допитували близько 30 разів, зазвичай ночами. Зазвичай допит тривав години чотири, але одного разу тривав цілих дев’ять годин. Іноді за чотири години допиту міг бути написаний лише один аркуш протоколу, а іноді – більше десяти аркушів… Жодного разу на допитах владика не тільки нікого не видав, а й не вчинив самообмови.

Але ось оголошено вирок: 8 років ув’язнення в Маріїнських таборах Кемеровської області, що прославилися своєю жорстокістю. Роботи для “ідейних ворогів радвлади” призначалися найважчі та найбрудніші.

Влітку 1946 року владику знову етапували до Москви для нового слідства за неправдивим доносом. Але незабаром донощик відмовився від своїх свідчень і Преосвященного відправили в Темніковські табори Мордовії відбувати строк до кінця. Фізично він був уже слабкий і міг займатися тільки плетінням постолів. Через два роки владику відправили в Дубровлаг (у тій же Мордовії), де за віком і станом здоров’я він уже не працював.

Однак за жодних обставин владика не втрачав віри в Бога і почуття великої до Нього вдячності. Ледве живий після тортур, стримуючи стогін, святитель часто говорив близьким людям: “Давайте помолимося, похвалимо Бога!” І першим заспівував: “Хваліть ім’я Господнє”. І спів цей його оживляв. В’язнів, які знову прийшли, владика підбадьорював: “Не падай духом. Господь сподобив тебе, за Своєю великою милістю, трохи за Нього постраждати. Дякуй Богові за це!”

Табірні роботи були завжди виснажливими, а часто й небезпечними. Одного разу владику Афанасія призначили інкасатором, чим він дуже обтяжувався. Незабаром у нього викрали тисячу рублів, про що довелося доповісти начальству як про власну недостачу. Не розбираючись у справі, влада тут же наклала на ув’язненого важкі стягнення…

На Соловках владика Афанасій заразився тифом. Йому загрожувала смерть, але Господь явно зберігав Свого страждальця, і владика вижив буквально дивом.

Але, перебуваючи в умовах цього постійного стомлення, владика бачив духовну користь – можливість проявити силу своєї віри. Він незмінно тримався уставу Святої Церкви, ніколи не переривав молитовного правила, молячись не тільки келейно, а й у товаристві своїх співкамерників. Навіть у таборі він суворо тримав пости, знаходячи можливість готувати пісну їжу.

З оточуючими владика тримався просто і задушевно, знаходив можливість духовно втішати тих, хто “з волі” звертався до нього за підтримкою. Ніколи не можна було побачити його таким, що перебуває в неробстві: то він працював над літургійними нотатками, то прикрашав бісером паперові іконки святих, то доглядав за хворими.

7 березня 1955 року єпископа Афанасія звільнили з Потьминського інвалідного будинку, який своїм табірним режимом остаточно підірвав його здоров’я. Спочатку владика оселяється в місті Тутаєві (Романов-Борисоглібськ) Ярославської області, але потім вибирає для місця проживання селище Петушки Володимирської області.

Хоча з цього часу владика формально був на волі, влада всіляко сковувала його дії. У Петушках, наприклад, йому дозволяли звершувати богослужіння тільки за зачинених дверей храму і без архієрейських регалій.

У 1957 році прокуратура Володимирської області знову розглянула справу 1936 року, за якою проходив владика Афанасій. Владику допитали вдома, наведені ним на свій захист доводи не визнали переконливими. Реабілітації не відбулося…

Втіхою для владики були богослужіння в Троїце-Сергієвій лаврі, адже він, пам’ятаючи свій чернечий постриг у її стінах, завжди вважав себе в числі її братії. Кілька разів владика співслужив Святішому Патріархові Олексію (Симанському), а 12 березня 1959 року брав участь у висвяченні архімандрита Никона (Лисенка) на єпископа Уфимського.

На одному з богослужінь владики Афанасія ті, хто молився, помітили, що під час Євхаристійного канону він ходив над підлогою храму, його ніби плавно виносила з вівтаря якась хвиля…

Владика Афанасій важко переживав новий етап ліберальних гонінь на Церкву в період “відлиги”, примножував молитви святим і Матері Божій – Покровительці Русі. Він навіть свій відхід на спокій став розглядати як ухилення від боротьби зі злом, що наступає, і хотів просити призначення вікарним єпископом, але підірване здоров’я не дало змоги продовжити громадське служіння. Яким би важким не було життя владики Афанасія, він ніколи не сумував. Навпаки, у в’язницях, таборах, засланнях він сповнювався якоюсь дивовижною енергією, знаходячи спасительні для душі заняття. Саме там, у катівнях, виникла дивовижна в літургійному сенсі служба Всім руським святим. Вона отримала свою завершеність після обговорення з ієрархами, які були ув’язнені разом із владикою Афанасієм.

Одним із ієрархів був і архієпископ Тверський Фадей, прославлений Церквою як священномученик. І ось 10 листопада 1922 року в 172-й камері Володимирської в’язниці вперше було звершено святкування Всім руським святим за виправленою службою.

Смерть матері спонукала владику не тільки до палких синівських молитов за неї, а й до написання фундаментальної праці “Про поминання покійних за Уставом Православної Церкви”, яку високо оцінив митрополит Кирил (Смирнов).

У серпні 1941 року Преосвященний Афанасій уклав “Молебний спів за Вітчизну”, сповнений глибокого покаяння і надзвичайної молитовної сили, що охоплює всі сторони життя нашої Вітчизни. У періоди ув’язнень владика склав молебні співи “Про тих, хто перебуває у скорботах і різних обставинах”, “Про ворогів, які ненавидять і кривдять нас”, “Про тих, хто перебуває у в’язницях та ув’язненні”, “Подяка за отримання милостині”, “Про припинення воєн та за мир у всьому світі”…

Святитель Афанасій воістину співав Богові “поки живу” (Пс. 45:1), співав навіть у брамі смерті, і Господь зберіг Свого служителя для улюблених ним Церкви і Вітчизни.

Роки сповідництва віри Христової в таборах і в’язницях, хоч би якими важкими і жахливими вони не були, стали на життєвому шляху владики Афанасія не втратою, а надбанням. Вони здобули його смиренній душі те благодатне світло духу, якого так бракує світу. На це внутрішнє світло відразу з усіх боків потягнулися люди, кожен зі своїми наболілими життєвими питаннями. І люди ці зустрічалися з людиною чистої душі, сповненої безперестанної молитви.

Ніхто ніколи не чув від владики ні слова нарікання на тюремне минуле. Кожного, хто прийшов, зустрічав він незлобивістю, добротою, участю і любов’ю. Він ділився з кожним своїм багатим життєвим досвідом, розкривав сенс Євангелія і житій святих угодників Божих, допомагав пастирям приводити пасомих до істинного покаяння.

Святитель любив у житті все прекрасне, бачачи в ньому відблиск вічності, і вмів знаходити це прекрасне всюди. Живучи в Петушках, владика отримував до 800 листів на рік, підтримуючи листування з багатьма тими, хто раніше був ув’язнений разом з ним, скорботи яких переживав як свої. До Різдва і Великодня він посилав по 30-40 посилок тим, хто потребував допомоги і розради.

Духовні діти владики Афанасія згадують, як він був простий і уважний у спілкуванні, як цінував найменшу послугу, за яку завжди намагався віддячити.

Живучи скромно, він майже не звертав уваги на зовнішність людей. Не любив слави і честі людської, вчив творити добро тільки на славу Божу, щоб не позбутися майбутньої відплати. Наставляв, що таланти – це дар Божий і ними не можна пишатися.

Одного разу на запитання “як спастися?” він відповів: “Найголовніше – це віра. Без віри жодні найкращі діла не спасительні, бо віра – фундамент усього. А друге – це покаяння. Третє – молитва, четверте – добрі діла. І гірший за всякий гріх – відчай”. До покаяння владика вчив вдаватися якомога частіше, одразу, щойно усвідомлюється гріх, – очищати душу сльозами покаяння.

Молитва заповнювала все життя святителя і була такою живою і сильною, що ті, хто молився з ним, відмовлялися від усього земного. І багато хто за його молитвою отримував швидку допомогу. Владика часто говорив, що у важких випадках життя треба молитовно вдаватися до того святого, чиє ім’я ти носиш. Молитовному зверненню до наших заступників – святих Православної Церкви – він узагалі надавав особливого значення. Прозорливість свою владика приховував, виявляючи її у виняткових випадках і тільки заради користі ближніх, до потреб яких ніколи не залишався байдужим і чиї немочі ніс так терпляче…

Ще в серпні 1962 року владика Афанасій почав говорити, що йому пора вмирати. Коли одного разу йому відповіли, що близькі чада не перенесуть розлуки з ним, він суворо зауважив: “Хіба можна так прив’язуватися до людини? Цим ми порушуємо свою любов до Господа. Адже не одні, а з Господом залишаєтеся”.

За кілька днів до блаженної кончини владики Афанасія з лаври приїхали намісник архімандрит Пимен, благочинний архімандрит Феодорит і духівник ігумен Кирил, що дуже обрадувало Преосвященного. Це був переддень п’ятдесятиріччя його чернечого постригу. У самий день, у четвер, владика був особливо милостивим, благословляючи всіх присутніх.

Але ось наблизилася смерть. Владика вже не міг говорити, занурений у молитву. Однак у п’ятницю ввечері він тихо сказав востаннє: “Молитва вас усіх спасе!” Потім написав рукою на ковдрі: “Спаси, Господи!”

У неділю 28 жовтня 1962 року, на пам’ять святителя Іоанна Суздальського святитель тихо віддав свій дух Богу. Він передбачив цей день і годину заздалегідь…

Тропарі, кондаки, молитви та величання