Cвященномученик Іоанн (Пашин), єпископ Рильський

День пам'яті (н. ст.)

Місяця січня на 22-й день – Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / лютого на 23-й день (перехідне) / липня на 19-й день – Собор Курських святих

Священномученик Іоанн народився 8 травня 1881 року в місті Петрикові Мозирського повіту Мінської губернії в сім’ї священника Димитрія Пашина та його дружини Надії, доньки священника Микільської церкви в містечку Скригалове Василія Завітневича. Отець Димитрій помер, коли Івану було лише три роки, і Надія Василівна переїхала разом із немовлям до своїх батьків у Скригалов, і Івану замість батька став дід, протоієрей Василій, якому, вочевидь, він і виявився зобов’язаний багатьма своїми християнськими якостями.

У 1890 році Іван був відданий вчитися казенним коштом у Слуцьке духовне училище, після закінчення якого його в 1895 році прийняли вчитися казенним коштом до Мінської духовної семінарії.
У 1901 році Іван закінчив духовну семінарію і повінчався з дівицею Антоніною, дочкою купця із Вишнього Волочка Тверської губернії. 21 жовтня 1901 року його висвятили на диякона, а 22 жовтня – на священника до Покровської церкви села Князь-Озеро Мозирського повіту. 15 лютого 1903 року протоієрей Василій Завітневич пішов через похилий вік за штат, і на його місце настоятелем Микільської церкви був призначений отець Іоанн Пашин. Тут він насамперед завершив справу, розпочату дідом, – добудував каплицю в пам’ять священномученика Макарія, митрополита Київського, вбитого татарами на околиці Скригалова 1497 року. Каплицю було освячено 1 травня 1905 року в день святкування пам’яті священномученика. Стараннями отця Іоанна було організовано Свято-Макар’ївське братство і відкрито жіночу школу. 4 листопада 1907 року віруюче населення Скригалова урочистою хресною ходою зустріло ковчег із часткою мощей священномученика Макарія, який прибув із Києва на станцію Птича. Наступного, 1908 року, святкування пам’яті священномученика зібрало близько десяти тисяч прочан – небувале для цих місць число молільників.
У 1909 році отець Іоанн був призначений настоятелем храму святого великомученика Георгія Побідоносця в селі Прилепи Мінського повіту. У перший же рік свого служіння тут він відкрив однокласну церковнопарафіяльну школу в селі Ізбицьку, приміщення для якої було надано поміщиком М. І. Демидовим, він же взяв на себе витрати з опалення та освітлення школи.
Як і наспопередній парафії, отець Іоанн намагався, щоб у храмі була особлива святиня, яка б привернула увагу тих, хто молився, допомогла б створити в їхніх душах молитовний настрій і підтримала віру. Однією із прикметних подій стала поява в Георгіївській церкві списку Іверської ікони Божої Матері, яку написали на Афоні і за величезного зібрання народу з хресним ходом принесли в Георгіївський храм. Отець Іоанн ревно стежив за просвітою парафіян, при храмі було організовано продаж молитовників і духовних книг, під керівництвом священника діяли п’ять церковнопарафіяльних шкіл. При храмі він організував Прилепське товариство тверезості, яке, збільшуючись із кожним роком, переросло в Братство тверезості, де був свій статут, гімн і прапор-чобот. Згодом храм не став уже вміщати всіх прихожан, і в 1912 році священник склав план і кошторис на будівництво більшої кам’яної церкви, основне будівництво її було завершено в 1914 році, а освячено її було 21 серпня 1916 року.
У 1915 році священика спіткало горе: у віці тридцяти двох років померла його дружина Антоніна Василівна, і він залишився з двома дітьми восьми і тринадцяти років.
31 липня 1916 року отець Іоанн подав прохання про прийняття його до Петроградської духовної академії, на перший курс якої він і був зарахований 17 серпня. У документі, виданому йому єпископом Мінським Митрофаном (Краснопольським), отець Іоанн характеризувався як такий, що належить “до кращої частини духовенства. Будучи настоятелем парафії, розташованої серед католицького населення, він тісно згуртував біля православного храму свою паству. Своєю натхненною проповіддю створив у парафії рух тверезості і, як ідейний працівник у боротьбі за тверезість, брав гарячу участь у Московському протиалкогольному всеросійському з’їзді. Рішення продовжити освіту в Духовній Академії в нього з’явилося одразу ж після смерті дружини і, ймовірно, виношене було ще під час її тривалої хвороби”.
1917 року в Росії сталася безбожна революція, всі духовні освітні установи було закрито, і отець Іоанн повернувся служити до Георгіївського храму в село Прилепи.
У 1921 році храм відвідав єпископ Мінський Мелхиседек (Паєвський), який об’їжджав парафії єпархії. У 1922 році зусиллями безбожної влади в Руській Православній Церкві виник обновленський розкол, і в липні 1922 року єпископ Мелхиседек оголосив про автономію Білоруської Церкви та став митрополитом Мінським і Білоруським.
7 квітня 1923 року в мінському Петропавлівському кафедральному соборі владика Мелхиседек у співслужінні єпископів В’яземського Венедикта (Алентова) і Гжатського Феофана (Березкіна) рукопоклав отця Іоанна на єпископа Мозирсько-Турівського, вікарія Мінської єпархії. Перший час єпископ Іоанн жив у Мозирі, а потім влаштувався на своїй батьківщині в місті Петрикові. Приступивши до виконання архіпастирських обов’язків, він енергійно взявся за справу, взявши собі за правило часте відвідування храмів ввіреного йому вікаріатства. Користуючись тим, що влада законодавчо не заборонила викладання приватним порядком Закону Божого і всього, що належить до православної віри, він почав регулярно збирати в себе дітей, розучувати з ними церковні піснеспіви і викладати їм Закон Божий.

У 1926 році влада заарештувала єпископа. Будучи допитаний, владика Іоанн заявив: “Я, як людина сильних і твердих переконань релігійних і як єпископ, вів роботу в межах встановлених владою законів”.
26 березня 1926 року вироком Особливої наради при Колегії ОДПУ єпископ Іоанн був позбавлений права проживання у великих містах країни і висланий із Петрикова. У Великий Четвер 1926 року єпископ востаннє відслужив на батьківщині Божественну літургію і, попросивши пробачення у парафіян, вийшов із собору. Люди йшли за владикою до пристані, а потім ще довго йшли в холодній воді за баржею, на якій відвозили владику.
Висланий із Петрикова, єпископ не побажав втрачати зв’язку зі своєю паствою й оселився в місті Лоєві Гомельського округу, де, на думку влади, “знову розгорнув антирадянську роботу, що виразилася в нелегальному управлінні єпархією…”
18 вересня 1926 року єпископ Іоанн був засуджений до трьох років заслання в Зирянський край. Після закінчення заслання в 1929 році йому було заборонено жити в деяких містах і за ним було встановлено адміністративний нагляд. Митрополит Сергій (Страгородський) призначив його єпископом Рильським, вікарієм Курської єпархії. На шляху до Рильська владика заїхав до архієпископа Курського Даміана (Воскресенського), щоб поставити його до відома про отримане ним від митрополита Сергія призначення.
Наприкінці двадцятих – на початку тридцятих років радянська влада посилила гоніння на Православну Церкву; в цей час вона розпочала знищення традиційного селянського побуту під виглядом організації колгоспів, на чолі яких почала ставити підпорядкованих центральному апарату партійних чиновників. Селяни не прийняли цієї форми і стали чинити опір, відстоюючи традиційну й природну для себе форму життя та господарювання. Влада звинуватила в агітації проти колгоспів членів Православної Церкви. На території Курської та Орловської областей майже одночасно було заарештовано тоді понад триста осіб – єпископів, священників і православних мирян, і серед них були архієпископ Даміан (Воскресенський) та єпископ Іоанн (Пашин).
У серпні 1932 року було заарештовано священника міста Рильська Константина Одинцова. 28 серпня 1932 року влада заарештувала єпископа Іоанна, і його ув’язнили досв’язниці ОДПУ в місті Курську. 26 вересня 1932 року слідчий допитав владику.
Зіткнувшись із моральною твердістю єпископа, слідчий заявив, що проти нього свідчать підлеглі йому священники, і зокрема Константин Одинцов. У відповідь владика 2 жовтня 1932 року дав власноручні свідчення, в яких писав: “Священника міста Рильська Константина Одинцова знаю протягом трьох років. Оди я вважаю порядною людиною, взаємовідносини у мене з Одинцовим були службові, наші політичні переконання – в сенсі повного підпорядкування громадській владі – збігалися, обидва ми стояли на платформі митрополита Сергія, який очолює Церкву, до якої належимо. Я і Одинцов визнавали радянську владу єдиною законною владою в СРСР, політика якої відповідала нашим настроям. Жодних непорозумінь між мною та Одинцовим не було, злоби не відчували одне до одного. Одинцова не вважаю здатним зробити на мене який-небудь неправдивий донос або обмовити мене”.
У листопаді 1932 року слідство було закінчено. Владику звинуватили в тому, що він “був керівником контрреволюційних груп церковно-монархічної організації »«Ревнителі Церкви» в місті Рильську і в тому ж районі. Протягом 1930-1932 років у місті та в селах насаджував контрреволюційні групи, спрямовуючи їхню контрреволюційну діяльність проти колективізації сільського господарства…”
В обвинувальному висновку в цій справі слідчі ОДПУ написали: “У жовтні 1931 року в місті Обояні, Обоянському районі та місті Курську викрито та ліквідовано контрреволюційну церковно-монархічну організацію, яка ставила своїм головним завданням об’єднання навколо себе всіх антирадянських елементів міста та села, шляхом підняття масового виступу селянства проти радянської влади, та відновлення монархічного ладу.
Контрреволюційна організація… виникла в листопаді 1930 року і була нерозривно пов’язана з архієпископом Курським Даміаном…
До дня ліквідації організація у своєму складі налічувала 47 осіб. За соціальним становищем вони поділяються так: священників 26, чернецтва 3, колишніх офіцерів 2, колишніх торговців 2, колишніх дворян 2, службовців 1 особа, куркулів 1, середняків 8 осіб і бідняків 2. При цьому остання категорія, тобто середняки і бідняки, в більшості стали членами організації виключно на ґрунті релігійних переконань…”

7 грудня 1932 року Особлива нарада при Колегії ОДПУ засудила єпископа Іоанна до десяти років ув’язнення в концтабір. У тій самій справі був заарештований і засуджений до п’яти років ув’язнення єпископ Орловський Миколай (Могильовський), з яким владика Іоанн пробув потім кілька років у таборах. Владика Миколай добре знав Тетяну Миколаївну Грімбліт, яку багато єпископів називали сучасним Філаретом Милостивим через її щедрість у допомозі засланому духовенству. Єпископ Миколай, отримавши листівку від неї, з якої стало відомо, що вона звільнилася, повідомив її адресу єпископу Іоанну, і між ними зав’язалося листування, яке тривало майже до мученицької кончини обох.

На початку літа 1937 року єпископ виконував роботи з озеленення парку культури і відпочинку в Чиб’ю. У цей час у парку працював сторожем священник, з яким владика познайомився у В’ятському виправно-трудовому таборі. Владика іноді заходив до нього, тому що той жив у землянці недалеко від парку, і хоча в землянці він жив не один, але все ж таки йому було вигороджено окреме приміщення, в якому можна було помолитися, знаючи, що за тобою не спостерігають недобрі очі табірного начальства із ув’язнених або вільних. Одного разу владиці вдалося навіть помитися в землянці. Потім єпископа направили працювати сторожем аптекобази доссанмістечка.
31 жовтня 1937 року технік парку культури і відпочинку в місті Чиб’ю і комендант стадіону та парку, обидва ув’язнені, виявили три хрести, прибиті до стовбурів дерев, про що одразу ж повідомили оперуповноваженому Ухтинсько-Печорського виправно-трудового табору НКВС. Інші хрести виявилися прибитими до будівлі, що виходить на стадіон, і до однієї із трибун. Табірна адміністрація вирішила надати цій події значущості злочину проти держави. Підозра впала на ув’язненого священника, який працював у парку сторожем, а потім його звільнили за те, що він не вийшов на роботу на свято Покрови Божої Матері. 31 жовтня у священника провели обшук, вилучили ікону, три хрестики і кілька церковних книг; наступного дня священника заарештували і допитали. На допиті слідчий запитав, звідки той знає єпископа Іоанна, священник відповів, що познайомився з ним рік тому в іншому таборі, де вони опинилися разом. Слідчий запитав, чи визнає себе священник винним у контрреволюційній пропаганді, тобто в тому, що він повісив у парку хрести. Священник відповів, що винним себе не визнає, хрестів не вішав, та й до того ж хрести, які йому показали, є католицькими.
Допитані технік і комендант показали, що, коли священник жив у землянці при парку, його відвідував єпископ Іоанн Пашин, і вони вважають, що він разом зі священником розвісив хрести. Цих свідчень виявилося достатньо, щоб заарештувати владику, пред’явивши йому обвинувачення в проведенні контрреволюційної пропаганди з використанням “релігійних забобонів і в практичній релігійній діяльності, яка виразилася в поширенні хрестів шляхом розвішування їх на деревах парку культури та відпочинку Ухтпечлагу НКВС”.
2 грудня 1937 року в бараку у владики було проведено обшук і вилучено п’ять церковних книг та зошит, і того ж дня його заарештували й допитали.
– Чи визнаєте ви себе винним у контрреволюційній пропаганді та практичній релігійній діяльності, яка полягала в поширенні хрестів шляхом розвішування їх на деревах парку культури і відпочинку Ухтпечлага НКВС? – запитав слідчий.
– Винним себе я не визнаю. Хрестів у парку відпочинку на деревах я не вішав, – відповів владика.
– Звідки ви взяли відібрані у вас молитовники і записи і для якої мети ви їх зберігали?
– Молитовники і записи я отримав у посилках, коли був у Ветлазі, потім я перевіз їх дотУхтпечлагу. Молитовники я тримав для особистого користування.
– Що ви можете доповнити на своє виправдання?
– Доповнюю, що перед святом 20-річчя Жовтневої революції я в Чиб’ю не працював і перебував у санмістечку, де був із 27 вересня цього року.
На цьому допити закінчилися, були допитані комендант і технік, які нічим не могли довести, що хрести в парку повісили владика і священник. Були допитані всі, хто жив в одній землянці зі священником і хто бачив, як владика приходив у парк, але ніхто не міг показати не тільки на користь обвинувачення, а й те, що єпископ і священник молилися в табірній землянці.
6 грудня 1937 року головна атестаційна комісія Ухтпечлагу НКВС видала довідку на владику, в якій писала: “До дорученої роботи ставиться задовільно. Розпорядку табору не порушує. 10 квітня 1935 року позбавлений усіх раніше зроблених заліків робочих днів за погану працю”.
14 грудня слідство було закінчено. В обвинувальному висновку помічник оперуповноваженого держбезпеки написав: “Іван Дмитрович Пашин, відбуваючи термін покарання в Ухтпечлазі та виконуючи роботу від господарського відділу з озеленення Чиб’ю, проводив контрреволюційну пропаганду, використовуючи релігійні забобони. У парку культури і відпочинку Ухтпечлагу в спеціально обладнаній землянці влаштовували збіговиська духовних та інших невідомих осіб. У зазначеному приміщенні проводилися моління зі співом і обрядами в робочий час. У релігійні свята Пашин не працював і закликав до цього інших табірників. Перед святом 20-річчя Великої Жовтневої революції в парку культури і відпочинку Ухтпечлагу НКВС були на деревах і на трибуні прибиті дерев’яні хрести. Під час обшуку у Пашина виявлено релігійні книги і записи”.
5 січня 1938 року трійка НКВС засудила єпископа до розстрілу. Єпископ Іоанн (Пашин) був розстріляний 11 березня 1938 року в місті Чиб’ю області Комі та похований у безвісній могилі.