Блажена інокиня Параскева Старобільська

Місяця жовтня на 17-й день

Про життєвий шлях інокині Параскеви (Дибіної) відомо чимало, передаються розповіді людей, які були свідками або учасниками її вражаючих вчинків, прозорливості, подвигу заради спасіння людських душ, заради Господа.

Перед народженням Параски неписьменні батьки просили у Бога дитя розумне.
І Він дав їм дитину… блаженну, юродиву.
Дівчинка, яка народилася 1867 року в Харківській губернії (сьогодні Луганська область), дуже рано виявила дивні Божі дари прозорливості.
Їй було близько 3 років, коли батьки, що примітили це, вирішили випробувати її: заховали лопату і стали у дитини запитувати, чи не знає, де лопата? Дівчинка одразу пішла до того місця, де лопата була захована.

Трохи згодом преподобна стала свої передбачення прикривати юродством.
Близько семи-восьми років вона всю худобу, яку пасла, загнала на своє пшеничне поле.
Звісно, ​​пшениця була витоптана. Цим вона передбачила майбутнє царської Росії – все буде “витоптано”.
У 12 років Параскеві було якесь бачення, після якого вона все залишила і пішла у Свято-Скорботянський Старобільський монастир.
Батьки кілька разів приїжджали за нею, але щоразу, передбачивши їхній приїзд, вона ховалася.
Так і залишилася в монастирі, прийняла там чернечий постриг з ім’ям Параскева на честь шанованої Сербською святою, добровільно прийняла подвиг юродства.

Не залишаючи строгого виконання чернечих правил, матінка Параскева дуже часто поводилася вкрай дивно: то переодягнеться на все червоне і бігає вулицями, то змете сміття в купу і тут же з усієї сили вдарить по ньому так, що все розлетиться.
І ось революція. При владі більшовики – червоні, а собор підірваний.

Після закриття Старобільського монастиря матінка із сестрами переходить у Фомівський Свято-Успенський-Серафимівський (Раздабарівський) монастир.
Як і раніше, перед ухваленням рішення всі, включаючи ігуменю, приходили до інокині Параскеви за благословенням. Родичі теж не забували про неї.

Якось приїхала сестра і питає, чи одружити сина.
“Одружіть, йому це знадобиться”, – відповіла матінка.
Так і сталося: коли він з війни повернувся інвалідом, дружина з любов’ю його доглядала.
Роздабарівський монастир теж закрили: 1928 року. Матінці довелося побувати і в психіатричній лікарні.

У 1930-ті роки алегорично передбачала арешти та терміни ув’язнення.
Сама сиділа в камері ув’язнених, а 1933 року була відправлена ​​на північ, до Архангельської області.
Дивною була втеча з табору та повернення до рідних країв.
“Звільнившись із ув’язнення, блаженна Параскева знову поспішала з духовною допомогою до гнаних за віру православних християн.
У період масових репресій, коли людей виганяли зі своїх будинків та посилали до таборів, вона день і ніч перебувала на станціях, переповнених стражденними.
Що тоді діялося там: неймовірна тіснота, тиснява біля каси, несамовитий крик переляканих і голодних дітей, плач матерів, стогін хворих і старих зливались у моторошний гул.
Все це пекло викидало страшний сморід і сизі клуби цигаркового диму.
Часто послушниці казали блаженній: «Матусю, ходімо звідси, навіщо ми тут сидимо, тут такий шум і сморід, що ми можемо тут зробити?».
А вона відповідала: «Люди терплять, і нам треба постраждати разом із страждаючими. А сморід і шум перетерпимо добровільно, та будемо позбавлені вічного смороду».

Тричі водила людей до Києва на поклоніння нашим угодникам.
Передбачила вона Велику Вітчизняну війну, безперервно молилася за нашу землю, безстрашно викривала німців, прикро передбачала частку солдатів, що йшли на війну.

Останнім часом мати жила в Лисичанську, де 30 жовтня 1942 р. мирно спочила.
Через час після смерті матінка з’явилася комусь і сказала: “Підніміть мене, я у воді лежу”.
Люди зібралися та викопали труну. І ґрунтові води підійшли до труни.
Коли труну відкрили, її знайшли нетлінною.
Поховали матінку Параскеву у дворі, де вона жила останнім часом.

Тропарі, кондаки, молитви та величання