Благовірний князь Іоанн Углицький, в чернецтві Ігнатій, Вологодський

День пам'яті (н. ст.)

Місяця травня на 19-й день / травня на 23-й день — Собор Ростово-Ярославських святих / у Неділю третю після П’ятидесятниці — Собор Вологодських святих (перехідне)

Святий благовірний князь Іоанн був сином христолюбивого князя Андрія Васильовича Углицького — третього сина великого князя Василія Темного і благовірної княгині Єлени. Народився він близько 1477 (1478) року і прийняв Святе Хрещення у Великих Луках. З самого дитинства свого виявляв незвичайну стриманість, невластиву дітям його віку. “Був бо звичаєм лагідний і смиренний серцем і мовчазний у розумі, аж ніяк не гнівливий; ні гри, ні царської потіхи не слухав, — говорить про нього описувач його житія старець Логгин, — і коли прийшов у розум, повели його навчати Божественного Писання, і невдовзі того вивчив”.

Мати святого, княгиня Єлена Романівна, померла 1483 року. Втративши улюблену матір у шестирічному віці, отрок знаходив розраду в теплій молитві. Ще більше віддався юний князь Іоанн читанню Божественних книг, безперестанку мав у розумі своєму пам’ять смертну, вдень був присутній на всіх церковних службах, а ночі проводив у молитві. Вищою насолодою для нього були бесіди з людьми благочестивими, улюбленим заняттям — доброчинність і милостиня. У такому юному віці, оточений юрбою царедворців, посеред галасу і поголоски житейської, він більше схожий був на ченця, ніж на спадкоємця багатого князювання. На діла й почесті княжого звання він не звертав жодної уваги; взагалі все, що не стосувалося просвіщення розуму і спасіння душі, було для нього зовсім чужим і немовби не існувало. Помірний у їжі та питті, він і одягатися любив скромно та просто, наскільки дозволяло йому цю простоту його високе звання, і більше намагався прикрашати себе благими звичаями, ніж багатством та пишністю одягу.

Князь Андрій Васильович був володарем удільного князівства Углицького. Царювання Василія Темного та Іоанна III вирізнялося загостренням міжусобиць, коли удільні князі прагнули послабити централізовану владу Московського царя.

У цей час ворог роду людського, який ненавидить добро, навіяв великому московському князю Іоанну Васильовичу ненависть до рідного брата його, благовірного князя Андрія Васильовича Углицького, та його синів, цього Іоанна й Димитрія, і він наказав схопити їх, накласти на них важкі кайдани, відвести до міста Переяславля та запроторити до в’язниці. Іоанну було тоді тринадцять років від роду, а Димитрію було дванадцять. Двох дочок князя Андрія не чіпали і залишили в Угличі на волі, хоча уділ і приєднали до великого князювання. Але оскільки Переяславль був недалеко від Москви і на самій дорозі із неї до Углича — місця князювання Андрія, а все це могло нагадувати народові про в’язнів і викликати в ньому співчуття до них, чого великий князь, звісно, не хотів, то дітей князя Андрія скоро перевезли на Білоозеро також у в’язницю, а сам Андрій помер у Москві 6 листопада 7002 (1493) року. Після смерті батьків юних князів перевезли до Вологди, де також тримали в тяжких кайданах і в найтіснішому ув’язненні. Усе їхнє майно складалося із однієї ікони Божої Матері “Всіх скорботних Радість”, яка була їхнім спадком і благословенням від батька.

У такому юному віці брати були вирвані зі світу і тому не мали навіть часу й нагоди випробувати його радості та пристати серцем до нього. Вони були позбавлені рідних і друзів та бачили біля себе тільки обличчя своїх вартових, а відраду й утіху царственні в’язні знаходили в самій лише молитві до Бога і до Старанної Заступниці всіх нещасних і стражденних — Матері Божої. Тільки усвідомлення своєї невинності, віра в Бога і надія на Його Промисел, який завжди премудро і по-отцівськи влаштовує шляхи людини, могли підтримати їх, врятувати від зневіри й відчаю і дарувати їм те великодушне терпіння, з яким вони переносили своє довготривале та тяжке ув’язнення. Особливо благовірний князь Іоанн, який проводив дні й ночі в молитві, зовсім відмовився від світу і, постійно маючи в розумі своєму пам’ять смертну, досягнув такої духовної досконалості та набув такої смиренності й розчулення, що безперестанку проливав сльози. Коли його брат Димитрій починав знемагати, вдаватися до смутку і зневіри, він намагався втішати його, нагадував йому про Бога, про терпіння святих, про майбутню відплати невинним страждальцям.

Але сам князь Іоанн, подібно до брата свого перебуваючи в кайданах і в темниці, переносячи з ним однакові поневіряння й скорботи та сам маючи потребу в розраді, часто мусив забувати про самого себе, щоб допомогти братові, який знемагає, і врятувати його від відчаю. Коли він досягав успіху в цьому, то духовно радів, і це була єдина радість протягом довготривалого страдницького його життя. Інших радощів вони не мали і не могли мати.

Настала тридцять друга весна їхнього виснажливого ув’язнення. Природа, очевидно, прокидалася й оживала, а князь Іоанн став нездоровий, слабшаючи з кожним днем. Даремно князь Димитрій намагався втішити його надією на одужання; Іоанн не лише не вірив його словам, а й не бажав одужання; смерть була для нього радістю, закінченням усіх його страждань і з’єднанням із Христом. Одного тільки сильно бажав страждалець — бути постриженим, бачити себе причисленим до лику ченців, за прикладом багатьох зі своїх предків, свого часу наділених владою. У відповідь на невідступні прохання покликали в темницю до хворобливого одра його Спасо-Прилуцького ігумена Михаїла, який, знаючи, що блаженний страждалець усе життя своє провів у посництві та стриманості, у терпінні й злостражданні, і бачачи його полум’яне бажання, віру та крайню знемогу, не лише не відмовив йому в постригу, а й постриг його у схиму, нарікши його Ігнатієм. Новий схимник невимовно зрадів своєму Ангельському образу, пролив сльози подяки до Бога і після Причастя Святих Таїн, осінивши себе хресним знаменням зі словами “Господи, в руки Твої віддаю дух мій”, віддав стражденний дух свій Богу. Він помер тихо і мирно у віці сорока п’яти років, із яких тридцять два провів у в’язниці. Це було в 19-й день травня місяця 1522 (1523) року.

Як не може сховатися град, що стоїть на верху гори, так від мешканців міста Вологди не сховалося святе і подвижницьке життя, істинно Ангельське терпіння і незлобивість царственного в’язня, хоча через суворе ув’язнення його ніхто майже не знав і не бачив. Крім його високого походження, вже саме те, що він так довго перебував у кайданах і в’язниці, не маючи за собою жодної провини, мимоволі викликало у кожного повагу і змушувало дивитися на нього як на мученика. І лише тільки-но рознеслася звістка про блаженну його кончину, всі жителі міста зібралися до дверей в’язниці, бажаючи бачити, цілувати тіло страждальця і, віддаючи останню шану, проводити до могили. І тільки брату покійного князю Димитрію, незважаючи на його крики і ридання, не дозволили проводити брата далі порога в’язниці.

Під дзвін дзвонів найближчих до в’язниці церков та за присутності безлічі людей ігумен Михаїл зі всією монастирською братією і з міським духовенством з великою честю винесли із в’язниці тіло князя-схимника і попрямували з ним до соборної церкви Воскресіння Христового, де мало відбутися його відспівування. І неначе на противагу тому, що все життя угодника Божого приховане було в темряві в’язниці, Господь поспішив прославити Свого угодника, перш ніж поховане буде в землі його тіло. Ще під час повільної ходи, бо безліч людей бажали доторкнутися до гробу, мощі Ігнатія почали подавати зцілення. Одна розслаблена жінка, на ім’я Олександра, не володіла ні руками, ні ногами, але, почувши про кончину благовірного князя, почала прикликати його в молитві — і негайно ж отримала зцілення. Ще одне чудо було засвідчено, коли збиралися віддати тіло благовірного князя землі. Смертельно хворий житель Прилуцького села на ім’я Михаїл, почувши про поховання святого Ігнатія, просив піднести його до гробу, де й зцілився, встигнувши в останню мить доторкнутися до нього.

Після звершення в соборі Божественної літургії і після відспівування ігумен Михаїл у супроводі всього народу переніс тіло князя-схимника до своєї Спасо-Прилуцької обителі і поклав його в ногах преподобного Димитрія Прилуцького чудотворця († 1392; пам’ять 11 / 24 лютого).

Тропарі, кондаки, молитви та величання