...
Благовірний князь Іоанн Углицький, в чернецтві Ігнатій, Вологодський p1e9lrqmcesd71qupepodf6co83
Житія святих,  Травень

Благовірний князь Іоанн Углицький, в чернецтві Ігнатій, Вологодський

Місяця травня на 19-й день

Святий благовірний князь Іоанн був сином христолюбивого князя Андрія Васильовича Углицького – третього сина великого князя Василя Темного, і благовірної княгині Олени. Народився він близько 1477 (1478) року і прийняв Святе Хрещення у Великих Луках. Із самого дитинства свого виявляв незвичайну стриманість, невластиву дітям його віку. “Бяше бо звичаєм лагідний і смиренний серцем і мовчазний у розумі, а не гнівливий аж ніяк; ні гри, ні царської потіхи не слухав, – говорить про нього описувач його житія старець Логгін, – і коли прийшов до тями, повели його навчати Божественному Писанню, і невдовзі того вивичіл”. Мати його, княгиня Олена Романівна, померла 1483 року. Втративши улюблену матір у шестирічному віці, отрок знаходив розраду в теплій молитві. Ще більше віддався юний князь Іоанн читанню божественних книг, безперестанку мав у розумі своєму пам’ять смертну, вдень був присутній при всіх церковних службах, а ночі проводив у молитві. Вищою насолодою для нього були бесіди з людьми благочестивими, улюбленим заняттям – доброчинність і милостиня. У такому юному віці, оточений юрбою царедворців, посеред галасу і поголоски життєвої, він більше схожий був на ченця, ніж на спадкоємця багатого князювання. На справи і почесті княжого звання він не звертав жодної уваги, взагалі все, що не належало до просвітництва розуму і порятунку душі, було для нього абсолютно чужим і нібито не існувало. Помірний у їжі та питті, він і одягатися любив скромно і просто, наскільки дозволяло йому цю простоту його високе звання, і більше намагався прикрашати себе благими звичаями, ніж багатством і пишністю одягу.

Князь Андрій Васильович був володарем удільного князівства Углицького. Царювання Василя Темного та Іоанна III вирізнялося загостренням міжусобиць, коли удільні князі прагнули послабити централізовану владу Московського государя.

У цей час ворог роду людського, який ненавидить добро, навіяв великому московському князю Іоанну Васильовичу ненависть до рідного брата його, благовірного князя Андрія Васильовича Углицького, і його синів, цього Іоанна і Димитрія, і він наказав схопити їх, накласти на них важкі кайдани, звести до міста Переяславля та запроторити до в’язниці. Іоанну було тоді 13 років від роду, а Димитрію – 12. Двох дочок князя Андрія не зачепили і залишили в Угличі на волі, хоча уділ і приєднали до великого князювання. Але оскільки Переяславль був недалеко від Москви і на самій дорозі з неї до Углича – місця князювання Андрія, а все це могло нагадувати народові про в’язнів і збуджувати в ньому співчуття до них, чого великий князь, звісно, не хотів, то дітей князя Андрія скоро перевезли на Білоозеро також у в’язницю, а сам Андрій помер у Москві 6 листопада 7002 (1493) року. Після смерті батьків юних князів перевезли до Вологди, де також тримали в тяжких кайданах і в найтіснішому ув’язненні. Усе їхнє майно складалося з однієї ікони Божої Матері “Всіх скорботних радість” – спадок і благословення їхнє від батька.

У такому юному віці вирвані зі світу і тому не мали навіть часу і нагоди випробувати його радості, пристраститися до нього, позбавлені рідних і друзів, бачили біля себе тільки обличчя своїх вартових, знаходили собі огорожу і розраду царствені в’язні в одній тільки молитві до Бога і до Усердної Заступниці всіх нещасних і стражденних – Матері Божої. Тільки свідомість своєї невинності, віра в Бога і надія на Його Промисел, що завжди премудро і по-батьківськи влаштовує шляхи людини, могли підтримати їх, врятувати від зневіри і відчаю і дарувати їм те великодушне терпіння, з яким вони переносили своє довготривале і тяжке ув’язнення. Особливо благовірний князь Іоанн, який проводив дні й ночі в молитві, зовсім відмовився від світу і, постійно маючи в розумі своєму пам’ять смертну, досяг такої духовної досконалості та набув смиренності й розчулення, що безперестанку проливав сльози. Коли його брат Димитрій починав знемагати, вдаватися до смутку і зневіри, він намагався втішати його, нагадував йому про Бога, про терпіння святих, про майбутню віддачу стражденним невинно.

Але сам князь Іоанн, подібно до брата свого, перебуваючи в кайданах і в темниці, переносячи з ним однакові поневіряння і скорботи і сам потребуючи розради, часто мусив забувати про самого себе, щоб допомогти брату, який знемагає, і врятувати його від відчаю. Коли він встигав у цьому, то духовно радів, і це була єдина радість протягом довготривалого страдницького його життя. Інших радощів вони не мали і не могли мати.

Настала 32-га весна їхнього виснажливого ув’язнення, природа, очевидно, прокидалася й оживала, а князь Іоанн став нездоровий, слабшаючи з кожним днем. Даремно князь Димитрій намагався втішити його надією на одужання; Іоанн не тільки не вірив його словам, а й не бажав одужання; смерть була для нього радістю, закінченням усіх його страждань і з’єднанням із Христом. Одного тільки сильно бажав страждалець – бути постриженим, бачити себе приліченим до лику ченців, за прикладом багатьох зі своїх державних предків. На невідступні прохання призвали в темницю до хворобливого одра його Спасо-Прилуцького ігумена Михаїла, який, знаючи, що блаженний страждалець усе життя своє провів у пістництві та стриманості, у терпінні й злостражданні, і бачачи його полум’яне бажання, віру та крайнє знемогу, не лише не відмовив йому в постригу, а й зодягнув його у схиму, нарекши його Ігнатієм. Новий схимник невимовно зрадів своєму Ангельському образу, пролив сльози подяки до Бога і після Причащання Святих Таїн, осінивши себе хресним знаменням зі словами: “Господи, в руці Твої віддаю дух мій”, віддав страждальний дух свій Богу. Він помер тихо і мирно 45 років від народження, з них 32 роки провів у в’язниці. Це було в 19-й день травня місяця 1522 (1523) року.

Як не може сховатися град, що стоїть на верху гори, так від мешканців міста Вологди не сховалося святе і подвижницьке життя, істинно Ангельське терпіння і незлобивість царственого в’язня, хоча через суворе ув’язнення його ніхто майже не знав і не бачив. Крім його високого походження, вже одне те, що він так довго перебував у кайданах і в’язниці, не маючи за собою жодної провини, мимоволі викликало в кожного повагу і змушувало дивитися на нього як на мученика. І лише тільки-но рознеслася звістка про блаженну його кончину, всі жителі міста зібралися до дверей в’язниці, бажаючи бачити, цілувати тіло страждальця і, віддаючи останню шану, проводити до могили. І тільки брату покійного князю Димитрію, незважаючи на його крики і ридання, не дозволили проводити брата далі порога в’язниці. Під дзвін дзвонів найближчих до в’язниці церков і за надзвичайної безлічі народу ігумен Михаїл з усією монастирською братією і з градським духовенством із великою честю винесли з в’язниці тіло князя-схимника і попрямували з ним до соборної церкви Воскресіння Христового, де мало відбутися його відспівування. І ніби натомість того, що все життя угодника Божого приховане було в темряві в’язниці, Господь поспішив прославити Свого угодника, перш ніж поховане буде в землі його тіло. Ще під час повільної ходи, бо безліч народу бажало доторкнутися до гробу, мощі Ігнатія почали виливати зцілення. Одна розслаблена жінка, на ім’я Олександра, не володіла ні руками, ні ногами, але, почувши про кончину благовірного князя, почала закликати його в молитві – і негайно ж отримала зцілення. Ще одне чудо було засвідчено, коли збиралися віддати тіло благовірного князя землі. Смертельно хворий житель Прилуцького села, на ім’я Михаїл, почувши про поховання святого Ігнатія, просив піднести його до труни, де й зцілився, встигнувши в останню мить доторкнутися до неї.

Після звершення в соборі Божественної літургії і після відспівування ігумен Михаїл у супроводі всього народу переніс тіло князя-схимника у свою Спасо-Прилуцьку обитель і поклав його в ногах преподобного Димитрія Прилуцького чудотворця († 1392; пам’ять 11/24 лютого).

Тропарі, кондаки, молитви та величання

Гражданський шрифтЦерковнослов'янськоюУкраїнською

Тропарь благоверному князю Иоанну, в иночестве Игнатию, Угличскому, Вологодскому, глас 2

В житии́ свое́м мно́ги ско́рби претерпе́л еси́, блаже́нне,/ и терпе́ния ра́ди вене́ц от Бо́га прия́л еси́,/ и по сме́рти свое́й чудотво́рец показа́лся еси́,/ того́ ра́ди па́мять твою́ пе́сньми почита́ем,/ преподо́бне о́тче наш Игна́тие,/ моли́ся, предстоя́ Святе́й Тро́ице,/ держа́ве сро́дник твои́х богоуго́дней бы́ти// и сыново́м на́шим спасти́ся.

Кондак благоверному князю Иоанну, в иночестве Игнатию, Угличскому, Вологодскому, глас 8

Изря́дная о́трасле благочести́ваго ко́рене,/ ди́вный благоро́дный цве́те,/ избра́нный от пеле́н благода́тию Христо́вою,/ возлю́бленный от ю́ности Ду́хом Святы́м,/ де́вственное процвете́ние, Игна́тие блаже́нне,/ днесь, соше́дшеся, ве́рнии, в па́мять твою́,/ похва́льными венцы́ честну́ю твою́ главу́ венча́юще, зове́м:// ра́дуйся, преподо́бне, сосу́де Свята́го Ду́ха, всея́ Ру́сской земли́ удобре́ние.

 

Ще в розробці

Знайшли помилку