Благовірний князь Георгій (Юрій) Володимирський

Місяця лютого на 4-й день

Великий князь Георгій Всеволодович був третім сином великого князя Всеволода III Георгійовича, на прізвисько Велике Гніздо, і княгині Марії Шварнівни. Він народився 26 листопада 1187 року в місті Суздалі і за бажанням батька отримав ім’я діда. П’яти років від роду княжич Георгій за звичаєм того часу був “посаджений на коня”, здійснені були його постриги. Торжество відбувалося в Суздалі. Коли йому виповнилося 19 років, його мати Марія, сильно захворівши, постриглася в монастирі Пресвятої Богородиці у Володимирі на Клязьмі, і Георгій проводжав свою матір до обителі. Через кілька днів вона померла, і Георгій оплакує кончину матері, особливою любов’ю якої він користувався. 1211 року князь Георгій одружився з донькою київського князя Всеволода Святославича Чермного, рідною сестрою святого благовірного князя Михайла Чернігівського. Від цього шлюбу князь Георгій мав трьох синів – Всеволода, Мстислава і Володимира.

У XII-XIII століттях, коли жив благовірний князь Георгій, Руська земля сильно страждала від міжусобиць удільних князів, між якими була розділена. Батько Георгія, великий князь Всеволод III, намагався досягти об’єднання і за свої заслуги отримав ім’я Великого Всеволода, однак не був у змозі припинити питому ворожнечу і за свого життя не раз залучав дітей своїх до участі в міжусобній боротьбі. Таким чином молодий Георгій уперше виступає в історії як такий, що діє разом із батьком і братами в облозі Пронська 1207 року. Наступного року Георгій Всеволодович відбивав напад колишнього пронського князя Михайла і двоюрідного його брата Ізяслава на московські волості великого князя, діяв потім проти бунтівних новгородців.

1212 року великий князь Всеволод став знемагати і захотів за життя врядити синів, яких у нього на той час залишалося шестеро: Костянтин, Георгій, Ярослав, Святослав, Володимир та Іоанн. Він послав за старшим Костянтином, який княжив у Ростові, бажаючи дати йому після себе стольне місто Володимир, а в Ростов посадити Георгія. Але Костянтин не погоджувався на таке розпорядження і відповів батькові: “Якщо хочеш зробити мене старшим, то дай мені початкове місто Ростов і до нього Володимир, або, якщо тобі так завгодно, дай мені Володимир і до нього Ростов”.

Всеволод, порадившись із боярами та єпископом Іоанном, вирішив покарати неслухняного Костянтина – віддати старшинство Георгієві та 14 квітня 1212 р. на 64 році життя помер. Костянтин образився на Георгія і “воздвиже брови своя з гнівом”.

Так став великим князем Володимирським Георгій Всеволодович, який отримав у спадок невлаштовану землю, боротьбу міст і князів і неприязнь скривдженого старшого брата. Уже наступного року Костянтин, незадоволений втратою старшинства, збудив усю землю Суздальську і підняв повстання на брата Георгія. І решта братів узяли участь у міжусобиці. Зібрані ними війська зійшлися під Ростовом біля річки Ішні. Цього разу брати помирилися і розійшлися по своїх містах без битви, бо великий князь, сильний миролюбністю і передбачливістю, мав засоби уникнути кровопролиття. Іншим разом усобицю почав Володимир Всеволодович, який вибіг зі свого міста Юр’єва-Польського спершу на Волок, а звідти на Москву, щоб забрати їх у Георгія. За останнього став брат Ярослав. Полки Володимира прогнали дмитрівці, до великої битви справа не дійшла, великий князь не побажав мстити нападнику, і брати знову помирилися. Князь Ярослав посварився з новгородцями, які взяли собі князем хороброго Мстислава Мстиславича Удатного; виникла нова усобиця, в якій Георгій Всеволодович мав підтримувати Ярослава, а з новгородцями з’єдналися псковичі, смольняни і всі прихильники князя Костянтина Ростовського. У квітні 1216 року відбулася Липицька битва (битва називається від річки Липиці в Юр’ївському повіті Володимирської губернії, поблизу якої вона розігралася), у якій великого князя та його союзників розбили вщент, і він мусив поступитися першістю братові Костянтину. Йдучи з Володимира до Радилова – містечка на Волзі, Георгій Всеволодович молився біля батьківської труни і зі сльозами говорив: “Суди Бог братові моєму Ярославу, що довів мене до цього”.

1217 року Георгій Всеволодович отримав від брата Костянтина пропозицію взяти князювання в Суздалі; а коли 2 лютого 1218 року великий князь Костянтин помер, то наступний за ним за старшинством Георгій Всеволодович повернувся на великокняжий стіл, який обіймав до своєї страдницької кончини.

Зазначені риси неясного стану Русі виступали з усією силою протягом подальшого правління Георгія Всеволодовича і привели державу до страшного погрому, відомого під ім’ям монгольського (татарського) ярма. Новгородська вольниця завдавала великому князю великих турбот і відволікала його сили на безплідну внутрішню боротьбу. На прохання новгородців він неодноразово посилав їм у правителі то сина свого Всеволода, то шурина свого святого князя Михайла Чернігівського, змушувався йти походом на землі Новгородські й займав своїми полками Торжок: порядку в Новгороді не вдалося досягти. Тим часом держава терпіла від набігів східних сусідів – камських болгар і мордви. У великому поході болгар 1220 року за пропозицією великого князя взяли участь брат його Ярослав, який княжив у Переяславлі, племінник Василько Костянтинович із Ростова, Муромський князь Святослав Давидович та інші. Похід був вдалий, але виснажливий. Щоб закріпити досягнуті успіхи, великий князь заснував (у 1221 р.) при гирлі Оки фортецю – місто Нижній Новгород.

Закладене було місто на Мордовській землі, а тому після 1221 року мали виникнути і виникли особливо ворожі дії з боку мордви. 1229 року мордва приходила з князем своїм Пургасом до самого Нижнього Новгорода і встигла спалити влаштовані тут Богородицький монастир і заміську церкву. Тривала боротьба і з болгарами. Але головні турботи великого князя Всеволода викликалися внутрішньою ворожнечею князів. Великому князю Володимирському доводилося вести війну з Черніговом і всіляко умиротворяти неспокійного брата Ярослава. Головним приводом до розбрату був той самий Новгород, де ворогували сторона Михайла Чернігівського і суздальська. Ярослав під тим приводом, нібито Георгій Всеволодович продовжує підтримувати Михайла в Новгороді, збудив проти великого князя його племінників Костянтиновичів – Василька, Всеволода і Володимира. 1229 року Георгій Всеволодович збирав до себе у Володимирі невдоволених родичів і заспокоїв їх. За те незабаром обурився Михайло Чернігівський і разом із князем Володимиром Київським рушив на волинських князів Данила і Василька Романовичів, які були в близькій спорідненості з великим князем, що видав за Василька свою дочку. Похід у Чернігівські волості, хоча й не супроводжувався битвами й перемогами, не збільшив ні руської військової сили, ні одностайності князів руських, проти яких уже стояв поблизу страшний ворог – монголи.

Ще під 1229 роком наші літописи згадують, що саксіни і половці прибігли з пониззя Волги до болгар, гнані татарами, прибігли і сторожа болгарські, розбиті татарами на річці Яїк. 1236 року 300 тис. татар під проводом Батия увійшли в землю Болгарську, спалили місто Великі Болгари, винищили всіх жителів і спустошили землю; а наступного року лісовою стороною зі сходу татари з’явилися і в межах Рязанських. Князі Рязанські, не допускаючи татар до міст, вирушили до них назустріч у Воронеж і оголосили: “Коли нікого з нас не залишиться, тоді все буде ваше”.

Така рішучість не врятувала держави. Розрізнені уділи один за одним були підкорені ворогом, який не зустрів об’єднаної відсічі всієї землі.

Вкрай важко, ймовірно, було на душі у великого князя, який присвятив усе життя своє об’єднанню і внутрішньому миру і тепер перед страшною небезпекою бачив Руську землю розділеною і знесиленою. Рязань спалено. Прийшла черга і до стольного Володимира. Спустошивши Рязанську землю, татари рушили до Коломни. Тут чекав на них син великого князя Всеволод з утікачем, Рязанським князем Романом і воєводою Єремією Глібовичем. Після міцної січі великокнязівське військо зазнало поразки. Серед убитих були князь Роман і воєвода Єремія, а Всеволод Георгійович встиг врятуватися з малою дружиною втечею до Володимира. Татари йшли далі; взяли Москву, де вбили воєводу Пилипа Няньку, захопили князя Володимира Георгійовича і вирушили з ним до Володимира. Великий князь залишив тут своїх синів Всеволода і Мстислава з воєводою Петром Ослядуковичем, а сам із трьома племінниками Костянтиновичами поїхав на Волгу і став на річці Сіті. Потім, залишивши тут воєводу Жирослава Михайловича, вирушив по навколишніх волостях збирати ратних людей, чекав і на братів Ярослава та Святослава. Тим часом татари швидко рухалися вперед. Незабаром до великого князя на Сіті принесли страшну звістку: його сина князя Володимира вбито, іншого князя – Всеволода, зрозумівши, що силою міста не відстояти, вийшов до Батия з дарами і його так само вбито, Мстислав із частиною мешканців намагався сховатися в старому місті і був убитий татарами. Єпископ Митрофан, велика княгиня з донькою, невістками й онуками, інші княгині з безліччю бояр і простих людей замкнулися в Успенському соборі на хорах. Татари відбили двері, церкву пограбували, а тих, хто був там, спалили разом із церквою. Перед смертю багато хто прийняв чернечий образ від єпископа Митрофана. Вислухавши скорботну повість, великий князь заплакав. “Господи, Боже мій! – волав він. – Випробування, Тобою послане, важке мені! Ти позбавив мене, як колись Іова, всього, що в мене було. Дружина і діти мої загинули. Взяті Тобою і люди, ввірені Тобою ж моїй державі. Що ж робити мені? Згрішили ми перед Тобою, Господи, і Ти упокорив нас: праведний Ти, Господи, і праві суди Твої про нас. Але ця кров безлічі людей, не винних у наших гріхах? Господи, Господи! Ти покликав до Себе цю безліч нових мучеників: чому ж мене єдиного зберіг осоромленим? Всемилостивий Господи! Не позбавляй і мене, грішного і негідного, Твоєї участі в їхній славі, сподоби і мене постраждати з Христом, як вони постраждали, заради імені Твого святого, Отця, і Сина, і Святого Духа. Але нехай буде воля Твоя свята, яко благословенний ти на віки вічні. Амінь”.

Молитва зміцнила його, і князь став спокійно готуватися до битви і до смерті. Воєвода Дорожа з тритисячним загоном послався дізнатися про ворога; але він скоро повернувся і доніс, що татари вже обійшли руське військо кругом. Тоді князь сів на коня і разом із братом Святославом і трьома племінниками виступив проти ворогів. Сталася страшна сутичка, руські полки побігли, і великий князь був убитий. Татари відсікли йому голову. Молитва його була почута, він упав як добрий воїн, як мученик за віру і Русь Православну.

Тропарі, кондаки, молитви та величання