...
Священномученик Антоній (Панкєєв), єпископ Бєлгородський p1e9lvjrmpkpr3ds4qcpbe1mcr3
Житія святих,  Травень

Священномученик Антоній (Панкєєв), єпископ Бєлгородський

Місяця травня на 19-й день

Священномученик Антоній народився 1 січня 1892 року в селі Садовому Херсонського повіту Херсонської губернії в сім’ї священика Олександра Панкєєва, а в хрещенні наречений був Василем. У 1912 році Василь закінчив за першим розрядом Одеську Духовну семінарію і вступив до Київської Духовної академії.
У 1915 році між Київською та Петроградською академіями відбувся обмін студентами, і Василь Панкєєв був визначений на III курс Петроградської Духовної академії.
10 січня 1915 року студенти III курсу академії Василь Панкєєв і Володимир Белобабченко були пострижені в чернецтво з нареченням їм імен Антонія і Феодосія. Після постригу ректор академії єпископ Анастасій (Александров) звернувся до них з таким словом: “Вузький і скорботний шлях належить для нового життя. Життя ченця є безперестанний подвиг, постійна боротьба, хрест і самопожертва, намагання перемогти всілякі спокуси, яже від плоті і від світу на умертвіння тіла і оновлення духу… Самі родом жителі півдня, дивлячись на житіє і подвиги південноруських подвижників, нових ваших заступників перед престолом Господнім, святих Антонія і Феодосія, угодників Печерських, слідуйте за ними: вони служили Церкві Божій; творці російського чернецтва, вони виховали в нас ту фортецю християнського духу, без якої зовнішнє чернецтво легко з’являється і легко зникає… Ви, пройшовши вищу школу богословської науки, з вірою і сподіванням дивлячись на прийдешнє, ідіть усюди і служіть людям, навчаючи, просвіщаючи їх і ведучи до порятунку, – усіх обіймаючи своєю християнською любов’ю, намагайтеся бути усім уся, щоб урятувати хоча б декого, спраглого до Божої милості…”.
Через тиждень ченця Антонія було висвячено на ієродиякона. У лютому того ж року за клопотанням члена Державної Думи священика Олександра Альбицького, з благословення митрополита Петроградського і Ладозького Володимира (Богоявленського), ієродиякон Антоній вирушив на фронт для звершення богослужінь і задоволення духовних потреб поранених і хворих воїнів. Він служив разом зі священиком Олександром Альбицьким у похідній церкві при одному з чотирьох обладнаних Всеросійською національною спілкою передових санітарно-госпітальних загонів, що перебували під заступництвом Государя.
У травні 1915 року ієродиякон Антоній приїхав до Петрограда. 24 травня в храмі Різдва Пресвятої Богородиці при Василеостровському міському початковому училищі єпископ Анастасій висвятив його на ієромонаха. Після висвячення ієромонах Антоній поїхав на фронт як настоятель однієї з похідних церков Всеросійського національного союзу.
Через службу в діючій армії навчальні заняття довелося відкласти, і навчальний рік виявився пропущеним. У 1917 році ієромонах Антоній все ж закінчив Петроградську Духовну академію. 26 січня 1917 року за бездоганне виконання пастирських обов’язків на фронті він був удостоєний ордена святої Анни 3-го ступеня. Після закінчення академії ієромонах Антоній був направлений служити в місто Одесу і тут незабаром був зведений у сан ігумена. В Одесі він став викладати в Духовній семінарії до її закриття безбожною владою в 1920 році.
У 1922 році виник обновленський розкол, і в червні 1923 року обновленський митрополит Євдоким (Мещерський) викликав ігумена Антонія до себе і сказав: “Наступного дня буде твоя хіротонія”. Ігумен Антоній розгубився, поступився натиску Євдокима і був хіротонізований обновленськими архієреями на єпископа Херсонського, вікарія Одеської єпархії, де іншим вікарієм православної єпархії в цей час був один із його найближчих друзів, єпископ Онуфрій (Гагалюк).
У 1924 році ігумен Антоній приніс покаяння, і 27 серпня 1924 року Патріарх Тихон із сонмом православних святителів хіротонізували його на єпископа Маріупольського, вікарія Катеринославської єпархії. Вікаріатством він керував лише кілька місяців, а потім був заарештований і засланий владою в місто Харків, звідки продовжував керувати Маріупольським вікаріатством.
У 1926 році єпископ Антоній знову був заарештований і засуджений до трьох років ув’язнення в Соловецький концтабір, а 1929 року – до трьох років заслання в Єнісейськ.
Повернувшись із заслання 1933 року, єпископ Антоній звернувся з проханням про отримання кафедри до екзарха України митрополита Костянтина (Дякова), який благословив його звернутися щодо місця служіння до заступника патріаршого Місцеблюстителя митрополита Сергія (Страгородського). Після зустрічі з митрополитом Сергієм у Москві єпископ Антоній був призначений ним на Бєлгородську кафедру.
Це був час, коли безбожна влада закривала один за одним православні храми, при цьому святині зазнавали блюзнірства, а храми розграбовували. Відчувши високий християнський настрій нового єпископа, віряни Бєлгорода стали оскаржувати перед владою законність їхніх дій і вимагати повернення храмів.

Церковна рада Трьохсвятительського храму писала до ВЦВК 25 листопада 1934 року: “Церковна рада Трьохсвятительської громади міста Бєлгорода 30 вересня 1933 року за пропозицією Бєлгородського РІКу, ідучи назустріч державній необхідності, здала свій храм Заготзерну умовно на два місяці. Храм назад досі не повернуто, будівля руйнується, а майно розкрадається. Був час, він був абсолютно вільний, та й тепер не зайнятий хлібом. Церковна рада неодноразово зверталася до РВК, до Облвиконкому, до прокурора республіки і культової комісії ВЦВК і… просить культову комісію покласти край тяганині, спонукати Бєлгородський РВК і Заготзерно поважати свої зобов’язання і виконувати закони радянської влади про свободу совісті”.
Відстоювали свої законні права і громади інших храмів Бєлгорода та Бєлгородського району. 16 жовтня 1934 року секретар комісії з культів, куди скаржилися віряни, відписав парафіянам Успенського храму в Бєлгороді: “Секретаріат обласної комісії з питань культів повідомляє, що справу Успенської церкви міста Бєлгорода доручено НКВС (колишнє ОДПУ)… для розслідування і вжиття відповідних заходів”.
25 лютого 1935 року єпископ Антоній був заарештований. Лжесвідками проти нього виступили обновленці та григоріанці. На допитах, що почалися відразу ж після арешту, владика тримався мужньо і на запитання слідчого про свою церковну позицію відповідав чітко і недвозначно.
Слідчий поцікавився, з ким із православних єпископів владика зустрічався, коли жив у Харкові. Преосвященний Антоній відповів, що зустрічався з єпископами Костянтином (Дяковим), Борисом (Шипуліним), Онуфрієм (Гагалюком), Стефаном (Андріашенком), Макарієм (Кармазіним), Павлом (Кратіровим) та Дамаскиним (Цедриком). Всі вони служили в одній церкві і часто в дні церковних свят збиралися разом у кого-небудь в будинку. Питання, які вони обговорювали, були питаннями церковними, і зокрема про розколи – григоріанський і лубенський. До всіх цих явищ церковного життя в них було одностайно негативне ставлення, як до спрямованих на шкоду церковній єдності.
На допитах владика відмовився визнати себе винним і підписати лжесвідчення. Один із лжесвідків, такий собі Смирнов, заборонений колись єпископом Антонієм у священнослужінні, намагався обмовити архієрея: “Установки мені… з боку Панкєєва, як правлячого єпископа, було дано такі: вести агітацію серед населення, парафіян за відторгнення України від СРСР до Німеччини, вести антиколгоспну агітацію та організувати касу взаємодопомоги і збір коштів для засланців духовенства”.
– Що ви можете показати по суті показань Смирнова? – запитав єпископа слідчий.
– Показання Смирнова заперечую. Ніяких вказівок і настанов вести контрреволюційну агітацію я не давав. Бесіда моя зі Смирновим носила виключно релігійний характер.
1 серпня 1935 року співробітник НКВС оголосив єпископу, що слідство у його справі закінчено. Владика відповів, що свідчення проти нього неправдиві і він не вважає себе жодною мірою винним.
20 серпня преосвященний Антоній надіслав заяву прокурору, зажадавши, щоб йому надали можливість ознайомитися зі слідчою справою, оскільки у нього є обґрунтовані підозри, що слідчий вносив значні спотворення в записи протоколів допитів. Зрештою єпископу вдалося ознайомитися з матеріалами справи, і 10 вересня він надіслав заяву до Спеціальної Колегії Курського обласного суду, спростовуючи всі висунуті проти нього звинувачення і вказуючи на порушення законів, допущені слідчими, і того самого дня відправив другий лист, у якому писав: “На додачу до моєї заяви на ім’я Спеціальної Колегії, у якій я наголосив на формальних порушеннях щодо слідства… і обвинувального висновку… вважаю за необхідне зробити суду Спеціальної Колегії, який відбудеться сьогодні, 10 вересня, хоча короткі заяви… по суті та за змістом обвинувального висновку…
Надалі наводитиму витяги з обвинувального висновку і робитиму на них свої заперечення і пояснення, а також фактичні поправки.
“У грудні 1933 р. у м. Бєлгород із заслання повернувся Панкєєв, де отримав сан єпископа Бєлгородської єпархії, – цитував владика обвинувальний висновок. – Прибувши до м. Бєлгорода, Панкєєв, будучи сам контрреволюціонером, налаштованим проти існуючого ладу, як активний послідовник “істинно-православної церкви”, з метою проведення контрреволюційної роботи почав підбирати собі однодумців із числа контрреволюційного духовенства з різних міст Радянського Союзу”.

Я отримав сан єпископа не в Бєлгороді, – писав владика, заперечуючи на висунуте йому звинувачення, – а в Москві (у 1924 р.). Там же отримав від митрополита Сергія призначення (у 1933 р.) у м. Бєлгород із правами єпархіального архієрея в межах п’ятнадцяти районів, прилеглих до м. Бєлгорода. У грудні 1933 р. я, після пред’явлення своїх церковних і цивільних документів у Воронезькій обласній культовій комісії, був цією останньою зареєстрований у законному порядку як єпископ Бєлгородської єпархії. Підставою вважати мене контрреволюційно налаштованим, згідно з обвинувальним висновком, є твердження, що я активний послідовник “істинно-православної церкви” (прихильники якої, з’явившись у 1927 році, не підкоряються митрополиту Сергію). Це твердження обвинувального висновку голослівне і ні на чому не ґрунтується. З 1926 р. і до 1933 р. я перебував у таборі та засланні, тобто в ізоляції, і, отже, позбавлений був можливості брати участь у церковних справах, а тим паче активну. Отримавши в 1933 р. повне звільнення, я одразу ж звернувся за призначенням до митрополита Сергія, якому я канонічно підпорядковувався весь час, починаючи з 1925 р., тобто ще до табору і заслання. Ніяких однодумців із контрреволюційного духовенства я не підбирав і не запрошував. Обвинувальний висновок не вказує жодної особи і не може вказати, тому що нікого не було з православного духовенства в Бєлгородській єпархії, хто б не визнавав митрополита Сергія, якого, як главу Православної Церкви, легалізувала центральна цивільна влада. Усі притягнуті до суду Спеціальної Колегії священики, за словами самого обвинувального висновку, жодного разу не були судимі за весь час існування радянської влади… Що стосується мене, то я перед табором не був жодного разу допитаний і про мотиви мого заслання мені навіть не було оголошено, чому я досі не знаю законної причини ув’язнення мене в таборі (Соловки) і подальшого безпосередньо заслання до Сибіру, по закінченню якого в 1933 р. я отримав повне звільнення з правом проживання по всьому СРСР.
“У результаті в короткий період на запрошення Панкєєва в Бєлгородську єпархію прибуло 15 осіб священиків”, – писалося в обвинувальному висновку.
15 священиків було прийнято мною не в “короткий період”, а за весь час мого перебування в м. Бєлгороді, починаючи з грудня 1933 р. – заперечував владика. – Плинність кадрів духовенства була звичайним явищем у церковному житті, бо парафія не є власністю священика, до якої він був би прикріплений назавжди. 15 священиків за час із 1933-го до 1935 р., і до того ж для 15 районів, з яких складається Бєлгородська єпархія, – це мізерна кількість. Я не запросив жодного священика (а також нікого з них не знав раніше, крім одного). Усі вони приїжджали самі до мене, що видно зі слідчої справи. Залишається дивуватися завідомо неправдивому затвердженню обвинувального висновку. Якщо ці 15 священиків прийняті мною як мої, за висловом обвинувального висновку, “однодумці”, то чому тоді з них притягнуто до суду тільки четверо?!
“Створивши таким чином згуртовану групу духовенства, Панкєєв повів серед них роботу, спрямовану на проведення зборів грошових коштів для надання допомоги репресованому духовенству… та їхнім сім’ям”, – писалося в обвинувальному висновку, на що владика заперечив: “Я не створював жодної групи з духовенства. Протягом усього часу (з 1933-го по 1935 р.) одні з духовенства прибували до єпархії, а інші вибували, що є звичним в умовах церковно-єпархіального життя. Так за зазначений час (з 1933-го по 1935 р.) вибуло з Бєлгородської єпархії понад 20 священиків, а прибуло тільки 15. Але обвинувальний висновок чомусь заплющує очі на цю обставину, чим доводиться не тільки повна неспроможність твердження, а й однобічність і крайня упередженість. Звичайним також є надходження від парафіян і духовенства добровільних пожертвувань на потреби єпархіального єпископа і Патріархії, бо гроші необхідні і для існування церковного начальства, і для сплати ними… податків. Тому цивільним законом і дозволяється служителям культу отримання від віруючих пожертвувань на свої потреби. Зборів же на заслане духовенство та їхні сім’ї не було, і розпоряджень із цього приводу я ніяких нікому і ніколи не давав. У слідчому матеріалі немає ніяких даних, крім неправдивих свідчень, підписаних під тиском і погрозами, що встановлено переслідуванням”.
“З метою підриву економічного зростання колгоспів Панкєєв давав вказівки священикам своєї єпархії під виглядом посилення душпастирської діяльності серед віруючих колгоспників проводити контрреволюційну роботу, спрямовану на відрив колгоспників від колгоспних робіт”, – свідчило обвинувачення.

Якщо я давав, як ідеться в обвинувальному висновку, – заперечував на це владика, – вказівки проводити контрреволюційну роботу священикам своєї єпархії (яка складається з 15 районів), то чому притягнуте (і то частково, а не все) духовенство тільки Корочанського району (Вільгельмський, Єрошов і Дейнека) і Бєлгородського району?.. Обвинувальний висновок… спирається лише на лжепоказання благочинного Корочанського району Вільгельмського, як і видно з єдиного витягу: “Обвинувачений Вільгельмський з цього питання показує: “Єпископ Антоній Панкєєв пропонував посилити для цієї мети проповіді шляхом служіння молебнів і акафістів по недільних і святкових днях, вести проповіді про святість і значення святкових днів, при цьому мали на увазі головним чином колгоспників, які через свої роботи погано відвідують церкву”. Уже один безглуздий і неграмотний вираз – “посилити… проповіді шляхом служіння молебнів і акафістів…” сам за себе говорить, тобто що він не належить священику. І справді, обвинувачений Вільгельмський такого свідчення не робив і не міг робити, тому що жодних пропозицій про посилення проповіді я нікому не давав. У своїй заяві на ім’я Спеціальної Колегії від 10 вересня я вже пояснив, що обвинувачений Вільгельмський подавав прокурору скарги з проханням анулювати його підпис під протоколами персонального слідства, як такий, що був даний з огляду на обман і насильство, а також із роз’ясненням, що показання його в початкових протоколах викривлені слідчим до невпізнанності та, власне кажучи, є не його, Вільгельмського, показаннями, а показаннями самого слідчого. Ось чому за розпорядженням прокурора був перегляд справи в червні, причому Вільгельмський давав свідчення в тому сенсі, що я не робив йому жодних пропозицій щодо посилення по благочинію пастирської діяльності взагалі, і тим більше з метою відволікання колгоспників від робіт…
“Завдання зазначеного характеру Панкєєвим давалися Смирнову, Єрошову, Вільгельмському та іншим”.
Кому це іншим – у слідчій справі та обвинувальному висновку не сказано, – писав владика. – Єрошов, первісний протокол якого, написаний його рукою, знищений слідчим і замінений протоколом з неправдивими показаннями, написаними рукою слідчого, також зробив… в порядку перегляду, свідчення, в яких заявив, що жодних розпоряджень про посилення пастирської діяльності від мене, як єпископа, він не отримував. Навіть Смирнов, який показав через злість на мене (за позбавлення його сану священика) і як розкольник, вороже налаштований проти мене як православного єпископа, – навіть Смирнов у своїх плутаних, суперечливих і завідомо неправдивих свідченнях заявив, що він відмовився прийняти нібито мою пропозицію щодо колгоспів, тому що він боявся відповідальності за це перед владою. Навіть це половинчасте показання Смирнов нічим довести не може. У справах Бєлгородської єпархії, які вилучено в мене під час обшуку, є документи, написані рукою Смирнова, з яких видно, що він був у мене один раз (ще на початку 1934 р.) і що моя бесіда з ним носила виключно релігійно-церковний характер. Показань щодо цього інших обвинувачених у слідчій справі немає. Немає також жодного показання свідка проти мене. Немає жодного факту, а лише голослівні твердження… Що стосується моєї роботи “проти заходів, що проводяться партією і урядом”, то ні в обвинувальному висновку, ні в слідчій справі немає жодних вказівок, про які заходи йдеться. Із цього приводу я не був допитаний під час слідства. Голослівним і нічим не обґрунтованим є і твердження обвинувального висновку, що я “частково визнав себе винним”. Навпаки, у слідчій справі є мої письмові неодноразові й наполегливі письмові заяви, що я себе не визнаю винним жодною мірою.
Якщо в обвинувальному висновку під виразом “Панкєєв обвинувачується в тому, що спільно зі священиками свого благочиння проводив серед населення організовану контрреволюційну роботу, спрямовану на розвал колгоспів, проти заходів, що проводяться партією та урядом”, – якщо тут розуміти, що я проводив контрреволюційну роботу в усій Бєлгородській єпархії, то чому в такому разі не притягнуті в ролі обвинувачуваних (чи хоча б у ролі свідків) усі благочинні Бєлгородської єпархії?! Якщо ж розуміти те, як і надруковано в обвинувальному висновку, тобто одне тільки благочиння з усієї єпархії (тобто Корочанське благочиння), – то неприродним… було б проведення мною контрреволюційної роботи в одному тільки Корочанському благочинні, тоді як я був єпископом над усіма благочиннями Бєлгородської єпархії. Явна неузгодженість, плутанина і безглуздя! Усе це лише свідчить про мою невинність і необґрунтовану спробу обвинувачення довести зворотне.
На закінчення ще раз заявляю, що висунуте мені обвинувачення заперечую повністю.

Залишаючи за собою право робити на суді більш докладні словесні пояснення, прошу Спеціальну Колегію цю мою заяву з короткими письмовими поясненнями долучити до моєї справи і протоколу судового розгляду”.
10 вересня 1935 року о пів на дванадцяту ранку відкрилося засідання Спеціальної Колегії Курського обласного суду. Суд не дав можливості обвинуваченим говорити розлого, і докладно написані пояснення владики до деякої міри замінили пояснення в суді. Під час судового засідання преосвященний Антоній сказав: “У пред’явленому мені обвинуваченні винним себе не визнаю… Я належу до церковної течії, очолюваної митрополитом Сергієм… У Бєлгородській єпархії немає жодного священика, що належить до групи іосифівців…”.
Разом із єпископом Антонієм було заарештовано священиків Митрофана Вільгельмського, Олександра Єрошова, Михаїла Дейнеку і псаломщика Михаїла Вознесенського.

Знайшли помилку