Священномученик Антоній (Панкєєв), єпископ Бєлгородський

День пам'яті (н. ст.)

Місяця травня на 19-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / у Неділю третю після П’ятидесятниці — Собор Одеських святих (перехідне) / місяця травня на 19-й день — Собор новомучеників і сповідників Бєлгородських / липня на 19-й день — Собор Курських святих / серпня на 10-й день — Собор новомучеників і сповідників Соловецьких / серпня на 31-й день — Собор новомучеників і сповідників Катеринославських

Священномученик Антоній народився 1 січня 1892 року в селі Садовому Херсонського повіту Херсонської губернії в сім’ї священника Олександра Панкєєва, а в Хрещенні наречений був Василієм. У 1912 році Василій закінчив за першим розрядом Одеську духовну семінарію і вступив до Київської духовної академії. 1915 року між Київською та Петроградською академіями відбувся обмін студентами, і Василій Панкєєв був призначений на III курс Петроградської духовної академії.

10 січня 1915 року студенти III курсу академії Василій Панкєєв і Володимир Бєлобабченко були пострижені в чернецтво з нареченням їм імен Антонія і Феодосія. Через тиждень чернець Антоній був висвячений на ієродиякона. У лютому того ж року за клопотанням члена Державної Думи священника Олександра Альбицького, з благословення митрополита Петроградського і Ладозького Володимира (Богоявленського), ієродиякон Антоній вирушив на фронт для звершення богослужінь і задоволення духовних потреб поранених і хворих воїнів. Він служив разом зі священником Олександром Альбицьким у похідній церкві при одному із чотирьох передових санітарно-госпітальних загонів.

У травні 1915 року ієродиякон Антоній приїхав до Петрограда. 24 травня в храмі Різдва Пресвятої Богородиці при Василеострівському міському початковому училищі єпископ Анастасій висвятив його на ієромонаха. Після висвячення ієромонах Антоній поїхав на фронт як настоятель однієї із похідних церков.

Через службу в діючій армії навчальні заняття довелося відкласти, і навчальний рік виявився пропущеним. У 1917 році ієромонах Антоній все ж закінчив Петроградську духовну академію. 26 січня 1917 року за бездоганне виконання пастирських обов’язків на фронті він був удостоєний ордена святої Анни ІІІ ступеня. Після закінчення академії ієромонах Антоній був направлений служити до міста Одесу і тут незабаром був зведений в сан ігумена. В Одесі він викладав у духовній семінарії до її закриття безбожною владою в 1920 році.

У 1922 році виник обновленський розкол, і в червні 1923 року обновленський митрополит Євдоким (Мещерський) викликав ігумена Антонія до себе і сказав: “Наступного дня буде твоя хіротонія”. Ігумен Антоній розгубився, поступився натиску Євдокима і був висвячений обновленськими архієреями на єпископа Херсонського, вікарія Одеської єпархії, де іншим вікарієм православної єпархії в цей час був один із його найближчих друзів, єпископ Онуфрій (Гагалюк).

У 1924 році ігумен Антоній приніс покаяння, і 27 серпня 1924 року Патріарх Тихон з сонмом православних святителів рукопоклали його на єпископа Маріупольського, вікарія Катеринославської єпархії. Вікаріатством він керував на місці лише кілька місяців, а потім був заарештований і засланий владою до міста Харків, звідки продовжував керувати Маріупольським вікаріатством.

У 1926 році єпископ Антоній знову був заарештований і засуджений до трьох років ув’язнення в Соловецькому концтабору, а в 1929 року був засуджений до до трьох років заслання в Єнісейськ.

Повернувшись із заслання 1933 року, єпископ Антоній звернувся з проханням про отримання кафедри до екзарха України митрополита Константина (Дьякова), який благословив його звернутися щодо місця служіння до заступника патріаршого Місцеблюстителя митрополита Сергія (Страгородського). Після зустрічі з митрополитом Сергієм у Москві єпископ Антоній був призначений ним на Бєлгородську кафедру.

Це був час, коли безбожна влада закривала один за одним православні храми, при цьому святині зазнавали блюзнірства, а храми розграбовували. Відчувши високий християнський настрій нового єпископа, віряни Бєлгорода стали оскаржувати перед владою законність таких дій і вимагати повернення храмів.

Відстоювали свої законні права і громади храмів Бєлгородського району. 16 жовтня 1934 року секретар комісії з культів, куди скаржилися віряни, відписав парафіянам Успенського храму в Бєлгороді: “Секретаріат обласної комісії з питань культів повідомляє, що справу Успенської церкви міста Бєлгорода доручено НКВС (колишнє ОДПУ)… для розслідування і вжиття відповідних заходів”.

25 лютого 1935 року єпископ Антоній знову був заарештований. Лжесвідками проти нього виступили обновленці та григоріанці. На допитах, що почалися відразу ж після арешту, владика тримався мужньо і на запитання слідчого про свою церковну позицію відповідав чітко і недвозначно.

Слідчий поцікавився, з ким із православних єпископів владика зустрічався, коли жив у Харкові. Преосвященний Антоній відповів, що зустрічався з єпископами Константином (Дьяковим), Борисом (Шипуліним), Онуфрієм (Гагалюком), Стефаном (Андріашенком), Макарієм (Кармазіним), Павлом (Кратіровим) та Дамаскином (Цедриком). Всі вони служили в одній церкві і часто в дні церковних свят збиралися разом у кого-небудь в будинку. Питання, які вони обговорювали, були питаннями церковними, і зокрема про григоріанський і лубенський розколи. До всіх цих явищ церковного життя в них було однодушно негативне ставлення, як до спрямованих на шкоду церковній єдності.

На допитах владика відмовився визнати себе винним і підписати лжесвідчення. Один із лжесвідків, на прізвище Смирнов, заборонений колись єпископом Антонієм у священнослужінні, намагався обмовити архієрея: “Установки мені… з боку Панкєєва, як правлячого єпископа, було дано такі: вести агітацію серед населення, парафіян за відторгнення України від СРСР до Німеччини, вести антиколгоспну агітацію та організувати касу взаємодопомоги і збір коштів для засланців духовенства”.

— Що ви можете показати по суті показань Смирнова? — запитав єпископа слідчий.

— Показання Смирнова заперечую. Ніяких вказівок і установок вести контрреволюційну агітацію я не давав. Бесіда моя зі Смирновим носила виключно релігійний характер.

1 серпня 1935 року співробітник НКВС оголосив єпископу, що слідство у його справі закінчено. Владика відповів, що свідчення проти нього неправдиві і він не вважає себе жодною мірою винним.

20 серпня преосвященний Антоній надіслав заяву прокурору, зажадавши, щоб йому надали можливість ознайомитися зі слідчою справою, оскільки у нього є обґрунтовані підозри, що слідчий вносив значні спотворення в записи протоколів допитів. Зрештою єпископу вдалося ознайомитися з матеріалами справи, і 10 вересня він надіслав заяву до Спеціальної Колегії Курського обласного суду, спростовуючи всі висунуті проти нього звинувачення і вказуючи на порушення законів, допущені слідчими, і того самого дня відправив другий лист, у якому писав: “На додачу до моєї заяви на ім’я Спеціальної Колегії, у якій я наголосив на формальних порушеннях щодо слідства… і обвинувального висновку… вважаю за необхідне зробити суду Спеціальної Колегії, який відбудеться сьогодні, 10 вересня, хоча б короткі заяви… по суті та за змістом обвинувального висновку…”

10 вересня 1935 року о пів на дванадцяту ранку відкрилося засідання Спеціальної Колегії Курського обласного суду. Суд не дав можливості обвинуваченим говорити розлого, і докладно написані пояснення владики до деякої міри замінили пояснення в суді. Під час судового засідання преосвященний Антоній сказав: “У пред’явленому мені обвинуваченні винним себе не визнаю… Я належу до церковної течії, очолюваної митрополитом Сергієм… У Бєлгородській єпархії немає жодного священника, що належить до групи іосифівців…”

Разом з єпископом Антонієм на лаві підсудних були священники Митрофана Вільгельмського, Олександра Єрошова, Михаїла Дейнека і псаломщик Михаїл Вознесенський. 11 вересня 1935 року їм оголосили вирок: єпископа Антонія і благочинного Митрофана Вільгельмського було засуджено до десяти років позбавлення волі; священника Олександра Єрошова і псаломщика Михайла Вознесенського засудили до п’яти років; священника Михайла Дейнеку було засуджено до трьох років позбавлення волі. Усіх їх відправили на Далекий Схід, і ув’язнили в тому самому таборі, де перебували архієпископ Курський Онуфрій (Гагалюк) і засуджені разом з ним священники Віктор Каракулін та Іполит Красновський.

У лютому 1938 році владика Антоній був заарештований у Середньо-Бєльському табірному пункті цього табору. Проти нього, а також проти архієпископа Онуфрія ісвященників Іполита Красновського, Миколая Садовського, Митрофана Вільгельмського, Василія Іванова, Миколая Кулакова, Максима Богданова, Михайла Дейнеки, Олександра Єрошова, Олександра Саульського, Павла Попова, Павла Брянцева та псаломщиків Григорія Богоявленського і Михайла Вознесенського було розпочато нову справу. Ніхто із них не визнав себе винним, і кожен із них відмовився підписати лжесвідчення. На початку березня всіх обвинувачених перевезли із табору до Благовіщенської в’язниці, вони проходили у груповій справі «Справа архієпископа Онуфрія (Гагалюка) та ін. Благовіщенськ, 1938 р.»

17 березня 1938 року трійкою при УНКВС по Хабаровському краю єпископ Бєлгородський Антоній був засуджений до розстрілу. Владика був розстріляний 1 червня 1938 року в місті Благовєщенську Амурської області разом з іншими засудженими у цій справі. Поховали його у спільній безвісній могилі.

7 грудня 1996 року єпископ Антоній був реабілітований. У серпні 2000 року він був причислений до лику святих новомучеників і сповідників Церкви Руської для загальноцерковного шанування.