Передмова

Ефес – митрополія (головне місто) Малої Азії; він вшановував, як вищу, богиню Артеміду, і на честь її був там найвеличніший і найпрекрасніший храм, який шанували всі елліни, але особливо ефесяни, тож Ефес навіть називали служителем Артеміди, як це сказано в книзі Діянь (Діян. 19:35). В Ефесі дуже довго жив євангеліст Іоанн, засланий сюди, і тут помер. І Тимофія там залишив Павло вчителем; найзнаменитіші з філософів також жили в ньому. Отже, оскільки це місто було таким побожним і так славилося мудрецями, то Павло з особливою ретельністю пише до ефесян і повір’язує їм найглибші й найпіднесеніші думки, як таким, що вже отримали оглашення. Пише ж це повне піднесених думок послання з Риму, де перебував у кайданах. Тому й нам потрібна особлива увага, щоб зрозуміти таємниці, які в ньому містяться.

Глава первая

Еф.1:1. Павел, з волі Божої (δια θελματος Θεοΰ) Апостол Іісуса Христа,

Дивись, прийменник δια він відніс до Отця, – і зауваж, – це для аріан.

святим і вірним у Христі Іісусі, які перебувають у Єфесі:

Дивись, яка в той час була чеснота: святими і вірними він називає чоловіків мирських, які мають дружин і дітей. А тепер і в горах і печерах не такі.

Еф.1:2. благодать вам і мир від Бога Отця нашого і Господа Іісуса Христа.

Сказавши: “благодать”, додає: “від Бога, Отця нашого”, щоб показати, що зробила нам благодать, саме: вона зробила Отцем нашим Владику і Бога. Але і Господь, тобто Син, по благодаті до нас став і Іісусом, і Христом, так як заради нас втілився, названий Ісусом і освятив людство Божеством.

Еф.1:3. Благословенний Бог і Отець Господа нашого Іісуса Христа,

Ось і Бог, і Отець одного і Того ж Христа: Бог як того, хто втілився, а Отець як Бога Слова.

Котрий благословив нас у Христі (Іісусі)¹ всяким духовним благословінням

На відміну від юдейського благословення він назвав це “духовним”. Бо те було більш тілесним. Бог “благословить”, сказано, “плід утроби твоєї” (Повт. 7:13); і “благословить входження твоє, і вихід твій “2. Тут же всяке благословення духовне, і ні в чому в нас немає нестачі. Бо ми стали безсмертними і синами Божими, і співспадкоємцями Христа, і початок наш приймає поклоніння від вищих сил. Тому справедливо сказав: “всяким благословінням”, тому що нам даровано все божественне і духовне. “У Христі”. Тобто через Іісуса Христа дано нам благословення, а не через Мойсея, як іудеям. Тому не тільки якістю благ, а й посередником відрізняємося від них.

у небесах,

Ніби пояснюючи, чому наше благословіння духовне, він каже: “у небесах”. Бо благословіння іудеїв було на землі, а відтак і тілесне: “благословенна (говориться) земля знесеться, земля, що тече медом і молоком, благословить Господь землю твою” (Пс. 127, Вих. 33, Чис. 13:14, Повт. 11 і 31). А тут нічого немає земного, але все небесне. Тому-то й духовне наше благословення. Бо Царство Небесне обіцяно убогим, і гнаним – велика нагорода на небесах (Мф. 5:3).

Еф.1:4. бо Він вибрав нас у Ньому раніше створення світу,

Благословив, каже, нас через Христа, так само як і обрав через Нього, тобто через віру в Нього. “Вибрав перед створенням світу”. Бо те, що зроблено для нас, визначено наперед від віку, не нове що-небудь відбувається, але приводиться у виконання покладене з початку. Добре також сказав – καταβολν – складання, творення (власне, значить скидання (сходження) з висоти), щоб показати, що немов би з певної висоти Божественної сили скинуто (зведено) і затверджено світ. А слово “обрав” вказує і на Божественну людинолюбність, і на чесноту їхню, бо Він обирає всіх, які будуть гідні.

щоб ми були святі й непорочні перед Ним

Щоб ти, почувши, що “Він обрав”, не став безтурботним, як уже обраний, – він каже: для того нас Бог обрав, щоб ми були святими й непорочними, залишаючись вірними тій святості, яку Він дарував нам під час хрещення, і проводячи життя доброчесне. Святий же той, хто тримається віри, а непорочний той, хто бездоганний у своєму житті; святості ж і непорочності Він вимагає не простої, але “перед Ним”. Багато буває святих перед людьми, якими є фарисеї, але не перед Богом. Це й Давид каже: “за чистотою рук моїх”. За якою? – “перед очима Його” (Пс. 17:25). І Ісая також: “очистіться, заберіть злі вчинки ваші від очей Моїх” (Іс. 1:16).

у любові,

Еф.1:5. наперед призначивши усиновити нас Собі через Іісуса Христа,

Сказавши: “обрав”, дав зрозуміти, що Він обрав нас як гідних, за нашу чесноту. Але оскільки не від нашої тільки чесноти залежить спасіння, то додав: “в любові призначивши усиновити нас”, – тобто внаслідок Своєї людинолюбства полюбив нас, визначив. До того ж, увірувати і прийти від нас залежить, хоча теж за покликанням Божим; але удостоїти тих, хто прийшов, “всиновлення” – це справа однієї любові Його і людинолюбства. Тому Він додав: “зумовивши усиновити”. Яке ж це усиновлення? Яке до Нього приводить рід наш і робить нас своїми Йому. І це також “через Іісуса Христа”. Бо хоча Отець визначив, але Христос привів нас. Оскільки через Сина всі блага, а не через якогось раба, то й честь славніша.

за благоволінням Своєї волі,

Еф.1:6. на похвалу слави благодаті Своєї,

Тому, каже, Він зумовив нас до усиновлення, що бажав, сильно бажав, прагнув (це ж і є “благовоління”) показати славу благодаті і благодіяння Свого. Але хіба шукає слави Бог? Анітрохи:

Божество ні в чому не має потреби, але бажає прославлення від нас, щоб ми якомога більше полюбили Його. Бо той, хто дивується зробленим йому благодіянням, намагатиметься не образити свого благодійника, і що більше він пам’ятає про ці блага, то більше він буде любити того, хто їх дав. Отже, благовоління (εύδοκία) є бажання Боже головне (основа інших бажань). Як наприклад: перше бажання Боже, щоб ніхто не загинув, друге бажання – щоб ті, що стали злими, загинули; бо Він справді не за необхідністю карає, а з волі. Отже, благовоління є головне бажання Боже.

якою Він облагодатствував нас в Улюбленому,

Не сказав – дарував (έχαρίσατο), але: “облагодатствував” (έχαρίτωσε), тобто зробив нас приємними і люб’язними. Подібно до того, як якби хтось, зустрівши якогось старця, вкритого виразками, виснаженого голодом і потворного, раптом зробив його іншим, миловидним і юним, прикрасивши його всілякими дарами, так і Бог, знайшовши нас морально потворними та потворними, виявив нас приємними і прекрасними. “І забажає”, сказано, “Цар краси твоєї” (Пс. 44:12). “Облагодатствував же в Улюбленому Сині”, тобто через Улюбленого.

Еф.1:7. в Котрому ми маємо викуплення Кров’ю Його, прощення гріхів

Завдяки Улюбленому, каже, ми маємо позбавлення. Яке ж? “Прощення гріхів”. Як воно відбувається? “Кров’ю”. Бо те особливо дивовижно, що, віддавши на смерть Свого улюбленого Сина, Він визволив нас, ненависних, давши на спокуту й визволення Кров Улюбленого. І зауваж, – це більше ніж усиновлення: навіть Сина не пощадив заради нас. Бо після того, як сказав про усиновлення, говорить про це, піднімаючись від меншого до більшого.

через багатство благодаті Його,

Еф.1:8. яку Він щедро дарував нам

Зробив же це, каже він, за багатством благодаті Своєї. Зауваж ці посилені вирази: нам дано багатство, і багатство Боже, багатство благодаті, і не просто благодаті, а “яку Він щедро дарував нам”, тобто рясно вилив.

у всякій премудрості і розумінні,

Еф.1:9. відкривши³ нам таємницю волі Своєї,

Тобто благодать вилив на нас для того, щоб, зробивши нас мудрими і розумними, “відкрити нам таємницю волі”; він ніби говорив: таємниці серця Свого відкрив нам. Або ж таким чином: “щоб показати нам таємницю в усьому розумі й мудрості”, тобто глибину всякої мудрості й розуму. Бо ворогів, до того ж презирливих, удостоїти настільки великих благ і це наприкінці часів і через хрест, чи не справа це великої мудрості?

за Своїм благоволінням, яке Він раніше поклав у Ньому,

Зробив же це як хотів, як “раніше поклав” і визначив “у Ньому”, мається на увазі у Христі.

Еф.1:10. в установлення повноти часів,

І благовоління це і зволення “раніше поклав” і визначив у “устрої” і у встановленні “повноти часів”. Бо повнота часів, тобто останні часи, вимагали покарання і помсти, бо тоді примножилася людська злоба. А явлення Сина, навпаки, в ці останні часи зробило спасіння, що властиво незбагненній мудрості.

щоб усе небесне і земне з’єднати під главою Христом.

Небесне, каже він, було відокремлене від земного, не мало однієї глави. Бо, хоча з погляду творіння Бог один для всіх, але що стосується морального єднання, то цього ще не було. Тому Отець “перед тим поклав” з’єднати під єдиною главою небесне і земне, тобто покласти одну главу всім – Христа: і ангелам за безтілесною природою, і людям по плоті. Тому у Христі з’єднав Отець, тобто завершив те, що творилося довгий час, закінчивши і завершивши слово правдою.

Еф.1:11. У Ньому ми і стали спадкоємцями, бувши для того наперед призначеними за визначенням Того, Хто все творить за радою волі Своєї,

Сказавши вище: “обрав”, тепер знову каже: “ми стали спадкоємцями” у Христі, тобто через Христа. Але оскільки спадщина є справою випадку, а не чесноти і вибору, то він виправляє це саме, кажучи: “будучи призначені до того за визначенням” Божим. Бо Він не визначив би, якби визнавав негідними. Але Бог, що все робить, перш ніж ми з’явилися на світ, уже бачив нас і обрав та відокремив нас для Себе; тож, здійснивши Сам наше обрання та відокремлення, Він не помилився. Обрання ж для спадщини є справою благодаті, бо дається без зусиль, за Божественною благодаттю, хоча й на гідних поширюється. “За радою волі Своєї” – каже, щоб показати, що не через те, що євреї не увірували, випадково покликані язичники, але від вічності це було визначено наперед, і ця порада Божа та воля Його були споконвіку. Бо хоча й сказав Христос: “на шлях до язичників не ходіть” (Мф. 10:5), і: “Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїлевого” (Мф. 15:24), але це сказано для умовляння іудеїв і привертання їх як дітей, схильних до зваби, тому що істинним є покликання язичників, яке було зумовлене від початку віків.

Еф.1:12. щоб бути нам, які раніше уповали на Христа, на похвалу слави Його.

Щоб, каже, бути нам славою Його, – нам, які поклали надію на Христа, тобто увірували в Христа і, перш ніж настане майбутній вік, сподіваються на майбутні для нас блага. Бо слава і похвала благості Божої в тому, щоб врятувати настільки відчужених.

Еф.1:13. В Ньому і ви, почувши слово істини, благовістя вашого спасіння,

Тобто у Христі. Так і до євреїв говорить: “говорив нам у Сині” (Євр. 1:2). Називає ж проповідь “словом істини” на відміну від закону, що був прообразом і тінню, а “благовістя спасіння” – на відміну від закону, що вмертвляє і майбутнього покарання. Бо проповідь про перше явище закликає до спасіння, а сурма другого – до покарання.

та увірувавши в Нього, були відзначені обітованним Святим Духом,

“У Нього” – в Євангеліє, каже, “увірувавши”, або “в Нього” в Христа; тобто благодаттю Христовою увірувавши, “відзначені”, тож зрозуміло, що ви – жереб і доля Божа. Але іудеї були запечатані обрізанням, як безсловесні, прийнявши тілесну печатку, а ми як сини Божі, і запечатані Духом, що вище за тілесне запечатування. Називає ж Його Духом “обітованим” або тому, що за обітницею Він даний, бо і через Іоіла Бог обіцяв: “виллю від Духа Мого на кожне тіло” (Іоіл. 2:28), і Христос каже: “прийміть силу, коли зійде на вас Дух Святий” (Діян. 1:8), – або тому, що обітницю прийдешніх благ Дух підтверджує. Бо вже тим, що Він посланий нам, дається впевненість у майбутньому, тому й називається запорукою. Послухай, що слідує далі.

Еф.1:14. Котрий є запорукою спадщини нашої

Бог “купив” нам наше спасіння і дав нам поки що в заставу Духа, запевняючи тим самим, що Він дарує і спадщину невимовних благ. І ті, які воістину причетні до Духа, яким був, наприклад, і Павло, звідси вже розуміють, що Він є запорукою досконалої спадщини. Тому-то Павло і стогнав і шукав досягти досконалості “і бути з Христом” (Флп. 1:23). А ми не маємо такої застави, як годиться, і не прагнемо до досконалості, оскільки ще не скуштували її.

для викуплення уділу Його, (της περιποισεως)

Словом “уділ” – περιποίησις – він позначає Божу дбайливість і піклування про нас. Тому він каже, що ця застава веде до досконалого визволення і до повного нашого спасіння, для цього її й даровано. Бо тоді настане досконала свобода, коли зовсім знищиться гріх, коли святі звільняться від співжиття з грішниками, будуть врятовані й придбані Богом, щоб бути Його народом. А дехто під “уділом” – περιποίησις – розуміє нас самих. Отже, “для викуплення уділу”, тобто нас, які складаємо надбання і стяжання Боже.

на похвалу слави Його. 

Постійно додає це, засвідчуючи, що неодмінно здійсниться обіцяне. Бо, якби заради нас робив, можна було б ще сумніватися, але тепер, коли Він має намір зробити це для прояву Своєї доброти, хто може заперечити, що не зробить? Так і Писання говорить: “зі мною ж, Господи, твори заради імені Твого” (Пс. 108:21), і: “не нам, але імені Твоєму дай славу”.

Еф.1:15. Тому і я, почувши про вашу віру в Христа Іісуса і про любов до всіх святих,

Еф.1:16. безперестанно дякую за вас Богові,

“Тому”. Чому ж? Тому, що ви, увірувавши, прийняли запечатання Духа і отримали запоруку майбутніх благ і досконалого визволення, і маєте отримати те, що уготовано право тим, хто вірує і благочестиво живе, – “безперестанно дякую за вас”. Бачиш, яке жалісливе серце, за всіх приносить подяку, наче сам отримав благодіяння. Бо не тільки до ефесян, а й до всіх це пише. Отже, хоча гідно дякувати Богові і за все інше, чого ми удостоїлися, але гідно дякувати і за віру віруючих, бо вони так просвітилися, що притекли до хреста Спасителя, відступивши від згубника. Адже така властивість братолюбства. “Почувши”, каже, “про вашу віру в Христа Іісуса”. І не тільки про віру, а й про любов, тобто милосердну і братолюбну прихильність, і навіть людинолюбну, як таку, що тягнеться на всіх, а не на самих лише місцевих святих, тобто на бідних віруючих. І скрізь він з вірою поєднує любов, оскільки вона породжує доброчесне життя. Бо без неї марна віра, – віра без справ і життя; так само як і життя – без віри.

згадуючи вас в молитвах моїх,

Зауваж, скількох багатьох він має у своєму розумі, скількох багатьох він пам’ятав у своїх молитвах. А ми й самих себе не згадуємо, як годиться.

Еф.1:17. щоб Бог Господа нашого Іісуса Христа, Отець слави,

Про що ти молиш і просиш за нас? Щоб Бог умудрив вас, “Бог” же “Господа нашого Іісуса”, тобто Людину, подібну до нас по плоті. “Отець слави”, тобто Той, Хто дарував нам великі і славні блага. Бо завжди на певній підставі іменує Його, як у виразі: “Отець милосердя, і Бог усякої утіхи” (2Кор. 1:3); і пророк: “Господи, сила моя, щит мій” (Пс. 17:2,3). Тому й тут, оскільки Він дарував нам великі і славні блага, називає Його Отцем слави, тобто джерелом. Бо не можна інакше Його називати, як найславетнішим у нас ім’ям. Григорій же Богослов під славою розумів Божественність Єдинородного; тож стосовно Того самого Христа Він є Бог і Отець: стосовно Христа, тобто людства, Бог, а стосовно слави, тобто Божественності, Отець.

дав вам Духа премудрості і одкровення для пізнання Його,

Еф.1:18. і просвітив очі серця вашого,

Тобто да дасть вам дар, щоб просвітитися від Духа. Бо якщо Дух не відкриє сокровенних таємниць, іншим способом неможливо осягнути їх. Бо тільки “Він”, а не ангел і не архангел, “все проникає, і глибини Божі” (1Кор. 2:10). “Душевна людина не приймає того, що від Духа Божого” (1Кор. 2:14). Тому, коли Дух відкриє нам таємниці, тоді й у пізнанні Бога ми будемо, і очі наші просвітляться, і не будемо сумніватися і казати, що неможливе те чи інше, але будемо бачити все, як є.

щоб ви зрозуміли, в чому полягає надія покликання Його

Тобто до якого сподівання ми покликані. Зрозуміло ж, що до усиновлення і до насолоди небесними благами і до того, щоб головою нашої був Христос. Але оскільки це є майбутнє, то й потрібне духовне одкровення, щоб дізнатися його.

і яке багатство славної спадщини Його для святих,

І це, як ще невідоме, має потребу в одкровенні від Духа, які саме блага успадковують святі. Бо великі вони. Тому й називає їх “багатством славної спадщини”, тобто невимовною славою, що перевищує розуміння. А “спадщиною” це називає тому, що вона ще буде дана синам.

Еф.1:19. і яка безмірна велич могутності Його в нас, віруючих по діянню превеликої сили Його,

Еф.1:20. якою Він діяв у Христі, воскресивши Його з мертвих

Вищесказане стосувалося майбутнього. Тепер же говорить про те, що було вже, щоб від цього і те стало достовірним. Що ж це таке? Те, що, каже, ми увірували, бо й це вимагає одкровення, щоб ви ясніше це зрозуміли. Отже, що ж? Хіба не усвідомлювали ефесяни, що увірували? Звичайно, усвідомлювали, але не так, як каже тепер. Бо не легко це знати, бо потрібна велика сила – переконати душу і відвернути від омани, така потрібна сила, якої не потрібно для воскресіння мертвого. Бо мертвих одним тільки словом воскрешав Господь, але іудеїв не переконав навіть багатьма промовами і дивовижними справами. Тому й каже, що і для цього маємо потребу в одкровенні Духа, щоби зрозуміти, що прийняття нами віри є справою великої сили і дії Божої. І як Христа воскресив Він із мертвих, так і нас, колишніх мертвих, відродив від невір’я. Тому й назвав це “безмірною величчю могутності” і “превеликої сили”. Бо коли нічого не досягли пророки і все творіння: і видиме, навчаючи своїм благоустроєм, і невидиме – в особі ангелів, що наставляють і напоумляють, – тоді несподівано ми отримали спасіння. А слова: “діяв у Христі”, розумій, сказані про людську природу. Бо Той, Хто воскрес із мертвих, є Людина, хоча і був Він з’єднаний із Богом.

і посадивши праворуч Себе на небесах,

Еф.1:21. вище від усякого Начальства і Влади, і Сили, і Господства,

Не сказав: високо, але “вище”, щоб вказати на найбільшу висоту. Бо з крайньої глибини Він звів на найвищу висоту людську природу у Христі. Звичайно, про неї говорить, як про вмерлу і воскрешену, бо божественна природа справді не вмирала, не воскресала і не піднімалася, як така, що завжди була вище всякої висоти. Отже, вище від усякої ангельської сили осіла колись зневажена людська природа.

і всякого імені, названого не тільки в цьому віці, але і в майбутньому,

Що б там не було, каже, на небі, воно нижче від Того, кого сприйняли і піднесли, і Він є всіх вищий. Звідси навчаємося, що є деякі сили, яких ми тепер і назвати не можемо, тоді ж будуть відкриті.

Еф.1:22. і все підкорив під ноги Йому,

Щоб зі слів “посадив вище” ти не дійшов висновку, що Він отримав тільки першу почесть, він вказує, що і владикою Його зробив над усім. І не просто підпорядкував, але віддав у повне підпорядкування: “під ноги Його”.

і поставив Його вище всього, главою Церкви,

О диво! І Церкву посадив на тому ж самому троні; бо де глава (тобто Христос), там і тіло ⁴ (тобто сама Церква). Слова ж “вище всього” вказують на те, що главу дав могутню, яка вища за все, вища за ангелів, вища за архангелів.

Еф.1:23. яка є тіло Його, повнота Того, Хто наповнює все у всьому.

Щоб ти, почувши це, не подумав, що ім’ям глави називається якесь начальство і влада (бо і це значення має слово “глава”), він каже, що Христос є главою Церкви, як тіла, і також їй споріднений і тісно з’єднаний. І Церква є повнота Його. Бо як тіло є повнота голови, заповнюючи її своїми членами, так і Церква є повнота Христа, що “Наповнює все в усьому”. Бо Христос заповнюється і ніби завершується всіма членами в особі всіх віруючих: заповнюється ніби рукою в особі милосердної людини, яка в інший спосіб допомагає слабким; ніби заповнюється ногою в особі людини, яка здійснює подорож заради проповіді та опікується своїми братами, та ще й іншим членом доповнюється в іншому віруючому. І таким чином заповнюється всіма членами в особі всіх віруючих, тобто за посередництвом всіх віруючих, коли один одну, інший іншу надає послугу. Бо тоді стає досконалою глава наша – Христос, тобто отримує досконале тіло, коли ми всі разом будемо з’єднані й тісно пов’язані.

* * *

¹ У перекладі немає слова “Іісусе”.

² Неточно цитується псалом.

³ У синодальному перекладі “відкривши”.

⁴ За іншим читанням: σωμα έκκλησίας.

Глава друга

Еф.2:1. І вас, мертвих через злочини і гріхи ваші,

Еф.2:2. в яких ви колись жили за звичаями світу цього, з волі князя піднебесного, духа,

Вище він сказав, що Бог у нас явив ту ж саму силу і дію, що й у Христі. Про Нього сказано, що воскресив Його з мертвих і посадив Його вище за всіх. А потім тепер говорить і про нас: “і вас”, каже, “мертвих” (смертю не тілесною, що почалася з Адама, а душевною, яка походить від нас самих, смертю гріха) воскресив і воздвиг. Отже, тією ж самою силою і Господа воскресив від тілесної смерті, і нас від душевної смерті гріха, а зміна настрою душі набагато важливіша за воскресіння мертвих, як і вище сказано. Думка цього місця справді така, але надто розтягнута до слів: “оживотворив із Христом”, бо багато вставлено і є повторення в словах: “Бог, багатий милістю”. Отже, сказавши, що вони мертві й показавши, яким чином мертві, саме оманами й гріхами, – він заспокоює подвійно, словами: “в яких ви колись жили”, а не тепер, і додаванням, що через поневолення дияволу ви грішили, і не від вас залежало все, а й від помічника вашого, що так сильно панував над вами. Ви грішили, таким чином, “за звичаєм світу цього”, тобто думаючи про мирське і тимчасове і погано користуючись цим віком. Бо не вік цей злий, але зловживання ним. Воно дано на керівника, оскільки, будучи тлінним і швидкоплинним, може збуджувати нас до нетлінного й незмінного; а ми, віддавшись тлінню і течії його, зробили його не керівником, а протидіювачем. “Князем” же, “піднебесним”, він називає диявола, а не Деміурга, як думають нечестиві маніхеї. “Князем” називає тому, що люди самі себе підпорядкували йому і більше йому служать, ніж Богові. Однак така влада його існує тільки в цьому віці й не переходить за межі повітря, бо має місце не на небі, а під небом. Тому й Павло називає його князем, “що панує в повітрі”, не в тому сенсі, що він панує над повітрям і розпоряджається ним, а тому, що він любить жити в ньому. Бо диявол, будучи духом, і живе в повітрі, наче в дусі (πνεύματι), і дотепер у ньому має владу й силу, володарюючи над тими, котрі самі себе йому підпорядкували. А деякі під “князем, що панує в повітрі”, розуміють князя повітряних сил. Тому, кажуть, і додав: “духа”, тобто князя і володаря всякого повітряного духу. Бо після того, як він одного разу став князем, він, мабуть, не позбувся влади і після свого падіння.

діючого тепер в синах противлення,

Не сказав: примушує, але – “діє”. Звідси ясно, що панує над тими, хто добровільно йому підкоряється. Бо якби проти нашої волі панував, то примушував би. І з наступного видно: “діє”, каже, “в синах противлення”, тобто в тих, котрі не коряться Богові, а коряться йому добровільно.

Еф.2:3. між якими і ми всі жили колись за нашими плотськими похотями, виконуючи бажання плоті й помислів,

Не цим тільки заспокоює їх, кажучи, що гріховність наша походила від диявола, а й тим, що і сам себе, і всіх інших ставив в одне з ними становище, тому що ніхто не був безгрішний. Похотями плоті називає ті, які походять від плотського мудрування. Що він тут не засуджує плоті, – це ясно. Бо сказавши: “виконуючи бажання плоті”, додає: “і помислів”, тобто не думаючи ні про що духовне. Тому не плоть гідна осуду, а помисли, які тягнуть до пристрасних задоволень. Або ж у такий спосіб: ми оскверняємо розум, думаючи про зле, і плоть, здійснюючи це. А справами плоті можеш вважати перелюбство тощо, а справою помислів – заздрість, злопам’ятство тощо.

та були за природою дітьми гніву, як і інші,

Це сказано замість: – ми ображаємо і гнівимо Бога, і ніщо інше були насправді, як гнів; подібно до того, як дитя людське за природою є людина, так і ми. І як синами геєни і синами погибелі називаються гідні того, так і “дітьми гніву” називаються ті, хто робить гідне гніву. Слово ж “за природою” поставлено замість: істинно і справді, “як і інші”, бо ніхто не був вільний від гніву.

Еф.2:4. Бог, багатий милістю,

Ми робили справи, гідні невблаганного гніву, але Бог, каже, не просто милостивий, а й “багатий милістю”.

по великій Своїй любові, якою нас полюбив,

І любов від багатої милості. Бо інакше як би ми – чада гніву – удостоїлися любові?

Еф.2:5. і нас, мертвих за злочинами, оживотворив з Христом,–

Тут закінчення раніше розпочатої думки, а інше все – вставка. Знову Христос посередник, і справа гідна довіри: бо, якщо первісток (первісток) живий, то й ми живі; бо Бог оживотворив Його і нас: Його в дії, а нас у силі тепер, а трохи згодом – і в дії. Ось надзвичайна велич сили Його, саме що Він мертвих, синів гніву, оживотворив. У цьому надія нашого покликання.

благодаттю ви спасені,–

З глибоким душевним потрясінням він висловив це, дивуючись невимовному дару Божому. Бо не працею і не власними справами, каже, ви врятовані, але тільки благодаттю. Бо, що стосується справ, ви гідні були покарання і гніву.

Еф.2:6. і воскресив з Ним, і посадив на небесах у Христі Іісусі,

Як тому, що початок і голова Христос, кажу, воскреслий, і нас через Нього Бог воскресив, точно так само, якщо голова сидить, сидить разом і все тіло. Тому каже: “у Христі Іісусі”, тобто тому, що Він сидить, і ми сидимо. Або ж: “воскресив із Ним” треба розуміти не про воскресіння, а про оживотворення через хрещення. Як же після цього “посадив”? “Якщо терпимо”, каже, “з Ним і царювати будемо” (2Тим. 2:12). І Христос каже: “сядете на дванадцяти престолах” (Мф. 19:28), і в іншому місці: “а що сісти в Мене праворуч, а що ліворуч, то не від Мене залежить, а кому уготовано” (Мк. 10:40). Отже, це вже уготовано.

Еф.2:7. щоб у майбутніх віках явити безмірне багатство благодаті Своєї в благості до нас у Христі Іісусі.

Щоб хто-небудь не засумнівався в сказаному, він намагається зробити промову більш переконливою, кажучи: якщо не заради любові до нас, то, принаймні, з бажання показати Свою доброту неодмінно це виконає. Тепер багато хто не вірить цьому, у майбутньому ж віці всі дізнаються, що нам Бог дарував, бачачи святих у невимовній славі. Що ж стосується виразу “у Христі Іісусі”, він означає: не до Христа одного відноситься це, але через Нього перейде і на нас, як від початку до всього: з Ним оживемо, з Ним і воскреснемо. Так говорить великий Іоанн Златоуст у тлумаченні на цей уривок, а в тлумаченні на Євангеліє від Матвія каже, що ніхто не сяде тоді. Справді потрібен дар Духа і одкровення, щоб зрозуміти глибину цих таємниць. Бо, якби премудрий учитель Іоанн не сказав ясно, що ми “будемо” посаджені, то інший міг би сказати, що у Христі ми “вже” сидимо, так само як і те, що у Христі ми удостоюємося поклоніння від ангелів. Бо не ми особисто удостоюємося поклоніння, але оскільки наше єство, з’єднане з Богом Словом, приймає поклоніння, то й на нас переходить ця честь. У цьому сенсі й говорить тепер, що і ми сядемо.

Еф.2:8. Бо благодаттю ви спасені через віру,

Сказавши про те, що стосується Бога, а саме, що ми врятовані благодаттю, долучає і те, що належить нам – “через віру”, щоб не порушити свободи волі.

і це не від вас, Божий дар:

Знову ніби знищує це, кажучи, що і віра не від нас; бо якби Він не прийшов, якби не покликав, ми й не пішли б за Ним. “Як вірувати, – каже, – у Того, про Кого не чули?” (Рим. 10:14). Тож і віра – дар Божий. Або ж інакше: не віру називає даром Божим, а спасіння через віру, – ось що є дар Божий. Бо нехай віра і наша, але як би вона одна могла врятувати, якби Бог не благоволив приймати нас заради неї, щоб не зовсім бути нам байдужими у справі нашого спасіння, – але бути такими, що привносять щось і від себе.

Еф.2:9. не від діл, щоб ніхто не хвалився.

Це не означає, щоб Бог відкинув нас, які мають справи, але – що і тих, які загинули б зі справами, врятував благодаттю, так що після цього ніхто не має права хвалитися. Бо слово “щоб” (ίνα) виражає не причину, а наслідок справи.

Еф.2:10. Бо ми – Його творіння, створені у Христі Іісусі на добрі діла, які Бог призначив нам виконувати.

Щоб ти, почувши, що не ділами виправдані, не став безтурботним щодо справ, він каже, що тепер після віри потрібні справи. Бо ти створений у Христі Іісусі і став новим створінням після того, як померла в тобі в хрещенні стара людина. І як спочатку ти покликаний був від небуття до буття, так тепер покликаний до добробуту: ти створений не для того, щоб бути бездіяльним, а для того, щоб робити й ходити в добрих ділах, тобто всю дорогу життя звершувати в них, не два або три роки, а всю дорогу твого життя. Бо на це вказує він словом “виконувати”. Бо “Бог призначив” до цього, тому не можна ухилятися від цієї визначеної Богом справи. “На добрі справи”, не на одну справу, а на всі: бо якщо буде недолік в одному – порушується чеснота. А Григорій Богослов вираз “створені на добрі діла” розумів не в сенсі створення в хрещенні, але відносив до першого творіння.

Еф.2:11. Отож пам’ятайте, що ви, колись язичники по плоті, яких називали необрізаними, так звані обрізані плотським обрізанням, рукотворним,

Еф.2:12. що ви були в той час без Христа

Сказавши, що Він врятував їх, мертвих, тепер має намір показати, кому зробив їх рівними і співспадкоємцями, і саме ізраїльтянам, – великою ж була їхня гідність, – і каже: “Отож, пам’ятайте”. “Отож” (тому). Чому ж? Тому що ви створені “на добрі діла”, бо одного цього достатньо, щоб спонукати нас дбати про чесноти. “Пам’ятайте” ж сказав тому, що ті, які піднімаються з досконалої нікчемності на висоту, зазвичай забувають колишнє. Що ж “пам’ятаєте”? Що в колишній час ви були віддалені від Христа, а тепер стали поблизу Нього, як і Ізраїль. Така саме мета цих слів. Але зауваж, як майстерно він спростовує обрізання, показуючи, що воно відрізняється від необрізання тільки словом, а не на ділах. “Ви”, – каже він, – “язичники по плоті”, а не по духу, і “яких називали”, а не ті, що існують насправді, так само, як якби він сказав, що по плоті ви менші, а не по духу. І знову словами “тілесним обрізанням” вказує на перевагу, яка полягає тільки в словах і плоті. Таким чином необрізання не було чимось тяжким і мерзенним, хоча й казали так ті, що хвалилися обрізуванням; бути ж поза Христом – це справді жахливо й нестерпно. Чому ж, маючи намір показати, що вони учасники слави ізраїльтян, знищує гідність останніх? Але дивись, у чому знищує: не в необхідному. Бо не необхідне обрізання, а байдуже. У необхідному ж навіть дуже підносить, називаючи ізраїльтян святими і посвяченими Богові.

відчуженими від громади ізраїльської,

Не сказав: відлучені (κεχωρισμένοι), але “відчужені”, тому що й ізраїльтяни були поза законним і по Богу життям, але не як чужі, а як недбайливі.

чужі завітам обітниці,

Ось у чому полягало велике розділення. Бо не сказав: ті, що не тримаються – προσέχοντες – завіту, але зовсім чужі – ξένοι – йому. А ізраїльтяни, хоч і позбулися обітниць, але не як чужі їм. Які ж завіти й обітниці? “Нащадкам твоїм даю Я землю цю” (Бут. 15:18), і багато чого іншого обіцяв, що розуміється абсолютно духовно.

не мали надії

“Надежды” без сомнения относительно будущего: воскресения и воздаяния.

і були безбожниками в світі,

Хоча й поклонялися богам, але це не були боги. Додав же “у світі”, щоб показати, що вони були нижчими за Ізраїль не тільки в небесному, а й у тому, що є на землі славного. Бо ізраїльтяни і щодо богошанування були і славні, і знамениті.

Еф.2:13. а тепер у Христі Іісусі ви, що колись були далекими, стали близькими Кров’ю Христовою.

Ми були далеко від Бога, не за місцем, а за сердечним розташуванням і життям, але тепер стали близько, не життям (бо нічого ми не привнесли від справ), а у Христі Іісусі та Кров’ю Його. Бо, проливши Кров Свою і віддавши Себе за нас. Він звільнив нас із полону, який віддаляв нас від Нього, і наблизив до Себе. Але можеш і так розуміти: ми були далеко від ізраїльтян, а тепер стали поблизу них.

Еф.2:14. Бо Він є мир наш, Котрий створив з обох одне

Бо перед воплоченням Слова була велика ворожнеча між обрізанням і необрізанням; а тепер ми примирилися, ставши єдиною вірою. Бо тепер ми називаємося вже не обрізанням і необрізанням, але одне маємо знамення – віру. Уяви собі: двоє людей, один раб, інший усиновлений; той і інший завдали образи одній і тій самій особі: один – зробивши вчинок, гідний позбавлення синівства, інший – втікши; потім обох їх зроблено спадкоємцями і наближеними. І ось вони удостоїлися однакової честі і два стали одне. Так само язичники й ізраїльтяни виявилися злочинцями: ті як раби, а ізраїльтяни – як сини. Отже, що ж? Невже важлива справа мати спілкування з ізраїльтянами? Ти підняв нас на небеса, і ось тепер вказуєш на це, як на щось важливе? Так, каже: те треба сприймати вірою, а це самими справами. Втім, не те каже, що привів нас до гідності ізраїльтян, а те, що і нас, і їх привів у кращий стан. Однак благодіяння до нас вище, бо тим обіцяв, а нам не обіцяв, і ми були далеко, як вказує вищенаведений приклад.

і зруйнував перешкоду, яка стояла посередині,

Еф.2:15. знищивши ворожнечу плоттю Своєю,

Пояснює, в чому полягала перепона, і каже: у ворожнечі до Бога і язичників, і іудеїв, – у ворожнечі, що походила, від наших злочинів, як і пророк каже: “беззаконня ваші роз’єднали вас із Богом” (Іс. 59:2). Отже, цю перешкоду, ворожнечу, Він зруйнував Своєю Плоттю. Яким чином? Поклавши в плоті кінець ворожнечі. Бо, оскільки Він з’єднав плоть із Божеством, ясно, що здійснив примирення, бо два єства з’єдналися і поєдналися між собою. А з іншого боку, Він зруйнував ворожнечу і тим, що з’явився безгрішним і виконав весь закон. Бо закон був огорожею, тобто даний для безпеки, щоб захищати; а в разі порушення він створює перешкоду – гріх, через який ми не в безпеці залишаємося, а віддаляємося від Бога.

а закон заповідей вченням,

Щоб хто не сказав: що ж, якщо ми, звільнившись від колишнього порушення закону, знову змушені дотримуватися його? – він каже, що і його скасував. Бо, давши нам закон для утвердження нас, замість того, щоб покарати нас, коли ми його не дотрималися, Він зовсім скасував закон, подібно до того, як якщо б хто, доручивши дитину вихователю, коли вона не слухалася, взяв її від вихователя. “Законом” же “заповідей” називає його, тому що він був улаштовувачем життєвого порядку; а віру називає “вченням”, тому що вона встановлюється через вчення або догмати. Тому апостол ніби так сказав: замість життя Він ввів віру. Бо отримали ми виправдання не внаслідок заповідей, що визначали робити те чи інше, але “якщо увіруєш серцем, і сповідуватимеш устами, то спасешся” (пор. Рим. 10:9). Або ж називає вченням заборонні заповіді Господні, саме: “а Я кажу вам: не клянися зовсім” (Мф. 5:34), або “не гніватися” (Іс. 54:9) тощо.

щоб з двох створити в Собі Самому одну нову людину,

Не зробив елліна юдеєм, але обох привів у кращий стан. І не сказав: змінити, але: “створити”, – щоб сильніше висловити свою думку, і те, що потім від природних справ нам відступати не слід. “У Себе” (έν έαυτω) сказано або замість “через Себе Самого” (δι έαυτου), тому що не інший хтось зробив це, але Сам, ніби розплавивши іудея і язичника, створив одну нову й чудову людину. Або це означає, що Він Сам перший представив зразок і приклад, Сам з’явився наперед тим, чим зробив тих (еллінів та іудеїв); і що став посередині між обома, тримаючи, з одного боку, елліна, з другого – іудея, змішавши їх і видаливши все вороже, надприродно відтворив за допомогою вогню і води. Отже, у людській природі, яку Він прийняв, у природі, спільній і язичнику, і юдею, і прийнятій заради обох, – у ній же, звільненій від усякого тління й старіння, Він створив обох у єдину нову людину, вільну від гріховної старезності й неправди. І той, і інший характеризується вже не своїми власними якостями, але обох характеризує властивість єдиної людини, створеної за образом Христа. Але ще краще зрозумієш ці слова, якщо подумки уявиш Господа наріжним каменем, а цих двох збудованими на Ньому стінами;

створюючи мир,

И в отношении друг к другу (иудей ведь тогда сближается с язычником, когда становится верным), но особенно к Богу, что и важнее, как показывает ниже.

Еф.2:16. і в єдиному тілі примирити обох з Богом посередництвом хреста,

Не сказав: умирити (καταλλάξη), але – “примирити” (άποκαταλλαλλάξη), тобто знову примирити, показуючи, що й у давнину за допомогою закону людське єство було примиряється з Богом, але потім, оскільки через злочин закону ворожнеча ще більше посилилася, то воно знову потребувало примирення з Богом, яке, як остаточне, справедливо і називається примиренням (άποκαταλλαγ). “В єдиному тілі” – тобто у Своєму. Бо належне нам покарання Сам підняв через хрест, що й вище сказав: “Плоттю”. І знову двох створить у Собі. А на думку декого, “в єдиному тілі” означає те, що обох, котрі стали немов би єдиним тілом, якому Він є глава, примирив із Богом.

убивши ворожнечу на ньому.⁵

Не сказав: зруйнувавши, але сильніше – “убивши”, щоб вона вже не повставала. Яким же чином після цього знову виникає ворожнеча? Вона ніколи не повстає, але народжує іншу, бо знову грішиш. “У ньому” ж – або в хресті, або в тілі Своєму. Бо ворожнечу Він убив і на хресті, і в Своєму тілі, в якому й підняв хрест.

Еф.2:17. І, прийшовши, благовіствував мир вам, далеким і близьким,

Не іншого послав, але Сам прийшов, з’явившись у становищі слуги і раба, і “благовістив мир”, – до Бога, без сумніву: “далеких” – язичників і “ближніх” – іудеїв, тому що вони ближчими здавалися Богові. І Христос же говорив: “мир залишаю вам” (Ін. 14:27); мужнійте: “Я переміг світ” (Ін. 16:33), і ще: “Отець Мій полюбить вас” (Ін. 14:23), і: “все, чого будете просити, буде вам” (Мк. 11:24). А це все – ознаки, миру.

Еф.2:18. бо через Нього і ті й інші маємо доступ до Отця, в одному Дусі.

Своєю смертю знищив гнів і потім зробив нас люб’язними Отцеві через Духа, облагородивши нас однаковою благодаттю. Бо не дарував їм – більше, як близьким, а нам – менше, як далеким; але в єдиному Дусі обом дарував єдину благодать і таким чином привів до Отця. Або “в” вжито замість “через”, і тоді сенс був би такий: через Нього і Духа приведені ми до Отця.

Еф.2:19. Отож ви вже не чужі і не пришельці, а співгромадяни святим

Оскільки Син перебуває повік, то ті, які не знайдуть вишнього граду, – це мандрівники і пришельці. Але ми – не такі тепер, а співгромадяни святих; не просто іудеїв, а святих їхніх – патріархів і пророків, і приписані до того ж самого града, града, що на небі, вічного, якого і ті посилено шукали.

і свої Богові,

Чого ті ледве досягли за допомогою великих трудів, то ми отримали через благодать, ставши своїми (домашніми) Богові. Ось надія нашого покликання: бо в тій саме надії ми покликані, щоб отримати це.

Еф.2:20. будучи утверджені на основі Апостолів і пророків,

Бажаючи показати тісне єднання язичників із пророками й апостолами, каже: “будучи утверджені”, немов би кажучи: основою слугують пророки й апостоли, а ви доповнили решту споруди, тож усі склали один Божий храм. Це і означає бути надбудованими над патріархами і пророками, що в іншому місці він називає щепленням (Рим. 11:19). Апостолів поставив на початок, хоча вони за часом були останні.

маючи наріжним каменем Самого Іісуса Христа,

Усе тримає на Собі Христос. Бо наріжний камінь підтримує і стіни, і підвалини. І зауваж: іноді він називає Його тим, хто згори утримує все, у такому разі називає Його главою, іноді ж знизу тим, хто носить на Собі всю будівлю, подібно до наріжного каменя; а іноді називає і самою основою.

Еф.2:21. на Котрому вся будівля, складаючись злагоджено, зростає в святий храм у Господі,

На наріжному, каже, камені, тобто Христі, уся будівля, а саме – всі віряни, з’єднані органічно й безроздільно, зростають і поповнюються, щоб стати храмами Божими. “І поставлю оселю Мою посеред вас”, – каже, – “і буду ходити посеред вас” (Лев. 26:11-12). Бо і взагалі Церква (έκκλησία), тобто зібрання всіх віруючих, є храм Божий, і зокрема кожна людина. “У Господі” ж сказано замість – благодаттю Господа, а не нашими трудами. А словом “складаючись” показує, що не інакше можемо скластися в храм Божий, як ведучи таке життя, яке відповідає наріжному каменю.

Еф.2:22. на якому і ви будуєтесь Духом в оселю Божу.

І всі віруючі будуються в Ньому, і ви також, ефесяни, щоб бути оселею Божою в Дусі, тобто через сприяння Духа. Або ж “Духом” сказав на противагу чуттєвій будові, ніби кажучи: житло Боже духовне. Таке творення і відбувається до другого пришестя через віруючих.

* * *

⁵ У блаженного Феофілакта: “в ньому” замість: “на ньому”.

Глава третя

Еф.3:1. Задля цього я, Павел, став в’язнем Іісуса Христа за вас язичників.

Вказавши на піклування про нас Христа, говорить потім і про своє піклування. Оскільки, каже, Господь мій явив такі справи щодо нас, то необхідно і мені по можливості сприяти. Тому я в’язень за вас. І якщо Він був розіп’ятий, то я, принаймні, перебуваю в узах за вас. Словами ж “за вас язичників” вказав на таке: “не тільки ми вас не цураємося, але навіть і кайдани приймаємо заради вас і за честь собі ставимо іменуватися в’язнями Христовими”.

Еф.3:2. Як ви чули про домобудівництво благодаті Божої, даної мені для вас,

Натякає на слова Божі до Ананії: “він – Мій вибраний сосуд, щоб сповіщати ім’я Моє перед народами” (Діян. 9:15). І одкровення таємниці, бо не від людини дізнався її, називає “домобудівництвом благодаті”. Бо, каже, благодать Божа розпорядилася таким чином, щоб я був покликаний згори і зазнав сліпоти за непокору, щоб у такий самий спосіб прийти до покори. Але для вас, каже, була дана мені ця благодать. Бо Сам мені сказав, що “Я пошлю тебе далеко до язичників” (Діян. 22:21). Тому ви є діло благодаті, і я від себе нічого не приніс.

Еф.3:3. бо одкровенням мені провіщена таємниця

Ось справа благодаті – одкровення таємниці. І воістину таємниця – з крайньої нікчемності звести язичників у почесне становище, вище, ніж іудеїв.

(про що я раніше написав коротко),

Вказує на вищесказане ним, що язичники, які були далеко, покликані, що вони надбудовані над патріархами тощо.

Еф.3:4. тому ви, читаючи, можете збагнути моє розуміння таїни Христової,

Я написав, каже, не скільки треба, а за силою вашою і місткістю. І з цього ви можете сприйняти і зрозуміти моє розуміння таємниці Христової, тобто як я зрозумів таємницю Христову, або як я зрозумів, що Він сидить праворуч Отця і нас посадив із Собою, що в Собі сотворив обох на єдину нову людину, та інше, що належить до таємниці. Зрозумійте ж гідність мого розуміння з того, що стільки мені Бог відкрив. А що це знак великої честі, слухай: “для жодного люду Він так не зробив” (Пс. 147:9), саме, що Ізраїлеві сповістив “постанови Свої і правосуддя Свої” (Пс. 147:8).

Еф.3:5. яка не була провіщена людським синам минулих поколінь, а нині відкрита святим Апостолам Його і пророкам Духом Святим⁶,

Що ж? Невже не знали пророки? А як же Христос каже: “Мойсей і пророки про Мене писали”; і “досліджуйте Писання…” і “вони свідчать про Мене” (Ін. 5:39)? Але Павло, по-перше, говорить те, що не було відкрито всім людям, бо додав: “яка не була сповіщена колишнім поколінням синів людських”. А по-друге, те, що таким чином не було відкрито і пророкам, як тепер самою справою виявлено апостолам і новозавітним пророкам, Духом Святим. Бо якби Дух не навчив Петра, останній не прийняв би в Церкву язичника Корнилія з його домашніми (Діян. 10:3). І зауваж, не щодо обрізання, а щодо язичників дає Дух одкровення, бо великою справою було прийняття в Церкву зневажених язичників, яких зневажали. І настільки древні не знали цієї таємниці, що навіть і великий Петро потребував настанови Духа щодо цього.

Еф.3:6. щоб і язичникам бути співспадкоємцями, котрі становлять одне тіло, і співучасниками обітниці Його у Христі Іісусі⁷ через благовіствування,

Таємниця полягає в тому, що язичники стали співспадкоємцями і співучасниками обітниці Ізраїлевої. Бо ізраїльтяни брали участь в обітниці, як народ святий; і язичники, досі нечисті, стали учасниками з ними тієї ж обітниці, але яким чином? “У Христі”, тобто через віру в Христа, яка дійшла до них через благовістя. І не задовольнився назвою “співспадкоємцями” і “співучасниками”, – але, щоб показати більшу близькість і єднання, назвав “тими, що становлять одне тіло”. Бо язичники зі святими ізраїльтянами склали одне тіло, кероване єдиним главою – Христом.

Еф.3:7. служителем якого був і я за даром благодаті Божої, даної мені діянням сили Його.

Я став служителем цього благовістя і перебуваю в кайданах заради Нього; але це не моя справа, а дар божественної благодаті, яка дана мені не просто і не скупо, а щедро і рясно, як властиво давати всесильному Богові. Або ж – оскільки Він дарував мені це служіння, то забезпечив мене і силою. Бо марна гідність, якщо не поєднана з нею сила. Три речі нам потрібно вносити в служіння: душу, готову на небезпеки, мудрість і розум, і життя бездоганне, а Божа справа – давати силу, через яку все це стало б дійсним.

Еф.3:8. Мені, найменшому з усіх святих, дана благодать ця –

Маючи намір говорити про велич Божественної благодаті, дивись, з яким смиренням говорить він про себе. Бо після таких славних діянь він називає себе найменшим, не між апостолами, а між усіма святими, тобто віруючими. І це, як вираз смирення, вище за слова: “я недостойний зватися апостолом” (1Кор. 15:9).

благовіствувати язичникам недосліджуване багатство Христове

Какая благодать, говорит, мне дана? «Благовествовать язычникам». Ибо другие были посланы к обрезанным, а он к язычникам. Потому он и имеет нужду в благодати, что наименьшему вверено было наибольшее. Но, получив повеление обратить к Евангелию худших, чрез это становится великим, хотя и казался малым. Итак, это дело принадлежит благодати. Если же богатство Христово остается неисследованным даже и после Его явления, то не тем ли более неисследима сущность Его? Как же после этого Евномий хвалился постигнуть ее?

Еф.3:9. і відкрити всім, в чому полягає домобудівництво таємниці, споконвіку утаєної в Бозі,

Що покликані будуть язичники, це, можливо, знали Духом і пророки, і ангели; але щоб вони були покликані до таких благ, щоб навіть сісти на престолі Божому, – хто міг цього очікувати? Тому він і називає це таємницею, потаємною в Бозі від віків, тобто здавна, від початку. Бо невимовне це дивлення й одному Йому відомо.

Котрий все створив Іісусом Христом,

Чудово нагадав про творіння: створив, каже, все Бог через Христа. Бо “без Нього”, каже, “ніщо не сталось” (Ін. 1:3). І це через Нього відкриває.

Еф.3:10. щоб нині стала відомою через Церкву начальствам і властям на небесах різноманітна премудрість Божа,

Ані верхні початки і влади, ані дольні не знали таємниці прославлення язичників. Бо і ангели, і архангели знали тільки те, що Ізраїль був уділом Господа і народом Його. І Гавриїл також знав тільки те, що Він (Месія) врятує народ Свій від його гріхів. А що і язичники досягнуть такої честі, це дізналися тепер і гірські, і дольні сили через Церкву, тобто через благодіяння, зроблені нам. Бо благодіяння до нас були для них учителями мудрості Божої. І називає “премудрість” не просто різною, а “різноманітною”, вказуючи на її особливу перевагу і незбагненність. І Григорій Ніський каже, що до воплочення небесні сили просто знали Божественну мудрість, а саме: так як Він створив усе єдиною Своєю волею, то вони визнавали Його могутнім, і так як усе зберігав своїм мудрим промислом, то вважали мудрим промислителем. І в цьому немає нічого різноманітного, тобто щоб інше було й інше Він зробив. Але після втілення Бога Слова з протилежного виникає протилежне, зі смерті – життя, з немочі – сила, з безчестя – слава і з усього, здавалося б, низького – благопристойне. Таким-то чином стала відома різноманітна премудрість і сила Божа небесним силам. Бо, коли ми дізналися, тоді й вони – через нас, бачачи, яких благ удостоєна Церква, і через неї приходячи до пізнання.

Еф.3:11. за предвічним визначенням, яке Він здійснив у Христі Іісусі, Господі нашому,

Хоча тепер тільки пізнана, каже, мудрість того, що сталося з нами, але воно здавна було зумовлене. “За предвічним визначенням”, тобто за передбаченням майбутніх віків. Бо Бог знав майбутнє і таким чином визначив наперед. Вираз “яке Він здійснив у Христі Іісусі” відноситься до мудрості або до домобудівництва, яке здійснив Отець через Сина. А Златоуст, читаючи замість: ήν εποίησεν – “яке виконав”, ων εποίησεν – “які створив” (виконав), каже, що віки (тобто віки, час) Бог створив (або “виконав” – εποίησεν) через Сина.

Еф.3:12. в Котрому ми маємо дерзновіння і надійний доступ через віру в Нього.

Що все через Христа сталося, це видно, каже, з того, що Він є Той, Хто привів нас. Однак не як бранці ми приведені, і не як грішники, але маємо відвагу, і не просто, а з надією і сподіванням. Звідки ж нам це? Від віри, каже: вона, звільнивши від гріхів, вклала в нас відвагу і надію.

Еф.3:13. А тому благаю вас не сумувати з приводу моїх заради вас скорбот, які є ваша слава.

“Тому”, каже. Чому ж? Тому що велика таємниця вашого покликання і велика справа мені ввірена, саме проповідь до вас, і необхідно мені піддатися кайданам і терпіти зло від тих, хто не розуміє таємниці та чинить опір їй; тому благаю вас, не сумуйте, тобто не лякайтеся й не бентежтеся, начебто відбувається щось дивне. Бо слава ваша в тому більше й полягає, що Бог так полюбив вас, що не тільки Сина Свого віддав за вас, а й нас, рабів Своїх, заради вашої користі наразив на небезпеки й кайдани. Якщо ж мої скорботи служать до вашої слави, то набагато більше ви прославитеся через власні скорботи. Тому, навіть якщо б і самі ви зазнали скорботи, не падайте духом.

Еф.3:14. Для цього я преклоняю коліна свої перед Отцем Господа нашого Іісуса Христа,

Еф.3:15. від Котрого іменується всякий рід на небесах і на землі,

Оскільки ви удостоїлися такої любові і незбагненні ті блага, які ви здобули і які ще отримаєте в майбутньому, то я молю, каже, щоб дарована вам була благодать Христа, що вселився у вас, – благодать осягнути це і пізнати, наскільки ви возлюблені. А що це благання напружене, позначає словами: “схиляю коліна мої”. Від верховного Отця, каже, “всякий рід”: “на землі” – племена називає батьківщинами, які отримали таку назву від імені батьків; “на небесах” же, – оскільки там ніхто ні від кого не народжується, – батьківщинами позначає окремі сонми, тобто і гірські, і донні чини Він створив, і від Нього походять ті, що йменуються батьками.

Еф.3:16. щоб дав вам, по багатству слави Своєї, міцно утвердитися Духом Його у внутрішній людині,

Еф.3:17. вірою вселитися Христові в серця ваші,

Еф.3:18. щоб ви, вкорінені і утверджені в любові,

Чого ж я молю для вас? Нехай дасть вам Бог, багатий і той, хто бажає прославлення імені Свого, утвердитися в боротьбі зі спокусами, щоб не тільки не бентежитися ними, а й переносити їх. І не задовольняється виразом “утвердитися”, але додає: “міцно”, просячи рясних для них благ. Як же “утвердитися”? “Духом Його”, бо Він є тим, хто подає міцність. Як і Ісая називає Його “Духом міцності”. І не тільки утвердитися, але набагато більше і сильніше, – “вселитися Христу в серця ваші”, не на поверхні, а в глибині. Яким же чином? “Вірою”. Бо у вірних серцях мешкає Христос, приходячи з Отцем і творячи в них обитель, як Він і передбачив (Ін. 14:23). А цього ви досягнете, коли вкоренитеся в любові Його і не будете вагатися і бентежитися. Отже, апостол просить для них двох благ: щоб вони зміцнилися Духом і щоб вселився Христос у серця їхні; або ж щоб ви, каже, утвердилися і стали гідними того, щоб вселився Христос у серця ваші.

могли зрозуміти з усіма святими, що є ширина і довгота, і глибина і висота,

Про що спочатку він молився, щоб дано було їм Дух премудрості й одкровення для пізнання того, у чому полягає надія на їхнє покликання та інше, – те й тепер каже: щоб ви “могли зрозуміти разом з усіма” віруючими таємницю здійсненого заради вас, – вона настільки велика, що тягнеться в усіх напрямках. Тому й описав її зовнішніми рисами, приписуючи їй і верх, і низ, і бічні сторони. Бо, каже, хоча я й пояснював, неможливо з моїх слів зрозуміти це в достатній мірі, але тільки через Духа Святого: не інакше ви можете осягнути це, як отримавши підкріплення від Духа. Бо потрібна велика фортеця, і якщо не вселиться у вас Христос, ми нічого не в змозі зробити. Григорій же Ніський каже, що широтою, довготою, глибиною і висотою позначається хрест: тому апостол молився за ефесян, щоб вони змогли осягнути таємницю Хреста. Бо все домобудівництво ним об’єднуються, і найважливіше в ньому – Хрест, у якому особливо проявляється любов Божа, як і Господь каже (Ін. 14:12). Тому й Павло вказує на цю любов.

Еф.3:19. і зрозуміти любов Христову, яка перевищує розуміння,

І нехай зможете, каже, пізнати любов Христову, що перевищує всяке розуміння. Як же ми пізнаємо її, коли вона перевищує всяке розуміння? По-перше, він сказав, що любов перевершує розуміння, звісно, людське; а ви не людською думкою, але Духом пізнаєте її. Потім, не те він сказав, що пізнаєте точну міру її, але те саме, що вона велика і перевищує всяке розуміння. Це молю пізнати вам Духом. І хто ж, каже, не знає цього? Усі: і ті, які нарікають на повсякденну дійсність, і ті, які віддають перевагу мамоні перед Богом. Бо якби пізнали її, ми і на Провидіння не нарікали б, і до теперішнього не були б прихильні, відступивши від Бога, який так нас полюбив. Зауваж також, якщо любов Його перевищує всяке розуміння, наскільки ж більша істота Його?

щоб вам сповнитися всією повнотою Божою.

Двояко це розуміли: або нехай пізнаєте, каже, що в Отці, Сині та Святому Дусі приймає від нас Бог поклоніння, бо це становить повноту Бога – троїчність; або ж – нехай сповнитеся, каже, всілякої чесноти, якою сповнений Бог. Але краще, гадаю, розуміти так: будьте досконалі в усьому за образом Божої досконалості, пізнаючи, наскільки можливо, все божественне.

Еф.3:20. А Тому, Хто силою, що діє в нас, може робити незрівнянно більше того, чого ми просимо, або про що помишляємо,

Еф.3:21. Тому слава в Церкві у Христі Іісусі в усі роди повік. Амінь.

Я, каже, прошу, але Він і більше, ніж міститься в моїй молитві, зробить. Бо не тільки все, чого хто просить, а й більше Він може зробити, і “незрівнянно більше”, тобто щедро і з надлишком. І подвійно надлишок вказує: “незрівнянно” і “більше”. Бо можливо зробити і більше від прошеного, але не “незрівнянно”, що означає щедро і з надлишком. Але Бог може і те, і інше. Як Він і справді спромігся і здійснив у нас велике й надзвичайне, усиновивши ворожих Йому язичників, тож уже з того, що Він здійснив для нас, зрозуміло й те, що сказано. І справедливо закінчує промову славослів’ям, прославляючи благодійника і водночас показуючи велич вчиненого для нас. Бо не дивувався б, якби не дарував Бог стільки, скільки потрібно для збудження подиву і прославлення. Не просто також говорить: “Тому слава”, але “у Христі Іісусі”. Бо справді ніхто не може і прославити Бога, як тільки благодаттю і силою Христовою. Бо Він подає нам дар прославлення і навчає, як це зробити. “У Церкві” слава Божа, і справедливо: бо вона перебуває безперестанку і “ворота пекла не здолають її” (Мф. 16:18). Тому і славослів’я це буде вічне.

* * *

⁶ У блж. Феофілакта опущено слово “Святим”.

⁷ Слово “Іісусе” опущено у блж. Феофілакта.

Глава четверта

Еф.4:1. Отож я, в’язень заради Господа, благаю вас поводитися гідно звання, до якого ви покликані,

Не панувати має вчитель, а служити учням заради їхнього спасіння. Тому й Павло, як слуга, благає. Виставляє навіть узи свої для успішності прохання. “В’язень” адже “в Господі”, тобто не за погану справу, а заради Господа. Отже, надайте повагу узам заради Господа. Про що ж я молю? Не про себе, а про вас, щоб ви жили гідно свого звання. Адже ви покликані до великого: сидіти разом із Христом і царювати разом із Ним, і не слід соромити своєї гідності справами, негідними Христа. Від догматичного ж вчення перейшов до морального, надаючи тим солодкість своєму слову.

Еф.4:2. з усякою смиренномудрістю

Показує, яким чином можливо “поводитися гідно звання”, якщо ми будемо смиренними. Бо тоді ти цілком зрозумієш, який ти є і чого удостоївся; і упокоришся, і постараєшся служити своєму благодійникові. І до того ж воно служить основою всякої чесноти; тому й Господь почав Свої заповіді блаженства звідси, називаючи блаженними убогих духом, тобто смиренномудрих. “З усяким”, каже, “смиренномудрістю”, не на словах тільки, а й на ділі, у зовнішньому вигляді й голосі, і не так, щоб у ставленні до одного показувати себе смиренним, а до іншого – ні, а у ставленні до кожного, малий він буде, чи великий.

й лагідністю та довготерпінням,

Бо можливо бути і смиренним, і водночас запальним і гнівливим; але таке смирення марне.

терплячи один одного любов’ю,

Навчає, яка користь лагідності й довготерпіння, – це поблажливість один до одного. Потім, щоб хто-небудь не сказав: як же я буду поблажливий до ближнього, коли він гнівливий і зухвалий? – він вказує і спосіб – у любові. Бо, якщо ми будемо мати любов, то будемо поблажливими один до одного.

Еф.4:3. прагнучи зберігати єдність духу в союзі миру.

Як у тілі дух усе об’єднує і об’єднує, так і Церкву об’єднує Святий Дух, хоча ми різні і за родом, і за характером, і за заняттями. І через Святого Духа ми стаємо єдиним тілом. Отже, постараємося зберігати це єднання, живучи в мирі один з одним. Бо якщо ми не матимемо союзу любові й не житимемо в мирі одне з одним, то занапастимо ту єдність, що її дарував нам Дух, – так само як якби виникла суперечка між рукою або ногою та рештою тіла, і вони відмовилися від союзу з іншими членами, то вони вже не були б під владою одного духа. Отже, потрібна велика ретельність, і ми не ліниво повинні підтримувати мир, міцно з’єднуючись один з одним, щоб, куди один прагне, і інший теж (бо такі союзники), а не мимовільно розпоряджаючись собою; тоді тільки будемо в єдиному Дусі.

Еф.4:4. Одне тіло і один дух,

Не просто любові шукає Павло, але любові, що робить усіх єдиним тілом, через повне єднання одне з одним, так, щоб, як члени тіла, вони співчували і співраділи одне одному. “І один дух”. Чудово це сказав, показуючи, що, ставши одним тілом, вони будуть і одним духом, або ж що можливо бути єдиним тілом, але не єдиним духом (подібно до того, як якби хто був у дружбі з єретиками, але не слідував їхньому вченню). Або ж: отримавши один дух вірою, ви повинні бути і в однодумності. Або ж духом називає однаковий у всіх душевний настрій і однодумність, нібито так кажучи: одне тіло і одна душа.

як ви й покликані до однієї надії покликання вашого;

Бог каже, покликав вас до одного й того самого, усім дарував життя, однаково для всіх став головою, усіх поєднав і посадив із Собою і просто всіх прийняв з однаковою честю, і всі маємо одну й ту саму надію. Через це ви маєте бути єдині й за союзом любові. Бо у відношенні до нього ми рівні, хоча й розрізняємося на землі.

Еф.4:5. один Господь, одна віра, одне хрещення,

Адже немає того, щоб ти мав вищого Господа, а той нижчого; щоб ти спасався вірою, а той справами; щоб тебе робило вільним хрещення, а того немає.

Еф.4:6. один Бог і Отець усіх, Котрий над усіма, і через усіх, і в усіх нас.

Тобто Він над усім і через усе проникає Своїм промислом і управлінням, і у всіх нас мешкає. Зауваж також, що єретики прийменник “через” відносять до Сина, а (прийменник) “у” – до Духа, начебто він має применшувальне значення⁸: а вони додаються до Отця, звісно, не для приниження Його.

Еф.4:7. Кожному ж з нас дана благодать у міру дару Христового.

Якщо все, як кажеш, спільне, чому ж один має більше дару, а інший менше? Бо це збуджувало в них, у коринфянах і багатьох інших, заздрість. Вирішуючи це, апостол каже, що кожному дано дар тією мірою, якою визначив Той, Хто дарував. Тому, оскільки це дар, будь задоволений, тому що ти все-таки його отримав, а не даний він тобі як щось належне. А оскільки цю міру визначив Бог, то не цікався. Бо якщо Бог визначив, то, звичайно, це зробив цілком відповідно. Отже, необхідне і без чого не можна бути християнину – це спільне для всіх, а якщо хтось має дещо більший дар, то ти не журися, бо й більша праця з’єднується з ним, як про це скаже попереду. І не сказав: у міру віри кожного, щоб не вдалися до малодушності ті, котрі мають мало її, але в бажанні Того, Хто дає, ставить міру, щоб зовсім навіть і не наважувалися міркувати.

Еф.4:8. Тому й сказано: піднявшись на висоту, полонив полон і дав дари людям (Пс. 67:19) ⁹.

Що Він дав дар, це говорить, видно зі слів пророка; Він дав дарування людям. Але пророк каже: ти отримав дари, а це те саме, тому що Бог, даруючи дари, натомість приймає служіння. А хто отримує дари, отримує їх для того, щоб робити і трудитися. Тому не повинно бути бездіяльним. “На висоту” ж зійшов – або на хрест, або на небо у вознесенні, що навіть краще, як видно з подальшого. Про який же полон говорить? Про полон диявола. Бо Він узяв у полон диявола, і смерть, і клятву, і гріх, а також і нас, колишніх під владою диявола, які були винні в сказаному.

Еф.4:9. А «піднявшись» що означає, як не те, що Він і сходив раніше в пекельні місця землі?

Еф.4:10. Хто зійшов, Той же і піднявся вище всіх небес, щоб наповнити все.

Говорячи тут про смирення, Павло як приклад вказує на Христа, як і в Посланні до Філіппійців (Флп. 2:8), кажучи: як Він не відмовився зійти, так і ви не відмовляйтеся через смиренність принижувати себе. А що зійшов, це видно з виразу пророка: “зійшовши”, тому що стосовно Бога, коли говориться “зійшовши”, необхідно вже розуміти, що Він колись сходив, а щодо людини ще ні. Куди ж сходив? У пекло: його, звісно, називає “пекельні місця землі”, за загальним розумінням. Як говорив і Яків: “зведуть твої раби сивину раба твого, нашого батька, у смутку до шеолу” (Бут. 44:31); і Давид: “коли Ти замовкнеш до мене, я стану подібний до тих, що сходять до гробу” (Пс. 27:1). Отже, Він сходив у найнижчі краї, за якими вже немає нічого іншого, і зійшов вище за всіх, над чим уже немає більше нічого. І це сходження не перешкодило Його піднесенню. Тому і ви, якщо упокорите себе, піднесетеся. Заради того Він це і вчинив, щоб все наповнити Своїм пануванням і силою, по плоті, так як по Божественності і раніше все наповнював. Все це йде проти Павла Самосатського і Несторія. Бо Той, Який зійшов – вочевидь, як горній мешканець зійшов, і через втілення на землю, і через смерть у пекло, – один і Той самий, а не різний.

Еф.4:11. І Він поставив

І знаменно сказав: “Він”. Бо Той, Хто так подбав про нас і Який заради нас не відмовився зійти навіть до найнижчих меж, не просто розподілив дари, але, без сумніву, з мудрістю і користю. Як же після цього ти сумуєш, що нерозсудливо зроблено розподіл? А в одному місці говорить, що Дух розділяє: “в якому вас Дух Святий поставив” (Діян. 20:28) і: “все ж це робить один і той самий Дух” (1Кор. 12:11); в іншому ж відносить це до Отця: “інших Бог поставив у Церкві по-перше, Апостолами” і т. д. (1Кор. 12:28), і: “я насадив, Аполлос поливав, але Бог зростив” (1Кор. 3:6). А тут відносить до Сина. Таким чином, єдина дія трьох.

одних Апостолами, інших пророками,

Перші – апостоли, бо й дар пророцтва мали, а пророки, саме новозавітні, не мали апостольства.

інших Євангелістами,

Або ті, які написали Євангеліє, або ті, які, хоча не ходили всюди, але благовістили Євангеліє, подібно до Пріскілли й Акіли (Діян. 18:3).

інших пастирями та вчителями,

Так називає тих, яким довірено Церкви, – єпископів, як Тимофій, Тит і їм подібні. Але можеш розуміти під пастирями і пресвітерів, і єпископів, а під учителями – і дияконів навіть. Бо і вони, маючи звання очисників (καθαρτικην τάξιν), за допомогою слова очищають народ.

Еф.4:12. на довершення святих, на діло служіння, для творення Тіла Христового,

Бачиш, яка гідність? Кожен говорить, робить, кожен служить справі творення Тіла Христового, або Церкви. Навіщо ж ти сумуєш, як той, хто отримав менший дар? Адже навіть і ти сприяєш “звершенню святих”, тобто користі віруючих і їхньому вдосконаленню. Отже, дивись, отримавши дар до творення інших, із заздрості до більших дарів не згуби самого себе. До того ж, якщо до вдосконалення віруючих інший і отримав більший дар, зрозумій, що і більша праця і служіння з’єднується з ним, і більша тому відповідальність. А з іншого боку, чи не сатанинська властивість – заздрити тому, хто звершує і творить Тіло Христове? Богопротивнику ж це пристойно.

Еф.4:13. аж доки всі прийдемо до єдності віри й пізнання Сина Божого,

Доти, каже, повинно всім нам, тим, хто отримав дари, робити, трудитися й творити, доки не прийдемо до єдності віри, тобто доти, доки не з’явимося всі тими, хто має одну віру, не відрізняючись у догматах і не маючи між собою розбіжності в тому, що стосується життя. Бо тоді буде істинна єдність віри, тоді пізнаємо Сина Божого, коли матимемо праву думку в справі вчення і зберігатимемо союз любові. Бо Христос є любов.

в мужа досконалого, в міру повного віку Христового;

Під образом досконалого мужа і міри віку говорить він про досконале пізнання догматів, так само як і під виконанням Христовим розуміє досконале і цілковите пізнання Його та віру, що Він, один із Трійці й рівний Отцеві, став Людиною, єдиною іпостассю у двох єствах, волях і діях, що разом із тілом сидить разом з Отцем і знову прийде, а також і все інше, що право про це думають і кажуть. Як же після цього в іншому місці він називає наше пізнання недосконалим? На відміну від майбутнього знання, а тут щодо незмінності пізнання називає його досконалим. Бо, коли ми не будемо вагатися, тоді будемо досконалі, як видно з наступного.

Еф.4:14. щоб ми не були вже дітьми, які вагаються і захоплюються всяким вітром учення

Будемо ж, каже, твердо й непохитно триматися тієї малої міри, яку ми одержали, і не будемо, подібно до дітей, вагатися й захоплюватися всяким вченням. На те й дано дари, щоб будувати й утверджувати, щоб не хиталася будівля. Словами “щоб ми не були більше” показав, що раніше вони були такими. Включає навіть і себе самого, щоб не докорами, а добротою виправляти. А кажучи “вагаються”, показує, в якій небезпеці перебувають душі нетвердих у православ’ї. І, висловлюючись образною мовою, називає вітрами різні вчення.

за людським лукавством (κυβεία) і підступами хитрого зваблювання,

Словом “лукавий” (κυβευτής у грецькому оригіналі) називаються ті, хто отримував прибуток від гри в кості. Такі й лжевчителі, які поводяться з людьми дуже простими, як із кістками, як їм завгодно. Отже, не будемо, каже, обертатися в цьому лукавстві “за хитрим мистецтвом зваблювання”, тобто обертатися і схилятися до того, чого бажає зваблива підступність лжевчителів. Бо все їхнє мистецтво і хитрість спрямовані ні до чого іншого, як до обману. І прекрасно додав: “людей”, бо справа Божа не містить у собі лукавства й обману.

Еф.4:15. а істинною любов’ю всі зростали в Того, Котрий є глава Христос,

Хитрі й лукаві на словах усе мають фальшиве й неправдиве, і нічого в них немає здорового й стійкого. Ми ж, будучи щирі в любові до Бога і ближнього, не хибне маючи вчення і живучи нелицемірно (бо тут, здається, він дає і уроки життя), нехай зростимо у Христі все наше – і життя, і догмати. Бо з Ним, як Главою, ми повинні узгодити все своє, щоб не приносити нічого неузгодженого і такого, що не гармонує з Главою, але все мати зрощеним за Ним.

Еф.4:16. з Котрого все тіло, яке складається і з’єднується всякими зв’язками, що взаємно скріплюються, при дії в свою чергу кожного члена, одержує прирощення для створення самого себе в любові.

Думка цього місця така, хоча й неясно висловлена: як у тілі дух, сходячи з головного мозку по нервах, не просто повідомляє всім членам чутливість, а відповідно до властивостей кожного: одному, здатному сприйняти більше, – більше, а здатному сприйняти менше – менше; так і Христос нашим душам, які є Його членами, роздає Свої благодатні дари не просто, а “за дії на свою міру кожного члена”, тобто скільки кожна в змозі вмістити, і в такий спосіб усе тіло “отримує приріст для творення самого себе в любові”. Та інакше й неможливо сприйняти допомогу згори Духа, що сходить, Який нас оживляє і відроджує, якщо ми не будемо з’єднані й об’єднані любов’ю, як одне тіло. Подібно до того, як якби приблизно рука, відокремлена від тіла, не могла б більше сприймати впливу від духа, тому що вона відчужена від тіла; так і ми, якщо не матимемо єднання, не отримаємо благодаті Духа, яка виходить від Глави нашого Христа. Для того-то і сказав: “тіло, що складається і з’єднується”, щоб показати, що члени не просто покладені один поруч з одним, а з’єднані між собою, і кожен займає своє місце, не вивихнутий і не спотворений. Отже, наша справа самих себе скріплювати і з’єднувати за допомогою любові, а справа Христа – Голови нашої – посилати Духа. Отже, вся мова про смирення і єднання. Слова ж “за допомогою всяких взаємно скріплюючих зв’язків” показують, що Дух, що розливається і подається Головою, відчутно стосується всіх. Отже, тіло росте і твориться через те, що подаяння Духа торкається членів і що Він діє в них (бо це означає “під час дії”), або що їм приносить силу діяти.

Еф.4:17. Тому я кажу і заклинаю Господом, щоб ви більше не робили так, як роблять інші народи через суєтність розуму свого,

Учителеві властиво не тільки вмовляти, а й лякати, показуючи, що Сам Бог стоїть перед своїми учнями, як це і робить тут Павло. “Заклинаю”, каже, вас “Господом”, тобто приводжу у свідки Господа, що я не приховав від вас, що треба було сказати. І не сказав: не живіть так, як ви живете, щоб не вразити їх, але: “як чинять інші народи”, прикладом інших наставляючи їх. “За суєтністю” ж “розуму” чинили, тому що служили ідолам, були рабами пристрастей і віддавалися суєті світу. А те, що називається суєтою, тому так називається, що ми користуємося ним суєтно; бо не за своєю природою воно суєтне, бо все створене добре вельми.

Еф.4:18. будучи потьмарені в розумі, відчужені від життя Божого,

Хоч і сяяло світло богопізнання і чистого життя, але вони затьмарили себе, знесиливши душевний зір імлою пристрастей і життєвих турбот. Так, великий і нездоланний потік представляють пристрасті і мирські турботи, що затьмарюють розум. Тому ті, хто живуть, так і відчужені від життя Божого, тобто від життя по Богу. Тому що життя розумне полягає в тому, щоб розуміти істину. А сліпий по відношенню до неї в істинному сенсі і не живе, тому що істина є сутність і світло розуму.

через їхнє неуцтво та жорстокість серця їхнього.

Отже, якщо вони перебувають у невіданні, за що ж ти їх звинувачуєш? Необізнаного треба навчити, а не звинувачувати. Але це невігластво, каже, сталося в них унаслідок озлоблення, тобто нечутливості; а нечутливість – унаслідок нахилу їхнього нечистого життя, тож вони варті звинувачення. Та послухай, і що далі слідує.

Еф.4:19. Вони, дійшовши до бездушності, віддалися розпусті так, що чинять всяку нечистоту з ненаситністю.

Чи не бачиш, що з доброї волі вони стали настільки бездушними? “Дійшовши до бездушності”, тобто зовсім зледащіли, не бажаючи робити нічого доброго, дійшовши до цілковитої байдужості та ніби збожеволівши, “вдалися до розпусти”. Для чого ж? Щоб чинити нечистоту, тому що її (нечистоту) поставили собі заняттям і безперестанною справою, і не один вид її, а всяку. Як же після цього могли вони не втратити чутливості, віддавшись всякого роду нечистоті? Бо нечисте життя є причиною і лукавого вчення і призводить до нерозуміння всього доброго. Тому, коли в іншому місці почуєш, що Бог зрадив мінливому розуму (Рим. 1:28), пам’ятай і ці слова і, зіставляючи те й інше, розумій, що Бог називається таким, що зрадив тих, хто сам себе зраджує, тобто допустив і залишив їх, тому що вони самі зробили себе гідними того. І навіть виразом “з ненаситністю” вказує на добровільну в них бездушність. Бо, каже, їм можна було і грошима, і задоволеннями користуватися помірковано, а вони, вдавшись до непоміркованості, в усьому огрубіли і стали нечутливими до всього доброго.

Еф.4:20. Але ви не так пізнали Христа;

Еф.4:21. тому що ви чули про Нього і в Ньому навчились,– бо істина в Іісусі,–

Еф.4:22. відкинути колишній спосіб життя старої людини,

У такому-то становищі перебувають язичники; “але ви не так пізнали Христа, бо ви чули про Нього і в Ньому навчилися”, тобто після того, як пізнали Христа. І не сумніваючись, але цілком упевнено говорить так. Бо в тому й полягає пізнання Христа, щоб жити доброчесно; так само як і той, хто погано живе, не знає Христа. “Вони говорять, що знають Бога, а ділами відрікаються” (Тит. 1:16). Слова ж “так як істина в Іісусі” розумій так: не так, як язичники ходять, так би і вам у тому ж залишатися. Бо не суєта – справа Христова, але істина, вчення і життя. Гріх є неправда, бо позбавлений істотності і не має мети; чеснота ж – істина, бо стійка і має мету. Чого ж ви навчилися, у чому полягає Христова істина? У тому, що ви відклали стару людину, тобто звичаї колишнього життя і життя старе і винне гріху.

яка зотліває в спокусливих похотях,

Двояко це можеш розуміти: або як похіть тліє, так і сама людина, тобто розум, розтліває. Яким же чином похоті тліють? Від хвороби і старості в’яне краса, і міцність точно так само, і взагалі все нарешті руйнується смертю. Бо “того дня”, каже Давид, “зникають усі думки його” (Пс. 145:4). Або ж: “у похотях” сказано замість: від похотей. Бо від них розтлівається ваша стара людина, як бавовняний папір і залізо, від чого народжуються, від того й гинуть. Бо і любов до слави губить, що стосується душі – завжди, але буває інколи й тілесно; і задоволення теж. Чудово ж назвав і спокусою насолоду, що походить від них. Бо все це є фальсифікація й обман, бо задоволенням тільки видається, а по суті є гіркота. Спокуса в тому й полягає – здаватися одним, і бути іншим.

Еф.4:23. а обновитися (άνανεουσθαι) духом розуму вашого

Щоб хто-небудь не подумав, що вводить іншу людину, він каже: “оновитися”, тобто те, що занепало, онови і зроби іншим. Тож предмет – один і той самий, зміна ж тільки в характері та думці. Яким же чином могло б відбутися це оновлення? Через Святого Духа, Який оселяється в нашому розумі, тому що Дух не терпить старих діянь. Сказане таким чином має сенс: оновлюйтеся духовним оновленням у розумі вашому, а не тілесним, що відбувається в тілі.

Еф.4:24. і одягнутися в нову людину,

Чи бачиш, предмет один, який втягує в себе і вдягається: але одяг різний, саме: порок і чеснота? Бо як легко роздягнутися й одягнутися, так само легкі порок і чеснота, якщо побажаємо. Чому ж представляє порок і чесноту під образом людини? Тому що справами характеризується людина, і вони не менше за єство показують людину – добра вона чи зла. Отже, нова людина – це оновлена хрещенням, яка має бути і міцною, і такою, що не має ушкодження, і здоровою, бо все це властиво молодості.

створену за Богом, в праведності і святості істини.

Ця людина, каже, створена не за похіттю, а “за Богом”, тобто від Бога те створіння, яке Йому угодне, у купелі не від води і землі, але “в праведності і святості”. Бо в тому – сутність такої людини. Правда – взагалі чеснота, як зазвичай ми й називаємо праведною людиною бездоганного. І Господь, кажучи: “якщо праведність ваша не перевершить праведності книжників і фарисеїв” (Мф. 5:20), – має на увазі тут будь-яку чесноту. “Святість” же є чистота і виконання всього належного; як, наприклад, по відношенню до померлих ми говоримо: οσίαν – коли хто по відношенню до них виконав належне10, і ще άφιοσάμην (я відбувся – все зробив). Але оскільки в Старому Завіті говорилося про правду, то він каже, що вона була образом цієї праведності. Я ж кажу тобі про правду істини і Євангелія. Або на противагу зовнішній і лицемірній правді він вказав на правду істинну. Хоча ця людина і створена в хрещенні в правді й преподобії, але їй і тепер слід вдягатися ними через життя і справи. І коли ти чуєш, що маєш зодягнутися, то вже думай, що ніколи не слід викриватися, як і сказано: “зодягнув він прокляття, немов свою одіж” (Пс. 108:18), і “зодягає Він світло, як шати” (Пс. 103:2). І ми маємо звичку говорити: такий-то одягнув на себе личину такого-то.

Еф.4:25. Тому, відкинувши неправду, говоріть правду кожний ближньому своєму, бо ми члени один одному.

Сказавши про стару людину взагалі, потім описує її і по частинах. І, по-перше, усуває неправду у ставленні одне до одного і, що особливо важливо і здатне пробудити сором, бо ми члени одне одному, – ніби так кажучи: невже око, побачивши звіра, бреше – ногам і перешкоджає їм бігти? Або ж нога, відчувши глибокий рів, що ховається під очеретям і землею, невже бреше і не дає знати оку, щоб воно подивилося в інший бік і знайшло обхід? І взагалі в усьому ти знайдеш те саме. Тож і ми також не будемо брехати одне одному, бо ми – члени одного тіла.

Еф.4:26. Гніваючись, не грішіть:

Сказавши: “не брешіть”, потім, оскільки від неправди часто походить гнів, він каже: добре було б зовсім не гніватися, але якщо трапиться, то, принаймні, не доводьте себе до гріха, непомірно вдаючись до гніву. А дехто каже, що один тільки є безгрішний гнів, – саме проти демонів і пристрастей, який і пропонує нам тут святий апостол.

хай сонце не зайде у гніві вашому;

Нехай не залишається, каже, в тобі надовго це почуття, і нехай не залишає вас ворогами призахідне сонце, щоб світло його не осяяло вас негідними, і щоб ніч ще більше не розпалила цього вогню через помисли і не сприяла виникненню злих умислів.

Еф.4:27. і не давайте місця дияволові.

Ворогувати один з одним – значить давати місце дияволу. Бо доти, доки ми з’єднані та згуртовані, він нічого не приносить свого, бо не знаходить місця; коли ж помітить якийсь розбрат у нас, тоді, знаходячи місце, просовує спершу голову, подібно до змія, а потім забирається й усім своїм звивистим тілом.

Еф.4:28. Хто крав, більше не кради,

Бачиш, які члени у старої людини: брехня, злопам’ятство, злодійство? І не сказав: нехай буде покараний той, хто краде, – але: нехай відстане, каже, від цього зла. Бо то справа зовнішніх судилищ, а це – вчення Христове. Де ж так звані катари (καθαροί – чисті), а насправді сповнені всякої нечистоти, які відкидають покаяння? Нехай вони почують, що зняти з себе ганебне ім’я – значить не відстати тільки від гріха, а й робити щось добре. Бо послухай, що говорить далі.

а краще працюй, роблячи своїми руками корисне, щоб було з чого подавати тому, хто в потребі.

Бо не достатньо відстати від гріха, а потрібно вступити на протилежний йому шлях добра. Раніше він робив зло? Тепер нехай чинить добро, – і не просто, а із зусиллям: щоб, з одного боку, зламати тіло, яке раніше внаслідок бездіяльності навикло до зла, а з іншого – щоб у достатній кількості мати засоби для життя і продовольства, щоб приділяти і іншим, – і щоб той, хто колись інших оббирав, тепер доброзичлив до інших. Чудова справа! Євангеліє перетворює на ангелів мало не демонів!

Еф.4:29. Ніяке гниле слово хай не виходить з уст ваших,

Гнилим називає слово дозвільне: нерозважливе і недоречне, якими є жарт і марнослів’я. Але ще більш гнилим і, так би мовити, смердючим є срамослів’я, лайка і наклеп. Бо не за діло тільки, а й за слова дамо відповідь.

а тільки добре для навчання у вірі (χρείας), щоб воно давало благодать тим, що слухають.

Тобто говоритимемо те, що повчає ближнього, потрібне в майбутній потребі, і не передчасно і марно, щоб ті, хто слухає, залишилися нам вдячними. Бо якщо ми говоритимемо корисне для душі, то ті, хто слухає, як ті, хто отримав користь, будуть вдячні. Або: щоб слово ваше, каже, зробило їх облагородженими. Бо як миро подає благодать тим, хто його отримує, так точно і душекорисне слово. Бачиш, як Павло, до чого переконує завжди, про те й тепер просить нас, щоб ми наставляли ближнього, тобто самих себе. Бо той, хто радить корисне для душі іншому, звісно, набагато раніше те робить самому собі.

Еф.4:30. І не ображайте Святого Духа Божого,

Якщо ти, каже, скажеш слово гниле і негідне вуст християнина, не людину ти образиш, а Духа Божого, Котрим ти облагороджений і Котрим освячені твої уста. Потім вказує, чим ми облагодіяні.

Яким покладено на вас печать в день викуплення.

Бо Дух запечатав нас на свідчення, що ми належимо до царської черідки: не залишив Він нас серед тих, хто винен Божому гніву, а вилучив від них і печатку наклав, щоб позбавити від цього гніву. Чи не засоромимося після цього ображати Його? Твої вуста запечатані Духом, щоб не говорити тобі нічого негідного Його; не знімай цієї печатки.

Еф.4:31. Усяке роздратування і лютість, і гнів, і крик, і лихослів’я з усякою злобою хай будуть знищені у вас;

Хоча й тим, що вище сказано, він відкинув гнів, але тепер немов би з корінням його вириває; бо роздратування (тобто суворість) є корінь люті й гніву. Бо коли гірка рідина (жовч) буває подразнена, вона виступає з посудини, що її містить, розливається по всьому тілу, і робить людину звіром. Отже, “роздратування” (πικρία) є внутрішня зіпсованість, лукавство, підготовка до злодіяння; а “лють” – є початком “гніву”, немов би певне запалення; гнів же – такий стан, коли він переходить у дію. А оскільки гнів, якщо не супроводжується “криком”, що розпалює його, швидко згасає; то (апостол) каже: “і крик нехай буде віддалений від вас”, тобто нехай зникне і не залишиться жодного сліду. Бо “крик” – це кінь, а гнів – вершник: затримай коня, і ти скинув вершника. Отими також і “лихослів’я”, тобто лихослів’я, яке, хоча породжується гнівом, але саме ще більше його розпалює за допомогою крику. Але оскільки багато буває людей, які таємно вражають, які нічого не говорять, але таємно завдають шкоди, які вичікують непомітно з-за рогу заподіяти зло, то він додав: “з усякою злобою”, тобто і з малою, і з великою.

Еф.4:32. а будьте один до одного добрими, милосердними, прощайте один одному,

Оскільки недостатньо тільки утримуватися від зла для отримання Царства, але потрібно і робити добро (бо, якщо ми будемо нехтувати діянням добра, то потрапляємо до геєни, якщо навіть і не зробимо зла, як це видно з багатьох місць у Євангелії (Мф. 3:10), тому Павло, відкидаючи погане, схиляє до творення добра і каже: “будьте ласкаві”, на противагу гніву, “співчутливі”, на противагу жорстокості, “прощайте один одному”, тобто будьте поблажливими та прощайте тих, хто грішить проти вас, на противагу злості та лихослів’ю.

як і Бог у Христі простив вам.¹¹.

Оскільки приклад набагато переконливіший, то він і представляє у зразок Бога. Він міг навіть вказати на те, що Бог сказав: “прощайте, і прощені будете” (Лк. 6:37), але оскільки багато хто сумнівається в майбутньому, то він вказує на те, що сталося, кажучи: “Бог простив нам”. Яким чином? “У Христі”, тобто з небезпекою для Сина Свого і навіть закланням Його. Ти, можливо, прощаєш без небезпеки для тебе, а Він не так; ти прощаєш братові своєму, а Він відпустив і пробачив тобі, коли ти був ворогом. Поміть також, як він замість того, щоб сказати: прощайте один одному, сказав: “собі самим” (так у церковнослов’янському перекладі), показуючи, що, коли ми прощаємо (χαριζώμεθα) один одному, цим самим і собі заслуговуємо на милість.

* * *

⁸ Мається на увазі, що єретики вважають Сина і Духа службовими силами при Отці, і стверджують, що на цю службовість, приниженість вказують саме ці прийменники.

⁹ Пс. 67:19.

¹⁰ οσίαν – вираз цей вживається про тих, які звільнилися від суду.

¹¹ Блж. Феофілакт читає: “як і Бог простив нам у Христі Іісусі”.

Глава п’ята

Еф.5:1. Отже, наслідуйте Бога, як діти улюблені,

Як Господь полюбив тебе, так і ти люби брата і наслідуй Бога, наскільки це можливо. І не можна тут відмовлятися бідністю і говорити: якщо відпущу, то зазнаю збитків; але прощай тому, хто грішить, задарма і без витрат, і ти вже отримав велику вигоду, тобто став наслідувати Бога. Потім вказує і на іншу причину більш благородну. “Як діти”, каже, “улюблені”, тобто й іншу необхідність ви маєте наслідувати Отця вашого. І оскільки не всі діти наслідують свого батька, то додав: “улюблені”; тому що такі наслідують батьків.

Еф.5:2. і живіть у любові, як і Христос полюбив нас¹² і віддав Себе за нас¹³ у приношення і жертву Богові, на благоухання приємне.

Ось і основа всього: бо коли є любов, тоді не буде ні крику, ні люті, ні лихослів’я, ні лихослів’я, але все це буде знищено. Тому він і поставив найголовніше в кінці. Навчає також і того, від чого ми стали чадами Божими, саме: від любові. Тому ми повинні дбати про неї, як про джерело божественного усиновлення. Подібно до того, як ми, в хворобі отримавши користь від якихось ліків, навіть саму назву цих ліків поважаємо, так само і любов ми повинні цінувати, бо внаслідок неї Господь віддав Себе за нас. Але Він віддав Себе за ворогів, а ти будеш прощати друзів. Тому ти тоді справді будеш наслідувати Христа, коли будеш робити добро ворогам. Бо тоді тільки збереже своє значення слово “як”. Померти за ворогів – ось жертва і “благоухання приємне”, чим і став Христос, прийнявши смерть за нас – ворогів. Ось це і означає наслідувати Бога.

Еф.5:3. А блуд і всяка нечистота та користолюбство не повинні навіть іменуватися у вас, як личить святим.

Сказавши про сувору пристрасть – гнів, перейшов до меншого зла – похоті, як і законодавець, сказавши: “не вбий”, що стосується гніву, потім постановив: “не чини перелюбу”, що відноситься до похоті. Бо як гіркота, крик і лихослів’я є проявом гніву, так блуд, нечистота і лихоїмство походять від похіть, бо з тієї ж самої похіть і гроші любили, і тіло. Отже, нехай про це навіть і мови не буде у вас, але цілком будьте чисті, бо слова прокладають шлях до справ. Тому, якщо ви святі, то і язик ваш нехай буде святий. Додає й таке.

Еф.5:4. Також лихослів’я, і марнослів’я, і сміхотворство не пристойні вам, а, навпаки, подяка;

Як відкинув крик, опору гніву; так тепер усуває “лихослів’я і марнослів’я”, як опору розпусти. Уникай, каже, жартівливих і сороміцьких промов, і ти погасиш полум’я блуду. Потім, щоб не здатися важким і суворим, присікаючи схильність до жарту, він додав і причину цього, кажучи: “не пристойні вам”, тобто це анітрохи не пасує вам. Як швець не візьметься робити що-небудь, що не належить до його ремесла, так і християнин, будучи святим, не повинен говорити непослідовного зі святістю, тому що це даремно і непристойно нам. Але якщо бажаєш говорити що-небудь, то нехай усяке слово твоє буде подякою. І якщо ти привчишся до подяки, то пригадаєш, ким ти був і що став, і будеш сумувати за своєю злочинністю і дивуватися Тому, Хто удостоїв тебе таких благ, і знайдеш незручним говорити що-небудь інше. Бо теперішній час – не час сміху і жарту, але скорботи і боротьби. Ворог ходить біля, скрегочучи зубами на тебе, а ти бавишся і жартуєш? Тобі важко здолати його і тоді, коли ти хоробро з ним борешся, чи не набагато більше, коли ти вдаєшся до забави? Що ж таке – жартівник? Це людина легковажна, що робиться всім, на кшталт акторів, що постійно змінює мови; а це є властивість розуму непостійного і чужого тим, які служать Каменю.

Еф.5:5. бо знайте, що ніякий блудник чи нечистий, чи користолюбець, який є ідолослужителем, не має спадку в Царстві Христа і Бога.

Еф.5:6. Хай ніхто не зваблює вас пустими словами,

Імовірно, між єфесянами були деякі, які говорили, що Бог, бажаючи налякати, заборонив ці незначні гріхи. Що ж поганого в слові, щоб дурень, який його вимовив, загинув у геєні? І яким чином лихоїмець є ідолослужителем? На них-то тут і натякає апостол. Це видно і з додатка: “нехай ніхто не спокушає вас порожніми словами”. Бо суєтні слова, які приносять тимчасове задоволення, а до справи виявляються непридатними; марнувати такі слова є обман. А що лихоїмець є ідолослужитель, зрозумій звідси: “не можете служити Богу і мамоні” (Мф. 6:24). Дійсно, лихоїмець відступив від Бога і служить золоту; як же після цього він не ідолослужитель? І якщо скаже, що не поставив ідолів, що ж із цього? Бо і більш освічені елліни говорили, що вони поклоняються не ідолам, а Афродіті й Аресу, а це пристрасті. Але лихоїмець не загартовує овець, зате загартовує людей і розумні душі. Еллін поклонявся тваринам Божим, а лихоїмець поклоняється власній примарі. Адже не Бог створив лихоїдство, а наша ненаситність. І я думаю, що Павло сказав це, запозичивши у Давида, але в іншому вигляді. Тоді як той говорив: “ідоли язичників срібло і золото” (Пс. 113:12), Павло за своєю великою мудрістю змінив це, назвавши срібло і золото ідолами. Отже, той, хто служить сріблу і золоту, є, без сумніву, ідолослужитель.

бо за це приходить гнів Божий на синів непокірних;

Або через блуд, нечистоту та ідолослужіння, або через такі промови спокусників. “Синами” ж “непокірними” називає дуже неслухняних, тих, хто не вірить Богові і поширює такі думки.

Еф.5:7. отже, не будьте їхніми спільниками.

Еф.5:8. Ви були колись темрявою, а тепер – світло в Господі:

Але ви, каже, не спілкуйтеся з ними. Потім нагадує їм про колишню порочність, кажучи: подумайте, чим ви були і що стали, а саме: з темряви світлом. Раніше, і за вченням, і за життям, ви справді були темрявою, а тепер – світло, бо і Бога пізнали, і чините справи світла. Але це сталося з вами не від вашої чесноти, а “в Господі”, тобто за божественною благодаттю. Отже, ви не повинні мати спілкування з синами супротиву, на яких гряде гнів. Колись і ви були такими й гідними гніву, але тепер уже ні. Тому не повертайтеся знову до темряви.

робіть, як діти світла,

Тобто благообразно і як пристойно тому, хто ходить у світлі. Мало того, і для інших велить нам бути світлом. Бо син світла, звичайно, і сам є світло.

Еф.5:9. бо плід Духа є у всякій благості, праведності та істині.

Ніби пояснюючи нам, хто є чадо світла, каже: той, хто має плід Духа. Бо Дух виробляє плоди, не ті, про які попереду ми сказали, але протилежні їм: “доброту”, яка протилежна роздратуванню та гніву, правду, яка протилежна злодійству, та правду, яка протилежна хижацтву, і істину, яка протилежна хибній насолоді нечистоти. І говорить про “всяку доброту”, – про доброту до всіх, не тільки до друзів, але навіть до ворогів.

Еф.5:10. Досліджуйте, що угодне Богові,

Випробовувати є справа досконалих, які можуть судити. Тому тільки недосконалому й неосвіченому розумінню властиво обирати неблагоугодне Господу, якими є вищевказані пристрасті.

Еф.5:11. і не беріть участі в безплідних ділах темряви, але і викривайте.

Еф.5:12. Бо про те, що вони роблять таємно, соромно і говорити.

Безплідні справи темряви і гріха, бо не що інше приносять, як смерть і сором. Отже, не слід брати участі в таких справах, але, навпаки, викривати, тобто наставляти тих, які роблять таке. Як же в іншому місці говориться: “не судіть”? Це сказано замість: “не засуджуйте”. Інша справа – викриття й інша – осуд: перше служить до виправлення, а друге – до висміювання і покарання. А до того ж “не судіть” говорить про найнезначніші гріхи. Тому й додає: “що ти дивишся на сучок в оці брата твого?” (Мф. 7:3). Натякає також Павло на деякі непристойні діяння, які знайшли собі місце в Ефесі.

Еф.5:13. Все ж те, що викривається, стає явним від світла,

Сказавши, що ви – світло, а світло викриває те, що ховається в темряві, він додає: отже, якщо ви будете доброчесними, то не в змозі будуть ховатися лукаві. Бо як при світлі світильника не ввійшов би злодій, так при світлі вашої доброчесності будуть спіймані й ті, особливо якщо вони викриті вашими повчальними промовами.

бо все, що стає явним, є світло.

Як рана, коли закрита, не допускає ніякого лікування, так і гріх. Коли ж буде виявлений, то стає світлом, не сам гріх, а той, хто його робить. Бо коли, піддавшись докору, принесе він покаяння і отримає прощення, чи не віддалиться від нього темрява? Або ж каже, що ваше життя, коли воно відкрите, є світло, тому що ніхто не приховує своєї непристойної віри і діяльності. А таємне тому і ховається, що воно гідне темряви; це-то і потрібно виводити назовні і викривати.

Еф.5:14. Тому сказано: встань, сплячий, і воскресни з мертвих, і освітить тебе Христос.

Сплячою і мертвою називає людину, яка живе в гріхах. Бо вона і смердюча, як мертва, і бездіяльна, як спляча, і марить, і уявляє примарне. Коли ж прокинеться хто від гріха, тоді осяє його Христос, тобто засяє для нього, як і сонце для тих, що прокинулися від сну. Доки ж перебуває в гріхах, він ненавидить світло і не приходить до нього. І не щодо невіруючих тільки говорить це, а й про віруючих. Можеш знайти і відмінність між сплячим і мертвим. Багато тих, хто чинить зло, але не схвалює того, що чинить, могли б бути названі сплячими. Вони легко пробуджуються. І до них-то відноситься вираз “повстань”. А інших, які і чинять зло, і виправдовують його, можна було б назвати мертвими, оскільки їх важче покликати до добра. Однак і до них волає слово, щоб вони повстали: бо не слід впадати у відчай щодо можливості зміни природи.

Еф.5:15. Отже, глядіть, поступайте обережно, не як нерозумні, а як мудрі,

Знову застерігає від гіркоти й гніву, немов би кажучи їм: ви – вівці посеред вовків, багато хто зловтішається проти вас, навіть свої домашні, дивіться, нікому не давайте приводу для ворожнечі; окрім віри, нехай ніхто ні в чому іншому вас не звинувачує, але виявляйте пошану й усяку слухняність там, де немає шкоди для віри, і будьте, як голуби. Бо в тому полягає мудрість або розсудливість, щоб зберегти себе самих чистими і нікому не мстити.

Еф.5:16. цінуючи час,

Не спритності вчить нас, але оскільки, каже, час не ваш і ви – прибульці, мандрівники й сторонні, то не шукайте честі й слави, ні помсти, але все переносьте й цим спокутуйте час; усе віддавайте, хоч би чого від вас вимагали. Подібно до того, як багатій, бачачи нападників, які нападають на нього з метою позбавити його життя, все віддає і рятує себе, так і ви все віддайте, щоб врятувати головне, тобто віру.

бо дні лукаві.

Не сутність днів засуджує, бо сутність дня світло, звісно, і годинник, а в них що лукавого? Але за те, здається, засуджує дні, що в них відбувається. Як і ми зазвичай говоримо: поганий день провів, звичайно, через те, що трапилося під час його, і що буває від людей лукавих, а не від Бога. Отже, дні називаються лукавими за переважанням панування злих людей.

Еф.5:17. Отже, не будьте нерозсудливі, а пізнавайте, що є воля Божа.

Оскільки, каже, в теперішні дні переважають погані люди, то ви, як мудрі, намагайтеся не подавати їм жодного приводу проти себе: бо в тому і полягає воля Божа, щоб дотримуватися себе чистими, зі збереженням і віри.

Еф.5:18. І не впивайтесь вином,

І ще приборкує гнів, тому що і непомірність у вині робить гнівливими і зухвалими. А що засуджує непомірність, це ясно: адже не сказав: не пийте, але: “не впивайтеся”. Але пияцтво походить від непоміркованості, бо помірне вживання вина приносить і здоров’я (як сам апостол говорить у посланні до Тимофія – 1Тим. 5:23), і веселощі, як свідчить Давид (Пс. 103:15). І Писання до того ж говорить (Притч. 31:6): “дайте вина скорботному душею”, тобто радість тим, хто перебуває у скорботі. Бо воно пом’якшує смуток і тугу. Тому й Бог створив наші тіла помірними, щоб вони задовольнялися небагато чим і прагнули іншого життя.

від якого буває розпуста; (άσωτια);

Тобто непомірне вживання. Бо пияцтво не здоров’я приносить, але губить не тільки тіло, а й душу. Це й означає άσωτια – марнування здоров’я. Або ж словом άσωτια в простонародному його вживанні, позначає тут плотську нестриманість. Бо від пияцтва походить розпуста.

а наповняйтесь Духом,

Еф.5:19. повчаючи самі себе псалмами та славословленнями і піснеспівами духовними, співаючи і прославляючи в серцях ваших Господа,

Хочеш, каже, веселитися? Уникай наповнювати себе вином, а наповнюй себе Духом Святим. І цього ти досягнеш, якщо навчишся псалмоспіву. Бо ті, хто співає псалми, наповнюються Святим Духом, так само як і ті, хто співає сатанинські пісні, наповнюються нечистим духом. Співати псалми в серці – це значить співати розумно і без розваги. Бо той співає псалми в серці, хто слухає те, що співає. І зауваж, після того, як очистив душу від гіркоти та інших пристрастей, тоді переконує нас сповнюватися Святим Духом. І не просто прийде Святий Дух, але сповнить наші серця. А за існування такого світла в нас і всяка інша чеснота буде легкою і здійсненною.

Еф.5:20. дякуючи завжди за все Богу і Отцю, в ім’я Господа нашого Іісуса Христа,

“Завжди”: не в спокої тільки, але і в печалі, і не за благе тільки, але і за сумне, за те, що знаємо, і за те, чого не знаємо. Тому що все служить до нашого благодіяння, хоча ми й не усвідомлюємо цього. І треба дякувати Отцю в “ім’я Господа нашого Іісуса Христа”, тобто призиваючи ім’я Господа Іісуса, і звертаючись до Нього, як до посередника і благодіяння, і самої подяки.

Еф.5:21. підкоряючись один одному в страсі Божому.

Ось знову любов, бо з неї виникає покірність один одному: не з мирських або людських якихось розрахунків, а в “страху”, каже, “Божому”. Бо ті, хто слухняний один одному заради Бога, ніколи не впадуть у спокусу і не розійдуться, маючи такий міцний зв’язок.

Еф.5:22. Жінки, коріться своїм чоловікам, як Господу,

Недарма і не дарма Павло докладає велике піклування про подружжя, бо і Бог від початку особливо про нього дбав. Бо з Адамом поєднав сестру його, ні, – більше – дочку, та що я кажу? його власну плоть. Потім із розмноженням роду і межі шлюбу розширив, щоб не укласти кохання в тісні межі тільки родинних стосунків. Та й життя наше на подружжі тримається. Тому й каже: “дружини, корыться своїм чоловікам”. Бо якщо згодою вирізнятиметься подружжя, то й діти будуть виховані добре, і слуги виконуватимуть свій обов’язок, і все, що стосується сусідів і друзів, буде добре. Служіть же, як Господу. Як же в іншому місці написано: якщо хто не розлучиться з дружиною, і дружина з чоловіком, той не може слідувати за Мною (Лк. 14:26)? Адже, якщо треба служити, як Господу, як же каже, що треба розлучитися заради Господа? Бо слово “як” не скрізь означає досконалу рівність. Або: “коріться”, знаючи, що служите Богові, тобто якщо й не для чоловіка власне, то, принаймні, для Господа. Бо якщо той, хто противиться вищій владі, противиться велінню Господа, то тим більше та, що противиться чоловікові. І навпаки, та, що кориться чоловікові, кориться Господу.

Еф.5:23. бо чоловік є голова жінки, як і Христос глава Церкви, і Він же Спаситель тіла.

Представляє підставу, що дружини повинні коритися, і підставу і причину любові вважає в тому, що чоловік займає місце управителя і піклувальника (бо він є глава, за його словами, і спаситель), а дружина – місце підлеглого (бо вона є тіло). Як Христос, будучи главою Церкви, дбає про неї й охороняє, так і чоловік є охоронець свого тіла, тобто своєї дружини. Як же після цього не повинно тіло підкорятися главі, яка дбає про нього і охороняє його?

Еф.5:24. Але як Церква підкоряється Христу, так і жінки своїм чоловікам у всьому.

Звідси ти зрозумієш ясніше те, що вище він сказав: “слухайтеся своїх чоловіків, як Господа”. Оскільки дружини повинні коритися чоловікам, як Церква Христу, а Церкву і дружини складають, то, як Христу, повинна підкорятися дружина своєму чоловікові. Яким же чином? Чи завжди велить коритися? Невже й тоді, коли чоловік буде схильний до невір’я? Але не про невірних чоловіків тепер мова у Павла, а про вірних, про яких, без сумніву, він і писав.

Еф.5:25. Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву і віддав Себе за неї,

Ти бачив, як Павло примушував дружину коритися тобі тією самою мірою, як і Церква кориться Христу; послухай і те, як з іншого боку примушує тебе любити її, а не деспотично поводитися з нею. Люби ж її! Якою мірою? Як і Христос Церкву. Дбай про неї, як і Христос про Церкву. Якби потрібно було постраждати і навіть померти за неї, не відмовляйся. Бо ти, як уже з’єднаний з нею любов’ю, зробиш це; а Він зробив це, коли перебувала вона у ворожнечі до Нього і була перелюбницею. І як Він повернув до Себе ту, що ухилилася від Нього, не погрозами й насильством, так і сам ти, якби помітив, що дружина віддаляється від тебе й шукає розгулу, постарайся привернути її до себе більшою любов’ю й піклуванням. І якби ти потерпів що-небудь заради неї, не докоряй; тому що і Христос не докоряє Церкві.

Еф.5:26. щоб освятити її, очистивши водяною купіллю посередництвом слова;

Отже, вона була порочна, нечиста і безвидна, але Він не знехтував нею, так і ти не гребуй своєю дружиною, хоча б вона була потворна і нічого не варта. А що Церква була потворна, послухай: “ви колись були темрявою”, а що чорніше за темряву? Служили злобі й заздрості, а що може бути більш нечистим? Неслухняні, нерозумні й навіть богохульні, а що може бути мерзеннішим за це? І, однак, Він віддав Себе за неї, наче б вона була прекрасною і дивовижною. І очистив “купіллю водною”, тобто хрещенням. “За допомогою слова”. Якого? В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Еф.5:27. щоб поставити її перед Собою славною Церквою,

Не просто чистою, але “славною”! І так як Христос – джерело всіх благ для Церкви, так і ти будь тим самим для своєї дружини; і як Він повідомив душевну красу Церкві, так і ти старайся про це, а не про тілесну красу. І якщо ти будеш шукати душевної краси у своїй дружині, то скоро її створиш у ній, упорядковуючи її та роблячи славною по духу і для себе, і для Бога.

яка не має плями, чи пороку, чи чогось подібного, але щоб вона була свята і непорочна.

Цими словами вказує на душевні пристрасті. Пороки – це недавні пристрасті, які легко змити, які й заподіювали безчестя; вади ж – це пристрасті, застарілі з часу, вони й робили людей нечистими, і їх важко змити. Але божественна лазня все це очистила і зробила святими і непорочними.

Еф.5:28. Так повинні чоловіки любити своїх жінок, як свої тіла:

Не як на більш важливий і найнеобхідніший приклад вказує тепер на те (бо ясно, що ставлення Христа до Церкви набагато важливіше за цей приклад), але як на більш близький і підручний. Саме щоб хто-небудь не сказав, що Той був Бог і зрадив Себе, – він в інший спосіб вказує нам цю необхідність. “Повинні”, каже, любити, тобто не милість – це справа, але обов’язок і необхідність, тому що дружина є твоє тіло. Отже, приклад Христа він навів не до того тільки, що треба любити, а й до того, щоб і впорядковувати. “Щоб вона була”, каже, “свята і непорочна”. Приклад же тіла виставив по відношенню тільки до любові.

хто любить свою жінку, любить самого себе.

Еф.5:29. Бо ніхто ніколи не мав ненависті до своєї плоті, а годує і гріє її, як і Господь Церкву,

Напружене, каже, і найретельніше піклування докладає кожен про своє тіло, так і ти стосовно своєї дружини. І знову Христа наводить як приклад, показуючи, що і Христос полюбив нас, як Свою власну плоть.

Еф.5:30. бо ми члени тіла Його,

Тобто маємо велику спорідненість із Ним.

від плоті Його і від костей Його.

Бо з нашої речовини Він походить, як і Єва з Адама. І як там така велика близькість, так і в нас. Та й з іншого боку, ми – “від плоті Його, і від костей Його”, бо як Той народився від Духа без співжиття, так і ми – в купелі; і бо, прийнявши таїнства, ми з цієї миті божественно перестворюємося. Коротше сказати, він каже, що ми маємо найвищу близькість до Нього. Бо і видимо Він спільник нам по плоті й крові, і невидимо, джерело нашого духовного відродження, як і Адам – джерело Євиного створення.

Еф.5:31. Тому залишить чоловік батька свого і матір і приліпиться до жінки своєї і будуть двоє одна плоть.

Ось я ще приклад, саме: коли хтось, залишивши своїх батьків, з’єднується з нею. І не сказав: житиме разом із нею, але: “приліпиться”, вказуючи на нерозривне єднання. А слова “одна плоть” розуміються і просто, так каже великий Іоанн Златоуст: буде єдина плоть; але можуть означати і щось інше, а саме: будуть двоє для створення однієї плоті, тобто дитини.

Еф.5:32. Тайна ця велика; я говорю відносно Христа і Церкви.

Тобто на велике щось і дивовижне вказав Мойсей. І воістину таємниця – полишити тих, що народили, трудилися для нього і робили добро, і приліпитися до тієї, яку ніколи не бачив і яка навіть і не починала робити добро. Справді, це – велика таємниця, якщо тільки розуміється це про Христа, як пророче слово про Нього. Бо і Він залишив Отця, не в сенсі зміни місця, але сходячи до сприйняття плоті, і прийшов до нареченої, яка зовсім не знала Його, і став єдине з нею по духу. Бо “той, хто з’єднується з Господом, є один дух (з Господом)” (1Кор. 6:17). Як же після цього засуджувати шлюб, коли Павло приводить його в образ таємниці Христової і називає його таємницею?

Еф.5:33. Так кожен з вас хай любить свою жінку, як самого себе;

Утім, каже, хоча я й алегорично виклав це, однак і заради дружини це сказано, і алегорія не знищує вказівок, що містяться в букві, на ставлення чоловіка до дружини. Бо повинен кожен любити свою дружину і плекати, як самого себе. І не кажи мені, що дружина має ту чи іншу ваду, бо і в тілі твоєму багато вад, наприклад, вивихнута рука, кульгава нога, зіпсоване око, – але ти не відсікаєш їх, а ще більшого удостоюєш піклування.

а жінка хай боїться свого чоловіка.

Оскільки рівність породжує безлад, тому він вводить страх, щоб один був начальник – чоловік. Страхом же тут називається особлива пошана і стриманість, – страх, пристойний вільним, а не рабський. У такому страху і любов знайде собі підтримку і сама, своєю чергою, його підтримає. І буде дружина любити чоловіка, як частину тіла – голову, і боятися його, тобто шанувати, як голову. Ну, а якщо дружина не буде боятися? Ти все-таки люби і роби своє, так само і дружина, якщо і не буде кохана, все ж таки нехай плекає страх. І зауваж, про те, що чоловік повинен любити свою дружину, говорив докладно, про страх же не поширюється, тому що бажає, щоб перше мало перевагу, саме любов. Та й дружина, як сказано, повинна боятися страхом, що походить із любові, не збуджуючи тремтіння і остраху, з яких виникає скоріше ненависть; але так, щоб не суперечити, не повставати і не домагатися першості. Бо, хоча й одна плоть, і має владу, і рівночесна в цьому відношенні; але дружина є другою владою, чоловік же має більше значення.

* * *

¹² У блж. Феофілакта “вас”, замість “нас”.

¹³  “За нас” опущено у блж. Феофілакта

Глава шоста

Еф.6:1. Діти, слухайте своїх батьків у Господі,

Як скульптор, відтворюючи фігуру людського тіла, спочатку створює голову, потім шию і, нарешті, ноги; так і Павло, сказавши про чоловіка – перше начало, і дружину – друге начало, тепер говорить про третє начало – дітей. Бо над дружиною панує один чоловік, а над дітьми і дружина. Отже, “слухайтеся”, каже, “батьків”, але “в Господі”, тобто коли накази їхні згідні будуть із законом Господнім. Бо коли батько спонукає до нечестя: чи бажає зробити доньку свою продажною, чи сина хоче навчити ганебного способу дій, – такі накази противні Господу, і їм не слід коритися.

бо цього вимагає справедливість.

Еф.6:2. Шануй батька твого і матір – це перша заповідь з обітницею:

І за природою це, каже, справедливо і законом велено. Як же він каже, що це – перша заповідь? Адже не ця перша заповідь, а: “не вбий, не чини перелюбу”. Але поміть, що він додав: “з обітницею”. Бо ті перші заповіді не говорять про обітницю і відплату, тому що вони містять у собі заборону зла, а не наказ чинити добро; і ніякої нагороди немає тому, хто тільки утримується від зла. Ця ж заповідь, оскільки стосується здійснення добра, перша і містить обітницю. І чудовий порядок. Щойно законодавець відхилив людей від злих діянь, він, маючи намір ввести їх до здійснення благих справ, на першому місці поставив повагу до батьків. Оскільки вони – перші після Бога благодійники для нас, як джерела життя, то по справедливості нехай першими насолоджуються нашими плодами.

Еф.6:3. щоб тобі було добре і будеш довголітнім на землі.

Дивись, як коротко і небагато в теперішньому випадку говорить, тому що діти не в змозі стежити за розлогою промовою. Та до того ж, якщо чоловік і буде узгоджуватися із законами, які він вище виклав, небагато потрібно праці, щоб підпорядкувати собі дітей. Але не говорить про Царство або про що-небудь піднесене, а вказує на те, що особливо бажає чути дитяча душа; тому що до дітей його слово. А що приємніше для дітей довголіття? Колись було визначено це законом і іудеям, як дітям, бо вони не в змозі були почути більш досконале.

Еф.6:4. І ви, батьки, не роздратовуйте дітей ваших,

Не сказав: любіть; бо цього навіть поза їхньою волею вимагає від них природа, але: “не роздратуйте”, тобто не позбавляйте їхньої частки і спадщини, не пригнічуйте їх жорстоко, поводячись із ними не як із вільними, а як із рабами, і постійно будьте терплячі до них.

а виховуйте їх у вченні і настановах Господніх.

Піднімається до початку й основи покірності та вказує батькам, яким чином вони можуть зробити своїх дітей слухняними. Бо, якщо ти, каже, бажаєш, щоб діти слухалися тебе, виховуй їх у слові Божому, і не кажи, що справа ченців – читати Божественне Писання. Бо це – обов’язок усякого християнина, і особливо тих, хто живе у світі, оскільки й потребують вони більшої допомоги, як ті, що живуть посеред життєвого хвилювання. Так само як і для тебе потрібно, щоб діти слухали Писання; з цього ж вони можуть дізнатися: “шануй батька твого і матір твою”. Потім, ти виховуєш сина на еллінських творах, з яких пізнається все найгірше, а хіба вже не будеш живити його словом Божим?

Еф.6:5. Раби, слухайте господарів своїх по плоті

Оскільки і чеснота слуг сприяє благоустрою будинку, то і цієї сторони він не залишає без уваги, але приступає до неї наостанок, тому що вона і по гідності своїй є остання. Але з ними говорить не як з нерозумними дітьми, а як з досконалими, як це ми вкажемо попереду. Підкоряйтеся ж, каже, господарям по плоті, тобто тимчасовим. Зараз же втішає їх, вказуючи на те, що рабство тимчасове і знищується разом із плоттю.

зі страхом і трепетом, у простоті серця вашого, як Христа,

Щодо дружини просто сказав: “нехай боїться свого чоловіка”, а тут сильніше виражається: бо трепет є вищий ступінь страху. Бо дружина рівна чоловікові і вільна, а раби – не рівні. Хоч вони й брати у Христі, але оскільки велить, щоб і вільні підкорялися один одному, навіть дружина чоловікові, то тим більше раби повинні підкорятися панам. Бо це не є якоюсь принизливою справою, а навпаки, вища шляхетність – уміти змирятися і поступатися ближньому. А оскільки багато хто з рабів боїться своїх панів не з прихильності, але в таємниці підступно і зловмисно зловмислює проти них, то додає: “у простоті серця”, усуваючи зловмисність.

Еф.6:6. не з показною тільки прислужливістю, як людиноугодники,

Тобто не тільки в присутності і перед очима панів, а й за відсутності так служіть їм.

а як раби Христові,

Людиноугодник не служить Христу, як і в іншому місці говорить: “якби я і нині догоджав людям, то не був би рабом Христовим” (Гал. 1:10).

виконуючи волю Божу від душі,

Еф.6:7. служачи щиро,

Оскільки можна служити в простоті серця і щиро, але не з усією силою, виконуючи тільки якусь певну справу; то тому додає тепер: “від душі”, тобто від усієї сили і готовності; навіть “з ретельністю”, тобто з усією відданістю і охотою, а не з примусу. У такому разі і ницість рабства усувається, якщо раби добровільно роблять добре і не чекають примусу і побоїв. Волею ж Божою називає або підпорядкування (бо цього бажає Бог, тобто благих порядків), або ж каже: у тому підкоряйтеся, раби, своїм господарям, чого бажає Бог. Бо може трапитися, що і щодо дітей сказано: господарі спонукають їх до чогось ганебного або до нечестя, а це не є божественна воля.

як Господу, а не як людям,

Бо Сам Бог приймає прихильність по відношенню до господарів, так як Він же і встановив цей добрий порядок, і той, хто не служить їм, як слід, противиться божественному закону.

Еф.6:8. знаючи, що кожен одержить від Господа в міру добра, яке він зробив, чи раб, чи вільний.

Оскільки, ймовірно, багато хто з господарів – елліни й невіруючі – не робили жодного добра щодо рабів, які добре їм служили, то каже: якщо не отримаєш нагороди від пана по плоті, то приймеш її від Господа всіх. І тут показав, що говорить з ними, як з досконалими, а не як з дітьми. Бо дітям він вказав на земне довголіття, а цим вказав на майбутнє.

Еф.6:9. І ви, господарі, поводьтеся з ними так само,

“Так само”. Як? Служіть охоче і не як людиноугодники, але зі страхом і трепетом, тобто у ставленні до Бога. Бо хоча словами прямо цього не висловив, але бажає цього. Адже служить і пан рабу, піклуючись про нього і доставляючи йому все необхідне і взагалі підтримуючи його і поблажливо ставлячись до нього, і, як Соломон каже: розділяючи з ним працю. Але послухай, що далі говориться:

стримуючи суворість,

Не сказав: залишивши бич, але: навіть “суворість”, а тим паче покарання, тобто і в погрозах не бувайте жорстокими.

Еф.6:9. знаючи, що і над вами самими і над ними¹⁴ є на небесах Господь,

Дивись, як лякає. Бо каже Господь: “Якою мірою міряєте, такою і вам будуть міряти” (Мф. 7:2). Не почуєш і ти: “злий рабе! весь той борг я простив тобі, бо ти ублагав мене. Чи не належало й тобі помилувати товариша твого, як і я помилував тебе?” (Мф. 18:32-33).

у Котрого нема упередженості.

Не думай, каже, що якщо ти будеш жорстокий до свого раба, то не даси відповіді перед Богом внаслідок нікчемності цієї особи (раба). Адже це властиво зовнішнім законам, які знають відмінність між шляхетністю і рабством, тому що від людей ці закони. Але тут не так, бо ти і сам є раб Того ж Господа, хоч би ти й був жорстокий щодо раба: бо від самого початку Бог не створив рабства, але його створило любостяжаніє (так стосовно полонених) і образа батьків, як це трапилось із Ханааном. Але якщо й не від Бога воно походить, однак підкорення Бог узаконює заради благоустрою, і щоб життя не було обтяжене кров’ю.

Еф.6:10. Нарешті, браття мої, зміцнюйтесь Господом і могутністю сили Його.

Дім кожного є ніби військо: тому вже, привівши до ладу всі сили, виводить їх на війну. Бо, якщо кожен окремо не порушуватиме свого порядку, тоді й військова справа буде в доброму стані. А оскільки вже багато чого, що здавалося розлагодженим, він упорядкував, то не бійтеся, каже, але дерзайте в силі Господній. Бо в Нього не просто сила, а “могутність сили”, тобто Він має силу невимовну і все перемагає.

Еф.6:11. Одягніться в повну зброю Божу, щоб вам можна було стати проти хитрощів диявольських,

У чому полягає всеозброєння, це покаже дещо згодом. Але зауваж, чому він не сказав: битви або війни, але – “хитрощі”. “Хитрощі” є спокушання і уловлювання за допомогою хитрості. Бо ворог не відкрито пропонує гріх, наприклад, він не схиляє явно до ідолопоклонства, але спонукає до цього іншим способом, підступно, тобто правдоподібним словом і користуючись хитрістю. Павло ж вказівкою, що противник жахливий і виверткий, підбадьорює їх і спонукає до обережності.

Еф.6:12. бо наша боротьба не проти крові і плоті,

І це не для збудження страху говорить, але для того, щоб зробити уважними. Бо той, хто вказує на силу ворога, робить тим самим своїх більш обережними. У нас справа, каже, не зі звичайним ворогом, і не з людьми, подібними і рівносильними нам.

а проти начальств, проти властей,

Як Бог початки і владу має, так і гордовитий тиран влаштував у себе подібні ж порядки.

проти світоправителів

Не в сенсі володарів світу або тварини. Тому що писання “світом” зазвичай називає лукаві діяння і тих, хто їх чинить, як у вислові: “ви не від світу” (Ін. 15:19), тобто не з числа тих, хто творить зле. Тими ж володіють демони, тому що вони добровільно віддали себе в рабство їм.

темряви віку цього,

Темрявою називає непотребство, яке є й існує в цьому столітті, але далі його не простягається.

проти духів злоби

Так називає демонів. А так як і ангели суть духи, то він додав “злоби”; тому що ті – духи добра і світла. Кажучи ж, що ми воюємо не з плоттю і кров’ю, він через протиставлення дає знати, що воюємо з рухомими, непереможними в підступності і важко вловимими.

піднебесних. (έν τοις έπουρανίοις).

Через це знову спонукає до бадьорості слухача. Небезпека, каже, у великій справі, бо справа йде не про земне і тлінне, а про небесне. Прийменник “в” (έν) ужито замість “за” і “заради” (διά), немов би говорить: заради небесного воюємо, і тому потрібно бути пильним.

Еф.6:13. Для цього прийміть повну зброю Божу, щоб ви змогли протистояти в день злий

Тобто в теперішньому столітті, бо його називає злим днем від злих діл, що відбуваються в ньому. Підбадьорює також і вказівкою на те, що час боротьби короткий. Бо, називаючи днем, вказує на його стислість.

і, все подолавши, вистояти.

Усілякі пристрасті й ганебні побажання подолавши, тобто перемігши й умертвивши. А оскільки багато хто і після перемоги впав, то каже: “вистояти”. І після перемоги потрібна твердість, щоб переможений знову не повстав війною. Бо, якщо ми віддамося безтурботності, умертвлений ворог неодмінно знову оживе. Зауваж, що можливо здолати і стояти твердо, і ми не повинні потім малодушними під приводом, що вороги могутні. Бо нам дана така сила і ми навчені такому мистецтву, що і з демонами можемо боротися, і навіть більше – не тільки боротися, а бути настільки страшними для демонів, по силі Того, Хто мешкає в нас, щоб не мати потреби в боротьбі, а просто зневажати змій і скорпіонів. Це ж говорить Павло, бо численні були в них противники, навчаючи, що за посередництвом цих воюють із нами демони. Тому не на людей гнівайтеся, а озброюйтеся проти демонів.

Еф.6:14. Отож станьте, підперезавши чресла ваші істиною

У справі війни перше – вміти добре стояти; тому Павло насамперед радить щодо стояння, вимагаючи, щоб воно було правильним, пристойним для воїнів, – прямим. Бо той, хто належно стоїть, стоїть прямо, не нахиляючись до чогось, як і той, хто не стоїть, не є прямим; наприклад, людина хтива, грошолюбна і розкішно живе, не стоїть прямо, а нахиляється до чогось. Після ж стояння підперезує воїна, звісно, в духовному сенсі, і того, який розпливається і перебуває в розслабленні від побажань, скріплює, стягуючи за допомогою пояса. “Чреслами” ж називає душевну мужність і силу, що все виносить. Як дно у кораблів, так і стегна у тварин становлять ніби деяку основу. Тому і ми від втоми часто відпочиваємо, поклавши руки на чресла. Таке ж становище і духовних чресел, які апостол велить перев’язувати істиною, що міститься як у вченні, так і в житті. Бо ніхто з єретиків не перев’язується істиною, але вони обертаються внизу, біля землі, не маючи змоги осягнути нічого піднесеного, але людськими помислами, які обертаються долу, досліджують божественне. Крім того, будучи не твердими і в житті, і підкоряючись спокусам світу, вони не тільки не перепоясуються істиною, але, впавши низько, навіть жадають брехні. Але ми не такими повинні бути, а в усьому слідувати істині: чи буде це вчення, повинні в ньому шукати істину, чи буде життя, точно так само. Ми повинні бути нелицемірними, чужими від підступності, не допускати брехні один до одного. Якщо ми таким чином будемо підперезані, то будемо в змозі прагнути до мети; підперезанням же цим він дає знати, що нам завжди треба бути озброєними, як і Давид каже: “як пояс, що ним завжди підперезується” (Пс. 108:19), бо в безперервній війні ми перебуваємо. Григорій же Богослов під чреслами у нас має на увазі бажану здатність (бо в чреслах – нутрощі, які в Писанні – символ побажання), а під істиною – здатність споглядальної. Тому стверджує, що Павло тут вмовляє всяке бажання наше підперезати спогляданням і роздумом про Бога. Бо той, хто споглядає Бога і знаходить радість у Ньому як воістину коханому, не допустить, щоб його бажання звернулося на що-небудь низьке і оберталося навколо земних предметів.

і одягнувшись у броню праведності,

Правдою тут називає взагалі доброчесне життя, ніби кажучи: вдягнувши свої груди праведними справами. Бо, як броня робить людину невразливою, так і правда того, хто зодягнувся в неї.

Еф.6:15. і взувши ноги в готовність благовіствувати мир;

Добре пропонує нам і лати. Цим він говорить або те, що мусимо бути готовими до благовістя та проповіді. Бо “прекрасні, – каже, – ноги того, хто звіщає мир” (Іс. 53:7). Або що маємо нам бути готовими до виходу, живучи за Євангелієм. Бо ноги – символ життя; тому й каже: “поступайте обережно” (Еф.5:15). Готовність же благовістити – добрі справи, до яких і Господь дослухається, за сказаним: “до приготування серця їхнього дослухається вухо твоє” (Пс. 9:38)15. Добре також сказав: “мир”. Оскільки він згадував про війну і битву, то показує, що війну цю треба вести проти демонів, а не проти людей, – бо про мир благовістя, – і що, б’ючись із демонами, ми перебуваємо в мирі з Богом, Якого не повинно знову збуджувати до війни проти себе, порушуючи мир. Але блага звістка вже є, перемога здійснена; тому не будемо боятися.

Еф.6:16. а понад усе візьміть щит віри,

Словами ж “понад усе” вказує на згадану вище істину і правду, і надію Євангелія. Бо все це потребує віри. Але вірою називає тут не пізнання істинного богошанування, а віру чужу сумніву, яка змушує вірити в майбутнє, як теперішнє, яка творить знамення і настільки полум’яна й гаряча, що й гори переставляє. Отже, як щит прикриває все тіло, огороджуючи й захищаючи його подібно до стіни, так і віра без сумнівів – огорожа всієї душі. Така віра, а не мудрування, є щит. Щит прикриває, а ті тільки заважають.

яким зможете погасити всі розпечені стріли лукавого;

Тобто ганебні побажання, помисли невір’я, (як, наприклад: чи буде воскресіння? чи буде суд?) і спокуси. “Розпечені” ж не тільки тому, що похіть розпалює і запалює до ганебних справ, а й тому, що тут ми і совістю ніби спалюємося. До того ж і диявол підпалює нас і через помисли невір’я, і через спокуси. Віра ж пригашає це; тому що, якщо демонів вона підкорює, то тим більше пристрасті. Бо чи розпалює тебе похіть, ти, вірячи в майбутні блага і радість, погасиш її; чи палить тебе спокуса, вірячи в майбутнє, ти знайдеш розраду. Поміркуй, яким вогнем палив був Авраам, коли приносив у жертву свого сина, але віра погасила це полум’я.

Еф.6:17. і шолом спасіння візьміть,

Тобто той, що рятує й оберігає. Бо якщо ми матимемо віру (що спасає і охороняє нас), то скоро отримаємо і спасительні помисли, що охороняють нашу голову або керівний розум.

і меч духовний, що є слово Боже.

У вищесказаному Павло нас озброїв, щоб не завдавали нам шкоди вороги, а тепер дає зброю, якою ми самі можемо завдавати сильної шкоди ворогам. Отже, мечем Духа називає алегорично або Самого Духа, або духовне життя, яким розтрощується голова дракона. Духовний же цей меч є слово Боже, тобто заповідь. Бо якщо ми виконуватимемо Його заповіді, то вбиватимемо змія лукавого, як каже Ісаїя (Іс. 27:1). Або ж слово Боже є вираз: “в ім’я Іісуса Христа встань і ходи” (Діян. 3:6), і тому подібні. Або ж мечем Духа називає просто мудрість духовну. “Бо слово Боже живе і діюче, та гостріше від усякого меча” (Євр. 4:12), і той, хто має дар цього духовного меча і промовляє божественне, – непереможний, яким був сам Павло.

Еф.6:18. Всякою молитвою і проханням моліться у всякий час духом,

Озброївши їх, нарешті, веде до Царя, щоб благати Його, нехай простягне Він руку. Бо сказавши: “зможете вгасити”, щоб не загордилися, каже: ви маєте потребу в Бозі й можете завершити всю справу разом зі згаданим молитвою, молячись не просто, а “усякою молитвою та проханням”, із плачем, биттям у груди, уклінним поклонінням і тому подібними діями. І не у встановлені тільки години, але “у всякий час” і “духом”, тобто духовного просячи, а не мирського. Але кажучи: “усякою молитвою моліться”, натякає, що можна і звершуючи молитву, не молитися, коли хтось марнословить.

і дбайте про це саме

Або про всенічні бдіння тут говорить, або про бадьорість душі, те й інше можна розуміти. Бо озброєному і тому, хто стоїть перед царем, треба бути бадьорим.

з повною постійністю і благанням

Подібно до хананеянки, вдовиці та Анни. Бо такою справді є молитва, поєднана з терпінням.

за всіх святих

Еф.6:19. і за мене,

Отже, не за себе тільки треба молитися. Але зверни увагу на смиренність: адже останнім ставить себе, і просить учнів молитися, і це той, хто перебував у кайданах за Христа. Та й Петро перебував у кайданах, і за нього старанна молитва була звершена Церквою.

щоб мені дано було слово – устами моїми відкрито

Отже, він не дбає про те, що говорити, але як сказав Христос: “турбуйтеся, як або що говорити; бо в той час дано буде вам, що сказати” (Мф. 10:19), – так і він, відвертаючи вуста, передавав те, що наказував Бог; так і все він здійснював божественною благодаттю. Звідси зрозумієш меч духовний, який є слово Боже.

з дерзновінням звіщати тайну благовіствування,

Еф.6:20. для якого я виконую посольство у кайданах, щоб я сміливо проповідував, як мені належить.

Тобто щоб мені, як годиться, захистити себе, як проповідника віри, з відвагою і мужністю та великою розсудливістю. Але до кого ж ти виконуєш посольство? До людей, щоб примирити їх із Богом; але вони зв’язали мене, хоча згідно із законом посли не повинні піддаватися ніякому насильству. Отже, хоча узи покладено на мене, щоб приборкати мою зухвалість, але ваша молитва відкриє мені вуста, щоб наважуватися і говорити все, що наказав мені той, хто доручив мені посольство. Бачиш, меч є зухвалість у проповідуванні слова Божого, яке Павло хотів говорити в одкровенні вуст.

Еф.6:21. А щоб і ви знали про мої обставини і діла, про все сповістить вас Тихик, улюблений брат і вірний

Що стосувалося вчення й утіхи, то сам пояснив через послання; але коли згадав про кайдани, не зупиняється на бесіді про них, а залишає дещо й Тихику розповісти про нього, щоб не марною була присутність цього брата. Оскільки він “улюблений”, то все знає; оскільки “вірний”, то не збреше.

у Господі служитель,

Тобто той, хто служить для Бога і в божественній справі, а не заради чогось мирського або щодо чогось земного; або – брат у Господі, тобто духовний брат.

Еф.6:22. якого я і послав до вас для того самого, щоб ви довідались про нас і щоб він утішив серця ваші.

Святий Іоанн Златоуст так каже: “щоб ви довідалися про нас”, тобто нехай сповістить вам, що зі мною, і не допустить, щоб ви сумували через мене, тому що я перебуваю в лихах і ношу кайдани. А це вказує на любов і з його боку до них, і з боку тих до нього.

Еф.6:23. Мир браттям і любов з вірою від Бога Отця і Господа Іісуса Христа.

Просить їм миру і любові з вірою. А це значить наступне: або щоб вони любили не інославних, а одних вірних, або що і віру потрібно мати їм для того, щоб мати надію щодо майбутнього. Бо без віри марна любов, і навіть більше, без віри не було б любові. Що й сказав він словами: мир і любов з вірою. Навчаючи ж, яким чином мир буде, додав: через любов. А любов яким чином? Якщо будемо мати віру.

Еф.6:24. Благодать з усіма, що незмінно люблять Господа нашого Іісуса Христа. Амінь.

Тут відокремив мир від благодаті, особливо поставивши те й інше, хоча всюди з’єднував їх. “Незмінно” ж, тобто в чистоті, або тих, хто любить Христа не в багатстві та славі, а в нетлінних благах, тобто заради нетлінного; або – що той, хто любить Христа через чесноту, Його любить. Бо гріх є тління, а чеснота – нетління. Бо, як про діву говоримо, що розбещується, так і про душу; тому й Павло каже: “так і ваші уми щоб не пошкодились” (2Кор. 11:3), і “розбещені розумом” (2Тим. 3:8). Тому слід і нам показувати любов до Христа за допомогою чистоти в житті і прагнення до тих нетлінних благ, і взагалі за допомогою всякого доброчесного життя, що зберігає душу непорочною, не розбещуваною ні вченням, ні нечестям, дотримується в Самому Христі, непорочному Нареченому незайманих і незайманих душ, Якому слава на віки віків. Амінь.

* * *

¹⁴ У блж. Феофілакта немає слів “і над ними”.

¹⁵ У перекладі: “відданості серця їхнього почуло вухо Твоє”.

Предисловие

Ефес – митрополия (главный город) Малой Азии; он чтил, как высшую, богиню Артемиду, и в честь ее был там величественнейший и прекраснейший храм, который был уважаем всеми эллинами, но особенно ефесянами; так что Ефес даже назывался служителем Артемиды, как это сказано в книге Деяний (Деян.19:35). В Ефесе очень долго жил евангелист Иоанн, сосланный сюда, и здесь умер. И Тимофея там оставил Павел учителем; знаменитейшие из философов также жили в нем. Итак, поскольку этот город был так набожен и так славился мудрецами, то Павел с особенным старанием пишет к ефесянам и поверяет им самые глубокие и возвышенные мысли, как уже получившим оглашение. Пишет же это полное возвышенных мыслей послание из Рима, где находился в узах. Поэтому и нам нужно особенное внимание, чтобы понять заключающиеся в нем тайны.

Глава первая

Еф.1:1. Павел, волею Божиею (δια θελματος Θεοΰ) Апостол Иисуса Христа,

Смотри, предлог δια он отнес к Отцу, – и заметь, – это для ариан.

находящимся в Ефесе святым и верным во Христе Иисусе:

Смотри, какая в то время была добродетель: святыми и верными он называет мужей мирских, имеющих жен и детей. А теперь и в горах и пещерах не таковы.

Еф.1:2. благодать вам и мир от Бога, Отца нашего, и Господа Иисуса Христа.

Сказав: «благодать», прибавляет: «от Бога, Отца нашего», дабы показать, что сделала нам благодать, именно: она сделала Отцом нашим Владыку и Бога. Но и Господь, то есть Сын, по благодати к нам соделался и Иисусом и Христом, так как ради нас воплотился, наречен Иисусом и освятил человечество Божеством.

Еф.1:3. Благословен Бог и Отец Господа нашего Иисуса Христа,

Вот и Бог и Отец одного и Того же Христа: Бог как воплотившегося, а Отец как Бога Слова.

благословивший нас во Христе (Иисусе)¹ всяким духовным благословением

В отличие от иудейского благословения он назвал это “духовным”. Ибо то было более телесным. Бог «благословит», сказано, «плод чрева твоего» (Повт. 7:13); и «благословит вхождение твое и исхождение твое»². Здесь же всякое благословение духовное, и ни в чем у нас нет недостатка. Ибо мы сделались бессмертными и сынами Божиими, и сонаследниками Христа, и начаток наш приемлет поклонение от вышних сил. Посему справедливо сказал: «всяким благословением», потому что нам даровано все божественное и духовное. “Во Христе”. То есть чрез Иисуса Христа дано нам благословение, а не чрез Моисея, как иудеям. Поэтому не только качеством благ, но и посредником отличаемся от них.

в небесах,

Как бы поясняя, почему наше благословение духовно, он говорит: “в небесах”. Ибо благословение иудеев было на земле, а посему и телесно: «благая (говорится) земли снесте; землю текущую медом и млеком; благословит Господь землю твою» (Пс. 127, Вих. 33, Чис. 13:14, Повт. 11 и 31). А здесь ничего нет земного, но все небесное. Поэтому-то и духовно наше благословение. Ибо Царство Небесное обещано нищим, и гонимым – великая награда на небесах (Мф. 5:3).

Еф.1:4. так как Он избрал нас в Нем прежде создания мира,

Благословил, говорит, нас чрез Христа, равно как и избрал чрез Него, то есть чрез веру в Него. «Избрал прежде создания мира». Ибо соделанное для нас предопределено от века, не новое что-либо совершается, но приводится в исполнение положенное из начала. Хорошо также сказал – καταβολν – сложение, создание (собственно значит низвержение (схождение, – Прим. Ред.) с высоты), дабы показать, что как бы с некоторой вы­соты Божественной силы низвержен (низведен, – Прим. Ред.) и утвержден мир. А слово “избрал” указывает и на Божественное человеколюбие, и на добродетель их, ибо Он избирает всех, которые будут достойны.

чтобы мы были святы и непорочны пред Ним

Чтобы ты, услыхав, что “Он избрал”, не сделался беспечным, как уже избранный, – он говорит: для того нас Бог избрал, чтобы мы были святыми и непорочными, оставаясь верными той святости, которую Он даровал нам при крещении, и проводя жизнь добродетельную. Свят же тот, кто держится веры, а непорочен тот, кто безукоризнен в своей жизни; святости же и непорочности Он требует не простой, но “пред Ним”. Много бывает святых пред людьми, каковы фарисеи, но не пред Богом. Это и Давид говорит: «по чистоте рук моих». По какой? – «пред очами Его» (Пс. 17:25). И Исаия также: «очиститесь, удалите злые деяния ваши от очей Моих» (Іс. 1:16).

в любви,

Еф.1:5. предопределив усыновить нас Себе чрез Иисуса Христа,

Сказав: “избрал”, дал понять, что Он избрал нас как достойных, за нашу добродетель. Но так как не от нашей только добродетели зависит спасение, то добавил: «в любви предопределив усыновить нас», – то есть вследствие Своего человеколюбия возлюбив нас, предопределил. Притом, уверовать и прийти от нас зависит, хотя тоже по призванию Божию; но удостоить пришедших «усыновления» – это дело одной любви Его и человеколюбия. Посему Он присовокупил: «предопределив усыновить». Какое же это усыновление? Которое к Нему приводит род наш и делает нас своими Ему. И это также «через Иисуса Христа». Ибо хотя Отец предопределил, но Христос привел нас. Так как чрез Сына все блага, а не чрез какого-нибудь раба, то и честь славнее.

по благоволению воли Своей,

Еф.1:6. в похвалу славы благодати Своей,

Потому, говорит, Он предопределил нас к усыновлению, что желал, сильно желал, стремился (это ведь и есть «благоволение») показать славу благодати и благодеяния Своего. Но разве ищет славы Бог? Нисколько:

Божество ни в чем не имеет нужды, но желает прославления от нас, чтобы мы как можно более возлюбили Его. Ибо тот, который изумляется оказанным ему благодеяниям, будет стараться не оскорбить своего благодетеля, и чем более он помнит об этих благах, тем более он будет любить давшего их. Итак, благоволение (εύδοκία) есть желание Божие главное (основа других желаний). Как например: первое хотение Божие, чтобы никто не погиб, второе хотение – чтобы сделавшиеся злыми погибли; потому что Он действительно не по необходимости наказывает, но по изволению. Итак, благоволение есть главное хотение Божие.

которою Он облагодатствовал нас в Возлюбленном,

Не сказал – даровал (έχαρίσατο), но: «облагодатствовал» (έχαρίτωσε), то есть соделал нас приятными и любезными. Подобно тому, как если бы кто, встретив какого-нибудь старца, покрытого язвами и изнуренного голодом и безобразного, вдруг сделал его другим, благообразным и юным, украсив его всяческими дарами, так и Бог, найдя нас нравственно изуродованными и гнусными, явил нас приятными и прекрасными. «И возжелает», сказано, «Царь красоты твоей» (Пс. 44:12). «Облагодатствовал же в Возлюбленном Сыне», то есть чрез Возлюбленного.

Еф.1:7. в Котором мы имеем искупление Кровию Его, прощение грехов,

Благодаря Возлюбленному, говорит, мы имеем избавление. Какое же? «Прощение грехов». Как оно происходит? “Кровию”. Ибо то особенно изумительно, что, предав на смерть Своего возлюбленного Сына, Он освободил нас, ненавистных, дав в искупление и избавление Кровь Возлюбленного. И заметь, – это более чем усыновление: даже Сына не пощадил ради нас. Ибо после того, как сказал об усыновлении, говорит об этом, восходя от меньшего к большему.

по богатству благодати Его,

Еф.1:8. каковую Он в преизбытке даровал нам

Соделал же это, говорит он, по богатству благодати Своей. Заметь эти усиленные выражения: нам дано богатство, и богатство Божие, богатство благодати, и не просто благодати, но «каковую Он в преизбытке даровал нам», то есть преизобильно излил.

во всякой премудрости и разумении,

Еф.1:9. чтобы открыть³ нам тайну Своей воли

То есть благодать излил на нас для того, чтобы, сделав нас мудрыми и разумными, «открыть нам тайну воли»; он как бы говорил: тайны сердца Своего открыл нам. Или же таким образом: «чтобы показать нам тайну во всем разуме и мудрости», то есть глубину всякой мудрости и разума. Ибо врагов, притом презренных, удостоить столь великих благ и это в конце времен и чрез крест, не дело ли это великой мудрости?

по Своему благоволению, которое Он прежде положил в Нем,

Сделал же это как хотел, как «прежде положил» и предопределил “в Нем”, имеется в виду во Христе.

Еф.1:10. в устроении полноты времен,

И благоволение сие и соизволение «прежде положил» и предопределил в «устроении» и в установление «полноты времен». Ибо полнота времен, то есть последние времена, требовали наказания и мщения, так как тогда умножилась человеческая злоба. А явление Сына, напротив, в эти последние времена соделало спасение, что свойственно непостижимой мудрости.

дабы все небесное и земное соединить под главою Христом.

Небесное, говорит он, было отделено от земного, не имело одной главы. Ибо, хотя с точки зрения творения Бог один для всех, но что касается нравственного единения, то сего еще не было. Посему Отец «прежде положил» соединить под единой главой небесное и земное, то есть положить одну главу всем – Христа: и ангелам по бестелесной природе, и человекам по плоти. Посему во Христе соединил Отец, то есть завершил то, что созидалось долгое время, закончив и завершив слово правдой.

Еф.1:11. В Нем мы и сделались наследниками, быв предназначены к тому по определению Совершающего все по изволению воли Своей,

Сказав выше: “избрал”, теперь снова говорит: «мы сделались наследниками» во Христе, то есть чрез Христа. Но так как наследство есть дело случая, а не добродетели и выбора, то он исправляет это самое, говоря: «быв предназначены к тому по определению» Божию. Ибо Он не предопределил бы, если бы признавал недостойными. Но все совершающий Бог прежде нашего появления на свет уже видел нас и избрал и отделил нас для Себя; так что, совершив Сам наше избрание и отделение, Он не ошибся. Избрание же для наследия есть дело благости, так как дается без труда, по Божественной благодати, хотя и на достойных простирается. «По изволению воли Своей» – говорит, дабы показать, что не потому, что евреи не уверовали, случайно призваны язычники, но от вечности то было предопределено, и этот совет Божий и воля Его были искони. Ибо хотя и сказал Христос: «на путь к язычникам не ходите» (Мф. 10:5), и: «Я послан только к погибшим овцам дома Израилева» (Мф. 15:24), но это сказано для увещания иудеев и привлечения их, как детей, склонных к обольщению, так как по истине призвание язычников было предопределено от века.

Еф.1:12. дабы послужить к похвале славы Его нам, которые ранее уповали на Христа.

Чтобы, говорит, быть нам славой Его, – нам, возымевшим надежду на Христа, то есть уверовавшим во Христа и, прежде наступления будущего века, надеющимся на будущие для нас блага. Ибо слава и похвала благости Божией в том, чтобы спасти столь отчужденных.

Еф.1:13. В Нем и вы, услышав слово истины, благовествование вашего спасения,

То есть во Христе. Так и к евреям говорит: «говорил нам в Сыне» (Євр. 1:2). Называет же проповедь «словом истины» в отличие от закона, бывшего прообразом и тенью, а «благовествованием спасения» – в отличие от закона умерщвляющего и будущего наказания. Ибо проповедь о первом явлении призывает ко спасению, а труба второго – к наказанию.

И уверовав в Него, запечатлены обетованным Святым Духом,

“В Него” – в Евангелие, говорит, “уверовав”, или “в Него” во Христа; то есть благодатью Христовой уверовав, «запечатлены», так что ясно, что вы – жребий и удел Божий. Но иудеи запечатлены были обрезанием, как бессловесные, приняв телесную печать, а мы как сыны Божии, и запечатлены Духом, что выше плотского запечатления. Называет же Его Духом «обетованным» или потому, что по обетованию Он дан, ибо и чрез Иоиля Бог обетовал: «излию от Духа Моего на всякую плоть» (Йоїл. 2:28), и Христос говорит: «примете силу, когда сойдет на вас Дух Святой» (Деян.1:8), – или потому, что обетование грядущих благ Дух подтверждает. Ибо уже тем, что Он ниспослан нам, дается уверенность в будущем, посему и называется залогом. Послушай, что следует далее.

Еф.1:14. Который есть залог наследия нашего,

Бог «купил» нам наше спасение и дал нам пока в залог Духа, уверяя тем, что Он дарует и наследие неизреченных благ. И те, которые поистине причастны Духа, каков был, например, и Павел, отсюда уже разумеют, что Он есть залог совершенного наследия. Посему-то Павел и стенал и искал достигнуть совершенства «и быть со Христом» (Флп. 1:23). А мы не имеем такого залога, как подобает, и не стремимся к совершенству, поскольку еще не вкусили его.

для искупления удела Его, (της περιποισεως)

Словом “удел” – περιποίησις – он обозначает Божию заботливость и попечение о нас. Посему он говорит, что сей залог ведет к совершенному избавлению и к полному нашему спасению, для сего он и дарован. Ибо тогда наступит совершенная свобода, когда совсем уничтожится грех, когда святые освободятся от сожительства с грешниками и будут спасены и приобретены Богом, чтобы быть Его народом. А некоторые под “уделом” – περιποίησις – разумеют нас самих. Итак, «для искупления удела», то есть нас, которые составляем достояние и стяжание Божие.

в похвалу славы Его.

Постоянно присовокупляет это, удостоверяя, что непременно исполнится обещанное. Ибо, если бы ради нас делал, можно было бы еще сомневаться, но теперь, когда Он намерен совершить это для проявления Своей благости, кто может возразить, что не сделает? Так и Писание говорит: «со мной же, Господи, твори ради имени Твоего» (Пс. 108:21), и: «не нам, но имени Твоему дай славу».

Еф.1:15. Посему и я, услышав о вашей вере во Христа Иисуса и о любви ко всем святым,

Еф.1:16. непрестанно благодарю за вас Бога,

“Посему”. Почему же? Потому, что вы, уверовав, приняли запечатление Духа и получили залог будущих благ и совершенного избавления, и имеете получить то, что уготовано право верующим и благочестно живущим, – «непрестанно благодарю за вас». Видишь ли, какое сострадательное сердце, за всех приносит благодарение, как будто сам получил благодеяние. Ибо не только к ефесянам, но и ко всем это пишет. Итак, хотя достойно благодарить Бога и за все другое, чего мы удостоились, но достойно благодарить и за веру верующих, потому что они так просветились, что притекли ко кресту Спасителя, отступив от губителя. Таково ведь свойство братолюбия. “Услышав”, говорит, «о вашей вере во Христа Иисуса». И не только о вере, но и о любви, то есть милосердном и братолюбивом расположении, и даже человеколюбивом, как простирающемся на всех, а не на одних местных святых, то есть на бедных верующих. И везде он с верой соединяет любовь, поскольку она порождает добродетельную жизнь. Ибо без нее бесполезна вера, – вера без дел и жизни; равно как и жизнь – без веры.

вспоминая о вас в молитвах моих,

Заметь, сколь многих он имеет в своем уме, сколь многих он помнил в своих молитвах. А мы и самих себя не вспоминаем, как должно.

Еф.1:17. чтобы Бог Господа нашего Иисуса Христа, Отец славы,

О чем ты молишь и просишь за нас? Дабы Бог умудрил вас, “Бог” же «Господа нашего Иисуса», то есть Человека, подобного нам по плоти. «Отец славы», то есть даровавший нам великие и славные блага. Ибо всегда на определенном основании именует Его, как в выражении: «Отец милосердия и Бог всякого утешения» (2Кор. 1:3); и пророк: «Господи, крепость моя, щит мой» (Пс. 17:2,3). Посему и здесь, так как Он даровал нам великие и славные блага, называет Его Отцом славы, то есть источником. Ибо нельзя иначе Его называть, как самым славнейшим у нас именем. Григорий же Богослов под славой разумел Божественность Единородного; так что по отношению к Тому же Христу Он есть Бог и Отец: по отношению ко Христу, то есть к человечеству, Бог, а по отношению к славе, то есть к Божественности, Отец.

дал вам Духа премудрости и откровения к познанию Его,

Еф.1:18. и просветил очи сердца вашего,

То есть да даст вам дар, чтобы просветиться от Духа. Ибо если Дух не откроет сокровенных тайн, другим способом невозможно постигнуть их. Ибо только «Он», а не ангел и не архангел, «все проницает, и глубины Божии» (1Кор. 2:10). «Душевный человек не принимает того, что от Духа Божия» (1Кор. 2:14). Посему, когда Дух откроет нам тайны, тогда и в познании Бога мы будем, и очи наши просветятся и не будем сомневаться и говорить, что невозможно то или другое, но будем видеть все, как есть.

дабы вы познали, в чем состоит надежда призвания Его,

То есть к какому упованию мы призваны. Ясно же, что к усыновлению и к наслаждению небесными благами и к тому, чтобы главою нашей был Христос. Но поскольку это есть будущее, то и нужно духовное откровение, чтобы узнать его.

и какое богатство славного наследия Его для святых,

И это, как еще неизвестное, имеет нужду в откровении от Духа, какие именно блага наследуют святые. Ибо велики они. Посему и называет их «богатством славного наследия», то есть несказанной славой, превышающей понимание. А «наследием» это называет потому, что оно еще будет дано сынам.

Еф.1:19. и как безмерно величие могущества Его в нас, верующих по действию державной силы Его,

Еф.1:20. которою Он воздействовал во Христе, воскресив Его из мертвых

Вышесказанное касалось будущего. Теперь же говорит о бывшем уже, чтобы от сего и то стало достоверным. Что же это такое? То, что, говорит, мы уверовали, ибо и это требует откровения, чтобы вы яснее это поняли. Итак, что же? Разве не сознавали ефесяне, что уверовали? Конечно, сознавали, но не так, как говорит теперь. Ибо не легко это знать, потому что нужна великая сила – переубедить душу и отвратить от заблуждения, такая нужна сила, каковой не требуется для воскрешения мертвого. Ибо мертвых одним только словом воскрешал Господь, но иудеев не убедил даже многими речами и удивительными делами. Посему и говорит, что и для этого имеем нужду в откровении Духа, дабы понять, что принятие нами веры есть дело великой силы и действия Божия. И как Христа воскресил Он из мертвых, так и нас, бывших мертвыми, воздвиг от неверия. Посему и назвал это «безмерным величием могущества» и «державой силы». Ибо когда ничего не достигли пророки и все творение: и видимое, научая своим благоустройством, и невидимое – в лице наставляющих и вразумляющих ангелов, – тогда неожиданно мы получили спасение. А слова: «воздействовал во Христе», разумей, сказаны о человеческой природе. Ибо Восставший из мертвых есть Человек, хотя и был Он соединен с Богом.

и посадив одесную Себя на небесах,

Еф.1:21. превыше всякого Начальства, и Власти, и Силы, и Господства,

Не сказал: высоко, но “превыше”, чтобы указать на величайшую высоту. Ибо из крайней глубины Он возвел на самую высоту человеческую природу во Христе. Конечно, о ней говорит, как об умершей и воскрешенной, так как божественная природа действительно не умирала, не воскресала и не возвышалась, как всегда бывшая выше всякой высоты. Итак, выше всякой ангельской силы воссела прежде презренная человеческая природа.

и всякого имени, именуемого не только в сем веке, но и в будущем,

Что бы то ни было, говорит, на небе, оно ниже Сего воспринятого и вознесенного, и Он есть всех выше. Отсюда научаемся, что есть некоторые силы, которых мы теперь и назвать не можем, тогда же будут открыты.

Еф.1:22. и все покорил под ноги Его,

Чтобы из слов «посадив превыше» ты не заключил, что Он получил только первую почесть, он указывает, что и владыкой Его сделал над всем. И не просто подчинил, но отдал в полное подчинение: «под ноги Его».

и поставил Его выше всего, главою Церкви,

О чудо! И Церковь посадил на том же самом троне; потому что где глава (т.е. Христос, – Прим. Ред.), там и тело ⁴ (т.е. сама Церковь, – Прим. Ред.). Слова же «выше всего» указывают на то, что главу дал мощную, которая выше всего, выше ангелов, выше архангелов.

Еф.1:23. Которая есть Тело Его, полнота Наполняющего все во всем.

Чтобы ты, услышав это, не подумал, что именем главы называется какое-нибудь начальство и власть (ибо и это значение имеет слово “глава”), он говорит, что Христос есть глава Церкви, как тела, и также ей сроден и тесно соединен. И Церковь есть полнота Его. Ибо как тело есть полнота головы, восполняя ее своими членами, так и Церковь есть полнота Христа, «Наполняющего все во всем». Ибо Христос восполняется и как бы завершается всеми членами в лице всех верующих: восполняется как бы рукой в лице милостивого человека и иным способом помогающего слабым; как бы восполняется ногой в лице человека, предпринимающего путешествие ради проповеди и призревающего своих братьев, и иным членом восполняется в другом верующем. И таким образом восполняется всеми членами в лице всех верующих, то есть чрез посредство всех верующих, когда один одну, другой другую оказывает услугу. Ибо тогда становится совершенной глава наша – Христос, то есть получает совершенное тело, когда мы все вместе будем соединены и тесно связаны.

* * *

¹ В русском переводе нет слова “Иисусе”.

² Неточно цитируется псалом. “Прим Ред”.

³ В русском синодальном переводе “открыв”.

⁴ По другому чтению: σωμα έκκλησίας.

Глава вторая

Еф.2:1. И вас, мертвых по преступлениям и грехам вашим,

Еф.2:2. в которых вы некогда жили, по обычаю мира сего, по воле князя, господствующего в воздухе, духа,

Выше он сказал, что Бог в нас явил ту же самую силу и действие, что и во Христе. О Нем сказано, что воскресил Его из мертвых и посадил Его выше всех. А потом теперь говорит и о нас: “и вас”, говорит, “мертвых” (смертью не телесной, которая началась с Адама, но душевной, которая происходит от нас самих, смертью греха) воскресил и воздвиг. Итак, той же самой силой и Господа воздвиг от телесной смерти, и нас от душевной смерти греха, а изменение настроения души гораздо важнее воскрешения мертвых, как и выше сказано. Мысль этого места действительно такова, но слишком растянута до слов: «оживотворил со Христом»; так как много вставлено и есть повторение в словах: «Бог, богатый милостью». Итак, сказав, что они мертвы и показав, каким образом мертвы, именно заблуждениями и грехами, – он успокаивает двояким образом, словами: «в которых вы некогда жили», а не теперь, и добавлением, что вследствие порабощения диаволу вы грешили, и не от вас зависело все, а и от помощника вашего, который так сильно властвовал над вами. Вы грешили, таким образом, «по обычаю мира сего», то есть помышляя о мирском и временном и худо пользуясь этим веком. Ибо не век сей зол, но злоупотребление им. Он дан в руководителя, поскольку, будучи тленным и скоропреходящим, может возбуждать нас к нетленному и неизменному; а мы, предавшись тлению и течению его, сделали его не руководителем, а противодействователем. “Князем” же, «господствующим в воздухе», он называет диавола, а не Демиурга, как думают нечестивые манихеи. “Князем” называет потому, что люди сами себя подчинили ему и более ему служат, чем Богу. Однако такая власть его существует только в этом веке и не переходит за пределы воздуха, потому что имеет место не на небе, а под небом. Посему и Павел называет его князем, «господствующим в воздухе», не в том смысле, что он господствует над воздухом и распоряжается им, а потому, что он любит обитать в нем. Ибо диавол, будучи духом, и живет в воздухе, как бы духе (πνεύματι), и доныне в нем имеет власть и силу, властвуя над теми, которые сами себя ему подчинили. А некоторые под «князем, господствующим в воздухе», разумеют князя воздушных сил. Посему, говорят, и прибавил: “духа”, то есть князя и властителя всякого воздушного духа. Ибо пос­ле того, как он однажды соделался князем, он, по-ви­димому, не лишился власти и после своего падения.

действующего ныне в сынах противления,

Не сказал: принуждающего, но – «действующего». Отсюда ясно, что властвует над добровольно ему подчинившимися. Ибо, если бы против нашей воли господствовал, то принуждал бы. И из следующего видно: «действует», говорит, «в сынах противления», то есть в тех, которые не повинуются Богу, а повинуются ему добровольно.

Еф.2:3. между которыми и мы все жили некогда по нашим плотским похотям, исполняя желания плоти и помыслов,

Не этим только успокаивает их, говоря, что греховность наша происходила от диавола, но и тем, что и сам себя, и всех прочих ставил в одно с ними положение; так как никто не был безгрешен. Похотями плоти называет те, которые происходят от плотского мудрования. Что он здесь не порицает плоти, – это ясно. Ибо сказав: «исполняя желания плоти», присовокупляет: «и помыслов», то есть не помышляя ни о чем духовном. Поэтому не плоть достойна осуждения, но помышление, которое влечет к страстным удовольствиям. Или же таким образом: мы оскверняем ум, помышляя злое, и плоть, совершая это. А делами плоти можешь считать прелюбодеяние и тому подобное, а делом помыслов – зависть, злопамятство и тому подобное.

и были по природе чадами гнева, как и прочие,

Это сказано вместо: – мы оскорбляем и прогневляем Бога, и ничто другое были на самом деле, как гнев; подобно тому, как дитя человеческое по природе есть человек, так и мы. И как сынами геенны и сынами погибели называются достойные того, так и «чадами гнева» называются делающие достойное гнева. Слово же «по природе» поставлено вместо: истинно и подлинно, «как и прочие», ибо никто не был свободен от гнева.

Еф.2:4. Бог, богатый милостью,

Мы делали дела, достойные неумолимого гнева, но Бог, говорит, не просто милостив, но и «богат милостью».

по Своей великой любви, которою возлюбил нас,

И любовь от многой милости. Ибо иначе как бы мы – чада гнева – удостоились любви?

Еф.2:5. мертвых по преступлениям, оживотворил со Христом, –

Здесь окончание прежде начатой мысли, а прочее все – вставка. Опять Христос посредник, и дело достойно доверия: ибо, если начаток (первенец) жив, то и мы живы; так как Бог оживотворил Его и нас: Его в действии, а нас в силе теперь, а немного после – и в действии. Вот необычайное величие силы Его, именно что Он мертвых, сынов гнева, оживотворил. В этом упование нашего звания.

благодатью вы спасены, –

С глубоким душевным потрясением он высказал это, изумляясь неизреченному дару Божию. Ибо не трудом и не собственными делами, говорит, вы спасены, но только благодатью. Ибо, что касается дел, вы достойны были наказания и гнева.

Еф.2:6. и воскресил с Ним, и посадил на небесах во Христе Иисусе,

Как потому, что начаток и глава Христос, говорю, воскрешен, и нас чрез Него Бог воскресил, точно таким же образом, если глава сидит, сидит вместе и все тело. Посему говорит: «во Христе Иисусе», то есть потому, что Он восседает, и мы восседаем. Или же: «воскресил с Ним» должно понимать не о воскрешении, но об оживотворении чрез крещение. Как же после этого “посадил”? «Если терпим», говорит, «с Ним и царствовать будем» (2Тим. 2:12). И Христос говорит: «сядете на двенадцати престолах» (Мф. 19:28), и в другом месте: «а дать сесть у Меня по правую сторону и по левую не от Меня зависит, но кому уготовано» (Мк. 10:40). Итак, это уже уготовано.

Еф.2:7. дабы явить в грядущих веках преизобильное богатство благодати Своей в благости к нам во Христе Иисусе.

Чтобы кто-нибудь не усомнился в сказанном, он старается сделать речь более убедительной, говоря: если не ради любви к нам, то, по крайней мере, из желания явить Свою благость непременно это исполнит. Теперь многие не верят сему, в будущем же веке все узнают, что нам Бог даровал, видя святых в неизреченной славе. Что же касается выражения «во Христе Иисусе», оно значит: не ко Христу одному относится сие, но чрез Него перейдет и на нас, как от начала ко всему: с Ним оживем, с Ним и воссядем. Так говорит великий Иоанн Златоуст в толковании на этот отрывок, а в толковании на Евангелие от Матфея говорит, что никто не воссядет тогда. Подлинно нужен дар Духа и откровения, чтобы уразуметь глубину этих тайн. Ибо, если бы премудрый учитель Иоанн не сказал ясно, что мы “будем” посажены, то иной мог бы сказать, что во Христе мы “уже” сидим, равно как и то, что во Христе мы удостаиваемся поклонения от ангелов. Ибо не мы лично удостаиваемся поклонения, но так как наше естество, соединенное с Богом Словом, приемлет поклонение, то и на нас переходит эта честь. В этом смысле и говорит теперь, что и мы воссядем.

Еф.2:8. Ибо благодатью вы спасены через веру,

Сказав о том, что касается Бога, именно, что мы спасены благодатью, присовокупляет и то, что принадлежит нам – «через веру», чтобы не нарушить свободы воли.

и сие не от вас, Божий дар:

Снова как бы уничтожает это, говоря, что и вера не от нас; потому что если бы Он не пришел, если бы не призвал, мы и не последовали бы. «Как веровать», говорит, «в Того, о Ком не слышали?» (Рим. 10:14). Так что и вера – дар Божий. Или же иначе: не веру называет даром Божиим, а спасение через веру, – вот что есть дар Божий. Ибо пусть вера и наша, но как бы она одна могла спасти, если бы Бог не благоволил принимать нас ради ее, чтобы не совсем быть нам безучастными в деле нашего спасения, – но являться привносящими нечто и от себя.

Еф.2:9. Не от дел, чтобы никто не хвалился.

Это не значит, чтобы Бог отверг нас, имеющих дела, но – что и тех, которые погибли бы с делами, спас благодатью, так что после этого никто не имеет права хвалиться. Ибо слово “чтобы” (ίνα) выражает не причину, а последствие дела.

Еф.2:10. Ибо мы – Его творение, созданы во Христе Иисусе на добрые дела, которые Бог предназначил нам исполнять.

Чтобы ты, услышав, что не делами оправданы, не стал беспечным по отношению к делам, он говорит, что теперь после веры нужны дела. Ибо ты создан во Христе Иисусе и стал новой тварью после того, как умер в тебе в крещении ветхий человек. И как вначале ты призван был от небытия к бытию, так теперь призван к благобытию: ты создан не для того, чтобы быть бездеятельным, но с тем, чтобы делать и ходить в добрых делах, то есть весь путь жизни совершать в них, не два или три года, а весь путь твоей жизни. Ибо на это указывает он словом «исполнять». Ибо «Бог предназначил» к сему, поэтому нельзя уклоняться от этого определенного Богом дела. «На добрые дела», не на одно дело, а на все: ибо если будет недостаток в одном – нарушается добродетель. А Григорий Богослов выражение «созданы на добрые дела» понимал не в смысле создания в крещении, но относил к первому творению.

Еф.2:11. Итак помните, что вы, некогда язычники по плоти, которых называли необрезанными так называемые обрезанные плотским обрезанием, совершаемым руками,

Еф.2:12. что вы были в то время без Христа,

Сказав, что Он спас их, мертвых, теперь намеревается показать, кому сделал их равными и сонаследниками, и именно израильтянам, – велико ведь было их достоинство, – и говорит: «итак помните». “Итак” (посему). Почему же? Потому что вы созданы «на добрые дела», ибо одного этого достаточно, чтобы побудить нас заботиться о добродетели. “Помните” же сказал потому, что те, которые поднимаются из совершенного ничтожества на высоту, обыкновенно забывают прежнее. Что же “помните”? Что в прежнее время вы были удалены от Христа, а теперь стали близ Него, как и Израиль. Такова именно цель этих слов. Но заметь, как искусно он ниспровергает обрезание, показывая, что оно отличается от необрезания только словом, а не на делах. “Вы”, он говорит, «язычники по плоти», а не по духу, и «которых называли», а не сущие на самом деле, подобно тому, как если бы он сказал, что по плоти вы меньше, а не по духу. И опять словами «плотским обрезанием» указывает на преимущество, состоящее только в словах и плоти. Таким образом необрезание не было чем-нибудь тяжким и гнусным, хотя и говорили так те, которые хвалились обрезанием; быть же вне Христа – это действительно ужасно и несносно. Почему же, намереваясь показать, что они участники славы израильтян, уничтожает достоинство последних? Но смотри, в чем уничтожает: не в необходимом. Ибо не необходимо обрезание, а безразлично. В необходимом же даже очень возвышает, называя израильтян святыми и присными Богу.

Отчуждены от общества Израильского,

Не сказал: отлучены (κεχωρισμένοι), но «отчуждены», по­тому что и израильтяне были вне законной и по Богу жизни, но не как чуждые, а как нерадивые.

чужды заветов обетования,

Вот в чем состояло великое разделение. Ибо не сказал: не держащиеся – προσέχοντες – завета, но совершенно чуждые – ξένοι – ему. А израильтяне, хоть и лишились обетований, но не как чуждые им. Какие же заветы и обетования? «Потомству твоему даю Я землю сию» (Бут. 15:18), и многое другое обетовал, понимаемое совершенно духовно.

не имели надежды

“Надежды” без сомнения относительно будущего: воскресения и воздаяния.

и были безбожники в мире.

Хотя и поклонялись богам, но это не были боги. Прибавил же “в мире”, чтобы показать, что они были ниже Израиля не только в небесном, но и в том, что есть на земле славного. Ибо израильтяне и в отношении богопочтения были и славны и знамениты.

Еф.2:13. А теперь во Христе Иисусе вы, бывшие некогда далеко, стали близки Кровию Христовою.

Мы были вдали от Бога, не по месту, а по сердечному расположению и жизни, но теперь стали близко, не жизнью (ибо ничего мы не привнесли от дел), а во Христе Иисусе и Кровию Его. Ибо, пролив Кровь Свою и отдав Себя за нас. Он освободил нас из плена, который удалял нас от Него, и приблизил к Себе. Но можешь и так понимать: мы были вдали от израильтян, а теперь стали близ них.

Еф.2:14. Ибо Он есть мир наш, соделавший из обоих одно

Ибо прежде вочеловечения Слова была великая вражда между обрезанием и необрезанием; а теперь мы примирились, став единой верой. Ибо теперь мы называемся уже не обрезанием и необрезанием, но одно имеем знамение – веру. Представь себе: два человека, один раб, другой усыновленный; тот и другой нанесли оскорбление одному и тому же лицу: один – сделав поступок, достойный лишения сыновства, другой – убежав; потом оба они сделаны наследниками и приближенными. И вот они удостоились одинаковой чести и два стали едино. Точно так же язычники и израильтяне оказались преступниками: те как рабы, а израильтяне – как сыны. Итак, что же? Неужели важное дело иметь общение с израильтянами? Ты возвел нас на небеса, и вот теперь указываешь на это, как на нечто важное? Да, говорит: то должно воспринимать верой, а это самыми делами. Впрочем, не то говорит, что привел нас к достоинству израильтян, а то, что и нас, и их возвел в лучшее состояние. Однако благодеяние к нам выше, потому что тем обещал, а нам не обещал, и мы были вдали, как указывает вышеприведенный пример.

и разрушивший стоявшую посреди преграду,

Еф.2:15. упразднив вражду Плотию Своею,

Объясняет, в чем состояла преграда, и говорит: во вражде к Богу и язычников, и иудеев, – во вражде, которая происходила, от наших преступлений, как и пророк говорит: «беззакония ваши произвели разделение между вами и Богом» (Іс. 59:2). Итак, эту преграду, вражду, Он разрушил Своею Плотию. Каким образом? Положив во плоти конец вражде. Ибо, так как Он соединил плоть с Божеством, ясно, что совершил примирение, ибо два естества соединились и сочетались между собой. А с другой стороны, Он разрушил вражду и тем, что явился безгрешным и исполнил весь закон. Ибо закон был оградой, то есть дан для безопасности, чтобы ограждать; а при нарушении он создает преграду – грех, чрез который мы не в безопасности остаемся, а удаляемся от Бога.

а закон заповедей учением,

Дабы кто не сказал: что же, если мы освободившись от прежнего нарушения закона, опять вынуждены соблюдать его? – он говорит, что и его упразднил. Ибо, дав нам закон для утверждения нас, вместо того, чтобы наказать нас, когда мы его не соблюли, Он совсем отменил закон, подобно тому, как если бы кто, поручив ребенка воспитателю, когда он не повиновался, взял его от воспитателя. “Законом” же «заповедей» называет его, потому что он был устроителем жизненного порядка; а веру называет “учением”, потому что она устанавливается чрез учение или догматы. Поэтому апостол как бы так сказал: вместо жизни Он ввел веру. Ибо получили мы оправдание не вследствие заповедей, определявших делать то или другое, но «если уверуешь сердцем и исповедуешь устами, спасешься» (ср. Рим. 10:9). Или же называет учением запретительные заповеди Господни, именно: «а Я говорю вам: не клянись вовсе» (Мф. 5:34), или «не гневаться» (Іс. 54:9) и тому подобное.

дабы из двух создать в Себе Самом одного нового человека,

Не сделал эллина иудеем, но обоих возвел в лучшее состояние. И не сказал: переменить, но: “создать”, – дабы сильнее выразить свою мысль, и то, что затем от естественных дел нам отступать не должно. “В Себе” (έν έαυτω) же сказано или вместо «чрез Себя Самого» (δι έαυτου), потому что не другой кто-нибудь сделал это, но Сам, как бы расплавив иудея и язычника, создал одного нового и дивного человека. Или это значит, что Он Сам первый представил образец и пример, Сам явился наперед тем, чем соделал тех (эллинов и иудеев); и что стал посредине между обоими, держа, с одной стороны – эллина, с другой – иудея, смешав их и удалив все враждебное, сверхъестественно воссоздал посредством огня и воды. Итак, в человеческой природе, которую Он принял, в природе общей и язычнику, и иудею и принятой ради обоих, – в ней-то, освобожденной от всякого тления и ветхости, Он создал двух в единого нового человека, свободного от греховной дряхлости и неправды. И тот, и другой характеризуется уже не своими собственными качествами, но обоих характеризует свойство единого человека, созданного по образу Христа. Но еще лучше поймешь эти слова, если мысленно представишь Господа краеугольным камнем, а сих двоих построенными на Нем стенами;

устрояя мир,

И в отношении друг к другу (иудей ведь тогда сближается с язычником, когда становится верным), но особенно к Богу, что и важнее, как показывает ниже.

Еф.2:16. и в одном теле примирить обоих с Богом посредством креста,

Не сказал: умирить (καταλλάξη), но – «примирить» (άποκαταλλάξη), то есть снова примирить, показывая, что и в древности посредством закона человеческое естество было примиряемо с Богом, но затем, так как чрез преступление закона вражда еще более усилилась, то оно опять возымело нужду в примирении с Богом, которое, как окончательное, справедливо и называется примирением (άποκαταλλαγ). «В едином теле» – то есть в Своем. Ибо должное нам наказание Сам подъял чрез крест, что и выше сказал: “Плотию”. И опять двоих создаст в Себе. А по мнению некоторых, «в едином теле» значит то, что обоих ставших как бы единым телом, которому Он есть глава, примирил с Богом.

убив вражду на нем⁵

Не сказал: разрушив, но сильнее – “убив”, чтобы она уже не восставала. Каким же образом после этого опять возникает вражда? Она никогда не восстает, но рождает другую, потому что опять грешишь. “В нем” же – или в кресте, или в теле Своем. Ибо вражду Он убил и на кресте, и в Своем теле, в котором и подъял крест.

Еф.2:17. И, придя, благовествовал мир вам, дальним и близким,

Не другого послал, но Сам пришел, явившись в положении слуги и раба, и «благовествовал мир», – к Богу, без сомнения: “дальним” – язычникам и “ближним” – иудеям, так как эти более близкими казались Богу. И Христос ведь говорил: «мир оставляю вам» (Ін. 14:27); мужайтесь: «Я победил мир» (Ін. 16:33), и еще: «Отец Мой возлюбит вас» (Ін. 14:23), и: «все, чего будете просить, будет вам» (Мк. 11:24). А это все – признаки, мира.

Еф.2:18. потому что через Него и те и другие имеем доступ к Отцу, в одном Духе.

Своею смертью уничтожил гнев и потом сделал нас любезными Отцу чрез Духа, облагодатствовав нас одинаковой благодатью. Потому что не даровал им – более, как близким, а нам – меньше, как дальним; но в едином Духе обоим даровал единую благодать и таким образом привел к Отцу. Или “в” употреблено вместо «чрез», и тогда смысл был бы такой: чрез Него и Духа приведены мы к Отцу.

Еф.2:19. Итак вы уже не чужие и не пришельцы, но сограждане святым,

Так как Сын пребывает вовек, то те, которые не улучат вышнего града, суть странники и пришельцы. Но мы – не таковы теперь, а сограждане святых; не просто иудеев, а святых их – патриархов и пророков, и приписаны к тому же самому граду, граду, находящемуся на небе, вечному, которого и те усиленно искали.

и свои Богу,

Чего те едва достигли посредством великих трудов, то мы получили чрез благодать, став своими (домашними) Богу. Вот упование нашего призвания: ибо в той именно надежде мы призваны, чтобы получить сие.

Еф.2:20. быв утверждены на основании Апостолов и пророков,

Желая показать тесное единение язычников с пророками и апостолами, говорит: «быв утверждены», как бы говоря: основанием служат пророки и апостолы, а вы дополнили остальную постройку, так что все составили один Божий храм. Это и значит быть надстроенными поверх патриархов и пророков, что в другом месте он называет привитием (Рим. 11:19). Апостолов по­ставил в начало, хотя они по времени были последние.

имея Самого Иисуса Христа краеугольным камнем,

Все держит на Себе Христос. Ибо краеугольный камень поддерживает и стены, и основания. И заметь: иногда он называет Его свыше содержащим все, в каковом случае нарицает Его главой, иногда же снизу носящим на Себе все здание, подобно краеугольному камню; а иногда называет и самим основанием.

Еф.2:21. на котором все здание, слагаясь стройно, возрастает в святый храм в Господе,

На краеугольном, говорит, камне, то есть Христе, все здание, именно – все верующие, соединенные органически и безраздельно, растут и восполняются, чтобы стать храмами Божиими. «И поставлю жилище Мое среди вас», говорит, «и буду ходить среди вас» (Лев. 26:11-12). Ибо и вообще Церковь (έκκλησία), то есть собрание всех верующих, есть храм Божий, и в частности каждый человек. “В Господе” же сказано вместо – благодатью Господа, а не нашими трудами. А словом “слагаясь” показывает, что не иначе можем сложиться в храм Божий, как ведя такую жизнь, которая соответствует краеугольному камню.

Еф.2:22. на котором и вы устрояетесь в жилище Божие Духом.

И все верующие созидаются в Нем, и вы также, ефесяне, чтобы быть жилищем Божиим в Духе, то есть чрез содействие Духа. Или же “Духом” сказал в противоположность чувственному строению, как бы говоря: жилище Божие духовное. Такое созидание и совершается до второго пришествия чрез верующих.

* * *

⁵ У блаженного Феофилакта: «в нем» вместо: «на нем».

Глава третья

Еф.3:1. Для сего-то я, Павел, сделался узником Иисуса Христа за вас язычников.

Указав на попечение о нас Христа, говорит затем и о своем попечении. Так как, говорит, Господь мой явил такие дела в отношении к нам, то необходимо и мне по возможности содействовать. Посему я узник за вас. И если Он был распят, то я, по крайней мере, нахожусь в узах за вас. Словами же «за вас язычников» указал на следующее: «не только мы вас не гнушаемся, но даже и узы принимаем ради вас и за честь себе поставляем именоваться узниками Христовыми».

Еф.3:2. Как вы слышали о домостроительстве благодати Божией, данной мне для вас,

Намекает на слова Божии к Анании: «он есть Мой избранный сосуд, чтобы возвещать имя Мое пред народами» (Деян.9:15). И откровение тайны, потому что не от человека узнал ее, называет «домостроительством благодати». Ибо, говорит, благодать Божия распорядилась таким образом, чтобы я был призван свыше и подвергся слепоте за неповиновение, чтобы таким именно образом придти к повиновению. Но для вас, говорит, была дана мне эта благодать. Ибо Сам мне сказал, что «Я пошлю тебя далеко к язычникам» (Деян.22,21). Посему вы есть дело благодати, и я от себя ничего не принес.

Еф.3:3. потому что мне через откровение возвещена тайна

Вот дело благодати – откровение тайны. И поистине тайна – из крайнего ничтожества возвести язычников в почетное положение, высшее, чем иудеев.

(о чем я и выше писал кратко),

Указывает на вышесказанное им, что язычники, бывшие вдали, призваны, что они надстроены поверх патриархов и тому подобное.

Еф.3:4. то вы, читая, можете усмотреть мое разумение тайны Христовой,

Я написал, говорит, не сколько должно, а по силе вашей и вместимости. И из этого вы можете воспринять и понять мое разумение тайны Христовой, то есть как я уразумел тайну Христову, или как я понял, что Он сидит одесную Отца и нас посадил с Собой, что в Себе создал обоих во единого нового человека, и прочее, относящееся к тайне. Поймите же достоинство моего разумения из того, что столько мне Бог открыл. А что это знак великой чести, слушай: «не сделал Он того никакому другому народу» (Пс. 147:9), именно, что Израилю возвестил «уставы Свои и суды Свои» (Пс. 147:8).

Еф.3:5. которая не была возвещена прежним поколениям сынов человеческих, как ныне открыта святым Апостолам Его и пророкам Духом Святым⁶,

Что же? Неужели не знали пророки? А как же Христос говорит: «Моисей и пророцы обо Мне писали»; и «исследуйте Писания…» и «они свидетельствуют о Мне» (Ін. 5:39)? Но Павел, во-первых, говорит то, что не было открыто всем людям, так как прибавил: «которая не была возвещена прежним поколениям сынов человеческих». А во-вторых, то, что таким образом не было открыто и пророкам, как теперь самым делом явлено апостолам и новозаветным пророкам, Духом Святым. Ибо если бы Дух не научил Петра, последний не принял бы в Церковь язычника Корнилия с его домашними (Деян.10:3). И заметь, не относительно обрезания, а относительно язычников дает Дух откровение, потому что великим было делом принятие в Церковь презираемых язычников. И настолько древние не знали этой тайны, что даже и великий Петр нуждался в наставлении Духа относительно этого.

Еф.3:6. чтобы и язычникам быть сонаследниками, составляющими одно тело, и сопричастниками обетования Его во Христе Иисусе⁷ посредством благовествования,

Тайна состоит в том, что язычники стали сонаследниками и соучастниками обетования Израилева. Ибо израильтяне участвовали в обетовании, как народ святой; и язычники, доселе нечистые, стали участниками с ними того же обетования, но каким образом? “Во Христе”, то есть через веру во Христа, которая дошла до них чрез благовестие. И не удовольствовался названием «сонаследниками» и «сопричастниками», – но, чтобы показать большую близость и единение, назвал «составляющими одно тело». Ибо язычники со святыми израильтянами составили одно тело, управляемое единой главой – Христом.

Еф.3:7. которого служителем сделался я по дару благодати Божией, данной мне действием силы Его.

Я стал служителем сего благовествования и нахожусь в узах ради Него; но это не мое дело, а дар божественной благодати, которая дана мне не просто и не скудно, но обильно и щедро, как свойственно давать всесильному Богу. Или же – так как Он даровал мне это служение, то снабдил меня и силой. Ибо бесполезно достоинство, если не соединена с ним сила. Три вещи нам нужно вносить в служение: душу, готовую на опасности, мудрость и разум, и жизнь беспорочную, а Божие дело – давать силу, чрез которую все это стало бы действительным.

Еф.3:8. Мне, наименьшему из всех святых, дана благодать сия –

Намереваясь говорить о величии Божественной благодати, смотри, с каким смирением говорит он о себе. Ибо после столь славных деяний он называет себя самым меньшим, не между апостолами, а между всеми святыми, то есть верующими. И это, как выражение смирения, выше слов: «я недостоин называться апостолом» (1Кор. 15:9).

благовествовать язычникам неисследимое богатство Христово

Какая благодать, говорит, мне дана? «Благовествовать язычникам». Ибо другие были посланы к обрезанным, а он к язычникам. Потому он и имеет нужду в благодати, что наименьшему вверено было наибольшее. Но, получив повеление обратить к Евангелию худших, чрез это становится великим, хотя и казался малым. Итак, это дело принадлежит благодати. Если же богатство Христово остается неисследованным даже и после Его явления, то не тем ли более неисследима сущность Его? Как же после этого Евномий хвалился постигнуть ее?

Еф.3:9. и открыть всем, в чем состоит домостроительство тайны, сокрывавшейся от вечности в Боге,

Что призваны будут язычники, это, может быть, знали Духом и пророки и ангелы; но чтобы они были призваны к таким благам, чтобы даже воссесть на престоле Божием, – кто мог сего ожидать? Посему он и называет это тайной, сокровенной в Боге от веков, то есть издавна, от начала. Ибо неизреченно это смотрение и одному Ему ведомо.

создавшем все Иисусом Христом,

Прекрасно напомнил о творении: сотворил, говорит, все Бог чрез Христа. Ибо “без Него”, говорит, «ничто не начало быть» (Ін. 1:3). И это чрез Него открывает.

Еф.3:10. дабы ныне соделалась известною через Церковь начальствам и властям на небесах многоразличная премудрость Божия,

Ни горние начала и власти, ни дольние не знали тайны прославления язычников. Ибо и ангелы и архангелы знали только то, что Израиль был уделом Господа и народом Его. И Гавриил также знал только то, что Он (Мессия) спасет народ Свой от его грехов. А что и язычники достигнут такой чести, это узнали теперь и горние, и дольние силы через Церковь, то есть через благодеяния, оказанные нам. Ибо благодеяния к нам были для них учителями мудрости Божией. И называет «премудрость» не просто различной, а «многоразличной», указывая на ее особенное превосходство и непостижимость. И Григорий Нисский говорит, что прежде вочеловечения небесные силы просто знали Божественную мудрость, именно: так как Он сотворил все единой Своею волею, то они признавали Его могущественным, и так как все сохранял своим мудрым промыслом, то считали мудрым промыслителем. И в этом нет ничего разнообразного, то есть чтобы иное было и иное Он соделал. Но по воплощении Бога Слова из противоположного возникает противоположное, из смерти – жизнь, из немощи – сила, из бесчестия – слава и из всего, казалось бы, низкого – благоприличное. Таким-то образом стала ведома многоразличная премудрость и сила Божия небесным силам. Ибо, когда мы узнали, тогда и они – чрез нас, видя, каких благ удостоена Церковь, и чрез нее приходя к познанию.

Еф.3:11. по предвечному определению, которое Он исполнил во Христе Иисусе, Господе нашем,

Хотя теперь только познана, говорит, мудрость того, что совершилось с нами, но оно издревле было предопределено. «По предвечному определению», то есть по предведению будущих веков. Ибо Бог знал будущее и таким образом предопределил. Выражение «которое Он исполнил во Христе Иисусе» относится к мудрости или к домостроительству, которое совершил Отец чрез Сына. А Златоуст, читая вместо: ήν εποίησεν – «которое исполнил», ων εποίησεν – «которые сотворил» (исполнил), говорит, что веки (т.е. века, время, – Прим. Ред.) Бог сотворил (или “исполнил” – εποίησεν) чрез Сына.

Еф.3:12. в Котором мы имеем дерзновение и надежный доступ через веру в Него.

Что все чрез Христа произошло, это видно, говорит, из того, что Он есть Тот, Который привел нас. Однако не как пленники мы приведены, и не как грешники, но имеем дерзновение, и не просто, а с надеждой и упованием. Откуда же нам это? От веры, говорит: она, освободив от грехов, вложила в нас дерзновение и упование.

Еф.3:13. Посему прошу вас не унывать при моих ради вас скорбях, которые суть ваша слава.

“Посему”, говорит. Почему же? Потому что велика тайна вашего звания и великое дело мне вверено, именно проповедь к вам, и необходимо мне подвергнуться узам и терпеть зло от непонимающих тайну и сопротивляющихся ей; посему умоляю вас, не унывайте, то есть не страшитесь и не смущайтесь, как будто происходит что-то странное. Ибо слава ваша в том более и состоит, что Бог так возлюбил вас, что не только Сына Своего отдал за вас, но и нас, рабов Своих, ради вашей пользы подверг опасностям и узам. Если же мои скорби служат к вашей славе, то гораздо больше вы прославитесь чрез собственные скорби. Посему, даже если бы и сами вы подверглись скорбям, не падайте духом.

Еф.3:14. Для сего преклоняю колени мои пред Отцем Господа нашего Иисуса Христа,

Еф.3:15. от Которого именуется всякое отечество на небесах и на земле,

Так как вы удостоились такой любви и непостижимы те блага, которые вы получили и которые еще получите в будущем, то я молю, говорит, чтобы дарована вам была благодать вселившегося в вас Христа, – благодать постигнуть это и познать, насколько вы возлюблены. А что эта мольба напряженная, обозначает словами: «преклоняю колени мои». От верховного Отца, говорит, «всякое отечество»: “на земле” – племена называет отечествами, получившие такое название от имени отцов; «на небесах» же, – так как там никто ни от кого не рождается, – отечествами обозначает отдельные сонмы, то есть и горние, и дольние чины Он сотворил, и от Него произошли те, которые именуются отцами.

Еф.3:16. да даст вам, по богатству славы Своей, крепко утвердиться Духом Его во внутреннем человеке,

Еф.3:17. верою вселиться Христу в сердца ваши,

Еф.3:18. чтобы вы, укорененные и утвержденные в любви,

Чего же я молю для вас? Да даст вам Бог, богатый и желающий прославления имени Своего, утвердиться в борьбе с искушениями, так чтобы не только не смущаться ими, но и переносить их. И не довольствуется выражением «утвердиться», но прибавляет: “крепко”, прося изобильных для них благ. Как же «утвердиться»? “Духом Его”, ибо Он есть подающий крепость. Как и Исаия называет Его «Духом крепости». И не только утвердиться, но гораздо более и сильнее, – «вселиться Христу в сердца ваши», не на поверхности, а в глубине. Каким же образом? “Верою”. Ибо в верных сердцах обитает Христос, приходя с Отцом и творя в них обитель, как Он и предсказал (Ін. 14:23). А этого вы достигните, когда укоренитесь в любви Его и не будете колебаться и смущаться. Итак, апостол испрашивает для них двух благ: чтобы они укрепились Духом и чтобы вселился Христос в сердца их; или же чтобы вы, говорит, утвердились и стали достойными того, чтобы вселился Христос в сердца ваши.

могли постигнуть со всеми святыми, что широта и долгота, и глубина и высота,

О чем вначале он молился, чтобы дан был им Дух премудрости и откровения к познанию того, в чем состоит упование звания их и прочее, – то и теперь говорит: чтобы вы «могли постигнуть со всеми» верующими тайну совершенного ради вас, – она столь велика, что простирается по всем направлениям. Посему и описал ее внешними чертами, приписывая ей и верх, и низ, и боковые стороны. Ибо, говорит, хотя я и объяснял, невозможно из моих слов понять это в достаточной мере, но только через Духа Святого: не иначе вы можете постигнуть это, как получив подкрепление от Духа. Ибо нужна великая крепость, и если не вселится в вас Христос, мы ничего не в состоянии сделать. Григорий же Нисский говорит, что широтой, долготой, глубиной и высотой обозначается крест: посему апостол молился за ефесян, чтобы они возмогли постичь тайну Креста. Ибо все домостроительство им объемлется и самое важное в нем – Крест, в котором особенно проявляется любовь Божия, как и Господь говорит (Ін. 14:12). Посему и Павел указывает на эту любовь.

Еф.3:19. и уразуметь превосходящую разумение любовь Христову,

И да возможете, говорит, познать любовь Христову, превышающую всякое разумение. Как же мы познаем ее, когда она превышает всякое понимание? Во-первых, он сказал, что любовь превосходит понимание, конечно, человеческое; а вы не человеческой мыслью, но Духом познаете ее. Потом, не то он сказал, что познаете точную меру ее, но то именно, что она велика и превышает всякое понимание. Сие молю познать вам Духом. И кто же, говорит, не знает сего? Все: и те, которые ропщут на обыденную действительность, и те, которые отдают предпоч­тение мамоне пред Богом. Так как, если бы познали ее, мы и на Провидение не роптали бы, и к настоящему не были бы привержены, отступив от Бога, так нас возлюбившего. Заметь также, если любовь Его превышает всякое понимание, насколько же более существо Его?

дабы вам исполниться всею полнотою Божиею.

Двояко это понимали: или да познаете, говорит, что во Отце, Сыне и Святом Духе приемлет от нас Бог поклонение, потому что это составляет полноту Бога – троичность; или же – да исполнитесь, говорит, всякой добродетели, которой исполнен Бог. Но лучше, думаю, понимать таким образом: будьте совершенны во всем по образу Божия совершенства, познавая, насколько возможно, всё божественное.

Еф.3:20. А Тому, Кто действующею в нас силою может сделать несравненно больше всего, чего мы просим, или о чем помышляем,

Еф.3:21. Тому слава в Церкви во Христе Иисусе во все роды, от века до века. Аминь.

Я, говорит, прошу, но Он и больше, чем заключается в моей молитве, сделает. Ибо не только все, чего кто просит, но и больше Он может сделать, и «несравненно больше», то есть щедро и с избытком. И вдвойне избыток указывает: «несравненно» и “больше”. Ибо возможно сделать и более просимого, но не «несравненно», что значит щедро и с избытком. Но Бог может и то, и другое. Как Он и действительно возмог и совершил в нас великое и необычайное, усыновив враждебных Ему язычников, так что уже из того, что Он совершил для нас, ясно и то, что сказано. И справедливо заканчивает речь славословием, прославляя благодетеля и вместе с тем показывая величие совершенного для нас. Ибо не удивлялся бы, если бы не даровал Бог столько, сколько нужно для возбуждения удивления и прославления. Не просто также говорит: «Тому слава», но «во Христе Иисусе». Ибо подлинно никто не может и прославить Бога, как только благодатью и силой Христовой. Ибо Он подает нам дар прославления и научает, как сие совершить. “В Церкви” слава Божия, и справедливо: потому что она пребывает непрестанно и «врата ада не одолеют ее» (Мф. 16:18). Посему и славословие это будет вечно.

* * *

⁶ У блж. Феофилакта опущено слово “Святым”.

⁷ Слово «Иисусе» опущено у блж. Феофилакта.

Глава четвертая

Еф.4:1. Итак я, узник в Господе, умоляю вас поступать достойно звания, в которое вы призваны,

Не властвовать должно учителю, а служить ученикам ради их спасения. Посему и Павел, как слуга, умоляет. Выставляет даже узы свои для успешности просьбы. “Узник” ведь “в Господе”, то есть не за дурное дело, а ради Господа. Итак, окажите почтение узам ради Господа. О чем же я молю? Не о себе, а о вас, чтобы вы жили достойно своего звания. Вы ведь призваны к великому: восседать вместе со Христом и царствовать вместе с Ним, и не следует посрамлять своего достоинства делами, недостойными Христа. От догматического же учения перешел к нравственному, придавая тем сладость своему слову.

Еф.4:2. со всяким смиренномудрием.

Показывает, каким образом возможно «поступать достойно звания», если мы будем смиренными. Ибо тогда ты вполне поймешь, каков ты есть и чего удостоился; и смиришься, и постараешься служить своему благодетелю. И притом оно служит основанием всякой добродетели; посему и Господь начал Свои заповеди блаженства отсюда, называя блаженными нищих духом, то есть смиренномудрых. “Со всяким”, говорит, «смиренномудрием», не в словах только, но и на деле, в наружном виде и голосе, и не так, чтобы в отношении к одному являть себя смиренным, а к другому нет, но в отношении ко всякому, малым ли он будет, или великим.

и кротостью и долготерпением,

Ибо возможно быть и смиренным, и вместе с тем вспыльчивым и гневливым; но такое смирение бесполезно.

снисходя друг ко другу любовью,

Научает, какая польза кротости и долготерпения, – это снисходительность друг к другу. Потом, чтобы кто-нибудь не сказал: как же я буду снисходителен к ближнему, когда он гневлив и дерзок? – он указывает и способ – в любви. Ибо, если мы будем иметь любовь, то будем снисходить друг другу.

Еф.4:3. стараясь сохранять единство духа в союзе мира.

Как в теле дух все объемлет и объединяет, так и Церковь объединяет Святой Дух, хотя мы различны и по роду, и по характеру, и по занятиям. И чрез Святого Духа мы становимся единым телом. Итак, постараемся хранить это единение, живя в мире друг с другом. Ибо если мы не будем иметь союза любви и не будем жить в мире друг с другом, то погубим то единение, которое даровал нам Дух, – подобно тому, как если бы возник раздор у руки или ноги с остальным телом, и они отказались от союза с прочими членами, то они уже не были бы под властью одного духа. Итак, нужно великое тщание, и мы не леностно должны поддерживать мир, крепко соединясь друг с другом, дабы, куда один стремится, и другой тоже (ибо таковы союзники), а не самопроизвольно распоряжаясь собой; тогда только будем в едином Духе.

Еф.4:4. Одно тело и один дух,

Не просто любви ищет Павел, но любви, делающей всех единым телом, чрез полное единение друг с другом, так, чтобы, как члены тела, они сострадали и сорадовались друг другу. «И один дух». Прекрасно это сказал, показывая, что, став одним телом, они будут и одним духом, или же что возможно быть единым телом, но не единым духом (подобно тому, как если бы кто был в дружбе с еретиками, но не следовал их учению). Или же: получив один дух верой, вы должны быть и в единомыслии. Или же духом называет одинаковое у всех душевное настроение и единомыслие, как бы так говоря: одно тело и одна душа.

как вы и призваны к одной надежде вашего звания;

Бог говорит, призвал вас к одному и тому же, всем даровал жизнь, равно для всех стал главой, всех совоздвиг и посадил с Собой и просто всех принял с одинаковой честью, и все имеем одну и ту же надежду. По сему вы должны быть едино и по союзу любви. Ибо в отно­шении к нему мы равны, хотя и различаемся на земле.

Еф.4:5. один Господь, одна вера, одно крещение,

Ведь нет того, чтобы ты имел высшего Господа, а тот низшего; чтобы ты спасался верой, а тот делами; чтобы тебя делало свободным крещение, а того нет.

Еф.4:6. один Бог и Отец всех, Который над всеми, и через всех, и во всех нас.

То есть Он над всем и чрез все проникает Своим промыслом и управлением, и во всех нас обитает. Заметь также, что еретики предлог “через” относят к Сыну, а (предлог, – Прим. Ред.) “во” к Духу, как будто он имеет умаляющее значение⁸: а они прилагаются к Отцу, конечно, не в унижение Его.

Еф.4:7. Каждому же из нас дана благодать по мере дара Христова.

Если все, как говоришь, общее, почему же один имеет больше дар, а другой меньше? Ибо это возбуждало в них, в коринфянах и многих других, зависть. Разрешая это, апостол говорит, что каждому дан дар в той мере, как определил Даровавший. Посему, так как это дар, будь доволен, потому что ты все-таки его получил, а не дан он тебе как нечто должное. А так как эту меру определил Бог, то не любопытствуй. Ибо если Бог определил, то, конечно, это сделал вполне соответственно. Итак, необходимое и без чего нельзя быть христианину – это обще для всех, а если кто-то имеет несколько больший дар, то ты не скорби, потому что и больший труд соединяется с ним, как об этом скажет впереди. И не сказал: по мере веры каждого, чтобы не предались малодушию те, которые имеют мало ее, но в хотении Дающего полагает меру, чтобы вовсе даже и не дерзали рассуждать.

Еф.4:8. Посему и сказано: восшед на высоту, пленил плен и дал дары человекам ⁹.

Что Он дал дар, это говорит, видно из слов пророка; Он дал даяние человекам. Но пророк говорит: ты получил дары, а это то же самое, потому что Бог, даруя дары, взамен приемлет служение. А кто получает дары, получает их для того, чтобы делать и трудиться. Посему не должно быть праздным. “На высоту” же восшел – или на крест, или на небо в вознесении, что даже лучше, как видно из последующего. О каком же плене говорит? О плене диавола. Ибо Он взял в плен диавола и смерть, и клятву, и прегрешение, а также и нас, бывших под властью диавола и повинных сказанному.

Еф.4:9. А «восшел» что означает, как не то, что Он и нисходил прежде в преисподние места земли?

Еф.4:10. Нисшедший, Он же есть и восшедший превыше всех небес, дабы наполнить все.

Говоря здесь о смирении, Павел в пример указывает на Христа, как и в Послании к Филиппийцам (Флп. 2:8), говоря: как Он не отказался сойти, так и вы не отказывайтесь чрез смирение унижать себя. А что снизошел, это видно из выражения пророка: “восшед”, потому что в отношении к Богу, когда говорится “восшед”, необходимо уже разуметь, что Он прежде сходил, а о человеке еще нет. Куда же сходил? В ад: его, конечно, называет «преисподними местами земли», по общему пониманию. Как говорил и Иаков: «сведете седину мою с горестию во гроб» (Бут. 44:30); и Давид: «чтобы я не уподобился нисходящим в могилу» (Пс. 27:1). Итак, Он сходил в самые нижние страны, за которыми уже нет ничего другого, и восшел превыше всех, над чем уже нет более ничего. И это схождение не воспрепятствовало Его восхождению. Посему и вы, если смирите себя, вознесетесь. Ради того Он это и совершил, чтобы все наполнить Своим владычеством и силой, по плоти, так как по Божественности и прежде все наполнял. Все это идет против Павла Самосатского и Нестория. Ибо Тот, Который сошел – очевидно, как горний обитатель сошел, и чрез воплощение на землю и чрез смерть в ад, – один и Тот же, а не различный.

Еф.4:11. И Он поставил

И знаменательно сказал: “Он”. Ибо Тот, Который так позаботился о нас и Который ради нас не отказался сойти даже до самых нижних пределов, не просто распределил дары, но, без сомнения, с мудростью и пользой. Как же после этого ты скорбишь, что неблагоразумно сделано распределение? А в одном месте говорит, что Дух разделяет: «в котором вас Дух Святый поставил» (Деян.20:28) и: «все же сие производит один и тот же Дух» (1Кор. 12:11); в другом же относит это к Отцу: «иных Бог поставил в Церкви во-первых, Апостолами» и т. д. (1Кор. 12:28), и: «я насадил, Аполлос поливал, но возрастил Бог» (1Кор. 3:6). А здесь относит к Сыну. Таким образом, едино действие трех.

одних Апостолами, других пророками

Первые – апостолы, потому что и дар пророчества имели, а пророки, именно новозаветные, не имели апостольства.

иных Евангелистами.

Или написавшие Евангелие, или те, которые, хотя не ходили всюду, но благовествовали Евангелие, подобно Прискилле и Акиле (Деян.18и 3).

иных пастырями и учителями,

Так называет тех, которым вверены Церкви, – епископов, как Тимофей, Тит и им подобные. Но можешь разуметь под пастырями и пресвитеров, и епископов, а под учителями – и диаконов даже. Ибо и они, имея звание очистителей (καθαρτικην τάξιν), посредством слова очищают народ.

Еф.4:12. к совершению святых, на дело служения, для созидания Тела Христова,

Видишь ли, какое достоинство? Каждый говорит, совершает, каждый служит делу созидания Тела Христова, или Церкви. Зачем же ты скорбишь, как получивший меньший дар? Даже ведь и ты содействуешь «совершению святых», то есть пользе верующих и их усовершенствованию. Итак, смотри, получив дар к созиданию других, из зависти к большим дарам не погуби самого себя. Притом, если к усовершенствованию верующих другой и получил больший дар, пойми, что и больший труд и служение соединяется с ним, и больше посему ответственность. А с другой стороны, не сатанинское ли свойство – завидовать тому, кто совершает и созидает Тело Христово? Богопротивнику ведь это прилично.

Еф.4:13. доколе все придем в единство веры и познания Сына Божия,

До тех пор, говорит, должно всем нам, получившим дары, делать, трудиться и созидать, пока не придем к единству веры, то есть пока не явимся все имеющими одну веру, не отличаясь по догматам и не имея между собой разногласия в том, что касается жизни. Ибо тогда будет истинное единство веры, тогда познаем Сына Божия, когда будем иметь правое мнение в деле учения и будем сохранять союз любви. Ибо Христос есть любовь.

в мужа совершенного, в меру полного возраста Христова;

Под образом совершенного мужа и меры возраста говорит он о совершенном познании догматов, равно как и под исполнением Христовым разумеет совершенное и всецелое познание Его и веру, что Он, один из Троицы и равный Отцу, стал Человеком, единой ипостасью в двух естествах, волях и действиях и что вместе с телом совосседает со Отцом и опять придет и все остальное, что право о сем мыслится и говорится. Как же после этого в другом месте он называет наше познание несовершенным? В отличие от будущего знания, а здесь в отношении неизменяемости познания называет его совершенным. Ибо, когда мы не будем колебаться, тогда будем совершенны, как видно из следующего.

Еф.4:14. дабы мы не были более младенцами, колеблющимися и увлекающимися всяким ветром учения,

Будем же, говорит, твердо и непоколебимо держаться той малой меры, которую мы получили, и не будем, подобно детям, колебаться и увлекаться всяким учением. На то и даны дары, чтобы строить и утверждать, дабы не колебалось здание. Словами «дабы мы не были более» показал, что прежде они были таковы. Включает даже и себя самого, чтобы не упреками, а добротой исправлять. А говоря «колеблющимися», показывает, в какой опасности находятся души нетвердых в православии. И, выражаясь образным языком, называет ветрами различные учения.

по лукавству (κυβεία) человеков, по хитрому искусству обольщения,

Словом «лукавый» (κυβευτής в греческом оригинале, – Прим. Ред.) называются те, которые получали прибыль от игры в кости. Таковы и лжеучители, которые обращаются с людьми очень простыми, как с костями, как им угодно. Итак, не будем, говорит, вращаться в этом лукавстве «по хитрому искусству обольщения», то есть вращаться и склоняться к тому, чего желает обольстительное коварство лжеучителей. Ибо все их искусство и хитрость направлены ни к чему другому, как к обману. И прекрасно добавил: «человеков», так как дело Божие не заключает в себе лукавства и обмана.

Еф.4:15. но истинною любовью все возращали в Того, Который есть глава Христос,

Хитрые и лукавые на словах все имеют фальшивое и ложное, и ничего в них нет здравого и устойчивого. Мы же, будучи искренни в любви к Богу и ближнему, не ложное имея учение и живя нелицемерно (ибо здесь, кажется, он дает и уроки жизни), да возрастим во Христа все наше – и жизнь, и догматы. Ибо с Ним, как Главой, мы должны сообразовать все свое, чтобы не приносить ничего несогласного и не гармонирующего с Главой, но все иметь возращенным по Нему.

Еф.4:16. из Которого все тело, составляемое и совокупляемое посредством всяких взаимно скрепляющих связей, при действии в свою меру каждого члена, получает приращение для созидания самого себя в любви.

Мысль этого места такова, хотя и неясно высказана: как в теле дух, нисходя из головного мозга по нервам, не просто сообщает всем членам чувствительность, но сообразно свойствам каждого: одному, способному воспринять больше, – больше, а способному воспринять меньше – меньше; так и Христос нашим душам, которые суть Его члены, раздает Свои благодатные дары не просто, но «при действии в свою меру каждого члена», то есть сколько каждая в состоянии вместить, и таким образом все тело «получает приращение для созидания самого себя в любви». Да иначе и невозможно воспринять вспоможение свыше нисходящего Духа, Который нас оживляет и возращает, если мы не будем соединены и объединены любовью, как одно тело. Подобно тому, как если бы примерно рука, отделенная от тела, не могла бы более воспринимать воздействия от духа, потому что она отрешена от тела; так и мы, если не будем иметь единения, не получим исходящей от Главы нашей Христа благодати Духа. Для того-то и сказал: «тело составляемое и совокупляемое», чтобы показать, что члены не просто положены один подле другого, но соединены между собой, и каждый занимает свое место, и не вывихнут и не обезображен. Итак, наше дело самих себя скреплять и соединять посредством любви, а дело Христа – Главы нашей – ниспосылать Духа. Итак, вся речь о смирении и единении. Слова же «посредством всяких взаимно скрепляющих связей» показывают, что Дух, разливаемый и подаваемый Главой, осязательно касается всех. Итак, тело растет и созидается чрез то, что подаяние Духа касается членов и что Он действует в них (ибо сие значит «при действии»), или что им доставляет силу действовать.

Еф.4:17. Посему я говорю и заклинаю Господом, чтобы вы более не поступали, как поступают прочие народы, по суетности ума своего,

Учителю свойственно не только увещевать, но и устрашать, показывая, что Сам Бог предстоит своим ученикам, как это и делает здесь Павел. “Заклинаю”, говорит, вас “Господом”, то есть привожу в свидетели Господа, что я не скрыл от вас, что следовало сказать. И не сказал: не живите так, как вы живете, чтобы не уязвить их, но: «как поступают прочие народы», примером других вразумляя их. «По суетности» же “ума” поступали, потому что служили идолам, были рабами страстей и предавались суете мира. А то, что называется суетой, потому так называется, что мы пользуемся им суетно; ибо не по своей природе оно суетно, так как все создано хорошо весьма.

Еф.4:18. будучи помрачены в разуме, отчуждены от жизни Божией,

Хотя и сиял свет богопознания и чистой жизни, но они омрачили себя, обессилив душевное зрение мглой страстей и житейских попечений. Да, великий и неудобопроходимый поток представляют страсти и мирские заботы, помрачающие разум. Посему живущие так и отчуждены от жизни Божией, то есть от жизни по Богу. Потому что жизнь разумная состоит в том, чтобы уразумевать истину. А слепой по отношению к ней в подлинном смысле и не живет, так как истина есть сущность и свет разума.

по причине их невежества и ожесточения сердца их.

Итак, если они находятся в неведении, за что же ты их винишь? Несведущего должно научить, а не обвинять. Но это неведение, говорит, произошло в них вследствие ожесточения, то есть бесчувственности; а бесчувственность вследствие наклонности их к нечистой жизни, так что они достойны обвинения. Да послушай, и что дальше следует.

Еф.4:19. Они, дойдя до бесчувствия, предались распутству так, что делают всякую нечистоту с ненасытимостью.

Не видишь ли, что по доброй воле они сделались столь бесчувственными? «Дойдя до бесчувствия», то есть совсем разленившись, не желая делать ничего доброго, дойдя до полной бесчувственности и как бы обезумев, «предались распутству». Для чего же? Чтобы совершать нечистоту, потому что ее (нечистоту) поставили себе занятием и беспрестанным делом, и не один вид ее, но всякую. Как же после этого могли они не потерять чувствительности, предавшись всякого рода нечистоте? Ибо нечистая жизнь есть причина и лукавого учения и приводит к непониманию всего хорошего. Поэтому, когда в другом месте услышишь, что Бог предал «превратному уму» (Рим. 1:28), помни и эти слова и, сопоставляя то и другое, разумей, что Бог называется предающим тех, которые сами себя предают, то есть попустил и оставил их, так как они сами сделали себя достойными того. И даже выражением «с ненасытимостъю» указывает на добровольную в них бесчувственность. Ибо, говорит, им можно было и деньгами, и удовольствиями пользоваться умеренно, а они, предавшись неумеренности, во всем огрубели и стали бесчувственными ко всему доброму.

Еф.4:20. Но вы не так познали Христа;

Еф.4:21. потому что вы слышали о Нем и в Нем научились, – так как истина во Иисусе, –

Еф.4:22. отложить прежний образ жизни ветхого человека,

В таком-то положении находятся язычники; «но вы не так познали Христа; потому что вы слышали о Нем и в Нем научились», то есть после того, как познали Христа. И не сомневаясь, но вполне уверенно говорит так. Ибо в том и состоит познание Христа, чтобы жить добродетельно; равно как и худо живущий не знает Христа. «Они говорят, что знают Бога, а делами отрекаются» (Тит. 1:16). Слова же «так как истина в Иисусе» понимай так: не как язычники ходят, так бы и вам в том же оставаться. Ибо не суета – дело Христово, но истина, учение и жизнь. Грех есть ложь, так как лишен существенности и не имеет цели; добродетель же – истина, так как устойчива и имеет цель. Чему же вы научились, в чем состоит Христова истина? В том, что вы отложили ветхого человека, то есть обычаи прежней жизни и жизнь ветхую и повинную греху.

истлевающего в обольстительных похотях,

Двояко это можешь понимать: или как похоти тлеют, так и сам человек, то есть рассудок, растлевает. Каким же образом похоти тлеют? От болезни и старости увядает красота, и крепость точно так же, и вообще все наконец разрушается смертью. Ибо «в тот день», говорит Давид, «исчезают все помышления его» (Пс. 145:4). Или же: “в похотях” сказано вместо: от похотей. Так как от них растлевается ваш ветхий человек, как хлопчатая бумага и железо, от чего рождаются, от того и гибнут. Ибо и любовь к славе губит, что касается души – всегда, но бывает иногда и телесно; и удовольствия тоже. Прекрасно же назвал и обольщением наслаждение, происходящее от них. Ибо все это есть подлог и обман, потому что удовольствием только представляется, а в сущности есть горечь. Обольщение в том и состоит – казаться одним, и быть другим.

Еф.4:23. а обновиться (άνανεουσθαι) духом ума вашего

Чтобы кто-нибудь не подумал, что вводит другого человека, он говорит: «обновиться», то есть само обветшавшее обнови и сделай другим. Так что предмет – один и тот же, перемена же только в характере и мысли. Каким же образом могло бы произойти это обновление? Чрез Святого Духа, Который поселяется в нашем уме, потому что Дух не терпит ветхих деяний. Сказанное такой имеет смысл: обновляйтесь духовным обновлением в уме вашем, а не телесным и в теле происходящим.

Еф.4:24. и облечься в нового человека,

Видишь ли, предмет один, который вовлекает в себя и облекается: но одежды различны, именно: порок и добродетель? Ибо как легко раздеться и одеться, так же легки порок и добродетель, если пожелаем. Почему же представляет порок и добродетель под образом человека? Потому что делами характеризуется человек, и они не менее естества показывают человека – добрый ли он, или злой. Итак, новый человек – это обновленный крещением, который должен быть и крепким, и не имеющим повреждения, и здоровым, ибо все это свойственно молодости.

созданного по Богу, в праведности и святости истины.

Этот человек, говорит, создан не по похоти, а “по Богу”, то есть от Бога то создание, которое Ему благоугодно, в купели не от воды и земли, но «в праведности и святости». Ибо в том – сущность такового человека. Правда – вообще добродетель, как обыкновенно мы и называем праведным человеком безупречного. И Господь, говоря: «если праведность ваша не превзойдет праведности книжников и фарисеев» (Мф. 5:20), – разумеет здесь всякую добродетель. “Святость” же есть чистота и исполнение всего должного; как например по отношению к умершим мы говорим: οσίαν – когда кто по отношению к ним исполнил должное¹⁰, и еще άφιοσάμην (я отделался – все совершил). Но так как в Ветхом Завете говорилось о правде, то он говорит, что она была образом сей праведности. Я же говорю тебе о правде истины и Евангелия. Или в противоположность наружной и лицемерной правде он указал на правду истинную. Хотя сей человек и создан в крещении в правде и преподобии, но ему и теперь следует облекаться ими чрез жизнь и дела. И когда ты слышишь, что должно облечься, то уже помышляй, что никогда не следует разоблачаться, как и сказано: «облечется проклятием, как ризою» (Пс. 108:18), и «Ты одеваешься светом, как ризой» (Пс. 103:2). И мы имеем обыкновение говорить: такой-то надел на себя личину такого-то.

Еф.4:25. Посему, отвергнув ложь, говорите истину каждый ближнему своему, потому что мы члены друг другу.

Сказав о ветхом человеке вообще, потом описывает его и по частям. И, во-первых, устраняет ложь в отношении друг к другу и, что особенно важно и способно пробудить стыд, потому что мы члены друг другу, – как бы так говоря: неужели глаз, увидев зверя, лжет – ногам и препятствует им бежать? Или же нога, ощутив глубокий ров, скрывающийся под тростником и землей, неужели лжет и не дает знать глазу, чтобы он посмотрел в другую сторону и нашел обход? И вообще во всем ты найдешь то же самое. Посему и мы также не будем лгать друг другу, ибо мы – члены одного тела.

Еф.4:26. Гневаясь, не согрешайте:

Сказав: «не лгите», потом, так как от лжи часто происходит гнев, он говорит: хорошо было бы совсем не гневаться, но если случится, то, по крайней мере, не доводите себя до греха, неумеренно предаваясь гневу. А некоторые говорят, что один только есть безгрешный гнев, – именно против демонов и страстей, который и предлагает нам здесь святой апостол.

солнце да не зайдет во гневе вашем;

Да не остается, говорит, в тебе надолго это чувство, и пусть не оставляет вас врагами заходящее солнце, дабы свет его не осиял вас недостойными и чтобы ночь еще более не разожгла сего огня посредством помыслов и не способствовала возникновению злых умыслов.

Еф.4:27. и не давайте места диаволу.

Враждовать друг с другом – значит давать место диаволу. Ибо до тех пор, пока мы соединены и сплочены, он ничего не приносит своего, так как не находит места; когда же заметит какой-нибудь раздор в нас, тогда, находя место, просовывает сначала голову, подобно змею, а потом забирается и всем своим извивающимся телом.

Еф.4:28. Кто крал, вперед не кради,

Видишь, какие члены у ветхого человека: ложь, злопамятство, воровство? И не сказал: да будет наказан крадущий, – но: да отстанет, говорит, от этого зла. Ибо то дело внешних судилищ, а это – учение Христово. Где же так называемые катары (καθαροί – чистые), а на самом деле исполненные всякой нечистоты, отвергающие покаяние? Пусть они услышат, что снять с себя позорное имя – значит не отстать только от греха, но и делать нечто доброе. Ибо послушай, что говорит далее.

а лучше трудись, делая своими руками полезное, чтобы было из чего уделять нуждающемуся.

Ибо не достаточно отстать от греха, а нужно вступить на противоположный ему путь добра. Прежде он делал зло? Теперь пусть совершает добро, – и не просто, а с усилием: чтобы, с одной стороны, сокрушить тело, которое прежде вследствие бездействия навыкло ко злу, а с другой – чтобы в достаточном количестве иметь способы к жизни и продовольствию, дабы уделять и другим, – и дабы тот, кто прежде других обирал, теперь благотворил другим. Чудное дело! Евангелие превращает в ангелов чуть не демонов!

Еф.4:29. Никакое гнилое слово да не исходит из уст ваших,

Гнилым называет слово праздное: безрассудное и неуместное, каковы – шутка и пустословие. Но еще более гнило и, так сказать, зловонно – срамословие, брань и клевета. Ибо не за дело только, но и за слова дадим ответ.

а только доброе для назидания в вере (χρείας), дабы оно доставляло благодать слушающим.

То есть будем говорить то, что назидает ближнего, потребно в предлежащей нужде, и не безвременно и бесполезно, дабы слушающие остались нам благодарными. Потому что, если мы будем говорить душеполезное, то слушающие, как получившие пользу, будут благодарны. Или: чтобы слово ваше, говорит, сделало их облагодатствованными. Ибо как миро подает благодать получающим его, так точно и душеполезное слово. Видишь ли, как Павел, к чему убеждает всегда, о том и теперь просит нас, чтобы мы назидали ближнего, то есть самих себя. Ибо тот, кто советует душеполезное другому, конечно, гораздо прежде то делает самому себе.

Еф.4:30. И не оскорбляйте Святаго Духа Божия,

Если ты, говорит, скажешь слово гнилое и недостойное уст христианина, не человека ты оскорбишь, но Духа Божия, Которым ты облагодетельствован и Которым освящены твои уста. Затем указывает, чем мы облагодетельствованы.

Которым вы запечатлены в день искупления.

Ибо Дух запечатлел нас в показание, что мы принадлежим к царскому стаду: не оставил Он нас в числе повинных гневу Божию, но изъял от них и печать наложил, чтобы избавить от сего гнева. Не устыдимся ли после этого оскорблять Его? Твои уста запечатлены Духом, чтобы не говорить тебе ничего недостойного Его; не отрешай сей печати.

Еф.4:31. Всякое раздражение и ярость, и гнев, и крик, и злоречие со всякою злобою да будут удалены от вас;

Хотя и тем, что выше сказано, он отверг гнев, но теперь как бы с корнем его вырывает; потому что раздражение (то есть суровость) есть корень ярости и гнева. Ибо, когда горькая жидкость (желчь) бывает раздражена, она выступает из заключающего ее сосуда, разливается по всему телу, и делает человека зверем. Итак, «раздражение» (πικρία) есть внутренняя испорченность, лукавство, подготовка к злодеянию; а “ярость” есть начало “гнева”, как бы некоторое воспламенение; гнев же – такое состояние, когда он переходит в действие. А так как гнев, если не сопровождается “криком”, разжигающим его, быстро угасает; то (апостол) говорит: «и крик да будет удален от вас», то есть пусть исчезнет и не останется никакого следа. Ибо “крик” – это конь, а гнев – всадник: задержи коня, и ты низверг всадника. Отыми также и “злоречие”, то есть злословие, которое, хотя порождается гневом, но само еще более его разжигает посредством крика. Но так как много бывает людей тайно уязвляющих, которые ничего не говорят, но тайным образом причиняют вред, которые выжидают незаметно из-за угла причинить зло, посему он присовокупил: «со всякою злобою», то есть и с малой, и с большой.

Еф.4:32. но будьте друг ко другу добры, сострадательны, прощайте друг друга,

Так как недостаточно только удерживаться от зла для получения Царствия, но нужно и делать добро (ибо, если мы будем пренебрегать деланием добра, то попадаем в геенну, если даже и не сделаем зла, как это видно из многих мест в Евангелии (Мф. 3:10), посему Павел, отвергая дурное, склоняет к деланию добра и говорит: «будьте добры», в противоположность гневу, «сострадательны», в противоположность жестокости, «прощайте друг другу», то есть бывайте снисходительны и прощайте согрешающих против вас, в противополож­ность злобе и злословию.

как и Бог во Христе простил вас¹¹.

Так как пример гораздо убедительнее, то он и представляет в образец Бога. Он мог даже указать на то, что Бог сказал: «прощайте, и прощены будете» (Лк. 6:37), но так как многие сомневаются в будущем, то он указывает на то, что совершилось, говоря: «Бог простил нам». Каким образом? “Во Христе”, то есть с опасностью для Сына Своего и даже закланием Его. Ты, может быть, прощаешь без опасности для тебя, а Он не так; ты прощаешь брату своему, а Он отпустил и простил тебе, когда ты был врагом. Заметь также, как он вместо того, чтобы сказать: прощайте друг другу, сказал: «себе самим» (так в церковнославянском переводе, – Прим. Ред.), показывая, что, когда мы прощаем (χαριζώμεθα) друг другу, этим самым и себе заслуживаем милость.

* * *

⁸ Имеется в виду, что еретики считают Сына и Духа служебными силами при Отце, и утверждают что на эту служебность, приниженность указывают именно эти предлоги. – Прим. Ред.

⁹ Ср. Пс. 67:19.

¹⁰ οσίαν – выражение это употребляется о тех, которые освободились от суда.

¹¹ Блж. Феофилакт читает: «как и Бог простил нам во Христе Иисусе».

Глава пятая

Еф.5:1. Итак, подражайте Богу, как чада возлюбленные,

Как Господь возлюбил тебя, так и ты люби брата и подражай Богу по возможности. И нельзя здесь отказываться бедностью и говорить: если отпущу, то потерплю убыток; но прощай согрешающему даром и без из­держек, и ты уже получил великую выгоду, то есть стал подражать Богу. Потом указывает и на другую причину более благородную. “Как чада”, говорит, «возлюбленные», то есть и другую необходимость вы имеете подражать Отцу вашему. И так как не все дети подражают своему отцу, то прибавил: «возлюбленные»; потому что таковые подражают отцам.

Еф.5:2. и живите в любви, как и Христос возлюбил нас¹² и предал Себя за нас¹³ в приношение и жертву Богу, в благоухание приятное.

Вот и основание всего: потому что когда есть любовь, тогда не будет ни крика, ни ярости, ни злословия, но все это будет уничтожено. Посему он и поставил главнейшее в конце. Научает также и тому, от чего мы стали чадами Божиими, именно: от любви. Поэтому мы должны пещись о ней, как об источнике божественного усыновления. Подобно тому как мы, в болезни получив пользу от какого-нибудь лекарства, даже самое название этого лекарства уважаем, так точно и любовь мы должны ценить, ибо вследствие ее Господь предал Себя за нас. Но Он предал Себя за врагов, а ты будешь прощать друзей. Посему ты тогда действительно будешь подражать Христу, когда будешь делать добро врагам. Ибо тогда только сохранит свое значение слово “как”. Умереть за врагов – вот жертва и «благоухание приятное», чем и стал Христос, приняв смерть за нас – врагов. Вот это и значит подражать Богу.

Еф.5:3. А блуд и всякая нечистота и любостяжание не должны даже именоваться у вас, как прилично святым.

Сказав о суровой страсти – гневе, перешел к меньшему злу – похоти, как и законодатель, сказав: “не убий”, что относится к гневу, затем постановил: «не прелюбодействуй», что относится к похоти. Ибо как горечь, крик и злословие есть проявление гнева, так блуд, нечистота и лихоимство происходят от похоти: ибо по тому же самому и деньги любили, и тело. Итак, пусть об этом даже и речи не будет у вас, но всецело будьте чисты, потому что слова пролагают путь к делам. Посему, если вы святы, то и язык ваш да будет свят. Прибавляет и следующее.

Еф.5:4. Также сквернословие и пустословие и смехотворство не приличны вам, а, напротив, благодарение;

Как отверг крик, опору гнева; так теперь устраняет «сквернословие и пустословие», как опору блуда. Избегай, говорит, шутливых и срамных речей, и ты погасишь пламень блуда. Потом, чтобы не показаться тяжелым и суровым, пресекая наклонность к шутке, он присовокупил и причину этого, говоря: «не приличны вам», то есть это нисколько не идет вам. Как сапожник не возьмется делать что-нибудь не относящееся к его ремеслу, так и христианин, будучи святым, не должен говорить несообразного со святостью, потому что это бесполезно и непристойно нам. Но если желаешь говорить что-нибудь, так пусть всякое слово твое будет благодарением. И если ты приучишься к благодарению, то припомнишь, кем ты был и что стал, и будешь скорбеть о своей преступности и изумляться Тому, Кто удостоил тебя таких благ, и найдешь неудобным говорить что-нибудь другое. Ибо настоящее время – не время смеха и шутки, но скорби и борьбы. Враг ходит около, скрежеща зубами на тебя, а ты забавляешься и шутишь? Тебе трудно одолеть его и тогда, когда ты храбро с ним сражаешься, не гораздо ли более, когда ты предаешься забаве? Что же такое – шутник? Это человек легкомысленный, делающийся всем, наподобие актеров, постоянно переменяющий речи; а это есть свойство ума непостоянного и чуждого тем, которые служат Камню.

Еф.5:5. ибо знайте, что никакой блудник, или нечистый, или любостяжатель; который есть идолослужитель, не имеет наследия в Царстве Христа и Бога.

Еф.5:6. Никто да не обольщает вас пустыми словами,

Вероятно, между ефесянами были некоторые, которые говорили, что Бог, желая устрашить, воспретил эти маловажные грехи. Что же худого в слове, чтобы глупец, произнесший его, повинен был геенне? И каким образом лихоимец есть идолослужитель? На них-то здесь и намекает апостол. Это видно и из присовокупления: «никто да не обольщает вас пустыми словами». Ибо суетны слова, которые доставляют временное удовольствие, а к делу оказываются непригодными; расточать такие слова есть обман. А что лихоимец есть идолослужитель, пойми отсюда: «не можете служить Богу и маммоне» (Мф. 6:24). Действительно, лихоимец отступил от Бога и служит золоту; как же после этого он не идолослужитель? И если скажет, что не поставил идолов, что же из этого? Ибо и более образованные эллины говорили, что они поклоняются не идолам, но Афродите и Аресу, а это страсти. Но лихоимец не закалает овец, зато закалает людей и разумные души. Эллин поклонялся тварям Божиим, а лихоимец поклоняется собственному призраку. Не Бог ведь создал лихоимство, а наша ненасытность. И я думаю, что Павел сказал это, заимствовав у Давида, но в другом виде. Тогда как тот говорил: «идолы язычников серебро и золото» (Пс. 113:12), Павел по своей великой мудрости изменил это, назвав серебро и золото идолами. Итак, служащий серебру и золоту есть, без сомнения, идолослужитель.

ибо за это приходит гнев Божий на сынов противления;

Или по причине блуда, нечистоты и идолослужения, или из-за таких речей обольстителей. “Сынами” же «противления» называет очень непослушных, не верящих Богу и распространяющих такие мнения.

Еф.5:7. итак, не будьте сообщниками их.

Еф.5:8. Вы были некогда тьма, а теперь – свет в Господе:

Но вы, говорит, не сообщайтесь с ними. Потом напоминает им о прежней порочности, говоря: подумайте, чем вы были и что стали, а именно: из тьмы светом. Прежде, и по учению, и по жизни, вы действительно были тьмой, а теперь – свет, потому, что и Бога познали, и совершаете дела света. Но это произошло с вами не от вашей добродетели, а “в Господе”, то есть по божественной благодати. Итак, вы не должны иметь общения с сынами противления, на которых грядет гнев. Не­когда и вы были таковыми и достойными гнева, но теперь уже нет. Посему не возвращайтесь опять ко тьме.

поступайте, как чада света,

То есть благообразно и как прилично ходящему во свете. Мало того, и для других повелевает нам быть светом. Ибо сын света, конечно, и сам есть свет.

Еф.5:9. потому что плод Духа состоит во всякой благости, праведности и истине.

Как бы объясняя нам, кто есть чадо света, говорит: тот, который имеет плод Духа. Ибо Дух производит плоды, не те, о которых впереди мы сказали, но противные им: “благость”, которая противоположна раздражению и гневу, правду, которая противоположна лихоимству, и истину, которая противоположна ложному удовольствию нечистоты. И говорит о «всякой благости», – о благости ко всем, не только к друзьям, но даже ко врагам.

Еф.5:10. Испытывайте, что благоугодно Богу,

Испытывать есть дело совершенных, могущих судить. Поэтому только несовершенному и невежественному разумению свойственно избирать неблагоугодное Господу, каковы вышеуказанные страсти.

Еф.5:11. и не участвуйте в бесплодных делах тьмы, но и обличайте.

Еф.5:12. Ибо о том, что они делают тайно, стыдно и говорить.

Бесплодны дела тьмы и греха, потому что не что иное приносят, как смерть и стыд. Итак, не должно принимать участия в таких делах, но, напротив, обличать, то есть наставлять тех, которые делают таковое. Как же в другом месте говорится: “не судите”? Это сказано вместо: «не осуждайте». Иное дело – обличение и иное – осуждение: первое служит к исправлению, а второе к осмеянию и наказанию. А притом же “не судите” говорит о самых незначительных грехах. Посему и присовокупляет: «что ты смотришь на сучок в глазу брата твоего?» (Мф. 7:3). Намекает также Павел на некоторые неприличные деяния, которые нашли себе место в Ефесе.

Еф.5:13. Все же обнаруживаемое делается явным от света,

Сказав, что вы – свет, а свет обличает скрывающееся во тьме, он присовокупляет: итак, если вы будете добродетельными, то не в состоянии будут скрываться лукавые. Ибо как при свете светильника не вошел бы вор, так при свете вашей добродетели будут уловлены и те, особенно если они обличены вашими наставительными речами.

ибо все, делающееся явным, свет есть.

Как рана, когда закрыта, не допускает никакого врачевания, так и грех. Когда же будет обнаружен, то становится светом, не сам грех, а делающий его. Ибо когда, подвергшись обличению, принесет он покаяние и получит прощение, не удалится ли от него тьма? Или же говорит, что ваша жизнь, когда она открыта, есть свет, потому что никто не скрывает своей незазорной веры и деятельности. А тайное потому и скрывается, что оно достойно тьмы; это-то и нужно выводить наружу и обличать.

Еф.5:14. Посему сказано: «встань, спящий, и воскресни из мертвых, и осветит тебя Христос».

Спящим и мертвым называет человека, живущего во грехах. Ибо он и смраден, как мертвый, и бездействен, как спящий, и грезит, и воображает призрачное. Когда же пробудится кто от греха, тогда осветит его Христос, то есть воссияет для него, как и солнце для тех, которые пробудились от сна. Пока же находится во грехах, он ненавидит свет и не приходит к нему. И не относительно неверующих только говорит это, но и о верующих. Можешь найти и различие между спящим и мертвым. Многие делающие зло, но не одобряющие делаемого, могли бы быть названы спящими. Они легко пробуждаются. И к ним-то относится выражение “восстань”. А другие, которые и делают зло, и оправдывают его, могли бы быть названы мертвыми, так как их труднее воззвать к добру. Однако и к ним взывает слово, чтобы они восстали: ибо не должно отчаиваться относительно возможности изменения природы.

Еф.5:15. Итак, смотрите, поступайте осторожно, не как неразумные, но как мудрые,

Опять предостерегает от горечи и гнева, как бы говоря им: вы – овцы посреди волков, многие злобствуют против вас, даже свои домашние, смотрите, никому не давайте повода ко вражде; кроме веры, пусть никто ни в чем другом вас не обвиняет, но оказывайте почтение и всякое послушание там, где нет вреда для веры, и будьте, как голуби. Ибо в том состоит мудрость или благоразумие, чтобы сохранить себя самих чистыми и никому не мстить.

Еф.5:16. дорожа временем,

Не изворотливости учит нас, но поскольку, говорит, время не ваше и вы – пришельцы, странники и посторонние, то не ищите чести и славы, ни отмщения, но все переносите и этим искупайте время; все отдавайте, чего бы от вас ни потребовали. Подобно тому, как богач, видя нападающих на него с целью лишить его жизни, все отдает и спасает себя, так и вы все отдайте, чтобы спасти главное, то есть веру.

потому что дни лукавы.

Не сущность дней порицает, ибо сущность дня свет, конечно, и часы, а в них что лукавого? Но за то, кажется, порицает дни, что в них совершается. Как и мы обыкновенно говорим: дурной день провел, конечно, по причине того, что случилось во время его, и что бывает от людей лукавых, а не от Бога. Итак, дни называются лукавыми по преобладанию господства злых людей.

Еф.5:17. Итак, не будьте нерассудительны, но познавайте, что есть воля Божия.

Так как, говорит, в настоящие дни преобладают дурные люди, то вы, как мудрые, старайтесь не подавать им никакого повода против себя: ибо в том и состоит воля Божия, чтобы соблюдать себя чистыми, с сохранением и веры.

Еф.5:18. И не упивайтесь вином,

И еще обуздывает гнев, потому что и неумеренность в вине делает гневливыми и дерзкими. А что порицает неумеренность, это ясно: ведь не сказал: не пейте, но: «не упивайтесь». Но пьянство происходит от неумеренности, так как умеренное употребление вина доставляет и здоровье (как сам апостол говорит в послании к Тимофею – 1Тим. 5:23), и веселье, как свидетельствует Давид (Пс. 103:15). И Писание к тому же говорит (Притч. 31:6): «дайте вина огорченному душою», то есть увеселение находящимся в скорби. Ибо оно смягчает огорчение и тоску. Посему и Бог создал наши тела умеренными, чтобы они довольствовались немногим и стремились к другой жизни.

от которого бывает распутство (άσωτια);

То есть неумеренное употребление. Ибо пьянство не здоровье приносит, но губит не только тело, но и душу. Это и значит άσωτια – трата здоровья. Или же словом άσωτια в простонародном его употреблении, обозначает здесь плотскую невоздержанность. Ибо от пьянства происходит разврат.

Но исполняйтесь Духом,

Еф.5:19. назидая самих себя псалмами и славословиями и песнопениями духовными, поя и воспевая в сердцах ваших Господу,

Хочешь, говорит, веселиться? Избегай наполнять себя вином, а исполняй себя Духом Святым. И этого ты достигнешь, если научишься псалмопению. Ибо поющие псалмы исполняются Святого Духа, равно как и распевающие сатанинские песни исполняются нечистого духа. Петь псалмы в сердце – это значит петь разумно и без развлечения. Ибо тот поет псалмы в сердце, кто внимает тому, что поет. И заметь, после того, как очистил душу от горечи и прочих страстей, тогда убеждает нас исполняться Святым Духом. И не просто придет Святой Дух, но исполнит наши сердца. А при существовании такого света в нас и всякая другая добродетель будет легка и удобоисполнима.

Еф.5:20. благодаря всегда за все Бога и Отца, во имя Господа нашего Иисуса Христа,

“Всегда”: не в покое только, но и в печали, и не за благое только, но и за прискорбное, за то, что знаем, и за то, чего не знаем. Потому что все служит к нашему благодеянию, хотя мы и не сознаем этого. И должно благодарить Отца во «имя Господа нашего Иисуса Христа», то есть призывая имя Господа Иисуса, и обращаясь к Нему, как к посреднику и благодеяния, и самого благодарения.

Еф.5:21. повинуясь друг другу в страхе Божием.

Вот опять любовь, ибо из нее проистекает повиновение друг другу: не по мирским или человеческим каким-нибудь расчетам, а в “страхе”, говорит, “Божием”. Ибо повинующиеся друг другу ради Бога никогда не впадут в соблазн и не разойдутся, имея такую прочную связь.

Еф.5:22. Жены, повинуйтесь своим мужьям, как Господу,

Недаром и не напрасно Павел прилагает великое попечение о супружестве, ибо и Бог от начала особенно о нем заботился. Ибо с Адамом соединил сестру его, нет, – больше – дочь, да что я говорю? его собственную плоть. Потом с размножением рода и пределы брака расширил, чтобы не заключить любви в тесные границы только родственных отношений. Да и жизнь наша на супружестве держится. Посему и говорит: «жены, повинуйтесь своим мужьям». Ибо если согласием будет отличаться супружество, то и дети будут воспитаны хорошо, и слуги будут исполнять свой долг, и все, что касается соседей и друзей, будет хорошо. Служите же, как Господу. Как же в другом месте написано: если кто не разлучится с женой и жена с мужем, тот не может следовать за Мной (Лк. 14:26)? Ведь, если должно служить, как Господу, как же говорит, что должно разлучиться ради Господа? Потому что слово “как” не везде обозначает совершенное равенство. Или: «повинуйтесь», зная, что служите Богу, то есть если и не для мужа собственно, но, по крайней мере, для Господа. Ибо, если противящийся высшей власти противится повелению Господа, то тем более противящаяся мужу. И напротив, повинующаяся мужу повинуется Господу.

Еф.5:23. потому что муж есть глава жены, как и Христос глава Церкви, и Он же Спаситель тела.

Представляет основание, что жены должны повиноваться, и основание и причину любви полагает в том, что муж занимает место управителя и попечителя (ибо он есть глава, по его словам, и спаситель), а жена – место подчиненного (ибо она есть тело). Как Христос, будучи главой Церкви, печется о ней и охраняет, так и муж есть охранитель своего тела, то есть своей жены. Как же после этого не должно тело подчиняться главе, которая печется и охраняет его?

Еф.5:24. Но как Церковь повинуется Христу, так и жены своим мужьям во всем.

Отсюда ты поймешь яснее то, что выше он сказал: «повинуйтесь своим мужьям, как Господу». Так как жены должны повиноваться мужьям, как Церковь Христу, а Церковь и жены составляют, то, как Христу, должна подчиняться жена своему мужу. Каким же образом? Всегда ли повелевает повиноваться? Неужели и тогда, когда муж будет склонен к неверию? Но не о неверных мужьях теперь речь у Павла, а о верных, о которых, без сомнения, он и писал.

Еф.5:25. Мужья, любите своих жен, как и Христос возлюбил Церковь и предал Себя за нее,

Ты видел, как Павел понуждал жену повиноваться тебе в той же мере, как и Церковь повинуется Христу; послушай и то, как с другой стороны понуждает тебя любить ее, а не деспотически обращаться с ней. Люби же ее! В какой мере? Как и Христос Церковь. Заботься о ней, как и Христос о Церкви. Если бы нужно было пострадать и даже умереть за нее, не отказывайся. Ибо ты, как уже соединенный с нею любовью, сделаешь это; а Он совершил это, когда находилась она во вражде к Нему и была прелюбодейцей. И как Он уклонившуюся от Него возвратил к Себе не угрозами и насилием, так и сам ты, если бы заметил, что жена удаляется от тебя и ищет разгула, постарайся привлечь ее к себе большей любовью и попечением. И если бы ты потерпел что-нибудь ради нее, не упрекай; потому что и Христос не упрекает Церкви.

Еф.5:26. чтобы освятить ее, очистив банею водною посредством слова;

Итак, она была порочна, нечиста и безвидна, но Он не возгнушался ей, так и ты не гнушайся своей женой, хотя бы она была безобразна и ничего не стоила. А что Церковь была безобразна, послушай: «вы некогда были тьмой», а что чернее тьмы? Служили злобе и зависти, а что может быть более нечисто? Непослушны, неразумны и даже богохульны, а что может быть гнуснее этого? И, однако, Он предал Себя за нее, как если бы она была прекрасной и чудной. И очистил «банею водной», то есть крещением. «Посредством слова». Какого? Во имя Отца, и Сына, и Святого Духа.

Еф.5:27. чтобы представить ее Себе славною Церковью.

Не просто чистой, но “славною”! И так как Христос – источник всех благ для Церкви, так и ты будь тем же для своей жены; и как Он сообщил душевную красоту Церкви, так и ты старайся об этом, а не о телесной красоте. И если ты будешь искать душевной красоты в своей жене, то скоро ее создашь в ней, упорядочивая ее и делая славной по духу и для себя, и для Бога.

не имеющею пятна, или порока, или чего-либо подобного, но дабы она была свята и непорочна.

Этими словами указывает на душевные страсти. Скверны – это недавние страсти, которые легко смыть, которые и причиняли бесчестие; пороки же – это страсти, застаревшие от времени, они-то и делали людей нечистыми и с трудом смываются. Но божественная баня все это очистила и сделала святыми и непорочными.

Еф.5:28. Так должны мужья любить своих жен, как свои тела:

Не как на более важный и необходимейший пример указывает теперь на то (ибо ясно, что отношение Христа к Церкви гораздо важнее этого примера), но как на более близкий и подручный. Именно дабы кто-нибудь не сказал, что Тот был Бог и предал Себя, – он иным способом указывает нам эту необходимость. “Должны”, говорит, любить, то есть не милость – это дело, но долг и необходимость, потому что жена есть твое тело. Итак, пример Христа он привел не к тому только, что должно любить, но и к тому, чтобы и благоустроять. «Чтобы она была», говорит, «свята и непорочна». Пример же тела выставил по отношению только к любви.

любящий свою жену любит самого себя.

Еф.5:29. Ибо никто никогда не имел ненависти к своей плоти, но питает и греет ее, как и Господь Церковь,

Напряженное, говорит, и самое тщательное попечение прилагает всякий о своем теле, так и ты по отношению к своей жене. И опять Христа приводит в пример, показывая, что и Христос возлюбил нас, как Свою собственную плоть.

Еф.5:30. потому что мы члены тела Его,

То есть имеем великое сродство с Ним.

от плоти Его и от костей Его.

Ибо из нашего вещества Он произошел, как и Ева из Адама. И как там столь великая близость, так и у нас. Да и с другой стороны, мы – «от плоти Его, и от костей Его», потому что как Тот родился от Духа без сожития, так и мы – в купели; и потому что принявши таинства, мы с этого момента божественно пересоздаемся. Короче сказать, он говорит, что мы имеем наивысшую близость к Нему. Ибо и видимо Он общник нам по плоти и крови, и невидимо, источник нашего духовного возрождения, как и Адам – источник Евиного создания.

Еф.5:31. Посему оставит человек отца своего и мать и прилепится к жене своей, и будут двое одна плоть.

Вот я еще пример, именно: когда кто, оставив своих родителей, соединяется с ней. И не сказал: будет жить вместе с нею, но: «прилепится», указывая на неразрывное единение. А слова «одна плоть» понимаются и просто, так говорит великий Иоанн Златоуст: будет едина плоть; но могут означать и нечто другое, именно: будут два для произведения одной плоти, то есть ребенка.

Еф.5:32. Тайна сия велика; я говорю по отношению ко Христу и к Церкви.

То есть на великое нечто и чудное указал Моисей. И поистине тайна – оставить тех, которые родили, трудились для него и делали добро, и прилепиться к той, которую никогда не видал и которая даже и не начинала делать добро. Действительно, это – великая тайна, если только понимается это о Христе, как пророческое слово о Нем. Ибо и Он оставил Отца, не в смысле перемены места, но снисходя до восприятия плоти, и пришел к невесте, которая совершенно не знала Его, и стал едино с ней по духу. Ибо «соединяющийся с Господом есть один дух (с Господом)» (1Кор. 6:17). Как же после этого осуждать брак, когда Павел приводит его во образ тайны Христовой и называет его тайной?

Еф.5:33. Так каждый из вас да любит свою жену, как самого себя;

Впрочем, говорит, хотя я и аллегорически изложил это, однако и ради жены это сказано, и аллегория не уничтожает заключающегося в букве указания на отношение мужа к жене. Ибо должен каждый любить свою жену и лелеять, как самого себя. И не говори мне, что жена имеет тот или другой недостаток, потому что и в теле твоем много недостатков, например, вывихнутая рука, хромая нога, попорченный глаз – но ты не отсекаешь их, а еще большего удостаиваешь попечения.

а жена да боится своего мужа.

Так как равенство производит беспорядок, поэтому он вводит страх, чтобы один был начальник – муж. Страхом же здесь называется особенное почтение и сдержанность, – страх, приличный свободным, а не рабский. В таком страхе и любовь найдет себе поддержку и сама, в свою очередь, его поддержит. И будет жена любить мужа, как часть тела – главу, и бояться его, то есть почитать, как главу. Ну, а если жена не будет бояться? Ты все-таки люби и делай свое, подобным образом и жена, если и не будет любима, все же пусть питает страх. И заметь, о том, что мужу должно любить свою жену, говорил подробно, о страхе же не распространяется, потому что желает, чтобы первое имело перевес, именно любовь. Да и жена, как сказано, должна бояться страхом, происходящим из любви, не возбуждающим трепета и боязни, из которых проистекает скорее ненависть; но так, чтобы не противоречить, не восставать и не домогаться первенства. Ибо, хотя и одна плоть, и имеет власть и равночестна в этом отношении; но жена есть вторая власть, муж же имеет большее значение.

* * *

¹² У блж. Феофилакта «вас», вместо «нас».

¹³  “За нас” опущено у блж. Феофилакта

Глава шестая

Еф.6:1. Дети, повинуйтесь своим родителям в Господе,

Как скульптор, воспроизводя фигуру человеческого тела, сначала создает голову, потом шею и, наконец, ноги; так и Павел, сказав о муже – первом начале, и жене – втором начале, теперь говорит о третьем начале – детях. Ибо над женой властвует один муж, а над детьми и жена. Итак, «повинуйтесь», говорит, «родителям», но “в Господе”, то есть когда повеления их согласны будут с законом Господним. Потому что, если отец побуждает к нечестию: или желает сделать дочь свою продажной, или сына хочет научить постыдному образу действий, – такие повеления противны Господу, и им не должно повиноваться.

ибо сего требует справедливость.

Еф.6:2. Почитай отца твоего и мать, это первая заповедь с обетованием:

И по естеству это, говорит, справедливо и законом повелевается. Как же он говорит, что это – первая заповедь? Ведь не эта первая заповедь, а: «неубий, не прелюбодействуй». Но заметь, что он присовокупил: «с обетованием». Ибо те первые заповеди не говорят об обетовании и воздаянии, потому что они содержат в себе запрещение зла, а не повеление делать добро; и никакой награды нет тому, кто только воздерживается от зла. Эта же заповедь, так как касается совершения добра, первая и содержит обетование. И замечательный порядок. Как только законодатель отклонил людей от злых деяний, он, намереваясь ввести их к совершению благих дел, на первом месте поставил почтение к родителям. Так как они – первые после Бога благодетели для нас, как источники жизни, то по справедливости пусть первыми наслаждаются нашими плодами.

Еф.6:3. да будет тебе благо, и будешь долголетен на земле.

Смотри, как кратко и немного в настоящем случае говорит, потому что дети не в состоянии следить за пространной речью. Да притом, если муж и будет сообразоваться с законами, которые он выше изложил, немного нужно труда, чтобы подчинить себе детей. Но не говорит о Царствии или о чем-нибудь возвышенном, а указывает на то, что особенно желает слышать детская душа; потому что к детям его слово. А что приятнее для детей долголетия? Когда-то было определено это законом и иудеям, как детям, так как они не в состоянии были услышать более совершенное.

Еф.6:4. И вы, отцы, не раздражайте детей ваших,

Не сказал: любите; потому что этого даже помимо их воли требует от них природа, но: «не раздражайте», то есть не лишайте их доли и наследства, не тесните их грубо, обращаясь с ними не как со свободными, а как с рабами, и постоянно будьте терпеливы к ним.

но воспитывайте их в учении и наставлении Господнем.

Восходит к началу и основанию покорности и указывает отцам, каким образом они могут сделать своих детей послушными. Ибо, если ты, говорит, желаешь, чтобы дети слушались тебя, воспитывай их в слове Божием, и не говори, что дело монахов – читать Божественное Писание. Ибо это – долг всякого христианина, и особенно живущих в мире, поскольку и нуждаются они в большей помощи, как живущие посреди житейского волнения. Равно как и для тебя нужно, что­бы дети слушали Писание; из сего ведь они могут узнать: «чти отца твоего и матерь твою». Затем, ты воспитываешь сына на эллинских сочинениях, из которых познается все самое худшее, а ужели не будешь питать его словом Божиим?

Еф.6:5. Рабы, повинуйтесь господам своим по плоти

Так как и добродетель слуг способствует благоустройству дома, то и этой стороны он не оставляет без внимания, но приступает к ней напоследок, потому что она и по достоинству своему есть последняя. Но с ними говорит не как с неразумными детьми, а как с совершенными, как это мы укажем впереди. Повинуйтесь же, говорит, господам по плоти, то есть временным. Сейчас же утешает их, указывая на то, что рабство временно и уничтожается вместе с плотью.

со страхом и трепетом, в простоте сердца, вашего, как Христу,

Относительно жены просто сказал: «да боится своего мужа», а здесь сильнее выражается: ибо трепет есть высшая степень страха. Ибо жена равна мужу и свободная, а рабы – не равны. Хотя они и братья во Христе, но так как повелевает, чтобы и свободные подчинялись друг другу, даже жена мужу, то тем более рабы должны подчиняться господам. Ибо это не есть какое-либо унизительное дело, а напротив, высшее благородство – уметь смиряться и уступать ближнему. А так как многие из рабов боятся своих господ не из расположения, но в тайне коварствуют и злоумышляют против них, то присовокупляет: «в простоте сердца», устраняя злоумышление.

Еф.6:6. не с видимою только услужливостью, как человекоугодники,

То есть не только в присутствии и пред глазами господ, но и в отсутствии так служите им.

но как рабы Христовы,

Человекоугодник не служит Христу, как и в другом месте говорит: «если бы я и поныне угождал людям, то не был бы рабом Христовым» (Гал. 1:10).

исполняя волю Божию от души,

Еф.6:7. служа с усердием,

Так как можно служить в простоте сердца и искренно, но не со всею силой, исполняя только какое-нибудь определенное дело; то поэтому присовокупляет теперь: “от души”, то есть от всей силы и готовности; даже «с усердием», то есть со всею преданностью и охотой, а не по принуждению. В таком случае и низость рабства устраняется, если рабы добровольно совершают доброе и не дожидаются принуждения и побоев. Волею же Божией называет или подчинение (ибо этого желает Бог, то есть благого порядка), или же говорит: в том повинуйтесь, рабы, своим господам, чего желает Бог. Ибо может случиться, что и относительно детей сказано: господа побуждают их к чему-нибудь постыдному или к нечестию, а это не есть божественная воля.

как Господу, а не как человекам,

Ибо Сам Бог принимает благорасположенность по отношению к господам, так как Он же и установил этот добрый порядок, и не служащий им, как следует, противится божественному закону.

Еф.6:8. зная, что каждый получит от Господа по мере добра, которое он сделал, раб ли, или свободный.

Так как, вероятно, многие из господ – эллины и неверующие – не делали никакого добра по отношению к рабам, которые хорошо им служили, то говорит: если не получишь награды от господина по плоти, то примешь ее от Господа всех. И здесь показал, что говорит с ними, как с совершенными, а не как с детьми. Ибо детям он указал на земное долголетие, а этим указал на будущее.

Еф.6:9. И вы, господа, поступайте с ними так же,

“Так же”. Как? Служите охотно и не как человекоугодники, но со страхом и трепетом, то есть в отношении к Богу. Ибо хотя словами прямо этого не выразил, но желает сего. Служит ведь и господин рабу, заботясь о нем и доставляя ему все необходимое и вообще поддерживая его и снисходя к нему, и, как Соломон говорит: разделяя с ним труд. Но послушай, что дальше говорится:

умеряя строгость,

Не сказал: оставив бич, но: даже «строгость», а тем более наказание, то есть и в угрозах не бывайте жестокими.

Еф.6:9. зная, что и над вами самими и над ними¹⁴ есть на небесах Господь,

Смотри, как устрашает. Ибо говорит Господь: «какою мерою мерите, такой и вам будут мерить» (Мф. 7:2). Не услышь и ты: «Злой раб! весь долг тот я простил тебе, потому что ты упросил меня; не надлежало ли и тебе помиловать товарища твоего?» (Мф. 18:32-33).

у Которого нет лицеприятия.

Не думай, говорит, что если ты будешь жесток к своему рабу, то не дашь ответа пред Богом вследствие ничтожности этого лица (раба). Это ведь свойственно внешним законам, которые знают различие между благородством и рабством, потому что от людей эти законы. Но здесь не так, потому что ты и сам есть раб Того же Господа, хотя бы ты и был жесток в отношении к рабу: ибо изначала Бог не сотворил рабства, но его создало любостяжание (так относительно пленных) и оскорбление родителей, как это случилось с Ханааном. Но если и не от Бога оно произошло, однако подчинение Бог узаконяет ради благоустройства, и чтобы жизнь не была отягчена кровью.

Еф.6:10. Наконец, братия мои, укрепляйтесь Господом и могуществом силы Его.

Дом каждого есть как бы войско: поэтому уже, приведя в порядок все силы, выводит их на войну. Ибо, если каждый в отдельности не будет нарушать своего порядка, тогда и военное дело будет в хорошем положении. А так как уже многое, что казалось расстроенным, он привел в порядок, то не страшитесь, говорит, но дерзайте в силе Господа. Ибо у Него не просто сила, но «могущество силы», то есть Он имеет силу неизреченную и все превозмогающую.

Еф.6:11. Облекитесь во всеоружие Божие, чтобы вам можно было стать против козней диавольских,

В чем состоит всеоружие, это покажет несколько после. Но заметь, почему он не сказал: битвы или войны, но – “козни”. “Козни” есть обольщение и уловление посредством хитрости. Ибо враг не открыто предлагает грех, например, он не склоняет явно к идолопоклонству, но располагает к этому иным способом, коварствуя, то есть правдоподобным словом и пользуясь хитростью. Павел же указанием, что противник ужасен и изворотлив, ободряет их и побуждает к осторожности.

Еф.6:12. потому что наша брань не против крови и плоти,

И это не для возбуждения страха говорит, но для того, чтобы сделать внимательными. Ибо тот, кто указывает на силу врага, делает тем самым своих более осторожными. У нас дело, говорит, не с обыкновенным врагом, и не с людьми, подобными и равносильными нам.

но против начальств, против властей,

Как Бог начала и власти имеет, так и надменный тиран устроил у себя подобные же порядки.

против мироправителей

Не в смысле обладателей мира или твари. Потому что писание “миром” обыкновенно называет лукавые деяния и тех, кто совершает оные, как в выражении: «вы не от мира» (Ін. 15:19), то есть не из числа творящих злое. Теми же обладают демоны, потому что они добровольно отдали себя в рабство им.

тьмы века сего,

Тьмой называет непотребство, которое является и существует в сем веке, но далее его не простирается.

против духов злобы

Так называет демонов. А так как и ангелы суть духи, то он прибавил “злобы”; потому что те – духи добра и света. Говоря же, что мы воюем не с плотью и кровью, он чрез противопоставление дает знать, что воюем с подвижными, непобедимыми в коварстве и трудно уловимыми.

поднебесных (έν τοις έπουρανίοις).

Чрез это опять побуждает к бодрости слушателя. Опасность, говорит, в великом деле, ибо дело идет не о земном и тленном, а о небесном. Предлог «в» (έν) употреблен вместо «за» и «ради» (διά), как бы говорит: ради небесного воюем, и потому нужно быть бдительным.

Еф.6:13. Для сего приимите всеоружие Божие, дабы вы могли противостать в день злой

То есть в настоящем веке, потому что его называет злым днем от злых дел, совершающихся в нем. Ободряет также и указанием на то, что время борьбы кратко. Ибо, называя днем, указывает на его краткость.

и, все преодолев, устоять.

Всякие страсти и постыдные пожелания преодолев, то есть победив и умертвив. А так как многие и после победы пали, то говорит: “устоять”. И после победы нужна твердость, чтобы побежденный опять не восстал войной. Ибо, если мы предадимся беспечности, умерщвленный враг непременно снова оживет. Заметь, что возможно преодолеть и стоять твердо, и мы не должны потом малодушествовать под предлогом, что враги могущественны. Ибо нам дана такая сила и мы научены такому искусству, что и с демонами можем бороться, и даже больше – не только бороться, а быть настолько страшными для демонов, по силе Обитающего в нас, чтобы не нуждаться в борьбе, а просто попирать змей и скорпионов. Сие же говорит Павел, потому что многочисленны были у них противники, научая, что при посредстве сих воюют с нами демоны. Посему не на людей гневайтесь, а вооружайтесь против демонов.

Еф.6:14. Итак станьте, препоясав чресла ваши истиною

В деле войны первое – уметь хорошо стоять; поэтому Павел прежде всего советует относительно стояния, требуя, чтобы оно было правильное, приличное воинам, – прямое. Ибо надлежащим образом стоящий стоит прямо, не наклоняясь к чему-либо, как и тот, кто не стоит, не есть прямой; например, человек любострастный, сребролюбивый и живущий роскошно, не стоит прямо, а наклоняется к чему-нибудь. После же стояния препоясывает воина, конечно, в духовном смысле, и того, который расплывается и находится в расслаблении от пожеланий, скрепляет, стягивая посредством пояса. “Чреслами” же называет душевное мужество и все выносящую силу. Как дно у кораблей, так и чресла у животных составляют как бы некоторое основание. Потому и мы от утомления часто отдыхаем, положив руки на чресла. Таково же положение и духовных чресл, которые апостол повелевает препоясывать истиной, заключающейся как в учении, так и в жизни. Ибо никто из еретиков не препоясывается истиной, но они вращаются внизу, около земли, не имея возможности постигнуть ничего возвышенного, но человеческими помыслами, вращающимися долу, исследуют божественное. Кроме того, будучи не тверды и в жизни, и подчиняясь обольщениям мира, они не только не препоясываются истиной, но, упав низко, даже жаждут лжи. Но мы не таковы должны быть, а во всем следовать истине: будет ли это учение, должны в нем искать истину, будет ли жизнь, точно так же. Мы должны быть нелицемерными, чуждыми коварства, не допускать лжи друг ко другу. Если мы таким образом будем препоясаны, то будем в состоянии стремиться к цели; препоясанием же этим он дает знать, что нам всегда должно быть вооруженными, как и Давид говорит: «как пояс, которым всегда опоясывается» (Пс. 108:19); ибо в непрестанной войне мы находимся. Григорий же Богослов под чреслами у нас разумеет желательную способность (ибо в чреслах – внутренности, которые в Писании – символ пожелания), а под истиной – способность созерцательную. Поэтому утверждает, что Павел здесь увещевает всякое желание наше препоясать созерцанием и размышлением о Боге. Ибо созерцающий Бога и находящий радость в Нем как поистине возлюбленном не допустит, чтобы его желание обратилось на что-нибудь низкое и вращалось около земных предметов.

и облекшись в броню праведности,

Правдой здесь называет вообще добродетельную жизнь, как бы говоря: облачив свою грудь праведными делами. Ибо, как броня делает человека неуязвимым, так и правда того, кто облекся в нее.

Еф.6:15. и обув ноги в готовность благовествовать мир;

Хорошо предлагает нам и латы. Этим он говорит или то, что должны быть готовыми к благовествованию и проповеди. Ибо “прекрасны, – говорит, – ноги возвещающего мир» (Іс. 53:7). Или что должно нам быть готовым к исходу, живя по Евангелию. Ибо ноги – символ жизни; посему и говорит: «поступайте осторожно» (Еф.5:15). Готовность же благовествовать – добрые дела, которым и Господь внемлет, по сказанному: «уготованию сердца их внят ухо твое» (Пс. 9:38)¹⁵. Хорошо также сказал: “мир”. Так как он упоминал о войне и битве, то показывает, что войну эту нужно вести против демонов, а не против людей, – ибо о мире благовестие, – и что, сражаясь с демонами, мы пребываем в мире с Богом, Которого не должно снова возбуждать к войне против себя, нарушая мир. Но благая весть уже есть, победа совершена; посему не будем страшиться.

Еф.6:16. а паче всего возьмите щит веры,

Словами же «паче всего» указывает на упомянутую выше истину и правду, и упование Евангелия. Ибо все это нуждается в вере. Но верой называет здесь не познание истинного богопочтения, а веру чуждую сомнения, которая заставляет верить в будущее, как настоящее, которая совершает знамения и настолько пламенна и горяча, что и горы переставляет. Итак, как щит прикрывает все тело, ограждая и защищая его подобно стене, так и вера без сомнений – ограда всей души. Такая вера, а не мудрование, есть щит. Щит прикрывает, а те только мешают.

которым возможете угасить все раскаленные стрелы лукавого;

То есть постыдные пожелания, помыслы неверия, (как например: будет ли воскресение? будет ли суд?) и искушения. «Раскаленные» же не только потому, что похоти разжигают и воспламеняют к постыдным делам, но и потому, что здесь мы и совестью как бы сжигаемся. К тому же и диавол поджигает нас и чрез помыслы неверия, и чрез искушения. Вера же угашает это; потому что, если демонов она покоряет, то тем более страсти. Ибо разжигает ли тебя похоть, ты, веруя в будущие блага и радость, погасишь ее; палит ли тебя искушение, веруя в будущее, ты найдешь утешение. Поразмысли, каким огнем палим был Авраам, когда приносил в жертву своего сына, но вера погасила этот пламень.

Еф.6:17. и шлем спасения возьмите,

То есть спасающий и оберегающий. Ибо если мы будем иметь веру (спасающую и охраняющую нас), то скоро получим и спасительные помыслы, охраняющие нашу главу или руководительный ум.

и меч духовный, который есть Слово Божие.

В вышесказанном Павел нас вооружил, чтобы не причиняли нам вреда враги, а теперь дает оружие, которым мы сами можем причинять сильный вред врагам. Итак, мечом Духа называет иносказательно или Самого Духа, или духовную жизнь, которой сокрушается глава дракона. Духовный же сей меч есть слово Божие, то есть заповедь. Ибо если мы будем исполнять Его заповеди, то будем умерщвлять змея лукавого, как говорит Исаия (Іс. 27:1). Или же слово Божие есть выражение: «во имя Иисуса Христа встань и ходи» (Деян.3:6), и тому подобные. Или же мечом Духа называет просто мудрость духовную. «Ибо слово Божие живо и действенно и острее всякого меча» (Євр. 4:12), и имеющий дар сего духовного меча и глаголющий божественное – неодолим, каков был сам Павел.

Еф.6:18. Всякою молитвою и прошением молитесь во всякое время духом,

Вооружив их, наконец, ведет к Царю, чтобы умолять Его, да прострет Он руку. Ибо сказав: «возможете угасить», чтобы не возгордились, говорит: вы имеете нужду в Боге и можете завершить все дело вместе с упомянутым молитвой, молясь не просто, но «всякою молитвою и прошением», с плачем, биением в грудь, коленопреклонением и тому подобными действиями. И не в установленные только часы, но «во всякое время» и “духом”, то есть духовного прося, а не мирского. Но говоря: «всякою молитвою молитесь», намекает, что можно и совершая молитву, не молиться, когда кто пустословит.

и старайтесь о сем самом

Или о всенощных бдениях здесь говорит, или о бодрствовании души, то и другое можно понимать. Ибо вооруженному и стоящему пред царем должно быть бодрствующим.

со всяким постоянством и молением

Подобно хананеянке, вдовице и Анне. Ибо такова действительно молитва соединенная с терпением.

о всех святых:

Еф.6:19. и о мне,

Итак, не за себя только должно молиться. Но заметь смирение: последним ведь ставит себя, и просит учеников молиться, и это тот, который находился в узах за Христа. Да и Петр находился в узах, и за него усердная молитва была совершена Церковью.

дабы мне дано было слово – устами моими открыто

Итак, он, не заботится о том, что говорить, но как сказал Христос: «не заботьтесь, как или что сказать, ибо в тот час дано будет вам, что сказать» (Мф. 10:19), – так и он, отверзая уста, передавал то, что повелевал Бог; так и все он совершал божественной благодатью. Отсюда уразумеешь меч духовный, который есть слово Божие.

с дерзновением возвещать тайну благовествования,

Еф.6:20. для которого я исполняю посольство в узах, дабы я смело проповедовал, как мне должно.

То есть чтобы мне, как должно, защитить себя, как проповедника веры, с дерзновением и мужеством и великим благоразумием. Но к кому же ты исполняешь посольство? К людям, чтобы примирить их с Богом; но они связали меня, хотя по закону послы не должны подвергаться никакому насилию. Итак, хотя узы положены на меня, чтобы обуздать мое дерзновение, но ваша молитва откроет мне уста, чтобы дерзать и говорить все, что повелел мне поручивший мне посольство. Видишь ли, меч есть дерзновение в проповедании слова Божия, которое Павел хотел говорить во откровении уст.

Еф.6:21. А дабы и вы знали о моих обстоятельствах и делах, обо всем известит вас Тихик, возлюбленный брат и верный

Что относилось до учения и утешения, то сам объяснил чрез послание; но когда вспомнил об узах, не останавливается на беседе о них, а оставляет нечто и Тихику рассказать о нем, чтобы не бесполезно было присутствие этого брата. Так как он «возлюбленный», то все знает; так как “верный”, то не солжет.

в Господе служитель,

То есть служащий для Бога и в божественном деле, а не ради чего-нибудь мирского или относительно чего-нибудь земного; или – брат в Господе, то есть духовный брат.

Еф.6:22. которого я и послал к вам для того самого, чтобы вы узнали о нас и чтобы он утешил сердца ваши.

Святой Иоанн Златоуст так говорит: «чтобы вы узнали о нас», то есть да возвестит вам, что со мной и не допустит вас унывать из-за меня, так как я нахожусь в бедствиях и ношу узы. А это указывает на любовь и с его стороны к ним, и со стороны тех к нему.

Еф.6:23. Мир братиям и любовь с верою от Бога Отца и Господа Иисуса Христа.

Просит им мира и любви с верой. А это значит следующее: или чтобы они любили не инославных, а одних верных, или что и веру нужно иметь им для того, чтобы иметь надежду относительно будущего. Ибо без веры бесполезна любовь, и даже более, без веры не было бы любви. Что и сказал он словами: мир и любовь с верой. Научая же, каким образом мир будет, присовокупил: чрез любовь. А любовь каким образом? Если будем иметь веру.

Еф.6:24. Благодать со всеми, неизменно любящими Господа нашего Иисуса Христа. Аминь.

Здесь отделил мир от благодати, особо поставив то и другое, хотя повсюду соединял их. «В неистлении» (по-русски – неизменно) же, то есть в чистоте, или любящих Христа не в богатстве и славе, но в нетленных благах, то есть ради нетленного; или – что любящий Христа чрез добродетель Его любит. Ибо грех есть тление, а добродетель – нетление. Ибо, как о деве говорим, что растлевается, так и о душе; посему и Павел говорит: «чтобы ваши умы не повредились» (2Кор. 11:3), и «развращенные умом» (2Тим. 3:8). Посему следует и нам показывать любовь ко Христу посредством чистоты в жизни и стремления к тем нетленным благам, и вообще посредством всякой добродетельной жизни, которая соблюдает душу непорочной, не растлеваемой ни учением, ни нечестием, соблюдает в Самом Христе, непорочном Женихе девственных и непорочных душ, Которому слава во веки веков. Аминь.

* * *

¹⁴ У блж. Феофилакта нет слов «и над ними».

¹⁵ В русском переводе: «преданности сердца их вняло ухо Твое». – Прим. Ред.