Передмова

Тимофій був з учнів Павла, користувався внаслідок цього повагою, і самому Павлу так був відданий, що заради домобудівництва, для успіхів проповіді погодився прийняти від нього обрізання, і це тоді, коли Павло забороняв обрізання іншим і коли з цього приводу повстав навіть проти самого Петра. Крім того, сам Павло в багатьох місцях свідчить про велику чесноту цього чоловіка. Йому він тепер і пише про багато чого необхідного1. Якщо ж хто-небудь запитає, чому апостол не пише до Сили, Климента, Луки, або до когось ще з багатьох, хто був при ньому, а тільки до Тимофія і Тита, то на це можна сказати, що ті ще були поруч з ним, а цим він уже доручив церкву. Тому необхідно було застерігати їх через писання і пояснити те, що вони повинні були робити. А якщо запитаєш: чому він не вдосконалив їх раніше в усякій божественній премудрості й тоді вже поставив би їх на справу вчительства, але пише до них і доводить їх до досконалості після того, як ввірив їм учительство? Знай насамперед, що ніхто не досконалий, хоча б був і вчителем; навпаки, і така людина багато потребує керівництва з боку більш досконалих; особливо нелегко було самому єпископу все влаштовувати своїм словом у церкві, яка тільки-но виникла. Потім зверни увагу й на те, що в усьому посланні дається Тимофію не така настанова, як учням, але яка пристойна вчителю.

* * *

¹ За іншим читанням додано: він посилає це послання з Лаодикії.

 

Глава перша

1Тим. 1:1. Павел, Апостол Іісуса Христа за повелінням Бога, Спасителя нашого,

Оскільки має намір писати законоположення Тимофію, то проголошує себе апостолом, щоб слово своє зробити гідним беззаперечного прийняття. Не моє, каже, буду вимовляти, але Того, Хто послав мене; дивись же, будь послушний. Але оскільки велике було звання апостола, то, щоб не здалося, що він пишається, додав:

за повелінням Бога,

Не сам, каже, я захопив це, але обов’язок маю невідкладний і Владичне повеління виконую. Вираз “за повелінням” сильніший за вираз “покликаний”. Хоча ніде Отець не давав йому наказу, а Христос: “Я пошлю, – сказано, – тебе далеко до язичників” (Діян. 22:21 ), і ще: “ти належить стати перед кесарем” (Діян. 27:24 ), і: “Дух Святий сказав: “Відділіть Мені Варнаву та Савла” (Діян. 13:2 ), та те, що належить Сину та Духові, належить, каже він, і Отцеві. Слухай, що слідує далі.

і Господа Іісуса Христа, надії нашої,

Бачиш, повеління це загальне. Зверни увагу і на те, як Давид говорить про Отця: “надія всіх кінців землі” (Пс. 64:6) І сам апостол Павло в іншому місці каже: “надіємося на Бога живого” (1Тим. 4:10). А тепер Син називається нашим упованням (надією). Таким чином, у Отця і Сина все спільне. Апостол вкрай слушно вжив ці синоніми: “Спасителя” і “надії”. Оскільки вчитель бореться з багатьма труднощами, бо вся ворожнеча обертається на нього, щоб, коли він впаде, скоріше впали й ті, хто перебуває під його наглядом, як сказано: “Удар пастиря і розпорошаться вівці” (Зах. 13:7), то не повинно, каже, занепадати духом, бо ми маємо Спасителем не людину, а Самого Бога й Отця, Котрий незабаром визволить нас від небезпек. Тому ми переносимо нещастя, утішаючи себе цими двома думками, – або тим, що ми скоро позбудемося їх, або тим, що плекаємо в собі кращі надії,

1Тим. 1:2. Тимофієві, істинному синові у вірі:

Тобто народженому мною через віру. Прийменник “в” – εν – означає “через”, як і в іншому місці апостол каже: “я родив вас у Христі Іісусі благовістям” (1Кор. 4:15). Похваляючи ж його, називає не тільки сином, а й “істинним”, – істинним, бо Тимофій більше за інших зберігає схожість із ним за вірою, і тому, що апостол Павло щиро любив його. Дуже мудро додав він: “у вірі”, щоб тим більше надихнути до неї Тимофія. Бо якщо від початку він показував таку віру, що удостоєний іменуватися сином Павла, і сином істинним, то тим паче в неї, як у всеозброєння, повинен він зодягнутися тепер, щоб не бентежитися і не падати духом. Виявляти мужню відвагу є справою віри.

благодать, милість, мир

Ніде в інших посланнях апостол не поставив слова “милість”, а тільки тут. Це тому, що з великої любові просить для свого сина більшого, наче побоюючись і тремтячи за нього; йому він давав настанови навіть щодо шлунка. Ще й тому, що вчителі мають потребу в сугубій милості.

від Бога Отця нашого і Христа Іісуса, Господа нашого.

Тут знову втіха. Бо якщо Бог – Отець наш, то Він піклується про нас, як про дітей. Отже, Він і помилує, і дасть благодать, щоб усім нам бути облагородженими і мати мир із ворогами.

1Тим. 1:3. Йдучи до Македонії, я просив тебе залишитися в Єфесі

Обрати внимание, какая кроткая речь, как он говорил к нему голосом не учителя, а слуги. Он не сказал: я повелел, но: «просил”. Так должны мы обращаться со своими учениками, но с испорченными и не вполне преданными – иначе. Апостол умоляет его остаться в Ефесе. Ибо послание, которое он послал к ефесянам, было недостаточно: к посланиям люди относятся не так внимательно. Впрочем, может быть, это было и до послания. Предполагают, что тогда Павел и поставил Тимофея епископом. Это вероятно, ибо он говорит далее следующее.

і умовляти деяких, щоб вони не навчали іншому

Не сказав: благати, але: “вмовляти”, що більш владно і суворо. Він не назвав їх поіменно, щоб через викриття не зробити їх більш безсоромними. “Вчити іншого” – значить вводити інші вчення. Бо серед іудеїв було багато псевдоапостолів, які з любові до слави і з бажання називатися вчителями схиляли вірних до закону Мойсея.

1Тим. 1:4. і не займались байками

Байками він називає не сам закон, але спостереження і помилкові догмати.

та нескінченними родоводами,

Вони перераховували зазвичай дідів і прадідів, мріючи тим привласнити деяку історичну славу. “Нескінченними” назвав або тому, що сходять до віддалених часів, або тому, що не мають жодної доброї мети, або тому, що не мають ясності, важко вловимі й заплутані. Імовірно, що апостол тут натякає і на еллінів, бо в них є міфи та родоводи, у яких вони перераховують своїх богів.

які викликають більше суперечок, (ἐκζητήσεις) , ніж Боже повчання у вірі.

Тобто Бог ввів таке домобудівництво, щоб у ньому все було прийнято вірою, а вони вводять вишукування, руйнують це домобудівництво Боже. Або що Бог захотів дарувати нам велике і явив про нас невимовне домобудівництво. Це-то домобудівництво благості Його вводить віра, а ніяк не походження. Тим часом вони вводили пошуки. Як це може бути? Як ми будемо вірити щодо майбутнього? Шукання виганяє віру. Втім, для чого Господь сказав: “шукайте, і знайдете” (Мф. 7:7)? і ще: “досліджуйте писання” (Ін. 5:39)? Перший вираз – “шукайте” – говорить про прохання, сильне бажання; друге – “досліджуйте” – значить: вивчіть справжній сенс Писань, дізнайтеся про них і припиніть усяке дослідження.

1Тим. 1:5. Метою ж умовляння є любов від щирого серця

Якщо ти, каже, будеш вмовляти не вчити іншого, ти досягнеш цього, саме любові. Якщо впровадиш у них любов, то і всякий розтлінний догмат не знайде серед них місця. Раніше, коли не було любові, існувала заздрість; від заздрості – владолюбство; від владолюбства – бажання вчити; звідси і єресі. А тепер не так. Він вимагає любові щирої, любові не на словах, а “від серця”, і серця “чистого” і не затьмареного лицемірством, – любові, що утворюється із щиросердечної прихильності та співчуття.

і доброї совісті та нелицемірної віри,

Коли розбійники люблять розбійників, – це відбувається не від доброго сумління, а від злого, і не від віри нелицемірної. Хто щиро вірує в Бога, той не допустить коли-небудь відступити від істинної любові, бо вона обіймає всіх. А розбійник вбиває тих, хто проходить повз. Звідси можеш зробити висновок, що хто не має любові, той не має і віри.

1Тим. 1:6. від чого відступивши, (ἀστοχήσαντες), деякі ухилились в марнослів’я,

Слово ἀστοχήσαντες вживається про тих, хто погано стріляє. Тому й тут, каже, потрібне мистецтво для того, щоб прямо кидати, а не повз ціль. Але дехто відступив від любові та віри, і внаслідок цього ухилився в марнослів’я. А як це відбувається, він додає таке.

1Тим. 1:7. бажаючи бути законовчителями,

Тобто страждаючи владолюбством і пристрастю до слави. Вони не були б такими, якби мали любов і віру.

але не розуміючи ні того, про що говорять, ні того, що стверджують.

Тут він звинувачує їх у тому, що вони не знають ні мети закону, ні часу, до якого йому призначено було панувати. Але, можливо, грішили через незнання, і тому не заслуговують на осуд? Ні! їхнє незнання походить від владолюбства і від того, що вони не мали любові. Бо, каже, бажаючи бути законодавцями і законовчителями, вони не звертають уваги на істину, тож вони самі винні у своєму невіданні. Про що ж вони стверджують? Можливо, про очищення і різні інші тілесні дії, яких дотримувалися за законом.

1Тим. 1:8. А ми знаємо, що закон добрий, якщо хто законно вживає його,

Тобто якщо хто не тільки пояснює його на словах, а й виконує на ділі. Бо хто вивчає постанови закону, а не виконує їх, той беззаконно користується законом. Або інакше, законно користується законом той, хто приводиться ним до Христа. Закон, не маючи сили керувати або виправдовувати, приводить того, хто шукає праведності, до Христа, – і це є його мета: так що законно, тобто так, як велить сам закон, користується законом той, хто перед законом віддає перевагу перед Христом.

1Тим. 1:9-10. знаючи, що закон призначений не для праведника,

Тому що вона не чекає того, щоб закон навчив її того, що потрібно зробити. Це він знає, і не боїться покарання. Під праведником тут розумій того, хто досяг досконалості в чесноті: хто не зі страху перед законом, а заради самого добра ненавидить зло, хто стає весь чеснотою і чинить більше, ніж вимагає закон, вважаючи негідним керуватися тим, що загрожує йому покаранням; але, живучи мужньо чеснотою, стає вищим за все, що притаманне дітям; подібно до того, як і лікар корисний для того, хто має рани та хто хворий, а не для того, хто здоровий, або вудила необхідні для коня неспокійного, а не для тихого.

а для беззаконних і непокірних, нечестивих і грішників, розпусників і осквернених, для тих, що кривдять батька й матір, для людиновбивців, для блудників, мужоложників, людинокрадів (наклепників, скотоложників), лжеців, клятвопорушників

Апостол перераховує гріхи за видами, щоб змусити винних засоромитися виняткового слідування закону. А такими саме й були іудеї. Вони постійно вклонялися ідолам, приносили богам у жертву дітей, робили замах побити камінням Мойсея, руки їхні обмазані кров’ю, – хіба вони не нечестивці й людиновбивці? Знайдеш у них і всі інші пороки, якщо простежиш їхню історію. Тому-то і дано їм закон, щоб він стримував ці пороки. Про це і в іншому місці він говорить: закон “даний пізніше заради злочинів” (Гал. 3:19). А праведникам, як уже не схильним до злочинів, закон не потрібен.

та для всього, що противне здоровому вченню,

Хоча й сказаного було достатньо, однак для повноти змісту апостол сказав і взагалі: “та для всього”. Звідси стає зрозумілим, що доступ такі пристрасті отримують від спотворених догматів, бо всі вони противні здоровому вченню.

1Тим. 1:11. за славним благовістям блаженного Бога,

Так постав це місце у зв’язок зі словами: “противно здоровому вченню” (1Тим. 1:10), що буває “за благовістям”. А благовістям слави він називає його заради тих, котрі соромляться гонінь і Христових страждань, показуючи, що як страждання Христові, так і гоніння становлять славу Христа, або ще тому апостол називає Євангеліє благовістям слави, що натякає на майбутню славу. Бо якщо, каже, теперішній наш стан і сповнений сорому, зате майбутній – славний. І цю славу сповіщає нам Євангеліє; бо все благовістя відноситься до майбутнього, а не до теперішнього часу. Або ще апостол говорить тут про служіння Богові, якого навчає нас Євангеліє.

яке мені довірене.

Мені, а не лжеапостолам: їхнє євангеліє є євангелієм безслав’я, а не слави.

1Тим. 1:12. Дякую Христу Іісусу, Господу нашому, Котрий дав мені силу,

Оскільки сказав: “яке мені довірене” (1Тим. 1:11), то, щоб не здалося, що він хизується, до Бога все відносить, і каже: дякувати треба Тому, Хто дав мені силу на те, щоб я був у змозі прийняти на себе такий тягар. Справді, не людській силі було притаманно – стояти проти щоденних небезпек, що загрожують смертю. Таким є справжнє смирення: наше ж смирення – на словах, а не в глибині душі.

що Він визнав мене вірним, поставивши на служіння,

Щоб не сказав хтось із невірних: якщо все належить Богові, і нічого від нас не привноситься, то чому Він зробив таким Павла, а Іуду ні? – апостол, усуваючи це заперечення, каже: не просто так зміцнив мене Бог, і не без розсуду, але тому, що я виявився вірним. Навіть не так сказав, але: “Він визнав мене вірним”, знову приховуючи свої заслуги. Не стверджую, каже, що я був вірний, але що Він визнав мене таким. Звідки це видно? З того, що Він поставив мене на служіння. Бо як би Він поставив мене, якби не побачив у мені здібності? Це подібно до того, як у будинках управителі висловлюють подяку своїм панам за ввірене їм управління, яке вони поставляють ознакою того, що пани вважають їх більш гідними довіри, ніж інших. І Бог про нього говорить: “він є Мій вибраний сосуд, щоб сповіщати ім’я Моє” (Діян. 9:15). Таким чином, він був придатний не тільки для проповіді, а й щоб і ділом здійснити те, до чого визнаний придатним, на це він отримував силу від Бога. Бо хто має намір проповідувати ім’я Христове, велике ім’я, для того, щоб за допомогою проповіді закарбувати його в душах віруючих, той має потребу в чималій силі. Здійснює це той, хто в усьому гідно його і мислить, і говорить, і робить: хто не такий, той не робить. Бо як може проповідувати Христа той, хто не має цілком у собі самому Христа? Отже, в усьому Павло був вірний, і нічого не приписував собі з того, що належало Господу; навпаки, і своє власне називав Божим. “потрудився я більше за них усіх: а втім, не я, а благодать Божа, яка зі мною” (1Кор. 15:10), і багато чого подібного до того.

1Тим. 1:13. мене, колишнього хулителя і гонителя і кривдника,

Дивись, як він, описуючи колишнє своє життя, звеличує милість Божу. Навіть коли він говорить про іудеїв, гідних усілякого презирства, він нічого такого не приписує їм, про себе ж самого так оповідає: не тільки, каже, сам я був хулителем і не тільки в собі зміцнював зло, а ще й переслідував тих, які хотіли жити благочестиво, і не просто робив це, а й з особливою жорстокістю.

але помилуваного тому, що так чинив за невіданням, у невір’ї;

Показує себе гідним покарання, хоча милість Божа буває і до таких людей. Чому ж і інші юдеї не були помилувані? Тому що вони не через незнання, а цілком свідомо грішили. Бо “багато, – каже, – увірували в Нього, та через фарисеїв не признавалися,… бо полюбили більше людську славу, ніж славу Божу” (Ін. 12:42-43). І Христос каже: “Як ви можете вірувати, коли приймаєте славу один від одного?” (Ін. 5:44). І самі іудеї говорили між собою: “чи бачите, що нічого не встигаєте? весь світ іде за Ним” (Ін. 12:19). Ними завжди керувала пристрасть до начальствування. І знову, самі вони сказали: “хто може прощати гріхи, крім одного Бога?” (Лк. 5:21). Тоді Іісус негайно здійснив те, у чому вони вважали ознаку сили Божої. Отже, чому ж вони не увірували? Невже через незнання? Але, можливо, хто-небудь скаже: де ж був тоді Павло? – Біля ніг Гамаліїла, який не мав нічого спільного з бунтівним натовпом: він займався своїми власними справами. Яким же чином після цього Павло ув’язнював у темницю? Він бачив, що проповідь поширюється, і, врешті-решт, його спонукала до цього ревність за законом, а іудеї робили все з владолюбства. Але як же Павло, будучи настільки обізнаним у законі, не пізнав Христа через Писання? Він за те й засуджує себе, що страждав невіданням, яке походило від невір’я, заради чого, каже, і помилуваний.

1Тим. 1:14. благодать же Господа нашого (Іісуса Христа) відкрилася в мені щедро з вірою і любов’ю у Христі Іісусі.

Сказавши багато і велике про людинолюбство Христа, про те, що Він його, гідного найстрашнішого покарання, помилував, тепер каже, що Він не тільки це дарував, а й удостоїв його усиновлення, зробив братом, сином, другом і співспадкоємцем: так рясно відкрилася благодать людинолюбства Його. Але щоб хто-небудь не сказав: оскільки всюди благодать, отже, немає свободи волі, – апостол додає: “з вірою і любов’ю”. Бо віру, каже, привніс я, увірувавши, що Він може врятувати мене; і любов також сам я набув “у Христі Іісусі”: тому що винуватець моєї любові до Бога – Христос, а не закон. Цим показує, що з вірою має з’єднувати любов. Бо від любові залежить виконання заповідей, як сказав Господь: “Якщо любите Мене, то виконуйте Мої заповіді” (Ін.14:1Чому ж він, сказавши в іншому місці: “за правдою законною – непорочний” (Флп. 3:6), тепер ставить себе першим із грішників? Тому що перед правдою у Христі правда за законом нині гріх, бо час її вже минув. Поки був її час, вона була правдою, подібно до того, як уночі місяць і свічка – світло. Але коли з’явився Христос, як сонце, тоді затьмарив її. Отже, грішить і нерозумно діє той, хто користується свічкою підзаконної правди, коли засяяло сонце правди Христової. І в іншому місці апостол говорить про це: “прославлене навіть не є славним” (2Кор. 3:10).5).

1Тим. 1:15. Вірне і всякого прийняття гідне слово, що Христос Іісус прийшов у світ спасти грішників,

Сказавши вище, що Він помилував мене, гонителя, продовжує: не дивуйся і не сумнівайся у величі дару. Бо для цього Він і прийшов у світ, щоб спасти всіх грішників. Отже, вірне слово і гідне прийняття. Тому що неможливо не довіряти дарованому, навпаки, оскільки нескінченна доброта Дарувальника, воно заслуговує на довіру і прийняття. Це спрямовано також проти іудеїв, відданих закону, щоб показати їм, що без віри неможливо врятуватися.

серед яких я перший.

Чому ж він, сказавши в іншому місці: “за правдою законною – непорочний” (Флп. 3:6), тепер ставить себе першим із грішників? Тому що перед правдою у Христі правда за законом нині гріх, бо час її вже минув. Поки був її час, вона була правдою, подібно до того, як уночі місяць і свічка – світло. Але коли з’явився Христос, як сонце, тоді затьмарив її. Отже, грішить і нерозумно діє той, хто користується свічкою підзаконної правди, коли засяяло сонце правди Христової. І в іншому місці апостол говорить про це: “прославлене навіть не є славним” (2Кор. 3:10).

1Тим. 1:16. Та для того я й помилуваний, щоб Іісус Христос на мені першому показав усе довготерпіння, як приклад для тих, які будуть вірувати в Нього, для життя вічного.

Зверни увагу на смиренність його. Для того, каже, я помилуваний, щоб ніхто з тих, хто згрішив, уже не впадав у відчай, а був у цілковитій надії на прощення, бо ж отримує порятунок найбільший з усіх грішників – Павло. Цим апостол показує, що сам він не заслуговував на прощення, але заради спасіння інших сподобився цього людинолюбства Божого. Не сказав просто: щоб у мені показав довготерпіння, але “все довготерпіння”, нібито так кажучи: нескінченно згрішивши, я потребував “всієї” милості, “всієї” Його людинолюбства, а не частково, як і ті, що частково згрішили. “Для прикладу”, каже, тобто для прикладу, для втіхи і для прощення всіх, хто хоче вірувати.

1Тим. 1:17. Цареві ж віків нетлінному, невидимому, єдиному премудрому Богові честь і слава на віки вічні. Амінь.

Оскільки апостол сказав дуже велике про Сина, а саме, що Він спасає зневірених, то, щоб хто-небудь не подумав, що Отець позбавлений Своєї слави, він підносить і Йому славу. Усе це спільне й у Сина. Бо і Він також Цар віків. Якщо Він Творець віків, то як Він не цар, нетлінний, невидимий за Божественністю і єдиний мудрий? Він Сам і є мудрість Отця. Це ж потрібно сказати і про Духа. “Єдиному премудрому” сказав не для протиставлення Отця Синові й Духу; ні, але для того, щоб показати, що хоча й ангели, і люди мають премудрість, але по-справжньому премудрий один Бог, як джерело премудрості, а інші створіння, що мають премудрість, стають причасниками її. “Честь і слава” не на словах тільки, а й у справах. Слава і честь, що віддається словом, робить нас тільки вдячними, а та, що віддається ділом, робить нас наслідувачами Його, – що набагато більше. Бог вимагає від нас прославляння Його і словом, щоб ми любили Його, Йому слухали і корилися, і через це самі ж отримували користь; подібно до того, як і той, хто дивується славі сонячного світла, собі самому приносить користь, насолоджуючись світлом і користуючись ним у справах своїх, а той, хто не користується ним, самому собі заподіює шкоду й злидні.

1Тим. 1:18. Передаю тобі, сину мій Тимофію, згідно з пророцтвами, що були про тебе раніше, такий заповіт,

Оскільки він вжив слово “заповіт”, заповіт же є чимось наказовим, то й додав: “син мій Тимофій”. Бо не наказово я кажу тобі це, але як синові. Сказав також: “передаю”, щоб пояснити суворість зберігання, бо не наше те, що ми маємо, але Боже. Тому, що Він дарував, те маємо зберігати. “Згідно з пророцтвами, що були про тебе”. Звання вчительське і священицьке, будучи великим, потребує вказівки Божої, щоб прийняти це звання гідному. Тому в давнину за пророцтвом обирали священиків, тобто за навіюванням Святого Духа, бо пророцтво в тому й полягає, щоб висловлювати те, що є на даний час. Так і Тимофій був обраний на священство. Але оскільки він говорить про багато пророцтв, мабуть, маючи на увазі, мабуть, і те, коли вперше прийняв його в число учнів, і те, коли обрізав його, і те, коли висвятив його, – все це відбувалося з пророцтвом. Тому він каже: “передаю тобі… заповіт… згідно з пророцтвами, що були про тебе”, тобто, звертаючи погляд до цих пророцтв, і ніби навчений ними, що маєш робити, переконую тебе, щоб ти ходив достойно їх і не посоромив їх.

щоб ти воював згідно з ними, як добрий воїн,

Що я заповідаю тобі? щоб ти був войовничим у них, тобто щоб ти не обходив закони їхні, але як вони обрали тебе і на що обрали, “як добрий воїн”. Бо є і зла служба воїна, коли хто представляє уди свої на знаряддя гріха і нечистоти. Згадав же апостол про воїнство тому, щоб показати, що споруджена сильна брань проти всіх, а особливо проти вчителя. Тому треба пильнувати і не показувати зі свого боку ні найменшої слабкості.

1Тим. 1:19. маючи віру і добру совість,

Не думай, каже, задовольнятися тільки тим, що за пророцтвами поставлений священичати, але тобі належить мати віру, щоб мати право виголошувати слово істини, і благу совість, або життя несороміцьке, з якого блага совість, щоб міг ти і над іншими предстояти благотворно. Бо як полководцеві слід насамперед бути добрим воїном, так і вчитель сам повинен мати те, чого він вимагає від учнів. Тож, незважаючи на те, що ми вчителі, навчимося не нехтувати порадами й настановами тих, які більші за нас.

яку деякі відкинувши, зазнали загибелі корабля у вірі,

Під словом “яку”, очевидно, мається на увазі добра совість. І справедливо. Бо якщо життя буває нечистим, то звідси продовжуються і хибні догмати. Щоб не мучитися страхом майбутнього, ті, хто живуть, нечестиво переконують себе, що все в нас хибно. А той, хто ухилився від віри і про все розмірковує, зазнає корабельної аварії, незважаючи на близькість віри. Бо віра – тиха пристань, вона тримає розум у спокої, а дослідження – це хвилі, які то там, то тут, як під час корабельної аварії, швидко захоплюють розум і б’ють його об скелі, або навіть тонуть.

1Тим. 1:20. такі Іменей і Олександр,

Чи бачиш, що і в ті часи були люди, які хибно вчили, які ухилялися від віри, віддавалися дослідженням і міркуванням? Тому ти не сумуй тепер, коли бачиш таких людей, але протистояй їм.

котрих я передав сатані, щоб вони навчилися (ῐνα παιδευθῶσιν ) не хулити Бога.

Навчаючи інших, як же сатана не вчить самого себе? Однак апостол не сказав: щоб він навчив їх не богохульствувати, але: “щоб вони навчилися” (ῐνα παιδευθῶσιν ). Не він робить це, але так буває внаслідок його дій. Бо як кати, будучи самі запеклими злочинцями, напоумляють інших, так і диявол. Але чому Павло сам не покарав їх, як покарав Варіісуса і як Петро – Ананію? Щоб із суворістю покарання з’єднати більшу ганебність, щоб показати, що і сатані наказує і через це бути страшнішим. Або краще – апостоли самі карали невіруючих, щоб ті знали, що вони не можуть сховатися. Бо й Ананія був невіруючим, і ще випробовуючим. Тим часом тих, які вже знали це і потім відступали від віри, вони віддавали сатані, показуючи їм, що вони не своєю силою, а піклуванням їхнім – апостолів – їх охороняли. Або ще й те, що тих, яких вони бажали виправити, не карали самі, а невиправних самі піддавали покаранню. Як же винний був відданий сатані? Його вивергали із загальних зборів, відлучали від отари і голим віддавали вовку. Бо подібно до того, як у давнину хмара оточувала скинію, так і Церкву Христову – Дух Святий. Отже, хто поза Церквою, той і поза Духом і тому жалюгідний і легко вловимий. Таке покарання відлучення. І Сам Бог, піддаючи грішників хворобам і лихам, навчає через це. “Будучи ж судимими, – каже, – караємось від Господа” (1Кор. 11:32). Чи бачиш, що досліджувати речі божественні за допомогою міркувань – значить богохульствувати. Образа для божественних речей, коли хто думає, що їх можна осягнути роздумами людськими.

 

Глава друга

1Тим. 2:1-2. Отож передусім прошу підносити молитви, моління, благання, подяки за всіх людей, за царів і за всіх, які начальствують,

“Передусім”, тобто під час щоденного богослужіння. Священик, як спільний батько цілого всесвіту, дбає про всіх, подібно до того, як Бог, на службу Якому він присвячується, дбає про всіх. Зверни увагу на благодать, що широко простягається. Іудейські молитви не такі. Не сказав одразу ж: “за царів”, щоб не здатися улесливим, але спершу каже: “за всіх людей”, а потім уже додає: “за царів”, хоча б царі були й невірні: за них треба молитися тому, що тоді вони всі були такі. З того, що ми молимося за всіх, двояке благо випливає: з одного боку, через це руйнується ненависть, яку ми відчуваємо до деяких людей, бо ніхто не може відчувати ворожих почуттів до того, за кого молитовне творення творить; з другого боку, і вони стають кращими, бо за сприяння молитви припиняють свою злість і озлобленість проти нас. Бо для тих, котрі переслідували і вбивали, має велике значення, коли вони чують, що мучимі ними моляться за них. “Моління, благання, подяки”, як слова однозначні, зібрані апостолом для збудження молитовної енергії та для вираження, наполяганням через ці вислови на одному, – вимозі невідкладно чинити так, як він заповідує. Утім, дехто поцікавився відшукати й відмінність у цих висловлюваннях, стверджуючи, що “молитва” означає прохання про позбавлення від скорботного; “благання” означає прохання благ; “подяки” – крик зі скаргою на нечестивих, кривдників і невиправних. Дивись, як ми спонукаємося дякувати і за ті блага, які посилаються іншим, наприклад, за те, що Він “велить сонцю Своєму сходити над злими і добрими” (Мф. 5:45) і всім подає Свої блага в достатку, як невірним, так і богохульникам. Через це найтіснішим чином ми з’єднуємося в братській любові. Бо хто дякує Богові за блага його ближньому, той зобов’язаний і любити його. Тим більше, отже, ми повинні дякувати за блага, послані нам самим.

щоб провадити нам життя тихе й безтурботне

Оскільки ймовірним було те, що душа християнина бентежилася тим, що під час звершення таїнств велілося молитися за невірних царів, то апостол пропонує і вигоду, щоб хоча б таким чином схилити до прийняття умовляння. Їхнє спасіння, каже, приносить для нас заспокоєння: вони ведуть війну, щоб ми були в безпеці. Отже, чи буде з чим згідне, якщо вони через нашу безпеку наражаються на небезпеки, а ми не хочемо відкрити й губ – помолитися на них?

у всякому благочесті і чистоті,

Ці слова додав апостол тому, що для багатьох життя мирне, яке не збурюється чварами, слугує приводом для одних утіх і взаємних незадоволень, від яких народжуються і неправі догмати. “Щоб провадити нам життя”, каже, не в утіхах і взаємних образах, а “у всякому благочесті”: у “всякому”, не тільки у правовірності найчистішій, вільній від усяких єресей, а й у житті за вірою, тому що є нечестя, яке проявляється життям, про що говориться: “кажуть, що знають Бога, а ділами відрікаються” (Тит. 1:16). Так само “щоб проводити… життя у всякій чистоті” означає: жити не тільки в утриманні від справ плотської похоті, а й у всякій чесноті. Отже, нам, коли насолоджуємося зовнішнім світом, треба мати мир у душі, живучи в благочесті й чистоті: бо в такому разі й будемо ми жити життям воістину мирним і безтурботним. Є три види сварок, що збурюють світ: з боку варварів, з боку навідників, які з нами живуть в одному місці, і з боку пристрастей, які всередині повстають на нас. Брань варварську припиняє бадьорість і мужність царів, яким і ми повинні сприяти молитвами своїми, утихомирювати ту, що йде від тих, хто ненавидить нас, – лагідною поступливістю і молитвами, як дав приклад пророк Давид, кажучи: “з тими, що ненавидять світ, я був мирний” (Пс. 119:6-7), і: “обмовляють вони проти мене, а я молюсь” (Пс. 108:4), а ту, що повстає всередині нас самих, – усіма знаряддями правди.

1Тим. 2:3. бо це добре і угодне Спасителеві нашому Богу,

На що вказує слово: “це”? На те, що молитися треба за всіх, як за невірних, так і за єретиків. Це і за природою “добре”, бо всі ми однієї й тієї самої природи, та й Богу “угодно”.

1Тим. 2:4. Котрий хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини.

Якщо Він хоче, щоб усі люди врятувалися, бажай і ти, і наслідуй Бога; і якщо бажаєш цього, то молися. Але якщо Він Сам хоче, то яка, запитаєш, потреба в молитві з мого боку? Це приносить їм багато користі, бо спонукає їх до любові, тебе не допускає до озлоблення, і їх, дуже ймовірно, знову приверне до віри. Знай, що спасіння від віри. “І досягли пізнання істини”, тобто віри в Нього; бо це – єдина істина.

1Тим. 2:5. Бо єдиний Бог, єдиний і посередник між Богом і людьми Людина Христос Іісус,

Сказавши: Бог хоче, щоб усі спаслися, він підтверджує, кажучи, що саме для цього Він і послав посередником Сина Свого, щоб Він примирив Його з людьми. Отже, чому ж не всі врятовані? Тому що не хочуть. Сказавши ж: “єдиний Бог”, він говорить це для протиставлення не Синові, а ідолам. Що Син є Бог, це зрозуміло з того, що Він посередник: оскільки посередник повинен долучатися обом сторонам, стосовно яких Він є посередником. Отже, оскільки Син – посередник між Богом і людьми, то Він належить тій та іншій стороні, є Бог і людина, – один у двох єствах, не лише Бог, бо Його не прийняли б ті, за яких Він мав би бути посередником, і не лише людина, бо Йому належало розмовляти з Богом. Не сказав же явно про Божественність Христа, бо тоді панувало багатобожжя, щоб не подумали, що і він вводить багатьох богів; навіть, коли говориться: “єдиний” і “єдиний”, не слід з’єднувати ці слова і казати: два, а: один і один: така обачність у Писанні. Тому він не згадував навіть про Духа, щоб не здатися багатобожником.

1Тим. 2:6. Котрий віддав Себе для викуплення всіх.

І за язичників. Справді Він помер за всіх, невже ж ти не погодишся молитися за них? Зверни увагу на вираз: “що віддав Себе”. Це проти аріан, які говорили, що Він відданий був проти волі. Що означає “викуплення”? Створіння мало загинути, але за нього Він віддав Себе.

Таке було в свій час свідчення,

Тобто через свідчення Син став відкупленням. Або, пояснюючи це, апостол каже тепер: Відкупленням я називаю свідчення, тобто Його страждання. Бо Він прийшов свідчити про істину навіть до смерті. Він відкрив Отця, істинне вчення і Сам проводив істинно ангельське життя.

1Тим. 2:7. для якого я поставлений проповідником і Апостолом,

До цього свідчення я приставлений проповідником, щоб проповідувати про нього, тобто про хрест і смерть Христа. І поставлений не просто проповідником, щоб проповідувати в одному якомусь місці, а й апостолом, щоб обходити всюди з проповіддю. Справді, велике звання апостола, тому він і називає себе так.

– істину кажу у Христі, не обманюю,– учителем язичників

Апостол переконує в достовірності своїх слів. Оскільки інші апостоли не виявляли старанності до того, почасти тому, що боялися язичників, почасти тому, що зневажали їх, то я, каже, воістину обраний бути вчителем язичників. Якщо, таким чином, Син Божий помер за язичників, а я їх – учитель, то ти не можеш відмовлятися від молитви за них.

у вірі та істині.

Дивись, знову – “у вірі”. Не в силогізмах, каже, або логічних доказах, але у вірі. Потім, щоб ти не подумав, що в цьому полягає обман, він додав: “в… істині”. Бо не неправда – те, що викладається і чого навчають у вірі, навпаки, викладається те в істині.

1Тим. 2:8. Отож бажаю, щоб на всякому місці мужі підносили молитви,

Як же Христос забороняє молитися на всякому місці? Так Він радить не робити цього на площах, а наказує входити для молитви в кімнату (Мф. 6:6). Ні, Христос не забороняє молитися на всякому місці, а навчає не робити цього з марнославства, напоказ. Він нагадав тільки про кімнату, подібно до того, як у вислові “нехай ліва рука твоя не знає, що робить права” (Мф. 6:3). Він говорить не про руки, але вказує на надзвичайну важливість творити милостиню без марнославства. Тому й Павло бажає, щоб чоловіки молилися на всякому місці, бо Христос не заборонив цього. Сказав же він це для протиставлення молитві іудейській. Бо молитва відбувалася у них в одному місці, тобто в Храмі Ієрусалимському. А в нас не так: благодать безмежна, і як молиться християнин за всіх, так і на всякому місці.

підіймаючи чисті руки

Не про місце молитви треба міркувати з усією ретельністю, а про образ її. Бо він вимагає рук чистих від користолюбства, розкрадання, убивств, виразок, – рук повних милостині.

без гніву та сумніву;

Тобто без злопам’ятства і збудження проти брата свого. Апостол вчить, щоб той, хто молиться, молився без сумніву і коливання в думках, отримає чи не отримає, чого просить. Як же це буває? Відповідає: якщо ти не просиш нічого, що суперечить Його волі, – нічого, що не варте Царя, але просиш усього духовного, з чистими руками і без гніву.

1Тим. 2:9. щоб також і жінки,

Бажаю, каже, щоб і жінки без гніву й роздумів підносили чисті руки, не осквернені грабіжництвом і користолюбством. Бо коли дружина примушує свого чоловіка доставляти їй дорогоцінне каміння та золоті прикраси, а він викрадає чуже, то й вона, звісно, викрадає.

в пристойному вбранні, з соромливістю і невинністю прикрашали себе

Від жінок апостол вимагає чогось більшого, а саме: одягатися пристойно, а не вишукано; бо останнє вважається непристойним. Прикрасою називає таке вбрання, яке з усіх боків одягає і прикриває, а не безсоромно оголює. Бо він додає: “з соромливістю і невинністю”.

не заплітанням волосся, не золотом, не перлами, не дорогоцінним одягом,

1Тим. 2:10. а добрими ділами, як личить жінкам, які присвячують себе благочестю.

Адже ти йдеш молитися, а не танцювати. Навіщо ж ти вигадуєш плетіння волосся на голові, завивши локони, дорогоцінне каміння одне привісивши, іншими оточивши себе з усіх боків, а треті причепивши до взуття, – що це, як не крайня ганьба? І чи це не через сльози бідних, вдів і сиріт? Ти позбавляєш вдову бідного, простого одягу, щоб зневажати ногами перли! Невже не велике ще довготерпіння Боже? Ти пішла з наміром просити відпущення гріхів, а прикрашаєш себе так, ніби виходиш на сцену! Прекрасно, справді, співчуття серцеве і Бог, без сумніву, почує тебе, що обливається сльозами бідняків. Якщо ж Павло забороняє те, що слугує тільки ознакою багатства, то ще більше – те, що відноситься до зайвої марнославства, як, наприклад, натирання щік, підфарбовування очей, розпещений голос, вологий погляд та інше.

1Тим. 2:11. Жінка хай вчиться в безмовності, в повній покорі;

Жінка повинна дотримуватися пристойності не тільки в зовнішньому вигляді та одязі, а й у голосі. Вона, за його словами, не повинна говорити навіть і про духовне, але повинна тільки вчитися. Для неї буде краще, якщо вона зберігатиме мовчання.

1Тим. 2:12. а навчати жінці не дозволяю, ані панувати над чоловіком, а бути в безмовності.

Апостол забирає в жінки всякий привід до розмов у церкві. Бо після того, як він наказав їм мовчати, щоб під слушним приводом вчителювання не розмовляли, – сказав: нехай не вчать; бо це давало б їм владу і першість над чоловіком. Тим часом дружині велено бути в підпорядкуванні. “До чоловіка твого, – сказано, – тяжіння твоє” (Бут. 3:16). Так їй пристойно зберігати мовчання. Через мовчання вона найкраще покаже своє підпорядкування. Знай, однак, що апостол не взагалі забороняє навчати жінок, але тільки в церкві; а поза церквою це їй не забороняється. Так Пріскілла оголошувала здоровим вченням Аполлоса; так вірній дружині не заборонено оголошувати невірного чоловіка.

1Тим. 2:13. Бо спершу був створений Адам, а потім Єва;

Оскільки, каже, в самому створенні рід чоловічий удостоєний першості, а Єва створена другою, то повинні після цього і всі дружини мати другорядні місця після чоловіків і підкорятися їм. Бо сила того, що тоді скоєно по відношенню до Адама і Єви, поширюється на весь рід чоловічий і жіночий.

1Тим. 2:14. і не Адам був спокушений; а жінка, спокусившись, впала в злочин;

Чому говорить апостол, що Адам не спокусився? Тому, що і Писання не говорить цього, навпаки, дружина сказала: “змій спокусив мене” (Бут. 3:13), а Адам не каже: дружина спокусила мене, але: “вона дала мені” (Бут. 3:12). Не одне й те саме – бути спокушеним від звіра – раба і підлеглого. Тому останнє і є власне зваблення. Отже, порівняно з жінкою апостол говорить про Адама, що він не спокусився. Адам навіть і не бачив, “що дерево добре для їжі” (Бут. 3:6), але дружина побачила і спокусилася, а потім дала і чоловікові своєму. Таким чином, вона була захоплена пристрастю, а він підкорився жінці. Отже, апостол каже: вчила одного разу дружина, і все повалила, тож нехай не вчить цей рід: він легкий, легко сприйнятливий, легко спокусливий. Дивись, не сказав апостол: Єва спокушена, але: “жінка”, маючи на увазі під цим ім’ям жіночу природу. Подібно до того, як через Адама вся природа стала смертною, так і через Єву перейшла на всіх жінок легковажність; через цю легковажність і злочин мав місце раніше в самій Єві.

1Тим. 2:15. а втім спасеться через народження дітей,

Хто? Єва? Ні, але жінка, тобто жіноча стать. Не сумуйте, каже, жінки: дав вам Бог засіб порятунку, – дітонародження, тобто добре виховання народжених, бо не народити тільки, а й виховати треба. І це є справжнє дітонародження, інакше ж це не дітонародження, а деторастління. Отже, що ж діви? Що ж вдови? Вони зовсім загинули? Ні, не те каже апостол, що вони не спасуться власною чеснотою, а що виховання дітей сприяє спасінню дружин. Дружина доброчесна виховає і дітей у доброчесності. Властива їй чеснота через виховання переходить і в дітей. Отже, і дівчина доброчесна безсумнівно спасається. Мені здається, що апостол, заборонивши вище дружинам вчити в церкві, тепер на втіху дає їм, кого вчити. Якщо, справді, хочеш навчати, – вчи своїх дітей. Дехто, втім, невідомо чому, дітонародження зрозумів, як народження, що було від Пресвятої Богородиці. Вона, кажуть, народивши Спасителя, врятувала дружин. Але так само розуміння незгідне з наступною за цим промовою. Бо слухай.

якщо буде у вірі ²

Тобто діти, якщо вони збережуть святу віру і догмати.

й любові

Тобто перебуватимуть у правому житті. Бо недостатньо віри: початок і джерело правого життя – любов.

та в святості з невинністю.

Під “святістю” апостол розуміє чистоту тіла. Але оскільки не всі діви, то й додав: “з невинністю”. Бо невинність не відкидається в тих, які живуть у законному шлюбі. Або просто невинністю називає чистоту. А що, якщо порочна мати виховає дітей добре? Це хоча й неймовірно, проте, якщо трапиться, вона отримає нагороду за них. А що, якщо добра мати погано виховає дітей? Якщо вона не дбала і потурала їм, зазнає долі Ілія. Якщо ж, незважаючи на всі турботи і страждання, не могла зробити їх кращими, що буває рідко, все ж таки вона отримає нагороду за свої труди, бо і Син Божий, незважаючи на всі діла і вчення Своє, небагато, однак, мав віруючих.

* * *

² Блж. Феофілакт читає: “пребудуть”.

 

Глава третя

1Тим. 3:1. Вірне слово:

Оскільки було сумнівно, що матері можуть пожинати плоди чесноти своїх дітей, то апостол каже: “вірне слово”, тобто не неправдиво сказане і нехай ніхто не сумнівається.

коли хто єпископства бажає, доброго діла бажає.

Настанова, що пропонується Тимофію щодо єпископа, стосується єпископів усього всесвіту. Якщо хто, каже, шукає єпископства, я не перешкоджаю; бо він бажає доброї справи. Нехай же він шукає не одного начальства і влади, бо і Мойсей бажав справи, а не начальства: він захистив несправедливо скривдженого і покарав кривдника. Єпископство так називається тому, що має нагляд за всіма.

1Тим. 3:2. Але єпископ повинен бути непорочний,

Тобто бути прикрашеним усіма чеснотами, щоб ані сам себе, ані інші не осуджували його. Тому, якщо хто усвідомлює за собою гріхи, нехай і не шукає такого звання, від якого віддалив себе своїми вчинками. Бо начальник має бути світильником, щоб усі, дивлячись на нього, просвічувалися і керувалися його життям.

однієї жінки чоловік,

Якщо людина, пов’язана узами шлюбу, дбає про мирські справи, а єпископ не повинен дбати про мирське, то як же апостол каже: “однієї дружини чоловік”? Деякі вважають, що він вказав на безшлюбність єпископа. А якщо не це має тут розуміти, то – що він, маючи дружину, може жити, ніби не маючи її, тобто не підкоряючись її бажанням. Говорячи це, апостол не законопокладає, що єпископ неодмінно повинен бути одруженим. Бо як міг повеліти це той, хто говорив: “бажаю, щоб усі люди були, як і я” (1Кор. 7:7)? Але якби за тодішнім часом, каже, і сталося це, то нехай він буде чоловіком однієї дружини. Це сказано також і заради іудеїв, у яких дозволялося багатожонство. Дехто ж без жодної підстави вважав, що апостол говорить це щодо церкви, – саме кажуть, щоб єпископ не переходив від церкви до церкви, бо це є любодіяння.

тверезий,

Тобто бути обережним, завжди невсипущим, уважно-спостережливим, щоб усе бачити і завжди бути готовим до всякої потрібної справи.

невинний,

Тобто чинити в усьому розсудливо.

благочинний, чесний, (κόσμιον). ³

Тобто благоліпно-чесний.

гостинний,

Бо якщо він до одних тільки місцевих жителів привітний, привітний і милостивий, то упереджений. Але йому слід до мандрівників бути ще більш щедрим; бо це очевидніше свідчить про його братолюбство.

здібний навчати,

Зазначені перед цим якості вимагають і від підлеглих, але найбільше вони повинні належати єпископу.

1Тим. 3:3. не п’яниця,

Не про того говорить тут апостол, хто впивається вином, але про пихатого і зарозумілого.

не забіяка,

Тут ідеться не про тих, які б’ють руками, а про тих, які передчасно обурюють совість братії.

не сварливий, не користолюбний, а тихий, миролюбний, не сріблолюбний,

Навчає, як можна бути не п’яницею і не бийцею. Хто лагідний, той не буде сварливим. Оскільки вище сказав, що він має бути “гостинний” (1Тим. 3:2), то тепер додає: “не сріблолюбний”, показуючи, що він буде гостинний, якщо не буде сріблолюбний, і разом навчаючи, що під приводом дивовижної любові не повинен він збирати скарбів.

1Тим. 3:4. такий, що добре править домом своїм,

Про це говорять також і зовнішні письменники, що добрий домоправитель незабаром може стати і добрим правителем держави.

дітей тримає у слухняності з усякою чесністю;

У власному домі він має показувати приклад, бо хто повірить, що чужого підкорить собі той, хто сина свого не вмів утримати в залежності? Як зробить чужих чесними, коли своїм кровним попустить жити нечесно? “З усякою чесністю” означає – і в слові, і в ділі, і в одязі, – і до того ж перед усіма і в усякий час.

1Тим. 3:5. бо хто не вміє управляти власним домом, чи буде той піклуватися про Церкву Божу?

Будинок є не що інше, як мала церква. Тому, якщо він не може бути добрим правителем того, що не велике, і легко визначуване, і легко відоме, то де йому керувати звичаями і помислами немислимими стількох душ? Варте уваги питання, чому апостол, ставлячи до мирян такі вимоги: “умертвіть земні члени ваші” (Кол. 3:5), і ще: “ті, котрі Христові, плоть свою розп’яли” (Гал. 5:24), від єпископа вимагає тепер меншого, такого, що не відповідає такому високому званню, а саме: не бути п’яницею, не забіякою і так далі. І Христос, наказуючи взяти хрест свій, каже: “пастир добрий життя своє покладає за овець” (Ін. 10:11). Тому Павлу слід було вимагати від єпископа, щоб він проводив майже ангельське життя, чуже від пристрастей, пристойне висоті його життя. Послухай, що з такою суворістю у способі життя небагато можна було знайти людей, тим часом єпископів було потрібно багато, які б предстояли в кожному місті. Тому апостол і вимагав помірної чесноти, якої можна було знайти в багатьох. Але нині, на жаль! Куди ми – єпископи – впали, так що в нас немає й тіні навіть такої помірної чесноти! Помилуй нас, Господи!

1Тим. 3:6. Не повинен бути з новонавернених,

Апостол говорить тут не про того, хто був юний віком, як юний був і Тимофій, що ми дізнаємося зі слів Павла: “Хай ніхто не нехтує твоєю молодістю” (1Тим. 4:12), але про новонаверненого. Бо, каже, “я насадив” (1Кор. 3:6). Оскільки багато хто з язичників навертався і хрестився, то не відразу, каже, новохрещеного підносите до такої влади.

щоб не загордився і не підпав суду з дияволом.

Якщо хто, перш ніж бути справним учнем, зробиться вчителем, той, каже, загордиться і піддасться тому самому осуду і покаранню; якому піддається за свою гордість диявол.

1Тим. 3:7. Належить йому також мати добре свідчення від зовнішніх,

Тобто від язичників, щоб і вони не засуджували його за щось, а, навпаки, поважали. Але що, якщо він здасться їм хорошим, а насправді не буде таким? Це становитиме великі труднощі. Бо вороги осуджують людей праведних. Втім, апостол виставляє на вид не одне це, а разом з іншими чеснотами, кажучи: “належить йому також мати добре свідчення”. А що, якщо вони даремно говоритимуть про нього погано, щоб обмовити його? Цього не може бути: тому що людину бездоганного життя і вони поважають. Вони засуджують вчення його, а не життя, подібно до того, як і апостолів вони не називали розпусниками й нечестивими, але – ошуканцями, що стосувалося однієї тільки проповіді. Якщо ж трапиться такий випадок, що людину обмовили неправдиво, все ж таки її не слід ставити в єпископи. Бо не повинно бути того, щоб чиїсь душі не висвітлювалися своїм світильником. “хай сяє, – каже, – справи… ваші,… щоб… бачили… люди” (Мф. 5:16) 4 . Якщо ж треба мати свідчення від ворогів, то тим більше від друзів.

щоб не впасти у нарікання

Має на увазі ганьбу з боку язичників, що може присікти благотворну дію проповіді.

і тенета диявольські (τοῦ διαβόλου).

Або що вони скоро вб’ють його, або що він буде впадати в ті ж самі гріхи, в які й вони. Та й бути спокусою для багатьох – теж тенета диявола.

1Тим. 3:8. Диякони також

Чому ж апостол опустив пресвітерів? Тому що все, що він сказав про єпископів, стосується і пресвітерів. Дійсно, і вони отримали право вчительства і предстоятельства в Церкві, і поступаються єпископам тільки в праві звершувати рукопокладення. Отже, каже, і диякони також, тобто повинні мати те ж саме, а саме: бути дивнолюбними, лагідними, нежартівливими та інше.

повинні бути чесні,

Вони повинні, каже, окрім сказаного, мати і чесність.

не двомовні,

Тобто не лукаві, не хитрі, не тримаючи одне на думці, а кажучи інше, – одне одним, а інше іншим.

не охочі до вина, не користолюбні,

Не сказав: не п’яниці, бо це вже вкрай низько, але: “не охочі до вина”. Бо дехто, хоч і не упивається, проте п’є багато і настрій душі послаблює. Стародавні, входячи до святилища, зовсім полишали вживання вина. “Користолюбний” – той, хто не відмовляється від жодної вигоди, звідки б вона не приходила. Приймай тут “не користолюбного” за непідкупного і не сріблолюбного.

1Тим. 3:9. такі, що зберігають таїнство віри в чистій совісті.

Тобто зі зберіганням правого догмату, які мають і життя непорочне. Бо чиста совість буває за непорочного життя.

1Тим. 3:10. І таких треба спершу випробовувати, потім, якщо бездоганні, допускати до служіння.

Як, каже, щодо єпископа я вимагав, щоб він був не новохрещеним, так вимагаю, щоб і ці не були допущені до служіння, не будучи випробувані, але після того, як, будучи досить випробуваними, виявляться бездоганними: подібно до того, як новокупленому рабу ніхто не доручить розпорядливої якоїсь посади, перш ніж він в часі виявить себе на те придатним.

1Тим. 3:11. Так само і жінки їхні повинні бути чесні,

Не про випадкових якихось жінок говорить апостол, але про дияконис. Бо це служіння дуже потрібне і корисне для Церкви. Якби він говорив не про них, то яка потреба серед мови про чоловіків-дияконів говорити про жінок?

не обмовниці,

Тобто не наклепниці, які, як зазвичай бабусям, ходять по хатах і нашіптують одній про іншу.

тверезі,

Тобто пильнувати. Оскільки рід цей легкий і легкодоступний, то не повинно, каже, їм дрімати, але бути бадьорими і пильними.

вірні в усьому.

Тобто стійки і в слові, і в справах.

1Тим. 3:12. Диякон повинен бути чоловіком однієї жінки,

Чи бачиш, що і від дияконів апостол вимагає тієї ж самої чесноти, якої вимагав і від єпископів. Бо і вони однаково повинні бути чистими і непорочними.

такий, що добре править дітьми і домом своїм.

Скрізь він говорить про управління дітьми, щоб інші не мали приводу до спокуси.

1Тим. 3:13. Бо ті, що добре служать, готують собі вищий ступінь і велике дерзання у вірі в Христа Іісуса.

“Ступінь”, тобто успіх. Бо ті, котрі показали себе тверезими на нижчих посадах, скоро досягнуть і вищих, щоб мати велику дерзновенність у вірі; тобто щоб бути славнішими не в мирських чеснотах, не в багатстві, а у вірі, тобто в усіх словах і ділах по вірі. Так ті, хто добре виконував обов’язки диякона, були потім славні і на ступенях пресвітерства та єпископства.

1Тим. 3:14-15. Це пишу тобі, надіючись незабаром прийти до тебе, щоб, коли забарюсь, ти знав, як слід поводитись у домі Божому,

Щоб через те, що робить йому настанову щодо таких предметів, не ввергнути учня в скорботу, наче Павло більше не побачиться з ним, – він каже: не тому я пишу це, що вже більше не прийду; навпаки, я прийду. Утім, якщо трапиться, що сповільню, ти повинен мати зразок, як личить тобі жити. Прекрасно апостол сказав: “надіючись”. Оскільки, ведений Духом, він не знав, куди має йти, то справедливо він сумнівається і щодо свого приходу до Тимофія.

який є Церква Бога живого,

Не кажи, що Церкву люди зібрали. Вона є діло Бога, – Бога живого і страшного, а не мертвого і немічного, якими є боги еллінів.

стовп і утвердження істини.

Апостол порівнює тут з іудейським храмом Церкву і каже, що той справді був образом і тінню, як, наприклад, дзвони, дорогі прикраси і первосвященик з жертвами. А Церква є істини утвердження. Бо все, що в ній відбувається, істинне, а не образне, як те, що в церкві підзаконній: замість дзвінків у ній блискуча проповідь; замість дорогих прикрас, одягу священного – преславне життя, багате на внутрішні плоди; Первосвященик у ній – Син Божий; велика жертва – Божественне Тіло Його.

1Тим. 3:16. І беззаперечно – велика благочестя тайна:

Домобудівництво нашого спасіння є таємниця. Ця таємниця “велика”, таємниця “благочестя”: бо вона вища за всякий сумнів. Що ж це за таємниця, яку всі знають? Дуже багато, але не всі. Якщо ж і всі знають, то нині, а раніше не всі знали. До того ж знають усі, що Бог втілився, а як втілився, – це приховано, і тому – таємниця. Зверни ж увагу, яка до нас любов Божа, якщо Він цілком відкрив нам таємницю Свою.

Бог явився у плоті,

Оскільки Павло, даючи настанову про священиків, нічого не сказав такого, що є в книзі Левіт, – то, каже, нехай ніхто не дивується, якщо я не міркую про такі незначні речі. Велике – наше, і нічого там такого немає. Тут Бог з’явився. Яким чином? У плоті; бо за Божественністю Він невидимий.

виправдав Себе в Дусі,

Або говорить те, що зробивши все для спасіння людей, хоча Він і не переконав декого з непохитних, проте виправдав Сам Себе, як такий, що виконав Своє діло; або – те, що Він не створив гріха, “і не було в Його устах омани” (Іс. 53:9). І праведники за законом духом перебували в рабстві. Бо закон містив у собі погрози і покарання, а духу усиновлення не мав. Господь же сповнив усяку правду в Дусі Святому, будучи з Ним єдиносущний і маючи Його в Собі за природою, а через Себе і нам даруючи можливість виправдатися через Нього. Бо праведники за Євангелієм, будучи духовними, далеко перевершують тих, які колись виправдовувалися в законі.

показав Себе Ангелам,

О таїнство! З нами й ангели побачили Сина Божого, не побачивши Його раніше. Бо говорить Євангеліє: “і… ангели приступили і служили Йому” (Мф. 4:11). І не тут тільки, але від самого народження до вознесіння вони служили Йому. Під час народження ангели співають пісню Йому і благовістять про Нього пастирям; і під час вознесіння служать Йому.

проповіданий у народах, прийнятий вірою в світі,

“Проповідуваний у народах”, які перебували в розпачі й звабі, і не тільки “проповідуваний”, а й “прийнятий вірою у світі”, що слугує великим знаменням сили Проповідуваного та істини проповіді.

вознісся у славі.

Тобто на хмарах, коли Йому служили й ангели. Звичайно, вознісся на небо не як Ілля, ніби на небо, щоб не сказати, що і саме вознесіння є слава.

* * *

³ Одному грецькому слову в російському синодальному перекладі відповідають два.

⁴  Місце це, як видно, наведено блж. Феофілактом не буквально.

 

Глава четверта

1Тим. 4:1. Дух же ясно говорить,

Тобто очевидно, ясно і не прикрито, як закон і пророки.

що в останні часи відступлять деякі від віри,

Оскільки вище апостол сказав, що дехто зазнав корабельної аварії у вірі, то не дивуйся, каже, що тепер дехто дотримується юдейських оман. Буде час, коли ті, хто вважають себе християнами, чинитимуть справи ще гірші. Це апостол говорить не про іудеїв, бо вони були в стародавні часи, як і в той час, а про маркіонітів, енкратітів, маніхеїв і про всі їхні такого роду збіговиська.

слухаючи духів спокусників і вчення бісівські,

Бо, слухаючи це, вони засуджували деякі яства і шлюб. Утім, апостол має на увазі під цим і всі інші єресі; бо всі вони від спокуси духів брехні та вчення бісівського. Ясно ж не згадує про всі єресі тут, щоб тим не посіяти їх у душах людей: він вказує на ту єресь, що вже набула початку, саме щодо страв і шлюбу.

1Тим. 4:2-3. через лицемірство лжесловесників,

Тобто про що вони лжесловесять, не через незнання лжесловесять, але знаючи, що це неправдиво, удавано вчать тому, як істинному.

спалених у совісті своїй, які забороняють одружуватися

Тобто оскільки вони знали за собою багато нечистого, то совість мала в них запалені знаки їхнього нечистого життя, і тому засуджувала шлюб. Бо якби справді чистим було їхнє життя, то й совість їхня була б чистою і не засуджувала б того, що Бог благословив. Подібно до того, як шлунок, що страждає, засуджує їжу, тоді як сам усередині себе має погані соки для травлення. Отже, що ж? Ми хіба не забороняємо вступати в шлюб? Ніяк. Але тих, хто не бажає одружуватися, спрямовуємо до зберігання дівоцтва, навіюючи, що воно найчесніше; але звідси не випливає, що шлюб уже безчесний, подібно до того, як із того, що золото найчесніше, не випливає, що воно найчесніше за чесне, і краще – краще за хороше, а не гірше за погане. Отже, той, хто може, нехай береться за золото дівоцтва; а хто не може цього, нехай приймає срібло шлюбу.

і вживати в їжу те, що Бог сотворив, аби вірні і ті, що пізнали істину, вкушали з подякою⁵.

Що ж? Хіба для невірних не створив Бог брашен? Так, але вони утримуються. Отже, що ж? Невже насолода не заборонена? І дуже, але не куштування їжі. Бо куштування дотримується помірності, а насолода не знає міри. Втім і насолода їжею не сама по собі нечиста, але тому, що розслабляє душу тих, хто віддається їй. “І ті, що пізнали істину”. Усе іудейське було образом, а тепер царює істина. Іудеям заборонено було багато чого (Лев. 11 і слідом), не як нечисте, але щоб викорінити насолоду, – щоб вони, будучи приведені в скрутне становище від багатьох заборон, – стали заколювати биків і овець і в такий спосіб пізнали, яких богів винайшли собі єгиптяни. Отже, під істиною розумій або віру в Христа, або просто – ту істину, про яку негайно буде мова.

1Тим. 4:4-5. Бо всяке творіння Боже добре,

Бо “все, – сказано, – добре вельми” (Бут. 1:31). Сказавши: “творіння Боже”, апостол позначив усе, що може бути спожите в їжу, і в такий спосіб уже розвінчав хибні уявлення тих, котрі вводять нестворену матерію і кажуть, що з неї сталося все.

і ніщо не погане, якщо приймається з подякою, бо освячується словом Божим і молитвою.

Якщо освячується що, то чи не означає це, що воно нечисте? Ні, апостол робить обмеження. Спершу він по суті каже, що немає нічого нечистого, потім з обмеженням: припустімо, каже, що є що-небудь нечисте, але ти маєш ліки: осеніть хресним знаменням, подякуйте, відплати Богові, – і нечистота зникне. Бо подяка все очищає; а невдячний сам нечистий і скверний. Невже таким чином ми можемо очистити й ідоложертвенне? Так, якщо ми не знаємо, що це ідоложертовне. Якщо ж ми знаємо і їмо, то ми нечисті, тому, що ми порушили закон, який велить не долучатися до трапези демонів. Отже, оскверняється воля твоя від непослуху, а їжа за природою не буває нечистою.

1Тим. 4:6. Навчаючи цьому братів, будеш добрий служитель Іісуса Христа,

“Це” – що ж саме? Те, що є “велика… таємниця” (1Тим. 3:16), що віддалятися в такий спосіб від шлюбу і шлюбних стосунків є справою бісівською, та інше, про що апостол сказав вище. А що значить: “навчаючи”? Те саме, що й “радячи”. Не сказав: наказуючи, бо тут він ніде не виявляє своєї влади.

годований словами віри і добрим вченням, за яким ти пішов.

Сказав: це пропонуй іншим. Тепер каже: але й сам ти будь “годуємось” тими самими істинами, обертаючи їх у розумі своєму і ніби переживаючи. Бо безперестанну до них увагу привертаючи, сказав він: “годований”. Подібно до того, як ми щодня приймаємо їжу, так і словами про віру завжди харчуватися треба.

1Тим. 4:7. Від негідних і бабських байок відвертайся,

Тобто нагадуй своїм про те, що я сказав, а з розбещеними ж не вступай у змагання, бо їм не можна принести користі, окрім хіба що того випадку, коли зародиться спокуса, начебто через наше безсилля ми відмовляємося від змагання з ними. “Байками” апостол називає іудейські спостереження, або тому, що вони вигадані, або тому, що несвоєчасні. Бо уяви, якби чоловік років тридцяти пригорнувся до сосок, як він був би гідний посміху за несвоєчасність? “Бабиними” називає тому, що це вже застаріло. Скверними і нечистими – тому, що становить перешкоду для віри. Бо підкоряти страху душу, яка стала вищою за все це, властиво нечистим правилам.

а вправляй себе в побожності,

Тобто привчай себе до віри чистої і життя праведного; тому що в цьому полягає благочестя. Отже, потрібно вправлятися і постійно трудитися; бо хто вправляється в тілесній гімнастиці, той без усякого змагання подвизається в цьому до поту.

1Тим. 4:8. бо тілесна вправа мало корисна,

Деякі вважають, що під постом розуміють тілесну вправу. Це неправда: піст є духовною вправою. Але під тілесною вправою він розуміє ту, яка хоча вимагає великих зусиль, проте мало приносить користі і до того ж на час.

а побожність корисна на все, маючи обітницю життя теперішнього і майбутнього.

Тут, каже, допомагає людині благочестя. Бо той, кого совість не докоряє ні в чому поганому, і тут веселиться духом, маючи вірні обітниці майбутніх благ, там же самою справою заживе істинним життям. Через порівняння апостол показує перевагу благочестя.

1Тим. 4:9. Слово це вірне і всякого прийняття гідне.

Тобто слово це істинне і гідне того, щоб усі приймали його, як безсумнівне. Яке ж це слово? Те, що благочестя і тут, і там корисне. Усюди в посланні апостол вказує на це, не маючи потреби підтверджувати, а просто сповіщаючи, бо слово було до Тимофія.

1Тим. 4:10. Бо ми для того і трудимся і ганьбу терпимо, що надіємося на Бога живого,

Показує, яке є благочестя, в якому вправлялися самі апостоли, і засвідчує, яким чином він має надію на майбутнє життя, кажучи: “для того”, замість: тому “і трудимося, і ганьбу терпимо”. Бо для чого нам виснажувати себе, якби ми не очікували майбутніх благ, які Бог живий дасть нам після смерті? Тут воїни царські, які перенесли багато праці й небезпеки, часто не отримують належної відплати, коли трапиться померти цареві; а наш Цар завжди живий, завжди й відплатить.

Котрий є Спаситель всіх людей, а найбільше вірних.

Тобто всіх Він хоче спасти – і тут, і там. Більшого ж піклування Він докладає тут про вірних. Якби Він не був Спасителем їхнім, то як вони встояли б проти всіх нападів? Цим апостол спонукає Тимофія до перенесення небезпек. Не сумуй, каже, маючи такого Бога, і не просіть собі допомоги в інших, але сподівайся на Нього: живий Бог і Він є Спаситель.

1Тим. 4:11. Проповідуй це і навчай.

Одні справи вимагають вчення, а інші – наказу. Так, що не треба красти, цього слід не м’яко вчити, а наказувати, тобто забороняти з особливою силою. Якщо ж говорить про роздавання майна, або про дівоцтво, або про те, як треба вірити, то цього необхідно вчити. Тому апостол і вживає обидва вирази: “проповідуй… і вчи”. І інакше, коли ми робимо щось, знаючи, що це зло, – ми потребуємо наказу; коли – не знаючи того, потребуємо вчення.

1Тим. 4:12. Хай ніхто не нехтує твоєю молодістю;

Оскільки молодість через загальний забобон стала чимось, що легко зневажається, то ти, каже апостол, володарюй владно, і ніхто не буде тебе зневажати, бо вчитель не повинен перебувати в зневазі. Де ж, таким чином, лагідність? Там, де сам наражається на образи, він повинен бути лагідним; а де необхідна суворість для порятунку інших, там він повинен повелівати з повною владою. Або: покажи життя, прикрашене добронрав’ям, і не буде зневажена молодість твоя, а навпаки, буде привертати загальне здивування. Тому апостол додає й таке.

але будь взірцем для вірних

Тобто будь взірцем у житті, правилом найкращого життя,

у слові,

Щоб говорити зі зручністю, мати слово напоготові або приготованим.

в житті,

У звичайному житті та в церковному чині.

в любові,

Любов’ю, що охоплює всіх.

в дусі,

Або духовним настроєм, або даром благодаті, щоб не звеличуватися цим даром.

у вірі,

Вірою правою і такою, що не вагається, коли хто вірить Богові і в тому, що неможливо в природному порядку.

в чистоті (ἐν ἁγνείᾳ – в непорочності).

Тобто в незайманій чистоті та ціломудрості.

1Тим. 4:13. Доки не прийду, займайся читанням,

Якщо Тимофію апостол наказує займатися читанням Святого Письма, то чи не повинно і нам це робити? Сам Павло, безсумнівно, до кінця життя займався читанням, вселяючи це й іншим. Апостол втішає Тимофія, сказавши: “доки не прийду”, бо це давало надію, що він скоро побачить учителя, бо, осиротівши, він, звичайно, шукав серцем Павла. І ось ще для чого він сказав: “доки не прийду” – бо св. Тимофій, будучи молодим, багато чого, звісно, не знав і мав потребу в присутності вчителя, щоб дізнатися те від нього; то апостол Павло каже йому: доки не прийду, читай Писання, і там знайдеш потрібні законоположення. А коли прийду, передам тобі та інше.

наставлянням,  

Тобто вмовляннями і підбадьоренням тих, хто відчуває в собі занепад моральної енергії.

повчанням.

Зверненим до всіх і про всяку справу.

1Тим. 4:14. Не занедбуй дарування, що перебуває в тобі і дане тобі за пророцтвом

Тут апостол говорить про дар учительства, який отримав обраний єпископ. “За пророцтвом”, тобто за велінням Святого Духа, як вище сказано.

з покладанням рук священства.

Тобто єпископів. Бо не священики висвячували єпископа. Дивись, яку дивовижну силу має покладання священицьких рук.

1Тим. 4:15. Про це турбуйся, в цьому перебувай,

Часто наставляє його в одному й тому самому, бажаючи показати, що єпископу найбільше слід намагатися про це.

щоб успіх твій для всіх був очевидний.

Не в житті тільки, а й у слові вчительському. Дивись, як великим і чудовим бажає він бути йому навіть і в цьому.

1Тим. 4:16. Вникай в себе та у вчення;

Тобто будь уважним до самого себе та інших вчи.

займайся цим постійно, бо, так роблячи, і себе спасеш і тих, що слухають тебе.

Той, хто живить себе словами вчення, насамперед сам отримує користь, тому що, навчаючи інших, він і себе приводить у розчулення.

* * *

⁵ У блж. Феофілакта немає слів “з подякою”, хоча в деяких списках його тлумачення воно зустрічається.

⁶ Слів “що перебуває в тобі” немає в тексті блж. Феофілакта.

 

Глава п’ята

1Тим. 5:1. Старця не докоряй, але умовляй, як батька; молодших, як братів;⁷

Не про того говорить апостол, хто має в Церкві звання пресвітерське, а про всяку стару людину. А якщо він має потребу у виправленні? У такому разі, каже, ти чини з ним, як із батьком.

1Тим. 5:2. старих жінок, як матерів;

Бо викриття важко переноситься, особливо коли молода людина, викриває старого – тоді воно стає втричі нерозважливим, тому, каже, ти пом’якшуй його лагідністю.

молодих, як сестер,

Бо цей вік вирізняється великою сміливістю і не переносить викриттів, тому, каже, має пом’якшувати їх поблажливістю.

з усякою чистотою.

Оскільки бесіди з молодими жінками породжують підозри, а тим часом єпископ повинен бесідувати і з ними, то ти, каже, маєш не тільки остерігатися гріховного з’єднання, а й не маєш давати й жодного приводу для підозри. Апостол заповідає це Тимофію не заради нього, а заради нас, наступних єпископів, щоб ми остерігалися підозр.

1Тим. 5:3. Вдовиць шануй, справжніх вдовиць.

Чому нічого не говорить про дів? Можливо тому, що тоді ще не було їх там. Шанувати ж вдовиць він велить тому, що вони не мають чоловіків, які б заступалися за них, а сам стан їхній здавався ганебним і вартим осуду. Тому вони повинні користуватися у священика великою повагою і найбільше, тому, що вони гідні цього, як “справжні вдовиці”. А які це вдовиці? – побачиш далі. Отже, можна не мати чоловіка і ще не бути вдовою. Вираз “шануй” стоїть замість: будь до них милосердний і доставляй їм потрібне.

1Тим. 5:4. Коли ж яка вдовиця має дітей або внуків, то вони спочатку хай вчаться шанувати свою сім’ю (εὐσεβεῖν).

Тобто нехай вчаться діти й онучата шанувати свою матір, даючи їй спокій і утримання. Бо εὐσεβεῖν – “благочестиво ставитися” тут означає – спочивати матір або бабцю на старості років. Гідність батьків є божественна гідність, тож турбуватись про них – значить бути благочестивим, і навпаки, не покоїти їх на старості – є нечестя.

і віддавати належне батькам, бо це угодне Богові.

Віддячити батькам, тобто матері чи бабці. Зверни увагу на розсудливість Павла, як він зачіпає добре почуття, саме почуття відплати батькам за їхнє виховання і повернення. До цього він додає і підставу: “бо це угодно Богові”.

1Тим. 5:5. Справжня вдовиця і одинока надіється на Бога

Сказавши вище: шануй тих вдовиць, що є справжні вдовиці, а не тих, що не справжні, тобто в яких є кому піклуватися про них, тепер він каже, хто є справжня вдовиця: та, каже, яка нікого не має, хто б про неї дбав, не має ні сина, ні онука, і на Бога поклала все уповання. Ось про яку слід мати піклування, ось про яку милосерджувати, доставляючи їй усе потрібне.

і перебуває день і ніч у благаннях та молитвах;

І справедливо. Бо, не маючи нікого іншого, вона вдається до Бога. Оскільки, ймовірно, вони засмучувалися через те, що зовсім не мали заступників, то апостол втішає їх тим, що натомість усього вони мають Бога. Якщо має нагороду та, яка виховує своїх дітей, то не применшена і твоя гідність тим, що ти не маєш дітей.

1Тим. 5:6. а сластолюбна (σπαταλῶσα) живою померла.

Оскільки багато жінок обирають вдівство для того, щоб із більшою незалежністю робити приємне собі, то він каже: сластолюбна (σπαταλῶσα) жінка, хоча вона за видимістю і живе цим чуттєвим життям, за духом же померла. Але якщо жінці недозволено віддаватися насолодам, де в усякому разі і природа, і вік часто виявляються немічними, то що скажуть сластолюбні чоловіки?

1Тим. 5:7. І цьому повчай їх, щоб були безпорочні.

Бачиш, що він бажає, щоб це було законом. Не напризволяще залишає, потурати втіхам чи ні, але забороняє це, як гріх. Бо таке значення має слово “повчай” (παράγγελλε), воно стоїть замість: з усією суворістю забороняй дерзати на це.

1Тим. 5:8. Коли ж хто про своїх і особливо про домашніх не піклується,

Сластолюбна жінка, каже, тому вже померла і загинула, що всю турботу вживає на себе. Тим часом має дбати “про своїх”, тобто вірних, “і особливо про домашніх”, тобто тих, що належать до роду, розуміє всяку турботу – і про душу, і про тіло.

той відрікся від віри

Чому? Тому що справи його такі не суть справи віруючого. Якби він вірував у Бога, то слухався б слів Його: “не сховатися від свого рідного” (Іс. 58:7). Кажуть, що “вони говорять, що знають Бога, а ділами відрікаються” (Тит. 1:16).

і гірший за невірного.

Тому що останній якщо і зневажає чужих, то принаймні не зневажає близьких собі, звичайно, спонукуваний природою; А він порушує і закон Божий, і закон природи, і чинить несправедливо. Хто ж повірить, що така людина може бути милостивою до чужих? А якщо вона справді милостива до чужих, то чи не марнославство це? Поміркуй: якщо гірше за невірного той, хто не піклується про домашніх, то куди зарахувати того, хто ображає своїх? Адже кожному для спасіння недостатньо своєї власної чесноти, якщо він, сам будучи доброчесним, не вчить і не переконує бути такими своїх родичів.

1Тим. 5:9. Вдовицю треба вибирати не менше, як шестидесятирічну, яка була жінкою одного чоловіка,

Оскільки вище апостол сказав, що сластолюбна жінка, яка не дбає про своїх домашніх негідна бути в числі вдів, то тепер він вчить нас, що вона повинна мати. На першому місці апостол ставить безумовно її літа, а причину цього вказує після. Втім, він не просто за один вік схвалює шістдесятирічну; бо й така може виявитися негідною. Потім апостол вимагає від неї одношлюбності, як знака її статечної чесності та любові до невинності.

1Тим. 5:10. відома добрими ділами,

Це і є те, що робить її гідною серед вдів. Потім апостол перераховує, зокрема, її справи.

якщо вона виховала дітей,

Виховання дітей не в тому полягає, щоб просто годувати дітей, а виховати, як треба, подібно до того, як і вище сказав: “якщо буде у вірі й любові та в святості” (1Тим. 2:15).

приймала подорожніх, ⁸

Чи бачиш, що благодіяння своїм він ставить вище за благодіяння до чужих людей? Сказавши спочатку: “якщо вона виховала дітей”, потім уже додає: “приймала подорожніх”. Хоч би якась вдовиця і мала нестачу в чомусь, все ж вона має будинок, живе не на відкритому повітрі.

умивала ноги святим,

Сказав це тому, що багато вдовиць хоча й приймають мандрівників, але не служать їм самі, а служать їхні служниці. Тому, бажаючи, щоб вдовиця була діяльна і не лінувалася, він наказує їй служити самій: лінощі властиві жінці більш зніженої. Крім того, щоб якась вдовиця, через небажання приймати мандрівників, не виправдовувалася цілковитою бідністю, ніби в неї немає ніяких засобів для цього, апостол каже: для того, щоб умити ноги, немає потреби у великих витратах і багатстві. А “святі” – всі ті, які мають праву віру і живуть благочестиво, хоча б і не творили знамень.

допомагала знедоленим

Грошима, заступництвом і посередництвом.

і була старанна до всякого доброго діла.

Наприклад, якщо сама не могла зробити, принаймні брала участь у справах іншої, прислуговувала. Апостол спонукає вдовицю нести тілесний послух – постелити, наприклад, постіль, заспокоїти, до чого найбільш здатні жінки.

1Тим. 5:11. Молодих же вдовиць не приймай,

Чому апостол нічого не заповідує щодо віку дів, незважаючи на те, що подвиг цей був набагато важливішим? Безсумнівно тому, що такий подвиг є подвиг піднесеного душевного настрою і великої старанності. Навпаки, коли апостол вимагає від дів безперервного служіння Господу в мовчанні і піклування про Господнє, тут він пред’являє і вимагає від них великої ретельності. Звідси ж стає очевидним і саме визначення віку життя. До того ж молоді вдовиці самі подали привід до такої постанови тим, що не витримали вдівства; тим часом серед дів нічого подібного не було.

бо вони, впадаючи в розкіш, у противність Христу, хочуть виходити заміж.

Тобто коли вони втратять почуття, розслабляться і загордяться проти Христа, не бажаючи мати Його своїм Нареченим, тоді, нарешті, вони одружуються, бо обрали вдівство легковажно. Зверни увагу на те, що і вдова також має Христа своїм Нареченим, як і діва.

1Тим. 5:12. Вони підлягають осудженню, бо відреклися попередньої віри;

Вірою апостол називає обітницю. Порушили, каже, договір із Христом, і за те підлягають осуду.

1Тим. 5:13. до того ж вони, будучи бездіяльні, привчаються ходити по домах

Крім згаданого вже осуду за гріхи, вони винні ще в іншому, саме в тому, що привчаються до неробства, тому що ходять по домівках. А неробство навчає всякого зла. Отже, неробство непристойне не тільки чоловікам, а й жінкам.

і бувають не тільки бездіяльні, але й балакучі, цікаві і говорять, чого не слід.

Справедливо. Бо, ходячи по домівках, вони нічого іншого не роблять, як переносять плітки від однієї до іншої, від цієї до тієї, і, дізнаючись про все, необхідно впадають у цікавість, а говорячи всім про все, впадають у балакучість.

1Тим. 5:14. Отож я хочу, щоб молоді вдови заміж виходили, народжували дітей, правили домом

Переважно, каже, я бажав, щоб вони не порушували обітниць. Оскільки вони самі бажають шлюбу, то і я, поблажливий до них, хочу цього. Бо краще їм “керувати домом”, тобто мати піклування про свій дім і нести труди й турботи про нього, ніж, ходячи по домівках, балакати й проводити час у неробстві. Сказавши: “народжували дітей”, апостол показав, що для народження дітей треба вступати в шлюб, щоб багатьох привести до Бога.

і не давали противникові ніякого приводу до лихомовства;

1Тим. 5:15. бо деякі вже пішли слідом за сатаною.

Так як сказав: “щоб… керували домом”, то, щоб не здалося, що він дає їм свободу віддаватися солодощам життєвим, додав: “не подавали… жодного приводу до лихомовства”. Так, каже, дбай про дім, щоб не зашкодити душі. Понад те, тут апостол абсолютно ясно вказує мету, для чого робить молодим вдовам таку поблажливість. Для того, каже, щоб не дати дияволу приводу насміятися над ними, якщо вони, ставши нареченими Христовими, потім, через властиву молодості мінливість, впадуть у нечисті справи. Для того веду їх під ярмо шлюбу, щоб, не маючи часу і спокою, вони не мали можливостей наробити купу вищепоказаних недобрих справ.

1Тим. 5:16. Коли який вірний чи вірна має вдовиць, то повинні їх утримувати

Бо вдови вірних не повинні були отримувати прожиток від невірних, щоб не здавалося, ніби мають в них нужду. Висловом “повинні їх утримувати” апостол вказав на достатнє задоволення потреби, а не на розкіш.

і не обтяжувати Церкви, щоб вона могла утримувати справжніх вдовиць.

Таким чином, вірні, що живлять своїх вдів, водночас допомагають і вдовам церковним, саме тим, що Церква не обтяжується і внаслідок цього краще може вдовольняти тих, яких вона живить, саме справжніх вдів, тобто абсолютно беззахисних і самотніх.

1Тим. 5:17. Пресвітерам, які начальствують (προεστῶτες) достойно, належить виявляти сугубу честь, особливо тим, що трудяться в слові і навчанні.

Хто гідно начальствує – цього вчить Господь, кажучи: “пастир добрий покладає життя своє” (Ін. 10:11), нічого не шкодуючи заради піклування про овець. Честю апостол називає доставлення всього необхідного, як видно з подальшого. Бо вчителі в достатку повинні мати необхідне, щоб, нічим не розважаючись, дбали про вчення. Так жили і левіти в Старому Завіті. “Сугубу” честь, або по відношенню до вдовиць, або по відношенню до дияконів, або просто – сугубу честь, тобто велику. Де ж ті, хто каже, ніби не потрібні слова, а потрібне життя? Нехай вони послухають тепер Павла, як він слово цінує понад усе, кажучи: це потрібне нам, так само як і інше. Бо коли йдеться про догмати, тоді яку має тут силу життя? Слова ж апостол вимагає не хвалькуватого, але сповненого сили Писання і розуму, хоч би воно і просто вимовлялося.

1Тим. 5:18. Бо Писання говорить: не закривай рота волові, що молотить; і: працюючий вартий нагороди своєї.  (Повт. 25:4, Мф. 10:10).

Наводить свідчення – одне із закону, інше свідчення Христа. У тому й іншому дивись, яка праця вимагається від учителя. Молотити – це найтяжча праця: і вчитель також повинен бути готовим до всякого роду трудів, потреб і прикрощів. Висловом “той, хто працює” апостол показує, що не слід шукати млості та спокою. “Той, хто працює, вартий нагороди своєї”, або їжі. Цими словами апостол вказує на добробут: бо якщо той, хто трудиться, гідний нагороди, то тим більше їжі. Але той, хто не працює, – недостойний.

1Тим. 5:19. Звинувачення на пресвітера приймай не інакше, як при двох чи трьох свідках.

Невже на молодого повинно приймати звинувачення, а на іншого кого-небудь ні? Навпаки, апостол ніби так каже: ні на кого, а особливо на пресвітера. Не сказав: не звинувачуй, але: навіть зовсім “не… приймай… звинувачення”. Бо за самим віком вони грішать менше, ніж юнаки. Пресвітером апостол називає тут людину, яка досягла старості. Оскільки багатьох звинувачують за підозрою, то за стародавнім законом повинно, каже, щоб були свідки, які викривають винного. Але що, якщо вони збрешуть? Це рідко трапляється, і на суді це може бути виявлено. Добре б мати принаймні двох свідків, бо гріхи вчиняються таємно. А що, якщо гріхи будуть явні, свідків же не буде, а тільки погана думка? Про це вище апостол сказав: “належить йому також мати добре свідчення від зовнішніх” (1Тим. 3:7).

1Тим. 5:20. А тих, хто грішить, викривай перед усіма, щоб і інші страх мали.

Тобто тих, які наполягають на гріху і яких знайдеш після ретельного дослідження, викривай сильно і суворо, не для задоволення свого гніву, але щоб інші страхом напоумлялися. Бо єпископу має бути і страшним. Бо як буває шкідливо засуджувати необдумано, так згубно і не викривати винних, тому що через це поширюється гріховна хвороба на багатьох. Як же Господь сказав у Євангелії: “Якщо ж согрішить проти тебе брат твій, піди і викрий його між тобою і ним одним” (Мф. 18:15)? Але Господь же велить і викривати перед суспільством того, хто наполягає на гріху. Отже, що ж? Чи не викличе викриття перед суспільством спокуси? Навпаки, більше буває спокуси, коли не викривають всім відомого грішника. Тому і Бог, виставляючи нібито на вид, покарав фараона (Вих. 14:4), Навуходоносора (Дан. 4) і багатьох інших, щоб напоумити людей, які живуть на землі.

1Тим. 5:21. Перед Богом і Господом Іісусом Христом та вибраними Ангелами заклинаю тебе

Сказавши багато про що у вищенаведених словах, тепер починає говорити в суді і при цьому вельми страшно заклинає Тимофія. Він не посоромився навіть і Тимофія охоронити таким умовлянням. Бо якщо про себе сказав: “щоб, проповідуючи іншим, самому не залишитися недостойним” (1Кор. 9:27), то тим більше не посоромився сказати це про Тимофія. Закликає ж він у свідки Отця і Сина для того, щоб у прийдешній судний день, якби що-небудь сталося всупереч обов’язку, йому залишитися правим, бо він суворо вмовляв його. Для чого він приєднує ще ангелів? Для того, що в день суду ангели будуть урочисто супроводжувати Господа. І в нас є звичай брати у свідки і важливих, і незначних осіб. І Яків бере у свідки Бога і пагорб. І Мойсей каже: “Свідчуся… небом і землею” (Повт. 4:26). Бо так милостивий до нас Бог, що приймає і рабів, яких приводять разом із Ним у свідки. “Вибраними” ж ангелів назвав тому, що і демони – ангели, але відкинуті.

зберегти це без упередження, нічого не роблячи за пристрастю.

Тобто будь рівним до тих, про яких іде суд, щоб не було попереднього рішення, тобто щоб ніхто не упередив тебе і, наперед привертаючи тебе до себе, не привернув тебе до проголошення суду й ухвалення рішення. Нічого не роби “за пристрастю”, схиляючись на один бік. Ніби так говорилося: запрошує тебе одна сторона допомогти їй; так ти не роби за цим запрошенням.

1Тим. 5:22. Рук ні на кого не клади поспішно,

Апостол дійшов і до найголовнішого, чим переважно тримається церква, тобто до хіротонії, і каже: “не клади поспішно”, тобто не за першим і не за третім випробуванням, а неодноразово й ретельно дослідивши, тому що ця справа не безпечна. А яким чином? – Слухай.

і не ставай учасником чужих гріхів.

Оскільки ти винуватець того, що зробить вона в майбутньому, то тому ти стаєш учасником як благих її справ, так і гріховних. Але ти винен і за колишні її гріхи, тому що знехтував ними і зробив темряву світлом, а не дав їй оплакати їх і прийти в стан розбиття.

Бережи себе чистим.

Тут про тілесну та духовну мудрість дає йому урок.

1Тим. 5:23. Надалі пий не одну воду, а вживай трохи вина, ради шлунка твого і частих твоїх недугів.

Чи бачиш, що, маючи скільки недуг, Тимофій ще виснажував себе вживанням води? Навчися ж і ти не засмучуватися, коли хто-небудь дає настанови щодо стриманості, бо і Тимофію, який стільки часу вживав воду, так що часто став піддаватися недугам, Павло дає заповідь про стриманість, і не просто сказав: “вживай… вино”, але обмежив це вживання, додавши: “трохи”. Для здоров’я, каже, а не для задоволення. Бо юність гаряча, і від вина скоро приходить у рух. Чому ж не зцілив його Павло, який “хустками” своїми воскрешав мертвих (Діян. 19:12)? Щоб ми, коли і тепер бачимо святих людей, схильних до недуг, не спокушалися і не думали, ніби стародавні вищі за наше єство, але вірили, що і вони люди, подібні до нас; нарешті, щоб і сам Тимофій не загордився своєю чеснотою. Про це докладніше сказано у святого Іоанна Златоуста, на початку так званої книги проповідей “Про статуї”. Але здається, Тимофій від природи був хворобливою людиною, піддавався недугам не тільки шлунка, а й інших частин, тому апостол і додав: “і частих твоїх недуг”.

1Тим. 5:24. Гріхи деяких людей явні і прямо ведуть до осуду, а деяких відкриваються згодом.

Оскільки апостол, розмірковуючи про хіротонію, сказав: “не ставай учасником чужих гріхів” (1Тим. 5:22), то справедливо Тимофій міг так заперечити: але що ж я буду робити, якщо я не знаю? Відповідаючи на це, апостол каже: дехто грішить явно і відкрито, що приводить його на суд, тобто внаслідок цього його вже засуджують і зневага до нього йде попереду нього, про що вже знаєш і ти. Гріхи ж інших людей не раптом стають явними, але ти можеш відкрити їх під час розслідування. На це він натякає виразом: “згодом”. Таким чином, тобі слід остерігатися і їх під час рукоположення. Або ж – хоча вони і сховаються тут, і ти висвятиш їх, не маючи проти них абсолютно ніякого обвинувачення, але там вони не сховаються. Бо справи не знищуються з життям, а йдуть позаду них. Василій Великий так пояснив це місце в новій самостійній главі, що не стосується міркування про хіротонію. Наприклад, хто-небудь веде блудне життя; або краде, того такий гріх наперед веде до засудження, залучаючи тільки його одного. Якщо ж хто вчить поганого і влаштує школу, що ведеться згубною мудрістю, – такий гріх продовжує творитися і без нього. Він не припиняється з його смертю, але залишаються і після нього спадкоємці зарази, якими є язичницькі мудреці і всі, хто писав проти церковного вчення. Вони дадуть відповідь не тільки за те, що самі помилялися, а й за те, що послужили причиною помилки для інших, їхніх послідовників.

1Тим. 5:25. Так само і добрі діла явні; а якщо і не такі, утаїтися не можуть.

Найбільша втіха для праведних полягає в тому, що добрі й недобрі справи бувають і тут відомі, але особливо там, де все оголене.

* * *

⁷ Останніх слів – “молодших, як братів” – у тексті блж. Феофілакта немає.

⁸ За справжнім текстом читається спочатку: “аще святых но́зе умы́”, а потім: “аще странные прият”.

 

Глава шоста

1Тим. 6:1. Раби, що перебувають під ярмом, повинні вважати господарів своїх достойними всякої честі, щоб не було хули на ім’я Боже і вчення.

Вчи їх, каже, і перестерігай, щоб вони, хоча господарі їхні суть невірні, слухалися їх, удостоюючи їх усякої честі і словами, і ділами. Бо не думай, що ти вільний, тому що ти – вірний: ти вільний духовним єством, вільно приступаєш до Господа, але раб тілом. Сама свобода, кажу, полягає в тому, щоб служити про ім’я Христове. А невірний, якщо побачить раба, що пишається, буде зневажати вчення, як таке, що спонукає до збурень. Якщо ж побачить, що раб з любов’ю підкоряється, то скоріше дивуватиметься вченню, яке виправляє і рабські, важко виправні звичаї.

1Тим. 6:2. Ті, які мають господарів вірних, не повинні поводитись з ними недбало, бо вони браття; але тим більше повинні служити їм, що вони вірні і улюблені і благодіють їм.

Не можна так, – що оскільки ти братом став мати пана в силу хрещення, то тобі можна недбало ставитися до нього; навпаки, в цьому самому перебуває спонукання служити й рабити його ще з більшою ревністю, тому що він і сам вірний і улюблений, тобто брат замість пана. Потім, згадай, що він ще й благодійник тобі, турбується і дбає про тебе, щоб нагодувати тебе, щоб одягнути і всілякою іншою задовольнити твої потреби і нужду, тож він має багато прав на тебе, окрім того, що він купив тебе. Сказавши: “улюблені”, апостол виганяє страх, маючи який до господарів, слуги часто впадають у ненависть до них, – і замість нього вводить любов. Таким чином, каже, ще більше повинні служити ті, які отримують благодіяння, тобто раби. Щоб зробити зручний перехід у мовленні, він додає це, тим часом у виразі “вони вірні й улюблені” має матися на увазі слово: пани. Або просто можна розуміти так, як сказано в тексті: “і благодійні [їм]”, тобто пани, які дбайливо намагаються благодійничати рабам.

Навчай цьому і умовляй.

Вчителю потрібна не одна тільки влада, що виражено словом: “навчай”, а й лагідність, що полягає в теперішньому виразі: “умовляй”. Бо він лікар, а лікар берег інколи м’якістю, а інколи й суворим примусом.

1Тим. 6:3-4. Хто навчає іншому і не додержується розумних слів Господа нашого Іісуса Христа і вчення про благочестя, той гордий, нічого не знає,

Чи бачиш, що цілковите незнання доводить людину до божевілля і робить її зарозумілою, тож хто не приймає здорового вчення, той гордий? А гордість для хворої душі – те саме, що запалення при тілесній рані. Отже, якщо він не загордився б, то прийняв би вчення Господа, Який принизив Себе, умив ноги учням і сказав: “навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний” (Мф. 11:29). Він назвав блаженними “убогих духом” (Мф. 5:3); Він вивів митаря виправданим за смиренномудрість (Лк. 18:13-14). Хто цього не приймає і не знає, той безсумнівно пишається.

але заражений пристрастю до змагань і суперечок,

Отже, змагання є хвороба: бо де немає віри, там усе боляче; там тільки розгорається війна словесна і більше нічого, – причому вправніший у суперечках напружується скинути іншого. Віра є око; той, хто не має очей, нічого не знаходить, а тільки шукає.

від яких походять заздрість, чвари, лихомовство, лукаві підозри.

Тобто від змагань народжуються шкідливі догмати. Коли ми віддаємося змаганням, – починаємо богохульствувати і думати про Бога те, чого не слід.

1Тим. 6:5. Пусті суперечки ( διαπαρατριβαὶ ).

Переливанням із порожнього в порожнє – διατριβ – зазвичай називалися дозвільні розмови. Або тому, що як паршиві вівці, коли труться між здоровими, заражають і їх своєю хворобою; так і ті, хто інавчає, труться бесідами своїми, παρατριβόμενοι, з іншими і розтлівають їх.

між людьми з ушкодженим розумом, які позбавлені істини і які думають, ніби благочестя служить для прибутку.

Чи бачиш, що балачки народжують ганебну корисливість? І справедливо. Бо ці сперечальники, залучаючи до себе більшу кількість учнів, користуються ними, і дедалі більше й більше трудяться в суперечках, щоб дедалі більше й більше їх залучити до себе.

Віддаляйся від таких.

Не сказав: схоплюйся з ними і борися, але: “віддаляйся”, тобто “після першого і другого напоумлення” (Тит. 3:10). Бо тих, які б’ються через прибуток і гроші, коли і чим можна переконати? Тому віддаляйся від тих людей, які невиправні.

1Тим. 6:6. Велике надбання – бути благочестивим і задоволеним.

Ті суперечники, каже, не вважають надбанням бути благочестивим. Але і в благочесті є надбання, тільки не таке, як ті вважають, а набагато вище. У ньому надбання не тоді, коли маєш, а коли не маєш, бо воно навчає достатку. А достаток є велике і міцне багатство. Тому нехай не сумують благочестиві, як незаможні.

1Тим. 6:7. Бо ми нічого не принесли у світ; явно, що нічого не можемо і винести з нього.

Апостол показує, що придбання, якого прагнуть ті, не має жодного значення. Бо воно залишається тут і не супроводжує нас туди. Тож, що потреби нам до зайвого, якщо ми нічого не понесемо з собою туди?

1Тим. 6:8. Маючи їжу й одежу, будемо задоволені тим.

Він визначає тут, у чому має полягати достаток, і каже: – у тому, щоб мати стільки, скільки – достатньо тільки для прожитку, а не для насолоди; слід одягатися тим, що захищає тіло, а це виконати може і простий одяг.

1Тим. 6:9. А бажаючі збагачуватися впадають у спокусу і в тенета

Апостол переконує доказом, узятим із цього світу. Я не торкаюся, каже, майбутнього, але подивіться на те, що тут відбувається. Не сказав: ті, що багатіють, але “ті, що бажають збагачуватися”. Бо може кожен, навіть маючи багатство, добре розпоряджатися ним, бо зневажати його і роздавати бідним не є справою тих, хто хоче збагачуватися. “Впадають у спокусу і в тенета”, бо грішать проти віри, і небезпеками оточені бувають через багатство, і всіх бояться.

і в багато які безрозсудні і шкідливі похоті,

Хіба, справді, не безглуздо годувати мавп і кішок, у своїх палацах замикати диких звірів і риб, прикрашати коней золотом, піднімати воду на покрівлю, милуватися блискучими дзеркальними підлогами в будинку? Це безглуздо і шкідливо, шкідливо душевному благу і виснажує блага чуттєві. А багато хто гинув від того, що домагався незаконної влади.

які занурюють людей

Тож піднятися нагору стає для них неможливим.

у бідування і пагубу;

Зрозуміло, як сказано, і тутешня погибель, і майбутня.

1Тим. 6:10. бо корінь всіх зол є сріблолюбство,

Не щадить він живих, не щадить і мертвих, але і їх грабує, повстає на батьків і братів, і Боже надбання святотатськи краде. Вижени сріблолюбство – і не буде ні воєн, ні ворожнечі, ні блуду, бо блудниця через гроші віддає себе розпусті.

якому віддавшись, деякі ухилились від віри

Сріблолюбство, приковуючи до себе всю увагу людини, не дозволяє їй бачити шлях істини. Бо як сріблолюбець віритиме Євангелію, що вводить злидні? Неможливо це.

і самі себе віддали багатьом скорботам.

Ще в цьому житті вони пригвоздили себе. Справді, скільки відчувають вони прикрощів? Скільки плачуть? І прекрасно сказано: “віддали” * . Бо турботи про багатство подібні до терну, як і сказав Господь (Мф. 13:22). Звідки хто не доторкнеться до нього, до крові уражає собі руки, заподіює собі рани і хворобу.

1Тим. 6:11. Ти ж, чоловіче Божий,

Велика гідність! Щоправда, всі люди – Божі, але переважно праведні, – не з тієї причини тільки, що вони створіння Божі, а й через свою близькість до Бога. Якщо ти – людина Божа, то не шукай того, що відвертає від Бога, але що?

тікай від цього, а досягай успіхів у правді,

Те й інше роби з напруженою ретельністю. Не сказав, відступи і приступи, але: “тікай від цього і досягай успіхів у правді”, щоб нікого не пограбувати, як роблять ті, хто хоче збагатитися.

благочесті,

Розуміє догмати.

вірі,

Яка не допускає дослідження.

любові,

Тобто в правильному способі життя, бо основою його служить любов.

терпінні, лагідності.

Від любові походить терпіння і лагідність. Бо любов усе переносить і довготерпить.

1Тим. 6:12. Подвизайся добрим подвигом віри,

Тобто за віру стій непохитно і непереможно – силою слова і бездоганного життя.

держись вічного життя,

Ось і висока нагорода за подвиг – це вічне життя.

до якого ти і покликаний,

Бо до надії на вічне життя ти покликаний.

і сповідував добре сповідання перед багатьма свідками.

Тут апостол хвалить його відвагу і мужність, як такого, що сповідував Христа серед небезпек. Або говорить про сповідання, яке буває під час хрещення, коли ми сповідуємо, що заперечуємось від сатани і сполучаємось Христу. Зверни увагу, що потрібне не одне тільки сповідання, а й терпіння, щоб весь час залишатися вірним своєму сповіданню, щоб не відступити від нього навіть під час сильного гоніння.

1Тим. 6:13. Перед Богом, все животворящим, і перед Христом Іісусом, Котрий засвідчив перед Понтієм Пілатом добре сповідання, заповідаю тобі

Примножуючи страх і роблячи учня більш непохитним, він закликає у свідки Бога, показуючи, що це не людські заповіти, з тією метою, щоб, маючи завжди на думці, він спогадом про це приводив до струсу свою душу. “Все животворящим”. Тут міститься підбадьорення серед небезпек і спогад про воскресіння; немов би так говорить апостол: не бійся смерті, бо ти раб Бога, Який може все оживити. “І перед Христом Іісусом, Котрий засвідчив”. Ще від прикладу Учителя бере настанову. Як Він свідчив, так і ми повинні наслідувати Його. Будучи запитаний від Пилата: “Отже, Ти Цар?” – Він відповідав: “Я для того народився і прийшов у світ, щоб свідчити про істину” (Ін. 18:37). І багато іншого Він засвідчив і сповідав.

1Тим. 6:14. виконати заповідь чисто і бездоганно,

Тобто щоб ні в догматах, ні в житті ти нічим не плямував себе.

навіть до явлення Господа нашого Іісуса Христа,

Тобто до твоєї смерті, до результату. Утім, не сказав так, але сказав: “навіть до явлення”, щоб більше підбадьорити його, нагадавши і про страшну цю славу.

1Тим. 6:15-16. яке в свій час відкриє

Тобто в пристойний, наперед визначений час. Тому не журися, що він ще не настав.

блаженний і єдиний сильний

І це апостол говорить для втіхи, щоб Тимофій не дивився на тутешні блага, які здаються улесливими, а на Того Єдиного приліплював погляди, Який є саме блаженство, у Котрому немає ні печалі, ні зітхання; щоб не боявся земних будь-яких володарів і царів. Водночас він готує його до того, що відкриє Його пришестя. Бо Він “єдиний сильний”. Усе це сказано про Сина. А слово “єдиний” апостол вжив для протиставлення Його людям, або фальшивим богам, але не по відношенню до інших Іпостасей Пресвятої Трійці.

Цар царюючих і Господь господствуючих, єдиний, Котрий має безсмертя

Господь один має безсмертя по суті; ангели ж хоча й безсмертні, але не за природою, а по благодаті. Отже, вони не мають безсмертя, але причетні до безсмертя.

і живе у неприступному світлі,

Невже Він місцем визначається? Чи одне – світло, а інше – Він Сам? Звичайно, і Він Сам світло. Чи бачиш, до якої міри буває немічним язик, коли ми хочемо провіщати що-небудь велике? Неприступне це світло, тому що, через безмірне його сяйво, ніхто приступити до нього не може.

Котрого ніхто з людей не бачив і бачити не може.

Тобто за Божественністю. Він видимий був і є тільки по людству. Святий Іоанн Златоуст розуміє так, що у вищесказаному говориться про Сина, а в подальшому переважно про Отця, хоча слова ці застосовні і до Сина, і до Духа.

Йому честь і держава вічна! Амінь.

Отже, якщо держава Його вічна, то ти не повинен боятися, хоча вона тепер і не відкривається. Якщо честь Його вічна, то ти не мусиш впадати у відчай, хоча тепер Його і не шанують. Бездоганно ми можемо це тільки робити, – тобто славити Його, а не цікаво досліджувати Його. Благовчасно апостол пояснює тут вчення про Бога. Бо оскільки він покликав Бога у свідки, то й описує славу Його, щоб більше зворушити того, хто слухає.

1Тим. 6:17. Багатих у нинішньому віці

Є й інші багаті, але не в нинішньому столітті, а в майбутньому, – це праведні.

наставляй, щоб вони були невисокої думки про себе

Бо багатство збуджує гордовитість і марнославство.

і надіялись не на багатство невірне,

Негайно смиряє їх. До чого, каже, пишатися тобі опорою невірною, легко зруйнованою, нестійкою?

а на Бога живого, Котрий дає нам усе щедро для насолоди;

Тобто повітря, воду, світло, зміни року, пори і все інше дав з більшою щедрістю, хоча своєкорисливість усе приписує собі, що отримує. Звідси навчися, що Бог збагатив людину, давши їй усе безроздільно. Тому марно хто-небудь засмучується тим, що бідний.

1Тим. 6:18. щоб вони благодіяли, багатіли добрими ділами,

Із загальної настанови “умовляй” їх “благодійничати” випливає і таке: якщо хочеш збагатитися, збагатитися в благотворенні.

були щедрі

Це стосується грошей.

і доступні в спілкуванні,

Це стосується любові. Під товариськими розумій балакучих, привітних людей.

1Тим. 6:19. збираючи собі скарб, добру основу для майбутнього,

Де є основа, там усе твердо і нерухомо. А оскільки блага чесноти і майбутнього віку постійні, то апостол і згадав при цьому обґрунтуванні.

щоб досягти життя вічного.

Бо вчинення добрих справ, яке він назвав основою, може принести насолоду цим життям.

1Тим. 6:20. О, Тимофію! бережи передане тобі,

Усе, мною тобі заповідане, зберігай, бо це суть заповіді Господні, нічого з того не зменшуй.

відвертаючись від негідного марнослів’я

Саме, нечистих і брудних. Отже, буває марнослів’я і не погане. Святий Іоанн Златоуст розуміє під цим словом новизни – κενοφωνίας – у вченні, написавши, як здається, це слово через дифтонг αι (καινοφωνίας).

і суперечок неправдивого знання,

Бо де немає віри, а все є плід людських розумінь, там немає знання і хибно вживається ця назва. Зауваж, що бувають протиріччя, на які не слід навіть відповідати, навпаки, уникати їх і не сходитися з людьми, готовими на заперечення.

1Тим. 6:21. віддавшись якому, деякі ухилились від віри.

Той, хто слідує одним людським розумінням, неминуче не потрапляє в такт і в мету віри. Бо віра не допускає умопостижений. Думаю, що все це апостол говорить про відомих на той час гностиків, які були сповнені всілякої нечистоти, яку він і назвав “негідним марнослів’ям” (1Тим. 6:20). З них представником цієї єресі був Миколай, один із семи дияконів.

Благодать з тобою. Амінь.

На засвідчення всього благоволить йому благодаті, якою подається і зберігається всяке благо. Її нехай будемо причетними і ми всі, не гублячи отриманих від неї благ, але нею зберігаючи їх і славлячи Христа, благодаті Подателя, з Отцем і Святим Духом: Тому слава на віки віків. Амінь.

* * *

^* Слов’янською – “пригвоздиша”.

Предисловие

Тимофей был из учеников Павла, пользовался вследствие этого уважением, и самому Павлу так был предан, что ради домостроительства, для успехов проповеди согласился принять от него обрезание, и это тогда, когда Павел запрещал обрезание другим и когда по этому поводу восстал даже против самого Петра. Кроме того, сам Павел во многих местах свидетельствует о великой добродетели этого мужа. Ему он теперь и пишет о многом необходимом¹. Если же кто-нибудь спросит, почему апостол не пишет Силе, Клименту, Луке, или другому кому из многих бывших при нем, а только Тимофею и Титу, то на это можно сказать, что те еще сопутствовали ему, а этим он уже поручил церкви. Поэтому необходимо было предостерегать их чрез писания и объяснить то, что они должны были делать. А если спросишь: почему он не усовершенствовал их ранее во всякой божественной премудрости и тогда уже поставил бы их на дело учительства, но пишет к ним и доводит их до совершенства после того, как вверил им учительство? Знай прежде всего, что никто не совершенен, хотя бы был и учителем; напротив, и такой человек много нуждается в руководстве со стороны более совершенных; особенно нелегко было самому епископу все устраивать своим словом в только что возникающей церкви. Затем обрати внимание и на то, что во всем послании дается Тимофею не такое наставление, как ученикам, но какое прилично учителю.

* * *

¹ По другому чтению добавлено: он посылает это послание из Лаодикии.

 

Глава первая

1Тим. 1:1. Павел, Апостол Иисуса Христа по повелению Бога, Спасителя нашего.

Поскольку намерен писать законоположения Тимофею, то провозглашает себя апостолом, чтобы слово свое сделать достойным беспрекословного приятия. Не мое, говорит, буду изрекать, но Пославшего меня; смотри же, будь послушен. Но так как велико было звание апостола, то, чтобы не показалось, что он гордится, прибавил:

по повелению Бога.

Не сам, говорит, я восхитил это, но долг имею неотложный и Владычное повеление исполняю. Выражение «по повелению» сильнее выражения «призванный». Хотя нигде Отец не давал ему повеления, а Христос: «Я пошлю, – сказано, – тебя далеко к язычникам» (Деян.22:21), и еще: «тебе должно предстать пред кесаря» (Деян.27:24), и: «Дух Святый сказал: отделите Мне Варнаву и Савла» (Деян.13:2); но принадлежащее Сыну и Духу принадлежит, говорит он, и Отцу. Слушай, что следует дальше.

И Господа Иисуса Христа, надежды нашей.

Видишь ли, повеление это общее. Обрати внимание и на то, как Давид говорит об Отце: «упование всех концов земли» (Пс. 64:6) И сам апостол Павел в другом месте говорит: «уповаем на Бога живого» (1Тим. 4:10). А теперь Сын называется нашим упованием (надеждой). Таким образом, у Отца и Сына все общее. Апостол благовременно употребил эти синонимы: «Спасителя» и «надежды”. Так как учитель борется со многими трудностями, ибо вся вражда обращается на него, чтобы, когда он падет, скорее пали и те, кто находится под его наблюдением, как сказано: «порази пастыря, и рассеются овцы» (Зах. 13:7), то не должно, говорит, падать духом, ибо мы имеем Спасителем не человека, но Самого Бога и Отца, Который скоро избавит нас от опасностей. Посему мы переносим несчастья, утешая себя этими двумя мыслями, – или тем, что мы скоро избавимся от них, или тем, что питаем в себе лучшие надежды,

1Тим. 1:2. Тимофею, истинному сыну в вере.

То есть рожденному мной чрез веру. Предлог «в» – εν – означает «через», как и в другом месте апостол говорит: «я родил вас во Христе Иисусе благовествованием» (1Кор. 4:15). Похваляя же его, называет не только сыном, но и «истинным», – истинным, потому что Тимофей более других сохраняет сходство с ним по вере, и потому, что апостол Павел искренне любил его. Очень мудро добавил он: «в вере”, чтобы тем более воодушевить к ней Тимофея. Ибо если с начала он показывал такую веру, что удостоен именоваться сыном Павла, и сыном истинным, то тем более в нее, как во всеоружие, должен он облечься теперь, чтобы не смущаться и не падать духом. Являть мужественное дерзновение есть дело веры.

Благодать, милость, мир.

Нигде в других посланиях апостол не поставил слова «милость”, а только здесь. Это потому, что по великой любви просит для своего сына большего, как бы опасаясь и трепеща за него; ему он давал наставления даже относительно желудка. Еще и потому, что учители имеют нужду в сугубой милости.

От Бога, Отца нашего, и Христа Иисуса, Господа нашего.

Здесь опять утешение. Ибо если Бог – Отец наш, то Он заботится о нас, как о детях. Следовательно, Он и помилует, и даст благодать, чтобы всем нам быть облагодетельствованными и иметь мир с врагами.

1Тим. 1:3. Отходя в Македонию, я просил тебя пребыть в Ефесе.

Обрати внимание, какая кроткая речь, как он говорил к нему голосом не учителя, а слуги. Он не сказал: я повелел, но: «просил”. Так должны мы обращаться со своими учениками, но с испорченными и не вполне преданными – иначе. Апостол умоляет его остаться в Ефесе. Ибо послание, которое он послал к ефесянам, было недостаточно: к посланиям люди относятся не так внимательно. Впрочем, может быть, это было и до послания. Предполагают, что тогда Павел и поставил Тимофея епископом. Это вероятно, ибо он говорит далее следующее.

И увещевать некоторых, чтобы они не учили иному.

Не сказал: умолять, но: «увещевать», что более властно и строго. Он не назвал их поименно, чтобы чрез обличение не сделать их более бесстыдными. «Учить иному» – значит вводить иные учения. Ибо среди иудеев было много лжеапостолов, которые по любви к славе и из желания называться учителями склоняли верных к закону Моисееву.

1Тим. 1:4. И не занимались баснями.

Баснями он называет не сам закон, но наблюдения и ложные догматы.

И родословиями бесконечными.

Они перечисляли обычно дедов и прадедов, мечтая тем присвоить некоторую историческую славу. «Бесконечными» назвал или потому, что восходят к отдаленным временам, или потому, что не имеют никакой доброй цели, или потому, что не имеют ясности, трудно уловимы и запутанны. Вероятно, что апостол здесь намекает и на эллинов, ибо у них есть мифы и родословия, в которых они перечисляют своих богов.

Которые производят больше споры (ἐκζητήσεις) , нежели Божие назидание в вере.

То есть Бог ввел такое домостроительство, чтобы в нем все было принимаемо верой, а они вводят изыскания, расстраивают это домостроительство Божие. Или что Бог восхотел даровать нам великое и явил о нас неизреченное домостроительство. Это-то домостроительство благости Его вводит вера, а никак не происхождение. Между тем они вводили изыскания. Как это может быть? Как мы будем верить относительно будущего? Изыскание изгоняет веру. Впрочем, для чего Господь сказал: «ищите, и найдете» (Мф. 7:7)? и еще: «исследуйте писания» (Ін. 5:39)? Первое выражение – «ищите” – говорит о прошении, сильном желании; второе – «исследуйте» – значит: изучите подлинный смысл Писаний, узнайте их и прекратите всякое исследование.

1Тим. 1:5. Цель же увещания есть любовь от чистого сердца.

Если ты, говорит, будешь увещевать не учить иному, ты достигнешь этого, именно любви. Если внедришь в них любовь, то и всякий растленный догмат не найдет среди них места. Прежде, когда не было любви, существовала зависть; от зависти властолюбие; от властолюбия желание учить; отсюда и ереси. А теперь не так. Он требует любви искренней, любви не на словах, но «от сердца», и сердца «чистого» и не помраченного лицемерием, – любви, которая образуется из душевного расположения и сострадания.

И доброй совести и нелицемерной веры.

Когда разбойники любят разбойников, – это происходит не от благой совести, а от злой, и не от веры нелицемерной. Кто искренно верует в Бога, тот не допустит когда-либо отступить от истинной любви, ибо она обнимает всех. А разбойник убивает проходящих мимо. Отсюда можешь заключить, что кто не имеет любви, у того нет и веры.

1Тим. 1:6. От чего отступив (ἀστοχήσαντες), некоторые уклонились в пустословие.

Слово ἀστοχήσαντες употребляется о тех, кто плохо стреляет. Поэтому и здесь, говорит, нужно искусство для того, чтобы прямо бросать, а не мимо цели. Но некоторые отступили от любви и веры, и вследствие этого уклонились в пустословие. А как это происходит, он прибавляет следующее.

1Тим. 1:7. Желая быть законоучителями.

То есть страдая властолюбием и страстью к славе. Они не были бы такими, если бы имели любовь и веру.

Но не разумея ни того, о чем говорят, ни того, что утверждают.

Здесь он обвиняет их в том, что они не знают ни цели закона, ни времени, до которого ему предназначено было властвовать. Но может быть грешили по неведению, и потому не заслуживают осуждения? Нет! их неведение произошло от властолюбия и от того, что они не имели любви. Ибо, говорит, желая быть законодателями и законоучителями, они не обращают внимания на истину, так что они сами виновны в своем неведении. О чем же они утверждают? Может быть, об очищениях и разных других телесных действиях, соблюдавшихся по закону.

1Тим. 1:8. А мы знаем, что закон добр, если кто законно употребляет его.

То есть если кто не только изъясняет его на словах, но и исполняет на деле. Ибо кто изучает постановления закона, а не исполняет их, тот беззаконно пользуется законом. Или иначе, законно пользуется законом тот, кто приводится им ко Христу. Закон, не имея силы руководить или оправдывать, препровождает ищущего праведности ко Христу, – и это есть его цель: так что законно, то есть так, как повелевает сам закон, пользуется законом тот, кто закону предпочитает Христа.

1Тим. 1:9-10. Зная, что закон положен не для праведника.

Потому что он не дожидается того, чтобы закон научил его тому, что нужно сделать. Это он знает, и не боится наказания. Под праведником здесь разумей того, кто достиг совершенства в добродетели: кто не из страха пред законом, а ради самого добра ненавидит зло, кто становится весь добродетелью и совершает больше, чем требует закон, считая недостойным руководиться тем, что угрожает ему наказанием; но живя мужественно добродетелью, становится выше всего свойственного детям; подобно как и врач полезен для того, кто имеет раны и кто болен, а не для того, кто здоров, или удила необходимы для лошади неспокойной, а не для тихой.

Но для беззаконных и непокоривых, нечестивых и грешников, развратных и оскверненных, для оскорбителей отца и матери, для человекоубийц, для блудников, мужеложников, человекохищников (клеветников, скотоложников), лжецов, клятвопреступников.

Апостол перечисляет грехи по видам, чтобы заставить виновных устыдиться исключительного следования закону. А таковы именно и были иудеи. Они постоянно кланялись идолам, приносили богам в жертву детей, покушались побить камнями Моисея, руки их обагрены кровью, – не нечестивцы ли они и человекоубийцы? Найдешь в них и все остальные пороки, если проследишь их историю. Поэтому-то и дан им закон, чтобы он сдерживал эти пороки. Об этом и в другом месте он говорит: закон «дан после по причине преступлений» (Гал. 3:19). А праведникам, как уже не склонным к преступлениям, закон не необходим.

И для всего, что противно здравому учению.

Хотя и сказанного было достаточно, однако для полноты содержания апостол сказал и вообще: «и для всего». Отсюда становится ясным, что доступ такие страсти получают от искаженных догматов, ибо все они противны здравому учению.

1Тим. 1:11. По славному благовестию блаженного Бога.

Так поставь это место в связь с словами: «противно здравому учению» (1Тим. 1:10), которое бывает «по благовестию». А благовестием славы он называет его ради тех, которые стыдятся гонений и Христовых страданий, показывая, что как страдания Христовы, так и гонения составляют славу Христа, или еще потому апостол называет Евангелие благовестием славы, что намекает на будущую славу. Ибо если, говорит, настоящее наше состояние и исполнено стыда, зато будущее – славно. И эту славу возвещает нам Евангелие; ибо все благовестие относится к будущему, а не к настоящему времени. Или еще апостол говорит здесь о служении Богу, которому научает нас Евангелие.

Которое мне вверено.

Мне, а не лжеапостолам: их евангелие есть евангелие бесславия, а не славы.

1Тим. 1:12. Благодарю давшего мне силу, Христа Иисуса, Господа нашего.

Так как сказал: «которое мне вверено» (1Тим. 1:11), то, чтобы не показалось, что он тщеславится, к Богу все относит, и говорит: благодарить должно Того, Кто дал мне силу на то, чтобы я был в состоянии принять на себя такое бремя. В самом деле, не человеческой силе было свойственно – стоять против ежедневных опасностей, угрожающих смертью. Таково истинное смирение: наше же смирение – на словах, а не в глубине души.

Что Он признал меня верным, определив на служение.

Чтобы не сказал кто-нибудь из неверных: если все принадлежит Богу, и ничего от нас не привносится, то почему Он сделал таким Павла, а Иуду нет? – апостол, устраняя это возражение, говорит: не просто так укрепил меня Бог, и не без усмотрения, но потому, что я оказался верным. Даже не так сказал, но: «Он признал меня верным», опять скрывая свои заслуги. Не утверждаю, говорит, что я был верен, но что Он признал меня таким. Откуда это видно? Из того, что Он поставил меня на служение. Ибо как бы Он поставил меня, если бы не увидел во мне способности? Это подобно тому, как в домах управляющие воздают благодарность своим господам за вверенное им управление, которое они поставляют признаком того, что господа считают их более достойными доверия, нежели других. И Бог о нем говорит: «он есть Мой избранный сосуд, чтобы возвещать имя Мое» (Деян.9:15). Таким образом, он был годен не только для проповеди, но чтобы и делом совершить то, к чему признан годным, на это он приял силу от Бога. Ибо кто намерен проповедовать имя Христово, великое имя, с тем, чтобы посредством проповеди запечатлеть его в душах верующих, тот имеет нужду в немалой силе. Совершает это тот, кто во всем достойно его и мыслит, и говорит, и делает: кто не таков, тот не совершает. Ибо как может проповедовать Христа тот, кто не имеет всецело в себе самом Христа? Таким образом, во всем Павел был верен, и ничего не приписывал себе из того, что принадлежало Господу; напротив, и свое собственное называл Божиим. «Я… потрудился, – говорит он, – более всех,.. не я, впрочем, а благодать Божия» (1Кор. 15:10), и многое подобное тому.

1Тим. 1:13. Меня, который прежде был хулитель и гонитель и обидчик.

Смотри, как он, описывая прежнюю свою жизнь, превозносит милость Божию. Даже когда он говорит об иудеях, достойных всякого презрения, он ничего такого не приписывает им, о себе же самом так повествует: не только, говорит, сам я был хулителем и не только в себе укреплял зло, но еще преследовал тех, которые хотели жить благочестиво, и не просто делал это, но с особенным ожесточением.

Но помилован потому, что [так] поступал по неведению, в неверии.

Показывает себя достойным наказания, хотя милость Божия бывает и к таким людям. Почему же и другие иудеи не были помилованы? Потому что они не по неведению, а вполне сознательно грешили. Ибо «многие, – говорит, – уверовали в Него, но ради фарисеев не исповедывали,.. ибо возлюбили больше славу человеческую, нежели славу Божию» (Ін. 12:42-43). И Христос говорит: «как вы можете веровать, когда друг от друга принимаете славу?» (Ін. 5:44). И сами иудеи говорили между собой: «видите ли, что не успеваете ничего? весь мир идет за Ним» (Ін. 12:19). Ими всегда руководила страсть любоначалия. И опять, сами они сказали: «кто может прощать грехи, кроме одного Бога?» (Лк. 5:21). Тогда Иисус немедленно совершил то, в чем они поставляли признак силы Божией. Итак, почему же они не уверовали? Неужели по неведению? Но, может быть, кто-нибудь скажет: где же был тогда Павел? – У ног Гамалиила, который не имел ничего общего с мятежной толпой: он занимался своими собственными делами. Каким же образом после этого Павел заключал в темницу? Он видел, что проповедь распространяется, и, наконец, его побуждала к этому ревность по законе, а иудеи делали все из властолюбия. Но как же Павел, будучи столь сведущ в законе, не познал Христа чрез Писание? Он за то и осуждает себя, что страдал неведением, которое происходило от неверия, ради чего, говорит, и помилован.

1Тим. 1:14. Благодать же Господа нашего (Иисуса Христа) открылась во мне обильно с верою и любовью во Христе Иисусе.

Сказав многое и великое о человеколюбии Христа, о том, что Он его, достойного самого страшного наказания, помиловал, теперь говорит, что Он не только это даровал, но и удостоил его усыновления, сделал братом, сыном, другом и сонаследником: так обильно открылась благодать человеколюбия Его. Но чтобы кто-нибудь не сказал: так как всюду благодать, следовательно, нет свободы воли, – апостол прибавляет: «с верой и любовью». Ибо веру, говорит, привнес я, уверовав, что Он может спасти меня; и любовь также сам я приобрел «во Христе Иисусе»: потому что виновник моей любви к Богу – Христос, а не закон. Этим показывает, что с верой должно соединять любовь. Ибо от любви зависит исполнение заповедей, как сказал Господь: «если любите Меня, соблюдите Мои заповеди» (Ін. 14:15).

1Тим. 1:15. Верно и всякого принятия достойно слово, что Христос Иисус пришел в мир спасти грешников.

Сказав выше, что Он помиловал меня, гонителя, продолжает: не удивляйся и не сомневайся в величии дара. Ибо для этого Он и пришел в мир, чтобы спасти всех грешников. Итак, верно слово и достойно приятия. Потому что невозможно не доверять дарованному, напротив, так как бесконечна благость Подателя, оно заслуживает доверия и приятия. Это направлено также против иудеев, преданных закону, чтобы показать им, что без веры невозможно спастись.

Из которых я первый.

Почему же он, сказав в другом месте: «по правде законной – непорочный» (Флп. 3:6), теперь ставит себя первым из грешников? Потому что пред правдой во Христе правда по закону ныне грех, так как время ее уже прошло. Пока было ее время, она была правдой, подобно тому как ночью луна и свеча – свет. Но когда явился Христос, как солнце, тогда затмил ее. Итак, погрешает и неразумно действует тот, кто пользует свечой подзаконной правды, когда воссияло солнце правды Христовой. И в другом месте апостол говорит об этом: «прославленное даже не оказывается славным» (2Кор. 3:10).

1Тим. 1:16. Но для того я и помилован, чтобы Иисус Христос во мне первом показал все долготерпение, в пример тем, которые будут веровать в Него к жизни вечной.

Обрати внимание на смирение его. Для того, говорит, я помилован, чтобы никто из согрешивших уже не отчаивался, но был в полной надежде на прощение, так как получает спасение величайший из всех грешников – Павел. Этим апостол показывает, что сам он не заслуживал прощения, но ради спасения других сподобился сего человеколюбия Божия. Не сказал просто: чтобы во мне показал долготерпение, но «все долготерпение», как бы так говоря: бесконечно согрешив, я нуждался во «всей» милости, во «всем» Его человеколюбии, а не отчасти, подобно тем, которые отчасти согрешили. «В пример”, говорит, то есть для примера, для утешения и для прощения всех, кто хочет веровать.

1Тим. 1:17. Царю же веков нетленному, невидимому, единому премудрому Богу честь и слава во веки веков. Аминь.

Так как апостол сказал очень великое о Сыне, именно, что Он спасает отчаявшихся, то, чтобы кто-нибудь не подумал, что Отец лишен Своей славы, он воссылает и Ему славу. Все это общее и у Сына. Ибо и Он также Царь веков. Если Он Творец веков, то как Он не царь, нетленный, невидимый по Божественности и единый мудрый? Он Сам и есть мудрость Отца. Это же нужно сказать и о Духе. «Единому премудрому» сказал не для противопоставления Отца Сыну и Духу; нет, но для того, чтобы показать, что хотя и ангелы и люди имеют премудрость, но по-настоящему премудр один Бог, как источник премудрости, все же другие твари, имеющие премудрость, делаются причастниками ее. «Честь и слава» не на словах только, но и в делах. Слава и честь, словом воздаваемая, являет нас только благодарными, а воздаваемая делом делает нас подражателями Ему, – что гораздо больше. Бог требует от нас прославления Его и словом, чтобы мы любили Его, Ему внимали и повиновались, и чрез это сами же получали пользу; подобно тому, как и дивящийся на славу солнечного света себе самому доставляет пользу, наслаждаясь светом и пользуясь им при делах своих, а не пользующийся им самому себе причиняет ущерб и лишение.

1Тим. 1:18. Преподаю тебе, сын [мой] Тимофей, сообразно с бывшими о тебе пророчествами, такое завещание.

Так как он употребил слово «завещание», завещание же есть нечто повелительное, то и прибавил: «сын мой Тимофей». Ибо не повелительно я говорю тебе это, но как сыну. Сказал также: «преподаю», чтобы объяснить строгость хранения, потому что не наше то, что мы имеем, но Божие. Поэтому, что Он даровал, то должны хранить. «Сообразно с бывшими о тебе пророчествами». Звание учительское и священническое, будучи великим, нуждается в указании Божием, чтобы принять это звание достойному. Поэтому в древности по пророчеству избирались священники, то есть по внушению Святого Духа, ибо пророчество в том и состоит, чтобы высказывать то, что есть в настоящее время. Так и Тимофей был избран на священство. Но так как он говорит о многих пророчествах, разумея, быть может, и то, когда в первый раз принял его в число учеников, и то, когда обрезал его, и то, когда рукоположил его, – все это совершалось с пророчеством. Поэтому он говорит: «преподаю тебе… завещание… сообразно с бывшими о тебе пророчествами», то есть обращая взор к оным пророчествам, и как бы научаемый ими, что должно тебе делать, убеждаю тебя, чтобы ты ходил достойно их и не посрамил их.

Чтобы ты воинствовал согласно с ними, как добрый воин.

Что я заповедую тебе? чтобы ты воинствовал в них, то есть чтобы ты не обходил законы их, но как они избрали тебя и на что избрали, «как добрый воин». Ибо есть и злая служба воина, когда кто представляет уды свои в орудие греху и нечистоте. Вспомнил же апостол о воинстве потому, чтобы показать, что воздвигнута сильная брань против всех, а особенно против учителя. Поэтому должно бодрствовать и не показывать с своей стороны ни малейшей слабости.

1Тим. 1:19. Имея веру и добрую совесть.

Не думай, говорит, удовольствоваться только тем, что по пророчествам поставлен священствовать, но тебе надлежит иметь веру, чтобы право возглашать слово истины, и благую совесть, или жизнь незазорную, из коей благая совесть, чтобы мог ты и над другими предстоятельствовать благотворно. Ибо как полководцу следует прежде быть хорошим воином, так и учителю самому должно иметь то, чего он требует от учеников. Поэтому, несмотря на то, что мы учители, научимся не пренебрегать советами и наставлениями тех, которые больше нас.

Которую некоторые отвергнув, потерпели кораблекрушение в вере.

Под словом «которую”, очевидно, разумеется благая совесть. И справедливо. Потому что если жизнь бывает нечиста, то отсюда продолжаются и превратные догматы. Чтобы не терзаться страхом будущего, живущие нечестиво убеждают себя, что все у нас ложно. А уклонившийся от веры и обо всем умствующий терпит кораблекрушение, несмотря на близость веры. Ибо вера – тихая пристань, она держит ум в спокойствии, а исследования – это волны, которые то там, то здесь, как во время кораблекрушения, быстро захватывают ум и ударяют его о скалы, или даже потопляют.

1Тим. 1:20. Таковы Именей и Александр.

Видишь ли, что и в те времена были люди, которые превратно учили, которые уклонялись от веры, предавались исследованиям и умствованиям? Поэтому ты не унывай теперь, когда видишь таких людей, но противостой им.

Которых я предал сатане, чтобы они научились (ῐνα παιδευθῶσιν ) не богохульствовать.

Научая других, как же сатана не учит самого себя? Однако апостол не сказал: чтобы он научил их не богохульствовать, но: «чтобы они научились» (ῐνα παιδευθῶσιν ). Не он совершает это, но так бывает вследствие его действий. Ибо как палачи, будучи сами отъявленными преступниками, вразумляют других, так и диавол. Но почему Павел сам не наказал их, как наказал Вариисуса и как Петр – Ананию? Чтобы со строгостью наказания соединить большее бесчестие, чтобы показать, что и сатане повелевает и чрез это быть более страшным. Или лучше – апостолы сами наказывали неверующих, чтобы те знали, что они не могут утаиться. Ибо и Анания был неверующим, и еще испытующим. Между тем тех, которые уже знали сие и потом отступали от веры, они предавали сатане, показывая им, что они не своею силой, но попечением их – апостолов – были охраняемы. Или еще и то, что тех, которых они желали исправить, не наказывали сами, а неисправимых сами подвергали наказанию. Как же виновный предаваем был сатане? Его извергали из общего собрания, отлучали от стада и нагим предавали волку. Ибо подобно тому, как в древности облако окружало скинию, так и Церковь Христову – Дух Святой. Следовательно, кто вне Церкви, тот и вне Духа и потому жалок и легко уловим. Таково наказание отлучения. И Сам Бог, предавая грешников болезням и бедствиям, научает чрез это. «Будучи же судимы, – говорит, – наказываемся от Господа» (1Кор. 11:32). Видишь ли, что исследовать вещи божественные посредством умствований – значит богохульствовать. Оскорбление для божественных вещей, когда кто думает, что они постижимы умствованием человеческим.

 

Глава вторая

1Тим. 2:1-2. Итак прежде всего прошу совершать молитвы, прошения, моления, благодарения за всех человеков, за царей и за всех начальствующих.

«Прежде всего», то есть при ежедневном богослужении. Священник, как общий отец целой вселенной, заботится о всех, подобно тому как Бог, на службу Которому он посвящается, печется о всех. Обрати внимание на широко простирающуюся благодать. Иудейские молитвы не таковы. Не сказал тотчас же: «за царей”, чтобы не показаться льстецом, но прежде говорит: «за всех человеков», и потом уже прибавляет: «за царей”, хотя бы цари были и неверные: за них должно молиться потому, что тогда они все были таковы. Из того, что мы молимся за всех, двоякое благо проистекает: с одной стороны, чрез это разрушается ненависть, которую мы питаем к некоторым людям, потому что никто не может питать враждебных чувств к тому, о ком моление творит; с другой стороны, и они становятся лучше, потому что при содействии молитвы прекращают свою злобу и ожесточение против нас. Ибо для тех, которые преследовали и убивали, имеет великое значение, когда они слышат, что мучимые ими молятся за них. «Молитвы, прошения, моления», как слова однозначащие, собраны апостолом для возбуждения молитвенной энергии и для выражения, настаиванием чрез эти речения на одном, – требовании неотложно поступать так, как он заповедует. Впрочем, некоторые полюбопытствовали отыскать и различие в этих речениях, утверждая что «молитва» означает прошение об избавлении от скорбного; «моление» означает испрашивание благ; «прошение» – вопль с жалобой на нечестивых, обидчиков и неисправимых. Смотри, как мы побуждаемся благодарить и за те блага, которые посылаются другим, например за то, что Он «повелевает солнцу Своему восходить над злыми и добрыми» (Мф. 5:45) и всем подает Свои блага в изобилии, как неверным, так и богохульникам. Чрез это теснейшим образом мы соединяемся в братской любви. Ибо кто благодарит Бога за блага его ближнему, тот обязан и любить его. Тем более, следовательно, мы должны благодарить за блага, ниспосланные нам самим.

Дабы проводить нам жизнь тихую и безмятежную.

Так как вероятным было то, что душа христианина смущалась тем, что во время совершения таинств повелевалось молиться за неверных царей, то апостол предлагает и выгоду, чтобы хотя бы таким образом склонить к принятию увещания. Их спасение, говорит, приносит для нас успокоение: они ведут войну, чтобы мы были в безопасности. Итак, будет ли с чем сообразно, если они из-за нашей безопасности подвергаются опасностям, а мы не хотим открыть и губ – помолиться на них?

Во всяком благочестии и чистоте.

Эти слова прибавил апостол потому, что для многих жизнь мирная, не возмущаемая бранями, служит поводом к одним утехам и взаимным неудовольствиям, от которых рождаются и неправые догматы. «Дабы проводить нам жизнь», говорит, не в утехах и взаимных оскорблениях, но «во всяком благочестии»: во «всяком”, не только правоверии чистейшем, свободном от всяких ересей, но и в жизни по вере; ибо есть нечестие и жизнью являемое, о коем говорится: «они говорят, что знают Бога, а делами отрекаются» (Тит. 1:16). Равным образом «дабы проводить… жизнь во всякой чистоте» означает: жить не только в воздержании от дел плотской похоти, но и во всякой добродетели. Итак, нам, когда наслаждаемся внешним миром, должно иметь мир в душе, живя в благочестии и чистоте: ибо в таком случае и будем мы жить жизнью воистину мирной и безмятежной. Есть три рода браней, возмущающих мир: со стороны варваров, со стороны наветников, с нами живущих в одном месте, и со стороны страстей, внутри восстающих на нас. Брань варварскую прекращает бодрость и мужество царей, которым и мы должны содействовать молитвами своими, усмирять ту, которая идет от ненавидящих нас – кроткой уступчивостью и молитвами, как дал пример пророк Давид, говоря: «с ненавидящими мир я был мирен” (Пс. 119:6-7), и: «они враждуют на меня, а я молюсь» (Пс. 108:4) – а ту, которая восстает внутри нас самих, – всеми оружиями правды.

1Тим. 2:3. Ибо это хорошо и угодно Спасителю нашему Богу.

На что указывает слово: «это” ? На то, что молиться должно за всех, как за неверных, так и за еретиков. Это и по природе «хорошо”, потому что все мы одной и той же природы, да и Богу «угодно”.

1Тим. 2:4. Который хочет, чтобы все люди спаслись и достигли познания истины.

Если Он хочет, чтобы все люди спаслись, желай и ты, и подражай Богу; и если желаешь этого, то молись. Но если Он Сам хочет, то какая, спросишь, нужда в молитве с моей стороны? Это приносит им много пользы, ибо располагает их к любви, тебя не допускает до ожесточения, и их, очень вероятно, снова привлечет к вере. Знай, что спасение от веры. «И достигли познания истины», то есть веры в Него; ибо это – единственная истина.

1Тим. 2:5. Ибо един Бог, един и посредник между Богом и человеками, человек Христос Иисус.

Сказав: Бог хочет, чтобы все спаслись, он подтверждает, говоря, что именно для этого Он и послал посредником Сына Своего, чтобы Он примирил Его с людьми. Итак, почему же не все спасены? Потому что не хотят. Сказав же: «един Бог”, он говорит это для противопоставления не Сыну, а идолам. Что Сын есть Бог, это ясно из того, что Он посредник: так как посредник должен приобщаться обеим сторонам, по отношению к которым Он есть посредник. Итак, поскольку Сын – посредник между Богом и людьми, то Он принадлежит той и другой стороне, есть Бог и человек, – один в двух естествах, не только Бог, потому что Его не приняли бы те, за которых Он должен быть посредником, И не только человек, потому что Ему надлежало беседовать с Богом. Не сказал же явно о Божественности Христа потому, что тогда господствовало многобожие, чтобы не подумали, что и он вводит многих богов; даже, когда говорится: «един” и «един”, не должно соединять эти слова и говорить: два, но: один и один: такова осмотрительность в Писании. Поэтому он не упоминал даже о Духе, чтобы не показаться многобожником.

1Тим. 2:6. Предавший Себя для искупления всех.

И за язычников. Подлинно Он умер за всех, ужели же ты не согласишься молиться за них? Обрати внимание на выражение: «предавший Себя». Это против ариан, которые говорили, что Он предан был против воли. Что значит «искупление»? Тварь должна была погибнуть, но за нее Он предал Себя.

[Таково было] в свое время свидетельство.

То есть чрез свидетельство Сын сделался искуплением. Или, объясняя это, апостол говорит теперь: искуплением я называю свидетельство, то есть Его страдание. Ибо Он пришел свидетельствовать об истине даже до смерти. Он открыл Отца, истинное учение и Сам проводил истинно ангельскую жизнь.

1Тим. 2:7. Для которого я поставлен проповедником и Апостолом.

К этому свидетельству я приставлен проповедником, чтобы проповедовать о нем, то есть о кресте и смерти Христа. И поставлен не просто проповедником, чтобы проповедовать в одном каком месте, но и апостолом, чтобы обходить всюду с проповедью. Подлинно, велико звание апостола, поэтому он и называет себя так.

Истину говорю во Христе, не лгу, – учителем язычников.

Апостол убеждает в достоверности своих слов. Так как прочие апостолы не обнаруживали усердия к тому, отчасти потому, что боялись язычников, отчасти потому, что презирали их, то я, говорит, поистине избран быть учителем язычников. Если, таким образом, Сын Божий умер за язычников, а я их – учитель, то ты не можешь отказываться от молитвы за них.

В вере и истине.

Смотри, опять – «в вере”. Не в силлогизмах, говорит, или логических доказательствах, но в вере. Потом, чтобы ты не подумал, что в этом заключается обман, он прибавил: «в… истине». Ибо не ложь – то, что преподается и чему учат в вере, напротив, преподается то в истине.

1Тим. 2:8. Итак желаю, чтобы на всяком месте произносили молитвы мужи.

Как же Христос запрещает молиться на всяком месте? Так Он советует не делать этого на площадях, а повелевает входить для молитвы в комнату (Мф. 6:6). Нет, Христос не запрещает молиться на всяком месте, а научает не делать этого из тщеславия, напоказ. Он напомнил только о комнате, подобно тому, как в изречении «пусть левая рука твоя не знает, что делает правая» (Мф. 6:3). Он говорит не о руках, но указывает на чрезвычайную важность творить милостыню без тщеславия. Поэтому и Павел желает, чтобы мужчины молились на всяком месте, так как Христос не запретил этого. Сказал же он это для противопоставления молитве иудейской. Ибо молитва совершалась у них в одном месте, то есть в Храме Иерусалимском. А у нас не так: благодать беспредельна, и как молится христианин за всех, так и на всяком месте.

Воздевая чистые руки.

Не о месте молитвы должно рассуждать со всею тщательностью, а об образе ее. Ибо он требует рук чистых от любостяжания, хищения, убийств, язв, – рук полных милостыни.

Без гнева и сомнения.

То есть без злопамятства и возбуждения против брата своего. Апостол учит, чтобы молящийся молился без сомнения и колебания в мыслях, получит или не получит, чего просит. Как же это бывает? Отвечает: если ты не просишь ничего противного Его воле, – ничего недостойного Царя, но просишь всего духовного, с чистыми руками и без гнева.

1Тим. 2:9. Чтобы также и жены.

Желаю, говорит, чтобы и женщины без гнева и размышления воздевали чистые руки, не оскверненные грабительством и корыстолюбием. Ибо когда жена принуждает своего мужа доставлять ей драгоценные камни и золотые украшения, а он похищает чужое, то и она, конечно, похищает.

В приличном одеянии, со стыдливостью и целомудрием, украшали себя.

От женщин апостол требует чего-то большего, именно: одевать себя прилично, а не изысканно; потому что последнее считается неблагопристойным. Украшением называет такое платье, которое со всех сторон одевает и прикрывает, а не бесстыдно обнажает. Ибо он прибавляет: «со стыдливостью и целомудрием».

Не плетением [волос], не золотом, не жемчугом, не многоценною одеждою,

1Тим. 2:10. но добрыми делами, как прилично женам, посвящающим себя благочестию.

Ведь ты идешь молиться, а не плясать. Зачем же ты выдумываешь плетение волос на голове, завив локоны, драгоценные камни одни привесив, другими окружив себя со всех сторон, а третьи приделав к обуви, – что это, как не крайний позор? И это не чрез слезы ли бедных, вдов и сирот? Ты лишаешь вдову бедной, простой одежды, чтобы попирать ногами жемчуг! Ужели не велико еще долготерпение Божие? Ты пошла с намерением просить отпущения грехов, а украшаешь себя так, как будто выходишь на сцену! Прекрасно, действительно, сокрушение сердечное и Бог, без сомнения, услышит тебя, обливающуюся слезами бедняков. Если же Павел запрещает то, что служит только признаком богатства, то еще более – то, что относится к излишней суетности, как, например, натирание щек, подкрашивание глаз, изнеженный голос, влажный взгляд и прочее.

1Тим. 2:11. Жена да учится в безмолвии, со всякою покорностью.

Женщина должна соблюдать приличие не только во внешнем виде и одежде, но и в голосе. Она по его словам, не должна говорить даже и о духовном, но должна только учиться. Для нее будет лучше, если она будет хранить молчание.

1Тим. 2:12. А учить жене не позволяю, ни властвовать над мужем, но быть в безмолвии.

Апостол отнимает у женщины всякий повод к разговорам в церкви. Ибо после того, как он повелел им молчать, чтобы под благовидным предлогом учительства не разговаривали, – сказал: да не учат; потому что это давало бы им власть и первенство над мужем. Между тем жене повелевается быть в подчинении. «К мужу твоему, – сказано, – влечение твое» (Бут. 3:16). Так ей прилично хранить молчание. Чрез молчание она лучше всего покажет свое подчинение. Знай, однако ж, что апостол не вообще запрещает учить женщинам, но только в церкви; а вне церкви это ей не запрещается. Так Прискилла оглашала здравым учением Аполлоса; так верной жене не запрещено оглашать неверного мужа.

1Тим. 2:13. Ибо прежде создан Адам, а потом Ева.

Поскольку, говорит, в самом создании род мужеский удостоен первенства, а Ева создана второй, то должны после сего и все жены иметь второстепенные места после мужей и подчиняться им. Ибо сила того, что тогда совершено по отношению к Адаму и Еве, простирается на весь род мужеский и женский.

1Тим. 2:14. И не Адам прельщен; но жена, прельстившись, впала в преступление.

Почему говорит апостол, что Адам не прельстился? Потому, что и Писание не говорит этого, напротив, жена сказала: «змей обольстил меня» (Бут. 3:13), а Адам не говорит: жена прельстила меня, но: «она дала мне» (Бут. 3:12). Не одно и то же – быть обольщенным от зверя – раба и подчиненного. Поэтому последнее и есть собственно обольщение. Итак, в сравнении с женщиной апостол говорит об Адаме, что он не прельстился. Адам даже и не видел, «что дерево хорошо для пищи» (Бут. 3:6), но жена увидела и прельстилась, а потом дала и мужу своему. Таким образом, она была увлечена страстью, а он подчинился жене. Итак, апостол говорит: учила однажды жена, и все ниспровергла; поэтому пусть не учит этот род: он легок, легко восприимчив, легко обольстим. Смотри, не сказал апостол: Ева обольщена, но: «жена”, разумея под этим именем женскую природу. Подобно тому как чрез Адама вся природа сделалась смертной, так и чрез Еву перешло на всех женщин легкомыслие; по причине этого легкомыслия и преступление имело место прежде в самой Еве.

1Тим. 2:15. Впрочем спасется через чадородие.

Кто? Ева? Нет, но женщина, то есть женский пол. Не унывайте, говорит, женщины: дал вам Бог средство спасения, – деторождение, то есть доброе воспитание рожденных; ибо не родить только, но и воспитать должно. И это есть настоящее деторождение, иначе же это не деторождение, а деторастление. Итак, что же девы? Что же вдовы? Они совсем погибли? Нет, не то говорит апостол, что они не спасутся собственной добродетелью, а что воспитание детей способствует спасению жен. Жена добродетельная воспитает и детей в добродетели. Присущая ей добродетель чрез воспитание переходит и в детей. Следовательно и девица добродетельная несомненно спасается. Мне кажется, что апостол, запретив выше женам учить в церкви теперь в утешение дает им, кого учить. Если, в самом деле, хочешь учить, – учи своих детей. Некоторые, впрочем, неизвестно почему, деторождение поняли, как рождение, бывшее от Пресвятой Богородицы. Она, говорят, родивши Спасителя, спасла жен. Но так же понимание несообразно с последующею за сим речью. Ибо слушай.

Если пребудет в вере. ²

То есть дети, если они сохранят святую веру и догматы.

И любви.

То есть пребудут в правой жизни. Ибо недостаточно веры: начало и источник правой жизни – любовь.

И в святости с целомудрием.

Под «святостью» апостол разумеет чистоту тела. Но поскольку не все девы, то и прибавил: «с целомудрием». Ибо целомудрие не отрицается у тех, которые живут в законном браке. Или просто целомудрием называет чистоту. А что, если порочная мать воспитает детей хорошо? Это хотя и невероятно, однако, если случится, она получит награду за них. А что, если хорошая мать худо воспитает детей? Если она не заботилась и потворствовала им, понесет участь Илия. Если же, несмотря на все заботы и страдания, не могла сделать их лучшими, что бывает редко, все-таки она получит награду за свои труды, так как и Сын Божий, несмотря на все дела и учение Свое, немного, однако, имел верующих.

* * *

² Блж. Феофилакт читает: «пребудут».

 

Глава третья

1Тим. 3:1. Верно слово.

Так как было сомнительно, что матери могут пожинать плоды добродетели своих детей, то апостол говорит: «верно слово», то есть не ложно сказанное и пусть никто не сомневается.

Если кто епископства желает, доброго дела желает.

Наставление, предписываемое Тимофею касательно епископа, относится к епископам всей вселенной. Если кто, говорит, ищет епископства, я не препятствую; ибо он желает доброго дела. Пусть же он ищет не одного начальства и власти, ибо и Моисей желал дела, а не начальства: он защитил несправедливо обиженного и наказал обидчика. Епископство так называется потому, что имеет надзор за всеми.

1Тим. 3:2. Но епископ должен быть непорочен.

То есть быть украшенным всеми добродетелями, чтобы ни сам себя, ни другие не порицали его. Поэтому, если кто сознает за собой грехи, пусть и не ищет такого звания, от которого удалил себя своими поступками. Ибо начальник должен быть светильником, чтобы все, смотря на него, просвещались и руководились его жизнью.

Одной жены муж.

Если человек, связанный узами брака, заботится о мирских делах, а епископ не должен заботиться о мирском, то как же апостол говорит: «одной жены муж»? Некоторые полагают, что он указал на безбрачие епископа. А если не это должно здесь разуметь, то – что он, имея жену, может жить, как будто не имея ее, то есть не подчиняясь ее желаниям. Говоря сие, апостол не законополагает, что епископ непременно должен быть женатым. Ибо как мог повелеть это говоривший: «желаю, чтобы все люди были, как и я» (1Кор. 7:7)? Но если бы по тогдашнему времени, говорит, и случилось это, то пусть он будет мужем одной жены. Это сказано также и ради иудеев, у которых дозволялось многоженство. Некоторые же без всякого основания полагали, что апостол говорит это относительно церкви, – именно говорят, чтобы епископ не переходил от церкви к церкви: потому что это есть любодеяние.

Трезв.

То есть быть осторожным, всегда неусыпным, внимательно-наблюдательным, чтобы все видеть и всегда быть готовым ко всякому нужному делу.

Целомудрен.

То есть поступать во всем благоразумно.

Благочинен, честен (κόσμιον). ³

То есть благолепно-честен.

Страннолюбив.

Ибо если он к одним только местным жителям приветлив, радушен и милостив, то пристрастен. Но ему следует к странникам быть еще более щедрым; ибо это очевиднее свидетельствует о его братолюбии.

Учителен.

Указанные пред сим качества требуют и от подчиненных, но более всего они должны принадлежать епископу.

1Тим. 3:3. Не пьяница.

Не о том говорит здесь апостол, кто упивается вином, но о бранчивом и заносчивом.

Не бийца.

Здесь идет речь не о тех, которые бьют руками, но о тех, которые безвременно возмущают совесть братии.

Не сварлив, не корыстолюбив, но тих, миролюбив, не сребролюбив.

Научает, как можно быть не пьяницей и не бийцей. Кто кроток, тот не будет сварлив. Так как выше сказал, что ему должно быть «страннолюбивым» (1Тим. 3:3), то теперь прибавляет: «не сребролюбив», показывая, что он будет страннолюбив, если не будет сребролюбив, и вместе научая, что под предлогом страннолюбия не должен он собирать сокровищ.

1Тим. 3:4. Хорошо управляющий домом своим.

Об этом говорят также и внешние писатели, что хороший домоправитель в скором времени может сделаться и хорошим правителем государства.

Детей содержащий в послушании со всякою честностью.

В собственном доме он должен показывать пример, ибо кто поверит, что чужого покорит себе тот, кто сына своего не умел удержать в зависимости? Как сделает чужих честными, когда своим кровным попустит жить нечестно? «Со всякою честностью» значит – и в слове, и в деле, и в одежде, – и притом пред всеми и во всякое время.

1Тим. 3:5. Ибо, кто не умеет управлять собственным домом, тот будет ли пещись о Церкви Божией?

Дом есть не что иное, как малая церковь. Поэтому, если он не может быть хорошим правителем того, что не велико, и легко определимо, и легко ведомо, то где ему управлять нравами и помыслами недомыслимыми стольких душ? Достоин внимания вопрос, почему апостол, предъявляя к мирянам такие требования: «умертвите земные члены ваши» (Кол. 3:5), и еще: «те, которые Христовы, распяли плоть» (Гал. 5:24), от епископа требует теперь меньшего, не соответствующего столь высокому званию, именно: быть не пьяницей, не бийцей и так далее. И Христос, повелевая взять крест свой, говорит: «пастырь добрый полагает душу свою за овец» (Ін. 10:11). Поэтому Павлу следовало требовать от епископа, чтобы он проводил почти ангельскую жизнь, чуждую страстей, приличную высоте его жизни. Послушай, что с такой строгостью в образе жизни немного можно было найти людей, между тем епископов требовалось много, которые бы предстоятельствовали в каждом городе. Поэтому апостол и требовал умеренной добродетели, которой можно было найти у многих. Но ныне, увы! Куда мы – епископы – упали, так что в нас не обретается и тени даже такой умеренной добродетели! Помилуй нас, Господи!

1Тим. 3:6. Не [должен быть] из новообращенных.

Апостол говорит здесь не о том, кто был юн возрастом, как юн был и Тимофей, что мы узнаем из слов Павла: «никто да не пренебрегает юностью твоею» (1Тим. 4:12), но о новообращенном. Ибо, говорит, «я насадил» (1Кор. 3:6). Так как многие из язычников обращались и крестились, то не сразу, говорит, новокрещенного возвышайте до такой власти.

Чтобы не возгордился и не подпал осуждению с диаволом.

Если кто, прежде чем быть исправным учеником, сделается учителем, тот, говорит, возгордится и подвергается тому же осуждению и наказанию; какому подвергается за свою гордость диавол.

1Тим. 3:7. Надлежит ему также иметь доброе свидетельство от внешних.

То есть от язычников, чтобы и они не порицали его за что-либо, а, напротив, уважали. Но что, если он покажется им хорошим, а на самом деле не будет таким? Это представит большое затруднение. Ибо враги порицают людей праведных. Впрочем, апостол выставляет на вид не одно это, но вместе с прочими добродетелями, говоря: «надлежит ему также иметь доброе свидетельство». А что, если они напрасно будут говорить о нем худо, чтобы оклеветать его? Этого не может быть: потому что человека безукоризненной жизни и они уважают. Они порицают учение его, а не жизнь, подобно как и апостолов они не называли любодеями и нечестивыми, но – обманщиками, что относилось к одной только проповеди. Если же встретится такой случай, что человека оклевещут ложно, все-таки его не должно поставлять в епископы. Ибо не должно быть того, чтобы чьи-либо души не освещались своим светильником. «Да светят, – говорит, – дела… ваши,.. чтобы… видели… люди» (Мф. 5:16) ⁴ . Если же должно иметь свидетельство от врагов, то тем более от друзей.

Чтобы не впасть в нарекание.

Имеет в виду поношение со стороны язычников, что может пресечь благотворное действие проповеди.

И сеть диавольскую (τοῦ διαβόλου).

Или что они скоро умертвят его, или что он будет впадать в те же самые грехи, в какие и они. Да и быть соблазном для многих – тоже сеть диавола.

1Тим. 3:8. Диаконы также.

Почему же апостол опустил пресвитеров? Потому что все, что он сказал о епископах, относится и к пресвитерам. Действительно, и они получили право учительства и предстоятельства в Церкви, и уступают епископам только в праве совершать рукоположение. Итак, говорит, и диаконы также, то есть должны иметь то же самое, именно: быть страннолюбивыми, кроткими, несварливыми, и прочее.

[Должны быть] честны.

Они должны, говорит, кроме сказанного, иметь и честность.

Не двоязычны.

То есть не лукавы, не хитры, не держа одно на уме, а говоря другое, – одно одним, а другое другим.

Не пристрастны к вину, не корыстолюбивы.

Не сказал: не пьяницы, потому что это уже крайне низко, но: «не пристрастны к вину». Ибо кое-кто, хотя и не упивается, однако пьет много и настроение души ослабляет. Древние, входя в святилище, совсем оставляли употребление вина. «Корыстолюбивый» – тот, кто не отказывается ни от какой выгоды, откуда бы она ни приходила. Принимай здесь «не корыстолюбивого» за неподкупного и несребролюбивого.

1Тим. 3:9. Хранящие таинство веры в чистой совести.

То есть с хранением правого догмата, имеющим и жизнь непорочную. Ибо чистая совесть бывает при непорочной жизни.

1Тим. 3:10. И таких надобно прежде испытывать, потом, если беспорочны, [допускать] до служения.

Как, говорит, относительно епископа я требовал, чтобы он был не новокрещен, так требую, чтобы и эти не были допускаемы до служения, не быв испытаны, но после того, как, быв довольно испытаны, окажутся безукоризненными: подобно тому, как новокупленному рабу никто не поручит распорядительной какой-либо должности, прежде чем он по времени окажет себя на то годным.

1Тим. 3:11. Равно и жены [их должны быть] честны.

Не о случайных каких-либо женщинах говорит апостол, но о диакониссах. Ибо сие служение очень нужно и полезно для Церкви. Если бы он говорил не о них, то какая нужда среди речи о мужчинах-диаконах говорить о женщинах?

Не клеветницы.

То есть не клеветницы, которые, как обычно старухам, ходят по домам и нашептывают одной про другую.

Трезвы.

То есть бодрствовать. Так как легок и удобопрельстим род сей, то не должно, говорит, им дремать, но быть бодрыми и бдительными.

Верны во всем.

То есть стойки и в слове, и в делах.

1Тим. 3:12. Диакон должен быть муж одной жены.

Видишь ли, что и от диаконов апостол требует той же самой добродетели, какой требовал и от епископов. Ибо и они одинаково должны быть чисты и непорочны.

Хорошо управляющий детьми и домом своим.

Везде он говорит об управлении детьми, чтобы прочие не имели повода к соблазну.

1Тим. 3:13. Ибо хорошо служившие приготовляют себе высшую степень и великое дерзновение в вере во Христа Иисуса.

«Степень”, то есть успех. Ибо те, которые показали себя трезвенными в низших должностях, скоро достигнут и высших, чтобы иметь великое дерзновение в вере; то есть чтобы быть более славными не в мирских достоинствах, не в богатстве, но в вере, то есть во всех словах и делах по вере. Так те, кто хорошо исполнял обязанности диакона, были потом славны и на степенях пресвитерства и епископства.

1Тим. 3:14-15. Сие пишу тебе, надеясь вскоре придти к тебе, чтобы, если замедлю, ты знал, как должно поступать в доме Божием.

Дабы чрез то, что делает ему наставление касательно таких предметов, не повергнуть ученика в скорбь, как будто Павел более не увидится с ним, – он говорит: не потому я пишу это, что уже больше не приду; напротив, я приду. Впрочем, если случится, что замедлю, ты должен иметь образец, как подобает тебе жить. Прекрасно апостол сказал: «надеясь”. Так как, водимый Духом, он не знал, куда должно идти, то справедливо он сомневается и относительно своего прихода к Тимофею.

Который есть Церковь Бога живаго.

Не говори, что Церковь люди собрали. Она есть дело Бога, – Бога живого и страшного, а не мертвого и немощного, каковы боги эллинов.

Столп и утверждение истины.

Апостол сравнивает здесь с иудейским храмом Церковь и говорит, что тот подлинно был образом и тенью, как например, звонки, дорогие украшения и первосвященник с жертвами. А Церковь есть истины утверждение. Ибо все, в ней совершаемое, истинно, а не образно, каково то, что в церкви подзаконной: вместо звонков в ней блистательная проповедь; вместо дорогих украшений, одежд священных – преславная жизнь, богатая внутренними плодами; Первосвященник в ней – Сын Божий; великая жертва – Божественное Тело Его.

1Тим. 3:16. И беспрекословно – великая благочестия тайна.

Домостроительство нашего спасения есть тайна. Сия тайна «великая”, тайна «благочестия»: ибо она выше всякого сомнения. Что же это за тайна, которую все знают? Весьма многие, но не все. Если же и все знают, то ныне, а прежде не все знали. Притом знают все, что Бог воплотился, а как воплотился, – это сокрыто, и потому – тайна. Обрати же внимание, какова к нам любовь Божия, если Он всецело открыл нам тайну Свою.

Бог явился во плоти.

Так как Павел, давая наставление о священниках, ничего не сказал такого, что находится в книге Левит, – то, говорит, пусть никто не удивляется, если я не рассуждаю о таких маловажных вещах. Великое – наше, и ничего там такого нет. Здесь Бог явился. Каким образом? Во плоти; ибо по Божественности Он невидим.

Оправдал Себя в Духе.

Или говорит то, что совершив все для спасения людей, хотя Он и не убедил некоторых из непреклонных, однако оправдал Сам Себя, как исполнивший Свое дело; или – то, что Он не сотворил греха, «и не было лести в устах Его» (Іс. 53:9). И праведники по закону духом находились в рабстве. Ибо закон заключал в себе угрозы и наказания, а духа усыновления не имел. Господь же исполнил всякую правду в Духе Святом, будучи с Ним единосущен и имея Его в Себе по природе, а чрез Себя и нам даруя возможность оправдаться чрез Него. Ибо праведники по Евангелию, будучи духовными, далеко превосходят тех, которые некогда оправдывались в законе.

Показал Себя Ангелам.

О таинство! С нами и ангелы увидели Сына Божия, не видевши Его прежде. Ибо говорит Евангелие: «и… ангелы приступили и служили Ему» (Мф. 4:11). И не здесь только, но от самого рождения до вознесения они служили Ему. Во время рождения ангелы поют песнь Ему и благовествуют о Нем пастырям; и во время вознесения служат Ему.

Проповедан в народах, принят верою в мире.

«Проповедан в народах», находившихся в отчаянии и обольщении, и не только «проповедан», но и «принят верою в мире», что служит великим знамением силы Проповеданного и истины проповеди.

Вознесся во славе.

То есть на облаках, когда Ему служили и ангелы. Конечно, вознесся на небо не как Илия, как бы на небо, чтобы не сказать, что и самое вознесение есть слава.

* * *

³ Одному греческому слову в русском синодальном переводе соответствуют два.

⁴ Место это, как видно, приведено блж. Феофилактом не буквально.

 

Глава четвёртая

1Тим. 4:1. Дух же ясно говорит.

То есть очевидно, ясно и не прикровенно, как закон и пророки.

Что в последние времена отступят некоторые от веры.

Так как выше апостол сказал, что некоторые потерпели кораблекрушение в вере, то не удивляйся, говорит, что теперь некоторые придерживаются иудейских заблуждений. Будет время, когда считающие себя христианами будут творить дела еще худшие. Это апостол говорит не об иудеях, ибо они были в древние времена, как и в то время, а о маркионитах, энкратитах, манихеях и обо всех их такого рода сборищах.

Внимая духам обольстителям и учениям бесовским.

Ибо, внимая сим, они осуждали некоторые яства и брак. Впрочем, апостол разумеет при сем и все другие ереси; ибо все они от обольщения духов лжи и учения бесовского. Ясно же не упоминает о всех ересях здесь, чтобы тем не посеять их в душах людей: он указывает на ту ересь, которая уже получила начало, именно относительно яств и брака.

1Тим. 4:2-3. Через лицемерие лжесловесников.

То есть о чем они лжесловесят, не по неведению лжесловесят, но зная, что это ложно, притворно учат тому, как истинному.

Сожженных в совести своей, запрещающих вступать в брак.

То есть поскольку они знали за собой много нечистого, то совесть имела в них нажженные знаки их нечистой жизни, и потому порицала брак. Так как, если бы действительно чиста была их жизнь, то и совесть их была чиста и не порицала бы того, что Бог благословил. Подобно тому, как страдающий желудок осуждает пищу, тогда как сам внутри себя имеет дурные соки для пищеварения. Итак, что же? Мы разве не возбраняем вступать в брак? Никак. Но тех, кто не желает вступать в брак, направляем к хранению девства, внушая, что оно честнейшее; но отсюда не следует, что брак уже бесчестен, подобно тому, как из того, что золото честнейшее, не следует, что оно честнее честного, и лучшее – лучше хорошего, а не худого. Итак, могущий пусть берется за золото девства; а кто не может этого, пусть принимает серебро брака.

И употреблять в пищу то, что Бог сотворил, дабы верные и познавшие истину вкушали с благодарением⁵.

Что же? Разве для неверных не создал Бог брашен? Да, но они воздерживаются. Итак, что же? Ужели наслаждение не воспрещено? И очень, но не вкушение пищи. Ибо вкушение блюдет умеренность, а наслаждение не знает меры. Впрочем и наслаждение пищей не само по себе нечисто, но потому, что расслабляет душу предающихся ему. «И познавшие истину». Все иудейское было образом, а теперь царствует истина. Иудеям запрещено было многое (Лев. 11 и след.), не как нечистое, но чтобы искоренить наслаждение, – чтобы они, будучи приведены в стеснительное положение от многих запрещений, – стали закалать быков и овец и таким образом познали, каких богов изобрели себе египтяне. Итак, под истиной разумей или веру во Христа, или просто – ту истину, о которой тотчас будет речь.

1Тим. 4:4-5. Ибо всякое творение Божие хорошо.

Ибо «все, – сказано, – хорошо весьма» (Бут. 1:31). Сказав: «творение Божие», апостол обозначил все, что может быть употреблено в пищу, и таким образом уже ниспроверг заблуждение тех, которые вводят несотворенную материю и говорят, что из нее произошло все.

И ничто не предосудительно, если принимается с благодарением, потому что освящается словом Божиим и молитвою.

Если освящается что, то не значит ли это, что оно нечисто? Нет, апостол делает ограничение. Сперва он по существу говорит что нет ничего нечистого, потом с ограничением: допустим, говорит, что есть что-нибудь нечистое, но ты имеешь врачевство: осени крестным знамением, возблагодари, воздай славу Богу, – и нечистота исчезнет. Ибо благодарение все очищает; а неблагодарный сам нечист и скверен. Ужели таким образом мы можем очистить и идоложертвенное? Да, если мы не знаем, что это идоложертвенное. Если же мы знаем и вкушаем, то мы нечисты, потому, что мы нарушили закон, повелевающий не приобщаться в трапезе демонов. Следовательно, оскверняется произволение твое от преслушания, а пища по природе не бывает нечистой.

1Тим. 4:6. Внушая сие братиям, будешь добрый служитель Иисуса Христа.

«Сие» – что же именно? То, что есть «великая… тайна» (1Тим. 3:16), что удаляться таким образом от брака и брашен есть дело бесовское, и прочее, о чем апостол сказал выше. А что значит: «внушая»? То же, что и «советуя». Не сказал: приказывая, ибо здесь он нигде не обнаруживает своей власти.

Питаемый словами веры и добрым учением, которому ты последовал.

Сказал: сие предлагай другим. Теперь говорит: но и сам ты будь «питаем» теми же истинами, вращая их в уме своем и как бы переживая. Ибо непрестанное к ним внимание внушая, сказал он: «питаемый». Подобно тому, как мы каждый день принимаем пищу, так и словами о вере всегда питаться должно.

1Тим. 4:7. Негодных, же и бабьих басен отвращайся.

То есть напоминай своим о том, что я сказал, с развращенными же не вступай в состязание; ибо им нельзя принести пользы, кроме разве того случая, когда зародится соблазн, будто по нашему бессилию мы отказываемся от состязания с ними. «Баснями» апостол называет иудейские наблюдения, или потому, что они измышлены, или потому, что несвоевременны. Ибо представь, если бы человек лет тридцати прильнул к сосцам, как он был бы достоин посмеяния за безвременность? «Бабьими» называет потому, что это уже устарело. Скверными и нечистыми – потому, что составляет препятствие для веры. Ибо подчинять страху душу, которая стала выше всего этого, свойственно нечистым правилам.

А упражняй себя в благочестии.

То есть приучай себя к вере чистой и жизни праведной; потому что в этом состоит благочестие. Итак, нужно упражняться и постоянно трудиться; ибо кто упражняется в телесной гимнастике, тот без всякого состязания подвизается в этом до пота.

1Тим. 4:8. Ибо телесное упражнение мало полезно.

Некоторые полагают, что под постом разумеется телесное упражнение. Это неправда: пост есть духовное упражнение. Но под телесным упражнением он разумеет то, которое хотя требует больших трудов, однако мало приносит пользы и притом на время.

А благочестие на все полезно, имея обетование жизни настоящей и будущей.

Здесь, говорит, помогает человеку благочестие. Ибо не обличаемый совестью ни в чем худом и здесь веселится духом, имея верные обетования будущих благ, там же самым делом заживет истинной жизнью. Чрез сравнение апостол показывает превосходство благочестия.

1Тим. 4:9. Слово сие верно и всякого принятия достойно.

То есть слово сие истинно и достойно того, чтобы все принимали его, как несомненное. Какое же это слово? То, что благочестие и здесь, и там полезно. Всюду в послании апостол указывает на это, не имея нужды подтверждать, а просто возвещая, ибо слово было к Тимофею.

1Тим. 4:10. Ибо мы для того и трудимся и поношения терпим, что уповаем на Бога живаго.

Показывает, каково есть благочестие, в котором упражнялись сами апостолы, и удостоверяет, каким образом он имеет надежду на будущую жизнь, говоря: «для того», вместо: посему «и трудимся и поношение терпим». Ибо для чего нам изнурять себя, если бы мы не ожидали будущих благ, которые Бог живый даст нам после смерти? Здесь воины царские, перенесшие многие труды и опасности, часто не получают должного воздаяния, когда случится умереть царю; а наш Царь всегда жив, всегда и воздаст.

Который есть Спаситель всех человеков, а наипаче верных.

То есть всех Он хочет спасти – и здесь, и там. Большее же попечение Он прилагает здесь о верных. Если бы Он не был Спасителем их, то как они устояли бы против всех нападений? Этим апостол побуждает Тимофея к перенесению опасностей. Не унывай, говорит, имея такого Бога, и не проси себе помощи у других, но надейся на Него: жив Бог и Он есть Спаситель.

1Тим. 4:11. Проповедуй сие и учи.

Одни дела требуют учения, а другие – приказания. Так, что не должно красть, этому следует не мягко учить, а приказывать, то есть запрещать с особенной силой. Если же говорит о раздаянии имущества, или о девстве, или о том, как должно веровать, то этому необходимо учить. Поэтому апостол и употребляет оба выражения: «проповедуй… и учи». И иначе, когда мы делаем что-либо, зная, что это зло, – мы нуждаемся в приказании; когда – не зная того, нуждаемся в учении.

1Тим. 4:12. Никто да не пренебрегает юностью твоею.

Так как юность вследствие общего предрассудка сделалась чем-то легко презираемым, то ты, говорит апостол, повелевай властно, и никто не будет тебя презирать; ибо учитель не должен находиться в пренебрежении. Где же, таким образом, кротость? Там, где сам подвергается оскорблениям, он должен быть кротким; а где необходима строгость для спасения других, там он должен повелевать с полной властью. Или: покажи жизнь благоукрашенную добронравием, и не будет презираема юность твоя, а напротив, будет привлекать общее удивление. Поэтому апостол прибавляет и следующее.

Но будь образцом для верных.

То есть будь образцом в жизни, правилом наилучшей жизни,

В слове.

Чтобы говорить с удобством, иметь слово наготове или приготовленным.

В житии.

В обычной жизни и в церковном чине.

В любви.

Любовью, объемлющей всех.

В духе.

Или духовным настроением, или даром благодати, дабы не превозноситься этим даром.

В вере.

Верой правой и не колеблющейся, когда кто верит Богу и в том, что невозможно в естественном порядке.

В чистоте (ἐν ἁγνείᾳ – в непорочности).

То есть в девственной чистоте и целомудрии.

1Тим. 4:13. Доколе не приду, занимайся чтением.

Если Тимофею апостол повелевает заниматься чтением Священного Писания, то не должно ли и нам это делать? Сам Павел, несомненно, до конца жизни занимался чтением, внушая это и другим. Апостол утешает Тимофея, сказав: «доколе не приду», ибо это давало надежду, что он скоро увидит учителя, так как, осиротев, он, конечно, искал сердцем Павла. И вот еще для чего он сказал: «доколе не приду» – так как св. Тимофей, будучи молод, многого, конечно, не знал и имел нужду в присутствии учителя, чтобы узнать то от него; то апостол Павел говорит ему: пока не приду, читай Писания, и там найдешь нужные законоположения. А когда приду, передам тебе и прочее.

Наставлением.

То есть уговорами и ободрением чувствующих в себе упадок нравственной энергии.

Учением.

Обращенным ко всем и о всяком деле.

1Тим. 4:14. Не неради о пребывающем в тебе даровании⁶, которое дано тебе по пророчеству.

Здесь апостол говорит о даре учительства, который получил избранный епископ. «По пророчеству», то есть по повелению Святого Духа, как выше сказано.

С возложением рук священства.

То есть епископов. Ибо не священники рукополагали епископа. Смотри, какую удивительную силу имеет возложение священнических рук.

1Тим. 4:15. О сем заботься, в сем пребывай.

Часто наставляет его в одном и том же, желая показать, что епископу больше всего должно стараться об этом.

Дабы успех твой для всех был очевиден.

Не в жизни только, но и в слове учительском. Смотри, как великим и дивным желает он быть ему даже и в этом.

1Тим. 4:16. Вникай в себя и в учение.

То есть будь внимателен к самому себе и других учи.

Занимайся сим постоянно: ибо, так поступая, и себя спасешь и слушающих тебя.

Тот, кто питает себя словами учения, прежде сам извлекает пользу, потому что, уча других, он и себя приводит в умиление.

* * *

⁵ У блж. Феофилакта нет слов «с благодарением», хотя в некоторых списках его толкования оно встречается.

⁶ Слов «пребывающем в тебе» нет в тексте блж. Феофилакта.

 

Глава пятая

1Тим. 5:1. Старца не укоряй, но увещевай, как отца; младших, как братьев.⁷

Не о том говорит апостол, кто имеет в Церкви звание пресвитерское, а о всяком престарелом человеке. А если он имеет нужду в исправлении? В таком случае, говорит, ты поступай с ним, как с отцом.

1Тим. 5:2. Стариц, как матерей.

Так как обличение тяжело переносится, особенно когда молодой человек, обличает старого – тогда оно становится втройне безрассудным, поэтому, говорит, ты смягчай его кротостью.

Молодых, как сестер.

Так как этот возраст отличается большой смелостью и не переносит обличений, поэтому, говорит, должно смягчать их снисходительностью.

Со всякою чистотою.

Так как беседы с молодыми женщинами порождают подозрения, а между тем епископ должен беседовать и с ними, то ты, говорит, должен не только остерегаться греховного соединения, но не должен подавать и никакого повода к подозрению. Апостол заповедует это Тимофею не ради него, а ради нас, последующих епископов, чтобы мы остерегались подозрений.

1Тим. 5:3. Вдовиц почитай, истинных вдовиц.

Почему ничего не говорит о девах? Может быть потому, что тогда еще не было их там. Почитать же вдовиц он повелевает потому, что они не имеют мужей, которые бы заступались за них, а самое состояние их казалось зазорным и достойным порицания. Поэтому они должны пользоваться у священника большим уважением и больше всего, потому, что они достойны этого, как «истинные вдовицы». А какие это вдовицы? – увидишь дальше. Следовательно, можно не иметь мужа и еще не быть вдовой. Выражение «почитай» стоит вместо: будь к ним милосерден и доставляй им потребное.

1Тим. 5:4. Если же какая вдовица имеет детей или внучат, то они прежде пусть учатся почитать свою семью (εὐσεβεῖν).

То есть да учатся дети и внучата почитать свою мать, доставляя ей покой и содержание. Ибо εὐσεβεῖν – «благочестиво относиться» здесь означает – покоить мать или бабку на старости лет. Достоинство родителей есть божественное достоинство, так что покоить их значит быть благочестивым, и напротив, не покоить их на старости есть нечестие.

И воздавать должное родителям, ибо сие угодно Богу.

Воздать родителям, то есть матери или бабке. Обрати внимание на благоразумие Павла, как он трогает доброе чувство, именно чувство воздаяния родителям за их воспитание и возращение. К этому он прибавляет и основание: «ибо сие угодно Богу».

1Тим. 5:5. Истинная вдовица и одинокая надеется на Бога.

Сказав выше: почитай тех вдовиц, которые суть истинные вдовицы, а не тех, которые не истинные, то есть у которых есть кому заботиться о них, теперь он говорит, кто есть истинная вдовица: та, говорит, которая никого не имеет, кто бы о ней пекся, не имеет ни сына, ни внука, и на Бога возложила все упование. Вот о какой следует иметь попечение, вот о какой милосердовать, доставляя ей все потребное.

И пребывает в молениях и молитвах день и ночь.

И справедливо. Ибо, не имея никого другого, она прибегает к Богу. Так как, вероятно, они печалились вследствие того, что совершенно не имели покровителей, то апостол утешает их тем, что взамен всего они имеют Бога. Если имеет награду та, которая воспитывает своих детей, то не умалено и твое достоинство тем, что ты не имеешь детей.

1Тим. 5:6. А сластолюбивая (σπαταλῶσα) заживо умерла.

Так как многие женщины избирают вдовство для того, чтобы с большей независимостью делать приятное себе, то он говорит: сластолюбивая (σπαταλῶσα) женщина, хотя она по видимости и живет этой чувственной жизнью, по духу же умерла. Но если женщине непозволительно предаваться наслаждениям, где во всяком случае и природа, и возраст часто оказываются немощными, то что скажут сластолюбивые мужчины?

1Тим. 5:7. И сие внушай им, чтобы были беспорочны.

Видишь, что он желает, чтобы это было законом. Не на произвол оставляет, поблажать утехам или нет, но запрещает это, как грех. Ибо такое значение имеет слово «внушай» (παράγγελλε), оно стоит вместо: со всею строгостью запрещай дерзать на это.

1Тим. 5:8. Если же кто о своих и особенно о домашних не печется.

Сластолюбивая женщина, говорит, потому уже умерла и погибла, что всю заботу употребляет на себя. Между тем должно заботиться «о своих», то есть верных, «и особенно о домашних», то есть принадлежащих к роду, разумеет всякую заботу – и о душе, и о теле.

Тот отрекся от веры.

Почему? Потому что дела его такие не суть дела верующего. Если бы он веровал в Бога, то слушался бы слов Его: «от единокровного своего не укрывайся» (Іс. 58:7). Говорят, что «они говорят, что знают Бога, а делами отрекаются» (Тит. 1:16).

И хуже неверного.

Потому что последний если и презирает чужих, то по крайней мере не презирает близких себе, конечно, побуждаемый природой; А он нарушает и закон Божий, и закон природы, и поступает несправедливо. Кто же поверит, что такой человек может быть милостивым к чужим? А если он действительно милостив к чужим, то не тщеславие ли это? Поразмысли: если хуже неверного тот, кто не заботится о домашних, то куда причислить того, кто обижает своих? Ведь всякому для спасения недостаточно своей собственной добродетели, если он, сам будучи добродетелен, не учит и не убеждает быть таковыми своих родственников.

1Тим. 5:9. Вдовица должна быть избираема не менее, как шестидесятилетняя, бывшая женою одного мужа.

Так как выше апостол сказал, что сластолюбивая женщина и не заботящаяся о своих домашних недостойна быть в числе вдов, то теперь он учит нас, что она должна иметь. На первом месте апостол ставит определенно ее лета, а причину этого указывает после. Впрочем, он не просто за один возраст одобряет шестидесятилетнюю; ибо и таковая может оказаться недостойной. Потом апостол требует от нее единобрачия, как знака ее степенной честности и любви к целомудрию.

1Тим. 5:10. Известная по добрым, делам.

Это и есть то, что делает ее достойной в числе вдов. Затем апостол перечисляет, в частности, ее дела.

Если она воспитала детей.

Воспитание детей не в том состоит, чтобы просто кормить детей, а воспитать, как должно, подобно тому, как и выше сказал: «если пребудет в вере и любви и в святости» (1Тим. 2:15).

Принимала странников.⁸

Видишь ли, что благодеяния своим он ставит выше благодеяний к чужим людям? Сказав прежде: «если она воспитала детей», потом уже прибавляет: «принимала странников». Хотя бы какая-нибудь вдовица и имела недостаток в чем-либо, все же она имеет дом, живет не на открытом воздухе.

Умывала ноги святым.

Сказал это потому, что многие вдовицы хотя и принимают странников, но не служат им сами, а служат их служанки. Поэтому, желая, чтобы вдовица была деятельна и не ленилась, он повелевает ей служить самой: леность свойственна женщине более изнеженной. Кроме того, чтобы какая-нибудь вдовица, по нежеланию принимать странников, не оправдывалась совершенной бедностью, будто у нее нет никаких средств для этого, апостол говорит: для того, чтобы умыть ноги, нет нужды в больших издержках и богатстве. А «святые» – все те, которые имеют правую веру и живут благочестиво, хотя бы и не творили знамений.

Помогала бедствующим.

Деньгами, заступлением и посредничеством.

И была усердна ко всякому доброму делу.

Например, если сама не могла сделать, по крайней мере принимала участие в делах другой, прислуживала. Апостол побуждает вдовицу нести телесное послушание – постелить, например, постель, успокоить, к чему наиболее способны женщины.

1Тим. 5:11. Молодых же вдовиц не принимай.

Почему апостол ничего не заповедует относительно возраста дев, не смотря на то, что подвиг этот был гораздо важнее? Несомненно потому, что такой подвиг есть подвиг возвышенного душевного настроения и великого усердия. Напротив, когда апостол требует от дев непрестанного служения Господу в безмолвии и попечения о Господнем, тут он предъявляет и требует от них великой тщательности. Отсюда же становится очевидным и самое определение возраста жизни. Притом молодые вдовицы сами подали повод к такому постановлению тем, что не выдержали вдовства; между тем среди дев ничего подобного не было.

Ибо они, впадая в роскошь в противность Христу, желают вступать в брак.

То есть когда обесчувствеют, расслабеют и возгордятся против Христа, не желая иметь Его своим Женихом, тогда, наконец, они вступают в брак; ибо избрали вдовство легкомысленно. Обрати внимание на то, что и вдова также имеет Христа своим Женихом, как и дева.

1Тим. 5:12. Они подлежат осуждению, потому что отвергли прежнюю веру.

Верой апостол называет обет. Нарушили, говорит, договор со Христом, и за то подлежат осуждению.

1Тим. 5:13. Притом же они, будучи праздны, приучаются ходить по домам.

Кроме упомянутого уже осуждения за грехи, они виновны еще в другом, именно в том, что приучаются к праздности, потому что ходят по домам. А праздность научает всякому злу. Следовательно, праздность неприлична не только мужчинам, но и женщинам.

И [бывают] не только праздны, но и болтливы, любопытны, и говорят, чего не должно.

Справедливо. Ибо, ходя по домам, они ничего другого не делают, как переносят сплетни от одной к другой, от этой к той, и, выведывая обо всем, необходимо впадают в любопытство, а говоря всем обо всем, впадают в болтливость.

1Тим. 5:14. Итак я желаю, чтобы молодые вдовы вступали в брак, рождали детей, управляли домом.

Преимущественно, говорит, я желал чтобы они не нарушали обетов. Так как они сами желают брака, то и я, снисходя им, хочу этого. Ибо лучше им «управлять домом», то есть иметь попечение о своем доме и нести труды и заботы о нем, чем, ходя по домам, болтать и проводить время в праздности. Сказав: «рождали детей», апостол показал, что для чадородия должно вступать в брак, чтобы многих привести к Богу.

И не подавали противнику никакого повода к злоречию.

1Тим. 5:15. Ибо некоторые уже совратились вслед сатаны.

Так как сказал: «чтобы… управляли домом», то, чтобы не показалось, что он дает им свободу предаваться сластям житейским, прибавил: «не подавали… никакого повода к злоречию». Так, говорит, заботься о доме, чтобы не повредить душе. Сверх того, здесь апостол совершенно ясно указывает цель, для чего делает молодым вдовам такое снисхождение. Для того, говорит, чтобы не дать диаволу повода насмеяться над ними, если они, став невестами Христовыми, потом, по свойственному молодости непостоянству, впадут в нечистые дела. Для того веду их под иго брака, чтобы, не имея времени и покоя, они не имели возможностей наделать кучу вышепоказанных недобрых дел.

1Тим. 5:16. Если какой верный или верная имеет вдов, то должны их довольствовать.

Ибо вдовы верных не должны были получать пропитание от неверных, чтобы не казалось, будто имеют в них нужду. Выражением должны их довольствовать» апостол указал на достаточное удовлетворение нужды, а не на роскошь.

И не обременять Церкви, чтобы она могла довольствовать истинных вдовиц.

Таким образом, верные, питающие своих вдов, вместе помогают и вдовам церковным, именно тем, что Церковь не обременяется и вследствие этого лучше может довольствовать тех, которых она питает, именно истинных вдов, то есть совершенно беззащитных и одиноких.

1Тим. 5:17. Достойно начальствующим (προεστῶτες) пресвитерам должно оказывать сугубую честь, особенно тем, которые трудятся в слове и учении.

Кто достойно начальствует – этому учит Господь, говоря: «пастырь добрый полагает жизнь свою» (Ін. 10:11), ничего не щадя ради попечения об овцах. Честью апостол называет доставление всего необходимого, как видно из последующего. Ибо учители в изобилии должны иметь необходимое, дабы, ничем не развлекаемые, заботились об учении. Так жили и левиты в Ветхом Завете. «Сугубую» честь, или по отношению к вдовицам, или по отношению к диаконам, или просто – сугубую честь, то есть великую. Где же говорящие, будто не нужны слова, а нужна жизнь? Пусть они послушают теперь Павла, как он слово ценит больше всего, говоря: сие нужно нам, равно как и другое. Ибо когда речь идет о догматах, тогда какую имеет тут силу жизнь? Слова же апостол требует не хвастливого, но исполненного силы Писания и разума, хотя бы оно и просто произносилось.

1Тим. 5:18. Ибо Писание говорит: не заграждай рта у вола молотящего; и: трудящийся достоин награды своей (Повт. 25:4, Мф. 10:10).

Приводит свидетельства – одно из закона, другое свидетельство Христа. В том и другом смотри, какой труд требуется от учителя. Молотить – это самый тяжелый труд: и учитель также должен быть готов ко всякого рода трудам, нуждам и огорчениям. Выражением «трудящийся» апостол показывает, что не должно искать неги и покоя. «Трудящийся достоин награды своей», или пищи. Этими словами апостол указывает на благосостояние: ибо если трудящийся достоин награды, то тем более пищи. Но нетрудящийся – недостоин.

1Тим. 5:19. Обвинение на пресвитера не иначе принимай, как при двух или трех свидетелях.

Неужели на молодого должно принимать обвинение, а на другого кого-либо нет? Напротив, апостол как бы так говорит: ни на кого, а особенно на пресвитера. Не сказал: не обвиняй, но: даже совсем «не… принимай… обвинения». Ибо по самому возрасту они погрешают меньше юношей. Пресвитером апостол называет здесь человека, достигшего старости. Так как многие обвиняются по подозрению, то по древнему закону должно, говорит, чтобы были свидетели, обличающие виновного. Но что, если они солгут? Это редко случается, и на суде это может быть обнаружено. Хорошо бы иметь по крайней мере двух свидетелей, потому что грехи совершаются тайно. А что, если грехи будут явны, свидетелей же не будет, а только худое мнение? Об этом выше апостол сказал: «надлежит ему также иметь доброе свидетельство от внешних» (1Тим. 3:7).

1Тим. 5:20. Согрешающих обличай перед всеми, чтобы и прочие страх имели.

То есть тех, которые упорствуют в грехе и которых найдешь по тщательном исследовании, обличай сильно и строго, не для удовлетворения своему гневу, но чтобы прочие страхом вразумлялись. Ибо епископу должно быть и страшным. Ибо как бывает вредно осуждать необдуманно, так гибельно и не обличать виновных, потому что чрез это распространяется греховная болезнь на многих. Как же Господь сказал в Евангелии: «если же согрешит против тебя брат твой, пойди и обличи его между тобою и им одним» (Мф. 18:15)? Но Господь же повелевает и обличать пред обществом упорствующего во грехе. Итак, что же? Не произведет ли обличение пред обществом соблазна? Напротив, больше бывает соблазна, когда не обличают всем известного грешника. Поэтому и Бог, выставляя как бы на вид, наказал фараона (Вих. 14:4), Навуходоносора (Дан. 4) и многих других, с целью вразумить живущих на земле людей.

1Тим. 5:21. Пред Богом и Господом Иисусом Христом и избранными Ангелами заклинаю тебя.

Сказав о многом в вышеприведенных словах, теперь начинает говорить в суде и при этом весьма страшно заклинает Тимофея. Он не постыдился даже и Тимофея охранить таким увещанием. Ибо если о себе сказал: «чтобы, проповедуя другим, самому не оказаться недостойным» (1Кор. 9:27), то тем более не постыдился сказать сие о Тимофее. Призывает же он во свидетели Отца и Сына для того, чтобы в грядущий судный день, если бы что-нибудь совершилось вопреки долга, ему остаться правым, так как он строго увещевал его. Для чего он присоединяет еще ангелов? Для того, что в день суда ангелы будут торжественно сопровождать Господа. И у нас есть обычай брать во свидетели и важных, и незначительных лиц. И Иаков берет во свидетели Бога и холм. И Моисей говорит: «свидетельствуюсь… небом и землею» (Повт. 4:26). Ибо так милостив к нам Бог, что принимает и рабов, приводимых вместе с Ним во свидетели. «Избранными» же ангелов назвал потому, что и демоны – ангелы, но отверженные.

Сохранить сие без предубеждения, ничего не делая по пристрастию.

То есть будь ровен к тем, о коих идет суд, чтобы не было предварительного решения, то есть чтобы никто не предубедил тебя и, наперед привлекая тебя к себе, не расположил тебя произнести суд и постановить решение. Ничего не делай «по пристрастию», склоняясь на одну сторону. Как бы так говорилось: приглашает тебя одна сторона помочь ей; так ты не делай по сему приглашению.

1Тим. 5:22. Рук ни на кого не возлагай поспешно.

Апостол дошел и до главнейшего, чем преимущественно держится церковь, то есть до хиротонии и говорит: «не возлагай поспешно», то есть не по первом и не по третьем испытании, но неоднократно и тщательно исследовав, так как это дело не безопасно. А каким образом? – Слушай.

И не делайся участником в чужих грехах.

Так как ты виновник того, что совершит он в будущем, то поэтому ты становишься участником как благих его дел, так и греховных. Но ты виновен и за прежние его грехи, потому что презрел их и сделал тьму светом, а не дал ему оплакать их и придти в состояние сокрушения.

Храни себя чистым.

Здесь о целомудрии дает ему урок.

1Тим. 5:23. Впредь пей не [одну] воду, но употребляй немного вина, ради желудка твоего и частых твоих недугов.

Видишь ли, что, имея сколько недугов, Тимофей еще истощал себя употреблением воды? Научись же и ты не огорчаться, когда кто-нибудь дает наставления относительно воздержания, ибо и Тимофею, который столько времени употреблял воду, так что часто стал подвергаться недугам, Павел дает заповедь о воздержании, и не просто сказал: «употребляй… вино», но ограничил сие употребление, прибавил: «немного». Для здоровья, говорит, а не для удовольствия. Ибо юность горяча, и от вина скоро приходит в движение. Почему же не исцелил его Павел, который «платками» своими воскрешал мертвых (Деян.19:12)? Чтобы мы, когда и теперь видим святых людей, подверженных недугам, не соблазнялись и не думали, будто древние выше нашего естества, но верили, что и они люди, подобные нам; наконец, чтобы и сам Тимофей не возгордился своей добродетелью. Об этом пространнее сказано у святого Иоанна Златоуста, в начале так называемой книги проповедей “О статуях”. Но кажется, Тимофей от природы был болезненный человек, подвергался недугам не желудка только, но и других частей, поэтому апостол и прибавил: «и частых твоих недугов».

1Тим. 5:24. Грехи некоторых людей явны и прямо ведут к осуждению, а некоторых открываются впоследствии.

Так как апостол, рассуждая о хиротонии, сказал: «не делайся участником в чужих грехах» (1Тим. 5:22), то справедливо Тимофей мог так возразить: но что же я буду делать, если я не знаю? Отвечая на это, апостол говорит: некоторые грешат явно и открыто, что приводит их на суд, то есть вследствие этого их уже осуждают и презрение к ним идет впереди их, о чем уже знаешь и ты. Грехи же других людей не вдруг делаются явными, но ты можешь открыть их при расследовании. На это он намекает выражением: «впоследствии». Таким образом, тебе надлежит остерегаться и их при рукоположении. Или же – хотя они и укроются здесь, и ты рукоположишь их, не имея против них совершенно никакого обвинения, но там они не укроются. Ибо дела не уничтожаются с жизнью, а идут позади их. Василий Великий так объяснил это место в новой самостоятельной главе, не относящейся к рассуждению о хиротонии. Например, кто-нибудь ведет блудную жизнь; или ворует, того такой грех наперед ведет к осуждению, привлекая только его одного. Если же кто учит дурному и устроит школу, ведущуюся гибельной мудростью, – такой грех продолжает твориться и без него. Он не прекращается с его смертью, но остаются и после него наследники заразы, каковы языческие мудрецы и все вообще писавшие против церковного учения. Они дадут ответ не только за то, что сами заблуждались, но и за то, что послужили причиной заблуждения для других, их последователей.

1Тим. 5:25. Равным образом и добрые дела явны; а если и не таковы, скрыться не могут.

Величайшее утешение для праведных заключается в том, что добрые и недобрые дела бывают и здесь известны, но особенно там, где все обнажено.

* * *

⁷ Последних слов – «младших, как братьев» – в тексте блж. Феофилакта нет.

⁸ По подлинному тексту читается прежде: «аще святых но́зе умы́», а потом: «аще странные прият».

 

Глава шестая

1Тим. 6:1. Рабы, под игом находящиеся, должны почитать господ своих достойными всякой чести, дабы не было хулы на имя Божие и учение.

Учи их, говорит, и увещевай, чтобы они, хотя господа их суть неверные, слушались их, сподобляя их всякой чести и словами и делами. Ибо не думай, что ты свободен, потому что ты – верный: ты свободен духовным естеством, свободно приступаешь к Господу, но раб телом. Самая свобода, говорю, состоит в том, чтобы служить о имени Христове. А неверный, если увидит гордящегося раба, будет поносить учение, как располагающее к возмущениям. Если же увидит, что раб с любовью повинуется, то скорее будет удивляться учению, которое исправляет и рабские, трудно исправимые обычаи.

1Тим. 6:2. Те, которые имеют господами верных, не должны обращаться с ними небрежно, потому что они братья; но тем более должны служить им, что они верные и возлюбленные и благодетельствуют [им].

Нельзя так, – что поскольку ты братом стал иметь господина в силу крещения, то тебе можно небрежно относиться к нему; напротив, в этом самом находи побуждение служить и рабствовать ему еще с большим усердием, потому что он и сам верный и возлюбленный, то есть брат вместо господина. Затем, вспомни, что он еще и благодетель тебе, беспокоится и печется о тебе, чтобы накормить тебя, чтобы одеть и всякой другой удовлетворить твоей потребности и нужде: так что у него много прав на тебя, кроме того, что он купил тебя. Сказав: «возлюбленные», апостол изгоняет страх, имея который к господам, слуги часто впадают в ненависть к ним, – и вместо него вводит любовь. Таким образом, говорит, еще более должны служить те, которые получают благодеяния, то есть рабы. Чтобы сделать удобный переход в речи, он прибавляет это, между тем в выражении «они верные и возлюбленные» должно подразумевать слово: господа. Или просто можно понимать так, как говорится в тексте: «и благодетельствуют [им]», то есть господа, которые заботливо стараются благодетельствовать рабам.

Учи сему и увещевай.

Учителю нужна не одна только власть, что выражено словом: «учи”, но и кротость, что заключается в настоящем выражении: «увещевай». Ибо он врач, а врач берег иногда мягкостью, а иногда и строгим принуждением.

1Тим. 6:3-4. Кто учит иному и не следует здравым словам Господа нашего Иисуса Христа и учению о благочестии, тот горд, ничего не знает.

Видишь ли, что совершенное незнание доводит человека до безумия и делает его высокомерным, так что кто не принимает здравого учения, тот горд? А гордость для больной души – то же, что воспаление при телесной ране. Итак, если он не возгордился бы, то принял бы учение Господа, Который умалил Себя, умыл ноги ученикам и сказал: «научитесь от Меня, ибо Я кроток и смирен» (Мф. 11:29). Он назвал блаженными «нищих духом» (Мф. 5:3); Он вывел мытаря оправданным за смиренномудрие (Лк. 18:13-14). Кто этого не принимает и не знает, тот несомненно гордится.

Но заражен [страстью] к состязаниям и словопрениям.

Итак, состязание есть болезнь: ибо где нет веры, там все больно; там только разгорается война словесная и больше ничего, – причем более искусный в прениях напрягается низвергнуть другого. Вера есть око; не имеющий очей ничего не находит, а только ищет.

От которых происходят зависть, распри, злоречия, лукавые подозрения.

То есть от состязаний рождаются вредные догматы. Когда мы предаемся состязаниям, – начинаем богохульствовать и думать о Боге то, чего не следует.

1Тим. 6:5. Пустые споры ( διαπαρατριβαὶ ).

Переливанием из пустого в порожнее – διατριβ – обыкновенно назывались досужие разговоры. Или потому, что как паршивые овцы, когда трутся между здоровыми, заражают и их своею болезнью; так и инакоучащие трутся беседами своими, παρατριβόμενοι, с другими и растлевают их.

Между людьми поврежденного ума, чуждыми истины, которые думают, будто благочестие служит для прибытка.

Видишь ли, что словопрения рождают постыдную корысть? И справедливо. Ибо эти спорщики, привлекая к себе большее число учеников, пользуются ими, и все больше и больше подвизаются в спорах, чтобы все более и более их привлечь к себе.

Удаляйся от таких.

Не сказал: схватывайся с ними и борись, но: «удаляйся», то есть «после первого и второго вразумления» (Тит. 3:10). Ибо тех, которые бьются из-за прибыли и денег, когда и чем можно убедить? Поэтому удаляйся от тех людей, которые неисправимы.

1Тим. 6:6. Великое приобретение – быть благочестивым и довольным.

Те спорщики, говорит, не почитают приобретением быть благочестивым. Но и в благочестии есть приобретение, только не такое, как те полагают, а гораздо высшее. В нем приобретение не тогда, когда имеешь, а когда не имеешь, ибо оно научает довольству. А довольство есть великое и прочное богатство. Посему пусть не унывают благочестивые, как неимущие.

1Тим. 6:7. Ибо мы ничего не принесли в мир; явно, что ничего не можем и вынести [из него].

Апостол показывает, что приобретение, к какому стремятся те, не имеет никакого значения. Ибо оно остается здесь и не сопутствует нам туда. Поэтому, что нужды нам до лишнего, если мы ничего не понесем с собой туда?

1Тим. 6:8. Имея пропитание и одежду, будем довольны тем.

Он определяет здесь, в чем должно полагать довольство, и говорит: – в том, чтобы иметь столько, сколько – достаточно только для пропитания, а не для наслаждения; следует одеваться тем, что защищает тело, а это исполнить может и простая одежда.

1Тим. 6:9. А желающие обогащаться впадают в искушение и в сеть.

Апостол убеждает доказательством, взятым из этого мира. Я не касаюсь, говорит, будущего, но посмотрите на то, что здесь происходит. Не сказал: богатеющие, но «желающие обогащаться». Ибо может всякий, даже имея богатство, хорошо распоряжаться им, потому что презирать его и раздавать бедным не есть дело хотящих обогащаться. «Впадают в искушение и в сеть», так как погрешают против веры, и опасностями окружены бывают из-за богатства, и всех боятся.

И во многие безрассудные и вредные похоти.

Разве, в самом деле, не бессмысленно кормить обезьян и кошек, в своих дворцах запирать диких зверей и рыб, украшать лошадей золотом, поднимать воду на кровлю, любоваться блестящими зеркальными полами в доме? Это бессмысленно и вредно, вредно душевному благу и истощает блага чувственные. А многие погибали от того, что добивались незаконной власти.

Которые погружают людей.

Так что подняться наверх становится для них невозможным.

В бедствие и пагубу.

Разумеется, как сказано, и здешняя погибель, и будущая.

1Тим. 6:10. Ибо корень всех зол есть сребролюбие.

Не щадит он живых, не щадит и мертвых, но и их грабит, восстает на родителей и братьев и Божие достояние святотатственно крадет. Изгони сребролюбие – и не будет ни войн, ни вражды, ни блуда; ибо блудница из-за денег отдает себя непотребству.

Которому предавшись, некоторые уклонились от веры.

Сребролюбие, приковывая к себе все внимание человека, не позволяет ему видеть путь истины. Ибо как сребролюбец будет веровать Евангелию, вводящему нищету? Невозможно это.

И сами себя подвергли многим скорбям.

Еще в этой жизни они пригвоздили себя. В самом деле, сколько испытывают они огорчений? Сколько плачут? И прекрасно сказано: «подвергли» ^* . Ибо заботы о богатстве подобны терновнику, как и сказал Господь (Мф. 13:22). Откуда кто ни прикоснется к нему, до крови уязвляет себе руки, причиняет себе раны и болезнь.

1Тим. 6:11. Ты же, человек Божий.

Великое достоинство! Правда, все люди – Божии, но преимущественно праведные, – не по той причине только, что они создания Божии, но и по причине своей близости к Богу. Если ты – человек Божий, то не ищи того, что отвращает от Бога, но что?

Убегай сего, а преуспевай в правде.

То и другое делай с напряженным усердием. Не сказал, отступи и приступи, но: «убегай сего и преуспевай в правде», чтобы никого не ограбить, как делают хотящие обогатиться.

Благочестии.

Разумеет догматы.

Вере.

Которая не допускает исследования.

Любви.

То есть в правильном образе жизни, ибо основанием его служит любовь.

Терпении, кротости.

От любви происходит терпение и кротость. Ибо любовь все переносит и долготерпит.

1Тим. 6:12. Подвизайся добрым подвигом веры.

То есть за веру стой непоколебимо и непобедимо – силой слова и безукоризненной жизни.

Держись вечной жизни.

Вот и высокая награда за подвиг – это вечная жизнь.

К которой ты и призван.

Ибо к надежде на вечную жизнь ты призван.

И исповедал доброе исповедание перед многими свидетелями.

Здесь апостол хвалит его дерзновение и мужество, как исповедавшего Христа среди опасностей. Или говорит об исповедании, бывающем при крещении, когда мы исповедуем, что отрицаемся от сатаны и сочетаемся Христу. Обрати внимание, что требуется не одно только исповедание, но и терпение, чтобы все время оставаться верным своему исповеданию, чтобы не отступить от него даже во время сильного гонения.

1Тим. 6:13. Пред Богом, все животворящим, и пред Христом Иисусом, Который засвидетельствовал пред Понтием Пилатом доброе исповедание, завещеваю тебе.

Умножая страх и делая ученика более непоколебимым, он призывает во свидетели Бога, показывая, что это не человеческие завещания, с той целью, чтобы, имея всегда в мысли, он воспоминанием об этом приводил в сотрясение свою душу. «Все животворящим». Здесь содержится ободрение среди опасностей и воспоминание о воскресении; как бы так говорит апостол: не бойся смерти, ибо ты раб Бога, Который может все оживотворить. «И пред Христом Иисусом, засвидетельствовавшим». Еще от примера Учителя берет наставление. Как Он свидетельствовал, так и мы должны подражать Ему. Будучи вопрошен от Пилата: «итак, Ты Царь?» – Он отвечал: «Я на то родился и пришел в мир, чтобы свидетельствовать об истине» (Ін. 18:37). И многое другое Он засвидетельствовал и исповедал.

1Тим. 6:14. Соблюсти заповедь чисто и неукоризненно.

То есть чтобы ни в догматах, ни в жизни ты ничем не пятнал себя.

Даже до явления Господа нашего Иисуса Христа.

То есть до твоей кончины, до исхода. Впрочем, не сказал так, но сказал: «даже до явления», чтобы больше ободрить его, напомнив и о страшной оной славе.

1Тим. 6:15-16. Которое в свое время откроет.

То есть в приличное, предопределенное время. Поэтому не печалься, что оно еще не наступило.

Блаженный и единый сильный.

И это апостол говорит для утешения, чтобы Тимофей не смотрел на кажущиеся ублажительными здешние блага, но к Тому Единому прилеплял взоры, Который есть само блаженство, в Ком нет ни печали, ни воздыхания; чтобы не боялся земных каких-либо властителей и царей. Вместе с тем он приготовляет его к тому, что откроет Его пришествие. Ибо Он «единый сильный». Все это сказано о Сыне. А слово «единый» апостол употребил для противопоставления Его людям, или ложным богам, но не по отношению к другим Лицам Пресвятой Троицы.

Царь царствующих и Господь господствующих, единый имеющий бессмертие.

Господь один имеет бессмертие по существу; ангелы же хотя и бессмертны, но не по природе, а по благодати. Итак, они не имеют бессмертия, но причастны бессмертию.

Который обитает в неприступном свете.

Неужели Он местом определяется? Или одно – свет, а другое – Он Сам? Конечно, и Он Сам свет. Видишь ли, до какой степени бывает немощным язык, когда мы хотим провещать что-либо великое? Неприступен сей свет, потому что, по причине безмерного его блистания, никто приступить к нему не может.

Которого никто из человеков не видел и видеть не может.

То есть по Божественности. Он виден был и есть только по человечеству. Святой Иоанн Златоуст понимает так, что в вышесказанном говорится о Сыне, а в последующем преимущественно об Отце, хотя слова эти приложимы и к Сыну, и к Духу.

Ему честь и держава вечная! Аминь.

Итак, если держава Его вечная, то ты не должен бояться, хотя она теперь и не открывается. Если честь Его вечная, то ты не должен отчаиваться, хотя теперь Его и не почитают. Безукоризненно мы можем это только делать, – то есть славить Его, а не любопытно исследовать Его. Благовременно апостол изъясняет здесь учение о Боге. Ибо так как он призвал Бога во свидетели, то и описывает славу Его, чтобы больше тронуть слушающего.

1Тим. 6:17. Богатых в настоящем веке.

Есть и иные богатые, но не в нынешнем веке, а в будущем, – это праведные.

Увещевай, чтобы они не высоко думали о себе.

Ибо богатство возбуждает надменность и тщеславие.

И уповали не на богатство неверное.

Тотчас смиряет их. К чему, говорит, гордиться тебе опорой неверной, легко крушимой, нестойкой?

Но на Бога живаго, дающего нам все обильно для наслаждения.

То есть воздух, воду, свет, перемены года, времена и все прочее дал с большею щедростью, хотя своекорыстие все приписывает себе, что получает. Отсюда научись, что Бог обогатил человека, давши ему все безраздельно. Поэтому напрасно кто-либо печалится тем, что беден.

1Тим. 6:18. Чтобы они благодетельствовали, богатели добрыми делами.

Из общего наставления «увещевай» их «благодетельствовать» вытекает и следующее: если хочешь обогатиться, обогатись в благотворении.

Были щедры.

Это относится к деньгам.

И общительны.

Это относится к любви. Под общительными разумей разговорчивых, приветливых людей.

1Тим. 6:19. Собирая себе сокровище, доброе основание для будущего.

Где есть основание, там все твердо и неподвижно. А так как блага добродетели и будущего века постоянны, то апостол и упомянул при сем обосновании.

Чтобы достигнуть вечной жизни.

Ибо совершение добрых дел, которое он назвал основанием, может доставить наслаждение оной жизнью.

1Тим. 6:20. О, Тимофей! храни преданное тебе.

Все, мной тебе заповеданное, храни, так как это суть заповеди Господни, ничего из того не убавляй.

Отвращаясь негодного пустословия.

Именно, нечистых и грязных. Следовательно, бывает пустословие и не скверное. Святой Иоанн Златоуст разумеет под сим словом новизны – κενοφωνίας – в учении, написав, как кажется, это слово через дифтонг αι (καινοφωνίας).

И прекословий лжеименного знания.

Ибо где нет веры, а все есть плод человеческих разумений, там нет знания и ложно употребляется это название. Заметь, что бывают прекословия, на которые не должно даже отвечать, напротив, избегать их и не сходиться с людьми, готовыми на прекословия.

1Тим. 6:21. Которому предавшись, некоторые уклонились от веры.

Тот кто следует одним человеческим разумениям, неизбежно не попадает в такт и в цель веры. Ибо вера не допускает умопостижений. Думаю, что все это апостол говорит об известных в то время гностиках, которые были исполнены всякой нечистоты, которую он и назвал «скверным пустословием» (1Тим. 6:20). Из них представителем этой ереси был Николай, один из семи диаконов.

Благодать с тобою. Аминь.

В запечатление всего благожелает ему благодати, коею подается и хранится всякое благо. Ее да будем причастными и мы все, не погубляя полученных от нее благ, но ею сохраняя их и славя Христа, благодатей Подателя, со Отцом и Святым Духом: Тому слава во веки веков. Аминь.

* * *

^* По-славянски – «пригвоздиша».