Пояснення Божественної Літургії

І. Приготовлення до Літургії

1. Найважливішим у священнодійстві Святих Таїнств є переміна Дарів у Тіло і Кров Господа, а кінцева його мета — освячення вірних, які через них Чесні Дари отримують прощення гріхів, успадковують Царство Боже і таке інше.

2. Приготуванням і приношенням як стосовно самого священнодійства, так і стосовно досягнення мети, є молитви, псалмоспіви, читання зі Святого Письма, тобто все, що священнодіється і проголошується перед освяченням Дарів і після їхнього освячення. Хоча Бог дає нам усілякі святощі безвідплатно, натомість ми нічого Йому не приносимо, і Його дари є справді благодатними дарами, проте Він конче вимагає від нас, щоб ми були здатними прийняти їх і зберегти. Він і не подав би освячення тим, які не підготовлені до цього. Так Він і хрестить, і миропомазує, так само ділиться своєю Вечерею і прилучає нас до цієї страшної трапези.

3. Саме це Він висловив у притчі про сіяча. От вийшов , — каже, —  сіяч (Мф. 13:3), щоб не зорати землю, а сіяти так, що оранка і всіляке приготування уже заздалегідь мали довершитися у нас.

4. Отже, якщо є така доконечність, щоб ми приступили до прийняття Святих Таїнств добре налаштовані і належно підготовлені, то це долучається до священнодійства, і так є насправДіян. Бо саме таку силу мають щодо нас молитви, псалми, як і все, що на Божественній літургії священнодіється і проголошується. Вони ж освячують нас, налаштовують до належного прийняття святощів, до їх збереження і подальшого зберігання в собі.

5. Вони освячують подвійно. По-перше, ми отримуємо користь від самих молитов, псалмів і читань. Молитви навертають нас до Бога, уможливлюють відпущення гріхів, як псалмоспіви уласкавлюють Господа і закликають поміч з небес. Жертвуй , — каже Писання, —  Богові хвалу і я визволю тебе, іти прославиш мене (Пс. 49:50,14:15). А читання Святого Письма звіщає милосердя Боже і чоловіколюбство, а також справедливість і суд, вселяє у душі наші страх Божий і запалює любов до Нього, та викликає велике бажання дотримуватися Його заповідей. І все це облагороджує і обожествлює душу як священика, так і народу, чинить здатними як того, так і того прийняти Чесні Дари та їх утримати, в чому полягає мета богослужіння. Зокрема це приготовляє священика до того, щоб він міг достойно звершити жертвоприношення, що і є, як було мовлено раніше, суттю містагогії. Саме це часто міститься у молитвах: священик молиться, щоб не виявитись йому недостойним того, що належить йому звершити, щоб він міг послужити таїнству чистими руками, душею і мовою, і таким чином від самої значущосте слів, які читаються і співаються при звершенні таїнства, ми отримуємо допомогу.

6. По-друге, і від цього, а водночас від усього, що здійснюється на богослужінні, ми отримуємо освячення й іншим способом — тим, що у всьому споглядаємо образ Христа, Його діяння задля нас і Його страждання. Бо і в псалмах, і в читаннях й у всьому, що звершує священик упродовж богослужіння, відтворюється ікономія Спасителя, і те перше, що є в цій ікономії, пояснюється у перших діях богослужіння, а друге — у других діях, останнє ж — наприкінці богослужіння. Отож, усе це ніби відбувається на очах у тих, хто за цим спостерігає. Бо освячення Дарів, сама жертва звіщає Його смерть (пор. 1Кор. 11:26), воскресіння і вознесіння, тому що ці Чесні Дари перемінюються у саме Тіло Господа — те саме, яке це все прийняло на себе, яке було розп’яте, яке воскресло і вознеслось на небо. А що передувало цій жертві, символізує те, що було до смерті Христа — Його прихід, явління, вступ (у справу служіння спасінню роду людського); а що ж було після жертви — обітниця Отця (Діян. 1:4), як Він сам сказав, зішестя на апостолів Святого Духа, через них навернення язичників і їхнє сопричастя з Богом.

7. Загалом уся містагогія є немов одним образом єдиного Тіла Спасителя, що зримо подає всі його частини від початку і до кінця у взаємному порядку і гармонії.

8. Таким чином, псалми, співані на самому початку, і все, що їм передує, здійснюється і мовиться у приношенні Дарів, означає первісний період ікономії Христа. А що йде після псалмів — читання Святого Письма та інше — символізує наступний період.

9. Хоча йшлося про іншу користь від читання і псалмоспівів, які були впроваджені, очевидно, для того, щоб спонукати нас до доброчесности й умилостивлювати Бога, але ніщо не стоїть їм на заваді мати ще й таке призначення; вони ж і ведуть вірних до доброчесности, і символізують ікономію Христа. Як бо одяг задовольняє потребу одягтись, і убрання прикриває тіло, так, зважаючи на те, який він є, він символізує інколи і заняття, і спосіб життя, і гідність тих, які його носять. Так само і тут. Бо Святе Письмо вміщає в собі і Богом натхненні слова, і пісні на славу Божу, і заохочує до доброчесности та освячує тих, які читають його і співають. А що вибране саме те, і розміщене саме в такому порядку, то воно має й інше значення, доволі виразно являючи нам перебування Христа на землі і Його спосіб життя. Такий сенс має не тільки те, що співається та читається, а й те, що звершується. Кожна річ тут здійснюється задля нагальної потреби: вона символізує чи щось із діл Христових, чи з Його діянь, чи страждань. Таким, наприклад, є вхід у святилище зі святим Євангелієм або вхід з Чесними Дарами. Те і те здійснюється за потребою: одне — щоб Євангеліє було прочитане, а друге — щоб жертва була звершена. а те й інше означають явлення і відкрите входження Христа (у справу служіння спасінню роду людського), одне — явління неясне і неповне, коли Він щойно почав себе відкривати, а друге — найдовершеніше й останнє. Серед того, що тут звершується, є щось і таке, що сповнюється зовсім не задля якоїсь потреби, а звершується лише як певний символ, як наприклад, проколювання хліба і зображення на ньому хреста, чи те, що той ніж для проколювання має вигляд списа, чи, зрештою, доливання до Святих Дарів теплої води.

10. Багато схожого можна зустріти і в інших таїнствах, наприклад, у хрещенні: ті, які мають намір хреститися, мусять зняти взуття і роздягтись і, обернувшись на захід, простягти руки, і дмухнути. Так нам прищеплюють переконання, якою мусить бути наша ненависть до лукавого і як важливо відвертатися від нього тому, хто хоче бути справжнім християнином. Що-небудь інше при звершенні таїнств може мати якесь інакше значення.

11. А все, що відбувається під час священнодійства святих Дарів, взаємопов’язане з ікономією Спасителя, щоб споглядання цієї ікономії, яка ніби у нас перед очима, освячувало наші душі, і так ми ставали б готовими до прийняття Святих Таїнств. Бо як тоді ця ікономія воскресила світ, так і тепер, коли постійно споглядати її, вона чинить душу того, хто споглядає, кращою і богоугоднішою. Але й тоді вона не виявилася б корисною, якщо б її не споглядали, якщо б у неї не увірували. Саме тому її проповідували, саме тому Бог приготував безліч способів для того, щоб у Нього увірували. Бо вона не могла б виконати своє призначення — спасти людей, якби її існування було приховане для тих, хто мав спастися. Але тоді, коли її щойно почали проповідувати і вона розбудила побожність, віру і любов у душах необізнаних, отже, розбудила почуття, яких не було, то тепер, коли її шанобливо споглядають уже віруючі, вона не розбуджує у них ці благочестиві почуття, бо вони їх уже мають, вона лише зберігає, оновлює і примножує їх, чинить їх міцнішими у вірі, завзятішими у благочесті та в любові. Якщо вже вона могла покликати до буття те, чого не було, то набагато легше може це вберегти, втримати й оновити. Благочестя ж, віра, любов до Бога, повна завзятости — це такі почуття, які ми мусимо мати, приступаючи до Святих Таїнств, без яких навіть дивитися на них нечестиво.

12. Ось чому богослужіння має символізувати те споглядання, яке могло б викликати у нас такі почуття, щоб ми не лише розумом розважали, а якимсь чином бачили очима надмірну вбогість Багатого, мандрівне життя того, хто перебуває у кожному місці, покривдженість Благословенного, страждання Безпристрасного, який був зненавиджений так, як Він любив. Хто Він був і як принижував себе, що витерпів і що зробив, яку приготував нам трапезу. Отож, вражені досі нечуваним спасінням, вражені величезною кількістю Його щедрот, ми благоговіли б перед тим, хто виявив до нас співчуття, хто дарував нам таке спасіння, ми довірили Йому свої душі, віддали своє життя, запалили серця свої вогнем любови до Нього. І так підготовлені, ми впевнено і щиросердно приступали до полум’я Святих Таїнств.

13. Бо для такої підготовки не досить тільки у належний час вивчити все про Христа і знати це. Для цього треба, щоб око нашого ума постійно було звернене туди, щоб ми споглядали Святі Таїнства, щоб усією спромогою звільнитися від усілякого іншого помислу, оскільки ми мусимо прагнути, як я вже казав, вчинити свою душу здатною до того освячення. Бо якщо ми матимемо лише таке розуміння благочестя, що коли нас запитають про нього, ми зможемо дати мудру відповідь, а коли настає час приступати до таїнств, ми не споглядаємо всього належно, бо увага наша прикута до інших речей, то від того знання для нас немає ніякої користі, бо жодне із тих відчуттів, про які було сказано, не може у нас прокинутись. Бо ж будемо налаштовані відповідно до тих помислів, якими в той час будемо опановані, і в нас переважатимуть ті відчуття, які вони можуть викликати.

14. Власне тому й замислений такий взірець, коли одне не лише вимовляється словами, а й повністю постає перед очима, інше ж виявляється в усьому богослужінні, щоб за його допомогою вправніше впливати на наші душі, щоб у нас було викликане не лише звичайне споглядання, а ще й почуття, бо уява при сприянні очей справляє на нас глибше враження, яке допомагає не дати місця забуттю, не дозволити думці звернути увагу на щось інше, поки не дійде до самої трапези, щоб, таким чином, сповнюючись відповідними думками, і з повним усвідомленням ми причащалися Святих Таїнств, освячення доповнюючи освяченням, а освяченням у спогляданні — освячення таїнств, преображуючись від слави у славу (пор. 2Кор. 3 18), від меншої у таку, що найбільша від усього.

15. Ось у загальних рисах сенс усього богослужіння. Надалі, наскільки можливо, треба буде розглянути його від самого початку окремо по кожній частині. Спершу підготовчі молитви, сакральні слова, священні пісні, читання; потім — саме богослужіння, саму жертву, а після цього — освячення, яким через жертву освячуються душі християн живих і померлих, далі за цим — пісні і молитви, звернені від народу і священика до Бога, які виникне потреба розглянути чи пояснити. Передовсім будемо мати на увазі ікономію Спасителя, який присутній у всьому таїнстві, пояснюючи, що із того, що стосується цієї ікономії, є символом тої чи тої дії в богослужінні.

II. Чому Чесні Дари кладуть на престол не від самого початку?

1. Насамперед розглянемо, що здійснюється і говориться у предложенні Святих Дарів, та їхнє приношення і предложення.

2. Чому не відразу їх приносять для жертви на престол, а спочатку як Дари присвячують Богові?

3. Бо стародавні люди приносили Богові жертви, які полягали у заколюванні безмовних живих істот, отже, були жертви криваві. Але приносили також дари, наприклад, золоті чи срібні речі.

4. А Тіло Христове було і тим, і тим. Воно стало і жертвою — це пізніше, коли було віддане на заколення задля слави Отця. Але від початку воно було призначене Богові, було для Нього чесним даром, і Він його прийняв — і як початок нашого роду, і за законом, тому що Він первородний.

5. Тому і те, що приноситься і що символізує Тіло Христа, не відразу покладається як жертва на престол — це стається пізніше, — спочатку ж воно покладається, служить і називається Чесними Дарами.

6. Так вчинив і Христос, коли Він, узявши в руки хліб і вино, показав Богові і Отцеві, приносячи їх Йому як Дари, коли предложив їх Йому і подав. Звідки це очевидно? Із того, що так чинить Церква і називає це дарами. Бо вона б не чинила цього, якби не знала, що так чинив Христос. Вона чула, коли Він казав: Чиніть це на мій спомин (Лк. 22:19; 1Кор. 11:24

III. Про те, що ці Дари жертвуються Богові як первістки людського життя

1. Якого ж виду ці Дари?

2. Стародавні люди приносили первістки від плодів, від овечих отар, від худоби чи від інших набутків. Ми ж, як первістки нашого життя, присвячуємо Богові ці Дари, які є для людини їжею, за допомогою якої підтримується тілесне життя. Життя ж не лише підтримується їжею, а їжа є символом життя: З Ним ми їли і пили після воскресіння (пор. Діян. 10:41), — говорили апостоли про Христа, щоб показати, що вони бачили Його живим. І Господь, який воскресив одного мертвого, звелів дати йому їсти, щоб за допомогою їжі запевнити всіх, що він живий. Тому цілком доречно буде вважати, що той, хто починає вживати їжу, поза сумнівом, починає жити.

3. Але, можливо, хтось скаже, що майже все, що приносили Богові стародавні, може бути їжею і для людини? Це були плоди, у які багато праці вкладали рільники, і ті тварини, яких споживали. І що ж? Чи те все було первістками людського життя?

4. Аж ніяк. Бо в них немає нічого такого, що було б власне їжею для людини. Вони є спільною поживою і для інших тварин: одні — для птахів і травоїдних, інші — для м’ясоїдних звірів. Людською ж їжею ми називаємо те, що притаманне саме людині, а потреба в приготуванні хліба для їжі і виготовленні вина для пиття властива тільки людині.

5. У цьому полягає сенс предложення Святих Дарів.

IV. Для чого було потрібно, щоб ці Дари були первістками людського життя

1. Яка ж причина, який сенс у тому, що нам слід приносити ці Дари Богові як первістки життя?

2. Це тому, що Бог за ці Дари дарує нам життя. А справедивість вимагає, щоб дар не надто відрізнявся від подяки і був з нею хоч трохи схожий, і коли подяка є життям, то дар, безперечно, також є життям, особливо тому, що законодавець дару і податель подяки — це один і той самий праведний Суддя, міряючи все вагою і міркою (пор. Іс. 40:12; Муд. 11, 20). Він сам заповідав приносити хліб і вино, Він же воздасть за це хлібом живим і чашею життя вічного. Як апостолам за ловлення Він воздав саме ловленням, за ловлення риб — ловленням людей, і багатієві, який запитав про Царство, Він обіцяв багатство небесне замість багатства земного, так само і тут, тільки навпаки — за допомогою чого мав намір дати нам життя вічне — я маю на увазі Його животворне Тіло і Кров — те Він заповів приносити це з огляду на скороминущість життя, щоб життя ми отримували за життя, вічне життя — за життя дочасне, щоб благодать видавалася нагородою і щоб незмірне милосердя мало і свою міру справедливості, щоб сповнилось сказане: Я ставлю милосердя своє на вагу (пор. Муд. 11, 20 — 24).

3. І так є не лише в цьому таїнстві, а і в таїнстві хрещення: ми отримуємо життя за життя, одне віддаємо, замість нього приймаємо інше. Бо віддавання життя є подобою і образом смерті, а відродження до нового життя є правдивим життям. Бо ж коли Спаситель, умерши і воскреснувши, забажав нас зробити причетними до свого нового життя, то Він заповів, щоб і ми щось приносили Йому із цього великого дару. І що саме? Наслідування Його смерті. Яким чином? Занурюючи своє тіло у воду, немов у домовину, вчинивши так тричі. Після цього Він приймає нас як співучасників Його смерті і поховання та удостоює нас свого нового життя.

V. Чому покладається не цілий хліб, а лише його частина

1. Тож, слід пояснити і те, чому не просто хліби, принесені віруючими, а той хліб, який вибирає з них священик, він сам чинить даром, жертвує Богові і, поклавши на престол, освячує.

2. І це також особливість Христового приношення. Інші дари їхні власники, відділяючи від однорідних предметів, приносили у храм і віддавали в руки священиків. Священики ж приймали їх, пропонували або жертвували чи робили так, як треба було робити з кожним принесеним даром.

3. Але Тіло Господнє, воно ж Тіло Христа, самим священиком відділене від однорідних з ним речей, принесене, прийняте і запропоноване Богові, і, нарешті, принесене в жертву. Бо Син Божий сам вибрав його для себе, відділивши його від нашої глини, сам приніс його в дар Богові, поклавши його в лоно Отця, оскільки Він сам ніколи не відлучався від того лона і там перебував, навіть тоді, коли сотворив це тіло і зодягнувся в нього, отож воно «було преображене і присвячене» Богові. І наостанок Він сам підніс його на хрест і приніс у жертву.

4. Ось тому і хліб, який має бути перетворений у Тіло Його, сам священик відділяє від однорідних з ним хлібів, сам пропонує Богові, поклавши його на священний дискос , а потім, перенісши на престол, жертвує.

VI. Чому над хлібом священик зображає страждання Христа

1. Відділений хліб, поки лежить на жертовнику, є хлібом простим. Він лише взятий для пожертви Богові і став даром. Хліб цей символізує Христа, у той період Його смертного життя, коли і Він був даром. А був Він ним від самого народження, як було мовлено раніше, бо Він був даром і за своїм народженням, і за законом, тому що був первородний.

2. Але так як те, що пізніше сталося із цим Тілом — страждання задля нашого спасіння, хрест і смерть — ще раніше подали в образах давні люди, тому і тут перед перенесенням хліба на престол і його жертвуванням священик намагається спершу показати на ньому ті образи. Яким чином? Коли, відділивши його від цілого хліба, робить із нього дар, зображає на ньому, немов на дошці, страждання і смерть Христа. І все, що чинить, чинить з доконечної потреби або з наміром, підпорядковуючи свої дії цьому значенню. Ці ж дії тут є своєрідним викладом страждань і смерті Спасителя.

3. Це був давній звичай, коли діями і розповідали, і переконували, і пророкували. Один пророк, прагнучи провістити полон євреїв, зв’язав себе мотуззям (пор. Єз. З, 25; 4, 8). І Агав вчинив пізніше так само, знаменуючи цим пута Павла. Розповідають, що і якийсь богоносний отець, коли його запитали, що таке монах, нічого не відповів, а, скинувши із себе одяг, почав його топтати.

4. І саму смерть Господа і всю Його ікономію стародавні люди і самі виражали, і від Бога дізнавалися не тільки за допомогою слів, а й дій, наприклад, таким було море, поділене навпіл палицею (пор. Вих. 14:16-22), палаючий у вогні кущ (пор. Вих. 3:2; 3) та Ісаак, якого батько вів на жертвування (пор. Бут. 22), та інші образи, за допомогою яких від самого початку знаменувалася тайна відкуплення.

5. І священик є тим, хто робить так само: що знає про ту жертву, те він розповідає словами і показує діями, наскільки це можливо показати над такою сутністю. Він немов би промовляє: ось як Господь ішов на страждання, ось як помер, ось як у Нього було проколене ребро, ось як із проколеного ребра пролилась тоді та кров і вода.

6. І чинить це, щоб показати, як я уже сказав, що цій істині спочатку передували якісь образи і писання, служачи знаменням людям. Так само, як і він сам перед перенесенням хліба на престол і принесенням його в жертву зображає на ньому обставини жертви Христа. А потім ще й наголошує на тому, що цей хліб незабаром має бути пресуществленний у той істинний Хліб, який розіп’яли і принесли в жертву. Крім цього всього, оскільки потрібно звістити смерть Господню (пор. 1Кор. 11:26), то щоби не пройшов повз увагу жоден спосіб провіщення і розповіді — для чого нам було б потрібно тисяча уст — він розповідає і словами, і за допомогою дій.

VII. У чому полягає спогадування про Господа

1. І спершу, взявши просфору, від якої слід відділити священний хліб, він говорить: «На спомин Господа і Бога і Спаса нашого, Іісуса Христа» за Його заповіддю. Чиніть це, — каже Він, — на мій спомин (Лк. 22:19).

2. І це говорить священик не тільки про той хліб, а й про все богослужіння, ніби починаючи його з кінця. Тому що Господь після звершення всього таїнства додав такі слова: Це робіть на мій спомин (1Кор. 11:24).

3. Але у чому ж полягає цей спомин? Яким чином ми споминаємо Господа під час богослужіння? Які Його дії і які слова? Я хочу сказати, про що ми роздумуємо, що розповідаємо при цьому? Може, про те, що Він воскрешав мертвих, повертав зір сліпим, мав владу над вітрами, нагодував вволю небагатьма хлібами тисячі, що виявляло в Ньому Бога і Всемогутнього? Зовсім ні. Ми більше згадуємо те, що, очевидно, є ознакою слабкості — хрест, страждання, смерть, — ось на чому Він велів нам зупинятись, спогадуючи про Нього. А звідки це видно? Так думав Павло, який про це добре знав.

4. Пишучи до коринфян про таїнство, він Павло передав їм те, що сказав Господь: Це робіть на мій спомин, і додав: Бо кожного разу, як їсте хліб цей і п’єте цю чашу, звіщаєте смерть Господню (1Кор. 11:26). І сам Господь вирізняв те у своєму переданні про таїнство. Бо сказавши: Це є Тіло моє, це — Кров моя, не чуда додав до них, мовивши — вони воскрешали мертвих, зцілювали прокажених. А що ж? Лише страждання і смерть: Тіло за вас ламається, Кров за вас проливається (пор. Лк. 22:19-20; 1Кор. 11:24-25).

5. Який сенс того, що Він нагадує не про чуда, а про страждання? Такий, що останнє необхідніше за перше, бо вони є причиною нашого спасіння і без них було б неможливим воскресіння для людини, — я маю на увазі страждання, — а інші є лише доказами. Бо чуда чинилися для того, щоб усі увірували, що сам Господь є справді Спасителем.

VIII. Про те, що звершується над хлібом

1. Тож, коли таким чином має довершитися спомин про Господа, то для цього священик, промовивши: «На спомин Господа», додає те, що представляє хрест і смерть. Бо, відділяючи хліб, він наводить спомин давнього пророцтва про спасенне страждання Спасителя: Його вели на заріз, мов овечку (Діян. 8:32; пор. Іс. 53:7), розповідаючи про це, наскільки можливо, і словом, і ділом. Звершуючи роздроблення хліба з необхідності, щоб виокремити дари, він чинить це також для відтворення того, про що вже йшлося, засвідчуючи цим сам відхід Господа зі світу і повернення Його через смерть до Отця, як Він сам сказав: Знову полишаю світ і до Отця повертаюсь (Ін. 16:28).

2. Тому кілька разів встромляючи копіє, священик потім розрізає хліб і на стільки ж частин розділяє пророче слово, пристосовуючи кожну частину слова до кожної окремої частини подрібненого хліба, щоб показати, що діло є поясненням слова. Бо як цей хліб, щоб бути пожертвуваним Богові та освяченим, вилучений з-поміж таких самих предметів, як він, так і Господь відійшов від людей, з якими через чоловіколюбство мав ту саму природу, і «як овеча на заколення ведено Його», і таким же чином «взяте від землі життя Його». Після цього священик додає те, що є в пророцтві далі.

3. Поклавши хліб на священне блюдо, він чинить і говорить те, чим зображається саме жертвоприношення — смерть Господа. «Жертвується, — каже священик, — Агнець Божий, що бере гріх світу». Цими словами і діями він розкриває обставини цієї смерти. Бо на хлібі зображає хрест і цим показує, як звершувалося жертвоприношення — саме через хрест. Після цього він проколює хліб з правого боку, виражаючи проколюванням хліба проколювання того ребра. Тому і знаряддя для проколювання називається копієм і зроблене у вигляді списа для того, щоб нагадувало той спис. Так, зображаючи це дією, він водночас передає цю подію словами: Один з воїнів, — каже священик, — копієм ребра Його проколов (див. Ін. 19:34). Так само і те, що звідти потекли кров і вода, він розповідає словами і показує діями, наливаючи у священну чашу вино і воду, додаючи ще такі слова: І зараз вийшла кров і вода (пор. Ін. 19:34). Таким є спомин про Господа і розповідь про Його смерть.

IX. Чому Господь заповів чинити це на спомин про Нього

1. Для чого Він це заповів і що мав на увазі, коли вимагав від нас такого спомину? Щоб ми не були невдячними. Бо ж нагородою для благодійників від тих, кого вони обдарували ласкою, є їхня пам’ять про них і про справи, з допомогою яких вони виявили їм благодіяння. Для цього спомину люди вигадали різні засоби: пам’ятники, статуї, стовпи, свята, урочистості, змагання, мета цього всього одна — не віддавати глибинам забуття благодіяння людей.

2. Така ж мета і у Спасителя, тільки інші, каже Він, шукають інші засоби проти забуття для того, щоб пам’ятати про тих, хто виявив їм благодіяння: Ви ж чиніть це на мій спомин (Лк. 22:19). І як на стовпах на честь звитяжців міста заносять до списків ті перемоги, за допомогою яких вони були врятовані чи доведені до кращого стану, так само на цих дарах ми зображаємо смерть Господа, завдяки якій була отримана повна перемога над лукавим. Тільки міста за допомогою зображень мають один лиш тілесний образ від своїх благодійників, ми ж від цього приношення маємо не тілесний образ, а саме Тіло Звитяжця.

3. Ще в Старому Завіті заповідано було звершувати в образах те саме, що тепер Він повелів нам чинити насправді самими діяннями. Це ж бо й означала Пасха — заколювання агнця, спомин про ту жертву і про кров, якою в Єгипті були врятовані первістки.

4. Ось такий сенс цього спомину!

X. Про те, що говориться під час проскомидії після спомину Господа, і про те, що саме приношення Дарів є водночас і подячне, і благальне

1. А священик все ще звершує приношення, відділяючи частину від кожного із принесених хлібів, він перетворює її у священний дар, але промовляє і чинить уже не те саме, що було на початку, що символізувало смерть Господа; хоча ті слова можуть бути мовлені лише раз, але вони стосуються до всього богослужіння. Бо всіляке приношення Дарів здійснюється на спомин про Господа і через нього звіщається Його смерть.

2. І що ж вимовляєтьсядалі?

3. «На славу Пресвятої Матері Божої, на честь того чи того святого, на відпущення гріхів душ або живих, або мертвих».

4. І що це означає? Те, що спонукою та причиною приношення Дарів є дякування Богові і прошення.

5. Бо так уже є: жоден дар не дається беззмістовно — треба або уласкавити дарами Бога, або вшанувати дарами когось із людей, але задля якогось блага — чи вже отриманого, чи ще очікуваного. Ми віддячуємо дарами або благодійникові за те, що отримали, або виявляємо шанобливе ставлення до того, хто може щось для нас зробити, щоб отримати те, чого у нас ще не було.

6. Ці ж Дари виявляються Дарами, які приносяться для Бога з двох причин: за те, що ми отримали, і за те, щоб отримати. Ми дякуємо Богові і просимо Його: дякуємо за те, що зроблено для нас, просимо, щоб отримати блага, так що одні і ті ж Дари є і подячними, і благальними.

7. Що ж це за блага, які даровані нам? І що за блага, які ми ще шукаємо? Вони є повністю одним і тим самим: відпущення гріхів та успадкування Царства. Ось це насамперед Він заповів просити для себе, ось це вже отримала Церква і про це вона просить. І як тепер розуміти те, що Церква отримала ці блага? І як розуміти те, що вона їх ще не отримала, і щоб отримати, благає про це Бога?

8. Отримала вона їх, по-перше, тому, що мала право на них, бо прийняла право дітьми Божими стати (Ін. 1:12), і це є спільний дар для усіх християн, даний нам через смерть Спасителя. У цьому і полягає сила божественного хрещення та інших таїнств, за допомогою яких ми родичаємося з Богом і стаємо спадкоємцями Царства Небесного.

9. Окрім того, Церква ділом успадкувала і саме Царство — незліченною кількістю своїх членів, яких вона відіслала на нове місце перебування — на небо і яких блаженний Павло називає Церквою первородною, записаною на небі (див. Євр. 12:23). Тож у цьому розумінні Церква вже отримала великі блага.

10. Але вона ще не отримала самого Царства у тих своїх дітях, які ще біжать по нагороду, або, простіше кажучи, які ще пробувають у цьому житті і кінець яких невідомий, а також тих, які відійшли із життя з не дуже відрадними та певними сподіваннями. Тому вона згадує смерть Господа, згадує і святих, які вже завершили свій земний шлях, згадує і тих, які ще не досягли досконалості: за тих вона дякує, а за цих просить.

11. Отож, як перша частина приношення, так і друга є подячними, а наступна за ними — благальна: на спомин Господа, на славу блаженної Його Матері, на честь святих.

12. Дякуємо Тобі, каже священик, що своєю смертю Ти відкрив нам ворота життя, що вибрав для себе з-поміж нас Матір, що людина здобула таку славу, що ми маємо заступників одної з нами природи, що єдинородним з нами Ти дарував таку відвагу.

13. Бо слова «на славу» і «на честь» означають заради слави і чести, так само, як і слова «на відпущення гріхів» означають заради прощення гріхів. Тобто слова «заради чогось» мають двояке значення: або заради вже одержаного прощення, або заради ще сподіваного. Хто ж не знає, що слава Богородиці, заступництво святих та їх відвага належать до благ уже одержаних? А Дари за одержані блага приносити, мабуть, є не що інше, як подяка. Після уже мовленого раніше зрозумілими стали і ці слова: «на спомин Господа» — що означає як воздаяння Йому за Його смерть і як подяку Йому. Тому під час приношення Дарів насамперед виголошуються ці слова, бо та смерть була для нас причиною всіх благ.

14. І нарешті після всього священик звершує моління, випрошуючи прощення гріхів, упокоєння душ і подібне цьому. І це правило розсудливості, щоб, звертаючись до Бога, ми не відразу говорили про свої потреби і вимагали того, чого нам не вистачає, а краще передусім пам’ятали б про те, що вже отримали і маємо, за що вже дякували Богові, і приносили Йому хвалу, чинячи таким чином славу Божу вищою від наших потреб.

XI. Чому повністю покриваються Дари і що під час цього говориться?

1. Оскільки те, що було вимовлене і вчинене над хлібом і чим знаменувалася смерть Господа, було лише описом і подобою, а хліб все ще залишався хлібом, тільки отримав здатність стати даром Богові і тому є символом Тіла Господнього у перші роки Його життя, бо і воно теж спочатку було даром, як мовлено раніше. Тому священик нагадує і представляє на хлібові ті чуда, які звершувались над Ним, коли Він був новонароджений і лежав у яслах. Поставивши над хлібом євхаристійний предмет, який називається «звіздиця», він каже: І прийшла звізда, і стала зверху, де було дитя (пор. Мф. 2:9). Він ще повторює слова, сказані пророками віддавна про Нього і які стосуються тільки Бога, щоб люди через Його плоть і видиму зовнішність не мали про Нього образливо-принизливих думок, не гідних Його божества: Словом Господнім створене небо (Пс. 33 (32), 6); Господь царює, Він одягнувсь у велич (Пс. 93 (92), 1); Його чеснота небо покриває і земля повна Його мудрости (пор. Ав. З, 3).

2. І, промовляючи це, священик покриває хліб і чашу чесними покрівцями і кадить з усіх боків. Бо і сила воплоченого Бога прикривалася до певного часу, до часу чудес і свідчень із неба. Але хто знав, ті могли говорити про Нього: Господь царює, Він одягнувсь у велич та всі інші слова, угодні Богові, і вони визнавали Його, шанували як Бога і шукали пристановища біля Нього. І, те саме зображаючи, священик вимовляє, покриваючи Дари: Покрий нас покровом крил Твоїх (пор. Пс. 17 (16), 8), і кадить всюди.

3. Після цих слів і дій він молиться, щоб у цьому богослужінні все досягло Його відповідно до мети, потім іде до престолу і, ставши перед святою трапезою, розпочинає богослужіння.

XІI. Про початкове славослов’я

1. Священик починає богослужіння славослов’ям: «Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа».

2. Молитва до Бога полягає у подяці, у славослов’ї, у сповіді, у прошенні.

3. Але першим з-поміж них усіх є славослов’я, особливо тому, що правило слуг розсудливих, які приступають до Владики, — насамперед виявляти не те, що їх стосується, а тільки те, що стосується Владики. Саме таким є славослов’я.

4. Бо хто просить, той робить це, бажаючи покращити своє становище. Хто сповідається, сам визнаючи себе винним, той намагається звільнитися від зла, і хто дякує, є, очевидно, задоволений своїми благами і складає подяку Йому за те, що Він дарує. Хто ж славословить Бога, той полишає себе і все своє, і прославляє Владику задля Нього самого, задля Його сили і слави.

5. Відтак і сама природа, і відповідність з суттю вимагають, щоб на першому місці тут було славослов’я. Справді-бо, приступаючи до Бога, ми передусім пізнаємо Його неприступну славу, силу і велич, які викликають здивування, подив і тому подібне — а славослов’я, безперечно, є наслідком цього.

6. Рухаючись далі, ми пізнаємо Його милосердя і чоловіколюбство, що викликає вдячність.

7. Після цього ми споглядаємо всю велич Його милосердя, багатство Його чоловіколюбства, незважаючи на нашу нікчемність, Він не припиняє бути нашим благодійником, що є першим і достатнім доказом цієї величі і цього багатства. Цей доказ краще за інші переконує нас, наскільки чоловіколюбним є Бог, бо Він ближчий нам, Він є в нас, Він перед очима. Пригадування своїх поганих учинків перед Богом — це і є тим, що називається сповіддю.

8. Після цих роздумів, за допомогою яких пізнаємо милосердя і чоловіколюбство Боже до нас, треба бути цілком упевненими у тому, що, чого потребуємо, те отримаємо, якщо проситимемо. Бо коли Він уже був таким милосердним до людей лихих, тож яким Він може бути для тих, хто змінився, хто вже виправданий за те, що визнав свої гріхи за словом пророка: Чи ти визнаєш перше гріхи свої, щоб бути оправданим? (пор. Пс. 51 (50), 6).

9. Так, у першому чині молитов до Бога є славослов’я. Тому перед кожною молитвою і богослужінням священик прославляє Бога.

10. Але чому він прославляє триєдність у Бозі, а не єдність Божу? Не каже — «Благословенний Бог чи благословенне Царство Боже», а розрізняє Особи: «Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа»? Бо через воплочення Господа люди вперше довідалися, що у Бозі є три Особи. І те, що тут звершується, якраз і є введенням у таїнство цього воплочення Господа. Тому потрібно, щоб на початку цього богослужіння засяяла і була проголошена Пресвята Тройця.

1. Після славослов’я священик починає прошення такими словами: «В мирі Господу помолімся».

2. Про що бо нам молитися як слід, ми не знаємо (Рим. 8:26) і щоб ми не були велемовними, він навчає нас, даючи стосовно молитви потрібні настанови — як слід передовсім молитися — обов’язково «в мирі».

3. Але чому після славослов’я він велить відразу молитися, коли перед цим ще не було ні сповіді, ні благодаріння Богові? Тому що у слові «мир» вони вже присутні, якщо хтось захоче серйозно над цим замислитися. Бо хто незадоволений тим, що трапляється йому у житті, той не може мати і в самому собі миру, а хто розважливий, той за заведеним звичаєм блаженного Павла за все дякує (пор. 1Сол. 5:18); тим більше не має миру і той, хто не має чистого сумління (пор. 1 Тим. З, 9); а чисте сумління без сповіді неможливе. Отож, хто молиться з миром, у того душа вже мала і благодаріння, і сповідь.

4. До того ж і прошення, з яким вони звертаються до Бога, представляє їх і вдячними, і такими, що сповідаються. Про що вони просять? «Бути помилуваними». А це є прошення засуджених, коли вони позбавлені будь-якого захисту, коли їм немає що сказати для свого виправдання, вони звертаються до судді з цим останнім словом, сподіваючись отримати те, про що просять, уже не за правом, а від Його чоловіколюбства. І хто вчиняє так, той виявляє свідчення, з одного боку, безмежного милосердя Судді, а з іншого — своєї зіпсованості: одне тут є справою сповіді, а друге — справою благодаріння.

5. Народ до молитви закликає священик, бо він є особою, для цього покликаною. Адже він призначений народові як його заступник і посередник, щоб його молитва діяла і мала більше сили, як сказав апостол Яків: Молитва праведника має велику силу (Як. 5:16), коли і всі ті, за кого священик молиться, докладають із свого боку до того багато зусиль — благочестивість звичаїв, молитви, покірність та інше, про що знають, що воно приємне Богові.

6. Яке ж перше прошення, що йде відразу за тим? «За мир з висот і за спасіння душ наших».

7. Давши спочатку настанови про те, який душевний стан треба мати під час молитви, тепер він навчає, що передовсім треба просити — мир з висот і спасіння душ. Бо і Христос велів нам просити перше Царство Боже та його справедливість (Мф. 6:33), тому що спасіння душ означає Царство Боже, а мир з висот — Божу справедливість. Про це сказав апостол Павло: І мир Божий, що вищий від усякого уявлення (Флп. 4:7). Його залишив Господь апостолам, відходячи до Отця, коли сказав: Мир залишаю вам, мій мир даю вам (Ін. 14:27). Так як там слово «справедливість» означає не лише роздавання всього порівну, а є виразником всілякого роду доброчесности, так і тут слово «мир» означає щось загальне, бо він є плодом в сукупності усіх чеснот, плодом усілякого любомудрія, бо неможливо досягти досконалого миру тому, кому не вистачає хоча б однієї якоїсь чесноти, а тому, хто хоче жити в мирі, треба перейти через усі щаблі доброчесности.

8. Отже, передовсім треба привчати себе до такого миру з людьми, наскільки це можливо, а потім просити у Бога Його миру, оскільки це стосується і будь-якої чесноти. Бо ж є доброчесність, яка досягається за допомогою подвигу (аскези), і є доброчесність, яка дається душі від Бога, і любов, і молитва, і мудрість, так само і щодо всього іншого. Тому священик спершу говорить про той мир, який нам підвладний, який досягаємо ми самі, і з таким миром він велить нам помолитися Богові. Потім говорить про той мир, який дається від Бога, і заради нього заохочує нас молитися Богові, кажучи: «Помолімось за мир з висот». Він говорить не тільки про мир одного з одним, коли ми не пам’ятаємо зла один одному, а про мир наш із самими собою, коли серце наше не засуджує нас. А користь від такого миру велика, ця чеснота для нас є очевидною. Адже для занепокоєної душі абсолютно неможливо досягти єдності з Богом насамперед через саму природу неспокою. Бо ж як мир об’єднує багатьох в одному в одній особі, так неспокій одне одну особу ділить на багатьох. Тож як може така особа перебувати у гармонії з єдиним і простим Богом? Адже той, хто молиться без миру, не може ні добре помолитися, ні отримати щось добре від своєї молитви. Чи непокоїть людину гнів і злопам’ятність вигнала мир з її душі, вона через свою молитву не знайде прощення своїх прогрішень, тим більше не отримає жодної іншої милості. Чи через якісь інші гріхи людина карається совістю і в серці своєму несе тягар докорів, і її бентежить цей неспокій, то вона втрачає будь-яку сміливість перед Богом відповідно до відомого вислову: І коли молиться, молиться без сміливості (пор. Еф. З, 12), тобто без віри. А хто молиться без віри, той молиться даремно, без жодної користи.

9. Ось тому нам і заповідається, щоб ми молились Богові з миром і передусім просили для себе миру з висот.

10. А після цього, щоб з благим наміром просили Бога і за інше: не лише за Церкву і владу, за кожного провідника, за тих, які зазнають небезпек, напастей, нещасть, а й за всіх людей цілого всесвіту.

11. «За мир, — каже далі священик, — усього світу». І це, зокрема, тому, що свого Владику ми вважаємо спільним Владикою усіх, бо Він піклується про всіх, як Творець про своє творіння. А хто турбується про них, той Йому догоджає краще, ніж той, хто приносить жертву.

12. Потім, за словами блаженного Павла, щоб і ми в мирі їх тихо та спокійно вели життя з усім благочесттям та чистотою (1Тим. 2:2).

13. І молимося ми не тільки за блага, які стосуються душі, а й за блага тілесні, потрібні нам, «за добре поліття, за врожай плодів земних», щоб визнавали Бога джерелом і подателем усіх цих благ і зверталися тільки до Нього, бо сам Христос повелів нам, до речі, просити у Нього насущного хліба.

XIIІ. Що означає постійне моління про милість

1. Слід розглянути і те, для чого священик закликає молитися за численні та різні наміри, а вірні, які присутні в храмі, моляться тільки за ласку бути помилуваними і з цим одним-єдиним проханням весь час звертаються до Бога.

2. По-перше, це тому що, як ми вже казали, таке прохання містить у собі і благодаріння, і сповідь. Адже просити милости у Бога — означає просити Його Царства, яке Христос обіцяв дарувати тим, які шукають його, а також додати все інше, в чому ми маємо потребу (пор. Мф. 6:33); тож достатньо і цієї молитви, яка водночас має значення для всього.

3. Звідки ж можна знати, запитають, що милість Божа означає Його Царство?

4. Із того, що Христос, мовлячи про нагороду для милостивих, про віддяку, яку вони отримають від Його милосердя, раз каже, що вони будуть помилувані, а раз — що отримають Царство, отож це є одне і теж, що прийняти від Нього милість і що прийняти Царство. Блаженні милосердні, — каже Він, — бо вони зазнають милосердя (Мф. 5:7).

5. Потім в іншому місці, наче пояснюючи самого себе і показуючи, що означає бути помилуваним, каже: Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам (Мф. 25:34).

6. З іншого боку, якщо хтось, дивлячись на вчинки, що здійснюють милостиві люди, захоче пояснити Боже милосердя, той виявить, що воно полягає не в чому іншому, ніж у даруванні Самого Царства. То що ж роблять милостиві? Я голодував, — каже Святе Письмо, – і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли (Мф. 25:35). Так і Христос — кого помилує, тому запропонує свою трапезу. Що ж це за трапеза? Щоб їли, — каже Писання, — й пили за столом у моїм Царстві (Лк. 22:30). І щоби ти знав велич тієї трапези, що це не трапеза рабів, а трапеза царів, зверни увагу на служителя, Він сам є Владикою усіх. Він підпережеться, — каже Святе Письмо, — посадить їх і, приступивши, служитиме їм (пор. Лк. 12:37).

7. Але Він ще й зодягне помилуваного, якщо той нагий. Тобто дасть йому царську одіж? Зодягне його своїм власним одягом? Так, а в Нього, істинного Царя, нічого рабського немає, так само як у нас, рабів Його, немає нічого царського. Це і є весільне вбрання, ті ж, які мають його на собі, безперечно, повинні бути в Царстві, бо Цареві не буде за що з докорами вигнати їх із весільної світлиці.

8. Що ще? Він відчинить для них своє житло і, вводячи туди, заспокоїть. Чужинцем був, і ви мене прийняли (Мф. 25:35). А ті, які визнані гідними цієї милости, вже не раби, а сини. Бо невольник, — каже Писання, — не перебуває в домі повсякчас — повсякчас перебуває син (Ін. 8:35). Сини ж насправді є не лише спадкоємцями Царства, а й того, хто сам володіє Царством. Бо спадкоємці ж Божі, — свідчить Святе Письмо, — співспадкоємці Христа (Рим. 8:17).

9. Отже, просити милості у Бога — означає просити у Нього осягнути Царство.

XIV. Про віддавання себе Богові

1. Після молитов за все священик закликає вірних віддати самих себе Богові, кажучи: «Пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну Владичицю нашу Богородицю і приснодіву Марію, з усіма святими пом’янувши, самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо».

2. Не у всіх відданість Богові становить справжню чесноту. Для цього не досить лише слів, а треба ще Божої волі на це. Тому неодмінно потрібна сміливість, а сміливість з’являється від чистого сумління, коли наше серце не засуджує нас, коли ми дбаємо про те, що Його стосується, коли через це ми нехтуємо те, що, власне, нас стосується. Тоді-бо ми і справді звільняємось від турботи за нас самих і упевнено віддаємо її Богові, твердо вірячи, що Він прийме довірене Йому нами і збереже. Оскільки ж для цього потрібно багато мудросты, поєднаної з любов’ю, і не менше зусиль, то ми спочатку, прикликавши на поміч Пресвяту Богородицю і весь сонм святих, віддаємо себе Богові, так як слово «пом’янути», означає «прикликати», «бути помилуваним». З іншого боку, ми спершу просимо єдності віри і причастя Святого Духа (пор. Еф. 4, 13. 2Кор. 13:13), потім закликаємо «самі себе, і один одного, і все життя наше Богові віддаймо».

3. Що ж це за «єдність віри»? Людина з подвійною душею, — каже Святе Письмо, — непостійна у всіх своїх дорогах (Як. 1:8), називаючи дволикою людину нерішучу, яка ні в чому не є твердою. І хто хитається на обидва боки, той ні в той, ні в цей бік не ступає рішуче. Єдністю ж віри виявляється протилежне цьому — рішучість, твердість, постійність. Бо хто твердо вірує, той знає про справу щось одне: або що вона є, або що її немає. Нерішучий хитається на обидва боки, як випливає і зі самої назви.

4. Ось це і є єдність віри — непохитність, позбавлена будь-якого вагання.

5. А «причастя Святого Духа» означає Його благодать. Вона називається причастям тому, що коли Господь зруйнував своїм хрестом стіну, яка була перегородою між Богом і нами (пор. Еф. 2, 14), потрібно було ще примирити і допомогти тим, які були на деякий час роз’єднані один від одного, і не мали нічого спільного між собою; а це і відбулося через зшестя Святого Духа на апостолів. Звідси-бо і святе хрещення, і відкрилось щедре джерело божественної благодаті людям, і, за словами апостола Петра, ми стали учасниками Божої природи (2Пет. 1:4).

6. Отож, тому, хто збирається належно віддати себе Богові, потрібна тверда віра і поміч від Святого Духа.

7. І «ми віддаємо Богові» кожний не тільки самого себе, а й «один одного». Бо за законом любові потрібно шукати не лише свого блага, а й благ інших.

XV. Про антифони і виголошені поміж ними молитви

1. Тим часом як диякон виголошує прошення і благочестивий люд молиться, священик тихо про себе промовляє молитву всередині святилища — за присутніх і за святий дім Божий, щоб на них пролилися «багаті милості і щедроти від Бога». І додає причину, чому і сам просить про це, і Бог за справедливістю своєю може це подати — не тому, що ті які моляться, достойні прийняти це, не тому, що ми маємо право те отримати, а тому, що Йому «належить усяка слава, честь і поклоніння». Задля Твоєї слави, каже священик, молю Тебе про це. Бо виявити таке чоловіколюбство до нас, недостойних, — Твоя слава. Ця слава належить Тобі за словом блаженного Давида: Не нам, о Господи, не нам, а імені Твоєму дай славу (Пс. 115 (114), 1).

2. Тому, сотворивши молитву, священик вимовляє вголос цей вислів для усіх як завершення славослов’я, щоб кожен співучасник хвалебного співу прийняв його і щоб Бог був прославлений усією Церквою. І справді ті, які слухають, стають співучасниками його співу. Бо коли священик виголошує славослов’я, всі вірні промовляють «Амінь» і, промовляючи це слово, проймаються всіма словами священика.

3. Потім священик розпочинає священні псалмоспіви, а присутні виконують їх до кінця, оспівуючи натхненні Богом висловлювання святих пророків: «Благо є сповідуватися Господеві і співати імені Твоєму, Всевишній» (пор. Пс. 92 (91), 2). Ось справді слово, що відповідає початку, бо говорить про сам спів, що він є благом, а це, безперечно, потрібно знати перед початком кожного співу; каже «благо сповідуватися», тобто дякувати, прославляти.

4. Коли ці псалми за порядком будуть проспівані, диякон закликає вірних до молитви, спонукаючи їх, як і раніше, повторювати прошення.

5. Тимчасом як по закінченню псалмоспівів вірні моляться, священик всередині святилища промовляє про себе молитву до Бога — і за «повноту Церкви» взагалі, і зокрема за тих, які прикрашають святий дім Божий і прагнуть показати з усіх сторін його велич, щоб і самим задля нього бути прославленими, і при цьому додає найголовнішу причину: «Бо Твоя є влада і Твоє є Царство». Слава, каже він, є і у царів, які можуть стати славетними, коли захочуть. Але Ти — Цар вічний, і Твоя є влада, і Твоє є Царство.

6. Виголосивши цей пояснювальний вислів, як славослов’я, щоб всі вірні почули, і, прийнявши від них у слові «амінь» співучасть у хвалебному співі Богові, він, як і раніше, знову починає псалмоспіви, і вірні довершують їх, потім, як і раніше було сказано, після заклику диякона вірні звертаються із прошеннями до Бога.

7. Священик знову промовляє молитву за тих вірних, які моляться разом з ним, щоб кожен із них отримав від Бога на користь собі те, про що просить для себе, і ще й «життя вічне в будучому віці», і додає причину цього — Його благодать і чоловіколюбство: і це є завершенням, яке він вимовляє вголос для всіх.

8. Відтак він починає третій псалмоспів.

9. Під час цього співу вноситься Євангеліє, якому передували світильники, фиміям, у супроводі усіх, які стоять біля престолу: Євангеліє несе диякон, а якщо немає диякона — священик.

10. Священик при вході до вівтаря зупиняється перед царськими вратами і поки триває спів псалмів, молиться Богові, щоб святі ангели увійшли разом із ним до святилища, і, приєднавшись до богослужіння, взяли участь у його славослов’ї Богові, і пояснює, чому Йому належить слава і поклоніння від людей і від ангелів. Саме це означає «усяка слава, честь і поклоніння» від усіх сотворінь, які вміють славити Бога, почитати Його і поклонятися Йому.

11. Молячись за це, священик входить до святилища і кладе Євангеліє на святу трапезу.

XVI. Значення Божественної літургії у загальних рисах

1. Треба спочатку детально розглянути слова псалмоспівів.

2. Але попередньо завважимо, що тайна ікономії Христа символізується і самою жертвою, символізується і тими діями та словами, які передують жертві і які ідуть за нею.

3. Бо жертва звіщає Його смерть, воскресіння і вознесення, оскільки Чесні Дари перемінюються у саме Господнє Тіло — воскресле і вознесене на небо.

4. А те, що передує жертві, вказує на події перед смертю: прихід, явлення і служіння. Те ж, що йде за жертвою, нагадує про «обітницю Отця», як Він сам казав, тобто про зшестя Духа на апостолів, про навернення народів через них до Бога і сопричастя з Ним.

5. І все введення в таїнство є немовби якимсь одним тілом історії, яке від початку і до кінця зберігає злагодженість і цілість, так, що кожна окрема частина із дій чи слів додає цілості якоїсь особливої завершеності. Отож, псалми, які співають на початку містології, символізують давні часи ікономії Христа, а те, що йде після них, тобто читання Святого Письма та інше, вказує на наступний період.

6. І хоча, як було сказано, існують різні приводи для псалмоспівів і читання Писань, а саме: попереднє очищення і приготування для таїнства, проте ніщо не заважає їм мати однакову силу, а отже, як тому, так і тому — освячувати вірних і знаменувати ікономію. Так само й одяг, з одного боку, задовольняє потребу у вбранні і прикриває тіло, а з іншого, означає і заняття, і життя, і гідність тих, які його вбирають, так є і тут. Тому що оспіваними і читаними є взагалі Святе Письмо і богонатхненні слова, які освячують тих, що читають, і тих, що співають. А оскільки вибраним є таке впорядковане, саме так, то воно має й іншу силу, і здатне символізувати пришестя і життя Христа. Бо не лише те, що оспівують і читають, а й те, що здійснюють, має таку особливість, що саме по собі і вдовольняє нагальні потреби, і символізує щось із діянь чи подвигів і страстей Христових. Як, наприклад, внесення Євангелія і Чесних Дарів до вівтаря.

7. І все інше, про що детально вже було мовлено на початку, тому не будемо розтягувати твір, знову розповідаючи про те ж саме.

8. Тож, розуміючи це саме так, розгляньмо тепер усе богослужіння частина за частиною, оскільки воно постає як образ ікономії Спасителя.

9. І передусім — псалмоспіви.

XVII. Пояснення першого антифону

1. Отже, заклик до славослов’я Бога для тих, які починають співати, передається такими словами: «Благо є сповідуватися Господеві». Це — пісня до Бога і Отця, і про Єдинородного Сина: «Благо є сповідуватися Господеві і співати імені Твоєму, Всевишній», яка Всевишнім називає Бога-Отця, а Господом — Єдинородного Сина. Благо є оспівувати Сина і Тебе, Отця. Що ж це означає? Це — вступ до наступного слова. Ця пісня має звернутися до Них із спільною хвалою. Яким чином? Возвістити діла Сина, щоб через них також був прославлений Отець.

2. Бо який же привід для хваління? Пониження Сина і вбогість, діла, звершені у плоті, та страждання. Це бо називається милосердям та істиною. Милосердям, бо Він через неосяжну доброту свою і чоловіколюбство не погордував нами, побитими ворогом у найжалюгідніший спосіб, і не тільки виявив співчуття до наших нещасть, а й прилучився до наших поневірянь, нашого лиха і смерти.

3. І не лише підняв нас від того згубного падіння, а й сподобив Царства і величезних благ. Ось тому і каже апостол Павло: Коли з’явилась доброта й любов до людей Спаса нашого Бога (Тит. 3:4), тільки тоді вперше виявилось, наскільки вона велика. І Господь цими простими словами: Бог бо так полюбив світ (Ін. 3:16) висловив безмірність любови.

4. Тож, саме тому псалом називає ікономію милістю.

5. А істиною називає тому, що на все давнє дивиться як на тінь і образ. Тому пророк, згадуючи про ікономію, каже: Поклявсь Господь Давидові правдою (Пс. 131:11). Що ж було предметом клятви? Пришестя і життя Господа у плоті. Святе Письмо говорить: Плід твого лона насаджу я на твоїм престолі (Пс. 132 (131), 11), чим виявляє самого Спасителя. Звідки це видно? Цьому навчав Гавриїл, звіщаючи Діві Марії про таємниче народження і напоумлюючи, яким великим буде той, хто має народитися. Він говорить: І Господь Бог дасть Йому престол Давида, Його батька, і Він царюватиме над домом Якова повіки й царюванню Його не буде кінця (Лк. 1:32-33).

6. Самою ж істиною є також суд і правосуддя (пор. Пс. 98:4). Чому? Тому що Спаситель, вигнавши нею гріх і умертвивши диявола, сотворив це не перевагою сили і могутністю перемоги, а судом і правосуддям, як сказано: Право й справедливість — основа Твого трону (Пс. 89 (88), 15), так і ми в судах перемагаємо супротивників вироком суддів. Ось тому й Христос стверджує: Тепер світові цьому суд; тепер вигнаний буде геть князь цього світу (Ін. 12:31).

7. Знаючи це, блаженний Діонісій Ареопагіт говорить, що невичерпне чоловіколюбство богоначальної благодаті зруйнувало над нами владу зрадливого полчища, тобто демонів, не домінуючою силою, а через таємно передані нам слова «судом і правосуддям».

8. Оскільки те, що оспівують, є не тільки «милістю та істиною», а й «справедливістю і судом», то співець додає у псалмі: Господь правий … і що нема неправди в Ньому (Пс. 92 (91), 16).

9. Благо звіщати, — каже він, — вранці Твою милість, а ночами — Твою вірність (Пс. 91:3). Вдень і вночі, каже він, треба хвалити Бога. Бо саме це означають слова «вранці» і «вночі». В иншому місці те ж саме виражено словом «повсякчасно» (Пс. 33:2).

10. Це пояснення першого антифону.

XVIII. Що означають пророчі вислови, які співають на початку богослужіння

1. А другий псалмоспів прославляє саме Царство Бога Сина, Його велич і пишноту, Царства, до якого Він піднявся шляхом пониження та убогости.

2. Але яка ж тут потреба у цих пророчих висловах? Що вони знаменують стосовно ікономії Спасителя?

3. Вони знаменують початок Його приходу, коли Він уже прийшов, але ще не явився багатьом, коли Він був у світі, але світ Його не впізнав (пор. Ін. 1:10): це був час до Іоанна, коли ще не був запалений світильник. Тоді для Нього ще існувала потреба у пророчих словах. Коли ж після цього Він явився сам, про кого провіщали пророки, Він уже не потребував самих пророцтв: Іоанн вказував уже на Нього, що з’явився, а до Іоанна — Отець. Ось тому Писання говорить: Усі пророки пророкували до Іоанна (Мф. 11:13). Тож цей час до Іоанна позначається співом пророцтв, бо і Чесні Дари, які знаменують Христа, ще не винесені на середину, а перебувають прихованими в окремій частині вівтаря. І це справді так. Тож розгляньмо тепер вислів псалма.

4. Господь воцарився, Він одягнувсь у велич (Пс. 92:1). Слова псалма назвали царством пізнання, яке отримали люди про Господа і через яке вони підкорились Йому, бо пізнали Його велич, красу і могутність. Саме це означає слово Спасителя: Дана мені всяка влада на небі й на землі (Мф. 28:18), бо після мешканців неба і мешканці землі пізнали істинного Владику; якщо ж хтось розгляне псалми далі, знайде все те ж.

5. Так, визначаючи образ царювання і влади, пророк каже: Він утвердив вселенну, яка не похитнеться (пор. Пс. 92:1), називаючи віру твердинею. Утвердив Господь збаламучених облудою і поєднав із собою. Таким є той, хто піддався омані, він ні над чим не може застановитися. Але Господь говорить: Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: хрестячи їх в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа (Мф. 28:19). А це і є вченням віри.

6. Але для Царства цієї віри недосить; не можна повністю підкорити народи лише цим способом. До цього потрібно було ще долучити і дотримання заповідей. Пророк продовжує: Твої свідоцтва вельми вірні (Пс. 92:5), а Господь до слова хрещення додає слово про заповіді, кажучи: Навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав (Мф. 28:20). Бо те, що Спаситель називає заповідями, то пророк — свідченнями. І це ти знайдеш у Писанні всюди, воно називає свідченнями закони Божі.

7. Далі співець псалмів продовжує: Домові Твоєму личить святість, Господи (Пс. 92:5), вважаючи жертви святинею, тобто дари, всіляке служіння, яке личить Богові, мовлячи, що вони личать домові Божому, він показує, що цей дім не порожній, він не чужий Богові і що в ньому перебуває сам Домовласник. Бо якби у ньому не було Бога, йому б не личило те, що личить одному Богові. І Господь підтвердив ці слова, давши обіт завжди перебувати з Церквою. Та й апостол Павло називає Церкву домом Бога живого, бо каже: Щоб ти знав, як слід поводитися в домі Божім, яким є Церква Бога живого (1Тим. 3:15). Отож я з вами. І що сказав той: У довготі днів, те саме промовляє Господь: По всі дні аж до кінця віку (Мф. 28:20).

8. Так і цей спів псалмів є непомильним пророцтвом того, що здійснив Спаситель своїм хрестом і смертю.

XIX. Пояснення третього антифону

1. Наступний антифон видається ніби стрітенням Господа, який уже прийшов і явився. Тому він співається під час внесення і появи Євангелія, яке символізує Христа. Пророк же співав цей псалом, маючи перед очима душі явлення Христа, особливо це видно із його радости за Нього і втіхи, якою він і сам сповнений, і закликає всіх інших до сопричастя: Ходіте, заспіваймо Господеві (Пс. 94,1). Людина до приходу Господа не раділа, тому що лише Христос приніс нам радість; і якщо хтось на землі радів до того, як Він прийшов, то радів, будучи посвяченим у Його тайни, як Авраам …, сповнений був радощів, — каже Святе Письмо, — звидіти день мій — і звидів, і втішився (Ін. 8:56). І сам Давид мовить: Поверни мені радість спасіння Твого (Пс. 50:14). Бо яку радість за Христа мав він до гріха, а, позбувшись її через гріх, благав Бога про її повернення.

2. Тому, кажучи: Прийдіте і просвітлімось, звіщав про прихід Світла. А мовлячи: Прийдіте, возрадуємося Господеві, показував, що Він явився і приніс радість.

3. Потім називає Його Спасителем і Господом. А Писання називає Христа Спасителем, спасінням і способом спасіння, бо із богоначальних сутностей один Син був самозвершителем нашого спасіння. І через Нього все звершено, як сказав апостол Павло: Через себе здійснив очищення наших гріхів (пор. Євр. 1:3). Це і Він сам явив в образі Доброго пастиря, який не інших послав шукати за вівцею, яка згубилася, а сам її розшукував і знайшов, і взяв, і приніс на раменах. Тому й назвали Його Іісусом — ім’ям з відповідним значенням.

4. Ідім перед лицем Його з ісповіданням (пор. Пс. 94:2), каже Писання, називаючи лицем Його явлення. Не сподіваймось побачити Його, коли Він уже ввійде у дім, а стріньмося з Ним у сповіді, отже, у славослов’ї, і псалмами воскликнім Йому (пор. Пс. 94:2), віддаймо Йому шану, належну Богові. Він зволив явитися «в образі раба», ми ж не забудемо в Нім Владику, не спокусімось плоттю, роздумуючи над з’явленим, не захопімся плеканням низьких думок про високе. Бо Бог — великий Господь і цар великий по всій землі (пор. Пс. (94, 3) сховався у цій плоті. І до цього пророк додає всі наступні, гідні Бога піснеспіви.

5. Такими є пророчі вислови, і так доречно їх співають.

XX. Про появу святого Євангелія і про трисвяту пісню

1. Коли їх співають, священик, ставши посередині перед престолом, підносить угору Євангеліє і показує його, символізуючи цим появу Господа, коли Він почав являтися багатьом. Бо через Євангеліє позначається Христос, так, як пророчі книги називаються «Пророками». Тож, Авраам говорить до багатого: Мають Мойсея і пророків (Лк. 16:29), тобто їхні книги.

2. Коли ж той, про кого провіщали пророки, явився сам і відкрив себе, то ніхто вже не вважає за обов’язок вслухатися у слова пророків. Ось тому з появою Євангелія пророцтва припиняються. З цієї хвилі ми співаємо те, що стосується до Нового Завіту. Ми прославляємо Пресвяту Богородицю або інших святих, чи оспівуємо самого Христа то за Його прихід до нас, то за Його страждання після приходу, то за Його діяння, які Церква щоразу святкує.

3. Потім ми прославляємо і самого Бога в Пресвятій Тройці, яким визнавати Його навчило нас явління Спасителя. Цей гімн прийнятий від ангелів, взятий із книги священних псалмів пророка. Він визнаний Христовою Церквою і присвячений Пресвятій Тройці. Бо слово «святий», тричі виголошене — це слово ангелів, а слова «Боже кріпкий і безсмертний» є словами блаженного Давида, коли він промовляє: Душа моя спрагла Бога, кріпкого і живого (пор. Пс. 41:3). Прийняття і поєднання останніх слів з першими, і додавання благальної молитви, тобто «помилуй нас», є справою Церкви, яка знає і сповідує єдиного Бога у Пресвятій Тройці, щоб показати, з одного боку, співзвучність Старого Завіту із Новим, а з іншого — через одкровення Христа, пренебесного і земного, що ангели і люди стають однією Церквою, одним хором. Ось тому після появи Євангелія і після входу з ним до вівтаря ми співаємо цей гімн, одноголосно виголошуючи, що той, хто прийшов до нас, поставив нас із ангелами і приєднав до їх хору. Це так.

XXI. Про молитву під час гімну і про священні виголошення

1. Перед цим співом священик благає Бога прийняти цей гімн, а тим, які співають його, воздати благодаттю. Якою саме благодаттю? Відповідною до пісні, такою, яка «освячує їх душі та тіла», яка подає прощення гріхів, щоб усі дні «побожно служити Йому у всі дні життя». І додає причину: «Бо святий, в святих перебуваєш», бо істинно Святому притаманно радіти у святих і звершувати освячення. І, виголосивши це і долучивши славослов’я, священик подає знак священному зібранню співати трисвяте. І люди, за звичаєм, закінчивши славослов’я словом «Амінь», починають співати гімн.

2. Після гімну священик закликає всіх вірних стояти не безтурботно і байдуже, а прислухатися до того, що відбувається і що співають, бо в цьому полягає смисл вислову «будьмо уважні». Потім просить миру для всіх і згадує премудрість, з якою треба вслухатися в таїнство. Що це за премудрість? Відповідні священнодійству помисли, з якими сповнені вірою мають дивитися і слухати те, що звершується і виголошується, не маючи нічого людського. Це бо християнська премудрість, й ось таке значення цього слова, яке священик не раз виголошує вірним під час богослужіння; воно є нагадуванням про ці помисли. Так бо й ми часто нагадуємо єдиним словом один одному цілу думку, відновлюючи її у душах тих, які слухають.

3. Навіщо потрібно нагадувати? Величезна сила забудькуватости, і жодна інша з людських пристрастей так часто і легко не поборює людину, як ця. Коли ж треба стояти з належними помислами і брати участь у богослужінні, у слуханні і спогляданні його священних співів та дій, то, щоб ми не даремно брали участь у них і не марнували час, що є нелегко, треба, щоб ми самі до себе були пильні й обачні. Потрібне також і зовнішнє нагадування, щоб ми могли знову відновити наш розум, який постійно атакує забуття і тяжіє до даремних турбот.

4. Цього бажає і пісня, яку співають під час внесення Чесних Дарів до вівтаря: «Всяке житейське, — промовляє вона, — відложім піклування». І в цьому, властиво, полягає смисл слова «премудрість».

5. І заклик «прості» також є настановою. Що ж це за настанова? Вона хоче, щоб ми перебували в подвизі перед Богом і таїнствами не лінуючись, а стояли ревно та благоговійно, чи що бачимо, чи говоримо, чи слухаємо щось із священних молитов. І цей перший знак цієї ревності і благоговіння ми засвідчували б прямою поставою тіла, тобто робили б це не сидячи, а стоячи. Таким є образ тих, які моляться, таким є образ слуг, які повністю спрямовують свої думки на найменший порух своїх господарів, щоб відразу ж із готовністю поспішити до служіння, після того, як отримали завдання. Ми ж молимося Богові за найважливіше, ми — слуги у всякому служінні.

6. Такий зміст цих слів.

XXII. Про читання Писань, їхній порядок і значення

1. Після трисвятого гімну читають Апостол, а потім і саме Євангеліє, коли Церква спершу проспіває Богові хвалебну пісню.

2. Чому ж перед читанням Священних Писань ми прославляємо Бога? Бо це треба робити за кожної нагоди, коли Він щоразу посилає нам свої дари, особливо ж коли ми отримуємо якесь велике благо, наприклад, слухання божественних слів. Під час читання Апостола ми співаємо пісню з прошенням, бо додаємо: «Помилуй». Під час читання Євангелія творимо славослов’я без прошення, щоб знати, що через Євангеліє символізується Христос і ті, що знайшли Його, мають все. Бо і Наречений всередині, а тим, які мають все, немає потреби просити Його про щось. Отож синам Нареченого не годиться і постити, оскільки Наречений з ними, і їм потрібно лише почитати і прославляти Його. Таким є і спів ангелів, як навчають пророки, тому він є лише співом і позбавлений усілякого прошення.

3. Але що ж означає тут читання Священних Писань?

4. Якщо хочеш знати їхнє призначення, то, як сказано, читання підготовляє нас і очищує перед великим освяченням через таїнства. А якщо шукаєш значення, то воно відкриває одкровення Господа, яке Він явив невдовзі після свого з’явлення. Бо спочатку Євангеліє показують закритим, символізуючи цим з’яву Господа, коли явився Він з волі Отця у мовчанні, Він, не промовивши сам навіть слова, мав при собі глас вопіющого. А те тобто читання Євангелія є вже знаком звершеного, коли Він відверто розмовляв з усіма і доводив собою не тільки те, що сам говорив про себе, а й те, про що навчав говорити апостолів, посилаючи їх до загиблих овець дому Ізраїля (Мф. 10:6). Для того й читають апостольські писання, читається і саме Євангеліє.

5. А чому не спочатку Євангеліє? Бо знаки одкровення, які сам Господь явив, є досконалішими, ніж ті, які промовлені апостолами. А оскільки Господь не враз явив людям, який Він за своєю силою і який за своїм милосердям — бо це стосується Його другого пришестя — а йшов, долаючи шлях від менш зрозумілого до більш зрозумілого, то тим, які бажають показати Його поступове з’явлення, природньо читати апостольські писання перед Євангелієм. Через це і дотримуються до кінця знаків Його якнайдосконалішого одкровення, як побачимо далі.

XXIII. Про прошення, які йдуть після Євангелія

1. Після читання Євангелія диякон закликає весь люд до молитви. Молиться тихо, упівголосу, і сам священик усередині вівтаря, щоб Бог прийняв молитви людей. Потім, прославивши Бога гучним голосом, він долучає до спільного славослов’я і люд.

2. Яка ж молитва з усіх інших найбільш доречна після Євангелія? Молитва за тих, які не порушують Євангелія, за тих, які наслідують чоловіколюбство Христа, символом якого є Євангеліє. Хто ж це такі? Настоятелі Церкви, пастирі народу, законодавці порядку. Бо саме вони, якщо зберігають обітницю, шанобливо дотримуються її і навчають написаного там у Євангелії, доповнюють, за словами Апостола, те, чого бракує скорботам Христа (пор. Кол. 1:24), випасаючи Його стадо після Нього, як Він бажає. Вони також засновники священних домів, опікуни монастирів і церков, учителі чесноти і якщо хто-небудь хоч чим-небудь корисний спільній справі Церкви і священним особам, то, звичайно, вони входять до того сонму і заслуговують спільних молитов.

3. Маючи ж намір, нарешті, перейти до жертви, під час якої не пристало бути присутніми непосвяченим, яких ми називаємо ще й оглашенними, бо вони прийняли християнство лише слухом, наскільки це можливо через повчання, священик, спершу прочитавши за них молитву, висилає їх із сонму вірних. А молитва його за те, щоб вони досягли досконалосты, у належний час сподобившись хрещення. Мета ж молитви — слава Божа: «Щоб і вони, — каже священик, — з нами славили пречесне і величне ім’я Твоє».

4. Проголосивши це як славослов’я і в єднанні славослов’я прийнявши велику кількість вірних, він звершує іншу молитву, в якій спочатку дякує Богові, що він сподобився стати перед Ним і здіймати руки до Нього за себе і за інших. Потім просить сподобити його чинити це завжди із чистим сумлінням. А мета цієї молитви — слава Божа: «Бо Тобі належить, — каже він, — усяка слава». Так, за звичаєм, звершивши славослов’я із усім людом, священик знову молиться упівголосу і за себе, і за весь люд, щоб йому неосудним постати перед святою трапезою, чистим «від усякої скверни плоті і духа», а вірним, які моляться разом із ним, сподобитися причастя Святих Таїнств без провини й осуду, і, крім цього, наслідувати Царство Небесне. А привід для молитви той самий — слава Божа, для якої чинити все заповів апостол Павло, кажучи: Усе робіть на славу Божу (1Кор. 10:31). Це буде нашою, каже, повсякчасною метою — славити Бога. Рільники за мету своєї важкої праці вважають збирання врожаю, задля якого вони постановили собі наполегливо працювати, купці — прибуток, інший хтось — щось інше. Ви ж у всьому, що робите, шукайте славу Божу. Бо ми — раби, покликані саме на це служіння Владиці, оскільки для цього служіння Він створив нас, а потім викупив. Ось тому ти й переконаєшся, що Церква постійно турбується про славу Божу і слово це проголошує день у день, цю славу вона у всьому звеличує, у всьому є її провідником, все для неї здійснює: і молитви, і прошення, і таїнства, і повчання — все священне. І це так.

XXIV. Про внесення Чесних Дарів до вівтаря

1. А священик, звершивши вголос славослов’я Богові, іде до Дарів і, благоговійно піднявши їх над головою, виходить. І так їх несучи, входить до вівтаря й умисне ступає по храму спокійно та повільно. А вірні співають і з усім смиренням та благоговінням схиляються перед ним, просячи, щоб він пом’янув їх під час принесення Дарів. Він же ступає у супроводі світильників і кадила, і так входить до вівтаря.

2. Це буває за потребою, бо треба внести і покласти у вівтарі Дари, призначені для жертви, і звершити це, як спромога, благоговійно і благопристойно. Так і царі, коли хотіли принести Богові дари, не іншим доручали цю справу, а самі, маючи на голові корону, особисто приходили і вносили їх.

3. Це може ще означати й останнє явлення Христа, яке спричинило особливий спалах ненависті євреїв, коли Він вирушив у дорогу із батьківщини до Єрусалиму, в якому Йому потрібно було принести себе в жертву, і коли Він, Їдучи верхи, увійшов у місто в супроводі гучного вітання людей.

4. І в цей час потрібно припадати до ніг священика і просити священика, щоб він пом’янув нас у тих молитвах. Бо немає іншого способу прошення, який мав би таку велику силу і давав би нам такі тверді надії, як спосіб, представлений цією страшною жертвою, яка безвідплатно очистила безбожжя і беззаконня.

5. А хто з тих, що припадають перед священиком, який входить із Дарами, поклоняється несеним Дарам як Тілу і Крові Христа, той помиляється, плутаючи цей вхід із входом з Передосвяченими Дарами, бо не розуміє різниці між тою і тою літургійною дією. Одна під час цього входу має ще не освячені і не звершені Дари, а в другій вони звершені й освячені, вони — Тіло і Кров Христа. І це справді так.

XXV. Про те, що відбувається після внесення Дарів, про молитви і настанови священика, звернені до народу

1. Священик покладає Дари на престол. А сам, оскільки вже розпочинає звершення таїнства і збирається торкнутися страшної жертви, ще налаштовує себе й очищує через молитви, і підготовляється до священнодійства. І не тільки себе підготовляє, а й народ, який стоїть біля нього, і налаштовує його до цієї благодаті молитвою, любов’ю один до одного, ісповіданням віри. А у цьому полягає все, що стосується приготування, яке заповів Господь, кажучи: Ви будьте готові (Мф. 24:44). Бо тут і віра, і діла. Віра виявляється через ісповідання, а діла — через любов, яка є кінцем усілякого доброго діла і вінцем усілякої доброчесности.

2. Але це трохи згодом. А спершу священик закликає вірних, які стоять поруч, молитися за те, за що у той час треба молитися. Він каже: «За предложені Чесні Дари Господеві помолімось». Молімось за Дари, які лежать перед Богом, щоб вони були освячені і щоб звершене на початку предложення було доведене до кінця. Потім, запропонувавши й інше, за що треба благати Бога, наостанок закликає віддати Господеві «себе, і один одного, і все життя». Після цього виголошує вголос, щоб усі почули, закінчення молитви, з якою, зазвичай, звертався тихо до Бога, і славословить Його, і, залучивши вірних до спільного славослов’я, молиться за взаємний мир між усіма і заохочує до цього. Бо, промовивши: «Мир всім», він додає: «Возлюбім друг друга». А тому що молитися один за одного є апостольською заповіддю, то й народ молиться за дар того самого миру, кажучи: «І духові твоєму». Оскільки ж за нашою любов’ю один до одного слідує і любов до Бога, а любов’ю до Бога супроводжується досконала і жива віра в Нього, то, сказавши про любов і заповівши любити один одного, він відразу ж нагадує про ісповідання віри: «Щоб однодумно визнавати», — каже священик. І вірні підхоплюють: «Одне слід визнавати як Бога — Пресвяту Тройцю».

XXVI. Про ісповідання віри і про те, до чого після нього священик заохочує вірних, і за що молиться, і що вони йому відповідають

1. Потім священик ще закликає вірних проголосити, що вони знають про Бога і в що вірують — справжню премудрість, про яку каже Апостол: Ми ж говоримо про мудрість між досконалими (1Кор. 2:6). Її ж світ не пізнав, тобто мудреці світу, які нічого не знали більшого і вищого за чуттєві пізнання, і взагалі не вірили в існування кращих пізнань. Для цієї премудрості священик велить відчинити всі двері — і уста наші, і наші вуха.

2. Для цієї премудрості, каже він, відчиніть: її постійно і промовляйте, і слухайте, і робіть це не лінуючись, а ревно, будучи уважними до самих себе. І вірні самі виголошують усе визнання — Символ віри. Потім священик каже: «Станьмо гідно, станьмо зі страхом». Станьмо у цьому визнанні, каже він, не бентежмося просторікуванням єретиків. Станьмо зі страхом, бо велика небезпека чикає на тих, які плекають у душі хоч якийсь сумнів щодо цієї віри. Саме так твердо стоячи у вірі, каже він, здійснюймо розумно приношення наших Дарів Богові. Що означає розумно? «В мирі». «Будьмо уважні, — закликає він, — щоб святе приношення в мирі приносити». Пам’ятайте слова Господа: Коли приносиш на жертовник дар твій і згадаєш, що твій брат має щось на тебе, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш, і принесеш дар твій (Мф. 5:23-24). Вірні ж відповідають: «Приносимо не лише з миром, а й сам мир замість дару та іншої жертви. Приносимо милосердя тому, хто сказав: “Я милосердя хочу, а не жертви”» (Мф. 9:13). А милосердя є плодом міцного і справжнього миру. Бо коли жодна пристрасть не бентежить душу, то ніщо не заважає їй наповнитись милосердям. Приносимо також і жертву хваління.

3. Після цих слів вірних священик молиться за те, що найбільш божественне і важливе: «Благодать Господа нашого Іісуса Христа, і любов Бога Отця, і причастя Святого Духа, нехай буде з усіма вами». А вірні, випрошуючи того ж для священика, згідно з заповіддю, яка каже молитися один за одного, відповідають йому: «І з духом твоїм».

4. Ця молитва взята із писань блаженного Павла (див. 2Кор. 13:13). Вона вимолює для нас у Пресвятої Тройці благо, усякий досконалий дар (Як. 1:17); і благо від кожної із святих іпостасей називає особливим іменем: від Сина — благодаттю, від Отця — любов’ю, від Святого Духа — причастям. Бо ж Син сам став нашим Спасителем, навіть коли ми нічого не привнесли свого, до того ж ще й підлягали осуду: Як ми були ще безсилі, — каже Писання, — Він помер за нас (Рим. 5:6). Тому турбота Його про нас є благодаттю. Оскільки Отець через страждання Сина примирився з людським родом і полюбив ворогів, то Його благодіяння стосовно нас називається любов’ю. А оскільки ворогам, які стали друзями, пристало бути учасниками особливих благ «Багатого милосердям», то вершить це Дух Святий, який зійшов на апостолів. Ось чому Його благодать на людей називається причастям.

5. Але, може, хтось скаже, що всі ці блага подарував людям Спаситель, який прийшов? Тож, яка ще потреба в молитві за те, що ми вже маємо? Цілком очевидна — саме щоб, отримавши ці блага, їх не загубити, а маючи, берегти до кінця. Через це не сказав: «Нехай подасться всім вам», бо вже подали, а: «Нехай буде з усіма вами». Хай не відступає від вас, каже він, дарована благодать.

6. Сподобивши вірних такої молитви і піднісши таким чином їх душі від землі, священик підносить їх помисли і промовляє: «Вгору піднесім серця», Думайте про горішнє, а не про земне (Кол. З, 2). І вірні погоджуються з цим і кажуть, що серця їх там, «де наш скарб», де Христос перебуває, сівши по правиці Бога (Кол. З, 1) — «піднесли до Господа».

XXVII. Про освячення Дарів і про благодаріння, яке йому передує

Тож тому, хто так добре і свято налаштований, що залишається, як не звернутися із благодарінням до подателя всіх благ — Бога? Тому, наслідуючи першого священика, який перед тим, як звершити таїнство Євхаристії, благодарив Бога і Отця, і сам священик перед звершувальною молитвою, якою священнодіє над святими Дарами, вшановує цим благодарінням Бога і Отця Господа нашого Іісуса Христа: «Благодарім Господа». І коли всі погодяться з цим і заспівають: «Достойно і праведно», він сам приносить благодаріння Богові: віддавши Йому славослов’я, разом із ангелами прославивши Його, проголосивши подяку Йому за всі блага, які Він дарував нам від віку, і, спом’янувши врешті цей невимовний і незбагненний промисел Спасителя щодо нас, він потім священнодіє над Чесними Дарами і звершує всю жертву. Яким чином? Звістивши про ту страшну вечерю, коли Христос перед своїм стражданням довірив її своїм святим учням, коли взяв чашу, коли прийняв хліб і, воздавши благодаріння, освятив і коли промовив ті слова, за допомогою яких явив таїнство. Виголошуючи саме ці слова, священик потім кладе доземний поклін, молиться і благає, вживаючи до предлежачих Дарів божественні слова єдинородного Сина Божого, нашого Спасителя, щоб усесвятий і всемогутній Дух Божий спочив на них і щоб перетворив їх: хліб — у саме чесне і святе Тіло Христа, а вино — у саму чисту і святу Кров Його. Після цих молитов і слів уся священнодія звершена і закінчена, Дари освячені, жертва приготовлена, великий жертовний дар, священний Агнець, заколений за гріхи світу, тепер лежить на священному престолі. Бо хліб Тіла Господнього вже не образ, не дар, який має вигляд істинного дару, він уже носить у собі не зображення спасенних страждань, наче на картині, а є сам істинним даром, самим усесвятим Тілом Владики, що справді прийняло ті всі докори, образи, рани, розп’яте, пробите, яке засвідчило при Понтійському Пилаті добре ісповідання (пор. 1Тим. 6:13), яке терпіло побої, було понівечене, опльоване, яке звідало жовчі. Також і вино є самою Кров’ю, яка витекла із заколеного Тіла. Це те Тіло і та Кров, які з’єднані Духом Святим в одне Тіло, народжене від Пресвятої Богородиці, поховане, воскресле на третій день, вознесене на небеса і яке сидить праворуч Отця.

XXVIII. Що є підґрунтям нашої незаперечної віри в таїнство

1. У чому полягає наша віра?

2. Христос сам сказав: Це є Тіло моє, це є Кров моя (див. Мф. 26:26-28). Він сам заповів апостолам, а через них і всій Церкві це звершувати. Чиніть це, — каже Він, — на мій спомин (Лк. 22:19). Не заповідав би Він це чинити, якщо б не хотів дати сили, щоб ми могли це звершувати. Що це за сила? Дух Святий — сила, яка згори налаштувала апостолів відповідно до того, що сказав їм Господь: А ви сидіть у місті Єрусалимі, аж поки не одягнетеся силою з висоти (Лк. 24:49). Це — діло того зшестя. Бо, зійшовши раз, Він потім не залишив нас, а з нами перебуває і буде завжди. Тому Спаситель Його послав, щоб з нами був повіки, Духа істини, якого світ не може сприйняти, бо не бачить Його і не знає, ви ж Його знаєте, бо перебуває Він з вами і буде в вас (Ін. 14:17). Це Він звершує таїнства руками і мовою священиків.

3. І Господь послав нам не тільки Святого Духа, щоб Він перебував з нами, а й сам Він обіцяв бути з нами аж до кінця віку. Але Утішитель перебуває з нами незримо, бо не носить тіла. А Господь видимий і дозволяє бачити себе у страшних і священних Тайнах, бо Він прийняв нашу природу і носить її повіки.

4. Такою є сила освячення, таким є Священик. Бо один раз принісши себе і пожертвувавши собою, Він не припинив приймати освячення, а звершує для нас безнастанно цю службу, і тому є вічним нашим заступником перед Богом, задля чого і сказано Йому: Ти — ієрей повіки (Пс. 109:4).

5. Тому у вірних немає жодного сумніву щодо освячення Дарів та інших таїнств, хоча вони звершуються за приношенням і за молитвами священиків. І досить про це.

XXIX. Про те, за що нам докоряють щодо цього деякі латинники. Спростування їх докорів і відповідь на них

1. Тут деякі латинники заперечують нам. Вони кажуть, що після слів Господа «прийміть, їжте» і далі для освячення Дарів не потрібно ще жодної молитви, бо вони вже звершені словом Господнім. Тому той, хто після виголошення цих слів, називає Дари хлібом і вином і молиться за їхнє освячення, ніби вони ще не освячені, то він, кажуть, страждає невірством і робить марну і зайву справу. А що Дари освячуються саме цими словами, про це, кажуть, свідчить святий Іоанн Златоуст, мовлячи: як це творче слово множтеся і наповняйте (Бут. 1:28), проречне Богом один раз, а діє завжди, так і це слово, яке раз прорік Спаситель, діє постійно. Таким чином, ті, які більше покладаються на свою молитву, ніж на слово Господнє, по-перше, осуджують безсилля цього слова, по-друге, здається, більше покладаються на себе, а по-третє, узалежнюють від сумнівної справи — людської молитви — таку справу, як таїнство, і коли треба вірувати у нього якнайнепохитніше, сумніваються. Немає потреби тому, хто молиться дослуховуватися, хоч би за доброчесністю своєю він був би подібний до Павла.

2. Але всі ці закиди неважко спростувати.

3. Насамперед треба почати від слів святого Іоанна, на які латинники спираються. Погляньмо на те, що це слово справді має силу творчого слова.

4. Бог сказав: «Множтеся і наповняйте». То що ж? Чи після цього слова ми вже не потребуємо нічого іншого і в нас немає жодної потреби, щоб помножувалося щось інше? Чи ще потрібні шлюб, подружнє життя та інші турботи, без яких не може існувати і поширюватись рід людський? Отож, так як там для народження дітей ми вважаємо шлюб доконечним і після шлюбу знову ж молимося за нього, і не маємо на думці зневажати творче слово, знаючи, що воно є причиною народження, але усе-таки через шлюб, через їжу, через багато іншого, так і тут ми віруємо, що саме слово Господнє звершує таїнство — через священика, через його посередництво і молитву. Бо воно діє не просто через усе і не як-небудь, а потрібно багато що, без чого воно не виявить своєї дії. А смерть Христа: чи є хтось, що не знає, що вона є єдиним засобом, який приніс у світ відпущення гріхів? Але ж ми знаємо і те, що після тієї смерти є потреба у вірі, покаянні, сповіді і молитві священиків. І людина не може бути звільнена від гріхів, якщо цьому не передували всі ці дії. Що ж? Чи зневажаємо ми ту смерть і визнаємо її безсилля, коли думаємо, що звершене нею буде недостатнім, якщо з нашого боку не привнесемо того, що потрібно? Зовсім ні.

5. Таким чином, несправедливо докоряти тим, які моляться за звершення таких Дарів. Тому що ті, які покладаються на молитву, покладаються не на себе, а на Бога, який обіцяв дарувати її плід. На це вказує саме значення молитви. Бо ж для тих, які моляться, звершення молитви означає не те, що вони сподіваються самі по собі отримати, що просять, а вірують, що отримають те лише від Бога. Таким є волання того, хто молиться, коли, залишивши себе, він звертається до Бога, тому що, не знаходячи в собі сили, все довіряє тільки Богові. Не моє це діло, каже він, не моєї сили, тільки Тебе прошу і на Тебе все покладаю.

6. Особливо ж тоді, коли ми молимося за річ надприродну і вищу всього, якими є Святі Тайни. Тоді тим, які моляться, конче потрібно покладатися тільки на Бога. Бо людина, яку Бог не настановив, не здатна ні помислити про це, ані забажати цього, якщо Він не покличе, ані без надії на Його правдивість сподіватись отримати те, шо випрошує. Так що ніхто не відважився б і молитися за це, коли б Він сам чітко не показав, що Йому до вподоби, щоб за це молились, і що Він готовий дарувати це тим, які моляться. Тому молитва тут дуже щедра і мета її очевидна, оскільки сам дародавець Господь усіляко показав, що Він хоче дарувати.

7. Тому ми й віруємо в освячення за молитвою священика, покладаючись на неї не як на якусь людську молитву, а як на силу Божу. Покладаємось не через те, що молиться людина, а через те, що слухає Бог; не через те, що благають Його, а через те, що Істина обіцяла дарувати.

8. А що Христос засвідчив, що Він хоче дарувати нам цю благодать постійно, про те шкода й мови. Тому Він прийшов на землю, приніс себе в жертву і помер. Для цього є і святилища, і священики, і всіляке очищення, і всі заповіді, і настанови, і повчання, щоб запропонувати нам цю трапезу. Тому і казав Він, що бажав тої Пасхи (див. Лк. 22:15), бо збирався тоді передати учням своїм Пасху істинну. Тому заповів: Чиніть це на мій спомин (Лк. 22:19), бо хотів, щоб ми завжди її священнодіяли.

9. Тож який ще сумнів стосовно того, про що просять, може бути у тих, хто молиться, якщо вони сподіваються отримати те, про що просять, і якщо той, хто може дати, бажає давати?

10. Таким чином, ті, які вірують у молитву, якою освячуються Дари, ані не зневажають слова Спасителя, ані не покладаються на себе самих, ані не узалежнюють таїнство від сумнівної справи, якою є людська молитва, в чому нас даремно обвинувачують латинники.

11. Бо і всесвяте миро, яке святий Діонісій Ареопагіт назвав «єдиночинним» зі Святим Причастям, звершується і освячується молитвою. І нехай у побожних віруючих не буде сумніву, що вона має найбільшу дієву й освячуючу силу.

12. Рукопокладення священика й архієрея таким самим чином тайнодіється через молитву. Бо той, хто покладає руки, говорить: «Помолімось за нього, щоб на нього зійшла благодать Всесвятого Духа», — так він звертається до клиру після покладення руки. І в латинській Церкві рукопокладення архієрея звершується так, що після зливання мира на голову того, на якого покладаються руки, звершитель таїнства молиться за зшестя на нього щедрої благодаті Святого Духа.

13. І тим, які каються, даруються відпущення гріхів через молитву священиків.

14. І, нарешті, так само молитвою священиків звершується і таїнство єлеопомазання, яке має силу зцілення від тілесної недуги і відпущення гріхів для тих, які приймають його, як засвідчує апостольське передання: Нездужає хтось між вами, — каже воно, — хай прикличе пресвітерів церковних, і хай вони помоляться над ним, помазавши його олією в ім’я Господнє, і молитва віри спасе недужого, та й Господь його підійме; і як він гріхи вчинив, вони йому простяться (Як. 5:14-15).

15. Що ж скажуть на це ті, які не схвалюють молитву в таїнствах?

16. Якщо, як вони кажуть, дія молитов непомітна, то не зрозуміло, чи священик той, який так себе називає, не зрозуміло, чи може він освячувати миро — і таким чином не може звершитися таїнство Пресвятої Євхаристії, тому що тоді справді немає ні священика, ні вівтаря. Бо вони і самі не скажуть, що слово Господнє, вимовлене особою, дієве і без вівтаря.

17. Бо вівтар, на якому треба класти хліб, освячується миром, а миро священнодіється через молитви.

18. Крім того, хто ще так упевнено дасть нам відпущення гріхів, якщо і священики, і їхні молитви непевні?

19. Відтак у послідовників їхніх нововведень не залишається нічого іншого, як знищити все христянство. Тож, очевидно, що швидше за все дії щодо доброчесности у тих, які так думають, сумнівні, а справа їхня таїть велику небезпеку, бо вони вимислюють чуже батьківським традиціям, які мають у собі запоруку безсумнівносте.

20. Що Бог чує, коли до Нього моляться, і що дає Духа Святого тим, які просять у Нього, і робить усе можливим для тих, хто благає Його з вірою, про це сказав сам Бог, і це аж ніяк не може бути неправдивим. Але щоб із тими, які лише переповідали якісь слова, траплялось щось подібне, ніде не говориться.

21. До того ж звершення таїнств молитвою передали отці, які прийняли від апостолів та їх наступників і все інше, як я уже казав, і Пресвяту Євхаристію; передали після багатьох інших і Василій Великий, і Іоанн Златоуст — великі вчителі Церкви. А тих, хто їм суперечить, ревнителі побожності не мають удостоювати навіть слова.

22. Що ж до того, що для освячення Дарів досить слова Господнього про Святі Тайни, слова, виголошеного у вигляді розповіді, то про це ніхто з апостолів чи вчителів явно не говорить. А що одного разу промовлене Господом — саме тому, що Він прорік його, воно, як слово творче, завжди діє, про це говорить і святий Іоанн. Але що воно, виголошене тепер священиком, має силу, через те, що він його виголосив, цього нізвідки не можна бачити, бо саме творче слово діє не тому, що мовлене якою-небудь людиною з приводу якогось випадку, а тому, що одного разу його прорік Бог.

XXX. Про те, що і в латинській Церкві таїнство Євхаристії звершується таким самим чином, як і у нас

1. Повністю ж змушує мовчати їх те, що латинська Церква, на яку вони, очевидно, покликаються, не відмовляється після слова Господа молитися за Дари. Вони забувають про це, бо моляться не одразу після слова Господнього, і що про освячення і переміну в Тіло Господнє просять неясно, а вживають інші назви, які стосуються до цього, хоч вони мають ту саму силу.

2. Що ж це за молитва? «Звели вознестись цим Дарам рукою ангела у пренебесний Твій жертовник».

3. Нехай вони скажуть, що означає «вознестися цим Дарам?»

4. Вони моляться або за їх місцеве перенесення від землі і від нижчих місць на небо, або за якесь особливе перенесення: із стану упослідженого у високий.

5. Але якщо тут мається на увазі перше, то яка користь нам від цієї молитви за відбирання у нас святині, коли ми молимося і віруємо, що вона у нас і з нами перебуває, бо якраз саме це і означає, що Христос з нами аж до кінця віку (Мф. 28:20)? Як же вони не вірять, що якщо визнавати це Тілом Христа, то воно і в нас є — і пренебесне, і сидить праворуч Отця, а яким чином — знає лише Він? Як би воно могло бути пренебесним, коли б не було самим пренебесним Тілом Христовим? Як же йому і вознестись рукою ангела, коли воно є вище всілякого начала і влади, і сили та всілякого названого імені?

6. Якщо ж вони моляться за перемінення особливе — за перемінення у щось краще, то я не знаю, наскільки вони піддаються надмірному безвір’ю, якщо визнають, що це — справді Тіло Христа, і водночас вірять, що воно прийде до кращого і святішого стану.

7. Із цього цілком очевидно, що латинники ще не визнають хліб і вино освяченими, тому вони моляться за них, бо ті ще мають потребу в молитві, моляться за їхнє вознесіння, оскільки вони ще лежать унизу, оскільки ще не покладені на вівтар небесний, щоби уже там присутніми, стати жертвою. Вони ж бо потребують руки ангела, так як перша ієрархія, ієрархія ангелів, за словами святого Діонісія Ареопагіта, приходить на допомогу другій ієрархії, ієрархії людській.

8. Отже, молитва ця стосовно Дарів може означати не що інше, як перемінення їх у Тіло і Кров Господа. Тому не якесь віддалене на небі місце, на якому треба приносити жертву, слід розуміти під назвою того вівтаря. Інакше ми не набагато відрізнялися б від тих, які говорять, що в Єрусалимі чи на горі в Самарії є місце, де треба поклонятися Богові. Оскільки, за словами апостола Павла, Один бо Бог, один також і посередник між Богом та людьми, Іісус Христос (1Тим. 2:5), то все, що має силу посередництва і дарує нам освячення, виходить лише від самого Спасителя. Але хто може здійснювати посередництво й освячення? Священик, жертва, жертовник. Бо, за словом Господа, жертовник освячує те, що є принесене у жертву. Жертовник, — каже Він, — є святий дар (пор. Мф. 23:19).

9. Отож, якщо той, хто освячує — Він сам, то і священик, і жертва, і жертовник є одне.

10. І що священик, і жертва — одне й те ж, Він сам сказав: Віддаю себе, — каже, — за них у посвяту (Ін. 17:19).

11. А що стосується жертовника, то святий Діонісій Ареопагіт свідчить, кажучи у трактаті «Про миро»: «Якщо найбожественнішим нашим жертовником є Іісус — богоначальне освячення святих умів, до Нього, за його висловом, ми, будучи, освяченими і таємно спаленими, маємо прийти (пор. Еф. 2, 18), то духовними очима спогляньмо на сам найбожественніший жертовник».

12. Саме на цей пренебесний жертовник благає священик вознести Дари, тобто благає освятити їх, перемінити в саме пренебесне Тіло Господа, а не змінити їм місце чи із землі перенести на небо, тому що і після молитви ми ще бачимо їх перед собою.

13. Бо якщо жертовник освячує покладені на нього Дари, то це одне й те ж — чи молитися за освячення Дарів, чи за їхнє покладення на жертовник.

14. Що ж це за освячення, яким освячує жертовник покладені на нього Дари? Це те освячення, яким сам Священик освятив себе, приносячи себе Богові і ставши пожертвуваним.

15. І оскільки Він сам є і Священик, і жертовник, і жертва, то все це одне й те ж: бути освяченими від того Священика, бути перетвореними у ту жертву і бути покладеними на той пренебесний жертовник. Тому, якщо ти почнеш молитися за щось одне із цих трьох, то молитимешся за все, і ти маєш те, що просиш, ти звершив жертву.

16. Отже, ваші священики, дивлячись на Христа як на жертву, моляться за покладення на Нього Дарів — моляться за одне й те ж, тільки іншими реченнями і словами. Тому наші священики, після того, як помолились за перемінення Дарів у Пресвяте Тіло і Кров, і спом’янувши пренебесний жертовник, уже не моляться за саме вознесіння на нього Дарів, а оскільки Дари вже вознесені туди і прийняті, то вони натомість моляться за зсилання нам благодаті і дару Святого Духа. «Помолімось, — каже, — за освячення Дарів». Хіба для того, щоб вони освятились? Ні, вони вже освячені. А щоб освятились ними ми, щоб Бог, який їх освятив, освятив і нас через них.

17. Таким чином, стає зрозуміло, що і латинська Церква не нехтує молитву за Дари після слів Господа, так чинять лише деякі, їх небагато, і вони недосвідчені та й у іншому їй нашкодили. Ні на що інше вони не мали часу, лиш тільки на те, щоб або щось говорити, або слухати новин (Діян. 17:21).

18. І це — про молитву.

XXXI. Чому священик закликає до освячення Дарів не Сина, а Отця?

1. Але чому ж священик закликає до освячення Дарів не Сина, який є, як сказано, і Священиком, і тим, хто освячує, а Отця?

2. Для того, щоб ти знав, що Спаситель освячує не як людина, а як Бог, з божественною силою, яка у Нього спільна з Отцем.

3. І сам Господь, бажаючи це показати, коли звершував таїнство, подивився на небо і показав хліб Отцеві. Тому Він так само являв себе і при звершенні деяких чудес — приймав вигляд того, хто молиться Богові, щоб показати, що це є справа не людської природи, за якою Він мав на землі Матір, а Його Божества, за яким Він має Бога за Отця. Коли ж Він зібрався вознестися на хрест, то, бажаючи показати дві свої волі — Божу і людську — волю свого Божества передав Отцеві, а волю своєї людської природи назвав бажанням: Однак не як я бажаю, — каже Писання, — а лише — як Ти (Мф. 26:39) і Хай не моя, а Твоя буде воля (Лк. 22:42). Бо і сам Він бажав тієї волі, якою виконував волю Отця, це очевидно саме з тих слів, де Він відрізняє своє бажання від бажання Отця. Бо вислів «хай воля не моя, а Твоя буде» притаманний тому, хто бажає того ж. Це видно і з того, коли Він докоряв Петрові, який відраджував Його від хреста і смерти (пор. Мф. 16:22,23). І ще, коли говорив: Я сильно бажав спожити оцю пасху з вами перш, ніж мені страждати (Лк. 22:15). Бажав, каже, Пасхи напередодні терпінь, ніби мовивши: «Сильно бажав я побачити приготування до моїх страждань». І досить про це.

XXXII. Про саму жертву і про те, над чим звершується жертва

1. Щодо самої жертви варто розглянути ще ось що.

2. Оскільки вона є не виглядом жертви і не образом крові, а справжнім заколенням і жертвою, то розгляньмо, що жертвується — хліб чи Тіло Господнє? Тобто, коли Дари стають жертвою — перед освяченням чи після освячення?

3. Якщо жертвується хліб, то, по-перше, як хліб може бути жертвою? А, по-друге, не в цьому для нас полягає таїнство, щоб побачити заколюваний хліб, а щоб побачити Агнця Божого, який через своє заколення забирає гріх світу (пор. Ін. 1:29).

4. Якщо ж приноситься у жертву саме Тіло Господнє, то це тим більш неможливо. Воно ж бо як цілісне і безсмертне (пор. Рим. 6:9) не може бути заколеним чи понівеченим. Якщо би і могло трапитися щось подібне, то треба було б бути і тим, хто розпинає на хресті, і прилучитись до всього іншого, щоб звершити ту жертву. Це — коли виходити з того, що це не вдаване заколювання, а заколювання справжнє.

5. Потім яким же чином Христос одного разу помер і воскреслий уже не вмирає? (пор. Рим. 6:9) чи раз страждав по сповненні віку і чи лише один раз, — говориться в Писанні, — мав себе принести, щоб узяти на себе гріхи багатьох? (Євр. 9:28).

6. Якщо Він сам приноситься у жертву під час кожного звершення таїнства і щоразу помирає?

7. Тож, що на це сказати?

8. Жертва звершується і не перед освяченням хліба, і не після освячення, а в самому освяченні. Отож-бо треба дотримуватися всього вчення про неї, нічого не пропускаючи.

9. Як я розумію ці слова?

10. Так, що ця жертва є не образом чи виглядом жертви, а справжньою жертвою, що не хліб, принесений у жертву, а саме Тіло Христа. І, крім цього, жертва Агнця Божого лише одна, і звершилася вона лише раз.

11. І насамперед погляньмо на таїнство: чи справді воно є жертвоприношенням, чи його подобою?

12. Як при жертвуванні вівці, коли вона з незаколеної обертається у заколену, так є і тут. Нежертовний хліб перетворюється у жертовний. Бо перемінюється з хліба незаколеного у саме Тіло Господа, справді заколене. Отже, як переміна у вівці чинить із неї справжню жертву, так і тут, через цю переміну звершується справжня жертва. Бо хліб перемінюється не у вигляд заколення, а в саме заколення, у саме Тіло Господа, принесене у жертву.

13. Але якби хліб був принесений у жертву як хліб, то хліб піддавався б і заколенню, і заколенням тоді було б принесення у жертву хліба.

14. Оскільки ж в обох випадках відбулася переміна — нежертовного хліба, тобто із нежертви він став жертвою, а із хліба — Тілом Христа, то це заколення споглядається не в хлібі, а ніби у предлежачому Тілі Христому, тому й називається жертвою не хліба, а Божого Агнця.

15. Зрозуміло, що коли це припустити, то ніщо не змушуватиме думати про те, що приношень Тіла Господнього буває багато. Оскільки ця жертва звершується не через заколювання Агнця, а через переміну хліба у заколеного Агнця, то цілком очевидно, що тоді звершується переміна, а не заколення, і таким чином те покладання повторюється багато разів і переміна звершується часто, а тому, що виникає після переміни, ніщо не перешкоджає бути одним і тим же, як і Тіло — одне, так і заколення Тіла — одне. Але про це згодом.

XXXIII. Про молитви після жертви і про те, яка ж причина того, що тут згадуються святі й особливо Пресвята Богородиця

1. Після жертвоприношення священик, бачачи перед собою запоруку Божого чоловіколюбства — Його Агнця, приймаючи Його вже як Посередника і маючи зі собою Утішителя, виповідає перед Богом свої прохання, виливає молитву вже у добрій і твердій надії і благає, щоб молитви, з якими він звертався за тих, про кого згадував, подаючи хліб, і за кого здійснював перед звершенням прошення, з якими приносив Дари і просив їх прийняти, щоб вони, бувши прийняті, звершилися на ділі.

2. Які ж це молитви?

3. Спільні — і за живих, і за тих, які відійшли, щоб Бог, прийнявши Дари, послав замість них свою благодать, зокрема, тим, які відійшли — спокій душ й успадкування Царства з прославленими святими, а живим — причастя Святих Тайн, освячення, волю від усілякого «осуду чи осудження», відпущення гріхів, мир, плодючість, одержання необхідного і, врешті-решт, щоб вони явились перед Богом гідними Царства.

4. Оскільки саме жертвоприношення є не лише молитовною дією, а й дією подячною, то як на початку звершення таїнства, коли священик возносить Богові принесені Дари, він висловлює і подяку, і прошення, так і тепер, після принесення у жертву і звершення Дарів, він і дякує Богові за них, і долучає прошення, і вияснює мотиви благодаріння, і вказує на мету молитви.

5. Які ж це мотиви для благодаріння? Це, як уже раніше було сказано, святі. Бо у них Церква віднайшла те, що просила, і отримала те, за що молилась — Царство Небесне.

6. Яка ж мета прошення? Ті, які ще не досягли досконалості, і ті, які мають потребу в молитві.

7. І про святих: «Ще приносимо Тобі, — каже священик, — цю словесну службу за почивших у вірі: праотців, отців, патріярхів, пророків, апостолів, проповідників, євангелистів, мучеників, ісповідників, воздержників, і за всякого духа праведного, що у вірі скончався. Особливо за пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну Владичицю нашу Богородицю і Приснодіву Марію» і потім перелічує сонм усіх святих. Вони ж становлять для Церкви мотив благодаріння Богові. За них вона приносить цю словесну службу як подяку Всевишньому. І переважно перед всіма іншими за блаженну Матір Божу, яка є вища від усілякої святості. Тому священик до них не молиться, а швидше благає їх, щоб вони допомогли йому своїми молитвами. Він-бо звершує за них не молитовне приношення Дарів, а як уже сказано, благодарне.

8. Після цього він виявляє і прошення, і перелічує тих, за кого просить, молиться, щоб дарувати всім спасіння і кожному належне та відповідне благо. Поміж тим каже і таке: «Ще приносимо Тобі цю словесну службу за вселенну, за святу соборну і апостольську Церкву, за тих, що в чистоті і чеснім житті перебувають, за Богом бережений народ наш, правління і все військо». І за подібне до цього молиться.

9. Тож, святий Іоанн вказує, що ця священна служба має подвійний вигляд — подячний і прохальний, вона особливо виокремлює тих, за кого складає подяку, і тих, за кого молиться. Але святий Василій поєднує благодаріння з прошенням. І чинить це у всій літургії. Тож ти побачиш, що майже всі його молитви мають ту і ту силу. Так, він згадує святих, яких називає святий Іоанн, і в тому ж самому місці служби, але не тим самим чином. Бо, помолившись, щоб усі сподобилися причастя Святих Таїнств не «на суд і не в осудження», додає: «Щоб ми знайшли ласку у всіх святих від віку Тобі угодних: праотці, отці, патріархи» і так далі, потім «особливо за Пресвяту». Загалом же, і ці слова, хоч і вміщують прошення, виявляють і вдячність, і проповідують Бога, який є благодійником людського роду, у них священик згадує тих людей, які були Ним прославлені й освячені, мовлячи приблизно так: «Щоб Ти дарував нам благодать, яку раніше дарував святим, щоб Ти освятив нас, як і інших єдинородних з нами приходив освячувати».

XXXIV. Про те, як священик молиться упівголосу за Святі Дари і за що закликає молитися вірних

1. Після того, як помолився за те, що всі потребують, священик молиться і за себе, щоб і йому освятитися від Дарів.

2. Як освятитися? Насамперед через відпущення гріхів, бо це найперша дія цих Дарів. А звідки це видно? З того, що сказав Господь апостолам, показавши на хліб: «Це є Тіло моє, що за вас ламається на відпущення гріхів»; так само вказавши і на чашу.

3. «Пом’яни, Господи, — каже він, — мою недостойність і прости мені всіляке прогрішення, вольне і невольне, і не забирай через мої гріхи благодаті Всесвятого Твого Духа від предлежачих Дарів».

4. Хай Святий Дух дарує відпущення гріхів тим, які стали сопричасниками цих Дарів. Нехай ця благодать, — мовить він, — не відступає від святих Дарів через мої гріхи. Бо благодать діє у Чесних Дарах подвійно: по-перше — вони нею освячуються, а по-друге — через них освячує нас благодать.

5. Жодні лихі людські вчинки не можуть стати на заваді першому способові дії благодаті у Дарах. А оскільки освячення їх не є справою людської доброчесности, то людські беззаконня ніяк не можуть йому завадити.

6. Але й другий спосіб вимагає нашого старання, тому зустрічає перешкоди у нашому лінивстві. Бо благодать освячує нас через Дари, якщо вважатиме нас здатними до освячення, якщо ж зустріне нас неприготовленими, то й не принесе жодної користи і завдасть нам величезної шкоди. Щодо цієї благодаті, чи це буде лише відпущення гріхів, чи водночас й інший дар, дарований людям, які з чистим сумлінням споживають цю священну вечерю, — священик молиться, щоб вона не відступила від Дарів, оскільки вона може відступити через людське беззаконня.

7. Трохи згодом він звершує цю молитву і разом з усім народом. Помолившись за однодумність усіх, щоб «єдиними устами і єдиним серцем славити» Бога, і тих, які так налаштовані, возвістивши про «милість великого Бога і Спаса нашого Іісуса Христа», він велить благати Бога за промовлену молитву, якою сам молився, прикликавши на допомогу всіх святих. Бо саме це й означає пом’янути всіх святих — прикликати їх, скласти їм слова молитви.

8. І що ж він говорить? «За принесені й освячені Чесні Дари Господу помолімся», не для того, щоб вони отримали освячення, через що й назвав їх освяченими, щоб ти не думав так — а щоб вони нам передали його освячення. Бо такими є слова молитви: «Чоловіколюбець Бог, якого я приймаю, пошле нам благодать». Помолімось, каже він, за Дари, щоб вони стали діяльними у нас, щоб не втратили силу до передання цієї благодаті, як усесильне Тіло Господа тоді, коли Він спілкувався з людьми, у деяких містах не могло звершити чудес через їхнє невірство.

9. Так звернувшись із цим до народу, потім і сам тихо молиться, благаючи Бога про людей, щоб вони «причастилися страшних таїн з чистою совістю» і скуштували цю Священну Трапезу «на відпущення гріхів, на прощення прогрішень, на спільність зі Святим Духом, на насліддя Царства Небесного, не на суд і не в осудження».

10. Потім, помолившись за поміч Божу і захист для всіх, він закликає і їх помолитися за те, щоб прожити день «досконало, свято, мирно і безгрішно», маючи хоронителем «ангела миру, вірного наставника», бо існує й ангел брехні, на якого не зовсім безпечно покладатися. Молимось за ангела-хоронителя не для того, щоб він тоді був нам дарований, бо ангела з самого початку дано кожному віруючому, а для того, щоб він діяв і звершував свою справу, і щоб оберігав нас, і наставляв на правильний шлях, і не відступав від нас, обурившись нашими гріхами.

11. А ще священик закликає просити «відпущення гріхів» і всього «доброго й пожиточного душам нашим і миру для світу», крім того, безпечності на майбутнє, щоб у «мирі й покаянні скінчити осталий час життя», щоб кінець життя був гідний християн. Відтак випросивши «єдність віри і причастя Святого Духа», закликає віддати Богові «самих себе і один одного, і все життя наше».

12. Що ж означає «єдність віри і причастя Святого Духа», і чому за це ми тут молимося, вже сказано раніше.

XXXV. Про молитву, віддану Богові, і про схиляння голів, про благодаріння, яке йде після цього, і про благання, звернене до Бога, та славослов’я

1. Коли священик так настановить вірних і всебічно утвердить їх у добрі, благає Бога, щоб вони, вже зміцнені у приготуванні і достойні Божественного усиновлення, сподобилися «зі сміливістю» молитися разом із ним тією молитвою, в якій ми наважуємося називати Його Отцем. Коли всі разом із ієреєм так помоляться, він завершує молитвою, виголосивши на закінчення славослов’я, звернене до Бога.

2. Після цього священик молиться за мир для усіх. Але, нагадавши їм тією молитвою про їх високе походження і назвавши Бога Отцем, він потім велить визнати Його Владикою і виявляти перед Ним рабство, і схиляти перед Ним голови, і таким зовнішнім виглядом визнати рабство. І всі схиляють їх не тільки як перед істинним Владикою, Творцем і Богом, а ще й як спокутувані раби перед тим, хто спокутував їх Кров’ю єдинородного Сина, через яку Він подвійно надбав нас рабами і водночас зробив своїми синами. Бо одна й та сама Кров збільшила наше рабство, значно посилила його і стала причиною усиновлення.

3. Коли ж усі схиляють голови, священик, упівголосу склавши подяку Богові за сотворення всього, молиться за корисне для всіх, пригадавши перед Ним й ім’я єдинородного Сина, Його благодать і чоловіколюбство, щоб таким чином отримати те, в чому полягало прохання, за божественною обітницею самого Спасителя, адже Він казав: Чого б ви тільки попросили в Отця, Він дасть вам у моє ім’я (Ін. 16:23). Потім, долучивши славослов’я вголос людей, які стоять поруч, він славить Пресвяту Тройцю, а люди ще раз беруть участь у славослов’ї.

4. Потім священик знову звертається до себе самого і тихо, нечутно для інших, молиться. Молячись, прикликає самого Христа, Жертву, Священика, Хліб, щоб Він сам через нього віддав себе рабам.

Про звернення, яке священик виголошує до народу, возносячи Святі Дари, і про те, що відповідають йому вірні

1. Після цього він збирається сам приступити до святої трапези і запросити інших. Але оскільки не всім дозволене причастя Святих Таїнств, то і він не всіх закликає, а, взявши і показавши животворящий хліб, закликає до причастя тих, які гідні причащатися його. Він говорить: «Святеє святим», нібито промовляючи: ось хліб життя, який ви бачите. Тож поспішайте причаститися, але не всі, лише ті, хто святий. Бо святе дозволяється тільки святим. Святими ж називає тут не лише досконалих у доброчесності, а й усіх тих, які прагнуть до тієї досконалості, але ще не досягай її. Бо і таким ніщо не заважає освячуватися через причастя Святих Таїнств і під цим оглядом бути святими, як і вся Церква називається святою, і блаженний апостол, пишучи загалом до всього народу, каже: Святі брати, учасники небесного покликання (Євр. З, 1). Вони називаються святими через Святого, з яким вони сопричасні, і Тіла та Крові якого причащаються. Бо вони є членами Його Тіла, плоть від плоті Його, і кості від костей Його. Отже, поки ми з’єднані з Ним і зберігаємо зв’язок, ми живемо непорочним життям, здобуваючи через таїнства освячення із тієї голови і серця. Коли ж відокремимось і відірвемось від цілости всесвятого Тіла, то намарно причащатимемося Священних Таїнств, бо життя не переходитиме до мертвих і відсічених членів.

2. Що ж відтинає ці члени від Його святого Тіла? Гріхи ваші, — каже Господь, — відгороджують мене від вас (пор. Іс. 59:2).

3. Що ж? Чи кожний гріх чинить людину мертвою?

4. Ні, лише гріх на смерть. Бо тому він називається гріхом на смерть, оскільки є гріх і не на смерть, за словами блаженного апостола Іоанна (пор. 1Ін. 5:16-17). Тому посвяченим у таїнства, якщо вони не чинили таких гріхів, які відгороджують від Христа і спричинюють смерть, ніщо не заважає причаститися таїнств, бути учасниками освячення і на ділі, і за ім’ям, тому що вони ще живі члени і пов’язані із Головою.

5. Тому, коли священик виголошує: «Святеє святим», вірні відповідають: «Єдин свят, єдин Господь, Іісус Христос, на славу Бога Отця». Бо ніхто сам від себе не має освячення, і воно не є справою людської чесноти, а все — від Нього і через Нього. І так як тоді, коли багато дзеркал покладено на сонці, вони всі сяють і випромінюють світло так, що здається, наче бачиш багато сонць, але насправді у них усіх відбивається одне сонце. Так само і єдиний Святий, проливаючись у вірних, хоча виявляється у багатьох душах і показує багатьох святими, все ж святий лише один, і до того ж, святий на славу Бога Отця. Бо ніхто не прославив Бога належною Йому славою. Ось чому, докоряючи людям, Він казав: Якщо я є Бог, то де моя слава? (пор. Мал. 1:6). І лише Єдинородний воздав Йому відповідну славу. Ось чому і говорив до Отця, наближаючись до страждання: Я Тебе на землі прославив (Ін. 17:4). Як же Він прославив? Не інакше, як показавши людям Його освячення, — поставши святим, як святим є сам Отець. Бо ж чи ми уявимо Бога Отцем цього Святого, світлість Сина — славою Отця; чи як вважатимемо Богом через людськість Спасителя, — гідність або доброчесність творення, є, звичайно, славою Творця.

Що означає тепла вода, влита у Святі Таїнства

1. Так, прикликавши вірних до Священної Вечері, священик перший нею причащається — разом з усіма, які з ним співслужать біля вівтаря. Спершу виливає у чашу теплу воду для означення зшестя Святого Духа на Церкву. Бо тоді Дух зійшов після завершення всієї ікономії Спасителя, а тепер сходить після приношення жертви і освячення Дарів на тих, хто удостоєний їх причаститися.

2. Бо якщо вся ікономія Христа у священному таїнстві Євхаристії зображається на хлібі, як на дискосі, бо ж ми, наче в образі, споглядаємо Христа і немовлям, і тим, кого ведуть на смерть, і розпинають, і тим, якому проколюють ребро, а потім бачимо і сам хліб, перемінений у те всесвяте Тіло, яке справді це витерпіло і воскресло, і вознеслось, і сидить праворуч Отця, то необхідно, щоб після всього цього була визначена і мета цього всього, щоб звершення таїнства було повним після доданого кінця до всього діла ікономії.

3. Інакше який же плід і кінець страждань Христа, діянь та вчення? Якщо хтось розглядатиме їх стосовно нас, то ніяк не інший, як зшестя Святого Духа на Церкву. Тому після того попереднього дійства потрібно було означити і його. Цьому і служить вливання теплої води у Святі Таїнства.

4. Бо ця вода, будучи водночас водою і причетною до вогню, означає Святого Духа, який називається і водою (див. Ін. 7:38), і як вогонь з’явився тоді, коли зійшов на Христових учнів.

5. І цей час звершення таїнства означає той час. Бо тоді Дух зійшов після сповнення того всього, що належало Христу, і тепер ця вода вливається після звершення Дарів.

6. Святі Таїнства символізують Церкву, тобто вона є Тілом Христовим і членами зокрема (пор. 1Кор. 12:27). І тоді вона прийняла Святого Духа після вознесення Христа на небо. А тепер вона приймає дар Святого Духа після прийняття Дарів у пренебесний жертовник, тобто після того, як Бог, прийнявши це, як було сказано раніше, посилає Його нам, бо один і той самий Посередник і тоді, і тепер — один і той самий Дух.

Про те, яким чином Святі Таїнства символізують Церкву

1. Церкву ж означають Святі Таїнства не як символи, а як серце — члени, як корінь — дерева, і, як говорив Господь, як виноградну лозу — галуззя. Бо тут не тільки однаковість імен чи схожість подоби, а й однаковість справи.

2. Бо Святі Таїнства — це Тіло і Кров Христа. А для Христової Церкви вони є справжньою їжею та питтям. Причащаючись їх, вона не перетворює їх у людське тіло, так як якусь іншу їжу, а сама перетворюється у них, коли переборює гірше. Так і залізо, поєднавшись із вогнем, само стає вогнем, а не вогонь робить залізом. І як у розпеченому залізі ми, звичайно, бачимо не залізо, а вогонь, тому, що властивості заліза повністю зникають під дією вогню, так само коли б хтось зміг побачити Христову Церкву у тому самому вигляді, як вона з’єднана з Ним і бере участь у Його плоті, то нічого іншого не побачив би, тільки саме Тіло Господнє. Власне тому Павло пише: Ви Христове Тіло і члени кожний зокрема (1Кор. 12:27). Він-бо хотів показати не турботу Христа про нас, Його опіку і повчання, і наше Йому підкорення, він назвав Його Головою, а нас — Тілом, так як і ми, перебільшуючи, називаємо синами рідних або друзів, але для означення саме того, що говорив — що віруючі через цю Кров уже живуть життям у Христі, і справді, зєднані з тією Головою й одягнуті у це Тіло.

3. Тому немає нічого неприроднього в тому, що тут Церкву означено через Святі Таїнства.

Про заклик вірних до причастя і про те, що вірні промовляють під час явління Дарів

1. Священик, причастившись Святих Таїнств, звертається до народу і, показавши Чесні Дари, закликає бажаючих причаститися і велить приступити «зі страхом Божим та вірою», щоб вони не погордили таїнством задля явленого у ньому, ані не сумнівалися у ньому з тієї причини, що те, у що ми віруємо, перевершує наш розум, а, визнаючи гідність Чесних Дарів, оскільки вони дарують життя вічне тим, які причащаються, щоб вони з вірою приступали до них.

2. А самі вірні, виявляючи благоговіння та віру, і поклоняються, і благословляють, і прославляють як Бога, Іісуса, якого уявляють у Дарах, і щоб славослов’я стало врочистішим, складають його із пророчих слів: Благословен, хто йде в ім’я Господнє, Бог — Господь і явився нам (пор. Пс. 117:26,27). Я прийшов, — каже Іісус, — в ім’я Отця мого, а ви не приймаєте мене. Прийшов би інший у вашому імені, ви б такого прийняли (Ін. 5:43). Ознака істинного Владики, ознака Єдинородного — прославляти Отця. Навпаки, зарозумілість та зрада є ознакою раба-втікача. Пророк же, знаючи це і розуміючи різницю між добрим пастирем і вовком, віддавна благословляє того, хто приходить в ім’я Господнє, називаючи Господом Отця і водночас самого, хто прийшов, іменує Богом. Цими ж словами і самі вірні благословляють Христа, який тепер іде і являється їм.

Про молитву, яку священик виголошує за вірних після того, як вони причастилися

1. Потім священик вимолює у Бога спасіння і благословення для тих, які причастилися Святих Таїнств. Що ж це за молитва? Спаси, Боже, людей твоїх і благослови насліддя Твоє (пор. Пс. 27:9).

2. І це пророче слово. Так само в іншому місці пророк наводить слово від Отця, звернене до Сина: Я дам Тобі народи в спадщину, і кінці землі Тобі в посілість (Пс. 2:8). Бо що Син як Бог мав від початку, то як людина успадкував пізніше.

3. Тоді чому ж, коли Він сам є нашим Творцем, священик не говорить: «Діла Твої благослови, Творець яких Ти сам», а говорить «насліддя Твоє?» Щоб краще ублагати Його, нагадуючи Йому про ту вбогість, якою Він зубожів задля нас. «За цих молю, — каже священик, — за яких Ти зволив бути серед рабів і прийняти заповідь, і стояти поруч із тими, хто прийняв її, і, маючи все, називатися спадкоємцем, тимчасом як нічого не можна додати до Твоїх володінь».

4. Крім того, нагадування про тісніший зв’язок нас із Христом більше схиляє Його до милосердя. А зв’язок за спадком тісніший, ніж зв’язок за сотворенням, і Господь набагато краще здобув нас за спадком, ніж мав колись за сотворенням. Від сотворення Він просто володів людською природою, а за спадком став Владикою нашого розуму і волі, у чому й полягає істинна влада над людьми. А те перше — спільне у нас із безмовними та бездушними істотами. Бо ж Богові все підвладне за природою, як Творцеві — творіння.

5. А як за спадком Він став Владикою розуму і волі? Це тому, що коли Він зійшов на землю, був розп’ятий і воскрес, ми підкорили Йому свій розум і волю: розум, бо визнали Його істинним Богом і Владикою всього сотворіння, а волю, бо ми полюбили Його і Його владу, і з радістю понесли на плечах тягар Його.

6. Так досконало Бог прийняв людей, так правдиво надбав їх! Пророк Ісая, віддавна бажаючи цього надбання, казав: Господи, Боже наш, пануй над нами (пор. Іс. 26:13).

7. Це такий спадок, про який говориться, що його прийняв Єдинородний від Отця. Ось така ця молитва.

Про благодаріння і славослов’я, які йдуть після цього

1. Це завершальний момент усього священнодійства, і тут таїнство Божественної Євхаристії завершується. Бо Дари вже освячені; освятили священика і весь священний лик навколо нього, і за їхнім посередництвом звершили й освятили й решту зібрання Церкви.

2. Тому і сам священик, і вірні, які стоять біля нього, на закінчення складають Богові подяку і славослов’я. Єрей проголошує: «Благословен Бог наш завжди, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь».

3. А народ співає хвалебну пісню, переймаючи її із пророчих слів: Нехай сповняться уста наші хваління Твого, Господи, щоб ми співали славу Твою (пор. Пс. 71 (70), 8). Не гідні ми, Владико, кажуть вірні, навіть і пісню Тобі принести за ті блага, яких Ти нас сподобив, але Ти і це даруй. Яким чином? Сповнивши уста наші хвали, як Ти даєш молитву тим, які моляться, щоб ми знали, про що слід просити і як, так само і для прославлення Твого даруй силу вустам нашим.

4. Потім вони просять, щоб за Його поміччю зберегти освячення, яке вони прийняли, і не зрадити благодаті, і не втратити дару. «Збережи нас у Твоїй святині» — нас, тих, які що роблять? — бо потрібна і з нашого боку співдія — «Ввесь день поучатися правді Твоїй». Правдою, або ж справедливістю, називають тут премудрість Божу, яку споглядають у Святих Таїнствах, і чоловіколюбство, як це пояснив апостол Павло: Бо я не соромлюся, — каже він, — Євангелія Христа, бо справедливість Божа об’являється в ній у всьому і для всіх, хто вірує (пор. Рим. 1:16-17,3:22). Роздумування про цю справедливість може зберегти в нас освячення. Бо воно примножує і віру в Бога, і запалює любов, і не дозволяє нічому поганому увійти в душу. Отже, не даремно ми говорили раніше, що без відповідних таїнствам помислів, неможливо, щоб освячення перебувало і залишалося у нас.

Про померлих: чи вони так само, як і живі освячуються від Дарів трапези?

1. Крім сказаного, треба розглянути і це.

2. Адже божественне і священне таїнство, як відомо, освячує подвійно. По-перше, через посередництво, оскільки принесені Дари через те, що приносяться, освячують і тих, які приносять, і тих, за кого приносять, і чинять Бога милостивим щодо них. По-друге, через причастя, бо вони для нас, за словом Господа, є правдивою їжею і питтям.

3. Із цих дій перша є спільною і для живих, і для померлих, бо жертва приноситься і за одних, і за других. А друга дія придатна тільки для живих, тому що мертві вже не можуть ні їсти, ні пити. І що? Тому померлі не освячуються цим освяченням від причастя і мають тут менше, ніж живі? Аж ніяк. Бо і їм Христос подає себе самого так, як сам знає.

4. А щоб це стало зрозумілим, розгляньмо причину освячення, і чи не мають його душі померлих так само, як і душі живих?

5. Що є причиною освячення? Невже те, що маємо тіло, що приходимо ногами до трапези, що беремо руками Святі Дари, що приймаємо їх устами, що їмо і п’ємо? Зовсім ні. Бо багато з тих, які це прийняли і які таким чином приступали до таїнств, не отримали жодної користі, і вони відійшли, зазнавши ще більшого зла.

6. То що ж є причиною освячення для тих, кого освячують? І що ж є тим, чого вимагає від нас Христос? Це — чистота душі, любов до Бога, віра, бажання таїнства, прагнення причастя, гаряче поривання і те, щоб ми приходили спраглі. Ось, що може здобути це освячення і що треба мати тим, які приходять стати причасниками Христа, без чого неможливе освячення.

7. Але це все не стосується тіла, а залежить тільки від душі. Таким чином, ніщо не стоїть на заваді, щоб і душі померлих могли це мати, так як і душі живих.

8. Тому, якщо душі почуваються готовими і налаштованими до таїнства, а Господь, який освятив і звершив його, завжди хоче освячувати і бажає щоразу віддавати самого себе, то що може завадити прилученню? Безумовно, ніщо.

9. Таким чином, скажуть, якщо хтось із живих матиме в душі добрі якості, які ми згадали, то навіть коли б і не приступав до таїнств, все ж отримав би від них освячення?

10. Не кожний, а лиш той, хто так само, як і душі померлих, не може приступити до них тілесно, якими власне були ті, які блукали пустинями, горами, печерами та земними вертепами (Євр. 11:38), для яких було неможливим бачити жертовник і священика. Таких-бо людей сам Христос незримо освячував цим освяченням. Із чого це видно? З того, що вони мали життя в собі, а його не було б, якби вони не причастилися цього таїнства. Тому сам Христос сказав: Якщо не споживатимете Його Кров, не матимете життя в собі (Ін. 6:53). І щоб це ознаменувати, до багатьох із цих святих посилав ангелів, які несли Дари.

11. Якщо ж хтось матиме можливість, а не приступатиме до трапези, йому аж ніяк неможливо отримати від них освячення, і не тому, що він просто не приступає, а тому, що може, але не приступає, і тому стає очевидним, що його душа, позбавлена добрих якостей, які потрібні для таїнств.

12. Яке ж бо поривання і бажання приступити до трапези у того, хто легко може приступити до неї, але не хоче? Яка віра в Бога у того, хто не боїться погрози, що міститься у словах Господа для тих, хто гребує цією вечерею? Як можна повірити у любов того, хто, маючи можливість узяти, не бере?

13. Тому немає нічого незвичайного в тому, що Христос подає цю трапезу тим душам, які звільнились від тіла і яких Він не міг звинуватити в жодному такому недоліку. Бо незвичайним і дивним є те, що людина, живучи в постійному тлінні, може їсти нетлінне тіло, а душа — безсмертна сутність — прилучається відповідним їй способом до того, що безсмертне. Що в цьому дивовижного? Якщо ж через невимовне чоловіколюбство і незбагненну премудрість Господь знайшов, як звершити те, що є незвичайним і дивним, то як не повірити, що Він звершує те, що природне та ймовірне?

Про те, що освячення головним чином передається душі того, хто причащається

1. І хоча в тих, які ще живуть у тілі, дар передається через тіло, але він спершу проникає в сутність душі і через душу переходить на тіло. Ось на це вказує блаженний апостол, коли говорить: Хто ж пристає до Господа, є одним духом (1Кор. 6:17), тому що передовсім у душі відбувається це єднання і примирення.

2. Бо, власне, там людина, там і освячення від чеснот і від людського старання, там же й те, що грішить, і те, що має потребу в зціленні Дарами. А щодо тіла, то в ньому все стається від душі. І як воно оскверняється від лихих помислів, які виходять від серця, так звідти ж отримує й освячення, освячення як від доброчесности, так і від таїнств. А причина тілесних хвороб, які іноді трапляються, полягає у лихій вдачі душі. Щоб це показати, Спаситель визволяє тіло від немочі, зціливши душу хворого, тобто розрішивши її від гріхів.

3. Таким чином, якщо навіть для прийняття освячення душа не потребує тіла, то тим більше тіло — душі.

4. Яку ж тоді перевагу від таїнства мають душі, поєднані з тілом, на відміну від тих, які позбулися його? Невже ту, що вони бачать священика і приймають від нього Дари? Але й ті мають вічного Священика, який є для них цим усім, який дає Причастя також і тим живим, хто по-справжньому його приймає. Бо не всі, кому Причастя дає священик, по-справжньому причащаються, це лише ті, яким дає сам Христос. Священик-бо просто дає всім, хто приступає, а Христос — тим, які достойні причаститися. Тому очевидно, що той, хто за допомогою таїнства удосконалює душі й освячує і живих, і померлих — це є лише сам Спаситель.

5. Із всього, що сказано, зрозумілим стає те, що все, що пов’язане із священним таїнством, спільне і для живих, і для померлих. Бо й сама причина освячення, полягаючи у добрих якостях душі, торкається тих і тих, і те, чим здебільшого приймається освячення, у них одне й те ж, і священик, який освячує, один і той самий. Тільки одного, чим володіють ті, які живуть у тілі, немає у тих, які відійшли, — власне того, що серед живих є недостойні таїнств. Такі, очевидно, освячуються, оскільки приймають Дари устами. А там неможливо приступити, якщо хтось не приготовлений, бо лише достойним дозволена участь. Але це нічого не додає до освячення живих, навіть навпаки, піддає надзвичайному покаранню. І через це йому багато чого не вистачає, щоб бути перевагою живих.

6. Ба більше, внаслідок такого міркування стає зрозуміло, що для тих душ не тільки можливе, а й необхідне безперешкодне причастя Святих Дарів. Якщо б і щось інше давало тим душам радість і спокій, то це для гідних було б нагородою за невинність, і їм ця трапеза не конче була б потрібна. Тепер же всіляка насолода і блаженство — чи ти назвеш їх раєм, чи лоном Авраама, чи місцем, вільним від усілякого смутку і скорботи, місцем світлим, зеленим, прохолодним, чи самим царством — це є не що інше, як ця чаша і цей хліб.

7. Бо це — Посередник наш (пор. Євр. 8:6,9,15,12:24) і Предтеча за нас у святая святих (пор. Євр. 6:20), який єдиний веде нас до Отця, єдиний є Сонцем душ, який тепер з’являється так і віддає себе, як сам захотів, в’язнем плоті, а тоді ми зможемо узріти Його, і віддасть Він себе на причастя без покровів, коли побачимо Його, — як каже Писання, — як є (1 Ін. З, 2), коли збере праведників, як труп збирає орлів, коли підпережеться, посадить їх за стіл і, приступивши, почне їм служити (Лк. 12:37), коли засяє на небесах (пор. Мф. 24:30) і через Нього праведні засяють, як сонце (Мф. 13:43). Хто ж не поєднаний з Ним, як поєднує свята трапеза, для тих цілком неможливо осягти спокій чи отримати якесь благо — мале чи велике.

Про посередництво Христа

1. Бо Він є Посередник. Через Нього Бог дарує нам усі блага чи, радше, завжди дарує. Бо не раз за нас поклопотавшись і передавши нам усе, за що просив, Він не відступив, а завжди дбав не словами і благаннями, як роблять посланці, а ділом. Що ж це за діло? А таке, що Він поєднує нас із самим собою і через себе дає свою благодать кожному відповідно до гідності і чистоти.

2. І як світло через себе дозволяє бачити тим, які дивляться, а в тих, у кого його бракує, не має можливості бачити, так само і душам треба постійно спілкуватися з Христом, якщо вони бажають сповна жити і перебувати у спокої. Бо й око без світла не здатне бачити, і душі без Христа не можуть мати істинне життя і мир, оскільки лише Він примирює з Богом, творить цей мир, без якого у ворогів немає жодної надії якимось чином узяти участь у Божих благах.

3. Отже, якщо хтось чи від початку не був поєднаний з Христом, чи, поєднавшись, не залишився у єднанні, той ще є ворогом Бога і далекий від божественних благ.

4. Бо що примирило Бога з людською природою? Безумовно, те, що Він побачив свого улюбленого Сина людиною. Тому Він примирюється з кожною людиною, яка одягається в подобу Єдинородного, носить Його тіло і є одним духом із Ним. Без цього ж кожний сам по собі є старою людиною, ненависною Богові, яка не має з Ним нічого спільного.

5. Тому, якщо треба вірувати, що настане спокій душам від молитов священиків і від приношення Святих Дарів, то спершу слід вірити і у те, що це стається саме в той єдиний спосіб, за допомогою якого людині можна знайти спокій. А що це за спосіб, уже відомо: це — примиритися з Богом і не бути Його ворогом. Як цього домогтися? Поєднатися з Богом, стати єдиним духом з Улюбленим, до якого Єдиного був ласкавим Отець. А це справа святої трапези, яка, як випливає із того, що сказано, однаково спільна і для живих, і для померлих.

Про освячення, яке для померлих досконаліше

1. Хоча стосовно освячення душі, то позбавлені тіла мають певну перевагу перед тими, які живуть у тілі. Бо вони очищуються і отримують прощення гріхів через молитви священиків і посередництво Дарів аж ніяк не менше від живих. Але вони зовсім не грішать і не додають нових переступів до давніх, як це трапляється із більшістю живих, а лише або повністю звільняються від усілякої гріховності, або принаймні постійно зменшують тягар гріхів і, таким чином, є більш приготовленими і здатними до причастя Спасителя порівняно не тільки з більшою частиною тих, які живуть у тілі, а й із самими собою, якби вони були в тілі. І вже те, що вони звільнені від тіла, чинить їх набагато спроможнішими до причастя Святих Таїнств, ніж скільки це було можливим, коли вони були зодягнуті в тіло.

2. Оскільки там (на небесах) багато різних жител (пор. Ін. 14:2), щоб усяка міра доброчесности була відзначена, і ніщо не оминула нагородою праведного і чоловіколюбного Судді, то, як достойні найбільших нагород і досконалі, і спадкоємці довершеного блаженства, наприклад, апостол Павло і схожі на нього, звільнившись від тіла, частіше насолоджуються цим блаженством, ніж коли перебували у цьому житті, так і тим, кому на землі був визначений звичайний спокій, природньо, ліпше насолоджуватись ним після відходу звідси, ніж при житті у тілі.

3. Вже було доведено, що всілякий спокій душ і всіляка нагорода за доброчесність — і мала, і більша — є не що інше, як цей хліб і ця чаша, до яких і рід живих, і рід мертвих причащається відповідним щодо себе чином. Тому і Господь назвав утіху праведних у майбутньому віці вечерею, щоб показати, що там немає нічого більшого за цю трапезу.

4. Таким чином, божественна священнодія Євхаристії буває як за померлих, так і за живих. І як одні освячуються подвійно, як було сказано, так подвійно освячуються й інші, і ті, які переселились, мають стосовно цього не менше від живих, а навіть і більше.

Яким чином Святі Дари завжди угодні Богові

1. Відтак розгляньмо і наступне. Те, що всі вірні освячуються від таїнства Євхаристії — це зрозуміло зі сказаного, але чи завжди варто це досліджувати?

2. Адже приношення Дарів є священнодією, а Дари угодні Богові не завжди, а іноді стають ненависними через порочність тих, які їх приносять, і Він їх відхиляє, і на це і в давніх, і в тих, які живуть у благодаті, існує багато прикладів. Розгляньмо, чи не буває так, що інколи ці Дари марно священнодіються, бо не освячуються, згідно з обітницею таїнства, як Дари, не вгодні Богові, оскільки їх приносять не завжди добрі люди, а часом і лихі.

3. А те, що Бог відвертається від таких Дарів, коли той, хто їх приносить, є нечестивець, зрозуміло з того, що так чинить Церква. Бо за ким вона завважує смертні гріхи, тим не дозволяє приносити цих Дарів, а якщо вони осмілюються їх принести, не приймає і проганяє разом із Дарами. Але тому що Церква добре знає не всіх таких, а більшість їх залишається їй невідомою, а Дари їхні приймає божественна трапеза, то що слід думати про ці Дари? Невже вони неугодні Богові і позбавлені всілякого освячення? А якщо погодитись із цим, то незрозуміло, коли Дари бувають святі, оскільки вдача тих, які їх приносять, найчастіше або невиразна, або й зовсім невідома, і, таким чином, вірні, сумніваючись і приступаючи до Святих Таїнств без віри, через необхідність, не отримують від них жодної користі.

4. Що ж на це можна сказати?

5. Те, що приношення Дарів є подвійне: одне — те, коли хтось їх від себе приносить у руки священиків, а друге — від Церкви Богові.

6. Перше приношення — коли той, хто приносить, гріховний — марне і не дає тій людині жодної користі, бо вона порочна. Тому Дари, які приносять, самі по собі не огидні Богові, бо всяке творіння Боже є добре.

7. Ніщо не стоїть на заваді бути благоприємним другому приношенню, що йде від людей добрих, задля слави Божої та святих, задля вселенського спасіння і всілякого справедливого прошення взагалі. Жодна скверна не переходить на Дари через руки того, хто на початку приніс їх, вони залишаються чистими і, будучи вознесені непорочними людьми, і самі освячуються, і освячують тих, хто приступає. Бо ні в чому нерозумному чи неживому не може приховуватися якась нечистота гріха, бо гріх є недугою добровільного вибору, і лише розумним істотам властиво осквернюватися гріхом.

8. Що ж? Якщо Дари, принесені гріховними людьми, є завжди чисті, то чому закон Церкви їх не приймає? Щоб напоумити тих, які приносять їх, щоб вони спізнали гнів Божий, який здійнявся супроти них, якщо Господь від них відвертається і ненавидить своє творіння, яке не має жодної провини, і щоб, збагнувши це, вони злякалися і виправили своє життя. А самі Дари не залежать від жодного поганого наміру. Тому ніщо не заважає, щоб вони були прийняті й освячені, якщо друге приношення звершують добрі люди.

9. Але хтось може сказати, що не всі священики, які приносять Дари, є добрими людьми, але деякі страждають і хворобами крайньої порочності, що здатне знову ж таки неабияк спантеличити. Бо коли трапиться так, що ті й ті приношувачі Дарів огидні Богові, що цілком імовірне, то звідки тоді у Дарах з’явиться можливість бути приємними і вгодними для Бога, а відтак святими й освячуючими? А нізвідки, тоді вони справді неугодні. І завжди буде сумнів, тому що ми вагаємося щодо вдачі тих, які їх приносять та священнодіють над ними. Ніхто твердо не знає, — каже Святе Письмо, — що в людині, як не дух людський, що у ній (пор. 1Кор. 2:11). Таким чином, багато є невір’я та сумніву щодо таїнства Євхаристії, а впевненості — жодної. І причастя Святих Дарів не принесе ніякої користе віруючим, бо вони причащаються без віри.

10. Так, мабуть, скаже і прикро дивуватиметься той, хто думає, що володарем приношення цих Дарів є сам священик. Але це не так. Те, що головним чином звершує їхнє приношення, є освячуюча благодать. Бо вони є принесені лише тоді, коли освячені. А той, хто щоразу священнодіє, є слугою цієї благодаті. Бо він не привносить від себе нічого і не наважується щось робити чи говорити на свій розсуд та від своїх помислів, а лише те, що прийняв спочатку: чи діло, чи слово, чи дію — усе віддає Богові, принісши так, як йому було заповідано. Отже, Дари, які завжди приносять на догоду Богові, зрозуміла річ, є приємні Йому, і Він їх постійно приймає.

11. І чи аж так уже важливо, що той, хто приносить, сам по собі є людиною гріховною? Його гріховність нічого не додає до Дарів, і від неї приношення не стає гіршим, так само, як і дієвому лікові ніщо не заважає бути цілющим, хоча його виготовив простий чоловік, який не мав поняття про лікарське мистецтво, звичайно, за умови, що він приготував його так, як звелів лікар, коли визначив йому всі складники. Лік не стане недіючим через незнання того, хто виготовляв його, а буде цілющим завдяки мистецтву того, хто визначив його склад. Бо від незнання слуги він нічого не прийняв, а від мистецтва лікаря отримав свою дієвість. Так само й тут: усе звершує благодать. Священик же — лише служитель, який саме служіння має не від себе. Бо й це у нього від благодаті. Тому священство — служебна сила для священнодійств.

Наскільки Дари вгодні Богові

1. А що ці Дари, як угодні Богові, завжди освячують усіх вірних, зрозуміло зі сказаного. Варто розглянути тепер, наскільки вони угодні.

2. Як розуміють люди вислів «бути угодним» щодо дару? Що вони роблять із дарами, коли кажуть, що приймають їх? Чи кажуть так тому, що ми беремо їх руками і ховаємо собі за пазуху? Зовсім ні. Бо багато з них не можна ані нести, ані переносити тим, які їх отримують, наприклад, якщо подарованим буде поле чи будинок, чи щось подібне.

3. То, що ж може означати щодо всіх дарів слово «приймати»? Визнання своєю власністю, присвоєння — саме це називається прийняттям.

4. Бог же так присвоює ці Дари, що робить їх Тілом і Кров’ю Єдинородного. Тож, якщо неможливо навіть уявити собі нічого, що дорівнювало б такому присвоєнню, то годі й визначити, наскільки ці Дари угодні.

5. До того ж і від воздання можна зрозуміти, як приймається дар тим, хто його прийняв.

6. Яке саме тут воздання? Знову таки Тіло Христове і Кров, бо, приймаючи від нас хліб і вино, Бог віддає нам самого Сина. А звідки ж видно, скажеш ти, що це дає нам Бог як дар замість тих Дарів, які Йому приносять? Із того, що сам зодягнутий у це, Він промовляє до нас словом: «Прийміть». Це вказує на дар. Цим словом визначаються і той, хто дарує, і той, хто приймає, і те, що дарують.

7. Можна й інакше щось отримати як завдаток, яким не можна користуватися тим, які його отримують.

8. Але, щоб ти не думав над цим, а знав, що дароване тобі належить, Господь звелів користуватися ним, кажучи: «Їжте».

9. Ось якою високою мірою ці Дари вгодні Богові.

10. Тому вони завжди освячують душі всіх християн — і живих, і померлих, душі недосконалі, які ще потребують освячення. Бо досконалі лиш є святі, які стоять разом із ангелами і вже зачислені до небесної єрархії, і які більше не потребують ієрархії земної.

Який сенс того, що цими Дарами ми молимося до святих і вшановуємо їх

1. Виходячи з попереднього, варто розглянути і це.

2. Якщо ці Святі Дари жертвуються Богові, а вони освячують тих, які мають потребу в освяченні, то чому ми віримо, що ті, які вже освячені й повністю досконалі, мають почитання від цього дароприношення, і коли ми прикликаємо їх на допомогу, благаючи їх за щось, ми обіцяємо служіння цим Дарам, немовби збираємося жертвувати Дари або їм, або за них, щоб вони стали кращими?

3. Бо є й інший спосіб цього дароприношення, про який я сказав раніше, згідно з яким ці Дари є і Дарами святих, коли вони, як Євхаристійні Дари, приносяться Богові за ту славу, якою Він їх прославив, і за ту досконалість, якої Він їх сподобив. Тому вони є Божими Дарами, оскільки жертвуються Йому. Водночас вони є і Дарами тих вірних, які потребують допомоги, тому що є Дарами помічними. Вони також є і Дарами святих, бо задля них жертвуються Богові.

4. Тому те, що дається задля мене, отримую я, хоч би хто його й не прийняв. Бо не все, що дається нам кимось, ми приймаємо своїми руками, а й руками друзів, руками близьких і взагалі всіх, кому дарувальник дарує, щоб зробити нам приємність. Тому і Господь, коли бідні приймають милостиню, говорить, що Він сам приймає, бо ті, що подають її, подають це заради Нього. Так і святі приймають ці Дари, тому Дари жертвуються Богові заради них. Бо як те існує через любов до Христа, так і це — через любов до святих. Оскільки ж ми дуже їх любимо, то вважаємо їхні блага своїми і радіємо разом із ними їхньому щастю, наче б і самі були учасниками тих благ. Таким чином, радіючи за Дари, подані їм від Господа, ми дякуємо тому, хто їх дав і приносимо Йому подячні Дари.

5. Однак не лише тому святі приймають Дари, що через любов до них існує дароприношення, а й тому, що саме це для них є найбільш приємним і приносить їм насолоду, що через них Бог приймає благодаріння і прославляється. Як найбільший гріх лихих людей полягає у тому, що через них паплюжиться Боже ім’я, так великою доброчесністю і вельми бажаною для святих чеснотою є те, що через них прославляється Бог. Це було, справді, їхнім безупинним подвигом й упродовж життя у тілі, і після переселення на небо — безперервне їхнє заняття і насолода, і довершення того блаженства. Бо якщо тоді, коли в них тільки жила надія отримати блага, вони постійно благодарили Бога за все і все робили на Його славу, то лиш подумаймо, якими вони стали в той час, коли, з одного боку, їхня вдячність більша понад будь-яке порівняння, бо вони вже стали досконалими у всілякій доброчесності, а з другого боку — вони вже не тільки сподіваються отримати блага, а на власному досвіді пізнають щедрість Владики, коли бачать, із чого і чим вони самі стали: з істот глиняних — сонцями, із нікчемних рабів — синами високоповажаними і спадкоємцями Небесного Царства, із винуватців — здатними й інших звільнити від провини своїм завзяттям перед Суддею? Тому ніхто з них не насичується, прославляючи Бога, і самі себе не вважають достатніми для благодаріння. Саме тому вони хочуть мати співслужителями у цьому прославленні всіх: і ангелів, і людей, щоб свій борг — благодаріння Богові віддати більш переконливо, оскільки воно саме по собі стає набагато численнішим від збільшення кількості тих, хто прославляє Його.

6. Свідками цього є святі юнаки, що були з Азарією, які перемогли вогонь й отримали тоді від Бога цю благодать. Коли ж було потрібно, щоб вони воздали подяку Спасителю за своє чудесне спасіння і прославили Його, вони не вдовольнилися тим, щоб тільки самим прославити Його і не вважали свій голос достатнім, а закликали і ангелів, і всі племена людей, і саме небо, і сонце, і зорі, і землю, і гори, і всі безмовні та неживі істоти, і взагалі всіляке творіння. Таке величезне у святих бажання прославляти Бога і тоді, коли вони ще живуть у тілі, і набагато більше — коли звільнилися від тіла.

7. Тож якщо хтось, згадуючи про них, про їхню честь, блаженство і славу, прославить Бога, який увінчав їх, той принесе їм радість, найціннішу за всілякі радощі, особливо ж, коли прославлятиме не тільки самими словами, а й приношенням подячних Дарів — тих Дарів, які так угодні Богові й поціновані найвищою ціною. І тоді, як сам Спаситель, милостиво приймаючи ці Дари і цінуючи їх понад усіляке законне служіння, віддає нам своє Тіло і Кров, так само і вони, радіючи Дарами, якими ми думаємо їх вшанувати, ні за що інше так не радіють, вони повністю віддають себе нам, щоб служити всьому, що для нас є корисно, бо у всьому наслідують свого Владику.

Проти тих, які кажуть, що спомин про святих під час Божественної літургії є священницька молитва за них до Бога

1. Але тут дехто введений в оману, вважаючи, що спомин про святих є не благодарінням, а благальною молитвою за них до Бога. Не знаю, що стало причиною таких думок. Бо такий хід мислення не відповідає ні самим ділам, ні словам богослужіння.

2. Не помилимось і в тому, коли скажемо, що суть справи не дозволяє так ствердити, а це бачимо ось із чого.

3. Бо якщо Церква молиться за святих, то, ясна річ, молиться так, як зазвичай молиться всюди. Тож, що вона вимолює покійним? Відпущення гріхів, успадкування Царства, упокоєння у лоні Авраама разом зі святими, які досягли досконалости. Ось молитва Церкви, опріч цього тут не знайти нічого іншого, що вона вимолювала б для тих, які відійшли із цього життя. Цим обмежується наша благальна молитва до Бога. Бо не за все, чого б лиш ми не забажали, можна молитися, адже і тут є закон і межа, переступити її — це злочин. Писання каже: Про що бо нам молитися як слід, ми не знаємо, але сам Дух заступається за нас (Рим. 8:26), тобто навчає нас, за що треба молитися, так як заповіли вчителі Церкви.

4. Отже, поглянь, чи у всіх таїнствах і священнодіяннях можна знайти щось понад сказане, за що б молилась Церква, і не знайдеш нічого.

5. Отже, священики молитимуться за відпущення гріхів безневинним, наче б вони були ще винні і підлягали покаранню, вимолюватимуть для святих, як ще не освячених, упокій разом зі святими, молитимуться за досконалість досконалим, як тим, які ще не досягли досконалости.

6. І, таким чином, вони змушені грішити в одному із двох: або, визнаючи блаженство і досконалість святих, вони добровільно хочуть пустословити перед Богом і сплітати даремну молитву за них, що більшою мірою властиво людям, які сміються над божественним, ніж священикам. Або, звершуючи ревно молитви, ніби думаючи через них принести користь святим, вони відкидають славу святих, а це означає — ображати не тільки їх, а й самого Бога як такого, що порушив обітницю, який обіцяв їх прославити і дарувати їм Царство.

7. Якщо сказати точніше, то і одне, і друге є явною зневагою: одне тому, що вони зовсім не визнають блаженство святих, а друге тому, що чинять так, як ті, що не визнають. Бо кого вважають блаженними, як віднесеними до частини синів, і як спадкоємців самого Царства, тих же через те, що таким же чином прагнуть за них молитися, так чи так прирівнюють до тих, які не заслужили нагороди, є нікчемами та винуватцями.

8. Отож, по суті справи виявляється цілковитим безглуздям, якщо хтось думає, що приношення від Церкви за святих Богові є благальним приношенням.

9. Тепер погляньмо і на самі слова.

10. «Ще приносимо Тобі цю словесну службу за почивших у вірі: праотців, отців, патріархів, пророків, апостолів, проповідників, євангелистів, мучеників, ісповідників, воздержників, і за всякого духа праведного, що у вірі скончався. Особливо за пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну Владичицю нашу Богородицю і приснодіву Марію. За святого Іоанна пророка, предтечу і хрестителя, за святих славних і всехвальних апостолів, і за всіх святих Твоїх, молитвами їх посіти нас, Боже. І пом’яни всіх усопших у надії воскресіння життя вічного. І упокой їх, де світить світло лиця Твого».

11. Ці слова не містять у собі жодної молитви до Бога за святих, і священик не вимолює для них нічого, за що, зазвичай, молиться. Споминаючи інших померлих вірних, він одразу ж додає молитву за них. «І упокой їх, де світить світло лиця Твого». А щодо святих, то він чинить зовсім інакше. Бо не за них він звершує молитву, а радше чинить їх заступниками. Тому, назвавши і перелічивши святих, додає: «їхніми ж молитвами зглянься над нами, Боже».

12. І що особливо вказує, що в цих словах містяться не якесь моління і молитва, а благодаріння за святих, то це те, що і Богородицю введено до цього переліку, а її не було б уведено, якби цей лик потребував якогось заступництва, бо вона понад усіляким заступництвом не лише людської єрархії, а й ангельської, як незрівнянно найсвятіша й від самих найвищих умів.

13. Але ж і Христос, можеш сказати, є той, хто звершує це священнодійство. Тож, що дивного, що Він виступає заступником і за святих, і за саму Матір?

14. Однак для цього немає жодної підстави. Бо спосіб посередництва Христа не такий. Христос став посередником між Богом та людьми (1Тим. 2:5), але не через якісь слова і молитви, а через себе самого. Бо сам, будучи Богом і ставши чоловіком, поєднав Бога з людьми, самого себе поставивши у межу, спільну для тої і тої природи. Думати ж, що Він постійно виконує роль посередника через молитви священнодіяння — це думати, переповнившись усілякою зневагою і глупотою.

15. Бо хоча і Він сам священнодіє, але не все, що Він чинить і промовляє, слід приписувати Йому. Що становить сенс і мету введення в таїнство, тобто освячення Дарів і освячення вірних, то звершує Він єдиний. А молитви за це і прошення, і благання — справа священика. Бо те властиве Владиці, а це — рабові. Один молиться, а другий молитви звершує. Спаситель дарує, а священик благодарить за дароване. Священик приносить, а Спаситель приймає Дари. Бо й Господь приносить, але — самого себе Отцеві і ці Дари, коли вони стають Ним самим, коли були перемінені у Його Тіло і Кров. І оскільки Він приносить самого себе, тому сказано, що Він є і «той, хто приносить, і кого приносять, і хто приймає, і кого роздають» — як Бог, а той, хто приносить — як людина. Священик приносить Дари, поки вони є ще хлібом і вином, а Господь їх приймає.

16. То ж яким чином Господь приймає Дари? Освячуючи їх, Він перемінює їх у своє Тіло і Кров. Згідно зі сказаним, приймати — це присвоювати. Ось спосіб, за яким Христос звершує це священнодійство! Ось те, що дає Йому священство!

17. Якщо ж хтось вважатиме словами Христа, крім уже вказаних, і молитви введення в таїнство Євхаристії — або всі, або деякі, то через це він нічим не відрізнятиметься від нечестивців, які наважилися применшити Його славу. Прочитай усі молитви і ти побачиш, що в них усі слова — це слова рабів. Прочитай і ту молитву, в якій священик згадує святих і яку наважуються приписати Христові, і ти зрозумієш, що в ній нічого немає відповідного рівночесному з Отцем Синові, а все властиве рабам. По-перше, вона є благодарінням не від імені одної особи, а спільна для всього роду людського, і ті, що складають подяку, благодарять як такі, що згрішили і не зневажені чоловіколюбством Божим. І це благодаріння стосується не тільки до Отця, а й до Сина, і до Духа Святого. І вони згадують тут Богородицю як раби — Владичицю, а молитвами її і святих просять для себе Божого милосердя і промислу.

18. Який це має стосунок до єдиного Господа, єдинородного Сина Божого, безгрішного, Владики всіх? «Благодаримо Тебе, — сказано в молитві, — і Сина Твого єдинородного». Невже виходить, що Христос благодарить єдинородного Сина Божого? Тоді маємо двох синів, згідно з безумним вченням Несторія. Так нечестиво і безглуздо вважати, що Христос заступається за святих, і присвоювати Йому таке заступництво і посередництво.

19. Адже ж було доведено, що це навіть не клопотання священиків. Залишається припустити, що ці слова є не молінням, а благодарінням.

20. Так, можеш сказати, вислів же не допускає цього, а чітко вказує на благальну молитву. Тому що прийменник «υπέρ» задля, за саме це означає. Не зовсім так. Бо не всюди вказує на того, хто просить. Ми вживаємо цей вислів не лише, коли просимо, а й коли благодаримо. Це очевидно із багатьох місць і навіть із самої теперішньої молитви. «За все це, — говориться в ній, — благодаримо Тебе і єдинородного Твого Сина, і Духа Твого Святого, за всі Твої добродійства, вчинені нам, які ми знаємо і яких не знаємо», «благодаримо Тебе і за цю службу, яку Ти з рук наших зволив прийняти». Чи ти зауважуєш, що «υπέρ» за, задля вживається і щодо благодаріння? Отже, для цієї помилки не залишається жодної підстави.

21. Тому неможливо, щоб спомин про святих був благальним. А те, що він подячний, вказує саме на те, що він благальним не є. Бо неминуче одне з двох: або він благальний, або подячний. Лише цими двома способами ми згадуємо перед Богом Його благодіяння щодо нас: або для того, щоб отримати їх, або тому, що вже отримали. І одне із них є благальною молитвою, а друге — благодарінням. Це вказує й на те, що найбільшим із всіх Божих дарів людині є досконалість святих. І тому просто неможливо, щоб за них Церква не проймалася вдячністю Богові. Але ж я кажу про досконалість святих як про найбільший дар Божий? Бо вона містить у собі всі Божі дари. Адже метою, плодом усіх благ, які Він віддав роду людському — це якраз є лики святих. Задля цього було створено для нас небо і землю, і все видиме. Для цього рай, для цього пророки, для цього сам Бог у плоті і слова Божі, і діла, і страждання, і смерть, щоб люди переселились із землі на небо і стали там спадкоємцями Царства.

22. Тож, якщо у цьому таїнстві взагалі присутнє благодаріння, якщо ці Дари настільки ж подячні, як і умилостивлюючі, то вкрай необхідно, щоб саме святі, які досягли досконалості, були і змістом, і причиною благодаріння.

23. Урешті-решт, що викликає у нас почуття вдячності? Чи не те, що приносимо, і те, за що просимо, отримуємо від Нього? Це проглядається у всьому. Тож хіба те, за що благодаримо і за що просимо, є не одним і тим самим?

24. Що ж Церква просить у Бога? Те, що Бог заповів їй просити, а саме: Його Царства, щоб вірні успадкували його, щоб стали святими, оскільки їх покликав Святий. Якщо ж вона за це просить і благає Бога, то цілком очевидно, що і благодарить за те ж. Вона молиться, щоб вірні були досконалі у святості, і тому за тих святих, які вже досягли досконалості, їй потрібно воздати подяку тому, хто дарував цю досконалість. Ось чому благодаріння за святих, саме таїнство, називається благодарінням. Бо хоч Церква і згадує тут багато іншого, але метою всього є саме святі, і саме задля них просить за все це. Отож, коли вона благодарить за те, то благодарить за досконалість святих. Бо як Господь усе, що вчинив, вчинив для того, щоб витворити лик святих, так і Церква, коли прославляє Його за все те, прославляє, споглядаючи лик святих. Саме тому, коли Спаситель передав це таїнство, то передав його, благодарячи Отця, бо через Нього Він мав відкрити нам небо і зібрати там цей всесобор первородних (пор. Євр. 12:22,23). Наслідуючи Його, і Церква складає приношення Дарів не тільки молитовне, а й подячне. І це можна бачити багато з чого іншого, а особливо з молитви, яка охоплює всю мету священнодії. Назвавши тут дароване нам Богом і поблагодаривши за все, і, врешті-решт, сказавши і про явлення Господа у плоті, і про передання цього таїнства, і про те, як Він заповідав і нам чинити це, Церква додає: «Споминаючи цю спасенну заповідь і все, що ради нас сталося: хрест», і далі, перелічивши все, що відбулося після хреста, каже: «Твоє від Твоїх Тобі приносимо, за всіх і за все. Тебе оспівуємо, Тебе благословимо, Тебе благодаримо, Господи, і молимось Тобі, Боже наш».

25. Бачиш? Споминаючи благодіяння, говорить священик, ми звершуємо це дароприношення. А вшановувати благодійника дарами за вже даровані нам блага — означає благодарити. Потім, щоб ще виразніше скласти подяку, мовить: «Приносячи це приношення, Тебе оспівуємо, Тебе благословимо, Тебе благодаримо, Господи, і молимось Тобі, Боже наш».

26. Така суть, каже Церква, приношення Дарів: це, як ми сказали на початку — прославлення, благодаріння, прошення, отож, приношення є і подячним, і благальним водночас.

27. І ми це робимо, наголошує Церква, пам’ятаючи про дві речі — заповідь, яку нам дав Господь, кажучи: «Це чиніть на мій спомин», і все, що задля нас було зроблено. Бо спомин про благодіяння спонукає нас тільки до віддяки і взагалі до принесення чого-небудь тому, хто виявився творцем стількох незліченних милостей для нас! А спомин про заповідь навчає нас і самому образу віддяки, і тому, як треба приносити Дари. І ми подаємо те саме приношення, яке сам Єдинородний явив Тобі, Богові і Отцеві, і, приносячи, благодаримо, бо й Він, показавши, дякував. Тому у це приношення Дарів ми від себе нічого не привносимо, бо й Дари — не наша справа, а належить Тобі, який усе сотворив, і цей образ служіння — не наша вигадка, не ми самі забажали його, не самі від себе, і не за власним бажанням прийшли до нього — а Ти сам нас навчив, сам спонукав через Єдинородного Сина. Тому те, що ми приносимо Тобі, приносимо із Твого, що Ти дав нам, то Твоє — у всьому і з усього.

28. Отже, і за саме благодарственне приношення ми також зобов’язані Богові новою вдячністю, бо в ньому немає нічого нашого, а все воно — Його дар, навіть і те, що ми хочемо і звершуємо, за словами святого апостола, Бог викликає у нас (Флп. 2:13). Тому в молитвах мовиться й так: «Благодаримо Тебе і за цю службу, яку Ти з рук наших зволив прийняти». Таким чином, ось що навчає нас, що спомин про святих на Божественній літургії, це не благальна молитва за них, [звернена] до Бога, а подяка [Йому].

Про те, скільки разів під час Божественної літургії поминаються святі і яка різниця між поминаннями

1. Тепер погляньмо, скільки разів і коли під час Божественної літургії поминаються святі.

2. Це відбувається двічі: спершу — на початку служби, коли приносять Дари, а другий раз — коли їх жертвують.

3. Таким чином, приношення є подвійне: одне просто як приношення Дарів і пожертвувань (жертовних Дарів), як про це було сказано раніше, а друге — як приношення жертви. Тому треба, щоб і про тих, за кого їх приносять, згадували і під час першого, і під час другого приношення.

4. Ось чому як під час першого мовиться: «На спомин Господа, і Бога, і Спаса нашого Іісуса Христа», так і під час другого: «Споминаючи все, що ради нас сталося: хрест…» і інше, що задля нас витерпів Христос. І те, що тут означає поминання хреста і всього іншого після хреста, то там — поминання Господа. Бо тоді священик згадує Спасителя не як чудотворця, а як розп’ятого і померлого, як ми доволі докладно довели в тому місці.

5. І знову як під час першого приношення священик каже: «На славу Всесвятої, задля молитов святих», так і під час другого: «За всіх святих, особливо за Пресвяту». Бо як там він показав вищість Богородиці тим, що назвав її перед усіма святими, так і тут, бо спом’янув її після інших, ще й додавши слово «особливо».

6. І як під час першого приношення після святих священик поминає тих, які потребують милості — і живих, і померлих, і за них просить, так і під час другого.

7. А втім існує й різниця. Під час другого приношення священик згадує і про саме приношення: «Приносимо, — каже він, — Тобі цю словесну службу», і «Твоє від Твоїх Тобі приносимо, за всіх і за все», до того ж вказує і на причину приношення, називаючи на початку або наприкінці спомин страждань Спасителя і спомин святих. А під час першого приношення вказує лише на причину приношення, кажучи: «На спомин Господа, на славу Всесвятої», і далі згадує і тих, за кого дякує, і тих, за кого молиться. Чому ж так? Чи тому, що у цьому приношенні він виявляє ділом те, що приносить? Бо, взявши частичку із просфори, він пропонує її як дар Богові. І тому не має потреби у словах, які вказували б на це.

8. А під час другого приношення він нічого видимого не чинить, і хоч приношення відбувається, але відбувається невидимо. Бо благодать звершує жертву невидимо через таємні молитви священика. Тому тут не обійтися без потрібних слів, які б звіщали незриме приношення.

Чому священик називає жертву «словесною службою»

1. Священик називає це приношення «словесною службою», бо тут він не довершує жодного діла, а приносить його, вдаючись до утаємничених слів.

2. Перше приношення — діло, яке під силу людині. Тому його звершує священик, і воно є служінням діяльним. А друге приношення, тобто переміна Дарів у Божественне Тіло і Кров, що є жертвою, вищою за людську силу: його звершує благодать, а священик при цьому тільки молиться.

3. Тому хоч жертва і справді — діло та річ водночас, проте сам священик нічого тут не чинить, а лиш говорить, і говорить справедливо, що сповняє службу не діяльну, а словесну.

Чому це таїнство називається лише Євхаристією

1. І це також варто дослідити.

2. Бо коли це таїнство і подячне, і благальне, то чому воно не називається ні тим, ні тим іменем, а тільки Євхаристією?

3. Назва взята від більшого. Більше підстав для благодаріння, ніж для прошення. Ми вже отримали більше того, в чому мали потребу. Це є частиною, а те — цілим. Бо те, що просимо отримати, є частиною того, що ми отримали. Ми отримали від Бога все, і Він нічого не оминув, щоб не дати. Але ще не прийшов для нас час скористатися тим, чим є, для прикладу, нетління тіла, безсмертя і Царство Небесне. інше ми отримали, але не вберегли, як наприклад, відпущення гріхів та інші дари, подаровані нам через таїнства. А ще інше ми втратили, бо погано ним послуговувалися, щоб не стати гіршими, наприклад, задоволення, здоров’я, багатство, які ми зробили зброєю насолоди і зіпсованості, або ж самі позбуваємося істинних благ задля більшої користі, як було з Іовом.

4. Звідси зрозуміло, що Бог не залишив жодного місця для прошення, а для благодаріння дав найрізноманітніші приводи. Але від наших лінощів ми самі створюємо собі усілякі потреби, тому змушені вдаватися до прошення.

5. Погляньмо, про що ми просимо.

6. Про відпущення гріхів? Але це ми отримали сповна, без жодних зусиль, через святе хрещення. Чому ж ми знову за це просимо? Тому що знову стали винними у гріхах. Яка ж причина нашої винуватості? Ми самі. Отже, ми є причиною прошення.

7. Ще молимось за Царство, щоб успадкувати його? Однак таке успадкування його дане нам. Адже ми стали дітьми самого Бога, зодягнутого Царством. Бо хто спадкоємець, як не Син? І що із батьківського добра не переходить до спадкоємця? Нічого. То чому ж ми просимо за те, що вже подароване? Народившись від Бога і досягнувши такої чести, ми відважилися на справи, чужі усиновленню, і з синів стали лукавими рабами. І тому ми молимося за Царство, як за щось чуже, що нам аж ніяк не належить. Отож, і в цьому прошенні ми винні самі.

8. А про тілесні блага Господь заповідав так: Шукайте перше Царство Боже, а все те вам докладеться (Мф. 6:33; Лк. 12:31) і Не турбуйтеся про їжу та одяг. Отець ваш небесний подасть вам все необхідне (пор. Мф. 6:25). Хоч ми й маємо потребу у цих благах, однак терпимо це чи через лінощі та невірство, чи через недотримання заповіді щодо них. І тоді як потреба, так і прощення з потреби є нашою справою — чи з Промислу Божого і Його чоловіколюбства, як Іов, щоб отримати блага кращі та цінніші, і тоді, хоч потреба існує, вона стає приводом не до прошення та благань, а до славослов’я і благодаріння, як Іов говорив: Нехай ім’я Господнє буде благословенне повіки! (Йов. 1:21).

9. Бачиш, що все, подане нам від Бога, спонукає лише до славослов’я і благодаріння, а в цих благаннях та прошеннях винні ми самі. Через це, споминаючи у молитовних зверненнях до Бога про всі блага: і тілесні, і духовні, ми згадуємо про них для благодаріння, чи є вони у нас всі, чи немає. Бо все Він нам подарував один раз і не залишив нічого за собою. Знаючи це, святий апостол заповідав благодарити за все, пишучи: Завжди радійте, за все дякуйте (1Сол. 5:16,18).

10. Тому природно було назвати Євхаристією благодарінням найдосконалішу і найпотрібнішу бесіду з Богом, тобто таїнство причастя, в якому згадуємо не про ту чи ту милість, а взагалі про всі Божі благодіяння: і теперішні, і прийдешні, запозичити назву не від того, чого потребуємо і за що просимо, а від тих благодіянь, які Бог виявляє, не від нашої убогості, а від багатства Його милосердя.

11. Бо хоч ми і просимо у ній Бога, і благодаримо, але оскільки благодаріння є справою Божою, а прошення, як було сказано, справою людської немочі, до того ж для благодаріння існує більше підстав, а для прошення — менше, тому благодаріння приносять взагалі за всі блага, а прошення — за деякі, тому потрібно було, щоб при найменуванні цього таїнства воно було назване від кращого і більшого — благодарінням. Так і людина: хоч має в собі частку нерозумного, називається розумною живою істотою, виводячи свою назву від частини кращої і більшої.

12. А з іншого боку, той, хто перший відкрив нам це таїнство, Господь наш, Іісус Христос, звершив його не благаючи, а тільки благодарячи Отця, і передав це нам. Тому Церква як прийняла його, так і називає ім’ям Євхаристії. І досить про це.

Про спільне благодаріння за причащання Святих Таїнств і про завершальні молитви богослужіння

1. А священик велить тим, які причастилися Святих Таїнств, благодарити Бога за причастя. І благодарити не як-небудь і не недбало, а старанно, бо саме це означає «Прості»: не лежачи, не сидячи, а спрямувавши і душу, і тіло до Бога.

2. Потім, закликавши помолитися Богові і за інше, за що вони, зазвичай, моляться, виходить із вівтаря і, ставши перед царськими дверима, читає молитву за всіх.

3. Зрозуміло, що це відбувається після священнодійства і після славослов’я, коли звершено все, що потрібно було звершити щодо Бога, отож, священик ніби припиняє своє спілкування з Богом і залишає ту висоту, на якій стояв, і поволі сходить униз до спілкування з людьми, як пристало священикові. Здійснює він це з молитвою. І спосіб молитви, і саме місце вказують на те, що він сходить донизу.

4. Бо спершу він молився всередині вівтаря упівголосу, так що ніхто не чув, звертаючись до Бога. А тепер, вийшовши із вівтаря і ставши серед народу, він звершує спільну молитву за Церкву і за всіх вірних, щоб чули всі. Потім і принесений хліб, із якого він вилучив хліб священний, поділивши на багато частин, роздає вірним як хліб, який став святим від того, що був принесений і пожертвуваний Богові. А вірні приймають його благоговійно і цілують правицю священика як руку, що недавно торкалася всесвятого Тіла Спасителя і яка сама отримала звідти освячення і може передати його тим, які до неї торкаються.

5. У той же час вони прославляють Винуватця і Подателя цих благ славослов’ям, узятим із Писання: Нехай ім’я Господнє буде благословенне (Йов. 1:21) і ін. І, виголосивши це декілька разів, відразу ж читають псалом, сповнений славослов’я і благодаріння. Який це псалом? Благословлю Господа повсякчасно (Пс. 33:1).

6. Після того, як роздано хліб і завершено псалом, священик промовляє останню молитву за народ не тільки поза вівтарем і вголос для усіх, а й звертає слова молитви до самого народу, і цим наголошує на тепер більшому, ніж раніше, спілкуванні з ним. Що ж це за молитва? Щоб ми були помилувані і спасенні, тому що самі від себе ми нічого, гідного спасіння, привнести не можемо, а покладаємося лише на чоловіколюб’я того, хто може спасти. Тому священик згадує тут про багатьох заступників, які будуть нам у цьому помічниками, і передовсім про Пресвяту Богородицю, через яку і раніше були ми помилувані.

7. А початок цієї молитви: «Христос, істинний Бог наш» слід розуміти, що Він — не один із тих несправжніх і фальшивих богів, багатьох із яких ми колись почитали, а «істинний Бог наш», до якого, нарешті, ми прийшли.

8. Тому Йому єдиному як Богу належить усяка слава, честь і поклоніння із безначальним Його Отцем, і Всесвятим, і Благим, і Животворящим Його Духом, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

XXXVI. Микола Кавасила, архієпископ Фессалонікійський

Архієпископ Фессалонікійський Миколай Кавасила увійшов в історію Церкви як найбільший представник богословської думки XIV століття.

Творча спадщина Кавасили обширна і, завдяки неослабній до неї увазі, перекладена багатьма мовами і бібліографічно оброблена. Біографічні ж відомості про Кавасилу скудні й суперечливі.

На думку наших найбільших істориків-візантологів, Кавасіла народився у Фессалоніках близько 1300 року і помер 1371 року в сані архієпископа Фессалонікійського, а за даними сучасних грецьких дослідників-візантологів, народився 1320 року, помер 1391 року.

Кавасила – його родинне ім’я по материнській лінії. Матір Миколи називають сестрою трьох архієреїв. З них особливо відомий вчений богослов Ніл Кавасила, який керував Солунською (Фессалонікійською) митрополією близько 1340 року. Деякі рукописи Миколи Кавасили підписані “Микола Кавасила і Хамаєту”. Хамаєту – прізвище Миколи по батькові. Відомості про нього збереглися тільки в листуванні з сином, яке відноситься до шкільних років Миколи в Константинополі, що було приблизно в 1335-1340 роках.

Інтерес до наук у Миколи Кавасили позначився в шкільні роки. У листі до свого батька Микола каже: “Старанність до науки про зірки, батько якої Птоломей, у мене і раніше була великою”. До цього ж часу належить “Пояснення на III том великої Системи Птоломея”, де він робить спробу розв’язати деякі проблеми, сформульовані в працях олександрійських математиків і астрономів IV століття. Найвідомішим другом Миколи був Димитрій Кідоніс – видатний політик і чудовий письменник тієї епохи, палкий прихильник Фоми Аквіната та інших західних богословів і мислителів. Микола Кавасила навчався з ним у Константинополі, де вони сумували за їхньою спільною батьківщиною – Фессалоніками, прикрашеними найпрекраснішими храмами, де з’явилися найвидатніші святі та найвидатніші мудреці.

Листи Миколи Кавасили, а його епістолярна спадщина дуже багата, свідчать про його постійний і глибокий інтерес до класичної літератури, філософії та мистецтва. У листах він наголошує на обов’язку богослова розвивати інтелектуальні начала, даровані йому природою, “бо недосконалим є той, хто насправді не процвітає в добрі, на яке він був здатний”.

Крім класичних наук, Микола Кавасила знав юриспруденцію, астрономію та інші науки. Богослов’я він вивчав під керівництвом свого дядька – Ніла Кавасили, якому після його смерті вдячний племінник написав епітафію: “Домовина ця приховує Ніла знаменитого тіло, чисте житло незайманої душі. Ніл блаженнійший! Ти, сяючи, досяг неба, а нам засліпив погляд після того, як закрив свої прекрасні очі”.

Час, у який жив Микола Кавасила, був трагічним для Візантії. Хрестоносці та латинська окупація, загроза, що наростала з боку турків і сербів, збільшували сум’яття й анархію в імперії.

У цей час передові представники Візантії, щоб урятувати свою країну від загибелі, закликали співвітчизників до духовного піднесення і відродження.

Найвидатнішим поборником серед них був Микола Кавасіла. Він брав активну участь у житті імперії, глибоко переживав сумну обставину, коли жителі Фессалонік розділилися на угруповання знатних і зілотів, що ворогували між собою. Будучи сам зі знатного роду, Кавасила, коли того вимагали інтереси батьківщини, підтримував зілотів. Так, його слово “Проти лихварів” є ясним доказом співчуття потребам народу, що його експлуатували різні правителі, які часто прикривали свої темні справи світлими ідеалами Церкви.

Микола Кавасила був захисником народу, шукачем соціальної справедливості, про що свідчать його праці “Благочестивій Августі про прибутки” і “Про тих, хто незаконно дерзає володарювати над святинею”.

Під час страшної різанини в серпні 1345 року, коли зілоти знищили майже всю фессалонікійську знать, Кавасила був одним із небагатьох, кому вдалося врятуватися завдяки допомозі народу.

1347 року Микола Кавасила прибув до Константинополя, де став видним сановником двору імператора Іоанна Кантакузіна: він був послом у палаці імператриці Анни Савойської, супроводжував новообраного архієпископа Фессалонікійського Григорія Паламу на кафедру. Із цим фактом, імовірно, пов’язаний і подальший вплив святителя Григорія Палами на Миколу Кавасилу.
1353 року, коли Патріарший престол Константинополя виявився вдовствуючим, серед трьох кандидатів на престол, запропонованих імператору Собором, був мирянин Миколай Кавасила – випадок рідкісний, що свідчить про високий моральний і духовний вигляд тоді ще молодого Миколая Кавасили.
У лютому 1354 року під час коронації імператора Матфея Кантакузіна Кавасила виголошує урочисте слово. З того ж року він увійшов в історію Церкви як архієпископ Фессалонікійський.

Вважають, що Фессалонікійську кафедру Микола Кавасила обіймав недовго, тому що в останні три десятиліття свого життя Микола Кавасила віддалився до спокійного життя в Константинополі і дорогих його серцю монастирях. Тоді ним були створені класичні праці “Пояснення Божественної літургії” і “Про життя у Христі”.

У своїх творах Микола Кавасіла з’явився виразником православного отцівського переказу тієї епохи і вчення ісихастів.

1. Приготовление к Литургии

В священнодействии Святых Тайн (честные) дары прелагаются в Божественное Тело и Кровь; цель его – освящение верных, которые получают чрез (приобщение) святых даров оставление грехов, наследие Царства Небесного и тому подобное. Пособием и приготовлением как по отношению к самому делу (преложения святых даров), так и в отношении к достижению цели (священнодействия) служат молитвы, псалмопения, чтения из священных книг, одним словом, все, что священно совершается и возглашается и пред освящением, и по освящении даров. Ибо, хотя Бог подает нам всякую святыню даром, и мы ничего не можем принести Ему, и (Его дары) суть в строжайшем смысле дары, однако ж Он настоятельно требует от нас, чтобы мы были способны и принять святыню, и сохранить; людям, не приготовленным к сему, Он и не подал бы освящения. Под таким условием подает Он (благодать) Крещения и Миропомазания; под этим условием допускает Он и к своей вечери и преподает страшную пищу, как это Он выразил в притче о семени, когда говорил: “изыде сеятель – не обрабатывать землю, но – сеяти” (Мф. 13:3; Мк. 4:2) так, что обработка и все вообще приготовление должно уже сему предшествовать.

Итак, пoелику столь необходимо, чтобы мы приступали к принятию Тайн с таким добрым настроением и приготовлением, то должно было привзойти в состав священнодействия и оно (надлежащее приготовление), как и есть. Эту именно силу в отношении к нам имеют молитвы, псалмы, как и всё, что литургии священно совершается и возглашается. Ибо они освящают нас и благоустрояют то к надлежащему приятию святыни, то к сохранению и к дальнейшему соблюдение её в себе. Освящают они нас двояким способом. Первый способ тот, что мы получаем пользу от самих молитв, псалмов и чтений. Молитвы обращают нас к Богу, испрашивают нам отпущение грехов, подобно как и псалмопения умилостивляют к нам Бога и привлекают к нам помощь свыше. Ибо “пожри, – сказано, – Богу жертву хвалы, и… избавлю тя, и прославиши мя» (Пс. 49:14-15). А чтение Священного Писания возвещает благость и человеколюбие Божие, а вместе с тем правду и суд, внедряет в наши души страх Божий и воспламеняет любовь к Богу и таким образом вселяет в нас решительную готовность к исполнению Его заповедей. И все это как в священнике, так и в народе делает душу лучше, боголюбезнее, делает способным как его, так и народ к принятию и соблюдению честных даров, что составляет цель священнодействия. В частности, священника это приготовляет к тому, чтобы он достойно мог приступить к совершению жертвоприношения, что составляет, как сказано выше, предмет таинственного священнодействия. Это-то и содержится в молитвах – во многих местах; священник молится о том, чтобы не явиться ему недостойным предстоящего (священнодействия), но чтобы чистыми руками, душою и языком он мог послужить таинству, и таким образом уже и самые слова, которые читаются и поются, сами по себе помогают нам при совершении (таинства). А с другой стороны, и чрез это, а вместе и чрез все, что совершается в священнодействии, мы получаем освящение и другим способом – тем, что во всем этом мы созерцаем здесь образ Христа, Его дела в отношении к нам и Его страдания. Ибо и в псалмах, и в чтениях, и во всем том, что совершается священнослужителем во все продолжение священнодействия, изображается домостроительство Спасителя, так что то, что составляет первое в этом домостроительстве, объясняется в первых действиях этого священнослужения, второе – во вторых, следующее затем – в последних священнодействиях; так что у тех, кто смотрит на это, все те (обстоятельства) находятся как бы пред глазами. Так, например, освящение даров или самая жертва возвещает Его смерть. Воскресение и Вознесение, потому что эти честные дары претворяются в самое Тело Господне – то самое, Которое все это приняло на себя. Которое было распято, воскресло и вознеслось на небо. А что предшествует этой жертве, изображает то, что было до смерти (Спасителя), – Его пришествие, Его явление, Его окончательное вступление (в дело служения спасению рода человеческого); а что следует после жертвоприношения – обетование Отца, о котором Сам Он сказал, сошествие на апостолов Святого Духа, обращение чрез них к Богу и введение язычников в общение с Богом. Вообще всё священнодействие есть как бы один образ единого Тела Царства Спасителева – образ, представляющий все его части от начала до конца во взаимном порядке и согласии. Таким образом псалмы, которые поются в самом начале, всё что предшествует им, что совершается и говорится в предложении даров, – все это означает первоначальное время Христова домостроительства. А что следует за псалмами – чтение Священного Писания и прочее – изображает дальнейшее. Хотя выше показана другая польза от чтений и псалмопений, ибо они введены, очевидно, для того, чтобы побуждать нас к добродетели и умилостивлять Бога, однако ж ничто не мешает им иметь и такое назначение; одно и то же, конечно, может и вести верных к добродетели, и изображать домостроительство Христово. Ибо как одежда выполняет, с одной стороны, простое назначение платья – прикрывать собою тело, а, с другой стороны, смотря по тому, какая она бывает, означает собою и ремесло, и образ жизни, и достоинство того, кто ее носит, так точно и здесь. Что Священное Писание заключает в себе и богодухновенные изречения, и песни во славу Божию и побуждает к добродетели, чрез это оно освящает тех, кто читает его и поет; а что избраны именно такие чтения и расположены именно в таком порядке, поэтому оно имеет и другое значение, изображая нам довольно ясно пребывание Христово (на земле) и Его Царство. И притом такой смысл имеет не только то, что поется или читается, но и что совершается. Каждая вещь совершается здесь по настоятельной надобности: она означает или что-нибудь из дел Христовых, из Его деяний или страданий. Таков, например, вход во святилище с Евангелием или вход с честными дарами; то и другое делается по надобности: первое – для того, чтобы Евангелие потом читалось, последнее – для совершения жертвоприношения, а то и другое означают явление и открытое вступление Христа (в дело служения спасению рода человеческого); одно – явление неясное, неполное, когда Он только что начал Себя открывать, другое – явление совершеннейшее, последнее. В числе того, что здесь совершается, конечно, есть нечто и такое, что делается вовсе не для удовлетворения какой-нибудь нужды, но совершается только для выражения известной мысли, например, прободение хлеба и изображение на нем креста, или то, что нож для прободения бывает устрояем в виде копья, или, наконец, прилитие к святым дарам теплой воды. Много такого можно встретить и в других таинствах, например, в Крещении: имеющие креститься должны снять с себя обувь и одежду и, обратясь к западу, протянуть руки и дунуть; там чрез это внушается, какова должна быть в нас ненависть к злому духу и до какой степени должно простираться отвращение к нему в том, кто хочет быть истинным христианином; другое что-нибудь в этом же роде при совершении таинств имеет другое какое-нибудь значение. А что совершается при священнодействии святых даров, все имеет прямое отношение к домостроительству Спасителя, и это с той целью, чтобы созерцание этого домостроительства, находящегося как бы у нас пред глазами, освящало наши души и таким образом мы делались способными к принятию Святых Тайн. Как тогда это домостроительство воскресило вселенную, так точно и теперь, если постоянно будем созерцать его, оно делает душу созерцающего лучше и боголюбезнее. А если говорить точнее, то и тогда оно нисколько не принесло бы пользы, если бы его не созерцали, если бы в него не веровали.

Потому-то о нем и было проповедано, и потому-то Бог и употребил бесчисленные средства для того, чтобы в него уверовали, ибо иначе оно не могло бы произвести и своего действия – спасти людей, если бы существование его было сокрыто от тех, кто имел спастись. Но тогда об этом (домостроительстве) только еще проповедовали, и оно возбуждало почитание ко Христу, веру и любовь к Нему в душах людей неведущих, – возбуждало, значит, чувства, которых не было, а теперь, когда оно с благочестивым усердием созерцается людьми, уже уверовавшими, оно не возбуждает в них этих благочестивых чувств потому, что они уже есть в них, а только сохраняет, обновляет, усиливает; оно придает им большую твердость в вере, большую горячность в благочестии и любви. Если уж оно в состоянии было дать бытие тому, чего не было, то еще легче, конечно, может это соблюсти, сохранить и обновить. Между тем благочестие, вера, любовь к Богу, полная горячности – это все такие чувства, которые непременно мы должны иметь, приступая к Святым (Тайнам), без которых даже и смотреть на них крайне нечестиво. Поэтому чин священнодействия, естественно, должен служить выражением того созерцания, которое бы могло возбудить в нас такие чувства, чтобы мы не умом только размышляли, но некоторым образом видели глубокую нищету Богатого, странническую жизнь Того, Кто объемлет всякое место, перенесение оскорблений Благословенным, страдания Бесстрастного видели, до какой степени Его ненавидели, и однако ж как Он сам любил, Кто Он был и как уничижил Себя, что претерпел, что сделал и какую после того уготовал нам трапезу, и, таким образом, пораженные удивлением при виде неожиданного спасения, изумленные множеством Его щедрот, мы почтили бы Того, Кто оказал нам такую милость, Кто даровал нам такое спасение, вверили Ему свои души, предали Ему свою жизнь и воспламенили сердце огнем любви к Нему; потом, достигнув такого состояния, безбоязненно, как свои, приступали к пламени Святых Тайн. Ибо, чтобы достигнуть нам такого состояния, для этого недостаточно того, чтобы в известное время изучить все, касающееся Христа, и знать это; нет, для этого необходимо, чтобы око нашего ума было постоянно обращено к этим предметам, чтобы мы созерцали их, употребив все усилия к тому, чтобы удалить все другие помыслы, так как мы должны при этом иметь в виду сделать свою душу, как я сказал уже, способной к освящению. Ибо, если мы будем иметь только понятие о благочестии так, что когда нас спросят о нем, мы могли бы отвечать здраво, а когда нужно приступать к таинствам, не будем созерцать всего как следует, а, напротив, внимание наше будет обращено на другие предметы, то от этого знания нам не будет никакой пользы потому, что при этом в нас не может пробудиться ни одно из тех чувств, о которых было сказано, – мы будем иметь настроение, соответственное тем мыслям, которые будут занимать нас в это время, в нас будут преобладать такие чувства, какие они в состоянии пробудить. Поэтому-то и присвоен священнодействию такой вид, при котором одно не только высказывается словами, но и представляется подробно взорам; другое выражается во всем священнодействии для того, чтобы посредством этого удобнее действовать на наши души, – чтобы в нас было возбуждено чувство, а не простое только созерцание, так как воображение при содействии глаз гораздо яснее представляет нам образы предметов; посредством другого не дать места забвению, не допустить мысли обращаться на другие предметы, пока дело не дойдет до самой трапезы, чтобы таким образом, будучи исполнены таких мыслей и имея сознание в полной силе, мы приобщились Святых Тайн, присовокупив к освящению освящение, к освящению в созерцании – освящение самым делом и преобразуясь от славы в славу, от меньшей в такую, которая больше всех. Вот смысл всего священнодействия, говоря вообще. Далее надобно будет, по возможности, рассмотреть его с самого начала по частям: сначала предварительные молитвы, священные слова, священные песни и чтения; потом – самое священнодействие, самую жертву; потом – освящение, которым при помощи этой жертвы освящаются души христиан, как живых, так и умерших; потом – следующие за тем песни и молитвы (возносимые от лица) народа и священника к Богу, что здесь будет иметь нужду в рассмотрении и объяснении; главнейшим же образом и постоянно (мы должны будем иметь в виду) домостроительство нашего Спасителя, изображаемое во всем священнодействии, (объясняя), такие предметы, относящиеся к этому домостроительству, означаются теми или другими действиями в священнослужении.

2. Почему честные дары не с самого начала полагаются на престоле

Прежде всего рассмотрим то, что совершается и говорится в предложении (святых даров), и самое принесение и предложение даров. Зачем не вдруг они приносятся для священной жертвы на престол, но сперва предлагаются Богу как дары? Это потому, что древние приносили Богу жертвы, состоявшие в закалании животных, – жертвы кровавые, но приносили также и дары, как, например, золотые или серебряные вещи. А Тело Христово представляет собою и то, и другое: оно было и жертвою – это под конец, когда предано было на заклание ради славы Отца; но сначала оно было предложено Богу, служило честным даром Ему и как бы было принято (Им), с одной стороны – как начаток нашего рода, с другой же – по закону: потому что Он был первородный. По этой-то причине и то, что приносится ныне и чем знаменуется это тело, не сейчас же возлагается как священная жертва на престол, – это бывает уже под конец, а сначала оно предлагается, оно служит и называется честными дарами Богу. Так поступил и Христос, когда, взяв хлеб и вино в руки, показал Богу и Отцу, принося их Ему как дары, когда предложил, представил (их Ему). Откуда это видно? Из того, что так поступает Церковь и называет это дарами. Ибо она не делала бы этого, если бы не знала, что так поступил и Христос; она слышала Его повеление: «сие творите», и если бы в этом (действии) не было сходства (с тем, как поступил Христос), тогда здесь не было бы с ее стороны подражания Ему.

3. О том, что дары предлагаются Богу как начатки человеческой жизни

Какой же вид даров? Древние приносили начатки от плодов, от стад, от скота или от других тварей. А мы, как начатки нашей жизни, посвящаем Богу эти дары, служащие человеку пищей, посредством которой поддерживается телесная жизнь; мало того, жизнь не только поддерживается пищей, – пища служит признаком жизни. Мы ели и пили вместе с Ним по Воскресении, говорили о Христе апостолы, желая показать, что они видели Его живым. И Господь, когда воскресил одного мертвого, велел дать ему есть, чтобы посредством пищи удостоверить всех в его жизни. Кто начинает употреблять пищу, о том без малейшей несообразности можно заключать, что он начинает жить. Но, может быть, кто-нибудь скажет, что почти всё, что приносили Богу и древние, также может служить пищей человеку? Это были плоды, над которыми трудятся земледельцы, и животные из числа употребляемых в пищу. Так что же? Все это служило начатками человеческой жизни? Нет. В числе этих предметов нет ни одного, который бы составлял пищу собственно человеческую: они служат пищей и для других животных: одни – для птиц и травоядных, другие – для плотоядных. Человеческой пищей мы называем то, что служит отличительной принадлежностью одного человека, а между тем потребность в приготовлении хлеба для пищи, в выделывании вина для питания свойственна только человеку. Под этим самым видом и приносятся святые дары.

4. Почему нужно было, чтобы дары служили начатками человеческой жизни

Какая же причина, какое основание тому, что мы должны приносить эти дары Богу как начатки жизни? Это потому, что Бог за эти дары дает нам жизнь. А справедливость требует, чтобы дар не совершенно разнился от воздаяния, но чтобы имел с ним какое-нибудь сходство, и если последнее есть жизнь, то первый также должен быть жизнью, в каком бы то ни было смысле, особенно потому, что установитель дара и податель воздаяния есть один и тот же праведный Судия, всему полагающий вес и меру. Он заповедал приносить хлеб и вино; Он же и воздаст за это хлебом животным и чашею жизни вечной. Как апостолам за ловитву Он воздал ловитвою же: за ловитву рыб ловитвою людей, и богатому человеку, который предложил Ему вопрос о царстве, вместо земного богатства обещал богатство небесное, так точно и здесь, только наоборот: посредством чего Он имел дать нам жизнь вечную (я говорю о Животворящем Его Теле и Крови), то самое заповедал нам приносить под видом того, чем поддерживается временная жизнь, чтобы жизнь мы получали за жизнь, вечную жизнь – за временную, чтобы благодать имела вид воздаяния, чтобы безмерная милость заключала в себе и свою меру правды, – чтобы исполнилось изречение: Я положу Свое милосердие на весы. И так бывает не только в этом таинстве, но и в таинстве крещения: мы получаем жизнь в обмен на жизнь, одну отдаем, другую вместо неё принимаем. Но отдание жизни представляет, изображает собою смерть, а возвращение к жизни есть в собственном смысле жизнь. Так как Спаситель, вкусив смерть и воскреснув, благоволил и нас сделать причастниками новой Своей жизни, то Он повелел нам, чтобы и мы приносили Ему что-нибудь из этого великого дара. Что же именно? Подражание Его смерти. Каким образом? Сокрывая свое тело в воде, как бы в гробе, и сделав это три раза. После этого Он принимает нас уже как участников в Его смерти и погребении и удостаивает нас Своей новой жизни. И здесь точно так же.

5. Почему полагается не весь хлеб, но вырезается особая часть

Надобно сделать несколько замечаний и касательно того, почему священник делает даром, предлагает Богу и, возложив на престол, освящает не просто те самые хлебы, какие будут принесены, а тот хлеб, который он сам от них изъемлет. Это также особенность, принадлежащая приношению Христову. Другие дары их владельцы отделяли от однородных с ними предметов, приносили в храм и отдавали в руки священников, а священники принимали и предлагали их, или приносили в жертву, или поступали так, как следовало с той или другой из принесенных вещей. Но Тело Христово отделено от предметов одного с ним рода, принесено, принято, предложено Богу и, наконец, принесено в жертву самим же священником: потому что Сын Божий Сам избрал его для Себя, отделив его от нашего состава, Сам принес его в дар Богу, положив его в лоне Отца, так как Сам Он никогда не отлучался от сего лона, а пребывал там даже и после того, как создал это тело и облекся в него, так что оно уже было посвящено Богу с того самого времени, как только лишь получило образование, а, наконец, также Сам Он вознес его и на крест и принес в жертву. Потому-то и хлеб, который имеет быть преложен в Тело (Христово), сам священник отделяет от однородных с ним Хлебов, сам предлагает Богу, положив его на священное блюдо, а потом, перенеся его на престол, приносит в жертву.

6. Почему над хлебом священник изображает страдания Христовы

Вырезанный хлеб, пока он лежит на жертвеннике, есть простой хлеб. Он только лишь предложен Богу и соделался даром. Этим означается тот период времени, когда и Христос был даром; а Он был им, как сказано выше, с самого рождения, так как Он был даром и по самому рождению Своему, по закону, потому что Он был первородный. Но так как то, что совершилось над этим Телом в последующее время, – страдания ради нашего спасения, крест и смерть, – было прообразовано гораздо прежде, еще древними, по этой причине и здесь священник, прежде перенесения хлеба на престол и принесения его в жертву, предварительно старается представить на нем эти образы. Каким же образом? Когда, отделив его от цельного хлеба, делает из него дар, изображает на нем, как на доске, страдания и смерть Господню и, что ни делает, делает или по необходимости, или с намерением, соединяя (с своими действиями) именно это самое значение: эти действия составляют повествования самим делом о страданиях Христовых и о Его смерти. И это древний обычай: было время, когда и повествовали, и убеждали, и пророчествовали действиями. Например, пророк, желая показать пленение евреев, наложил на себя узы; наконец, и Агав поступил точно таким же образом, означая через это узы Павла; рассказывают также, что один из богоносных отцов, когда его спросили, что такое монах, не отвечал ни слова, а снял одежду, которая на нем была, и начал ее попирать ногами. И самую смерть Господню, и всё Его домостроительство древние и сами выражали, и от Бога узнавали не посредством только слов одних, но и при помощи действий; таково, например, было море, рассекаемое жезлом, купина, горящая в огне, Исаак, ведомый отцом на заклание, и другие (действия), посредством которых с самого начала знаменуема была тайна (искупления). И священник представляет собою лицо, которое действует точно таким же образом: что знает он об этой жертве, то он излагает и словами, то же показывает и посредством действий, насколько это возможно показать над таким веществом. Он как бы так говорит: вот как Господь шел на страдание, вот как Он умер, вот как у Него было прободено ребро, вот как из прободенного ребра излилась тогда эта кровь и вода, – и так поступает, во-первых, для того, чтобы, как я уже сказал, показать, что этой истине, этой действительности сначала предшествовали образы и известные писания, служа для людей предзнаменованиями, подобно тому, как и сам он прежде перенесения хлеба на престол и принесения его в жертву изображает на нем обстоятельства жертвы (Христовой). А потом он еще выражает чрез это и ту мысль, что этот хлеб скоро имеет быть пресуществлен в тот истинный Хлеб, Который был распят, принесен в жертву. А сверх всего этого еще, так как нужно провозвещать смерть Господню, то, чтобы не оставить без внимания ни одного из способов провозвещать и повествовать – для чего нам нужно было бы иметь тысячу уст, – он повествует и словесно, и посредством действий.

7. В чем состоит воспоминание Господа

Сперва, взяв просфору, из которой должно изъять священный хлеб, говорит: «в воспоминание Господа и Бога и Спаса нашего Иисуса Христа, по Его заповеди, ибо, сие творите, – говорит Он, – в Мое воспоминание» (Лк. 22:19). И это говорит иерей не об этом только хлебе, но о всей службе, как бы начиная священнодействие с заключения, так как Господь уже по совершении всего таинства присовокупил эти слова: сие творите в Мое воспоминание. Но в чем же состоит это воспоминание? Каким образом мы воспоминаем при священнослужении Господа? Какие Его действия и какое состояние? Я хочу сказать: о чем размышляем, о чем повествуем мы при этом воспоминании? Может быть, о том, что Он воскрешал мертвых, возвращал зрение слепым, останавливал Своим словом ветры, напитал досыта немногими хлебами тысячи, – что показывало в нем Бога и Всемогущего? Нет. Напротив, воспоминаем то, что, по-видимому, служит признаком немощи, – крест, страдания, смерть, – вот на чем Он повелел нам останавливаться при воспоминании о Нем. Откуда же это видно? Так думал Павел, который знал это хорошо. Когда он пишет к Коринфянам о таинстве (Причащения), то, предав им, что сказал Господь: «сие творите в Мое воспоминание», присовокупил: «елижды бо аще ясте хлеб сей и чашу сию пиете, смерть Его возвещаете» (1Кор. 11:24,26). И Сам Господь выражал эту же самую мысль, когда преподавал таинство, ибо сказал: «сие есть Тело Мое, …сия есть Кровь Моя» (Мф. 26:26,28; Мк. 14:22,24); не чудеса приложил к ним, сказав: они воскрешали мертвых, очищали прокаженных. А что? Одно страдание и смерть: «еже за вы ломимое» (1Кор. 11:24), «яже за вы изливаемая». Какое же основание тому, что Он напоминает не о чудесах, а о страданиях? То, что последние необходимее первых, судя по тому, что одни составляют причину нашего спасения и без них невозможно было бы для человека и воскресение, – я разумею страдания, – а те служат только доказательством, ибо чудеса совершались для того, чтобы все веровали в Господа, что Он воистину Спаситель.

8. О том, что совершается над хлебом

Пoелику таким-то образом должно быть совершаемо воспоминание Господа, то для этого священник, говоря: «в воспоминание Господа…» присовокупляет то, чем выражается мысль о Кресте и смерти. Ибо, изъемля хлеб, он приводит древнее пророчество о спасительной страсти: «яко овча на заклание ведеся» (и далее) (Іс. 53:7), повествуя о сем сколько возможно и словом, и делом. Совершая раздробление хлеба, с одной стороны, по необходимости – чтобы изъять дары, он делает это также и для изображения того, о чем сказано выше, означая этим отшествие Господа из мира и возвращение Его ко Отцу путем смерти, как Сам Он сказал: «оставляю мир и иду ко Отцу» (Ін. 16:28); поэтому священник многократно вонзает копье, потом разрезает хлеб и на столько же частей разделяет и пророческое слово, приспособляя каждую часть слова к той или другой части (хлеба), чтобы показать, что дело здесь служит выражением слова, что, как этот хлеб, чтобы быть предложенным Богу и освященным, отделен от однородного с ним вещества, так и Господь исшел из среды людей, с которыми по человеколюбию имел одну и ту же природу, и яко овча на заколение ведеся, и таким образом взятся от земли живот Его. Потом, присовокупив, что следует в пророчестве далее, и положив хлеб на священном (блюде), он делает и говорит то, чем изображается самое жертвоприношение, – смерть Господа. Жрется, говорит он, агнец Божий, вземляй грех мира, – этими словами и действиями он выражает самый вид смерти, так как на хлебе он изображает крест и этим самым высказывает, каким образом совершено жертвоприношение, – что именно посредством креста. После того он прободает хлеб, и притом с той стороны, которая представляется правою, выражая прободением хлеба прободение ребра; по этой же причине и орудие для прободения называется копием и бывает устроено в виде копья для того, чтобы оно напоминало собой то копье. Изображая таким образом это действиями, он в то же время передает самое событие и словами: и един от воин, говорит он, копием ребра Ему прободе. Подобным образом и то, что оттуда излилась кровь и вода, он повествует и словами и изображает действиями, вливая в священную чашу вино и воду (и это воспоминание Господа!) и присовокупляя слова: «и абие изыде кровь и вода» (Ін. 19:34).

9. Для чего Господь повелел творить это в Его воспоминание

Но зачем Он дал нам такое повеление? Что имел Он в виду, когда потребовал от нас такого воспоминания? То, чтобы мы не оставались неблагодарными. Известно, что для благодетелей служит в некотором роде наградой со стороны облагодетельствованных ими и то, когда последние помнят их: помнят те дела, которым оказано им благодеяние. Для этого воспоминания люди придумали разные средства: памятники, статуи, столбы, празднества, торжества, состязания. Цель всего этого одна: чтобы благодеяния людей не предавались забвению. Эта же цель и у Спасителя; но только другие, как бы так говорит Он, изыскивают другие пособия против забвения для того, чтобы помнить тех, кто оказал им благодеяние, а вы в Мое воспоминание сие творите. И как на столбах (воздвигнутых в память) доблестных мужей города изображают те победы, посредством которых они были спасены, приведены в лучшее положение, так точно и мы на этих дарах изображаем смерть Господа, посредством которой была одержана полная победа над лукавым. Только города при помощи изображений имеют у себя один лишь телесный образ от своих благодетелей, а мы при посредстве этого приношения имеем у себя не телесный образ, а Самого Подвигоположника – собственное Его Тело. И еще в Ветхом Завете заповедано было совершать в образах то самое, что теперь Он повелел нам совершать в действительности, самим делом: это самое и значила Пасха – заклание агнца и воспоминание об этом заклании и о крови, которою в Египте были спасены первенцы еврейские. Такой-то смысл имеет это воспоминание!

10. О том, что говорится при приношении даров после воспоминания (Господа); также о том, что это приношение есть вместе и благодарственное, и просительное

Между тем священник все еще совершает приношение: отделяя часть от каждого принесенного хлеба, он обращает ее в священный дар, но говорит и делает уже не то, что сначала, чем знаменовалась смерть Господня; то хотя бывает сказано и однажды, но относится ко всему священнодействию, ибо всё вообще приношение даров совершается в воспоминание Господа и в нем постоянно возвещается смерть Господня. Так что же говорится далее? Во славу Пресвятыя Божия Матери, в честь того или другого святого, в оставление грехов душ живых или умерших. Что же это значит? То, что побуждением, по которому приносятся дары, служит благодарность Богу и прошение. Ибо таков уже порядок вещей, что никакой дар не дается без цели: идет ли речь о том, чтобы благоугодить (дарами) Богу или чтобы почтить дарами кого-нибудь из людей, но всегда ради какого-нибудь блага или полученного, или еще ожидаемого. Мы приносим дары или в благодарность благодетелю за то, что получили, или ищем через них милости у того, кто может для нас что-нибудь сделать, чтобы получить то, чего еще не было. А эти дары представляются дарами, приносимыми по той и другой причине: и за то, что мы получили, и для того, чтобы получить; мы благодарим Бога и просим Его: благодарим за то, что для нас сделано, просим, чтобы получить блага, так что одни и те же дары суть и благодарственные, и умилостивительные. Что же это за блага, которые нам уже даны и каких еще мы ищем? Те и другие совершенно одно и то же: оставление грехов и наследие Царствия. Вот чего мы должны прежде всего просить себе и по Его заповеди, что уже и получила Церковь, о чем она и просит. Как же теперь нужно понимать то, что Церковь получила эти блага, и как понимать то, что она их еще не получила и чтобы получить, молит об этом Бога? Получила она их, во-первых, в том смысле, что ей дано право на эти блага, ибо она прияла ту область, чтобы нам чадам Божиим быти, и это общий для всех христиан дар, преподанный нам чрез смерть Спасителя: в этом-то и заключается сила божественного Крещения, равно как и прочих таинств, посредством которых мы становимся присными Богу и делаемся наследниками Царства Небесного; но затем еще она наследовала и самое это Царство и наследовала самим делом – в лице бесчисленных своих членов, которых она предпослала на небо, как на новое место жительства, которых блаженный Павел называет Церковию первородных, на небесех написанных. В этом смысле Церковь получила уже великие блага. Но она еще не получила этого Царства в лице тех своих чад, которые еще только текут на позорище, или, говоря проще, которые находятся еще в этой жизни и конец которых неизвестен, а также тех, которые отошли (от этой жизни) не с совершенно отрадными и несомненными надеждами. По этой причине она воспоминает смерть Господню вспоминает и святых, отшедших (от этой жизни); но воспоминает также и еще не достигших совершенства: за тех она благодарит, а за этих ходатайствует.

Таким образом, первая часть приношения, равно как и вторая, есть благодарственная, а следующая за тем – просительная: воспоминание Господа, во славу блаженныя Его Матери, в честь святых; благодарим Тебя, говорит священник, что смертию Своею Ты отверз нам врата жизни, что избрал Себе из среды нас Матерь, что человек получил такую славу, что мы имеем ходатаев за себя одной с нами природы, что единородным с нами Ты даровал такое дерзновение. Ибо слова: «во славу, в честь» значат: ради славы и чести, точно так же, как и слова: «во оставление грехов» суть то же, что и слова: ради оставления и имеют двоякое значение: т. е. ради оставления грехов, уже полученного или еще ожидаемого. Между тем, кто не знает, что слава Блаженной Девы, предстательство и дерзновение святых принадлежат к числу благ, уже полученных? А приносить дары за блага полученные, очевидно, есть не что иное, как благодарность. После того, что сказано, ясны стали и эти слова: в воспоминание Господа – это значит как бы в воздаяние Ему за Его смерть, в благодарность Ему; эти слова при принесении даров и произносятся прежде всего потому, что смерть Господа была для нас виною всех благ. Наконец, после всего иерей совершает моление, испрашивая оставления грехов, упокоения душ и тому подобное. И это правило благоразумия, чтобы мы, обращаясь к Богу, не сейчас же высказывали Ему свои нужды и требовали того, в чем терпим недостаток, а лучше сначала приводили бы себе на память то, что уже получили и имеем, и возносили Богу за то благодарение и славословие, поставляя таким образом славу Божию выше, чем свои нужды.

11. Для чего дары покрываются и что при этом говорится

Но так как то, что было сказано и совершено над хлебом и чем знаменовалась смерть Господня, служило лишь изображением и подобием, а хлеб остается все еще хлебом, сделался только даром Богу и потому изображает собою Тело Господне в первое время Его жизни, потому что оно тоже сначала было даром, как сказано выше, по этой причине священник прилагает к хлебу и представляет на нем те чудеса, которые совершались над тем (Телом Господа) в то время, когда Он был новорожденным и еще лежал в яслях. Поставив над ним так называемую звездицу, он говорит: «и пришедши звезда… ста верху, идеже бе Отроча» (Мф. 2:9); повторяет также слова, задолго до того времени изреченные о Нем пророками и приличные одному Богу, для того, чтобы люди из-за Его плоти и из-за внешности не составили о Нем понятий унизительных, не достойных Его Божества: «словом Господним небеса утвердишася» (Пс. 32:6); «Господь воцарися, в лепоту облечеся» (Пс. 92:1); “покрыла есть небеса добродетель Его и разума Его исполнь земля» (Авв. 3:3). Говоря это, он покрывает дары, т. е. хлеб и чашу, честными покровами и кадит со всех сторон, ибо и сила воплощенного Бога в течении известного времени, до времени чудес и свидетельства с неба, была прикровенна; но кто был так мудр, что мог говорить о Нем: «Господь воцарися, в лепоту облечеся», и прилагать к Нему и все прочие изречения, приличные Богу, те узнавали Его, чтили как Бога, и различали тот покров, который на Нем был. Это-то самое и изображая, иерей говорит при покровении даров: «покрый нас кровом крилу Твоею», и кадит повсюду. После этих слов и действий священник молит Бога, чтобы в этом священнодействии все достигло Его по назначению; потом идет к престолу и, став пред священною трапезою, начинает самое священнодействие.

12. О начальном славословии

Первое место в ряду священных слов занимает начальное славословие: «Благословенно Царство Отца, и Сына и Святаго Духа». Молитва к Богу обыкновенно состоит в благодарении в славословии, в исповедании, в прошении. Но первое место между ними принадлежит славословию, в особенности потому, что таково правило людей благоразумных, приступающих к Господу, – прежде всего выставлять на вид не то, что касается их самих, а то, что как будто бы только и относится к Господу. А таково именно и есть славословие, ибо кто просит, тот водится желанием поправить свои обстоятельства; кто приносит исповедание, стараясь освободиться от зла, тот также выставляет себя на вид; и кто благодарит, очевидно, действует под влиянием удовольствия при виде своих благ; а кто приносит славословие, тот оставляет в стороне и себя, и все свое, и славословит Господа ради Самого Господа, ради Его силы и славы. Затем и самый порядок вещей, самая сообразность с существом дела требуют, чтобы на первом месте здесь было славословие. Как только мы приступаем к Богу, мы прежде всего познаем Его неприступную славу, силу и величие; следствием этого бывает удивление, изумление и тому подобное, – а это уже и есть славословие; если мы пойдем далее, узнаем Его благость и человеколюбие, – следствием того бывает благодарение; после того мы начинаем созерцать все величие благости Его, все богатство Его человеколюбия; первым и вполне достаточным доказательством этого величия, этого богатства для нас служит то, что мы сами так худы и что, несмотря на то Он не перестает нам благодетельствовать; это доказательство убеждает нас, как человеколюбив Бог, и убеждает лучше других, потому что оно ближе к нам, оно – в нас, оно у нас перед глазами; между тем, если мы будем припоминать свои дурные поступки пред Богом, это и будет то, что называется исповеданием. Прошение же занимает четвертое место; после таких размышлений, посредством которых мы познаем благость и человеколюбие Божие в отношении к нам, само собою следует, что мы должны смело быть уверены в том, в чем мы нуждаемся, то непременно получим, если будем просить. Если уже Он был так благ к людям худым, то каков будет для тех, кто переменяется (к лучшему), кто уже оправдан за то, что исповедал свои грехи, по слову пророка: «глаголи ты прежде беззакония твоя, да оправдишися» (Іс. 43:26)?

Таким образом, славословие занимает первое место в ряду молитвы; по этой причине прежде всякой молитвы, прежде всех священных слов священник славословит Бога. Но зачем он провозглашает троичность в Боге, а не единство Божие? Не говорит: благословен Бог или благословено Царство (Божие), но различает Лица: «благословено Царство Отца, и Сына, и Святаго Духа»? Потому, что чрез вочеловечение Господа люди в первый раз узнали, что в Боге три Лица; а между тем, что совершается здесь, то служит таинственным изображением этого самого вочеловечения Господня; поэтому и нужно, чтобы в самом начале этого священнодействия просияла, была провозглашена Троица. После славословия он предлагает прошение, говоря: «миром (в мире) Господу помолимся». Ибо мы, о чесом помолимся, якоже подобает, не вемы; чтобы поэтому мы не пустословили, он дает нам касательно молитвы необходимые наставления и прежде всего научает, как нужно молиться, – что нужно молиться миром. Но почему он после славословия непосредственно велит воссылать прошение, между тем как еще не было ни исповедания, ни благодарения Богу? Потому, что в этом слове мир заключается уже мысль о тех (видах молитвы), если только кто захочет настоящим образом об этом поразмыслить, ибо кто недоволен встречающимися с ним в жизни обстоятельствами, тот не может иметь и мира в самом себе; его имеет только человек благоразумный, который за все благодарит, по правилу блаженного Павла; не может иметь и тот, у кого нечиста совесть, а чистая совесть без исповеди – дело невозможное. Таким образом, кто молится с миром, у того в душе уже было и благодарение, и исповедание. А притом и прошение, которое они приносят Богу, представляет их и благодарящими, и исповедающимися. О чем они просят? О помиловании. А это просьба осужденных: когда у этих последних нет более никаких средств к защите, когда им нечего уже бывает говорить в свое оправдание, они обращаются к судье с этим последним словом в надежде получить просимое если уже не по праву, то по его человеколюбию. А кто поступает так, тот этим самым свидетельствует, с одной стороны, об особенном добродушии Судии, с другой – о своих дурных качествах: здесь одно есть свойство исповеди, а другое – свойство благодарения. К молитве же побуждает народ священник как лицо на то поставленное. Для этого-то, собственно, он и поставлен во главе народа как ходатай за него и посредник, чтобы его молитва была действительна и имела больше силы, как сказал и апостол Иаков: «много бо может молитва праведного» (Як. 5:16), когда и все те, за кого воссылается молитва, прилагают к тому все, что только нужно с их стороны: благие нравы, молитву, покорность и другие добрые качества, о которых знают, что они приятны Богу. Какое же первое, непосредственно следующее за тем прошение?

«О свышнем мире и спасении душ наших». Дав наставление сначала о том, какое расположение духа надобно иметь во время молитвы, теперь он научает и тому, чего прежде всего надобно просить, а именно: сперва Царствия Божия и правды его, так как спасение душ означает Царствие, а свышний мир – правду Божию. Об этом мире сказал апостол Павел: «мир Божий превосходяй всяк ум» (Флп. 4:7). Его оставил Господь апостолам, отходя ко Отцу, когда сказал: «мир оставляю вам, мир Мой даю вам» (Ін. 14:27). Как там слово правда означает не одно только раздаяние всего поровну, а выражает собой добродетель в каком бы то ни было роде, так и здесь слово мир означает нечто общее, потому что Он есть плод всех добрых качеств в совокупности, плод всякого вообще любомудрия, ибо невозможно стяжать совершенный мир тому, у кого недостает хотя одной какой-нибудь добродетели; напротив, необходимо пройти по всем степеням добродетели тому, кто хочет наслаждаться миром. Таким образом, нужно сначала приучать себя к тому, чтобы иметь мир с людьми, какой только возможен для нас, а потом просить у Бога Его мира. Такой порядок существует и в отношении ко всякой добродетели: есть целомудрие, которое достигается посредством подвига, и есть целомудрие, которое дается душе от Бога; и любовь, и молитва, и мудрость, точно так и в отношении ко всему прочему. Потому и священник сначала говорит нам о том мире, который в нашей власти, который достигается нами самими, и с таким миром повелевает нам возносить свои прошения к Богу; а затем – о том мире, который дается от Бога, и о нем он заставляет нас молить Бога, когда говорит: «о свышнем мире помолимся». Он говорит здесь не о мире только в отношении друг к другу, когда мы бываем не злопамятны друг к другу, но и о мире с самими собою, когда сердце наше не зазрит нам. А от такого мира великая польза; можно сказать даже – он необходим нам на каждом шагу и потому, что для души, волнуемой смятением, совершенно невозможно достигнуть единения с Богом по самому свойству смятения: как мир производит то, что многие представляют собой одно лицо, так смятение одно лицо разделяет на многих. Каким же образом такое лицо может быть в согласии с Богом, Существом единым и простым? Да и потому еще, что, кто молится без мира, тот не может ни хорошо помолиться, ни получить что-нибудь хорошее от своей молитвы. Волнует ли человека гнев, и злопамятство изгнало мир из его души, он не обретет чрез свою молитву и прощения грехов, а тем больше не получит какой-нибудь другой милости; или вследствие каких-нибудь других грехов человек мучится совестию и в сердце своем носит упреки и его волнует такое смущение, и в таком случае он потерял всякое дерзновение пред Богом, по известному изречению; и, когда молится, молится без дерзновения, т. е. без веры; а кто молится без веры, тот молится напрасно, без всякой пользы. Поэтому-то нам и повелевается, чтобы мы и молились Богу с миром, и прежде всего просили себе мира свыше, а после этого воссылали бы с добрым намерением прошения к Богу и о других предметах: не только о Церкви и государстве, о начальствующих в той и другом, о тех, кто находится в опасностях, в напастях и в несчастиях, но, одним словом, обо всех людях, о целой вселенной, ибо о мире, – говорит далее, – всего мира. И это в особенности потому, что своего Господа мы почитаем общим Господом всех их и верим, что Он обо всех их заботится, как Творец о Своих творениях, что, кто печется о них, тот угождает Ему даже лучше того, кто приносит Ему жертву; а, с другой стороны, по словам блаженного Павла, да и мы в мире их тихое и безмолвное житие поживем во всяком благочестии и чистоте; и молимся мы не об одних только благах, относящихся к душе, но и о благах телесных, для нас необходимых, – о благорастворении воздухов и изобилии плодов земных, чтобы виновником и подателем всех этих благ мы почитали Бога и к Нему одному обращали свои взоры, ибо Сам Христос повелел нам просить у Него, между прочим, и насущного хлеба.

13. Что значит постоянное моление о милости

Исследуем и то, почему в то время как иерей призывает к молитве о многих и разнообразных (вещах), предстоящие верные молят об одном только помиловании и при каждом случае обращаются к Богу с этим одним и единственным прошением. Во-первых, это потому, что, как сказано выше, эта молитва прошения заключает в себе и благодарение, и исповедание. Притом просить у Бога милости – значит искать Его Царствия, которое Христос обетовал даровать ищущим, и не только его, но и при нем все прочее, в чем мы имеем нужду; поэтому-то и достаточно одной этой мольбы, как имеющей силу (исходатайствовать) все вместе. Откуда же, спросят, видно, что милость Божия означает Его Царство? Из того, что Христос, говоря о награде, уготованной милостивым, о том воздаянии, какое они получат от Его благости, в одном месте говорит, что они помилованы будут, а в другом – что получат Царствие, так что выходит одно и то же, что получить от Него милость, что приять наследие Царствия.

“Блажени, – говорит Он, – милостивыи, яко тии помиловани будут» (Мф. 5:7)); а в другом месте, как бы изъясняя Сам Себя и показывая, что значит быть помилованным, говорит: «речет Царь сущим одесную Его, – разумеются милостивые: приидите, благословеннии Отца Моего, наследуйте уготованное вам Царствие от сложения мира» (Мф. 25:34). С другой стороны, если кто по действиям, совершаемым людьми милостивыми, захочет заключать и о делах милосердия Божия, тот найдет, что оно состоит не в ином чем, как в даровании Царствия. Что же такое делают милостивые?

“Взалкахся, – говорит Он, – и дасте ми ясти, возжадахся, и напоисте мя» (Мф. 25:35). Так значит и Христос, кого помилует, тому предложит Свою трапезу. Что же это за трапеза?

“Да ясте, – говорит Он, – и пиете на трапезе Моей во Царствии Моем» (Лк. 22:30). И дабы знал ты, как светоноcна будет – эта трапеза, что это не трапеза рабов, а трапеза царей, обрати внимание на то, кто будет тут служить: Сам Он, Владыка всех. Он препояшется, говорит Писание, и посадит их, и, пришед, послужит им. Но Он еще и оденет человека помилованного, если он наг. То есть даст ему царскую одежду? Да, оденет его Своим собственным одеянием; а у Него, истинного Царя, нет ничего рабского, точно так, как у нас, рабов Его, нет ничего царственного своего. Это-то и есть брачное одеяние, облеченные которым непременно должны быть в Царствии, потому что Царю не за что будет с укоризною изгнать их из чертога. Еще что? Он откроет для них Свое жилище, введет туда и упокоит их, ибо «странен бых, – говорит Он, – и введосте мя» (Мф. 25:35). Но кто удостоится такой милости, тот уже не раб, а сын, ибо раб, говорит Писание, не пребывает в дому во век; сыны же суть наследники не только Царствия, но и Самого обладающего Царствием, ибо наследники, говорит Писание, Богу – сонаследники же Христу. Таким образом, просить у Христа милости – значит просить у Него улучить Царствие.

14. О предании (себя Богу)

После молитв обо всем (священник) воззывает нас предать самих себя Богу следующими словами: «Пресвятую, Пречистую, Преблагословенную, Славную Владычицу нашу Богородицу и Приснодеву Марию со всеми святыми помянувше, сами себе и друг друга и весь живот наш Христу Богу предадим». Не у всех преданность Богу составляет истинную добродетель: для этого недостаточно только сказать (что предаешь себя всего), а нужно еще иметь и Божие соизволение; для этого непременно требуется дерзновение, а дерзновение происходит от чистой совести, когда сердце наше не зазрит нам, когда мы печемся о том, что к Нему относится, и при этом попечении презираем то, что собственно нас касается. Тогда-то мы и освобождаемся истинно от заботы о себе самих и вполне возлагаем промышление о нас на Бога с твердой уверенностью, что Он примет вверенное Ему нами и сохранит. Пoелику для этого требуется столько любомудрия и усилий, то мы или призываем сначала на помощь Всесвятую Матерь Божию и весь сонм святых, а потом уже и предаем себя Богу, так как слово помянувше значит: призвавши, или сперва испрашиваем себе соединения веры и причастия Святаго Духа, а потом сами себя и друг друга и весь живот наш предаем Богу. Что же это такое единение веры?

«Муж двоедушен, не устроен во всех путех своих» (Як. 1:8), говорит Писание, называя двоедушным человека нерешительного, который ни на чем твердо не останавливается, кто склоняется на обе стороны и ни в ту, ни в другую не направляется с решимостью.

Единением же веры означается противоположное тому – твердость, решительность, постоянство, потому что, кто твердо верит, тот знает о предмете что-нибудь одно: или – что он есть, или что его нет; между тем как переменчивый склоняется то на то, то на другое, как показывает и самое название. Так вот что значит единение веры: это непоколебимость, чуждая всякого двоедушия. А причастие Святаго Духа означает благодать Его; она называется причастием потому, что после того, как Христос разрушил Крестом Своим средостение ограды между Богом и нами, подобало еще соединить и привести в общение тех, которые были удалены друг от друга, и не имели ничего общего между собою, сблизиться и иметь общение; а это-то и совершено сошествием Святаго Духа на апостолов. Отсюда и святое Крещение, и открылся обильный источник всех даров Божественной благодати, и соделались мы, по слову блаженного Петра, причастниками Божественного естества. Итак, тому, кто хочет предать себя Богу как должно, нужна твердая вера и помощь от Святаго Духа. И мы предаем Богу не каждый только себя самого, но и друг друга, так как, по закону любви, должно искать не своих только, но и того, что нужно для других.

15. Об антифонах и произносимых в продолжение их молитвах

В то время, когда диакон возглашает прошения и благочестивый народ молится, священник внутри алтаря совершает молитву тихо, про себя, о предстоящих и о святом доме, чтобы излились на них от Бога богатая милость и благодать, и присоединяет причину, по которой и сам просит об этом, и Бог может подать сие по правде своей – не потому, то есть, что молящиеся достойны того и что мы в праве принять это, а потому, что Ему подобает всякая слава, честь и поклонение. Ради Твоей славы, говорит, молю Тебя о сем, ибо являть такое человеколюбие к нам, недостойным, – Твоя слава. Сия слава подобает Тебе по оному слову, блаженного Давида: не нам, Господи, не нам, но имени Твоему даждь славу. Посему, совершив молитву, он причину сию, как заключение славословия, произносит вслух всех, чтобы славословие сие достигло каждого из участвующих в хвалебном пении и чтобы вся Церковь восхваляла Бога. И на самом деле слушающие становятся общниками его в хвалении, ибо, когда священник произносит славословие, все верные приговаривают: аминь, и, провозглашая это слово, усвояют себе все слова иерея. Потом священник начинает священное псалмопение, а предстоящие выполняют его до конца, воспевая богодухновенные изречения святых пророков.

«Благо есть исповедатися Господеви и пети имени твоему, Вышний» (Пс. 91:2). Вот именно слово, приличествующее началу, так как говорит о самом пении, что оно благо, а это, конечно, надобно знать прежде всякого пения; благо, говорит, исповедатися, то есть, благодарить, восхвалять. Когда это и все стихи по порядку будут пропеты, диакон воззывает верных к молитве, повелевая им, как и прежде, воссылать прошения. А между тем, как верные по окончании псалмопения молятся, священник произносит про себя молитву к Богу и вообще о целой Церкви, и в частности об украшающих святой дом Божий и старающихся явить его во всех отношениях светолепным, да и сами ради его прославлены будут, и при этом указывает благоприличнейшую причину: «яко Твоя держава и Твое есть Царство». Слава, говорит, есть и у царей, которые, когда захотят, могут окружить себя блеском; но Ты – Царь вечный, Твоя (есть) Держава и Твое есть Царство. Провозгласив эту причину, как славословие, во услышание всех верных и приняв от них (в ответном аминь) участие в хвалении Богу, как и прежде, он опять начинает псалмопение, а верные опять довершают его и потом, как и прежде было сказано, по гласу диакона возносят Богу прошения. Священник же, снова совершая молитву о молящихся с ним верных, чтобы каждый из них получил на пользу себе от Бога то, чего просит собственно для себя, и, сверх сего, вечную жизнь за гробом, присоединяет в качестве причины благодать Его и человеколюбие и, это заключение произнеся вслух всех, начинает третье псалмопение, во время которого износится Евангелие в предшествии служебных чинов, светильников и фимиама и в сопровождении всех, предстоящих престолу. Оно бывает износимо диаконом, если же диакона нет – священником. Священник при входе в алтарь останавливается неподалеку от врат и, пока совершается псалмопение, молит Бога, чтобы вместе с его вхождением в алтарь вошли святые ангелы и, присоединившись к священнодействию, приняли участие в его славословии Богу, и присоединяет причину: потому что Ему подобает слава и поклонение от человеков и ангелов, ибо это именно значит «всякая слава, честь и поклонение» – от всех существ, умеющих славить Бога и поклоняться Ему. Молясь об этом, он входит в алтарь и Евангелие полагает на святой трапезе.

16. Знаменование священнодействия в общем очертании

Необходимо, впрочем, сначала по частям пройти слова псалмопений, сделав предварительно замечание, что таинство домостроительства Христова знаменуется и самою жертвою, знаменуется и теми действиями и словами, которые предшествуют жертве и последуют за нею. Ибо жертва возвещает смерть, Воскресение и вознесение Господа, так как честные дары прелагаются в самое воскресшее и вознесшееся на небо тело Его; предшествующее жертве указывает на события пред смертию: на пришествие, явление и вступление Спасителя в открытое служение спасению рода человеческого; а последующее за жертвою напоминает об обетовании Отца, как Сам Он называл, т. е. о сошествии Духа на апостолов, об обращении чрез них и введении народов в общение с Богом. И всё тайноводство есть как бы одно некое тело истории, от начала до конца сохраняющее стройность и целость, так что каждый отдел действий или слов сообщает целому особую сторону законченности. Псалмы, так как они поются в начале тайноводства, означают прежнее время Христова домостроительства, а следующее за ними, то есть чтение священных Писаний и прочее, указывает на дальнейшее. Но хотя иная, сказано, причина псалмопений, то есть предочищение для таинства и предуготовление, и иная – чтение Писаний, однако ж ничто не препятствует последним иметь силу первых, и одному и тому же как освящать верных, так и знаменовать домостроительство. Так и платье, с одной стороны, и удовлетворяет потребности в одеянии, и прикрывает тело, а, с другой, оно означает и занятие, и жизнь, и достоинство лиц одевающихся. Так и в этом: поскольку воспеваемое и читаемое есть вообще Священное Писание и слово Богодухновенное, оно читающих и поющих освящает; а поскольку избрано такое и установлено так, оно имеет и другую силу, имея назначение знаменовать пришествие и порядок дел Христовых. Ибо не только воспеваемое и читаемое, но и совершаемое сохраняет такое свойство, что, взятое само по себе, оно и удовлетворяет настоящей потребности, и вместе знаменует нечто из дел или подвигов и страстей Христовых. Так, внесение Евангелия в алтарь и вхождение честных даров – то и другое – бывает по нужде: первое, то есть чтобы прочитать Евангелие, а последнее, чтобы совершить жертву; но оба сии действия означают также откровение или явление Господа: одним указывается на явление только начинательное, или темное и несовершенное, а другим на совершеннейшее и окончательное. Есть, однако же, между действиями совершающегося тайноводства и такие, которые не имеют в виду удовлетворить нужде, но исполняются только для знаменования, каковы – копие, водружение его в хлеб, начертание на хлебе знамения креста и напоследок влитие воды в святые дары. Много такого нашел бы ты и в других таинствах: так, например, в Крещении имеющие омыться должны снять с себя одежду и обувь и, обратившись к западу, протянуть руки и дунуть. Это и другое сему подобное не вносит в таинство ничего существенно необходимого для таинства, но приемлющему его внушает ненависть и вражду, которую необходимо иметь к лукавому, и научает, что желающий быть истинным христианином должен всячески отвращаться от диавола. Понимая это таким образом, рассмотрим по частям все священнодействие, так как оно носит образ Спасителева домостроительства, и прежде всего – псалмопение.

17. Изъяснение первого антифона

Первое увещание к славословию прилично начинающим; оно говорит: «благо есть исповедатися Господеви» (Пс. 91:2). Это – песнь к Богу и Отцу, а вместе и песнь о Единородном. «Благо есть исповедатися Господеви и пети имени Твоему, Вышний». Она Вышним нарицает Отца, а Единородного – Господом. Благо есть воспевать Сына и Тебя, Отца. Что это значит? Это приступ к дальнейшему слову. Эта песнь имеет совершить общую Им хвалу. Каким образом? Возвестить дела Сына, чрез которые прославляется Отец. Ибо какой повод к хвалению? Истощание Сына и нищета, дела, совершенные во плоти, и страдания. Здесь-то милость и истина. Милость, поскольку нас, жалостнейшим образом пораженных врагом и противников Своих, по великой Своей благости и человеколюбию Он не презрел и не только явил сострадание к нашему бедствию, но и соделался причастником бедствий наших, нашей смерти; и не только восстановил нас от того гибельного падения, но еще удостоил Царствия и величайших благ. Посему и Павел говорит: «егда же благодать и человеколюбие явися Спаса нашего Бога» (Тит. 3:4), тогда-то открылось в первый раз, сколь велика она. И Господь словами:

«тако возлюби Бог мир» (Ін. 3:16) изъяснил, что любовь эта безмерна. Поэтому-то псалом и называет домостроительство милостию. А истиною – потому, что на всё древнее в отношении к нему взирает, как на тень и образ. Посему пророк, упоминая о себе, истинно говорит: «клятся Господь Давиду истиною» (Пс. 131:11). Какой здесь предмет клятвы? Пришествие и житие Господа во плоти. «От плода чрева твоего, – говорит, – посажду на престоле твоем» (Пс. 131:11), чем указует Самого Спасителя. Откуда это видно? Этому научает Гавриил, когда возвещает Деве о неизреченном рождении, и внушает, каков будет Имеющий родиться: даст ему Господь Бог, говорит он, престол Давида отца его, и воцарится в дому Иаковли во веки, и царствию Его не будет конца (Лк. 1:32,33). Под самою же истиною разумеются суд и правда. Почему? Потому что Спаситель, изгнав ею грех и умертвив диавола, сотворил это не преизбытком силы и могуществом победы, а судом и правдою, как сказано: «правда и судьба уготование престола Твоего» (Пс. 88:15). Так и ты в своих судах побеждаешь противников приговором судей. Посему-то и Спаситель говорит: ныне суд есть миру сему: «ныне князь мира сего изгнан будет вон» (Ін. 12:31). Ведая это, блаженный Дионисий говорит, что неисследимое человеколюбие Богоначальной Благости разрушило тяготевшую над нами державу отступнического полчища, т. е. демонов, не превозмогающею силою, но чрез тайно преданные нам словеса – судом и правдою. Так как восхваляемое есть не только милость и истина, но еще правда и суд, то песнопевец прибавляет: «яко прав Господь Бог наш и несть неправды в Нем» (Пс. 91:16). «Благо есть, – говорит, – возвещати заутра милость Твою и истину Твою на всяку нощь» (Пс. 91:2,3). День и ночь надобно, говорит он, восхвалять Бога, ибо это именно означают слова: заутра и на всяку нощь. В другом месте то же самое выражается словами: на всякое время. Таков смысл первого антифона.

18. Что означают пророческие изречения, поемые в начале священнодействия

Второе же псалмопение восхваляет самое Царство Бога Сына, велелепие Его, к которому восшел Он путем истощания и нищеты. Но какая здесь потребность в сих пророческих изречениях? И какое знаменование имеют они по отношению к домостроительству Спасителя? Они знаменуют начальные времена Его пришествия, когда Он пришел уже, но еще не явился людям: когда Он в мире был, но мир еще не познал Его; означают время до Иоанна, доколе не был еще возжжен светильник. Тогда была еще Ему нужда в словесах пророческих. Когда же после сего явился Сам, преднареченный пророками, уже не было Ему нужды в пророчествах; на явившегося указал уже Иоанн, а прежде Иоанна – Отец. Посему «вси пророцы… до Иоанна прорекоша» (Мф. 11:13). Так это-то время до Иоанна означается пением пророчеств, ибо и честные дары, коими Христос знаменуется, в это время еще не изнесены на средину, но остаются сокровенными в особом отделении алтаря. Теперь рассмотрим изречение псалма: «Господь воцарися, в лепоту облечеся» (Пс. 92:1). Царством псалом назвал познание, какое получили о Господе люди, ради которого и покорились Ему, ибо познали Его благолепие, красоту и могущество, каким и должны были познать. Это именно значит оное слово Спасителя: «дадеся Ми всяка власть на небеси и на земли» (Мф. 28:18), ибо после сынов неба и жители земли познали Господа истинного. Рассмотри и дальнейшие изречения – найдешь то же самое. Итак, определяя образ царствования и власти, пророк говорит: ибо утверди вселенную, яже не подвижится. Утверждением называет псалом веру: утвердил Господь преклоненных лестию и соединил с Собою. Таков увлеченный заблуждением: он не может ни в чем остановиться. Но Господь говорит: «шедше научите вся языки, крестяще их во имя Отца, и Сына, и Святаго Духа» (Мф. 28:19). А это и есть учение веры. Впрочем, для Царства сей веры недостаточно; нельзя бы покорить народы только сим способом. К этому надлежало присовокупить и хранение заповедей.

Пророк продолжает: «свидения твоя уверишася зело» (Пс. 92:5); а Господь к слову крещения прибавляет слово о заповедях, говоря: «учаще их блюсти вся, елика заповедах вам» (Мф. 28:20). Ибо что Спаситель называет заповедями, то пророк – свидениями, и это найдешь повсюду в Писании: законы Божии везде называет оно свидениями. Потом: «дому Твоему подобает святыня, Господи», – говорит пророк (Пс. 92:5), и под святынею разумеет жертву, то есть дары, всякое, подобающее Богу, служение; словами: «дому Твоему подобает» он показывает, что сей дом не пуст и не чужд Богу, но что в нем обитает Сам Домовладыка, потому что, если бы в нем не было Бога, ему не подобало бы то, что подобает одному Богу. Сии слова подтвердил и Господь, дав обетование всегда быть с Церковью; да и Павел называет Церковь домом Бога живаго, ибо говорит: «да увеси, како подобает в дому Божию жити, яже есть Церковь Бога жива» (1Тим. 3:15).

«Се Аз с вами есмь»; и что сказал тот: «в долготу дний» то самое говорит Господь: «во вся дни до скончания века» (Мф. 28:20). Так и сие псалмопение есть точное пророчество о том, что совершил Спаситель Своим Крестом и смертию.

19. Изъяснение третьего антифона

Следующий же представляется как бы сретением уже пришедшего и явившегося Господа, почему он положен и поется при вношении и явлении Евангелия, коим знаменуется Христос. А что пророк пел сию песнь, имея пред очами души явление Христа, видно особенно из его радования о Нем и веселия, которым и сам он зрится исполненным и к общению в котором призывает всех других: да «приидите, возрадуемся Господеви» (Пс. 94:1). Человеку до пришествия Господа нельзя было радоваться, потому что радость принес нам один Христос, и если кто на земле радовался прежде, чем Он пришел, то радовался, быв посвящен в Его тайны. Так радовался, говорит, «Авраам… рад бы был, дабы видел день Мой, и виде, и возрадовася» (Ін. 8:56), и сам Давид: «воздаждь ми радость спасения Твоего» (Пс. 50:14), ибо какую радость о Христе имел он до греха, тою наслаждаться молил Бога, когда лишился ее чрез грех. Посему, как, говоря: «приидите и просветимся», возвещал о пришествии Света, так словами: «приидите, возрадуемся Господеви», показывает, что Он явился и принес радость. Потом называет Его Спасителем и Господом. А Спасителем и спасением Писание именует Христа потому, что из Богоначальственных Ипостасей один Сын был Самосовершителем нашего спасения и что чрез Него всё соделано. Так сказал и Павел: «Собою очищение сотворив грехов наших» (Євр. 1:3), что и Сам Он выразил в образе Доброго Пастыря, Который не других послал искать погибшую овцу, но искал её Сам и обрел, и взял, и на раменах принес (ко Отцу); посему принял и соответствующее Своему служению имя – назван Иисусом.

Предварим лице Его во исповедании. Говорит: лице, разумея явление Господа. Не будем ожидать лицезрения Его, когда Он уже войдет в дом, но изыдем Ему в сретение во исповедании, то есть в славословии, и во псалмех воскликнем Ему – воздадим Ему подобающую Богу честь. Он восхотел явиться в образе раба; но мы да не забудем в Нем Владыку, да не соблазнимся плотию, судя по являемому, да не увлечемся о Высоком питать мысли низкие, ибо в сей плоти сокрылся Бог велий Господь и Царь велий по всей земли. К сему пророк далее прибавляет и всё богоприличное. Таковы пророческие изречения, и так-то уместно поются они.

20. О явлении Евангелия и о Трисвятой песни

Тогда, как это поют, священник, став посредине пред престолом, подъемлет вверх Евангелие и показует его, знаменуя этим явление Господа, когда Он начал являть Себя, ибо Евангелием означается Христос, подобно тому, как книги пророческие называются пророками. Так, Авраам говорит богатому: «имут Моисеа и пророки» (Лк. 16:29), то есть книги их. Когда же Тот, о Ком возвещали пророки, явился Сам и открыл Себя, тогда внимать словам пророков никто уже не считает исключительным долгом. Посему с явлением Евангелия пророчества прекращаются. С сей минуты мы поем то, что относится к Новому Завету: либо воспеваем Всесвятую Матерь Божию, либо восхваляем иных святых, либо песнословим Самого Христа то за Его к нам пришествие, то за Его страдания по пришествии, то за Его дела, которые Церковь каждый раз празднует. Потом восхваляем и Самого Бога в Троице, каковым исповедовать Его научило нас явление Спасителя. Песнь сия прията от ангелов, заимствована из псаломской книги пророка, принята Христовою Церковью и посвящена Троице, ибо слово: святый, трижды взываемое, есть слово ангелов; а слова; Боже, крепкий и, бессмертный суть слова блаженного Давида, когда он говорит: «возжажда душа моя к Богу, крепкому, живому» (Пс. 41:3); принятие же и соединение последних с первым и прибавка молитвы, то есть помилуй нас, есть дело Церкви, ведающей и исповедающей Единого Бога в Троице, чтобы показать частию согласие Ветхого Завета с Новым, частию то, что чрез явление Христа, пренебесного и вместе земнородного, ангелы и человеки составляют единую Церковь, один хор. Посему-то после явления Евангелия и входа (в алтарь) мы поем эту песнь, как бы взывая: Сей, пришедший к нам, поставил нас с ангелами и присоединил к хору их. Это так.

21. О молитве, читаемой во время пения этой песни, и о священных возглашениях

Пред этим пением священник молит Бога принять сию песнь и поющим ниспослать благодать. Какую благодать? Соответствующую песни, то есть освящающую души и тела их, подающую прощение грехов, чтобы они в святости служили Богу на всяк день. И прибавляет причину: «яко свят еси и во святых почиваеши, ибо истинно Святому свойственно радоваться о святых и подавать им освящение». Провозгласив это и присоединив славословие, подает иерей тем знак священному собранию воспевать Трисвятое; и оно, по обычаю, закончив славословие словом: аминь, начинает песнь. После же песни священнослужитель повелевает всем стоять не легкомысленно и беспечно, но быть внимательными к тому, что совершают и поют, ибо это означает слово: «вонмем». Потом испрашивает всем мира и воспоминает премудрость, с которою должно внимать таинству. Что же такое премудрость? Приличные священнодействию помыслы, с которыми исполненные веры должны смотреть и слушать совершаемое и произносимое, не имея ничего человеческого. Это-то христианская премудрость, и таково-то значение сего слова, которое священник во время священнодействия многократно произносит верным; о сих помыслах напоминает оно, ибо так нередко мы одним речением напоминаем друг другу целую мысль и возобновляем ее в душах слушателей. А для чего нужно напоминание? Велика сила забывчивости, и из человеческих страстей ни которая столь часто и легко не поборает человека, как эта. Когда же необходимо стоять с надлежащими помыслами и принимать участие в священнослужении, в слушании и созерцании священных песней и действий, чтобы не бесплодно находиться при этом и не вотще тратить время, – что нелегко, – то нужно, чтобы мы сами себя возбуждали и сами собою трезвились; да нужно также и внешнее напоминание, чтобы свой ум, непрестанно уловляемый забвением и увлекаемый к суетным надеждам, могли мы снова восстановлять. Этого хочет и песнь, поемая во время вношения Честных Даров в алтарь, ибо всякое житейское, говорит, отложим попечение, и это именно означает сие выражение. И возглас: прости есть также увещание. Какое же увещание? Оно хочет, чтобы мы находились пред Богом и таинствами в подвиге не леностно, а с усердием и со всяким благоговением держали себя, видим ли, говорим ли, слушаем ли что-либо из священных молитвословий, и первый знак сей ревности и сего благоговения показывали бы в прямом положении тела, то есть совершали это не сидя, а стоя, ибо таков образ молящихся, таков образ слуг… А мы ведь молим Бога о важнейшем, мы слуги во всех родах служения. Таков смысл сих слов.

22. О чтении Писаний, порядок их и знаменования

После Трисвятой песни читается Апостольская книга, а потом, когда Церковь пропоет Богу хвалебный гимн, читается и самое Евангелие. Но для чего пред чтением Писаний мы восхваляем Бога? Для того, что это надобно делать во всех случаях, в которых Он всякий раз непременно посылает нам Свои дары, особенно же когда мы получаем какое-нибудь великое благо, например слышание Божественных словес. Впрочем, при Апостоле мы поем песнь с прошением, ибо присоединяется: «помилуй»; а при Евангелии делаем славословие без прошения, чтобы знать, что чрез Евангелие знаменуется Христос, Которого обретшие имеют всё, ибо Жених внутри, и имеющим всё нет надобности просить Его о чем-либо, так что сынам брачным неприлично и поститься, пoелику с ними Жених, но должно только чтить и восхвалять Его. Такова и песнь ангелов, как передают ее пророки; и она по той же причине есть только песнь и изъята от всякого прошения. Но что значит здесь чтение Священных Писаний? Если хочешь знать назначение, то, как сказано, чтение приготовляет нас и предочищает пред великим освящением чрез таинство. А если доискиваешься значения, то оно знаменует откровение Господа, которое Он явил вскоре по Своем явлении. Ибо Евангелие сперва показывается закрытым, знаменуя явление Господа, когда явился Он по воле Отца в безмолвии и, ничего не проповедуя Сам, имел при Себе глас вопиющего.

А это (т. е. чтение Евангелия) есть уже знак совершенного Его откровения, при котором Он открыто беседовал со всеми и явил в Себе не только то, что Сам говорил о Себе, но и то, что учил говорить апостолов, посылая их «к погибшим овцам дома Израилева» (Мф. 10:6). Для того-то читаются писания апостольские, читается и самое Евангелие. А почему не прежде Евангелие? Потому, что знамения откровения, явлінные Самим Господом, совершеннее, чем те, которые изречены апостолами. А так как Господь не вдруг явил людям, каков Он по Своей силе и каков по Своей благости (ибо это относится ко второму Его пришествию), но шел, совершая путь от менее ясного к более ясному, то желающим показать постепенное Его явление естественно читать апостольские писания прежде Евангелия. Для того-то соблюдаются к концу и знаки совершеннейшего Его явления, как это видно будет из последующего.

23. О прошениях, следующих за Евангелием

По прочтении Евангелия диакон повелевает народу молиться. Молится тихо, про себя, и сам священник внутри алтаря, чтобы Бог принял молитвы народа, а потом, громогласно славословя Бога, приемлет в общение славословия и народ. Но какая молитва из всех особенно прилична после Евангелия? Молитва о хранящих Евангелие, молитва о подражающих человеколюбию Христа, знаменуемого Евангелием. Кто же сии (хранители Евангелия)? Предстоятели Церкви, пастыри народа, учредители порядка, ибо они-то, если хранят обет, соблюдают верно и преподают написанное там (в Евангелии) и, по Апостолу (Кол. 1:24), исполняют лишение скорбей Христовых после Него, пася стадо Его, как Ему благоугодно. Они также суть строители и попечители священных домов и учители добродетели; и, если кто как-либо полезен общему делу Церкви и священным лицам и вещам, то, конечно, они стоят в этом сонме и достойны общих молитв. Намереваясь же, наконец, перейти к жертве, при которой непосвященным присутствовать не следует, которых мы называем также и оглашенными, потому что они приняли христианство только слухом, сколько возможно это чрез наставление, священник, совершив прежде молитву о них, высылает их из сонма верных христиан. А молитва его бывает о том, чтобы они достигли совершенства, по времени удостоившись крещения. Цель же молитвы – слава Божия: «да и тии, – говорит, – с нами славят пречестное и великолепое имя Твое». Провозгласив сие как славословие и в общении славословия приняв весь сонм верных, он совершает другую молитву, в которой прежде благодарит Бога, что удостоился стать пред Ним и воздевать к Нему руки за себя и за других; потом просит удостоить его делать сие всегда с чистою совестию. А цель этой молитвы – слава Божия: «яко Тебе подобает, – говорит, – всякая слава». Совершив так, по обычаю, славословие вместе с народом, священник опять молится про себя и о самом себе, и о народе, чтобы ему неосужденно предстоять святой трапезе: предстоять чистым от всякой скверны плоти и духа, а сомолящимся верным удостоиться причащения Тайн без вины и осуждения и, кроме сего, получить наследие Небесного Царствия. Причина же молитвы опять – слава Божия, для коей все делать повелел Павел, говоря: «вся во славу Божию творите» (1Кор. 10:31). «Да будет, – говорит, – всегдашнею нашею целию славить Бога». Земледельцы целию своих трудов почитают собрание плодов, для которых они охотно работают; купцы – прибыль; другой – другое что-либо; а вы во всем, что ни делаете, ищите славы Божией, ибо мы рабы, призванные на сие именно служение Владыке; для сего служения мы сперва сотворены Им, а потом искуплены. Потому-то ты найдешь, что Церковь всегда заботится о славе Божией и это слово провозглашает постоянно; сию славу она во всем восхваляет, везде ее видит и всё для нее совершает: и молитвы, и прошения, и таинства, и увещания, – всё священное. Это так.

24. О внесении честных даров в алтарь

Потом священник, совершив громогласно славословие Богу, идет к дарам и, благоговейно подняв их на главу, выходит. Неся их таким образом, он входит в алтарь и нарочито идет по храму спокойно и медленно. Сами же (верные) поют и со всяким смирением и благоговением наклоняются пред ним, прося, чтобы он при возношении даров помянул их. А он идет в предшествии светильников и фимиама и в таком чине вступает в алтарь. Это бывает по нужде, ибо надобно внести и положить в алтарь дары, имеющие быть принесенными в жертву, и притом совершить это, сколько можно, благоговейно и благоприлично. Так и цари, когда желают принести дар Богу, не другим поручают это дело, но несут и вносят их сами, имея на главе корону. Это может означать и последнее явление Христа, которым воспламенена была особенно ненависть евреев, и шествие Его из отечества в Иерусалим, в котором надлежало Ему принести Себя в жертву, и въезд Его в город в предшествии и при хвалебных восклицаниях народа. В это время надобно припадать к ногам священника, прося, чтобы он помянул нас в тех молитвах, ибо нет иного способа прошения, который имел бы столь великую силу и подавал нам столь твердые надежды, как способ, представляемый сею страшною жертвою, которая туне очистила нечестия и беззакония. А кто из припадающих к ногам священника, когда он входит с дарами, покланяется и обращается к несомым дарам как бы к самому Телу и Крови Христовой, тот поступает несправедливо, смешивая этот вход со входом преждеосвященных Даров по незнанию различия между сим и тем священнодействием. Во время этого входа дары бывают еще не священнодействованные и несовершенные; а в том священнодействии они совершенны и освящены: они Тело и Кровь Христовы. Это так.

25. О том, что совершается по внесении даров, о молитвах и наставлениях священника народу

Священник полагает дары на престоле, а сам, так как уже приступает к тайнодействию и намеревается прикасаться страшной жертве, благонастрояет себя, очищается молитвами и приготовляется к священнодействию. И не себя только приготовляет, но и предстоящий народ располагает к сей благодати молитвою, любовию друг к другу и исповеданием веры. А в этом и состоит всё приготовление, которое заповедал Господь, говоря: «будите готовы» (Мф. 24:44), ибо здесь и вера, и дела; вера обнаруживается посредством исповедания, а дела – посредством любви, которая есть конец всякого доброго дела и венец всякой добродетели. Но это немного после. А сперва он повелевает предстоящим верным молиться, о чем в то время должно молиться: «о предложенных дарех, – говорит, – Господу помолимся». Будем молить Бога о предлежащем, чтобы освятились дары и сделанное в начале предложение приведено было к концу. Потом предлагает и другое, о чем надлежит молить Бога, и, наконец, повелевает предать Богу и себя, и друг друга, и всю жизнь; а окончание молитвы, которую возносил к Богу про себя, возглашает, по обычаю, во услышание всех и славословит Бога и, приняв народ в общение славословия, молится о взаимном мире между всеми и увещевает к тому. Ибо, сказав: «мир всем», он прибавляет: «возлюбим друг друга». А так как молиться друг за друга есть заповедь апостольская, то народ молится о даровании того же мира и ему, говоря: «и духови твоему». Пoелику же за нашею любовию друг к другу следует и любовь к Богу, а любовь к Богу сопровождается совершенною и живою верою в Бога, то, сказав о любви и сделав увещание любить друг друга, он тотчас говорит об исповедании веры: «да единомыслием, – говорит, – исповемы»; и верные призывают Святую Троицу, которую должно исповедовать как Бога.

26. Об исповедании веры и о том, к чему после него священник увещевает верных и о чем молится, и что они отвечают ему

Потом священник повелевает всем провозгласить, что знают они о Боге и во что веруют, – провозгласить истинную премудрость, о которой говорит Апостол: «премудрость же глаголем в совершенных» (1Кор. 2:6), которой мир не познал, то есть мудрые мира, ничего не знавшие больше и выше познаний чувственных и вовсе не верившие в существование лучших познаний. Для сей премудрости повелевает он отверсть все двери – и уста наши, и уши наши. Для сей премудрости, говорит, отверзите; ее непрестанно и произносите, и слушайте, и делайте сие не леностно, а с ревностью и внимая самим себе, – и они возглашают всё исповедание – Символ веры. Потом священник говорит: «станем добре, станем со страхом». Будем стоять в этом исповедании, не смущаясь разглагольствиями еретиков; будем стоять со страхом, так как великая опасность угрожает тем, которые питают в душе какое-либо сомнение касательно сей веры. Таким образом, твердо стоя в вере, говорит он, да совершаем и приношение даров наших Богу разумно. Что значит разумно? В мире: «вонмем, – говорит, – святое возношение в мире приносити». Помните, говорит он, слова Господни: «аще принесеши дар твой ко алтарю и помянеши, яко… некто… имать… на тя, …прежде смирися, ….и тогда пришед принеси дар твой» (Мф. 5:23,24). Верные же отвечают: приносим не только с миром, но и самый мир вместо дара и другой жертвы; приносим, говорят они, милость Тому, Кто сказал: «милости хощу, а не жертвы» (Мф. 9:13). А милость есть порождение твердого и чистого мира, ибо, когда душу не возмущает никакая страсть, то ничто не препятствует ей быть исполненной милостию. И не только милость, но и жертву хваления. Когда они это скажут, священник испрашивает то, что всего божественнее и важнее: «благодать Господа нашего Иисуса Христа, и любы Бога и Отца, и причастие Святого Духа буди со всеми вами.» А верные, испрашивая того же священнику по заповеди, повелевающей молиться друг за друга, отвечают ему: «и со духом твоим». Молитва же сия взята из писаний блаженного Павла (2Кор. 13:13). Она испрашивает нам у Пресвятой Троицы «благо,… всяк дар совершен» (Як. 1:17); и благо от каждой из блаженных Ипостасей именует особым именем: от Сына – благодатию, от Отца – любовию, от Духа – причастием. Ибо, тогда как мы ничего не привнесли своего, а еще подлежали и осуждению, Сын соделался Сам нашим Спасителем, «яко еще грешником сущим, – сказано, – Он за ны умре» (Рим. 5:8), а потому смотрение Его о нас есть благодать. Пoелику же Отец чрез страдания Сына примирился с человеческим родом, и возлюбил врагов, то Его благодеяние в отношении к нам называется любовию. А так как врагам, соделавшимся друзьями, подобало соделаться участниками в благах Богатого милостию, то это совершает нисшедший на апостолов Дух Святый, а посему Его благодать к людям именуется причастием. Но, может быть, скажет кто-нибудь, что все сии блага уже даровал людям пришедший Спаситель, а потому какая нужда теперь в молитве о том, что уже дано нам? Очевидная – именно, чтобы, получив эти блага, нам не потерять их, но постоянно пользоваться ими до конца. Оттого не сказал: да подастся всем вам, ибо уже дано, но: буди со всеми вами. Да не отступает от вас, говорит, данная благодать. Сподобив их такой молитвы и воздвигнув таким образом души их от земли, священник возвышает их помыслы и говорит: горе имеим сердца; да “мудрствуем… горняя,… а не земная» (Кол. 3:2); и верные, соглашаясь с этим, отвечают, что сердца их там, где наше сокровище, «идеже Христос, одесную Бога седя» (Кол. 3:1), – «имамы ко Господу».

27. Об освящении даров и о предшествующем ему благодарении

Кто настроен так хорошо и свято, тому что остается, как не обратиться к благодарению Подателя всех благ Бога? Таким образом, подражая первому Иерею, Который пред сообщением таинства причащения принес благодарение Богу и Отцу, и священник пред совершительною молитвою, которою священнодействует святые дары, приносит благодарение Богу и Отцу Господа нашего Иисуса Христа: «благодарим Господа»; и, когда все согласятся с этим и воспоют: «достойно и праведно», он и сам возносит благодарение Богу; и, воздав Ему славословие, восхвалив Его с ангелами, исповедав благодарение Ему за все блага, которые Он даровал нам от века, и, наконец, совершив воспоминание оного неизреченного и постоянного смотрения о нас Спасителя, он затем священнодействует честные дары и совершает всю жертву. Каким образом? Возвестив о той страшной вечери, как Спаситель пред Своими страданиями преподал ее святым Своим ученикам, как взял чашу, как принял хлеб и, возблагодарив, освятил и как изрек те слова, которыми показал, что это – таинство. Произнеся самые слова эти, священник потом преклоняется до земли, молится и просит, применяя к предлежащим дарам Божественные изречения Единородного Сына Божия, Спасителя нашего, чтобы Всесвятый и всемогущий Дух Божий, почив на них, преложил хлеб в самое честное и святое Тело Христа, а вино – в самую честную и святую Кровь Его. После сих слов все священнодействие окончено и совершено; дары освящены, жертва уготована, великий и священный Агнец, закланный за грехи мира, зрится лежащим на священном престоле. Ибо хлеб Тела Господня уже не образ, не дар, представляющий только вид истинного дара, уже носит в себе не изображение некое спасительных страданий, как бы на картине, но есть самый истинный дар, самое всесвятое Владычнее Тело, истинно приявшее все оные укоризны, поношения, раны, распятое, прободенное, «свидетельствовавшее при Понтийстем Пилате доброе исповедание» (1Тим. 6:13), претерпевшее заушения, биение, заплевания, вкусившее желчь. Подобным образом и вино есть самая Кровь, истекшая из прободенного тела. Это та Плоть и та Кровь, которые соединены Духом Святым в одно Тело, рожденное от Святой Девы, погребенное, воскресшее в третий день, восшедшее на небеса и седящее одесную Отца.

28. На каком основании мы несомненно веруем в таинство

Какое же ручательство за верность этого? Спаситель Сам сказал: «сие есть Тело Мое»,… «сия есть Кровь Моя»; (Мф. 26:26,28). Сам Он повелел и апостолам, а чрез них и всей Церкви совершать это.

“Сие, – сказал Он, – творите в Мое воспоминание» (Лк. 22:19). Но не повелел бы Он совершать это, если бы не хотел дать силы, чтобы мы могли это совершать. Какая же эта сила? Дух Святый – сила, свыше ополчившая апостолов согласно с тем, что сказал им Господь: «вы же седите во граде Иерусалиме, дóндеже облечетеся силою свыше» (Лк. 24:49). Это есть дело Того нисшествия, ибо, однажды сойдя, Он потом не оставил нас, но с нами пребывает и всегда будет. Для того-то Спаситель и послал Его, да будет с вами ввек, «Дух истины, Егоже мир не может прияти, яко не видит Его, ниже знает Его: вы же знаете Его, яко в вас пребывает и в вас будет» (Ін. 14:17). Он-то руками и языком священников совершает таинства. И не только Духа Святого послал нам Господь, чтобы Он пребывал с нами, но и Сам Господь обещал быть с нами до скончания века. Но Утешитель находится с нами невидимо, потому что не носит тела; а Господь и зрится, и позволяет осязать Себя в страшных и священных Тайнах, потому что воспринял и во веки носит наше естество. Такова освящающая сила, таков Иерей: единожды принеся Себя и будучи пожертым, Он не престал от освящения, но непрестанно совершает для нас сию службу и потому является вечным Ходатаем нашим пред Богом, ради чего и сказано Ему: «Ты иерей во век» (Пс. 109:4). Посему касательно освящения даров и других таинств у верных нет никакого сомнения, хотя они и совершаются по предложению и по молитвам священников. Об этом довольно.

29. О том, в чем латиняне относительно этого укоряют нас, и ответ на их укоры

Относительно этого некоторые латиняне порицают нас. Они говорят, что после слов Господа: «приимите, ядите» (Мф. 26:26) и так далее для освящения даров не нужно еще никакой молитвы, так как они уже совершены словом Господним. Посему кто по произнесении сих слов именует дары хлебом и вином и продолжает молиться об освящении их, как будто они еще не освящены, тот, говорят, кроме того, что страдает неверием, делает суетное и излишнее дело. А что дары освящаются именно этими словами, об этом, говорят, свидетельствует блаженный Златоуст, говоря: как то творческое слово: «раститеся и множитеся» (Бут. 1:28) изречено было Богом однажды, а действует всегда, так и это слово, изреченное Спасителем однажды, действует во все времена. Итак, более полагающиеся на свою молитву, чем на слово Господне, во-первых, осуждают Его в слабости: во-вторых, кажется, более доверяют себе; а, в-третьих, от дела сомнительного, от человеческой молитвы поставляют в зависимость такое дело, как таинство, и, тогда как в него надобно веровать несомненно, подвергают его сомнению. Молящемуся в этом случае не нужно и внимать, хотя бы по своей добродетели он был подобен Павлу. Но всё сие разрешить нетрудно. И, во-первых, надобно начать с тех слов божественного Иоанна, на которых латиняне основываются. Положим, что это слово имеет силу слова Творческого, но вникнем в него. Рече Бог: «раститеся и множитеся». Что же? После сего слова мы уже не имеем нужды ни в чем другом? И ничто другое не нужно нам для размножения? Или еще требуется брак, супружество и другие заботы, без которых нельзя существовать и распространяться человеческому роду? Следовательно, как там для чадорождения мы почитаем необходимым брак, а после опять молимся о самом браке и этим не думаем уничижать Творческое слово, зная, что оно, конечно, есть причина рождения, однако же чрез брак, чрез пищу и чрез многое другое, так и здесь мы веруем, что само слово Господне совершает таинство, но именно чрез священника, чрез предстательство его и молитву, ибо оно действует не просто чрез всё и не как-нибудь, но требуется многое, без чего оно не окажет своего действия. Кто не знает, что смерть Христа есть единственное средство, принесшее в мир отпущение грехов? Но знаем и то, что после Его смерти нужны и вера, и покаяние, и исповедание, и молитвы священников; и человек не может разрешиться от грехов, если этому не будут предшествовать все сии действия. Что же? Уничижаем ли мы ту смерть и признаем ли ее слабою, когда думаем, что недостаточно будет совершенное ею, если не привнесем того, что нужно и с нашей стороны? Нет. Следовательно, несправедливо осуждать и тех, которые молятся о совершении даров. Притом полагающиеся на молитву полагаются не на себя, а на Бога, обетовавшего даровать по молитве; самое значение молитвы указывает на это. Ибо, совершая молитву, молящиеся выражают то, что они не надеются сами по себе получить просимое, но веруют, что только от Бога получат его. Таков вопль молящегося, когда, оставив себя, он прибегает к Богу, потому, что, не признавая силы в себе, всё вверяет Ему одному. Не мое, говорит он, это дело, не моей силы: Ты только можешь, на Тебя всё возлагаю, особенно когда мы молимся о предмете сверхъестественном и всё превышающем, каковы Тайны. Тогда молящимся совершенно необходимо полагаться на одного Бога, потому что человек, не наставленный Богом, не в состоянии и помыслить об этом, без Его внушения не может и пожелать этого, без надежды на неложность Обещавшего нельзя ему чаять и получения; так что никто не дерзнул бы и молиться о таких предметах, если бы Сам Он несомненно не показал, что Ему угодно, чтобы о сем молились, и что Он готов даровать это просящим. Посему молитва здесь несомненна и цель ее очевидна, так как Сам дарующий Господь всячески показал, что Он хочет даровать. Для того-то мы и веруем в освящение Тайн по молитве священника, полагаясь на нее не как на какую-нибудь молитву человеческую, а как на силу Божию, и не потому, что молится человек, а потому что внимает Бог; не потому также, что умоляют Его, а потому, что Истина обещала даровать по молитве. А что Христос показал, что Он всегда готов даровать сию благодать, о том нечего и говорить. Для того пришел Он на землю, принес Себя в жертву и умер, для того алтари и священники, и всякое очищение, и все заповеди, и наставления, и увещания, чтобы предложить нам сию трапезу; потому говорил Он, что возжелал той Пасхи (Лк. 22:15), что намеревался тогда преподать Своим ученикам Пасху истинную; потому повелел творить сие в Свое воспоминание, что хотел, чтобы мы всегда священнодействовали ее. Какое же еще сомнение касательно просимого могут иметь молящиеся, если, с одной стороны, они надеются получить то, о чем просят, и если, с другой, Могущий дать желает дать?

Итак, верующие, что молитвою освящаются дары, как не уничижают слов Спасителя и не полагаются на себя, так не от сомнительного дела, какова человеческая молитва, поставляют в зависимость таинство, как напрасно обвиняют нас латиняне. Ибо и всесвятое миро, которое, по словам блаженного Дионисия, единочинно с Божественным причащением, совершается и освящается молитвою; и благочестивые нисколько не сомневаются, что она имеет силу совершительную и освящающую. Таким же образом чрез молитву священнодействуется рукоположение священника и архиерея, ибо говорится: помолимся о нем, да приидет на него благодать Всесвятого Духа, – как взывает к клиру рукополагающий по возложении руки. И в Церкви Латинской рукоположение священника совершается так, что по возлиянии мира на главу рукополагаемого совершитель таинства молится о нисшествии на него обильной благодати Святого Духа. Точно так же и отпущение грехов кающимся даруется чрез молитву священническую. Наконец, подобным образом молитвою же священников совершается и таинство елея, которое приемлющим его дарует и исцеление от телесной болезни, и отпущение грехов, как говорит апостольское предание: «болен ли кто из вас, да призовет пресвитеры церковныя и да молитву сотворят над ним, помазавше его елеем во имя Господне, и молитва веры спасет болящаго, и воздвигнет его Господь, и аще грехи сотворил есть, отпустятся ему» (Як. 5:14-15). Что же скажут на это те, которые не одобряют молитвы в таинствах? Если, как говорят они, не видно, что производят молитвы, то равным образом не видно, священник ли тот, кто называется этим именем, не видно, может ли он освящать миро: и таким образом не может совершиться таинство святого причащения, потому что на самом деле тогда нет ни священника, ни алтаря, так как они и сами не скажут, что слово Господне, независимо от лица и без алтаря, имеет силу совершительную. Но алтарь, на котором должно полагать хлеб, освящается миром, а миро священнодействуется чрез молитвы. Точно так же: кто несомненно дает нам оставление грехов, если и священники, и их молитвы сомнительны? После сего последователям их нововведений ничего более не остается, как уничтожить все христианство. Явно, что сомнительны действия, скорее, тех, которые так думают, и опасно дело их, кои придумывают чуждое отеческим преданиям, имеющим в себе ручательство несомненности. Что Бог внемлет, когда Ему молятся, что просящим у Него дает Он Духа Святого и для тех, кто обращается к Нему с верою, делает все возможным, о том сказал Сам Бог, и это никаким образом не может быть неистинно; но, чтобы с пересказывающими только какие-либо слова случалось что-либо подобное, нигде не говорится. Притом совершение Тайн молитвою предали отцы, принявшие от апостолов и их учеников и все прочее, как я сказал, и святую Евхаристию; предали после многих других и Василий Великий, и Иоанн Златоуст – великие учители Церкви; кто им противоречит, тех желающие быть правоверными не должны удостаивать и ответа. Что же до того, будто для освящения даров достаточно слова Господня о тайнах, произносимого в виде повествования, о том не видно, чтобы сказал кто-либо из апостолов или из учителей. Что однажды изреченное Господом – потому именно, что изречено Им, – оно, как слово Творческое, всегда действует, о том, говорит и блаженный Иоанн; но что, будучи произносимо теперь священником, оно имеет силу, потому что им произнесено, этого ниоткуда нельзя видеть, ибо то Творческое слово действует не потому, что в известных случаях произносится каким-нибудь человеком, а потому, что однажды изречено Господом.

30. О том, что и в Латинской Церкви таинство Евхаристии совершается таким же образом

Совершенно же заграждает им уста то, что и Латинская Церковь, на которую они, по-видимому, ссылаются, после слова Господня не отказывается приносить молитву о дарах. Они забывают это потому, что молятся не тотчас после слов Господних и что об освящении и преложении в Тело Господне просят неясно, а употребляют другие, относящиеся к этому именования, хотя они и имеют ту же самую силу. Что же это за молитва? «Повели вознестися дарам сим рукою Ангела в пренебесный Твой алтарь». Пусть скажут они, что значит «вознестися дарам сим»? Они молятся либо о местном их преложении от земли и от низшей области на небо, либо о преложении каком-то особенном: из состояния униженного в высокое. Но если здесь разумеется первое, то какая польза нам молиться о взятии от нас святыни, когда мы молимся и веруем, что она у нас и с нами пребывает, и когда это и значит, что Христос пребывает с нами до скончания века? Как они не верят, что, если признавать это Телом Христовым, то оно и с нами – и пренебесное, и седит одесную Отца (а каким образом, – только Он знает). Как бы могло оно быть пренебесным, если бы не было самим пренебесным Телом Христовым? Как ему и вознестись рукою Ангела, когда оно выше всякого начала и власти, и силы, и всякого имени, именуемого под небесем? Если же они молятся о преложении особенном – в нечто лучшее, то не знаю, сколь великое подъемлют они бремя нечестия, когда, признавая, что это – самое Тело Господа Христа, думают, что оно придет в лучшее и святейшее состояние. Из этого ясно видно, что хлеб и вино они не признают еще получившими освящение, и потому молятся о них, потому что они еще требуют молитвы, – молятся вознестися им, так как они еще лежат внизу, не освящены на небесном алтаре, дабы, быв на нем положены, соделались жертвою, ибо имеют нужду в руке Ангела, так как низшая иерархия человеческая, по словам великого Дионисия, вспомоществуется высшею иерархией Ангельской. Итак, молитва эта в отношении к дарам производит не что иное, как то, что прелагает их в Тело и Кровь Господа, ибо под именем того алтаря надобно разуметь не какое-нибудь отделенное на небе место, на котором надобно приносить жертву, иначе мы не много отличались бы от тех, которые говорят, что в Иерусалиме или на горе Самарийской есть место, где должно покланяться Богу. Пoелику, как говорит блаженный Павел, «един… Бог, и един Ходатай Бога и человеков,… Иисус Христос» (1Тим. 2:5), то всё, что имеет силу ходатайства и дарует нам освящение, истекает только от одного Спасителя. Но чем усвояется нам ходатайство и что имеет силу освящать? Священник, освящаемое, алтарь, ибо, по слову Господню, алтарь освящает приносимое в жертву: »алтарь, – говорит Он, – есть святяй дар» (Мф. 23:19). Итак, если освящающий один Он, то и священник, и освящаемое, и алтарь суть одно. Что и священник и освящаемое суть одно, об этом Он Сам сказал: “за них, – говорит, – Аз свящу Себе» (Ін. 17:19); а что касается до алтаря, то об этом свидетельствует святейший Дионисий в главе о мире, говоря: «Если Божественнейший наш алтарь есть Иисус, Богоначальное освящение святых умов, о Немже, как сказано, будучи освящаемы и таинственно всесожигаемы, приведение имамы (Еф. 2, 18), то будем премирными очами созерцать тот Божественный алтарь». В этот-то пренебесный алтарь и молит священник вознести дары, то есть молит освятить их, преложить в самое пренебесное Тело Господне, а не дать им другое место, или с земли перенести на небо, потому что и после молитвы мы, тем не менее, видим их пред собою. Ибо если алтарь освящает положенные на нем дары, то одно и то же – об освящении ли даров молиться, или о возложении их на алтарь. Что же это за освящение, которым алтарь освящает возложенные на нем дары? Это то освящение, которым Сам Единый Иерей освятил Себя, принеся Себя Богу и пожершись, и так как Сам Он есть и Иерей, и алтарь, и жертва, то все одно значат выражения: быть освященным от того Иерея, или преложиться в то освящаемое, или быть возложенным на тот пренебесный алтарь. Посему, если ты станешь просить о чем-либо одном из сих трех, то будешь просить о всем; и ты имеешь просимое, ты совершил жертву. Таким образом ваши священники, созерцая Христа, как освящаемое, молятся о возложении на Него даров, – молятся о том же самом, только в других выражениях и словах. Посему наши священники, помолившись о преложении даров в Божественное Тело и Кровь и воспомянув о пренебесном алтаре, уже не молятся о возношении на него даров, но, так как они вознесены туда и приняты, то они молятся о ниспослании нам благодати и дара Святого Духа. Помолимся, говорят, об освященных дарех, для того, чтобы они освятились? Нет, они уже освящены; но, чтобы ими освятились мы, чтобы освятивший их Бог и нас освятил чрез них. Итак, ясно, что и Латинская Церковь не пренебрегает молитвою о дарах после слов Господа, а поступают так только некоторые, немногие и позднейшие, которые и в других отношениях повредили ей, стремясь только к тому, чтобы говорить и слышать что-либо новое. Это – о молитве.

31. Почему священник призывает освятить дары не Сына, а Отца

Но для чего священник к освящению даров призывает не Сына, тогда как Он, как сказано, и Священник, и освящает, а Отца? Чтобы ты знал, что Спаситель освящает не как человек, а как Бог, по Божественному Своему могуществу, которое у Него одно с Отцом. Желая показать это, и Сам Господь, когда совершал таинство, воззрел на небо и показал хлеб Отцу. По этой-то причине подобным же образом являл Он Себя и при совершении некоторых чудес – принимал вид молящегося Богу, чтобы показать, что это дело не человеческого естества, по которому Он имел на земле Мать, а Его Божества, по которому Он имеет Отцом Бога. И когда намеревался Он вознестись на крест, то, желая показать две Свои воли – Божескую и человеческую, волю Своего Божества предал Отцу, а волю Своего человеческого естества назвал Своим хотением: «не яко Аз хощу, – сказал, – но якоже Ты» (Мф. 26:39), и «не Моя воля, но Твоя да буде»т (Лк. 22:42). Что Сам Он хотел тою волею, которою исполнял волю Отца, это видно из этих самых слов, где Он отличает хотение Свое от хотения Отчего, ибо выражение: не Моя воля, но Твоя да будет, свойственно соглашающемуся и желающему того же самого. Это же показал Он, когда укорил Петра, умолявшего Его не идти на крест и смерть (Мф. 18:23); также, когда говорил: «желанием возжелех сию пасху ясти с вами, прежде даже не прииму мук» (Лк. 22:15). Возжелал, говорит, Пасхи прежде мук; как бы так выразился: желанием возжелал Я видеть приготовление к Моим страданиям. Об этом довольно.

32. О самой жертве и о том, над чем совершается жертва

Касательно самой жертвы надобно рассмотреть следующее. Так как жертва есть не вид жертвы и не образ крови, но поистине заколение и жертва, то исследуем, что приносится в жертву, – хлеб ли или Тело Господне, то есть когда дары становятся жертвою: прежде ли освящения или по освящении? Если приносится в жертву хлеб, то, во-первых, как хлеб может быть жертвою? А, во-вторых, не в том состоит таинство, чтобы видеть закалаемый хлеб, но – видеть Агнца, Своим заколением вземлющего грех мира. Если же сказать, что приносится в жертву святое Тело Господне, то это тем более невозможно, потому что, как уже неразрушимое и бессмертное, оно не может подвергнуться заколению или уязвлению. Если бы даже и возможно было случиться чему-нибудь подобному, то в таком случае надлежало бы быть и распинателям, и соединиться всему другому, чтобы совершить ту жертву, так как предполагается, что это не вид заклания, а истинное заклание.

Далее, каким же образом Христос однажды умер и, востав, уже не умирает, однажды пострадал по исполнении веков и, как сказано, «единою принесеся, во еже вознести многих грехи» (Євр. 9:28), когда Он приносится в жертву каждый раз при совершении таинств и каждый раз умирает? Что сказать на это? Жертва совершается и не прежде освящения хлеба, и не по освящении его, но в самом освящении, ибо надобно вполне соблюдать учение о ней веры, не опуская ничего. Какое же разумею учение? То, что эта жертва есть не образ или вид жертвы, а истинная жертва, что не хлеб принесен в жертву, а самое Тело Христово, и, к тому же, что жертва Агнца Божия только одна и однажды совершилась. И прежде всего рассмотрим священнодействие: действительное ли оно жертвоприношение или только подобие его? Как при жертвоприношении овцы из вовсе не закланной превращается она в закланную, так бывает и здесь, то есть хлеб нежертвенный прелагается тогда в жертву, так как из хлеба незакланного превращается в самое Тело Господне, истинно закланное. Следовательно, как перемена в овце делает из неё истинную жертву, так и здесь, чрез сие преложение совершается истинная жертва, ибо хлеб прелагается не в вид заколения, а в самое заколение, в самое Тело Господа, принесенное в жертву. Но если бы был приносим в жертву хлеб как хлеб, то хлеб же подвергался бы и закланию и закланием тогда было бы принесение в жертву хлеба. А так как в обоих отношениях в нем произошла перемена: из нежертвы он сделался жертвою, а из хлеба – Телом Христовым, то оное заколение, созерцаемое не в хлебе, а как бы в предлежащем Теле Христовом, есть и называется принесением в жертву не хлеба, а Агнца Божия. Явно, что если предположить это, то никакой не будет нужды думать, что приношений Тела Господня бывает много, ибо, так как эта жертва совершается не чрез заклание в то время Агнца, а чрез преложение хлеба в закланного Агнца, то явно, что тогда бывает преложение, а заклания не бывает, и таким образом прелагаемое многократно и преложение совершается часто, а тому, во что прелагается, ничто не препятствует быть одним и тем же; и как Тело – одно, так и заколение Тела – одно.

33. О молитвах после жертвоприношения и о том, по какой причине здесь воспоминаются святые, особенно же Пресвятая (Богородица)

По совершении жертвы священник, видя предлежащий залог Божия человеколюбия – Агнца Его, принимая его уже как Ходатая и имея с собою Утешителя, выражает свои приношения пред Богом, изливает молитву уже с доброю и твердою надеждою и молится, чтобы молитвы, которые он приносил о тех, кого воспоминал, предложив хлеб, и о ком творил предсовершительные прошения, с которыми приносил дары и просил принять их, чтобы они, быв приняты, исполнились на деле. Какие же молитвы? Общие и за живых, и за отшедших, чтобы принявший дары Бог взамен их послал благодать Свою, в частности отшедшим, – упокоение душ и наследие Царствия с прославившимися святыми, а живым – причастие святой трапезы, освящение, свободу от всякого осуждения, отпущение грехов, мир, плодородие, получение необходимого и, наконец, чтобы они явились пред Богом достойными Царствия. Пoелику самое приношение жертвы есть не только действие молитвенное, но и благодарственное, то как в начале совершения таинства священник, посвящая Богу принесенные дары, выражал и благодарение, и прошение, так и теперь, по принесении в жертву и освящении даров, он и благодарит за них Бога, и присоединяет прошение, при этом излагает и побуждения к благодарности и указывает предмет молитвы. Какие же это побуждения к благодарности? Это, как и прежде сказано, суть святые, ибо в них Церковь обрела просимое и получила то, о чем молится, – Царствие Небесное. А какой предмет прошений Церкви? Это еще не достигшие совершенства и имеющие нужду в ее молитве. И о Святых говорит она: еще приносим Ти словесную службу о иже в вере почивших Отцех, Праотцех, Патриарсех, Пророцех, Евангелистех, Апостолех, Исповедницех, воздержницех и о всяком дусе в вере скончавшемся, изрядно о Пресвятей, Пречистой, Преблагословенней, Славней Владычице нашей Богородице и Приснодеве Марии и потом перечисляет весь сонм Святых. Они-то составляют для Церкви побуждения благодарить Бога, за них приносит она словесную сию службу, как благодарность Богу, и преимущественно пред всеми другими за Блаженную Матерь Божию, как высшую всякой святости. Потому священник ни о чем не просит относительно их, а, скорее, молит их, чтобы они помогали ему своими молитвами: потому что творит за них, как сказано, не молитвенное, а благодарственное приношение Даров. После же сего он выражает и прошение и, перечисляя тех, о ком просит, молится даровать всем спасение и соответственное каждому благо; между прочим, говорит и следующее: еще приносим Ти словесную сию службу о вселенной и о святей соборней и апостольстей Церкви, о иже в честнем жительстве пребывающих, о правителях наших; и об этом молится.

Таким образом блаженный Иоанн, означая, что сия священная служба имеет две стороны: благодарственную и просительную, особо полагает тех, за кого благодарит, и особо тех, о ком молится. Но божественный Василий благодарение соединяет с прошением и это делает во всей литургии; так что ты найдешь, что почти все его молитвы имеют и ту, и другую силу. Так, он воспоминает Святых, которых перечисляет святой Иоанн, и в том же месте священнодействия, но неодинаковым образом, ибо, молясь, чтобы все сподобились причащения Тайн не в суд или во осуждение, прибавляет: «но да обрящем благодать со всеми святыми от века Тебе благоугодившими, праотцы, отцы, патриархи», и т. д.; потом – «изрядно о Пресвятей». Впрочем, и эти слова, хотя заключают в себе и прошение, выражают и благодарение, и проповедуют Бога, благодеющего человеческому роду; в них священник воспоминает прославленных. Им и освященных людей, говоря как бы так: даруй нам благодать, которую прежде даровал святым; освяти нас, как еще прежде освятил единородных с нами.

34. О том, как священник молится о Святых Дарах про себя и о чем повелевает молиться верным

Помолившись о том, что потребно всем, священник молится и за себя, чтобы от Даров получить и себе освящение. Какое освящение? Отпущение грехов, ибо это первое действие сих Даров. Откуда это видно? Из слов Господа, которые Он изрек апостолам, показав на хлеб: «сие есть Тело Мое, за вы ломимое, во оставление грехов», подобно как и на чашу. «Помяни, Господи, – говорит он, – и мое недостоинство, прости ми всякое согрешение вольное же и невольное, и да не моих ради грехов возбраниши благодати Святаго Духа от предлежащих Даров». Да подаст Святый Дух причащающимся сих Даров отпущение грехов. Благодать сия, говорит он, да не возбранится ради моих грехов от святых Даров, ибо благодать двояким образом действует в честных Дарах: один способ её – так как они ею освящаются; другой – так как чрез них она освящает нас. Первому способу действия благодати в Дарах никакие человеческие беззакония не могут препятствовать, но так как освящение их не есть дело добродетели человеческой, то и человеческие неправды нисколько не могут ему препятствовать. Но второй требует и нашего старания, а потому и встречает препятствие в нашем нерадении. Ибо благодать освящает нас чрез Дары, если найдет нас способными к освящению; если же встретит нас неприготовленными, то и не принесет никакой пользы, и причинит бесчисленный вред. Об этой благодати – будет ли то оставление только грехов или вместе с тем и другой дар, подаваемый людям, которые с чистой совестью вкушают эту священную вечерю, – священник молится, чтобы она не была возбранена от Даров, так как она может быть возбранена человеческой порочностью. Немного спустя он совершает эту молитву и вместе со всем народом.

Испросив всем единомыслие, дабы едиными усты и единем сердцем славить Бога, и тем, которые так расположены, возвестив милости великого Бога и Спаса нашего Иисуса Христа, вслед за тем он действительно повелевает молить Бога о том, о чем сам молился, призвав в ходатайство всех святых, ибо это значит помянуть всех святых – призывать их, помолиться им. И что же говорит? Помолимся Господу об освященных Дарех, не для того, чтобы они получили освящение, – потому и назвал их освященными, чтобы кто не подумал этого, – но чтобы они нам сообщили его, ибо это значат слова молитвы: «яко да Человеколюбец Бог, приемь я, возниспослет нам благодать». Помолимся, говорит, о Дарех, дабы они в нас стали действовать, дабы не были бессильны к сообщению этой благодати, подобно тому, как всесильное Тело Господа в то время, как Он обращался с людьми, в некоторых городах не могло совершать чудес по причине неверия их. Когда же таким образом он возгласит это к народу, то затем и сам по себе тайно молится, умоляя Бога о людях, дабы они с чистой совестью причастились страшных Тайн и насладились этой священной трапезы в прощение согрешений, в общение Духа Святого, в наследие Царствия, не в суд или во осуждение. Затем, испросив всем от Бога помощи и охранения, повелевает молиться о том, чтобы провести весь день совершенно, свято, мирно и безгрешно, имея хранителем Ангела мирна, верного наставника, – так как есть ангел лжи, которому не безопасно вверять себя. Молимся же мы об Ангеле-хранителе не для того, чтобы он в то время нам дарован был, ибо Ангел дан каждому верующему с самого начала, но для того, чтобы он действовал и совершал свое дело, сохранял нас и наставлял на правый путь и не отступал от нас, негодуя на грехи наши. Сверх того, священник заповедует просить оставления грехов и всего доброго и полезного душам нашим и мира миру, а притом и безопасности на будущее время, дабы в мире и покаянии провести остальное время жизни так, чтобы конец жизни был приличный христианам. Затем, испросив единения веры и причастия Святого Духа, повелевает предать Богу самих себя и друг друга и всю жизнь. А о том, что значит единение веры и причастие Святого Духа и для чего об этом здесь мы молимся, уже не раз и подробно сказано.

35. О Богопреданной молитве, и о преклонении глав, и о следующем за тем благодарении и прошении к Богу, и славословии

После того, как священник так наставит и отовсюду утвердит (верных) в добре, он молит Бога, чтобы они, как уже совершенные и соделавшиеся достойными Божественного сыноположения, сподобились с дерзновением молиться тою молитвою, в которой мы осмеливаемся называть Его Отцом. И, когда все вместе с ним помолятся этою молитвою, он заключает ее, возгласив в конце славословие Богу. Затем он испрашивает всем мир.

Но, напомнив им тою молитвою о высоком их рождении и назвав Бога Отцом, он потом повелевает признать Его и Господом и выразить пред Ним рабство, и приклонить Ему главы, и этим внешним видом исповедать рабство. И все приклоняют их, не только как по естеству Господу и Создателю и Богу, но и как не купленные рабы искупившему их Кровию Единородного (Сына), чрез которую Он приобрел нас Себе вдвойне рабами и в то же время соделал сынами, ибо одна и та же Кровь и усилила и увеличила наше рабство, и была причиною усыновления.

Когда же все приклонят главы, священник, воздав, сам про себя, благодарение Богу за создание всего, испрашивает всем полезного, причем воспоминает пред Ним и имя Единородного Сына, Его благодать и человеколюбие в надежде получить чрез то просимое, по Божественному обетованию Самого Спасителя, так как Он говорил: вся, елика аще просите от Отца во имя Мое, даст вам (Ін. 16:23).

Затем, присовокупив славословие вслух предстоящего народа, славит Пресвятую Троицу и, когда народ примет участие в славословии, снова обращается к самому себе и тайно, сам про себя, молится. Молясь же, призывает Самого Христа, Жертву, Священника, Хлеб, дабы Он сам чрез него преподал Себя рабам.

О том, что священник возглашает к народу, вознося святые дары, и о том, что в ответ ему возглашает народ

Затем он намеревается сам приступить и других пригласить к трапезе; но так как не всем без различия дозволяется причащаться таинств, то и он призывает не всех, но, взяв и показав животворящий хлеб, призывает к причастию тех, которые достойны причащаться его: Святая, говорит, святым.

Он как бы так говорит: вот хлеб жизни, который вы видите; спешите же причаститься, но не все, а только те, кто свят, потому что святое дозволяется только святым.

Святыми же называет здесь не совершенных только в добродетели, но и всех тех, которые стремятся к тому совершенству, хотя еще и не достигли его. И этим ничто не препятствует освящаться чрез Причащение Святых Таин и в этом отношении быть святыми, подобно тому, как и вся Церковь называется Святою, и блаженный апостол, пиша ко всему вообще народу, говорит: братие святая, звания небесного причастницы (Євр. 3:1). Они называются святыми ради Святого, с Которым они имеют общение и Которого Тела и Крови причащаются, ибо они – члены Тела Его, плоть от плоти Его и кость от костей Его.

Итак, пока мы бываем соединены с Ним и сохраняем связь, мы живем жизнию святою, извлекая чрез таинства освящение из Той главы и сердца. Когда же отделимся и отпадем от целости всесвятого Тела, тогда без пользы приемлем священные таинства, потому что жизнь не перейдет мертвым и отсеченным членам.

Что же отсекает эти члены от святого Тела? Греси ваши, сказано, разлучают между Мною и вами (Іс. 59:2).

Что же? Всякий грех делает человека мертвым? Нет, но только грех к смерти, почему он и называется грехом к смерти, так как, по словам блаженного Иоанна, есть грех и не к смерти (1Ін. 5:16).

Посему посвященным в таинства, если они не совершили таких грехов, которые отделяют от Христа и причиняют смерть, ничто не препятствует чрез Причащение таинств быть участниками освящения и на деле, и по имени, так как они еще члены живые и соединены со Главою.

Посему и на возглас священника: Святая святым верные в ответ возглашают: един свят, Господь – Иисус Христос в славу Отца, так как никто, сам от себя, не имеет освящения, и оно не дело человеческой добродетели, но все – от Него и чрез Него.

И как тогда, когда многие зеркала бывают положены на солнце, все они сияют и испускают лучи так, что кажется, будто видишь много солнц, и, однако ж, на самом деле, во всех их отражается одно солнце, так и Единый Святый, изливаясь в верных, хотя является во многих душах и показывает многих святыми, тем не менее, Один только свят, и притом свят в славу Отца. Ибо Бога никто не прославил приличною Ему славою, почему Он и говорил, укоряя иудеев: если Я бог, то где слава Моя? Hо Один Единородный воздал Ему подобающую славу, отчего и говорил, приближаясь к страданию: Аз прославих Тя на земли (Ін. 17:4).

Как же Он прославил? Не иначе, как показав людям Его освящение, – явившись святым, как свят Сам Отец. Ибо представим ли мы Бога Отцом Сего Святого, – светлость Сына есть слава Отца; или предстанем Богом по человечеству (Спасителя), – достоинство или добродетель создания есть, конечно, слава Создателя.

Что означает теплая вода, вливаемая в Тайны

Созвав таким образом верных к священной вечери, иерей сам первый причащается ей, вместе со всеми имеющими одинаковую с ним степень и со всеми служащими алтарю; но наперед вливает в потир теплую воду для означения сошествия Святого Духа на Церковь.

Тогда Дух нисшел по окончании домостроительства Спасителева, а теперь нисходит по принесении жертвы и по освящении даров на тех, кто достойно причащается их.

Так как в священном таинстве Евхаристии все домостроительство Христово изображается на хлебе, как на доске, ибо мы как бы в образе созерцаем Христа и младенцем, и ведомым на смерть, и распинаемым, и в ребро прободаемым, а потом видим и самый этот хлеб проложенным в то всесвятое Тело, которое действительно все сие потерпело и воскресло, и вознеслось, и сидит одесную Отца, то надлежало, чтобы после всего этого означена была и цель, для которой все сие сделано, дабы всецелое было совершение таинства, чрез приложение конца ко всему делу домостроительства нашего спасения.

Ибо какой плод и конец Христовых страданий, учения и дел? Если рассматривать их по отношению к нам, то не иной, как сошествие Святого Духа на Церковь.

Посему после того надлежало означить и это (сошествие). И оно действительно означается вливанием теплой воды в Тайны, ибо эта вода, будучи в то же время и водою, и причастною огня, означает Духа Святого, Который называется и водою (Ін. 7:38), и как огонь явился в то время, когда нисшел на учеников Христовых. И это время (когда вливается вода) означает то время, ибо тогда Дух нисшел по исполнении всего, относящегося к Христу, и теперь эта вода вливается по совершении даров.

А Тайны означают и Церковь, т. к. оно есть тело Христово и уди отчасти (1Кор. 12:27). Тогда она прияла Духа Святого по вознесении Христа на небо, а ныне приемлет дар Святого Духа по восприятии даров в пренебесный жертвенник, т.к. восприявший их Бог взамен их, как сказано выше, ниспосылает Его нам, ибо один и тот же Ходатай и тогда, и ныне, и один и тот же Дух.

О том, каким образом Тайны означают Церковь

А Церковь указуется Тайнами не как символами, но как сердцем указуются члены, как корнем дерева – отрасли и, как сказал Господь, как виноградною лозою – ветви, ибо здесь не одинаковость только имени и не сходство подобия, но тождество дела, так как Тайны суть Тело и Кровь Христа.

Для Церкви Христовой они – истинная пища и питие, и, причащаясь их, она не превращает их в человеческое тело, как какую-нибудь другую пищу, но сама превращается в них, потому что лучшее пересиливает худшее.

Так и железо, сообщившись с огнем, само становится огнем, а не огонь делает железом.

И как в раскаленном железе мы обыкновенно видим не железо, но огонь, оттого, что свойства железа совершенно закрываются огнем, так если бы кто мог увидеть и Церковь Христову в том самом виде, как она соединена со Христом и участвует в плоти Его, то увидел бы ее не чем другим, как только Телом Господним.

По этой-то причине Павел пишет: вы есте тело Христово и уди отчасти (1Кор. 12:27). Не для того, чтобы означить попечения Христа о нас, Его пестунство и руководство и наше Ему подчинение, Павел назвал Его Главою, а нас – телом, подобно тому, как и мы, выражаясь усиленно, называем родных или друзей сынами, но для выражения именно того, что говорил, именно – что верные чрез сию кровь уже живут жизнию во Христе, истинно соединены с тою Главою и облечены сим Телом.

Посему нет ничего неестественного в том, что здесь Тайнами означается Церковь.

О приглашение верных к Причащению и о том, что возглашают верные при явлении даров

Когда священник причаститься святыни, он обращается к народу и, показав святые (дары), зовет желающих причаститься и повелевает приступить со страхом Божиим и верою, дабы они не пренебрегали (таинством) ради того, что мы видим нем, и не сомневались в нем потому, что то, во что веруем, превосходит наше разумение, но, сознавая достоинство святых даров, – так как они доставляют причастникам жизнь вечную, – с верою приступали к ним.

А верные, выражая благоговение и веру, и покланяются, и благословляют, и прославляют, как Бога, Иисуса, Которого представляют в дарах, и, чтобы сделать славословие торжественнее, составляют его из пророческих слов: Благословен Грядый во имя Господне! Бог Господь, и явися нам.

Я пришел, говорит (Господь), во имя Отца Моего, и не приемлете Меня; если кто придет в свое имя, того приемлете. Прославлять Отца – вот знак истинного Владыки, вот знак Единородного; а самомнение и отступление (от Отца) – знак беглого раба.

Зная это и разумея отличие доброго пастыря от волка, пророк издревле благословляет Грядущего во имя Господа, называя Господом Отца, и в то же время Самого явившегося именует Богом.

Этими же словами благословляют и верные ныне грядущего и являющегося им Христа.

О молитве, которую возглашает священник о верных после их Причащения

Потом причастникам Таин священник испрашивает у Бога спасения и благословения.

Какою же молитвою? Спаси, Боже, люди Твоя и благослови достояние Твое. И это слова пророка (Пс. 27:9).

Подобным образом тот же пророк говорит и в другом месте от лица Бога к Сыну: дам Ти языки достояние Твое, и одержание Твое концы земли (Пс. 2:8). Ибо что Сын, как Бог, имеет от начала, то, как человек, наследовал впоследствии.

Почему же, – когда Он есть и Создатель наш, – священник не говорит: благослови дела Твои, которых Ты Сам Творец, но: достояние Твое? Дабы лучше умолить Его чрез напоминание о той нищете, которою Он из-за нас обнищал. О тех, говорит, молю, из-за которых Ты потерпел быть в числе рабов, и принять заповедь, и стоять наряду с приемлющими, между тем как Ты все имеешь, и назваться наследником, тогда как ничего нельзя прибавить к Твоему владению.

С другой стороны, напоминание о более совершенном присвоении нас Богом сильнее располагает Его к милосердию. А присвоение по наследию гораздо совершеннее, чем присвоение по созданию, и (Господь) гораздо лучше стяжал нас по наследию, чем прежде имел по созданию. По созданию Он владел только естеством человеческим, а по наследию соделался Владыкою разума и воли, что и составляет истинное господство над людьми, а то общо нам с существами бессловесными и неодушевленными, так как по естеству все подвластно Богу, как создание – Создателю. Как же по наследию соделался Он Владыкою разума и воли? Это потому, что, когда Он нисшел на землю и был распят и воскрес, мы покорили Ему свой разум и волю: разум, так как признали Его истинным Богом и Создателем всей твари, волю, так как возлюбили Его и Его владычество и с радостию донесли на раменах иго Его.

Так совершенно Бог приял человеков, так истинно стяжал их! Этого стяжания издревле желал пророк Исаия и потому говорил: Господи Боже наш, стяжи нас (Іс. 26:13). Это достояние, о котором говорится, что его приял Единородный от Отца.

Такова-то эта молитва.

О следующем затем благодарении и славословии

Здесь заключается все священнодействие и оканчивается таинство Божественной Евхаристии, ибо теперь дары уже освящены и освятили иерея и весь священный лик, а чрез них совершили и освятили и остальное собрание Церкви. Посему и сам священник, и окружающие его верные обращаются теперь к благодарению и славословию Бога.

Священник говорит: благословен Бог всегда, ныне и присно, и во веки веков, аминь, а народ поет хвалебную песнь, заимствуя ее из слов пророческих: да исполнятся уста наша хваления Твоего, Господи, яко да воспоем славу Твою (Пс. 70:8). Не можем мы, Господи, говорят (верные), даже и песнь принести Тебе за те блага, которых Ты нас сподобил, но Ты даруй и это. Каким образом? Исполнив уста наши хвалы. Как даешь Ты молитву молящимся, дабы мы знали, о чем и как нужно просить, так и для прославления Твоего даруй силу устам нашим.

Затем – просят о том, чтобы при содействии Его помощи сохранить в целости освящение, которое они приняли, и не изменить благодати и не погубить дара. Сохрани нас в Твоей святыни – нас, что делающих? (Ибо нужно и с нашей стороны содействие): весь день поучающихся правде Твоей. Правдою (здесь) называют созерцаемую в молитвах премудрость и человеколюбие Божие, как это объяснил Павел: не стыжусь, говорит он, благовествования Божия, ибо в нем открывается правда Божия во всех и на всех верующих (Рим. 3:22). Размышление об этой правде может сохранить в нас освящение, ибо оно и веру в Бога умножает, и любовь возжигает, и не позволяет ничему худому войти в душу. Следовательно, не напрасно мы выше сказали, что без соответствующих таинствам помыслов невозможно быть и пребывать в нас освящению.

Об усопших, именно о том, освящаются ли они от даров трапезы, подобно живым

Необходимо сверх сказанного исследовать и это.

Известно, что Божественное и священное таинство освящает двояким образом: во-первых, чрез ходатайство, так как приносимые дары тем самым, что приносятся, освящают приносящих и тех, за кого приносят, и умилостивляют в отношении к ним Бога; во-вторых, чрез Причащение, потому что они бывают для нас истинною, по слову Господа, пищею и питием.

Из этих способов первый общ и живым, и умершим, ибо и за тех, и за других жертва приносится; а второй доступен одним живым, потому что мертвые не могут уже есть и пить.

Что же? Поэтому умершие и не освящаются этим освящением от Причащения и в этом отношении имеют менее живых? Нет, ибо и им Христос преподает Самого Себя так, как Сам знает. А чтобы это было видно, рассмотрим, от чего зависит освящение и не имеют ли того и души умерших, подобно живым.

От чего же зависит освящение: от того ли, что мы имеем тело, что приходим ногами к трапезе, что берем руками святые (дары), что принимаем их устами, что едим и пьем?

Нет, ибо многие, у которых все это было и которые таким образом приступали к таинствам, не получили от того никакой пользы и отошли, подвергшись большему злу.

Так что же бывает причиною освящения для освящаемых? И чего требует от нас Христос? Это – чистота души, любовь к Богу, вера, желание таинства, ревность к Причащению, горячее усердие и то, чтобы мы приходили с жаждою.

Вот чем приобретается это освящение и что необходимо иметь тем, которые приходят соделаться причастниками Христа, без чего невозможно (освящение).

Но все это не относится до тела, а зависит от одной души. Следовательно, ничто не препятствует, чтобы и души умерших могли иметь это, подобно живым.

Посему, если души имеют готовность и расположенность к таинству, а Господь, Который освятил и совершил (его), всегда желает освящать и хочет всякий раз преподавать Самого Себя, то что может воспрепятствовать приобщению? Очевидно, ничто. В таком случае, скажет кто-нибудь, если кто и из живых будет иметь в душе те добрые качества, о которых мы сказали, то хотя бы и не приступал к таинствам, тем не менее, получит от них освящение? Не всякий, но только тот, кто, подобно душам умерших, не может приступить к ним телесно, каковы были скитавшиеся в пустынях, в горах, вертепах и расселинах земных, которым невозможно было видеть жертвенник и священника. Этих людей Сам Христос, очевидно, освящал сим освящением. Из чего это видно? Из того, что они имели жизнь в себе, а они не имели бы, если бы не приобщались сего таинства, ибо Сам Христос сказал: аще не снесте плоти Сына человеческого и не пиете крови Его, живота не имате в себе (Ін. 6:53), и в ознаменование этого ко многим из сих святых посылал ангелов с дарами.

Если же кто может, но не станет приступать к трапезе, тому совершенно невозможно получить освящение, не потому, что он просто не приступает, но потому, что может, но не приступает и чрез то показывает, что в его душе нет тех добрых качеств, какие нужны для таинств.

Какое, в самом деле, усердие и желание приступать к трапезе у того, кто легко может приступить к ней и не хочет? Какая вера в Бога у того, кто не боится содержащейся в словах Господа угрозы всем, презирающим эту вечерю? И как можно поверить любви того, кто, имея возможность взять, не берет?

Почему нет ничего необыкновенного в том, что Христос отрешившимся от тела душам, которых не мог обвинить ни в одном из подобных недостатков, преподает эту трапезу.

Необыкновенно и чудно то, что человек тленный яст тело нетленное, а что душа – существо бессмертное – приобщается соответственнейшим ей образом того, что бессмертно. Что в этом удивительного? Если же (Господь) по неизреченному человеколюбию и по непостижимой премудрости нашел, как осуществить то, что необыкновенно и чудно, то как не поверить, что Он совершает то, что вероятно и естественно?

О том, что освящение главным образом сообщается душе причащающегося

Ведь и у тех, которые живут еще в теле, дар, хотя сообщается чрез тело, но первоначально входит в существо души и чрез душу переходит на тело. Вот на это и указывает блаженный апостол, когда говорит: прилепляяйся Господеви един дух есть (1Кор. 6:17), так как главным образом в душе бывает это единение и сопряжение. Ибо там собственно человек; там и освящение от добродетелей и от человеческого старания; там и то, что грешит и что имеет нужду в исцелении дарами.

Что же касается тела, то в нем все бывает от души. И как от злых помыслов, исходящих от сердца, оскверняется оно, так оттуда же и освящение ему, освящение как от добродетели, так и от таинств. А иногда случаются и телесные болезни, которых причина заключается в злонравии души. Чтобы показать это, Спаситель восставил тело от болезни тем, что исцелил душу больного, то есть разрешил ее от грехов.

Итак, если даже и для принятия освящения душа не нуждается в теле, а, напротив, тело – в душе, то какое преимущество от таинства имеют души, соединенные с телом, в сравнении с теми, которые освободились от него? То, что они видят священника и от него приемлют дары? Но и те имеют вечного Иерея, Который бывает для них всем этим. Который преподает причастие и из живых тем, кто истинно приемлет. Ибо не все, кому преподает священник, истинно причащаются, но, несомненно, одни те, кому подает Сам Христос. Священник преподает всем, вообще приступающим, а Христос – достойным причастия.

Отсюда явно, что совершающий души таинством и освящающий и живых, и умерших есть Один только Сам Спаситель.

А из всего сказанного становится очевидным, что все, что только относится к этому священному действию, общо и живым и умершим, ибо и то, что бывает причиною освящения, заключаясь в добрых качествах души, свойственно и тем, и другим, и то, чем главным образом и собственно приемлется освящение, (у них) одно и то же, и освящающий иерей один и тот же.

Одного только, что есть у живущих в теле, нет у отшедших, именно того, что (между живыми) есть и недостойные.

Такие, по-видимому, освящаются, так как приемлют устами дары, а там невозможно и приступить тому, кто не приготовлено одним достойным предоставляется приобщение.

Но это и не прибавляет ничего к освящению живых, а, напротив, подвергает крайнему наказанию и потому далеко не составляет преимущества живых.

Сверх того, и из следующего соображения становится очевидным, что для тех душ не только возможно и беспрепятственно, но и необходимо нужно Причащение святых даров. Если бы и другое что доставляло тем душам радость и покой, то это было бы для достойных наградою за непорочность, и им не была бы необходимо нужна сия трапеза.

Но между тем всякое наслаждение и блаженство – назовем ли мы рай, или лоно Авраама, или место, свободное от всякой скорби и болезни, место светлое, злачное и прохладное, или самое царство – (все это) доставляет находящимся там не другое что, как сия чаша и сей хлеб. Ибо это – (наш) Ходатай и Предтеча за нас во святая, Который один приводит к Отцу, один – Солнце душ, Который ныне так является и сообщает Себя, как Сам восхотел, узником плоти, а тогда узрится и даст Себя в причастие без покровов, когда узрим Его, как говорит (Писание), якоже есть (1Кор. 13:12), когда соберет (праведников), как труп собирает орлов, когда препояшется и заставит возлечь их, придет и послужит им, когда воссияет на облаках, и чрез Него просияют праведники, как солнце.

Кто не соединен с Ним, как обыкновенно соединяет (святая) трапеза, тем совершенно невозможно достигнуть покоя или получить какое-либо благо – великое или малое.

О ходатайстве Христа

Он есть Ходатай, чрез Которого все блага нам дарованы от Бога, или лучше, всегда даруются. Ибо не однажды только Он за нас ходатайствовал и не отступил после того, как предоставил нам все, о чем ходатайствовал, но всегда ходатайствует; не словами и прошениями, как поступают обыкновенные ходатаи, но делом.

Какое же это дело? То, что Он соединяет (нас) с Самим Собою и чрез Себя сообщает Свою благодать каждому по его достоинству и по мере чистоты. И как свет чрез себя доставляет возможность видеть видящим, и те, у кого не будет света, не будут и видеть, так и душам необходимо быть в постоянном общении со Христом, если они хотят вполне жить и покоиться. Ибо и глаз без света не может видеть, и душам без Христа невозможно иметь истинную жизнь и мир, так как Он один примиряет с Богом, производит тот мир, без которого нет истинной надежды врагам Божиим участвовать в каких-либо благах Божиих.

Следовательно, кто или сначала не соединился со Христом, или, соединившись, не пребыл в единении, тот еще враг (Божий) и чужд Божественных благ.

Ибо что примирило Бога с естеством человеческим? Конечно, то, что Он увидел Своего Возлюбленного Сына человеком.

Так, Он примиряется и с каждым человеком, который облекается во образ Единородного, носит тело Его и является единым духом с Ним. А без этого каждый сам по себе есть человек ветхий, ненавистный Богу, не имеющий ничего с Ним общего.

Посему, если надобно веровать, что души получают покой от молитв священников и от приношения святых даров, то наперед нужно верить и тому, что это бывает тем именно способом, каким одним возможно человеку получить покой. А какой это способ, уже сказано: это – примириться с Богом и не быть Его врагом.

Как же это сделать? Нужно соединиться с Богом и соделаться единым духом с Возлюбленным; о Котором Одном благоволил Отец. А это дело святой трапезы, которая, как видно из сказанного, обща равно и живым, и умершим.

О том, что освящение усопших совершенное

Впрочем, по отношению к освящению души, свободные от тела имеют некоторое преимущество пред живущими в теле.

Именно они очищаются и получают оставление грехов, по молитвам священников и по ходатайству даров, ничуть не меньше живых, но они нисколько не грешат и не прилагают новых преступлений к прежним, как бывает с большею частью живых, а только или совсем освобождаются от всякой виновности, или, по крайней мере, постоянно уменьшают тяжесть грехов и, таким образом, к Причащению Спасителя бывают готовее и способнее не только большей части живущих в теле, но и самих себя, если бы были в теле.

Да уже и то одно, что они свободны от тела, делает их гораздо способнее к Причащению таинств, чем, сколько возможно было, когда они были облечены телом.

Так как на небе много различных обителей, дабы всякая мера добродетели была награждена и ничто не осталось без возмездия от праведного и человеколюбивого Судии, то, как достойные величайших наград, и совершенные, и наследники полного блаженства, например, Павел и подобные ему, чище наслаждаются этим блаженством, когда разрешились от тела, чем когда находились в настоящей жизни, так и тем, которым предназначен обыкновенный покой, естественно, лучше наслаждаться им по отшествии отсюда, чем при жизни в теле.

А уже показано, что всякий покой душ и всякая награда за добродетель – и великая и малая – есть не что иное, как сей хлеб и сия чаша, которых равно причащается и род живых, и род мертвых, каждый соответственным себе способом. Потому-то Господь наслаждение святых в будущем веке назвал вечерею, дабы показать, что там нет ничего более сей трапезы.

Таким образом, Божественное священнодействие Евхаристии бывает и об отшедших так же, как и о живых.

И как эти последние освящаются, как сказано, двояким образом, так двояким же образом освящаются и те, и переселившиеся имеют в этом отношении ничуть не меньше живых, но некоторым образом даже больше.

О том, каким образом сии дары всегда бывают приемлемы Богом

Теперь по порядку и это рассмотрим.

Что от сего таинства освящаются все верные, – это видно из сказанного; но всегда ли это стоит исследовать?

Так как это священнодействие есть приношение даров, а дары не всегда бывают приемлемы Богом, но иногда, по злобе приносящих, бывают и ненавистны и отвергаются, как на это есть много доказательств и у древних, и у живущих под благодатию, то исследуем, не случается ли иногда, что и эти дары напрасно священнодействуются, потому что не освящаются по обетованию таинства, как дары, не угодные Богу, так как не всегда приносятся людьми добрыми, но иногда и злыми.

А что Бог отвращается и этих даров, когда приносящий нечестив, видно из того, что так поступает Церковь. За кем она знает грехи смертные, тем не дозволяет приносить сих даров и, если они осмелятся (принести), не принимает и отгоняет их вместе с дарами.

Но как не всех таких хорошо знает Церковь, но многие неизвестны ей и дары их приемлет Божественная трапеза, то что нужно думать об этих дарах? Ужели Бог не приемлет их, и они бывают чужды всякого освящения?

Но если с этим согласиться, то становится неизвестным, когда дары бывают святы, так как свойства приносящих большею частию для нас сомнительны или совсем неизвестны, и, в таком случае, верные, сомневаясь и приступая к таинствам без веры, по необходимости, не получают от них никакой пользы.

Что же нужно сказать на это? То, что приношение даров бывает двоякое: одно от того, кто от себя приносит их в руки священников, другое от Церкви Богу.

Первое приношение, когда приносящий порочен, суетно и не приносит никакой пользы приносящему, потому что он порочен, ибо приносимые дары не сами по себе мерзки пред Богом, так как всякое создание Божие хорошо.

А второму приношению, бывающему от людей добрых, ради славы Божией и святых, ради спасения вселенной и ради всякого вообще справедливого прошения, ничто не препятствует быть благоприятным.

Никакая скверна не переходит на дары от рук того, кто вначале принес их, но они остаются чистыми и, будучи возносимы людьми чистыми, и освящаются, и освящают приступающих. Ибо ни в чем неразумном или неодушевленном не может заключаться какая-либо нечистота греха: грех есть болезнь свободы, и одним лишь существам разумным свойственно оскверняться грехом.

Что же? Если всегда чисты дары, приносимые людьми порочными, то почему закон Церкви не принимает их? Для того, чтобы вразумить приносящих, дабы они знали, какой великий гнев Божий грозит им, если Господь отвращается и ненавидит и Свои создания, которые ни в чем не виновны и, зная это, убоялись и исправили свою жизнь. Самые же дары не подвергаются осуждению ни в каком недостатке, и потому ничто не препятствует, чтобы они были приняты и освящались, когда второе приношение совершается людьми добрыми.

Но ведь не все, скажет кто-нибудь, приносящие священники – люди добрые, но некоторые страдают и болезни крайней порочности, а это опять приводит нас к прежнему недоумению.

Ибо когда случится, что те и другие приносители ненавистны Богу (а это случается), то откуда явится в дарах возможность быть приятными и угодными Богу, и святыми, и освящающими? Ниоткуда. Напротив, тогда они подлинно неугодны, Во всяком же случае, о них бывает сомнение, потому что мы не уверены в свойствах людей, которые их приносят и священнодействуют. Никто, говорит Писание, с несомненностию не знает того, что в человеке, кроме живущего в нем духа.

Таким образом, неверия и сомнения касательно таинства – много, а уверенности – никакой, и Причащение святых даров не принесет верным никакой пользы, потому что они причащаются без веры.

Так, пожалуй, скажет и будет недоумевать тот, кто думает, что сам священник есть властелин приношения сих даров.

Но это несправедливо: напротив, чем, собственно, совершается приношение их – это есть освящающая благодать, так как они тогда бывают принесены, когда освящены. А тот, кто всякий раз священнодействует, есть служитель этой благодати. Ибо он ничего не привносит от себя и не имеет что-либо сделать или сказать по своему суду и размышлению, но только то, что приял, будет ли то дело или слово, или действие, воздает Богу, принося так, как ему заповедано.

И, таким образом, дары, будучи всегда приносимы так, как угодно Богу, естественно, бывают приятны Ему, и всегда Им приемлются. Ибо что за важность в том, что приносящий сам по себе порочен? Ведь его порочность ничего не прилагает к дарам и не делает приношение худшим, точно так же как и лекарству не мешает быть спасительным то, что его составил человек простой и нисколько не знакомый с врачебным искусством, если только он составил его так, как приказал врач, и из всех тех снадобий, которые тот дал ему. Лекарство не сделается бездейственным от незнания потрудившегося над его составлением, но будет целительно по искусству сообщившего состав его, ибо от незнания служителя оно ничего не приняло, а от искусства врача получило весь свой состав.

Так и здесь: все совершает благодать, священник есть только служитель, имеющий и самое служительство не от себя, потому что и это у него от благодати; священство – это только служебная сила для священнодействий.

Таким образом, из сказанного видно, что сии дары освящают всех верных и всегда, т. к. всегда приемлются Богом.

О том, к какой мере приемлются

Теперь следует рассмотреть и то, в какой мере они приемлются.

Что же значит и у людей выражение, употребляемое о даре: приемлется? Что люди делают с дарами, когда говорится, что они приемлют их? Ужели так говорится потому, что мы берем их руками и кладем за пазуху? Нет, ибо есть многое, чего тем, которые получают, нельзя ни пить, ни взять; например, если даруемое будет поле или дом, или что-нибудь подобное. Так что же бы значило выражение: принимать по отношению ко всем дарам? Признание своею собственностью, усвоение себе, – вот что называется принятием. А Бог так усвояет Себе сии дары, что делает их Телом и Кровью Единородного. Если же нельзя и представить себе ничего, равного такому усвоению, то невозможно и определить, в какой мере (сии дары) приемлются.

Кроме того, и из воздаяния бывает видно, как приемлется дар тем, кто принял его. Какое же здесь воздаяние? Опять самое Тело Христа и Кровь, ибо, принимая от нас хлеб и вино, Бог воздает нам Самого Сына.

Но откуда, скажешь, видно, что Бог дает нам это как дар вместо приносимых Ему даров? Из того, что Сам, облеченный в это, говорит, обращаясь к нам: приимите. Это указывает на дар. Этим словом означается и дарующий, и приемлющий, и даруемое.

Можно что-нибудь получить и иначе, как залог, которым нельзя пользоваться получившему. Но, чтобы ты не подумал этого, а знал, что (даруемое) тебе принадлежит, (Господь) повелел и пользоваться им, говоря: ядите.

Так-то и в такой высокой мере угодны Богу сии дары. Поэтому они всегда освящают души всех христиан, и живых, и умерших, души несовершенные, которые еще нуждаются в освящении. Ибо совершенные святые, стоящие с ангелами и уже причисленные к небесной иерархии, более не нуждаются в иерархии земной.

О том, в каком смысле мы и святых чтим сими дарами

Вслед за тем (что нами сказано), естественно исследовать это. В самом деле, если сии святые дары посвящаются Богу, а освящают имеющих нужду в освящении, то для чего и тех, которые уже освящены и вполне совершенны, мы, по нашей вере, чтим этим дароприношением и когда, прося о чем-либо, призываем их на помощь, обещаем служение сих даров, как будто бы хотим или им принести дары или за них, дабы они сделались совершеннее? Это потому, что есть и другой способ сего дароприношения, отличный от того, о котором я сказал прежде, по которому дары сии бывают и дарами святых, когда они приносятся Богу, как дары благодарственные за ту славу, которою Он прославил их, и за то совершенство, которого их сподобил. Ибо хотя они – дары Божии, так как Богу посвящаются, но бывают и дарами нуждающихся в помощи верных, потому что помогают им, и дарами святых, потому что ради их посвящаются Богу.

Что дается ради меня, то, кем бы ни было принято, получаю я, ибо не все, что кем-либо дается нам, мы принимаем своими руками, но и руками друзей, и своих домашних, и вообще всех тех, кому дарящий дарит, чтобы доставить удовольствие нам.

Посему и Господь, несмотря на то, что подаяние принимают бедные, говорит, что Он Сам принимает, так как подающие подают ради Его.

Так и святые принимают сии дары, потому что ради них дары посвящаются Богу, ибо, как из любви ко Христу бывает то, так и из любви ко святым – это.

Действительно, так как мы очень любим их, то их блага считаем своими и радуемся вместе с ними их благополучию, так, как бы и сами участвовали в тех благах. А радуясь так о дарах, которые подаются им от Господа, мы благодарим Давшего и приносим Ему благодарственные дары.

Но не потому только святые приемлют дары, что из любви к ним бывает дароприношение, но и потому, что для них крайне приятно и усладительно то самое, что чрез них Бог приемлет благодарение и прославляется.

Ибо как величайший грех людей порочных состоит в том, что чрез них имя Божие хулится, так великую добродетель святых, добродетель крайне вожделенную для них, составляет то, что чрез них Бог прославляется. Это было непрерывным их подвигом и при жизни в теле; в этом и по преселении на небо – постоянное их занятие, и наслаждение, и верх того блаженства.

Если в то время, когда они только надеялись получить блага, они непрестанно о всем благодарили Бога и все делали во славу Божию, то какими, нужно думать, сделались они в этом отношении тогда, когда, с одной стороны, признательность их несравненно больше, потому что они сделались совершенными во всякой добродетели, а с другой – они уже не надеются только получить блага, но на самом деле испытывают щедрость Господа, когда видят, из чего и чем они сделались: из существ перстных – солнцами, из рабов презренных – сынами достопочтенными и наследниками Царства Небесного, из виновных – могущими и других избавлять от вины своим дерзновением пред Судиею?

Поэтому и никогда не могут они насытиться прославлением Бога, и не считают себя одних довольными для благодарения, но хотят иметь себе споспешниками в этом прославлении всех – и ангелов, и человеков, дабы, чрез умножение числа славословящих, тем лучше уплатить свой долг – благодарность Богу.

Свидетели этому Азария и бывшие с ним святые отроки, которые победили силу огня, получив от Бога эту благодать. Когда им нужно было за свое чудное спасение воздать благодарность Спасителю и прославить Его, они не удовольствовались тем, чтобы самим только прославить Его, и не сочли своего голоса достаточным, но призывали (к славословию) вместе с собою и ангелов, и все роды людей, и самое небо, и солнце, и звезды, и землю, на горы, и все неразумные и неодушевленные существа, и вообще всю тварь. Так велико у святых желание прославлять Бога и тогда, когда они живут еще в теле, и еще гораздо большее – по освобождении от тела.

Посему если кто, вспомнив о них и об их чести, и блаженстве, и славе, будет прославлять увенчавшего их Бога, тот доставит им радость выше всех радостей, и особенно если будет прославлять не одними только словами, но и приношением благодарственных даров, – тех даров, которые так угодны Богу и ценятся ценою самою высокою. В этом случае, как Сам Спаситель, милости на приемля сии дары и ценя их выше всякого законного служения, взамен дает нам Свое Тело и Кровь, так и святые, радуясь о тех дарах, которыми мы думаем почтить их, как не радуются ни о чем другом, вполне отдают себя на служение нам во всем том, что полезно нам, так как во всем подражают своему Владыке.

Против тех, которые говорят, что бывающее на литургии воспоминание святых есть священническая за них молитва Богу

Но здесь некоторые впали в заблуждение, почитая воспоминание святых не благодарением, но молитвою за них Богу.

Не знаю, что им подало повод к такому образу мыслей, потому что думать так несообразно ни с самым делом, ни с словами священнодействия. И что действительно существо дела далеко не допускает этого, видно из следующего.

Если Церковь молится за святых, то, конечно, молится так же, как обыкновенно молится везде. Чего же она испрашивает усопшим? Оставления грехов, наследия Царства, упокоения в лоне Авраама вместе с достигшими совершенства святыми. Вот молитва Церкви, кроме этого не найдешь ничего, чего бы она испрашивала преставившимся.

Этим ограничивается наша ходатайственная молитва Богу, ибо не обо всем, чего бы только кто ни пожелал, можно и молиться, но и здесь есть закон и предел, которого нельзя преступать. О чесом бо помолимся, говорит (апостол), якоже подобает, не вемы, но Сам Дух ходатайствует о нас (Рим. 8:26), то есть, как предали учители Церкви, научает нас, о чем должно молиться.

Итак, рассмотри, есть ли во всех священнодействиях и священнословиях что-нибудь сверх сказанного, о чем бы молилась Церковь, и не найдешь ничего.

Следовательно, (молясь за святых, священники) будут испрашивать неповинным отпущения грехов, как будто бы они были еще виновны и подлежали суду; будут испрашивать святым, как еще не освященным, упокоения со святыми; будут испрашивать совершения совершенным, как еще не достигшим совершенства.

А таким образом они по необходимости погрешают в одном из двух: или, признавая блаженство и совершенство святых, они добровольно хотят пустословить пред Богом и сплетать напрасную о них молитву, что скорее свойственно людям, смеющимся над предметами божественными, чем священникам; или, совершая молитвы серьезно, с мыслью принести чрез них пользу святым, они отвергают славу святых, а это значит хулить не только их, но и Самого Бога, как будто не исполнившего обетований, так как Он обещал прославить их и даровать им Царство.

Лучше же сказать – и то, и другое есть явная хула: одно потому, что совершенно отвергают блаженство святых, а другое потому, что поступают так, как отвергающие, ибо кого признают блаженными, как причисленных к части сынов, и как наследников самого Царства, тех самых чрез то, что хотят подобным образом молиться за них, явно ставят наравне с не заслужившими награды, с не удостоенными чести и с виновными.

Так то по самому существу дела оказывается нелепым, если кто думает, что бывающее от Церкви приношение Бога за святых есть приношение ходатайственное.

Теперь посмотрим и на самые слова. Еще приносим Ти словесную сию службу о иже в вере почивших праотцех, патриарсех, пророцех, апостолех, проповедницех, евангелистех, мученицех, исповедницех, воздержницех, и о всяком дусе, в вере скончавшемся; изрядно о Пресвятей, Пречистей, Преблагословенней, Славней Владычице нашей Богородице и Приснодеве Марии; о святом Иоанне пророце, Крестителе и Предтече, о святых и всехвальных апостолах, и о всех святых, их же молитвами посети нас, Боже. И помяни всех усопших в надежде воскресения и жизни вечныя. В этих словах не содержится никакой молитвы Богу о святых, и священник не испрашивает им ничего, о чем обыкновенно молится.

Поминая других усопших – верных, он тотчас присовокупляет молитву за них; упокой их, говорит, идеже присещает свет Лица Твоего; а по отношению ко святым поступает совсем иначе. Не за них он ходатайствует, а, напротив, их поставляет ходатаями, ибо, назвав и перечислив святых, присовокупляет: их же молитвами посети нас, Боже.

Но что особенно показывает, что в этих словах заключается не моление и молитва, но благодарение за святых, это то, что здесь, в списке святых, помещается и Божия Матерь, а Она не была бы помещена, если бы этот лик имел нужду в каком-либо ходатайстве, потому что Она выше всякого ходатайства не только иерархии человеческой, но и ангельской, как несравненно Святейшая и самих горних умов.

Но ведь Христос, скажешь, совершает это священнодействие, что же удивительного, если Он и ходатайствует и о святых, и о Самой Матери? Но для этого нет никакого основания, потому что не таков способ ходатайства Христа. Христос соделался ходатаем Бога и человеков, но не чрез какие-либо слова и молитвы, а чрез Самого Себя, так как, будучи Богом и соделавшись человеком, соединил Бога с человеками, поставив Самого Себя в предел, где входят в общение то и другое естество (Божеское и человеческое). Думать же о Нем, что Он непрестанно ходатайствует чрез молитвы священнодействия, – это всевозможная хула и нелепость.

В самом деле, хотя Он Сам совершает священнодействие, но не все, что там бывает и говорится, следует приписывать Ему.

Что составляет сущность и цель тайноводства, то есть освящение даров и освящение верных, то совершает Он один, а молитвы об этом, и прошения, и моления – дело священника. Ибо то свойственно Владыке, а это – рабу, Один молится, а другой исполняет молитвы; Спаситель дарует, а священник благодарит за дарованное; священник приносит, а Спаситель приемлет дары. Приносит, конечно, и Господь, но – Самого Себя Отцу и эти дары, когда они становятся Им Самим, когда преложены в Его Тело и Кровь. И как Он Самого Себя приносит, поэтому говорится, что Он есть и приносяй, и приносимый, и приемляй: приносяй и приемляй – как Бог, а приносимый – как человек. А пока дары бывают хлебом и вином, приносит их священник, а приемлет Господь.

Каким же образом Господь приемлет дары? Освящая их, прелагая в Свое Тело и Кровь, ибо принимать – значит, как сказано выше, усвоять себе.

Вот каким образом Христос совершает это священнодействие! Вот то, что доставляет Ему священство!

Если же кто, сверх сказанного, и молитвы тайноводства, или все, или некоторые, будет считать словами Христа, то он поэтому ничем не будет отличаться от нечестивцев, которые дерзнули умалять славу Его. Прочитай все молитвы – и увидишь, что в них все слова – слова рабов. Прочитай и ту молитву, в которой (священник) вспоминает святых и которую дерзают приписывать Христу, и найдешь, что в ней ничто не прилично равночестному с Отцом Сыну, но все свойственно рабам. И, во-первых, она есть благодарение не от имени одного лица, но от всего рода (человеческого), и благодарящие благодарят в ней, как согрешившие и не презренные человеколюбием Божиим. Далее, это благодарение относится не к одному Отцу, но и к Сыну, и к Духу Святому, и благодарящие воспоминают здесь Божию Матерь, как рабы – Владычицу, а молитвами Ее и святых испрашивают себе Божия посещения и промышления.

А это какое имеет отношение к Единому Господу, Сыну Божию Единородному, Безгрешному, Владыке всяческих? Благодарим Тебя, говорится в молитве, и Сына Твоего Единородного. Следовательно, Христос благодарит Сына Божия Единородного? В таком случае явятся два сына, согласно с безумным учением Нестория.

Так нечестиво и несмысленно признавать здесь Христа ходатайствующим за святых и усвоять Ему такого рода ходатайство и заступничество.

Между тем показано, что это даже и не ходатайство священников.

Остается, значит, допустить, что эти слова составляют не моление, но благодарение. Так, скажешь, но речь не допускает этого: она ясно дает разуметь моление, потому что предлог υπερ (о, за) именно это означает. Не непременно, потому что не везде указывает на того, кто просит.

Мы употребляем это выражение не только тогда, когда умоляем, но и тогда, когда благодарим. Это видно из многих мест и даже из самой настоящей молитвы. «О (υπερ) сих всех, говорится в ней, благодарим Тя, и Единородного Твоего Сына, и Духа Твоего Святого, о (υπερ) всех, их же вемы и их же не вемы; благодарим Тя и о (υπερ) службе сей, юже от рук наших прияти изволил еси».

Видишь, предлог υπερ (о, за) употребляется и о благодарении? Следовательно, этому заблуждению не остается никакого повода.

Таким образом, невозможно, чтобы воспоминание святых было молитвенное.

А что оно благодарственное, видно из того самого, что оно не молитвенное, ибо необходимо одно из двух: или оно должно быть молитвенное, или благодарственное. Только этими двумя способами мы воспоминаем пред Богом бывшие на нас Его благодеяния или для того, чтобы получить их, или потому, что уже получили. И одно (из сих воспоминаний) есть моление, а другое – благодарение.

Да это же видно и из того, что совершенство святых есть величайший из всех даров Божиих человеку, потому было бы несправедливо, если бы Церковь не исповедовала за них благодарности Богу.

Но зачем я называю совершенство святых величайшим даром Божиим? В нем совмещаются все дары Божии, потому что лики святых – вот цель, вот плод всех благ, которые Господь оказал роду нашему. Ради этого создано нам небо и земля, и все видимое. Для того рай, для того пророки, для того Сам Бог во плоти, и Божественное учение, и дела, и страдания, и смерть, чтобы люди переселились от земли на небо и соделались наследниками Небесного Царства.

Итак, если в этом священнодействии есть вообще благодарение, и если эти дары столько же благодарственные, как и умилостивительные, то совершенно необходимо, чтобы сами достигшие совершенства святые составляли главный предмет и причину благодарения.

Вообще же, что заставляет нас благодарить? Не то ли, что мы просим и получаем просимое? Чего же Церковь просит от Бога?

Того, что ей заповедано просить, то есть Царствия Божия, дабы верные наследовали его, дабы соделались святыми по звавшему их Святому. Если же она об этом просит и молит Бога, то, очевидно, это же самое и благодарит. Она молится, чтобы верные совершенны были во святыне, и потому ей необходимо следует за достигших уже совершенства святых воздавать благодарность Тому, кто доставил это совершенство.

Потому-то благодарение за святых, самое таинство, называется благодарением.

Ибо, хотя (Церковь) вспоминает здесь и многое другое, но святые составляют цель всего, и ради них все то испрашивается, посему, когда она за то благодарит, – благодарит за совершенство святых.

Как Господь все, что сделал, сделал для того, чтобы составить лик святых, так и Церковь, когда прославляет Его за все то, прославляет, взирая на лик святых.

По этой причине Спаситель, когда предал сие таинство, предал с благодарением Отцу, так как чрез Него Он имел открыть нам небо и собрать там этот великий собор первородных.

По Его примеру и Церковь творит приношение даров не только молитвенное, но и благодарственное. Это видно и из многого другого, но в особенности из той молитвы, которая как бы обнимает собою цель священнодействия. Здесь, изложив все, дарованное нам от Бога, и возблагодарив за все, и, наконец, сказав и о явлении Господа во плоти, и о предании таинства, о том, как Он заповедал и нам творить то же, (Церковь) присовокупляет: «Поминающе убо спасительную сию заповедь и вся яже о нас бывшая: Крест» и прочее; затем, исчислив все, последовавшее за Крестом, говорит: «Твоя от Твоих Тебе приносяще о всех и за вся, Тебе поем, Тебе благословим, Тебе благодарим, Господи, и молим Ти ся, Боже наш».

Видишь? Поминая, говорит, благодеяния, мы совершаем это дароприношение. А чтить благодетеля дарами за дарованные уже нам блага – значит благодарить. Затем, чтобы еще яснее показать благодарение, говорит: принося это приношение, мы Тебя поем, Тебя благословляем, Тебя благодарим, Господи, и молимся Тебе, Боже наш.

Таково, по словам Церкви, намерение, с которым приносятся дары: это, как мы сказали сначала, – прославление, благодарение, моление, так что это приношение есть вместе и благодарственное, и молитвенное. И это мы делаем, говорит (Церковь), помня две вещи, – заповедь, которую нам дал (Господь), говоря: сие творите в Мое воспоминание, и все, что ради нас было сделано. Ибо память о благодеяниях побуждает нас только к воздаянию и вообще к принесению чего-либо Тому, Кто оказал нам столь бесчисленные милости; а память заповеди научает нас и самому образу воздаяния и тому, как надобно приносить дары. То самое приношение предлагаем мы, которое Сам Единородный показал Тебе, Богу и Отцу, и, принося, благодарим, потому что и Он, показав, благодарил.

Посему мы ничего не привносим от себя в это дароприношение, ибо и дары – не наше дело, но принадлежат Тебе, Создателю всего, и этот образ служения – не наше изобретение, – нет, не сами мы и возжелали его, не сами по себе и не по собственному побуждению и пришли к нему, – но Ты Сам нас научил. Сам побудил чрез Единородного Сына.

Поэтому, что мы приносим Тебе из Твоего, что Ты нам дал, то – Твое во всем и по всему.

Таким образом, и за самое это благодарственное приношение мы опять обязаны новою благодарностью Богу, так как в нем нет ничего нашего, но все оно – дар Божий; даже и то самое, что мы его желаем и приводим в исполнение, Бог производит в нас, по словам Божественного апостола. Посему-то в молитвах говорится и это: «Благодарим Тя и о службе сей, юже от рук наших прияти изволил еси».

Итак, вот что научает нас, что бывающее на литургии воспоминание святых есть не молитва за них Богу, но благодарение.

О том, сколько раз во время священнодействия поминаются святые, и о различии сих поминовений

Теперь посмотрим, сколько раз и когда во время священнодействия поминаются святые.

Поминаются они дважды: первый раз – в начале священнодействия, когда предлагаются дары, а второй – когда приносятся в жертву.

Так как приношение бывает двоякое: одно, когда дары приносятся просто как дары и приношения, как об этом сказано прежде, а другое – когда приносятся как жертва, то необходимо, чтобы и те, за которых они приносятся, поминались и при первом, и при втором при ношении.

Вот поэтому-то, как при первом говорится: «В воспоминание Господа, и Бога, и Спаса нашего Иисуса Христа», так и при втором: «Поминающе убо (вся) яже о нас бывшая: Крест» и прочее, что ради нас потерпел Христос.

И что здесь означает поминание Креста и всего, что последовало за Крестом, то там – воспоминание Господа, ибо не как чудотворца воспоминает тогда священник Спасителя, но как распятого и умершего, как это пространно доказано нами в том месте.

И опять, как при первом приношении, (священник) говорит: во славу Всесвятой, ради ходатайства святых, так и при втором: о всех святых, особенно о Пресвятой.

Как там он показал превосходство Божией Матери тем, что назвал Ее прежде всех других (святых), так здесь, – пoелику упомянул о Ней после других, – тем, что присовокупил слово: особенно (изрядно).

И как при первом после святых священник поминает (всех), имеющих нужду в милости, и живых, и умерших, и за них ходатайствует, так и при втором.

Впрочем, (при этом сходстве в поминовении) есть и различие. При втором священник упоминает и о самом приношении: приносим, говорит, Тебе словесную сию службу, причем указывает и на причину приношения, называя в начале, или в конце, память страданий Спасителя, память святых. А при первом указывает только на причину приношения, говоря: в воспоминание Господа, в славу Всесвятой, и так далее поминает и тех, за кого благодарит, и тех, за кого молится.

Почему же так?

Потому, что в этом приношении он самым делом показывает, что приносит: ибо, изъемля часть из хлеба, он предлагает ее в дар Богу и потому не нуждается в словах, которые бы указывали на это. А при втором приношении он ничего видимо не делает, и хотя приношение бывает, но бывает невидимо, ибо благодать невидимо совершает жертву чрез таинственные молитвы священника. Потому здесь нужны слова, которые бы возвещали невидимое приношение.

О том, почему священник называет жертву словесною службою

Потому и словесною службою называет священник это приношение, что он здесь не делает никакого дела, но приносит его, употребляя совершительные слова.

Первое приношение – дело, возможное для человека, и так как оно совершается священником, то поэтому могло бы быть названо служением деятельным (πρακτικη λειτουργια).

А второе, то есть преложение даров в Божественное Тело и Кровь, что составляет жертву, – выше силы человеческой: его совершает благодать, а священник при этом только молится.

Почему, хотя жертва есть подлинно дело и вещь, но как священник ничего здесь не делает, а только говорит, то он справедливо говорит, что приносит не деятельную, но словесную службу.

О том, почему это таинство называется только Евхаристиею (благодарением)

И это также достойно исследования.

В самом деле, если это тайнодействие и благодарственное, и молитвенное, то почему оно и не называется тем и другим именем, но только Евхаристиею (благодарением)?

Название заимствовано от большинства, так как больше поводов к благодарению, чем к прошению.

Мы уже получили больше того, в чем еще нуждались, это составляет часть, а то – целое; о получении чего мы просим, то составляет часть того, что мы получили.

Что касается до Бога, мы от Него получили все, и Он не опустил ничего, чего бы не дал, но иным еще не настало для нас время воспользоваться, каково, например, нетление тела, бессмертие и Царство Небесное; иное мы получили, но не сохранили, как, например, отпущение грехов и другие дары, подаваемые нам чрез таинства; а иное потеряли потому, что худо пользовались, и для того, чтобы не сделаться худыми, как, например, довольство, здоровье, богатство, из которых мы сделали себе орудие наслаждения и порока, или же мы лишаемся настоящих благ для большей пользы, как было с Иовом.

Из этого видно, что для прошения Бог не оставил никакого места, а для благодарения дал всевозможные поводы.

Но мы своим нерадением сами на себя навлекаем нужды и потому имеем надобность в прошении.

Посмотрим, в самом деле, о чем мы просим.

Об отпущении грехов? Но это мы вполне получили и без всяких с нашей стороны трудов, чрез святое Крещение. Зачем же опять об этом просим? Оттого, что опять сделались виновными во грехах. Но что же причиною этой нашей виновности? Мы сами. Следовательно, в наше же причина и прошения.

Еще мы молимся о Царстве, чтобы получить его в наследие. Но ведь нам дано это наследие, так как мы соделались чадами Самого Бога, облеченного Царством, ибо кто Наследник, как не Сын? Да и что из отеческого имущества не переходит к наследнику? Ничто. Как же мы просим того, что уже даровано? Родившись от Бога и достигнув такой чести, мы отважились на дела, не сообразные с усыновлением, из сынов сделались лукавыми рабами и потому молимся о Царстве, как о вещи чужой и нисколько нам не принадлежащей! Следовательно, и в этом прошении виновны мы сами.

А о телесных благах Господь заповедал: ищите прежде Царствия Божия, и сия вся приложатся вам (Мф. 6:44); и: не заботьтесь о пище и одежде, и Отец ваш небесный подаст вам все нужное (Мф. 6:25-34). Если же мы нуждаемся в сих благах, то это терпим или по нерадению и неверию и по несоблюдению данной относительно их заповеди, и в таком случае, как нужда, так и по нужде прошение бывает нашим делом, или по промышлению и человеколюбию Божию, подобно Иову, чтобы получить блага лучшие и драгоценнейшие, и в таком случае, хотя нужда и есть дело Божие, но служит поводом не к прошению и молению, но к славословию и благодарению, подобно тому, как говорит Иов: буди имя Господне благословено от ныне и до века.

Видишь, что все, подаваемое нам от Бога, побуждает только к славословию и благодарению, а в этих молениях и прошениях виновны мы.

Посему, упоминая в молитвенных обращениях к Богу о всех благах, и телесных и душевных, мы упоминаем о них для возблагодарения, – есть ли они у нас все или нет, – потому что Он однажды даровал нам все и не оставил ничего за Собою.

Зная это, блаженный апостол заповедал за все благодарить: всегда радуйтеся, пишет он, о всем благодарите (1Сол. 5:18).

Посему совершеннейшее и самое нужное собеседование с Богом, то есть тайнодействие Причащения, в котором упоминаем не о той или этой милости, но о всех вообще благодеяниях Божиих, и настоящих, и будущих, естественно было назвать Евхаристию (благодарением), заимствовать название не от того, что мы имеем нужды и о них просим, но от тех благодеяний, которые Бог оказывает, не от нашей нищеты, но от богатства Его благости.

Ибо, хотя мы и просим здесь Бога, и благодарим, но так как благодарение есть, как мы сказали, дело Божие, а прошение – дело человеческой немощи, притом к благодарению поводов больше, а к прошению – меньше, потому что благодарение – за все вообще блага, а прошение – о некоторых, то поэтому нужно было, чтобы при наименовании этого таинства оно названо было от лучшего и большего – благодарением.

Так и человек, хотя имеет в себе нечто и неразумное, называется животным разумным, заимствовав свое название от части лучшей и большей.

А с другой стороны, и Тот, Кто первый указал это тайнодействие, Господь наш Иисус Христос, совершил его не с прошением, но только с благодарением Отцу. Поэтому и Церковь, как приняла его, так и называет, именуя Евхаристиею.

Но об этом довольно.

Об общем благодарение за Причащение Таин и об окончательных молитвах священнодействия

Между тем священник повелевает причастникам Таин благодарить Подателя Бога за Причащение, и благодарить не как-нибудь и не леностно, но прилежно, ибо это значит: прости, то есть не лежа, и не сидя, но устремив и душу, и тело к Богу.

Затем, внушив помолиться Богу и о прочем, о чем они обыкновенно молятся, выходит из алтаря и, став пред дверьми, читает молитву за всех, так как теперь совершено все, что должно было совершить по отношению к Богу, – как бы оставляет свое общение с Богом и ту высоту, на которой стоял, и мало-помалу видимо нисходит к собеседованию с людьми.

И это он делает, как прилично священнику, потому что делает с молитвою. И образ молитвы, и самое место показывают его нисхождение. Ибо прежде он молился внутри алтаря, и сам про себя, так что никто не слышал, и весь обратившись к Богу, а теперь совершает общую молитву за Церковь и за всех верных, выйдя из алтаря и став среди народа, вслух всех.

Потом и принесенный хлеб, из которого изъял священный хлеб, разделив на части, раздает верным как хлеб, соделавшийся святым оттого, что он был принесен и посвящен Богу. А верные приемлют его со всяким благоговением и лобызают руку священника, как руку, недавно касавшуюся всесвятого Тела Христа Спасителя, которая и сама получила от того освящение и может передать его тем, которые к ней прикасаются.

В то же время они славословят Виновника и Подателя сих благ, славословят взятым из Писания: буди имя Господне благословено и прочее. И, воскликнув это несколько раз, вслед за тем читают псалом, полный славословия и благодарения. Какой же это псалом? Благословлю Господа на всякое время (Пс. 33).

По раздаянии же хлеба и по окончании псалма священник произносит последнюю молитву о народе не только вне алтаря и вслух всех, но и обращая слова молитвы к самому народу, и тем показывает теперь большее, чем прежде, с ним общение.

О чем же эта молитва?

О том, чтобы мы были помилованы и спасены, так как сами от себя мы не можем привнести ничего, достойного спасения, но уповаем на одно человеколюбие Того, Кто может спасти.

Потому-то (священник) упоминает здесь и о многих ходатаях, которые будут нам в этом помощниками, и, прежде всех, о Всесвятой Матери Божией, чрез Которую и прежде мы были помилованы. А начало этой молитвы – Христос, истинный Бог наш, – то есть не один из тех ложных лжеименных богов, которых во множестве некогда мы чтили, но истинный Бог наш, Которого, наконец, обрели. Посему-то и Единому Ему подобает, как Богу, всякая слава, честь и поклонение со Безначальным Его Отцем и Всесвятым, и Благим, и Животворящим Его Духом, ныне и присно и во веки веков.

Аминь.

36. Николай Кавасила, архиепископ Фессалоникийский

Архиепископ Фессалоникийский Николай Кавасила вошел в историю Церкви как крупнейший представитель богословской мысли XIV века.

Творческое наследие Кавасилы обширно и, благодаря неослабевающему к нему вниманию, переведено на много языков и библиографически обработано. Биографические же сведения о Кавасиле скудны и противоречивы.

По мнению наших крупнейших историков-византологов, Кавасила родился в Фессалониках около 1300 года и умер в 1371 году в сане архиепископа Фессалоникийского, а по данным современных греческих исследователей-византологов, родился в 1320 году, умер в 1391 году.

Кавасила – его семейное имя по материнской линии. Мать Николая называют сестрой трех архиереев. Из них особенно известен ученый богослов Нил Кавасила, управлявший Солунской (Фессалоникийской) митрополией около 1340 года. Некоторые рукописи Николая Кавасилы подписаны «Николай Кавасила и Хамаету». Хамаету – фамилия Николая по отцу. Сведения о нем сохранились только в переписке с сыном, которая относится к школьным годам Николая в Константинополе, что было приблизительно в 1335–1340 годах.

Интерес к наукам у Николая Кавасилы обозначился в школьные годы. В письме к своему отцу Николай говорит: «Усердие к науке о звездах, отец которой Птоломей, у меня и раньше было большим». К этому же времени относится «Изъяснение на III том великой Системы Птоломея», где он предпринимает попытку решить некоторые проблемы, сформулированные в трудах александрийских математиков и астрономов IV века. Наиболее известным другом Николая был Димитрий Кидонис – видный политик и замечательный писатель той эпохи, горячий сторонник Фомы Аквината и других западных богословов и мыслителей. Николай Кавасила учился с ним в Константинополе, где они тосковали по их общей родине – Фессалоникам, украшенным прекраснейшими храмами и явившим величайших святых и величайших мудрецов.

Письма Николая Кавасилы, а его эпистолярное наследие очень богато, свидетельствуют о его постоянном и глубоком интересе к классической литературе, философии и искусству. В письмах он подчеркивает обязанность богослова развивать интеллектуальные начала, дарованные ему природой, «ибо несовершенным является тот, кто на самом деле не преуспевает в добре, на которое он был способен».

Помимо классических наук, Николай Кавасила знал юриспруденцию, астрономию и другие науки. Богословие он изучал под руководством своего дяди – Нила Кавасилы, которому по его смерти благодарный племянник написал эпитафию: «Гроб этот скрывает Нила знаменитого тело, чистейшее жилище девственной души. Нил блаженнейший! Ты, сияя, достиг неба, а нам ослепил взор после того, как закрыл свои прекрасные очи».

Время, в которое жил Николай Кавасила, было трагическим для Византии. Крестоносцы и латинская оккупация, угроза, нараставшая со стороны турок и сербов, увеличивали смятение и анархию в империи.

В это время передовые представители Византии, чтобы спасти свою страну от гибели, призывали соотечественников к духовному подъему и возрождению. Наиболее выдающимся поборником среди них был Николай Кавасила. Он принимал активное участие в жизни империи, глубоко переживал печальное обстоятельство, когда жители Фессалоник разделились на враждовавшие между собой группировки знатных и зилотов. Будучи сам из знатного рода, Кавасила, когда того требовали интересы родины, поддерживал зилотов. Так, его слово «Против ростовщиков» является ясным доказательством сочувствия нуждам народа, эксплуатируемого различными правителями, часто прикрывавшими свои темные дела светлыми идеалами Церкви.

Николай Кавасила был защитником народа, искателем социальной справедливости, о чем свидетельствуют его труды «Благочестивой Августе о прибыли» и «О незаконно дерзающих властвовать над святыней».

Во время страшной резни в августе 1345 года, когда зилоты уничтожили почти всю фессалоникийскую знать, Кавасила был одним из немногих, кому удалось спастись благодаря помощи народа.

В 1347 году Николай Кавасила прибыл в Константинополь, где стал видным сановником двора императора Иоанна Кантакузина: он был послом во дворце императрицы Анны Савойской, сопровождал новоизбранного архиепископа Фессалоникийского Григория Паламу на кафедру. С этим фактом, вероятно, связано и дальнейшее влияние святителя Григория Паламы на Николая Кавасилу.

В 1353 году, когда Патриарший престол Константинополя оказался вдовствующим, среди трех кандидатов на престол, предложенных императору Собором, был мирянин Николай Кавасила – случай редчайший и свидетельствующий о высоком моральном и духовном облике тогда еще молодого Николая Кавасилы.

В феврале 1354 года при коронации императора Матфея Кантакузина Кавасила произносит торжественное слово. С того же года он вошел в историю Церкви как архиепископ Фессалоникийский.

Полагают, что Фессалоникийскую кафедру Николай Кавасила занимал недолго, так как в последние три десятилетия своей жизни Николай Кавасила удалился к спокойному житию в Константинополе и дорогих его сердцу монастырях. Тогда им были созданы классические труды «Изъяснение Божественной литургии» и «О жизни во Христе».

B своих произведениях Николай Кавасила явился выразителем православного отеческого предания той эпохи и учения исихастов.

 

Источник: Изъяснение Божественной литургии, обрядов и священных одежд / святой Николай Кавасила ; перевод: Никифорова А. Ю.. – М.: Сибирская Благозвонница, 2017. – 270 с. ISBN 978-5-906911-44-5