Вибрані праці святих отців,  Святитель Григорій Ніський

Про життя Мойсея законодавця

УкраїнськаРосійська

Свт. Григорій, єпископ Ніський – один із трьох Великих Каппадокійців, разом зі своїм братом св. Василем Великим і своїм другом Григорієм Богословом. Народившись після Нікейського Собору, вони належали до другого покоління захисників віри в Бога, єдиного в Трьох Іпостасях, борців проти різних видів аріанства. У перші десятиліття християнської імперії вони заклали основи всеосяжної християнської культури. Надзвичайно широко задуманий синтез мав осягнути й елементи язичницької філософії, і навіть досягнення олександрійської іудейської екзегетики (Філон).

“Життя Мойсея” добре представляє Каппадокійську богословську школу, і, зокрема, її екзегетику. Свт. Григорій вдається до алегорично “духовного” методу тлумачення, розробленого Орігеном, авторитет якого був високий у колі каппадокійців. При цьому автор “Життя Мойсея” прагне поєднувати алегоризм з баченням Старого Завіту крізь призму новозавітного вчення, особливо вчення св. ап. Павла.

“Життя Мойсея” чітко поділяється на дві частини, що розрізняються методом тлумачення Писання. Перша частина названа автором “Історія”. Тут, відповідно до методу буквального тлумачення, викладаються частини П’ятикнижжя, що стосуються життя Мойсея. Особлива мета автора в цій частині – викладання читачеві моральних настанов на основі викладеного життєпису. Говорячи про чудеса, свт. Григорій полемізує зі спробами раціоналістичного їхнього пояснення, маючи на увазі, мабуть, певні тенденції антіохійської екзегези. У деяких місцях автор прагне пом’якшити сенс подій, які можуть викликати спокусу, наприклад, у розповіді про “запозичення” євреями єгипетських скарбів. Усе це характеризує морально-повчальний характер першої частини.

Значно більш значуща і більша за обсягом друга частина – “Теорія”, де життя Мойсея зображено як ідеальний образ містичного сходження душі. Якщо в першій, “історичній” частині, свт. Григорій, всупереч крайнім алегористам, стверджує буквальний сенс, то тут він готовий будь-яку історичну деталь перетворити на ємний символ духовної реальності. Одна з провідних ідей цієї частини – “типологія”: автор вбачає у старозавітних подіях та особах прообрази новозавітної реальності, історичної та духовної водночас. Типологія сходить до самого Нового Завіту: так, у “Євангелії від Іоанна” і мідний змій, і манна, і пасхальне ягня є прообразами Христа. Сам свт. Григорій як на джерело свого методу посилається на св. ап. Павла. Не тільки в “Житті Мойсея”, а й в інших своїх екзегетичних творіннях: у “Шестодневі”, у тлумаченнях Псалмів і Пісні  Пісень Нісський святитель вибудовує два паралельні ряди: історичну послідовність фактичних подій і зображувану нею духовну послідовність внутрішнього зростання і сходження до Бога. Духовне життя розкривається в його закономірності, і, таким чином, дається не просто опис, але “теорія”, богослов’я духовного життя. Основні етапи духовного шляху: очищення від плотських пристрастей, просвітлення і містичне спілкування з Богом Неприступним. Шлях до Бога є вічний рух. Хто зупиняється в цьому русі, той починає йти іншим шляхом – зла. Зло є дурна нескінченність обертання на місці. Добро – вічна хода прямим шляхом до Бога, де, парадоксальним чином, рух є спокій, “стояння”. Крокуючи до Бога, людина знаходить сама себе, своє “за подобою”. На початку шляху людина ще не знайшла свого змісту, вона – “дзеркало”, і все залежить від того, в який бік буде звернене це дзеркало, що воно буде відображати. Наприкінці шляху, на висоті самозречення, людина знаходить Бога і перебуває в блаженному спілкуванні з Ним.

Протоієрей Валентин Асмус

Передмова перекладача

У духовних творах Григорія Нісського є тільки одна центральна тема: пошук “духовних значень”, які відрізняються від усіх інших форм тварного сприйняття і які дають змогу людині наблизитися до Бога.

Прот. Іоанн Мейєндорф

Святий Григорій Ніський (народився близько 335 року – помер після 394 року) – один із найвидатніших богословів “золотого століття” патристики, учень і молодший брат Василія Великого, друг Григорія Богослова. Сьогодні ми згадуємо цих трьох великих каппадокійців як борців за віру Нікейського собору проти аріанства і як богословів, які заклали в перші десятиліття християнської імперії основи всеохоплюючої християнської культури, що містила і елементи античної філософії, і досягнення олександрійської іудейської екзегетики.

Початкову освіту Григорій здобув у себе вдома, в Кесарії Каппадокійській (у Малій Азії), де готувався до юридичної кар’єри. Особливий інтерес він виявляв до риторики (мистецтва красномовства) і філософії. Уже будучи читцем, він деякий час залишався вчителем риторики. Мабуть, Григорій був одружений: але, оскільки безшлюбність єпископату тоді ще не була обов’язковою умовою, ця обставина не завадила Василеві 371-го або 372-го року висвятити свого брата на єпископа невеличкого каппадокійського міста Нісси. Це була епоха активної боротьби з аріанством, і молодший брат допомагав старшому в боротьбі своїм пером. Не володіючи адміністративним талантом Василія, він проявив себе як майстерний письменник і тонкий богослов.

У 376-му році Григорія, за його погляди, заслали, за указом імператора Валента, до Малої Вірменії, де він був, проти своєї волі, обраний митрополитом Севастійським. Утім, коли 379-го року імператор помер, Григорій вважав за краще повернутися на власну кафедру. Того ж року помер Василій, і на плечі Григорія лягло завдання завершити справу життя старшого брата. Він закінчує його літературні праці (зокрема, “Шестоднів” і “Проти Євномія”), бере участь в Антіохійському Соборі 379-го року, на якому східний єпископат остаточно прийняв нікейське Православ’я, вирушає за дорученням Собору в інспекційну поїздку Аравією і Палестиною. Нарешті, 381-го року, він бере участь у Другому Вселенському Соборі в Константинополі, де відіграє одну з провідних ролей. В едикті імператора Феодосія Григорій названий серед тих єпископів, спілкування з якими є неодмінною умовою для визнання людини православною.

Протягом кількох років Григорій, залишаючись Ніським єпископом, постійно бере участь у Константинопольських Соборах і, мабуть, користується впливом при дворі. До кінця життя його активність дещо зменшується, і останнє свідчення про нього – участь у Константинопольському Соборі 394-го року. Ймовірно, невдовзі після цього Собору він помер.

До нас дійшло чимало творів святителя. Умовно їх можна поділити на три групи: догматичні (“Проти Євномія”, “Проти Аполлінарія”, “Великий Катехізис” тощо), містико-аскетичні (наприклад, “Про невинність”), екзегетичні, до яких, окрім “Життя Мойсея”, відносяться “Шестоднів” (написаний разом із Василієм Великим), “Про створення людини” та низка коментарів до вибраних книг Старого Завіту.

Щоб краще зрозуміти його екзегетичні методи, необхідно уявити собі ситуацію, в якій перебувала в той час Церква. У IV столітті християнство з гнаної релігії почало перетворюватися на державну, і в Церкву почало приходити дедалі більше людей, вихованих у рамках класичної античної культури і абсолютно не знайомих ні зі Старим Завітом, ні з особливостями біблійної мови і біблійного богослов’я. Їм було необхідно пояснити значення Старого Завіту, до того ж зробити це зрозумілою їм мовою, пов’язавши біблійні розповіді з життям кожного, щоб Авраам, Мойсей або Давид стали для них не просто героями стародавніх переказів, а вчителями і прикладами для наслідування.

Саме таке завдання і ставить перед собою свт. Григорій у своїх екзегетичних працях, зокрема, в “Житті Мойсея”. Він обирає алегоричний метод тлумачення, за якого важлива не стільки історична послідовність подій, скільки прихований у них духовний сенс. Тлумач начебто зовсім відволікається від реальних подій, що відбулися багато століть тому, і розглядає їхній опис як якийсь символ, своєрідну словесну ікону, в якій треба розгледіти потаємний сенс. Оскільки вже за часів Ніського святителя культурно-історична дистанція між старозавітними авторами та його сучасниками була величезна, алегоричне тлумачення ставало дієвим способом актуалізувати біблійний текст, перенести біблійні події в повсякденне життя кожної людини. При цьому свт. Григорій у старозавітних подіях та особах вбачає прообрази новозавітної реальності, історичної та духовної одночасно. Цей екзегетичний метод, званий типологією, походить від самого Нового Завіту: він особливо помітний у Євангелії від Іоанна і в посланнях апостола Павла, до яких свт. Григорій звертається постійно.

Іноді у читача може скластися враження, що автор навіть не визнає автентичності біблійної історії і не бачить, як, наприклад, у розповіді про перехід ізраїльтян через море, нічого, крім символу. Однак не варто забувати, що цей текст був звернений до розпещеного елліністичного читача, якому багато нехитрих сторінок Старого Завіту могли здатися зібранням примітивних і недостовірних переказів абсолютно чужого народу. “Не туди дивишся”, – ніби вигукує автор. При цьому він не забуває застерегти читача: будь-яка алегорія має свою межу, і далеко не все в біблійному оповіданні вписується в запропоновані схеми (див. 2.48). Святе Письмо невичерпне, і одне з тлумачень ніяк не скасовує всіх інших.

Такий підхід був характерний для Олександрійської богословської школи (на відміну від Антіохійської, в якій Біблію тлумачили, в основному, з точки зору історії). Деякі екзегетичні методи цієї школи сягають ще Філона Олександрійського (бл. 20 р. до Р.Х. – 50 р. за Р.Х.), іудейського автора, який прагнув перекласти біблійний текст мовою класичної грецької філософії. Першим із християнських письменників алегоричний метод до Старого Завіту став широко застосовувати Оріген (бл. 185-254 рр.), один із найбільших богословів донікейського періоду. Деякі його судження пізніше були відкинуті Церквою, але його роль у становленні християнського богослов’я величезна.

Не дивно, що в “Житті Мойсея” свт. Григорій багато в чому слідує Філону і, особливо, – Орігену. Це стосується і методології, і деяких ідей, запозичених ним у попередників. Зокрема свт. Григорій повторює думку Орігена про апокатастасис (загальне спасіння – див. 2.22), яку пізніше визнали єрессю, але в IV ст. вона ще належала до сфери богословських суперечок.

Але основну увагу святитель приділяє в цьому трактаті не догматиці, а етиці та гносеології. Підзаголовок твору – “Про досконалість у чеснотах”. Природно було б очікувати, що в ньому йтиметься про те, яких якостей треба набути, щоб уподібнитися Мойсею і здобути досконалу чесноту. За такого підходу більшості читачів, безсумнівно, довелося б визнати, що вони нескінченно далекі від цього ідеалу і навряд чи зможуть його досягти. А хтось, навпаки, міг би вирішити, що вже досяг цієї досконалості й може тепер заспокоїтися. Однак Григорій пропонує принципово інше рішення: досконалість полягає в постійному русі, який не має жодної межі. І така досконалість, доступна кожному, нікому не дає приводу розслабитися.

Святителя цікавить й інше питання, що логічно випливає з першого: якщо мета нашого руху – Бог, то як ми можемо Його пізнати? Щодо гносеології трактат “Про життя Мойсея” посідає одне з центральних місць у творчості Григорія Нісського. Він пропонує нам шлях послідовного очищення: людина повинна відмовитися від хибних уявлень, від чуттєвого сприйняття, і, нарешті, навіть від власних розумових побудов, щоб одного дня чистим серцем і просвітленим розумом прийняти таємниче Богоявлення. Божественна природа незбагненна, але людина постійно пізнає Бога, і що довше вона дивиться, то сильніше в ній прагнення побачити ще більше. Бог не вміщається в логічні категорії, Богопізнанню немає кінця, любов до Бога не знає пересичення – такі висновки святителя.

Формально трактат звернений до молодого друга, який запитував Григорія, що є чеснота. Ми нічого не знаємо про цю людину, і в книзі її ім’я згадується лише один раз, та й то лише наприкінці (2.319), до того ж не у всіх рукописах. Ймовірно, це збірний образ, що було вельми характерно для літератури того часу. Саме ім’я Кесарій (від слова “кесар” – цезар, імператор) нагадує нам про Кесарію Каппадокійську, з якою пов’язане все життя Григорія. Але, зрештою, ця книга звернена до всіх, хто шукає досконалості в чеснотах, а отже, – до кожного християнина.

Трактат ділиться на дві нерівні частини. У першій, після короткого вступу, викладаються основні події з життя Мойсея. У другій – пропонується їхнє алегоричне тлумачення. У текст другої частини для зручності читачів перекладачі також додали заголовки.

Крім того, до перекладу включено посилання на Біблію. Якщо посилання стосується всього абзацу, його наводять наприкінці абзацу після останньої крапки. Коли посилання стосується одного речення або його частини, воно поміщене всередину цього речення. Якщо один і той самий вираз зустрічається в багатьох місцях Біблії, посилання дається тільки на основні з них. Біблійні цитати, за можливістю, наближені до Синодального перекладу, проте далеко не завжди текст, який ми бачимо в трактаті святителя, співпадає з Синодальною Біблією. Це пояснюється розбіжностями між єврейським текстом, з якого здебільшого робився Синодальний переклад, і грецьким, яким користувався Григорій, а також тим, що часто він просто переказує біблійний текст, не цитуючи його дослівно.

А. С. Десницький

Вступ

1. Як переживають на кінних перегонах пристрасні глядачі, коли змагаються їхні улюбленці! І хоча наїзники й так щосили рвуться вперед, глядачі, криками з висоти трибун закликаючи до перемоги, всюди проводжають їх поглядом, немов думають, що можуть примусити коней бігти швидше, якщо стануть тупотіти їм у такт і розмахувати рукою, наче в ній є батіг. Вони чинять так не тому, що все це сприяє перемозі, а з пристрасного бажання голосом і жестами показати, як вони її жадають. Мені здається, мій дорогоцінний друже і брате, що і я чиню подібним чином. Ти чудово пробігаєш поприще чесноти по зазначеній Богом доріжці, легкими і швидкими кроками наближаючись до “почести вышнего звания” (Флп. 3:14), а я підганяю тебе криками і закликаю намагатися бігти швидше. Але я чиню так не з якоїсь безглуздої примхи, а від радості за твої успіхи, улюблене дитя.

2. У листі, який ти мені послав, ти просиш дати якусь настанову в досконалому житті, і до твого прохання слід прислухатися. Можливо, все, що я скажу, не принесе тобі жодної користі, але все ж я не витрачу даремно час, подаючи приклад послуху. Якщо мені, поставленому над такою кількістю душ в отцівському званні, здалося доречним, щоб посивіла старість підкорялася вимогам розсудливої юності, то, тим паче, тобі варто укріплюватися в чеснотах слухняності, якщо я навчив твою молодість добровільного підпорядкування.

3. Утім, досить про це. Пора братися за майбутню працю, закликавши Бога направляти мою розповідь. Мій возлюблений, ти просив скласти для тебе набросок того, що, за моїм уявленням, є досконале життя. І якби мені вдалося задумане, то ти, дивлячись на мою працю, зміг би перенести з неї у своє життя благодать, одягнену в слова. Але ні перше, ні друге рівною мірою неможливо. Висловити досконалість словами або в словах розумно показати, як треба жити, – жодне з цих завдань мені, я вважаю, не під силу. Та й не тільки мені: багато хто з великих і прикрашених чеснотами людей визнавали це завдання для себе нездійсненним.

4. Але щоб не здалося, що я, за словом псалмоспівця, побоявся страху, де немає страху (Пс. 13:5), постараюся ясніше висловити тобі свою думку.

5. У речах, доступних чуттєвому сприйняттю, досконалість сприймається в певних межах як певна безперервна й обмежена множина1, оскільки будь-який кількісний вимір поміщений у свої власні межі. Візьмемо лікоть2 або число десять: відомо, де в них початок і де кінець, і в цьому і є їхня досконалість. А в тому, що стосується чесноти, ми навчилися від апостола (Флп. 3:12-15) єдиної межі досконалості – відсутності всяких меж. Ця велика і висока духом людина, Божий апостол, безперестанку бігла по поприщу чесноти і ніколи не втомлювалася рухатися вперед (Флп. 3:13). Та й було б небезпечно для нього зупинятися посеред бігової доріжки. Чому? Адже все, що є за природою своєю добрим, не має само по собі межі й обмежується тільки тоді, коли йому протиставляється щось протилежне, наприклад, життю – смерть або світлу – темрява. Будь-яке добро припиняється, коли з’являється те, що ми вважаємо йому протилежним. Як для життя межею є смерть, так і під час змагання в чеснотах зупинка стала б початком руху в протилежному напрямку, до зла.

6. Думаю, що не помилюся, назвавши марними спроби дати визначення чесноти: як ми з’ясували, чеснота не є чимось, що укладено в рамки. Тепер слід пояснити, чому люди, які ведуть доброчесне життя, говорили, що не можуть досягти досконалості.

7. Вище і головне добро є Саме Божество, природа Якого і є доброта, і коли ми говоримо про природу добра, то, і на ім’я, і по суті, говоримо про Божество. А оскільки ми з’ясували, що немає іншої межі чесноти, окрім зла, і немає нічого, протилежного Божеству, то ми зрозуміємо, що Божественна природа безмежна і нескінченна. Кожен, хто осягає чесноту, тим самим осягає Бога, тому що Він і є найвища чеснота. Отже, причетність до прекрасного найвищою мірою бажана для тих, хто його пізнає, а прекрасне не має меж. Тому той, хто йому причетний, неминуче бажає безмежного, і ніщо не вгамує його бажання.

8.Отже, ніяк неможливо досягти досконалості, тому що вона, як уже було сказано, нічим не обмежена, а межею чесноти служить безмежність. Як же можна досягти необхідного рубежу, якщо цього рубежу немає?

9. Але, хоча ми й дійшли висновку, що бажане абсолютно недосяжне, проте, ніяк не слід нехтувати Господньою заповіддю, яка говорить: “Будьте совершенны, как совершен Отец ваш Небесный” (Мф. 5:48). Нехай неможливо здобути всі якості, благі за своєю природою, але для розумної людини набуття навіть частини їх буде величезною користю.

10. Варто намагатися щосили, щоб зовсім не позбутися досяжних рис досконалості й набути тих із них, які ми здатні вмістити. Можливо, саме в такій поведінці, у постійному бажанні здобувати якомога більше хорошого, і полягає досконалість людської природи.

11. Вважаю, що в цьому питанні варто звернутися за порадою до Писання. Глас Божий колись сказав через пророка Ісаїю: “Посмотрите на Авраама, отца вашего, и на Сарру, родившую вас” (Іс. 51:2). Це ж заклик до душ, що блукають далеко від чесноти! Моряки, що збилися з курсу, знаходять шлях до гавані за ясним знаком: чи то запалений на вежі вогонь, чи то помітна здалеку гірська вершина. Так і ті, хто блукають житейським морем і не мають душі своїй керманича, можуть спрямувати свій шлях, за прикладом Сарри й Авраама, до гавані Божої волі.

12. А оскільки людство ділиться навпіл на жінок і чоловіків, і кожному однаковою мірою доведеться обирати між чеснотою і злом, то голос Божий пропонує приклад чесноти для кожної статі. І ті, й інші можуть подивитися на подібних до себе – чоловіки на Авраама, а жінки на Сарру – як на відповідний зразок для прагнення до доброчесного життя.

13. Так само і для нас буде, мабуть, достатньо пам’ятати про когось одного з людей, які прожили пам’ятне життя. Така пам’ять послужить нам маяком і покаже, як можна спрямувати душу до безпечної гавані чесноти, уникнувши суворих життєвих бурь і краху в безодні зла під ударом дев’ятого валу пристрастей. Адже саме для того й викладаються настільки точно житія цих піднесених душ, щоб надалі люди могли спрямовувати своє життя на благо, наслідуючи тих, хто вже зумів досягти успіху.

14. Але хтось може заперечити: “Ну і що? Я не халдей, яким був, за переданням, Авраам (Бут. 11:31), я не вихований донькою Єгипту, як повідомляє розповідь про Мойсея (Вих. 2:10), та й узагалі моє життя в цьому відношенні зовсім не схоже на життя будь-кого з давніх людей. Як же я можу поставити себе на місце одного з них, коли я не можу слідувати настільки чужому способу життя?” На це я відповім, що бути халдеєм, по-моєму, не вада і не чеснота, і що ні життя в Єгипті, ні перебування у Вавилоні не залишили когось поза чеснотою. Адже не тільки в Іудеї Бог відкривається гідним людям, і гора Сіон зовсім не є (всупереч поширеній думці) місцем Божественного перебування (Пс. 75:2-3). Нам потрібне більш тонке розуміння і більша проникливість, щоб розгледіти в біблійній розповіді, від яких халдеїв і єгиптян нам треба віддалитися і з якого вавилонського полону вирватися, щоб досягти блаженного життя.

15. Отже, нехай у цьому творі прикладом належного життя послужить Мойсей. Спочатку ми розглянемо плин його життя, як ми дізналися його з Божественного Писання, а потім розважливо дослідимо розповідь, щоб отримати настанови в чеснотах. Так ми зрозуміємо, яке життя серед людей є досконале.

Розповідь про життя Мойсея

16. Говориться, що Мойсей народився в той час, коли закон тирана забороняв залишати в живих новонароджених хлопчиків. Печатка благодаті вже тоді свідчила про те, що йому належало свого часу зробити. Коли він був ще в пелюшках, його краса змусила батьків засумніватися, чи можна віддати таку дитину смерті.

17. Потім погрози тирана пересилили сумніви, але Мойсея не кинули просто у води Нілу, а поклали до ковчега, обмазаного в патоках дьогтем і смолою, і пустили річковими хвилями – так про це розповіли ті, хто докладно досліджував те, що з ним сталося. Ковчег направляла певна Божественна сила, яка привела його до схилу високого берега, і його було винесено на сушу природною течією води. Коли на річковому лузі, поблизу якого пристав ковчег, опинилася дочка царя, вона виявила його, щойно із ящичка пролунав крик немовляти. Але коли звернули увагу на очевидну красу Мойсея, то, з ласки царівни, прийняли його до числа домашніх і усиновили. Інстинктивно він відмовився від сосців жінки-іноплемінниці й тоді, завдяки видумці рідних, був вигодуваний материнськими грудьми (Вих. 2:1-10).

18. Мойсей виховувався при царському дворі й здобув язичницьку освіту. Але коли він вийшов з дитячого віку, вирішив не займатися тим, що було в пошані в язичників, і не визнавати матір’ю ту, яка колись думала його усиновити. Він повернувся до справжньої матері й оселився серед одноплемінників. Коли один єврей побився з єгиптянином, Мойсей став на бік родича і вбив іноплемінника. Іншим разом сталася сварка між двома євреями, і він спробував вгамувати їх, переконуючи поводитися, як годиться братам, і обирати посередником при вирішенні суперечок не гнів, а природу (Вих. 2:11-14).

19. Але один із них у запалі сутички відкинув пораду Мойсея, і ця образа підштовхнула його до обрання вищої мудрості. Він віддалився від багатолюдних місць і став жити сам по собі, поріднившись з одним з іноплемінників, проникливим до людських чеснот і розважливим в оцінці звичаїв. Адже цей чоловік тільки за одним вчинком (я маю на увазі історію з нападом пастухів) розпізнав чесноту юного Мойсея, який, не маючи жодної особистої вигоди, вчинив по справедливості, покаравши пастухів за нанесену не йому особисто кривду, вважаючи, що справедливість сама по собі гідна поваги. Після такої події цей чоловік перейнявся повагою до юнака і, незважаючи на його явну бідність, оцінив його чесноту вище, ніж численне багатство. Він видав за нього свою дочку і надав можливість жити на власний розсуд. Мойсей вибрав усамітнене життя в горах, далеко від ринкової штовханини, і став пасти овець у пустелі (Вих. 2:15-22).

20. Так проходило його життя, коли, як повідомляє оповідання, йому було страшне Богоявлення. Опівдні його засліпило світло, що сяяло яскравіше за сонячне. Вражений незвичайним видовищем, він подивився на гору і побачив кущ, від якого виходило вогняне сяйво. Гілки куща виблискували, немов покриті росою. Мойсей сказав собі: “Піду і подивлюся на це велике явище”. Щойно він сказав це, чудесне світло досягло не тільки його очей, а й, що найдивовижніше, торкнулося своїми променями слуху Мойсея. Благодать світла поширювалася на обидва чуття: освітлюючи очі сяйвом променів і просвіщаючи слух непорочними настановами. І голос цього світла заборонив Мойсеєві підніматися на гору, доки той обтяжений мертвою шкірою своїх сандалій. Але коли він зняв їх, то зміг ступити на землю, освітлювану Божественним світлом (Вих. 3:1-5).

21. Утім, не варто надто довго зупинятися на зовнішніх подробицях життя цієї людини, краще продовжимо нашу розповідь. Після всього, що сталося, Мойсей, набувши сили в Богоявленні, яке він мав, отримав повеління звільнити свій народ від єгипетського рабства. Щоб переконатися в силі, що зійшла на нього від Бога, він випробував істинність Божественного повеління за допомогою того, що було під рукою. Випробування було таким: жезл, що випав з його руки, ожив і перетворився на тварину (а саме, на змія), але коли Мойсей знову взяв його до рук, то повернувся в початковий стан. І рука, яку він поклав за пазуху, стала білішою за сніг, а коли опинилася там удруге, то стала такою, як і була раніше (Вих. 3:7-4:9).

22. Кажуть, що коли Мойсей повертався до Єгипту разом з іноплемінною дружиною і народженими від неї дітьми, зустрівся йому деякий ангел і погрожував смертю. Дружина Мойсея умилостивила ангела кров’ю обрізання свого сина. Потім Мойсей зустрівся з Аароном, який поспішав на цю зустріч за настановою згори.

23. Після чого вони скликали народ, що жив у Єгипті, на загальні збори і сповістили про визволення з рабства їм усім, які вже знесилилися від страждань і праці. Про це було повідомлено і самому тирану3. Але у відповідь на це тиран тільки ще більше обурився і на наглядачів, і на самих ізраїльтян. Він почав вимагати більшу кількість цегли, додавши ще більш важке завдання: ізраїльтяни не тільки повинні працювати над глиною, а й втратили м’якуш і солому (Вих. 4:10-5:14).

24. Явленим через Аарона і Мойсея Божественним знаменням фараон (так називався єгипетський тиран) спробував протидіяти за допомогою чаклунів та їхніх заклинань. Коли Мойсей на очах у єгиптян перетворив свій жезл на тварину, здавалося, що подібне чудо чаклунство могло зробити і з жезлами чаклунів. Але оманливість їхніх дій було викрито, коли посох Мойсея, що перетворився на змія, проковтнув палиці чаклунів, які здавалися зміями. Виявилося, що жезли чаклунів не мають ніякої сили, щоб захистити себе або ожити. Оманливе чаклунство не було здатне ні на що, крім зовнішнього враження для легковірних очей (Вих. 7:8-13).

25. Коли Мойсей переконався, що всі піддані фараона так само злісні, як і їхній правитель, він навів загальне лихо на весь єгипетський народ, нікого не позбавляючи від зла. Самі природні стихії, видимі в усій світобудові, – земля і вода, повітря і вогонь – змінили свої властивості за людським наказом і рушили разом з Мойсеєм на єгиптян, немов підпорядковане йому військо. В одному й тому самому місці, в один і той самий час сили природи карали свавільних і обходили стороною непричетних до зла.

26. За велінням Мойсея вся вода в Єгипті перетворилася на кров, так що й риби гинули в цій густій рідині, що нагадувала м’ясо. Але коли її черпали євреї, вона знову ставала водою. Тому чаклуни мали можливість надавати кривавого вигляду воді, знайденій у євреїв (Вих. 7:14-24).

27. Те саме стосувалося і жаб, що у великій кількості навалилися на Єгипет: вони настільки розмножилися не через власні властивості, а за особливим повелінням, яке спричинило зміни в природі цих тварин і збільшення їхньої чисельності. Усі єгиптяни страждали від навали жаб у їхні домівки, тоді як євреї були вільні від цієї напасті (Вих. 8:1-7).

28. Також і повітря не давало єгиптянам відрізнити день від ночі, і вони постійно залишалися в темряві, а для євреїв не відбувалося нічого незвичайного. Те саме відбувалося і з усім іншим: град, вогонь, нариви, мошки, мухи, хмара сарани – кожне з цих лих чинило свій звичайний вплив на єгиптян, а євреї дізнавалися про страждання своїх сусідів лише з чуток та розповідей, оскільки їх самих усе це не торкалося (Вих. 8-10). Зрештою, смерть первістків провела чітку межу між євреями та єгиптянами: одні оплакували загибель найдорожчого, що в них було, а інші лишалися в цілковитому спокої та безпеці. Вони були врятовані пролиттям крові: біля входу в кожний дім обидва косяки дверей і сполучена з ними притолока були помазані кров’ю (Вих. 11-12).

29. У той час як єгиптяни були пригнічені нещастям, що спіткало їхніх первістків, і оплакували всі разом і кожен окремо своє горе, Мойсей керував виходом ізраїльтян. Він заздалегідь подбав про те, щоб вони забрали з собою багатства єгиптян, взяті нібито в борг. І коли вони вже три дні йшли поза межами Єгипту, як про те повідомляє розповідь, єгиптянин пошкодував, що Ізраїль не залишився в нього в рабстві, і, спорядивши на війну всіх своїх підданих, погнався з кінним військом за цим народом. А народ, не підготовлений до війни і незвичний до такого роду видовищ, побачивши міць озброєних вершників, охоплений жахом, повстав проти Мойсея. В оповіді говориться, що тут Мойсей зробив щось ще більш дивовижне. Він спрямував свої сили на дві мети: словами і промовою надаючи сміливості ізраїльтянам і переконуючи їх сподіватися на краще, він внутрішні свої помисли звернув до Бога, молячи Його, щоб люди, що зневірилися від страху, отримали згори настанову, як уникнути небезпеки. І Бог, як свідчить розповідь, прислухався до цього безмовного крику (Вих. 13-14).

30. Хмара силою Божою направляла народ, слідуючи перед ним. Вона була незвичайною за своєю природою, тому що складалася не з парів і випарів, коли повітря стає щільним через згущення пари під тиском вітру, а чимось більшим, що перевершує людський розум. У цієї хмари, за свідченням Писання, була така чудова властивість: коли вдень палило й обпалювало сонце, хмара ставала немов би небесним покровом для народу, осипаючи все, що було внизу, і насичуючи розпечене повітря легкою вологою. А вночі вона ставала вогнем, з вечора до ранку освітлюючи своїм сяйвом, немов смолоскипом, шлях ізраїльтянам (Вих. 13:21-22).

31. Мойсей дивився на нього сам і навчив народ слідувати за цим видінням. Так вони дійшли до Червоного моря, направлені хмарою до місця переходу, а єгиптяни тим часом підійшли позаду і оточили їх так, що в ізраїльтян, які опинилися між страшним ворогом і водою, не залишилося жодної надії на порятунок. І тоді Мойсей, рухомий силою Божою, зробив найнеймовірніше з усього, що робив. Підійшовши до берега, він ударив по морю своїм жезлом. Від цього удару воно немов розкололося. І як тріщина на склі, виникнувши в одному місці, поширюється до самого краю, так і поділ вод морських, розітнутих зверху жезлом, досяг протилежного берега. Спустившись у впадину, туди, де море розступилося, Мойсей і весь народ перебували в глибині моря, залишаючись сухими на сонячному світлі. І, проходячи так морські безодні пішки сухим дном, вони не відчували страху перед стінами, що раптово з’явилися праворуч і ліворуч, коли море застигло по обидва боки від них, як стіна.

32. Але коли фараон з єгиптянами увійшли в море, слідуючи цим новопрокладеним серед вод шляхом, море сколихнулося, і погляду постало єдиний водний простір, тому що води знову з’єдналися, і море прийняло свій первісний вигляд. А ізраїльтяни, стомлені великим навантаженням цього морського переходу, вже відпочивали на іншому березі. І заспівали вони переможну пісню Богові, що спорудив для них пам’ятник безкровної перемоги4, після того, як усе єгипетське військо з кіньми, зброєю й колісницями зникло під водою (Вих. 14:21-15:21).

33. Потім Мойсей почав просуватися вперед, і через три дні шляху безводною місцевістю він опинився в скруті, оскільки війську не було чим втамувати спрагу. Неподалік від того місця, де вони розташувалися, все ж таки було озеро, але в ньому була морська вода, і навіть ще гірша, ніж у морі. Так ізраїльтяни мучилися спрагою, сидячи біля води. Але Мойсей, за Божим навіюванням, знайшов у тому місці кусок якогось дерева і кинув у воду. Вода миттєво стала прісною: дерево своєю силою змінило природу води, перетворивши її з гіркої на приємну (Вих. 15:22-26).

34. І ось ізраїльтяни знову рушили в дорогу, слідуючи за рухом хмари, як за провідником. Вони завжди чинили так: коли хмара зупинялася, показуючи, що настав час відпочинку, вони робили привал, і знову піднімалися, коли вона продовжувала перед ними свій рух. Слідуючи за цим провідником, вони досягли місця, багатого прісною водою. Дванадцять джерел щедро зрошували його вологою, а гай фінікових пальм покривав з усіх боків тінню. Пальм було сімдесят, але, незважаючи на таку невелику кількість, вони вражали своєю красою і величиною всіх, хто їх бачив. (Вих. 15:27; Чис. 9:15-23)

35. Дороговказна хмара, затримавшись тут ненадовго, знову підняла військо і повела його в інше місце. Попереду була тільки пустеля з сухим і пекучим піском, і оскільки ніяка волога не зрошувала ту місцевість, народ знову почала мучити спрага. Тоді Мойсей вдарив жезлом по скелі на вершині пагорба, і з неї рясно полилася приємна прісна вода, і до того ж її було більше, ніж треба для такого величезного війська (Вих. 17:1-7).

36. Але потім голод став долати народ, оскільки запас їжі, заготовлений у дорогу ще в Єгипті, вичерпався. І тоді було явлено найнеймовірніше диво. Їжа не росла на землі, як зазвичай, але сходила з неба на зразок роси (Вих. 16:14-35). І роса з’являлася щоранку, стаючи їжею для тих, хто її збирав. Це були не краплі води (як буває з росою), але замість вологи з’являлися якісь кристалічні крупинки, що на вигляд нагадували округле насіння коріандру, а на смак були солодкими, як мед (Вих. 16:31).

37. Можна було спостерігати й інше чудове явище. Усі, хто виходив збирати, природно, різнилися і за віком, і за силою. Але ніхто з них не брав собі більше або менше за інших згідно зі своїми силами: від зібраного відокремлювали кожному за потребами, тож у сильного не було надлишку, а у слабкого – нестачі. Оповідання повідомляє ще про одну чудесну особливість: кожен міг збирати, скільки йому необхідно на день, нічого не відкладаючи про запас. А якщо хто з бережливості й зберігав частину своєї їжі до наступного дня, то відкладене псувалося, і в ньому заводилися черв’яки (Вих. 16:20)

38. Є і ще щось дивовижне в розповіді про цю їжу. З усіх днів тижня один, за якимось таємничим задумом, був відведений для відпочинку. Зібране напередодні цього дня виявлялося в подвійній кількості, незважаючи на те, що і велика кількість їжі, що випала, і старанність людей, які її збирали, залишалися колишніми. Так у ізраїльтян не було приводу через нестачу їжі порушувати закон, що велить залишатися в спокої. Божественна сила проявлялася тут тим більше, що напередодні суботи (так називався день спокою) відкладене залишалося неушкодженим і було таким самим свіжим, як і щойно зібране: а в інші дні те, що залишали, – псувалося (Вих. 16:22-30).

39. Потім на них ополчився інший народ, який в оповіданні називається амалікітянами, і спалахнула війна. Тоді вперше ізраїльтяни озброїлися для битви. Однак вони рушили на ворога не всім ополченням – лише найкращі вибрані війська вели війну, під час якої Мойсей показав новий вид військового мистецтва. Коли Іісус, якому належало очолити народ після Мойсея, виводив військо проти амалікітян, Мойсей стояв поза строєм на піднесеному місці, з якого він міг за всім спостерігати, і дивився на небо, а по обидва боки від нього стояли помічники.

40. Ось про яке диво, що трапилося тоді, ми дізналися з розповіді: коли Мойсей піднімав руки до неба, підлеглі йому ізраїльтяни перемагали ворогів, а коли опускав – військо відступало під натиском чужинців. Ті, хто стояв поруч, помітили це, і коли бачили, що руки Мойсея важчають і слабшають через деяку таємну причину, то підтримували їх по обидва боки. А коли їм стало важко підтримувати, то посадили його на камінь і так допомагали йому тримати руки піднятими до неба. З цього моменту сили іноплемінників стали слабшати під натиском ізраїльтян (Вих. 17:8-13).

41. Оскільки хмара, що спрямовувала народ, залишалася на тому ж місці, люди не могли вирушити в дорогу, не маючи провідника для пересування. Утім, вони без зусиль і в достатку мали все необхідне для життя: зверху на них проливався дощ у вигляді готового хліба, а внизу стікала вода зі скелі. Хмара полегшувала їм тяготи життя просто неба: вдень вона ставала ніби стіною, захищаючи від спеки, а вночі, подібно до вогню, розсіювала своїм світлом морок. Тож їхнє перебування в пустелі біля підніжжя гори, де вони розбили табір, не було виснажливим.

42. Тепер Мойсей очолював народ під час посвячення в невимовне таїнство, а Божественна сила чудесами, що перевершують усяке слово, освячувала весь народ і самого провідника. Це посвячення відбувалося таким чином. Насамперед народу було наказано утримуватися від усякої скверни, тілесної і духовної, і очиститися обмиваннями. Перед укладанням шлюбу5 певну кількість днів належало зберігати чистоту, щоб омитися від усього чуттєвого й тілесного й очищеними від пристрастей приступити до гори, що називалася Синай, для посвячення в таїнство. У той час на неї могли сходити тільки розумні істоти, причому тільки чоловіки, та й ті лише очистившись від усякої скверни. І ізраїльтяни пильно стежили, щоб жодна нерозумна тварина не підступила до гори. Якщо ж таке відбувалося і нерозумна за своєю природою істота з’являлася на горі, народ закидав її камінням (Вих. 19:10-15).

43. Потім світло померкло і, здавалося б, ясне небо так почорніло, що гора, оповита з усіх боків мороком, стала невидимою. У темряві спалахнув вогонь, що лякав тих, хто бачив його. Він пожирав усе, що знаходилося на горі, і від цього вогняного кільця всі околиці наповнилися димом. І Мойсей повів народ на гору, сам неабияк заляканий цим видовищем. Його душа була охоплена жахом, а тіло тремтіло від страху, так що від ізраїльтян не були приховані переживання його душі. Як і всі, він був вражений побаченим і тремтів усім тілом. (Вих. 19:16-18)

44. Це видовище приводило в жах, вражаючи до глибини душі не тільки своїм виглядом: страшно було навіть чути, як по всій окрузі розноситься грім голосу з небес. Уже перші звуки цього громового голосу були оглушливими і важкопереносимими для слуху. Вони були подібні до звучання труб, але своєю жахливою силою перевершували всяке порівняння такого роду. Громові гуркоти наростали, вселяючи все більший і більший страх. Але, незважаючи на відсутність органів мови, голос говорив цілком чітко, і саме повітря Божественною силою з’єднувало слова. Мова була не безглузда – у ній містилися Божественні веління. А голос ставав дедалі гучнішим і гучнішим, і сурма перевершувала саму себе, постійно вивергаючи звуки сильніші за попередні. (Вих. 19:19)

45. Ніхто з людей не міг витримати те, що бачив і чув. Тому вони всі разом звернулися до Мойсея з проханням стати посередником під час дарування Закону й обіцяли не сумніватися, що всякий його припис за навіюванням згори походить від Бога. І ось коли вони повернулися до підніжжя гори, Мойсей залишився один і вчинив зовсім не так, як можна було очікувати. (Зазвичай люди переносять страх мужніше, якщо переживають його з ким-небудь, а він став сміливішим, коли супутники покинули його.) З цього стало видно, що його перший страх був не за себе, але зі співчуття до тих, хто був вражений цим почуттям. (Вих. 19:7-8,20)

46. Отже, коли Мойсей, звільнившись від тягаря загального страху, залишився один, він попрямував у темряву і, вступивши в невидиме, зовсім зник з поля зору. Проникнувши в непроникність Божественних таїнств, він, нікому не помітний, перебував у спілкуванні з Невидимим. Гадаю, так він показав нам, що той, хто хоче перебувати з Богом, повинен залишити все видиме і зійти, немов до гірської вершини, до невидимого і незбагненного, і вірити, що Божественне перебуває там, куди не досягає наш розум.

47. Залишаючись там, він отримав Божественні повеління. Це були настанови в чесноті, для якої, перш за все, необхідне благочестя і належне судження про Божественну природу, яка перевершує будь-яке пізнаване поняття і уявлення, оскільки її не можна порівняти ні з чим пізнаваним. Йому було наказано судити про Божественне, не порівнюючи з чимось зрозумілим і не уподібнювати нічому з пізнаваного природу, яка перевершує все, що існує6. Треба вірити в буття Боже, залишаючи нерозв’язним питання про його якість, кількість, походження і спосіб існування (Вих. 20:4-5).

48. До цього оповідання додає настанови, що стосуються моральності, виражені в загальних і приватних законах. Загальний закон, відкидаючи всяку несправедливість, вимагав любити одноплемінника (Лев. 19:18); якщо керуватися цим правилом, то, як наслідок, ніхто не завдаватиме шкоди нікому з ближніх. А серед приватних правил пропонувалося шанування батьків, і наводився список заборонених вчинків7 (Вих. 20:4-5).

49. Коли розум Мойсея був очищений цими законами, він був піднесений до ще більш високого ступеня посвячення в таїнства, коли Божественна сила явила йому одразу всю скинію (Вих. 25-27). Ця скинія – храм, прикрашений з невимовним розмаїттям: там були присінки, колони, завіси, стіл, світильник, жертовник кадіння, жертовник жертвоприношення, кришка ковчега Завіту і все, що було в неприступному місці, у Святая Святих. А щоб краса і точний устрій усього побаченого не вислизнули б із пам’яті, і він міг би показати це чудо людям, що залишилися внизу, Мойсею було дано пораду не обмежуватися простим описом, а відтворити нематеріальне творіння в матеріальній споруді (Вих. 25:9), використовуючи найяскравіші й найпрекрасніші матеріали, які тільки можна знайти на землі. З них на першому місці стояло золото, що покривало з усіх боків колони. Разом з ним використовували і срібло, що прикрашало вершини і основи колон, щоб, як я вважаю, колірним контрастом зверху і знизу яскравіше виділяти сяйво колон. В деяких місцях знайшлося вживання і міді – у вершині й основі срібних колон (Вих. 27:17).

50. Завіси, занавіси й покривала скинії, натягнуті на верхівках колон, були виконані з особливим ткацьким мистецтвом: кожен виріб з відповідного матеріалу. Для одних тканин застосовували яхонтову і пурпурову фарбу з сяйвом червленого багрянця, і до того ж білизна віссону в його природному і незміненому вигляді. Для інших покриттів використовували льон, а для третіх замість тканин слугували шкури. У деяких місцях для зовнішньої прикраси використовували червоні шкіри.

51. Після того, як Мойсей спустився з гори, він, за допомогою ремісників, зробив усе так, як йому пропонувалося. Коли він перебував у цьому нерукотворному храмі, то отримав вказівки і щодо того, як треба прикрасити одяг священиків, які входили у Святилище. Закон докладно описував кожну деталь і верхнього, і нижнього одягу (Вих. 28).

52. При цьому головне місце відводилося не тій частині, що прихована від очей, а тій, яку могли бачити всі. Єфод був розшитий такими ж різнокольоровими нитками, що й завіса в скинії, тільки золотого кольору було більше. Обидві частини ефода скріплювалися застібками – смарагдами в золотій оправі. Крім того, що природа обдарувала ці камені незвичайною красою (вони випромінювали зеленувато-жовте сяйво), їх ще прикрасила чудова робота різьбяра. Не ідоли зображувалися на каменях, але написані були імена патріархів: по шість на кожному камені.

53. Спереду до цих каменів підвішували прикраси у вигляді щитків і кручені ланцюжки, переплетені між собою на кшталт рибальської сітки. Вони висіли по обидва боки від застібки і розташовувалися зверху щитків для того, я вважаю, щоб на їхньому тлі ще краще була помітна краса плетіння.

54. На грудях у священика була золота прикраса, в яку були вставлені камені різних порід. Вони розташовувалися в чотири ряди, по три камені в кожному, і на них були написані імена колін Ізраїлю. Під ефод одягався інший одяг, довжиною від шиї до п’ят. Він був чудово прикрашений бахромою. А низ був не тільки розшитий візерунком, а й прикрашений золотими підвісками у вигляді дзвіночків і гранатових яблук, розташованих через один по краю одягу.

55. На голові у священика була фіолетова пов’язка, а на лобі – щиток із чистого золота, на якому були вирізані таємничі письмена. І пояс, що стягував просторі верхні шати, і приховані від очей прикраси, й інші деталі облачення, які символічно, подібно до притч, говорили про чесноти священства.

56. Усього цього Мойсей навчився від невимовної Божественної настанови, коли перебував у непроникній темряві. І, отримавши ці таємничі знання, він перевершив людську природу. Після чого він знову з’явився з темряви і пішов до своїх одноплемінників, щоб розповісти їм про чудеса, відкриті йому під час Богоявлення, передати закони і влаштувати для народу храм і священицьке служіння за даним йому на горі образом.

57. У руках він ніс священні скрижалі, отримані як дар Божий. Для їхнього виготовлення не знадобилося жодних людських зусиль: однаковою мірою і скрижалі, і письмена на них були створені Богом – а письмена містили закон. Але народ, не дочекавшись свого законодавця, вдався до безчинства ідолопоклонства і тим самим перешкодив набуттю цієї благодаті.

58. При своєму посвяченні в Божественні таємниці Мойсей чимало часу провів у спілкуванні з Богом. Протягом сорока днів і ночей він під покровом темряви був учасником вічного життя, перебуваючи в стані, не властивому людській природі (Вих. 24:18). Навіть його тіло весь цей час не потребувало їжі. А народ, немов діти, що залишилися без нагляду вихователя, пішов на поводу у своїх бажань і став безчинствувати. Переставши підкорятися Аарону, вони змусили священика стати їхнім ватажком в ідолопоклонстві (Вих. 32:1-6).

59. Із золота був зроблений ідол у вигляді тельця. Вони загордилися нечестям, а Мойсей, підійшовши до них, розбив отримані від Бога скрижалі, щоб утративши цей Божий дар, вони зазнали покарання, яке відповідало би їхньому проступку (Вих. 32:19).

60. Потім Мойсей знищив ідола і, за допомогою левітів, змив тяжкий гріх одноплемінників їхньою кров’ю (Вих. 32:20-29). Його гнів на тих, хто згрішив, пом’якшив Божий гнів, і після сорока днів перебування на горі Мойсей знову отримав скрижалі, на яких Божа сила накреслила закон, а самі вони були виготовлені руками Мойсея. Він отримав їх після того, як сорок днів жив за іншими, ніж ми, законами, перевершивши людську природу і не вживаючи ніякої їжі, якої зазвичай потребує людина для підкріплення тіла (Вих. 34:1-28).

61. Отже, Мойсей за Божественною настановою спорудив ізраїльтянам скинію, передав їм закони, встановив священство. Усе було влаштовано за Божою вказівкою і людським умінням: скинія, притвор і все, що всередині скинії – жертовник для пахощів, жертовник всеспалення, світильник, завіси, кришка ковчега у внутрішній частині, облачення священиків, миро; також і жертвоприношення – для очищення, для подяки, для відвертання нещастя та для спокути за провину. І щойно все було завершено, в людях, що оточували Мойсея, прокинулася властива людському роду хвороба – заздрість.

62. Навіть Аарон, якому як священикові віддавали чималі почесті, і сестра Маріам, яка по-жіночому заздрила виявленій Мойсею почесті, стали йому докоряти, так що Божеству довелося покарати їх за це. І ще більшого подиву варта незлобивість Мойсея, тому що, коли Бог покарав нерозумну жінку за наклеп, Мойсей упокорив свій гнів і просив Бога зцілити сестру (Чис. 12:1-13).

63. Натовп знову став бешкетувати, чому причиною стала непомірна насолода їжею. Їм мало було безболісного, безтурботного життя і дарованої згори їжі. Бажання наповнити шлунок м’ясом і пристрасть до обжерливості призвели до того, що рабство в Єгипті стало здаватися людям кращим за ті блага, які вони здобули. Мойсей повідав Богові, яка пристрасть охопила його одноплемінників. І Бог дав їм те, що вони так жадали отримати, і тим самим навчив їх, що не повинно мати подібні бажання. Він направив до табору безліч птахів, і їхні зграї, подібні до грозових хмар, літали низько над землею. І оскільки зловити цих птахів не становило великих труднощів, люди скоро переситилися м’ясом.

64. Непомірність у їжі порушила рівновагу життєвих соків в організмі8, і для багатьох таке пересичення закінчилося смертельною хворобою. Цього прикладу виявилося достатньо і для самих постраждалих, і для тих, хто їх бачив, щоб повернутися до помірності (Чис. 11).

65. Потім Мойсей послав розвідників у країну, де ізраїльтяни, за Божественною обітницею, сподівалися оселитися. Але після повернення не всі сказали правду – дехто повідомив неправдиві й нерадісні звістки. Тоді народ знову розгнівався на Мойсея. І так судив Бог: хто втратив віру в Божественну допомогу, ніколи не зможе побачити обітованої землі (Чис. 13:1-14:38).

66. Коли вони йшли пустелею, у них скінчилася вода, а разом із нею зникла і пам’ять про Божу всемогутність. Хоча вони раніше вже бачили, як було здійснено чудо зі скелею, але все ж не могли повірити, що і зараз будуть врятовані від спраги. Залишивши надію на краще, вони стали нарікати на Мойсея і Самого Бога. Мойсей, здавалося, вже втомився від невір’я народу, і все ж таки він знову здійснив для них чудо: висік воду зі стрімкої скелі. (Чис. 20:2-18).

67. І знову вони потрапили в рабську залежність від власного шлунка. Бажаючи отримати задоволення від смачної та ситної їжі, деякі з молодих почали бешкетувати. Але вони були суворо покарані: табором розповзлися змії, від укусів яких у людей проникала смертоносна отрута.

68. І коли люди стали один за одним падати від зміїних укусів, Мойсей, за Божою порадою, відлив з міді зображення змія і помістив на підвищенні, щоб усі в таборі могли його бачити. Таким чином, Мойсей позбавив свій народ від заподіяної зміями шкоди і врятував його від загибелі. Поглянувши на мідного змія, людина більше не боялася укусів, бо вигляд мідного змія якимось нез’ясовним чином послаблював дію отрути (Чис. 21:4-9)

69. Але народ знову був незадоволений керівництвом Мойсея. Деякі спробували силою привласнити собі священицький сан. І хоча Мойсей просив Бога помилувати тих, хто згрішив, справедливість Божого суду виявилася сильнішою за співчуття Мойсея до своїх одноплемінників. Земля відкрилася, а потім зімкнула свої уста, поглинувши тих, хто повстав проти влади Мойсея, і всіх їхніх родичів. А ті двісті п’ятдесят осіб, які добивалися священства, були знищені вогнем, і їхня доля напоумила народ (Чис. 16).

70. А щоб люди змогли остаточно переконатися, що дар священства отримали від Бога найдостойніші, Мойсей взяв у знатних людей кожного коліна по жезлу, на кожному з яких написав ім’я його власника. Серед них був і жезл священика Аарона. Мойсей поклав жезли в храмі і з їхньою допомогою ясно показав, кого обрав Бог для священства. Бо з усіх тільки один жезл Аарона розцвів, і на ньому виріс і дозрів плід (а саме горіх).

71. Навіть для невіруючих здалося найбільшим дивом, коли сухе дерево без кори і коріння раптом ожило і дало такий самий плід, що і звичайне дерево, яке має коріння в землі. Божа могутність замінила йому і землю, і кору, і вологу, і корінь, і необхідний час (Чис. 17).

72. Коли Мойсей вів своє військо через землі інших народів, вони не дозволили йому пройти. Мойсей заприсягся, що разом із народом обійде їхні поля й виноградники (Чис. 20:17) і триматиметься “царського шляху “9, не ухиляючись ні вправо, ні вліво. Але супротивники не змирилися і після цього, і тоді Мойсей переміг їх у бою і прорвався силою (Чис. 21:21-35).

73. Потім Валак, правитель могутнього племені мадіанітян, знаючи про лиха підкорених ізраїльтянами народів, злякався, що така ж доля спіткає і його власний народ. Не чекаючи цього, він вирішив діяти, але не за допомогою зброї і війська, а за допомогою забобонної ворожіння якогось Валаама. Говорили, що цей чоловік вправний у подібних справах, і ті, хто користувався його послугами, приписували йому магічну силу в заняттях такого роду. Його ремеслом було ворожіння по птахах10, але він був небезпечний, бо за сприяння якихось демонів міг накликати на людей жахливі нещастя (Чис. 22:1-6).

74. Коли Валаам, слідуючи за провідниками, вирушив до їхнього царя, голос ослиці сповістив йому, що цей шлях не буде для нього сприятливим. Потім йому було видіння, з якого він дізнався, що йому потрібно робити, зрозумівши, що чорне ворожіння неспроможне завдати шкоди тим, кому допомагає Бог. Сповнившись не бісівською енергією, а з Божественною надією, він виголосив пророцтва про кращу долю для ізраїльтян, що згодом справдилися (Чис. 22:7-24:25). Коли йому не дали застосувати своє ремесло для злих справ, він усвідомив могутність Господа і з радістю полишив заняття ворожінням, щоб пророкувати з волі Божої.

75. Після того, як чужинців знищили, народ, який здобув перемогу в битві, сам виявився повалений розпусною пристрастю до полонянок. Тільки коли Фінеєс одним ударом меча вразив сплетену в нечесті пару, вщухнув і Божий гнів на збожеволілих ізраїльтян, що погрузли в беззаконних зв’язках (Чис. 25:1-9). Законодавець зійшов на високу гору і побачив здалека землю, яка була уготована Ізраїлю за Божественною обітницею, даною отцям. Там він пішов з людського життя, і після його відходу не залишилося серед могил ні надгробка, ні пам’ятника (Повт. 34).

76. Час не заподіяв шкоди його красі, не затьмарив сяйва його очей (Повт. 34:7), не послабив благодать, що осяває його обличчя. Він завжди був таким, як і раніше, і за всіх природних змін його краса залишалася незмінною.

77. Ось те, що нам вдалося побачити при першому погляді на історію цієї людини. Я розповів її коротко: втім, коли було потрібно, я дозволяв собі більш детальну розповідь. А тепер ми можемо розглянути описане життя, зважаючи на мету, яку я визначив для своєї розповіді, і отримати з неї настанову, яка допомогла б нам вести доброчесне життя. Отже, повернемося до початку розповіді про життя Мойсея.

Тлумачення на життя Мойсея

 

Народження

1. Мойсей народився, коли закон тирана переслідував хлопчиків, які народжувалися (Вих. 1:16). Як же ми можемо за власним вибором наслідувати його народження, коли стать дитини залежить від випадку? І взагалі можна сказати, що не в наших силах уподібнити свою власну появу на світ славному народженню Мойсея. Але, незважаючи на цю уявну перешкоду, немає нічого складного в тому, щоб почати наслідувати життя Мойсея.

2. Хто ж не знає, що все, що піддається зміні, ніколи не залишається в тому ж самому стані, але постійно перетворюється з одного в інше, змінюючись на краще або на гірше? Повернемося до нашої теми. Народження дитини жіночої статі, в якій людська природа виступає в більш матеріальному і схильному до пристрастей стані, приємно тирану; а немовля чоловічої статі, більш загартоване і схильне до чеснот, він ненавидить і підозрює в ньому загрозу повстання проти власної влади.

3. А все, що змінюється, ніби постійно народжується наново. Адже у світі, що змінюється, наступної миті все виглядає дещо інакше, ніж раніше. І народження такого роду відбувається не із зовнішньої причини і не випадково, як випадково визначається стать при тілесному народженні, а за власним вибором людини. При новій появі на світ ми стаємо немов би своїми власними батьками, народжуючись такими, якими самі захочемо, і за власним вибором приймаємо певну стать – чоловічу чи жіночу, – виліплюючи себе за задумом доброчесності або пороку.

4. І ми можемо, на незадоволення і прикрість тирана, з’явитися на світ більш підходящим чином. Тоді батьки, які так прекрасно зачали нас (а батьки чесноти – це добрі помисли), з радістю побачать наше народження, а задуму тирана буде надано протидію.

5. Отже, якщо ми відштовхнемося від буквального змісту оповідання і розкриємо його внутрішній зміст, то воно навчить нас, що початок доброчесного життя засмучує ворога. Я маю на увазі те народження, за якого вільний вибір допомагає в родових муках. Адже ніхто не може засмутити противника, якщо не покаже явних ознак своєї перемоги над ним.

6. Від одного й того самого вільного вибору залежить народити немовля чоловічої статі, схильне до чеснот, і вигодувати його належною їжею, і потурбуватися про його безпечний порятунок із води. Ті, хто дарують своїх немовлят тирану, віддають їх річковому потоку голими і беззахисними. Під потоком я маю на увазі життя, що протікає в безперервних хвилюваннях пристрастей, у яких тоне і захлинається всякий, хто в нього потрапить.

7. Батьки немовляти чоловічої статі, тобто мудрі й розсудливі думки, коли настає пора віддати їхнє благе породження хвилям життя, опускають його в потік під захистом ковчега, щоб воно не потонуло (Вих. 2:3). А ковчег, збитий з різних дощок – це виховання, що складається з різних наук, яке утримує людину на плаву і ставить її вище життєвих хвиль.

8. Завдяки чому людина, при водному хвилюванні, не буде довго поневірятися, носима з волі хвиль, але пристане до твердого берега, тобто опиниться поза життєвими хвилюваннями.

9. Ми з досвіду знаємо, що тих, хто вже не занурений, як інші, в безодню людських міркувань, безперервне бурління життєвих справ немов виштовхує геть, вважаючи непотрібним тягарем тих, хто обтяжений доброчесністю. Кожен, хто опиниться поза цими хвилями, нехай наслідує Мойсея і не боїться своїх сліз (Вих. 2:6), навіть якщо він опинився в безпеці ковчега. Сльози служать надійним охоронцем для тих, хто шукає порятунку в чеснотах.

Виховання в домі у єгипетської царівни і втеча з Єгипту

10. Бездітна і безплідна царська дочка (під якою, гадаю, треба розуміти язичницьку мудрість), яка підібрала немовля, вирішує назватися його матір’ю. І, як визнає Писання, спорідненість із прийомною матір’ю не розривається доти, доки людина не переконається у власній незрілості. Але той, хто, подібно до Мойсея, прагне піднятися вище, вважатиме ганебним називатися сином жінки, безплідної від природи.

11. Язичницька освіченість справді безплідна – вона постійно зазнає родових мук, але ніколи не народжує нового життя. Яке породження після тривалих родових мук явила нам ця філософія – породження, яке було б варте таких тяжких і численних праць? Чи не всі її плоди, марні і ще не сформовані, гинуть ще до народження, так і не вийшовши до світла Богопізнання? Вони так само могли б народитися людьми, якби не були міцно замкнені в утробі безплідного мудрування.

12. І ось, проживши в єгипетської царівни так довго, що почало здаватися, ніби й він розділяє розкішне життя єгиптян, Мойсей повинен повернутися до рідної матері. Утім, хоча він і виховувався у царівни, але не розлучався з матір’ю, оскільки, як повідомляє розповідь, його вигодовувало материнське молоко (Вих. 2:7-9). Гадаю, сенс тут у тому, що ми, хоча й користуємося словами язичницької мудрості, поки здобуваємо освіту, не повинні віддалятися від молока, яке живить нас у Церкві, тобто від церковних законів і звичаїв, що вигодовують і зміцнюють душу, у такий спосіб даючи їй змогу піднятися в гору.

13. Вірно сказано, що людина, яка прислухається одночасно і до язичницьких, і до отцівських повчань, опиняється немов посеред двох супротивників. Той, чия релігія протилежна єврейському вченню, вступає в боротьбу і прагне виявитися сильнішим за ізраїльтянина. Багатьом глядачам здається, що противник насправді сильніший, і вони, полишивши віру батьків, переходять на бік ворога і стають зрадниками отцівського вчення. Але хто дійсно великий і благородний душею, як Мойсей, той сам завдасть смертельного удару тому, хто виступає проти благочестя.

14. Утім, подібне протиборство можна виявити і в нас самих. Людина, немов приз за перемогу, стоїть між протиборчими сторонами, і до кого вона приєднається, того й зробить переможцем. А б’ються, немов єгиптянин з євреєм, ідолослужіння з благочестям, безчинство з ціломудрістю, праведність з несправедливістю, гординя зі скромністю, та й узагалі все, що вважається протилежним.

15. Мойсей власним прикладом навчає нас стати на бік чесноти, як на бік співвітчизника, і знищити супротивника, що повстає на неї (Вих. 2:12). Бо перемога чесноти обертається загибеллю і зникненням ідолослужіння. Точно так само праведністю знищується несправедливість і скромністю вбивається гординя.

16. Але в нас також відбувається і боротьба між одноплемінниками (Вих. 2:13). Адже в нас не було б придуманих лукавими єресями догматів, якби лад хибних міркувань не вступав у боротьбу з більш правильними міркуваннями. Якщо ж ми немічні й не можемо надати сил правій стороні, оскільки зло своїми хитрощами взяло гору, і влада істини виявилася поваленою, то треба якнайшвидше тікати геть (як і пропонує приклад Мойсея) до кращого й вищого вчення про таїнства.

17. І якщо знову доводиться селитися в іноплемінника, тобто якщо ми змушені звернутися до язичницької філософії, ми можемо зробити це тільки після того, як відженемо лукавих пастухів, які не за правом користуються колодязем (Вих. 2:15-17), – тобто після того, як ми викриємо лжевчителів у лукавому використанні зовнішньої освіти.

18. Так і ми житимемо самі по собі, не вплутуючись у бійку і не виступаючи в ній посередниками, а мешкаючи серед однодумців, чия воля узгоджується з нашою – разом із власною отарою, і всі рухи нашої душі, наче вівці за пастухом, будуть слідувати за правлячим розумом (Логосом)11.

Палаюча купина і явління Сущого

19. І коли ми віддамося цьому мирному і далекому від ворожнечі способу життя, нам засяє Істина і просвітить своїм сяйвом очі нашої душі. А Істина, що з’явилася Мойсеєві в невимовному світлі, – це Бог.

20. Недаремно також буде дослідити, як це сяйво, що просвітило душу пророка, з’єдналося з терновим кущем (Вих. 3:2). Якщо Бог є Істина (Ін. 14:6), а Істина є світло (Ін. 8:12) – ці піднесені й Божественні назви засвідчені в Євангельській розповіді стосовно Бога, який з’явився нам у плоті, – то доброчесний спосіб життя безперешкодно приводить нас до пізнання того світла, яке сходить до людської природи. Воно засяяло не від світильника, розташованого десь серед зірок, щоб ніхто не вважав його сяйво матеріальним, а від земного куща, що затьмарив своїми променями небесні світила.

21. Так ми розуміємо і диво, що сталося з Дівою: Світло Божества народилося через Неї і засяяло в людському житті, але Він зберіг неушкодженим кущ, з яким з’єднався: цвіт незайманості не зів’яв і під час пологів.

22. Це світло вчить нас, що потрібно робити, щоб залишатися в променях істинного світла. Взуті ноги не можуть зійти на висоту, з якої можна побачити світло Істини (Вих. 3:5), доки хода нашої душі не звільниться від мертвої й земної оболонки зі шкіри, що вкриває нашу природу, відтоді, як ми, не послухавшись Божественного веління, опинилися голими (Бут. 3:21)12. За цим відразу піде пізнання Істини, яка сама явить себе нам. Пізнання Сущого (Вих. 3:14) стає очищенням від невірних уявлень про не суще13.

23. Ось яке, на мій погляд, визначення істини: відсутність помилкових уявлень про Сущого. Обман є вигадка, що виникає у свідомості людини, про не суще, яке видається реально існуючим. Істина, навпаки, є тверде розуміння того, що дійсно існує. І людина, занурена чималий час у міркування про ці піднесені предмети, врешті-решт, розсудить, що є воістину суще і за своєю природою володіє буттям, а що – не суще і лише видається буттям, тому що за своєю природою не володіє самостійним існуванням14.

24. Вважаю, що великий Мойсей, навчений цим Богоявленням, дізнався, що насправді не існує нічого з чуттєво сприйманого або пізнаваного, окрім Сущності, що перевершує все, та Першопричини, від Якої і залежить усе.

25. Якщо ж розум придивиться до чогось іншого з сущого, то він не виявить жодної речі, яка не потребувала б іншої речі і могла б існувати, не будучи причетною істинно Сущому. А те, що завжди залишається точно таким самим, не зростає і не зменшується, однаково не піддається змінам ні в кращий, ні в гірший бік (бо гіршому воно чуже, а кращого для нього немає), що абсолютно не потребує іншого, чого єдиного варто прагнути, що причетне до всього і не стає гіршим від цієї причетності, – ось що по суті є Сущим, і пізнання його і є пізнання Істини.

26. Тоді це сталося з Мойсеєм, а тепер відбувається з кожним, хто, як і він, звільнився від земної оболочки та поглянув на світло з терну – тобто на промінь, який засяяв нам у плоті, немов у терні, промінь, який, за словом Євангелія, є Світло правдиве й сама Істина (Ін. 1:9). І тоді людина стає такою, що може й інших привести до спасіння, знищити тиранію, що панує у злі, і звільнити всіх, хто підвладний огидному рабству. Коли права рука змінила свій вигляд, а посох перетворився на змія (Вих. 4:1-9), це стало першим прикладом чудес.

27. Вважаю, що цим алегорично було вказано на таїнство втілення Господа і явлення людям Божества, завдяки чому відбулося знищення тирана і звільнення йому підвладних.

28. До такої думки мене підводять свідчення пророка та Євангелія. Пророк каже: “Изменение десницы Всевышнего” (Пс. 76:11). Божественна природа розуміється незмінною, але з поблажливості до немічної людської природи вона прийняла наш вигляд і образ.

29. Рука, яку законодавець сунув за пазуху, змінила свій колір проти природного: а коли вона знову опинилася там, до неї повернулася її природна краса. Єдинородний Бог, “сущий на лоне Отчем” (Ін. 1:18), – ось “десниця Всевишнього”.

30. Коли Він з’явився нам від Отчого лона, Він змінився і став подібний до нас. Коли ж, очистивши наші немочі, Він повернув руку, що побувала серед нас і уподібнилася нашому цвіту, на лоно (а лоно для правиці – Отець), то безпристрасне за природою не стало пристрасним, натомість схильне до змін і пристрастей через спілкування з незмінним стало причетним до безпристрасності15.

31. І перетворення жезла на змія (Вих. 7:10) не повинно бентежити тих, хто любить Христа: мовляв, ми пов’язуємо розповідь про таїнство з невідповідною твариною. Адже Сама Істина в Євангелії не уникає цього образу і каже: “И как Моисей вознес змию в пустыне, так должно вознесену быть Сыну Человеческому” (Ін. 3:14).

32. І сенс цього зрозумілий. Оскільки батько гріха названий у Святому Письмі змієм (Бут. 3:1) і все, народжене змієм, теж є змій, то, отже, і гріх носить таке ж ім’я, як і його батько. І, за апостольським свідченням, Господь заради нас став гріхом (2Кор. 5:21), зодягнувшись у нашу гріховну природу.

33. Отже, цей символ справді підходить до Господа. Якщо змій є гріх і Господь став гріхом, кожному стане очевидним висновок: хто став гріхом – став змієм, оскільки гріх ним і є. Причому змієм він став заради нас, щоб проковтнути і знищити єгипетських зміїв, породжених чаклунами (Вих. 7:10-12).

34. Коли це сталося, змій знову перетворився на посох (Вих. 4:4), який напоумляє грішників і на який спираються ті, хто сходить крутим і важким шляхом чесноти. У благій надії вони спираються на посох віри, бо віра є впевненість у тому, на що сподіваєшся (Євр. 11:1).

35. Той, хто усвідомлює це, справді стає богом (Вих. 4:16) для тих, хто протистоїть істині й захоплений матеріальними та несуттєвими ілюзіями, хто зі зневагою відмовляється слухати про Суще, немов про щось незначне. Як каже фараон: “Кто такой Господь, чтоб я послушался голоса Его? Я не знаю Господа” (Вих. 5:2). Адже для нього цінне тільки матеріальне і плотське, що належить до області почуттів, а не сенсу.

36. А той, хто, просвітившись цим світлом, достатньо зміцнився і набув сили і здатності протистояти ворогам, – немов атлет, який ґрунтовно вивчив у наставника атлетичну майстерність, з відвагою і рішучістю готується до змагання з супротивником і бере до рук той самий посох (тобто слово віри), яким йому належить побороти єгипетських зміїв.

Повернення до Єгипту

37. За ним слідує дружина з іншого племені: адже і в язичницькій освіченості є щось, що нам стане в пригоді для шлюбу і дітонародження. Справді, моральна і природнича філософія може іноді для того, хто живе піднесено, ставати дружиною, подругою і співучасницею Життя, якщо тільки її породження не несуть у собі жодної чужоземної скверни.

38. А оскільки їхній син не був обрізаний і не був позбавлений усього шкідливого і нечистого, ангел16, що зустрівся йому, навів на нього страх смерті. Дружина Мойсея вблагала ангела, показавши, що її дитя чисте і позбавлене тієї ознаки, за якою розпізнають чужоземця (Вих. 4:24-26).

39. Вважаю, що кожному, хто посвячений у тлумачення Писання, з усього сказаного стане зрозумілою послідовність кроків на шляху чесноти, як її зображує Писання, пропонуючи нам ланцюг послідовних образів. У настановах, породжених філософією, є щось тілесне і подібне до крайньої плоті. Але коли над ними зроблено обрізання, то все, що залишилося, належить до чистого ізраїльського роду.

40. Наприклад, язичницька філософія17 теж вважає душу безсмертною, і цей її плід благочестивий. Але вона вважає, ніби душа переселяється з одного тіла в інше і після народження в розумному тілі може переміститися в безсловесну істоту, – а це вже тілесний і чужорідний елемент, крайня плоть. Так і багато в чому іншому. Говориться, що Бог є, але Йому приписується матеріальність. Він визнається Творцем світу, але для творіння Йому нібито потрібна матерія. Його називають благим і могутнім, але в багатьох випадках Він нібито змушений поступитися рішенням Долі.

41. Розглянувши всі ці питання по порядку, можна побачити, як вірні положення язичницької філософії спотворюються безглуздими добавками. Коли їх, як під час обрізання, відсікають, ангел Божий стає до нас милостивим, немов радіючи законнонародженому синові філософських положень.

Зустріч з Аароном

42. А тепер варто повернутися до послідовності оповіді, щоб і нам зустріти братську допомогу, коли наблизиться термін битви з єгиптянами. Згадаймо, що на самому початку доброчесного життя Мойсеєві довелося і повоювати, і взяти участь у міжусобиці, коли, в одному випадку, єгиптянин пригнічував єврея, а в іншому – єврей повстав на одноплемінника.

43. Але тепер, коли Мойсей унаслідок тривалих вправ, а також після явлення йому на горі Світла піднявся на вищий щабель розвитку своєї душі, все відбувається в дружбі та мирі: його брат за вказівкою від Бога кинувся йому назустріч (Вих. 4:27). Для наших цілей буде недаремно розглянути описане тут у переносному значенні.

44. Для тих, хто вправляється в чеснотах, Богом справді дано людській природі союзника, який з’явився раніше за нас, ще за часів створення світу, але нам він відкривається і пізнається нами тільки тоді, коли ми з усією увагою й старанням досить привчили себе до піднесеного життя й готуємося до сутички з вельми сильними супротивниками.

45. Але, щоб не пояснювати загадку загадкою, викладу своє міркування про ці речі докладніше. Є висловлювання, засноване на достовірному отцівському переданні. У ньому сказано, що під час гріхопадіння людини Бог не поставився до нашого нерозважливого падіння з презирством, але приставив у помічники до кожної людини ангела, що має безтілесну природу18. З іншого боку, розбещувач нашої природи теж постарався зашкодити кожному людському життю за допомогою лукавого демона.

46. А людина перебуває між цими двома супротивниками, що мають настільки різні цілі, і в її владі надати сил одному з них. Добрий ангел наводить доводи, що показують користь чесноти, і ті, хто в ній вправляється, з надією дивляться на них. Його супротивник показує матеріальні насолоди: у них немає жодної надії на благо, але вони вже присутні тут, доступні й видимі, і тому поневолюють почуття нерозважливих людей.

47. І якщо людина відсторониться від поганих спокус і усвідомлено звернеться до кращого, повернувшись, умовно кажучи, до зла спиною і повернувши свою душу, наче дзеркало, до надії на майбутні блага, і на чистоті її душі закарбуються послані згори образи й вияви чесноти, – тоді їй назустріч вийде братерська допомога, що й залишиться з нею. Братом для людини за здібностями душі до міркування і мислення можна фігурально назвати ангела, який, як уже було сказано, з’являється і стає поруч із нами, коли ми наближаємося до фараона.

48. Але нехай ніхто не думає, що між розповіддю і подібною уявною інтерпретацією існує нерозривний зв’язок; і якщо в розповіді виявиться щось, що не узгоджується з нашим розумінням, нехай її не відкинуть цілком. Завжди слід пам’ятати про мету цієї праці, на яку ми постійно дивимося під час нашого викладу і яку повідомили в передмові: запропонувати життя знаменитих людей як приклад чесноти.

49. Але ті, хто їх наслідують сьогодні, ніяк не можуть у точності повторити події їхнього життя. Де, скажімо, знайти ще народ, чия чисельність зросла б після переселення до Єгипту? Або тирана, який поневолив цей народ і перешкоджав би народженню немовлят чоловічої статі, а більш ніжній і слабкій жіночій статі дозволяв би множитися? Так і з усіма іншими подробицями оповідання. І оскільки ми побачили, що неможливо наслідувати чудесні вчинки блаженних людей, то нам варто перенести подробиці, що містяться в розповіді, у сферу морального вчення. Таким чином, ті, хто старається заради чесноти, знайдуть сприяння в доброчесному житті.

50. Якщо ж щось із викладеного в оповіданні випадає з ланцюжка піднесених міркувань і вимушено пропускається, то ми можемо залишити цю деталь як даремну і непридатну для нашої мети, щоб не зруйнувалося тлумачення про доброчесність.

51. Я кажу це, маючи на увазі сказане про Аарона, щоб заздалегідь усунути можливе протиріччя. Адже можна сказати, що ангел споріднений з людською душею за своєю розумною і безтілесною природою, що він виник ще до нашого створення, і що він стає поруч із тими, хто вступив у сутичку з супротивником, – а до Аарона це не підходить. Та й не личить бачити ангела в Аароні, який пізніше очолював ізраїльтян у ідолослужіннях (Вих. 32:2-5).

52. На це я, забігаючи наперед, повторю те, що вже говорив: нехай чужа нашій меті деталь не порушує згоди всіх інших. Крім того, обидва слова – “брат” і “ангел” – однаково вживаються в протилежних сенсах.

53. Ангелом називається посланець не тільки Бога, а й сатани (2Кор. 12:7), а братом ми називаємо не тільки хорошу, а й погану людину. Про хороших Писання говорить: “Братья пригодятся во время скорби” (Сир. 40:24). А про братів іншого роду: “Всякий брат ставит преткновение другому” (Єр. 9:4).

Заклик до Виходу і протидія фараона

54. Поки що відкладемо міркування про ці речі, щоб свого часу розглянути їх ретельніше, і звернемося до подальшої розповіді. Мойсей, набувши сили при явленні Світла і знайшовши у своєму братові помічника й соратника, сміливо звернув до народу слова про свободу, нагадав про шляхетне походження їхніх батьків і дідів і вказав шлях порятунку від болісної роботи з глиною та цеглою.

55. Чого ж вчить нас ця розповідь? Що не повинно наважуватися говорити з народом, якщо наша мова відповідним вихованням не підготовлена до виступу перед натовпом. Ти бачиш, що Мойсей ще в молодості, до того, як досягнув таких висот чесноти, не зміг переконати двох людей, що сварилися, дослухатися до його поради, але тепер він звертається з подібною промовою до десятків тисяч людей. Оповідання майже криком кричить, щоб ти не насмілювався повчати слухачів порадами, поки під час тривалої і ретельної підготовки в тебе не виробиться до цього здатність.

56. Але коли були вимовлені ці благі слова, в яких Мойсей нагадав про свободу і зміцнив прагнення до неї в душах своїх слухачів, ворог намагався збільшити страждання тих, хто дослухався до промови Мойсея (Вих. 5:6-9). І це теж знаходить аналогію в сучасних подіях. Багато хто з тих, хто прийняв заклик до визволення від тиранії й схилився до проповіді, і понині зазнають натисків спокус від противника.

57. Хто випробуваний і міцний у вірі, встоїть і загартується, відбиваючи натиск гнобителів, але дехто з немічних опустить перед нещастями руки й відкрито заявить, що їм було б краще лишитися глухими до проповіді про визволення, ніж переносити все це через неї.

58. Так і сталося тоді: через свою малодушність ізраїльтяни звинуватили у своїх бідах якраз тих, хто сповістив їм шлях позбавлення від рабства (Вих. 5:20-21). Але розум (Логос)19 не менше, ніж раніше, тягне нас до прекрасного, навіть якщо людина з дитячим і незрілим розумом по-дитячому боятиметься перед незвичними спокусами.

59. Шкідливий і згубний демон стурбований саме тим, щоб покірні йому люди не дивилися на небо, а пригиналися до землі й ліпили б у собі самих цеглу з глини. Адже кожному ясно, що все, що належить до матеріальних насолод, неминуче походить від землі та води, чи то турбота про шлунок і розваги, чи то, що належить до багатства.

60. Суміш землі і води правомірно називається глиною. Хто наповнює нею себе, тобто прагне до подібних до глини задоволень, ніяк не може зберегти відведене задоволенням вмістилище повним: щойно наповнившись, воно негайно спустошується для нової порції. Так і виробники цегли знову і знову наповнюють глиною спустошену форму. Гадаю, тут неважко побачити образ душі, схильної до пристрастей.

61. Щойно вона задовольнить бажання, яке її цікавить, як нове бажання схиляє її до чогось іншого, і знову вона почувається спустошеною. Якщо і тут вона доб’ється виконання свого бажання, то, по відношенню до чогось іще, залишиться спустошеною і спраглою. І це відбувається в нас без кінця, поки ми не відійдемо від матеріального життя.

62. А що до соломи й полови, які підмішуються в цеглу тими, хто підкорений вказівкам тирана (Вих. 5:11-13), то і Божественне Євангеліє (Мф. 3:12), і високий голос апостола (1Кор. 3:12-13) роз’яснюють, що і солома, і полови, повинні сприйматися як матеріал для вогню.

Єгипетські кари

63. Коли людина, яка досягла успіху в доброчесності, хоче привернути людей, поневолених обманом, до життя, сповненого мудрості та свободи, тоді той, хто, за словом апостола (Еф. 4:14,6:16), знає різноманітні способи шкодити нашим душам, протиставляє Божественному законові неправдиві хитрощі. Тут я маю на увазі єгипетських зміїв, тобто різноманітні злодіяння неправди, які були знищені посохом Мойсея (Вих. 7:12). Про значення посоха ми вже міркували достатньо.

64. І тепер той, хто придбав непереможний жезл доброчесності, що знищує створені хитрощами жезли, послідовно переходить до ще більших чудес. Чудеса творяться не заради того, щоб вразити всіх присутніх – мета полягає в користі тих, хто рятується. Одні й ті самі чудеса чесноти призводять до знищення противника і до зміцнення одноплемінників.

65. Перш за все, замислимося над загальним духовним тлумаченням чудес, що відбувалися по черзі, і тоді ми зможемо застосувати наше тлумачення до кожного з них. Вчення істини сприймається по-різному залежно від розташування тих, хто його чує. Хоча всім однаково говориться, що є добро і що є зло, але розум того, хто налаштований на сприйняття сказаного, просвічується, а хто налаштований на протилежне і не прагне звернути погляди своєї душі до променів істини, той залишається в мороці невідання. Якщо наше розуміння цих речей загалом не хибне, то не буде розбіжності й в окремих епізодах, оскільки тлумачення кожної частини буде узгоджене з цілим.

66. Отже, немає нічого дивного в тому, що євреї, перебуваючи посеред чужинців, не були зачеплені лихами, що відбувалися. Та й зараз ми можемо бачити щось подібне. У велелюдних містах, де люди розділилися на протилежні віросповідання, для одних джерело віри, яке вони знаходять у Божественних вченнях, чисте і придатне для пиття, тоді як для інших, які уподібнилися у своїх спотворених міркуваннях єгиптянам, ця вода стає отруйною кров’ю.

67. Нерідко винахідливий обман прагне перетворити за допомогою мерзенної неправди на кров і ту воду, яку п’ють євреї (Вих. 7:22), – тобто показати нам наше вчення не таким, яким воно є насправді. Але неможливо зробити воду зовсім непридатною, хоча витончений обман і забарвлює її в багряний колір. І євреї п’ють справжню воду, не звертаючи уваги на неправдивий її вигляд, хоча зовні вона і змінилася.

68. Те саме було і з жабами – тваринами потворними й галасливими, що ведуть подвійне життя земноводних20 і стрибають біля самої землі, незвичними не тільки за зовнішнім виглядом, а й за смородом, який витікає з їхньої шкіри, – вони вповзали і в оселі, і в спальні, і в комори до єгиптян, але жодним чином не зачіпали при цьому життя євреїв (Ісх.8:3-4).

69. Ці жаби, безсумнівно, позначають згубні породження зла, що виникають, немов у болоті, у нечистих людських серцях. І вони, ці жаби, заселяють домівки тих, хто, за власним вибором, живе, подібно до єгиптян. Жаби з’являються в них на столах, не дають спокою їхнім ліжкам, проникають у комори із запасами.

70. Іноді можна бачити людину, яка веде нечисте й нестримане життя, що зародилося в справжньому бруді болота й доведене наслідуванням безсловесних створінь до такого стану, коли вже незрозуміло, яка істота перед тобою: за своєю природою людина, але вже частково перетворена на худобу: такою мірою вона являє собою образ “земноводного” й двоякого життя. У такої людини знайдеш і ознаки того самого лиха, до того ж не тільки на ліжку, а й на столі, і в коморі, та й узагалі по всьому житлу…

71. Така людина проявляє таку порочність, що кожен легко розпізнає за загальним устроєм домашнього господарства спосіб життя господаря – нестриманий він чи чистий. В одного на стінній побілці видно вправні зображення, що розпалюють чуттєві задоволення, природа яких подібна до хвороби. Від розглядання непристойних зображень пристрасть проникає і в душу, але в розсудливої людини в домі вжито всіх заходів обережності й передбачливості, щоб захистити погляд від видовищ, що розпалюють пристрасті.

72. Так само і трапезу в розсудливої людини ми виявимо чисту, а в того, кого затягнуло в болото розпусти, вона буде, як у жаби, надто тілесною. А якщо зазирнути в комори, тобто в невимовні схованки людського життя, то тим паче в нестриманих знайдеш там купу жаб.

«Ожесточение фараона»

73. І якщо розповідь повідомляє, що все це зробив з єгиптянами жезл доброчесності, то не будемо дивуватися сказаному. Адже розповідь також повідомляє, що Бог “ожесточил сердце фараона” (Вих. 9:12). То як же можна його засуджувати, якщо його жорстокість і опір були викликані необхідністю згори? І Божественний апостол говорить щось подібне: “И как они не заботились иметь Бога в разуме, то предал их Бог” нечестивим пристрастям (Рим. 1:28) – тут він говорить про розпусників, подібної їм статі і про тих, хто вдався до непристойних і невимовних способів розпусти.

74. Але якщо у Святому Письмі говориться саме так, і якщо Бог справді віддає нечестивій пристрасті того, хто до неї прихильний, то не з Божої волі озлобився фараон і не чеснотою придумано жабоподібне життя. Якби це було завгодно Божественній природі, то жоден людський вибір не мав би значення, тому що в житті не залишилося б відмінності між чеснотою і пороком. Кожен по-своєму проводив би життя: одні зміцнювалися б у чесноті, а інші впадали б у порок. Ніхто не міг би тоді осмислено пов’язати відмінності цих двох способів життя – вибір між якими належить кожному – з вищими причинами, що належать до Божественної волі.

75. А хто саме віддається нечестивій пристрасті, ми ясно дізнаємося від апостола: “кто не заботился Бога иметь в разуме” (Рим. 1:28). Бог не віддає таку людину в відплату за те, що не хотів пізнати Його. Відмова від Богопізнання сама по собі стає для людини причиною занурення в пристрасне і нечестиве життя.

76. Так, якщо хтось скаже, що незрячий впав у яму тому, що не бачив сонця, то ми не станемо думати, ніби світло, прогнівавшись на того, хто не хотів його бачити, зіштовхнуло його в яму. Ми знайдемо більш розумне пояснення: непричетність до світла, якого він не бачив, і стала для нього причиною падіння в яму. Так само можна прояснити і слова апостола про те, що Бог тих, хто не пізнає Його, віддає нечестивим пристрастям: і зрозуміти, як озлобив Він єгипетського тирана. Річ не в тім, що протидія була вкладена в душу фараона з Божественної волі, а в тому, що він за власним вибором, внаслідок схильності до пороку, не прийняв доказів, що пом’якшують цю протидію.

77. Так і жезл чесноти, діючи в Єгипті, залишав життя євреїв вільним від жаб, а життя єгиптян наповнював цим лихом.

78. Але вийшло так, що коли Мойсей простягнув свої руки і над єгиптянами, жаби зникли (Вих. 8:12)21. І сьогодні можна бачити, як відбувається те ж саме. Ті, хто розуміє значення простягнутих рук законодавця (а ти, звісно, зрозумієш значення цього символу, і в законодавці побачиш Справжнього Законодавця, а в простяганні рук – Того, Хто простягнув їх на Хресті), – вони, хоч би й жили колись певний час згідно з нечистими та жабоподібними думками, але, коли подивляться на Того, Хто простирає заради нас руки, то відсторонити себе від зловмисного єднання з ними, залишивши пристрасть мертвою, а пристрасть – такою, що вже смердить (порівн. : Вих. 8:14).

79. Справді, для тих, хто віддалився від цієї хвороби й убив у собі жаб’ячі наміри, сама пам’ять про колишнє життя видасться безглуздою та зловонною, такою, що викликає в душі сором’язливу огиду. Апостол говорить тим, хто, покинувши порок, переходить до чесноти: “Какой же плод вы имели тогда? Дела, каких ныне сами стыдитесь…” (Рим. 6:21).

80. Так само ти зрозумієш, яким чином повітря, за помахом жезла, для єгипетських очей перетворювалося на темряву, а для єврейських – сяяло сонячним світлом (Вих. 10:22-23). Тут ще раз підтверджується запропоноване нами тлумачення: не з насильства згори виходить так, що одна людина опиняється в темряві, а інша – на світлі; але ми, люди, за своєю природою і власним вибором маємо в самих собі джерело світла або темряви, залежно від того, до чого захочемо прийти.

81. І в оповіданні не йдеться про те, що сонячні промені були затінені і приховані від очей єгиптян якоюсь стіною або горою. Сонце випускало промені для всіх однаковою мірою, але євреї насолоджувалися світлом, а єгиптяни залишалися нечутливими до його благодаті. Так само всім відкрита можливість життя у світлі, але одні люди блукають у темряві, гнані своїми поганими пристрастями в морок пороку, а інші просвічуються світлом чесноти.

82. З того, що після триденного страждання в темряві до єгиптян повернулося сприйняття світла, можна зробити висновок про очікуване відновлення (апокатастасис) у Царстві Небесному тих, хто був засуджений у геєні22. Бо “осязаемая тьма”, про яку говорить оповідь (Вих. 10:21), і за назвою, і за суттю має чималу схожість із темрявою зовнішньою (Мф. 8:12). Обидві розсіялися, коли Мойсей, як було пояснено вище, простягнув руки над тими, хто перебував у темряві.

83. Точно так само може бути розтлумачена і пічна зола, що стала для єгиптян причиною болісних наривів (Вих. 9:8). Піч позначає покарання вогнем у геєні, що загрожує лише тим, хто живе по-єгипетськи.

84. Але хто воістину є ізраїльтянином і сином Авраама, хто звертається до нього у своєму житті, щоб показати, що за власним вибором належить до обраного роду, – того не торкнеться вогняна мука. Але й для інших, відповідно до вищенаведеного тлумачення, простягнуті руки Мойсея зможуть стати зціленням від мук і припиненням покарання.

85. А що стосується всього іншого: мошок, які терзали єгиптян невидимими укусами (Вих. 8:16-17): мух, які хворобливими укусами впивалися в тіла єгиптян (Вих. 8:21); саранчі, що згубно вплинула на врожай (Вих. 10:14-15); неземних виродків, які не приносили врожаю (Вих. 10:14-15). :14-15); кожен без зусиль узгоджує тлумачення одного епізоду з іншими, слідуючи стежці попереднього тлумачення.

86. Як уже було сказано, причиною всього цього був вільний вибір єгиптян, а за їхнім вибором гідно пішов і непідкупний Божий суд. Не будемо робити висновок, дотримуючись дослівного змісту оповідання, що лиха приходять до тих, хто на них заслуговує, від Бога, – кожен сам виявляється творцем своїх нещасть, за власним вибором влаштовуючи і готуючи свої страждання. Як говорить про це апостол: “по упорству твоему и нераскаянному сердцу ты сам собираешь гнев на день гнева и откровения праведного суда от Бога, Который воздаст каждому по делам его” (Рим. 2:5-6).

87. Наприклад, від нестриманого способу життя у нутрощах накопичується згубний жовчоподібний сік23, і лікар, який штучно викликає блювоту, щоб вивести його з організму, зовсім не є причиною скупчення цієї хвороботворної рідини в тілі: її спричинила непоміркованість у їжі, а лікарське мистецтво тільки зробило його явним. Так само, коли говориться, що до тих, хто зробив хибний вибір, приходить від Бога болісна відплата, то найрозумнішим буде розуміння, що ці страждання знаходять свій початок і свою причину в нас самих.

88. А для тих, хто прожив безгрішно, немає ні темряви, ні хробака, ні геєни, ні вогню – нічого з цих страхітливих назв і явищ, як, за словом Писання, не торкнулися євреїв єгипетські страти. І якщо в одному й тому самому місці одну людину спіткає зло, а іншу – ні, залежно від вільного вибору кожного з них, то стає зрозуміло, що ніяке зло не приходить до нас без нашого власного вибору.

Смерть первістків

89. Однак продовжимо нашу розповідь. Як ми зрозуміли з попереднього тлумачення, коли Мойсей (а нині – той, хто за його прикладом зростає в доброчесності), уже достатньо зміцнив свою душу після тривалої вправи в небесному піднесеному житті та явлення світла, яке було йому згори, то він вважав би для себе втратою, якби не зміг привести до вільного життя своїх одноплемінників.

90. Коли він прийшов до них, то, показавши найгірші нещастя, вдихнув у них ще більшу тугу за свободою. Збираючись позбавити одноплемінників від зла, він наслав смерть на кожного єгипетського первістка (Вих. 12:29), встановивши тим самим і для нас правило, що має бути знищено всякий перший прояв зла, – а інакше аж ніяк не можна позбутися єгипетського способу життя.

91. І мені здається, що не варто залишати це його рішення без коментаря. Якщо зупинятися тільки на дослівному сенсі, то як же надати викладеним подіям Божественне тлумачення? Беззаконню віддається єгиптянин, а карається замість нього новонароджене немовля, яке в такому ранньому віці ще не розрізняє добра і зла. Його життя непричетне до поганих пристрастей, тому що дитинство не може вмістити пристрасті. Воно дивиться тільки на груди, що годують, засмучення може висловити тільки плачем, а якщо отримує те, до чого прагне його природа, – висловлює задоволення посмішкою. І якщо вона розплачується за батьківський порок, то де ж тут справедливість? Де благочестя? Де непорочність? І як бути зі словами Єзекіїля: “Душа согрешающая, она умрет; сын не понесет вины отца” (Єз. 18:20)? Як може розповідь вступати в протиріччя зі здоровим глуздом?

92. Доречніше буде звернутися до духовного тлумачення і розглядати ці події як певний прообраз: законодавець, говорячи про них, хотів піднести нам урок. А урок полягає в тому, що, вступаючи, заради чесноти, в битву з одним із пороків, слід повністю знищити перший прояв цього пороку.

93. Разом зі зникненням першого потягу зникає і все, що за ним слідує. Так навчає нас у Євангелії і Господь, майже дослівно закликаючи нас знищувати перші породження єгипетських вад, коли велить нам позбутися похоті й гніву, щоб не впасти ані в скверну перелюбу, ані в гріх убивства (Мф. 5:22-24). Ні те, ні інше не станеться саме по собі, якщо до вбивства не підштовхне людину гнів, а до перелюбу – похоть.

94. Але якщо прабатько всякого зла перед перелюбом породжує похоть, а перед убивством – гнів, то всякий, хто знищить первістка, остаточно позбудеться і від наступних породжень. Так, роздробивши змії голову, людина умертвляє і все тіло, що тягнеться за головою.

95. Але цього не сталося б, якби не пролилася раніше біля входу в наші домівки кров, яка відвертає від них губителя (Вих. 12:23). І якщо потрібно точніше пояснити виражену в словах думку, то розповідь змушує замислитися над двома речами: як загинули первістки і як кров змогла захистити вхід у домівки. У першому випадку знищується початковий рух зла, а в другому – перше входження в нас зла відвертається кров’ю істинного Агнця. Річ не в тім, що ми намагаємося вигнати згубника, коли він уже проник всередину, а в тім, що за допомогою закону ми вибудовуємо перепону, щоб він до нас не вторгся. Безпечна перешкода позначається дверною поперечиною і одвірками, помазаними кров’ю агнця (Вих. 12:21-22).

96. Тут оповідання образно говорить про природу нашої душі, як її уявляє собі і язичницька наука, що розділяє душу на три частини: розумну, бажаючу і чуттєву24. При цьому, як говорить розповідь, бажання і чуттєвість займають стосовно розуму підлегле становище і немов би підпирають його з двох боків, а інтелект, поєднуючись із цими двома частинами, управляє і, разом із тим, підтримується ними. Чуттєвість відточує розум, щоб надати йому мужності; а бажання підносить його, долучаючи до блага.

97. Поки душа перебуває в такому безпечному стані, скріплена, немов цвяхами, думками про доброчесність, усі її частини діють згідно, на благо одна одній: розум надає безпеку підпорядкованим частинам, а натомість отримує від них не меншу підтримку.

98. Якщо ж порядок стане зворотним, і верхня частина зробиться нижньою, тож розум впаде на землю, а його місце займуть бажання та чуттєва частини душі, то згубник зможе проникнути всередину, бо при вході не зустріне жодної протидії від крові, – тобто люди, налаштовані так, не мають на меті віри в Христа.

99. Адже кров’ю заповідається помазати спершу верхню перекладину (Вих. 12:22) і лише потім доторкнутися до кожного одвірка. Але як же можна спочатку помазати зверху, якщо зверху нічого немає?

100. Нехай тебе не дивує, що обидві події – загибель первістків і пролиття крові – не відносяться рівною мірою до ізраїльтян, і не відкидай на цій підставі запропоноване тлумачення про знищення пороку, начебто воно не відповідає істині. Бо різниця в назвах – ізраїльтяни, єгиптяни – розуміється нами як різниця між чеснотою і пороком. Якщо під ізраїльтянином розуміти доброчесний спосіб життя, то й знищувати треба буде не перші породи доброчесності, а ті прояви, які корисніше викорінювати, аніж вирощувати.

101. Отже, Бог послідовно вчить нас, що слід знищувати найперші породження єгипетського роду, щоб із загибеллю зачатків зла зникло і саме зло. І розповідь підтверджує таке тлумачення. Пролиття крові захищає породження ізраїльтян, щоб благе змогло досягти зрілості: але те, що в зрілості стало б частиною єгипетського народу, було знищене перш, ніж остаточно дозріло в злі.

Пасхальна трапеза і вихід із Єгипту

102. Подальше оповідання логічно узгоджується із запропонованим нами піднесеним тлумаченням. Стати нашою їжею наказано тій плоті, з якої вилилася кров, помазання якої відганяє від дверей згубника єгипетських первістків.

103. А ті, кому пропонується ця їжа, повинні набути вигляду напруженої готовності, а не чуттєвої розслабленості, як зазвичай можна бачити на бенкеті: руки вільні, складки гіматія25 розпущені, а з ніг знято дорожнє взуття26. Усе має бути навпаки: ноги взуті в сандалі, хітон27 опоясаний перев’язззю, що стягує стегна, а в руках – посох для захисту від собак (Вих. 12:11).

104. Людям, які набули такого вигляду, пропонують їжу без жодних кулінарних шедеврів, приготовану на будь-якому вогні, який тільки опиниться під рукою, і ті, хто бенкетує, жадібно поїдають її з усіляким поспіхом, поки повністю не знищать тіло тварини. Вони поглинають усе, що є їстівного на кістках, але не торкаються того, що всередині них, оскільки ламати кістки тварини заборонено. Усе, що залишиться після їжі, знищується вогнем (Вих. 12:10).

105. З усього цього стає зрозуміло, що Писання натякає нам на піднесене тлумачення, а зовсім не роз’яснює правила приймання їжі – адже для цього достатньо законодавства самої природи, яка вклала в нас апетит до їжі. Тут мається на увазі щось інше. Що саме з усіх перерахованих подробиць про те, як починати їсти, може слугувати чесноті чи пороку: чи їсти, переперезавшись, чи без пояса; з босими ногами чи взутим; тримати палицю в руках чи відставити її вбік?

106. Але символічне значення такого зовнішнього вигляду людей, які зібралися в дорогу, цілком зрозуміле. Нам наказано сприймати своє нинішнє життя як мандрівку на шляху до майбутнього життя. Уже в момент народження природна необхідність підштовхує нас до виходу, і тому ми повинні приготувати і руки, і ноги, словом, усе, що необхідно для безпечної подорожі.

107. Щоб на цій життєвій дорозі колючки (тобто гріхи) не зашкодили босим і незахищеним ступням, ми повинні підв’язати до них міцне взуття – тобто стриманий і суворий спосіб життя, який розтрощить і роздрібнить вістря колючок, а також завадить злу проникнути всередину непомітною скалкою.

108. Хітон, що облягає ноги і спадає до самої землі, став би перешкодою тому, хто хоче йти Божим шляхом. Отже, під хітоном треба розуміти велику кількість насолод, яких прагнуть люди в цьому житті. Здоровий глузд скорочує їх до мінімуму, стаючи для мандрівника ніби поясом28. А що пояс означає ціломудрість, стає зрозуміло з того, на яке місце він накладається. Що ж до палиці для захисту від звірів, то це слово надії, на яке спирається душа в хвилину втоми, і яким ми відганяємо всіх, хто нам загрожує.

109. Їжа для нас готується на вогні, і вогнем я назву гарячу і полум’яну віру, яку ми негайно приймаємо і куштуємо з неї все, що виявиться готовим і доступним для того, хто куштує: а сенс, прихований за важкими міркуваннями, до якого важко дістатися, ми залишаємо, не докладаючи до нього ніяких зусиль і не цікавлячись, і віддаємо таку їжу вогню.

110. Щоб роз’яснити всі ці символи, скажу, що тих Божественних велінь, які зрозуміти легко, треба слідувати не з лінощами і з примусу, але так, як голодний з апетитом приймається за запропоновану їжу, щоб вона підкріпила його здоров’я. Але міркування про предмети, приховані від нас, – наприклад, питання про те, якою є сутність Бога; або що було до створення світу; або що лежить за межами видимих явищ; або яка причина всього, що відбувається; і все інше, що займає розум допитливих, – слід залишити у веденні тільки Духа Святого, що “проницающего в глубины Божии”, як каже апостол (1Кор. 2:10).

111. Адже кожен, хто добре знайомий з Писанням, навряд чи залишається в невіданні, що Дух часто згадується там під ім’ям вогню. Такому розумінню відповідає і вислів із книги Премудрості: “Чрез меру трудного для тебя не ищи, …ибо не нужно тебе, что сокрыто” (Сир. 3:21-22).

Єгипетські скарби

112. Так Мойсей виводить народ з Єгипту. І всякий, хто йде слідами Мойсея, так само звільняє від єгипетської тиранії всіх, хто його послухається. Гадаю, що тим, хто слідує за вождем до чесноти, не варто відмовлятися від єгипетського багатства і позбавлятися скарбів іноплемінників. Вони повинні отримати нібито в борг усе, чим володів колись супротивник, як це й наказав зробити народу Мойсей (Вих. 12:35-36).

113. Нехай ніхто не приймає поверхневого тлумачення, нібито законодавець наказує грабувати заможних людей і вчить несправедливості. Думка, що такими є приписи законодавця, не відповідає дійсності, якщо подивитися на його подальші закони, у яких від першого до останнього слова забороняється несправедливість щодо ближнього, – хоча й може видатися розумним пояснення, що за допомогою цього прийому ізраїльтяни отримали з єгиптян плату за працю29.

114. Але й таке тлумачення жодним чином не позбавляє повеління Мойсея від звинувачення в брехні й обмані. Адже коли одна людина взяла в іншої річ у борг і не повернула, то, якщо ця річ їй не належить, вона вчинила крадіжку: але якщо навіть вона заволоділа тим, що їй належить, то заслужила ім’я брехуна, оскільки обдурила надію власника на подальше користування цією річчю.

115. Отже, піднесене розуміння тут підходить більше за приземлене. Тим, хто переходить до вільного й доброчесного життя, таким чином, пропонується запастися багатствами язичницької освіченості, якою прикрашаються чужі вірі люди. Моральну і природничу філософію30, геометрію й астрономію, науку логіки і все, чим займаються люди поза Церквою, наставник у чеснотах наказує перейняти нібито в борг у тих, хто збагатився всім цим у Єгипті. Вони знадобляться пізніше, коли знадобиться прикрасити храм Божого таїнства словесним оздобленням.

116. Ті, хто придбав це багатство, приносять його Мойсеєві, коли він починає роботу над скинією свідчення (Вих. 35:21-29). Кожен робить свій внесок у розбудову святилища – те саме ми можемо бачити і сьогодні. Багато хто приносить Божій Церкві, немов дар, отриману ними язичницьку освіту, як, наприклад, Василій Великий, який зумів за роки юності здобути єгипетське багатство, а потім приніс його Богові й прикрасив ним Церкву – істинну скинію.

Хмарний і вогняний стовп

117. Однак повернемося до того місця, на якому ми зупинилися. Коли люди вже звернули свій погляд до чесноти, стали слідувати у своєму житті Законодавцю і покинули підвладні Єгипту межі, на них починають нападати спокуси, пригнічуючи їх і повергаючи в страх перед смертельною небезпекою. Ще не зміцніла у вірі душа, яка страшиться і втрачає будь-яку надію на краще. Але якщо поруч опиняється Мойсей або людина, як і він, що стоїть перед народом, то страху він протиставить пораду і надією на Божу допомогу підбадьорить зневірену душу (Вих. 14:13-14).

118. Цього не могло б статися, якщо серце предстоятеля (Мойсея) не говорило з Богом. Багатьох, поставлених на таке ж предстояння, турбує лише благополучне влаштування видимого стану речей, а про речі приховані, які видно тільки Богові, вони думають мало. Але не так було з Мойсеєм: закликаючи ізраїльтян до мужності, він водночас звернувся до Бога абсолютно непомітною зовні промовою – і Сам Бог засвідчив, що це був крик (Вих. 14:15). Гадаю, розповідь тим самим вчить нас, що солодкозвучна промова, яка доходить до Бога, – це не крик, вироблений з особливим зусиллям, а душевне звернення до Нього з чистою совістю.

119. Людині, яка перебуває в таких обставинах, брат уже мало чим може допомогти у великих битвах – я маю на увазі того брата, який зустрів Мойсея, який йде з Божої волі до Єгипту, і під яким мається на увазі Ангел. І тоді відбувається явище трансцендентної Природи. Вона є тією мірою, якою Її може вмістити наше сприйняття. З розповіді ми дізналися, що так було в той час, а тлумачення вчить нас, що так відбувається завжди.

Перехід через море

120. Коли людину, що тікає від єгиптян і опинилася за межами Єгипту, лякають спокуси, що нападають на неї, то її Провідник вказує їй на неочікуваний порятунок згори: і коли супротивник з усією своєю міццю оточує втікача, то їй доводиться прокладати шлях по морю.

121. Туди веде його хмара (Вих. 13:21) – це слово, що позначає провідника, було витлумачено нашими попередниками як благодать Святого Духа, що веде гідних людей до блага. Той, хто їй слідує, проходить через воду, тому що провідник прокладає для нього шлях і забезпечує його свободу, знищивши у воді переслідувача і поневолювача. Усякий, хто чує про це, не може не розуміти таємницю води, в яку людина спускається з ворожим ополченням, а виходить одна, залишивши вороже військо потонутим (Вих. 14:28-29).

122. Хто ж не знає, що єгипетське військо – ті коні, колісниці з вершниками, лучники, пращники, гопліти31 і решта маси ворожого бойового строю – це різні пристрасті душі, що поневолюють людину (Вих. 14:9)? Та й чи можна назвати що-небудь, що перевершує це військо в почутті люті або в прагненні до насолоди, скорботи або корисливості? Лихослів’я – це камінь, кинутий пращею, а вістря списа, яким потрясає воїн, – це почуття люті. Прагнення до насолоди, треба думати, подібне до коней, які неприборканим поривом тягнуть за собою колісницю.

123. На ній ти без зусиль помітиш трьох вершників, іменованих в оповіданні воєначальниками32 (Вих. 14:7,15:4), – а ти, за символічним тлумаченням одвірок та притолоки, уже знаєш про поділ душі на три частини: розумну, бажану і чуттєву.

124. І ось усі ці та подібні до них пристрасті разом із ініціатором нечестивого походу спрямовуються у воду за ізраїльтянами. Але тоді, за помахом жезла віри і світлоносної хмари, вода стає життєдайною для тих, хто шукає в ній притулку, і згубною – для їхніх переслідувачів.

125.Тут оповідання вчить, що ті, хто перейшов через воду, не повинні після виходу з неї брати з собою нічого з ворожого війська. Адже якщо ворог вибереться звідти разом з ізраїльтянином, то й після переходу через воду залишиться в нього в рабстві: бо випустив тирана живим і не потопив його в морській безодні. Якщо ми розкриємо сенс цього образу, то зрозуміємо, що всі, хто перейшов через таємничу воду хрещення, повинні втопити в ній зле воїнство: жадібність, нестриманість, похоть, думки про грабунок, пристрасть марнославства й зарозумілості, люті почуття, гнів, обурення, наклеп, заздрість та інші подібні до них, що слідують зазвичай за нашою природою, – самі ці пристрасті, а також лукаві рухи наших думок і їхні наслідки.

126. Те ж саме ми бачимо і в таїнстві Пасхи (так називається жертвенна тварина, кров якої зберігає людину від смерті): закон наказує їсти з Пасхою прісний хліб – тобто такий, до якого не може домішатися стара закваска33 (Вих. 13:6-7; 1Кор. 5:7-8), і дає нам у такий спосіб зрозуміти, що жоден залишок гріха не повинен домішуватися до нового життя. Подальше життя потрібно почати заново, звертаючись до добра і відсікаючи, тим самим, звичку слідувати порокам. Так і тут необхідно, щоб ми, потопивши в спасительному хрещенні всякого єгиптянина, тобто всякий вид гріха, вийшли з води на самоті, не тягнучи за собою по життю нічого чужого. Ось що ми бачимо в оповіданні, яке говорить, що в цій воді життя і смерть відрізняють ворога від друга: ворог гине, друг – знаходить життя.

127. І, подібним чином, багато хто з тих, хто прийняв таїнство хрещення, через незнання заповідей, даних у законі, домішують до подальшого життя стару закваску гріха і, вже після переходу через воду, ведуть за собою своїми справами живе єгипетське військо.

128. Наприклад, якщо хтось збагатився шляхом крадіжки або обману, або придбав якусь земельну ділянку клятвозлочином, або жив разом із жінкою в перелюбі до прийняття дару хрещення, але й після обмивання продовжує користуватися тим, що здобув несправедливим шляхом, – невже він думає, що може бути вільний від гріховного рабства? Він ніби не бачить, що перебуває під ярмом лукавих господарів!

129. Господар же цей лютий і несамовитий, як неприборкана пристрасть, яка прагненнями, немов батогами, катує поневолений їй розум. Інший такий пан – жадібність. Він не дає жодного спокою своєму рабу, і навіть якщо той багато працюватиме, підкоряючись наказам господаря, і доставлятиме все, що забажає той, то він однаково не перестане вимагати ще й ще. І якщо ми згадаємо все інше, до чого підштовхують людину пороки, то отримаємо перерахування тиранів і господарів. Якщо людина перебуває у них у поневоленні, то, навіть після переходу через воду, вона не торкнулася ще, за моїм розумінням, таємничої води, дія якої – губити злих тиранів.

Вода зі скелі

130. Однак повернемося до розповіді. Той, хто, за нашим тлумаченням, перейшов море і побачив у собі єгиптянина мертвим, уже не дивиться лише на Мойсея, що тримає жезл чесноти, але, як оповідає текст Святого Письма, покладається головним чином на Бога, підкоряючись також і Його слузі Мойсеєві (Вих. 14:31). Ми бачимо, що це відбувається і зараз серед тих, хто дійсно перейшов через воду.

Вони, як каже апостол (Євр. 13:17), присвятивши себе Богові, підкоряються і підкоряються тим, хто у священицькому чині звершує Божественне служіння.

131. Після переходу через море була триденна подорож (Вих. 15:22), під час якої ізраїльтяни розташувалися табором в одному місці. Однак знайдена там вода спочатку виявилася гіркою і непридатною для пиття. Але покладене у воду дерево зробило її приємною, так що стало можливим втамувати спрагу (Вих. 15:22).

132. Оповідання відповідає дійсності: тому, хто залишив єгипетські задоволення, що поневолювали його до переходу через море, життя, позбавлене цих радощів, здається спочатку важким і неприємним. Але якщо дерево кинуто у воду, тобто, якщо людина прийняла таїнство Воскресіння, яке почалося з дерева (почувши про дерево, ти, звісно, зрозумів під ним Хрест), тоді приємнішим і бажанішим за всіляку насолоду, яка приносить чуттєві задоволення, стає доброчесне життя, яке тішить сподіванням майбутніх благ.

Джерела та пальми

133. Наступний притулок на шляху був пишно прикрашений пальмами й джерелами і дав втомленим подорожнім відпочинок. Там було дванадцять джерел чистої і приємної води і сімдесят величезних пальм (Вих. 15:27) з піднесеними вгору кронами – за довгий час дерева виросли дуже високими. Отже, що ж ми виявляємо тут, слідуючи за ходом розповіді? Ми знаходимо, що таємниця дерева, завдяки якому вода чесноти стає придатною для пиття і втамовує спрагу, приводить нас до дванадцяти джерел і сімдесяти пальм (Вих. 15:27), тобто до вчення Євангелія.

134. Джерела – це дванадцять Апостолів, яких Господь обрав на це служіння і зробив так, щоб Його слово випромінювалося через них. Такими словами один із пророків провістив, що благодать буде виливатися від Апостолів: “В собраниях34 благословите Бога Господа от источников Израиля” (Пс. 67:27). А сімдесят пальм – це, ймовірно, апостоли, крім дванадцяти, поставлені по всьому всесвіту, оскільки їхнє число збігається з названим в оповіданні числом пальм.

135. Але я думаю, слід прискорити наше просування, запропонувавши найстараннішим читачам короткі міркування, щоб полегшити розуміння прихованого сенсу інших зупинок ізраїльтян. Ці зупинки, мабуть, чесноти, на яких наступний за хмарним стовпом розбиває табір і відпочиває в міру просування вперед. Отже, оминувши увагою зупинки, що трапилися в середині шляху, я згадаю про диво зі скелею: міцна й тверда за природою, вона стала водою для спраглих, і її твердість немовби розчинилася, перетворившись на текучу воду (Вих. 17:6).

136. Неважко застосувати до цієї розповіді духовне тлумачення. Бо той, хто залишив у воді мертвого єгиптянина, пізнав солодкість дерева і поніжився в апостольських джерелах, відпочиваючи під тінню пальм, здатний відтепер прийняти і Бога. Бо скеля, як каже апостол, – це Христос (1Кор. 10:4), недоступний і твердий для невіруючих. Але якщо хтось приносить жезл віри, то Він стає водою для спраглих і входить всередину тих, хто приймає Його. Як Він каже: Я і Отець мій – “Мы придем к нему и обитель у него сотворим” (Ін. 14:23).

Манна

137. Не варто залишати поза увагою ще одну розповідь. Після переходу через море, після води, яка стала приємною на смак для тих, хто йде шляхом чесноти, після розкішного відпочинку біля джерел під пальмами, остаточно вичерпуються єгипетські запаси. І тоді в ізраїльтян не залишається ніякої, взятої з Єгипту, чужорідної їжі. Замість неї зверху з’являється нова (Вих. 16:3-4), різна і разом з тим одноманітна. На вигляд вона була одноманітна, але за якістю вона різнилася відповідно до бажання кожного (Прем. 16:21).

138. Що ж ми дізнаємося з цього? Ми розуміємо, через скільки щаблів очищення повинна пройти людина, щоб очиститися від єгипетської, чужорідної їжі, щоб спустошити вмістилище своєї душі від усякої їжі зла, приготованої єгиптянами, і прийняти, таким чином, з чистою душею послану згори їжу, яку виростили не оранка і не посів, – прийняти готовим хліб необроблений, що сходить згори й обріснюється на землі.

139. Ти, звісно, розумієш, що ця істинна їжа, цей хліб, що “сшедший с небес” (Ін. 6:51), про який символічно говорить розповідь, не є чимось безтілесне. Та й як безтілесне могло б стати їжею для тіла? А все, що не безтілесне, обов’язково має тіло. Тіло цього хліба породили не оранка і посів, – виявилося, що земля, залишаючись у колишньому своєму стані, наповнюється тією Божественною їжею, якою причащаються всі спраглі. Це чудо служить прообразом таємниці непорочного Народження.

140. Однак цей хліб, народжений не від обробітку землі, також є і словом, що змінює свою силу відповідно до можливостей тих, хто його куштує. Воно здатне стати не тільки хлібом, а й молоком, і м’ясом, і овочами, і всім, що тільки підійде і буде відповідати тому, хто приймає його, як вчить Божий Апостол Павло. Він пропонує нам саме таку трапезу, перетворюючи своє слово для людей більш досконалих на їжу тверду і м’ясну (Євр. 5:12-14), для немічних – на овочі (Рим. 14:2) і для немовлят – на молоко (1Кор. 3:2).

141. І всі чудеса, пов’язані з цією їжею, про які розповідає розповідь, суть повчання до доброчесного життя. Оповідання говорить, що всі мали рівну кількість їжі, – і хоча сила людей, які її збирали, була неоднакова, але кожен збирав рівно стільки, скільки йому було необхідно, не більше і не менше (Вих. 16:18). Тут, як мені здається, прихована порада, дана в широкому розумінні тим, хто знаходить сенс свого життя в матеріальних речах: не виходити за межі своїх природних потреб, але їсти стільки, скільки потрібно на день, знаючи, що для всіх існує одна й та сама природна міра щоденного харчування.

142. До того ж, навіть якщо буде заготовлено понад необхідне, все одно шлунок не може перевершити свої природні розміри й розтягнутися відповідно до ненаситного потягу до заготовленої їжі. Але, як повідомляє розповідь, не було ні надлишку в того, хто брав багато (оскільки він не мав куди відкласти надлишок), ні нестачі в того, хто взяв мало (оскільки його потреби зменшувалися пропорційно знайденому).

143. А в тих, хто зберігає надлишок, ненаситність породжує черв’яків (Вих. 16:20). Тут Писання майже криком кричить корисливим: все, що придбано ними через їхню жадібність понад природні потреби, наступного дня, тобто в очікуваному житті, обернеться для володаря хробаком. Той, хто чує, звичайно, розуміє, що тут мається на увазі породжений цим користолюбством черв’як невмирущий (Мк. 9:48).

144. Тільки в суботу відкладене про запас зберігалося і зовсім не піддавалося тлінню (Вих. 16:24). Тут ми бачимо іншу пораду: часом, коли те, що збирається, не піддається тлінню, слід давати волю корисливим нахилам. Адже це може нам стати в нагоді, коли, пройшовши це підготовче життя, ми будемо в спокої після смерті. Адже день перед суботою якраз і є, як видно з назви35, приготуванням до суботи. Це приготування, – мабуть, наше теперішнє життя, в якому ми запасаємося тим, що чекає на нас у прийдешньому житті.

145. де не існує жодних справ з тих, що оточують нас нині: ні землеробських, ні торгових, ні військових – нічого іншого з тутешніх занять. Але, проводячи час у цілковитій непричетності до цих справ, ми збиратимемо плоди з насіння, кинутого нами ще в теперішньому житті: нетлінне, якщо насіння нашого життя було добрим, і тлінне, схильне до загибелі, якщо таким їх виростило поле нашого життя. Бо “сеющий в плоть свою, – говорить Писання, – от плоти пожнет тление, а сеющий в дух от духа пожнет жизнь вечную” (Гал. 6:8).

146. Але тоді виявляється, що закон дає назву істинного Приготування лише приготуванню до блага – і запасається при цьому нетлінне. А протилежна дія не є і не називається Приготуванням, адже відсутність добрих справ аж ніяк не можна назвати справжньою готовністю, а радше її відсутністю. Тому розповідь наказує людям лише приготування того, що веде до кращого, залишаючи розважливим читачам можливість зрозуміти протилежне за замовчуванням.

Війна з Амаліком

147. І подібно до того, як під час військового набору полководець спершу доставляє війську їжу і лише потім дає сигнал до бою, так і воїни доброчесності, щойно отримавши таємничу поживу, розпочинають війну проти чужинців, воюючи під проводом Іісуса, спадкоємця Мойсея (Вих. 17:9).

148. Ти бачиш, у якій послідовності рухається розповідь? Поки людина немічна і терпить образи від злого тирана, вона не захищається від ворога самостійно, та й не може цього зробити. Але немічних захищає інший, завдаючи ворогові безперервних ударів. Коли ж він звільнився від рабства гнобителів, пізнав солодкість дерева, відпочив у прихистку серед пальм, довідався таємницю скелі й причастився небесної їжі, то він уже не чужою рукою захищається від ворога. Як людина, що вийшла з дитячого віку і досягла цвіту юності, вона сама бореться з супротивниками, спілкуючись відтепер не з Мойсеєм, слугою Божим (Вих. 14:31), а з Самим Богом, Якому служив Мойсей. Бо закон, даний як образ і тінь прийдешнього (Євр. 8:5), уже нездатний вести справжні бої, в яких командує тепер Виконавець закону і Наступник Мойсея, – і Ім’я Його провіщене в імені тодішнього полководця (Іісуса).

149. Якщо народ бачив руки законодавця піднятими, то перемагав ворога в бою, а якщо опущеними – починав слабшати (Вих. 17:11). Підняті руки Мойсея означають піднесене, духовне розуміння Закону, а їхнє схиляння до землі – його примітивне, приземлене й буквальне тлумачення та дотримання.

150. Коли ж руки Мойсея стають важкими, їх піднімає священик, взявши в помічники кого-небудь зі своїх домашніх (Вих. 17:12). І це теж не позбавлене духовного змісту. Бо істинне священство через Слово Боже, з Яким воно з’єдналося, знову зводить сили закону, що впали на землю під вагою юдейського тлумачення, немов каменем підпираючи підставу падаючого закону. І коли він знову піднімається, то вигляд простягнутих рук вказує на його значення для всіх, хто його бачить.

151. І справді, ті, хто здатні бачити, всюди в законі споглядають таємницю Хреста. Тому й сказано в Євангелії, що “ни одна йота и ни одна черта не прейдет из закона” (Мф. 5:18): сказане позначає горизонтальну і вертикальну риску, що утворюють собою хрест. Його ж можна бачити і в Мойсеї, який уособлює закон, стаючи для тих, хто дивиться на нього, пам’ятником на честь перемоги та її причиною.

Сходження на Синайську гору

152. І ось Писання, продовжуючи сходження, веде наш розум до все більш високих вершин чесноти. Той, хто знайшов у їжі силу, явив її в бою з ворогами і переміг супротивників, наближається тепер до невимовного досвіду Богопізнання. Тут розповідь вчить, наскільки великі й численні справи потрібно зробити в житті, щоб наважитися коли-небудь приступити до гори Богопізнання, витримати голос сурмовий, увійти в темряву, де перебуває Бог, написати на скрижалях Божественні знаки і, якщо їх розб’ють через яку-небудь провину, знову подати Богу рукотворні скрижалі, щоб перст Божий знову накреслив письмена, знищені з першими скрижалями.

153. Найкраще тепер, дотримуючись порядку розповіді, розкрити її духовний зміст. Хто дивиться на Мойсея і на хмару, які вказують дорогу тим, хто йде шляхом чесноти (Мойсей тут, мабуть, уособлює приписи закону, а хмара – те, що передує закону), очистивши свій розум, вбивши й відокремивши від себе все чужорідне, занурившись у воду, той скуштувавши воду Мери, тобто життя, позбавлене насолод. Тому, хто скуштував, вона здається спочатку гіркою і неприємною, а тому, хто прийняв Хресне древо, – приносить задоволення. Потім, коли він поніжиться серед красот євангельських пальм і джерел, насолодиться живою водою (Ін. 4:11) зі скелі, прийме Небесний хліб (Ін. 6:32), проявить мужність у боротьбі з іноплемінниками і здобуде перемогу за допомогою простягнутих рук законодавця – прообразу таємниці Хреста, – тоді тільки він наближається до споглядання трансцендентної природи.

154. І до такого пізнання його веде чистота, за якої не тільки тіло освячене окропленням, а й одяг омитий водою від усякої скверни (Вих. 19:10). Це означає, що той, хто збирається приступити до споглядання Сущого, повинен повністю очиститися, щоб бути незаплямованим і непричетним до скверни душею й тілом, змиваючи бруд із того і з іншого. Нам необхідно чистими з’явитися перед Тим, Хто бачить таємне, щоб видима доброчесність відповідала внутрішньому настрою душі.

155. Тому перед сходженням на гору за Божественною заповіддю й омивається одяг, що саме він символізує зовнішню благонравність життя. Адже навряд чи хтось скаже, що матеріальна пляма на гіматії може стати перешкодою на шляху тих, хто сходить до Бога. Але я думаю, що одяг – вдала назва для зовнішніх занять у цьому житті.

156. Коли все це виконано і стадо тварин відігнано якомога далі від гори, тоді людина починає сходження до піднесених помислів. Жодній тварині не дозволялося з’являтися на горі (Вих. 19:13). Це означає, на мою думку, що в розумовому спогляданні необхідно перевершити те знання, яке виникає з чуттєвого сприйняття. Адже тваринам, за їхньою природою, справді властиво керувати собою без розуму, лише за допомогою почуттів. Їх спрямовує зір, а часом вони спрямовуються кудись, рухомі слухом. І все інше, що породжується чуттєвим сприйняттям, дуже важливе для тварин.

157. Але Бога сприймають не зором і не слухом. Його не можна осягнути шляхом звичайних роздумів. Бо “глаз не видел того, не слышало ухо”, і ніщо подібне не приходило “на сердце человеку” (1Кор. 2:9). Але той, хто має намір приступити до пізнання звеличеного, повинен спершу позбутися всяких чуттєвих і нерозважливих поривів. Коли ж він очистить свій розум від усіх уявлень, що ґрунтуються лише на чуттєвому сприйнятті, віддалиться від звичного зв’язку зі своєю співмешканкою (Вих. 19:15), тобто з чуттєвістю, що в певному розумінні сполучається та співжительствує з нашою природою, та коли звільниться від неї, – тоді, зрештою, він наважиться приступити до гори.

158. Так, справді, богослов’я – крута і важкодоступна гора, і більшість людей насилу досягає лише її підніжжя. Якщо ж хто подібний до Мойсея, то може піднятися і вище, чуючи “звук трубный”, який, як каже текст Писання, у міру просування вперед “становился сильнее и сильнее” (Вих. 19:19). А труба, що вражає слух, – це проповідь про Божественну природу: гучна вже від самого початку, надалі вона стає дедалі гучнішою, і врешті-решт звук її проникає у вуха з усією міццю.

159. Закон і пророки вострубили про Божественну таємницю і задум втілення Бога в людині. Але перші звуки були занадто слабкими, щоб досягти невірних вух. Тому слабкий слух юдеїв не вловив цей трубний звук. У міру ж просування вперед, як говорить Писання, він ставав дедалі сильнішим. І наступні звуки, що дійшли в євангельській проповіді, вражали слух. Так, Святий Дух через свої інструменти поступово підсилює звуки, роблячи їх дедалі виразнішими. А ці інструменти, що видають звуки за допомогою Духа, – мабуть, пророки й апостоли, про яких сказано в псалмі: “По всей земле проходит звук их, и до пределов вселенной слова их” (Пс. 18:5).

160. Більшість ізраїльтян була не в змозі вмістити голос згори (Вих. 19:23). Вони звернулися до Мойсея з проханням, щоб він сам пізнав невимовні таємниці, а потім наставив народ у тому вченні, яке отримав згори. Так і в Церкві: не всі прагнуть самі пізнати Божественні таємниці і, обравши зі свого середовища того, хто здатний умістити Божественне, розсудливо слухатимуть його і приймають на віру все, що почують від посвяченого в Божественні таємниці.

161. Бо сказано: “Не все апостолы и не все пророки” (1Кор. 12:29). Однак у наші дні в багатьох церквах цього правила не дотримуються. Багато хто з тих, хто ще потребує очищення від колишніх справ, неомитих і із заплямованим життєвим одягом, спираючись лише на властиве тваринам чуттєве сприйняття, наважуються зійти на Божественну гору. Але, немов камінням, вони побиваються власними вигадками, оскільки єретичні погляди – справді свого роду каміння, що вбиває самого винахідника неправдивих учень.

Божественна темрява і дарування Закону

162. Отже, Мойсей увійшов у темряву і в ній побачив Бога (Вих. 20:21). Що ж це означає? Звичайно, може здатися, що ця розповідь якось суперечить колишньому Богоявленню, оскільки Божество з’явилося тоді у світлі, а тепер у темряві. Однак не будемо думати, що тут є розбіжність із послідовно викладеним вище духовним тлумаченням. Тим самим Писання вчить, що пізнання благочестивого життя спочатку подібне до світла для тих, у кому воно вкорінюється. Тому те, що вважається протилежним благочестю, є темрява, і позбавлення з темряви відбувається через причетність до світла. І розум, просуваючись усе далі, збільшуючи й удосконалюючи свою увагу, досягає міркування про пізнання сущого, і що ближче він до його споглядання, то краще бачить, що Божественна природа недосяжне.

163. Залишивши все зовнішнє – не тільки те, що осягається шляхом чуттєвого сприйняття, а й те, що розуму видається зрозумілим, – він весь час проникає вглиб, поки розум не досягне з чималим зусиллям недосяжного і незбагненного і не побачить там Бога. Адже в цьому-то і полягає істинне пізнання того, що він шукає, і істинне бачення в небаченні – адже Той, до Кого він прагне, перевершує всяке знання і оточений з усіх боків незбагненністю, як темрявою. Тому й Іоанн, проникнувши у світлу темряву, піднесено каже, що “Бога не видел никто никогда” (Ін. 1:18), визначаючи цим запереченням, що не тільки для людей, а й для всякої розумної природи пізнання Божественної Природи є недосяжним.

164. Тому, коли Мойсей зріс у пізнанні, то засвідчив, що бачив Бога в темряві, тобто пізнав, що за Своєю природою Божество вище від усякого відання й осягнення. Адже сказано: “Моисей вступил во мрак, где Бог” (Вих. 20:21). Який Бог? Той, Який “мрак сделал покровом Своим” (Пс. 17:12), як каже Давид, посвячений у невимовні таємниці в такій самій прихованій святині36.

165. Опинившись у цьому місці, Мойсей отримав словесну настанову в тих істинах, яких він уже раніше був навчений темрявою, гадаю, для того, щоб свідчення Божественного голосу підтвердило б для нас це вчення. Перш за все. Божественне слово забороняє людям уподібнювати Божество до будь-чого з пізнаваного (Вих. 20:4), оскільки всяке поняття про Божественну природу, породжене в уяві нашого розуму міркуваннями й припущеннями, являє собою не Бога, а лише Його образ.

166. А чесноту благочестя можна розуміти двояко: по відношенню до Божества і до морального вдосконалення (адже чистота життя – невід’ємна частина благочестя). Уже знаючи про Бога необхідне – тобто те, що неможливо, спираючись лише на людське пізнання, скласти про Нього якесь уявлення, – Мойсей потім навчився й іншого виду чесноти: чим потрібно займатися для досконалості в доброчесному житті.

167. Потім він опинився в нерукотворній скинії. Хто може піти за ним, який пройшов через усе це і піднісся розумом до таких висот? Проходячи вершину за вершиною, весь час у своєму сходженні до вишнього Мойсей підносився над самим собою. Спочатку він минув підніжжя гори і відокремився від усього, чому не вистачало сил для сходження. Потім, у міру просування вгору, він чув трубні звуки. Потім він проник у невидиме святилище Богопізнання. Але й на цьому він не зупинився і вступив у нерукотворну скинію. І, воістину, лише тут досягає межі той, хто підноситься в подібному сходженні.

168. Мені здається, що сурмовий глас із неба можна інакше витлумачити як учителя, який вказує тому, хто слухає, дорогу до нерукотворного. Адже дивовижна гармонія неба прославляє мудрість, що сяє в усьому сущому, і проповідує у видимих явищах велику славу Божу – як сказано: “Небеса проповедуют славу Божию” (Пс. 18:2). Ця гармонія ясно й милозвучно звучить як гучномовна сурма вчення – як каже один із пророків, що небо протрубило згори (1Сам. 7:10; Сир. 46:20).

169. Коли ж той, хто досяг чистоти й гостроти серцевого слуху, чує цей звук (під ним я розумію споглядання сущого, що приводить до пізнання Божественної сили), то цей звук спрямовує його розум до проникнення в місце перебування Бога. Саме це місце і називає Писання темрявою, що означає, як уже було сказано, невідання і небачення. І, опинившись там, Мойсей бачить нерукотворну скинію, щоб показати її матеріальну подобу тим, хто залишився внизу.

Нерукотворна скинія

170. Отже, що ж це за нерукотворна скинія, явлена Мойсеєві на горі? Він отримує наказ, дивлячись на неї як на першообраз, відобразити це нерукотворне чудо в рукотворному виробі. “Смотри, – говорит Бог, – сделай по тому образцу, какой показан тебе на горе” (Вих. 25:40). Тут були золоті колони, що спиралися на срібні підніжжя і прикрашені верхівками з такого ж срібла. Були ще й інші колони з верхівками і підніжжями з міді та зі срібною серединою. Стовбур же в тих та інших був із дерева, не схильного до гниття, а поверхня, оздоблена дорогоцінними матеріалами, з усіх боків випромінювала сяйво.

171. Був тут і ковчег, що також виблискував чистим золотом: оздоблений ним ззовні, а всередині – також із дерева, не схильного до гниття. Крім того, був світильник: біля основи він мав один стовбур, який зверху розділявся на сім гілок, і кожна з них підтримувала лампаду. Матеріалом для світильника було золото, і всередині воно не мало ні порожнечі, ні дерев’яної основи. Ще там були жертовник, кришка ковчега37 і так звані херувими, крилами яких осінявся ковчег (Євр. 9:5). І все це із золота – не тільки заради зовнішньої прикраси, бо все цілком було зроблено з цього матеріалу.

172. Ще там були різнокольорові завіси майстерної ткацької роботи, де різні кольори поєднувалися один з одним, надаючи тканині красу. Вони розділяли скинію на дві частини: на видиму і доступну деяким священнослужителям і на таємничу і недоступну. Перша іменувалася святилищем, а друга, потаємна – Святая Святих. Крім того, там були умивальники, вугільниці, завіси зовнішнього двору, власяні шкури, шкіри, пофарбовані в червоний колір, і все інше, про що йдеться в Писанні. Та й якими словами можна було б з точністю все це описати?

173. Яке ж усе це має відповідність серед речей нерукотворних? І яку користь приносить матеріальне зображення всього побаченого Мойсеєм тим, хто на це подивиться? Мені видається розумним залишити докладне тлумачення цих питань тим, хто може проникати Духом глибини Божі (1Кор. 2:10), і тим, хто “тайны говорит духом” (1Кор. 14:2), за словом апостола. Те, що скажу з цього приводу я, – всього лише мій здогад і припущення, які я віддаю на суд читачів. А вони можуть, поміркувавши над досліджуваним, прийняти або відкинути їх, як вважатимуть за потрібне.

174. Отже, спираючись на слова Павла, який частково розкрив цю таємницю, скажу, що Мойсей ще раніше, у прообразі, був повчанням у таємниці скинії, що охоплює всесвіт. Скинія – це, ймовірно, Христос, “Божия сила и Божия премудрость” (1Кор. 1:24). Нерукотворна за своєю природою, ця скинія стає тварною, коли їй потрібно бути спорудженою посеред нас. Тому вона одночасно і нетварна, і тварна: нестворена в передіснуванні, вона стає створеною, коли приймає матеріальну будову.

175. Навряд чи тим, хто достеменно прийняв таїнство нашої віри, сказане може здатися незрозумілим. Адже воістину тільки Один з усіх і був перед віками, і народився в останні віки. Для Нього не було необхідності народжуватися в часі: та й як Той, Хто був раніше часів і віків, міг би потребувати тимчасового Народження? Але Він побажав стати як ми, заради нас самих, через неміч загиблих для буття, – щоб те, що відпало від Сущого, знову возвести до Нього. Це і є Єдинородний Бог, що охоплює Собою всесвіт, але й серед нас влаштував Свою скинію (Ін. 1:14).

176. І якщо ми називаємо скинією настільки велике Благо, то нехай не бентежиться той, хто любить Христа, ніби такий словесний образ применшує велич Божественної природи. Адже і будь-яке інше найменування, що позначає Його природу, негідне Його, та вони й усі разом однаково недостатні для точного визначення: як ті, що визнаються незначними, так і ті, в яких помітна велич помислів.

177. Але всі ці найменування, кожне відповідно до свого сенсу, благочестиво вживаються для позначення Божественної сили: лікар, пастир, захисник, хліб, виноградна лоза, шлях, двері, оселя, вода, скеля, джерело і всі інші Його найменування, – і так само Його іменують і словом “скинія” у значенні, що личить іменуванню Божества. Адже справді є сила, яка охоплює все суще, у якій “обитает вся полнота Божества” (Кол. 2:9); загальний покрив усього, що охоплює собою всесвіт, справедливо іменується скинією.

178. Але необхідно, щоб цьому найменуванню відповідав візуальний образ, і щоб кожна його деталь вела до споглядання вірного уявлення про Бога. Отже, великий апостол каже, що завіса земної скинії є плоть (Євр. 10:20), – я думаю, тому, що вона складається з різних кольорів, які позначають чотири стихії38. Він і сам мав видіння скинії в піднебесних святилищах (2Кор. 12:4), де йому Духом були відкриті таємниці Раю. Тому буде правильно, спираючись на це часткове тлумачення, узгодити з ним подальше духовне тлумачення скинії.

179. Та й у самих словах апостола ми можемо знайти роз’яснення її символів. Він, справді, говорить в одному місці про Єдинородного, Якого ми маємо на увазі під скинією, що “Им создано все, видимое и невидимое: престолы ли, господства ли, начала ли, власти ли…” (Кол. 1:16). Отже, колони, що відливають сріблом і золотом, опорні жердини, кільця, херувими, що осяяли крилами ковчег, і решта того, що входить до опису устрою скинії, – якщо все це розглянути, думаючи про Вишній світ, то це надсвітові сили, що споглядаються у скинії та з Божественної волі підтримують всесвіт.

180. Вони наші справжні опорні жердини, “посылаемые на служение для тех, которые имеют наследовать спасение” (Євр. 1:14). Проникаючи в душі спасенних, немов у кільця, вони підносять тих, хто лежить на землі, до висот чесноти. І кажучи, що херувими вкривали крилами таємниці, що лежали в ковчезі завіту, розповідь підтверджує тим самим запропоноване нами духовне тлумачення скинії. Адже ми знаємо, що таке ім’я сил, споглядальних поруч із Божественною природою, як це побачили Ісаїя та Єзекіїль (Іс. 37:16; Єз. 9:3). І не будемо дивуватися, чуючи, що ковчег завіту осяяний крилами! Адже подібне можна знайти й у Ісаї, де пророк символічно говорить про крила (Іс. 6:2). Але те, що тут називається ковчегом завіту, у нього названо обличчям, і крила покривають не ковчег, а обличчя. Але і в тому, і в іншому випадку, як мені здається, мається на увазі одне й те саме – розуміння неможливості споглядати Божественні таємниці.

181. І коли ти чуєш про лампади (Одкр. 4:5), які трималися на одному світильнику, розділяючись на різні гілки так, що всюди розливалося в надлишку рясне світло, то не помилишся, визнавши їх за різноманітні промені Духа, які сяяли в цій скинії. Це те, про що говорить Ісаїя, розрізняючи сім променів Духа (Іс. 11:2).

182. А символічне значення кришки ковчега (місця умилостивлення), гадаю, навіть і не потребує пояснення відтоді, як апостол розкрив сокровенний сенс, кажучи про Того, Кого “Бог предложил в Жертву умилостивления” за наші душі (Рим. 3:25). Коли ж я чую про жертовник і кадильницю, то розумію під ними поклоніння Небесних Сил, що безперервно відбувається в цій скинії. Адже хвалу Началу всього возвеличує не тільки мова жителів землі і підземелля, а й мова небесних жителів. Це – угодна Богові жертва, “плод уст” (Євр. 13:15), як каже апостол, і благоухання молитов.

183. І якщо серед інших деталей скинії звернути погляд на шкіру, пофарбовану в червоний колір, і вовняні покривала, то не перерветься ланцюг нашого духовного міркування. Адже око пророка, побачивши Божественні речі, помітить тут зумовлене спасенне страждання, приховане в кожному з названих символів: червоний колір означає кров, а вовна – умертвіння. Шерсть позбавлена чутливості, тому це – точний образ смерті.

Земна скинія

184. І щоразу, коли пророк дивиться на небесну скинію, він бачить у її символах саме цю реальність. Але давайте тепер духовно розглянемо і земну скинію. Павло багато разів називає Церкву – Христом (1Кор. 12:12; Еф. 1:23), тож служителів Божественного таїнства, яких Писання називає стовпами Церкви (Гал. 2:9), розумно буде зарахувати до апостолів, учителів і пророків. Адже не тільки Петро, Іоанн і Яків – стовпи Церкви, і не тільки Іоанн Хреститель є “светильник горящий” (Ін. 5:35), але всі, хто підтримує собою Церкву і, завдяки своїм ділам, стали “светилами” (Флп. 2:15), називаються стовпами і світильниками. “Вы – свет мира” (Мф. 5:14), – каже Господь апостолам. І Божественний апостол, звертаючись до інших людей, наказує їм бути стовпами, кажучи: “Будьте тверды, непоколебимы” (1Кор. 15:58). Він же спорудив добру опору в Тимофії, зробивши з нього, як він сам каже, “столп и утверждение истины” (1Тим. 3:15).

185. У цій скинії ми бачимо “жертву хвалы” (Євр. 13:15) і воскуріння молитви, які невпинно звершуються і вранці, і ввечері. Ці образи роз’яснює великий Давид, коли каже, що возносить до Бога запашний фіміам молитви і піднесенням рук здійснює жертвоприношення (Пс. 140:2). А якщо хто почує про купелі омовіння, то без зусиль впізнає в них тих, хто водою таїнства змивають скверну гріхів. Купеллю був Іоанн, який омивав людей у Йордані, хрестячи в покаяння. Купіллю був Петро, який привів до води хрещення одразу три тисячі людей (Діян. 2:41). Купелью був для вельможі цариці Кандакії Филип (Діян. 8:27) – та й усі, хто прийняв благодать хрещення, стали для тих, хто причастився цього Дару, купеллю.

186. І справді, не помилиться той, хто вирішить, що завіси зовнішнього подвір’я, які, з’єднуючись одна з одною, оточують з усіх боків скинію, – це однодумність вірян у любові та мирі (Діян. 4:32). Так витлумачив це і Давид, сказавши: “Утверждает в пределах твоих мир” (Пс. 147:3).

187. А під шкірами, пофарбованими пурпуром, і під грубими вовняними покривалами, що слугували прикрасою скинії, мається на увазі, відповідно, умертвіння гріховної плоті (Рим. 8:3) – його символізує шкіра, пофарбована пурпуром, – і суворе аскетичне життя, що є кращою прикрасою церковної скинії. Адже шкіри, не володіючи за своєю власною природою життєвою силою, набувають красивого кольору, якщо пофарбувати їх червоною фарбою. Це вчить нас, що благодать, яка розквітає в людині від Духа, не з’явиться в тих, хто не умертвив себе для гріха. Чи мається на увазі під фарбуванням червоною фарбою скромність і сором’язливість, – нехай, хто забажає, розсудить сам. А в’язана вовна, що являє собою грубу і неприємну на дотик матерію, символізує сувору стриманість, що приборкує властиві людям пристрасті. Усе це ми виявляємо в незайманому житті, яке мучить плоть тих, хто його дотримується (1Кор. 9:27).

188. І якщо сказано, що внутрішня частина, іменована Святая Святих, недоступна для більшості, то не будемо думати, що це суперечить ходу наших міркувань. Бо воістину святим і святим зі святих, для більшості – незбагненним і недоступним, є Істина сущого. Вона спочиває в таємних і невимовних святилищах таємничої скинії. І марні спроби пізнати те, що вище за наше розуміння, – треба вірити, що те, чого ми прагнемо, існує, але перебуває не на очах у всіх, а перебуває, невимовне, в таємних святилищах скинії.

Священицькі одежі

189. Цим і подібним речам Мойсей був навчений, коли перед очима його душі постало бачення скинії. І потім, очистившись і піднісшись цим спогляданням, він знову підноситься до вершини нового знання й отримує настанови щодо священичого вбрання, що складалося з туніки, єфода, нагрудної прикраси з коштовного каміння, яке сяяло різнокольоровими променями, пов’язки довкола голови та золотого щитка на ній, нижнього вбрання, гранатових яблук і дзвоників (Вих. 28:4). Поверх усього цього розміщувалися “прорицание” з “откровением” і споглянута на тому й іншому “истина”39 (Вих. 28:30; Лев. 8:8). З обох боків ці шати з’єднувалися наплічниками, скріпленими застібками з іменами патріархів.

190. Самі назви цих одягів не дають більшості людей можливості дослідити їх детально й точно. І справді, який же з одягів на людському тілі можна було б назвати “прорицанием”, “откровением” або “истиною”? Тому цілком зрозуміло, що Писання оповідає нам не про звичайний, матеріальний одяг, а про прикрасу душі, виткану з добрих справ.

191. Туніка, що спадала до землі, була фіолетового кольору. І дехто з тих, хто раніше за мене тлумачив це місце Писання40, стверджував, що цей колір символізує повітря. Що стосується мене, то я не можу виразно стверджувати, чи є щось спільне між кольором туніки і повітрям, хоча і не заперечую такої можливості. Моє тлумачення прагне розкрити духовний сенс, що стосується чесноти. У такому сенсі це місце Писання означає, що той, хто присвячує себе Богові, тіло своє теж приносить на вівтар жертвоприношення, але не як жертву мертву, а як “жертву живую для разумного служения” (Рим. 12:1). Він не завдає шкоди душі огрядним, плотським вбранням, але очищає своє життя і робить усі його прояви витонченими, немов нитка павутиння, і тим самим стає ближчим до піднесеного, легкого і повітряного. Нам слід заново виткати наше природне тіло, щоб за останнього звуку труби воно виявилося легким і нічим не обтяженим, і щоб у відповідь на голос Того, Хто нас кличе, ми здійнялися б у повітря й піднеслися разом із Господом, не обтяжені нічим, що тягло б нас донизу, до землі (1Сол. 4:17). За словом псалмоспівця, той, чию душу “иссушил Ты, как паутину” (Пс. 38:12)41, з голови до п’ят одягнеться в повітряний хітон. Бо закон не означає применшення чесноти.

192. Золоті дзвіночки, що перемежовуються з гранатовими яблуками, символізують сяйво добрих справ. Адже чесноту можна здобути завдяки двом речам: вірі в Бога і життю по совісті. Великий Павел додав ці дзвіночки та гранатові яблука до вбрання Тимофія, коли сказав, що той повинен мати “веру и добрую совесть” (1Тим. 1:19). Отже, нехай дзвінкий і чистий голос віри звучить у проповіді Святої Трійці, а життя нехай наслідує природу гранатового яблука.

193. Бо за зовнішнім виглядом гранат неїстівний, бо вкритий твердою і гіркою шкіркою, але всередині в нього все розташоване в чітко визначеному, приємному для ока порядку, а ще приємніший він на смак завдяки своїй солодкій м’якоті. Так і суворе життя того, хто прагне мудрості, ззовні видається важким і непривабливим, однак, досягнувши свого часу зрілості, воно сповнюється радісними надіями. Бо коли в призначений час наш Садівник розламає гранатовий плід нашого життя й оголить приховану там красу, то солодким видасться кожному куштування власних плодів. Адже і Божественний апостол сказав, що “всякое наказание в настоящее время кажется не радостью, а печалью” – і є перший дотик до граната, – “но после… доставляет мирный плод” (Євр. 12:11) – це смачна солодка м’якоть, яка знаходиться всередині.

194. Писання вказує на те, що хітон має бути оздоблений по краю підвісками у вигляді куль. Вони призначені не для практичної користі, а виключно для прикраси. Звідси ми дізнаємося, що чеснота не обмежується тільки тим, що нам заповідано, а й ми самі повинні спробувати знайти те, що могло б стати додатковою прикрасою до нашого одягу, як Павел, що прикрасив заповіді власним чудовим обрамленням. Адже хоча закон і велить тим, хто служить жертовнику, брати частку від жертовника “проповедующим Евангелие жить от благовествования” (1Кор. 9:13-14), але Павел проповідував Євангеліє “безмездно” (1Кор. 9:18), переносивши “голод и жажду, и наготу” (1Кор. 4:11). Це і є та сама прекрасна бахрома, якою він прикрасив хітон заповідей.

195. Поверх цього довгого хітона надягають ще й єфод. Він являє собою два шматки матерії, один з яких спадає з плечей на груди, а інший – на спину. На плечах вони скріплюються застібками у вигляді двох каменів. На кожному камені вигравірувані імена шести патріархів. Тканина єфода – різнобарвна: фіолетова нитка переплетена з багряною, червона – з білою, а по всьому цьому різнобарв’ю проходить золота нитка, тож уся ця строката тканина сяє єдиною красою.

196. Споглядаючи єфод, ми розуміємо, що ця верхня частина вбрання, яка по праву є прикрасою серця, виткана з багатьох різних чеснот. Фіолетовий колір сплетений з багрянцем, бо царственність поєднана з чистотою життя. А червона нитка змішана з білою, бо світле, чисте життя зазвичай поєднується з рум’янцем сором’язливості. А золото, що виблискує на тлі всіх цих кольорів, має на увазі скарби, уготовані для тих, хто живе таким життям. Імена патріархів, вигравірувані на застібках, також є дуже важливою прикрасою облачення, адже людське життя ще більше прикрашається прикладами тих, хто досяг успіху в доброчесності.

197. Понад те, поверх прекрасного єфода була ще одна прикраса. Вона складалася із золотих щитків, що звисали з наплічників, і прикріпленого до цих щитків золотого чотирикутника, у який було вставлено каміння, розташоване в чотири ряди: по три камені в кожному. Серед них неможливо було знайти жодної пари однакових, кожен красувався своїм власним сяйвом.

198. Такий зовнішній вигляд цієї прикраси, внутрішній же зміст її полягає в такому: золоті щитки, що спускаються з плечей, мають на увазі зброю, наявну в нас в обох руках, щоб боротися з супротивником. Адже, як я вже раніше сказав, удосконалення в чеснотах складається з двох частин: віри і життя з чистою совістю, і, завдяки захисту цих щитків, ми залишаємося в безпеці, невразливі для ворожих стріл, “с оружием правды в правой и левой руке” (2Кор. 6:7).

199. Прикраса ж у вигляді чотирикутника, підвішена до щитків і в яку було вставлено каміння з вигравіруваними на ньому іменами патріархів поколінь Ізраїлевих, є тим самим покровом, який захищає серце. Писання вчить нас, що той, хто відіб’є двома щитками стріли лукавого, прикрасить свою душу всіма чеснотами патріархів, і кожен камінь на вбранні чесноти засяє власним світлом. А чотирикутна форма прикраси нехай буде для тебе вказівкою на те, що необхідно твердо перебувати в добрі, бо важко змінити форму фігури з прямими сторонами, що спираються на прямі кути.

200. Ремінці, за допомогою яких ці прикраси прикріплювали до рук, мені здається, вчать того, що для піднесеного життя треба поєднувати практичну філософію зі спогляданням, оскільки серце символізує споглядання, а руки – справи.

201. Діадема, що прикрашає голову, позначає вінець, уготований тим, хто прожив гідне життя. Він прикрашений ім’ям, закарбованим таємничими письменами на золотому щитку (Вих. 28:36). Але сандалі тому, хто одягається в таке вбрання, носити не повинно, щоб нічим не обтяжувати ходу і не сповільнювати ходьби носінням мертвих шкір, що підтверджує наше тлумачення сходження на гору. Бо як могла стати прикрасою ноги сандалія, яку під час першого посвячення в таїнство було відкинуто як перешкоду, що заважає зійти на гору?

Золотий телець і розбиті скрижалі

202. Мойсей, проходячи через усі ступені сходження, які були нами послідовно розглянуті, ніс у руках створені Богом скрижалі, що містили в собі Божественний Закон. Але ці скрижалі через жорстокий опір грішників були розбиті (Вих. 32:19). Гріх цих людей полягав у тому, що вони зробили ідола – статую, що зображала бика, – і стали їй поклонятися. Цей бик був стертий Мойсеєм у порошок і розчинений у воді, щоб стати питвом для тих, хто згрішив. Таким чином, було повністю знищено саму речовину, що послужила людям для нечестивої мети.

203. Ця історія ще тоді пророчо сповістила про те, що збулося наяву в наш час. Бо всіляка омана щодо ідолів остаточно зникла з життя. Вона поглинута устами тих, хто добрим сповіданням (1Тим. 6:13) знищив у собі саму речовину нечестя. І встановлені в давнину містерії ідолопоклонства стали всього лише безглуздою проточною водою, яку поглинули уста тих, хто сам був колись одержимий ідолами. І тепер, коли ти бачиш, що ті, хто колись підкорилися цьому безумству й вірили в нього, нині його винищили й знищили, хіба не очевидно для тебе, що ця історія свідчить: усякий ідол колись буде поглинутий вустами тих, хто від обману звернеться до благочестя.

204. Потім Мойсей озброїв левітів проти своїх одноплемінників (Вих. 32:27). Пройшовши по всьому табору від одного краю до іншого, вони вбивали всіх зустрічних, довіривши лезу меча вершити суд над повсталими. Вбивству піддавався кожен зустрічний без розбору. Між ворогом і другом, чужинцем і родичем, своїм і чужим не робили жодної різниці, немов одна рука в єдиному пориві діяла не розбираючи, з однаковою силою проти всіх.

205. Ми можемо винести з цієї історії наступний корисний урок. Оскільки всі навкруги звернулися до зла і весь табір став як одне ціле у скоєнні злодіяння, то й удар обрушився на всіх без розбору. Точно так само, караючи людину, викриту у злі, її б’ють батогом куди доведеться, знаючи, що біль від удару поширюється по всьому тілу і кожна частина об’єднаного злочином тіла однаковою мірою піддається покаранню. Таким чином, удар, обрушуючись на частину, напоумляє ціле.

206. Отже, якщо коли-небудь Боже обурення, незважаючи на рівний ступінь участі в злочині багатьох людей, буде спрямоване не проти всіх, а тільки проти деяких, то треба розуміти, що Бог у виправленні пороку проявляє людинолюбство. Хоча покаранню піддаються не всі, а лише деякі, але решта, наставляючись їхнім прикладом, відвертаються від зла.

207. Але це поки що буквальний зміст історії, а духовне її тлумачення може принести нам таку користь. Законодавець, звертаючись до всіх, закликав: “Кто Господень, иди ко мне!” (Вих. 32:26). Це і є голос Закону, який велить кожному: хто хоче бути другом Богові, нехай буде другом мені (адже друг Закону є в усіх відношеннях і другом Бога). Потім Мойсей наказав усім, хто зібрався до нього на цей поклик, направити меч проти брата, друга і ближнього.

208. Ми, розглядаючи духовний сенс, розуміємо, що кожна людина, яка звертається до Бога і Закону, очищається, вбиваючи свої погані звички, що стали їй уже рідними. Адже Писання не всякого іменує братом, другом і ближнім у найкращому сенсі цього слова. Може бути й так, що одна й та сама людина буде для нас братом і чужою, другом і ворогом, ближнім і противником одночасно. Тут я маю на увазі наші потаємні помисли: їхнє життя несе нам смерть, а їхня смерть – життя.

209. Таке тлумачення узгоджується і з розглянутою раніше розповіддю про зустріч Мойсея з Аароном. Тоді в союзнику і помічнику, що зустрівся Мойсеєві, ми побачили ангела, який і створив знамення проти єгиптян. Його по праву можна назвати старшим братом: старшим – оскільки ангельська безтілесна природа створена раніше за нашу, а братом – через спорідненість його розумної природи з нашою.

210. Але тоді виникає протиріччя: як можна вважати сприятливою зустріч з Аароном, який потім став виконавцем волі ізраїльтян у спорудженні ідола? Тут Писання частково розкриває двозначність слова “братство” і показує: не все, що звучить однаково, має однаковий сенс, якщо навіть одне й те саме слово використовується в протилежних значеннях. Так, одним братом є той, хто звільняє від єгипетського тирана, і зовсім іншим – той, хто робить ізраїльтянам ідола, хоча ім’я в обох випадках залишається одним і тим самим.

211. Саме проти таких братів оголює меч Мойсей. Він, звісно ж, і сам дотримується того закону, який наказав виконати іншим, адже вбивство такого брата – це знищення гріха. І всякий, хто знищив зло, що перебуває в ньому з волі супротивника42, убив у собі того, хто колись жив у гріху.

212. Щоб підтвердити наше розуміння цього місця, розглянемо духовний зміст деяких інших епізодів оповіді. Відомо, що Аарон наказав ізраїльтянам зняти сережки, які й стали матеріалом для виготовлення ідола (Вих. 32:2). Що скажемо на це? Мойсей прикрасив слух ізраїльтян сережками, тобто законом, а псевдоіменний брат не послухався і зняв покладену слухові прикрасу, зробивши з неї ідола43.

213. Так було і коли гріх уперше ввійшов у світ: порада порушити заповідь стала немов би зняттям сережки. Первісні люди за друга й ближнього прийняли змія, який порадив їм порушити Божественний наказ, переконавши їх, нібито це хороша й корисна справа (Бут. 3:1-5). Це і означає зняти з вуха сережку заповіді. І хто вбиває таких братів, друзів і ближніх, той почує ті самі слова закону, з якими Мойсей, як сказано в розповіді, звернувся до тих, хто їх убив: “Сегодня посвятите руки ваши Господу, каждый в сыне своем и брате своем, да ниспошлет Он вам сегодня благословение” (Вих. 32:29).

Отримання нових скрижалів

214. Мабуть, доречною стала в нашій розповіді згадка про тих, хто віддався гріху. Таким чином, ми можемо дізнатися, як Мойсей знову знайшов створені Богом скрижалі з написаним на них Божественним законом. Адже коли Мойсей зіткнувся з протидією підлеглого йому народу, колишні скрижалі були ним кинуті на землю і розбиті. Але цього разу Мойсей отримав уже не самі скрижалі, а тільки те, що було накреслено на них. А скрижалі він зробив сам, із земної речовини, і надав їх силі Того, Хто накреслив на них Закон (Вих. 34:1). Тоді він знову знайшов благодать і приніс на кам’яних таблицях Закон, бо слова були викарбувані на камені Самим Богом.

215. Можемо і ми, ступаючи слідами цих подій, прийти до деякого розуміння Божественного Промислу щодо нас самих. Якщо має рацію Божественний апостол, який називає наші серця скрижалями (2Кор. 3:3), тобто провідним початком душі (а вже той, хто проникає Духом у глибини Божі (1Кор. 2:10), безсумнівно, говорить істинно), то ми, завдяки духовному тлумаченню, можемо навчитися такого: людська природа, створена Божественними руками й прикрашена неписаними письменами Закону, була спочатку незнищенна й безсмертна, оскільки воля Закону природно полягала для нас в відторгнені від зла та в шануванні Бога.

216. Коли ж звук гріха – той звук, який перша книга Писання називає голосом змія, а розповідь про скрижалі – голосом тих, хто “начинающих упиваться вином “44 (Вих. 32:18), – вразив наш слух, вона, впавши на землю, розбилася. Однак істинний Законодавець, прообразом Якого був Мойсей, зробив Собі із земної речовини скрижалі нашої природи. Бо не в шлюбі зародилася плоть, яка прийняла Бога, – Він Сам став скульптором Своєї плоті, закарбованої Перстом Божим, тому що Дух Святий зійшов на Діву, і сила Всевишнього Її осяяла (Лк. 1:35). Коли це сталося, людська природа, завдяки письменам цього Перста, знову стала незнищенною і знайшла безсмертя. А Перстом у багатьох місцях Писання називається Святий Дух (пор.: Лк. 11:20 і Мф. 12:28; Вих. 8:19; Повт. 9:10).

217. Постать Мойсея у славі так змінилася, що явище цієї слави виявилося недоступним для людського ока (Вих. 34:29-30). Але той, хто досконало навчений Божественному таїнству нашої віри, не може не розуміти духовного сенсу цієї розповіді. Коли Той, Хто відновив нашу пошкоджену природу (а з усього сказаного ти зрозумієш, Хто саме зцілив наші недуги), знову повернув колишню красу її розбитій скрижалі та прикрасив її, як уже було сказано, Божим Перстом, то став недосяжним для невартих очей і за Своєю великою, такою, що перевершує все, славою виявився недоступним для тих, хто дивиться на Нього.

218. Бо воістину, коли Він прийде, як говорить Євангеліє, у славі Своїй, і всі ангели з Ним (Мф. 25:31), то навіть праведникам нелегко буде прийняти Його і побачити. А нечестиві й ті, хто слідують за юдейською єрессю, залишаться, як каже Ісаїя, непричетними до цього споглядання: “Да возмется нечестивый, да не видит славы Господа”45 (Іс. 26:10).

Явління Бога Мойсею, який стояв на скелі

219. Дотримуючись загальної нитки тлумачення, ми прийшли до розуміння цього місця. Тепер повернемося до предмета нашої розповіді. Мойсей удостоївся великого Богоявлення і ясно бачив Бога, що засвідчив і Сам Божий голос: “Говорил лицем к лицу, как бы говорил кто с другом своим” (Вих. 33:11). Але як же після всього цього, немов і не відбувалося нічого з того, що ми вважаємо за свідченням Писання таким, що сталося, Мойсей просить Бога, щоб Той з’явився йому, начебто Бог, який постійно з’являвся йому, не був ним помічений?

220. І тоді голос із неба погоджується виконати бажання того, хто просить, і не відмовляє в новій благодаті, але при цьому позбавляє його надії, пояснивши, що людське життя не може вмістити того, що він просить. Бог каже, що в Нього є якесь місце, у цьому місці є скеля, а в скелі – ущелина, у якій Він і наказує встати Мойсеєві. Бог закриє рукою вхід у цю ущелину і, проходячи повз неї, покличе Мойсея, а коли Мойсей почує поклик, то вийде з ущелини і побачить Того, Хто покликав, позаду (Вих. 33:22-23). Так він побачить те, що просив йому показати, і Божественна обітниця не виявиться помилковою.

221. Якщо розглядати все це буквально, то дослідники не тільки нічого не зрозуміють, а й не зможуть позбутися неправильного уявлення про Бога. Передня і задня частина є тільки у речей, що володіють формою, а всяка форма служить тілу обмеженням. Тож, якщо приписувати Богові певну форму, то не можна відмовитися від думки, що Він володіє тілом. Будь-яке тіло складається з частин, а все, що складається з частин, є поєднання різнорідних елементів. Усе, що складається з елементів, можна назвати таким, що розкладається на елементи, а таке, що розкладається, не може бути нетлінним, адже тління і полягає в руйнуванні єдності.

222. Тож якщо розуміти “видение спины Бога” буквально, то послідовне міркування неминуче призведе до такої безглуздості. Передня і задня частини обов’язково притаманні формі, а форма – тілу. Тіло за своєю природою розкладається на елементи, оскільки все, що складено з елементів, можна розкласти. Розкладене не може бути нетлінним. Рабське дотримання букви шляхом послідовних міркувань обов’язково призведе до того, щоб приписати Богові тління, – але Бог нетлінний і безтілесний.

223. Але яке ж іще тлумачення, крім вищеописаного, можна застосувати до цієї розповіді? Адже якщо ця частина однієї стежки оповіді змушує нас шукати інше пояснення, то і все в цілому має розглядатися подібним чином, і що ми вирішимо щодо однієї частини, то доведеться прийняти і для цілого. Адже ціле – не що інше, як сукупність частин. Отже, і те місце, що було біля Бога, і скелю, і западину в ній, звану ущелиною, і входження туди Мойсея, і руку Божу, що затулила вхід, і проходження, і заклик, а потім і споглядання Бога позаду, найрозумніше буде витлумачити згідно із законом духовного сенсу.

224. Що ж тут зображено? Візьмемо, приміром, падіння тіл, що ковзають похилою площиною: якщо тільки вони не зустрічають жодної протидії початковому руху, то рухаються самі собою зі зростаючою швидкістю, доки поверхня ковзання нахилена донизу, і їхньому рухові не заважає жодна перешкода. Так само і душа, звільнившись від земних пристрастей, стає ширяючою і легкою і, прямуючи вгору, злітає від низин до височини.

225. Якщо цьому руху не буде жодної протидії згори, то, оскільки природа добра має притягуючу силу для тих, хто дивиться на неї, душа буде підноситися дедалі вище, за небесним своїм устремлінням “простираясь вперед”, як каже апостол (Флп. 3:13), і постійно спрямовувати свій політ до нових висот.

226. Палаючи бажанням не втратити через уже досягнуте ту височінь, яка ще залишилася перед нею, душа робить своє піднесення безперервним, знаходячи в кожному досягненні поштовх до нового зльоту. В одному тільки виді діяльності – праці заради чесноти – наша сила від роботи збільшується, початковий порив не виснажується від праці, а навпаки, зростає.

227. Тому ми скажемо, що і великий Мойсей, постійно підносячись, ніколи не зупинявся і не ставив жодної межі своєму сходженню. І, одного разу ступивши на ступені, що їх, як каже Яків, установив Бог (Бут. 28:12-13), він постійно сходив на наступну сходинку і не припиняв підійматися, оскільки щоразу бачив, що над сходинкою, якої він уже досяг, підноситься ще одна.

228. Він зрікся помилкового споріднення з єгипетським царем. Він помстився за єврея. Він відправився жити в пустелю, де б йому не заважала суєта людського життя. Усередині самого себе він пас стадо домашніх тварин. Він побачив сяйво світла. Відв’язавши сандалі, він, у своєму сходженні до світла, позбувся тягаря. Він вивів своїх родичів і одноплемінників на свободу. Він бачив, як потонув ворог, занурившись у хвилі.

229. Він розбивав табір під хмарою. Він втамовував спрагу скелею. Він вирощував небесний хліб. Простяганням рук він переміг іноплемінників. Він почув трубний голос. Він увійшов у морок. Він проник у таємне святилище нерукотворної скинії. Він навчився невимовних таємниць Божественного священства. Він знищив ідол. Він благав Бога. Він відновив закон, порушений з вини юдеїв.

230. Він просвітився славою. І ось, піднявшись усіма цими сходинками, він усе ж таки згорає від бажання й незадоволення і невідступно жадає того, що вже наповнило в міру можливості його душу, і просить про це, наче ніколи не був причетним до нічого подібного. Він благає Бога з’явитися йому не в міру його власного сприйняття, а Таким, Який Бог є насправді.

231. Я думаю, що такими є переживання душі, охопленої любов’ю до того, що прекрасне за своєю природою. Надія постійно захоплює її від тієї краси, яку вона вже побачила, до тієї, яку побачити ще належить, і постійно розпалює в ній вогонь бажання. І той, хто дійсно любить прекрасне, сприймає все, що з’явилося йому, як образ бажаного і жадає наповнитися виглядом Самого Першообразу.

232. У цьому й полягало зухвале прохання, що перевершує межі бажання: дати насолодитися красою не в дзеркалах і віддзеркаленнях, а віч-на-віч (1Кор. 13:12). Божественний голос погоджується виконати прохання і водночас у ньому відмовляє, показуючи нам у небагатьох словах незмірну безодню сенсу. Божественна щедрість обіцяє виконати бажання, але аж ніяк не обіцяє, що бажання зміниться насиченням.

233. Бог не показав би Себе Своєму служителю, якби таке споглядання могло вгамувати бажання людини, яка Його побачила. Адже справжнє споглядання Бога і полягає в тому, що людина, яка дивиться на Бога, ніколи не перестає цього бажати. Бог сказав: “Лица Моего не можно тебе увидеть, потому что человек не может увидеть Меня и остаться в живых” (Вих. 33:20).

234.Це сказано не в тому сенсі, що бачення Бога стає причиною смерті. Як же може Лик Життя стати причиною смерті для тих, хто наблизиться до Нього? Навпаки, Божество за Самою Своєю природою є Дарувальником життя. Визначення Божественної природи перевершує всяке визначення, і той, хто думає, ніби Божество належить до пізнаваних речей, відвертається від істинно Сущого заради того, що лише в уяві має уявне існування, і така людина не має в собі життя.

235. Бо істинно Суще і є справжнє життя. Воно недоступне для розуміння. Отже, якщо життєдайна природа перевершує всяке розуміння, то все, що пізнається, не є життям. А все, що не є життям, не має здатності давати життя. Таким чином, виповнюється сподівання Мойсея, але його бажання залишається при цьому незадоволеним.

Божества безмежність

236. Ця розповідь вчить нас, що Божество за Своєю природою безмежне і не укладено в будь-які межі. Адже якщо вирішити, що Божество має межі, то неминуче доводиться думати і про те, що лежить за цими межами. Все, що укладено в межі, обов’язково закінчується в якомусь місці. Наприклад, для птахів середовищем проживання служить повітря, а для водних істот – вода. Риба з усіх боків оточена водою, а птах – повітрям. Водне середовище для морських істот або повітряне для пернатих – це яскравий прояв поняття межі: вода оточує рибу, а повітря – птаха. Межа води для плаваючих істот, а повітря для пернатих слугує тією межею, де середовище, в якому вони можуть існувати, змінюється іншим. Точно так само, якщо приписувати Божеству будь-які межі, необхідно буде визнати, що Його вміщує чужорідне за своєю природою середовище. Здоровий глузд підказує, що те, що вміщує, більше за те, що вміщається.

237. Але ми визнали, що Божество за Своєю природою є благом. Те, що чужорідне благу, звичайно ж, не є благом. Те, що перебуває поза благом, природно зрозуміти як зло. І, як уже було показано, те, що вміщає, більше за те, що вміщається. Тоді, якщо припустити, що Божество має межі, необхідно буде визнати, що Воно оточене злом.

238. А оскільки вміщуване обов’язково має бути меншим за вміщуване, то з цього випливає висновок, що те, що перевершує по чисельності, має перевагу. Отже, якщо подумати, що Божество має межі, тим самим приходиш до думки, що благо перебуває в підпорядкуванні зла. Але це ж нісенітниця! Неможливо уявити собі, що могло б вмістити безмежне. І оскільки його природу не можна вмістити, то її неможливо зрозуміти. І всяке прагнення до блага, захоплене сходженням угору, у міру наближення до нього, тільки збільшується.

239. І справжнє споглядання Бога і полягає в тому, щоб ніколи не насичуватися у своєму прагненні, але постійно дивлячись на Нього, при тому, що вже вдалося побачити, все ж горіти бажанням побачити ще більше. І тому немає такої межі, яка могла б перервати сходження людини до Бога, тому що не знайдеться межі у блага, і жодне насичення не припинить прагнення до нього.

240. Але як же розуміти те місце, про яке говорив Бог? Ту скелю і поглиблення в ній? І руку Божу, яка зачинила вхід у щілину в скелі? І проходження Бога? І спину, яку Бог обіцяв показати Мойсеєві, коли той попросив дати йому поглянути на Лице?

241. Кожне з цих понять має бути справді великим і гідним щедрості Того, Хто дарує, оскільки це Богоявлення було обіцяно як щось більш чудове і високе, ніж усі ті, які раніше бачив великий служитель Божий. Як, виходячи з усього вищевикладеного, можна зрозуміти висоту, на яку прагнув піднятися Мойсей, котрий уже досяг таких великих вершин; висоту, піднятися на яку допомагає Той, Хто “Содействует любящим Бога” (Рим. 8:28), спрямовуючи Мойсея й кажучи: “Вот место у Меня” (Вих. 33:21).

242. Наше розуміння цілком узгоджується з уже викладеним тлумаченням. Говорячи про це місце, Бог не дає йому кількісних визначень (бо немає розміру в того, що не має кількості), але, використовуючи поняття вимірюваної поверхні, веде свого слухача до безмежного і безмежного. Сенс цих слів, мабуть, приблизно такий: оскільки твоя жага тягнеться вперед (Флп. 3:13) і для твого руху немає насичення, і ти знаєш, що немає межі в добра, а бажання завжди звернене до більшого, тобто в Мене є таке велике місце, по якому можна бігти і ніколи не досягти кінця свого руху.

243. Цей рух також називається спокоєм: “Я поставлю тебя в расселине на скале”, – каже Бог (Вих. 33:22). Це і є найдивніше: як один і той самий стан є і спокоєм, і рухом? Хто сходить, той жодним чином не стоїть, а хто зупинився, той уже не просувається вгору. А тут стояння виникає зі сходження. Річ у тім, що чим твердішою і невідступнішою стає людина щодо добра, тим вірніше вона рухається шляхом чесноти. Хто нетвердий і хиткий у своїх думках, хто стоїть у добрі нестійко, хто, за словом апостола, вагається і захоплюється (Еф. 4:14), хто сумнівається в розумінні Сущого і сповнений нерішучості, той навряд чи колись просунеться вгору шляхом чесноти.

244. Це подібно до сходження на піщаний пагорб: навіть якщо ноги пройшли багато кроків, марні всі старання, бо пісок постійно обсипається до основи пагорба. Рух відбувається, але від цього руху не просуваєшся вперед. Якщо ж, за словом псалмоспівця, витягнувши ноги, вибратися з болота і встати на камінь (Пс. 39:3) (цей камінь – Христос, повнота чеснот), то що твердіша й непохитніша в добрі, за порадою Павла (1Кор. 15:58), буде людина, то скоріше відбудеться її просування. Така стійкість стає для неї ніби крилом, і серце у своєму сходженні ширяє, спираючись на тверду прихильність добру. Отже, показавши Мойсеєві це місце, Бог пробудив його до руху. А обіцянка поставити його на скелю показала, як пробігти по цій Божественній біговій доріжці.

245. А поглиблення в скелі, яке тут називається ущелиною, прекрасно витлумачив сам Божественний апостол, коли сказав, що після руйнування земної хатини нам через нашу надію приготована нерукотворна оселя на небесах (2Кор. 5:1).

246. І справді, той, хто, за словом апостола, завершив свій біг46 (2Тим. 4:7) цією широкою й місткою біговою доріжкою, яку Божественний голос назвав “местом”, і справжню “веру сохранил” (2Тим. 4:7), той, як сказано символічно, утвердив свої стопи на камені й прикрасився вінцем праведності від руки Того, Хто встановив таке змагання. Ця нагорода називається в Писанні по-різному.

247. І те, що тут називається заглибленням у скелі, в інших місцях зветься райською насолодою (Бут. 2), вічним домом (2Кор. 5:1), обителлю Отця (Ін. 14:2), лоном прабатька (Лк. 16:22), землею живих (Пс. 26:13), тихими водами (Пс. 22:2), вишнім Єрусалимом (Гал. 4:26), Царством Небесним (Мф. 13:44 та ін.), почестю звання (Флп. 3:14), благодатним вінком, вінком насолоди або прекрасним вінком (пор. Притч. 1:9,4:9), міцною вежею (Пс. 60:4), радістю бенкету, перебуванням поряд із Господом, престолом суду (Лк. 22:30), місцем імені (Повт. 12:5) і потаємною скинією (Пс. 26:5).

248. І тому можна сказати, що входження Мойсея всередину скелі означало те саме, що і всі ці вирази. Оскільки каменем у Павла називається Христос (1Кор. 10:4), і в Христі ми бачимо надію на все добре, бо дізналися, що в Ньому заховано скарби всіх благ (Кол. 2:3), то кожен, хто опинився в добрі, поза сумнівом, перебуває в Христі, який вміщує все добре.

Заклик слідувати за Богом

249. Хто досяг цього місця і був, як повідомляє розповідь, осяяний Божою рукою (а рука – це, мабуть, сила Божа, що творить усе суще. Єдинородний Бог, через Якого все почало бути (Ін. 1:3), Який для тих, хто біжить, і є те саме місце, яким проходить їхній біг, як Він Сам про це сказав (Ін. 14:6), і для тих, хто стоїть, твердо стає скелею, а для тих, хто відпочиває, – домівкою, – той почує заклик і позаду побачить Того, Хто кличе, тобто піде слідом за Богом, як велить закон (Повт. 13:4).

250. Цей заклик почув і зрозумів великий Давид, який сказав тому, хто живе під дахом Всевишнього, що Він крилами47 Своїми осінить тебе (Пс. 90:1,4), інакше кажучи, “Ти станеш позаду Нього”, тому що крила бувають позаду. А про себе самого Давид сказав: “К Тебе48 прилепилась душа моя” (Пс. 62:9), “Tы держишь меня за правую руку” (Пс. 72:23). Бачиш, наскільки псалми відповідають цій розповіді. Як там сказано, що Бог тримає за праву руку того, хто до Нього приліпився, так і тут Бог каже, що простягне руку тому, хто стоїть на скелі, і покличе його за Собою.

251. І коли Господь, який відповідав на той час Мойсеєві, став Виконавцем Власного Закону49, то Він пояснив його учням, розкривши зміст образних виразів. Він сказав: “Если кто хочет идти за Мною” (Лк. 9:23), а не “попереду Мене”. І тому, хто запитував про вічне життя, Він запропонував те ж саме: “Приходи, следуй за Мною” (Лк. 18:22). А хто слідує за ким-небудь, бачить його спину.

252. Отже, Мойсей, який прагнув побачити Бога, був навчений, як можна Його побачити: слідувати за Ним, куди б Він не повів тебе, – і означає дивитися на Бога. Коли Бог проходить повз Мойсея, це і означає таке ведення. Адже неможливо безпечно провести шляхом того, хто не знає шляху, якщо тільки не покликати його слідом за собою. Рухаючись попереду, ведучий тим самим показує дорогу веденому. І ведений не ухилиться з правильного шляху, якщо буде постійно дивитися на спину ведучого.

253. Якщо ж він ухилиться вбік або встане перед обличчям ведучого, то почне прокладати собі нову дорогу, не ту, яку показує йому провідник. Тому Він і каже веденому: “Лица Моего не можно тебе увидеть” (Вих. 33:20), тобто не ставай перед обличчям ведучого. Інакше він почав би рухатися в протилежному напрямку, оскільки благо не протистоїть іншому благу, а слідує за ним.

254. Адже те, що спрямоване в бік, протилежний благу, ніби дивиться йому прямо в обличчя. Тому в обличчя чесноті дивиться порок. Інша чеснота не буде спрямована в протилежний бік. Тому й Мойсей не дивився Богові в обличчя, а бачив Його тільки зі спини. Бо той, хто подивиться Йому в обличчя, не житиме, як засвідчив Божий голос: “Человек не может увидеть Меня и остаться в живых” (Вих. 33:20).

255. Ти бачиш, яка велика справа – навчитися слідувати за Богом. Після всіх піднесених сходжень, страшних і славних Богоявлень, людина, яка навчилася бути позаду Бога, тільки до кінця свого життя змогла удостоїтися цієї благодаті. Але тому, хто слідує за Богом, уже не страшні жодні перешкоди, які виставляються пороком.

Заздрість побратимів

256. Після цього в одноплемінників народилася заздрість до Мойсея (Чис. 12:1-2). Заздрість – початок злих пристрастей, батько смерті, перші двері до гріха, корінь пороку, батько скорботи, мати нещасть, привід непокори, початок ганьби. Заздрість, обернувшись перед Євою змієм, вигнала нас із раю. Заздрість загородила від нас древо життя і, позбавивши священного вбрання50, дала нам, сором’язливим, листя смоковниці (Бут. 3:1-7).

257. Заздрість, всупереч природі, озброїла Каїна і влаштувала вбивство, яке вимагало семикратної помсти (Бут. 4:8-15,24). Заздрість перетворила Йосипа на раба (Бут. 37:1-28). Заздрість – смертоносне жало, прихована зброя, недуга людської природи, жовчна отрута, добровільне гниття, стріла гіркоти, цвях у душі, вогонь у серці, полум’я, що спалює нутрощі.

258. Для заздрості нещастя полягає не у власній біді, а в чужому добробуті, і успіх – не в благу для себе, але в біді для ближнього. Заздрість страждає від людського процвітання і зневажає людські нещастя. Кажуть, що хижі птахи, які пожирають мертвечину, гинуть від помазання миром51, бо їхня природа звикла до смороду і тління. Так і одержимий недугою заздрості від добробуту свого ближнього марніє, немов його торкнулися миром, але якщо бачить, що сталося нещастя, негайно налітає і вчіплюється своїм кривим дзьобом, щоб витягнути назовні потаємне неблагополуччя.

259. Заздрість боролася з багатьма людьми і до Мойсея. Але коли напала на цю велику людину, то розбилася, немов глиняний горщик, кинутий у скелю. Таким чином, особливо яскраво проявилася користь тієї ходи за Богом, яку здійснював Мойсей, що рухається в Божественному місці, що стоїть на скелі, схований у заглибленні, осяяний Божою рукою, що слідує за своїм Провідником і дивиться Йому не в обличчя, а в спину.

260. Він знайшов внутрішнє блаженство – це видно з того, як він слідував за Богом і опинявся вище, ніж міг досягти лучник. Заздрість випускала в нього стрілу, але її політ не досягав висоти, на якій стояв Мойсей. Натягнутий лук зла був не в силах випустити таку стрілу пристрасті, яка покрила б відстань від уже охоплених цією недугою людей до Мойсея. Але Аарон і Маріам були уражені пристрастю лихослів’я і стали немов луком заздрощів, випускаючи в Мойсея слова замість стріл (Чис. 12:1-2).

261. Мойсей був настільки далекий від причетності до цієї немочі, що навіть зціляв страждання хворих, і не тільки нічого не робив для захисту від образ, а й навіть благав Бога про тих, хто ображав його (Чис. 12:13). Своїми вчинками, як я вважаю, він показав, що того, хто надійно укритий щитом доброчесності, не вразити ударами стріл.

262. Міцність його обладунків затуплює вістря і відводить його вбік. А обладунком, що оберігає від цих стріл, виявляється Сам Бог, в Якого і одягається воїн чесноти, як сказано: “Облекитесь в Господа Иисуса Христа” (Рим. 13:14). Це непробивна броня, яка стала Мойсеєві в нагоді, і під захистом якої він показав даремність зусиль злого лучника.

263. Він не піддався пориву захиститися від тих, хто ображав його, і навіть коли вони були засуджені непідкупним судом, він не думав про природну справедливість і благав Бога про прощення своїх побратимів. Він не зробив би цього, якби не йшов слідом за Богом, Чия спина вказувала йому вірний шлях чесноти.

Розвідники

264. Так і в усьому іншому. Коли вроджений ворог людства переконався, що не має змоги нашкодити Мойсеєві, то звернув свою ворожнечу на легшу здобич. Він випустив у народ, немов стрілу, пристрасть обжерливості і пробудив у них єгипетські уподобання. Небесній їжі вони віддали перевагу м’ясну ненажерливість, як у єгиптян (Чис. 11:4-6).

265. Але піднесена душа Мойсея виявилася вищою за цю пристрасть, оскільки була цілковито захоплена спадщиною, яку Бог обіцяв людям, що залишили уявний Єгипет і вирушили в землю, де тече молоко, змішане з медом (Чис. 14:8). Тому він призначив розвідників, щоб вони розповіли про блага цієї землі (Чис. 13:2-4).

266. Як я розумію, ті з них, хто запропонував благі надії, – це помисли, породжені вірою, які підкріплюють нашу надію на майбутні блага. А ті, хто заперечував добрі надії, мабуть, були ворожими помислами, які притупляють віру в обіцяне. Але Мойсей не визнав жодного слова противника, а сприятливу розповідь про цю землю визнав істинною.

267. Похід чесних розвідників очолив Іісус, і власною наполегливістю він змусив повірити у свою розповідь. Дивлячись на нього, Мойсей зміцнив свої надії на майбутнє, а прикладом їжі, яку вони знайдуть у тій землі, слугувало виноградне гроно, принесене до нього на жердинах (Чис. 13:24). Коли ти чуєш, що оповідає про цю землю Іісус і що виноградне гроно піднесено на дереві, то розумієш, на Кого дивився Мойсей, щоб упевнитися у своїх надіях.

268. Виноградне гроно, повішене на дереві, – що ж це, як не Гроно, повішене на дереві в останні дні (порівн.: Ін. 15:1), Кров Якої стала для віруючих рятівним напоєм? Це символічно провістив і Мойсей, кажучи: “Они пили кровь грозди, вино “52 (Повт. 32:14), що означає спасительну Страсть.

Мідний змій

269. І знову дорога пролягала пустелею, і народ, змучений спрагою, втратив надію на обіцяне благо. Але Мойсей знову звів воду зі скелі й напоїв пустелю (Чис. 20:11). Це оповідання, витлумачене духовно, вчить нас, що таке таїнство покаяння. Ті, хто одного разу скуштував від Скелі, але звернувся знову до обжерливості, догоджання плоті та єгипетських насолод, засуджуються і позбавляються причетності до блага.

270. Але для них завжди залишається можливість передумати і знайти Скелю, яку вони залишили: знову пробити отвір для потоку і напитися вологи, яку вона випромінює для тих, хто повірив у правдивість оповідання Іісуса, а не ворожих вигадок, дивився на підвішене виноградне Гроно, яке кровоточило і кровоточило заради нас, і знову вивів зі скелі вологу за допомогою дерева.

271. Але народ ще не був привчений слідувати стопами величі Мойсея. Ізраїльтяни, як і раніше, прагнули і схилялися до рабських прагнень і єгипетських насолод. Таким чином, розповідь показує нам, що кожна людина за своєю природою піддається цій пристрасті, і не злічити шляхів, що ведуть до цієї хвороби.

272. А Мойсей, як лікар, який своїм мистецтвом не дає недузі здолати людину, не дозволив хворобі призвести до смерті. Бажання нерозумних людей породили зміїв, укуси яких вводили в тіло через рану смертельну отруту. Але великий законодавець за допомогою образу змія позбавив сили справжніх змій (Чис. 21:9).

273. Настав час пояснити і цей символ. Є протиотрута від поганих пристрастей – це очищення наших душ, що відбувається в таїнстві благочестя. І для тих, хто повірив у це таїнство, найголовніше – поглянути на Страсть Того, Хто прийняв на Себе наші пристрасті. Його Страсть – це Хрест, і той, хто дивиться на нього, як свідчить розповідь, не зазнає жодної шкоди від отруйних бажань (Чис. 21:9).

274. А дивитися на Хрест – значить зробити своє життя ніби померлим для світу і розіп’ятим (Гал. 6:14), нерухомим для гріха. Тобто, за словом пророка, прибити свою плоть до страху Божого (Пс. 118:120), причому цвяхом, що утримує плоть, служить стриманість.

275. Отже, оскільки пожадливості нерозумних людей викликають із землі зміїв (а всяке породження поганої пожадливості і є змій), то закон вказує нам на Того, Хто висить на дереві. Він є подобою змія, і все ж таки не змій, але, як каже і великий Павел, “в подобии плоти греховной” (Рим. 8:3). Бо воістину змій – це гріх, і всякий, хто переходить на бік гріха, приймає зміїну природу.

276. І людина звільняється від гріха Тим, Хто прийняв подобу гріха і уподібнився до нас, які змінили свою подобу на зміїну. Завдяки Йому укуси вже не призводять до смерті, але й самі змії ще не знищуються. Під зміями я маю на увазі бажання. Гріх уже не може заподіяти злу смерть тим, хто дивиться на Хрест, але бажання плоті, що протидіє духу (Гал. 5:17), ще не гине зовсім.

277. І вірні часто бувають схильні до укусів бажання. Але той, хто дивиться на Вознесеного на Хресті, віддаляє від себе пристрасть, знешкодивши отруту, немов ліками, страхом перед заповіддю. Сам Господь ясно показав нам, що змій, піднесений у пустелі, символізує таїнство Хреста, коли сказав: “Как Моисей вознес змию в пустыне, так должно вознесену быть Сыну Человеческому” (Ін. 3:14).

Зарозумілість тих, хто заздрить

278. Але гріх, як і раніше, йде своїм шляхом, просуваючись за якоюсь поганою послідовністю, немов по ланцюжку зла, від одного до іншого. А Законодавець, як лікар, продовжує зцілювати в міру того, як зло приносить свої жнива. І коли укуси зміїв позбулися сили щодо тих, хто дивився на зображення змія (а зі сказаного вище ти зрозумієш цей символ), то ворогові, настільки майстерному на вигадки проти нас, спадає на думку гріх іншого роду,

279. який і сьогодні можна побачити в багатьох людях. Деякі з тих, хто мудрим життям упокорив пристрасть до пожадливого бажання, починають прагнути священства, своєю суто людською заздрістю і самочинною завзятістю ображаючи задум Божий (Чис. 16:1-3). Людей до цієї поганої послідовності гріхів підштовхує той, кого Писання викриває як зловмисника людського роду.

280. Коли через віру у Піднесеного на дереві земля перестала породжувати зміїв, які шкодили підвладним пожадливостям людям, то вони вирішили, що вони самі по собі сильніші за отруйні укуси, і замість пристрасті до жадливого бажання в них увійшла хвороба зарозумілості. І вони, вважаючи тепер приниженням залишатися в тому чині, в якому їх поставили, домагалися для себе священицької гідності, наполегливо прагнучи змістити тих, кого від Бога призначили на це служіння. Їх назавжди поглинула безодня, а тих, хто залишився на землі, спалили блискавки (Чис. 16:31-35). Гадаю, тим самим оповідання вчить нас, що крайня межа роздутої зарозумілості – сходження в пекло. Небезпідставно можна стверджувати, що зарозумілість веде людину на “висоту” прірви.

281. І не дивуйся, що більшість людей дотримується протилежної точки зору. Більшості здається, що слово “зарозумілість” означає піднесення над іншими людьми. Але засвідчена в оповіданні істина підтверджує нашу думку. Якщо люди, які звеличували себе над іншими, зійшли донизу і розверста земля поглинула їх, то неможливо відкинути таке визначення: зарозумілість є найглибшим падінням.

282. Мойсей вчить усіх, хто бачив це, бути стриманими і не звеличуватися власними досягненнями, але завжди розумно ставитися до свого теперішнього становища. І якщо ти переміг задоволення, то це ще не означає, що ти не схильний до пристрасті іншого роду. Бо всяка пристрасть є падінням, якщо вона пристрасть, і немає ніякої різниці в падіннях, які сталися через різні пристрасті. Упав і той, хто послизнувся на поверхні задоволення, і той, хто спіткнувся об підніжку зарозумілості. Для розумної людини немає прийнятного способу впасти: будь-якого падіння слід рівною мірою уникати, якщо це падіння.

283. Якщо сьогодні й побачиш людину, яка певною мірою очистилася від хворобливої схильності до насолод, але прагне домогтися для себе священства, оскільки вважає себе вищою за інших, то знай, що бачиш людину, яка в зарозумілій зверхності падає в пекло.

Богообраність священства

284. Крім того, закон навчає нас, що священство є встановлення Божественне, а не людське, і навчає таким чином: Мойсей, накресливши на жезлі, отриманому від кожного коліна, відповідне ім’я, поклав усі жезли на жертовник, щоб з усіх лише один, позначений Божественним дивом, став свідченням рукоположення згори. Тоді всі жезли залишилися такими, як колись, а жезл священика укорінився сам у собі й не від зовнішньої вологи, але від вкладеної в нього Богом сили розпустив гілки та проростив плід (а саме, мигдаль), що досягнув зрілості (Чис. 17:1-8).

285. Таким чином, весь народ був навчений дотримуватися порядку. А під плодом, що його виростив жезл Аарона, слід розуміти життя, яким воно має бути у священстві. Зовні – стриманим, суворим і важким, а внутрішньо – таємно й непомітно містити їстівну серцевину, що виявляється, коли їжа дозріває, прориває тверду оболонку й розбиває деревоподібну шкарлупу, що приховує їстівну серцевину.

286. Але якщо ти помітив, що життя того, хто зветься священиком, подібне до запашного рум’яного яблука, коли він, на відміну від натовпу, вирядився у віссон і порфіру, об’їдається за щедрими трапезами, п’є проціджене вино, намащується кращими пахощами – одним словом, користується всім, що до смаку людям, які збирають життєві насолоди, ти можеш із повним правом відповісти на це словами Євангелія: дивлячись на плід (Лк. 6:43), я не впізнаю по ньому дерева священства. Не такий плід священства, як цей! Той плід – стриманість, а цей – насолода: той зрошувався не земною вологою, а до цього знизу течуть численні потоки задоволень і надають стиглості тому життю, що він пожинає.

Царський шлях

287. І коли народ звільнився від цієї пристрасті, то пройшов через місце проживання чужинців, де закон вів його “царской дороге”, не дозволяючи відхилитися ні на крок (Чис. 20:17). Адже для мандрівника дійсно вкрай небезпечно відхилятися вбік. Якщо між двох схилів по краю хребта тягнеться тонка стежка, то для того, хто йде нею, небезпечно відхилятися праворуч або ліворуч від середини, бо за кроком у той чи інший бік на нього чекає прірва. Так і закон хоче, щоб той, хто йде слідом за ним, не залишав шляху, як каже Господь, тісного і вузького (Мф. 7:14), ні наліво, ні направо (Повт. 28:14).

288. Ці слова служать нам уроком, показуючи, що чесноти знаходяться посередині. Адже все зло трапляється або через нестачу, або через надлишок чесноти. Так, стосовно сміливості недоліком чесноти буде боягузтво, а надлишком – зухвалість. І лише те, що вільне від одного й іншого і однаково віддалене від недоліків, що лежать по краях, і є чеснота.

289. Так само і все інше, що прагне до блага, дотримується середини, проходячи між небезпечними сусідами. Мудрість займає місце між хитрістю і простотою. І не буде похвальна ні мудрість змії, ні простота голуба (Мф. 10:16), якщо взяти кожне окремо. Але лише володіння рівною мірою і тим, і іншим, стає чеснотою. Той, кому бракує ціломудрості, – розпущений, а той, у кого його в надлишку, спалюється в совісті своїй (1Тим. 4:2), як називає це Апостол. Адже один нестримно віддається насолодам, а інший зневажає шлюб як перелюбство. І лише володіння рівною мірою і тим, і іншим є стриманість.

290. “Весь мир лежит во зле” (1Ін. 5:19), як каже Апостол, і те, що протилежне чесноті, що є злом, чуже послідовникам закону. Тому той, хто здійснює в цьому світі свій життєвий шлях, безпечно закінчить цю необхідну подорож чесноти, якщо зможе не збитися з цього воістину великого шляху, протоптаного й вистеленого чеснотою, ніде не звертаючи заради пороку на бездоріжжя – ні вправо, ні вліво.

Чаклунство Валаама

291. Оскільки, як уже було сказано, сходження до чеснот супроводжує натиск противника, що дедалі посилюється в міру сходження і вишукує будь-який привід для спокушання до зла, то, коли народ зріс у житті за Божественними законами, противник вибудував новий задум, як це роблять знавці військового мистецтва. Якщо вони бачать, що навряд чи здатні перемогти переважаючі сили ворога в зустрічному бою, то завдають йому поразки з пасток і засідок. Так і стратег зла вже не став виводити своє воїнство на відкритий бій з людьми, які зміцнилися в законі і чесноті, але виконував свій задум таємно, із засідки.

292. І тоді в союзники проти тих, з ким задумав боротися, він призвав чаклунство – а саме, як повідомляє розповідь, одного провидця і ворожителя по птахах53 , який за допомогою демонів володів певною силою заподіювати шкоду своїм ворогам (Чис. 22:7). Але коли мадіамський володар найняв його, щоб своїми прокльонами той заподіяв шкоду людям, які живуть у Бозі, то прокляття він перетворив на благословення. А ми, відповідно до попереднього тлумачення, зрозуміємо це так: чаклунство не може діяти на тих, хто живе в чесноті, а ті, кого оберігає Божественна допомога, перевершать будь-які підступи.

293. А що згаданий чоловік займався ворожінням по птахах – це засвідчено в оповіданні, яке говорить, що він володів даром передбачення і радився з птахами54. І раніше – у реві ослиці він отримав настанову про те, що йому належало старанно виконати (Чис. 22:23-30). Оскільки він звик радитися з безсловесними тваринами, сприймаючи в звуках, які вони видають, бісівську енергію, то Писання зображує рев ослиці як членороздільну мову. Тим самим воно показує нам, що люди, захоплені цим бісівським обманом, доходять до того, що сприймають за осмислену мову повчання, які їм вдалося розібрати у звуках, які видають тварини. Прислухавшись до реву ослиці, Валаам з того самого джерела, яке раніше обманювало його, дізнався, що сила, проти якої він був найнятий, непереможна.

294. Так і в євангельському оповіданні полчище бісів – “легион” – приготувалося до протиборства з Господом (Мк. 5:7-9; Лк. 8:30). І коли наблизився Той, Хто владний над усіма, це полчище закричало, визнавши Його вищу силу, і не приховало істини: у Ньому була Божественна природа, і в належний час Йому належало покарати тих, хто згрішив. Бісівський голос сказав: “Знаем Тебя, кто Ты, Святый Божий” (Мк. 1:24, Лк. 4:34), “пришел Tы прежде времени мучить нас” (Мф. 8:29). Так сталося і у випадку з Валаамом, коли бісівська сила, що супроводжувала його, навчила його, що неможливо ні перемогти цей народ, ні перешкодити йому.

295. І ми, зіставляючи це оповідання з колишнім тлумаченням, скажемо так: якщо хто захоче проклясти тих, хто живе в чесноті, то не зможе вимовити похмурих неструнких звуків і прокляття перетворить на благословення. Сенс тут, по-моєму, в тому, що брань і осуд не пристають до тих, хто живе доброчесно.

296. Справді, як звинуватити незаможного в корисливості? Як сварити за розбещеність людину, що живе усамітнено, далеко від усіх? Або лагідного – за гнів? Або смиренного – за гордовитість? Чи взагалі за щось ганебне – людей, які відомі якраз протилежними якостями? Їхня мета – зробити своє життя непричетним до скверни, щоб, за словом Апостола, “противник был посрамлен, не имея ничего сказать о нас” (Тит. 2:8). Тому й сказав той, хто був обраний для прокляття: “Как прокляну я? Бог не проклинает его” (Чис. 23:8), тобто: як я можу засуджувати того, хто не подає приводу для осуду, хто, дивлячись на Бога, зробив своє життя невразливим для зла?

Переможці, переможені розпустою

297. Хоча зловмисник і зазнав у цій справі невдачі, але не полишив своїх задумів проти тих, кому хотів нашкодити. Він повернувся до колишньої витівки: спокусити природу до зла через насолоду. Справді, задоволення, як приманка, заманює жадібні душі на гачок погибелі. І в розгнузданій насолоді природа спокушається на зло.

298. Так сталося і тоді: люди, які перемогли силою зброї, які показали, що залізу не впоратися з їхньою силою, які обернули своєю міццю ворожу фалангу55 назад, загинули від випущених жінками стріл насолоди і виявилися сильнішими за чоловіків, але слабкішими за жінок. Тільки-но з’явилися перед ними жінки, які замість зброї сяяли красою, вони негайно забули про силу своєї мужності та розвіяли бойовий дух у задоволеннях (Чис. 25:1-2).

299. Вони перебували саме в тому стані, у якому й мають опинитися люди, охоплені пристрастю до забороненого змішання з іноплемінниками. Єднання зі злом означало розрив союзу з добром, і Божество незабаром почало проти них війну. Ревний Фінеєс не став чекати, поки очищення від гріха прийде згори: він сам став і суддею, і катом (Чис. 25:6-8).

300. Запалившись гнівом на людей, що впали в розпусту, він зробив роботу священика: змив гріх кров’ю, причому не кров’ю безневинної тварини, жодним чином не причетної до бруду розпусти, а кров’ю людей, які поєдналися один з одним у злі. Спис, що пронизав обох одночасно, здійснив Божий суд, змішавши з насолодою смерть тих, хто згрішив.

301. Вважаю, що тут розповідь дає людям корисну для душі пораду: ми дізнаємося, що з усіх пристрастей, що борються з людським розумом, жодна не має такої сили проти нас, що зрівнялася б із недугою насолоди. Спільнота тих самих ізраїльтян, які виявилися сильнішими за єгипетську кінноту, перемогли амалікітян, налякали інші народи, а після цього перемогли й фалангу мадіанітян, – ця спільнота потрапила в рабство до названої недуги, щойно побачила жінок з числа інших племен. Це вказує не на що інше, як на те, про що я вже сказав: насолода для нас – могутній і важкий супротивник.

302. Підкоривши при першій своїй появі людей, яких не змогла перемогти зброя, насолода спорудила над ними трофей нечестя, за денного світла закарбувавши їхню ганьбу. Завдяки їй люди проявили себе як тварини: скотиняче й безглузде прагнення до розпусти змусило їх забути про їхню людську природу, тож вони вже й не приховували неподобства, а вихвалялися нечестям своєї пристрасті та хизувалися тим, що опоганили сором’язливість, валяючись, наче свині, на очах у всіх (Чис. 25:6) у калюжі з нечистотами.

303. Чого ж нас вчить ця розповідь? Ми вже дізналися, якою силою спокушати до зла володіє недуга насолоди, тож ми повинні віддалити наше життя якомога далі від усякого з нею сусідства, щоб недуга жодним чином не проникла в нас – як близькість до вогню може стати причиною злого полум’я. Так і Соломон у книзі Премудрості вчить нас не ходити босими ногами по вугіллю і не класти вогонь собі за пазуху (Притч. 6:27-28). У наших силах залишатися безпристрасними, поки ми віддалені від джерела вогню. Якщо ж ми доторкнемося до палючого жару, то вогонь бажання проникне всередину, а слідом будуть і ноги обпалені, і утроба загине.

304. У Євангелії Сам Господь велить нам триматися подалі від цього зла і виривати, як корінь пристрасті, бажання, що виникло від зорового образу (Мф. 5:28). Тим самим Він вчить нас, що той, хто приймає пристрасть через зоровий образ, прокладає дорогу самій недузі. Погані пристрасті подібні до чуми: одного разу вразивши життєво важливі органи, вони не заспокояться, доки не призведуть до смерті.

Межа життя Мойсея

305. Однак не варто, як я вважаю, продовжувати розповідь, щоб представити читачеві все життя Мойсея як приклад чесноти. Тому, хто прагне піднесеного життя, все сказане вище вже буде чималою підмогою для сходження до істинної мудрості. А для того, хто розслабився і не хоче попотіти заради чесноти, навіть якби й було б написано набагато більше, не було б жодної користі від багатослів’я.

306. Але не будемо забувати про визначення, яке було дано в передмові. Там я стверджував: досконале життя таке, що для нього немає жодних обмежень у просуванні до досконалості. Невпинне зростання на шляху до кращого життя – ось дорога до досконалості душі. Тому варто, розповівши про смерть Мойсея, підтвердити раніше дане нами визначення досконалості.

307. Адже для того, хто здійснює подібне сходження протягом усього життя, немає нічого неможливого в тому, щоб постійно опинятися вище самого себе. Його життя, подібно до орла, виявляється таким, що кружляє в захмарних висотах по повітрю розумового сходження.

308. Мойсей з’явився на світ у той час, коли народитися євреєм було, з точки зору єгиптян, злочином. І хоча закон тирана карав новонароджених, але Мойсей переміг убивчий закон, отримавши порятунок спершу від своїх батьків, а потім і від тих, хто видав цей закон. І ті самі люди, які намагалися вбити його за допомогою закону, подбали не тільки про його життя, а й про належне виховання, познайомивши юнака з усілякими премудростями.

309. Після цього він став сильнішим за людські почесті й вищим за царську гідність, вирішивши, що надійніше й царственіше бути під охороною не списоносців, а чесноти, і нею ж прикраситися замість царських шат.

310. Саме тоді він урятував родича і завдав удару єгиптянину: наше ретельне тлумачення побачило в першому друга, а в другому – ворога людської душі. Щоб осягнути піднесене, у вчителя для себе він обрав мовчання, і тоді його розум просвітився світлом, що засяяло з куща. Після цього він постарався зробити своїх одноплемінників причетними до тих благ, які він отримав згори.

311. Свою силу він проявив двояко: захищаючись від ворогів послідовністю різноманітних ударів і допомагаючи своїм одноплемінникам. Він суходолом провів через море вельми численний народ і не будував для цього корабельного флоту, однією тільки вірою навів переправу, обернувши для євреїв безодню на суходіл, а для єгиптян – суходіл на море.

312. Він оспівав переможну пісню. Він вирушив слідом за хмарним стовпом. Він просвітився небесним вогнем. Він влаштував собі трапезу від їжі, що прийшла згори. Він напився від скелі. Він підняв руки на погибель амалікітянам. Він наблизився до гори. Він опинився в темряві. Він почув трубний голос. Він наблизився до Божественної природи. Він був усередині вишньої скинії. Він влаштував священство. Він спорудив скинію. Він облаштував життя за допомогою законів. Він, уже описаним чином, успішно завершив останні війни.

313. І на закінчення своїх подвигів, він за допомогою священства покарав розпусту, як це можна зрозуміти з розповіді про гнів Фінеєса на тих, хто віддавався цій пристрасті. І тоді він наблизився до гори спокою. Він не зійшов униз, на ту землю, яку знизу за обітницею бачив народ. Той, хто намагався жити лише від того, що приходить згори, не скуштував більше земної їжі. Опинившись на самій вершині гори, він, як умілий скульптор, що точно виліпив статую власного життя, по завершенні роботи поклав не кінець, а вінець своєму творінню.

314. Що ж говорить про це оповідання? Що помер Мойсей, служитель56 Господній, за словом Божим, і ніхто не знає місця поховання його. Очі його не затьмарилися, і обличчя його не зотліло (Повт. 34:5-7). Таким чином, ми дізнаємося, що людина, яка здійснила ці подвиги, удостоїлася тоді високого імені служителя Господа, іншими словами, перевершила все інше в цьому світі. Бо неможливо стати рабом Божим, не перевершивши всього іншого. Такою була межа його життя, що здійснилося в чеснотах за словом Божим. Таку смерть оповідання називає живою смертю: від неї не залишається могили, над нею не насипається курган, вона не змушує погляд померкнути, а обличчя – зотліти.

Мета нашого життя

315. Чого ж нас вчить усе сказане? Ми повинні прагнути до єдиної межі нашого життя: бути покликаними в служителі Божі завдяки тому, що ми зробили в житті. Коли ти переможеш усіх ворогів: єгиптянина, амалікітянина, едомітянина, мадіанітянина, – коли перейдеш через воду і отримаєш просвітлення від хмари, насолоду від дерева і воду від скелі, коли скуштуєш небесної їжі: коли в чистоті й непорочності здійсниш сходження на гору і, опинившись там, будеш навчений сурмовими звуками Божественної таємниці; коли в непроникній темряві з вірою наблизишся до Бога й там довідаєшся про таїнство скинії та про достоїнство священства;

316. Коли станеш каменетесом свого власного серця, щоб закарбувати на ньому Божественні слова; коли знищиш золотого ідола, тобто викоріниш зі свого життя пристрасть до користолюбства; коли піднесешся настільки, що безсилим буде проти тебе чаклунство Валаама (а під чаклунством тобі треба розуміти різноманіття обманів цього життя, за допомогою яких люди, наче випивши отрути з кубка Кірки57 , втрачають власну природу і набувають вигляду безсловесних створінь), – коли все це станеться з тобою і виросте в тобі жезл священства, що не витягує для цього ніякої вологи з землі, але має в собі самому достатньо сили, щоб принести плід мигдалю – на перший погляд гіркий і твердий, але всередині їстівний і смачний; коли ти приведеш до зникнення все, що повстає проти твоєї гідності, щоб воно зникло під землею, як Дафан, або було винищене вогнем, як Корей, – тоді наблизився ти до мети.

317. А метою я називаю те, заради чого все відбувається. Як у землеробстві метою слугує збір плодів, у будівництві – спорудження житла, у торгівлі – багатство, а у виснажливих змаганнях – вінок, так у піднесеному житті метою слугує звання служителя Божого, а до нього додається і те, що ти не будеш засипаний курганом, тобто життя твоє буде чисте й вільне від вантажу зла.

318. Оповідання називає й іншу ознаку цього служіння: очі його не помрачилися, і обличчя не зотліло (Повт. 34:7). Як же може затьмаритися погляд того, хто постійно перебуває у світлі, віддалившись від темряви? І не прийме ніякого тління той, хто протягом усього свого життя творив нетлінні справи. Людина, яка воістину стала образом Божим і ні в чому не ухилилася від Божого образу, несе в собі ознаки Першообразу і в усьому до Нього уподібнюється, прикрашаючи свою душу нетлінням, незмінністю і непричетністю до будь-якого зла.

Висновок

319. Ось тобі, людино Божа Кесарій58, моє коротке слово про досконалість доброчесного життя. Я описав життя Мойсея як зразок прекрасного, щоб кожен із нас, намагаючись наслідувати його, зміг би закарбувати в собі самому образ явленої нам краси. А що Мойсей здобув доступну людині досконалість – яке свідчення може бути для нас вірогіднішим за Божественний голос, який сказав йому: “Я знаю тебя более всех прочих”59 (Вих. 33:12). Сам Бог називав його другом Своїм (Вих. 33:11). А коли він вважав за краще загинути з усіма іншими, якщо Божество за Своїм довготерпінням не пробачить їм їхнього гріха (Вих. 32:32), то припинився гнів Божий на ізраїльтян, тому що Бог змінив Свій вирок, щоб не засмучувати друга. Усе це служить свідченням і доказом того, що Мойсей у своєму житті досяг найвищого ступеня досконалості.

320. Оскільки метою нашого дослідження було – визначити, у чому досконалість доброчесного життя, і в нашій праці ми знайшли цю досконалість, то настав час, дорогий друже, звернутися до цього прикладу й до тих духовних тлумачень, що їх ми побачили в розповіді, щоб, перенісши все це у власне життя, бути пізнаними Богом і стати Йому друзями. У тому-то й полягає справжня досконалість, щоб утримуватися від життя у злі зовсім не з рабського страху перед покаранням і творити добро не з надії на нагороду, проходячи шляхом доброчесного життя з торгового розрахунку на вигоду. Але в тому, щоб дивитися вище за всі обіцяні нам у надії блага, щоб боятися тільки одного: зруйнувати дружбу з Богом, – і вважати цю дружбу єдиною омріяною перлиною: ось у чому, по-моєму, і полягає досконале життя.

321. І якщо розум твій піднесений до цих чудових і Божественних помислів, то, що б ти не знайшов (а знайдеш ти, я знаю, багато чого), усе послужить на загальну користь у Христі Іісусі. Амінь.

* * *

1 Тут обігрується дослівне значення грецького слова τελειότης – “обмеженість, завершеність, закінченість, досконалість”. Автор говорить про обмеженість одиниць виміру і про досконалість у чесноті, використовуючи одне й те саме слово.

2 Лікоть – одиниця довжини, близько 0,5 метра. (Тут і далі примітки перекладача).

3 Тобто фараону.

4 Мається на увазі стародавній звичай споруджувати на полі бою трофей – пам’ятник зі складеної в купу зброї поваленого ворога.

5 Шлюбом тут називається укладення Завіту.

6 Тут мається на увазі третя заповідь: “Не роби собі кумира”.

7 Маються на увазі насамперед заповіді “другої скрижалі” (з п’ятої по десяту), але сюди можна зарахувати і приписи глав 20-23 книги Вихід, а також численні правила, що містяться в книгах Левіт і Повторення Закону.

8 Медики того часу вважали, що здоров’я людини залежить від рівноваги в організмі основних життєвих “соків”: крові, лімфи, жовтої жовчі та чорної жовчі. Переважання одного з них призводило, на їхню думку, до хвороби.

9 “Царським шляхом” називалася головна дорога, прокладена з Єгипту в Палестину.

10 Ворожіння по птахах – поширений спосіб ворожіння в давнину. Ворожитель у певний час спостерігав за небом і робив свої висновки з того, з якого боку які птахи і в якій кількості з’являлися першими.

11 Словом “розум” тут перекладено грецьке λόγος, яке має багато різних значень, зокрема – Бог-Слово (порівн.: Ін. 1:1). Мабуть, тут, як і в деяких інших місцях, Свт. Григорій свідомо говорить так, що його думку можна зрозуміти двояко: “Душевні рухи підкоряються розуму” або “Душа слідує за словом”.

12 Тут, як і в деяких інших своїх творах, свт. Григорій розуміє “шкіряний одяг” із книги Буття як людську природу в її нинішньому стані після гріхопадіння.

13 Слово “Сущий” ὁ ὤν, яким у грецькому тексті Старого Завіту називає Себе Бог (Вих. 3:14), тісно пов’язане з одним з основних термінів грецької філософії (див., наприклад, діалог Платона “Парменід” та “Фізику” Арістотеля): суще, τὸ ὄν, протилежне тому, що не сущому, τὸ μὴ ὄν.

14 Дослівно: “володіє неіпостасною (ἀνυπόστaτος) природою”. Це ще один термін, запозичений із грецької філософії: іпостасність – невіддільна властивість буття. Слово “іпостась”, ὑπόστaσις (у первинному значенні – “згущення, суть, основа”) було характерним для неоплатонічної філософії (наприклад, “Еннеади” Плотіна) і отримало подальший розвиток у християнському богослов’ї.

15 Тобто у втіленні Божественна природа не змінилася, але зате людська стала причетною до Божественної.

16 У грецькому тексті Старого Завіту йдеться про те, що Мойсею зустрівся “ангел Господній”, тоді як у єврейському (а отже, і в Синодальному перекладі) – що йому зустрівся Сам Господь.

17 Тут свт. Григорій говорить про сучасну йому язичницьку філософію – здебільшого стоїчну і неоплатонічну – як про щось єдине, хоча серед філософів існували різні думки практично з усіх згаданих тут питань.

18 Найбільш ранні згадки про ангела-хранителя можна знайти в “Пастирі” Єрма (5.1-4) і в трактаті Орігена “Про начала” (2.10.7).

19 Див. примітку до розділу 18 (с. 33).

20 Тут і далі обігрується дослівне значення слова ἀμφίβιος “земноводний” – “той, хто веде два життя” (порівняти з похідним “амфібія”).

21 Біблійний текст говорить про те, що Аарон простягав руки, наводячи лиха на Єгипет (Вих. 8:6 та ін.), а віддалялися лиха за молитвою Мойсея, але про простягання рук у цьому випадку нічого не повідомляється.

22 Тут свт. Григорій говорить про апокатастасис, тобто про кінцеве спасіння всіх грішників. Це вчення бере свій початок від Орігена і було пізніше засуджене Церквою на Константинопольському Соборі 553 р., що згодом було підтверджено Шостим і Сьомим Вселенськими Соборами. Однак, за часів свт. Григорія це питання ще належало до області богословських пошуків, які не мали остаточного рішення. У частині рукописів ця фраза відсутня, але, мабуть, вона все ж належить свт. Григорію і була пізніше виключена саме через її невідповідність визначенням наступних Соборів.

23 Див. примітку до розділу 64 першої частини (с. 26).

24 Див., наприклад, “Державу” Платона (439d, 588b) або його ж діалог “Федр” (246b). У платонівському розумінні, “бажаюча” частина душі співвідноситься з тілесними потягами, а “чуттєва” – з душевними рухами, не пов’язаними з потребами або примхами тіла.

25 Гіматій – верхній плащ.

26 У давнину учасники бенкету зазвичай лежали за столом на низьких ложах, тому роззувалися, розпускали одяг і приймали розслаблену позу.

27 Хітон – повсякденний одяг до колін або до щиколоток, без рукавів.

28 У давнину для швидкої ходьби або бігу поли довгого одягу зазвичай підбирали і підтикали за пояс, щоб рухатися вільно.

29 Таке тлумачення можна знайти, наприклад, у Філона Олександрійського (“Життя Мойсея”, 1.25.141), Климента Олександрійського (“Стромати”. 1.23.157) або Іринея Ліонського (“Проти єресей”. 4.46).

30 Моральна філософія – етика: природнича філософія – природничі науки (сучасні фізика, біологія тощо)

31 Гопліти – важкоозброєні піхотинці.

32 У грецькому тексті Біблії тут стоїть слово τριστάται , що дослівно означає “ті, що стоять утрьох”.

33 Під час хлібопечення зазвичай відокремлювали частину сквашеного тіста (закваску) і зберігали, щоб наступного разу додати до нового тіста як дріжджі. Прісний хліб пекли з тіста, до якого не додавали жодної частки від колишніх замісів.

34 Слово Ἐκκκλησία “зібрання” стало в грецькій мові назвою Церкви.

35 П’ятниця грецькою називається παρασκευή, що дослівно означає “приготування”. Ця назва походить від старозавітної традиції готуватися в п’ятничний день до святкування суботи.

36 Приховане святилище ᾰδυτον – термін, характерний для неоплатонічної філософії (наприклад, Плотин, “Еннеади”, 6.9.11), що позначає приховані від сторонніх очей святилища служителів стародавніх містерій, а символічно – потаємні глибини людської душі, в яких відбувається осягнення таїнств.

37 Грецькою кришка ковчега називалася ἵλαστήριον, тобто “місце умилостивлення, викуплення”. Назва пов’язана з обрядом Дня Умилостивлення, коли первосвященик окроплював кров’ю жертовної тварини кришку ковчега (див.: Лев. 16).

38 Світ, за уявленнями того часу, складався з чотирьох стихій – вогню, повітря, води і землі.

39 Йдеться про предмети, що називалися “урім і туммім”, які використовувалися для запитання до Господа. Точне значення цих слів, а також зовнішній вигляд і спосіб застосування самих предметів, мабуть, були невідомі вже під час написання книги, тому свт. Григорій дає їм виключно символічне тлумачення.

40 Наприклад, Філон Олександрійський (“Про життя Мойсея”, 2.118 та ін.).

41 Синодальний переклад, зроблений з єврейського тексту, у цьому місці відрізняється від грецького, яким користувався свт. Григорій (порівн.: у слов’янській – “истаял еси яко паучину душу его”).

42 Сатану зазвичай називають тут “противником”, що цілком відповідає початковому значенню єврейського слова שטן.

43 Тут присутня неперекладна гра слів: слух, тобто покірність (ἀκοη) прикрасився сережкою Закону, а через неслухняність (παρακοή) її було знято.

44 Так у грецькому тексті Старого Завіту (пор. слов’янське “глас начинающих напиватися вином”). У Синодальному перекладі, зробленому з єврейського тексту, – “голос тих, хто співає”.

45 Так у грецькому тексті Старого Завіту (пор.: слов’янське “да возмется нечестивый. Да не видит славы Господни”). Синодальний переклад, зроблений з єврейського тексту, істотно відрізняється в цьому місці від грецького.

46 У Синодальному перекладі – “течение совершил”.

47 У грецькому тексті Біблії (як і у свт. Григорія) вживається слово μεταφρένον, яке в первинному значенні перекладається як “лопатка”.

48 Дослівно: “позаду Тебе”.

49 Йдеться про втілення Христа.

50 Тут і в деяких інших творах свт. Григорій говорить про “одіяння слави”, яких Адам і Єва втратили під час гріхопадіння і в які нам належить зодягнутися в майбутньому житті. У біблійному тексті ці одежі не згадуються.

51 Поширене на той час уявлення (див.: “Природничу історію” Плінія, 11.279, “Педагог” Климента Олександрійського, 2.8.66).

52 Так у грецькому тексті Старого Завіту (пор. слов’янське: “и кровь гроздову пияху вино”). У Синодальному перекладі, зробленому з єврейського тексту: “Ти пив вино, кров виноградних ягід”.

53 Див. примітку до розділу 73 першої частини (с. 28).

54 У грецькому тексті Старого Завіту в Книзі Чисел 24:1 йдеться про те, що Валаам “не пішов, за звичаєм, назустріч птахам”. У Синодальному перекладі, зробленому з єврейського тексту, птахи не згадуються.

55 Фаланга – бойовий стрій.

56 Грецьке слово οἰκέτης позначало домашнього слугу.

57 Кірка – чарівниця з “Одіссеї” Гомера (10-та пісня, вірш 212 і далі), яка напоїла супутників Одіссея зіллям, від якого вони перетворилися на свиней.

58 Ким був Кесарій, невідомо. Це ім’я згадується лише одного разу наприкінці твору і присутнє не у всіх рукописах.

59 Так у грецькому тексті Старого Завіту (пор. слов’янське: “Вем тя паче всех”). У Синодальному перекладі, зробленому з єврейського тексту: “Я знаю тебе по імені”.

 

 

Источник: О жизни Моисея Законодателя или о совершенстве в добродетели / свт. Григорий Нисский ; [пер. с древнегреч.: А. Десницкого при участии О. Титовой и И. Пролыгиной]. – [Изд. 2-е]. – Москва : Храм свв. Космы и Дамиана на Маросейке, 2009. – 108, [2] с. ISBN 978-5-89825-007-2

Свт. Григорий, епископ Нисский – один из трех Великих Каппадокийцев, вместе со своим братом св. Василием Великим и своим другом Григорием Богословом. Родившись после Никейского Собора, они принадлежали ко второму поколению защитников веры в Бога, единого в Трех Лицах, борцов против различных видов арианства. В первые десятилетия христианской империи они заложили основы всеобъемлющей христианской культуры. Предельно широко задуманный синтез должен был объять и элементы языческой философии, и даже достижения александрийской иудейской экзегетики (Филон).

«Жизнь Моисея» хорошо представляет Каппадокийскую богословскую школу, и, в частности, ее экзегетику. Свт. Григорий прибегает к аллегорически «духовному» методу толкования, разработанному Оригеном, авторитет которого был высок в кругу каппадокийцев. При этом автор «Жизни Моисея» стремится сочетать аллегорезу с видением Ветхого Завета сквозь призму новозаветного учения, в особенности учения св. ап. Павла.

«Жизнь Моисея» четко разделяется на две части, различающиеся методом толкования Писания. Первая часть названа автором «История». Здесь, в соответствии с методом буквального толкования, излагаются относящиеся к жизни Моисея части Пятикнижия. Особая цель автора в этой части – преподание читателю нравственных наставлений на основе излагаемого жизнеописания. Говоря о чудесах, свт. Григорий полемизирует с попытками рационалистического их объяснения, имея в виду, быть может, определенные тенденции антиохийской экзегезы. В некоторых местах автор стремится смягчить смысл событий, которые могут вызывать соблазн, например, в рассказе о «заимствовании» евреями египетских сокровищ. Все это характеризует морально-назидательный характер первой части.

Значительно более значима и более велика по объему вторая часть – «Теория», где жизнь Моисея изображена как идеальный образ мистического восхождения души. Если в первой, «исторической» части, свт. Григорий, вопреки крайним аллегористам, утверждает буквальный смысл, то здесь он готов всякую историческую деталь превратить в емкий символ духовной реальности. Одна из ведущих идей этой части – «типология»: автор видит в ветхозаветных событиях и лицах прообразы новозаветной реальности, исторической и духовной одновременно. Типология восходит к самому Новому Завету: так, в «Евангелии от Иоанна» и медный змей, и манна, и пасхальный агнец суть прообразы Христа. Сам свт. Григорий как на источник своего метода ссылается на св. ап. Павла. Не только в «Жизни Моисея», но и в других своих экзегетических творениях: в «Шестодневе», в толкованиях Псалмов и Песни. Песней Нисский святитель выстраивает два параллельных ряда: историческую последовательность фактических событий и изображаемую ею духовную последовательность внутреннего возрастания и восхождения к Богу. Духовная жизнь раскрывается в ее закономерности, и, таким образом, дается не просто описание, но «теория», богословие духовной жизни. Основные этапы духовного пути: очищение от плотских страстей, просвещение и мистическое общение с Богом Неприступным. Путь к Богу есть вечное движение. Кто останавливается в этом движении, тот начинает идти по другому пути – зла. Зло есть дурная бесконечность вращения на месте. Добро – вечное шествие по прямому пути к Богу, где, парадоксальным образом, движение есть покой, «стояние». Шествуя к Богу, человек обретает сам себя, свое «по подобию». В начале пути человек еще не обрел своего содержания, он – «зеркало», и все зависит от того, в какую сторону будет обращено это зеркало, что оно будет отражать. В конце пути, на высоте самоотречения, человек обретает Бога и пребывает в блаженном общении с Ним.

Протоиерей Валентин Асмус

Предисловие переводчика

В духовных произведениях Григория Нисского есть только одна центральная тема: поиск «духовных смыслов», которые отличаются от всех прочих форм тварного восприятия и которые позволяют человеку приблизиться к Богу.

Прот. Иоанн Мейендорф

Святой Григорий Нисский (родился около 335 – умер после 394 года) – один из величайших богословов «золотого века» патристики, ученик и младший брат Василия Великого, друг Григория Богослова. Сегодня мы вспоминаем этих трех великих каппадокийцев как борцов за веру Никейского собора против арианства и как богословов, заложивших в первые десятилетия христианской империи основы всеобъемлющей христианской культуры, включившей в себя и элементы античной философии, и достижения александрийской иудейской экзегетики.

Первоначальное образование Григорий получил у себя дома, в Кесарии Каппадокийской (в Малой Азии), где готовился к юридической карьере. Особый интерес он проявлял к риторике (искусству красноречия) и философии. Уже будучи чтецом, он некоторое время оставался учителем риторики. По-видимому, Григорий был женат: но, поскольку безбрачие епископата тогда еще не было обязательным условием, это обстоятельство не помешало Василию в 371-м или 372-м году рукоположить своего брата в епископы небольшого каппадокийского города Ниссы. Это была эпоха активной борьбы с арианством, и младший брат помогал старшему в борьбе своим пером. Не обладая административным талантом Василия, он проявил себя как искусный писатель и тонкий богослов.

В 376-м году Григория, за его взгляды, сослали, по указу императора Валента, в Малую Армению, где он был, против своей воли, избран митрополитом Севастийским. Впрочем, когда в 379-м году император умер, Григорий предпочел вернуться на собственную кафедру. В том же году умер Василий, и на плечи Григория легла задача завершить дело жизни старшего брата. Он заканчивает его литературные труды (в частности, «Шестоднев» и «Против Евномия»), участвует в Антиохийском Соборе 379-го года, на котором восточный епископат окончательно принял никейское Православие, отправляется по поручению Собора в инспекционную поездку по Аравии и Палестине. Наконец, в 381-м году, он участвует во Втором Вселенском Соборе в Константинополе, где играет одну из ведущих ролей. В эдикте императора Феодосия Григорий назван среди тех епископов, общение с которыми является непременным условием для признания человека православным.

В течение нескольких лет Григорий, оставаясь Нисским епископом, постоянно участвует в Константинопольских Соборах и, по-видимому, пользуется влиянием при дворе. К концу жизни его активность несколько уменьшается, и последнее свидетельство о нем – участие в Константинопольском Соборе 394-го года. Вероятно, вскоре после этого Собора он умер.

До нас дошло немало произведений святителя. Условно их можно разделить на три группы: догматические («Против Евномия», «Против Аполлинария», «Большой Катехизис» и др.), мистико-аскетические (например, «О девстве»), экзегетические, к которым, помимо «Жизни Моисея», относятся «Шестоднев» (написанный совместно с Василием Великим), «О сотворении человека» и ряд комментариев на избранные книги Ветхого Завета.

Чтобы лучше понять его экзегетические методы, необходимо представить себе ситуацию, в которой находилась в то время Церковь. В IV веке христианство из гонимой религии начало превращаться в государственную, и в Церковь стало приходить все больше людей, воспитанных в рамках классической античной культуры и совершенно не знакомых ни с Ветхим Заветом, ни с особенностями библейского языка и библейского богословия. Им было необходимо объяснить значение Ветхого Завета, причем сделать это на понятном им языке, связав библейские повествования с жизнью каждого, чтобы Авраам, Моисей или Давид стали для них не просто героями древних преданий, но учителями и примерами для подражания.

Именно такую задачу и ставит перед собой свт. Григорий в своих экзегетических трудах, в частности, в «Жизни Моисея». Он выбирает аллегорический метод истолкования, при котором важна не столько историческая последовательность событий, сколько скрытый в них духовный смысл. Толкователь как будто совершенно отвлекается от реальных, происшедших много веков назад событий и рассматривает их описание как некий символ, своего рода словесную икону, в которой надо разглядеть сокровенный смысл. Поскольку уже во времена Нисского святителя культурно-историческая дистанция между ветхозаветными авторами и его современниками была огромна, аллегорическое истолкование становилось действенным способом актуализировать библейский текст, перенести библейские события в повседневную жизнь каждого человека. При этом свт. Григорий в ветхозаветных событиях и лицах видит прообразы новозаветной реальности, исторической и духовной одновременно. Этот экзегетический метод, называемый типологией, восходит к самому Новому Завету: он особенно заметен в Евангелии от Иоанна и в посланиях апостола Павла, к которым свт. Григорий обращается постоянно.

Иногда у читателя может сложиться впечатление, что автор даже не признает подлинности библейской истории и не видит, как, например, в рассказе о переходе израильтян через море, ничего, кроме символа. Однако не стоит забывать, что этот текст был обращен к избалованному эллинистическому читателю, которому многие бесхитростные страницы Ветхого Завета могли показаться собранием примитивных и недостоверных преданий совершенно чуждого народа. «Не туда смотришь», – как бы восклицает автор. При этом он не забывает предостеречь читателя: всякая аллегория имеет свой предел, и далеко не все в библейском повествовании вписывается в предложенные схемы (см. 2.48). Священное Писание неисчерпаемо, и одно из истолкований никак не отменяет всех остальных.

Такой подход был характерен для Александрийской богословской школы (в отличие от Антиохийской, в которой Библию толковали, в основном, с точки зрения истории). Некоторые экзегетические методы этой школы восходят еще к Филону Александрийскому (ок. 20 г. до Р.Х. – 50 г. по Р.Х.), иудейскому автору, стремившемуся перевести библейский текст на язык классической греческой философии. Первым из христианских писателей аллегорический метод к Ветхому Завету стал широко применять Ориген (ок. 185–254 гг.), один из крупнейших богословов доникейского периода. Некоторые его суждения позднее были отвергнуты Церковью, но его роль в становлении христианского богословия огромна.

Неудивительно, что в «Жизни Моисея» свт. Григорий во многом следует Филону и, в особенности, – Оригену. Это касается и методологии, и некоторых идей, заимствованных им у предшественников. В том числе свт. Григорий повторяет мысль Оригена об апокатастасисе (всеобщем спасении – см. 2.22), которая позднее была признана ересью, но в IV в. еще относилась к области богословских споров.

Но основное внимание святитель уделяет в этом трактате не догматике, а этике и гносеологии. Подзаголовок произведения – «О совершенстве в добродетели». Естественно было бы ожидать, что речь в нем пойдет о том, какие качества надо стяжать, чтобы уподобиться Моисею и обрести совершенную добродетель. При таком подходе большинству читателей, несомненно, пришлось бы признать, что они бесконечно далеки от этого идеала и вряд ли смогут его достигнуть. А кто-то, наоборот, мог бы решить, что уже достиг этого совершенства и может теперь успокоиться. Однако Григорий предлагает принципиально иное решение: совершенство состоит в постоянном движении, которое не имеет никакого предела. И такое совершенство, доступное каждому, никому не дает повода расслабиться.

Святителя занимает и другой вопрос, логически вытекающий из первого: если цель нашего движения – Бог, то как мы можем Его познать? В отношении гносеологии трактат «О жизни Моисея» занимает одно из центральных мест в творчестве Григория Нисского. Он предлагает нам путь последовательного очищения: человек должен отказаться от ложных представлений, от чувственного восприятия, и, наконец, даже от собственных умопостроений, чтобы однажды чистым сердцем и просветленным разумом принять таинственное Богоявление. Божественная природа непостижима, но человек постоянно постигает Бога, и чем дольше он смотрит, тем сильнее в нем стремление увидеть еще больше. Бог не вмещается в логические категории, Богопознанию нет конца, любовь к Богу не знает пресыщения – таковы выводы святителя.

Формально трактат обращен к молодому другу, который спрашивал Григория, что есть добродетель. Мы ничего не знаем об этом человеке, и в книге его имя упоминается только один раз, да и то лишь в самом конце (2.319), причем не во всех рукописях. Вероятно, это собирательный образ, что было весьма характерно для литературы того времени. Само имя Кесарий (от слова «кесарь» – цезарь, император) напоминает нам о Кесарии Каппадокийской, с которой связана вся жизнь Григория. Но, в конечном счете, эта книга обращена ко всем, кто ищет совершенства в добродетели, а значит, – к каждому христианину.

Трактат делится на две неравные части. В первой, после краткого вступления, излагаются основные события из жизни Моисея. Во второй – предлагается их аллегорическое истолкование. В текст второй части для удобства читателей переводчиками были также добавлены заголовки.

Кроме того, в перевод включены ссылки на Библию. Если ссылка относится ко всему абзацу, она приводится в конце абзаца после последней точки. Когда ссылка относится к одному предложению или его части, она помещена внутрь этого предложения. Если одно и то же выражение встречается во многих местах Библии, ссылка дается только на основные из них. Библейские цитаты, по возможности, приближены к русскому Синодальному переводу, однако далеко не всегда текст, который мы видим в трактате святителя, совпадает с Синодальной Библией. Это объясняется расхождениями между еврейским текстом, с которого в основном делался Синодальный перевод, и греческим, которым пользовался Григорий, а также тем, что часто он просто пересказывает библейский текст, не цитируя его дословно.

А. С. Десницкий

Вступление

1. Как переживают на конных скачках страстные зрители, когда соревнуются их любимцы! И хотя наездники и так изо всех сил рвутся вперед, зрители, криками с высоты трибун призывая к победе, повсюду провожают их взором, словно думают, что могут заставить лошадей бежать быстрее, если станут топать им в такт и размахивать рукой, как будто в ней есть кнут. Они поступают так не потому, что все это способствует победе, а из страстного желания голосом и жестами показать, как они ее жаждут. Мне кажется, мой драгоценнейший друг и брат, что и я поступаю подобным образом. Ты замечательно пробегаешь поприще добродетели по указанной Богом дорожке, легкими и быстрыми шагами приближаясь к «почести вышнего звания» (Флп. 3:14), а я подгоняю тебя криками и призываю стараться бежать побыстрее. Но я поступаю так не по какой-то бессмысленной прихоти, а от радости за твои успехи, возлюбленное дитя.

2. В письме, которое ты мне послал, ты просишь дать какое-нибудь наставление в совершенной жизни, и к твоей просьбе следует прислушаться. Возможно, все, что я скажу, не принесет тебе никакой пользы, но все же я не потрачу зря время, подавая пример послушания. Если мне, поставленному над таким количеством душ в отеческом звании, показалось уместным, чтобы седая старость подчинялась требованиям благоразумной юности, то, тем более, тебе следует укрепляться в добродетели послушания, раз я научил твою молодость добровольному подчинению.

3. Впрочем, хватит об этом. Пора браться за предстоящий труд, призвав Бога направлять мое повествование. Мой возлюбленный, ты просил составить для тебя набросок того, что, по моему представлению, есть совершенная жизнь. И если бы мне удалось задуманное, то ты, взирая на мой труд, смог бы перенести из него в свою жизнь благодать, облеченную в слова. Но ни первое, ни второе в равной степени невозможно. Выразить совершенство словами или в словах разумно показать, как надо жить, – ни одна из этих задач мне, я полагаю, не по силам. Да и не только мне: многие из великих и украшенных добродетелями людей признавали эту задачу для себя невыполнимой.

4. Но чтобы не показалось, что я, по слову псалмопевца, там убоялся страха, где нет страха (Пс. 13:5), постараюсь яснее выразить тебе свою мысль.

5. В вещах, доступных чувственному восприятию, совершенство воспринимается в определенных пределах как некое непрерывное и ограниченное множество1, поскольку всякое количественное измерение заключено в свои собственные границы. Возьмем локоть2 или число десять: известно, где у них начало и где конец, и в этом и есть их совершенство. А в том, что касается добродетели, мы научились от апостола (Флп. 3:12-15) единственному пределу совершенства – отсутствию всяких пределов. Этот великий и высокий духом человек, Божий апостол, непрестанно бежал по поприщу добродетели и никогда не уставал стремиться вперед (Флп. 3:13). Да и было бы опасно для него останавливаться посреди беговой дорожки. Почему? Ведь все, что является по природе своей добрым, не имеет само по себе предела и ограничивается только тогда, когда ему противопоставляется нечто противоположное, например, жизни – смерть или свету – тьма. Всякое добро прекращается, когда появляется то, что мы считаем ему противоположным. Как для жизни пределом является смерть, так и при состязании в добродетели остановка стала бы началом движения в противоположном направлении, ко злу.

6. Думаю, что не ошибусь, назвав бесполезными попытки дать определение добродетели: как мы выяснили, добродетель не есть нечто, заключенное в рамки. Теперь следует объяснить, почему люди, ведущие добродетельную жизнь, говорили, что не могут достичь совершенства.

7. Высшее и главное добро есть Само Божество, природа Которого и есть доброта, и когда мы говорим о природе добра, то, и по имени, и по существу, говорим о Божестве. А поскольку мы выяснили, что нет иного предела добродетели, кроме зла, и нет ничего, противоположного Божеству, то мы поймем, что Божественная природа безгранична и беспредельна. Всякий, кто постигает добродетель, тем самым постигает Бога, потому что Он и есть высшая добродетель. Итак, сопричастность прекрасному в высшей степени желанна для тех, кто его познает, а прекрасное не имеет границ. Поэтому тот, кто ему причастен, неизбежно желает беспредельного, и ничто не утолит его желания.

8. Следовательно, никак невозможно достичь совершенства, потому что оно, как уже было сказано, ничем не ограничено, а пределом добродетели служит беспредельность. Как же можно достигнуть искомого рубежа, если этого рубежа нет?

9. Но, хотя мы и пришли к выводу, что искомое абсолютно недостижимо, тем не менее, никак не следует пренебрегать Господней заповедью, гласящей: «Будьте совершенны, как совершен Отец ваш Небесный» (Мф. 5:48). Пусть невозможно стяжать все качества, благие по своей природе, но для разумного человека приобретение даже части их будет огромной пользой.

10. Стоит стараться изо всех сил, чтобы вовсе не лишиться достижимых черт совершенства и приобрести те из них, которые мы способны вместить. Возможно, именно в таком поведении, в постоянном желании приобретать как можно больше хорошего, и состоит совершенство человеческой природы.

11. Полагаю, что в этом вопросе стоит обратиться за советом к Писанию. Глас Божий некогда сказал через пророка Исайю: «Посмотрите на Авраама, отца вашего, и на Сарру, родившую вас» (Іс. 51:2). Это же призыв к душам, блуждающим вдали от добродетели! Моряки, сбившиеся с курса, находят путь к гавани по ясному знаку: будь то зажженный на башне огонь или заметная издали горная вершина. Так и те, кто блуждают по житейскому морю и не имеют душе своей кормчего, могут направить свой путь, по примеру Сарры и Авраама, к гавани Божией воли.

12. А поскольку человечество делится пополам на женщин и мужчин, и каждому в равной степени предстоит выбор между добродетелью и злом, то глас Божий предлагает пример добродетели для каждого пола. И те, и другие могут посмотреть на подобных себе – мужчины на Авраама, а женщины на Сарру – как на подходящий образец для стремления к добродетельной жизни.

13. Точно так же и для нас будет, пожалуй, достаточно помнить о ком-то одном из людей, проживших достопамятную жизнь. Такая память послужит нам маяком и покажет, как можно направить душу к безопасной гавани добродетели, избегнув суровых житейских бурь и крушения в пучине зла под ударом девятого вала страстей. Ведь именно для того и излагаются столь точно жития этих возвышенных душ, чтобы в дальнейшем люди могли направлять свою жизнь ко благу, подражая тем, кто уже сумел достичь успеха.

14. Но кто-то может возразить: «Ну и что? Я не халдей, каким был, по преданию, Авраам (Бут. 11:31), я не воспитанник дочери Египта, как сообщает повествование о Моисее (Вих. 2:10), да и вообще моя жизнь в этом отношении ничуть не похожа на жизнь кого-либо из древних людей. Как же я могу поставить себя на место одного из них, когда я не могу подражать столь чуждому образу жизни?» На это я отвечу, что быть халдеем, по-моему, не порок и не добродетель, и что ни жизнь в Египте, ни пребывание в Вавилоне не оставили кого-либо вне добродетели. Ведь не только в Иудее Бог открывается достойным людям, и гора Сион вовсе не является (вопреки распространенному представлению) местом Божественного обитания (Пс. 75:2-3). Нам нужно более тонкое разумение и большая проницательность, чтобы разглядеть в библейском повествовании, от каких халдеев и египтян нам надо удалиться и из какого вавилонского плена вырваться, чтобы достичь блаженной жизни.

15. Итак, пусть в этом произведении примером подобающей жизни послужит Моисей. Сначала мы рассмотрим течение его жизни, как мы узнали ее из Божественного Писания, а затем рассудительно исследуем повествование, чтобы получить наставления в добродетели. Так мы поймем, какая жизнь среди людей есть совершенная.

Повествование о жизни Моисея

16. Говорится, что Моисей родился в то время, когда закон тирана запрещал оставлять в живых новорожденных мальчиков. Печать благодати уже тогда свидетельствовала о том, что ему предстояло в свое время совершить. Когда он был еще в пеленках, его красота заставила родителей усомниться, можно ли предать такого ребенка смерти.

17. Затем угрозы тирана пересилили сомнения, но Моисея не бросили прямо в воды Нила, а положили в ковчег, обмазанный в пазах дегтем и смолой, и пустили по речным волнам – так об этом рассказали те, кто подробно исследовал с ним произошедшее. Ковчег направляла некая Божественная сила, которая привела его к склону высокого берега, и он был вынесен на сушу естественным течением воды. Когда на речном лугу, близ которого пристал ковчег, оказалась дочь царя, она обнаружила его, едва из ящика раздался младенческий крик. Но когда обратили внимание на очевидную красоту Моисея, то, по милости царевны, приняли его в число домашних и усыновили. Инстинктивно он отказался от сосцов женщины-иноплеменницы и тогда, благодаря выдумке родных, был вскормлен материнской грудью (Вих. 2:1-10).

18. Моисей воспитывался при царском дворе и получил языческое образование. Но когда он вышел из детского возраста, решил не заниматься тем, что было в почете у язычников, и не признавать матерью ту, которая прежде думала его усыновить. Он вернулся к настоящей матери и поселился среди соплеменников. Когда один еврей подрался с египтянином, Моисей встал на сторону сородича и убил иноплеменника. В другой раз произошла ссора между двумя евреями, и он попытался унять их, убеждая вести себя, как подобает братьям, и выбирать посредником при разрешении споров не гнев, а естество (Вих. 2:11-14).

19. Но один из них в пылу схватки отверг совет Моисея, и это оскорбление подтолкнуло его к избранию высшей мудрости. Он удалился от многолюдных мест и стал жить сам по себе, породнившись с одним из иноплеменников, проницательным к человеческим достоинствам и рассудительным в оценке нравов. Ведь этот человек только по одному поступку (я имею в виду историю с нападением пастухов) распознал добродетель юного Моисея, который, не имея никакой личной выгоды, поступил по справедливости, наказав пастухов за нанесенную не ему лично обиду, считая, что справедливость сама по себе достойна уважения. После такого происшествия этот человек проникся уважением к юноше и, невзирая на его явную бедность, оценил его добродетель выше, чем многочисленное богатство. Он выдал за него свою дочь и предоставил возможность жить по собственному усмотрению. Моисей выбрал уединенную жизнь в горах, вдали от базарной толчеи, и стал пасти овец в пустыне (Вих. 2:15-22).

20. Так проходила его жизнь, когда, как сообщает повествование, ему было страшное Богоявление. В самый полдень его ослепил свет, сияющий ярче солнечного. Пораженный необыкновенным зрелищем, он посмотрел на гору и увидел куст, от которого исходило огненное сияние. Ветви куста сверкали, словно покрытые росой. Моисей сказал себе: «Пойду и посмотрю на сие великое явление». Как только он сказал это, чудесный свет достиг не только его глаз, но и, что самое удивительное, коснулся своими лучами слуха Моисея. Благодать света распространялась на оба чувства: освещая глаза сиянием лучей и просвещая слух непорочными наставлениями. И голос этого света запретил Моисею подниматься на гору, пока тот обременен мертвой кожей своих сандалий. Но когда он снял их, то смог ступить на землю, освещаемую Божественным светом (Вих. 3:1-5).

21. Впрочем, не стоит слишком долго останавливаться на внешних подробностях жизни этого человека, лучше продолжим наше повествование. После всего происшедшего Моисей, обретя силу в бывшем ему Богоявлении, получил повеление освободить свой народ от египетского рабства. Чтобы убедиться в нисшедшей на него от Бога силе, он испытал истинность Божественного повеления при помощи того, что было под рукой. Испытание было таковым: выпавший из его руки жезл ожил и превратился в животное (а именно, в змея), но когда Моисей снова взял его в руки, то вернулся в изначальное состояние. И рука, которую он положил за пазуху, стала белее снега, а когда оказалась там вторично, то стала прежней (Вих. 3:7-4:9).

22. Говорят, что когда Моисей возвращался в Египет вместе с иноплеменной женой и рожденными от нее детьми, встретился ему некий ангел и грозил смертью. Жена Моисея умилостивила ангела кровью обрезания своего сына. Затем Моисей встретился с Аароном, спешившим на эту встречу по внушению свыше.

23. После чего они созвали живущий в Египте народ на всеобщее собрание и возвестили освобождение от рабства им всем, уже изнемогшим от страданий и трудов. Об этом было сообщено и самому тирану3. Но в ответ на это тиран только еще больше вознегодовал и на надсмотрщиков, и на самих израильтян. Он стал требовать большее количество кирпичей, добавив еще более трудное задание: израильтяне не только должны работать над глиной, но лишились мякины и соломы (Вих. 4:10-5:14).

24. Явленным через Аарона и Моисея Божественным знамениям фараон (так назывался египетский тиран) попытался противодействовать с помощью колдунов и их заклинаний. Когда Моисей на глазах у египтян превратил свой жезл в животное, казалось, что подобное чудо волшебство могло произвести и с жезлами колдунов. Но обманчивость их действий была изобличена, когда превратившийся в змея посох Моисея проглотил казавшиеся змеями палки колдунов. Оказалось, что жезлы колдунов не обладают никакой силой, чтобы защитить себя или ожить. Обманчивое колдовство не было способно ни на что, кроме внешнего впечатления для легковерных глаз (Вих. 7:8-13).

25. Когда Моисей убедился, что все подданные фараона так же злобны, как и их правитель, он навел общее бедствие на весь египетский народ, никого не избавляя от зла. Сами природные стихии, видимые во всем мироздании, – земля и вода, воздух и огонь – изменили свои свойства по человеческому приказу и двинулись вместе с Моисеем на египтян, словно подчиненное ему войско. В одном и том же месте, в одно и то же время силы природы карали своевольных и обходили стороной непричастных злу.

26. По повелению Моисея вся вода в Египте превратилась в кровь, так что и рыбы погибали в этой густой жидкости, напоминавшей мясо. Но когда ее черпали евреи, она снова становилась водой. Поэтому колдуны имели возможность придавать кровавый вид воде, найденной у евреев (Вих. 7:14-24).

27. То же касалось и жаб, во множестве обрушившихся на Египет: они настолько размножились не из-за собственных свойств, но по особому повелению, вызвавшему изменения в природе этих животных и увеличение их численности. Все египтяне страдали от нашествия жаб в их дома, тогда как евреи были свободны от этой напасти (Вих. 8:1-7).

28. Также и воздух не давал египтянам отличить день от ночи, и они постоянно оставались во мраке, а для евреев не происходило ничего необычного. То же происходило и со всем остальным: град, огонь, нарывы, мошки, песьи мухи, туча саранчи – каждое из этих бедствий оказывало свое обычное воздействие на египтян, а евреи узнавали о страданиях своих соседей только по слухам и рассказам, поскольку их самих все это не затрагивало (Вих. 8-10). Наконец, смерть первенцев провела четкую границу между евреями и египтянами: одни оплакивали гибель самого дорогого, что у них было, а другие оставались в совершенном покое и безопасности. Они были спасены пролитием крови: у входа в каждый дом оба дверных косяка и соединенная с ними притолока были помазаны кровью (Вих. 11-12).

29. В то время как египтяне были удручены несчастьем, постигшим их первенцев, и оплакивали все вместе и каждый в отдельности свое горе, Моисей руководил исходом израильтян. Он заранее позаботился, чтобы они унесли с собой богатства египтян, взятые будто бы взаймы. И когда они уже три дня шли вне пределов Египта, как о том сообщает повествование, египтянин пожалел, что Израиль не остался у него в рабстве, и, снарядив на войну всех своих подданных, погнался с конным войском за этим народом. А народ, не подготовленный к войне и непривычный к такого рода зрелищам, увидев мощь вооруженных всадников, объятый ужасом, восстал против Моисея. В повествовании говорится, что здесь Моисей совершил нечто еще более удивительное. Он направил свои силы на две цели: словами и речью придавая смелости израильтянам и убеждая их надеяться на лучшее, он внутренние свои помыслы обратил к Богу, моля Его, чтобы поникшие от страха люди получили свыше наставление, как избегнуть опасности. И Бог, как гласит повествование, внял этому безмолвному крику (Вих. 13-14).

30. Облако силой Божией направляло народ, следуя перед ним. Оно было необычно по своей природе, потому что состояло не из паров и испарений, когда воздух становится плотным из-за сгущения пара под давлением ветра, но чем-то большим, превосходящим человеческий разум. У этого облака, по свидетельству Писания, было такое чудесное свойство: когда днем палило и обжигало солнце, облако становилось как бы небесным покровом для народа, осеняя все, что находилось внизу и напитывая раскаленный воздух легкой влагой. А ночью оно становилось огнем, с вечера до утра освещая своим сиянием, словно факелом, путь израильтянам (Вих. 13:21-22).

31. Моисей взирал на него сам и научил народ следовать за этим видением. Так они дошли до Красного моря, направляемые облаком к месту перехода, а египтяне тем временем подошли сзади и окружили их так, что у израильтян, оказавшихся между страшным врагом и водой, не осталось никакой надежды на спасение. И тогда Моисей, движимый силой Божией, совершил самое невероятное из всего, что совершал. Подойдя к берегу, он ударил по морю своим жезлом. От этого удара оно словно раскололось. И как трещина на стекле, возникнув в одном месте, распространяется до самого края, так и разделение вод морских, рассеченных поверху жезлом, достигло противоположного берега. Спустившись во впадину, туда, где море расступилось, Моисей и весь народ находились в глубине моря, оставаясь сухими на солнечном свету. И, проходя так морские бездны пешком по сухому дну, они не испытывали страха перед стенами, внезапно появившимися справа и слева, когда море застыло с обеих сторон от них подобно стене.

32. Но когда фараон с египтянами вошли в море, следуя по этому новопроложенному среди вод пути, море взволновалось, и взору предстала единая водная гладь, потому что воды вновь соединились и море приняло свой первоначальный вид. А израильтяне, утомленные большим напряжением этого морского перехода, уже отдыхали на другом берегу. И воспели они победную песнь Богу, воздвигшему для них памятник бескровной победы4, после того, как все египетское войско с лошадьми, оружием и колесницами скрылось под водой (Вих. 14:21-15:21).

33. Затем Моисей стал продвигаться вперед, и через три дня пути по безводной местности он оказался в затруднении, поскольку войску было нечем утолить жажду. Неподалеку от того места, где они расположились, все же было озеро, но в нем была морская вода, и даже еще более горькая, чем в море. Так израильтяне мучались жаждой, сидя у воды. Но Моисей, по Божиему внушению, нашел в том месте кусок какого-то дерева и бросил в воду. Вода мгновенно стала пресной: дерево своей силой изменило природу воды, превратив ее из горькой в приятную (Вих. 15:22-26).

34. И вот израильтяне снова тронулись в путь, следуя за движением облака, как за проводником. Они всегда поступали так: когда облако останавливалось, показывая, что настало время отдыха, они делали привал, и вновь поднимались, когда оно продолжало перед ними свое движение. Следуя за этим проводником, они достигли места, изобилующего пресной водой. Двенадцать источников щедро орошали его влагой, а роща финиковых пальм покрывала со всех сторон тенью. Пальм было семьдесят, но, несмотря на такое небольшое количество, они поражали своей красотой и величиной всех, кто их видел. (Вих. 15:27Чис. 9:15-23)

35. Путеводное облако, задержавшись здесь ненадолго, вновь подняло войско и повело его в другое место. Впереди была только пустыня с сухим и жгучим песком, и поскольку никакая влага не орошала ту местность, народ опять начала мучить жажда. Тогда Моисей ударил жезлом по скале на вершине холма, и из нее изобильно полилась приятная пресная вода, и к тому же её было больше чем нужно для такого огромного войска (Вих. 17:1-7).

36. Но потом голод стал одолевать народ, поскольку запас пищи, заготовленный в дорогу еще в Египте, иссяк. И тогда было явлено самое невероятное чудо. Пища не произрастала на земле, как обычно, но нисходила с неба наподобие росы (Вих. 16:14-35). И роса появлялась каждое утро, становясь едой для тех, кто ее собирал. Это были не капли воды (как бывает с росой), но вместо влаги появлялись какие-то кристаллические крупинки, по виду напоминавшие округлые семена кориандра, а на вкус сладкие, как мед (Вих. 16:31).

37. Можно было наблюдать и другое чудесное явление. Все, кто выходил собирать, естественно, различались и по возрасту, и по силе. Но никто из них не брал себе больше или меньше других сообразно со своими силами: от собранного отделяли каждому по потребностям, так что у сильного не было избытка, а у слабого – недостатка. Повествование сообщает еще об одной чудесной особенности: каждый мог собирать, сколько ему необходимо на день, ничего не откладывая про запас. А если кто по бережливости и сохранял часть своей пищи до следующего дня, то отложенное портилось, и в нем заводились черви (Вих. 16:20)

38. Есть и еще нечто удивительное в рассказе об этой пище. Из всех дней недели один, по некоему таинственному замыслу, был отведен для отдыха. Собранное накануне этого дня оказывалось в двойном количестве, несмотря на то, что и обилие выпавшей пищи, и усердие собиравших ее людей оставались прежними. Так у израильтян не было повода из-за недостатка пищи нарушать закон, повелевающий оставаться в покое. Божественная сила проявлялась здесь тем более, что в преддверии субботы (так назывался день покоя) отложенное оставалось невредимым и было таким же свежим, как и только что собранное: а в другие дни то, что оставляли, – портилось (Вих. 16:22-30).

39. Затем на них ополчился другой народ, который в повествовании называется амаликитянами, и разразилась война. Тогда впервые израильтяне вооружились для битвы. Однако они двинулись на врага не всем ополчением – лишь лучшие отборные силы вели войну, в ходе которой Моисей показал новый вид военного искусства. Когда Иисус, которому предстояло возглавить народ после Моисея, выводил войско против амаликитян, Моисей стоял вне строя на возвышенном месте, с которого он мог за всем наблюдать, и взирал на небо, а по обеим сторонам от него стояли помощники.

40. Вот о каком чуде, случившемся тогда, мы узнали из повествования: когда Моисей поднимал руки к небу, подчиненные ему израильтяне одолевали врагов: а когда опускал – войско отступало под натиском иноплеменников. Стоящие рядом заметили это, и когда видели, что руки Моисея тяжелеют и ослабевают по некоторой тайной причине, то поддерживали их с обеих сторон. А когда им стало трудно поддерживать, то посадили его на камень и так помогали ему держать руки поднятыми к небу. С этого момента силы иноплеменников стали ослабевать под натиском израильтян (Вих. 17:8-13).

41. Поскольку облако, направлявшее народ, оставалось на том же месте, люди не могли отправиться в путь, не имея проводника для передвижения. Впрочем, они без труда и в изобилии имели все необходимое для жизни: сверху на них изливался дождь в виде готового хлеба, а внизу источала воду скала. Облако облегчало им тяготы жизни под открытым небом: днем оно становилось как бы стеной, защищая от зноя, а ночью, подобно огню, рассеивало своим светом мрак. Так что их пребывание в пустыне у подножия горы, где они разбили лагерь, не было утомительным.

42. Теперь Моисей возглавлял народ при посвящении в неизреченное таинство, а Божественная сила чудесами, превосходящими всякое слово, посвящала весь народ и самого предводителя. Это посвящение совершалось следующим образом. Прежде всего, народу было приказано воздерживаться от всякой скверны, телесной и духовной, и очиститься омовениями. Перед бракосочетанием5 определенное число дней надлежало хранить чистоту, чтобы омыться от всего чувственного и телесного и очищенными от страстей приступить к горе, называвшейся Синай, для посвящения в таинство. В то время на нее могли восходить только разумные существа, причем только мужчины, да и те лишь очистившись от всякой скверны. И израильтяне бдительно следили, чтобы никакое неразумное животное не подступило к горе. Если же такое происходило и неразумное по своей природе существо появлялось на горе, народ забрасывал его камнями (Вих. 19:10-15).

43. Затем свет померк и, казалось бы, ясное небо так почернело, что гора, окутанная со всех сторон мраком, стала невидима. В темноте загорелся огонь, устрашающий видящих его. Он пожирал все, что находилось на горе, и от этого огненного кольца окрестности наполнились дымом. И Моисей повел народ на гору, сам немало устрашенный этим зрелищем. Его душа была объята ужасом, а тело дрожало от страха, так что от израильтян не были скрыты переживания его души. Как и все, он был потрясен увиденным и трепетал всем телом. (Вих. 19:16-18)

44. Это зрелище повергало в ужас, поражая до глубины души не только своим видом: страшно было даже слышать, как по всей округе разносится гром голоса с небес. Уже первые звуки этого громового голоса были оглушительны и труднопереносимы для слуха. Они были подобны звучанию труб, но своей устрашающей силой превосходили всякое сравнение такого рода. Громовые раскаты нарастали, внушая все больший и больший страх. Но, несмотря на отсутствие органов речи, голос говорил вполне отчетливо, и сам воздух Божественной силой соединял слова. Речь была не бессмысленна – в ней содержались Божественные повеления. А голос становился все громче и громче, и труба превосходила саму себя, постоянно исторгая звуки сильнее предшествующих. (Вих. 19:19)

45. Никто из людей не был в силах выдержать то, что видел и слышал. Поэтому они все вместе обратились к Моисею с просьбой стать посредником при даровании Закона и обещали не сомневаться, что всякое его предписание по внушению свыше исходит от Бога. И вот когда они возвратились к подножию горы, Моисей остался один и повел себя совершенно не так, как можно было ожидать. (Обычно люди переносят страх мужественнее, если переживают его с кем-нибудь, а он стал смелее, когда спутники покинули его.) Из этого стало видно, что его первый страх был не за себя, но из сочувствия к тем, кто был поражен этим чувством. (Вих. 19:7-8,20)

46. Итак, когда Моисей, освободившись от бремени всеобщей боязливости, остался один, он устремился в темноту и, вступив в невидимое, совершенно скрылся из виду. Проникнув в непроницаемость Божественных таинств, он, никому не заметный, пребывал в общении с Невидимым. Полагаю, так он показал нам, что тот, кто хочет пребывать с Богом, должен оставить все видимое и взойти, словно к горной вершине, к невидимому и непостижимому, и верить, что Божественное пребывает там, куда не достигает наш разум.

47. Оставаясь там, он получил Божественные повеления. Это были наставления в добродетели, для которой, прежде всего, необходимо благочестие и подобающее суждение о Божественной природе, которая превосходит всякое познаваемое понятие и представление, поскольку она не сравнима ни с чем познаваемым. Ему было приказано судить о Божественном, не сравнивая с чем-либо умопостигаемым и не уподоблять ничему из познаваемого природу, которая превосходит все существующее6. Должно верить в бытие Божие, оставляя неразрешимым вопрос о его качестве, количестве, происхождении и способе существования (Вих. 20:4-5).

48. К этому повествование добавляет наставления, касающиеся нравственности, выраженные в общих и частных законах. Общий закон, отвергая всякую несправедливость, требовал любить соплеменника (Лев. 19:18); если руководствоваться этим правилом, то, как следствие, никто не будет причинять вреда никому из ближних. А среди частных правил предписывалось почитание родителей, и приводился список запрещенных поступков7 (Вих. 20:4-5).

49. Когда разум Моисея был очищен этими законами, он был возведен к еще более высокой степени посвящения в таинства, когда Божественная сила явила ему сразу всю скинию (Вих. 25-27). Эта скиния – храм, украшенный с несказанным разнообразием: там были преддверия, колонны, завесы, стол, светильник, жертвенник для курений, жертвенник для всесожжений, крышка ковчега Завета, и то, что находилось в неприступном месте, во Святом Святых. А чтобы красота и точное устройство всего увиденного не ускользнуло бы из памяти, и он мог бы показать это чудо оставшимся внизу людям, Моисею был дан совет не ограничиваться простым описанием, а воспроизвести нематериальное творение в материальном сооружении (Вих. 25:9), используя самые яркие и великолепные материалы, какие только можно найти на земле. Из них на первом месте стояло золото, покрывавшее со всех сторон колонны. Вместе с ним употреблялось и серебро, украшавшее вершины и основания колонн, чтобы, как я полагаю, цветовым контрастом сверху и снизу ярче выделять сияние колонн. Кое-где нашлось употребление и меди – в вершине и основании серебряных колонн (Вих. 27:17).

50. Завесы, занавеси и покрывала скинии, натянутые на верхушках колонн, были исполнены с особым ткацким искусством: каждое изделие из подходящего материала. Для одних тканей применялась яхонтовая и пурпурная краска с сиянием червленого багрянца, и к тому же белизна виссона в его естественном и неизмененном виде. Для других покрытий использовался лен, а для третьих вместо тканей служили шкуры. В некоторых местах для внешнего украшения использовались красные кожи.

51. После того, как Моисей спустился с горы, он, с помощью ремесленников, сделал все так, как ему предписывалось. Когда он пребывал в этом нерукотворном храме, то получил указания и о том, как надо украсить одежды священников, входящих в Святилище. Закон подробно описывал каждую деталь и верхней, и нижней одежды (Вих. 28).

52. При этом главное место отводилось не той части, которая скрыта от глаз, но той, которую могли видеть все. Ефод был расшит такими же разноцветными нитями, что и завеса в скинии, только золотого цвета было больше. Обе части ефода скреплялись застежками – смарагдами в золотой оправе. Помимо того, что природа одарила эти камни необыкновенной красотой (они излучали зеленовато-желтое сияние), их еще украсила чудесная работа резчика. Не идолы изображались на камнях, но начертаны были имена патриархов: по шести на каждом камне.

53. Спереди к этим камням подвешивались украшения в виде щитков и витые цепочки, переплетенные между собой наподобие рыболовной сети. Они висели по обеим сторонам от застежки и располагались сверху щитков для того, я полагаю, чтобы на их фоне еще лучше была заметна красота плетения.

54. На груди у священника находилось золотое украшение, в которое были вставлены камни различных пород. Они располагались в четыре ряда, по три камня в каждом, и на них были начертаны имена колен Израиля. Под ефод надевалась другая одежда, длиной от шеи до пят. Она была замечательно украшена бахромой. А подол был не только расшит узором, но и украшен золотыми подвесками в виде колокольчиков и гранатовых яблок, расположенных через один по краю одежды.

55. На голове у священника находилась фиолетовая повязка, а на лбу – щиток из чистого золота, на котором были вырезаны таинственные письмена. И пояс, стягивавший просторные верхние одежды, и скрытые от глаз украшения, и прочие детали облачения, символически, подобно притчам, говорящие о добродетели священства.

56. Всему этому Моисей научился от неизреченного Божественного наставления, когда пребывал в непроницаемом мраке. И, получив эти таинственные знания, он превзошел человеческую природу. После чего он снова появился из мрака и пошел к своим соплеменникам, чтобы рассказать им о чудесах, открытых ему при Богоявлении, передать законы и устроить для народа храм и священническое служение по данному ему на горе образу.

57. В руках он нес священные скрижали, полученные как дар Божий. Для их изготовления не потребовалось никаких человеческих усилий: в равной мере и скрижали, и письмена на них были созданы Богом – а письмена содержали закон. Но народ, не дождавшись своего законодателя, предался разгулу идолопоклонства и тем самым воспрепятствовал обретению этой благодати.

58. При своем посвящении в Божественные тайны Моисей немало времени провел в общении с Богом. В течение сорока дней и ночей он под покровом мрака был причастен к вечной жизни, пребывая в состоянии, не свойственном человеческой природе (Вих. 24:18). Даже его тело все это время не нуждалось в пище. А народ, словно дети, оставшиеся без надзора воспитателя, пошел на поводу у своих желаний и стал бесчинствовать. Перестав подчиняться Аарону, они заставили священника стать их предводителем в идолопоклонстве (Вих. 32:1-6).

59. Из золота был сделан идол в виде тельца. Они возгордились нечестием, а Моисей, подойдя к ним, разбил полученные от Бога скрижали, чтобы лишившись этого Божиего дара, они понесли бы наказание, соответствующее проступку (Вих. 32:19).

60. Затем Моисей уничтожил идола и, с помощью левитов, смыл тяжкий грех соплеменников их кровью (Вих. 32:20-29). Его гнев на согрешивших смягчил Божий гнев, и после сорока дней пребывания на горе Моисей снова получил скрижали, на которых Божия сила начертала закон, а сами они были изготовлены руками Моисея. Он получил их после того, как сорок дней жил по иным, чем мы, законам, превзойдя человеческое естество и не принимая никакой пищи, в которой обычно нуждается человек для подкрепления тела (Вих. 34:1-28).

61. Итак, Моисей по Божественному наставлению соорудил израильтянам скинию, передал им законы, установил священство. Все было устроено по Божиему указанию и человеческим умением: скиния, преддверия и все, что внутри скинии – жертвенник для курений, жертвенник всесожжения, светильник, завесы, крышка ковчега во внутренней части, облачения священников, миро; также и жертвоприношения – очистительные, благодарственные, отвращающие несчастья и умилостивляющие за прегрешение. И как только все было завершено, в окружавших Моисея людях пробудилась присущая человеческому роду болезнь – зависть.

62. Даже Аарон, которому как священнику воздавались немалые почести, и сестра Мариам, по-женски завидовавшая оказанной Моисею почести, стали его упрекать, так что Божеству пришлось наказать их за это. И еще большего удивления достойна незлобивость Моисея, потому что, когда Бог покарал неразумную женщину за клевету, Моисей смирил свой гнев и просил Бога исцелить сестру (Чис. 12:1-13).

63. Толпа снова стала бесчинствовать, чему причиной явилось неумеренное наслаждение пищей. Им мало было безболезненной, беспечальной жизни и даруемой свыше пищи. Желание наполнить желудок мясом и страсть к обжорству привели к тому, что рабство в Египте стало казаться людям лучше тех благ, которые они обрели. Моисей поведал Богу, какая страсть охватила его соплеменников. И Бог дал им то, что они так жаждали получить, и тем самым научил их, что не должно иметь подобные желания. Он направил к лагерю множество птиц, и их стаи, подобные грозовым тучам, летали низко над землей. И поскольку поймать этих птиц не составляло большого труда, люди скоро пресытились мясом.

64. Неумеренность в еде нарушила равновесие жизненных соков в организме8, и для многих такое пресыщение закончилось смертельной болезнью. Этого примера оказалось достаточно и для самих пострадавших, и для тех, кто их видел, чтобы вернуться к умеренности (Чис. 11).

65. Затем Моисей послал разведчиков в страну, где израильтяне, по Божественному обетованию, надеялись поселиться. Но по возвращении не все сказали правду – некоторые сообщили лживые и нерадостные вести. Тогда народ снова разгневался на Моисея. И так судил Бог: кто потерял веру в Божественную помощь, никогда не сможет увидеть обетованной земли (Чис. 13:1-14:38).

66. Когда они шли по пустыне, у них кончилась вода, а вместе с ней пропала и память о Божием всемогуществе. Хотя они прежде уже видели, как было сотворено чудо со скалой, но все же не могли поверить, что и сейчас будут спасены от жажды. Оставив надежду на лучшее, они стали бранить Моисея и Самого Бога. Моисей, казалось, уже устал от неверия народа, и все-таки он опять сотворил для них чудо: высек воду из отвесной скалы. (Чис. 20:2-18).

67. И снова они попали в рабскую зависимость от собственного чрева. Желая получить удовольствие от вкусной и сытной пищи, некоторые из молодых начали бесчинствовать. Но они были сурово наказаны: по лагерю расползлись змеи, от укусов которых в людей проникал смертоносный яд.

68. И когда люди стали один за другим падать от змеиных укусов, Моисей, по Божиему совету, отлил из меди изображение змея и поместил на возвышении, чтобы все в лагере могли его видеть. Таким образом, Моисей избавил свой народ от причиняемого змеями вреда и спас его от гибели. Взглянув на медного змея, человек больше не боялся укусов, ибо вид медного змея каким-то необъяснимым образом ослаблял действие яда (Чис. 21:4-9)

69. Но народ снова был недоволен предводительством Моисея. Некоторые попытались силой присвоить себе священнический сан. И хотя Моисей просил Бога помиловать согрешивших, справедливость Божиего суда оказалась сильнее сострадания Моисея к своим соплеменникам. Земля разверзлась, а потом сомкнула свои уста, поглотив тех, кто восстал против власти Моисея, и всех их родственников. А те двести пятьдесят человек, которые домогались священства, были уничтожены огнем, и их судьба вразумила народ (Чис. 16).

70. А чтобы люди смогли окончательно убедиться, что дар священства получили от Бога самые достойные, Моисей взял у знатных людей каждого колена по жезлу, на каждом из которых написал имя его владельца. Среди них был и жезл священника Аарона. Моисей положил жезлы в храме и с их помощью ясно показал, кого избрал Бог для священства. Ибо из всех только один жезл Аарона расцвел, и на нем произрос и созрел плод (а именно орех).

71. Даже для неверующих показалось величайшим чудом, когда сухое дерево без коры и корней вдруг ожило и дало такой же плод, что и обычное дерево, имеющее корни в земле. Божие могущество заменило ему и землю, и кору, и влагу, и корень, и необходимое время (Чис. 17).

72. Когда Моисей вел свое войско через земли других народов, они не позволили ему пройти. Моисей поклялся, что вместе с народом обойдет их поля и виноградники (Чис. 20:17) и будет держаться «царского пути»9, не уклоняясь ни вправо, ни влево. Но противники не смирились и после этого, и тогда Моисей победил их в бою и прорвался силой (Чис. 21:21-35).

73. Затем Валак, правитель могущественного племени мадианитян, зная о бедствиях покоренных израильтянами народов, испугался, что такая же участь постигнет и его собственный народ. Не дожидаясь этого, он решил действовать, но не с помощью оружия и войска, а с помощью суеверной ворожбы некоего Валаама. Говорили, что этот человек искусен в подобных делах, и те, кто пользовался его услугами, приписывали ему магическую силу в занятиях такого рода. Его ремеслом было гадание по птицам10, но он был небезопасен, так как при содействии неких демонов мог навлекать на людей ужасные несчастья (Чис. 22:1-6).

74. Когда Валаам, следуя за проводниками, отправился к их царю, голос ослицы возвестил ему, что этот путь не будет для него благоприятным. Затем ему было видение, из которого он узнал, что ему нужно делать, поняв, что черная ворожба бессильна причинить вред тем, кому помогает Бог. Исполнившись не бесовской энергии, а Божественного вдохновения, он произнес пророчества о лучшей доле для израильтян, которые впоследствии сбылись (Чис. 22:7-24:25). Когда ему не дали применить свое ремесло для злых дел, он осознал могущество Господа и с радостью оставил занятия ворожбой, чтобы пророчествовать по воле Божией.

75. После того, как иноплеменники были уничтожены, народ, одержавший победу в сражении, сам оказался повержен распутной страстью к пленницам. Только когда Финеес одним ударом меча поразил сплетенную в нечестии пару, утих и Божий гнев на обезумевших и погрязших в беззаконных связях израильтян (Чис. 25:1-9). Законодатель взошел на высокую гору и увидел издали землю, которая была уготована Израилю по Божественному обетованию, данному отцам. Там он ушел из человеческой жизни, и после его ухода не осталось среди могил ни надгробия, ни памятника (Повт. 34).

76. Время не причинило вреда его красоте, не омрачило сияния его глаз (Повт. 34:7), не ослабило благодать, озаряющую его лицо. Он всегда был таким, как и прежде, и при всех естественных изменениях его красота оставалась неизменной.

77. Вот то, что нам удалось увидеть при первом взгляде на историю этого человека. Я рассказал ее вкратце: впрочем, когда требовалось, я позволял себе более детальное повествование. А теперь мы можем рассмотреть описанную жизнь, сообразуясь с целью, которую я определил для своего рассказа, и извлечь из него наставление, которое помогло бы нам вести добродетельную жизнь. Итак, вернемся к началу повествования о жизни Моисея.

Толкование на жизнь Моисея

Рождение

1. Моисей родился, когда закон тирана преследовал рождающихся мальчиков (Вих. 1:16). Как же мы можем по собственному выбору подражать его рождению, когда пол ребенка зависит от случая? И вообще можно сказать, что не в наших силах уподобить свое собственное появление на свет славному рождению Моисея. Но, несмотря на это мнимое препятствие, нет ничего сложного в том, чтобы начать подражать жизни Моисея.

2. Кто же не знает, что все, подверженное изменению, никогда не остается в том же самом состоянии, но постоянно превращается из одного в другое, изменяясь к лучшему или к худшему? Вернемся к нашей теме. Рождение ребенка женского пола, в котором человеческая природа выступает в более материальном и подверженном страстям состоянии, приятно тирану; а младенца мужского пола, более закаленного и склонного к добродетели, он ненавидит и подозревает в нем угрозу восстания против собственной власти.

3. А все, что изменяется, как бы постоянно рождается заново. Ведь в изменяющемся мире в следующий миг все выглядит несколько иначе, чем прежде. И рождение такого рода происходит не по внешней причине и не случайно, как случайно определяется пол при телесном рождении, а по собственному выбору человека. При новом появлении на свет мы становимся как бы своими собственными родителями, рождаясь такими, какими сами захотим, и по собственному выбору принимаем определенный пол – мужской или женский – вылепляя себя по замыслу добродетели или порока.

4. И мы можем, к неудовольствию и огорчению тирана, появиться на свет более подходящим образом. Тогда столь прекрасно зачавшие нас родители (а родители добродетели – это добрые помыслы) с радостью увидят наше рождение, а замыслу тирана будет оказано противодействие.

5. Итак, если мы оттолкнемся от буквального смысла повествования и раскроем его внутренний смысл, то оно научит нас, что начало добродетельной жизни огорчает врага. Я имею в виду то рождение, при котором свободный выбор помогает в родовых муках. Ведь никто не может огорчить противника, если не покажет явных признаков своей победы над ним.

6. От одного и того же свободного выбора зависит родить младенца мужского пола, склонного к добродетели, и вскормить его подобающей пищей, и позаботиться о его безопасном спасении из воды. Те, кто дарят своих младенцев тирану, предают их речному потоку нагими и беззащитными. Под потоком я имею в виду жизнь, протекающую в непрестанных волнениях страстей, в которых тонет и захлебывается всякий, кто в него попадет.

7. Родители младенца мужского пола, то есть мудрые и предусмотрительные мысли, когда настает пора предать их благое порождение волнам жизни, опускают его в поток под защитой ковчега, чтобы оно не утонуло (Вих. 2:3). А ковчег, сколоченный из различных досок – это воспитание, состоящее из различных наук, которое удерживает человека на плаву и ставит его выше житейских волн.

8. Благодаря чему человек, при водном волнении, не будет долго скитаться, носимый по воле волн, но пристанет к твердому берегу, то есть окажется вне житейских волнений.

9. Мы по опыту знаем, что тех, кто уже не погружен, как прочие, в пучину человеческих измышлений, непрестанное бурление житейских дел словно выталкивает прочь, считая бесполезной обузой тех, кто обременен добродетелью. Всякий, кто окажется вне этих волн, пусть подражает Моисею и не боится своих слез (Вих. 2:6), даже если он оказался в безопасности ковчега. Слезы служат надежным стражем для тех, кто ищет спасения в добродетели.

Воспитание в доме у египетской царевны и бегство из Египта

10. Бездетная и бесплодная царская дочь (под которой, полагаю, надо понимать языческую мудрость), подобравшая младенца, решает назваться его матерью. И, как признает Писание, родство с приемной матерью не расторгается до тех пор, пока человек не убедится в собственной незрелости. Но тот, кто, подобно Моисею, стремится подняться выше, сочтет постыдным называться сыном женщины, бесплодной от природы.

11. Языческая образованность действительно бесплодна – она постоянно испытывает родовые муки, но никогда не рождает новую жизнь. Какое порождение после длительных родовых мук явила нам эта философия – порождение, которое было бы достойно столь тяжких и многочисленных трудов? Не все ли ее зародыши, напрасные и еще не сформировавшиеся, погибают еще до рождения, так и не выйдя к свету Богопознания? Они точно так же могли бы родиться людьми, если бы не были прочно заперты во чреве бесплодного мудрования.

12. И вот, прожив у египетской царевны так долго, что начало казаться, будто и он разделяет роскошную жизнь египтян, Моисей должен вернуться к родной матери. Впрочем, хотя он и воспитывался у царевны, но не расставался с матерью, поскольку, как сообщает повествование, был вскормлен материнским молоком (Вих. 2:7-9). Полагаю, смысл здесь в том, что мы, хотя и пользуемся словами языческой мудрости, пока получаем образование, не должны удаляться от питающего нас молока Церкви, то есть от церковных законов и обычаев, которые вскармливают и укрепляют душу, таким образом давая ей возможность подняться ввысь.

13. Верно сказано, что человек, который внимает одновременно и языческим, и отеческим наставлениям, оказывается словно посреди двух противников. Тот, чья религия противоположна еврейскому учению, вступает в борьбу и стремится оказаться сильнее израильтянина. Многим верхоглядам кажется, что противник на самом деле сильнее, и они, оставив веру отцов, переходят на сторону врага и становятся предателями отеческого учения. Но кто действительно велик и благороден душой, как Моисей, тот сам нанесет смертельный удар выступающему против благочестия.

14. Впрочем, подобное противоборство можно обнаружить и в нас самих. Человек, словно приз за победу, стоит между противоборствующими сторонами, и к кому он примкнет, того и сделает победителем. А сражаются, словно египтянин с евреем, идолослужение с благочестием, разнузданность с целомудрием, праведность с несправедливостью, спесь со скромностью, да и вообще все, что считается противоположным.

15. Моисей собственным примером учит нас встать на сторону добродетели, как на сторону соотечественника, и уничтожить противника, восстающего на нее (Вих. 2:12). Ибо победа добродетели оборачивается гибелью и исчезновением идолослужения. Точно так же праведностью уничтожается несправедливость и скромностью убивается спесь.

16. Но в нас также происходит и борьба между единоплеменниками (Вих. 2:13). Ведь у нас не было бы придуманных лукавыми ересями догматов, если бы строй ошибочных рассуждений не вступал в борьбу с более верными рассуждениями. Если же мы немощны и не можем придать сил правой стороне, поскольку зло своими ухищрениями взяло верх, и власть истины оказалась ниспровергнутой, то надо как можно скорее бежать прочь (как и предлагает пример Моисея) к лучшему и высшему учению о таинствах.

17. И если вновь приходится селиться у иноплеменника, то есть если мы вынуждены обратиться к языческой философии, мы можем сделать это только после того, как отгоним лукавых пастухов, не по праву пользующихся колодцем (Вих. 2:15-17) – то есть после того, как мы обличим лжеучителей в лукавом использовании внешней образованности.

18. Так и мы будем жить сами по себе, не ввязываясь в драку и не выступая в ней посредниками, но обитая среди единомышленников, чья воля согласна с нашей – вместе с собственным стадом, и все движения нашей души будут, словно овцы за пастухом, следовать за начальствующим разумом (Логосом)11.

Горящий куст и явление Сущего

19. И когда мы предадимся этому мирному и далекому от вражды образу жизни, нам воссияет Истина и просветит своим сиянием очи нашей души. А Истина, явившаяся Моисею в неизреченном свете, – это Бог.

20. Небесполезно также будет исследовать, как это сияние, просветившее душу пророка, соединилось с терновым кустом (Вих. 3:2). Если Бог есть Истина (Ін. 14:6), а Истина есть свет (Ін. 8:12) – эти возвышенные и Божественные названия засвидетельствованы в Евангельском повествовании применительно к явившемуся нам во плоти Богу, – то добродетельный образ жизни беспрепятственно приводит нас к познанию того света, который нисходит до человеческой природы. Он воссиял не от светоча, расположенного где-то среди звезд, чтобы никто не счел его сияние материальным, но от земного куста, затмившего своими лучами небесные светила.

21. Так мы понимаем и чудо, происшедшее с Девой: Свет Божества родился через Нее и воссиял в человеческой жизни, но Он сохранил невредимым куст, с которым соединился: цвет девства не увял и при родах.

22. Этот свет учит нас, что нужно делать, чтобы оставаться в лучах истинного света. Обутые ноги не могут взойти на высоту, с которой можно увидеть свет Истины (Вих. 3:5), пока поступь нашей души не освободится от мертвой и земной оболочки из кожи, облекающей нашу природу, с тех пор как мы, ослушавшись Божественного повеления, оказались нагими (Бут. 3:21)12. За этим сразу последует познание Истины, которая сама явит себя нам. Познание Сущего (Вих. 3:14) становится очищением от неверных представлений о не сущем13.

23. Вот каково, на мой взгляд, определение истины: отсутствие ошибочных представлений о Сущем. Обман есть возникающий в сознании человека вымысел о не сущем, которое представляется реально существующим. Истина, напротив, есть твердое понимание того, что действительно существует. И человек, погруженный немалое время в рассуждения об этих возвышенных предметах, наконец, рассудит, что есть поистине сущее и по своей природе обладает бытием, а что – не сущее и только кажется бытием, так как по природе своей не обладает самостоятельным существованием14.

24. Полагаю, что великий Моисей, наученный этим Богоявлением, узнал, что на самом деле не существует ничего из чувственно воспринимаемого или умопостигаемого, кроме все превосходящей Сущности и Первопричины, от Которой и зависит все.

25. Если же разум присмотрится к чему-либо иному из сущего, то он не обнаружит никакой вещи, которая не нуждалась бы в другой вещи и могла бы существовать, не будучи причастной истинно Сущему. А то, что всегда остается точно таким же, не возрастает и не умаляется, равно не подвержено изменениям ни в лучшую, ни в худшую сторону (ибо худшему оно чуждо, а лучшего для него нет), что совершенно не нуждается в другом, к чему единственному стоит стремиться, что причастно всему и не становится хуже от этой причастности, – вот что по сути является Сущим, и постижение его и есть познание Истины.

26. Тогда это произошло с Моисеем, а теперь происходит с каждым, кто, как и он, освободился от земной оболочки и воззрел на свет из терновника – то есть на воссиявший нам во плоти, словно в терне, луч, который, по слову Евангелия, есть Свет истинный и сама Истина (Ін. 1:9). И тогда человек становится таким, что может и других привести к спасению, уничтожить царящую во зле тиранию и освободить всех, кто подвластен отвратительному рабству. Когда правая рука изменила свой вид, а посох превратился в змея (Вих. 4:1-9), это стало первым примером чудес.

27. Полагаю, что этим иносказательно было указано на таинство воплощения Господа и явления людям Божества, благодаря чему произошло уничтожение тирана и освобождение ему подвластных.

28. К такой мысли меня подводят свидетельства пророка и Евангелия. Пророк говорит: «Изменение десницы Всевышнего» (Пс. 76:11). Божественная природа понимается неизменной, но из снисхождения к немощной человеческой природе она приняла наш вид и образ.

29. Рука, которую законодатель сунул за пазуху, изменила свой цвет против естественного: а когда она вновь оказалась там, к ней возвратилась ее природная красота. Единородный Бог, «сущий на лоне Отчем» (Ін. 1:18), – вот «десница Всевышнего».

30. Когда Он явился нам от Отчего лона, Он изменился и стал подобен нам. Когда же, изгладив наши немощи, Он возвратил руку, побывавшую среди нас и уподобившуюся нашему цвету, на лоно (а лоно для десницы – Отец), то бесстрастное по природе не стало страстным, зато подверженное изменениям и страстям через общение с неизменным стало причастным бесстрастию15.

31. И превращение жезла в змея (Вих. 7:10) не должно смущать тех, кто любит Христа: мол, мы связываем повествование о таинстве с неподходящим животным. Ведь Сама Истина в Евангелии не избегает этого образа и говорит: «И как Моисей вознес змию в пустыне, так должно вознесену быть Сыну Человеческому» (Ін. 3:14).

32. И смысл этого ясен. Поскольку отец греха назван в Священном Писании змеем (Бут. 3:1) и все, рожденное змеем, тоже есть змей, то, следовательно, и грех носит такое же имя, как и его родитель. И, по апостольскому свидетельству, Господь ради нас стал грехом (2Кор. 5:21), облекшись в нашу греховную природу.

33. Итак, этот символ действительно подходит к Господу. Если змей есть грех и Господь стал грехом, всякому станет очевиден вывод: кто стал грехом – стал змеем, поскольку грех им и является. Причем змеем он стал ради нас, чтобы проглотить и уничтожить египетских змеев, порожденных волшебниками (Вих. 7:10-12).

34. Когда это произошло, змей вновь превратился в посох (Вих. 4:4), который вразумляет грешников и на который опираются те, кто восходит по крутому и трудному пути добродетели. В благой надежде они опираются на посох веры, ибо вера есть уверенность в том, на что надеешься (Євр. 11:1).

35. Тот, кто сознает это, действительно становится богом (Вих. 4:16) для тех, кто противостоит истине и увлечен материальными и несущественными иллюзиями, кто с пренебрежением отказывается слушать о Сущем, словно о чем-то незначительном. Как говорит фараон: «Кто такой Господь, чтоб я послушался голоса Его? Я не знаю Господа» (Вих. 5:2). Ведь для него ценно только материальное и плотское, относящееся к области чувств, а не смысла.

36. А тот, кто, просветившись этим светом, достаточно укрепился и приобрел силу и способность противостоять врагам, – словно атлет, основательно изучивший у наставника атлетическое мастерство, с отвагой и решимостью готовится к состязанию с противником и берет в руки тот самый посох (то есть слово веры), которым ему предстоит побороть египетских змеев.

Возвращение в Египет

37. За ним следует супруга из другого племени: ведь и в языческой образованности есть что-то, что нам пригодится для супружества и деторождения. Действительно, нравственная и естественная философия может иногда для живущего возвышенно становиться супругой, подругой и сопричастницей Жизни, если только ее порождения не несут в себе никакой иноплеменной скверны.

38. А поскольку их сын не был обрезан и не был лишен всего вредного и нечистого, встретившийся ему ангел16 навел на него страх смерти. Супруга Моисея умолила ангела, показав, что ее дитя чисто и лишено того признака, по которому распознается иноплеменник (Вих. 4:24-26).

39. Полагаю, что всякому, кто посвящен в истолкование Писания, из всего сказанного станет ясна последовательность шагов на пути добродетели, как ее изображает Писание, предлагая нам цепь последовательных образов. В наставлениях, порожденных философией, есть нечто телесное и сходное с крайней плотью. Но когда над ними произведено обрезание, то все, что осталось, принадлежит к чистому израильскому роду.

40. Например, языческая философия17 тоже считает душу бессмертной, и этот ее плод благочестив. Но она полагает, будто душа переселяется из одного тела в другое и после рождения в разумном теле может переместиться в бессловесное существо, – а это уже телесный и инородный элемент, крайняя плоть. Так и во многом другом. Говорится, что Бог есть, но Ему приписывается материальность. Он признается Творцом мира, но для творения Ему будто бы требуется материя. Он называется благим и могущественным, но во многих случаях Он будто бы вынужден уступить решению Судьбы.

41. Рассмотрев все эти вопросы по порядку, можно увидеть, как верные положения языческой философии оскверняются нелепыми добавками. Когда они, как при обрезании, отсекаются, ангел Божий становится к нам милостив, словно радуясь законнорожденному отпрыску философских положений.

Встреча с Аароном

42. А теперь стоит вернуться к последовательности повествования, чтобы и нам встретить братскую помощь, когда приблизится срок битвы с египтянами. Вспомним, что в самом начале добродетельной жизни Моисею пришлось и повоевать, и поучаствовать в междоусобице, когда, в одном случае, египтянин угнетал еврея, а в другом – еврей восстал на соплеменника.

43. Но теперь, когда Моисей в результате продолжительных упражнений, а также после явления ему на горе Света поднялся на более высокую ступень развития своей души, все происходит в дружбе и мире: его брат по указанию от Бога устремился ему навстречу (Вих. 4:27). Для наших целей будет небесполезно рассмотреть описанное здесь в переносном смысле.

44. Для тех, кто упражняется в добродетели, Богом действительно дан человеческой природе союзник, который появился прежде нас, еще при сотворении мира, но нам он открывается и познается нами только тогда, когда мы со всем вниманием и старанием достаточно приучили себя к возвышенной жизни и готовимся к схватке с весьма сильными противниками.

45. Но, чтобы не объяснять загадку загадкой, изложу свое рассуждение об этих вещах подробнее. Есть высказывание, основанное на достоверном отеческом предании. Оно гласит, что при грехопадении человека Бог не отнесся к нашему безрассудному падению с презрением, но приставил в помощники к каждому человеку обладающего бестелесной природой ангела18. С другой стороны, растлитель нашей природы тоже постарался повредить каждой человеческой жизни с помощью лукавого демона.

46. А человек находится между этими двумя противниками, имеющими столь различные цели, и в его власти придать сил одному из них. Благой ангел приводит доводы, показывающие пользу добродетели, и те, кто в ней упражняется, с надеждой взирают на них. Его противник показывает материальные наслаждения: в них нет никакой надежды на благо, но они уже присутствуют здесь, доступные и видимые, и поэтому порабощают чувства безрассудных людей.

47. И если человек отстранится от дурных прельщений и осознанно обратится к лучшему, повернувшись, условно говоря, ко злу спиной и обратив свою душу, словно зеркало, к надежде на будущие блага, и на чистоте его души запечатлеются ниспосланные свыше образы и проявления добродетели, – тогда ему навстречу выйдет братская помощь, которая и останется с ним. Братом для человека по способностям души к рассуждению и мышлению может быть фигурально назван ангел, который, как уже было сказано, появляется и становится рядом с нами, когда мы приближаемся к фараону.

48. Но пусть никто не думает, что между повествованием и подобной мысленной интерпретацией существует неразрывная связь; и если в повествовании обнаружится что-то, не согласующееся с нашим пониманием, пусть оно не будет отвергнуто целиком. Всегда следует помнить о цели этого труда, на которую мы постоянно взираем в ходе нашего изложения и которую сообщили в предисловии: предложить жизнь знаменитых людей в качестве примера добродетели.

49. Но те, кто им подражают сегодня, никак не могут в точности повторить события их жизни. Где, скажем, найти ещё народ, чья численность возросла бы после переселения в Египет? Или поработившего этот народ тирана, который препятствовал бы рождению младенцев мужского пола, а более изнеженному и слабому женскому полу позволял бы умножаться? Так и со всеми прочими подробностями повествования. И поскольку мы увидели, что невозможно подражать чудесным поступкам блаженных людей, то нам стоит перенести содержащиеся в повествовании подробности в область нравственного учения. Таким образом, те, кто старается ради добродетели, найдут содействие в добродетельной жизни.

50. Если же что-то из изложенного в повествовании выпадает из цепочки возвышенных рассуждений и вынужденно пропускается, то мы можем оставить эту деталь как бесполезную и непригодную для нашей цели, чтобы не разрушилось толкование о добродетели.

51. Я говорю это, имея в виду сказанное об Аароне, чтобы заранее устранить возможное противоречие. Ведь можно сказать, что ангел родственен человеческой душе по своей разумной и бестелесной природе, что он возник прежде нашего сотворения, и что он становится рядом с теми, кто вступил в схватку с противником, – а к Аарону это не подходит. Да и не подобает видеть ангела в Аароне, который позднее предводительствовал израильтянами в идолослужении (Вих. 32:2-5).

52. На это я, забегая вперед, повторю то, что уже говорил: пусть чуждая нашей цели деталь не нарушает согласия всех остальных. Кроме того, оба слова – «брат» и «ангел» – равно употребляются в противоположных смыслах.

53. Ангелом называется посланник не только Бога, но и сатаны (2Кор. 12:7), а братом мы называем не только хорошего, но и дурного человека. О хороших Писание говорит: «Братья пригодятся во время скорби» (Сир. 40:24). А о братьях другого рода: «Всякий брат ставит преткновение другому» (Єр. 9:4).

Призыв к Исходу и противодействие фараона

54. Пока отложим рассуждение об этих вещах, чтобы в свое время рассмотреть их тщательнее, и обратимся к дальнейшему повествованию. Моисей, приобретя силу при явлении Света и найдя в своем брате помощника и соратника, смело обратил к народу слова о свободе, напомнил о благородном происхождении их отцов и дедов и указал путь избавления от мучительной работы с глиной и кирпичами.

55. Чему же учит нас это повествование? Что не должно дерзать говорить с народом, если наша речь соответствующим воспитанием не подготовлена к выступлению перед толпой. Ты видишь, что Моисей еще в молодости, до того, как достиг таких высот добродетели, не смог убедить двух ссорящихся людей последовать его совету, но теперь он обращается с подобной речью к десяткам тысяч людей. Повествование почти криком кричит, чтобы ты не дерзал поучать слушателей советами, пока в ходе длительной и тщательной подготовки у тебя не выработается к этому способность.

56. Но когда были произнесены эти благие слова, в которых Моисей напомнил о свободе и укрепил стремление к ней в душах своих слушателей, враг изощрился увеличить страдания тех, кто прислушался к речи Моисея (Вих. 5:6-9). И это тоже находит аналогию в современных событиях. Многие из тех, кто принял призыв к освобождению от тирании и склонился к проповеди, и поныне испытывают натиски искушений от противника.

57. Кто испытан и крепок в вере, устоит и закалится, отражая натиск притеснителей, но некоторые из немощных опустят перед бедствиями руки и открыто заявят, что им было бы лучше остаться глухими к проповеди об освобождении, чем переносить все это из-за нее.

58. Так и случилось тогда: по своему малодушию израильтяне обвинили в своих бедах как раз тех, кто возвестил им путь избавления от рабства (Вих. 5:20-21). Но разум (Логос)19 не меньше прежнего влечет нас к прекрасному, даже если человек с младенческим и незрелым умом по-детски оробеет перед непривычными искушениями.

59. Вредоносный и губительный демон озабочен именно тем, чтобы покорные ему люди не взирали на небо, а пригибались к земле и лепили бы в себе самих кирпичи из глины. Ведь каждому ясно, что всё, относящееся к материальным наслаждениям, неизбежно происходит от земли и воды, будь то забота о желудке и развлечениях или то, что относится к богатству.

60.Смесь земли и воды правомерно называется глиной. Кто наполняет ею себя, то есть стремится к подобным глине удовольствиям, никак не может сохранить отведенное удовольствиям вместилище полным: едва наполнившись, оно тотчас опустошается для новой порции. Так и изготовители кирпичей снова и снова наполняют глиной опустошенную форму. Полагаю, здесь нетрудно увидеть образ души, склонной к вожделениям.

61. Только она удовлетворит занимающее ее вожделение, как новое желание склоняет её к чему-то другому, и снова она чувствует себя опустошенной. Если и здесь она добьется исполнения желания, то, по отношению к чему-то еще, останется опустошенной и жаждущей. И это происходит в нас без конца, пока мы не отойдем от материальной жизни.

62. А что до соломы и мякины, которые подмешиваются в кирпичи теми, кто покорен указаниям тирана (Вих. 5:11-13), то и Божественное Евангелие (Мф. 3:12), и высокий глас апостола (1Кор. 3:12-13) разъясняют, что и солома, и мякина должны восприниматься как материал для огня.

Египетские казни

63. Когда человек, преуспевший в добродетели, хочет привлечь людей, порабощенных обманом, к жизни, исполненной мудрости и свободы, тогда тот, кто по слову апостола (Еф. 4:14,6:16) знает различные способы вредить нашим душам, противопоставляет Божественному закону ложные ухищрения. Здесь я имею в виду египетских змеев, то есть разнообразные злодеяния лжи, которые были уничтожены посохом Моисея (Вих. 7:12). О значении посоха мы уже рассуждали достаточно.

64. И теперь тот, кто приобрел непобедимый жезл добродетели, уничтожающий созданные ухищрениями жезлы, последовательно переходит к еще большим чудесам. Чудеса творятся не ради того, чтобы потрясти всех присутствующих – цель состоит в пользе спасаемых. Одни и те же чудеса добродетели приводят к уничтожению противника и к укреплению единоплеменников.

65. Прежде всего, задумаемся над общим духовным истолкованием чудес, происходивших поочередно, и тогда мы сможем применить наше толкование к каждому из них. Учение истины воспринимается по-разному в зависимости от расположения слышащих его. Хотя всем одинаково говорится, что есть добро и что есть зло, но разум того, кто расположен к восприятию сказанного, просвещается, а кто настроен на обратное и не стремится обратить взоры своей души к лучам истины, тот остается во мраке неведения. Если наше понимание этих вещей в целом не ложно, то не будет расхождения и в отдельных эпизодах, поскольку истолкование каждой части будет согласовано с целым.

66. Итак, нет ничего удивительного в том, что евреи, находясь посреди иноплеменников, не были затронуты происходившими бедствиями. Да и сейчас мы можем видеть нечто подобное. В многолюдных городах, где люди разделились на противоположные вероисповедания, для одних источник веры, который они находят в Божественных учениях, чист и пригоден для питья, тогда как для других, уподобившихся в своих извращенных домыслах египтянам, эта вода становится ядовитой кровью.

67. Нередко изобретательный обман стремится превратить с помощью мерзкой лжи в кровь и ту воду, которую пьют евреи (Вих. 7:22), – то есть показать нам наше учение не таким, каково оно на самом деле. Но невозможно сделать воду вовсе непригодной, хотя изощренный обман и окрашивает ее в багровый цвет. И евреи пьют настоящую воду, не обращая внимания на ложный ее облик, хотя внешне она и изменилась.

68. То же было и с жабами – животными безобразными и шумными, которые ведут двойственную жизнь земноводных20 и прыгают у самой земли, необычными не только на вид, но и по исходящему от их кожи зловонию – они вползали и в дома, и в спальни, и в кладовые к египтянам, но никак не затрагивали при этом жизнь евреев (Вих. 8:3-4).

69. Эти жабы, несомненно, обозначают гибельные порождения зла, возникающие, словно в болоте, в нечистых человеческих сердцах. И они, эти жабы, заселяют дома тех, кто, по собственному выбору, живет, подобно египтянам. Жабы появляются у них на столах, не оставляют в покое их постели, проникают в кладовые с запасами.

70. Иногда можно видеть человека, ведущего нечистую и невоздержанную жизнь, зародившуюся в настоящей болотной грязи и доведенную подражанием бессловесным тварям до такого состояния, когда уже непонятно, какое существо перед тобой: по природе человек, но уже отчасти превратившийся в скотину: до такой степени он являет собой образ «земноводной» и двоякой жизни. У такого человека найдешь и признаки того самого бедствия, причем не только на кровати, но и на столе, и в кладовке, да и вообще по всему жилищу..

71. Подобный человек проявляет такую развращенность, что всякий легко распознает по общему устройству домашнего хозяйства образ жизни хозяина – невоздержан он или чист. У одного на стенной побелке видны искусные изображения, разжигающие чувственные удовольствия, природа которых подобна болезни. От разглядывания непристойных изображений страсть проникает и в душу, но у благоразумного человека в доме предприняты все меры предосторожности и предусмотрительности, чтобы оградить взор от зрелищ, разжигающих страсти.

72. Подобным образом и трапезу у благоразумного человека мы обнаружим чистую, а у того, кто затянут в болото разврата, она будет, как у жабы, слишком плотской. А если заглянуть в кладовые, то есть в неизреченные тайники человеческой жизни, то тем более у невоздержанных найдешь там кучу жаб.

Ожесточение фараона

73. И если повествование сообщает, что все это сделал с египтянами жезл добродетели, то не будем удивляться сказанному. Ведь повествование также сообщает, что Бог «ожесточил сердце фараона» (Вих. 9:12). Так как же можно его осуждать, если его ожесточение и сопротивление были вызваны необходимостью свыше? И Божественный апостол говорит нечто подобное: «И как они не заботились иметь Бога в разуме, то предал их Бог» нечестивым страстям (Рим. 1:28) – здесь он говорит о мужеложниках и о тех, кто предался непристойным и неописуемым способам разврата.

74. Но если в Священном Писании говорится именно так, и если Бог действительно предает нечестивой страсти того, кто ей привержен, то не по Божией воле ожесточился фараон и не добродетелью придумана жабоподобная жизнь. Если бы это было угодно Божественной природе, то никакой человеческий выбор не имел бы значения, так как в жизни не осталось бы различия между добродетелью и пороком. Всякий по-своему проводил бы жизнь: одни укреплялись бы в добродетели, а другие впадали бы в порок. Никто не мог бы тогда осмысленно связать различия этих двух образов жизни – выбор между которыми предстоит каждому – с вышними причинами, относящимися к Божественной воле.

75. А кто именно передается нечестивой страсти, мы ясно узнаем от апостола: «кто не заботился Бога иметь в разуме» (Рим. 1:28). Бог не передает такого человека в отместку за то, что не хотел познать Его. Отказ от Богопознания сам по себе становится для человека причиной погружения в страстную и нечестивую жизнь.

76. Так, если кто-то скажет, что незрячий упал в яму потому, что не видел солнца, то мы не станем думать, будто светило, прогневавшись на того, кто не хотел его видеть, столкнуло его в яму. Мы найдем более разумное объяснение: непричастность свету, которого он не видел, и стала для него причиной падения в яму. Точно так же можно прояснить и слова апостола о том, что Бог не познающих Его предает нечестивым страстям: и понять, как ожесточил Он египетского тирана. Дело не в том, что противодействие было вложено в душу фараона по Божественной воле, но в том, что он по собственному выбору, вследствие склонности к пороку, не принял доводов, смягчающих это противодействие.

77. Так и жезл добродетели, действуя в Египте, оставлял жизнь евреев свободной от жаб, а жизнь египтян наполнял этим бедствием.

78. Но вышло так, что когда Моисей простер свои руки и над египтянами, жабы исчезли (Вих. 8:12)21. И сегодня можно видеть, как происходит то же самое. Те, кто понимает значение простертых рук законодателя (а ты, конечно, уразумеешь значение этого символа, и в законодателе увидишь Истинного Законодателя, а в простирании рук – Того, Кто простер их на Кресте) – они, хотя бы и жили прежде некоторое время в соответствии с нечистыми и жабоподобными помышлениями, но, если посмотрят на Простершего ради нас Свои руки, отстранятся от зловредного единения с ними, оставив страсть умерщвленной и уже провонявшей (ср.: Вих. 8:14).

79. Действительно, для тех, кто удалился от этой болезни и убил в себе жабьи поползновения, сама память о прежней жизни покажется бессмысленной и зловонной, вызывающей в душе стыдливое отвращение. Апостол говорит тем, кто, покинув порок, переходит к добродетели: «Какой же плод вы имели тогда? Дела, каких ныне сами стыдитесь…» (Рим. 6:21).

80. Точно так же ты поймешь, каким образом воздух, по мановению жезла, для египетских глаз превращался в черноту, а для еврейских – сиял солнечным светом (Вих. 10:22-23). Здесь еще раз подтверждается предложенное нами истолкование: не по принуждению свыше получается так, что один человек оказывается во мраке, а другой – на свету; но мы, люди, по природе и собственному выбору имеем в самих себе источник света или тьмы, в зависимости от того, к чему захотим прийти.

81. И в повествовании не говорится, что солнечные лучи были затенены и скрыты от глаз египтян какой-то стеной или горой. Солнце испускало лучи для всех в равной степени, но евреи наслаждались светом, а египтяне оставались нечувствительными к его благодати. Точно так же всем открыта возможность жизни в свете, но одни люди блуждают во тьме, гонимые своими дурными склонностями во мрак порока, а другие просвещаются светом добродетели.

82. Из того, что после трехдневного страдания во тьме к египтянам вернулось восприятие света, можно сделать вывод об ожидаемом восстановлении (апокатастасисе) в Царствии Небесном тех, кто был осужден в геенне22. Ибо «осязаемая тьма», о которой говорит повествование (Вих. 10:21), и по названию, и по сути имеет немалое сходство с тьмой внешней (Мф. 8:12). Обе рассеялись, когда Моисей, как было объяснено выше, простер руки над находящимися во тьме.

83. Точно так же может быть истолкована и печная зола, ставшая для египтян причиной мучительных нарывов (Вих. 9:8). Печь обозначает наказание огнем в геенне, грозящее лишь тем, кто живет по-египетски.

84. Но кто воистину является израильтянином и сыном Авраама, кто обращается к нему в своей жизни, чтобы показать, что по собственному выбору принадлежит к избранному роду, – того не коснется огненная мука. Но и для прочих, в соответствии с вышеприведенным истолкованием, простертые руки Моисея смогут стать исцелением от мучений и прекращением наказания.

85. А что касается всего остального: мошек, которые терзали египтян невидимыми укусами (Вих. 8:16-17): песьих мух, болезненными укусами впивавшихся в тела египтян (Вих. 8:21); саранчи, губившей урожай (Вих. 10:14-15); небесных вихрей, обрушивавших подобный камням град (Вих. 9:23), – всякий без труда согласует истолкование одного эпизода с другими, следуя нити предшествующего истолкования.

86. Как уже было сказано, причиной всего этого был свободный выбор египтян, а за их выбором по достоинству последовал и неподкупный Божий суд. Не будем делать вывод, придерживаясь дословного смысла повествования, что бедствия приходят к тем, кто их заслуживает, от Бога, – каждый сам оказывается творцом своих несчастий, по собственному выбору устраивая и приготовляя свои страдания. Как говорит об этом апостол: «по упорству твоему и нераскаянному сердцу ты сам собираешь гнев на день гнева и откровения праведного суда от Бога, Который воздаст каждому по делам его» (Рим. 2:5-6).

87. Например, от невоздержанного образа жизни во внутренностях скапливается губительный желчеобразный сок23, и врач, искусственно вызывающий рвоту, чтобы вывести его из организма, вовсе не является причиной скопления этой болезнетворной жидкости в теле: его вызвала неумеренность в пище, а врачебное искусство только сделало его явным. Точно так же, когда говорится, что к сделавшим превратный выбор приходит от Бога мучительное воздаяние, то самым разумным будет понимание, что эти страдания находят свое начало и свою причину в нас самих.

88. А для проживших безгрешно нет ни тьмы, ни червя, ни геенны, ни огня – ничего из этих устрашающих названий и явлений, как, по слову Писания, не коснулись евреев египетские казни. И если в одном и том же месте одного человека постигает зло, а другого – нет, в зависимости от свободного выбора каждого из них, то становится ясно, что никакое зло не приходит к нам без нашего собственного выбора.

Смерть первенцев

89. Однако продолжим наше повествование. Как мы поняли из предшествующего истолкования, когда Моисей (а ныне – тот, кто по его примеру возрастает в добродетели), уже достаточно укрепил свою душу после длительного упражнения в горней возвышенной жизни и бывшего ему свыше явления света, то он счел бы для себя потерей, если бы не смог привести к свободной жизни своих единоплеменников.

90. Когда он пришел к ним, то, показав худшие несчастья, вдохнул в них еще большую тоску по свободе. Собираясь избавить единоплеменников от зла, он наслал смерть на каждого египетского первенца (Вих. 12:29), установив тем самым и для нас правило, что должно уничтожить всякое первое проявление зла, – а иначе никак невозможно избавиться от египетского образа жизни.

91. И мне кажется, что не стоит оставлять это его решение без комментария. Если останавливаться только на дословном смысле, то как же придать изложенным событиям Божественное истолкование? Беззаконничает египтянин, а наказывается вместо него новорожденный младенец, который в столь раннем возрасте еще не различает добра и зла. Его жизнь непричастна дурным страстям, потому что младенчество не может вместить страсти. Он смотрит только на кормящую грудь, огорчение может выразить только плачем, а если получает то, к чему стремится его природа, – выражает удовольствие улыбкой. И если он расплачивается за отцовский порок, то где же тут справедливость? Где благочестие? Где непорочность? И как быть со словами Иезекииля: «Душа согрешающая, она умрет; сын не понесет вины отца» (Єз. 18:20)? Как может повествование вступать в противоречие со здравым смыслом?

92. Уместнее будет обратиться к духовному истолкованию и рассматривать эти события как некий прообраз: законодатель, говоря о них, хотел преподнести нам урок. А урок состоит в том, что, вступая, ради добродетели, в битву с одним из пороков, следует полностью уничтожить первое проявление этого порока.

93. Вместе с исчезновением первого побуждения пропадает и все, что за ним следует. Так учит нас в Евангелии и Господь, почти что дословно призывая нас уничтожать первые порождения египетских пороков, когда велит нам избавиться от похоти и гнева, чтобы не впасть ни в скверну прелюбодеяния, ни в грех убийства (Мф. 5:22-24). Ни то, ни другое не произойдет само по себе, если к убийству не подтолкнет человека гнев, а к прелюбодеянию – похоть.

94. Но если прародитель всякого зла прежде прелюбодеяния порождает похоть, а прежде убийства – гнев, то всякий, кто уничтожит первенца, окончательно избавится и от последующих порождений. Так, раздробив змее голову, человек умерщвляет и всё тянущееся за головой тело.

95. Но этого не произошло бы, если бы не пролилась прежде у входа в наши дома кровь, которая отвращает от них губителя (Вих. 12:23). И если нужно точнее объяснить выраженную в словах мысль, то повествование заставляет задуматься над двумя вещами: как погибли первенцы и как кровь смогла обезопасить вход в дома. В первом случае уничтожается начальное движение зла, а во втором – первое вхождение в нас зла отвращается кровью истинного Агнца. Дело не в том, что мы стараемся изгнать губителя, когда он уже проник внутрь, а в том, что с помощью закона мы выстраиваем преграду, чтобы он к нам не вторгся. Безопасная преграда обозначается дверной перекладиной и косяками, помазанными кровью агнца (Вих. 12:21-22).

96. Здесь повествование образно говорит о природе нашей души, как ее представляет себе и языческая наука, разделяющая душу на три части: разумную, желающую и чувственную24. При этом, как говорит повествование, желание и чувственность занимают по отношению к разуму подчиненное положение и словно подпирают его с двух сторон, а интеллект, сочетаясь с этими двумя частями, управляет и, вместе с тем, поддерживается ими. Чувственность оттачивает разум, чтобы придать ему мужества; а желание возносит его, приобщая к благу.

97. Пока душа пребывает в подобном безопасном состоянии, скрепляемая, словно гвоздями, помышлениями о добродетели, все ее части действуют согласно, на благо друг другу: разум придает безопасность подчиненным частям, а взамен получает от них не меньшую поддержку.

98. Если же порядок станет обратным, и верхняя часть сделается нижней, так что разум падет на землю, а его место займут желающая и чувственная части души, то губитель сможет проникнуть внутрь, так как при входе не встретит никакого противодействия от крови, – то есть людям, настроенным таким образом, не сопутствует вера во Христа.

99. Ведь кровью повелевается помазать сперва верхнюю перекладину (Вих. 12:22) и лишь затем прикоснуться к каждому косяку. Но как же можно сначала помазать сверху, если сверху ничего нет?

100. Пусть тебя не удивляет, что оба события – гибель первенцев и пролитие крови – не относятся в равной мере к израильтянам, и не отвергай на этом основании предложенное истолкование об уничтожении порока, будто оно не соответствует истине. Ибо разница в названиях – израильтяне, египтяне – понимается нами как разница между добродетелью и пороком. Если под израильтянином понимать добродетельный образ жизни, то и уничтожать надо будет не первые порождения добродетели, а те проявления, которые полезнее искоренять, чем взращивать.

101. Итак, Бог последовательно учит нас, что следует уничтожать самые первые порождения египетского рода, чтобы с гибелью начатков зла исчезло и само зло. И повествование подтверждает такое истолкование. Пролитие крови защищает порождения израильтян, чтобы благое смогло достичь зрелости: но то, что в зрелости стало бы частью египетского народа, было уничтожено прежде, чем окончательно созрело во зле.

Пасхальная трапеза и исход из Египта

102. Последующее повествование логично согласуется с предложенным нами возвышенным истолкованием. Стать нашей пищей предписано той плоти, из которой излилась кровь, помазание которой отгоняет от дверей губителя египетских первенцев.

103. А те, кому предлагается эта пища, должны принять вид напряженной готовности, а не чувственной расслабленности, как обычно можно видеть на пиру: руки свободны, складки гиматия25 распущены и с ног снята дорожная обувь26. Все должно быть наоборот: ноги обуты в сандалии, хитон27 опоясан перевязью, стягивающей чресла, а в руках – посох для защиты от собак (Вих. 12:11).

104. Людям, принявшим такой вид, предлагается пища безо всяких кулинарных изысков, приготовленная на любом огне, какой только окажется под рукой, и пирующие жадно поедают ее со всяческой поспешностью, пока полностью не уничтожат тело животного. Они поглощают все, что есть съедобного на костях, но не касаются того, что внутри них, поскольку ломать кости животного запрещено. Все, что останется после еды, уничтожается огнем (Вих. 12:10).

105. Из всего этого становится ясно, что Писание намекает нам на возвышенное истолкование, а вовсе не разъясняет правила приема пищи – ведь для этого достаточно законодательства самой природы, вложившей в нас аппетит к еде. Здесь имеется в виду что-то иное. Что именно из всех перечисленных подробностей о том, как приступать к еде, может служить добродетели или пороку: есть ли препоясавшись или без пояса; с босыми ногами или обутым; держать посох в руках или отставить его в сторону?

106. Но символическое значение такого внешнего вида людей, собравшихся в дорогу, вполне понятно. Нам предписывается воспринимать свою нынешнюю жизнь как странствие на пути к будущей жизни. Уже в момент рождения естественная необходимость подталкивает нас к исходу, и поэтому мы должны приготовить и руки, и ноги, словом, всё, что необходимо для безопасного путешествия.

107. Чтобы на этой жизненной дороге колючки (то есть грехи) не повредили босым и незащищенным ступням, мы должны подвязать к ним прочную обувь – то есть воздержанный и суровый образ жизни, сокрушающий и дробящий острия колючек и препятствующий злу проникнуть внутрь незаметной занозой.

108. Хитон, облегающий ноги и спадающий до самой земли, стал бы помехой тому, кто хочет идти Божиим путем. Следовательно, под хитоном надо понимать обилие наслаждений, к которым стремятся люди в этой жизни. Здравый разум сокращает их до минимума, становясь для путешественника как бы поясом28. А что пояс означает целомудрие, становится понятно по тому, на какое место он налагается. Что же до посоха для защиты от зверей, то это слово надежды, на которое опирается душа в минуту усталости, и которым мы отгоняем всех, кто нам угрожает.

109. Пища для нас готовится на огне, и огнем я назову горячую и пламенную веру, которую мы незамедлительно принимаем и вкушаем от нее все, что окажется готовым и доступным для вкушающего: а смысл, скрытый за трудными размышлениями, до которого тяжело добраться, мы оставляем, не прилагая к нему никаких усилий и не любопытствуя, и предаем такую пищу огню.

110. Чтобы разъяснить все эти символы, скажу, что тем Божественным повелениям, которые понять легко, должно следовать не с леностью и по принуждению, но так, как голодный с аппетитом принимается за предложенную еду, чтобы она подкрепила его здоровье. Но рассуждения о предметах, скрытых от нас, – например, вопросы о том, какова сущность Бога; или что было до сотворения мира; или что лежит за пределами видимых явлений; или какова причина всего происходящего; и все прочее, что занимает умы любопытных, – должно оставить в ведении одного только Духа Святого, «проницающего в глубины Божии», как говорит апостол (1Кор. 2:10).

111. Ведь всякий, кто хорошо знаком с Писанием, вряд ли остается в неведении, что Дух часто упоминается там под именем огня. Такому пониманию соответствует и изречение из книги Премудрости: «Чрез меру трудного для тебя не ищи, …ибо не нужно тебе, что сокрыто» (Сир. 3:21-22).

Египетские сокровища

112. Так Моисей выводит народ из Египта. И всякий, кто идет по стопам Моисея, таким же образом освобождает от египетской тирании всех, кто его послушается. Полагаю, что тем, кто следует за вождем к добродетели, не стоит отказываться от египетского богатства и лишаться сокровищ иноплеменников. Они должны получить будто бы в долг все, чем владел прежде противник, как это и повелел сделать народу Моисей (Вих. 12:35-36).

113. Пусть никто не принимает поверхностного истолкования, будто бы законодатель приказывает грабить состоятельных людей и учит несправедливости. Мнение, что таковы предписания законодателя, не соответствует действительности, если посмотреть на его последующие законы, в которых от первого до последнего слова запрещается несправедливость по отношению к ближнему, – хотя и может показаться разумным объяснение, что с помощью этой уловки израильтяне получили с египтян плату за труды29.

114. Но и такое толкование никак не избавляет повеление Моисея от обвинения во лжи и обмане. Ведь когда один человек взял у другого вещь в долг и не вернул, то, если эта вещь ему не принадлежит, он совершил кражу: но если даже он завладел тем, что ему причитается, то заслужил имя лжеца, поскольку обманул надежду владельца на дальнейшее пользование этой вещью.

115. Итак, возвышенное понимание здесь подходит больше приземленного. Тем, кто переходит к свободной и добродетельной жизни, таким образом, предписывается запастись богатствами языческой образованности, которой украшаются чуждые вере люди. Нравственную и естественную философию30, геометрию и астрономию, науку логики и всё, чем занимаются люди вне Церкви, наставник в добродетели повелевает перенять будто бы в долг у тех, кто обогатился всем этим в Египте. Они пригодятся позже, когда понадобится украсить храм Божиего таинства словесным убранством.

116. Те, кто приобрел это богатство, приносят его Моисею, когда он начинает работу над скинией свидетельства (Вих. 35:21-29). Каждый делает свой вклад в устроение святилища – то же самое мы можем видеть и сегодня. Многие приносят Божией Церкви, словно дар, полученное ими языческое образование, как, например, Василий Великий, который сумел за годы юности стяжать египетское богатство, а затем принес его Богу и украсил им Церковь – истинную скинию.

Облачный и огненный столп

117. Однако вернемся к тому месту, на котором мы остановились. Когда люди уже обратили свой взор к добродетели, стали следовать в своей жизни Законодателю и покинули подвластные Египту пределы, на них начинают нападать искушения, удручая их и повергая в страх перед смертельной опасностью. Еще не окрепшая в вере душа страшится и теряет всякую надежду на лучшее. Но если рядом оказывается Моисей или человек, как и он, предстоящий народу, то страху он противопоставит совет и надеждой на Божию помощь ободрит унывающую душу (Вих. 14:13-14).

118. Этого не могло бы произойти, если сердце предстоятеля (Моисея) не говорило с Богом. Многих, поставленных на такое же предстояние, заботит лишь благополучное устройство видимого положения вещей, а о вещах скрытых, которые видны одному Богу, они думают мало. Но не так было с Моисеем: призывая израильтян к мужеству, он в то же время обратил к Богу совершенно незаметную внешне речь – и Сам Бог свидетельствовал, что это был вопль (Вих. 14:15). Полагаю, повествование тем самым учит нас, что сладкозвучная и доходящая до Бога речь – это не крик, производимый с особым усилием, а мысленное обращение к Нему с чистой совестью.

119. Человеку, находящемуся в таких обстоятельствах, брат уже мало чем может помочь в великих битвах – я имею в виду того брата, который встретил идущего по Божией воле в Египет Моисея и под которым подразумевается Ангел. И тогда происходит явление трансцендентной Природы. Она является в той мере, в которой Ее может вместить наше восприятие. Из повествования мы узнали, что так было в то время, а истолкование учит нас, что так происходит всегда.

Переход через море

120. Когда человека, бегущего от египтян и оказавшегося вне пределов Египта, устрашают нападающие искушения, то его Проводник указывает ему на нежданное спасение свыше: и когда противник со всей своей мощью окружает беглеца, то ему приходится прокладывать путь по морю.

121. Туда ведет его облако (Вих. 13:21) – это слово, обозначающее проводника, было истолковано нашими предшественниками как благодать Святого Духа, ведущая достойных людей к благу. Тот, кто ей следует, проходит через воду, потому что проводник пролагает для него путь и обеспечивает его свободу, уничтожив в воде преследователя и поработителя. Всякий, кто слышит об этом, не может не разуметь тайну воды, в которую человек спускается с вражеским ополчением, а выходит один, оставив неприятельское войско потонувшим (Вих. 14:28-29).

122. Кто же не знает, что египетское войско – те кони, колесницы с всадниками, лучники, пращники, гоплиты31 и остальная масса вражеского боевого строя – это различные страсти души, порабощающие человека (Вих. 14:9)? Да и можно ли назвать что-нибудь, превосходящее это войско в чувстве ярости или в стремлении к наслаждению, скорби или стяжательству? Злоречие – это камень, брошенный пращой, а острие копья, которым потрясает воин, – это чувство ярости. Стремление к наслаждению, надо думать, подобно коням, необузданным порывом увлекающим за собой колесницу.

123. На ней ты без труда заметишь трех наездников, именуемых в повествовании военачальниками32 (Вих. 14:7,15:4), – а ты, по символическому истолкованию дверных косяков и притолоки, уже знаешь о делении души на три части: разумную, вожделеющую и чувственную.

124. И вот все эти и им подобные страсти вместе с зачинщиком нечестивого похода устремляются в воду за израильтянами. Но тогда, по мановению жезла веры и светоносного облака, вода становится животворящей для тех, кто ищет в ней прибежища, и губительной – для их преследователей.

125. Здесь повествование учит, что перешедшие через воду не должны по выходе из нее брать с собой ничего из вражеского войска. Ведь если враг выберется оттуда вместе с израильтянином, то и после перехода через воду останется у него в рабстве: так как выпустил тирана живым и не потопил его в морской пучине. Если мы раскроем смысл этого образа, то поймем, что все, перешедшие таинственную воду крещения, должны утопить в ней злое воинство: жадность, невоздержание, похоть, помышление о грабеже, страсть тщеславия и высокомерия, яростные чувства, гнев, негодование, клевету, зависть и прочие подобные им, следующие обычно за нашей природой, – сами эти страсти, а также лукавые движения наших помышлений и их последствия.

126. То же самое мы видим и в таинстве Пасхи (так называется жертвенное животное, кровь которого сберегает человека от смерти): закон повелевает есть с Пасхой пресный хлеб – то есть такой, к которому не может примешаться старая закваска33 (Вих. 13:6-71Кор. 5:7-8), и дает нам таким образом понять, что никакой остаток греха не должен примешиваться к новой жизни. Последующую жизнь нужно начать заново, обращаясь к добру и отсекая, тем самым, привычку следовать порокам. Так и здесь необходимо, чтобы мы, потопив в спасительном крещении всякого египтянина, то есть всякий вид греха, вышли из воды в одиночестве, не влача за собой по жизни ничего чуждого. Вот что мы видим в повествовании, говорящем, что в этой воде жизнь и смерть отличают врага от друга: враг погибает, друг – обретает жизнь.

127. И, подобным образом, многие из принявших таинство крещения, по незнанию заповедей, данных в законе, примешивают к последующей жизни старую закваску греха и, уже после перехода через воду, ведут за собой своими делами живое египетское войско.

128. Например, если кто-то обогатился путем хищения или обмана, или приобрел какой-нибудь земельный участок клятвопреступлением, или сожительствовал с женщиной в прелюбодеянии до принятия дара крещения, но и после омовения продолжает пользоваться тем, что получил неправедным путем, – неужели он думает, что может быть свободен от греховного рабства? Он будто не видит, что находится под игом лукавых господ!

129. Господин же этот свиреп и неистов, как необузданная страсть, которая вожделениями, словно плетьми, истязает порабощенный ей разум. Другой такой господин – жадность. Он не дает никакого покоя своему рабу, и даже если тот будет много работать, повинуясь повелениям господина, и доставлять все, что угодно тому, то он все равно не перестанет требовать еще и еще. И если мы упомянем все остальное, к чему подталкивают человека пороки, то получим перечисление тиранов и господ. Если человек находится у них в порабощении, то, даже после перехода через воду, он не коснулся еще, по моему разумению, таинственной воды, действие которой – губить злых тиранов.

Вода из скалы

130. Однако вернемся к повествованию. Тот, кто, по нашему истолкованию, перешел море и увидел в себе египтянина мертвым, уже не взирает единственно на Моисея, держащего жезл добродетели, но, как повествует текст Писания, полагается главным образом на Бога, повинуясь также и Его слуге Моисею (Вих. 14:31). Мы видим, что это происходит и сейчас среди тех, кто действительно перешел через воду.

Они, как говорит апостол (Євр. 13:17), посвятив себя Богу, повинуются и покоряются тем, кто в священническом чине совершает Божественное служение.

131. После перехода через море последовало трехдневное путешествие (Вих. 15:22), во время которого израильтяне расположились станом в одном месте. Однако найденная там вода поначалу оказалась горькой и непригодной для питья. Но положенное в воду дерево сделало ее приятной, так что стало возможным утолить жажду (Вих. 15:22).

132. Повествование соответствует действительности: тому, кто оставил порабощавшие его до перехода через море египетские удовольствия, жизнь, лишенная этих радостей, кажется поначалу трудной и неприятной. Но если дерево брошено в воду, то есть, если человек принял таинство Воскресения, которое началось с дерева (услышав о дереве ты, конечно, понял под ним Крест), тогда приятнее и желаннее всякой сласти, доставляющей чувственные удовольствия, становится добродетельная жизнь, услажденная чаянием будущих благ.

Источники и пальмы

133. Следующее пристанище на пути было пышно украшено пальмами и источниками и дало усталым путникам отдых. Там было двенадцать источников чистой и приятной воды и семьдесят огромных пальм (Вих. 15:27) с вознесенными ввысь кронами – за долгое время деревья выросли очень высокими. Итак, что же мы обнаруживаем здесь, следуя за ходом повествования? Мы находим, что тайна дерева, благодаря которому вода добродетели становится пригодной для питья и утоляет жажду, приводит нас к двенадцати источникам и семидесяти пальмам (Вих. 15:27), то есть к учению Евангелия.

134. Источники – это двенадцать Апостолов, которых Господь избрал на это служение и сделал так, чтобы Его слово источалось через них. Такими словами один из пророков предвозвестил, что благодать будет изливаться от Апостолов: «В собраниях34 благословите Бога Господа от источников Израиля» (Пс. 67:27). А семьдесят пальм – это, вероятно, апостолы, помимо двенадцати, поставленные по всей вселенной, поскольку их число совпадает с названным в повествовании числом пальм.

135. Но я думаю, следует ускорить наше продвижение, предложив самым старательным читателям краткие соображения, чтобы облегчить понимание скрытого смысла остальных остановок израильтян. Эти остановки, должно быть, добродетели, на которых следующий за облачным столпом разбивает лагерь и отдыхает по мере продвижения вперед. Итак, обойдя вниманием остановки, случившиеся в середине пути, я упомяну о чуде со скалой: крепкая и твердая по природе, она стала водой для жаждущих, и ее твердость словно растворилась, превратившись в текучую воду (Вих. 17:6).

136. Нетрудно применить к этому рассказу духовное истолкование. Ибо тот, кто оставил в воде мертвого египтянина, познал сладость дерева и понежился в апостольских источниках, отдыхая под тенью пальм, способен отныне принять и Бога. Ибо скала, как говорит апостол, – это Христос (1Кор. 10:4), недоступный и твердый для неверующих. Но если кто-то приносит жезл веры, то Он становится водой для жаждущих и входит внутрь принимающих Его. Как Он говорит: Я и Отец мой – «Мы придем к нему и обитель у него сотворим» (Ін. 14:23).

Манна

137. Не стоит оставлять без внимания еще один рассказ. После перехода через море, после воды, которая стала приятной на вкус для идущих по пути добродетели, после роскошного отдыха у источников под пальмами, окончательно иссякают египетские запасы. И тогда у израильтян не остается никакой, взятой из Египта, чужеродной пищи. Вместо нее сверху является новая (Вих. 16:3-4), разная и вместе с тем однообразная. На вид она была однообразна, но по качеству она различалась в соответствии с желанием каждого (Прем. 16:21).

138. Что же мы узнаем из этого? Мы понимаем, через сколько ступеней очищения должен пройти человек, чтобы очиститься от египетской, чужеродной еды, чтобы опустошить вместилище своей души от всякой пищи зла, приготовленной египтянами, и принять, таким образом, с чистой душой ниспосланную свыше пишу, которую взрастили не пахота и не посев, – принять готовым хлеб бессемейный и невозделанный, который нисходит сверху и обретается на земле.

139. Ты, конечно, понимаешь, что эта истинная пища, этот хлеб, «сшедший с небес» (Ін. 6:51), о котором символически говорит повествование, не есть нечто бестелесное. Да и как бестелесное могло бы стать пищей для тела? А все, что не бестелесно, обязательно обладает телом. Тело этого хлеба породили не пахота и посев, – оказалось, что земля, оставаясь в прежнем своем состоянии, наполняется той Божественной пищей, которой причащаются все алчущие. Это чудо служит прообразом тайны девственного Рождения.

140. Однако этот хлеб, родившийся не от возделывания земли, также есть и слово, изменяющее свою силу соразмерно возможностям вкушающих. Оно способно стать не только хлебом, но и молоком, и мясом, и овощами, и всем, что только подойдет и будет соответствовать принимающему его, как учит Божий Апостол Павел. Он предлагает нам именно такую трапезу, превращая свое слово для людей более совершенных в пищу твердую и мясную (Євр. 5:12-14), для немощных – в овощи (Рим. 14:2) и для младенцев – в молоко (1Кор. 3:2).

141. И все чудеса, связанные с этой пищей, о которых рассказывает повествование, суть наставления к добродетельной жизни. Повествование говорит, что все имели равное количество пищи, – и хотя сила собиравших его людей была неодинакова, но каждый собирал ровно столько, сколько ему было необходимо, не больше и не меньше (Вих. 16:18). Здесь, как мне кажется, скрыт совет, данный в широком смысле тем, кто находят смысл своей жизни в материальных вещах: не выходить за пределы своих естественных потребностей, но есть столько, сколько нужно на день, зная, что для всех существует одна и та же естественная мера ежедневного питания.

142. К тому же, даже если будет заготовлено сверх необходимого, все равно желудок не может превзойти свои естественные размеры и растянуться соответственно ненасытному влечению к заготовленной пище. Но, как сообщает повествование, не было ни излишка у бравшего много (поскольку он не имел куда отложить излишек), ни недостатка у взявшего мало (поскольку его потребности уменьшались соразмерно найденному).

143. А у тех, кто сохраняет излишек, ненасытность порождает червей (Вих. 16:20). Здесь Писание почти что криком кричит корыстолюбивым: все, что приобретено ими по их жадности сверх естественных потребностей, на следующий день, то есть в ожидаемой жизни, обернется для обладателя червем. Слышащий, конечно, понимает, что здесь имеется в виду порожденный этим корыстолюбием червь неумирающий (Мк. 9:48).

144. Только в субботу отложенное про запас сохранялось и совершенно не подвергалось тлению (Вих. 16:24). Здесь мы видим другой совет: порой, когда собираемое не поддается тлению, следует давать волю корыстолюбивым наклонностям. Ведь это может нам пригодиться, когда, пройдя эту приготовительную жизнь, мы будем в покое после смерти. Ведь день перед субботой как раз и является, как видно из названия35, приготовлением к субботе. Это приготовление, – должно быть, наша настоящая жизнь, в которой мы запасаемся тем, что ждет нас в грядущей жизни.

145. где не существует никаких дел из окружающих нас ныне: ни земледельческих, ни торговых, ни воинских – ничего другого из здешних занятий. Но, проводя время в совершенной непричастности этим делам, мы будем собирать плоды от семян, брошенных нами еще в нынешней жизни: нетленные, если семена нашего жития были добрыми, и тленные, подверженные гибели, если таковыми их взрастило поле нашей жизни. Ибо «сеющий в плоть свою, – говорит Писание, – от плоти пожнет тление, а сеющий в дух от духа пожнет жизнь вечную» (Гал. 6:8).

146. Но тогда оказывается, что закон дает название истинного Приготовления лишь приготовлению ко благу – и запасается при этом нетленное. А противоположное действие не является и не называется Приготовлением, ведь отсутствие добрых дел никак нельзя назвать настоящей готовностью, но скорее ее отсутствием. Поэтому повествование предписывает людям лишь приготовление того, что ведет к лучшему, оставляя рассудительным читателям возможность понять противоположное по умолчанию.

Война с Амаликом

147. И подобно тому, как во время воинского набора полководец сначала доставляет войску пропитание и лишь затем дает сигнал к сражению, так и воины добродетели, только получив таинственную пищу, начинают войну против иноплеменников, сражаясь под предводительством Иисуса, преемника Моисея (Вих. 17:9).

148. Ты видишь, в какой последовательности движется повествование? Пока человек немощен и терпит обиды от злого тирана, он не защищается от врага самостоятельно, да и не может этого сделать. Но немощных защищает другой, нанося врагу непрерывные удары. Когда же он освободился от рабства угнетателей, познал сладость дерева, отдохнул в пристанище среди пальм, узнал тайну скалы и причастился небесной пищи, то он уже не чужой рукой защищается от врага. Как человек, вышедший из детского возраста и достигший цвета юности, он сам борется с противниками, общаясь отныне не с Моисеем, слугой Божиим (Вих. 14:31), но с Самим Богом, Которому служил Моисей. Ибо закон, данный как образ и тень грядущего (Євр. 8:5), уже неспособен вести истинные сражения, в которых командует теперь Исполнитель закона и Преемник Моисея, – и Имя Его предвозвещено в имени тогдашнего полководца (Иисуса).

149. Если народ видел руки законодателя поднятыми, то одолевал врага в бою, а если опущенными – начинал ослабевать (Вих. 17:11). Поднятые руки Моисея означают возвышенное, духовное понимание Закона, а их склонение к земле – его примитивное, приземленное и буквальное толкование и соблюдение.

150. Когда же руки Моисея тяжелеют, их поднимает священник, взяв в помощники кого-нибудь из своих домашних (Вих. 17:12). И это тоже не лишено духовного содержания. Ибо истинное священство через Слово Божие, с Которым оно соединилось, вновь возводит силы закона, упавшие на землю под тяжестью иудейского толкования, словно камнем подпирая основание падающего закона. И когда он вновь поднимается, то вид простертых рук указывает на его значение для всех, кто его видит.

151. И действительно, те, кто способны видеть, повсюду в законе созерцают тайну Креста. Потому и говорится в Евангелии, что «ни одна йота и ни одна черта не прейдет из закона» (Мф. 5:18): сказанное обозначает горизонтальную и вертикальную черту, образующие собой крест. Его же можно видеть и в Моисее, который олицетворяет закон, становясь для взирающих на него памятником в честь победы и ее причиной.

Восхождение на Синайскую гору

152. И вот Писание, продолжая восхождение, ведет наш разум ко все более высоким вершинам добродетели. Тот, кто обрел в пище силу, явил ее в бою с врагами и победил противников, приближается теперь к невыразимому опыту Богопознания. Здесь повествование учит, сколь великие и многочисленные дела нужно совершить в жизни, чтобы отважиться когда-либо приступить к горе Богопознания, выдержать глас трубный, войти во мрак, где пребывает Бог, написать на скрижалях Божественные знаки и, если они будут разбиты из-за какого-нибудь прегрешения, вновь подать Богу рукотворные скрижали, чтобы перст Божий вновь начертал письмена, уничтоженные с первыми скрижалями.

153. Лучше всего теперь, следуя порядку повествования, раскрыть его духовный смысл. Кто взирает на Моисея и на облако, которые указывают дорогу идущим по пути добродетели (Моисей здесь, должно быть, олицетворяет предписания закона, а облако – то, что предшествует закону), очистив свой разум, умертвив и отделив от себя все чужеродное при погружении в воду, тот отведывает воду Мерры, то есть жизнь, лишенную наслаждений. Вкусившему она кажется поначалу горькой и неприятной, а тому, кто принял Крестное древо, – доставляет удовольствие. Затем, когда он понежится среди красот евангельских пальм и источников, насладится живой водой (Ін. 4:11) из скалы, примет Небесный хлеб (Ін. 6:32), проявит мужество в борьбе с иноплеменниками и одержит победу с помощью простертых рук законодателя – прообраза тайны Креста, – тогда только он приближается к созерцанию трансцендентной природы.

154. И к такому познанию его ведет чистота, при которой не только тело освящено кроплением, но и одежды омыты водой от всякой скверны (Вих. 19:10). Это означает, что тот, кто собирается приступить к созерцанию Сущего, должен полностью очиститься, чтобы быть незапятнанным и непричастным скверне душой и телом, смыв грязь с того и с другого. Нам необходимо чистыми явиться пред Тем, Кто зрит тайное, чтобы видимое благонравие соответствовало внутреннему расположению души.

155. Потому перед восхождением на гору по Божественной заповеди и омываются одежды, что именно они символизируют внешнее благонравие жизни. Ведь вряд ли кто скажет, что материальное пятно на гиматии может стать препятствием на пути тех, кто восходит к Богу. Но я думаю, что одежда – удачное название для внешних занятий в этой жизни.

156. Когда все это исполнено и стадо животных отогнано как можно дальше от горы, тогда человек начинает восхождение к возвышенным помыслам. Никакому животному не позволялось появляться на горе (Вих. 19:13). Это означает, по моему мнению, что в умозрительном созерцании необходимо превзойти то знание, которое возникает из чувственного восприятия. Ведь животным, по их природе, действительно свойственно управлять собой без разума, лишь с помощью чувств. Их направляет зрение, а порой они устремляются куда-то, движимые слухом. И все прочее, что порождается чувственным восприятием, очень важно для животных.

157. Но Бога воспринимают не зрением и не слухом. Его нельзя постичь путем обычных размышлений. Ибо «глаз не видел того, не слышало ухо», и ничто подобное не приходило «на сердце человеку» (1Кор. 2:9). Но тот, кто намеревается приступить к познанию возвышенного, должен сначала избавиться от всяких чувственных и безрассудных порывов. Когда же он очистит свой разум от всех представлений, основанных лишь на чувственном восприятии, удалится от привычной связи со своей сожительницей (Вих. 19:15), то есть с чувственностью, которая в определенном смысле сочетается и сожительствует с нашей природой, и когда освободится от нее, – тогда, наконец, он дерзает приступить к горе.

158. Да, действительно, богословие – крутая и труднодоступная гора, и большинство людей с трудом достигает лишь ее подножия. Если же кто подобен Моисею, то может подняться и выше, слыша «звук трубный», который, как говорит текст Писания, по мере продвижения вперед «становился сильнее и сильнее» (Вих. 19:19). А труба, поражающая слух, – это проповедь о Божественной природе: громкая уже с самого начала, в дальнейшем она становится все громче и, в конце концов, звук ее проникает в уши со всей мощью.

159. Закон и пророки вострубили о Божественной тайне и замысле воплощения Бога в человеке. Но первые звуки были слишком слабыми, чтобы достичь неверных ушей. Поэтому слабый слух иудеев не уловил этот трубный звук. По мере же продвижения вперед, как говорит Писание, он становился все сильнее. И последите звуки, дошедшие в евангельской проповеди, поражали слух. Так, Святой Дух через свои инструменты постепенно усиливает звуки, делая их все более отчетливыми. А эти инструменты, издающие звуки с помощью Духа, – должно быть, пророки и апостолы, о которых сказано в псалме: «По всей земле проходит звук их, и до пределов вселенной слова их» (Пс. 18:5).

160. Большинство израильтян было не в состоянии вместить глас свыше (Вих. 19:23). Они обратились к Моисею с просьбой, чтобы он сам познал невыразимые тайны, а затем наставил народ в том учении, которое получил свыше. Так и в Церкви: не все стремятся сами узнать Божественные тайны и, избрав из своей среды того, кто способен вместить Божественное, благоразумно внимают ему и принимают на веру все, что ни услышат от посвященного в Божественные тайны.

161. Ибо сказано: «Не все апостолы и не все пророки» (1Кор. 12:29). Однако в наши дни во многих церквях это правило не соблюдают. Многие из еще нуждающихся в очищении от прежних дел, неомытых и с запятнанной житейской одеждой, опираясь лишь на свойственное животным чувственное восприятие, дерзают взойти на Божественную гору. Но, словно камнями, они побиваются собственными измышлениями, поскольку еретические воззрения – действительно своего рода камни, которые убивают самого изобретателя ложных учений.

Божественный мрак и дарование Закона

162. Итак, Моисей вошел во мрак и в нем увидел Бога (Вих. 20:21). Что же это означает? Конечно, может показаться, что это повествование как-то противоречит прежнему Богоявлению, поскольку Божество явилось тогда во свете, а теперь во мраке. Однако не будем думать, что здесь есть разногласие с последовательно изложенным выше духовным истолкованием. Тем самым Писание учит, что познание благочестивой жизни сначала подобно свету для тех, в ком оно укореняется. Поэтому то, что считается противоположным благочестию, есть тьма, и избавление из тьмы происходит через причастность к свету. И ум, продвигаясь все дальше, увеличивая и совершенствуя свое внимание, достигает рассуждения о познании сущего, и чем ближе он к его созерцанию, тем лучше видит, что Божественное естество незримо.

163. Оставив все внешнее – не только то, что постигается путем чувственного восприятия, но и то, что разуму представляется понятным, – он все время проникает вглубь, пока рассудок не достигнет с немалым усилием незримого и непостижимого и не узрит там Бога. Ведь в этом-то и заключается истинное познание того, что он ищет, и истинное видение в невидении – ибо Тот, к Кому он стремится, превосходит всякое знание и окружен со всех сторон непостижимостью, как мраком. Поэтому и Иоанн, проникнув в светлый мрак, возвышенно говорит, что «Бога не видел никто никогда» (Ін. 1:18), определяя этим отрицанием, что не только для людей, но и для всякой разумной природы ведение Божественной Сущности недостижимо.

164. Поэтому. когда Моисей возрос в познании, то засвидетельствовал, что видел Бога во мраке, то есть познал, что по Своей природе Божество выше всякого ведения и постижения. Ведь сказано: «Моисей вступил во мрак, где Бог» (Вих. 20:21). Какой Бог? Тот, Который «мрак сделал покровом Своим» (Пс. 17:12), как говорит Давид, посвященный в неизреченные тайны в таком же сокрытом святилище36.

165. Оказавшись в этом месте, Моисей получил словесное наставление в тех истинах, которым он уже прежде был научен мраком, полагаю, для того, чтобы свидетельство Божественного гласа подтвердило бы для нас это учение. Прежде всего. Божественное слово запрещает людям уподоблять Божество чему-либо из познаваемого (Вих. 20:4), поскольку всякое понятие о Божественной природе, порожденное в воображении нашего рассудка рассуждениями и предположениями, представляет не Бога, а лишь Его образ.

166. А добродетель благочестия можно понимать двояко: по отношению к Божеству и к нравственному совершенствованию (ведь чистота жизни – неотъемлемая часть благочестия). Уже зная о Боге необходимое – то есть то, что невозможно, опираясь лишь на человеческое познание, составить о Нем какое-либо представление, – Моисей затем научился и другому виду добродетели: чем нужно заниматься для совершенства в добродетельной жизни.

167. Затем он оказался в нерукотворной скинии. Кто может последовать за ним, прошедшим через все это и вознесшимся умом до таких высот? Проходя вершину за вершиной, все время в своем восхождении к вышнему Моисей возвышался над самим собой. Вначале он миновал подножие горы и отделился от всего, чему не хватало сил для восхождения. Затем, по мере продвижения наверх, он слышал трубные звуки. Потом он проник в невидимое святилище Богопознания. Но и на этом он не остановился и вступил в нерукотворную скинию. И, поистине, лишь здесь достигает предела тот, кто возносится в подобном восхождении.

168. Мне кажется, что трубный глас с неба можно иначе истолковать как учителя, который указывает внимающему дорогу к нерукотворному. Ведь удивительная гармония неба прославляет сияющую во всем сущем мудрость и проповедует в видимых явлениях великую славу Божию – как сказано: «Небеса проповедуют славу Божию» (Пс. 18:2). Эта гармония ясно и благозвучно звучит как громкогласная труба учения – как говорит один из пророков, что небо протрубило свыше (1Сам. 7:10Сир. 46:20).

169. Когда же тот, кто достиг чистоты и остроты сердечного слуха, слышит этот звук (под ним я понимаю созерцание сущего, приводящее к познанию Божественной силы), то этот звук направляет его рассудок к проникновению в место пребывания Бога. Именно это место и называет Писание мраком, что означает, как уже было сказано, неведение и невидение. И, оказавшись там, Моисей видит нерукотворную скинию, чтобы показать ее материальное подобие оставшимся внизу.

Нерукотворная скиния

170. Итак, что же это за нерукотворная скиния, явленная Моисею на горе? Он получает повеление, взирая на нее как на первообраз, отобразить это нерукотворное чудо в рукотворном изделии. «Смотри, – говорит Бог, – сделай по тому образцу, какой показан тебе на горе» (Вих. 25:40). Здесь были золотые колонны, опирающиеся на серебряные подножия и украшенные навершиями из такого же серебра. Были еще и другие колонны с навершиями и подножиями из меди и с серебряной серединой. Ствол же у тех и других был из дерева, не подверженного гниению, а поверхность, отделанная драгоценными материалами, со всех сторон излучала сияние.

171. Был здесь и ковчег, также сверкавший чистым золотом: облицованный им снаружи, а внутри – также из дерева, не подверженного гниению. Кроме того, был светильник: у основания он имел один ствол, который сверху разделялся на семь ветвей, и каждая из них поддерживала лампаду. Материалом для светильника было золото, и внутри оно не имело ни пустоты, ни деревянной основы. Еще там находились жертвенник, крышка ковчега37 и так называемые херувимы, крыльями которых осенялся ковчег (Євр. 9:5). И все это из золота – не только ради внешнего украшения, так как все целиком было сделано из этого материала.

172. Еще там были разноцветные завесы искусной ткацкой работы, где различные цвета сочетались друг с другом, придавая ткани красоту. Они разделяли скинию на две части: на видимую и доступную некоторым священнослужителям и на таинственную и недоступную. Первая именовалась святилищем, а вторая, сокровенная – Святая Святых. Кроме того, там имелись умывальники, угольницы, завесы внешнего двора, власяные шкуры, кожи, окрашенные в красный цвет, и все остальное, о чем идет речь в Писании. Да и какими словами можно было бы с точностью все это описать?

173. Какое же все это имеет соответствие среди вещей нерукотворных? И какую пользу приносит материальное изображение всего увиденного Моисеем тем, кто на это посмотрит? Мне представляется разумным оставить подробное истолкование этих вопросов тем, кто может проницать Духом глубины Божии (1Кор. 2:10), и тем, кто «тайны говорит духом» (1Кор. 14:2), по слову апостола. То, что скажу по этому поводу я, – всего лишь моя догадка и предположение, которые я отдаю на суд читателей. А они могут, поразмыслив над исследуемым, принять или отвергнуть их, как сочтут нужным.

174. Итак, опираясь на слова Павла, частично раскрывшего эту тайну, скажу, что Моисей еще прежде, в прообразе, был наставлен в тайне скинии, которая объемлет вселенную. Скиния – это, вероятно, Христос, «Божия сила и Божия премудрость» (1Кор. 1:24). Нерукотворная по своей природе, эта скиния становится тварной, когда ей нужно быть воздвигнутой посреди нас. Поэтому она одновременно и нетварна, и тварна: несотворенная в предсуществовании, она становится сотворенной, когда принимает материальное устроение.

175. Вряд ли тем, кто в точности принял таинство нашей веры, сказанное может показаться неясным. Ведь поистине только Один из всех и был прежде веков, и родился в последние века. Для Него не было необходимости рождаться во времени: да и как Тот, Кто был прежде времен и веков, мог бы нуждаться во временном Рождении? Но Он пожелал стать как мы, ради нас самих, по слабоволию погибших для бытия, – чтобы отпавшее от Сущего вновь возвести к Нему. Это и есть Единородный Бог, объемлющий Собою вселенную, но и среди нас устроивший Свою скинию (Ін. 1:14).

176. И если мы называем скинией столь великое Благо, то пусть не смущается любящий Христа, будто такой словесный образ умаляет величие Божественной природы. Ведь и любое другое наименование, обозначающее Его природу, недостойно Его, да они и все вместе равным образом недостаточны для точного обозначения: как те, которые признаются незначительными, так и те, в которых заметно величие помыслов.

177. Но все эти наименования, каждое в соответствии со своим смыслом, благочестиво употребляются для обозначения Божественной силы: врач, пастырь, защитник, хлеб, виноградная лоза, путь, дверь, обитель, вода, скала, источник и все другие Его наименования, – и точно так же Он именуется и словом «скиния» в значении, подобающем именованию Божества. Ведь действительно есть сила, которая объемлет все сущее, в которой «обитает вся полнота Божества» (Кол. 2:9); общий покров всего, объемлющий собой вселенную, справедливо именуется скинией.

178. Но необходимо, чтобы этому наименованию соответствовал зрительный образ, и чтобы каждая его деталь вела к созерцанию верного представления о Боге. Итак, великий апостол говорит, что завеса земной скинии есть плоть (Євр. 10:20), – я думаю, потому, что она состоит из различных цветов, которые обозначают четыре стихии38. Он и сам имел видение скинии в пренебесных святилищах (2Кор. 12:4), где ему Духом были открыты тайны Рая. Поэтому будет правильно, опираясь на это частичное толкование, согласовать с ним дальнейшее духовное истолкование скинии.

179. Да и в самих словах апостола мы можем найти разъяснение ее символов. Он, действительно, говорит в одном месте о Единородном, Которого мы подразумеваем под скинией, что «Им создано все, видимое и невидимое: престолы ли, господства ли, начала ли, власти ли…» (Кол. 1:16). Итак, отливающие серебром и золотом колонны, опорные жерди, кольца, херувимы, осеняющие крыльями ковчег, и остальное, что входит в описание устроения скинии – если все это рассмотреть, думая о Вышнем мире, то это надмирные силы, которые созерцаются в скинии и по Божественной воле поддерживают вселенную.

180. Они наши истинные опорные жерди, «посылаемые на служение для тех, которые имеют наследовать спасение» (Євр. 1:14). Проникая в души спасаемых, словно в кольца, они возносят лежащих на земле к высотам добродетели. И говоря, что херувимы покрывали крыльями тайны, лежащие в ковчеге завета, повествование подтверждает тем самым предложенное нами духовное толкование скинии. Ведь мы знаем, что таково имя сил, созерцаемых рядом с Божественной природой, как это увидели Исайя и Иезекииль (Іс. 37:16Єз. 9:3). И не будем удивляться, слыша, что ковчег завета осенен крыльями! Ведь подобное можно найти и у Исайи, где пророк символически говорит о крыльях (Іс. 6:2). Но то, что здесь называется ковчегом завета, у него названо лицом, и крылья покрывают не ковчег, а лицо. Но и в том, и в другом случае, как мне кажется, имеется в виду одно и то же – понимание невозможности созерцать Божественные тайны.

181. И когда ты слышишь о лампадах (Об. 4:5), которые держались на одном светильнике, разделяясь на разные ветви так, что повсюду разливался в избытке обильный свет, то не ошибешься, признав их за разнообразные лучи Духа, сияющие в этой скинии. Это то, о чем говорит Исайя, различая семь лучей Духа (Іс. 11:2).

182. А символическое значение крышки ковчега (места умилостивления), думаю, даже и не нуждается в объяснении с того времени, как апостол раскрыл сокровенный смысл, говоря о Том, Кого «Бог предложил в Жертву умилостивления» за наши души (Рим. 3:25). Когда же я слышу о жертвеннике и кадильнице, то понимаю под ними непрерывно совершаемое в этой скинии поклонение Небесных Сил. Ведь хвалу Началу всего воссылает не только язык жителей земли и подземелья, но и язык небесных жителей. Это – угодная Богу жертва, «плод уст» (Євр. 13:15), как говорит апостол, и благоухание молитв.

183. И если среди прочих деталей скинии обратить взор на кожу, окрашенную в красный цвет, и шерстяные покрывала, то не прервется цепь нашего духовного рассуждения. Ведь глаз пророка, узрев Божественные вещи, заметит здесь предопределенное спасительное страдание, сокрытое в каждом из названных символов: красный цвет означает кровь, а шерсть – умерщвление. Шерсть лишена чувствительности, потому это – точный образ смерти.

Земная скиния

184. И всякий раз, когда пророк взирает на вышнюю скинию, он видит в ее символах именно эту реальность. Но давайте теперь духовно рассмотрим и земную скинию. Павел много раз называет Церковь – Христом (1Кор. 12:12Еф. 1:23), поэтому служителей Божественного таинства, которых Писание называет столпами Церкви (Гал. 2:9), разумно будет счесть апостолами, учителями и пророками. Ведь не только Петр, Иоанн и Иаков – столпы Церкви, и не только Иоанн Креститель есть «светильник горящий» (Ін. 5:35), но все, кто поддерживают собой Церковь и, благодаря своим делам, стали «светилами» (Флп. 2:15), называются столпами и светильниками. «Вы – свет мира» (Мф. 5:14), – говорит Господь апостолам. И Божественный апостол, обращаясь к другим людям, повелевает им быть столпами, говоря: «Будьте тверды, непоколебимы» (1Кор. 15:58). Он же воздвиг добрую опору в Тимофее, сделав из него, как он сам говорит «столп и утверждение истины» (1Тим. 3:15).

185. В этой скинии мы видим непрестанно совершаемые и утром, и вечером «жертву хвалы» (Євр. 13:15) и воскурение молитвы. Эти образы разъясняет великий Давид, когда говорит, что воссылает к Богу благоуханный фимиам молитвы и воздеянием рук совершает жертвоприношение (Пс. 140:2). А если кто услышит о купелях омовения, то без труда узнает в них тех, кто водой таинства смывают скверну грехов. Купелью был Иоанн, который омывал людей в Иордане, крестя в покаяние. Купелью был Петр, который привел к воде крещения сразу три тысячи человек (Деян.2:41). Купелью был для вельможи царицы Кандакии Филипп (Деян.8:27) – да и все, кто приняли благодать крещения, стали для причастившихся этому Дару купелью.

186. И действительно, не ошибется тот, кто решит, что завесы внешнего двора, которые, соединяясь друг с другом, окружают со всех сторон скинию, – это единомыслие верующих в любви и мире (Деян.4:32). Так истолковал это и Давид, сказав: «Утверждает в пределах твоих мир» (Пс. 147:3).

187. А под кожами, окрашенными пурпуром, и под грубыми шерстяными покрывалами, служившими украшением скинии, подразумевается, соответственно, умерщвление греховной плоти (Рим. 8:3) – его символизирует кожа, окрашенная пурпуром, – и строгая аскетическая жизнь, которые являются лучшим украшением церковной скинии. Ведь кожи, не обладая по своей собственной природе жизненной силой, приобретают красивый цвет, если окрасить их красной краской. Это учит нас, что благодать, расцветающая в человеке от Духа, не появится в тех, кто не умертвил себя для греха. Имеется ли в виду под окрашиванием красной краской скромность и стыдливость, – пусть, кто пожелает, рассудит сам. А вязаная шерсть, представляющая собой грубую и неприятную на ощупь материю, символизирует строгую воздержанность, усмиряющую свойственные людям страсти. Все это мы обнаруживаем в девственной жизни, которая мучит плоть тех, кто ее соблюдает (1Кор. 9:27).

188. И если сказано, что внутренняя часть, именуемая Святая Святых, недоступна для большинства, то не будем думать, что это противоречит ходу наших рассуждений. Ибо поистине святым и святым из святых, для большинства – непостижимым и недоступным, является Истина сущего. Она покоится в тайных и неизреченных святилищах таинственной скинии. И бесполезны попытки познать то, что выше нашего понимания, – надо верить, что то, к чему мы стремимся, существует, но находится не на глазах у всех, а пребывает, неизреченное, в тайных святилищах скинии.

Священнические одеяния

189. Этим и подобным вещам Моисей был научен, когда пред очами его души предстало видение скинии. И затем, очистившись и возвысившись этим созерцанием, он вновь возводится к вершине нового знания и получает наставления о священнических одеждах, которые состояли из туники, ефода, нагрудного украшения из драгоценных камней, сияющих разноцветными лучами, повязки вокруг головы и золотого щитка на ней, нижней одежды, гранатовых яблок и колокольчиков (Вих. 28:4). Поверх всего этого размещались «прорицание» с «откровением» и созерцаемая на том и другом «истина»39 (Вих. 28:30Лев. 8:8). С обеих сторон эти одежды соединялись наплечниками, скрепленными застежками с именами патриархов.

190. Сами названия этих одежд не дают большинству людей возможности исследовать их подробно и точно. И действительно, какую же из одежд на человеческом теле можно было бы назвать «прорицанием», «откровением» или «истиной»? Поэтому совершенно ясно, что Писание повествует нам не об обычной, материальной одежде, а об украшении души, сотканном из добрых дел.

191. Туника, ниспадавшая до земли, была фиолетового цвета. И некоторые из тех, кто прежде меня истолковывал это место Писания40, утверждали, что этот цвет символизирует воздух. Что касается меня, то я не могу определенно утверждать, имеется ли что-нибудь общее между цветом туники и воздухом, хотя и не отрицаю такой возможности. Мое толкование стремится раскрыть духовный смысл, относящийся к добродетели. В таком смысле это место Писания означает, что тот, кто посвящает себя Богу, тело свое тоже приносит на алтарь жертвоприношения, но не как жертву умерщвленную, а как «жертву живую для разумного служения» (Рим. 12:1). Он не причиняет вреда душе тучным, плотским одеянием, но очищает свою жизнь и делает все ее проявления утонченными, словно нить паутины, и тем самым становится ближе к возвышенному, легкому и воздушному. Нам следует заново соткать наше природное тело, чтобы при последнем звуке трубы оно оказалось легким и ничем не обремененным и чтобы в ответ на голос Того, Кто нас призывает, мы поднялись бы в воздух и вознеслись вместе с Господом, не отягощенные ничем, что тянуло бы нас вниз, к земле (1Сол. 4:17). По слову псалмопевца, тот, чью душу «иссушил Ты, как паутину» (Пс. 38:12)41, с головы до пят оденется в воздушный хитон. Ибо закон не означает умаление добродетели.

192. Золотые колокольчики, перемежающиеся с гранатовыми яблоками, символизируют сияние добрых дел. Ведь добродетель можно стяжать благодаря двум вещам: вере в Бога и жизни по совести. Великий Павел добавил эти колокольчики и гранатовые яблоки к одежде Тимофея, когда сказал, что тот должен иметь «веру и добрую совесть» (1Тим. 1:19). Итак, пусть звонкий и чистый голос веры звучит в проповеди Святой Троицы, а жизнь пусть подражает природе гранатового яблока.

193. Ибо по внешнему виду гранат несъедобен, так как покрыт твердой и горькой кожурой, но внутри у него все расположено в строго определенном, приятном для глаза порядке, а еще более приятен он на вкус благодаря своей сладкой мякоти. Так и суровая жизнь того, кто стремится к мудрости, внешне кажется трудной и непривлекательной, однако, достигнув в свое время зрелости, она наполняется радостными надеждами. Ибо, когда в назначенный час наш Садовник разломит гранатовый плод нашей жизни и обнажит скрытую там красоту, то сладостным покажется каждому вкушение собственных плодов. Ведь и Божественный апостол сказал, что «всякое наказание в настоящее время кажется не радостью, а печалью» – и есть первое прикосновение к гранату, – «но после… доставляет мирный плод» (Євр. 12:11) – это вкусная сладкая мякоть, которая находится внутри.

194. Писание указывает на то, что хитон должен быть обрамлен по краю подвесками в виде шаров. Они предназначены не для практической пользы, а исключительно для украшения. Отсюда мы узнаем, что добродетель не ограничивается только тем, что нам заповедано, но и мы сами должны попытаться найти то, что могло бы стать дополнительным украшением к нашей одежде, подобно Павлу, украсившему заповеди собственным прекрасным обрамлением. Ведь хотя закон и повелевает служащим жертвеннику брать долю от жертвенника и «проповедующим Евангелие жить от благовествования» (1Кор. 9:13-14), но Павел проповедовал Евангелие «безмездно» (1Кор. 9:18), терпя «голод и жажду, и наготу» (1Кор. 4:11). Это и есть та самая прекрасная бахрома, которой он украсил хитон заповедей.

195. Поверх этого длинного хитона надевают еще и ефод. Он представляет собой два куска материи, один из которых ниспадает с плеч на грудь, а другой – на спину. На плечах они скрепляются застежками в виде двух камней. На каждом камне выгравированы имена шести патриархов. Ткань ефода – разноцветная: фиолетовая нить переплетена с багряной, червленая – с белой, а по всему этому разноцветью проходит золотая нить, так что вся эта пестрая ткань сияет единой красотой.

196. Созерцая ефод, мы понимаем, что эта верхняя часть облачения, которая по праву является украшением сердца, соткана из многих различных добродетелей. Фиолетовый цвет сплетен с багрянцем, ибо царственность соединена с чистотой жизни. А червленая нить смешана с белой, так как светлая, чистая жизнь обычно сочетается с румянцем стыдливости. А золото, сверкающее на фоне всех этих цветов, подразумевает сокровища, уготованные для живущих такой жизнью. Имена патриархов, выгравированные на застежках, также являются очень важным украшением облачения, ведь человеческая жизнь еще более украшается примерами тех, кто преуспел в добродетели.

197. Более того, поверх прекрасного ефода имелось еще одно украшение. Оно состояло из золотых щитков, свисающих с наплечников, и прикрепленного к этим щиткам золотого четырехугольника, в который были вставлены камни, расположенные в четыре ряда: по три камня в каждом. Среди них невозможно было найти ни одной пары одинаковых, каждый красовался своим собственным сиянием.

198. Таков внешний вид этого украшения, внутренний же смысл его заключается в следующем: золотые щитки, спускающиеся с плеч, подразумевают имеющееся у нас в обеих руках оружие для борьбы с противником. Ведь, как я уже раньше сказал, совершенствование в добродетели состоит из двух частей: веры и жизни с чистой совестью, и, благодаря защите этих щитков, мы остаемся в безопасности, неуязвимые для вражеских стрел, «с оружием правды в правой и левой руке» (2Кор. 6:7).

199. Украшение же в виде четырехугольника, подвешенное к щиткам и в которое были вставлены камни с выгравированными на них именами патриархов колен Израилевых, является тем самым покровом, который защищает сердце. Писание учит нас, что тот, кто отразит двумя щитками стрелы лукавого, украсит свою душу всеми добродетелями патриархов, и каждый камень на одеянии добродетели воссияет собственным светом. А четырехугольная форма украшения пусть будет для тебя указанием на то, что необходимо твердо пребывать в добре, ибо трудно изменить форму фигуры с прямыми сторонами, опирающимися на прямые углы.

200. Ремешки, с помощью которых эти украшения прикреплялись к рукам, мне кажется, учат тому, что для возвышенной жизни должно соединять практическую философию с созерцанием, поскольку сердце символизирует созерцание, а руки – дела.

201. Диадема, украшающая голову, обозначает венец, уготованный тем, кто прожил достойную жизнь. Он украшен именем, запечатленным таинственными письменами на золотом щитке (Вих. 28:36). Но сандалии тому, кто облачается в такой наряд, носить не должно, чтобы ничем не утяжелять поступь и не замедлять ходьбы ношением мертвых кож, что подтверждает наше истолкование восхождения на гору. Ибо как могла стать украшением ноги сандалия, которая при первом посвящении в таинство была отвергнута как препятствие, мешающее взойти на гору?

Золотой телец и разбитые скрижали

202. Моисей, проходя через все степени восхождения, которые были нами последовательно рассмотрены, нес в руках сотворенные Богом скрижали, содержащие в себе Божественный Закон. Но эти скрижали из-за жестокого сопротивления грешников были разбиты (Вих. 32:19). Грех этих людей заключался в том, что они сделали идола – статую, изображавшую быка, – и стали ей поклоняться. Этот бык был стерт Моисеем в порошок и растворен в воде, чтобы стать питьем для согрешивших. Таким образом, было полностью уничтожено само вещество, послужившее людям для нечестивой цели.

203. Эта история еще тогда пророчески возвестила о том, что сбылось наяву в наше время. Ибо всяческое заблуждение относительно идолов окончательно исчезло из жизни. Оно поглощено устами тех, кто добрым исповеданием (1Тим. 6:13) уничтожил в себе само вещество нечестия. И установленные в древности мистерии идолопоклонства стали всего лишь бессмысленной проточной водой, которую поглотили уста тех, кто сам был некогда одержим идолами. И теперь, когда ты видишь, что те, кто прежде покорились этому безумию и верили в него, ныне его истребили и уничтожили, разве не очевидно для тебя, что эта история гласит: всякий идол когда-нибудь будет поглощен устами тех, кто от обмана обратится к благочестию.

204. Затем Моисей вооружил левитов против своих соплеменников (Вих. 32:27). Пройдя по всему лагерю от одного края до другого, они убивали всех встречных, доверив лезвию меча вершить суд над восставшими. Убийству подвергался каждый встречный без разбора. Между врагом и другом, чужеземцем и родственником, своим и чужим не делалось никакого различия, словно одна рука в едином порыве действовала не разбирая, с одинаковой силой против всех.

205. Мы можем извлечь из этой истории следующий полезный урок. Поскольку все кругом обратились ко злу и весь лагерь стал как одно целое в совершении злодеяния, то и удар обрушился на всех без разбора. Точно так же, наказывая человека, уличенного во зле, его бьют плетью куда придется, зная, что боль от удара распространяется по всему телу и каждая часть объединенного злодеянием тела в равной степени подвергается наказанию. Таким образом, удар, обрушиваясь на часть, вразумляет целое.

206. Итак, если когда-нибудь Божие негодование, несмотря на равную степень участия в злодеянии многих людей, будет направлено не против всех, а только против некоторых, то должно понимать, что Бог в исправлении порока проявляет человеколюбие. Хотя наказанию подвергаются не все, а лишь немногие, но остальные, вразумляясь их примером, отвращаются от зла.

207. Но это пока еще буквальный смысл истории, а духовное ее толкование может принести нам следующую пользу. Законодатель, обращаясь ко всем, призвал: «Кто Господень, иди ко мне!» (Вих. 32:26). Это и есть голос Закона, повелевающий каждому: кто хочет быть другом Богу, пусть будет другом мне (ведь друг Закона является во всех отношениях и другом Бога). Затем Моисей повелел всем собравшимся к нему на этот зов направить меч против брата, друга и ближнего.

208. Мы, рассматривая духовный смысл, понимаем, что всякий человек, который обращается к Богу и Закону, очищается, убивая свои дурные привычки, ставшие ему уже родными. Ведь Писание не всякого именует братом, другом и ближним в лучшем смысле этого слова. Может быть и так, что один и тот же человек будет для нас братом и чужим, другом и врагом, ближним и противником одновременно. Здесь я имею в виду наши сокровенные помыслы: их жизнь несет нам смерть, а их смерть – жизнь.

209. Такое толкование согласуется и с рассмотренным ранее рассказом о встрече Моисея с Аароном. Тогда во встретившемся Моисею союзнике и помощнике мы увидели ангела, который и сотворил знамения против египтян. Его по праву можно назвать старшим братом: старшим – поскольку ангельская бестелесная природа создана раньше нашей, а братом – по причине родства его разумной природы с нашей.

210. Но тогда возникает противоречие: как можно считать благоприятной встречу с Аароном, который затем стал исполнителем воли израильтян в сооружении идола? Здесь Писание частично раскрывает двусмысленность слова «братство» и показывает: не все, что звучит одинаково, имеет одинаковый смысл, если даже одно и то же слово используется в противоположных значениях. Так, одним братом является тот, кто освобождает от египетского тирана, и совсем другим – тот, кто делает израильтянам идола, хотя имя в обоих случаях остается одним и тем же.

211. Именно против таких братьев обнажает меч Моисей. Он, конечно же, и сам следует тому закону, который повелел исполнить другим, ведь убийство такого брата – это уничтожение греха. И всякий, кто уничтожил зло, находящееся в нем по воле противника42, убил в себе того, кто прежде жил во грехе.

212. Чтобы подтвердить наше понимание этого места, рассмотрим духовный смысл некоторых других эпизодов повествования. Известно, что Аарон приказал израильтянам снять серьги, которые и стали материалом для изготовления идола (Вих. 32:2). Что скажем на это? Моисей украсил слух израильтян серьгами, то есть законом, а лжеименный брат ослушался и снял положенное слуху украшение, сделав из него идола43.

213. Так было и когда грех впервые вошел в мир: совет нарушить заповедь стал словно бы снятием серьги. Первозданные люди за друга и ближнего приняли змея, посоветовавшего им нарушить Божественное повеление, убедив их, будто бы это хорошее и полезное дело (Бут. 3:1-5). Это и означает снять с уха серьгу заповеди. И кто убивает таких братьев, друзей и ближних, тот услышит те самые слова закона, с которыми Моисей – как сказано в повествовании – обратился к тем, кто их убил: «Сегодня посвятите руки ваши Господу, каждый в сыне своем и брате своем, да ниспошлет Он вам сегодня благословение» (Вих. 32:29).

Обретение новых скрижалей

214. Пожалуй, кстати пришлось в нашем повествовании упоминание о тех, кто предался греху. Таким образом, мы можем узнать, как Моисеем были вновь обретены созданные Богом скрижали с начертанным на них Божественным законом. Ведь когда Моисей столкнулся с противодействием подчиненного ему народа, прежние были им брошены на землю и разбиты. Но на этот раз Моисей получил уже не сами скрижали, а только то, что было начертано на них. А скрижали он сделал сам, из земного вещества, и предоставил их силе Того, Кто начертал на них Закон (Вих. 34:1). Тогда он вновь обрел благодать и принес на каменных таблицах Закон, ибо слова были запечатлены на камне Самим Богом.

215. Можем и мы, ступая по следам этих событий, прийти к некоторому пониманию Божественного Промысла относительно нас самих. Если прав Божественный апостол, называющий наши сердца скрижалями (2Кор. 3:3), то есть ведущим началом души (а уж тот, кто проницает Духом глубины Божии (1Кор. 2:10), несомненно, говорит истинно), то мы, благодаря духовному толкованию, можем научиться следующему: человеческая природа, созданная Божественными руками и украшенная неписаными письменами Закона, была сначала неуничтожима и бессмертна, поскольку воля Закона естественным образом заключалась для нас в отвращении от зла и почитании Бога.

216. Когда же звук греха – тот звук, который первая книга Писания называет голосом змея, а повествование о скрижалях – голосом «начинающих упиваться вином»44 (Вих. 32:18), – поразил наш слух, она, упав на землю, разбилась. Однако истинный Законодатель, прообразом Которого был Моисей, сделал Себе из земного вещества скрижали нашего естества. Ибо не в браке зародилась плоть, принявшая Бога, – Он Сам стал Ваятелем Своей плоти, запечатленной Перстом Божиим, ибо Дух Святой сошел на Деву, и сила Всевышнего Ее осенила (Лк. 1:35). Когда это совершилось, человеческая природа, благодаря письменам этого Перста, вновь стала неуничтожимой и обрела бессмертие. А Перстом во многих местах Писания называется Святой Дух (ср.: Лк. 11:20 и Мф. 12:28Вих. 8:19Повт. 9:10).

217. Облик Моисея во славе так изменился, что явление этой славы оказалось недоступным для человеческого глаза (Вих. 34:29-30). Но тот, кто в совершенстве научен Божественному таинству нашей веры, не может не понимать духовный смысл этого повествования. Когда Тот, Кто восстановил нашу поврежденную природу (а по всему сказанному ты поймешь Кто именно исцелил наши недуги), вновь вернул прежнюю красоту ее разбитой скрижали и украсил ее, как уже было сказано, Божиим Перстом, тем стал недосягаем для недостойных глаз и по Своей великой, все превосходящей славе оказался недоступным для взирающих на Него.

218. Ибо воистину, когда Он придет, как говорит Евангелие, во славе Своей и все ангелы с Ним (Мф. 25:31), то даже праведникам нелегко будет принять Его и увидеть. А нечестивые и те, кто следуют иудейской ереси, останутся, как говорит Исайя, непричастными к этому созерцанию: «Да возмется нечестивый, да не видит славы Господа»45 (Іс. 26:10).

Явление Бога Моисею, стоящему на скале

219. Следуя общей нити истолкования, мы пришли к пониманию этого места. Теперь вернемся к предмету нашего повествования. Моисей удостоился великого Богоявления и ясно видел Бога, что засвидетельствовал и Сам Божий глас: «Говорил лицем к лицу, как бы говорил кто с другом своим» (Вих. 33:11). Но как же после всего этого, словно и не происходило ничего из того, что мы считаем по свидетельству Писания произошедшим, Моисей просит Бога, чтобы Тот явился ему, как будто постоянно являвшийся ему Бог не был им замечен?

220. И тогда голос с неба соглашается исполнить желание просящего и не отказывает в новой благодати, но при этом лишает его надежды, объяснив, что человеческая жизнь не может вместить того, что он просит. Бог говорит, что у Него есть некое место, в этом месте есть скала, а в скале – расселина, в которой Он и приказывает встать Моисею. Бог закроет рукой вход в эту расселину и, проходя мимо нее, позовет Моисея, а когда Моисей услышит зов, то выйдет из расселины и увидит Позвавшего сзади (Вих. 33:22-23). Так он увидит то, что просил ему показать, и Божественное обетование не окажется ложным.

221. Если рассматривать все это буквально, то исследователи не только ничего не поймут, но и не смогут избавиться от неверного представления о Боге. Передняя и задняя часть есть только у вещей, обладающих формой, а всякая форма служит телу ограничением. Так что, если приписывать Богу определенную форму, то нельзя отказаться от мысли, что Он обладает телом. Всякое тело состоит из частей, а все, что состоит из частей, есть сочетание разнородных элементов. Все, что состоит из элементов, можно назвать разложимым на элементы, а разложимое не может быть нетленным, ведь тление и состоит в разрушении единства.

222. Так что если понимать «видение спины Бога» буквально, то последовательное рассуждение неизбежно приведет к следующей нелепости. Передняя и задняя части обязательно присущи форме, а форма – телу. Тело по своей природе разложимо на элементы, так как все, что составлено из элементов, можно разложить. Разложимое не может быть нетленным. Рабское следование букве путем последовательных рассуждений обязательно приведет к тому, чтобы приписать Богу тление, – но Бог нетленен и бестелесен.

223. Но какое же еще истолкование, помимо вышеописанного, можно применить к этому рассказу? Ведь если эта часть единой нити повествования заставляет нас искать другое объяснение, то и все в целом должно рассматриваться подобным образом, и что мы решим относительно одной части, то придется принять и для целого. Ведь целое – не что иное, как совокупность частей. Итак, и то место, которое было у Бога, и скалу, и углубление в ней, называемое расселиной, и вхождение туда Моисея, и руку Божию, закрывшую вход, и прохождение, и зов, а затем и созерцание Бога сзади, разумнее будет истолковать по закону духовного смысла.

224. Что же здесь изображено? Возьмем, к примеру, падение тел, которые скользят по наклонной плоскости: если только они не встречают никакого противодействия начальному движению, то движутся сами по себе с возрастающей скоростью, пока поверхность скольжения наклонена вниз, и их движению не мешает никакое препятствие. Точно так же и душа, освободившись от земных пристрастий, становится парящей и легкой и, устремляясь вверх, взлетает от низин к выси.

225. Если этому движению не будет никакого противодействия свыше, то, поскольку природа добра обладает притягательной силой для взирающих на нее, душа будет возноситься все выше, по небесному своему устремлению «простираясь вперед», как говорит апостол (Флп. 3:13), и постоянно направлять свой полет к новым высотам.

226. Горя желанием не потерять из-за уже достигнутого ту высь, которая еще осталась перед ней, душа делает свое вознесение непрерывным, находя в каждом достижении толчок к новому взлету. В одном только виде деятельности – труде ради добродетели – наша сила от работы увеличивается, начальный порыв не истощается от труда, а напротив, возрастает.

227. Поэтому мы скажем, что и великий Моисей, постоянно возвышаясь, никогда не останавливался и не полагал никакого предела своему восхождению. И, однажды ступив на лестницу, которую, как говорит Иаков, установил Бог (Бут. 28:12-13), он постоянно восходил на следующую ступень и не переставал подниматься, поскольку каждый раз видел, что над ступенькой, которой он уже достиг, возвышается еще одна.

228. Он отрекся от ложного родства с египетским царем. Он отомстил за еврея. Он отправился жить в пустыне, где бы ему не мешала суета человеческой жизни. Внутри самого себя он пас стадо домашних животных. Он увидел сияние света. Отвязав сандалии, он, в своем восхождении к свету, избавился от бремени. Он вывел своих сородичей и соплеменников на свободу. Он видел, как утонул враг, погрузившись в волны.

229. Он разбивал лагерь под облаком. Он утолял жажду скалой. Он взращивал небесный хлеб. Простиранием рук он победил иноплеменников. Он услышал трубный глас. Он вошел во мрак. Он проник в тайное святилище нерукотворной скинии. Он научился неизреченным тайнам Божественного священства. Он уничтожил идол. Он умолил Бога. Он восстановил закон, нарушенный по вине иудеев.

230. Он просветился славой. И вот, поднявшись по всем этим ступеням, он все же сгорает от желания и неудовлетворения и неотступно жаждет того, что уже наполнило по мере возможности его душу, и просит об этом, словно никогда не был причастен ничему подобному. Он молит Бога явиться ему не в меру его собственного восприятия, а Таким, Каков Бог есть на самом деле.

231. Я думаю, что таковы переживания души, охваченной любовью к тому, что прекрасно по своей природе. Надежда постоянно увлекает ее от той красоты, которую она уже увидела, к той, которую увидеть еще предстоит, и постоянно разжигает в ней огонь желания. И тот, кто действительно любит прекрасное, воспринимает все явившееся ему как образ желаемого и жаждет наполниться видом Самого Первообраза.

232. В этом и состояла дерзновенная и превосходящая пределы желания просьба: дать насладиться красотой не в зеркалах и отражениях, а лицом к лицу (1Кор. 13:12). Божественный глас соглашается исполнить просьбу и в то же время в ней отказывает, показывая нам в немногих словах неизмеримую бездну смысла. Божественная щедрость обещает исполнить желание, но отнюдь не обещает, что вожделение сменится насыщением.

233. Бог не показал бы Себя Своему служителю, если бы такое созерцание могло утолить вожделение человека, который Его увидел. Ведь истинное созерцание Бога и состоит в том, что человек, взирающий на Бога, никогда не перестает этого желать. Бог сказал: «Лица Моего не можно тебе увидеть, потому что человек не может увидеть Меня и остаться в живых» (Вих. 33:20).

234. Это сказано не в том смысле, что видение Бога становится причиной смерти. Как же может Лик Жизни стать причиной смерти для тех, кто приблизится к Нему? Напротив, Божество по Самой Своей природе является Подателем жизни. Определение Божественной природы превосходит всякое определение, и тот, кто думает, будто Божество относится к познаваемым вещам, отвращается от истинно Сущего ради того, что лишь в воображении обладает кажущимся существованием, и такой человек не имеет в себе жизни.

235. Ибо истинно Сущее и есть подлинная жизнь. Оно недоступно для понимания. Итак, если животворящая природа превосходит всякое понимание, то все, что познается, не является жизнью. А все, что не является жизнью, не обладает способностью давать жизнь. Таким образом, исполняется чаяние Моисея, но его вожделение остается при этом неудовлетворенным.

Беспредельность Божества

236. Этот рассказ учит нас, что Божество по Своей природе безгранично и не заключено в какие-либо пределы. Ведь если решить, что Божество обладает пределами, то неизбежно приходится думать и о том, что лежит за этими пределами. Все, что заключено в пределы, обязательно заканчивается в каком-то месте. Например, для птиц средой обитания служит воздух, а для водных существ – вода. Рыба со всех сторон окружена водой, а птица – воздухом. Водная среда для морских существ или воздушная для пернатых – это яркое проявление понятия предела: вода окружает рыбу, а воздух – птицу. Граница воды для плавающих существ, а воздуха для пернатых служит тем пределом, где среда, в которой они могут существовать, сменяется другой. Точно так же, если приписывать Божеству какие-либо пределы, необходимо будет признать, что Его вмещает инородная по своей природе среда. Здравый смысл подсказывает, что вмещающее больше вмещаемого.

237. Но мы признали, что Божество по Своей природе является благом. То, что инородно благу, конечно же, не является благом. То, что находится вне блага, естественно понять как зло. И, как уже было показано, вмещающее больше вмещаемого. Тогда, если предположить, что Божество обладает пределами, необходимо будет признать, что Оно окружено злом.

238. А поскольку вмещаемое обязательно должно быть меньше вмещающего, то из этого следует вывод, что превосходящее по численности обладает превосходством. Итак, если подумать, что Божество обладает пределами, тем самым приходишь к мысли, что благо находится в подчинении зла. Но это же бессмыслица! Невозможно представить себе, что могло бы вместить беспредельное. И поскольку его природу нельзя вместить, то ее невозможно понять. И всякое стремление ко благу, увлеченное восхождением ввысь, по мере приближения к нему, только увеличивается.

239. И истинное созерцание Бога и состоит в том, чтобы никогда не насыщаться в своем вожделении, но постоянно взирая на Него, при том, что уже удалось увидеть, все же гореть желанием узреть еще больше. И поэтому нет такой границы, которая могла бы прервать восхождение человека к Богу, потому что не найдется предела у блага, и никакое насыщение не прекратит вожделения к нему.

240. Но как же понимать то место, о котором говорил Бог? Ту скалу и углубление в ней? И руку Божию, которая затворила вход в расселину в скале? И прохождение Бога? И спину, которую Бог обещал показать Моисею, когда тот попросил дать ему взглянуть на Лицо?

241. Каждое из этих понятий должно быть действительно великим и достойным щедрости Дарующего, поскольку это Богоявление было обещано как нечто более великолепное и высокое, нежели все те, которые прежде видел великий служитель Божий. Как, исходя из всего вышеизложенного, можно понять высоту, на которую стремился взойти Моисей, уже достигнувший столь великих вершин; высоту, взойти на которую помогает Тот, Кто «Содействует любящим Бога» (Рим. 8:28), направляя Моисея и говоря: «Вот место у Меня» (Вих. 33:21).

242. Наше понимание вполне согласуется с уже изложенным истолкованием. Говоря об этом месте, Бог не дает ему количественных определений (ибо нет размера у того, что не обладает количеством), но, используя понятие измеримой поверхности, ведет своего слушателя к беспредельному и безграничному. Смысл этих слов, по-видимому, примерно таков: поскольку твое вожделение простирается вперед (Флп. 3:13) и для твоего движения нет насыщения, и ты знаешь, что нет предела у добра, а желание всегда обращено к большему, то есть у Меня такое великое место, по которому можно бежать и никогда не достичь конца своего движения.

243. Это движение также называется покоем: «Я поставлю тебя в расселине на скале», – говорит Бог (Вих. 33:22). Это и есть самое странное: как одно и то же состояние является и покоем, и движением? Кто восходит, тот никоим образом не стоит, а кто остановился, тот уже не продвигается вверх. А здесь стояние проистекает из восхождения. Дело в том, что чем тверже и неотступнее становится человек в отношении добра, тем вернее он движется по пути добродетели. Кто нетверд и шаток в своих помышлениях, кто стоит во благе непрочно, кто, по слову апостола, колеблется и увлекается (Еф. 4:14), кто сомневается в понимании Сущего и полон нерешительности, тот едва ли когда-нибудь продвинется вверх по пути добродетели.

244. Это подобно восхождению на песчаный холм: даже если ноги прошли много шагов, бесполезны все старания, потому что песок постоянно осыпается к основанию холма. Движение происходит, но от этого движения не продвигаешься вперед. Если же, по слову псалмопевца, вытащив ноги, выбраться из болота и встать на камень (Пс. 39:3) (этот камень – Христос, полнота добродетели), то чем более тверд и непоколебим в добре, по совету Павла (1Кор. 15:58), будет человек, тем скорее произойдет его продвижение. Такая устойчивость становится для него как бы крылом, и сердце в своем восхождении парит, опираясь на твердую приверженность добру. Итак, показав Моисею это место, Бог пробудил его к движению. А обещание поставить его на скалу показало, как пробежать по этой Божественной беговой дорожке.

245. А углубление в скале, которое здесь называется расселиной, прекрасно истолковал сам Божественный апостол, когда сказал, что после разрушения земной хижины нам через нашу надежду приготовлено нерукотворное жилище на небесах (2Кор. 5:1).

246. И действительно, тот, кто, по слову апостола, завершил свой бег46 (2Тим. 4:7) по этой широкой и вместительной беговой дорожке, которую Божественный глас назвал «местом», и настоящую «веру сохранил» (2Тим. 4:7), тот, как сказано символически, утвердил свои стопы на камне и украсился венцом праведности от руки Того, Кто установил такое состязание. Эта награда называется в Писании по-разному.

247. И то, что здесь называется углублением в скале, в других местах зовется райским наслаждением (Бут. 2), вечным домом (2Кор. 5:1), обителью Отца (Ін. 14:2), лоном прародителя (Лк. 16:22), землей живых (Пс. 26:13), водами тихими (Пс. 22:2), вышним Иерусалимом (Гал. 4:26), Царствием Небесным (Мф. 13:44 и др.), почестью звания (Флп. 3:14), благодатным венком, венком наслаждения или прекрасным венком (ср. Притч. 1:9,4:9), крепкой башней (Пс. 60:4), радостью пира, сидением рядом с Господом, престолом суда (Лк. 22:30), местом имени (Повт. 12:5) и потаенной скинией (Пс. 26:5).

248. И поэтому можно сказать, что вхождение Моисея внутрь скалы означало то же, что и все эти выражения. Поскольку камнем у Павла называется Христос (1Кор. 10:4), и во Христе мы видим надежду на все благое, так как узнали, что в Нем сокрыты сокровища всех благ (Кол. 2:3), то всякий, кто оказался во благе, несомненно, находится во Христе, вмещающем все благое.

Призыв следовать за Богом

249. Кто достиг этого места и был, как сообщает повествование, осенен Божией рукой (а рука – это, по-видимому, сила Божия, творящая все сущее. Единородный Бог, через Которого все начало быть (Ін. 1:3), Который для бегущих и есть то самое «место», по Которому проходит их бег, как Он Сам об этом сказал (Ін. 14:6), и для стоящих твердо становится скалой, а для отдыхающих – домом), тот услышит призыв и сзади увидит Зовущего, то есть пойдет вслед за Богом, как велит закон (Повт. 13:4).

250. Этот призыв услышал и понял великий Давид, который сказал живущему под кровом Всевышнего, что Он крыльями47 Своими осенит тебя (Пс. 90:1,4), иначе говоря, «Ты станешь позади Него», потому что крылья бывают сзади. А о себе самом Давид сказал: “К Тебе48 прилепилась душа моя» (Пс. 62:9), «Tы держишь меня за правую руку» (Пс. 72:23). Видишь, насколько псалмы соответствуют этому повествованию. Как там сказано, что Бог держит за правую руку того, кто к Нему прилепился, так и здесь Бог говорит, что протянет руку стоящему на скале и позовет его за Собой.

251. И когда Господь, отвечавший в то время Моисею, стал Исполнителем Собственного Закона49, то Он объяснил его ученикам, раскрыв смысл образных выражений. Он сказал: «Если кто хочет идти за Мною» (Лк. 9:23), а не «впереди Меня». И тому, кто спрашивал о вечной жизни, Он предложил то же самое: «Приходи, следуй за Мною» (Лк. 18:22). А кто следует за кем-либо, видит его спину.

252. Итак, Моисей, стремившийся увидеть Бога, был научен, как можно Его увидеть: следовать за Ним, куда бы Он ни повел тебя, – и означает смотреть на Бога. Когда Бог проходит мимо Моисея, это и обозначает такое водительство. Ведь невозможно безопасно провести по пути того, кто не знает пути, если только не позвать его следом за собой. Двигаясь впереди, ведущий тем самым показывает дорогу ведомому. И ведомый не уклонится с правильного пути, если будет постоянно смотреть на спину ведущего.

253. Если же он уклонится в сторону или встанет перед лицом ведущего, то начнет прокладывать себе новую дорогу, не ту, которую показывает ему провожатый. Поэтому Он и говорит ведомому: «Лица Моего не можно тебе увидеть» (Вих. 33:20), то есть не становись перед лицом ведущего. Иначе он начал бы двигаться в противоположном направлении, поскольку благо не противостоит другому благу, а следует за ним.

254. Ведь то, что направлено в сторону, противоположную благу, как бы смотрит ему прямо в лицо. Поэтому в лицо добродетели смотрит порок. Другая добродетель не будет направлена в противоположную сторону. Потому и Моисей не смотрел Богу в лицо, а видел Его только со спины. Ибо тот, кто посмотрит Ему в лицо, не будет жить, как засвидетельствовал Божий глас: «Человек не может увидеть Меня и остаться в живых» (Вих. 33:20).

255. Ты видишь, какое великое дело – научиться следовать за Богом. После всех возвышенных восхождений, страшных и славных Богоявлений, человек, научившийся быть позади Бога, только к концу своей жизни смог удостоиться этой благодати. Но тому, кто следует за Богом, уже не страшны никакие препятствия, выставляемые пороком.

Зависть собратьев

256. После этого у соплеменников родилась зависть к Моисею (Чис. 12:1-2). Зависть – начало злых страстей, отец смерти, первая дверь ко греху, корень порока, родитель скорби, матерь несчастий, предлог непокорства, начало позора. Зависть, обернувшись перед Евой змеем, изгнала нас из рая. Зависть заградила от нас древо жизни и, лишив священных одеяний50, дала нам, стыдящимся, листья смоковницы (Бут. 3:1-7).

257. Зависть, вопреки природе, вооружила Каина и устроила убийство, которое требовало семикратного отмщения (Бут. 4:8-15,24). Зависть превратила Иосифа в раба (Бут. 37:1-28). Зависть – смертоносное жало, скрытое оружие, недуг человеческой природы, желчный яд, добровольное гниение, стрела горечи, гвоздь в душе, огонь в сердце, пламя, сжигающее внутренности.

258. Для зависти несчастье состоит не в собственной беде, а в чужом благополучии, и успех – не в благе для себя, но в беде для ближнего. Зависть страдает от людского процветания и попирает людские несчастья. Говорят, что коршуны, пожирающие мертвечину, гибнут от помазания миром51, потому что их природа привыкла к зловонию и тлению. Так и одержимый недугом зависти от благоденствия своего ближнего чахнет, словно его коснулись миром, но если видит, что произошло несчастье, тотчас налетает и вцепляется своим кривым клювом, чтобы вытащить наружу потаенное неблагополучие.

259. Зависть боролась со многими людьми и до Моисея. Но когда напала на этого великого человека, то разбилась, словно глиняный горшок, брошенный в скалу. Таким образом, особенно ярко проявилась польза того шествования за Богом, которое совершал Моисей, двигающийся в Божественном месте, стоящий на скале, скрытый в углублении, осененный Божией рукой, следующий за своим Провожатым и глядящий Ему не в лицо, а в спину.

260. Он обрел внутреннее блаженство – это видно по тому, как он следовал за Богом и оказывался выше, чем мог достигнуть лучник. Зависть выпускала в него стрелу, но ее полет не достигал высоты, на которой стоял Моисей. Натянутый лук зла был не в силах выпустить такую стрелу страсти, которая покрыла бы расстояние от уже охваченных этим недугом людей до Моисея. Но Аарон и Мариам были уязвлены страстью злословия и стали словно луком зависти, выпуская в Моисея слова вместо стрел (Чис. 12:1-2).

261. Моисей был настолько далек от сопричастности этой немощи, что даже исцелял страдания заболевших, и не только ничего не предпринимал для защиты от оскорблений, но даже умолял Бога об оскорбляющих его (Чис. 12:13). Своими поступками, как я полагаю, он показал, что того, кто надежно укрыт щитом добродетели, не поразить ударами стрел.

262. Прочность его доспехов затупляет острие и отводит его в сторону. А доспехом, предохраняющим от этих стрел, оказывается Сам Бог, в Которого и облачается воин добродетели, как сказано: «Облекитесь в Господа Иисуса Христа» (Рим. 13:14). Это непробиваемая броня, которая пришлась Моисею впору, и под защитой которой он показал тщетность усилий злого лучника.

263. Он не поддался порыву защититься от оскорблявших его, и даже когда они были осуждены неподкупным судом, он не думал о естественной справедливости и умолил Бога о прощении своих собратьев. Он не сделал бы этого, если бы не шел вслед за Богом, Чья спина указывала ему верный путь добродетели.

Разведчики

264. Так и во всем остальном. Когда прирожденный враг человечества убедился, что нет у него возможности навредить Моисею, то обратил свою вражду на более легкую добычу. Он выпустил в народ, словно стрелу, страсть чревоугодия и пробудил в них египетские вкусы. Небесной пище они предпочли мясное обжорство, как у египтян (Чис. 11:4-6).

265. Но возвышенная душа Моисея оказалась выше этой страсти, поскольку была полностью поглощена наследием, которое Бог обещал людям, оставившим мысленный Египет и отправившимся в землю, где течет молоко, смешанное с медом (Чис. 14:8). Поэтому он назначил разведчиков, чтобы они поведали о благах этой земли (Чис. 13:2-4).

266. Как я понимаю, те из них, кто предложил благие надежды, – это помыслы, порожденные верой, которые подкрепляют наше упование на предстоящие блага. А те, кто отрицал добрые надежды, по-видимому, были вражьими помыслами, которые притупляют веру в обещанное. Но Моисей не признал ни одного слова противника, а благоприятный рассказ об этой земле счел истинным.

267. Поход правдивых разведчиков возглавил Иисус, и собственной настойчивостью он заставил поверить в свой рассказ. Взирая на него, Моисей укрепил свои надежды на будущее, а примером пищи, которую они найдут в той земле, служила виноградная гроздь, принесенная к нему на шестах (Чис. 13:24). Когда ты слышишь, что повествует об этой земле Иисус и что виноградная гроздь вознесена на древе, то понимаешь, на Кого взирал Моисей, чтобы увериться в своих надеждах.

268. Виноградная гроздь, повешенная на древе, – что же это, как не Гроздь, повешенная на древе в последние дни (ср.: Ін. 15:1), Кровь Которой стала для верующих спасительным напитком? Это символически предвозвестил и Моисей, говоря: «Они пили кровь грозди, вино»52 (Повт. 32:14), что обозначает спасительную Страсть.

Медный змей

269. И вновь дорога пролегала по пустыне, и народ, мучимый жаждой, потерял надежду на обещанное благо. Но Моисей снова извел воду из скалы и напоил пустыню (Чис. 20:11). Это повествование, истолкованное духовно, учит нас, что такое таинство покаяния. Те, кто однажды вкусил от Скалы, но обратился вновь к чревоугодию, угождению плоти и египетским наслаждениям, осуждаются и лишаются причастности благу.

270. Но для них всегда остается возможность передумать и найти Скалу, которую они оставили: вновь пробить отверстие для потока и напиться влаги, которую она источает для тех, кто поверил в истинность рассказа Иисуса, а не вражьих россказней, взирал на подвешенную и кровоточащую ради нас виноградную Кисть и вновь извлек из скалы влагу с помощью дерева.

271. Но народ еще не был приучен следовать по стопам величия Моисея. Израильтяне по-прежнему стремились и склонялись к рабским вожделениям и египетским наслаждениям. Таким образом, повествование показывает нам, что всякий человек по своей природе поддается этой страсти, и не счесть путей, ведущих к этой болезни.

272. А Моисей, как врач, который своим искусством не дает недугу одолеть человека, не позволил болезни привести к смерти. Вожделения неразумных людей породили змеев, укусы которых вводили в тело через рану смертельный яд. Но великий законодатель с помощью образа змея лишил силы настоящих змей (Чис. 21:9).

273. Настало время объяснить и этот символ. Есть противоядие от дурных страстей – это очищение наших душ, совершающееся в таинстве благочестия. И для поверивших в это таинство самое главное – взглянуть на Страсть Того, Кто принял на Себя наши страсти. Его Страсть – это Крест, и кто взирает на него, как гласит повествование, не потерпит никакого вреда от ядовитых вожделений (Чис. 21:9).

274. А взирать на Крест – значит сделать свою жизнь как бы умершей для мира и распятой (Гал. 6:14), неподвижной для греха. То есть, по слову пророка, пригвоздить свою плоть к страху Божию (Пс. 118:120), причем гвоздем, удерживающим плоть, служит воздержание.

275. Итак, поскольку вожделения неразумных людей вызывают из земли змеев (а всякое порождение дурного вожделения и есть змей), то закон указывает нам на Того, Кто висит на древе. Он есть подобие змея, и все же не змей, но, как говорит и великий Павел, «в подобии плоти греховной» (Рим. 8:3). Ибо поистине змей – это грех, и всякий, кто переходит на сторону греха, принимает змеиную природу.

276. И человек освобождается от греха Тем, Кто принял облик греха и уподобился нам, поменявшим свой облик на змеиный. Благодаря Ему укусы уже не приводят к смерти, но и сами змеи еще не уничтожаются. Под змеями я имею в виду вожделения. Грех уже не может причинить злую смерть тем, кто взирает на Крест, но вожделение плоти, противодействующее духу (Гал. 5:17), еще не гибнет совершенно.

277. И верные часто бывают подвержены укусам вожделения. Но тот, кто взирает на Вознесенного на Кресте, отдаляет от себя страсть, обезвредив яд, словно лекарством, страхом перед заповедью. Сам Господь ясно показал нам, что змей, вознесенный в пустыне, символизирует таинство Креста, когда сказал: «Как Моисей вознес змию в пустыне, так должно вознесену быть Сыну Человеческому» (Ін. 3:14).

Высокомерие завистников

278. Но грех по-прежнему идет своим путем, продвигаясь по какой-то дурной последовательности, словно по цепочке зла, от одного к другому. А Законодатель, как врач, продолжает исцелять по мере того, как зло приносит свою жатву. И когда укусы змеев лишились силы по отношению к тем, кто взирал на изображение змея (а по сказанному выше ты поймешь этот символ), то врагу, столь искусному на выдумки против нас, приходит на ум грех иного рода,

279. который и сегодня можно увидеть во многих людях. Некоторые из тех, кто мудрой жизнью смирил пристрастие к вожделениям, начинают домогаться священства, своей чисто человеческой завистью и самочинным рвением оскорбляя замысел Божий (Чис. 16:1-3). Людей к этой дурной последовательности грехов подталкивает тот, кого Писание изобличает как злоумышленника человеческого рода.

280. Когда из-за веры в Вознесенного на древе земля перестала порождать змеев, вредивших подвластным вожделениям людям, то они решили, что они сами по себе сильнее ядовитых укусов, и вместо пристрастия к вожделениям в них вошла болезнь высокомерия. И они, считая теперь унижением оставаться в том чине, в котором были поставлены, домогались для себя священнического достоинства, упорно стремясь сместить тех, кто от Бога был назначен на это служение. Их навсегда поглотила бездна, а оставшихся на земле испепелили молнии (Чис. 16:31-35). Полагаю, тем самым повествование учит нас, что крайний предел раздувшегося высокомерия – схождение в преисподнюю. Не без основания можно утверждать, что высокомерие уводит человека на «высоту» пропасти.

281. И не удивляйся, что большинство людей придерживается противоположной точки зрения. Большинству кажется, что слово «высокомерие» означает возношение над другими людьми. Но засвидетельствованная в повествовании истина подтверждает наше мнение. Если люди, превозносившие себя над другими, сошли вниз и разверстая земля поглотила их, то невозможно отвергнуть такое определение: высокомерие есть глубочайшее падение.

282. Моисей учит всех, кто видел это, быть умеренными и не превозноситься собственными достижениями, но всегда разумно относиться к своему настоящему положению. И если ты превозмог удовольствия, то это еще не значит, что ты не подвержен страсти другого рода. Ибо всякая страсть есть падение, если она страсть, и нет никакой разницы в падениях, совершившихся через различные страсти. Пал и тот, кто поскользнулся на глади удовольствия, и тот, кто споткнулся о подножку высокомерия. Для разумного человека нет приемлемого способа пасть: всякого падения следует в равной мере избегать, если это падение.

283. Если сегодня и увидишь человека, очистившегося в некоторой степени от болезненной склонности к наслаждениям, но стремящегося добиться для себя священства, поскольку он считает себя выше других, то знай, что видишь человека, в высокомерном превозношении падающего в преисподнюю.

Богоизбранность священства

284. Кроме того, закон учит нас, что священство есть установление Божественное, а не человеческое, и учит таким образом: Моисей, начертав на жезле, полученном от каждого колена, соответствующее имя, возложил все жезлы на жертвенник, чтобы       из всех лишь один, отмеченный Божественным чудом, стал свидетельством рукоположения свыше. Тогда все жезлы остались такими, как прежде, а жезл священника укоренился сам в себе и не от внешней влаги, но от вложенной в него Богом силы распустил ветви и произрастил плод (а именно, миндаль), который достиг зрелости (Чис. 17:1-8).

285. Таким образом, весь народ был научен соблюдать порядок. А под плодом, который произрастил жезл Аарона, следует разуметь жизнь, какой она должна быть в священстве. Внешне – воздержанной, строгой и трудной, а внутренне – тайно и неприметно содержать съедобную сердцевину, которая обнаруживается, когда снедь созревает, прорывает твердую оболочку и разбивает древообразную скорлупу, скрывающую съедобную сердцевину.

286. Но если ты заметил, что жизнь того, кто зовется священником, подобна душистому румяному яблоку, когда он, в отличие от толпы, разоделся в виссон и порфиру, объедается за обильными трапезами, пьет процеженное вино, умащается лучшими благовониями – одним словом, пользуется всем, что по вкусу людям, собирающим житейские наслаждения, ты можешь с полным правом ответить на это словами Евангелия: взирая на плод (Лк. 6:43), я не узнаю по нему дерева священства. Не таков плод священства, как этот! Тот плод – воздержание, а этот – наслаждение: тот орошался не земной влагой, а к этому снизу текут многочисленные потоки удовольствий и придают спелость той жизни, которую он пожинает.

Царский путь

287. И когда народ освободился от этой страсти, то прошел через место жительства иноплеменников, где закон вел его по «царской дороге», не позволяя уклониться ни на шаг (Чис. 20:17). Ведь для путешественника действительно крайне опасно отклоняться в сторону. Если между двух склонов по краю хребта тянется тонкая тропинка, то для того, кто идет по ней, опасно отклоняться вправо или влево от середины, потому что за шагом в ту или другую сторону его ждет пропасть. Так и закон хочет, чтобы идущий вслед за ним не оставлял путь, как говорит Господь, тесный и узкий (Мф. 7:14), ни налево, ни направо (Повт. 28:14).

288. Эти слова служат нам уроком, показывая, что добродетели находятся посередине. Ведь все зло случается или по недостатку, или по избытку добродетели. Так, по отношению к смелости недостатком добродетели будет трусость, а избытком – дерзость. И лишь то, что свободно от одного и другого и равно удалено от лежащих по краям недостатков, и есть добродетель.

289. Также и все остальное, что стремится к благу, придерживается середины, проходя между опасными соседями. Мудрость занимает место между хитростью и простотой. И не будет похвальна ни «мудрость» змеи, ни «простота» голубя (Мф. 10:16), если взять каждое в отдельности. Но лишь обладание в равной степени и тем и другим, становится добродетелью. Тот, кому недостает целомудрия, – распущен, а тот, у кого оно в избытке, сжигается в совести своей (1Тим. 4:2), как называет это Апостол. Ведь один безудержно предается наслаждениям, а другой гнушается браком как прелюбодеянием. И лишь обладание в равной степени и тем, и другим есть воздержанность.

290. «Весь мир лежит во зле» (1Ін. 5:19), как говорит Апостол, и то, что противоположно добродетели, что является злом, чуждо последователям закона. Поэтому тот, кто совершает в этом мире свой жизненный путь, безопасно окончит это необходимое путешествие добродетели, если сможет не сбиться с этого поистине великого пути, исхоженного и убеленного добродетелью, нигде не сворачивая ради порока на бездорожье – ни вправо, ни влево.

Колдовство Валаама

291. Поскольку, как уже было сказано, восхождению к добродетели сопутствует все усиливающийся по мере восхождения натиск противника, изыскивающего любой предлог для совращения ко злу, то, когда народ возрос в жизни по Божественным законам, противник выстроил новый замысел, как это делают знатоки военного искусства. Если они видят, что едва ли способны победить превосходящие силы врага во встречном бою, то наносят ему поражение из западней и засад. Так и стратег зла уже не стал выводить свое воинство на открытый бой с людьми, укрепившимися в законе и добродетели, но исполнял свой замысел тайно, из засады.

292. И тогда в союзники против тех, с кем замыслил бороться, он призвал колдовство – а именно, как сообщает повествование, одного прорицателя и гадателя по птицам53, обладавшего, при бесовском содействии, определенной силой причинять вред своим врагам (Чис. 22:7). Но когда мадиамский властитель нанял его, чтобы своими проклятиями тот причинил вред живущим в Боге людям, то проклятие он обратил в благословение. А мы, в соответствии с предшествующим истолкованием, поймем это так: колдовство не может действовать на живущих в добродетели, а те, кого ограждает Божественная помощь, превозмогут любые козни.

293. А что упомянутый человек занимался гаданием по птицам – это засвидетельствовано в повествовании, которое говорит, что он обладал даром предвидения и советовался с птицами54. И прежде – в реве ослицы он получил наставление о том, что ему предстояло с усердием исполнить (Чис. 22:23-30). Поскольку он привык советоваться с бессловесными животными, воспринимая в издаваемых ими звуках бесовскую энергию, то Писание изображает рев ослицы как членораздельную речь. Тем самым оно показывает нам, что люди, захваченные этим бесовским обманом, доходят до того, что принимают за осмысленную речь наставления, которые им удалось разобрать в издаваемых животными звуках. Прислушавшись к реву ослицы, Валаам из того самого источника, который прежде обманывал его, узнал, что сила, против которой он был нанят, непобедима.

294. Так и в евангельском повествовании полчище бесов – «легион» – приготовилось к противоборству с Господом (Мк. 5:7-9Лк. 8:30). И когда приблизился Тот, Кто властен над всеми, это полчище закричало, признав Его вышнюю силу, и не скрыло истины: в Нем была Божественная природа, и в должное время Ему предстояло наказать согрешивших. Бесовский голос сказал: «Знаем Тебя, кто Ты, Святый Божий» (Мк. 1:24Лк. 4:34), «пришел Tы прежде времени мучить нас» (Мф. 8:29). Так произошло и в случае с Валаамом, когда сопутствовавшая ему бесовская сила научила его, что невозможно ни победить этот народ, ни воспрепятствовать ему.

295. И мы, сопоставляя это повествование с прежним истолкованием, скажем так: если кто захочет проклясть живущих в добродетели, то не сможет произнести мрачных нестройных звуков и проклятие обратит в благословение. Смысл здесь, по-моему, в том, что брань и порицания не пристают к тем, кто живет добродетельно.

296. Действительно, как обвинить неимущего в стяжательстве? Как ругать за развращенность человека, живущего уединенно, вдали ото всех? Или кроткого – за гнев? Или смиренного – за надменность? Или вообще за что-то постыдное – людей, которые известны как раз противоположными качествами? Их цель – сделать свою жизнь непричастной скверне, чтобы, по слову Апостола, «противник был посрамлен, не имея ничего сказать о нас» (Тит. 2:8). Потому и сказал тот, кто был избран для проклятья: «Как прокляну я? Бог не проклинает его» (Чис. 23:8), то есть: как я могу порицать того, кто не подает повода для порицания, кто, взирая на Бога, сделал свою жизнь неуязвимой для зла?

Победители, побежденные развратом

297. Хотя злоумышленник и потерпел в этом деле неудачу, но не оставил своих замыслов против тех, кому хотел навредить. Он возвратился к прежней затее: совратить природу ко злу через наслаждение. Действительно, удовольствие, как приманка, завлекает жадные души на крючок погибели. И в разнузданном наслаждении природа совращается ко злу.

298. Так произошло и тогда: люди, победившие силой оружия, показавшие, что железу не справиться с их силой, обратившие своей мощью вражескую фалангу55 вспять, погибли от выпущенных женщинами стрел наслаждения и оказались сильнее мужчин, но слабее женщин. Едва показались перед ними женщины, вместо оружия блиставшие красотой, они тотчас забыли о силе своего мужества и развеяли боевой дух в удовольствиях (Чис. 25:1-2).

299. Они находились именно в том состоянии, в котором и должны оказаться люди, охваченные страстью к запретному смешению с иноплеменниками. Единение со злом означало разрыв союза с добром, и Божество вскоре начало против них войну. Ревностный Финеес не стал ждать, пока очищение от греха придет свыше: он сам стал и судьей, и палачом (Чис. 25:6-8).

300. Загоревшись гневом на впавших в похоть людей, он сделал работу священника: смыл грех кровью, причем не кровью невинного животного, никоим образом не причастного к скверне распутства, но кровью людей, сочетавшихся друг с другом во зле. Копье, пронзившее обоих одновременно, произвело Божий суд, смешав с наслаждением смерть согрешивших.

301. Полагаю, что здесь повествование дает людям душеполезный совет: мы узнаем, что из всех страстей, борющихся с человеческим разумом, ни одна не обладает такой силой против нас, что сравнилась бы с недугом наслаждения. Сообщество тех самых израильтян, которые оказались сильнее египетской конницы, победили амаликитян, устрашили прочие народы, а после этого победили и фалангу мадианитян, – это сообщество попало в рабство к названному недугу, едва только увидело иноплеменных женщин. Это указывает не на что иное, как на то, о чем я уже сказал: наслаждение для нас – мощный и трудный противник.

302. Подчинив при первом своем появлении людей, которых не смогло победить оружие, наслаждение воздвигло над ними трофей нечестия, при дневном свете запечатлев их позор. Благодаря ему люди проявили себя как животные: скотское и бессмысленное стремление к распутству заставило их забыть о их человеческой природе, так что они уже и не скрывали безобразия, но похвалялись нечестием своей страсти и красовались тем, что осквернили стыдливость, валяясь, словно свиньи, на глазах у всех (Чис. 25:6) в луже с нечистотами.

303. Чему же нас учит этот рассказ? Мы уже узнали, какой силой совращать ко злу обладает недуг наслаждения, так что мы должны удалить нашу жизнь как можно дальше от всякого с ним соседства, чтобы недуг никоим образом не проник в нас – как близость к огню может стать причиной злого пламени. Так и Соломон в книге Премудрости учит нас не ходить босыми ногами по углям и не класть огонь себе за пазуху (Притч. 6:27-28). В наших силах оставаться бесстрастными, пока мы удалены от источника огня. Если же мы прикоснемся к обжигающему жару, то огонь вожделения проникнет внутрь, а следом будут и ноги обожжены, и чрево погибнет.

304. В Евангелии Сам Господь велит нам держаться подальше от этого зла и вырывать, как корень страсти, возникшее от зрительного образа вожделение (Мф. 5:28). Тем самым Он учит нас, что тот, кто принимает страсть через зрительный образ, прокладывает дорогу самому недугу. Дурные страсти подобны чуме: однажды поразив жизненно важные органы, они не успокоятся, пока не приведут к смерти.

Предел жизни Моисея

305. Однако не стоит, как я полагаю, продолжать повествование, чтобы представить читателю всю жизнь Моисея в качестве примера добродетели. Тому, кто стремится к возвышенной жизни, все сказанное выше уже будет немалым подспорьем для восхождения к истинной мудрости. А для того, кто расслабился и не хочет попотеть ради добродетели, даже если и было бы написано гораздо больше, не было бы никакой пользы от многословия.

306. Но не будем забывать об определении, которое было дано в предисловии. Там я утверждал: совершенная жизнь такова, что для нее нет никаких ограничений в продвижении к совершенству. Непрестанное возрастание на пути к лучшей жизни – вот дорога к совершенству души. Поэтому стоит, рассказав о смерти Моисея, подтвердить прежде данное нами определение совершенства.

307. Ведь для того, кто совершает подобное восхождение на протяжении всей жизни, нет ничего невозможного в том, чтобы постоянно оказываться выше самого себя. Его жизнь, подобно орлу, оказывается кружащей в заоблачных высотах по воздуху мысленного восхождения.

308. Моисей появился на свет в то время, когда родиться евреем было, с точки зрения египтян, преступлением. И хотя закон тирана карал новорожденных, но Моисей победил убийственный закон, получив спасение сперва от своих родителей, а потом и от тех, кто издал этот закон. И те самые люди, которые старались умертв