Священна історія Старого та Нового Завіту ВСТУП У СВЯЩЕННУ ІСТОРІЮ СТАРОГО ТА НОВОГО ЗАВІТУ Бог завжди живе в любові. Як Бог Отець любить Бога Сина і Бога Духа Святого, так Бог Син любить Бога Отця і Бога Духа Святого, так і Бог Дух Святий любить Бога Отця і Бога Сина.
Бог є любов (Див.: 1Ін. 4:8
Життя в любові є велика радість, найвище щастя. І Бог забажав, щоб і інші істоти отримали цю радість.
Для цього Він створив світ.
Спочатку Бог створив ангелів, а потім наш земний світ.
Нам, людям, Господь дав розум і безсмертну душу і дав нам призначення: пізнавати Бога і ставати усе кращими, добрішими, тобто удосконалюватися в любові до Бога й одне до одного й отримувати від цього дедалі більшу радість у житті.
Та люди порушили волю Божу — вчинили гріх; своїм гріхом затьмарили розум, волю, а в тіло внесли хвороби й смерть; стали страждати й умирати. Люди самі, своїми силами вже не могли перемогти в собі гріх та його наслідки: виправити розум, волю, серце і знищити смерть.
Це міг зробити тільки один Всемогутній Бог.
Господь Всевідець знав усе це ще до створення світу.
Коли перші люди вчинили гріх, Він сказав їм, що прийде у світ Спаситель — Син Божий, Ісус Христос, Який переможе гріх, спасе людей від вічної смерті і поверне їх до любові, до вічного життя — до блаженства.
Увесь період від створення світу до пришестя Спасителя на землю називається Старим (Ветхим) Завітом , тобто давнім договором, угодою Бога з людьми, за якою Бог підготував людей до прийняття обіцяного Спасителя. Люди мусили пам’ятати обіцянку (обітницю) Божу, вірувати й чекати на пришестя Христа.
Виконання цієї обіцянки — пришестя на землю Спасителя, єдиносущного Сина Божого, Господа нашого Ісуса Христа, називається Новим Завітом , оскільки Ісус Христос, з’явившись на землю, подолав гріх і смерть, уклав з людьми новий союз чи угоду, за якою усі знову можуть досягти втраченого блаженства — вічного життя з Богом через засновану Ним на землі святу Церкву.
СТАРИЙ ЗАВІТ СТВОРЕННЯ НЕБА — НЕВИДИМОГО СВІТУ На початку, раніше усього видимого світу і людини, Бог з нічого створив небо , тобто духовний, невидимий світ , та ангелів . Ангели — це безтілесні і безсмертні духи , обдаровані розумом, волею і могутністю. Бог створив безліч їх. Вони відрізняються один від одного і за рівнем досконалості, і за родом свого служіння, і поділяються на декілька чинів. Вищі з них називаються серафимами, херувимами й архангелами.
Усі ангели були створені добрими, щоб вони любили Бога й один одного і від цього життя в любові мали постійну велику радість. Але Бог не бажав примушувати любити, тому Він дозволив ангелам зробити вільний вибір — чи бажають вони самі любити Його — жити в Богові чи ні.
Один, найвищий і наймогутніший ангел на ім’я Денниця, загордився своєю могутністю і силою, не захотів любити Бога та виконувати волю Божу, а волів сам стати, як Бог. Він почав зводити наклепи на Бога, в усьому чинити спротив і все заперечувати, і став темним, злим духом — дияволом, сатаною . Слово «диявол» означає «наклепник», а слово «сатана» — «противник» Бога і всього доброго. Цей злий дух спокусив і потяг за собою багатьох інших ангелів, які також зробилися злими духами і називаються бісами
Тоді виступив проти сатани один з найвищих ангелів Божих, архангел Михаїл, і сказав: «Хто рівний Богу? Ніхто, крім Бога!» І сталася на небі війна: Михаїл і ангели його воювали з сатаною, а сатана і біси воювали супроти них.
Та не змогла зла сила втриматися проти ангелів Божих, і впав сатана разом з бісами, як блискавка, униз — у пекло . «Пекло» — так називається місце далеко від Бога, де і перебувають тепер злі духи. Там вони мучаться у своїй злобі, бачачи свою безсилість перед Богом. Усі вони через своє некаяття так утвердились у злобі, злі, що вже не можуть бути добрими. Вони намагаються підступністю і хитрощами спокусити кожну людину, навіюючи їй облудні думки і злі бажання, аби погубити.
Так виникло зло в Божому творінні. Злом називається усе, що робиться проти Бога, усе, що порушує волю Божу.
А всі ангели, які залишилися вірними Богу, живуть з Богом у повсякчасній любові та радості, виконуючи завжди волю Божу. І тепер вони так утвердилися в добрі та любові Божій, що вже ніколи не можуть творити зла — не можуть грішити, тому і називаються святими ангелами . Слово «ангел» українською означає «вісник». Бог посилає їх сповіщати людям Свою волю, для цього ангели приймають на себе видимий, людський образ.
Кожному християнинові Бог дає при хрещенні ангела-охоронителя , який невидимо охороняє людину впродовж усього її земного життя, не залишає її душі і після смерті.
СТВОРЕННЯ ЗЕМЛІ — ВИДИМОГО СВІТУ Після створення неба — невидимого, ангельського світу, Бог створив з нічого, одним Своїм словом, землю , тобто речовину (матерію), з якої поступово створив увесь наш видимий (матеріальний) світ: видиме небо, землю і все, що на них.
Бог міг би створити увесь світ в одну мить, та оскільки Він із самого початку хотів, щоб цей світ жив і розвивався поступово, то і створив його не відразу, а протягом певних періодів часу, які в Біблії названі «днями».
Але ці «дні» творіння не були нашими звичайними днями, коли доба містить у собі 24 години. Адже наш день залежить від руху Землі навколо Сонця, а в перші три дні творіння не було ще і самого Сонця, отже, не могло бути і теперішніх днів. Перші п’ять книг Біблії (так зване п’ятикнижжя Мойсеєве) написані пророком Мойсеєм давньоєврейською мовою, а цією мовою і день, і період часу називались одним словом «іом». Але знати достеменно, які це були «дні», ми не можемо, тим більше, що нам відомо, що «У Господа один день, як тисяча років, і тисяча років, як один день» (2Пет. 3:8 Пс. 89:5
Святі отці Церкви вважають сьомий «день» світу таким, що триває і дотепер, а потім, після воскресіння мертвих, настане вічний восьмий день , тобто вічне майбутнє життя. Як і пише про те, приміром, св. Іоан Дамаскин (VIII ст.): «Вважається сім віків цього світу, від сотворення неба і землі до загального кінця і воскресіння людей. Бо хоч є одиничний кінець — смерть кожного, але є й загальний завершений кінець, коли настане загальне воскресіння людей. А восьмий вік — майбутній».
Св. Василій Великий ще у IV ст. писав у своїй книзі «Бесіди про Шестидення»: «Отож чи назвеш його днем, чи віком, висловлюватимеш одне і те саме поняття».
Отже, спочатку створена Богом земля (матерія) не містила в собі нічого визначеного, не мала ніякої форми (як туман чи вода) й була огорнена темрявою, і Дух Божий носився над нею, даючи їй життєдайну силу.
«На початку створив Бог небо та землю» (Бут. 1:1
«На початку» — по-єврейськи «берешит», означає «спочатку», або «на початку часу», бо до цього була вічність.
«Створив» — тут вжите єврейське слово «барa», яке означає «зробив із нічого»; на відміну від іншого єврейського слова «ассa», яке означає «споруджувати, створювати, утворювати, робити з наявного матеріалу». Слово «барa» (створив із нічого) вживається всього три рази при описі творення світу:
На початку — перший творчий акт. При створенні «душі живої» — перших тварин. При створенні людини. Про небо, у духовному розумінні цього слова, далі нічого не говориться, бо воно було закінчене, остаточно упорядковане. Як уже сказано, це був світ духовний, ангельський. Далі в Біблії буде розповідатися про твердь небесну, яка названа Богом «небом», так само, як і вище духовне небо.
«Земля ж була безвидна і порожня, і темрява над безоднею, і Дух Божий носився над водою» (Бут. 1:2
Під «землею» тут розуміють первісну ще невпорядковану речовину — матерію, з якої Господь Бог за шість днів упорядкував чи утворив потім видимий світ — Всесвіт. Ця неупорядкована речовина — матерія чи хаос — називається безоднею, як неозорий і нічим не обмежений простір, і водою, як водоподібна чи пароподібна речовина.
Темрява була над безоднею , тобто вся ця хаотична маса була занурена у морок через цілковиту відсутність світла.
І Дух Божий носився над водою: тут вже початок творчої дії Божої. Сам вираз «носився» (єврейське слово, ужите тут, має таке значення: обіймав собою усю речовину, немов птах розпростертими крилами обіймає і зігріває пташенят своїх) означає дію Духа Божого на первісну речовину — матерію; це слід розуміти як надання їй життєвої сили, необхідної для її утворення та розвитку. У творенні світу однаковою мірою брали участь усі три Лиця Пресвятої Тройці: Отець, Син і Святий Дух як Триєдиний Бог, Єдиносущний і Нероздільний. Слово «Бог» у цьому місці в оригіналі поставлено у множині — «Елогім», тобто Боги (однина Елоах чи Ел — Бог); а слово «сотворив» — «бара» поставлено в однині. Таким чином, первісний текст Біблії з перших своїх рядків вказує на єдиносутність Лиць Св. Тройці, кажучи: «На початку сотворив Боги (Три Лиця Св. Тройці) небо і землю».
Про це так само ясно сказано й у Псалмах: «Словом Господнім сотворені небеса, і Духом уст Його — вся сила їх» (Пс. 32:6 Бог Син , під «Господом» — Бог Отець і під «Духом уст Його» — Бог Дух Святий . Син Божий, Ісус Христос, в Євангелії прямо іменується «Словом»: «Споконвіку було Слово, і Слово було Бог… Все через нього сталося, і без Нього ніщо не сталося, що сталося» (Ін. 1:1-3
Це особливо важливо знати, тому що було б неможливе і сотворення самого світу, якби спочатку не було добровільного бажання Сина Божого принести хресну жертву для спасіння світу: «Ним (Сином Божим) і для Нього створено все… і Він є раніше усього, і все Ним стоїть. І Він є глава тіла Церкви; Він — початок, первісток із мертвих, щоб мати Йому у всьому першість, бо благоугодно було Отцю, щоб у Ньому була вся повнота і щоб через Нього примирити з Собою все, умиротворивши через Нього, Кров’ю хреста Його, і земне і небесне» (Кол. 1:16-20
І сказав Бог: «Нехай буде світло!» І сталося світло. І назвав Бог світло днем, а темряву ніччю. І був вечір, і був ранок. Це і був перший «день» світу .
БЕСІДА ПРО ПЕРШИЙ ДЕНЬ ТВОРЕННЯ Першою дією світобудови Божої було сотворення світла: «І сказав Бог: нехай буде світло. І стало світло. І побачив Бог світло, що воно добре, і відокремив Бог світло від темряви. І назвав Бог світло днем, а темряву ніччю. І був вечір, і був ранок: день один» (Бут. 1:3-5
Може видатися дивним, як могло стати світло і чергуватися день та ніч з першого «дня» творення, коли ще не було сонця та інших світил небесних. Це давало привід атеїстам XVIII ст. (Вольтер, енциклопедисти та ін.) глузувати зі Св. Біблії. Однак вони не підозрювали, що таке їхнє зневажливе ставлення завдасть шкоди їм самим.
Світло за своєю природою цілком незалежне від сонця (вогонь, електричний струм). Світло лише згодом, з волі Божої, зосередилось, і то не все, в небесних світилах.
Джерелом світла для нашого світу є передусім Сонце, але воно може виникати й по-іншому. Якщо первісне світло могло з’явитися раніше за сонце і могло бути, наприклад, таким, як світло нинішнього північного сяйва, результатом взаємодії двох протилежних електричних зарядів, то, вочевидь, мали бути і моменти, коли це світло починалося, досягало найвищого блиску і потім знову послаблювалось і майже згасало. Таким чином, за біблійним виразом, були дні і ночі, могли бути вечір і ранок, перш ніж виникло сонце, яке і стало мірилом для визначення пір доби.
Деякі дослідники вказують, що давньоєврейські слова «єрев» і «вокер» — вечір і ранок — означають також «безладдя» і «порядок». Св. Іоан Золотоустий каже: «Кінець дня і кінець ночі (Мойсей) ясно назвав одним днем, щоб установити якийсь лад і послідовність у видимому (світі) і щоб не було ніякої плутанини».
Слід завжди пам’ятати, що в науці немає межі пізнання: чим більше наука осягає, тим більше неосяжного розкривається перед нею. Тому наука ніколи не може сказати свого останнього слова. Що й підтверджувалось уже безліч разів у минулому і ще більше підтверджується тепер.
Усього лише кілька десятків років тому наука, здавалося б, сказала своє «останнє слово». Наукою було встановлено те, що було лише філософською гіпотезою давньогрецької думки. Було відкрито атом, так звану першооснову матерії, найдрібнішу мертву матеріальну точку , ніяк і ні під яким виглядом неподільну . Тому й було дано наукову назву цій частці, як основі матерії, «атом» , що означає грецькою мовою «неподільний»
Однак пізніші наукові відкриття дозволили вченим дослідити і цю, до цих пір «неподільну», здавалося б, частку матерії
Незважаючи на свою крихітність, атом виявився не найменшою часткою матерії , а являє собою цілу «планетну систему» в мініатюрі. Всередині кожного атома знаходиться немовби його «серце» чи «сонце» — атомне ядро . Атомне «сонце» — ядро оточене «планетами» — електронами . Планети — електрони — обертаються навколо свого «сонця» з величезною швидкістю — 1000 більйонів обертів на секунду. Кожне атомне ядро — «сонце» — заряджене позитивно . Атомні «планети» — електрони — заряджені негативно . Тому атомне ядро притягує до себе електрони й утримує їх на орбітах обертання за законами обертання планет навколо Сонця в космосі. До того ж у навколишньому світі є стільки різноманітних видів атомних «планетних» систем, скільки існує різних речовин — за таблицею елементів Менделєєва.
Більше того, сучасна електронна фізика встановила, що атомні ядра , незважаючи на їх важкоуявлювану крихітність, є також складними тілами . Атомні ядра складаються з протонів та нейтронів , сполучених між собою певним чином. Якась же невідома сила з’єднує їх і скріплює!
Так відкриття наукою будови атома перетворюється на відкриття досконалості у творенні світу премудрим Творцем і цілковито змінює поняття про матерію. Такої матерії, як розуміють її войовничі матеріалісти, не існує.
Наукою встановлено, що первинною основою матерії є енергія , а первинним видом енергії є світлова енергія . Отже, стає зрозуміло, чому на початку формування матерії Бог створив світло.
Таким чином, перші рядки Біблії для нас є найкращим свідченням Богонатхненності Св. Біблії . Бо звідки міг знати Мойсей, що творення світу мало починатися зі світла, коли це стало надбанням науки тільки в XX столітті? Так біблійний Мойсей, за Божественним Одкровенням, розкрив таємницю будови речовини — матерії , яку не могла знати жодна людина в ті далекі часи.
Отже, відкриття атомної енергії, «життя атома» є лише новим доказом Божественної істини.
«Дивні діла Твої, Господи, усе премудрістю сотворив єси!».
БЕСІДА ПРО ДРУГИЙ ДЕНЬ ТВОРЕННЯ На другий «день» світу Бог створив твердь — той неосяжний простір, який простягається над нами й оточує землю, тобто видиме нами небо.
Друге творче повеління утворює твердь (небесне склепіння. — Ред.). «І сказав Бог: нехай буде твердь посеред води, і нехай відокремить вона воду від води. І сталося так. І створив Бог твердь, і відокремив Бог воду, яка під твердю, від води, яка над твердю. І назвав Бог твердь небом. І побачив Бог, що це добре. І був вечір, і був ранок: день другий» (Бут. 1:6-8
Походження тверді можна уявити так. Невимірно величезна маса первісної водянистої речовини розпалася, за волею Божою, на безліч окремих куль, які почали обертатися на своїх осях і понеслися кожна по своїй окремій орбіті. Простір, що утворився між цими кулями , став твердю, бо в цім просторі рух новостворених світів стверджено Богом визначеними і незмінними законами тяжіння, так що вони не стикаються один з одним і зовсім не заважають один одному у своєму русі. Вода над твердю — це новостворені водянисті кулі, які потім зміцніли, і з четвертого дня творення засяяли та заіскрились угорі, на небі; а вода під твердю — це наша планета — Земля. Все це тоді називалося водою тому, що на другий день творення ще не набуло міцності у будові і формі.
Гідна уваги вказівка великого вчителя Церкви св. Іоана Дамаскина, який жив у VIII ст. В ірмосі 3-ї пісні 5-го гласу він каже: «На нічому поставив Ти землю повелінням Своїм і повісив її, щоб непорушно стояла на непорушному, Христе, камені заповідей Твоїх…» Так св. Іоан Дамаскин розкрив наукову істину за багато століть до того, коли вона стала надбанням науки.
БЕСІДА ПРО ТРЕТІЙ ДЕНЬ ТВОРЕННЯ На третій «день» світу Бог зібрав воду, яка під небом, в одне місце, й утворилася суша . І назвав Бог сушу землею , а зібрання вод морями . І повелів землі проростити зелень, траву і дерева . І вкрилася земля травою й усілякими рослинами та деревами.
Далі земля набуває такого упорядкування, що на ній виникає вже життя, хоча ще тільки нижче, а саме: життя рослинне. «І сказав Бог: нехай збереться вода, яка під небом, в одне місце, і нехай буде суша. І сталося так. І сказав Бог: нехай проростить земля зелень, траву, що насіння розсіває [за родом і за подобою її], і дерево плодюче, що приносить плід, за родом своїм, в якому насіння його на землі. І сталося так… І Бог побачив, що добре воно. І був вечір, і був ранок: день третій» (Бут. 1:9-13 по-перше , творчим словом Господнім безформна та невпорядкована речовина нашої планети була перетворена у третій день світу на два види: було створено воду і сушу, й остання одразу ж утворила на своїй поверхні різні водойми: річки, озера, моря тощо. По-друге , планета наша одяглась прозорим шаром атмосферного повітря, і з’явились гази з їх численними сполуками. По-третє , і на самій землі предметом творчих дій стала не тільки поверхня суші з горами, долинами тощо, але й у надрах її — різні шари ґрунту, метали, мінерали тощо. По-четверте , особливим повелінням Творця на землі з’явилась усіляка рослинність. Нарешті , слід вважати, що на третій день світу й інші темні та хаотичні маси небесних тіл набули остаточного впорядкування, відповідного до своєї мети, хоча Мойсей і каже лише про одну землю. Такі міркування ґрунтуються хоча б на тім, що другого і четвертого дня Господь діє в усій світобудові, отже ж, — бути того не може, щоб увесь третій день було присвячено тільки одній землі, яка є нікчемною піщинкою у Всесвіті. Творчу дію третього дня можна уявити собі ось так. Земля все ще була суцільною водною поверхнею. Тоді сказав Бог: «Нехай збереться вода, яка під небом, в одне місце, і нехай буде суша. І сталося так» . Речовина, згущуючись і охолоджуючись, в одних місцях піднімалася, в інших опускалася; узвишшя оголювалися від води, робилися сушею, а заглибини та западини заповнювалися водою й утворювали море. «І назвав Бог сушу землею, а зібрання вод назвав морями: і побачив Бог, що це добре» (Бут. 1:10 «І сказав Бог: нехай проростить земля зелень, траву, що насіння розсіває [за родом і за подобою її], і дерево плодюче, що приносить плід, за родом своїм, в якому насіння його на землі. І сталося так… І Бог побачив, що добре воно. І був вечір, і був ранок: день третій» (Бут. 1:11,13
Науці відомі залишки тієї рослинності, і вона вражає незвичайними розмірами. Те, що тепер є невеличкою билинкою, як, приміром, наша папороть, у первісні часи було велетенським деревом. Ниточки теперішнього моху тоді сягали значної товщини. Але як могла вирости ця потужна рослинність без сонячного проміння, що осяяло землю лише наступного, четвертого дня? Та наукові дослідження тут, як і в багатьох інших випадках, з усією незаперечністю непохитної істини підтверджують буттєпис. Проводилися досліди щодо впливу електричного світла на розвиток зелені. Один учений (Фамінцин) досяг істотних результатів у цій царині навіть з допомогою світла гасової лампи. Отже, поставлене питання, з огляду на наукові дослідження, втратило будь-який сенс. Серйознішим у даному випадку виглядає інше зауваження, а саме: в тому самому пласті Землі, в якому вперше з’являються сліди органічного життя і в якім, за Біблією, земля родила тільки зелень і взагалі рослинність, разом з рослинами зустрічаються вже й тваринні організми: корали, слимаки найпростіших форм тощо. Але й це можна пояснити: шари землі не відділяються один від одного якимось непроникним муром; навпаки, протягом безлічі століть, пережитих Землею, відбувалися найрізноманітніші коливання і зміни в їх заляганні, від чого вони змішувалися і часто переходили один в інший.
Хоча рослинність і розвивалася під впливом первісного світла, але її розвиток за таких умов не міг відбуватися з такою правильністю й доцільністю, яка спостерігається в ній тепер. Велика за розмірами, вона була бідною за формами й барвами. Буяла лише зелень: ані квіточки, ані бодай якогось плоду не зустрічається у пластах кам’яновугільного періоду. Вона, вочевидь, потребувала доцільно розподіленого світла теперішніх світил.
БЕСІДА ПРО ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ ТВОРЕННЯ На четвертий «день» світу , за велінням Божим, засяяли над нашою землею світила небесні: сонце, місяць і зірки . З тих пір і стали визначатися проміжки часу — наші теперішні дні, місяці і роки.
Після утворення землі йде впорядкування світил небесних. «І сказав Бог: нехай будуть світила на тверді небесній [для освітлення землі і] для відділення дня від ночі, і для знамень, і часів, і днів, і років; і нехай будуть вони світильниками на тверді небесній, щоб світити на землю. І стало так. І створив Бог два світила великі: світило більше, для керування днем, і світило менше, для керування ніччю, і зірки; і поставив їх Бог на тверді небесній […] І побачив Бог, що це добре. І був вечір, і був ранок: день четвертий» (Бут. 1:14-19
Творче повеління: нехай будуть світила рівнозначні попереднім повелінням Творця: нехай буде, нехай станеться… нехай збереться вода; і, як там мається на увазі не первісне творення, а творче утворення предметів, так і тут слід розуміти не нове витворення, а тільки повне утворення й упорядкування тіл небесних.
Як можна уявити походження світил небесних? За своєю внутрішньою й основною матерією світила небесні існували вже й до четвертого дня: це була саме та вода над твердю, з якої утворилося безліч кулястих тіл на другий день творення. На четвертий же день деякі з цих тіл були так збудовані, що первісне світло зосередилося в них найвищою мірою і почало діяти з величезною потужністю — самоосвітлювані тіла, чи світила, такі, як сонце та інші зірки. Інші ж кулясті тіла так і залишилися темними, але пристосованими Творцем відбивати світло, яке ллється на них від зірок, світил, що випромінюють світло, — це планети, які на нічному небі блимають, відбиваючи світло; наприклад, Місяць, Венера, Юпітер, Сатурн та інші.
БЕСІДА ПРО П’ЯТИЙ ДЕНЬ ТВОРЕННЯ На п’ятий «день» світу, за словом Божим, вода породила душу живу, тобто у воді з’явились слимаки, комахи, плазуни та риба, а над землею, по тверді небесній, полетіли птахи.
На п’ятий день створені тварини, що живуть у воді, і пернаті у повітрі. «І сказав Бог: нехай вода породить плазунів, душу живу; і птахів, що літають над землею під небесною твердю. [І сталося так]. І створив Бог риб великих […] І побачив Бог, що це добре. І благословив їх Бог, кажучи: плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте води в морях, і птахи нехай розмножуються на землі. І був вечір, і був ранок: день п’ятий» (Бут. 1:20-23
Творче веління Боже, звичайно, творить усіх тварин із стихій земних; але як раніше, так і тут, навіть тут більше, ніж у попередніх випадках, Йому, а не стихіям природним, притаманна утворювальна сила: адже з появою тварин у природу вводиться нове, вище начало життя — з’являються істоти, які вільно рухаються.
Даруючи новоствореним тваринам можливість розмножуватися, Бог дає їм здатність відтворювати нові особини, кожну за родом своїм.
Детальніше творчу дію п’ятого дня можна уявити собі так.
Небо прикрашалося світилами, на землі розвивалися велетенські рослини, але не було ще на землі живих істот, які могли б насолоджуватися дарами природи. Для їх існування не було ще належних умов, бо повітря було насичене шкідливими випаровуваннями, які могли сприяти лише рослинності. Атмосфера містила в собі ще стільки побічних домішок, переважно вуглекислого газу, що це унеможливлювало життя тварин. Потрібно було очистити атмосферу від шкідливих для життя речовин. Це завдання виконала гігантська рослинність під впливом Сонця, яке засяяло на четвертий день. Вуглекислий газ є одним з найсуттєвіших елементів рослинного життя, і, оскільки ним було перенасичено атмосферу, то створена рослинність почала швидко розвиватися, поглинаючи вуглекислий газ і очищаючи від нього атмосферу. Найбільші кам’яновугільні поклади — не що інше, як той самий атмосферний вуглекислий газ, перетворений рослинністю на тверде тіло. Так відбулося очищення атмосфери, і, коли з’явилися умови для існування тваринного життя, воно не забарилося постати в силу нового творчого акту.
«І сказав Бог: нехай вода породить плазунів, душу живу; і птахів, що літають над землею під небесною твердю» . В силу цього Божественного повеління відбувся новий творчий акт, не просто утворювальний, як у попередні дні, а в повному розумінні творчий, яким був і перший акт творення первісної речовини, — з нічого.
Тут створювалася «душа жива» , вводилося щось таке, чого не було до того в первісній речовині. І дійсно, Мойсей тут удруге вживає дієслово «бара» — творити з нічого. «І створив Бог риб великих і всяку живу душу тварин, плазунів, яких породила вода, за їх родом, і всяких птахів крилатих за родом їх»
Наукові дослідження пояснюють і доповнюють цю коротку розповідь. Спускаючись у глибини земних нашарувань, палеонтологи досягають того шару, в якому вперше з’являється «душа жива». Цей шар ґрунту — колиска тваринного життя, і в ньому зустрічаються найпростіші тваринні організми.
Найдавніша «душа жива», відома науці, — це так званий Еозоон канадський, знайдений у найнижчих нашаруваннях так званого Лаврентійського періоду. Згодом з’являються корали й інфузорії, а також ракоподібні організми різних видів, а ще вище — велетенські плазуни та ящери. З них найбільш відомі іхтіозавр, диплодок, тиранозавр, плезіозавр, птеродактиль тощо. Всі ці види вражають своїми велетенськими розмірами.
«І побачив Бог, що це добре. І благословив їх Бог, кажучи: плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте води в морях, і птахи нехай розмножуються на землі. І був вечір, і був ранок: день п’ятий» .
БЕСІДА ПРО ШОСТИЙ ДЕНЬ ТВОРЕННЯ На шостий, останній, день творення було створено тварин, які живуть на землі, і людину.
Як для створення риб і плазунів Господь звертався до води, саме так і для створення четвероногих Він звертається тепер до землі, подібно до того, як до неї звертався для створення рослинності. Це слід розуміти так, що Господь дав землі силу, яка живить, а не так, як вважають деякі природознавці, нібито земля, що зігрівалася теплом сонячного проміння, сама породила тварин. У різноманітному світі природи нема ані найменшого натяку на те, що якийсь вид тварин міг перейти в інший, наприклад, травоїдна тварина — в хижу; тим більше протиприродно уявляти походження самого тваринного життя з неорганічних речовин (газів, мінералів тощо). «Коли сказав Бог: нехай виростить земля, — писав Василій Великий, — це не означає, що земля вже носить те, що знаходиться в ній; але Той, що дав повеління, дарував землі і силу» («Бесіди про Шестидення»).
Згідно з природничо-науковими дослідженнями можна уявити собі історію шостого дня творення ось так. Вода і повітря наповнювалися життям, але без живих істот залишалася ще третина нашої планети — суходіл, що має найліпші умови для існування. Та ось настав період і його заселення. «І сказав Бог: нехай виростить земля живу душу за родом її, тварин і плазунів, і земних звірів за родом їх. І стало так. І створив Бог звірів земних за родом їх, і худобу за родом її, і всіх плазунів земних за родом їх. І побачив Бог, що це добре» (Бут. 1:24-25
Якщо уявно підніматися все вище по сходинках земних нашарувань, від шару, що містить описаних динозаврів, риб та птахів, далі натрапляємо на шар, у якому з’являються нові організми — ссавці. Спочатку з’явилися на землі тварини великих видів, які нині вже не існують, — динотерій, мастодонт і мамонт (прадавні слони з величезними незграбними формами), згодом — більш досконалі тварини і, насамкінець, їх теперішні види — леви, тигри, ведмеді, олені, велика рогата худоба тощо.
Розглядаючи цю поступову появу і зміну видів, наука мимоволі ставить питання: як утворилися ці види? Чи вони являють собою незмінювані форми, що отримали свій початок у творчо-утворювальному акті, чи утворювалися поступово один з іншого, і всі — з одного первинного виду.
У ХІХ столітті, як відомо, великого поширення набула теорія Дарвіна — теорія так званого трансформізму або повільного розвитку (еволюції). Як же вона співвідноситься з біблійною історією творення.
Біблія каже, що рослини і тварини створені «за родом своїм», тобто не одна рослинна чи тваринна форма, а багато рослин і тварин. Та це не означає, що всі існуючі тепер види зобов’язані своїм походженням первісному творчому акту. Єврейське слово «мін», тобто «рід», має дуже широке значення, що не вкладається в наукове значення слова «вид». Воно ширше за нього; в усякому випадку, не охоплюючи собою теперішні види й різновиди тварин і рослин, не заперечує можливості поступового вдосконалення форм.
А що справді зміна у формах можлива — це доводиться незаперечними фактами. Багато сортів троянд, гвоздик та жоржин, багато порід курей та голубів, різних свійських тварин виведено не більше століття тому. Зміни також відбуваються під впливом різноманітних кліматичних умов, різноманітності ґрунтів, їжі тощо. На основі цього можна припустити, що кількість тваринних і рослинних форм у первісному світі була не такою великою й різноманітною, як тепер.
Біблія, розповідаючи, що власне творення (барa) було тільки при створенні первісного тваринно-органічного життя, а згодом відбувалося просте утворення, однак не заперечує категорично можливості розвитку видів одного з іншого; вона ясно і чітко твердить, що тваринні і рослинні організми були створені «за родом своїм», тобто в різноманітних визначених формах.
Теорія Дарвіна не має міцного підґрунтя в науці, і в нинішній час їй завдано жорстокої поразки. Не будемо наводити усіх наукових доказів, а згадаємо хоча б один. Відомий американський учений Кресм Морісон (колишній голова Нью-Йоркської академії наук) писав:
«Диво генів — явище, яке ми знаємо, але яке не було відоме Дарвінові, — свідчить про те, що про все живе було виявлено турботу.
Величина генів така неймовірно крихітна, що якби всі їх (гени), завдяки яким живуть люди усієї земної кулі, зібрати докупи, то вони вмістилися б у наперстку. Однак ці ультрамікроскопічні гени та супутні їм хромосоми містяться в усіх клітинках усього живого і є абсолютним ключем до тлумачення всіх ознак людини, тварини і рослини. Наперсток! У ньому можуть вміститися усі індивідуальні ознаки всіх (двох мільярдів) людських істот. Не може бути й мови, щоб сумніватися в цьому. Якщо це так, то як же виходить, що ген містить у собі навіть ключ до психології кожної окремої істоти, вміщаючи усе це в такому малому обсязі.
Ось де починається еволюція! Вона починається в одиниці, яка є охоронницею і носійкою генів. І ось той факт, що декілька мільйонів атомів, включених в ультрамікроскопічний ген, можуть виявитися абсолютним ключем, що скеровує життя на Землі, є свідченням, яке доводить, що про все живе виявлено турботу, що за них хтось наперед передбачив, і що передбачення походить від Творчого Розуму. Ніяка інша гіпотеза тут не може допомогти бодай розгадати цю загадку буття».
На шостий день творення землю вже скрізь заселили живі істоти. Світ живих істот мав вигляд розлогого дерева, коріння якого являли собою найпростіші, а верхні гілки — вищі тварини. Але це дерево було не повне, не викінчене, бракувало ще квітки, яка б вивершувала і прикрашала його верхівку, не було ще людини — вінця творіння.
Та ось з’явилась і вона. «І сказав Бог: створімо людину за образом Нашим [і] за подобою Нашою, і хай панують вони над рибами морськими, і над птахами небесними, [і над звірями,] і над худобою, і над усією землею, і над усіма плазунами, що повзають по землі. І Бог створив людину за образом Своїм, за образом Божим Він її створив; чоловіка та жінку створив їх»
Тут утретє відбувся в повному розумінні творчий акт (бара), оскільки людина у своїй сутності має дещо таке, чого не було у створеній до неї природі, а саме: духу, що відрізняє її від усіх інших істот.
Так закінчилась історія творення та утворення світу. «І побачив Бог усе, що створив. І ось, дуже добре воно. І був вечір, і був ранок: день шостий» (Бут. 1:31
«І звершив Бог до сьомого дня діла Свої, які Він творив, і спочив у день сьомий від усіх діл Своїх, які творив. І благословив Бог день сьомий, і освятив його» (Бут. 2:2-3
На шостий «день» світу , за словом Божим, земля породила душу живу, і з’явилися на землі тварини, тобто худоба, плазуни і звірі; насамкінець сотворив Бог людину — чоловіка і жінку , за образом і подобою Своєю, тобто за духом схожими на Себе.
Закінчивши створенням людини створення всього видимого світу, Бог побачив, що все, що Він створив, — дуже добре.
У наступний після того період, тобто на сьомий «день» світу , який, як навчають св. отці, триває й нині, Бог перестав творити. Він благословив і освятив цей «день» і назвав його суботою , тобто «спокоєм»; і заповів, щоб і люди спочивали у кожен 7-й день від своїх справ і присвятили його служінню Богу і ближнім, тобто зробив цей день вільним від життєвих справ — святом
По закінченні творення Бог дозволив світу жити та розвиватися за встановленим Ним планом і законами (чи, як заведено казати, за «законами природи»), але в той же час Він безперестанно турбується про все створене, подаючи кожному творінню те, що йому необхідно для життя. Така турбота Божа про світ називається «Провидінням Божим «.
ЯК БОГ СТВОРИВ ПЕРШИХ ЛЮДЕЙ Бог створив людину інакше, ніж тварин. Перед творенням людини Бог, у Пресвятій Тройці, підтвердив своє бажання. Він сказав: «Створімо людину за образом Нашим [і] за подобою Нашою».
І створив Бог людину з праху земного, тобто з речовини, з якої було створено увесь матеріальний земний світ, і вдихнув у лице її дихання життя , тобто дав їй дух вільний, розумний, живий і безсмертний, за образом та подобою Своєю; і стала людина з безсмертною душею. Цим «подихом Божим», або безсмертною душею, і відрізняється людина від усіх інших живих творінь.
Таким чином, ми належимо до двох світів: тілом — до світу видимого, матеріального, речовинного, земного, а душею — до світу невидимого, духовного, небесного.
І дав Бог першій людині ім’я Адам , що означає «взятий із землі». Для неї створив Бог на землі рай, тобто чудовий сад, і поселив у ньому Адама, щоб він обробляв його та доглядав за ним.
У раю росли всілякі дерева з чудовими плодами, серед яких було два особливі дерева: одне називалося деревом життя , інше — деревом пізнання добра і зла . Плоди дерева життя мали силу оберігати людину від хвороб та смерті. Про дерево ж пізнання добра і зла Бог заповідав, тобто повелів людині: «Від усякого дерева в саду ти будеш їсти, а від дерева пізнання добра і зла не їж, бо в день, у який ти скуштуєш від нього, смертю помреш»
За велінням Божим Адам дав імена усім звірам і птахам небесним, та не знайшов серед них собі друга й помічника, подібного собі. Тоді Бог навів на Адама міцний сон і, коли він заснув, узяв одне з ребер його і закрив те місце плоттю (тілом). І створив Бог з ребра, взятого в людини, жінку. Адам назвав її Євою , тобто матір’ю людей.
Бог благословив перших людей у раю і сказав їм: «Плодіться і розмножуйтеся, наповнюйте землю і володійте нею»
Створивши жінку з ребра першої людини, Бог указав нам, що всі люди походять від одного тіла і душі, повинні бути єдиними — любити і берегти одне одного.
(Див.: Бут. 2:7-9,2:15-25,1:27-29 .
ЖИТТЯ ПЕРШИХ ЛЮДЕЙ У РАЮ Рай, або прекрасний сад, в якому Бог оселив перших людей, Адама і Єву, знаходився в Азії, між річками Тигром та Євфратом.
Життя людей у раю було сповнене радощів і щастя. Совість їхня була спокійна, серце було чисте, розум — світлий. Не боялися вони ні хвороб, ні смерті, не мали потреби в одязі. Нічого їм не бракувало. Їжею для них були плоди райських дерев.
Між тваринами не було ворожнечі — сильні не чіпали слабших, жили разом і споживали траву і рослини. Ніхто з них не боявся людей, і всі любили і слухались їх.
Та найвище блаженство Адама і Єви було в молитві , тобто в бесіді з Богом. Бог являвся їм у раю видимим чином, як батько до дітей, і повідомляв їм усе необхідне.
Бог створив людей, як і ангелів, для того, щоб вони любили Бога й одне одного і насолоджувалися великою радістю в любові Божій, бо, як і ангелам, Він дав їм повну свободу: любити Його чи не любити. Без свободи не може бути любові. А любов засвідчується радісним виконанням бажань того, кого любиш.
Та оскільки люди були менш досконалі, ніж ангели, то Господь і не дав їм одразу і назавжди зробити вибір: прийняти чи відкинути цю любов, як то було з ангелами.
Бог став навчати людей любові. Для цього Він і дав людям цю невеличку, здавалося б, нескладну заповідь — не їсти плодів з дерева пізнання добра і зла . Виконуючи це веління, бажання Боже, вони могли так засвідчити свою любов до Нього. Поступово, переходячи від легкого до більш складного, вони дедалі більше стверджували б себе в любові й удосконалювалися б у ній. Адам і Єва з любов’ю і радістю слухали Бога. І були в раю в усьому воля Божа і Божий лад.
(Див.: Бут. 2:10-14,2:25 .
БЕСІДА ПРО ЛЮДИНУ Коли ми кажемо, що людина складається з душі і тіла, то маємо на увазі, що людина складається не тільки з органічної речовини — матерії, але й з вищого начала, яке оживляє цю матерію, животворить. Насправді ж людина трискладова і складається з тіла, душі і духу . Ап. Павло каже: «Слово Боже живе і дійове, та гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до розділення душі й духу , суглобів і мізків, і судить помисли й наміри сердечні» (Євр. 4:12
I. Тіло. Тіло людини створене Богом з праху земного (Див.: Бут. 2:7 Бут. 3:19 інстинкту самозбереження і 2) інстинкту продовження роду
Обидва ці інстинкти вкладені Творцем у тілесну природу будь-якої живої істоти з цілком зрозумілою та розумною метою — аби ця істота не гинула і не нищилася безслідно.
Для спілкування із зовнішнім світом людина наділена п’ятьма органами чуттів: зором, слухом, нюхом, смаком та дотиком , без яких вона була б у цім світі цілком безпомічною. Увесь цей апарат людського тіла надзвичайно складний і премудро збудований, але сам собою він був би лише мертвою машиною без руху, якби його не оживотворювала душа.
II. Душа. Душа дана Богом, як животворче начало, для того, щоб управляти тілом. Іншими словами, душа — це життєва сила людини; вчені так її і називають: віталістична (життєва) сила.
Душа є й у тварин, але вона разом з тілом була вирощена землею. «І сказав Бог: нехай вода породить душу живу… І сказав Бог: нехай породить земля душу живу за родом її, худобу, і плазунів, і звірів земних за родом їх. І сталося так» (Бут. 1:20-24
І тільки про людину сказано, що після створення тіла її з праху земного Господь Бог «вдихнув в лице її дихання життя, і стала людина душею живою» (Бут. 2:7
Усі дії чи, вірніше, порухи душі настільки різноманітні і складні, так переплітаються між собою, так блискавично мінливі і часто-густо важковловимі, що їх, аби зручніше розрізняти, прийнято ділити на три розряди, три види: думки, почуття і бажання. Ці порухи душі являють собою предмет вивчення науки — психології.
1. Органом тіла, за допомогою якого душа здійснює свою розумову роботу , є мозок
2. Центральним органом почуттів вважається серце . Воно є мірилом того, що нам приємно чи неприємно… Серце природно розглядається як центр життя людини, центр, в якому вміщується усе, що входить в душу ззовні, з якого виходить усе, що розкривається душею усередині.
3. Бажаннями людини керує воля , яка не має для себе матеріального органа в нашому тілі , а знаряддя для виконання її приписів — наші члени, що приводяться в рух за допомогою м’язів та нервів.
Результати діяльності нашого розуму і почуття, породжені серцем, чинять той чи інший тиск на волю, і наше тіло виконує ту чи іншу дію або рух.
Таким чином, душа і тіло тісно пов’язані одне з одним. Тіло за допомогою органів зовнішніх почуттів дає ті чи інші враження душі, а душа, в залежності від цього, так чи інакше керує тілом, його діяльністю. З огляду на такий зв’язок душі з тілом це життя нерідко визначають загальним терміном: «життя душевно-тілесне». Однак усе ж необхідно розрізняти: життя тілесне — як задоволення потреб тіла, і життя душевне — як задоволення потреб душі.
У чому полягає життя тілесне, ми вже казали. Воно полягає в задоволенні вимог двох головних інстинктів: інстинкту самозбереження та інстинкту продовження роду. Життя душевне полягає в задоволенні потреб розуму, почуттів і волі: душа хоче набувати знань і зазнавати тих чи інших почуттів.
III. Дух. Душа людська не вичерпується задоволенням одних лише перелічених вище потреб тіла і душі. Тіло і душа — це ще не вся людина, вірніше сказати — не повна людина. Над тілом і душею стоїть ще дещо вище, а саме — дух, який часто виступає в ролі судді і душі, і тіла і дає усьому оцінку з особливої, вищої точки зору. «Дух, — каже єп. Феофан, — як сила, що вийшла від Бога, знає Бога, шукає Бога, і в Ньому Одному знаходить спокій. Якимось духовним потаємним чуттям доповнюючись у своїм походженні від Бога, він відчуває свою повну залежність від Нього й усвідомлює себе зобов’язаним усіляко догоджати Йому і жити тільки для Нього та Ним». Це саме те, про що казав ще блаженний Августин: «Ти, Боже, створив нас з прагненням до Тебе, і неспокійне наше серце, поки не заспокоїться в Тобі».
Дух в людині проявляється в трьох видах: 1) страх Божий, 2) совість, 3) прагнення Бога.
«Страх Божий» — це, звичайно, не страх у нашому звичайному людському розумінні цього слова: це благоговійне тремтіння перед величчю Божою, нерозривно пов’язане з незмінною вірою в істину буття Божого, в істинність існування Бога як нашого Творця, Промислителя, Спасителя і Винагороджувача. Усі народи, на якому б ступені розвитку вони не знаходились, мають віру в Бога. Ще стародавній письменник Цицерон дві тисячі років тому сказав: «Немає жодного народу, навіть найдикішого, щоб не було в ньому віри в Бога, хай навіть він не знає Його сутності». З тих пір, зазначає вчений Гітенгер, відкриті і досліджені Америка й Австралія і в історію увійшло безліч нових народів, а Його слова і досі залишаються непохитними, хіба що зробилися ще більш безсумнівними й очевидними. Отже, скільки минуло століть в історії, стільки і доказів цієї істини.Друге, чим виявляє себе дух у людині, це — совість . Совість вказує людині, що угодне Богу і що невгодне, що потрібно і чого не можна робити. Але не тільки вказує, а й спонукає людину виконувати вказуване, причому за виконання винагороджує втіхою, а за невиконання карає докорами совісті. Совість — це наш внутрішній суддя, охоронець закону Божого. Недарма народ називає совість «голосом Божим» у душі людини. Третій вияв духу в людині єп. Феофан влучно назвав «прагненням Бога» . І справді, нашому духу від природи властиво шукати Бога, прагнути до єднання з Богом, прагнути Бога. Нічим тваринним і земним наш дух задовольнитися не може. Хто б з нас не володів усілякими благами, йому все одно хочеться чогось більшого. Ця вічна людська невдоволеність, ці повсякчасні пошуки, ця воістину невситима жадоба свідчать, що у нашого духу є прагнення до чогось вищого, ніж усе те, що його в земному житті оточує, до чогось ідеального, й оскільки ніщо земне цього прагнення втамувати не може, дух людини не знаходить для себе спокою, доки не здобуде задоволення в Богові, до живого спілкування з Яким дух людський завжди свідомо чи несвідомо прагне. Такі прояви духу в людині і повинні бути керівним началом у житті кожної людини, тобто слід жити, спілкуючись з Богом, жити за волею Божою і перебувати в любові Божій, а це означає — виконувати своє призначення на землі й успадкувати вічне життя.
(За статтею архимандрита Аверкія «Душевность и духовность», Мюнхен, 1949) .
ГРІХОПАДІННЯ Диявол заздрив райському щастю перших людей і пройнявся наміром позбавити їх райського життя. Задля цього він увійшов у змія і сховався у гіллі дерева пізнання добра і зла. І коли Єва проходила повз нього, диявол почав нашіптувати їй, щоб вона скуштувала плодів від забороненого дерева. Він лукаво запитав у Єви: «Чи правда, що Бог не дозволив вам куштувати плоди з жодного дерева у раю?».
«Ні, — відповіла змієві Єва, — плоди з усіх дерев ми можемо їсти, тільки плодів з дерева, яке посеред раю, сказав Бог, не їжте і не доторкайтесь до них, щоб вам не вмерти».
Та диявол почав брехати, щоб спокусити Єву. Він сказав: «Ні, ви не помрете; але знає Бог, що коли ви скуштуєте, то самі будете, мов боги, і будете знати добро і зло». Спокусливі диявольські слова змія подіяли на Єву. Вона подивилася на дерево і побачила, що воно приємне для очей, гарне для їжі і жадане, бо дає знання; і закортіло їй пізнати добро і зло. Вона зірвала плоди із забороненого дерева і стала їсти; потім дала своєму чоловікові, і він теж їв.
Люди піддалися спокусі диявола, порушили заповідь, або волю Божу, — згрішили , впали у гріх. Так сталося гріхопадіння людей.
Цей перший гріх Адама і Єви, чи гріхопадіння людей, називається первородним гріхом , бо саме цей гріх згодом став початком для всіх наступних гріхів у людях.
(Див.: Бут. 3:1-6 .
НАСЛІДКИ ГРІХОПАДІННЯ Й ЗАВІТ СПАСИТЕЛЯ Коли перші люди вчинили гріх, їм стало соромно і страшно, як це буває з усіма, хто чинить зле. Вони миттю помітили, що голі. Аби приховати свою наготу, зшили собі одяг з листя смоковниці, у вигляді широких поясів. Замість того, щоб Адам і Єва набули досконалості, рівної Божій, як вони цього хотіли, вийшло навпаки: розум їхній потьмарився, їх стало гризти сумління, і вони позбавилися душевного спокою. Усе це сталося тому, що вони пізнали добро і зло супроти волі Божої, тобто через гріх.
Гріх настільки змінив людей, що коли вони почули голос Бога в раю, то від страху та сорому сховались між деревами, одразу забувши, що від усюдисущого і всевідаючого Бога неможливо щось і десь сховати. Так будь-який гріх віддаляє людей від Бога.
Але Бог, з милосердя Свого, став закликати їх до каяття , тобто щоб люди зрозуміли свій гріх, признались у нім перед Господом і попросили прощення.
Господь запитав: «Адаме, де ти?». Адам відповів: «Голос Твій я почув у раю, і злякався, бо я голий, і сховався».
Бог знову запитав: «Хто сказав тобі, що ти голий? Чи не їв ти плодів з дерева, з якого я заборонив тобі їсти?» Адам сказав: «Жінка, яку Ти мені дав, вона дала мені плід від дерева, і я їв». Так Адам став перекладати провину на Єву і навіть на самого Бога, що дав йому жінку.
І сказав Господь Єві: «Що ти зробила?».
Та Єва замість каяття відповіла: «Змій спокусив мене, і я їла».
Тоді Господь сповістив про наслідки вчиненого ними гріха. Єві Бог сказав: «У муках народжуватимеш дітей і повинна підкорюватися своєму чоловікові»
Адамові сказав: «За твій гріх земля не буде плодючою, як раніше. Терня й осот вона буде родити тобі. У поті чола твого ти їстимеш хліб (тобто здобуватимеш їжу важкою працею), доки не повернешся у землю, з якої тебе взято» , тобто поки не помреш. «Бо прах ти і в прах повернешся»
А дияволові, який ховався у змієві, головному винуватцеві людського гріха, сказав: «За те, що ти зробив це, проклятий ти!» І сказав, що між ним і людьми буде боротьба, а саме: «Сім’я жінки зітре тобі голову, а ти будеш жалити його у п’яту» , тобто від жінки вийде Нащадок — Спаситель світу , який народиться від Діви, переможе диявола і спасе людей, та для цього Сам повинен постраждати.
Цей завіт, або обітницю Божу, про пришестя Спасителя люди сприйняли з вірою та радістю, бо це давало велику втіху. А щоб люди не забули цієї обітниці Божої, Бог навчив людей приносити жертви . Для цього Він повелів заколювати теля, ягня чи цапа і спалювати їх з молитвою про прощення гріхів і з вірою в прийдешнього Спасителя. Така жертва мала приноситися перед зображенням чи прообразом Спасителя, Який мав постраждати і пролити Свою кров за наші гріхи, тобто Своєю пречистою кров’ю омити душі наші від гріха і зробити їх чистими, святими, знову гідними раю.
Тут же, в раю, і було принесено першу жертву за гріх людей. І зробив Бог Адамові і Єві одежу зі шкур тварин та одягнув їх.
Але оскільки люди стали грішними, то не могли вже більше жити в раю, і Господь вигнав їх звідти. І поставив Господь при вході у рай херувима з вогненним мечем, щоб охороняти шлях до дерева життя.
Первородний гріх Адама і Єви з усіма його наслідками перейшов на всі покоління людей, які народилися від них і після них, тобто на все людство, — на всіх нас. Ось чому ми народжуємося грішними і підлягаємо всім наслідкам гріха: скорботам, хворобам і смерті.
Отже, наслідки гріхопадіння виявилися величезними і тяжкими. Люди позбавилися райського блаженного життя. Світ, затьмарений гріхом, змінився: земля з того часу стала з потугою давати врожай, на полях разом з добрими плодами стали рости бур’яни; тварини стали боятися людей, стали дикими і хижими. З’явилися хвороби, страждання і смерть. Але, найголовніше, люди через свою гріховність втратили найближче і безпосереднє спілкування з Богом, Він уже не являвся їм видимим чином, як у раю, тобто молитва людей стала недосконалою.
(Див.: Бут. 3:7-24 .
БЕСІДА ПРО ГРІХОПАДІННЯ Коли Бог створив перших людей, то побачив, що дуже добрі вони є, що у створеній людині немає ніяких суперечностей, тобто людина своєю любов’ю тягнулася до Бога. Людина являла собою повну єдність духа, душі й тіла — єдине гармонійне ціле, а саме: дух людини був спрямований до Бога, душа — сполучена або вільно підпорядкована духові, а тіло — душі; єдність мети, прагнення і волі. Людина була святою, обоженою.
Воля Божа полягає саме в тому, щоб людина вільно, тобто з любов’ю прагнула до Бога — джерела вічного життя і щастя, і цим самим незмінно перебувала у єднанні з Богом, у блаженстві вічного життя. Такими були спочатку Адам і Єва. Тому в них був просвітлений розум і «знав Адам кожну тварину на ім’я» , тобто йому були відкриті фізичні закони світобудови і тваринного світу, які ми тепер частково осягаємо й осягатимемо в майбутньому. Але гріхопадінням своїм люди порушили в собі гармонію — єдність духу, душі й тіла , — і розладнали своє єство. Не стало єдності мети, прагнення і волі.
Даремно дехто намагається тлумачити гріхопадіння в прямому значенні, тобто що гріхопадіння полягало у фізичному коханні між Адамом та Євою, забуваючи про те, що Сам Господь їм заповідав: «Плодіться і розмножуйтеся…» Мойсей чітко каже, що «Єва згрішила раніше одна, а не разом з чоловіком. Тому як міг написати таке Мойсей, якби він написав переносне, як дехто намагається тут відшукати це?» — говорить митрополит Філарет (Дроздов).
Суть гріхопадіння полягала в тім, що праотці, піддавшись спокусі, перестали сприймати заборонений плід як предмет заповіді Божої, а почали розглядати його стосовно себе, своєї чуттєвості і свого серця, свого розуміння, ухиляючись від єдності істини Божої; власні помисли, власні бажання, не зосереджені у волі Божій, схиляли їх до похоті. Похіть, зачавши гріх, породжує дійсний гріх (Див.: Як. 1:14-15 що вона сама бажає , з відомих видів похоті (Див.: 1Ін. 2:16 Бут. 3:6
«І побачила жінка, що дерево гарне для їжі» , тобто вона припустила якийсь особливий, надзвичайно приємний смак у забороненому плоді, — це похіть тіла . «І що воно приємне для очей» , тобто жінці заборонений плід здався кращим за усі плоди, — це похіть очей , чи бажання насолоди. «І жадане, тому що дає знання» , тобто жінці забажалося пізнати те вище і божественне пізнання, яке обіцяв їй спокусник, — це гординя житейська
Перший гріх народжується в чуттєвості — прагненням до приємних відчуттів, до розкошів, у серці — прагненням насолоджуватися безрозсудно, в розумі — мріянням пихатого всезнайства, й, отже, проникає в усі сили єства людського
Розлад єства людського і полягає у тому, що гріх відхилив або відірвав душу від духу, і душа внаслідок цього відчула потяг до тіла, до плоті і почала спиратися на нього, а тіло втратило цю піднесену силу душі і як таке, що створене з «хаосу», відчуло потяг до чуттєвості, до «хаосу», до смерті. Тому і результатами гріха є хвороби, руйнування і смерть. Розум людський затьмарився, воля ослабла, почуття спотворилися, виникли протиріччя, і душа людини втратила спрямованість до Бога.
Таким чином, переступивши межу, покладену заповіддю Божою, людина відійшла своєю душею від Бога , істинного всеосяжного зосередження і повноти, утворила для себе оманливе зосередження в собі самій , замкнула себе в пітьмі чуттєвості, в грубості матерії . Розум, воля і діяльність людини відвернулися, відхилилися, відпали від Бога до тварі, від небесного до земного, від невидимого до видимого (Див.: Бут. 3:6 Пс. 48:13
Розлад людського єства первородним гріхом, відірваність душі від духу в людині, яка і тепер має потяг до чуттєвості, до похоті, ясно виражені у словах ап. Павла: «Добра, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю. Якщо ж роблю те, чого не хочу, вже не я роблю те, а гріх, що живе в мені» (Рим. 7:19-20 неможливо . Тому стало необхідним сходження, або пришестя, Самого Бога на землю, — втілення Сина Божого (прийняття на Себе плоті) — для відтворення упалого і розтлінного єства людського, для спасіння людини від загибелі та вічної смерті.
ЧОМУ ГОСПОДЬ БОГ ДОПУСТИВ ГРІХОПАДІННЯ ПЕРШИХ ЛЮДЕЙ. А ЯКЩО ДОПУСТИВ, ТО ЧОМУ ГОСПОДЬ НЕ ПОВЕРНУВ ЇХ ПІСЛЯ ГРІХОПАДІННЯ В ПОПЕРЕДНІЙ СТАН РАЙСЬКОГО ЖИТТЯ? Всемогутній Бог, безсумнівно, міг би не допустити падіння перших людей, та Він не захотів придушувати їхньої свободи, тому що не Йому ж було спотворювати в людях Свій власний образ. Образ же і подоба Божа найперш засвідчується у свободі волі людини.
Добре пояснює це питання проф. Несмєлов: «З уваги на те, що багато хто досить невиразно уявляє і навіть зовсім не розуміє неможливості механічного спасіння Богом людей, ми вважаємо не зайвим більш детально пояснити цю неможливість. Спасти перших людей шляхом збереження для них тих умов життя, в яких вони знаходилися до свого падіння, було неможливим тому, що їхня загибель полягала не в тім, що вони виявились смертними, а в тім, що вони виявились злочинними. Отже, доки вони усвідомлювали свій злочин, для них, безсумнівно, був неможливим рай саме в силу усвідомлення ними своєї злочинності. А якби трапилося так, що вони забули б про свій злочин, то цим вони лише підтвердили б свою гріховність, а отже, для них знову-таки був би неможливим рай у силу їхньої моральної нездатності наблизитися до того стану, яким засвідчувалось їхнє первісне життя в раю. Внаслідок цього повернути собі втрачений рай перші люди не могли — не тому, що цього не хотів Бог, а тому, що цього не допускав і не міг допустити їхній власний моральний стан . Але діти Адама і Єви не були винними в їхньому злочині і не могли усвідомлювати за собою злочин на тій основі, що їхні батьки були злочинці. Тому, безперечно, що, спроможний створити людину і виростити немовля, Бог міг би забрати Адамових дітей зі стану гріховності і поставити їх у нормальні умови морального розвитку. Однак для цього, зрозуміло, необхідно: а) згода Бога на загибель перших людей; б) згода перших людей передати Богові свої права на дітей і назавжди відмовитися від надії на спасіння; в) згода дітей залишити своїх батьків у стані загибелі.
Якщо ми припустимо, що перші дві з цих умов можуть хоч якось вважатися можливими, то здійснити третю необхідну умову усе-таки ніяким чином неможливо. Бо якби діти Адама і Єви насправді вирішили, що нехай, мовляв, їхні батько і мати гинуть за вчинений ними злочин, то цим вони, мабуть, показали б тільки, що вони зовсім не гідні раю, а отже, вони, безсумнівно, втратили б його».
Можна було б знищити людей, що згрішили, і створити нових, але хіба не стали б грішити новостворені люди, маючи вільну волю? Але Бог не захотів допустити, щоб створена ним людина справді була створена даремно; була надія, що хоча б віддалений нащадок її у віддаленому майбутньому переможе зло, якому вона дозволила торжествувати над собою.
Бо Всевідець Бог нічого не робить даремно. Господь Бог Своєю превічною думкою оголосив увесь план світотворіння; і в Його превічний план входило і втілення Його Єдинородного Сина для спасіння людства, яке згрішило.
Власне, необхідно було відтворити впале людство співстражданням , любов’ю, щоб не порушити вільну волю людини; але треба було, щоб людина сама зі своєї волі захотіла повернутися до Бога, та не з примусу чи з необхідності , бо в такому випадку люди не могли б стати достойними дітьми Божими. А за превічною радою Божою люди повинні стати подібними Йому Самому причасниками вічного блаженного життя з Ним.
Так, премудрий і благий Всемогутній Бог не погребував зійти на грішну землю, прийняти на Себе нашу пошкоджену гріхом плоть, аби спасти нас і повернути до райського блаженного вічного життя.
ПРО ОБРАЗ І ПОДОБУ БОЖУ В ЛЮДИНІ Свята Церква вчить: під образом і подобою Божою треба розуміти дані Богом людині сили душі й розум, волю, почуття; а під подобою Божою треба розуміти здатність людини спрямовувати сили своєї душі до уподібнення Богу, — удосконалюватися в прагненні істини і добра. Детальніше це можна пояснити так: Образ Божий — у властивостях і силах душі. Бог є Дух невидимий, який усе в світі пронизує, все оживляє, і в той же час Він є Істотою, незалежною від світу; душа людини, присутня в тілі, вона оживляє тіло; хоч і має відповідну залежність від тіла, однак продовжує існувати і після смерті тіла. Бог вічний; душа людини безсмертна.
Бог премудрий і Всевідець; душа людини має силу пізнавати теперішнє, пам’ятати минуле і навіть інколи передбачати майбутнє. Бог преблагий (тобто предобрий, премилостивий) — і душа людини здатна любити інших і жертвувати собою. Бог всемогутній, Творець усього сущого; душа людини має силу і здатність мислити, творити, створювати, будувати тощо. Але, звичайно, існує незмірна відмінність між силами Бога і силами душі людської. Сили Божі безмежні, а сили душі людської досить обмежені. Бог є Істота абсолютно вільна; і душа людини має свободу волі. Тому людина може бажати, але може і не бажати бути подобою Божою, бо це залежить від вільного бажання самої людини, від її волі.
Подоба Божа залежить від спрямованості душевних сил. Вона вимагає духовної праці людини над собою. Якщо людина прагне істини, добра, правди Божої, то вона стає подобою Божою. Якщо ж людина любить саму себе, обманює, ворогує, чинить зло, турбується лише про земні блага, думає тільки про тіло своє і не турбується про душу свою, то така людина перестає бути подобою Божою (тобто бути схожою на Бога — Отця свого Небесного), а стає схожою у своїм житті на тварин і може остаточно уподібнитися злому духові — дияволові.
КАЇН ТА АВЕЛЬ Після вигнання з раю у Адама і Єви почали народжуватися діти: сини і дочки (Див.: Бут. 4:1-2,5,4 Каїном , а другого Авелем . Каїн обробляв землю, а Авель пас отари.
Одного разу вони приносили жертву Богу: Каїн — плоди землі, а Авель — від первородних своєї отари.
Авель був добрим і лагідним, він приносив жертву від чистого серця, з любов’ю і вірою в обітованого Спасителя, з молитвою про помилування і надією на милість Божу; і Бог прийняв жертву Авеля, — вважається, що дим від неї пішов до неба.
Каїн же за натурою був злим і жорстоким, він приносив жертву тільки з необхідності, за звичаєм, без любові і страху Божого. Господь не прийняв його жертви; це, як гадають, було видно з того, що дим від його жертви стелився по землі.
Після цього Каїн став заздрити своєму братові, покликав Авеля в поле і вбив його.
Бог звернувся до Каїна, бажаючи, щоб він покаявся, і запитав його: «Де брат твій Авель?». Каїн зухвало відповів: «Не знаю; хіба я сторож братові моєму?». Тоді Бог сказав йому: «Що ти вчинив? Голос крові брата твого волає до Мене від землі. За це ти будеш проклятий і поневірятимешся по землі».
І Каїн, який мучився докорами совісті, з дружиною втік від своїх батьків в інший край.
Життя людини є дар Божий, тому людина не має права ні сама позбавлятися його, ні відбирати його в іншого. Позбавлення життя ближнього називається вбивством, а позбавлення самого себе життя називається самовбивством або самогубством і є найтяжчим гріхом.
Замість вбитого Авеля Бог дав Адаму і Єві третього сина — благочестивого Сифа , а згодом і ще багатьох інших дітей. Адам і Єва довго жили на землі. Адам прожив 930 років. Багато горя і страждань зазнали вони, щиро розкаялися у своєму гріху і твердо увірували в обіцяного Спасителя. Віра ця спасла їх, вони перебувають тепер у соборі святих праотців.
(Див.: Бут. 4:1-16,25,5:3-5 .
ПОТОП Від дітей Адама і Єви рід людський швидко розмножився. Люди в той час жили довго, до 900 років і більше. Від Сифа пішли благочестиві і добрі люди — «сини Божі», а від Каїна — нечестиві і злі — «сини людські».
Спочатку нащадки Сифа жили окремо від нащадків Каїна, зберігали віру в Бога і в майбутнього Спасителя. Але згодом стали брати собі за дружин дочок з потомків Каїна і стали переймати від них погані звички, розбещуватися і забувати істинного Бога.
Через тривалий час нечестя між людьми дійшло до того, що з усіх людей на землі залишився вірним Богу тільки один нащадок Сифа — праведний Ной зі своєю родиною.
Бачачи велике розбещення людей, милосердний Господь дав їм час на покаяння та виправлення — сто двадцять років. Але люди не тільки не виправились, а стали ще гіршими.
Тоді Господь визначив омити (очистити) землю водою від нечестивого людського роду, а праведного Ноя зберегти на землі для подальшого розмноження людей.
Бог з’явився Ноєві і сказав: «Кінець усякій плоті прийшов перед лице Моє, бо земля наповнилась від них злочинами; і ось, Я знищу їх з землі. […] Я наведу на землю потоп водний, щоб знищити всяку плоть, що є на землі». Він повелів Ноєві побудувати ковчег , тобто велике судно, подібне до будинку, в якому могли б уміститися його сім’я і тварини, і дав йому для цього точні розміри та вказівки. Ной з вірою прийняв повеління Боже і почав будувати ковчег.
Коли ковчег було збудовано, Ной, за велінням Божим, увійшов туди зі своєю дружиною, трьома синами та їхніми дружинами і, за наказом Божим, узяв із собою усіх тварин і птахів, які не можуть жити у воді, чистих (тобто яких можна приносити у жертву) по сім пар, а нечистих — по одній парі, щоб зберегти їх рід для всієї землі. Взяв і запас їжі для всіх на цілий рік.
У той день, коли Ной увійшов у ковчег, води потопу ринули на землю — «розверзлись усі джерела великої безодні, і вікна небесні розкрилися» , тобто сталася велика повінь з морів та океанів, і злива з неба продовжувалася сорок діб. І піднялася вода на землі і затопила найвищі гори, підіймаючись усе вище і вище протягом ста п’ятдесяти днів , і потопила всіх людей і тварин, так що ніхто вже не міг врятуватись, окрім тих, хто був у ковчезі.
Після ста п’ятдесяти днів вода стала поступово спадати. На сьомий місяць ковчег зупинився на горах Араратських (у Вірменії). В перший день десятого місяця з’явилися гірські вершини. До кінця року вода увійшла у свої береги.
Ной відчинив віконечко ковчега і випустив ворона, щоб узнати, чи зійшла вода з землі, але ворон літав і повертався знов, і сів на дах ковчега.
Потім Ной випустив голуба, який полетів і не знайшов місця для життя, тому що вода була ще на поверхні всієї землі, і повернувся назад у ковчег. Почекавши сім днів, Ной знову випустив голуба з ковчега. Цього разу він повернувся вже надвечір і приніс у дзьобі свіжий оливковий листочок. І Ной зрозумів, що вода зійшла із землі і на ній знову з’явилася зелень. Почекавши ще сім днів, Ной знову випустив голуба, і він вже не повернувся до нього. І відкрив Ной покрівлю ковчега і побачив, що земля вже висохла. Тоді, за велінням Божим, Ной вийшов з ковчега з усією родиною і випустив усіх тварин, які були з ним.
І спорудив Ной жертовник, тобто місце для жертвоприношень, і за своє спасіння приніс подячну жертву Богу від усіх чистих тварин і птахів.
Бог милостиво прийняв жертву Ноя і благословив його та синів його й обіцяв, що більше ніколи не буде такого потопу на знищення усього живого на землі за гріхи людей, тобто ніколи не буде всесвітнього потопу . Як на знамення Свого завіту, Господь указав на веселку у хмарах, яка з тих пір і служить вічним нагадуванням людям про цю Божу обіцянку.
(Див.: Бут. 4:17-24,6:1-22 .
БЕСІДА ПРО ПОТОП З боку невіруючих існує заперечення проти ймовірності потопу, мовляв, неможливо, щоб уся земля опинилася під водою одночасно, як каже Біблія. Послухаймо, однак, англійського дослідника Артура Гука: «Вчений фахівець д-р Джон Мурей встановив, що якби поверхня землі була перетворена на площину, то в морях, глибина яких подекуди сягає шести миль, так багато води, що її вистачило б, щоб одночасно вкрити землю водою скрізь глибиною у дві милі».
Але потоп міг бути і не в повному розумінні слова всесвітнім. Слід згадати, навіщо Господь вчинив потоп: побачив Господь, що велика розпуста опанувала людьми на землі і що думки їхні були пройняті лом… І сказав: «Зітру з лиця землі людей, яких я сотворив» (Див.: Бут. 6:5
Те, що переказ про потоп набув великого поширення, свідчить про значення цієї події, яка охопила усе людство, і вона збереглася в пам’яті багатьох народів. Той самий дослідник Артур Гук повідомляє, що халдеї, фінікійці, вавилонці, фригійці, сирійці, перси, греки і вірмени — усі вони мали більш чи менш однакові усні перекази про потоп. Передання фригійців, приміром, згадує Єноха як провісника потопу і каже, що він плакав і молився над долею людей допотопного світу, що стали жорстокими і не розкаялися. Було знайдено давню фригійську монету з грубим зображенням ковчега і літерами «N-О» на одному боці, що, безсумнівно, стосується Ноя. Далі ми відкриваємо, що Індія та Китай мають записи про потоп і що під час потопу було врятовано когось та сім членів його родини . Мексиканці мали передання про людину, яка змайструвала човен, аби врятуватися від катастрофи, яка насувалась.
Додамо, що на основі наукових геологічних досліджень, розкопок встановлено, що в землі є потужний прошарок глини, мулистих відкладень , який не містить у собі ніяких залишків органічного тваринного життя. Цей шар різко відокремлює шари кам’яного віку (палеоліту) від наступних: неоліту, бронзового і залізного віку . Французький вчений Мортільє назвав цей шар hiatus, тобто перерва. Ці мулисті нашарування з морського дна утворилися, як гадають, під дією світового катаклізму, тобто коли суша осіла нижче рівня океану, води якого і затопили всю землю, усі гори. Як і каже про це Мойсей: «і розверзлись усі джерела великої безодні» (Бут. 7:11 Кювьє так і назвав ці відклади, цей потужний мулистий шар: deluge (делюж) — потоп.
Звичайно, для віруючих людей усі ці докази не потрібні, бо вони знають, що Всемогутній Бог, Який сотворив небо і землю, міг затопити усю сушу водами потопу.
ЖИТТЯ НОЯ І ЙОГО ДІТЕЙ ПІСЛЯ ПОТОПУ Сини Ноя, які вийшли з ним з ковчега, були: Сим, Хам і Яфет. Ной став обробляти землю і розвів виноградник. Коли з виноградного соку зробив вино і скуштував його, то сп’янів, тому що не знав ще дії вина, і, розкрившись, лежав голим у своїм наметі. Це побачив його син Хам. Він нешанобливо поставився до свого батька, пішов і розповів про це своїм братам. Сим і Яфет взяли одяг, підійшли до батька так, щоб не бачити його наготи, і вкрили його. Коли Ной прокинувся і довідався про вчинок свого меншого сина Хама, то осудив і прокляв його, в лиці сина його Ханаана (свого онука), і сказав, що нащадки його будуть у рабстві у нащадків його братів. А Сима і Яфета він благословив і провістив, що в потомстві Сима збережеться істинна віра, а нащадки Яфета розійдуться по світу і приймуть істинну віру від нащадків Сима.
Ной прожив 950 років, він був останній, хто досяг такої глибокої старості. Після нього сили людські стали слабнути, і люди могли доживати тільки до 400 років. Але й при такому усе ще довголітньому житті швидко розмножувалися.
Усе, що провістив Ной своїм синам, справдилося достеменно. Нащадки Сима називаються семітами , до них належить, в першу чергу, народ єврейський, в ньому одному зберігалася віра в істинного Бога. Нащадки Яфета називаються яфетидами , до них належать народи, що населяють Європу, які прийняли від євреїв віру в істинного Бога. Нащадки Хама називаються хамітами ; до них відносяться ханаанські племена, що спочатку населяли Палестину, багато народів Африки та інших країн. Хаміти завжди були підлеглими інших народів, а деякі і до цих пір залишаються дикунами.
(Див.: Бут. 9:18-29 .
ВАВИЛОНСЬКЕ СТОВПОТВОРІННЯ І РОЗСІЯННЯ ЛЮДЕЙ Нащадки Ноя, розмножившись, тривалий час жили разом в одній країні, неподалік від гір Араратських, і розмовляли однією мовою. Коли людський рід став численним, то злих вчинків і чвар між людьми побільшало, і вони побачили, що незабаром вони муситимуть розійтися по всьому світу.
Та перш ніж розійтися, нащадки Хама потягли за собою й інших і задумали побудувати місто і в ньому вежу висотою аж до небес, аби прославитися і не коритися нащадкам Сима та Яфета, як про це віщував Ной. Вони виготовили чимало цегли і взялись за роботу.
Ця горда затія людей була невгодна Богу. Аби зло остаточно не погубило їх, Господь змішав мову будівельників так, що вони почали розмовляти різними мовами і перестали розуміти одне одного. Тоді люди були змушені кинути розпочату будову і розійтися по світу. Нащадки Яфета пішли на захід і розселились у Європі. Симові нащадки залишились в Азії. Хамові нащадки пішли в Африку, але частина їх також залишилася в Азії.
Недобудоване місто отримало назву Вавилон , тобто змішання . Уся ж країна, де було це місто, стала називатися землею Вавилонською, а також Халдейською.
Люди, розселившись по землі, поступово стали забувати свій рід і стали утворюватися окремі самостійні народи чи нації зі своїми звичаями і мовами.
Господь бачив, що люди дедалі більше переймають одне в одного злі вчинки, а не добрі, і тому вчинив змішання мов і розділив людей на окремі народи і дав кожному народові окреме завдання і мету в житті.
(Див.: Бут. 11 .
ПОЯВА ІДОЛОПОКЛОНСТВА Коли люди розійшлися по світу, вони стали забувати невидимого істинного Бога, Творця світу. Головною причиною цього були гріхи, які віддаляють людей від Бога і затьмарюють розум. Праведників ставало дедалі менше, і нікому було навчати людей істинної віри в Бога. Тоді серед людей стала з’являтися неправильна віра (марновір’я). Люди бачили навколо себе багато дивного і незрозумілого, і замість Бога почали шанувати Сонце, Місяць, зірки, вогонь, воду і всіляких тварин, робити їхні зображення, поклонятися їм, приносити жертви і будувати їм храми чи капища . Такі зображення лжебогів називаються ідолами чи кумирами , а народи, що поклонялись їм, ідолопоклонниками чи язичниками (поганцами). Так на землі з’явилось ідолопоклонство.
З часом майже усі люди стали язичниками. Тільки в Азії, в потомстві Сима, була праведна людина на ім’я Авраам , яка залишалася вірною Богу.
АВРААМ Авраам жив у країні Халдейській, неподалік від Вавилона.
Він був нащадком Сима і з усією своєю родиною зберіг істинну віру у Бога. Він був багатий, мав багато худоби, срібла і золота, і багато слуг; але не мав дітей і дуже журився цим.
Бог обрав Авраама для всього людства, щоб зберегти істинну віру через його нащадків. А щоб уберегти його і його потомство від рідного йому язичницького народу (тому що серед рідних людей — язичників — швидше можна було навчитися ідолопоклонства), Бог явився Авраамові і сказав: «Вийди із землі твоєї і з дому батька твого у землю, яку Я покажу тобі. Я породжу від тебе великий народ і благословлю тебе і звеличу ім’я твоє. І благословляться в тобі усі племена земні» , тобто в цьому народі з часом народиться обіцяний першим людям Спаситель світу, Який благословить усі народи землі.
Авраамові було на той час сімдесят п’ять років. Він послухався Господа, узяв дружину свою Сарру, племінника Лота і все майно, яке вони надбали, всіх слуг своїх і переселився у землю, яку вказав йому Господь. Земля ця називалася Ханаанською і була досить родючою. Там жили тоді ханаанці. Це був один з найнечестивіших народів. Ханаанці були нащадками Ханаана, сина Хамового. Тут Господь знову явився Авраамові і сказав: «Всю землю, яку ти бачиш, Я дам тобі і твоєму потомству». Авраам спорудив жертовник і приніс Богові подячну жертву.
Після цього земля Ханаанська стала називатися Обітованою , тобто обіцяною, адже Бог обіцяв дати її Авраамові і його потомству. А тепер вона називається Палестиною . Знаходиться ця земля на східному березі Середземного моря, і посередині неї протікає річка Йордан.
Коли Авраамові і Лотові стада так розмножилися, що їм стало вже тісно вкупі, і між їхніми пастухами зчинялися постійні суперечки, тоді вони вирішили розійтися.
Авраам сказав Лотові: «Нехай не буде між нами сварки, ми ж родичі. Хіба не вся земля перед тобою? Відділись від мене; якщо ти — направо, то я — наліво».
Лот обрав собі долину Йорданську й оселився поблизу Содома. А Авраам залишився жити в землі Ханаанській, поблизу Хеврона, біля діброви Мамре. Там біля дуба Мамрійського він поставив свій намет і спорудив жертовник Господу. Цей дуб Мамрійський і до цих пір ще росте в Палестині, біля міста Хеврона.
Невдовзі сусідній цар Еламський напав на Содом, спалив місто і забрав у полон людей та майно. Між полоненими був і Лот. Авраам, довідавшись про це, одразу ж зібрав своїх слуг (318 чоловік), запросив на допомогу сусідів, наздогнав неприятеля, напав на нього і відібрав усю здобич.
Коли Авраам повертався, його врочисто зустрічали. Мелхиседек, який був священиком Бога Всевишнього і царем Салимським , приніс Авраамові в дар хліб і вино і благословив його.
Про Мелхиседека, його походження та смерть нічого не відомо. Ім’я Мелхиседек означає «цар правди» , слово «салим» означає мир. Мелхиседек прообразував собою Ісуса Христа: як Мелхиседек був священиком і царем водночас, так і Ісус Христос є Первосвященик і Цар. Як про Мелхиседека не вказано ні початку, ні кінця життя його — він немовби живий на віки вічні , так і Христос є вічний Бог, Цар і Первосвященик; і ми називаємо Ісуса Христа — Первосвящеником на віки вічні за чином Мелхиседековим. І як Господь наш Ісус Христос дав нам у вигляді хліба і вина тіло і кров Свою, тобто Святе Причастя, так і Мелхиседек, прообраз Спасителя, приніс Авраамові хліб і вино і як старший благословив Авраама.
Авраам з благоговінням прийняв від Мелхиседека благословення і подарував йому десяту частину своєї здобичі.
(Див.: Бут. 14:1-20 .
ЯВЛЕННЯ БОГА АВРААМОВІ У ВИГЛЯДІ ТРЬОХ ПОДОРОЖНІХ Одного дня була спека. Авраам сидів у тіні дуба, біля входу у свій намет, і бачить: стоять навпроти нього три подорожні. Авраам любив приймати подорожніх людей. Він одразу ж підвівся і побіг назустріч їм, вклонився до землі і запросив їх до себе відпочити під деревом і підкріпитися їжею.
Подорожні завітали до нього. За тодішнім звичаєм, їм обмивли ноги, Авраам подав хліб, приготований його дружиною Саррою, подав масло, молоко і ніжне смажене теля, пригощаючи їх. І вони їли.
І сказали вони йому: «Де Сарра, дружина твоя?».
Він відповів: «Тут, у наметі».
І сказав один з них: «Через рік Я знову буду в тебе, і в Сарри, дружини твоєї, народиться син».
Сарра, стоячи позаду біля входу у намет, чула ці слова. Вона засміялась про себе і подумала: чи ж мені мати таку втіху, коли я вже стара.
Але подорожній мовив: «Чому Сарра засміялася? Хіба є щось неможливе для Господа? В призначений день Я буду в тебе, і в Сарри народиться син».
Сарра злякалась і сказала: «Я не сміялась».
Та він сказав їй: «Ні, ти засміялась».
Авраам же ще раніше зрозумів, що перед ним не звичайні подорожні, а що з ним розмовляє Сам Бог.
Авраамові в той час було 99 років, а Саррі 89
(Див.: Бут. 18:1-16
ЗАГИБЕЛЬ СОДОМА Й ГОМОРРИ Йдучи від Авраама, Бог відкрив йому, що Він зруйнує сусідні міста Содом і Гоморру, бо вони найнечестивіші міста на землі. А в Содомі жив племінник Авраама, праведний Лот.
Авраам благав Господа, щоб Він помилував ці міста, якщо там знайдеться п’ятдесят праведників.
Господь сказав: «Якщо Я знайду у місті Содомі п’ятдесят праведників, то заради них помилую все місто».
Авраам знову спитав: «Може виявитися, що до п’ятдесяти праведників не вистачить п’яти?».
Господь сказав: «Не зруйную, якщо знайду там сорок п’ять праведників».
Авраам же продовжував розмовляти з Господом і благати Його, усе зменшуючи число праведників, поки не дійшов до десяти; він сказав: «Хай не прогнівається Владика, що я ще скажу: може виявитись, що там знайдеться десять праведників?». Бог сказав: «Не зруйную і заради десяти».
Та в цих нещасних містах жителі були такими злими і розбещеними, що там не знайшлося і десяти праведних людей. Ці нечестивці хотіли навіть поглумитися над двома ангелами, які прийшли врятувати праведного Лота. Вони вже ладні були виламати двері, але ангели уразили їх сліпотою і вивели Лота з його родиною — з дружиною та двома дочками — за місто. Вони повеліли їм тікати і не озиратися, щоб не загинути.
І тоді наслав Господь на Содом і Гоморру зливу із сірки та вогню і знищив ці міста і всіх людей у них. І спустошив усю цю місцевість так, що в тій долині, де знаходилися міста, утворилося соляне озеро, відоме тепер під назвою Мертвого моря , в якому не може жити ніщо живе.
Лотова ж дружина, тікаючи з міста, озирнулася на Содом і вмить обернулася на соляний стовп.
Тим, що Лотова дружина озирнулась на Содом, вона показала, що жалкує за покинутим гріховним життям — озирнулась, затрималась, — і миттю перетворилась на соляний стовп. Це суворий урок нам: коли Господь спасає нас від гріха, потрібно тікати від нього, не озираючись на нього, тобто не затримуватись і не жалкувати за ним.
(Див.: Бут. 18:16-33,19:1-24 .
ЖЕРТВОПРИНОШЕННЯ АВРААМА Через рік після явлення Бога Авраамові у вигляді трьох подорожніх справдилося провіщане Господом: в Авраама та Сарри народився син, якого вони назвали Ісааком. Авраамові було тоді сто років, а Саррі дев’яносто. Вони дуже любили свого єдиного сина.
Коли Ісаак виріс, Бог побажав піднести віру Авраама і навчити через нього всіх людей любові до Бога та послуху волі Божій.
Бог явився Авраамові і сказав: «Візьми сина твого єдиного Ісаака, якого ти любиш, іди в землю Моріа і принеси його в жертву на горі, яку Я тобі вкажу».
Авраам послухався. Боляче було йому за свого сина, якого любив більше, ніж самого себе. Та Бога він любив понад усе і вірив Йому безмежно, і знав, що Бог ніколи і нічого поганого не бажатиме. Він устав рано, осідлав віслюка, взяв із собою сина Ісаака і двох слуг; взяв також дров і вогню для всеспалення та вирушив у путь.
На третій день путі вони прийшли до гори, яку вказав Господь.
Авраам залишив слуг та осла під горою, взяв вогонь і ніж, а дрова поклав на плечі Ісаакові і пішов з ним на гору.
Коли вони йшли удвох на гору, Ісаак запитав Авраама: «Батьку мій! У нас є вогонь і дрова, а де ж агнець (ягня) для жертвоприношення?».
Авраам відповів: «Господь побачить Собі агнця».
Обидва разом ішли далі і прийшли на вершину гори, на місце, вказане Господом. Там Авраам спорудив жертовник, розклав дрова, зв’язав сина свого Ісаака і поклав його на жертовник поверх дров. Він уже підняв ніж, щоб заколоти свого сина. Та ангел Господній покликав його з неба і сказав: «Аврааме, Аврааме! Не піднімай руки твоєї на отрока і не роби з ним нічого. Бо тепер Я знаю, що ти боїшся Бога, тому що не пошкодував єдиного твого сина для Мене».
І побачив Авраам неподалік барана, що заплутався у кущах, і приніс його в жертву замість Ісаака.
За таку віру, любов і послух Бог благословив Авраама й обіцяв, що у нього буде потомства так багато, як зірок на небі і як піску на березі моря, і що в його потомстві отримають благословення усі народи землі, тобто з його роду вийде Спаситель світу.
Випробування Авраама принесенням Ісаака в жертву було прообразом чи передвістям для людей про Спасителя, Який, будучи Сином Божим, буде відданий Своїм Отцем на хресну смерть, у жертву за гріхи всіх людей.
Ісаак, будучи прообразом Спасителя за дві тисячі років до Різдва Христового, наперед прообразував, з волі Божої, Ісуса Христа. Він так само, як Ісус Христос, покірно йшов на місце жертви. Як Ісус Христос ніс на Собі хрест, так і Ісаак на собі ніс дрова для жертвоприношення.
Гора, на якій Авраам приносив у жертву Ісаака, була названа Ієгова-іре, тобто «Господь побачить». Згодом на цій горі було збудовано царем Соломоном, за вказівкою Божою, Єрусалимський храм.
(Див.: Бут. 22:1-19 .
ОДРУЖЕННЯ ІСААКА Сарра, Авраамова дружина, померла, коли їй виповнилось 127 років. Сам же Авраам занедужав і вирішив одружити сина свого Ісаака, та тільки не з ханаанеянкою, а з дівчиною свого племені. Ісаакові виповнилося тоді сорок років.
Авраам покликав старшого раба свого Єлеазара і сказав йому: «Клянись мені Господом, Богом неба і землі, що ти не візьмеш сину моєму дружини з дочок ханаанців, між якими я живу, а підеш на мою батьківщину, до мого племені, і приведеш звідти наречену Ісаакові, синові моєму».
Єлеазар дав клятву й одразу вирушив у дорогу. Тоді було за звичай, щоб наречений давав батькам дарунки за наречену; чим багатшою була наречена, тим багатшими були і дарунки.
Єлеазар взяв із собою коштовні речі і десять верблюдів і вирушив у Месопотамію, в місто Харан, де жив Нахор, Авраамів брат.
Підійшовши до міста, Єлеазар зупинився біля криниці. День схилявся до вечора, коли жінки звичайно приходять набирати воду. Єлеазар став молитися Богу, він казав: «Господи, Боже наш, пошли її сьогодні назустріч мені і вчини ласку господарю моєму. Ось я стою біля джерела, куди дочки міських жителів приходять набирати воду. Нехай та дівчина , яка на моє прохання нахилити глечик і дати мені напитися, скаже: пий, я і верблюдам твоїм дам пити, — буде призначена Тобою для Ісаака».
Не встиг скінчити молитви Єлеазар, як до криниці спустилася з глечиком на плечі чарівна на вигляд дівчина, зачерпнула води і пішла нагору.
Єлеазар підбіг до неї і сказав: «Дай мені напитися води з твого глечика».
Дівчина сказала: «Пий, господарю мій». І одразу спустила глечик з плеча на руку свою і напоїла його.
Коли Єлеазар напився, дівчина сказала: «Я наберу і для верблюдів, хай нап’ються всі». Вона одразу ж вилила воду з глечика свого в жолоб і побігла знову до криниці зачерпнути води, і набрала для всіх його верблюдів.
Єлеазар дивився на неї з подивом у мовчанці.
Коли верблюди втамували спрагу, Єлеазар взяв золоту сережку і два зап’ястя на руку і подарував їй, і запитав у неї: «Чия ти дочка? Скажи мені, чи є в домі батька твого місце для ночівлі?».
Цю дівчину звали Ревекка , вона відповіла: «Я дочка Вафуїла, сина Нахора. У нас багато соломи і корму і є місце для ночівлі».
Єлеазар став на коліна і подякував Богу, що Він почув його молитву.
Ревекка побігла у дім свій і про все розповіла своїй матері та всім домашнім.
У Ревекки був брат Лаван, він негайно подався до джерела і сказав Єлеазарові: «Увійди, благословенний Господом. Чому ти стоїш тут? Я приготував дім і місце для верблюдів».
Єлеазар увійшов у дім. Лаван розсідлав верблюдів, дав їм соломи і корму. Зразу ж принесли води обмити ноги Єлеазарові та людям, які були з ним, і запросили до столу.
Та Єлеазар сказав: «Я раб Авраамів. Не їстиму, поки не скажу про свою справу». І він з подробицями розповів, з якою метою він прийшов і як після його молитви Господь дав знамення про Ревекку. Коли ж усе розказав, то запитав: «Тепер скажіть мені, чи маєте ви намір учинити ласку і правду господареві моєму чи ні?». Лаван і Вафуїл відповіли: «Від Господа сталася ця річ, і ми не можемо перечити тобі. Ось Ревекка перед тобою: візьми її і йди; нехай буде вона дружиною сина господаря твого, як сказав Господь».
Єлеазар, почувши таку мову, з вдячністю вклонився Господу до землі. Відтак вийняв золоті і срібні речі та одяг і обдарував ними наречену, брата її і матір її.
На другий день Єлеазар просив, щоб їх відпустили додому. Але брат і мати Ревекки вмовляли його залишитися хоча б днів на десять.
Але Єлеазар відповів: «Не затримуйте мене, бо Господь проклав путь мій».
Тоді батьки покликали Ревекку і запитали її: «Чи підеш з цією людиною?».
Ревекка сказала: «Піду».
Батьки благословили її і відпустили в дорогу.
Коли ж Єлеазар з Ревеккою та супутниками під’їжджали на верблюдах до Авраамових наметів, Ісаак зустрів їх.
І стала Ревекка дружиною Ісаака. Кохання до Ревекки втішило Ісаака в печалі від смерті матері його, Сарри (Див.: Бут. 23 .
Одруження Ісаака є зразком для всіх поколінь. Як часто помиляються молоді люди, коли вирішують найважливіше питання у своєму житті — вступ у шлюб. Одні шукають багатство, інші — красу тілесну, треті — шляхетність тощо, і тільки дехто шукає розум і добре лагідне серце , тобто красу внутрішню, духовну. Перші якості тимчасові і минущі, а внутрішня краса постійна і не залежить від переміни зовнішніх обставин.
Неправильне ставлення до шлюбу зумовлюється тим, що люди бажають самі влаштувати своє щастя, без Бога, керуються власними егоїстичними забаганками.
Християнські юнаки та дівчата, бажаючи вступити в шлюб, мусять ревно молити Господа-Серцевидця, щоб Він Сам, зі Своєї волі, влаштував їхній шлюб і благословив їх Своєю благодаттю, бо без благословення Божого нікому не створити свого щастя, гаразду в шлюбнім житті та істинно християнської родини.
Добра ж християнська родина є охоронницею чеснот, благодатним ґрунтом для сіяння зерен добра, знаряддям і засобом для поширення та утвердження на землі святої Христової Церкви.
Сім’я є також основою держави, як про це сказав митрополит Філарет (Дроздов): «В родині лежить насіння всього, що потім виростає і стає великою родиною, яка називається державою».
ІСАВ І ЯКІВ В Ісаака було двоє синів: Ісав та Яків. Ісав був майстерним ловцем звірів (мисливцем) і часто жив у полі. Яків був лагідної і тихої вдачі, жив у наметах разом з батьком і матір’ю.
Ісаак більше любив Ісава, який догоджав йому їжею зі своєї дичини, а Ревекка більше любила Якова.
Ісавові, як старшому синові, належало первородство, тобто перевага над Яковом у благословенні від батька.
Та ось одного разу Ісав повернувся з поля втомленим і голодним. Яків у цей час варив юшку з чечевиці (бобів).
І сказав йому Ісав: «Дай мені поїсти».
Яків же сказав: «Продай мені своє первородство», бо йому дуже хотілося, щоб його стосувалося благословення, дане Богом Авраамові, і щоб він міг тим самим ревно послужити Богу.
Ісав відповів: «Ось я вмираю з голоду, що мені з цього первородства?» Такою відповіддю Ісав висловив своє зневажливе ставлення до благословення Божого.
Яків сказав: «Поклянись».
Ісав поклявся і продав своє первородство Якову за чечевичну юшку.
Коли ж Ісаак постарів і осліп, то, відчуваючи, що от-от вмиратиме, він захотів благословити Ісава як старшого сина. Та завдяки хитрощам Ревекки замість Ісава він благословив Якова. Незабаром Ісаак дізнався про свою помилку, одначе він уже дав Якову своє благословення, і не міг взяти його назад.
З цієї причини Ісав зненавидів брата і навіть хотів убити його, тому Яків мусив іти з рідної оселі.
За порадою батьків, він відбув на батьківщину своєї матері в Месопотамію, в землю Вавилонську, до її брата Лавана, щоб перебути у нього, доки уляжеться Ісавів гнів, і при цьому одружитися з однією з Лаванових доньок.
(Див.: Бут. 23 .
ВИДІННЯ ЯКОВОМ ТАЄМНИЧОЇ ЛІСТВИЦІ (СХОДІВ) У дорозі Яків зупинився в полі, підклав під голову камінь і заснув. І ось він бачить уві сні: стоїть ліствиця (сходи) на землі, а верх її торкається неба. Ангели Божі йдуть по ній — вгору й униз, а вгорі на ліствиці стоїть Сам Господь.
І каже Господь Якову: «Я Господь, Бог Авраама й Ісаака. Не бійся! Землю, на якій ти лежиш, я дам тобі, твоєму потомству. І буде потомство твоє численне, як пісок морський, і в сiмені твоєму благословляться всі народи землі. І ось Я з тобою, й охоронятиму тебе скрізь, куди б ти не йшов, і поверну тебе в цю землю».
Тут під сіменем чи нащадком його, через якого благословляться, тобто ощасливляться всі народи, мається на увазі Спаситель . Ліствиця ж, що з’єднує небо із землею, прообразує Божу Матір , через Яку Син Божий, народившись від Неї, зійшов на землю для спасіння людей. Божа Матір — немов ті сходинки, що сполучили небо із землею.
Прокинувшись, Яків сказав: «Яке страшне це місце! Це не що інше, як дім Божий, це врата небесні». Камінь, на якому він спав, зробив пам’ятником і вилив на нього єлей (олію) в жертву Богу. Саме ж місце назвав Вефиль , що означає: дім Божий . Відтак, з надією на поміч Божу, він спокійно продовжував іти в Месопотамію.
Яків прийшов у Харан до Лавана, брата своєї матері, розказав йому про все і залишився жити й працювати у Лавана.
Лаван запитав Якова, яку той братиме платню за свою роботу. Яків погодився працювати у Лавана сім років за його доньку, Рахіль , щоб згодом одружитися з нею, бо полюбив її.
Та Лаван хитрощами віддав Якову за дружину не Рахіль, а старшу свою дочку Лію , виправдовуючись тим, що згідно з місцевим звичаєм спочатку віддають заміж старшу дочку.
Тоді обманутий Яків погодився працювати ще сім років за Рахіль
Через двадцять років Яків щасливо повернувся до свого батька в землю Ханаанську з численною родиною та майном. Ісав же, який давно не бачив брата свого, радісно зустрів Якова ще на шляху.
Господь, таємно випробувавши Яковову силу, дав йому нове ім’я Ізраїль , що означає «богоборець». І став Яків родоначальником народу ізраїльського чи, що одне і те саме, Єврейського
(Див.: Бут. 28:10-22 .
ЙОСИФ У Якова було дванадцять синів: Рувим, Симеон, Левій, Іуда, Іссахар, Завулон, Дан, Неффалим, Гад, Асир, Йосиф і Веніамин. Від них згодом пішло дванадцять колін, чи племен, народу єврейського.
Серед усіх своїх синів Яків найбільше любив Йосифа за лагідність і послух і зшив йому різнобарвний одяг. Брати ж почали заздрити Йосифові і зненавиділи його.
Одного разу Йосиф бачив сон, що він з братами у полі в’яже снопи. І ось його сніп став посередині прямо, а снопи братів оточили його сніп і вклонилися йому. Іншого разу Йосиф бачив уві сні, що сонце, місяць та одинадцять зірок поклонилися йому. Коли він розповів про свої сни, батько зауважив йому: «Що це за сни? Невже я і твоя мати і брати будемо кланятися тобі?» Брати ще дужче зненавиділи Йосифа.
Невдовзі після цього брати пасли стада далеко від дому, і батько послав Йосифа навідати їх і дізнатися, чи здорові брати його і чи ціла худоба. Коли він підходив до них, брати ще здаля побачили Йосифа і стали казати: «Ось іде сновидець, вб’ємо його і тоді побачимо, як справдяться його сни». Але Рувим, старший з братів, сказав: «Не проливайте крові, киньте його ліпше у рів». А сам вирішив потім врятувати Йосифа і повернути батькові. Брати послухались; вони зняли з Йосифа різнобарвний одяг і кинули його в глибокий рів, в якому не було води. В цей час повз них проїжджали купці з товарами в Єгипетську землю. Один з братів, Іуда, порадив продати Йосифа, і вони продали його за двадцять срібників. Потім вони взяли Йосифів одяг, вимазали його кров’ю козла, принесли до батька і сказали: «Ми знайшли цей одяг, чи не Йосифів він?».
Яків упізнав одяг. «Хижий звір розшматував Йосифа!» — з гіркотою вигукнув він. Потім він довго оплакував свого улюбленого сина і не міг знайти втіхи.
Йосиф, проданий братами (за порадою брата Іуди) за 20 срібників, був прообразом Христа, проданого Іудою за 30 срібників.
(Див.: Бут. 37 .
ЙОСИФ У ЄГИПТІ Купці привезли Йосифа в Єгипет і продали одному царедворцю на ім’я Потифар. Живучи в Єгипті між язичниками, Йосиф твердо беріг віру в істинного Бога і боявся в чомусь згрішити перед Ним. Своєму господареві він служив чесно. Потифар уподобав його і зробив управителем у своєму домі. Та зла і підступна Потифарова дружина звела наклеп на Йосифа перед своїм чоловіком. Потифар повірив дружині і віддав Йосифа у в’язницю.
Але Бог бачив, що Йосиф не винен, і допоміг йому. У тій же в’язниці сиділи фараонові виночерпій і хлібодар. Одного разу вони бачили сни. Виночерпію снилося, що він зібрав з трьох виноградних лозин ягоди, вичавив з них сік у келих і подав фараонові. Хлібодар же бачив, ніби він ніс на голові три кошики з їжею, і птахи прилітали і клювали з них. Йосиф витлумачив ці сни. Виночерпієві він сказав, що через три дні фараон простить його, і він знову буде виночерпієм, а хлібодару сказав, що фараон через три дні накаже його повісити, і птахи клюватимуть його тіло. І все сталося так, як сказав Йосиф.
Через два роки після цього побачив фараон однієї ночі два особливих сни. Йому снилося, ніби стоїть він на березі річки, і ось вийшло з річки спочатку сім корів повних і гарних, а за ними сім корів худих; худі корови пожерли повних, але не зробились повнішими. Інший сон — немовби на одному стеблі росли сім колосків повних, а після них сім колосків сухих і тонких, і тонкі колоски пожерли сім повних колосків. Вранці фараон закликав усіх мудреців єгипетських, та ніхто з них не зміг розтлумачити йому сни.
Тоді виночерпій згадав про Йосифа і сказав про нього фараонові. Йосифа привели до фараона, і він витлумачив його сни.
«Обидва сни, — сказав він, — означають одне і те саме: настануть в землі Єгипетській сім років достатку; після них же настануть сім років голоду». При цьому Йосиф дав фараонові пораду запасти в урожайні роки стільки хліба, щоб його вистачило на всі роки голоду.
Фараон зрозумів, що Сам Бог відкрив Йосифові значення снів, і зробив його головним начальником у землі Єгипетській, першим після себе, і доручив йому заготовляти хліб.
(Див.: Бут. 39 .
ПОБАЧЕННЯ ЙОСИФА З БРАТАМИ І ПЕРЕСЕЛЕННЯ ЯКОВА З РОДИНОЮ ДО ЄГИПТУ За сім урожайних років Йосиф зібрав у Єгипті стільки хліба, що його вистачило і на голодні роки, і навіть можна було продавати в інші країни. Звідусіль з’їжджалися в Єгипет за хлібом, тому що голод лютував по всій землі.
Приїхали в Єгипет за хлібом і сини Якова із землі Ханаанської. Вони прийшли до Йосифа, вклонилися йому до землі, але не впізнали його. Йосиф же впізнав братів і мимоволі згадав сни свого дитинства; але, щоб переконатися, чи справді брати стали кращими, повівся з ними суворо і сказав їм: — Ви, мабуть, підглядачі (чужі розвідники), прийшли вивідати усе на нашій землі, щоб потім завоювати її. — Ні, — відповіли брати, — ми люди чесні і всі сини однієї людини на землі Ханаанській. Нас було дванадцятеро, але одного не стало, а найменший залишився при батькові. — Якщо ви кажете правду, — сказав Йосиф, — то нехай один з вас залишиться тут, а решта нехай відвезуть хліб і привезуть наймолодшого брата.
Тоді брати стали перемовлятися між собою, гадаючи, що Йосиф не розуміє їх, бо він розмовляв з ними через тлумача: «Ось нам і покарання за гріх проти нашого брата. Ми не пощадили його, тож і маємо тепер таке горе».
Йосиф же, почувши, про що вони перемовляються, відійшов від них і заплакав. Після цього він залишив біля себе Симеона, а інших братів відпустив.
Через рік брати знову приїхали в Єгипет по хліб і привезли із собою молодшого брата Веніамина. Йосиф, побачивши між ними Веніамина, наказав привести їх у дім свій і влаштував для них обід. І, дивлячись на Веніамина, заплакав на радощах. Аби брати не помітили його сліз, він пішов в іншу кімнату і вмив своє лице. Пообідавши, Йосиф звелів насипати їм хліба у мішки, а в мішок Веніамина наказав покласти срібний келих, з якого пив сам. Наступного ранку він відпустив їх додому.
Та тільки-но брати виїхали, як Йосиф звелів своєму управителеві догнати їх та обшукати, чи не вкрали вони келих. Келих знайшовся у мішку Веніамина. Усі брати повернулись до Йосифа, впали перед ним на землю і сказали: «Бог розкрив неправду нашу; тепер ми всі раби твої».
«Ні, — відповів Йосиф, — хай залишиться рабом той, у кого знайшовся келих, а ви можете повернутись до батька».
Тоді виступив Іуда і сказав Йосифові: «Господарю мій! Батько наш старий і цього сина любить над усе; я поручився привезти його цілим назад; хай краще я залишуся рабом у тебе замість нього, а його відпусти з братами до батька; бо коли він не повернеться, то батько наш помре з горя».
Тепер Йосиф побачив, що брати змінилися на краще, і більше не став приховувати себе. Він відправив усіх слуг, заплакав і сказав: «Я — брат ваш Йосиф, якого ви продали в Єгипет!».
Брати оторопіли так, що не спроможні були сказати слова.
А Йосиф вів далі: «Не бійтеся! Сам Бог привів мене сюди, для збереження вашого життя. Вирушайте швидше до батька і скажіть йому, щоб він їхав у Єгипет до мене, тому що треба ще пережити нам п’ять років голоду». І став обіймати та цілувати Веніамина і всіх братів і плакав при цьому.
Коли Яків з великою радістю дізнався, що його син Йосиф живий, він переселився з усією своєю родиною в Єгипет.
Сімнадцять років прожив старий Яків-Ізраїль в Єгипті і став чекати смерті. Спершу він благословив Йосифа та його дітей — Манасію та Єфрема. Йосиф підвів дітей своїх до батька так, що старший Манасія стояв навпроти правої руки Якова; а молодший Єфрем стояв навпроти лівої. Але Яків склав руки хрестом так, що права його рука лягла на голову Єфрема, а ліва — на голову Манасії. І благословив їх: Єфрема як старшого, а Манасію як молодшого.
Це хрестоподібне складання рук Яковом для благословення було прообразом Хреста Христового і того часу, коли люди отримуватимуть благословення Господнє не за старшинством, а за своїми добрими вчинками і справами.
Згодом, зібравши навколо постелі усіх синів своїх, він кожному з них дав благословення і звістив Іуді, що з потомства його будуть царі над єврейським народом до тих пір, поки не прийде Примиритель, тобто Христос Спаситель.
Після цього він заповів синам своїм, щоб вони поховали його в землі Ханаанській, там, де поховані його батьки. І помер Яків-Ізраїль у віці ста сорока семи літ, і віднесли його сини в землю Ханаанську і поховали там.
Через п’ятдесят років після Якова помер і Йосиф. Перед смертю він сказав, що Бог виведе єврейський народ з Єгипту і поверне в землю Ханаанську. Він заповів також, щоб кістки його були перенесені на рідну землю.
В Єгипті сім’я Якова-Ізраїля швидко розмножилась і утворила народ, який став називатися ізраїльським , чи єврейським . Він ділився на дванадцять колін за числом дванадцяти синів Якова.
Історія Йосифа , що постраждав від своїх братів, а потім прославився і врятував їм життя, була прообразом Христа Спасителя . Спаситель теж постраждав від свого народу, вмер на хресті, потім воскрес і прославився, і спас людей від гріха та вічної смерті.
БЕСІДА: ІСТОРІЯ ЙОСИФА, ЗАПИСАНА МОВОЮ ДЕРЕВ Раціоналісти (люди, що визнають джерелом пізнання тільки один розум, заперечують будь-який досвід і Божественне Одкровення), які не вірять в історичність біблійних розповідей, ставляться до Йосифової історії, мов до легенди. Однак ця розповідь не легенда, а дійсна історія, яка мала місце у стародавньому Єгипті. Автор цих рядків з усією сміливістю підтверджує історичність даної події, бо вона, виявляється, була записана самою природою і в дуже несподіваний спосіб. У двадцятих роках ХХ століття автор досліджував залежність приросту деревини дерев від різних природних чинників: від зрошення, опадів, клімату, пожеж, шкідників, у зв’язку з роботами в цьому напрямку багатьох дослідників у Росії, в Америці, у Швеції. Тоді ж було проведено обстеження деревинних залишків, які збереглися в різноманітних палеонтологічних та археологічних колекціях. Нашу увагу особливо привернули колекції дерев’яних предметів, які збереглися з часів стародавнього Єгипту. Таких предметів у єгипетському відділі петербурзького Ермітажу виявилось дуже багато. Всі вони дуже добре збереглися, що дозволяло чітко встановити, яке дерево було використане і з якою метою.
Таким чином, було з’ясовано, що частина речей була зроблена з дерев, які ростуть і сьогодні в Абіссінії та в областях верхніх озер, звідки бере початок Голубий і Білий Ніл. Звичайно в Єгипет їх привозили. Чимало ж речей, які знаходились у колекції, виготовлено з дерев, які і дотепер ростуть у долині Нілу. З-поміж цих видів теслярами стародавнього Єгипту найчастіше використовувалися два види: нільська акація і сикомор. Шляхом вивчення будови деревини цих видів нам вдалося встановити, що існує пряма залежність ширини деревних кілець від повеней Нілу.
Як відомо, від масштабів цих повеней залежить уся економіка Єгипту: коли повінь велика, усе населення благоденствує, бо рослинність Нільської долини в такі роки буяє особливо, на ланах збирають рясний врожай; в такі роки і дерева, що ростуть на берегах Нілу, утворюють широкі кільця. В роки ж слабких повеней — у країні неврожай і голод, а кільця дерев стають вузькими, бо вся рослинність потерпає від нестачі вологи. Коли зв’язок між врожаями і шириною кілець дерев було встановлено, я дійшов такого висновку: якщо біблійна розповідь передає подію в історії Єгипту, що справді мала місце, то 7 років незвичайних врожаїв і 7 років сильних неврожаїв мусили відбитися в кільцях дерев, що росли в той час на берегах Єгипту.
Відомо, що перебування євреїв у Єгипті припадає на час панування 13—18 династій. Були зібрані і предмети з тієї епохи: скринька для збереження парфумів, зроблена з нільської акації, саркофаг однієї з царівен, видовбаний з сикомора, та ряд інших предметів. Я провів ретельне обстеження цих предметів, почавши зі скриньки для пахощів. Вона невеличка, завдовжки 12 см, 7 см завширшки і 8 см заввишки. (У свій час мною були зроблені точні виміри та зйомки, та вони зникли під час втечі з СРСР.) Скриньку було виготовлено зі шматка нільської акації. Майстер розколов його на дощечки і рослинною смолою склеїв з них скриньку. Тотожність малюнка деревних шарів було видно на всіх стінках скриньки, причому цей малюнок вийшов прецікавим: на всіх дощечках впадала у вічі наявність дуже широких і дуже вузьких шарів. Це чергування йшло таким чином: спочатку йшла група з шести незвичайно широких шарів; а за нею безпосередньо йшла група, яка складалася із семи дуже вузьких шарів. (Послідовність шарів у часі може встановити кожен без труднощів, якщо знайомий з будовою так званої весняної та осінньої деревини.) Вище ми сказали, що ширина шарів дерев на берегах Нілу відповідає повеням і пов’язаним з цим урожаєм. Таким чином, природа сама записала, що в час, який припадає на епоху життя Йосифа у Єгипті, в цій країні кілька років збирався дуже багатий врожай. В ці роки і дерева утворювали незвичайно широкі кільця. Ось таких широких кілець, річних, зрозуміло, на скриньці, обстеженій нами, виявилося шість. Та й перед цими кільця не були вузькими, так що помітних розбіжностей з біблійною розповіддю про сім років достатку тут немає. Що ж до наступних семи років неврожаю, будова деревини, обстеженої нами, свідчить з неспростовною точністю.
Окрім названої скриньки, я обстежив також названий вище саркофаг. Зберігся він дещо гірше скриньки для пахощів, та все ж і на деревині сикомора, зі стовбура якого був зроблений саркофаг, вдалося розгледіти подібну ж групу шарів, що неспростовно підтверджують безсумнівність факту, який лежить в основі біблійної розповіді, записаної на сторінках великої книги Природи.
Про зроблене відкриття, в загальних рисах, я повідомив у лютому 1928 року. Однак надрукувати не вдалося через цензуру в тодішнім безбожницькім СРСР.
Гадаю, корисно прилучити до сказаного стосовно історії стародавнього Єгипту.
Згідно з біблійною хронологією, продаж Йосифа братами у Єгипет, а потім і переселення туди патріарха Якова мали місце за 18 століть до Різдва Христового. Деякі історики встановлюють точну дату переселення Якова, а саме 1825 рік до н. е. Цікаво, що за фараонів ХII династії, зокрема за Аменемхета III, який царював у ті роки, мережу штучного зрошення було значно розширено і вдосконалено. Рівень води в Нілі за фараонів XII династії позначався на скелях поблизу Семне, біля 2-го порогу. В знайденому тут написі, що відноситься до 14 року царювання Аменемхета (тобто до 1835 року перед Р. Х.), відзначено максимальний рівень, що перевищував на 7 метрів рівень води, який спостерігається тепер.
Вочевидь, спеціальні чиновники стежили за висотою підйому води у Нілі, бо державна влада явно усвідомлювала, яке величезне значення для господарського життя країни мала система штучного зрошення, дія якого цілком залежала від кількості води в Нілі.
Особливо великі роботи в цей період проводились у Фаюмському оазисі. Тут знаходилося велике водосховище, назване греками Мерідовим озером. Озеро з’єднувалося каналом зі шлюзами, і ця система давала можливість регулювати зрошення дуже великої площі Фаюмського оазису.
Залишається додати до викладеного вище таке: якби була можливість дослідити багатющі єгипетські колекції Британського і Каїрського музеїв, ми, безсумнівно, знайшли б ще низку речей, що закарбували на собі події, описані в останніх розділах книги Буття.
Протоієрей М. Смирнов, З газети «Наша страна», Буенос-Айрес, 1960 р .
ІСТОРІЯ БАГАТОСТРАЖДАЛЬНОГО ІОВА У дуже давні часи на схід від Палестини жив праведний чоловік на ім’я Іов. Він відзначався справедливістю, усе життя намагався догодити Богу. Господь нагородив його за благочестя великими благами. Він володів стадом, в якому були сотні голів великої рогатої худоби і тисячі — дрібної. Тішила його велика і дружна родина: у нього було семеро синів і три дочки.
Та диявол позаздрив Іову. Він став зводити наклеп перед Богом на праведного Іова. «Хіба задарма богобоязкий (праведний) Іов? Відбери у нього все, що у нього є, — ось побачиш тоді, чи благословлятиме він Тебе?» Бог же, щоб показати всім, наскільки вірний Йому Іов, і щоб навчити людей терпінню в їхніх стражданнях, дозволив дияволові відібрати в Іова усе, що той мав. І ось одного дня розбійники вкрали в Іова усю його худобу, поперебивали наймитів, а страшний вихор з пустелі зруйнував дім, в якому зібрались Іовові діти, і всі вони загинули. Та Іов не тільки не став ремствувати на Бога, а сказав: «Господь дав, Господь і взяв: нехай буде ім’я Господнє благословенне «.
Однак посоромлений диявол не вгамувався. Він знову став зводити наклеп на Іова: «Людина віддасть за своє життя усе, чим володіє: та торкнись тільки його кісток, його тіла (тобто врази його хворобою), — побачиш, чи благословлятиме він Тебе?» Бог дозволив дияволові позбавити Іова ще й здоров’я. І ось Іова вразила страшна хвороба — проказа. Тоді навіть Іовова дружина стала вмовляти його сказати якесь слово проти Бога, а друзі, замість того щоб утішити, тільки сердили невинного страждальця своїми несправедливими підозрами. Але Іов залишився твердим, не втрачав надії на милосердя Боже і лише прохав Господа засвідчити, що він терпить усе невинно.
У бесіді з друзями Іов пророкував про Визволителя (про Спасителя) і про майбутнє воскресіння: «Та я знаю, що мій Визволитель живий, і останнього дня Він підійме із пороху цю шкіру мою, яка розпадається, і я у плоті своїй побачу Бога. Я побачу Його, самі мої очі побачать, а не очі чужі» (Йов. 19:25-27
Після цього Бог, показавши приклад вірності й терпіння на Своєму рабові Іові, Сам явився і звелів його друзям, що дивилися на Іова як на великого грішника, просити молитви за себе у нього. Бог нагородив Свого вірного раба. Іову було повернуто здоров’я. У нього було знову семеро синів і три дочки, а худоби побільшало вдвічі, ніж було раніше, і жив Іов ще сто сорок років у пошані, спокійно, благочестиво і щасливо.
Історія багатостраждального Іова вчить нас, що нещастя Бог посилає не тільки за гріхи, але іноді Бог посилає нещастя і праведникам для ще більшого утвердження їх у добрі, для осоромлення диявола і для прославлення правди Божої. Історія життя Іова розкриває нам, що не завжди земне щастя відповідає добродійному життю людини, і вчить нас також не бути байдужими до нещасних. Іов своїми невинними стражданнями і терпінням прообразував Господа Ісуса Христа. Тому в дні спогадів про страждання Ісуса Христа (на Страсному тижні) в церкві читається розповідь з книги Іова.
(Див.: Йов. 1-42 .
ЄГИПЕТСЬКЕ РАБСТВО У Єгипті євреям спочатку жилося добре. Та нові фараони, сходячи на престіл, почали забувати Йосифа і його заслуги. Вони стали боятися збільшення єврейського народу, щоб євреї, розмножившись, не набули сили і не повстали проти них. Фараони почали примушувати їх працювати на найважчих роботах. Та чим більше над ними знущалися, тим більше вони розмножувались. Тоді один з фараонів наказав убивати всіх єврейських немовлят-хлопчиків.
У той час, коли євреям жилося ще добре, вони почали забувати Бога і стали переймати язичницькі звичаї в єгиптян. Тепер, коли почались біди, вони згадали про Бога і звернулись до Нього з молитвою про спасіння. Милосердний Господь почув їх і послав їм визволення через пророка і вождя Мойсея.
МОЙСЕЙ Мойсей народився в сім’ї одного єврея, за походженням з Левіїного коліна. Мати три місяці ховала сина від єгиптян. Та коли далі ховатися було неможливо, вона взяла тростиновий кошик, обсмолила його, поклала туди немовля і поставила кошик в очереті, на березі річки. А сестра немовляти Маріам спостерігала здалеку, що буде далі.
Фараонова дочка з служницями прийшла купатися сюди. Побачивши кошик, вона повеліла дістати його. Коли побачила немовля, яке плакало, їй стало шкода його. Вона сказала: «Це з єврейських дітей». Маріам підійшла до неї і запитала: «Може, пошукати для немовляти годувальницю з євреїв?».
Царівна сказала: «Так, іди і пошукай».
Маріам пішла і привела матір. Царівна сказала їй: «Візьми це немовля і годуй його мені: я платитиму тобі». Та погодилася з великою радістю.
Коли немовля підросло, мати привела його до царівни. Царівна взяла його до себе, і він був у неї замість сина. Вона дала йому ім’я Мойсей, що означає: «вийнятий з води»
Мойсей виріс при царському дворі і був навчений усякої мудрості єгипетської. Але він знав, що він єврей, і любив свій народ. Одного разу Мойсей побачив, що єгиптянин б’є єврея. Він заступився за єврея і вбив єгиптянина. Іншого разу Мойсей побачив, як єврей б’є свого співплемінника. Він хотів було зупинити його, але той зухвало відповів: «Чи не хочеш ти і мене вбити, як учинив це з єгиптянином?!» Мойсей злякався, зрозумівши, що про його вчинок довідалися. Тоді Мойсей утік з Єгипту в іншу країну, в Аравію, в землю Мадіамську. Він оселився у священика Іофора, одружився з його дочкою Сепфорою і пас його отари.
Одного разу Мойсей зайшов з отарою далеко і був біля гори Хорив. Там він побачив терновий кущ (купину), який горів і не згорав, тобто був охоплений полум’ям, а сам не горів.
Мойсей вирішив підійти ближче і подивитися, чому кущ не згорає. Тут він почув голос із середини куща: «Мойсею! Мойсею! Не підходь сюди; зніми взуття з ніг твоїх, тому що місце, на якому ти стоїш — свята земля. Я Бог Авраама, Ісаака та Якова».
Мойсей закрив лице своє, тому що боявся подивитися на Бога.
Господь сказав йому: «Я побачив страждання народу Мого в Єгипті, почув волання його і йду визволити його від руки єгиптян і ввести у землю Ханаанську. Іди до фараона і виведи народ Мій з Єгипту». При цьому Бог дав Мойсеєві силу творити чудеса. Оскільки ж Мойсей заїкався, то Господь дав йому в помічники брата його Аарона, який мав говорити замість нього.
Кущ , який не згорав у вогні і який бачив Мойсей при явленні йому Бога, отримав назву: «неопалима купина» . Він відображав собою стан обраного єврейського народу, гнобленого і невмирущого. Він був також прообразом Божої Матері , Яку не опалив вогонь Божества Сина Божого, коли Він зійшов через Неї з неба на землю, народившись від Неї.
(Див.: Вих. 2 .
ПАСХА І ВИХІД ЄВРЕЇВ З ЄГИПТУ Мойсей прийшов у Єгипет. У той час там уже царював інший фараон. Поговоривши зі старійшинами єврейського народу, Мойсей і Аарон пішли до царя єгипетського і від імені Божого зажадали від нього, щоб він відпустив євреїв з Єгипту.
Фараон відповів: «Я не знаю вашого Бога і народу єврейського не відпущу», — і наказав ще більше гнобити євреїв.
Тоді Мойсей, за велінням Божим, навів на Єгипет послідовно десять кар , тобто великі лиха, щоб фараон погодився відпустити єврейський народ із землі єгипетської. Так, за словом Мойсея, вода в річках, озерах і криницях перетворювалася на кров; град і сарана нищили рослинність; настала триденна пітьма по всьому Єгипту тощо. Але, незважаючи на такі лиха, фараон усе ж не відпускав євреїв. Він, починаючи з другої кари, кожного разу закликав Мойсея, просив його помолитися Господу і зупинити стихійне лихо, обіцяючи відпустити євреїв; та як тільки кара припинялася, фараон знову ставав жорстоким і відмовлявся відпустити їх. Тоді настала остання, десята, найстрашніша кара.
Перед десятою карою Господь повелів євреям вибрати для кожної сім’ї однорічне ягня , заколоти його, спекти і їсти з прісним хлібом та гіркотрав’ям, не ламаючи кісток; кров’ю ж ягняти вимазати одвірки і перекладини в дверях. Євреї так і вчинили.
Тієї ночі ангел Господній уразив усіх первістків у Єгипті, від людини до худоби. Він пройшов тільки мимо тих домів, на дверях яких було зроблено знак кров’ю. По всьому Єгипту піднявся плач. Фараон покликав тоді Мойсея і повелів йому якнайшвидше йти з народом єврейським з Єгипту.
З Мойсеєм вийшло до шестисот тисяч чоловіків, не рахуючи жінок і дітей. Мойсей взяв із собою і Йосифові кістки, як про те заповідав сам Йосиф перед своєю смертю. Як тільки євреї виступили з Єгипту, перед ними з’явився стовп, який удень був у вигляді хмари, а вночі — вогненним. Він вказував їм шлях.
День визволення євреїв від єгипетського рабства залишився назавжди пам’ятним для них. Господь установив у цей день головне старозавітне свято, яке Він назвав Пасхою . Слово «Пасха» означає: проходження мимо , чи визволення від біди (губитель пройшов повз єврейські житла). Щороку в цей день увечері євреї заколювали і готували пасхального агнця і їли його з прісним хлібом. Це свято тривало сім днів.
Агнець пасхальний, кров’ю якого первістки єврейські були визволені від смерті, прообразував собою Самого Спасителя Ісуса Христа, Агнця Божого, що бере на себе усі гріхи світу, кров Якого визволяє всіх віруючих від вічної загибелі.
Сама ж старозавітна єврейська Пасха прообразувала собою нашу новозавітну, християнську Пасху. Як тоді смерть пройшла повз житла євреїв, і вони були визволені від єгипетського рабства й отримали обітовану землю, так і в християнську Пасху, Воскресіння Христове , смерть вічна оминула нас : Воскреслий Христос, визволивши нас від рабства, дав нам вічне життя.
Христос помер на хресті в день, коли заколювали пасхального агнця, і воскрес безпосередньо після єврейської Пасхи; ось чому Воскресіння Христове святкується Церквою завжди після єврейської Пасхи і називається також Пасхою.
(Див.: Вих. 4:29-31 .
ПЕРЕХІД ЄВРЕЇВ ЧЕРЕЗ ЧЕРВОНЕ МОРЕ ТА ІНШІ ЧУДЕСА Євреї, вийшовши з Єгипту, вирушили до Червоного моря. Єгиптяни ж, поховавши померлих первістків, стали жалкувати, що відпустили євреїв. Фараон, зібравши військо з колісницями і вершниками, кинувся наздоганяти євреїв. Наздогнав їх біля морського берега. Побачивши позад себе грізні полчища фараона, євреї жахнулися. Замість того, щоб просити у Бога допомоги, вони заремствували на Мойсея за те, що той вивів їх з Єгипту. Підбадьорюючи їх, Мойсей у душі своїй молився Богу. Господь почув його молитву. Стовп у вигляді хмари став позаду євреїв і сховав їх від єгиптян. Господь сказав Мойсеєві: «Візьми жезл твій, простягни руку твою над морем і розділи його». Мойсей простяг руку свою з жезлом над морем, і підняв Господь дуже сильний східний вітер на всю ніч, і розступилися води. І пішли євреї по сухому дну, вода ж стояла, наче стіни, праворуч і ліворуч. Єгиптяни погналися за євреями дном морським і вже досягли середини моря. В цей час євреї вийшли на другий берег. Мойсей знову, за велінням Божим, простяг руку свою над морем. Вода морська злилася і вкрила колісниці і вершників усього війська фараона й потопила єгиптян.
Тоді ізраїльський народ з великою радістю заспівав подячну пісню Господу Богу, своєму Помічнику і Покровителю
Пророчиця ж Маріам, Ааронова сестра, взяла в руки тимпан, а за нею вийшли жінки з тимпанами, радісно вигукуючи. І заспівала Маріам перед ними: «Співайте Господу, бо прославився Він, коня і вершника його ввергнув в море».
Перехід євреїв через Червоне море , води якого відділили і визволили євреїв від нечестя і рабства єгипетського, прообразує собою хрещення , через яке ми звільняємося від влади диявола і рабства гріха.
Під час подорожі євреїв з Єгипту в землю обітовану Господь сотворив багато й інших чудес. Одного разу євреї прийшли в таке місце, де вода була гірка. Вони не могли її пити і ремствували на Мойсея. Господь показав Мойсеєві дерево. Як тільки він поклав його у воду, вода зробилася солодкою.
Це дерево, що зняло гіркоту з води, було прообразом хресного Дерева Христового , що знімає гіркоту життя — гріх.
Коли у євреїв закінчився весь хліб, узятий з Єгипту, Господь послав їм хліб з неба — манну. Вона була схожа на білі малесенькі крупинки, чи на дрібний град, і мала смак хліба з медом. Назву манна цей хліб отримав тому, що коли євреї побачили його уперше, то запитували одне одного: «мань-гу» (що це?), Мойсей відповів: «Це хліб, який Господь дав вам для їжі». Євреї і назвали цей хліб манною . Манна вкривала вранці землю навколо єврейського табору протягом усієї їхньої подорожі, щодня, крім суботи.
А коли євреї в пустелі прийшли на місце, назване Рефидим, де зовсім не було води, то знову почали ремствувати на Мойсея. За велінням Божим Мойсей ударив жезлом по кам’яній скелі, і з неї потекла вода.
Манна в пустелі і вода , що потекла з кам’яної скелі, врятувавши ізраїльтян від смерті, прообразували собою істинні для нас їжу і питво , тобто тіло і кров Христову , які дає нам Господь у святому причасті і які спасають нас від вічної смерті. У Рефидимі на євреїв напали жителі пустелі, амаликитяни. Мойсей послав проти них Ісуса Навина з військом, а сам з братом своїм Аароном та Ором піднявся на найближчу гору і почав молитися, піднявши обидві руки до неба (зобразивши ними хрест).
І коли Мойсей тримав свої руки вгору, то євреї перемагали ворогів, а коли від утоми опускав, то перемагали амаликитяни. Тому Аарон з Ором поклали камінь, посадили на нього Мойсея, а руки його підтримували розпростертими — один з одного, а другий з іншого боку. І євреї перемогли амаликитян.
Мойсей, молячись з піднятими руками, прообразував собою переможний хрест Христів, силою якого тепер віруючі християни поборюють видимих і невидимих ворогів.
У Рефидимі ж Мойсея відвідав його тесть Іофор та привів до нього дружину та його синів.
(Див.: Вих. 14-18 .
СИНАЙСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО Від Червоного моря євреї весь час ішли пустелею. Вони зупинилися табором біля гори Синай (Синай і Хорив — дві вершини однієї і тієї самої гори.) Тут Мойсей зійшов на гору, і Господь сказав йому: «Так скажи синам Ізраїлевим: якщо будете слухатись голосу Мого, то будете Моїм народом».
Коли Мойсей спустився з гори, він передав народові волю Божу. Євреї відповіли: «Усе, що сказав Господь, виконаємо і будемо слухняні».
Господь повелів Мойсеєві приготувати народ до третього дня для прийняття Закону Божого. Євреї постом і молитвою готувалися до цього дня.
На третій день, який був п’ятдесятим від єврейської Пасхи, тобто після виходу євреїв з Єгипту, щільна хмара вкрила вершину гори Синай. Небо розтинали блискавки, гримів грім і гучно лунала сурма. Від гори піднімався дим, і вся вона сильно хиталась. І виголосив (сказав) Господь Свій закон у десяти заповідях
За велінням Божим Мойсей зійшов на гору і пробув там сорок днів і сорок ночей, без ніякої їжі. Бог дав йому дві скрижалі , тобто кам’яні дошки , на яких було написано десять заповідей. Окрім цього, Господь дав Мойсеєві й інші закони — церковні і громадянські. Повелів Він також зробити скинію , тобто переносний храм Божий.
Зійшовши з гори, Мойсей усі ці закони і все, що відкрив йому Господь на горі Синай, записав у книги. Так з’явилось у нас Святе Письмо , або Закон Божий
Десять заповідей, чи повелінь, які Бог дав Своєму народу, точно вказують, що мусить робити людина і чого їй слід уникати, якщо вона хоче любити Бога і ближніх. Ось ці заповіді: 1. Я Господь, Бог твій; нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене. Ця заповідь велить любити Бога понад усе і, крім Нього, не віддавати нікому Божої пошани. Святих угодників Божих слід також вшановувати, але не так, як Самого Бога, а як людей, більш угодних Богу, ніж інші, як молільників і заступників наших перед Ним.
2. Не сотвори собі ідола, і ніякого зображення того, що на небі вгорі, і що на землі долу, і що у воді нижче землі; не поклоняйся їм і не служи їм. Оскільки все у світі сотворено Богом, то Йому одному слід поклонятися і Його одного слід шанувати як Божество. Робити ідолів і кланятися їм ніяк не можна. Поклоняючись святій іконі, ми повинні уявляти собі того, хто зображений на ній, і йому поклонятися, а не вважати самі ікони за Божество.
3. Не вимовляй ім’я Господа Бога Твого марно. Не можна святе і велике ім’я Боже вимовляти даремно, в марних розмовах, а тому божитися і клястися безпідставно ця заповідь забороняє.
4. Пам’ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий — субота (свято) Господу Богу Твоєму. Шість буденних днів тижня людина повинна трудитися, працювати, і взагалі турбуватися про все, що потрібно для її земного життя. А сьомий день слід присвятити Богу, тобто виділити його для Господа, молитися Йому, читати у славу Божу корисні книги, допомагати бідним, і взагалі заради Господа чинити якомога більше добра, а не гаяти марно час, тим більше — поводитися зле. У Старому Завіті так святкувалася субота, а в нас, у Новому Завіті, в пам’ять про Воскресіння Христа з мертвих, святкується неділя.
5. Шануй батька твого і матір твою, щоб тобі було добре і щоб продовжувалися дні твої на землі. Потрібно любити і шанувати батьків, слухатися їхніх добрих настанов і порад, піклуватися про них, якщо вони недужі, бути опорою для них у старості, також слід шанувати інших родичів, старших, добродійників, учителів, духовних отців і начальників; за це Бог обіцяє продовжити земне життя.
6. Не вбивай. Під убивством мається на увазі не тільки позбавлення життя себе чи когось іншого, але якщо і допускаємо інших до вбивства своїм наказом, порадою, допомогою, згодою. Цією заповіддю забороняється також нестриманість у гніві й образа ближнього усяким лайливим словом. Ця заповідь наказує жити з усіма в мирі і злагоді, а також лагідно поводитися з тваринами.
7. Не чини перелюбу. Цією заповіддю Господь забороняє чоловікові і дружині порушувати взаємну вірність і любов. Неодруженим Бог велить дотримуватися чистих думок і бажань. Обжерливість, пияцтво і взагалі будь-яка схильність до надмірності й нестриманості також забороняються цією заповіддю.
8. Не кради. Нічого чужого не бери, не спитавши, ні явно, ні таємно; не обманюй при продажу; у всякій справі розраховуйся чесно; не ховай знайдене; усяку роботу закінчуй в обіцяний термін і виконуй її сумлінно.
9. Не свідчи неправдиво на ближнього свого. Ця заповідь забороняє говорити неправду, брехати, зводити наклеп, обмовляти людей, осуджувати їх, а також вірити наклепникам. Ця заповідь наказує завжди чесно дотримуватися свого слова.
10. Не бажай дому ближнього твого, не жадай дружини ближнього твого, ні поля його, ні раба його, ні рабині його, ні вола його, ні осла його, нічого, що у ближнього твого. Ця заповідь забороняє заздрити і зазіхати на чуже добро, наказує задовольнятися тим, що маєш. Від заздрощів породжуються погані бажання, а від недобрих бажань — і всі недобрі злі вчинки.
Кожен мусить знати і виконувати Закон Божий. Той, хто дотримується заповідей, створює собі, крім тимчасового добробуту, вічне спасіння.
В пам’ять Синайського законодавства Мойсеєм було встановлено свято п’ятдесятниці
(Див.: Вих. 19:20,24,32-34 Повт. 5 .
СКИНІЯ Євреї стояли табором біля гори Синай цілий рік. У цей час Мойсей, за велінням Божим, влаштував скинію, тобто переносний, у вигляді намету, храм. Скинію було влаштовано з дорогих тканин, підвішених до стовпів. Вона мала три відділи: двір, святилище і Святе Святих
У двір входив народ для молитви; там стояв жертовник , на якому приносили жертви, стояв мідний умивальник
У святилище входили священики; тут знаходився стіл з дванадцятьма хлібами , золотий семисвічник , чи світильник з сімома лампадами, і вівтар кадильний , тобто жертовник, на якому священики кадили фіміам.
У Святе Святих , відокремлене від святилища запоною , міг входити тільки первосвященик (архиєрей), та й то лише раз на рік. У Святому Святих стояв ковчег завіту . Ковчегом, або кивотом завіту, називалась скриня, зроблена з дерева та обкладена всередині і ззовні золотом, із золотою покришкою і золотими зображеннями на ній двох херувимів. У ковчезі завіту зберігалися скрижалі із заповідями (скрижалі завіту), сосуд з манною, жезл Ааронів, а згодом і священні книги. На двох сторонах ковчега було по два золоті кільця, куди вкладались золочені палиці, щоб носити його.
Коли скинія була готова, Мойсей освятив її, з усіма речами, священним миром. Притому слава Господня, у вигляді хмари, яка супроводжувала євреїв на шляху, покрила скинію, і з того часу знаходилася над нею.
Для служіння при скинії Мойсей, за велінням Божим, призначив коліно Левіїне і визначив до скинії первосвященика, священиків і левитів , тобто прислужників.
Первосвящеником було поставлено Аарона, брата Мойсеєвого, священиками — чотирьох Ааронових синів, Левіїних нащадків — левитами. Первосвященик відповідав нашим єпископам (архиєреям), священики — ієреям, а левити — дияконам і прислужникам.
Бог поклав, щоб на майбутнє старший з роду Ааронового був первосвящеником, а інші з його роду — священиками.
Скинія прообразувала собою Церкву Христову , а також і Божу Матір , Яка, вмістивши в Себе Бога, була ніби Домом Божим.
(Див.: Вих. 25-34 Повт. 10:13,16 Лев. 1-7,16,23 .
СОРОКАЛІТНІ ПОДОРОЖУВАННЯ ЄВРЕЇВ. МІДНИЙ ЗМІЙ Від гори Синай євреї рушили до землі обітованої (Ханаанської). На шляху євреї не один раз ремствували. Господь карав їх за це, але після молитов Мойсея милував їх. Навіть сестра Маріам й Аарон докоряли Мойсеєві за те, що він одружився з ефіопкою, і при цьому принижували його гідність як посланця Божого. Мойсей був найлагіднішим серед усіх людей і терпляче вислуховував докори.
Господь покарав Маріам проказою.
Аарон, побачивши проказу на своїй сестрі, сказав Мойсеєві: «Не постав нам у гріх, що ми вчинили зле і згрішили».
Тоді Мойсей гаряче молив Бога про зцілення сестри. І Господь послав їй зцілення, та тільки після того, як вона сім днів пробула ізольована поза табором.
Коли ж євреї підійшли до межі обітованої землі, в пустелю Фаран, то за велінням Божим послав Мойсей людей видивитися землю обітовану. Було обрано дванадцять людей, по одному з кожного коліна. Серед обраних були Халев , від Іудиного коліна, й Ісус Навин , від коліна Єфремового.
Посланці пройшли усю землю і, оглянувши її, повернулися через сорок днів. Вони принесли із собою зрізану там виноградну гілку з гроном ягід, яке було таким великим, що її довелось нести на жердині двом чоловікам. Вони принесли також гранатові яблука і смокви. Усі вони хвалили родючість землі. Та десятеро з дванадцяти посланих (окрім Халева та Ісуса Навина) підбурювали людей, вони казали: «Народ, що живе в тій землі, сильний, і міста великі, і міцно укріплені… не можемо ми йти супроти народу того, він сильніший за нас. Там ми бачили таких велетнів, що перед ними ми не більші, ніж сарана».
Тоді євреї підняли галас, ремствуючи на Мойсея й Аарона, і казали: «Навіщо Господь веде нас у землю цю, щоб ми впали від меча? Наші дружини і діти стануть здобиччю для ворогів. Чи ж не краще нам вернутися в Єгипет?».
Ісус Навин і Халев умовляли народ не повставати проти волі Господа, бо Сам Господь допоможе заволодіти землею, обітованою (обіцяною) Богом їхнім батькам.
Та євреї змовлялися побити камінням Мойсея, Аарона, Ісуса Навина і Халева та поставити нового начальника і повернутися назад.
Тоді слава Господня у вигляді хмари з’явилась у скинії, перед усім народом. І сказав Господь Мойсеєві: «До яких пір цей народ буде не вірити Мені при всіх знаменнях, які Я йому вчинив? Скажи їм від імені Мого: як говорили ви голосно Мені, так Я і зроблю вам. У цій пустелі помруть тіла ваші, і всі ви, хто ремствував на Мене, не увійдете в землю, на якій Я клявся поселити вас, окрім Халева та Ісуса Навина. Завтра ж повертайтесь і йдіть в пустелю до Червоного моря. Дітей ваших, про яких ви казали, що вони стануть здобиччю ворогів, Я введу туди, а ваші тіла помруть у цій пустелі. За числом сорока днів, протягом яких ви оглядали землю, ви будете нести покарання за гріхи ваші сорок років , рік за день, щоб ви узнали, що означає бути залишеними Мною».
Десятеро оглядачів, які нагнали страх своїми розповідями, вмить були уражені смертю перед скинією.
Але ізраїльтяни, викриті у своїх гріхах, не бажали підкоритися велінню Господньому і йти вказаним шляхом, вони стали казати: «Ось, ми підемо на те місце, про яке сказав Господь, бо ми згрішили», — тобто вони немовби казали: «Підемо ж тепер і візьмімо землю. Каємось у своїм гріху. Навіщо ж нас карати 40 років?» Мойсей сказав їм: «Навіщо ви переступаєте повеління Господнє? Не буде вам успіху в цьому». І залишився з ковчегом завіту Господнього у таборі.
Ізраїльтяни ж, усупереч волі Божій, насмілилися піднятися на вершину гори, де жили амаликитяни і хананеї, і були розбиті й повтікали.
І пішли вони кочувати 40 років в пустелях Аравії. Але весь цей час милосердний Господь не позбавляв їх Своєї ласки і посилав їм багато чудес.
Невдовзі серед євреїв, приречених на сорокалітні поневіряння, виникло знову обурення. Деякі євреї (поводирем яких був старійшина одного племені, Корей) були незадоволені тим, що священство надано тільки племені Аарона. Але Господь покарав їх — земля, розкрившись, поглинула бунтівників.
З метою припинити суперечки між євреями, кому належить священство, Мойсей, за велінням Божим, наказав усім старійшинам принести свої жезли і покласти на ніч у скинію. На другий день усі побачили, що Ааронів жезл пустив бруньки, розцвів і вродив мигдаль. Тоді всі визнали Аарона первосвящеником. За велінням Божим, Ааронів жезл був покладений перед ковчегом завіту.
Одного разу за ремствування євреї були покарані Богом появою безлічі отруйних змій, які жалили людей, так що багато вмирало. Євреї розкаялись і просили Мойсея помолитися за них Богові. Господь повелів Мойсеєві зробити мідного змія і повісити його на знамено. І хто з ужалених дивився з вірою на мідного змія, той залишався живим.
Цей мідний змій служив прообразом Христа Спасителя . Христос розіп’яв з Собою на хресті всі наші гріхи, і ми тепер, дивлячись на нього, зціляємося від гріхів своїх і спасаємося від вічної смерті.
За час сорокалітнього подорожування всі євреї, які вийшли з Єгипту дорослими, повмирали, крім Ісуса Навина і Халева. Народилось нове покоління, якому було суджено вступити в землю обітовану. В останній рік подорожування помер і Мойсей. Перед своєю смертю він поставив вождем замість себе Ісуса Навина.
(Див.: Чис. 11-14,16-17,21,4-9 Повт. 1:19-46 .
ВСТУП ЄВРЕЇВ У ЗЕМЛЮ ОБІТОВАНУ Господь допоміг Ісусові Навину ввести народ єврейський в землю обітовану. При вступі в цю землю євреям потрібно було перейти річку Йордан. За вказівкою Божою, Ісус Навин повелів священикам внести ковчег завіту в річку. Тільки-но вони вмочили ноги у воду, як річка розступилася, вода, що йшла від верхів’я річки, зупинилася стіною, а нижня частина річки витекла в море, і весь народ перейшов по сухому дну.
Коли євреї перейшли річку Йордан, їм потрібно було взяти місто Єрихон з височезним і добре укріпленим муром. Ісус Навин, за велінням Божим, наказав священикам, — воїни попереду, в супроводі народу, — з ковчегом завіту обходити місто навколо протягом семи днів: шість днів по одному разу, а на сьомий день обнести ковчег сім разів. Після цього, під звуки сурм і гучні вигуки народу, єрихонський мур розвалився вщент. І євреї взяли місто.
Біля міста Гаваон відбулася велика битва з народами землі Ханаанської. Євреї перемогли ворогів і змусили їх утікати, а Бог послав з неба кам’яний град на втікачів, так що їх більше загинуло від граду, ніж від мечів євреїв. День схилявся до вечора, а євреї ще не закінчили переможної битви. Тоді Ісус Навин, помолившись Богові, голосно вигукнув перед народом: «Зупинись, Сонце, і не рухайся, Місяцю!» І Сонце зупинилось, і не наставала ніч, доки євреї не перемогли ворогів.
З допомогою Божою Ісус Навин за шість років завоював усю землю обітовану і розділив її за жеребом між дванадцятьма колінами народу єврейського (ізраїльського).
Замість Левія та Йосифа отримали ділянки два Йосифові сини: Манасія і Єфрем. Левіїне коліно служило при скинії та утримувалось збиранням десятини (десятої частини) з прибутків усього народу.
Перед своєю смертю Ісус Навин заповідав євреям суворо берегти віру в істинного Бога і служити Йому в чистоті та щирості.
(Див.: Повт. 27 .
БЕСІДА ПРО ЧУДО ІСУСА НАВИНА Св. Біблія розповідає про Ісуса Навина, «який зупинив сонце». Безвірники найчастіше нападають саме на це місце. Однак найновіші дослідження та відкриття науки, а також археологічні розкопки, що здійснювалися в Месопотамії, з безперечністю підтверджують історичну вірогідність усіх біблійних подій.
Відомий англійський вчений, археолог Артур Гук (помер у 1952 р.), торкаючись питання про чудо Ісуса Навина, каже: «Насамперед з’ясуймо собі: нема місця для постановки питання — чи міг Бог звершити таке чудо; питання швидше в тім — чи вчинив його Бог… якщо хтось запевняє мене, наче чудеса неможливі, то він пропонує мені прийняти теорію, ніби Творець Всесвіту нездатний пристосувати згодом частину створеного для Його власних цілей; інакше кажучи — Творець цілого не може змінити частину його.
Але ж це безглуздо.
Ретельно розглядаючи текст, ми зауважуємо, що в ньому є кілька важливих думок, якими можна скористатися як даними з астрономічної точки зору. Річ ось у чім. У той час, коли для людини, яка стояла на шляху до гори Вефорон, сонце знаходилось над Гаваоном, а місяць над долиною Аялонською , то дощ «великого каміння» падав з небес між Вефоронським шляхом і Азеком , а доба була подовжена на 24 години.
Відтак звернімо увагу на слова Ісуса Навина в його молитві; в ній ми знаходимо, що його прохання було буквально таким: «Будь, Сонце, безмовним (тихим, спокійним) над Гаваоном». Тут використано єврейське слово «дамам «, тобто — «бути безмовним, німувати, бездіяти». Так, приміром, у псалмі 29, 13 читаємо: «Нехай же славить Тебе душа моя і не вмовкає » — «дамам «. Саме це слово вжито в єврейському оригіналі, в усіх трьох випадках наведеного вище запису Ісуса Навина, де ми читаємо: «стій», «зупинилось», чи «стояло».
Наука довела, що світ має вокальну властивість; інакше кажучи, швидке коливання чи дрижання в ефірних хвилях, що і являє собою світло, викликає особливий звук, хоч наші вуха не мають достатньої чутливості, аби розчути його. Багато вчених тієї думки, що дія Сонця на Землю примушує останню обертатися навколо своєї осі.
Аби день тривав далі, за бажанням Ісуса Навина, обертання Землі навколо своєї осі — якщо вважати цю теорію правильною — мусило б, до певної міри, уповільнитися. Притім це явище могло б мати місце в результаті нейтралізації, зменшення чи, в якомусь роді, протидії в процесі впливу Сонця на Землю.
Виходить, що слова Ісуса Навина перебувають у достеменній згоді з відкриттями сучасної науки: «Сонце, будь безмовним, чи бездіяльним».
Отже, якщо вплив Сонця тимчасово послабився, Земля мала обертатися набагато повільніше, і день мав би тривати довше.
Великий астроном Ньютон довів, як легко обертання Землі могло уповільнитися цілком непомітно для мешканців її.
Далі А. Гук повідомляє, що один досвідчений вчений в Копенгагені поділився з ним цікавим здогадом щодо «великого каміння», яке падало з неба, спричинивши безладдя в таборі амморейців. Під камінням він припускав хвіст чи певну частину планети, яка підійшла на відповідну відстань до Землі. Цей вчений висловив певність, що, якби обстежити вказане місце, то познаходили б каміння метеорного походження.
Мабуть, тут ми маємо тлумачення усієї чудесної події.
Відомо, що небесні тіла розкривають властивість взаємного магнітного тяжіння, тому небезпідставно вважати, що наближення великої комети у сферу впливу Землі могло значною мірою бути перешкодою для дії Сонця на Землю.
Чи могло тут мати місце контртяжіння? «Гадаю, — каже А. Гук, — жоден учений не може сказати нам цього. Та, в усякому разі, знаменно те, що цей дощ метеоритного каміння, яке могло б бути хвостом якоїсь великої комети, мусив би збігтися з порушенням у процесі обертання Землі навколо її осі.».
Вчений Мануїл Великовський також не без підстав стверджує, що комета, яка пройшла поблизу Землі, стала планетою Венера. Він засвідчує, що давні індуські документи, а також єгипетська писемність, з даними про існування планет, які відносяться до четвертого тисячоліття перед Різдвом Христовим, не згадують про Венеру. З іншого боку, вавилонські записи, що відносяться до першого тисячоліття перед Різдвом Христовим, розповідають про появу нової планети як «про яскраве світло, яке приєдналось до інших світил». З цього часу в астрономічних працях починає фігурувати планета Венера.
Усе ж для таких речей, котрі описані в книзі Ісуса Навина, астрономія вимагає фактів, й історія підтверджує, що це справді мало місце.
Проф. Тоттен в Америці дослідив цей предмет з астрономічної точки зору і результати опублікував у математичнім обчисленні. Виявляється, що не більше, ніж один раз , Сонце, Місяць і Земля знаходились в положеннях, подібних до описаних у книзі Ісуса Навина. Працюючи над своїми обчисленнями, що охоплюють відтинок часу від наших днів до часу Ісуса Навина, професор знаходить неминучий висновок, згідно з яким цілу добу, двадцять чотири години, було додано до світової історії
Е. Мандер, учений Королівської обсерваторії в Грінвічі, цього чудового центру астрономічної науки та досліджень, також опублікував роботу з цього питання. Він визначив годину доби, коли це дивне явище відбулося, відшукав справжнє місце, де Ісус Навин мусив тоді знаходитися.
Але це теж не усе! Звернімо увагу на побудову біблійного тексту: «Стояло Сонце посеред неба і не поспішало до заходу майже цілий день «. Підрахунки професора Тоттена встановлюють, що хоч до світової історії якось додалось точно двадцять чотири години, однак до часів Ісуса Навина можна віднести тільки двадцять три години і двадцять хвилин , як і сказано в Письмі — «майже цілий день».
Отже, до згаданих двадцяти чотирьох годин, з астрономічної точки зору, бракує ще сорок хвилин. Тут ми знову маємо зразок точності священних сторінок Біблії. В 4-й книзі Царств (20, 8—11) ми читаємо, що на прохання царя Єзекії Господь дав знамення через пророка Ісайю, — тінь на сонячних годинниках повернулась назад на десять ступенів. «Десять ступенів» якраз дорівнюють сорока хвилинам . Саме ці сорок хвилин і доповнюють з точністю до хвилини двадцять чотири години, що таємничо наросли в історії нашої планети, про які каже професор Тоттен.
«Погляньмо тепер, що каже історія про подовжену добу Ісуса Навина», — каже вчений А. Гук.
Є три стародавні східні народи, які зберегли свої історичні дані, — греки, єгиптяни і китайці. Усі вони мають перекази про один незвичайно довгий день. Грек Геродот, названий «батьком історії», за 480 років до Р. Х. розповідав, що деякі єгипетські жерці показували йому записи про подовження доби набагато більше, ніж двадцять чотири години. В стародавніх китайських записах прямо стверджується, що ця подія відбулася в епоху імператора Іо, і в китайських родовідних списках вказано, що цей імператор царював у Китаї в часи Ісуса Навина.
Лорд Кінгсброу, досліджуючи з цією метою первісних індіанців в Америці, встановив, що мексиканці, які досягли високого рівня цивілізації задовго до того, як Америку було відкрито європейцями, мають передання, що Сонце «стояло незрушно» цілий день, і це було в тому році, який вони називають «сім кроликів». Рік же «семи кроликів» відповідає саме тому часові, коли Ісус Навин з ізраїльтянами здобував Палестину.
Таким чином, ми маємо незалежні один від одного докази істинності біблійної розповіді, які не підлягають ніяким сумнівам, — від греків, єгиптян, китайців і мексиканців. Твердження такого хору свідків не можна не прийняти за абсолютно останнє слово.
«Це ж підтверджують, — каже вчений М. Великовський, — фінські, японські, перуанські та інші легенди».
«Якось, — каже А. Гук, — одна людина сказала мені, прослухавши лекцію з цього питання: «що стосується такого феномена, то мушу усе ж прийняти вирок науки, та я не можу припустити, що все це сталося лише внаслідок молитви однієї людини».
Утім, цією обставиною спантеличено багато людей. Тому, користуючись нагодою, хочу зазначити, що це чудо проливає своє дивовижне світло на таємницю дійової молитви.
Звичайно, Бог знав від початку, що ця подія мала статися, Він також знав і те, що Ісус Навин мусив помолитися. Ісус Навин, перебуваючи у зв’язку з Богом, як «утаємничений» у плани Його (2Кор. 6:1
Навколо нас вершаться справи Божі, і один якийсь із Його незліченних засобів Він завжди може пристосувати до будь-якої нашої потреби (Флп. 4:19 Рим. 8:14
(Складено гол. чин. за кн. «Достоверность Библейских чудес» А. Гука та ін.) .
СУДДІ Після смерті Ісуса Навина євреї, оточені язичниками, часто забували Бога і починали поклонятися ідолам і піддаватися порокам. За це Бог не раз позбавляв їх Своєї допомоги і віддавав під владу сусідніх язичницьких народів. Такі нещастя напоумлювали євреїв і примушували згадувати знову про Бога. І коли вони розкаювалися, Господь посилав їм визволителів, які визволяли їх від ворогів і управляли ними. Цих обранців Божих називали суддями. Всіх суддів у євреїв було чотирнадцять.
ГЕДЕОН Серед суддів Гедеон прославився тим, що з невеликим військом, з поміччю Божою, визволив євреїв від ворогів мадіанитян, які гнобили євреїв сім років. Євреї мусили ховатися від них по ущелинах та у фортецях. Таке нещастя примусило євреїв схаменутися і звернутися до Бога. Тоді милосердний Бог послав їм визволителя в особі Гедеона.
Якось Гедеон збирався втікати від ворогів і молотив пшеницю, аби запастися хлібом на дорогу. В цей час з’явився йому ангел Господній і повелів зібрати військо проти неприятеля.
Гедеон, виконуючи веління Боже, почав збирати військо і зібрав 32 тисячі воїнів. Після цього він звернувся до Бога з проханням дати йому знамення — доказ, що справді Господь через нього врятує народ ізраїльський. Гедеон молився так: «Господи! Ось я розстелю тут на току стрижену вовну (руно). Якщо роса виступить тільки на вовні, а на всій землі буде сухо, то знатиму, що Ти врятуєш рукою моєю Ізраїль».
Гедеонову молитву було почуто. На другий день, вставши рано, Гедеон став віджимати і вижав з вовни, вкритої росою, цілу чашу води.
Та Гедеон знову звернувся з молитвою до Господа: «Господи! Не прогнівайся на мене, якщо я ще раз скажу: нехай буде сухо на одній лише вовні, а на всій землі нехай буде роса».
Бог почув і другу молитву Гедеона і зробив так у ту ніч: тільки на вовні було сухо, а по всій землі була роса.
Тоді Господь сказав Гедеонові: «Людей (війська) з тобою надто багато, Я не віддам мадіанитян у руки їхні, щоб не загордився Ізраїль переді Мною і не сказав: моя рука спасла мене». Тому Господь звелів Гедеонові відпустити додому усіх, хто боязкий і нерішучий. І повернулося додому 22 тисячі чоловік, а в Гедеона залишилося 10 тисяч чоловік.
Господь же знову сказав Гедеонові: «Усе ще багато народу», і звелів Гедеонові повести всіх до води. За вказівкою Божою Гедеон відділив тих, хто пив воду, хлебчучи її з пригорщі, від тих, хто пив прямо ротом, схилившись до води. Тих, хто пив з пригорщі, виявилося триста чоловік.
І сказав Господь Гедеонові: «Трьомастами Я врятую вас».
Гедеон взяв із собою 300 воїнів, запаси їжі і труби (сурми), а інших відпустив додому.
Тієї ночі Бог повелів Гедеонові побувати в таборі мадіанитян. Мадіанитяни й амаликитяни розташувались у долині в такій безлічі, мов сарана, не можна було перелічити їхніх верблюдів, багато було їх, мов піску на березі моря.
Гедеон зі своїм слугою Фарою пробрався у табір мадіанитян і почув, як один воїн розповідав іншому про свій сон, немовби мадіанитянським табором котився круглий ячмінний хліб і, прикотившись до намету, ударив по ньому так, що намет упав, перекинувся і розсипався.
На це інший воїн зауважив: «Це не що інше, як Гедеонів меч, якому Бог віддасть в руки мадіанитян».
Гедеон дуже підбадьорився.
Повернувшись у свій табір, Гедеон розбудив своїх воїнів, дав їм до рук труби, порожні глечики і в глечики світильники. Розділив усіх на три загони і наказав їм оточити ворожий табір і робити те, що робитиме його загін, і кричати: «Меч Господа і Гедеона».
Коли всі були на місцях, Гедеон наказав своєму загонові розбити глечики і з запаленими світильниками сурмити у сурми і кричати: «Меч Господа і Гедеона!» Те саме вчинили і два інші загони.
На мадіанитян напав такий страх і жах, що вони у страшеннім сум’ятті в темряві стали вбивати один одного і, врешті-решт, кинулись тікати.
Гедеон розбив їх ущент і з великою здобиччю повернувся додому переможцем.
Після цієї перемоги ізраїльтяни запропонували Гедеонові і його нащадкам царську владу над собою, але він відмовився і сказав: «Ні я не володітиму, ні син мій; нехай Господь володіє вами».
САМСОН Майбутній суддя Самсон відзначався з дитинства незвичайною, надприродною силою. Ще від народження, за наставленням ангела Господнього, його було посвячено батьками Богові, і на знак цього не міг стригти свого волосся.
Якось у полі на нього напав молодий лев. Самсон вхопив лева за пащу і роздер його, мов козенятко. Не раз вороги ізраїльтян, филистимляни, намагалися схопити його, та марно. Одного разу він порвав на собі нові міцні мотузки, якими його було зв’язано; іншого разу ослячою щелепою побив тисячу филистимлян; на третій раз поніс на своїх плечах браму филистимлянського міста Гази, в якому його хотіли ув’язнити. Нарешті одна филистимлянка на ім’я Даліла, яку він покохав, довідавшись, що його сила в його довгому волоссі, під час сну обстригла його і віддала в руки филистимлян. Вони взяли його, викололи очі і посадили у в’язницю.
Закувавши його двома мідними ланцюгами, вони примусили його працювати на себе. Тим часом волосся на голові Самсона почало відростати, а отже, до нього поверталася сила, бо його душа очищалася каяттям від гріхів. Якось филистимляни вивели Самсона під час свята на всенародну ганьбу у свій язичницький храм і глузували з нього. Самсон попросив отрока, який водив його за руку, підвести його до двох стовпів, на яких трималась уся будівля, аби прихилитися до них. Помолившись Богу, він уперся в стовпи руками і зрушив їх з місця. Будівля завалилась. Під руїнами будівлі загинули усі филистимляни, що були там, а з ними і сам Самсон.
САМУЇЛ Великим пророком і останнім суддею народу ізраїльського був Самуїл , з коліна Левія. Самуїлові батьки довгий час не мали дітей. Якось Самуїлова мати, Анна, під час щирої молитви перед скинією дала Богу обітницю: якщо у неї народиться син, то вона посвятить його Господу. Молитву Анни було почуто, через рік у неї народився син. Анна назвала його Самуїлом, що означає — випроханий у Бога.
Коли Самуїл підріс, мати привела його у скинію і віддала первосвященикові Ілію на служіння Богу. Первосвященик Ілій був у той час також і суддею народу ізраїльського.
У первосвященика Ілія було два сини — Офні та Фінеєс, які були священиками при скинії, але вони були люди порочні, без благоговіння проводили службу Божу і своєю вкрай нікчемною поведінкою розбещували народ. Ілій бачив благочестя Самуїла і поставив його на служіння при скинії. Самуїл спав завжди всередині скинії, неподалік від місця, де спав Ілій.
Якось Самуїл крізь сон почув голос, який кликав його: «Самуїле, Самуїле!» Самуїл вмить побіг до Ілія і сказав: «Ось я, ти кликав мене».
Ілій відповів: «Я не кликав тебе, іди лягай спати».
Самуїл пішов і ліг, і знову голос покликав його: «Самуїле, Самуїле!», і знову Самуїл прийшов до Ілія, але той відповів, що він не кликав його.
Коли ж це повторилось утретє, тоді Ілій зрозумів, що юнака кличе Господь, і сказав йому: «Йди назад і лягай. Якщо тебе ще покличе голос, ти скажи: «Кажи, Господи, бо чує раб Твій».
Самуїл ліг і знову почув голос, який кликав його. Самуїл відповів, як навчив його Ілій. Тоді Господь відкрив Самуїлові, що увесь дім Ілія загине від того, що Ілій знав, як нечестиво чинять його сини, і він не зупиняв їх.
На другий день Самуїл передав Ілію, що сказав йому Господь. Ілій з покірністю сприйняв віщування.
Скоро все це справдилось.
Филистимляни напали на військо ізраїльське і розбили його. Тоді Ілій, на прохання старійшин ізраїльських, послав у табір ковчег завіту зі своїми синами — священиками Офні та Фінеєсом. Та ковчег не допоміг ізраїльтянам. Їх знову розбили филистимляни. Офні та Фінеєса вбили, а ковчег захопили. Так Господь показав людям, що свята річ не допоможе тому, хто не шанує святих заповідей Божих . Ілій, довідавшись, що ковчег взято филистимлянами, впав з сидіння, зламав хребет і помер.
Ковчег завіту, будучи великою святинею Господнею, недовго залишався у филистимлян. Сам Бог застеріг і врозумив їх тим, що їхнього ідола Дагона було потрощено, у мешканців того міста з’явились жахливі виразки на тілі, а миші наповнили їхні поля. Налякані филистимляни поставили ковчег завіту на нову колісницю, запрягли в неї двох молодих корів і відпустили їх із своєї землі. Корови без погоничів самі пішли в ізраїльську землю. Ізраїльтяни з великою радістю зустріли ковчег завіту.
Після судді ізраїльського — первосвященика Ілії — суддею народу ізраїльського було поставлено Самуїла . Він керував народом не тільки як суддя, але і як пророк Божий. Він переконав євреїв знищити усіх язичницьких ідолів, які були у них, молитися Богу за прощення і поститись. Увесь народ каявся і казав: «Згрішили ми перед Господом». Після Самуїлової молитви Господь звільнив євреїв від влади филистимлян. Самуїл був суворим і правосудним, користувався у всіх великою повагою і любов’ю. Він керував народом сорок років. Під старість він передав владу двом своїм синам, які брали хабарі та судили несправедливо. Нетерплячі євреї стали просити Самуїла, щоб він поставив над ними царя, як в інших народів. Самуїл намагався переконати народ залишитись у колишньому правлінні, але марно.
Тоді Самуїл помолився Господу, і Господь сказав йому: «Послухай голос народу у всьому, що вони кажуть тобі; бо не тебе вони відкинули, але відкинули Мене, щоб Я не царював над ними».
Далі Господь сказав, щоб Самуїл попередив євреїв, що цар примусить увесь народ служити собі, забере собі кращі землі, краще майно народу, і люди муситимуть усе віддавати цареві. Та народ не слухав пересторог Самуїла і сказав: «Ні, нехай цар буде над нами, і ми будемо, як інші народи».
За велінням Божим, Самуїл помазав на царство Саула, виливши на його голову священний єлей (рослинну олію), і тоді Дух Святий зійшов на Саула, й отримав Саул з небес силу керувати народом.
(Див.: Суд.; 1Сам. 1-10 .
ІСТОРІЯ РУФІ В епоху Суддів сусідні язичницькі народи постійно ворогували з ізраїльтянами. Та бували випадки, коли дехто з цих язичників приймав віру в Істинного Бога, і тоді ізраїльтяни вважали їх своїми єдиноплемінниками. Такою була моавитянка Руф. Ось її історія.
У Вифлеємі юдейськім жив чоловік на ім’я Елимелех з дружиною Ноемінню. У них було двоє синів: Махлон і Хілеон. Через голод Елимелех був змушений з родиною переселитися на поля моавитські. Там Елимелех незабаром помер. Його сини одружилися з моавитянками Орфою та Руф’ю, прожили з ними не більше десяти років і теж померли. Залишилась вдова Ноемінь з невістками.
Ноемінь, почувши, що Господь послав багатий урожай на землі Ізраїльській, вирішила повернутися на батьківщину. Пішли з нею й обидві невістки.
Дорогою Ноемінь стала вмовляти їх повернутися додому, вона казала їм: «Ідіть, повертайтесь обидві до своїх матерів. Нехай Господь учинить ласку вам за те, як ви повелися з померлими і зі мною». І поцілувала їх. Та невістки ридали і плакали і не хотіли з нею розлучатися. Та все ж одна з них, Орфа, зі слізьми послухалася Ноемінь і повернулася додому.
А Руф сказала: «Я житиму там, де й ти, твій народ буде моїм народом, твій Бог — моїм Богом; тільки смерть розлучить нас».
Ноемінь і Руф, прийшовши в землю Ізраїльську, поселились у місті Вифлеємі і харчувалися колоссям, яке Руф підбирала на зжатих ланах. Цього було досить для прожиття, адже в Законі Господньому написано: «Коли збиратимеш збіжжя на землі твоїй, не дожинай до краю поля твого, і залишене від жнива твого не підбирай; залиш бідному і прибульцеві» (Лев. 19:9-10
Господь Бог винагородив Руф за її прихильність і шанобливість до своєї свекрухи. В ізраїльтян був закон: якщо хтось з них помирав, не наживши дітей, то найближчий родич мусив одружитися з удовою спочилого, і діти від цього шлюбу вважались дітьми померлого. Цей закон називався законом діверства (лівератний шлюб).
У цей час у Вифлеємі жив багатий чоловік Вооз , родич померлого чоловіка Руфі. За законом діверства Вооз одружився з бідною моавитянкою Руф’ю. Коли в них народився син Овид, жінки казали Ноеміні: «Благословен Господь, що Він не залишив тебе без спадкоємця! Нехай славиться ім’я Його в Ізраїлі». Ноемінь раділа і була нянькою Овида.
Ім’я ж Овида справді зажило слави в Ізраїлі, бо він був батьком Ієссея, батька царя Давида.
(Див.: Руф) .
САУЛ, ПЕРШИЙ ЦАР ЄВРЕЙСЬКИЙ Саул був сином знатного єврея на ім’я Кис, з коліна Веніаминового. Він був високим на зріст (був вищим від усіх на цілу голову) і відзначався незвичайною красою.
Невдовзі після помазання Саула Самуїл скликав народ, щоб обрати царя. Кинули жереб. Жереб упав з волі Божої на Саула, і його було проголошено царем. Народ у захваті від його зросту і краси радісно вигукував: «Хай живе цар!».
Коли Саула було поставлено царем, Самуїл сказав усьому народу: «Якщо боятиметеся Бога і служитимете Йому, і слухатимете голос Його, і не чинитимете спротиву повелінням Господа, і ходитимете разом з царем вашим слідом за Господом Богом Вашим, то рука Господа не буде проти вас. В іншому разі рука Господа буде проти вас».
У перші часи свого царювання Саул чинив за волею Божою, показуючи себе гідним свого обрання. Багатьма перемогами над ворогами він здобув собі любов народу. Та коли він перестав виконувати повеління Божі, став самовпевненим, то Дух Божий покинув його, і Саул зробився похмурим та жорстоким.
Самуїл засмучувався через Саула. Господь же сказав йому: «Чи ж довго тобі печалитися Саулом? Піди в місто Вифлеєм, там між синами Ієссея Я знайшов Собі царя». Самуїл пішов у Вифлеєм і, за вказівкою Божою, помазав на царство Давида , сина Ієссеєвого, з коліна Іудиного. Дух Божий зійшов на Давида. Давид був молодший син Ієссея, білявий, з гарними очима і приємним обличчям. Був спритним і відважним, мав лагідне і добре серце і славився майстерною грою на гуслях. Саула ж охопили сум і нудьга від дії злого духа. Йому радили розважатися музикою і сказали, що у місті Вифлеємі в Ієссея є син Давид, який добре грає на гуслях. Давида покликали у палац, і коли він приходив та грав на гуслях, тоді Саулові відлягало на серці, і злий дух відступав від нього.
ПЕРЕМОГА ДАВИДА НАД ГОЛІАФОМ Якось, коли царював Саул, у євреїв була війна з филистимлянами. Перед битвою війська вишикувались одне навпроти одного, і з филистимського табору вийшов велетень на ім’я Голіаф. Він кричав євреям: «Навіщо нам усім воювати? Нехай хтось з ваших вийде і побореться зі мною, і якщо він уб’є мене, филистимляни будуть вашими рабами; якщо ж я поборю його і вб’ю, то ви будете нашими рабами». Сорок днів вранці і ввечері виходив цей велетень і глузував з євреїв, лаючи полки ізраїльські. Цар Саул обіцяв велику нагороду тому, хто поборе Голіафа, та ніхто з євреїв не насмілювався виходити проти Голіафа.
У цей час у табір єврейський прийшов Давид відвідати своїх старших братів і приніс їм їжу від батька. Почувши Голіафові слова, Давид зголосився вийти на поєдинок з цим велетнем і просив царя, щоб той дозволив йому.
Однак Саул відповів: «Ти ще молодий, а він сильний і з дитячих років звик до війни».
Давид же сказав: «Коли я пас овець у свого батька, то траплялось, що приходив лев чи ведмідь і хапав вівцю із отари; я здоганяв його і видирав з пащі вівцю, а якщо він кидався на мене, то я вбивав його. Якщо Господь раніше спасав мене від лева і ведмедя, то спасе і тепер від руки цього филистимлянина».
Саул погодився і сказав: «Іди, і нехай буде Господь з тобою».
Давид поклав п’ять гладеньких каменів у свою пастушу торбину, взяв пращу, тобто знаряддя для кидання каміння, і пішов проти Голіафа. Голіаф з презирством поглянув на Давида, тому що він був дуже молодим, і з насмішкою сказав: «Хіба я пес, що ти йдеш на мене з камінням і палкою?».
Давид відповів: «Ти йдеш проти мене з мечем, списом і щитом, а я йду проти тебе в ім’я Господа Саваофа, Бога воїнств ізраїльських, які ти ганьбив. Господь допоможе мені, і вся земля узнає, що не мечем і списом спасає Господь «.
І ось коли Голіаф став підходити, Давид поспішив йому назустріч, вклав камінь в пращу і кинув його у велетня. Камінь влучив Голіафу прямо в лоб, і він упав на землю. Давид підбіг до Голіафа, витяг у нього меч і його ж власною зброєю відсік йому голову. Побачивши це, филистимляни, охоплені жахом, кинулися тікати, а ізраїльтяни гнали їх аж до їхніх міст, убивши багатьох.
Саул зробив Давида воєначальником. Згодом він видав за нього заміж свою дочку.
Коли Саул і Давид поверталися з перемогою, єврейські жінки виходили до них назустріч зі співом і танцями і вигукували: «Саул переміг тисячі, а Давид — десятки тисяч!» Саулові було неприємно це, він пройнявся заздрощами до слави Давидової і задумав убити його. Давид усамітнився в пустелі й ховався від Саула до самої його смерті.
(Див.: 1Сам. 16-31 2Сам. 1 .
ЦАР ДАВИД Після смерті царя Саула царем єврейським став Давид. Він був найкращим з усіх єврейських царів. Непохитно вірив у Бога істинного і намагався виконувати Його волю. Дуже багато переслідувань зазнав він від Саула та інших ворогів, але не озлоблювався, не підняв руки на Саула як на помазаника Божого, а всю надію покладав на Бога, і Господь визволяв його від усіх ворогів. Давид був лагідним і благочестивим.
Але траплялося Давидові впадати й у великі гріхи. Тоді він до глибини серця розкаювався в них, сльозами омивав ночами ложе своє, й після дедалі кращав і ще більше любив Бога.
Одного разу під вечір цар Давид прогулювався на даху царського дому і побачив дуже красиву молоду жінку. Давид забажав мати її своєю дружиною. Він узнав, що цю жінку звуть Вірсавія і вона дружина Урії Хеттеянина. Урія ж у цей час був на війні (війна тоді була з аммонитянами). У Давида виникло сильне бажання, щоб Урія помер. Цього злого, гріховного бажання цар не переборов у собі і наказав начальникові війська поставити Урію під час битви на небезпечний напрямок так, щоб його вбили. Давидове бажання було виконане. Вірсавія, довідавшись про чоловікову смерть, плакала за ним.
Після цього цар Давид послав за нею і взяв її в дім свій, і стала вона його дружиною. Так цар Давид учинив велике зло, подвійний гріх, в очах Божих.
Незабаром у Вірсавії народився син, а Давид і не звертав уваги на те, що він учинив великий гріх перед Богом.
Тоді, за велінням Божим, прийшов до царя Давида пророк Нафан і сказав: «В однім місті жило двоє людей: один багатий, а інший — бідний. Багатий мав численні стада великої і дрібної рогатої худоби, а в бідного не було нічого, окрім однієї овечки, яку він купив ще ягнятком і ростив її разом зі своїми дітьми; вона їла, пила, спала разом з ним і була для нього немов дочка. Та прийшов до багатого мандрівник. Однак він пошкодував своїх овець і волів, аби почастувати подорожнього, а взяв овечку у бідного і заколов її для свого гостя».
Цар Давид вельми розгнівався на таку людину і сказав Нафанові: «Клянусь Богом, людина, вчинивши зло, гідна смерті, а за овечку він мусить заплатити вчетверо, за те, що він зробив це, не маючи співчуття».
Тоді Нафан сказав Давидові: «Ця людина — ти. Так каже Господь Бог: Я помазав тебе в царі над Ізраїлем, Я позбавив тебе від руки Саула, навіщо ж ти знехтував Господнім словом? Дружину Урії ти взяв собі, а його ти вбив мечем аммонитян. За це меч не відступить від дому твого. Я учиню на тебе зло з дому твого».
І сказав Давид Нафанові: «Згрішив я перед Господом».
Нафан відповів йому: «Господь зняв з тебе гріх твій; ти не помреш, але помре син, що народиться у тебе». І пішов пророк Нафан у дім свій.
Давид збагнув, яке зло він учинив, і глибоко покаявся. Він зі сльозами молився Богу, постився, лежачи на землі. На сьомий день дитина померла.
Великим був гріх Давида, але каяття його було щирим та великим. І Бог простив його. За час свого каяття цар Давид написав покаянну молитву-пісню (50-й псалом), яка є зразком каяття і починається такими словами: «Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї, і з великого милосердя Твого прости провини мої. Особливо омий мене від беззаконня мого і від гріха мого очисти мене…» За велику віру, лагідність і послух Господь благословив царя Давида і його царювання та допомагав йому в усьому.
Давид завоював місто Єрусалим і зробив його столицею царства єврейського. Замість застарілої Мойсеєвої скинії він поставив у Єрусалимі нову скинію і врочисто переніс у неї ковчег завіту. Давидові хотілось збудувати і постійний храм, та Господь сказав: «Ти не збудуєш храму, тому що багато часу воював і пролив багато крові; збудує його син твій, який буде царем після тебе».
Але водночас Господь сповістив Давидові: «Престіл твій стоятиме навіки» . Це означало, що від його потомства вийде Спаситель світу — Христос, Який царюватиме навіки. І ми знаємо, що Ісуса Христа часто називали сином Давидовим.
Давид написав багато священних пісень, або псалмів, які він співав у молитві Богу, граючи на гуслях чи інших музичних інструментах. У цих піснях-молитвах Давид закликав Бога, каявся у своїх гріхах перед Ним, оспівував велич Божу і передрікав пришестя Христове і страждання, яких зазнає Христос за нас. Тому свята Церква називає царя Давида псалмоспівцем і пророком
Псалми Давидові часто читаються і співаються у Церкві за богослужінням. Священна книга, в якій знаходяться усі ці псалми, або пісні, називається Псалтирем . Псалтир — найкраща книга Старого Завіту. Багато християнських молитов складено із псалмів цієї книги.
Давид царював сорок років і помер у глибокій старості. Він ще за свого життя призначив наступником сина свого Соломона. Первосвященик Садок і пророк Божий Нафан помазали його на царство. Перед смертю Давид заповів Соломонові, щоб він обов’язково спорудив храм Божий.
(Див.: 2 Цар.; 1 Пар) .
ЦАР СОЛОМОН Соломон, вступивши на царський престіл, приніс Богу тисячу жертв. Вночі після цього Бог явився йому уві сні і сказав: «Проси, чого бажаєш, Я дам тобі». «Господи, — відповів Соломон. — Ти поставив мене царем, а я юнак молодий. Даруй же мені розум, щоб керувати народом Твоїм».
Відповідь Соломона була угодна Богові. І сказав Господь: «За те, що не просив у Мене ані довгого життя, ані багатства, ані перемоги над ворогами, а просив розуму, щоб керувати народом, Я даю тобі мудрість таку, що подібного тобі не було і не буде. І те, чого не просив, Я даю тобі — багатство і славу. А якщо виконуватимеш заповіді Мої, дам тобі і довге життя».
Свою мудрість Соломон показав насамперед на суді. Невдовзі після воцаріння його прийшли до нього на суд дві жінки. Вони жили в однім домі, і в кожної було по немовляті. Одна з них уві сні випадково задавила своє немовля і підклала його іншій жінці, а живе у тієї взяла собі. Вранці жінки стали сперечатися: «Жива дитина моя, а мертва твоя», — казала кожна. Так сперечалися вони і перед царем. Вислухавши їх, Соломон наказав: «Принесіть меч».
І принесли меч цареві. Соломон сказав: «Розрубайте живу дитину навпіл і віддайте половину одній і половину іншій». Одна з жінок при цих словах вигукнула: «Віддайте краще їй дитину, але не вбивайте її!».
Інша ж, навпаки, казала: «Рубайте, хай не дістанеться ні мені, ні їй».
Тоді Соломон сказав: «Не вбивайте дитини, а віддайте її першій жінці: вона її мати».
Весь народ ізраїльський почув про суд, як розсудив цар; і стали боятися царя, тому що всі побачили, яку мудрість дав йому Бог.
Мудрість свою Соломон засвідчував і в управлінні народом, і в усіх інших царських справах. І поширилася про нього слава за межі єврейської країни, серед інших сусідніх народів.
Виконуючи заповіт свого батька Давида, Соломон взявся за побудову храму Божого в Єрусалимі. Місцем для нього вибрав гору Моріа , яка була вказана ще Давидові і на якій Авраам приносив у жертву Ісаака. Храм будували сім з половиною років майже сто вісімдесят п’ять тисяч працівників. Його було зведено за зразком Мойсеєвої скинії, він ділився на Святе Святих, святилище і притвір, але був ширшим і величнішим. Стіни храму викладено з каменю, ззовні облицьовано мармуром білого кольору, а всередині — золотом. Усе храмове начиння для богослужіння було виготовлено із золота.
Коли храм було збудовано, Соломон закликав до освячення його усіх старійшин і багато людей. Під звуки сурм і співання пісень духовних було внесено ковчег завіту. Слава Господня у вигляді Хмари наповнила храм, так що священики не могли продовжувати Богослужіння. Тоді Соломон зійшов на своє царське місце, впав на коліна і, піднісши руки, молився Богу, щоб Він у цьому місці приймав молитви не тільки ізраїльтян, але й язичників. Після завершення цієї молитви зійшов з неба вогонь і попалив жертви, приготовані у храмі.
Царювання Соломона було мирним і щасливим. З далеких країн приходили до Єрусалима, щоб подивитися на царя і послухати його мудрості. Цариця Савська, почувши про славу Соломона, прийшла випробувати його загадками. Пересвідчившись у його мудрості, вона сказала: «Нехай буде благословен Господь Бог твій, який благоволив посадити тебе на престіл Ізраїлів!».
Та під кінець свого життя і Соломон став грішити перед Богом. У нього було багато жінок, між ними були і язичниці. Для них він побудував язичницькі капища і сам заходив туди.
Тоді Господь забрав своє благословення від Соломона, і проти нього почалися бунти й ремствування у єврейському народі. Соломон зрозумів, що це Бог карає його за гріхи, і став каятися. Але його каяття не було повним, від усього серця, як каяття Давида. Тому хоч Господь і помилував його і зберіг царство за його життя, та звістив через пророка, що царство єврейське після смерті Соломона розділиться на два, і сину Соломона дістанеться менша його частина.
(Див.: 1Царів. 3-11 1Хрон. 11:28,29 2Хрон. 1-9 .
ПОДІЛ ЦАРСТВА ЄВРЕЙСЬКОГО НА ДВА: ЮДЕЙСЬКЕ Й ІЗРАЇЛЬСЬКЕ Після Соломонової смерті царем став його син Ровоам . Він суворо розмовляв з народом: «Якщо мій батько Соломон наклав на вас ярмо, то я збільшу його; якщо він карав вас батогами, то я каратиму вас скорпіонами» (скорпіони — це батоги з нанизаними металевими гайками). Тоді більшість народу повстала проти Ровоама. Десять колін Ізраїлевих відокремилися від Ровоама, обрали собі царем Ієровоама з коліна Єфремового і створили окреме царство, яке стали називати Ізраїльським . Два коліна — Іудине і Веніаминове — залишилися в Ровоама й утворили царство Юдейське . Євреї з цього царства стали називатися юдеями.
Таким чином царство єврейське розділилося на два: Юдейське та Ізраїльське . Столицею в Юдейському царстві залишилося місто Єрусалим, а в Ізраїльському столицею стало місто Самарія.
Жителі Ізраїльського царства ходили у великі свята на поклоніння Богу в храм єрусалимський. Цареві Ієровоаму це не подобалося. Він боявся, що його піддані зблизяться з юдеями і приєднаються до Юдейського царства. Щоб вони більше не ходили у Єрусалим, Ієровоам поставив у двох містах свого царства двох золотих тельців і оголосив народу: «Вам не треба ходити у Єрусалим. Ось ваші боги, які вивели вас з Єгипту». І весь ізраїльський народ став, замість істинного Бога, поклонятися ідолам. І після Ієровоама усі царі ізраїльського царства були нечестивими — ідолопоклонниками. Вони зробили нечестивим і весь народ ізраїльський.
У царстві Юдейському усі царі походили від роду Давидового, але серед них добрих і благочестивих царів було дуже мало. Народ, наслідуючи нечестивих царів, вельми грішив перед Богом.
Господь для напоумлення єврейського народу, як юдеїв, так і ізраїльтян, посилав багатьох пророків
(Див.: 1Царів. 12-15 2Хрон. 10-13 .
ПРОРОКИ Пророками називаються такі святі люди, які за натхненням Духа Святого пророкували , тобто передрікали, майбутнє, особливо про майбутнього Спасителя світу; сповіщали волю Божу, вчили людей істинної віри і благочестя і творили різні знамення та чудеса. Вони викривали євреїв за їхнє ідолопоклонство, закликали їх до каяття. Одні з них проповідували тільки усно, інші ж, крім того, залишили після себе священні книги, написані ними за натхненням Духа Святого.
З пророків, які жили в Ізраїльському царстві, особливо славетні Ілля, Єлисей та Іона, а з пророків, які жили в Юдейському царстві, — Ісая, Єремія, Міхей, Іоіль, Єзекиїль та Даниїл.
ПРОРОК ІЛЛЯ Пророк Ілля жив за найбільш нечестивого царя Ахава, який поклонявся ідолу Ваалу (сонцю) і змушував до того і народ. Ілля прийшов до Ахава і від імені Божого оголосив йому: «За твоє нечестя в ці роки не буде ні дощу, ні роси, хіба що за моєю молитвою».
Так і сталося. Почалася страшна посуха; навіть трава вигоріла, і настав голод. Ілля, з волі Божої, оселився в пустелі біля одного струмка, куди ворони приносили йому хліб і м’ясо, а воду він пив із струмка.
Коли струмок висох, Бог повелів пророкові йти в язичницьке місто Сарепту Сидонську до однієї бідної вдови і жити в неї. У цієї вдови, яка мешкала зі своїм сином, залишилося лише одна жменька борошна і трохи олії. Прийшовши в Сарепту, Ілля повелів їй спекти для нього корж і обіцяв, що борошно та олія не будуть зменшуватися, доки не дасть Господь дощу на землю. Жінка повірила пророкові Божому і зробила так, як він сказав їй. Борошно та олія у неї не зменшувалися. Невдовзі у цієї вдови син захворів і помер. Пророк Ілля тричі помолився над ним Богу, і хлопчик ожив.
Три з половиною роки тривала посуха. Ілля, за велінням Божим, знову прийшов до Ахава і запропонував йому зібрати ізраїльський народ на горі Кармил. Коли Ахав зібрав народ, Ілля сказав: «Досить вам бути в нечесті. Пізнайте істинного Бога. Принесімо жертву: ви — Ваалу, а я — Господу Богу, але вогню не розводитимемо. Хто пошле з неба вогонь на жертву, Той і є істинний Бог». Усі погодилися.
Першими стали приносити жертву жерці Ваалові. Вони приготували жертовник, поклали на нього тельця і цілий день біля нього стрибали і кричали: «Ваале, почуй нас!» Однак відповіді не було. Настав вечір. Тоді Ілля приготував жертовник, викопав навколо нього рів, поклав на жертовник дрова і тельця і повелів поливати жертву водою так, що нею наповнився рів. Потім Ілля звернувся з молитвою до Господа. І вмить зійшов з неба вогонь Господній, і попалив не лише дрова і жертву, але знищив і воду, що наповнювала рів, і камені, з яких було складено жертовник. Увесь народ у страху впав на землю і вигукнув: «Господь є істинний Бог, Господь є істинний Бог!» А Ілля знищив усіх пророків Ваалових.
Після цього Ілля зійшов на вершину гори і став молитися про дощ. З моря подув вітер, на небі з’явилися великі хмари і пішла злива.
Цариця ж Ієзавель, дружина Ахавова, незважаючи на чудеса, переслідувала і далі Іллю за те, що він піддав смерті усіх жерців Ваалових. Ілля сховався в пустелі. Йому здавалося, що він тільки один залишився вірним Богу, і тому його хочуть убити. І він зовсім занепав духом. Але Господь підбадьорив його, явившись йому, коли Ілля ночував у печері гори Хорив.
Голос Божий сказав йому: «Іллє! Вийди і стань на горі перед лицем Господнім».
І ось подув великий, сильний вітер, роздираючи гори і руйнуючи скелі. Але у цьому вітрі не було Господа. Згодом стався землетрус, але й у землетрусі також не було Господа.
Згодом з’явився вогонь, але й у вогні не було Господа.
Після всього повіяв тихенький вітрець, і там був Господь.
Господь утішив Іллю і сказав, що серед ізраїльтян є ще сім тисяч чоловік, які не кланялись ідолам, і що Він висуне з-поміж них пророка Єлисея, якого і повелів помазати.
Явлення Господа показало Іллі, що Господь не лише грізний Суддя, що карає, але й милостивий, добрий Отець. Це явлення також прообразувало собою пришестя на землю Ісуса Христа, що явився не для того, аби судити і карати, але й щоб милувати і спасти людей.
Ілля, згідно з вказівкою Божою, помазав у пророки Єлисея, який згодом став його учнем.
Якось, коли вони йшли разом, Ілля сказав Єлисеєві: «Поки я з тобою, проси в мене, що бажаєш».
Єлисей відповів: «Дух, який у тобі, нехай буде на мені подвійно».
Ілля сказав: «Багато ти просиш, та якщо побачиш, як мене буде забрано від тебе, то отримаєш».
Вони пішли далі. Раптом з’явилася вогняна колісниця з вогненними конями, й Ілля понісся у вихорі на небо.
Єлисей, бачачи це, вигукнув: «Отче мій, отче мій, колісниця Ізраїля і кіннота його!».
Слова пророка Єлисея означали, що святий пророк Ілля своїми молитвами захищав царство Ізраїльське від ворогів краще, ніж усе воїнство ізраїльське — колісниці і кіннота його.
В цей час до ніг Єлисея впала милоть, тобто плащ, Іллі. Єлисей підняв його і з ним отримав подвійний дар пророчий.
(Див.: 1Царів. 16-19 2Царів. 1-2,1-15 .
ПРОРОК ЄЛИСЕЙ Святий пророк Єлисей був сином землероба на ім’я Сафат. Бог прославив пророка багатьма чудесами. Після взяття Іллі на небо Єлисей мав перейти через річку Йордан. Він ударив Іллєвою милоттю по воді; вода розступилась, і він перейшов по сухому дну.
Коли Єлисей прийшов у місто Єрихон, жителі цього міста сказали йому: «У нас вода погана, тому й земля неродюча». Єлисей кинув у джерело сіль, і вода зробилась смачною і життєдайною.
Поблизу міста Вефиля Єлисея побачили діти, які вибігали з міста і, глузуючи з нього, кричали: «Іди, іди геть, шолудивий!» Він сказав їм, що за таку нешанобливість до старших їх буде покарано Богом. У цей час з лісу вийшли дві ведмедиці і розтерзали сорок двох дітей з них.
Якось до Єлисея прийшла убога вдова, плакала і казала: «Мій чоловік помер і залишив після себе багато боргів. Тепер лихвар хоче взяти за борг обох моїх дітей у раби».
«Що у тебе є вдома?» — спитав Єлисей.
Жінка відповіла: «Нічого нема, крім однієї посудини з олією». Єлисей сказав їй: «Піди, попроси собі у всіх сусідів якомога більше порожніх посудин, зачини за собою двері і порозливай олію в посудини».
Жінка так і вчинила. Олія лилася до тих пір, аж поки не наповнились усі посудини. Вона продала олію, сплатила увесь борг і ще залишилось у неї багато грошей на прожиття зі своїми синами.
У місті Сонам одна багата жінка мала сина. Сталося так, що в неї дитина раптово захворіла і в той же день померла. Вона прийшла до Єлисея й у відчаї впала до його ніг. Пророк увійшов у дім, де лежала дитина, і довго молився Богові. Дитина ожила.
Воєначальник сирійського царя, Неєман, хворів на проказу. Ніхто не міг вилікувати його від цієї хвороби. У дружини Неємана служницею була єврейська дівчина-полонянка. Бачачи страждання свого господаря, вона сказала: «Ось якби мій господар побував у пророка в Самарії, то він зняв би з нього проказу».
Неєман поїхав у землю Ізраїльську до пророка Єлисея. Єлисей вислав слугу сказати Неєманові, щоб той сім разів обмився в річці Йордані. Неєман зробив так, як звелів йому пророк, і вмить став здоровим. З багатими дарунками повернувся він до Єлисея, але пророк нічого не прийняв від нього.
Коли Неєман вирушив додому, слуга Єлисея, Гієзій, наздогнав його і взяв у нього, від імені пророка, срібло і дещо з одягу. Приховавши отримане, Гієзій з’явився до Єлисея.
«Звідки ти, Гієзію?» — запитав його Єлисей.
«Раб твій нікуди не ходив», — відповів Гієзій.
Тоді пророк викрив його неправду і сказав йому: «Разом із Неємановим сріблом нехай перейде до тебе і його хвороба». І вийшов Гієзій від Єлисея вкритий проказою.
Пророк Єлисей і після своєї смерті вчинив чудо. Наступного року після його смерті біля печери, де він був похований, несли померлого. Та, побачивши військо ворогів, ті, що ховали, кинули тіло в гріб пророка. Як тільки воно, падаючи, торкнулось Єлисеєвих кісток, людина вмить ожила і піднялась на свої ноги.
(Див.: 2Царів. 2-10,13,1-21 .
ПРОРОК ІОНА Пророк Іона жив після пророка Єлисея. Одного разу Господь повелів йому йти в язичницьке місто Ніневію, столицю Ассирійського царства, і сповістити жителів цього міста, що Господь знищить їх, якщо вони не покаються. Та Іона не хотів іти з проповіддю до ворогів народу ізраїльського і не послухався голосу Божого. Він сів на корабель, який відбував до іншої країни. Але раптом на морі піднялася сильна буря. Кораблю загрожувала загибель. Усіх, хто був на ньому, охопив жах. Корабельники вирішили кинути жереб, щоб довідатись, через що їх спіткало таке лихо. Жереб випав на Іону. Іона зізнався у своєму гріху і сказав: «Так, я згрішив перед Господом! Киньте мене в море, і буря втихне». Коли його кинули у море, буря втихла. З волі Божої пророка проковтнула величезна риба , яка в Біблії названа китом. Іона три дні і три ночі пробув у череві кита, молячись Богу про помилування. Тут Господь явив особливу Свою славу, Він зберіг його неушкодженим у череві кита і помилував його.
Через три дні кит викинув пророка живим на берег. Після цього Іона пішов у Ніневію для виконання волі Божої. Цілий день він ходив містом і проповідував усім, кажучи: «Ще сорок днів, і Ніневію буде зруйновано!» Мешканці повірили його словам. Вони, разом з царем, наклали на себе піст, стали молитися і каятися у своїх гріхах. І Господь помилував їх.
Та Іона заремствував на таке милосердя Боже і просив собі смерті у Бога. Ймовірно, він гадав, що його вважатимуть лжепророком.
Господь і цього разу врозумив Іону. Перед наметом, який Іона розкинув для себе поблизу Ніневії, за одну ніч виросла велика рослина і захищала його від сонячної спеки. Але на другий день черв’як підточив цю рослину, і вона всохла. Іона вельми сумував за всохлою рослиною.
Тоді Господь сказав йому: «Ти жалкуєш за рослиною, над якою не трудився і якої не плекав. То хіба ж Я можу не пожаліти Ніневії, міста великого, в якому понад сто двадцять тисяч чоловік, не здатних розрізнити, де права, а де ліва рука, і безліч худоби?».
Триденне перебування пророка Іони у череві кита і чудесне спасіння його були прообразом триденної смерті і Воскресіння Христа Спасителя
(Див. Іон) .
БЕСІДА ПРО ПЕРЕБУВАННЯ ПРОРОКА ІОНИ У ЧЕРЕВІ КИТА «Поверхневі і невіруючі критики, — каже вчений Артур Гук, — вважають, неначе існує чимало перешкод, щоб припустити, що Іону насправді проковтнув кит і що пророк знаходився у череві його три дні і три ночі, а потім був вивержений на сушу.
По-перше, жодна людина, віруючи у Христа, не може сумніватися щодо пригоди з пророком Іоною, бо Сам Христос послався на цей оспорюваний предмет, коли Він сказав: «Бо як Іона був у череві кита три дні і три ночі, так і Син Людський буде у серці землі три дні і три ночі» (Мф. 12:40
Заперечувати історію з пророком Іоною рівнозначно запереченню всього Святого Письма, тобто це означає відмовитися від віри. Невже для людини все ще недостатньо тих численних поразок , так званих «наукових спростувань» Св. Біблії? Скільки разів заперечення «мудреців віку цього» Св. Біблії оберталися проти них самих! Бо просте ознайомлення з текстом оригіналу і певні наукові знання вже дають нам багато в чому відповідь.
Загальновідомо, що оригінал Св. Біблії писано єврейською мовою. Так ось, слово кит єврейською — «танін» . У Біблії ж морська жива істота, яка проковтнула Іону, названа не словом «танін», а словом «даг» , а слово «даг» означає «велику рибу» чи «страхіття глибин»
Св. Церква свідчить про це вже десятки століть, називаючи істоту, яка проковтнула Іону, «водним звіром» . Так, приміром, в ірмосі 6-ї пісні п’ятничного канону на ранній, у главі 8-й, говориться: «У водного звіра в утробі руки Іона хрестовидно простягнув, спасительну страсть прообразувавши явно» . В 6-й пісні ранішнього канону, у вівторок, глас 5-й, сказано: «Бо пророка від звіра визволив Ти, Господи, і мене з глибини невтамовних пристрастей звільни, молюся»
Відомо, що існує багато видів китів. Так, приміром, є вид китів з 44 зубами в нижній щелепі і завдовжки 60—65 футів. Однак горло у них невеличке. Ймовірно, це і дало привід стверджувати, що Іона не міг бути поглинутим китом.
Є інший вид кита, так званий «пляшконіс» чи «дзьобоніс». Він порівняно невеликий, завдовжки до 30 футів. Але горло має доволі об’ємисте, і він міг би проковтнути людину, але що стосується пророка, то це неможливо, бо цей кит має зуби і пережовує їжу.
Є кити беззубі, але з «китовим вусом». Між ними є й так звані «Фін-Бак». Вони бувають завдовжки до 88 футів. Шлунок такого кита має від 4 до 6 камер, причому в будь-якій з них могла б вільно розміститися невелика група людей. Ці кити дихають повітрям і мають у голові повітряну камеру, яка є розширенням носових порожнин. Перш ніж проковтнути надто великий предмет, кит «Фін-Бак» проштовхує його в цю камеру. У випадку, якщо в голові цього кита виявиться щось надто велике, то він пливе до найближчої суші, лягає на мілину і викидає ношу.
Вчений д-р Гарвей свідчить, що його приятель, маючи вагу 200 фунтів, вповз з пащі мертвого кита у цю повітряну камеру. Цей же вчений розповідає, що пес, упавши за борт китобійного судна, через 6 днів був знайдений в голові кита живим. Із сказаного видно, що Іона міг пробути у «череві», тобто у повітряній камері такого кита, три дні і три ночі і залишитись живим. Бо ж простір у цій камері має об’єм близько 700 кубічних футів. Так з наукових даних можемо бачити, що Іону міг проковтнути і кит.
Франк Буллен, відомий автор праці «Плавання кашалота», встановив, що кашалот (один з видів хижих китів) часто, вмираючи, вивергає усе, що міститься у його шлунку.
Але біблійне слово «даг» вказує на «велику рибу». Відтак можемо зробити висновок, що Іону справді проковтнула морська істота — велика риба . В такім разі слід вказати на рибу, іменовану «китова акула» чи «кістяна акула»
Свою назву «китова акула» отримала через те, що не має зубів. Китова акула досягає 70 футів у довжину; проціджує їжу через великі пластинки (вуса) в роті. Ця акула має шлунок цілком достатнього розміру, щоб там вмістилася людина.
Стосовно ж того, що Іона пробув у череві великої морської істоти три дні і три ночі і залишився живим, можна передовсім сказати: «В Бога все можливо». Утім, цікаво згадати і про повідомлення в «Літерарі Дайджест» про те, що одного моряка проковтнула китова акула. Через 48 годин (тобто через дві доби) акулу було вбито. Коли ж китову акулу розітнули, то у всіх присутніх не було меж подиву, коли знайшли проковтнутого моряка живим, щоправда, без тями. Притому моряк не зазнав якихось наслідків свого перебування у череві китової акули, крім втрати волосся і декількох пухирів на шкірі. Потім моряк розповідав, що тільки страх не давав йому спокою, поки він жив у череві кита. Як тільки він приходив до тями і розумів, де він знаходиться, то знову миттєво втрачав свідомість.
«На Гавайських островах, — пише о. І. С., — японські рибалки вбили велику білу акулу. В її шлунку знайшли повний скелет людини. Виявилося, що це був занесений у список дезертирів солдат у формі зразка Пн.-Ам. Армії.».
Отже, бачимо, що Іону могла проковтнути велика риба і навіть без порушень природних законів. Відпадають усі «безглуздя» і «суперечності». Вірне і незмінне Слово Боже , воно ніколи не може бути в суперечності з істинною наукою
Та все ж необхідно зазначити, що для нас, віруючих людей, цілком очевидно: у пригоді з пророком Іоною, безумовно, діяла сила Божа. Бо Господь, як Творець і самих законів природи, вільний правити ними, якщо це Йому потрібно, за Своєю усемогутньою промислительною дією.
Геніальний вчений Паскаль сказав: «Останній крок розуму полягає в тому, щоб визнати існування безлічі таких речей, які виходять за межі нашого пізнання, і якщо розум не приходить до цього пізнання, то він досить слабкий розум». Роберт Майєр каже: «Якщо поверхневі уми бравують запереченням існування чогось вищого, надматеріального і надчуттєво сприйнятого світу, то таке жалюгідне визнання окремих умів не можна ставити в провину науці».
(Складено за кн. «Достовірність Біблійних чудес» Арт. Гука та ст. «Прор. Іона і мала горлянка кита» протопр. П. Калиновича) .
ПАДІННЯ ІЗРАЇЛЬСЬКОГО ЦАРСТВА Бог терпеливо закликав ізраїльтян, через багатьох Своїх пророків, покаятися і жити в благочесті та бути вірними Йому. Та ні царі, ні народ не слухались їх. Нарешті, коли нечестя народу сягло крайніх меж, Господь відступив від царства Ізраїльського, і воно загинуло. Ассирійський цар Салманасар завоював і зруйнував царство Ізраїльське. Він відвів більшість ізраїльтян у свою країну, а на їхнє місце переселив язичників зі свого царства. Вони змішалися з рештою ізраїльтян й утворили народ, який стали називати самарянами , за назвою Самарії, головного міста знищеного Ізраїльського царства.
Самаряни розмовляли не чистою єврейською мовою. Вони прийняли віру в істинного Бога, однак не цілковито, тому що не зрікалися і своїх попередніх язичницьких звичаїв, а з пророків шанували лише Мойсея. Юдеї зневажали самарян, не сідали з ними разом за стіл і намагалися навіть не спілкуватися з ними.
Ізраїльське царство проіснувало 257 років.
(Див.: 1Сам. 17 .
ЮДЕЙСЬКЕ ЦАРСТВО Після падіння Ізраїльського царства царство Юдейське існувало ще понад сто років, тому що серед юдейських царів деякі були благочестивими; також і народ більше пам’ятав Бога, ніж у царстві Ізраїльському.
Пророки, яких Бог посилав у Юдейське царство, викривали юдеїв у нечесті і часто провіщували про пришестя Спасителя на землю.
Пророк Михей провістив, що Спаситель народиться у місті Вифлеємі (Мих. 5:2
Пророк Іоіль передвістив зішестя Святого Духа на людей — на апостолів і на всіх, що вірують у Спасителя.
ПРОРОК ІСАЯ Одним з найславетніших пророків був Ісая. Ісая був нащадком царя Давида, родичем юдейських царів. Господь закликав його до пророчого служіння особливим явленням. Ісая бачив Господа, який сидів на високому престолі. Навколо Нього стояли шестикрилі серафими і виголошували: «Свят, Свят, Свят Господь Саваоф! Вся земля повна слави Його!» Один із серафимів узяв кліщами розжарену вуглину з небесного жертовника, торкнувся уст Ісаї і сказав: «Ось, гріхи твої очищені». Після цього Господь повелів йому іти викривати невір’я і розпусту юдеїв.
Пророк Ісая передвістив, що Юдейське царство буде зруйноване ворогами, юдеїв буде забрано в полон, а згодом вони знову повернуться на свою батьківщину.
Особливо ясно Ісая передвістив про Христа Спасителя, що Він походитиме з роду Давидового, що Спаситель народиться від Діви і буде не звичайною людиною, а водночас і Богом: «Ось, Діва прийме в утробі і народить Сина, і наречуть Його — Еммануїл, що значить — з нами Бог» (Іс. 7:14
Він передвістив, що Спаситель постраждає і помре за гріхи наші: «І страждатиме Він за гріхи наші, і мучимий буде за беззаконня наші. Ранами Його ми зцілимося. Його мучитимуть, але Він страждатиме з волі Своєї і не відкриє вуст Своїх. Як вівцю, поведуть Його на заколення, мов ягня, і, як Агнець, коли стрижуть його, безмовний, так і Він не розкриє уст Своїх»
Ісая також пророкував, що Спаситель буде розіп’ятий зі злодіями , буде похований не з ними, а в гробу багатої людини: «Йому призначили гріб зі злодіями, але Його поховано у багатого»
Через віру у Христа Спасителя люди спасуться від вічної загибелі: «Через пізнання Його, Він — Праведник — виправдає багатьох, і гріхи їхні на Себе візьме».
За ясність віщувань про Христа Спасителя пророка Ісаю називають Старозавітним Євангелістом
Водночас Ісая гаряче викривав сучасного йому юдейського царя Манасію, який, будучи нечестивим, поставив жертовники язичницьким ідолам у храмі Соломоновому. (Втім, наприкінці свого життя Манасія, захоплений у полон і кинутий у в’язницю, покаявся і випросив прощення в Бога.) Під впливом свого нечестивого царя юдейський народ став зовсім забувати істинного Бога. Юдеї навіть перестали святкувати Пасху та інші, встановлені Мойсеєм, свята.
Святий пророк Ісая зазнав мученицької смерті. За викриття в нечесті царя Манасії його було перепиляно дерев’яною пилою.
(Див.: 2Царів. 16:18,19,20,23 2Хрон. 28-35 .
ПАДІННЯ ЮДЕЙСЬКОГО ЦАРСТВА. ПРОРОК ЄРЕМІЯ Довго терпів Господь гріхи юдейського народу і чекав каяття, та народ не покаявся. Через пророка Єремію Бог ясно передвістив, що за своє нечестя народ юдейський буде підкорено і забрано в полон вавилонянами, і що юдеї перебуватимуть у полоні сімдесят років
Спочатку вавилонський цар Навуходоносор підкорив собі юдейського царя, але Єрусалим зберіг і царства не зруйнував.
Пророк Єремія переконував юдеїв підкоритися Вавилону. Він вказував, що вавилоняни послані на юдеїв Богом як покарання за гріхи царів і народу, за відступництво від віри. Він говорив їм, що єдиний спосіб позбутися лиха — покаяння, виправлення і молитва до Бога.
Та ні цар, ні народ не послухались пророка і підняли повстання.
Тоді вавилонський цар Навуходоносор узяв Єрусалим, розграбував його, спалив і зруйнував дощенту Соломонів храм. Тоді ж було знищено і Ковчег Завіту.
Весь юдейський народ було забрано в полон (в 586—589 рр. до Р. Х.), лише найубогіших юдеїв залишено на своїй землі для обробітку виноградників і ланів.
Пророк Єремія залишився в Єрусалимі. Він плакав через нечестя свого народу на руїнах міста і продовжував навчати добра всіх, хто залишився.
(Див.: 2Царів. 24-25 2Хрон. 36:5-21 .
ВАВИЛОНСЬКИЙ ПОЛОН Важко жилось юдеям у вавилонському полоні. Та Господь не забував про свій обраний народ і на чужині. З метою спонукати юдеїв до покаяння і щоб утішити їх, Господь посилав їм і в часи полону Своїх пророків. З-поміж них особливо визначними були пророк Єзекиїль і пророк Даниїл.
ПРОРОК ЄЗЕКИЇЛЬ Пророк Єзекиїль був сучасником пророка Єремії. Знаходячись у вавилонському полоні, ще до остаточної руйнації царства юдейського, він був покликаний Господом до пророчого служіння.
Єзекиїль знаменитий своїм пророцтвом про воскресіння мертвих , яке одночасно символічно зображало і відновлення свободи єврейського народу.
Пророкові було від Господа видіння. Він побачив поле, усіяне людськими кістками.
Бог запитав його: «Син людський! Чи оживуть кості ці?» Єзекиїль відповів: «Господи Боже! Тільки Ти один знаєш це».
Господь сказав: «Промов до кісток цих і скажи їм: кості сухі, слухайте слово Господнє!».
Слово ж Господа було таким: «Так говорить Господь Бог кісткам цим: «Ось, Я дихну на вас і ви оживете. І обкладу вас жилами, і вирощу на вас плоть, і вкрию вас шкірою, і введу у вас дух, і оживете, і взнаєте, що Я — Господь».
І коли Єзекиїль, за велінням Божим, пророкував, стався шум, і ось, почали рухатись, і стали зближуватися кості, кожна кістка з кісткою своєю. І побачив Єзекиїль: і ось, жили на них, і плоть виросла, і шкіра вкрила їх зверху, а духу не було в них.
І сказав Господь: «Проголоси пророцтво і скажи духові, так каже Господь Бог: від чотирьох вітрів прийди, душе, і дихни на цих убитих, і вони оживуть».
Слова від чотирьох вітрів означають, що від чотирьох сторін світу (півночі, півдня, сходу і заходу) душі померлих, де б вони не знаходилися, повинні зібратися на полі, вкритому бездушними тілами, й оживити їх.
Єзекиїль виголосив пророцтво, як повелів йому Господь, і ввійшов у них дух, і вони ожили і стали на ноги свої.
Господь сказав: «Кості ці — увесь дім Ізраїлів. Виголоси пророцтво і скажи їм, так говорить Господь Бог: і що Я — Господь, коли відкрию гроби ваші і виведу вас, народ Мій, з гробів ваших, і вкладу у вас дух Мій, і оживете, поселю вас на землі вашій».
Це велике пророцтво , крім вказівки на відновлення ізраїльського народу, дане нам Богом як наочне зображення загального воскресіння мертвих при другому пришесті Спасителя, коли, за всемогутнім словом Божим, усі тіла померлих людей з’єднаються з їхніми душами й оживуть — воскреснуть.
(Див.: 2Царів. 25:27-30 2Хрон. 36:10-23 Єз. 37:1-14 .
ПРОРОК ДАНИЇЛ Пророк Даниїл за походженням — з царського роду. Ще хлопчиком його забрали у вавилонський полон. Там, з волі царя Навуходоносора, Даниїл був обраний з кількома іншими полоненими хлопчиками із кращих єврейських родин для служіння при царському дворі. Цар наказав виховувати їх при своєму палаці, навчати різних наук та халдейської мови. Їжу їм подавали з царського столу. Між обраними були три Даниїлові приятелі: Ананія, Азарія і Мисаїл
Даниїл, разом зі своїми трьома друзями, твердо зберігав віру в істинного Бога. Вони відмовлялись їсти з царського столу, аби не з’їсти чогось забороненого законом Мойсеєвим, і просили начальника давати їм тільки хліб і овочі. Начальник не погоджувався, боячись, що вони змарніють, і цар покарає його. Та Даниїл умовив його зробити пробу протягом десяти днів. І коли минуло десять днів, то виявилося, що Даниїл і його друзі не лише не змарніли, а навіть зробилися повнішими, сильнішими і красивішими, ніж їхні товариші. Після цього їх уже не примушували споживати царську їжу. За таке суворе виконання закону — посту і благочестя — Бог нагородив цих отроків хорошими здібностями та успіхами в навчанні. На іспиті вони виявилися розумнішими і кращими від інших і отримали високі посади при царському дворі. А Даниїлові Бог, окрім того, дав ще вміння тлумачити сни, як колись Йосифові.
Таке підвищення юдейських отроків пішло на користь полоненим юдеям. Благочестиві отроки отримали можливість захищати юдеїв від утисків та поліпшити їхнє життя в полоні. Крім того, через них і язичники могли пізнавати істинного Бога і славити Його.
Якось Навуходоносор побачив незвичайний сон, але, прокинувшись вранці, не міг його згадати. А сон цей дуже непокоїв царя. Він скликав усіх мудреців і ворожбитів і повелів їм нагадати цей сон і витлумачити його. Та вони не могли цього зробити і казали: «Нема на землі людини, яка могла б нагадати цареві сон». Навуходоносор розгнівався і хотів уже стратити усіх мудреців.
Тоді Даниїл умовив царя дати йому якийсь час, і він витлумачить сон. Прийшовши додому, Даниїл ревно молив Бога відкрити йому цю таємницю. В нічному видінні Господь відкрив йому сон Навуходоносора і значення його.
Даниїл прийшов до царя і сказав: «Царю! Коли ти лягав спати, ти думав про те, що буде після тебе. І ось уві сні ти побачив величезного ідола: він стояв блискучим, і страшним був вигляд його. У цього ідола була голова з чистого золота, груди і руки із срібла, черево і стегна з міді, гомілки із заліза, а ступні частково із заліза, частково із глини. Потім від гори сам собою, без дії рук людських, відколовся камінь і вдарив у ноги ідола, і розтрощив їх. Тоді весь ідол розсипався і перетворився на прах, а камінь збільшився так, що покрив собою усю землю. Ось, царю, твій сон.
«Цей сон, — продовжував Даниїл, — означає ось що: ти цар царів, якому Бог Небесний дарував царство, владу, силу і славу, і ти володієш іншими народами. Царство твоє — це золота голова. Після тебе настане друге царство, нижче за твоє. Потім настане третє царство, мідне, яке пануватиме по всій землі. Четверте царство буде міцне, мов залізо. Як залізо трощить і дробить усе, так і воно, подібно до всеруйнівного заліза, дробитиме і трощитиме. Та в той же час воно буде розділене: частково буде міцним, частково — крихким. У дні останнього царства Бог Небесний утворить вічне царство, яке не буде передане якомусь народові, але розтрощить усі царства землі і пошириться по всьому світу навіки. Так Великий Бог дав знати цареві, що буде після нього».
Вислухавши усе, цар Навуходоносор піднявся і вклонився пророкові Даниїлу до землі і сказав: «Воістину Бог ваш Бог богів і Владика царів!».
Він поставив Даниїла начальником над усіма вавилонськими мудрецями, тобто над ученими людьми, і залишив його при своєму палаці у великій пошані. А трьох його друзів — Ананію, Азарію і Мисаїла — призначив правителями країни вавилонської.
Даниїлові віщування точно справдилися. Після Вавилонського царства існували ще три великі царства: Мідійсько-перське, Македонське, або Грецьке, і Римське , кожне з яких володіло юдейським народом. У часи ж Римського царства явився на землі Христос, Спаситель світу, і заснував Своє всесвітнє, вічне Царство — Святу Церкву.
Гора , від якої відколовся камінь, означала Пресвяту Діву Марію, а камінь — Христа і Його вічне царство.
(Див.: Дан. 1-2 .
ДРУЗІ ПРОРОКА ДАНИЇЛА — АНАНІЯ, АЗАРІЯ І МИСАЇЛ — У ПЕЧІ ВАВИЛОНСЬКІЙ Незабаром друзів пророка Даниїла — Ананію, Азарію і Мисаїла — було піддано великому випробуванню у вірі. Цар Навуходоносор поставив на полі Деїрі, біля міста Вавилона, великого золотого ідола. На його відкриття зібрались усі вельможі і знатні люди Вавилонського царства. Було оголошено, щоб усі, як тільки почують звуки сурм і музичних інструментів, упали на землю і поклонились ідолу. Хто ж не виконає царського наказу, буде кинутий у розжарену піч.
Під звуки сурми всі впали на землю; тільки троє — Ананія, Азарія і Мисаїл — не поклонились ідолу.
Цар розгнівався, наказав розпалити піч у сім разів сильніше, зв’язати їх і вкинути у вогонь. Полум’я було таким сильним, що воїни, які кидали їх у піч, упали мертвими. Та Ананія, Азарія, і Мисаїл залишилися неушкодженими, тому що Господь послав ангела Свого зберегти їх серед полум’я. І вони співали, славлячи Господа.
Навуходоносор сидів на високому престолі навпроти печі. Він, почувши спів, збентежився, потім, здивований, поспіхом піднявся і сказав своїм вельможам: «Чи не трьох ми кинули у вогонь зв’язаних? Чому ж я бачу чотирьох не зв’язаних, які ходять серед вогню, без усякої шкоди, причому четвертий подібний до Сина Божого?» Після цього він підійшов до печі і сказав: «Ананіє, Азаріє і Мисаїле, раби Бога Всевишнього, вийдіть і підійдіть до мене».
Коли вони вийшли, то виявилося, що вогонь не торкнувся їх, навіть одяг і волосся не обпалились, і запаху диму не було від них.
Навуходоносор, бачачи це, сказав: «Благословенний Бог ваш, Який послав ангела Свого і визволив рабів Своїх, що покладають надію на Нього».
І заборонив цар, під страхом смерті, усім своїм підданим лихословити ім’я Бога ізраїльського.
(Див.: Дан. 3 .
ПАДІННЯ ВАВИЛОНСЬКОГО ЦАРСТВА Після смерті Навуходоносора Вавилонське царство захиталося. Часто змінювалися наступники Навуходоносора. Нарешті (через 7 років) царем став Валтасар (пророк Даниїл називає його сином Навуходоносора), який царював близько 17 років. На 17-й рік свого царювання, коли йому загрожував напад з боку мідійців та персів, Валтасар безтурботно бенкетував у Вавилоні, не думаючи про небезпеку.
Одного разу під час бенкету цар Валтасар, щоб поглумитися з Бога істинного і піднести своїх ідолів, наказав принести сосуди, забрані Навуходоносором з Єрусалимського храму, і пив з них сам разом з присутніми. Після такого кощунства не забарився і суд Божий: у повітрі з’явилася рука, яка виводила на стіні якісь слова.
Валтасар затремтів від жаху і закричав, щоб до нього привели тлумачів. Прийшли вавилонські мудреці, та ніхто з них не міг навіть прочитати написаного.
У цей час до палацу увійшла цариця і сказала Валтасарові: «Не засмучуйся, царю. В твоєму царстві є людина, в якій дух Святого Бога, — це Даниїл. Він розтлумачить значення слів». Саме в той час Даниїл був відсторонений від царського двору.
Коли ж привели Даниїла, цар сказав йому: «Якщо ти зможеш прочитати і витлумачити написане, будеш одягнений у багряницю, і золотий ланцюг буде на твоїй шиї, і будеш третім у царстві».
Даниїл відмовився від нагороди. Він нагадав цареві, як Бог врозумив гордого Навуходоносора. «І ти, царю, знаючи все це, не смирив своєї гордині, повстав проти Господа небес і пив із сосудів Дому Його, величав бездушних ідолів, а Бога, в руці Якого дихання твоє і всі шляхи твої, ти не прославив. За це і послав Бог руку, яка вивела ці літери. Ось що написано: мене, текел, фарес.
«мене » означає — вичислив Бог твоє царство і поклав йому кінець;
«текел » означає — зважив тебе і знайшов тебе дуже легким;
«фарес » означає — розділив твоє царство і віддав мідійцям та персам.
Цар одразу ж нагородив Даниїла, як і обіцяв.
Тієї ж ночі війська мідійців і персів на чолі з царем Киром увійшли в місто й оволоділи ним.
Валтасара вбили. Так упало царство Вавилонське. На його місці з’явилося Мідійсько-перське царство, — срібне , згідно зі сновидінням Навуходоносора, як витлумачив йому тоді Даниїл.
Перський цар Кир поставив царем у Вавилоні Дарія , мідійця.
МІДІЙСЬКО-ПЕРСЬКЕ ПАНУВАННЯ. ПРОРОК ДАНИЇЛ У ЛЕВ’ЯЧОМУ РОВІ Цар Дарій полюбив Даниїла і зробив його одним з трьох головних начальників у своєму царстві, а потім хотів навіть йому одному доручити управління царством. Інші ж вельможі заздрили Даниїлові і вирішили погубити його. Вони знали, що Даниїл щоденно тричі молиться Богу, відчиняючи вікно, повернуте в бік Єрусалима. Тому вони прийшли до царя і просили дати розпорядження, щоб ніхто не смів, упродовж тридцяти днів, звертатися з проханням до якогось бога, чи людини, крім самого царя. Якщо ж хто порушить цей наказ, того кинути у лев’ячий рів. Цар погодився. Але пророк Даниїл, як і раніше, щоденно молився Богу і просив собі у Нього ласки. Вороги його донесли про це цареві. Тоді Дарій зрозумів, що його обманули, однак уже не міг скасувати свого наказу і мусив кинути Даниїла до левів.
На другий день, рано-вранці, цар поспішив до рову і голосно запитав: «Даниїле, рабе Бога живого! Бог твій, Якому ти незмінно служиш, чому ж не врятував тебе від левів?» Даниїл відповів йому з рову: «Царю! Бог мій послав Свого ангела закрити пащі левів, бо я виявився чистим перед Ним, і перед тобою, царю, я не вчинив злочину».
Тоді цар звелів витягти Даниїла з рову, а туди кинути його звинувачувачів. І не встигли вони торкнутися землі, як леви схопили і розірвали їх.
Після цього цар Дарій написав наказ: «Мною дається повеління, щоб у всякій області царства мого тремтіли і благоговіли перед Богом Даниїловим, тому що Він є Бог живий і присносущний, і Царство Його непохитне, і володіння Його вічне».
Пророк Даниїл славився і за царювання Дарія, і за царювання Кира Перського. Багато він провістив про майбутнє, що потім і збулося. Даниїл передбачив час, коли має народитися Христос Спаситель: а саме через сімдесят седмин , тобто через 490 років.
Передбачив також, що Христа віддадуть на смерть, а після цього настане руйнація храму і міста і припиняться старозавітні жертвоприношення.
(Див.: Дан. 9:23-2 .
ПОВЕРНЕННЯ ЮДЕЇВ З ВАВИЛОНСЬКОГО ПОЛОНУ І БУДІВНИЦТВО ДРУГОГО ХРАМУ Юдеї були в полоні вавилонському сімдесят років. Перський цар Кир у перший же рік свого царювання над Вавилоном дозволив юдеям повернутися з полону на свою батьківщину і спорудити в Єрусалимі храм Господній.
Сорок дві тисячі юдеїв відбули на свою землю. Ті з юдеїв, що залишилися у Вавилоні, допомогли їм золотом, сріблом та іншим майном, крім того, багатими пожертвами на храм. Цар віддав юдеям священні сосуди, забрані Навуходоносором з храму Соломонового.
Повернувшись до Єрусалима, юдеї спочатку відбудували жертовник Господу Богу, а потім, на другий рік, заклали фундамент храму. Самаряни, довідавшись про це, виявили бажання взяти участь у побудові храму, та юдеї, щоб зберегти своє богослужіння у чистоті, відмовили їм у цьому.
Через дев’ятнадцять років храм було закінчено. Новий храм був не таким багатим і пишним, як Соломонів. Старці, які ще пам’ятали велич попереднього храму, плакали від того, що цей другий храм убогіший і менший.
Та пророк Агей , якого послав тоді Господь до юдеїв, утішив їх. Він провістив, що храм цей матиме більшу славу, ніж перший, бо в цей храм увійде Жаданий усіма народами Христос, Спаситель світу (Ог. 2:6-9
Пророк Захарія провістив урочистий вхід Спасителя в Єрусалим на ослі (Зах. 9:9
Пророк Малахія передбачив, що пришестя Спасителя наближається і що перед Ним буде послано Предтечу , тобто попередника, подібного до пророка Іллі, щоб приготувати людей до прийняття Спасителя (Мал. 3:1,4,5
ГРЕЦЬКЕ ПАНУВАННЯ. ПЕРЕКЛАД КНИГ СВЯТОГО ПИСЬМА ГРЕЦЬКОЮ МОВОЮ Тривалий час, майже двісті років, тривало мідійсько-перське панування. Юдеї після повернення з вавилонського полону залишалися під владою перських царів.
Потім Перське царство було завойоване грецьким царем Олександром Македонським, який був повелителем також Єгипту і Сирії. Олександр Македонський, найзначніший володар свого часу, шанував святиню храму Єрусалимського і впродовж усього свого життя з особливою ласкою ставився до юдеїв.
Після його смерті царство розпалося і було розділене між чотирма воєначальниками його. Один з них, Птолемей, ставши царем Єгипту, підкорив юдеїв своїй владі і забрав багато тисяч їх у Єгипет.
За сина його, царя Птолемея Філадельфа , який добре ставився до юдеїв, сталася значна подія. За розпорядженням царя книги Святого Письма було перекладено з єврейської мови на грецьку . Переклад виконали сімдесят тлумачів , тобто вчених мужів. Грецька мова була найпоширенішою мовою в той час. Цей переклад був вельми корисною справою, адже тепер навіть язичники могли читати священні книги знайомою їм мовою. Отже, панування грецьких царів сприяло поширенню істинного знання про Бога серед язичницьких народів.
Майже сто років юдеї перебували під владою грецьких царів, які царювали в Єгипті.
Не так ставилися до юдеїв грецькі царі, які посідали трон у Сирії. Коли юдеї опинилися під їхньою владою, то зазнали багато лиха. Сирійські царі переслідували їх за істинну віру і змушували їх до ідолопоклонства. Особливо жорстоким гонителем був цар Антиох Єпифан.
МУЧЕНИКИ ЗА ВІРУ МАККАВЕЇ Цар Антиох Єпифан захотів, щоб усі його піддані розмовляли лише грецькою мовою і кланялися грецьким богам, тобто ідолам. Багато хто з юдеїв підкорився цареві, та інші ладні були померти, але не відступитися від істинної віри.
Одного старця, Єлеазара, царські правителі примушували їсти заборонену законом Мойсеєвим їжу — свиняче м’ясо. Коли ж він відмовився, його стали умовляти, щоб він лише зробив вигляд, ніби споживає заборонене законом. Та Єлеазар на це відповів: «У мої роки негідно лицемірити; якщо молоді дізнаються, що дев’яносторічний Єлеазар схилився до язичництва, то й вони можуть спокуситися і відійти від віри». Тоді його повели до мучителя, і Єлеазар мужньо вмер за істинну віру.
Одного разу до царя привели жінку Соломонію з сімома синами. Цар також примушував їх їсти свиняче м’ясо, та вони сміливо відповідали йому: «Ми краще помремо, ніж переступимо закон наших батьків». Тоді цар віддав їх на муки. Їм вирізали язики, відсікали пальці на руках і ногах, здирали шкіру з голови і живими пекли на розпечених сковородах. Так було замучено шестеро братів. Наймолодшого цар лагідно переконував не чинити спротиву. Він обіцяв щедро нагородити його і, нарешті, звернувся до матері, щоб вона порадила своєму синові виконати вимоги царя. Та вона підійшла до сина і сказала: «Сину! Не бійся цього мучителя і зустрінь смерть так само, як твої брати, щоб я могла усіх вас разом зустріти в майбутньому, вічному житті». Тоді цар віддав на смерть і молодшого брата, піддавши його ще більшим мукам. Потім була замучена і їхня матір. Ця родина мучеників відома під ім’ям мучеників Маккавеїв
На захист істинної віри і своєї батьківщини повстав священик Матафія з п’ятьма своїми синами. Навколо них невдовзі згуртувалося багато ревних прихильників Божого закону. Особливою хоробрістю серед синів Матафії відзначався Іуда, названий у пам’ять мучеників Маккавеєм . Іуда Маккавей, з невеликим військом, часто перемагав сирійців. Та одного разу його оточило численне сирійське військо (22 тисячі), а в нього було лише 800 воїнів. Іуда поліг геройською смертю. Він не погодився тікати від ворогів і тим заплямувати свою славу.
Його брат Симон остаточно розбив сирійські війська, очистивши від них місто Єрусалим з храмом, і визволив свій народ від панування грецьких царів. З вдячності за це юдеї постановили, що в майбутньому, до самого пришестя Спасителя, старший із Симонового роду повинен бути у них первосвящеником і правителем народу.
(Див.: Книги Маккавейські) .
РИМСЬКЕ ПАНУВАННЯ. ВСЕЗАГАЛЬНЕ ОЧІКУВАННЯ СПАСИТЕЛЯ Звільнившись від панування грецьких царів, юдеї недовго користувалися свободою. Римляни, завоювавши увесь світ, оволоділи також і єврейським народом (64 р. до Р. Х.). Вони поставили над Палестиною правителем Антипатра з нащадків Ісава — ідумеянина. Він дуже спритно здобув довір’я в римлян. Та незабаром був отруєний. Після нього правителем був призначений його син Ірод, прозваний Великим. Він був підозріливою, жорстокою і хитрою людиною. Як і його батько, вміло втерся в довіру до римської влади, і був проголошений царем юдейським. Щоб здобути прихильність юдеїв, цар Ірод оновив Єрусалимський храм. Отримавши звання царя, він усе ж був підлеглим кесаря , тобто римського імператора. З тих пір, як Юдея опинилася під владою римлян, у ній завжди був римський правитель — намісник римського імператора. Юдеям було залишено також синедріон, тобто раду з первосвящеників і старійшин народу, але влада синедріону була доволі обмежена. Синедріон, приміром, не міг страчувати без дозволу римського правителя, якому і належала вища влада в Юдеї.
Світове панування римлян похитнуло основи язичництва. У Рим, як у столицю світу, з’їжджались учені, письменники, купці та інші представники всіх народів. Кожен з них приносив із собою свою язичницьку віру. Отож люди, бачачи безліч усіляких язичницьких ідолів, переконувалися, що всі ці вірування вигадані самими людьми.
Багато хто з язичників почав втрачати віру та надію на майбутнє; тому, щоб забути про все, вони віддавалися різним утіхам, а дехто, впавши у розпач, закінчував своє життя самогубством.
Але найкращі з них, спостерігаючи, що світ іде до загибелі, все ж сподівалися, що звідкілясь має прийти спасіння , — якщо не від людей, то звідкілясь звище. А юдеї, розпорошені по світу після вавилонського полону та інших наступних поневолень, скрізь несли із собою вістку про скоре пришестя Спасителя світу. Тому погляди передових людей язичницького світу дедалі частіше спрямовувалися на схід — до Палестини.
Серед римлян та інших язичницьких народів поширювалися чутки, що на сході невдовзі з’явиться могутній цар, який підкорить собі увесь світ.
У самій Палестині, серед євреїв, Спасителя очікували з особливим напруженням. Усі відчували, що настав час виконання пророцтв і спасіння Ізраїлевого.
З особливою ясністю здійснювалися віщування пророка Даниїла про терміни появи Христа. Настало четверте велике царство, за якого мав прийти Спаситель. Закінчувалися провіщені ним «сімдесят седмин» — це найточніше визначення часу пришестя Христа.
При появі кожного визначного проповідника у всіх виникало питання, чи не він Христос. Навіть напів’язичницькі самаряни очікували скорого пришестя Христа, Який розв’яже усі суперечки між ними та юдеями в питаннях віри. Але, на жаль, не лише язичники, а й самі юдеї неправильно уявляли собі Христа. Вони уявляли його не так, як віщували про Нього пророк Ісая та інші пророки: що Христос Спаситель прийде на землю для того, щоб Своїм прикладом, словом, ділами і стражданнями навчити людей любити Бога та одне одного. Вони бажали бачити Христа не таким, бо жадали земної влади і слави. Тому вони думали, що Христос прийде у земній славі і буде земним царем над юдейським народом; що Він визволить юдеїв від влади римлян і підкорить увесь світ, а юдеї пануватимуть над усіма народами на землі.
Тільки небагато благочестивих і праведних людей очікували приходу Христа зі смиренням, вірою та любов’ю. Вони чекали на істинного Спасителя світу, Який прийде і визволить людей від рабства гріха та влади диявола — «зітне голову змія» , як сказав Бог ще першим людям у раю, — спасе людей від вічної смерті і відчинить врата в Царство Небесне для вічного блаженного життя з Богом.
Та ось настав час: Бог дарував обіцяного Спасителя світу, Сина Свого Єдиносущного, Ісуса Христа. Син Божий вселився у Пресвяту Діву Марію і, при осіненні Святого Духа, прийняв від Неї тіло і душу людську, тобто народився від Пресвятої Діви Марії і став Боголюдиною
Народження Ісуса Христа відбулося за днів царювання в Юдеї Ірода Великого — ідумеянина, за римського імператора Августа.
ПАЛЕСТИНА Країна Палестина , в якій жив на землі Спаситель світу, Господь Ісус Христос, являє собою порівняно невеличку смужку землі (близько трьохсот кілометрів завдовжки і майже сто кілометрів завширшки), розташовану вздовж східного берега Середземного моря.
На півночі Палестини, на схилах Ливанських гір, лежить Галилея . Мальовничі пагорби, зелені пасовища, густі сади робили Галилею окрасою Палестини. Дивовижно гарним було Галилейське озеро , його ще називали Генісаретським або Тиверіадським (довжина понад двадцять кілометрів і ширина — понад дев’ять). Багатюща рослинність вкривала береги цього озера: пальми, виноградні лози, фіги, мигдаль, квітучі олеандри. Гарні міста — Капернаум, Тиверіада, Хозарин та Вифсаїда, розташовані на берегах цього озера, були невеликими, але велелюдними. Мешканці їх провадили простий, працелюбний спосіб життя. Вони обробляли кожен клаптик землі, займалися торгівлею, рибальством, різними промислами.
На південь від Галилеї лежить Самарія . Жителі її — самаряни — постійно ворогували з юдеями; вони навіть побудували собі на горі Гаризині окремий храм, щоб не ходити в Єрусалим.
Найбільша частина Палестини, на південь від Самарії, називається Юдеєю . Її західна частина — рівнина, розкраяна невеличкими струмками, що впадають у Середземне море. У східному напрямку рівнина поступово підвищується і переходить в Юдейські гори; з найдавніших часів ця земля славилася своєю родючістю. Схили гір тут вкриті зеленню, оливковими гаями; далі і вище гори стають більш кам’янистими і сумними. Серед цих гір стоїть місто Єрусалим , столиця (головне місто) Юдеї та всієї Палестини.
Головна річка Палестини — Йордан . Він бере початок у Ливанських горах, з чистих гірських струмків. Стікаючи в долину, вони зливаються в одну річку, яка утворює тут Галилейське озеро. З нього Йордан витікає у вигляді широкої річки з швидкою течією та низькими зеленими берегами.
Цю місцевість тоді називали Йорданською долиною. Наближаючись до Юдеї, береги Йордану підвищуються і пустельнішають, через голі скелі і відсутність будь-якої рослинності; тільки в заплавах Йордану росте тростина. Там водилися крокодили і ховалися дикі звірі. (Це й була Йорданська пустеля, де жив і проповідував Іоан Хреститель.) В кінці своєї течії Йордан входить у зовсім дику і безлюдну місцевість і впадає у Мертве море.
Тепер палестинську землю ми називаємо Святою Землею , бо вона освячена життям Спасителя.
НОВИЙ ЗАВІТ НАРОДЖЕННЯ ПРЕСВЯТОЇ ДІВИ МАРІЇ Коли наблизився час народитися Спасителеві світу, в галилейському місті Назареті жив нащадок царя Давида Іоаким із своєю дружиною Анною . Обоє були благочестивими людьми і були відомі не своїм царським походженням, а смиренням та милосердям. Все їхнє життя було проникнуте любов’ю до Бога і до людей. Вони дожили до глибокої старості, а дітей не мали, від чого дуже засмучувалися. Та, незважаючи на свою старість, вони не переставали просити у Бога, щоб Він послав їм дитину. Вони дали обіцянку (обітницю): якщо у них народиться немовля, посвятити його на служіння Богу.
У той час кожен єврей сподівався через своє потомство бути учасником у царстві Месії, тобто Христа Спасителя. Тому кожен бездітний єврей зазнавав зневаги в інших, бо це вважалося великою карою Божою за гріхи. Особливо важко було Іоакимові, як нащадкові царя Давида, тому що саме в його роді мав народитися Христос.
За терпіння, велику віру і любов до Бога й одне до одного Господь послав Іоакимові та Анні велику радість. Під кінець їхнього життя в них народилася дочка. За вказівкою Ангела Божого їй було дане ім’я Марія , тобто по-єврейськи «Володарка, Надія».
Народження Марії принесло радість не лише її батькам, але й усім людям, тому що їй було наперед призначено Богом бути Матір’ю Сина Божого, Спасителя світу.
Різдво Пресвятої Діви Марії святкується православною Церквою як одне з великих свят 8 вересня (21 вересня н. с.).
ТРОПАР СВЯТА Різдво Твоє, Богородице Діво, радість звістило всій Вселенній, з Тебе бо засяяло Сонце Правди — Христос Бог наш; знищивши клятву, Він дав благословення і, перемігши смерть, дарував нам життя вічне.
Тропар — головна коротка молитва на честь свята.
ВВЕДЕННЯ В ХРАМ ПРЕСВЯТОЇ ДІВИ МАРІЇ Коли Діві Марії виповнилося три роки, Її благочестиві батьки приготувалися виконати свою обітницю. Вони скликали родичів, запросили ровесниць своєї дочки, одягли Її в найкращий одяг і в супроводі народу, співаючи релігійні пісні, повели Її в храм єрусалимський для посвячення Богу. Її подруги-ровесниці, як і Сама Марія, йшли із запаленими свічками у руках. Назустріч їм з піснеспівами виходили з храму священики на чолі із первосвящеником.
Іоаким та Анна з благоговійними молитвами поставили Марію на першу сходинку сходів, що вели до храму. Всього ж налічувалося п’ятнадцять сходинок — за числом псалмів, які священики співали при вході у храм.
І ось трирічна Марія сама, без чиєїсь допомоги, зійшла по високих сходинках. Там первосвященик зустрів і благословив Її, як це він завжди робив з усіма, кого посвячували Богу. Потім, з натхнення Духа Святого, він увів Її у Святе Святих. Це було найсвященніше місце у храмі. Туди ніхто не мав права входити, крім нього самого, і то лише раз на рік. Святий Дух навіяв первосвященикові, що Марія, обрана отроковиця, достойна входити в найсвященніше місце. Їй наперед призначено Богом стати Матір’ю Сина Божого, Який відкриє людям вхід у Царство Небесне.
Іоаким та Анна, виконавши свою обітницю, повернулися додому, а Марія залишилась у храмі. Там Вона разом з іншими дівами навчалася Закону Божого та рукоділля; Вона ревно молилася, читала Святе Письмо і суворо дотримувалася посту.
При храмі Божому Пресвята Марія жила майже одинадцять років і виростала глибоко благочестивою, в усьому покірною Богу, надзвичайно скромною і працьовитою.
Пресвята Марія вирішила присвятити усе своє життя тільки одному Богу. Для цього Вона дала обітницю ніколи не виходити заміж, тобто назавжди залишитися Дівою.
Дух Божий і святі ангели охороняли Божественну Отроковицю.
Введення у храм Пресвятої Діви Марії святкується православною Церквою 21 листопада (4 грудня н. с.). Цей день вважається великим святом, який у церковних піснеспівах називається передвістям Божого благовоління до людей. З цього свята у храмі починають співати під час ранньої: Христос народжується..
ТРОПАР СВЯТА Сьогодні благовоління Божого провіщення і спасіння людей проповідання, у храмі Божому ясно Діва являється і Христа всім провіщає; Їй же і ми голосно заспіваймо: радуйся, промислу Створителя здійснення.
ПРЕСВЯТА ДІВА МАРІЯ В ЙОСИФА Коли Діві Марії виповнилося чотирнадцять років, згідно з законом їй вже не можна було далі залишатися при храмі. Потрібно було або повернути її батькам, або видати заміж. Іоаким та Анна до цього часу вже померли, Священики хотіли видати її заміж, але Марія оголосила їм про свою обітницю Богу — залишитися назавжди Дівою. Тоді священики, з натхнення Божого, заручили її з далеким родичем, вісімдесятирічним старцем Йосифом, щоб він піклувався про Неї та охороняв Її дівство.
Йосиф жив у місті Назареті. Він також походив з царського роду Давидового, однак був небагатою людиною і займався теслярством.
Пресвята Діва Марія в Йосифовім домі вела таке саме скромне і самітне життя, як і при храмі. У вільний від роботи час Вона читала книги Святого Письма і молилася Богу.
ПРИМIТКА. Викладені тут короткі відомості про Різдво Божої Матері та про Її дитинство написані на основі Святого Передання, яке свято зберігає православна Церква .
СПОВІЩЕННЯ АНГЕЛА ПРО НАРОДЖЕННЯ ПРЕДТЕЧІ Бог, через пророка Малахію, провістив, що перед самим пришестям у світ Христа Спасителя з’явиться Предтеча, тобто Попередник Спасителя. Предтеча буде великим пророком, він сповістить людей про скоре пришестя Христа і буде готувати їх до прийняття Христа Спасителя.
Для народження Предтечі Бог обрав благочестивих батьків, родичів Пресвятої Діви Марії, священика Захарію і дружину його Єлизавету. Вони були вже старими, а дітей не мали. Вони ревно молились Богу, щоб Він позбавив їх такого нещастя.
Якось Захарія здійснював богослужіння в єрусалимському храмі. Коли він увійшов до святилища для кадіння, там йому явився ангел Господній, стоячи праворуч від кадильного жертовника, на якому димів фіміам (ладан); Захарія збентежився, і страх пройняв його.
Ангел же сказав йому: «Не бійся, Захаріє, бо почута молитва твоя: дружина твоя Єлизавета народить тобі сина, і назвеш його Іоан. Народження його принесе радість багатьом. Він буде великим перед Господом, матиме дари Духа Святого від початку свого народження і багатьох людей наверне до Господа Бога. Він передуватиме, тобто буде попередником, перед Господом-Спасителем, за духом і силою, як Ілля, і готуватиме людей до прийняття Спасителя».
Захарія не відразу повірив з радощів і сказав: «А як мені впевнитися, що це збудеться? Адже я і моя дружина вже дуже старі».
Ангел відповів йому: «Я — архангел Гавриїл, що стою перед Богом, і посланий говорити з тобою. За те, що ти не повірив моїм словам, ти будеш німий і не зможеш говорити до того дня, поки це збудеться».
Між тим, народ, молячись, чекав на Захарію і дивувався, що він затримувався у храмі, у святилищі. Він же, вийшовши звідти, не міг говорити з народом і спілкувався знаками. Тоді всі зрозуміли, що йому було видіння у святилищі. Після закінчення днів своєї служби у храмі Захарія повернувся у свій дім.
Коли Єлизавета довідалася про велику Божу ласку до них, вона приховувала від людей свою радість і дякувала Богу.
(Цю священну подію описав у Св. Євангелії св. ап. і євангеліст Лука. Див.: Лк. 1:5-25 .
БЛАГОВІЩЕННЯ ПРЕСВЯТОЇ ДІВИ МАРІЇ На шостий місяць після явлення ангела Захарії той самий архангел Гавриїл був посланий Богом у місто Назарет до Пресвятої Діви Марії з радісною звісткою, що Господь обрав Її бути Матір’ю Спасителя світу.
Ангел явився в дім праведного Йосифа, коли Марія читала Святе Письмо, і, ввійшовши до Неї, сказав: «Радуйся, Благодатна! (тобто сповнена благодаті Божої — дарів Святого Духа). Господь з Тобою! Благословенна Ти між жонами».
Марія збентежилася від слів ангела і подумала: що означає це вітання? Ангел же сказав далі: «Не бійся, Маріє, бо Ти знайшла благодать у Бога. І ось, Ти народиш Сина і назвеш Його ім’ям — Ісус . Він буде великим, і назветься Сином Всевишнього, і Царству Його не буде кінця».
Здивована Марія запитала ангела: «Як це станеться, коли Я мужа не знаю?».
Ангел відповів Їй, що все це станеться від дії всемогутнього Бога: «Дух Святий зійде на Тебе, і сила Всевишнього осінить Тебе. Тому і народжуване Святе наречеться Сином Божим. Ось і родичка Твоя, Єлизавета, не маючи дітей до глибокої старості, незабаром народить сина; бо не буває безсилим у Бога ніяке слово».
Тоді Марія промовила смиренно: «Я — раба Господня. Нехай буде Мені за словом твоїм».
І архангел Гавриїл відійшов від Неї.
Благовіщення Пресвятої Діви Марії святкується православною Церквою 25 березня (7 квітня н. ст.). Свято Благовіщення — одне з найбільших свят. Слово «Благовіщення» означає: добра, радісна звістка про те, що почалося визволення людського роду від гріха та вічної смерті (Див.: Лк. 1:26-38 .
ТРОПАР СВЯТА Сьогодні спасіння нашого початок і від віку таїнства явлення: Син Божий стає Сином Діви, і Гавриїл благодать благовістить. Тому й ми з ним до Богородиці взиваємо: Радуйся, Благодатна, Господь з Тобою.
ПРЕСВЯТА ДІВА МАРІЯ ВІДВІДУЄ ПРАВЕДНУ ЄЛИЗАВЕТУ Пресвята Діва Марія, довідавшись від ангела, що у Її родички Єлизавети, дружини священика Захарії, незабаром народиться син, поспішила відвідати її. Увійшовши в дім, Вона привітала Єлизавету. Коли почула Єлизавета привітання Маріїне, заграло дитя в утробі її, і сповнилася вона Святого Духа і дізналася, що Марія удостоїлася бути Матір’ю Божою. Вона голосно вигукнула і сказала: «Благословенна Ти між жонами, і благословенний плід утроби Твоєї! І звідки це мені така радість , що Матір Господа мого прийшла до мене?».
Пресвята Діва Марія у відповідь на слова Єлизавети сказала: «Величає душа Моя Господа, і зрадів дух Мій у Бозі, Спасі Моїм, бо зглянувся на смирення раби Своєї, ось-бо віднині ублажатимуть Мене всі роди. Бо вчинив Мені велич Всемогутній, і святе ім’я Його. І милість Його з роду в рід на тих, що бояться Його…».
Майже три місяці пробула Діва Марія в Єлизавети, а потім повернулася додому в Назарет.
Бог сповістив також і праведного старця Йосифа про скоре Різдво Спасителя від Пресвятої Діви Марії. Ангел Божий, явившись йому уві сні, відкрив, що у Марії народиться Син від дії Святого Духа, як сповістив про це Господь Бог через пророка Ісаю (Іс. 7:14 (Див.: Лк. 1:39-56 Мф. 1:18-25 .
НАРОДЖЕННЯ ІОАНА ПРЕДТЕЧІ У праведних Захарії та Єлизавети невдовзі після відвідин Божої Матері народився син. Сусіди Єлизавети раділи разом з нею від такої ласки Господньої до неї. На восьмий день, згідно з юдейським законом, належало дати ім’я немовляті. Родичі і знайомі, що зібралися, хотіли назвати його Захарією, за ім’ям батька.
На це Єлизавета відповіла: «Ні, хай буде названий Іоаном».
Усі стали говорити: «У твоєму роду нікого не називали таким ім’ям», і знаками запитували батька, як він бажає назвати сина? Захарія попросив дощечку і написав: «Іоан буде ім’я йому». Усі здивувались. І відразу відкрились уста Захарії, і він заговорив, славлячи Бога, і почав пророкувати, з натхнення Святого Духа, про скоре пришестя Спасителя і що Іоан буде Предтечею Його, щоб приготувати народ до прийняття Спасителя.
