Вибрані праці святих отців,  ієромонах Серафим (Роуз),  Основи_Православ'я

Душа після смерті

Зміст
УкраїнськаРосійська

Передмова

Ця книга має двояку мету: по-перше, з погляду православного християнського вчення про потойбічне життя, дати пояснення сучасних “посмертних” досвідів, що викликали такий інтерес у деяких релігійних і наукових колах; по-друге, навести основні джерела й тексти, які містять православне вчення про потойбічне життя. Якщо нині це вчення так погано розуміють, то це багато в чому наслідок того, що в наші “освічені” часи ці тексти перебувають у забутті й зовсім “вийшли з моди”. Ми намагалися зробити ці тексти більш зрозумілими і доступними сучасному читачеві. Немає потреби говорити про те, що вони являють собою нескінченно глибше і корисніше читання, ніж популярні зараз книги про “посмертний” досвід, в яких, навіть якщо вони і не є лише звичайною сенсацією, все одно не може бути нічого, окрім зовнішньої ефектності, тому що в них немає цільного та істинного вчення про загробне життя.

Викладене в цій книзі православне вчення, безсумнівно, зазнає критики з боку деяких осіб, як надто просте й наївне, щоб у нього могла повірити людина ХХ століття. Тому слід підкреслити, що це вчення є не ученням кількох ізольованих або нетипових учителів Православної Церкви, а вченням, яке Православна Церква Христова запропонувала від самого початку, яке викладено в незліченних святоотцівських творах, у житіях святих і богослужіннях Православної Церкви, і яке Церква безперервно передає аж до наших днів. “Простота” цього вчення – це простота самої істини, яка – незалежно від того, чи вона виражена в тому чи іншому вченні Церкви, – виявляється джерелом ясності, що освіжає, серед плутанини, спричиненої в сучасних розумах різними хибними уявленнями і порожніми спекуляціями останніх століть. У кожному розділі цієї книги робиться спроба вказати на святоотцівські та агіографічні джерела, що містять це вчення.
Основним джерелом натхнення під час написання цієї книги послужили праці єпископа Ігнатія (Брянчанінова), який був, можливо, першим великим руським православним богословом, який безпосередньо займався саме тією проблемою, що постала так гостро в наші дні: як зберегти справжнє християнське передання та вчення в світі, що став зовсім чужим до православ’я та прагне або спростувати та відкинути його, або перетлумачити його так, щоб воно стало сумісним із мирським способом життя і мислення. Гостро відчуваючи римо-католицький та інші західні впливи, які прагнули модернізувати православ’я навіть за його днів, преосвященний Ігнатій готувався до захисту православ’я як шляхом поглибленого вивчення православних першоджерел (чиє вчення він ввібрав у низці найкращих православних монастирів свого часу), так і шляхом ознайомлення з наукою та літературою свого часу (він навчався у військово-інженерному училищі, а не в духовній семінарії). Озброєний, таким чином, знанням як православного богослов’я, так і світських наук, він присвятив своє життя захисту чистоти православ’я і викриттю сучасних ухилень від нього. Не буде перебільшенням сказати, що в жодній із православних країн ХIХ століття не було такого захисника православ’я від спокус і оман сучасності; єдиним його суперником був лише його співвітчизник єпископ Феофан Затворник, який загалом робив те ж саме, але на менш високому рівні.

Один том зібрання творів єпископа Ігнатія (том 3) спеціально присвячений церковному вченню про потойбічне життя, яке він захищав проти римо-католицьких та інших сучасних спотворень. Саме з цього тому ми головним чином узяли для нашої книги обговорення таких питань, як митарства і явища духів, – вчень, які через низку причин сучасний розум не може прийняти, але наполягає на їхньому перетлумаченні або повному відкиданні. Преосвященний Феофан, звісно, вчив того ж, і ми також скористалися його словами; а в нашому столітті інший видатний православний богослов, блаженної пам’яті архієпископ Іоанн (Максимович) настільки ясно й просто повторив це вчення, що ми використали його слова як основу для завершального розділу цієї книги. Те, що православне вчення про загробне життя настільки ясно і чітко викладали видатні сучасні вчителі православ’я аж до наших днів, має величезну користь для нас, які прагнуть сьогодні зберегти отцівське православ’я не просто шляхом правильного переказу слів, а й більше того – шляхом справді православного тлумачення цих слів.

У книзі крім згаданих вище православних джерел і тлумачень, ми широко використовували сучасну неправославну літературу про “посмертні” явища, а також низку окультних текстів із цього питання. У цьому ми наслідували приклад Владики Ігнатія – викладати лжевчення настільки повно і неупереджено, наскільки це потрібно для викриття його хибності, щоб православні християни не спокушалися ним; як і він, ми виявили, що неправославні тексти, коли справа стосується опису фактичного досвіду (а не думок і тлумачень), дають часто приголомшливе підтвердження істин православ’я. Головною нашою метою в цій книзі було дати настільки детальне протиставлення, наскільки потрібно, щоб показати цілковиту відмінність між православним вченням і досвідом православних святих, з одного боку, та окультним вченням і сучасними досвідами, – з іншого. Якби ми просто виклали православне вчення без цього протиставлення, воно було б переконливим лише для небагатьох, не враховуючи тих, хто вже дотримувався цих переконань; але зараз, можливо, навіть дехто з тих, хто залучений до сучасних досвідів, усвідомлює величезну різницю між ними і справді духовним досвідом.

Однак уже те, що значна частина цієї книги присвячена обговоренню досвідів, як християнських, так і нехристиянських, означає, що тут не все є простим викладом церковного вчення про життя після смерті, а що також подано й авторську інтерпретацію цих різноманітних досвідів. А в тому, що стосується самих інтерпретацій, звісно, є місце для законного різнодумства між православними християнами. Ми постаралися, наскільки це можливо, дати ці інтерпретації в умовній формі, не намагаючись визначити ці сторони досвіду так само, як можна визначити загальне вчення Церкви про загробне життя. Зокрема, що стосується окультних досвідів “поза тілом” і в “астральній площині”, ми просто навели їх у такому вигляді, в якому їх було викладено самими їхніми учасниками, та порівняли їх з аналогічними випадками в православній літературі, не намагаючись точно визначити природу цих досвідів; але ми сприймаємо їх як реальні досвіди, в яких справді має місце контакт із демонічними силами, а не як прості галюцинації. Нехай читач сам судить про те, наскільки справедливий цей підхід.

Має бути зрозуміло, що ця книга в жодному разі не претендує на вичерпний виклад православного вчення про потойбічне життя, це лише вступ до нього. Однак насправді не існує повного вчення з цього питання, як немає і православних експертів у цій галузі. Ми, що живемо на землі, навряд чи можемо навіть почати усвідомлювати реальність духовного світу, поки самі не будемо там жити. Це процес, який починається зараз, у цьому житті, а завершується у вічності, де ми віч-на-віч споглядатимемо те, що зараз бачимо “крізь потьмарене скло, здогадно” (1Кор. 13:12). Але православні джерела, на які ми вказували в цій книжці, дають нам основний нарис цього вчення, достатній, щоб спонукати нас не до набуття точного знання про те, що, зрештою, поза нами, а до того, щоб почати боротьбу за досягнення мети християнського життя – Царства Небесного, і уникнути бісівських пасток, які ворог нашого спасіння розставляє на шляху християнської боротьби. Потойбічний світ реальніший і ближчий, ніж ми зазвичай думаємо, а шлях до нього відкривається нам через життя духовного подвигу і молитви, яку Церква дала нам як засіб спасіння. Ця книга присвячена й адресована тим, хто хоче вести таке життя.

Від перекладача. І перекладалася ця книга для тих, хто щиро прагне до того, щоб вести духовне життя православного християнина. З Божою допомогою вдалося завершити переклад лише за півтора місяця, і завжди в цій роботі мене зміцнювала думка про нашу прекрасну православну молодь, якій так потрібні такі “прості” книги, що говорять про “єдине на потребу” і вчать жити з думкою про смерть, щоб увійти в життя, тоді як божевільний світ живе дедалі більше й більше тілесним життям, їсть і п’є, бо знає, що завтра помре (1Кор. 15:32). Від душі хочеться побажати всім серйозним читачам прийняти цю батьківську віру з усією щирістю і простотою, з якою зберігали її християни від перших і до наших днів.

Моя сердечна безмежна вдячність усім друзям, чия зацікавленість у цій праці та допомога – молитовна й дієва – так були потрібні й дорогі. Здебільшого вдалося знайти майже всі першоджерела, цитовані о. Серафимом, але деякі уривки доводиться давати у зворотному перекладі. З огляду на малу доступність низки корисних книг, я визнав за необхідне зробити кілька додавань до додатка, щоб пояснити проілюструвати матеріал книги. Заздалегідь перепрошую за всі можливі неточності та помилки.

Прошу всіх православних читачів молитовно вшанувати світлу пам’ять ченця-подвижника нашого часу, людини дивовижної віри та любові, пріснопам’ятного ієромонаха Серафима – нехай упокоїть його Господь у місці світлішому, добрішому та спокійнішому. Амінь.

/Січень 1984 р./

“Один чоловік був багатий, одягався в порфіру і віссон і щодня розкішно бенкетував. Був також один убогий, на ім’я Лазар, що лежав біля воріт його весь у струпах і бажав насититися крихтами, що падали зі столу багача, і пси, приходячи, лизали струпи його. Прийшов час вмерти вбогому і віднесений був Ангелами на лоно Авраамове. Помер же і багатий, і поховали його. І в пеклі, будучи в муках, він підняв очі свої, побачив здалеку Авраама і Лазаря на лоні його і, голосно закричавши, сказав: отче Аврааме! змилосердься наді мною і пошли Лазаря, хай умочить кінець пальця свого у воду та прохолодить язик мій, бо я мучусь у полум’ї цьому. Але Авраам сказав: чадо! згадай, що ти одержав уже добре твоє в житті твоєму, а Лазар – зле; отже, тепер він тут утішається, а ти страждаєш; і до всього того, між нами і вами утверджена велика безодня, так що ті, які хочуть перейти звідси до вас, не можуть, так само звідти до нас не переходять. Тоді він сказав: так благаю тебе, отче, пошли його в дім батька мого, бо в мене є п’ять братів; хай засвідчить їм, щоб і вони не прийшли в це місце муки. Авраам сказав йому: у них є Мойсей і пророки; хай слухають їх. Він же сказав: ні, отче Аврааме! але коли хто з мертвих прийде до них, покаються. Тоді Авраам сказав йому: якщо Мойсея і пророків не слухають, то хоч би хто і з мертвих воскрес, не повірять” (Лк. 16:19-31).

Розділ перший. Деякі аспекти сучасних досвідів

Зовсім несподівано питання про загробне життя завоювало на Заході широку популярність. Зокрема, за останні два роки з’явилася низка книг, метою яких є опис “посмертного” досвіду. Вони були написані або ж відомими вченими та лікарями, або отримали їхнє повне схвалення. Один із них, всесвітньовідомий лікар і “експерт” із проблем смерті та вмирання Елізабет Кублер-Росс, вважає, що ці дослідження посмертних переживань “‘просвітлять багатьох і підтвердять те, чого нас учили дві тисячі років, – що після смерті є життя”.

Усе це, звісно, являє собою різкий відхід від поглядів, які досі переважали в медичних і наукових колах, коли, загалом, до смерті ставилися як до табу, і будь-яку думку про посмертне існування відкидали, як таку, що належить до області фантазії або упереджень, або, у кращому разі, як таку, що є справою приватної віри, що не має під собою жодного об’єктивного свідчення.

Видима причина цієї раптової зміни думок проста: нові методи реанімації клінічно померлих (зокрема, за допомогою стимуляції зупиненого серця) знайшли за останні роки широке застосування. Завдяки цьому дуже багатьох людей, які практично були мертві (без пульсу або серцебиття), повертали до життя, і дуже багато хто з них нині відкрито говорять про це, оскільки табу на цю тему і страх прославитися божевільним втратили свою силу.

Але для нас найбільший інтерес представляє внутрішня причина цієї зміни, а також її “ідеологія”: чому ж це явище стало неймовірно популярним, і в термінах якого релігійного або філософського погляду його зазвичай розуміють? Воно вже стало одним із ознак часу, симптомом релігійного інтересу наших днів; яке ж у такому разі його значення? Ми повернемося до цих питань після ретельного вивчення самого явища.

Але спочатку ми повинні запитати: на чому нам слід ґрунтуватися в судженнях про це явище? Ті, хто описує його, самі не мають ясного його тлумачення; часто вони шукають його в окультних або спіритичних текстах. Деякі релігійні люди (а також учені), відчуваючи загрозу своїм усталеним переконанням, просто заперечують ці досвіди в тому вигляді, як їх було описано, відносячи їх зазвичай до сфери галюцинацій. Так чинили деякі протестанти, які дотримуються тієї думки, що душа після смерті перебуває в несвідомому стані, або що вона одразу ж іде “перебувати з Христом”; так само переконані атеїсти відкидають думку про те, що душа взагалі продовжує існувати, незважаючи на свідчення, що їм висувають. Але ці досвіди не можна пояснити, просто заперечуючи їх; їх треба правильно зрозуміти, як самі по собі, так і в усьому контексті того, що нам відомо про посмертну долю душі.

На жаль, деякі православні християни під впливом сучасних матеріалістичних ідей, що просочилися за посередництвом протестантизму та римського католицизму, теж отримали доволі непевне та невизначене уявлення про потойбічне життя. Автор однієї з нових книг про потойбічний досвід (Девід Р. Вілер “Путешествие на ту сторону”, 1977) поставив за мету дізнатися думку різних сект про стан душі після смерті. Так, він звернувся до священика Грецької Православної архієпископії та отримав у відповідь дуже загальне уявлення про існування раю і пекла, але йому було сказано, що Православ’я не має “будь-якого конкретного уявлення про те, що являє собою майбутнє”. Автор міг лише зробити висновок, що “погляд грецького Православ’я на майбутнє видається неясним”.

Насправді ж православне християнство має цілком ясне вчення і погляд на загробне життя, починаючи з самого моменту смерті. Це вчення міститься у Святому Письмі (тлумачиться в усьому контексті християнського вчення), у писаннях святих отців і особливо в тому, що стосується конкретних переживань душі після смерті (у численних житіях святих і антологіях, присвячених особистому досвіду такого роду). Уся четверта книга “Собеседований” св. Григорія Великого (Двоєслова), папи Римського (†604), наприклад, присвячена цьому. У наші дні англійською було опубліковано антологію таких досвідів, витягнутих як зі старовинних житій святих, так і з недавніх повідомлень (“Вечные тайны за гробом”, 1968). І вже зовсім недавно в перекладі англійською було опубліковано чудовий текст, написаний наприкінці ХIХ століття людиною, яка повернулася до життя через 36 годин після смерті (К. Ікскуль “Невероятное для многих, но истинное происшествие”). Таким чином, православний християнин має у своєму розпорядженні найбагатшу літературу, за допомогою якої можна зрозуміти нові “посмертні” досвіди й оцінити їх у світлі всього православного вчення про життя після смерті.

Книга, яка розпалила сучасний інтерес до цього питання, була написана молодим психіатром із південних штатів і опублікована в листопаді 1975 р. (д-р Реймонд Моуді, “Жизнь после смерти”). Він тоді нічого не знав про інші дослідження або літературу з цього питання, але під час друкування книги стало зрозуміло, що вона викликає жвавий інтерес і що багато чого вже було написано на цю тему. Приголомшливий успіх книги доктора Моуді (було продано понад два мільйони примірників) зробив досвід тих, хто помирає, надбанням широкої публіки, і за чотири наступні роки у пресі з’явилася низка книг і статей про цей досвід. Серед найважливіших – статті (готовящаяся книга) доктора Елізабет Кублер-Росс, чиї відкриття підтверджують відкриття д-ра Моуді, і наукові дослідження докторів Осіса і Гаралдсона. Сам д-р Моуді написав продовження своєї книги (“Размышления о жизни после смерти”, 1977), що містить додатковий матеріал і подальші роздуми з цього питання. Відкриття, що містяться в цих та інших нових книгах (всі вони в основі своїй згодні щодо розглянутого явища), будуть висвітлені нижче. Для початку ми зупинимося на першій книзі д-ра Моуді, яка вельми об’єктивно і систематично підходить до всього питання в цілому.

За останні десять років д-р Моуді зібрав особисті свідчення близько 150 осіб, які або самі пережили смерть чи близький до смерті стан, або повідомили йому про переживання інших осіб під час помирання. З цієї кількості він відібрав близько 50 осіб, з якими він провів докладні бесіди. Він намагався бути об’єктивним у викладенні цих матеріалів, хоча й припускає, що книга, “природно, відображає походження, думки та забобони її автора”, який за релігійною приналежністю є методистом із доволі ліберальними поглядами. І справді, книга як об’єктивне дослідження “посмертних” явищ страждає на низку недоліків.

По-перше, автор не дає жодного повного досвіду смерті від початку і до кінця, а дає лише уривки (зазвичай дуже короткі) кожного з п’ятнадцяти окремих елементів, які утворюють його модель повного досвіду смерті. Але насправді переживання тих, хто помирає, як їх описано в цій та інших виданих книгах, часто настільки відрізняються один від одного в деталях, що спроба включити всі їх в одну модель видається в кращому разі передчасною. Модель д-ра Моуді подекуди видається штучною і надуманою, хоча, звісно, не знижує цінності наведених ним фактичних свідчень.

По-друге, д-р Моуді звів докупи два доволі різні явища: дійсний досвід “клінічної смерті” і досвід “наближення до смерті”. Він визнає різницю між ними, але стверджує, що вони утворюють континуум і мають вивчатися разом. У тих випадках, коли досвід, що починається до смерті, закінчується досвідом самої смерті (незалежно від того, було чи не було оживлено дану особу), справді в наявності “континуум” переживання, але деякі з описуваних ним явищ (дуже швидкий спогад подій життя в момент небезпеки потонути, досвід “входу в тунель” під час подавання анестезувального засобу на зразок ефіру) доволі часто переживали люди, які ніколи не переживали клінічної смерті, і тому вони, можливо, належать до “моделі якогось ширшого досвіду й можуть лише випадково бути супутніми…”. Деякі з книг, що публікуються нині, навіть ще менш розбірливі у доборі матеріалу і звалюють в одну купу досвіди перебування “поза тілом” і дійсні досвіди смерті та вмирання.

По-третє, сам факт, що автор підходить до цих явищ “науково”, не маючи заздалегідь ясного уявлення про те, чого насправді зазнає душа після смерті, спричиняє різноманітні непорозуміння та неусвідомлення щодо цих досвідів, які аж ніяк не можна усунути простим нагромадженням описів; ті ж, хто описує їх, самі неминуче додають своє власне тлумачення. Сам же автор зізнається, що науково вивчити це питання фактично неможливо; і справді, він звертається за його поясненням до вихідного досвіду, викладеного в таких окультних писаннях, як твори Сведенборга або тибетська “Книга мертвых”, помічаючи, що він хоче тепер пильніше поглянути на “велику літературу з паранормальних і окультних явищ”, щоб розширити своє розуміння досліджуваних явищ.

Усе це призводить до того, що ми не можемо очікувати надто багато від цієї та інших подібних книг – вони не дадуть нам повного і зв’язного уявлення про те, що відбувається з душею після смерті. Але все ж тут і в інших нових книгах наводиться досить багато фактичних досвідів клінічної смерті, які заслуговують на серйозну увагу, особливо з огляду на те, що дехто тлумачить цей досвід як такий, що вороже ставиться до традиційного християнського погляду на потойбіччя, як ніби він спростовував би існування чи то раю, чи то, особливо, пекла. Як же ми маємо розуміти ці досвіди?

Ті п’ятнадцять елементів, які д-р Моуді описує як такі, що належать до повного досвіду вмирання, з метою нашого викладу можна звести до кількох основних властивостей, які будуть тут описані і порівняні з православною літературою з цього питання.

Позатілесний досвід

Згідно з розповідями, перше, що відбувається з померлим, – це те, що він виходить із тіла й існує абсолютно окремо від нього. Він часто здатний бачити все довкілля, включно з власним мертвим тілом і спробами його оживлення; він відчуває, що перебуває у стані безболісної теплоти й легкості, нібито він плаває; він абсолютно не в змозі впливати на своє оточення мовою або дотиком, і тому часто відчуває велику самотність; його розумові процеси зазвичай стають набагато швидшими, ніж коли він був у тілі. Ось деякі з коротких уривків з опису таких досвідів:

“День був пронизливо холодний, але поки я був у цій чорноті, я відчував лише теплоту і надзвичайний спокій, який я будь-коли відчував… Пам’ятаю, я подумав: “Напевно, я помер”.

“У мене з’явилися чудові відчуття. Я не відчував нічого, крім миру, спокою, легкості – просто спокій”.

“Я бачив, як мене оживляли, це було дійсно дивно. Я був не дуже високо, начебто на якомусь підвищенні, трохи вище за них; просто, можливо, дивився зверху на них. Я намагався говорити з ними, але ніхто мене не чув, ніхто б і не почув мене”.

“З усіх боків люди йшли до місця аварії… Коли вони підходили зовсім близько, я намагався ухилитися, щоб зійти з їхнього шляху, але вони просто проходили крізь мене”.

“Я не міг ні до чого доторкнутися, не міг спілкуватися ні з ким із тих, хто оточував мене. Це моторошне відчуття самотності, відчуття повної ізоляції. Я знав, що абсолютно один, наодинці з собою”.

До речі, існує дивовижний об’єктивний доказ того, що людина справді перебуває в цей момент поза тілом: інколи люди здатні переказати розмови або повідомити точні подробиці подій, що відбувалися навіть у сусідніх кімнатах або ще далі, поки вони були мертві. Серед інших прикладів такого роду д-р Кублер-Росс згадує про один чудовий випадок, коли сліпа бачила і потім ясно описала все, що відбувалося в кімнаті, де вона “померла”, хоча, коли вона знову повернулася до життя, вона знову була сліпа. Це приголомшливе свідчення того, що бачить не око (і мислить не мозок, бо після смерті розумові здібності загострюються), а скоріше душа, яка, доки тіло живе, виконує ці дії через фізичні органи, а коли мертве – своєю власною силою (д-р Елізабет Кублер-Росс “Смерти нет”).

Православного християнина ніщо тут не повинно дивувати, бо описаний тут досвід – це те, що християнам відомо як відділення душі від тіла в момент смерті. Для нашого часу безвір’я характерно, що люди рідко вдаються до християнського словника або усвідомлюють, що це їхня душа відокремилася від тіла і тепер переживає все це; зазвичай вони просто бувають спантеличені тим станом, у якому опиняються.

Саме такою людиною – охрещеною в Православ’ї, але в дусі кінця ХIХ століття залишилася байдужою до істин своєї власної віри, навіть не вірячи в потойбічне життя, – і було написано розповідь про “посмертний” досвід під заголовком “Невероятное для многих, но истинное происшествие” (К. Ікскуль. Троїцька Квітка, 1910 р.). Перенесене ним років 80 тому має і сьогодні для нас велике значення і навіть видається промислительним у світлі нового сучасного “посмертного” досвіду, бо це єдиний “посмертний” досвід душі, який іде набагато далі за стислі фрагментарні переживання, наведені у нових книгах, пережиті сприйнятливою людиною, що почала з сучасного невірування, а дійшла визнання істин православного християнства – і настільки, що закінчила дні свої ченцем. Ця маленька книга може бути використана як контрольний випадок, за яким можна судити про нові випадки. Її схвалив як таку, що не містить нічого протилежного православному вченню про потойбічне життя, один із провідних православних письменників-місіонерів початку століття, архієпископ Никон Вологодський.

Після опису останньої агонії своєї фізичної смерті і жахливої тяжкості, що притискає його до землі, автор розповідає:

“Я раптом відчув, що мені стало легко. Я відкривав очі, і в моїй пам’яті з досконалою ясністю до найменших подробиць закарбувалося те, що я в цю хвилину побачив.

Я побачив, що стою один посеред кімнати; праворуч від мене, обступивши щось півколом, стовпився весь медичний персонал… Мене здивувала ця група; на тому місці, де стояла вона, було ліжко. Що ж тепер там привертало увагу цих людей, на що дивилися вони, коли мене вже там не було, коли я стояв посеред кімнати?

Я посунувся і глянув, куди дивилися всі вони:

ТАМ, НА ЛІЖКУ, ЛЕЖАВ Я.

Не пам’ятаю, щоб я відчував що-небудь схоже на страх, побачивши свого двійника; мене охопило тільки здивування: як же це? Я відчував себе тут, між іншим, і там – теж я…

Я захотів доторкнутися до себе, взяти правою рукою ліву: моя рука пройшла наскрізь; спробував охопити себе за талію – рука знову пройшла через корпус, наче пустим простором… Я покликав лікаря, але атмосфера, в якій я перебував, виявилася зовсім непридатною для мене; вона не сприймала і не передавала звуків мого голосу, і я зрозумів свою цілковиту роз’єднаність із усім довкіллям, свою дивну самотність; панічний страх охопив мене. Було дійсно щось невимовно жахливе в тій надзвичайній самотності…

Я глянув, і тут тільки вперше переді мною з’явилася думка: та чи не сталося зі мною того, що на нашій мові, мові живих людей, визначається словом “смерть”? Це спало мені на думку тому, що моє тіло, яке лежало на ліжку, мало абсолютно вигляд мерця…

У наших поняттях зі словом “смерть” нерозлучно пов’язане уявлення про якесь знищення, припинення життя, як же міг я думати, що помер, коли я на жодну хвилину не втрачав самосвідомості, коли я почувався таким самим живим, таким, що все чує, бачить, усвідомлює, здатним рухатися, думати, говорити?

Роз’єднання з усім навколишнім, роздвоєння моєї особистості скоріше могло б дати мені зрозуміти те, що трапилося, якби я вірив в існування душі, був людиною релігійною; але цього не було, і я керувався лише тим, що відчував, а відчуття життя було настільки ясне, що я лише дивувався дивним явищам, будучи абсолютно не в змозі пов’язувати мої відчуття з традиційними поняттями про смерть, тобто, відчуваючи і усвідомлюючи себе, думати, що я не існую.

Згадуючи й продумуючи згодом свій тогочасний стан, я помітив тільки, що мої розумові здібності діяли й тоді з дивовижною енергією та швидкістю…”

У ранньохристиянській літературі стан душі в перші хвилини після смерті з такими подробицями не описується, акцент там робиться завжди на більш сильних переживаннях, що настають пізніше. Певно, тільки в наш час, коли ототожнення життя з життям у тілі стало настільки повним і переконливим, можна було б очікувати, щоб така велика увага приділялася кільком першим хвилинам, коли очікування сучасної людини так повно перевертається догори дриґом: смерть не є кінець, життя триває, душі відкривається абсолютно новий стан!

Звичайно, в цьому досвіді немає нічого, що суперечило б православному вченню про стан душі відразу після смерті. Дехто, критикуючи цей випадок, засумнівався, чи була мертва людина, якщо її через кілька хвилин оживили, але це лише питання техніки, про що ми скажемо свого часу. Залишається фактом, що в ці кілька хвилин (іноді також за хвилину до смерті) мають місце переживання, які не можна пояснити просто як галюцинації. Наше завдання тут знайти, як ми маємо розуміти ці досвіди.

Зустріч з іншими

Після смерті душа дуже недовго залишається в первісному стані самотності. Д-р Моуді наводить кілька випадків, коли навіть перед смертю люди раптово бачили вже померлих родичів і друзів.

“Доктор втратив надію врятувати мене і сказав рідним, що я помираю… Я усвідомив, що всі ці люди були там, здавалося, майже натовпами парячи біля стелі кімнати. Це все були люди, яких я знав у минулому житті, але які померли раніше. Я впізнав бабусю і дівчинку, яку знав ще школярем, і багатьох інших рідних і друзів… Це була дуже щаслива подія, і я відчував, що вони прийшли захистити і проводити мене”.

Цей досвід зустрічі з померлими друзями та родичами в момент смерті в жодному разі не є новим відкриттям навіть серед сучасних учених. Близько 50 років тому він став темою невеликої книжки піонера сучасної парапсихології або психічних досліджень, сера Вільяма Баррета (“Видения на смертном одре”. Лондон, 1926). Після появи першої книжки д-ра Моуді було опубліковано натхненний книжкою сера Вільяма значно докладніший опис цих досвідів, до того ж виявилося, що автори цієї книги протягом багатьох років проводили систематичні дослідження вмираючих. Тут ми маємо трохи сказати про відкриття цієї книги (Карліс Осіс і Ерлендур Харалдсон. У годину смерті. Нью-Йорк, 1977).

Ця книга – перша, повністю наукова публікація про досвід вмирання. Вона ґрунтується на результатах опрацювання докладних запитальників і співбесід із випадково обраною групою лікарів і сестер у східній частині Сполучених Штатів і в Північній Індії (остання вибрана для максимальної об’єктивності, щоб перевірити розбіжності в досвіді, що можуть виникнути через національні, психологічні та релігійні відмінності). Отриманий у результаті цього матеріал включає понад тисячу випадків явищ і видінь вмираючим (і кільком повернутим до життя зі стану клінічної смерті). Автори доходять висновку, що загалом відкриття д-ра Моуді узгоджується з їхнім відкриттям.

Вони встановили, що явища померлих рідних і друзів (а в Індії – численні явища індуїстських “богів”) вмираючим приходять часто в межах години, а зазвичай у межах дня до смерті. Приблизно в половині випадків має місце бачення якогось неземного, подібного до “раю” оточення, яке викликає ті самі почуття (досвід “раю” буде розглянуто нижче). Це дослідження особливо цінне тим, що ретельно проводить відмінність між незв’язними потойбічними галюцинаціями і ясними потойбічними явищами та баченнями, а також статистично аналізує наявність таких чинників, як використання галюциногенних препаратів, висока температура або захворювання та пошкодження мозку, – чинників, будь-який з яких міг спричинити звичайні галюцинації, а не справжній досвід чогось, що відбувалося б поза розумом самого хворого. Дуже важливим є те відкриття авторів, що найзв’язніші і явно потойбічні досвіди мають ті хворі, які перебувають у найбільшому контакті з потойбічною реальністю і найменш схильні до галюцинацій; зокрема, ті, кому бувають видіння померлих або духовних істот, зазвичай повністю володіють своїми розумовими здібностями і бачать ці істоти, цілком усвідомлюючи, що перебувають у лікарняній обстановці.

Більше того, вони встановили, що ті, хто галюцинує, зазвичай бачать живих, тоді як справжні явища вмираючим бувають, скоріше, померлих осіб.

Хоча автори й виявляють обережність у своїх висновках, вони схиляються до “прийняття гіпотези про загробне життя як найбільш зрозумілого пояснення своїх даних”. Таким чином, ця книга доповнює відкриття д-ра Моуді й разюче підтверджує досвід зустрічі з померлими та з духовними істотами під час смерті. Чи справді ці істоти є тими, за кого їх приймають ті, хто помирає, – це питання, яке розглядатиметься нижче.

Ці відкриття, звісно, доволі вражаючі, якщо їх розглядати на тлі агностицизму та безвір’я, які вже давно характерні для сучасної науки. Для православного християнина, з іншого боку, в них немає нічого дивного: ми знаємо, що смерть є лише переходом від однієї форми існування до іншої, і ми знайомі з численними явищами і видіннями вмираючим – і святим, і звичайним грішникам. Св. Григорій Великий (Двоєслов), описуючи у своїх “Собеседованиях” багато з цих досвідів, так пояснює зустріч з іншими: “Часто буває, що на порозі смерті душа впізнає тих, з ким їй доведеться ділити вічну обитель за рівну провину або за рівну винагороду”. Особливо ж щодо людей праведного життя св. Григорій зауважує: “Часто трапляється з праведними, що під час своєї смерті вони бачать святих, які їм передували, щоб не лякала їх болісна думка про смерть; щоб вони безболісно і безбоязно розв’язалися з тенет своєї плоті, тоді постає перед розумовими очима їхнє товариство громадян небесних”. У наступних розділах він наводить приклади явлення вмираючим Ангелів, мучеників, апостола Петра, Божої Матері і Самого Христа.

Д-р Моуді наводить один приклад зустрічі вмираючого не з родичами або духовною істотою, а з абсолютно чужою особою: “Одна жінка розповіла мені, що під час виходу з тіла бачила не тільки своє прозоре духовне тіло, а й інше тіло людини, яка померла зовсім недавно. Вона не знала, хто це був” (“Жизнь после жизни”). Св. Григорій у “Диалогах” описує схоже явище: він розповідає про кілька випадків, коли вмираючий називає ім’я іншої особи, яка помирає в той самий час в іншому місці. І це – зовсім не ясновидіння, дароване тільки святим, бо св. Григорій описує, як один звичайний грішник, явно приречений на пекло, посилає за якимось Стефаном, якого він не знає і який мав би померти в той самий час, щоб сказати йому, що “наш корабель готовий відвезти нас у Сицилію” (будучи місцем великої вулканічної активності, Сицилія нагадувала про пекло. Це, вочевидь, те, що зараз називається екстрасенсорним сприйняттям (ЕСС), яке в багатьох особливо загострюється перед смертю і, звісно, триває після смерті, коли душа вже повністю перебуває поза царством фізичних почуттів).

Отже, це приватне відкриття сучасної психічної науки лише підтверджує те, що вже відомо читачеві ранньохристиянської літератури про зустрічі під час смерті. Ці зустрічі, хоча вони, мабуть, зовсім не обов’язково мають відбуватися перед смертю кожного, все ж таки можуть бути названі універсальними в тому сенсі, що відбуваються незалежно від національності, релігії або святості життя.

З іншого боку, досвід християнського святого хоча й має ті загальні риси, які можуть бути пережиті кожним, містить у собі зовсім інший вимір, який не піддається визначенню дослідниками-психіатрами. У цьому досвіді часто проявляються особливі знамення Божого благовоління, а видіння з іншого світу часто бачать усі або багато хто з тих, хто перебуває поруч, а не тільки сам вмираючий. Процитуємо всього лише один такий приклад з тих же “Собеседований” св. Григорія: “Опівночі вони перебували біля ліжка Ромули; раптом світло, що зійшло з небес, наповнило всю її келію і сяяло таким блиском, що вразило серця присутніх невимовним страхом… Потім почувся шурхіт, наче від якогось великого натовпу людей; двері келії стали стрясатися, ніби в них штовхалися натовпи тих, хто входив; вони відчували, як говорили, відчували присутність тих, хто ввійшов, але від надзвичайного страху і світла не могли бачити, бо страх і сама ясність того світла вражали й заплющували їм очі. За цим світлом негайно поширилися незвичайні пахощі, так що приємність запаху заспокоїла їхні душі, вражені сяйвом світла. Але коли вони не могли зносити сили такого світла, Ромула почала ласкавим голосом утішати тремтячу Редемпту, наставницю в її чеснотах, яка перебувала при ній, кажучи: “Не бійся, матінко, я ще не вмираю”. Пахощі трималися протягом трьох днів, а в четверту ніч вона знову покликала свою наставницю і, після приходу її, попросила дати їй прийняти св. причастя. Ні сама Редемпта, ні інша однокласниця хворої не відходили від неї; і ось раптово на майданчику перед дверима її келії влаштувалися два хори співаків… свята душа Ромули розв’язалася від тіла. Коли вона підносилася на небо, то чим вище підносилися голоси співаків, тим слабкіше чулося псалмоспіви, аж поки не зникли нарешті звуки псалмоспіву і пахощів”. Православні християни згадають подібні випадки з житій багатьох святих: св. Сисоя, св. Таїсії, Феофіла Київського та ін.

Заглиблюючись у це дослідження досвіду тих, хто помирає, і смерті, ми повинні пам’ятати про велику відмінність між загальним досвідом тих, хто помирає, який зараз викликає стільки інтересу, і благодатним досвідом смерті праведних православних християн. Це допоможе нам краще зрозуміти деякі загадкові сторони смерті, які спостерігаються в даний час і описані в літературі. Розуміння цієї відмінності, наприклад, може допомогти нам ототожнити явища, які бачать ті, хто помирає. Чи справді родичі та друзі приходять із царства мертвих, щоб з’явитися вмираючому? І чи відрізняються самі ці явища від передсмертних явищ святих праведних християн?

Щоб відповісти на це запитання, згадаймо, що д-ра Осіс і Гаралдсон повідомляють, що багато індусів, які помирають, бачать богів свого індуїстського пантеону (Крішну, Шиву, Калі і т. д.), а не близьких родичів і друзів, що зазвичай буває в Америці.

Але апостол Павло ясно сказав, що ці “боги” насправді ніщо (1Кор. 8:4), а будь-яка реальна зустріч із “богами” пов’язана з бісами (1Кор. 10:20). Кого ж тоді бачать вмираючі індуси? Д-ри Осіс і Гаралдсон вважають, що ототожнення істот, з якими відбувається зустріч, багато в чому є результатом суб’єктивної інтерпретації, що ґрунтується на релігійних, культурних і особистих передумовах; це судження видається розумним і доречним у більшості випадків. Також і в американських випадках покійні родичі, мабуть, не присутні насправді, як це здається вмираючому. Св. Григорій Великий говорить тільки, що вмираючий “впізнає” людей, тоді як праведним “святі неба являються”, – відмінність, що не тільки вказує на різний досвід праведників і звичайних грішників під час смерті, а також і безпосередньо пов’язана з різними посмертними станами святих і звичайних грішників. Святі мають більшу свободу заступатися за живих і приходити їм на допомогу, тоді як померлі грішники, за винятком якихось особливих випадків, не мають контакту з живими.

Цю відмінність ясно викладає блаженний Августин, латинський отець IV-V ст., у трактаті, написаному на прохання св. Павліна Ноланського на тему “Про опіку над померлими”, де він намагається примирити той беззаперечний факт, що святі, як, наприклад, мученик Фелікс Ноланський, ясно були вірянином, із таким самим безсумнівним фактом, що, як правило, померлі не є живими.

Виклавши засноване на Святому Письмі православне вчення про те, що “душі померлих перебувають у такому місці, де вони не бачать того, що відбувається і трапляється в цьому смертному житті” (розд. 13), і свою власну думку, що випадки уявних явищ померлих живим зазвичай виявляються або “справою Ангелів”, або “лукавими видіннями”, які наводять біси, наприклад, з метою створити в людей хибне уявлення про потойбічне життя (розд. 10), блаженний Августин переходить до розрізнення між уявними видіннями мертвих і справжніми видіннями святих.

“Яким чином мученики самими своїми благодіяннями, які даються тим, хто шукає, показують, що вони зацікавлені в справах людей, якщо мертві не знають, що роблять живі? Бо не тільки через дію своїх благодіянь, а й перед самими людськими очима з’являвся Фелікс Сповідник, коли варвари брали в облогу Нолу. Ти (єпископ Павлін) молитовно насолоджуєшся цим його явленням. Ми чули про це не через неясні чутки, а від гідних довіри свідків. Воістину, божественним шляхом з’являються ті речі, які відрізняються від звичайного порядку, який природа дала різним видам тварних речей. Те, що Господь, коли захотів, раптово перетворив воду на вино, не виправдовує нашого нерозуміння власної цінності води як води. Це насправді рідкісний окремий випадок такої Божественної дії. Крім того, те, що Лазар повстав із мертвих, не означає, що будь-який померлий повстає, коли йому заманеться, або що того, хто не живе, може покликати назад той, хто живе, так само, як того, хто спить, може розбудити той, хто не спить. Одні події характерні для людських дій, а інші є ознаками Божественної сили. Одні речі відбуваються природним шляхом, а інші чудесним, хоча Бог присутній і в природному перебігу речей, а природа супроводжує чудесне. Не слід тоді думати, що будь-хто з померлих може втрутитися у справи живих тільки тому, що мученики приходять для зцілення або допомоги деяким. Швидше, слід мислити так: мученики божественною владою беруть участь у справах живих, а самі мертві не мають влади для втручання у справи живих” (“Попечение об умерших”, розд. 16).

Дійсно, візьмемо один приклад. Святі отці недавнього минулого, як-от старець Амвросій Оптинський, вчать, що істоти, з якими спілкуються на спіритичних сеансах, – біси, а не душі померлих; і ті, хто глибоко вивчав спіритичні явища, якщо вони мали для своїх суджень хоч якісь християнські мірки, доходили тих самих висновків.

Отже, не доводиться сумніватися, що святі справді є праведними під час смерті, як це й описується в багатьох житіях. Звичайним же грішникам часто трапляються явища рідних, друзів або “богів” відповідно до того, що вмираючі очікують або готові побачити. Точну природу цих останніх явищ визначити важко; це, безсумнівно, не галюцинації, а частина природного досвіду смерті, немов би знамення вмираючому, що він перебуває на порозі нового царства, де закони повсякденної матеріальної реальності більше не дійсні. У цьому стані немає нічого екстраординарного, він, мабуть, незмінний для різних часів, місць, релігій. “Зустріч з іншими” зазвичай відбувається безпосередньо перед смертю, але її не слід плутати з іншою зустріччю, яку ми тепер хочемо описати, – зустріччю зі “сяючою істотою”.

“Сяюче створіння”

Цю зустріч д-р Моуді описує як “можливо, найнеймовірніший з усіх елементів у вивчених мною повідомленнях, який справляє найглибший вплив на особистість” (“Жизнь после жизни”).

Більшість людей описує це переживання як появу світла, що швидко збільшується в яскравості; і всі впізнають його як якусь особистість, наповнену теплотою і любов’ю, до якої померлий тягнеться чимось на зразок магнітного тяжіння. Ототожнення цієї істоти, мабуть, залежить від релігійних поглядів особистості, сама вона не має розпізнаваної форми. Дехто називає її “Христом”, інші – “Ангелом”; усі, мабуть, розуміють, що це істота, послана звідкись, щоб супроводжувати їх. Ось деякі з розповідей про цей досвід: “Я почув, що лікарі сказали, що я мертвий, і тут-то я відчув, що, наче, провалився, навіть, наче, пливу… Усе було чорне, за винятком того, що вдалині я міг бачити це світло. Це було дуже, дуже яскраве світло, але спочатку не надто велике. У міру того, як я наближався до нього, воно ставало все більшим”.

Інша людина після смерті відчула, що вона “впливає в це чисте, кристально ясне світло… На землі немає такого світла. Я насправді нікого не бачив у цьому світлі, але все ж таки воно має особливу тотожність, безумовно має. Це світло досконалого розуміння і досконалої любові”.

“Я був поза тілом, це безсумнівно, тому що я міг бачити своє власне тіло там, на операційному столі. Моя душа вийшла! Спочатку я відчув себе через це дуже погано, але потім з’явилося це воістину яскраве світло. Спершу здавалося, що воно дещо тусклувате, але потім воно перетворилося на величезну галявину… Спершу, коли світло з’явилося, я не був упевнений, що ж відбувається, але потім воно спитало, начебто запитало: чи готовий я померти?”

Майже завжди ця істота починає спілкуватися зі щойно померлим (більше через передачу думок, ніж словами). Вона завжди “говорить” їй одне й те саме, що розуміється тими, хто це пережив, як “Чи готовий ти померти?” або “Що ти зробив у своєму житті такого, що міг би показати мені?” Іноді у зв’язку з цією істотою вмираючий бачить щось на зразок “зворотного кадру” про події свого життя.

Однак усі підкреслюють, що ця істота в жодному разі не виголошує будь-якого суду про їхнє минуле життя або вчинки; вона просто спонукає їх подумати над своїм життям.

Д-ри Осіс і Гаралдсон також відзначають у своїх дослідженнях деякі зустрічі з такою істотою, зауважуючи, що бачення світла є “типовою якістю потойбічних відвідувачів”, і вважаючи за краще слідом за д-ром Моуді називати істот, які бачать або відчувають у цьому світлі, просто “світлими постатями”, а не духовними істотами або божествами, як часто їх сприймають ті, хто помирає.

Хто або що ці сяючі істоти?

Багато хто називає ці істоти Ангелами і вказує на їхні позитивні якості: вони – світлі, сповнені любові й розуміння і вселяють думку про відповідальність за своє життя. Але Ангели, відомі православному християнському досвіду, набагато більш визначені і за зовнішністю, і за функціями, ніж ці істоти, що світяться. Щоб зрозуміти це і побачити, чим же вони можуть бути, необхідно тут викласти православне християнське вчення про Ангелів, а потім, зокрема, дослідити природу Ангелів, які супроводжують душу в загробне життя.

Розділ другий. Православне вчення про ангелів

Ми знаємо зі слів Самого Христа, що в момент смерті душу зустрічають Ангели: “Прийшов час вмерти вбогому і віднесений був Ангелами на лоно Авраамове” (Лк. 16:22).

Також з Євангелія ми знаємо, в якому вигляді з’являються Ангели: “Ангел Господній… вигляд його був, як блискавка, і одежа його біла, як сніг” (Мф. 28:2-3); юнак, вбраний у біле вбрання (Мк. 16:5); “два мужі стали перед ними в одежах блискучих” (Лк. 24:4); двоє Ангелів у білому (Ін. 20:12). На всьому протязі християнської історії явлення Ангелів завжди мали вигляд ЮНАКІВ, одягнених у біле. Іконографічна традиція явлення Ангелів завжди впродовж століть узгоджувалася з цим: зображували лише таких сяючих юнаків (часто з двома крилами, які, звісно, є символічними і під час явлення Ангелів зазвичай не видно). Сьомий Вселенський Собор 787 р. постановив, що Ангели повинні завжди зображуватися тільки в одному вигляді, як чоловіки. Західні купідони Ренесансу і наступних періодів натхненні язичництвом і не мають нічого спільного зі справжніми Ангелами.

І насправді, сучасний римо-католицький (і протестантський) Захід далеко відійшов від вчення Священного Писання і ранньохристиянського переказу не тільки в художньому зображенні Ангелів, а й у самому вченні про духовних істот. Розуміння цієї помилки для нас істотне, якщо ми хочемо дійсно зрозуміти справжнє християнське вчення про посмертну долю душі.

Один із великих отців недавнього минулого, єпископ Ігнатій Брянчанінов (†1867), побачив цю помилку і присвятив цілий том зібрання творів її виявленню та викладенню істинного православного вчення з цього питання (т. 3. Вид. Тузова, СПб., 1886). Критикуючи погляди зразкової римо-католицької богословської праці ХIХ століття (абат Берж’є “Богословский словарь”), єпископ Ігнатій відводить значну частину тому (стор. 185-302) боротьбі з сучасною думкою, заснованою на філософії Декарта (ХVII ст.), що все поза царством матерії просто належить царству чистого духу. Така думка, по суті, поміщає нескінченного Бога на рівень різних кінцевих духів (ангелів, бісів, душ померлих). Ця думка особливо широко поширилася в наш час (хоча ті, хто її дотримується, і не бачать усіх її наслідків) і багато в чому пояснює хибні уявлення сучасного світу щодо “духовних” речей: великий інтерес виявляють до всього, що перебуває поза матеріальним світом, і в той самий час часто майже не роблять розрізнення між Божественним, ангельським, бісівським і просто результатами незвичних людських можливостей або уяви.

Абат Берж’є вчив, що Ангели, біси і душі померлих – суто духовні істоти; отже, вони не підвладні законам часу і простору. Ми можемо говорити про їхню форму або рух тільки метафорично, і “вони мають потребу вдягатися в тонке тіло, коли Бог дозволяє їм діяти на тіла” (єп. Ігнатій. Т. 3, стор. 193-195). Навіть одна добре обізнана в усіх інших відношеннях римо-католицька праця ХХ століття про сучасний спіритизм повторює це вчення, заявляючи, наприклад, що Ангели і біси “можуть запозичувати необхідний (щоб стати людям видимими) матеріал із нижчої природи, чи то одухотвореної, чи то не одухотвореної”. Самі спірити й окультисти підхопили ці ідеї сучасної філософії. Один такий апологет надприродного християнства, К. С. Льюїс (англієць), належно критикує сучасне уявлення про небо як усього лише про стан розуму; але все ж, він, мабуть, частково підданий сучасній думці, що “тіло, його знаходження і рух, а також час нині для вищих сфер духовного життя видаються несуттєвими” (К. С. Льюїс. Чудеса. Нью-Йорк, 1967). Подібні погляди є результатом зайвого спрощення духовної реальності під впливом сучасного матеріалізму; відбулася втрата контакту зі справжнім християнським вченням і духовним досвідом.

Щоб зрозуміти православне вчення про Ангелів та інших духів, треба спершу забути надмірно спрощену сучасну дихотомію “матерія-дух”; істина складніша і водночас настільки проста, що тих, хто ще здатен вірити в неї, будуть, можливо, повсюдно розглядати як наївних буквалістів. Єпископ Ігнатій пише (розрядка наша): “Коли Бог відкриває (духовні) очі людині, то вона стає здатною бачити духів у їхньому власному вигляді” (стор. 216); “Ангели, з’являючись людям, завжди являлися у вигляді людей” (стор. 227). Аналогічно, з “…Писання свідчить з усією очевидністю, що душа людини має вигляд людини в її тілі і подібна до інших створених духів” (стор. 233). Він цитує численні святоотцівські джерела, щоб довести це. Погляньмо ж тепер самі на святоотцівське вчення.

Св. Василій Великий у книзі про Святий Дух стверджує, що в “небесних Силах сутність їхню становить повітряний, якщо можна так сказати, дух або нематеріальний вогонь… чому вони обмежені місцем і бувають невидимими, з’являючись святим в образі власних своїх тіл”. Далі він пише: “Віримо, що кожна (з небесних Сил) перебуває в певному місці. Бо Ангел, який явився Корнилію, не був у той самий час і у Філіпа (Діян. 8:26; Діян. 10:3), і Ангел, який розмовляв із Захарією біля жертвенника кадильного (Лк. 1:11), не займав у той самий час властивого йому місця на небі (розд. 16, 23: т. 1, стор. 608, 622).

Подібним чином св. Григорій Богослов вчить: “Вторинні після Трійці світи, що мають царську славу, суть світлі невидимі Ангели. Вони вільно обертаються навколо Престолу, тому що вони – уми швидкорухливі, вогонь і божественні духи, що швидко переміщаються в повітрі” (Бесіда 6. Про розумні сутності).

Таким чином, будучи духами і полум’ям вогняним (Пс. 103:4; Євр. 1:7), Ангели і перебувають у тому світі, де земні закони часу і простору не діють настільки матеріальними (якщо можна так висловитися) методами. Тому деякі з отців без вагань говорять про “повітряні тіла” Ангелів. Преп. Іоанн Дамаскін, підсумовуючи у VIII столітті вчення отців, які йому передували, каже: “Ангел є сутність, обдарована розумом, завжди рухома, володіє вільною волею, безтілесна, служить Богові, по благодаті отримала для своєї природи безсмертя, якої сутності вид і визначення знає один тільки Творець. Безтілесною ж вона називається, а також і нематеріальною, порівняно з нами, бо все, що можна зіставити з Богом, Якого Один тільки не можна порівняти ні з чим, виявляється і грубим, і речовим, бо одне тільки Божество воістину нематеріальне і безтілесне”. І далі він каже: “Вони описуємі, бо коли вони перебувають на небі, їх немає на землі, і ті, кого Бог посилає на землю, вони не залишаються на небі; але вони не обмежуються стінами і дверима, і дверними затворами, і печатками, бо вони необмежені. Необмеженими їх називають тому, що вони з’являються людям гідним, яким Бог забажає, щоб вони з’являлися, – не такими, якими вони є насправді, але в зміненому вигляді, зважаючи на те, як можуть бачити ті, хто дивиться” (П, 3, стор. 45-47).

Говорячи, що Ангели є “не такими, якими вони є”, преп. Іоанн Дамаскін, звісно, не суперечить св. Василію, який вчить, що Ангели з’являються “в образі власних своїх тіл”. Обидва ці висловлювання вірні, як можна бачити з численних описів явлень Ангелів у Старому Завіті. Так, Архангел Рафаїл протягом кількох тижнів був супутником Товії і ніхто жодного разу не запідозрив, що це не людина. Однак, коли Архангел врешті відкрився, він сказав: “Усі дні я був видимий вами, але я не їв і не пив,- тільки поглядам вашим представлялося це” (Тов. 12:19). Три Ангели, що з’явилися Аврааму, також здавалися спроможними їсти, і про них думали, що це люди (Бут. 18:1-8; Бут. 19:1-3). Так само св. Кирило Єрусалимський у своїх “Катехизических словах” повчає нас про Ангела, що з’явився Даниїлу, що “Даниїл, побачивши Гавриїла, здригнувся, впав на обличчя своє, і, хоча він був пророком, та не наважився відповісти йому, аж доки Ангел не перетворився на подобу сина людського” (“Катехизические слова”, ХI, I). Однак у книзі Даниїла (Дан. 10) ми читаємо, що навіть при першій своїй осліплюючій появі Ангел мав людську подобу, але тільки таку яскраву (“обличчя його – наче блискавка, очі його – наче світильники, що горять, а руки його та ноги його – наче блискуча мідь” (Дан. 10:6)), що він був нестерпний для людських очей. Отже, зовнішність Ангела – така сама, як і в людини, але оскільки ангельське тіло нематеріальне, і саме споглядання його вогняного, сяючого явлення може приголомшити будь-яку людину, яка все ще перебуває в плоті, явлення Ангелів, за необхідністю, повинні бути пристосовані до тих, хто на них дивиться, і видаватися менш яскравими, такими, що навіюють страх, ніж це є насправді”.

Що ж стосується людської душі, то блаженний Августин вчить, що, коли душа відокремлюється від тіла, сама людина, з якою відбувається все це, хоча тільки в дусі, а не в тілі, бачить себе все так само схожою на власне тіло, що вона взагалі не може побачити жодної різниці” (“О Граде Божием”, кн. ХХI, 10). Ця істина тепер була багаторазово підтверджена особистим досвідом тисяч людей, повернутих до життя в наш час.

Але якщо ми говоримо про тіла Ангелів та інших духів, ми повинні остерігатися приписувати їм будь-які грубі матеріальні характеристики. Зрештою, як вчить преп. Іоанн Дамаскін, цієї “сутності вид і визначення знає тільки Один Творець” (І. 3, стор. 45). На Заході блаженний Августин писав, що немає ніякої різниці, коли ми вважаємо за краще говорити “про повітряні тіла” бісів та інших духів або називаємо їх “безтілесними” (“О Граде Божием”, ХХI, 10).

Сам єпископ Ігнатій був, можливо, дещо надмірно зацікавлений у поясненні ангельських тіл у поняттях наукових знань ХIХ ст. про гази. З цієї причини виникла деяка суперечка між ним і єпископом Феофаном Затворником, який вважав за необхідне підкреслити просту природу духів (які, звісно, не складаються з елементарних молекул, як усі гази). Але з основного питання – про “оболонку тонку”, яку мають усі духи, – він був згодний з єпископом Ігнатієм (див.: Протоієрей Георгій Флоровський. Шляхи руського богослов’я. Париж, 1937, стор. 394-395). Схоже, що якесь подібне непорозуміння з незначного питання або через термінологію призвело в V столітті на Заході до полеміки з вченням латинського отця, св. Фавста Лірінського, про відносну матеріальність душі, заснованим на вченні східних отців.

Якщо точне визначення ангельської природи відоме одному Богові, то розуміння діяльності Ангелів (принаймні в цьому світі) доступне кожному, бо про це є безліч свідчень як у Святому Письмі та святоотцівській літературі, так і в житіях святих. Щоб повністю зрозуміти явища, які бувають вмираючим, ми, зокрема, повинні знати, як являються падші ангели (біси). Справжні Ангели завжди з’являються у своєму власному вигляді (тільки менш сліпучому, ніж насправді) і діють тільки для того, щоб виконати волю і веління Бога. Падші ж ангели, хоча іноді і з’являються у своєму власному вигляді (св. Серафим Саровський з власного досвіду описує його як “мерзенний”), але зазвичай приймають різну подобу і творять багато “чудес” владою, яку вони отримують у підпорядкуванні “князя піднебесного, духа, діючого тепер в синах противлення” (Еф. 2:2). Їхнє постійне місце перебування – повітря, а основна справа – спокушати або залякувати людей і, таким чином, тягнути їх за собою до погибелі. Саме проти них і йде боротьба християнина: “бо наша боротьба не проти крові і плоті, а проти начальств, проти властей, проти світоправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних” (Еф. 6:12).

Блаженний Августин у своєму маловідомому трактаті “Визначення бісів”, написаному у відповідь на прохання пояснити деякі з численних бісівських явищ у стародавньому язичницькому світі, дає гарне загальне уявлення про діла бісів: “Природа бісів така, що через властиве повітряному тілу чуттєве сприйняття вони набагато перевершують те сприйняття, яке мають тіла земні, а також і за швидкістю, завдяки кращій рухливості повітряного тіла, вони незрівнянно перевершують не лише рух людей і тварин, а й навіть і політ птахів. Обдаровані цими двома здібностями тією мірою, якою вони є властивостями повітряного тіла, а саме, гостротою сприйняття і швидкістю руху, вони передбачають і повідомляють про багато речей, про які вони дізналися набагато раніше. А люди дивуються цьому через повільність земного сприйняття. Біси, до того ж, за своє довге життя накопичили набагато більший досвід у різних подіях, ніж дістається людям за короткий відрізок їхнього життя. За допомогою цих властивостей, які притаманні природі повітряного тіла, біси не тільки пророкують багато подій, але також здійснюють багато чудесних дійств”.

Багато “чудес” і видовищ бісівських описано в докладній бесіді св. Антонія Великого, включеній св. Афанасієм у його житіє, де також згадуються “легкі тіла бісів” (розд. II). Житіє св. Кипріяна, колишнього чаклуна, також містить численні описи бісівських перетворень і чудес, повідомлені їхнім дійсним учасником.

Класичний опис бісівської діяльності міститься в сьомому і восьмому “собеседованиях” св. Іоанна Кассіана, великого галльського отця V століття, який першим передав Заходу повне вчення східного чернецтва. Св. Кассіан пише: “А злих духів така велика кількість наповнює це повітря, що розливається між небом і землею, і в якому вони літають у занепокоєнні та не пустопорожньо, тож Провидіння Боже задля користі сховало й вилучило їх від людських поглядів, інакше від страху нападу їхнього або страшних облич, на яких вони за власною волею, коли заманеться, перетворюються або перевтілюються, люди були б вражені нестерпним жахом до знемоги…”

А що нечисті духи керуються більш злою владою і підпорядковані їй, цьому, крім тих свідчень Св. Писання, які читаємо в Євангелії, в описі відповіді Господа наклепникам, що обмовляли його: “Якщо я силою веєзеллула, князя бісівського, виганяю бісів…” (Мф. 12:27), – навчать нас також ясні видіння і багато досвідів святих. “Коли один із наших братів подорожував у цій пустелі, після настання вечора знайшовши деяку печеру, зупинився там і захотів здійснити в ній вечірню молитву. Поки він за звичаєм співав псалми, час минув уже за північ. Після закінчення молитовного правила, бажаючи трохи заспокоїти стомлене тіло, він ліг і раптом почав бачити незліченні юрби демонів, що звідусіль збиралися, нескінченною чергою та вельми довгою низкою проходили, деякі передували своєму начальнику, інші слідували за ним. Нарешті прийшов князь, який і завбільшки був вищим за всіх, і виглядом страшнішим; і після поставлення престолу, коли він сів на піднесеному трибуналі (суддівському місці), то з дбайливим дослідженням почав розбирати дії кожного, і тих, котрі казали, що ще не могли звабити своїх суперників, наказував виганяти від свого лиця із зауваженням та лайкою, як недіяльних і недбайливих, із лютим гарчанням докоряючи, що вони дарма витратили стільки часу та зусиль. А тих, які оголосили, що вони звабили призначених їм, відпускав з великими похвалами при захопленні і схваленні всіх, як найхоробріших воїнів, як зразок для всіх, хто прославився. З числа їхніх один найлютіший дух, приступивши, із зловтіхою доносив як про славнозвісну перемогу, що він добре відомого ченця, якого він назвав, після 15 років, упродовж яких безперестанку спокушав, нарешті, здолав – цієї самої ночі втягнув у блуд. При цьому донесенні сталася незвичайна радість між усіма, і він, князем темряви звеличений високими похвалами й увінчаний великою славою, пішов. При настанні зорі… вся ця безліч демонів зникла з очей”.

Пізніше брат, який був свідком цього видовища, дізнався, що повідомлення про занепалого ченця справді правдиве (“Собеседования”, VIII, 12, 16, рос. пер. еп. Петра. Москва, 1892, стор. 313, 315).

Подібне траплялося з багатьма православними християнами аж до поточного століття. Це, цілком очевидно, не сни або видіння, а зустрічі в стані неспання з бісами, як вони є, – але тільки, звичайно, після того, як у людини відкриються духовні очі для того, щоб бачити ці істоти, які зазвичай людському оку невидимі. Аж до недавнього часу, можливо, лише жменька “старомодних” або “простодушних” православних християн могла ще вірити в буквальну істину подібних розповідей; навіть зараз деяким православним християнам важко в них повірити, настільки переконливою була сучасна віра в те, що ангели і біси – “чисті духи” і не діють такими “матеріальними” способами. Лише через велике зростання бісівської активності останніми роками ці розповіді починають знову здаватися, принаймні, правдоподібними.

Широко поширені зараз повідомлення про “посмертні” досвіди також відкрили сферу нематеріальної реальності багатьом простим людям, які не мають дотику до окультного. Ясне і правдиве пояснення цього царства і його істот стало однією з потреб нашого часу. Таке пояснення може дати тільки Православ’я, яке зберегло навіть до наших днів справжнє християнське вчення.

Тепер подивимося докладніше, як Ангели (і біси) з’являються в момент смерті.

Розділ третій. Явлення ангелів і бісів у годину смерті

У цих випадках померлого зазвичай зустрічають два Ангели. Ось як описує їх автор “Неймовірного для багатьох…”: “І тільки-но вона (бабуся-доглядальниця) вимовила ці слова (“Царство йому Небесне, вічний покій…”), як поруч із мною з’явилися два Ангели, в одному з яких я чомусь упізнав мого Ангела-Хранителя, а інший був мені невідомий”.

Пізніше один благочестивий мандрівник пояснив йому, що це був “зустрічний Ангел”. Св. Феодора, чий шлях після смерті через повітряні митарства описаний у житії св. Василя Нового (Х століття, 26 березня), розповідає: “Коли я зовсім знемогла, то побачила, як підходили до мене в образі гарних юнаків два Ангели Божі; обличчя їхні були світлі, очі дивилися з любов’ю, волосся на голові було біле, як сніг, і блищало, як золото; одяг був схожий на світло блискавки, і на грудях вони були хрестоподібно підперезані золотими поясами”. Гальський єпископ VI століття св. Сальвій так описує свій досвід смерті: “Коли моя келія здригнулася чотири дні тому, і ви бачили, як я лежу мертвий, я був піднятий двома Ангелами і віднесений на саму вершину небес” (св. Григорій Турський. История франков, VII, 1).

Обов’язок цих Ангелів – супроводжувати душу померлого на його шляху в загробне життя. Ані в їхньому вигляді, ані в їхніх вчинках немає нічого невизначеного: маючи людську подобу, вони твердо схоплюють “тонке тіло” душі й відводять його. “Світлі Ангели взяли її (душу) до себе на руки” (св. Феодора). “Взявши мене під руки, Ангели винесли мене прямо через стіну з палати…” (“Неймовірне для багатьох…”). Св. Сальвій був “піднятий двома Ангелами”. Подібні приклади можна було б продовжувати.

Тому не можна стверджувати, що “сяюча істота” із сучасних випадків, що не має видимої форми, нікуди не проводжає душу, що втягує душу в розмову і показує їй “зворотні кадри” її минулого життя, є Ангелом, який супроводжує в потойбічне життя. Не всяка істота, що з’являється як Ангел, справді є Ангелом, “адже сам сатана приймає вигляд Ангела світла” (2Кор. 11:14). І тому про істот, які й вигляду-то Ангелів не мають, можна з упевненістю сказати, що це – не Ангели. З причини, яку ми постараємося пояснити нижче, в сучасних “посмертних” досвідах, мабуть, ніколи не буває безсумнівних зустрічей з Ангелами.

Тоді чи не може бути так, щоб насправді “сяюча істота” була бісом, який маскується під “Ангела світла”, щоб спокушати того, хто помирає, коли душа його залишає тіло? Д-р Моуді (“Жизнь после жизни”, “Размышления”) та інші дослідники справді ставлять це запитання, але лише для того, щоб відкинути цю можливість у зв’язку з “доброю” дією, яку справляє це явище на вмираючого. Зрозуміло, погляди цих дослідників на зло наївні до межі. Д-р Моуді вважає, що “сатана, мабуть, наказує слугам слідувати шляхом ненависті та руйнування” (“Жизнь после жизни”) і, схоже, абсолютно не знайомий із християнською літературою, що описує справжню природу бісівських спокус, які незмінно видають їхнім жертвам за щось “хороше”.

Каково же православное учение о бесовских искушениях в час смерти? Св. Василий Великий в своем толковании на слова псалма «спаси мя от всех гонящих мя и избави мя: да не когда похитит яко лев душу мою» (Пс. 7:2-3) дает такое объяснение: «Думаю же, что о мужественных Божиих подвижниках, которые через всю свою жизнь довольно боролись с невидимыми врагами, когда избежат всех их гонений, находясь при конце жизни, князь века сего изведывает, чтобы удержать их у себя, если найдутся на них раны, полученные во время борьбы, или какие-нибудь пятна и отпечатки греха. А если найдены будут неуязвленными и незапятнанными, то как непобедимые, как свободные будут упокоены Христом. Посему Пророк молится о будущей и настоящей жизни. Здесь говорит: «спаси мя от гонящих», а там во время испытания: «избави мя, да не когда похитит яко лев душу мою». И сие можешь узнать от самого Господа, который перед страданием говорит: «Ныне князь мира сего грядет, и во Мне не имать нечесоже» (Ін. 14:30)» (т. 1, стр. 104).

Дійсно, не тільки християнським подвижникам доводиться стикатися з бісівським випробуванням у годину смерті. Св. Іоанн Златоуст у “Беседах на Евангелиста Матфея” образно описує, що трапляється зі звичайними грішниками під час смерті: “Тому багато почуєш розповідей про жахи під час останнього кінця і страшні явища, вигляд яких найнестерпніший для тих, хто помирає, так що ті, хто лежать на одрі, з великою силою стрясають його і страшно дивляться на тих, хто попереду, тоді як душа намагається втриматися в тілі й не хоче розлучатися з ним, жахаючись від бачення ангелів, що наближаються. Бо якщо ми, дивлячись на страшних людей, тремтимо, то яка буде наша мука, коли побачимо, що наближаються Ангели грізні та невблаганні сили, коли вони душу нашу потягнуть і відторгатимуть від тіла, коли багато буде вона плакати, але тільки без користі” (Бесіда 53, т. 3, стор. 414-415).

Православні житія святих сповнені розповідей про подібні бісівські видовища в момент смерті, мета яких зазвичай – залякати вмираючого і змусити зневіритися у власному спасінні. Наприклад, св. Григорій у своїх “Собеседованиях” розповідає про одного багатія, який був рабом багатьох пристрастей: “Незадовго до смерті побачив мерзенних духів, які стояли перед ним і люто погрожували забрати його в глибини пекла… Уся сім’я зібралася навколо нього, плачучи й стогнучи. Хоча вони й не могли, за словами самого хворого, за блідістю його обличчя і за тремтінням його тіла зрозуміти, що там були злі духи. У смертельному страху перед цими жахливими видіннями він метушився на ліжку з боку в бік… І тепер майже знесилений і зневірений у будь-якому полегшенні, він кричав: “Дайте мені час до ранку! Потерпіть хоч до ранку!” І на цьому його життя перервалося” (IV, 40). Св. Григорій розповідає і про інші подібні випадки, так само як і Біда у своїй “Истории Английской Церкви и народа” (кн. V, розд. 13, 15). Навіть в Америці ХIХ століття подібні випадки не були рідкістю; нещодавно опублікована антологія містить історії, що відбулися в минулому столітті, які носять заголовки на зразок: “Я у вогні, витягніть мене!”, “О, врятуйте мене, вони мене тягнуть!”, “Я йду в пекло!” та “Диявол іде, щоб потягти мою душу в пекло” (Джон Майерс. Голоса на краю вечности. Нью-Йорк, 1973).

Однак д-р Моуді нічого подібного не повідомляє: по суті, в його книзі всі досвіди тих, хто помирає (за вартим уваги винятком самогубства), приємні – чи то християни, чи то не християни, чи то люди релігійні, чи то ні. З іншого боку, д-ри Осіс і Гаралдсон у своїх дослідженнях знайшли щось не настільки далеке від цього досвіду.

Ці вчені знайшли у своїх дослідженнях американських випадків те саме, що й д-р Моуді: явище потойбічних відвідувачів сприймається як щось позитивне, хворий приймає смерть, цей досвід приємний, спричиняє спокій і душевне піднесення, і часто – припинення болю перед смертю. У дослідженнях же індійських випадків щонайменше одна третина хворих, які бачили явища, зазнали страху, гноблення і занепокоєння внаслідок появи “ямдутів” (“вісників смерті”, гінді) або інших істот; ці індійці чинять опір або намагаються уникнути потойбічних посланців. Так, в одному випадку помираючий індійський конторський службовець, який помирав, говорив: “Хтось тут стоїть! У нього віз, напевно, це ямдут. Він, мабуть, забере когось із собою. Він дражнить мене, що він хоче взяти мене!.. Будь ласка, тримайте мене, я не хочу!” Болі його зросли, і він помер. Один помираючий індієць раптово сказав: “Ось іде ямдут, щоб забрати мене. Зніміть мене з ліжка, щоб ямдут не знайшов мене”. Він показав назовні і вгору: “Ось він”. Лікарняна палата була на першому поверсі. Зовні біля стіни будівлі було велике дерево, на гілках якого сиділо безліч ворон. Щойно хворому привиділося це видіння, усі ворони раптово покинули дерево з великим шумом, наче хтось вистрілив із рушниці. Ми були здивовані цим і вибігли через відчинені двері кімнати, але не побачили нічого, що могло б потривожити ворон. Зазвичай вони були дуже спокійні, тож усім нам, присутнім, дуже запам’яталося те, що ворони полетіли з великим шумом якраз тоді, коли в хворого було видіння. Начебто і вони теж відчули щось жахливе. Коли це сталося, хворий знепритомнів і за кілька хвилин випустив дух. Деякі ямдути мають страшну зовнішність і викликають у вмираючого ще більший страх.

Це найбільша відмінність між американським та індійським досвідом вмирання в дослідженнях д-рів Осіса і Гаралдсона, але автори не знаходять їй пояснення. Природно, виникає запитання: чому в сучасному американському досвіді майже зовсім відсутній один елемент – страх, спричинений жахливими потойбічними явищами, настільки спільними як для християнського досвіду минулого, так і для теперішнього індійського досвіду?

Нам немає потреби точно визначати природу явищ, які вмирають, щоб зрозуміти, що, як ми бачили, вони певною мірою залежать від того, чого помирає людина, яка помирає, очікує або що готова побачити. Тому християни минулих століть, які мали живу віру в пекло і чия совість наприкінці життя звинувачувала їх, часто перед смертю бачили бісів… Сучасні індуси, які, звісно, “примітивніші” за американців у своїх віруваннях та своєму розумінні, часто бачать істоти, що відповідають їхнім усе ще дуже реальним страхам стосовно потойбічного життя. А сучасні “освічені” американці бачать явища, що узгоджуються з їхнім “комфортабельним” життям і переконаннями, які, загалом, не включають реального страху пекла чи впевненості в існуванні бісів.

Насправді самі біси пропонують такі спокуси, які узгоджуються з духовною свідомістю або очікуваннями тих, кого спокушають. Тим, хто боїться пекла, біси можуть з’явитися в жахливому вигляді, щоб людина померла в стані відчаю. Але тим, хто не вірить у пекло (або протестантам, які вірять, що вони надійно врятовані, і тому не бояться пекла), біси, звісно, запропонували б якісь інші спокуси, які не виявляли б настільки ясно їхні злі наміри. Подібним же чином уже досить постраждалому християнському подвижнику біси можуть з’явитися в такому вигляді, щоб спокусити його, а не залякати.

Хорошим прикладом такого роду є спокуса бісами в годину смерті мучениці Маври (III століття). Після того, як її було розіп’ято на хресті протягом дев’яти днів разом із чоловіком, мучеником Тимофієм, диявол спокушав її. У житії цих святих розповідається, як сама мучениця Мавра розповіла про свої спокуси своєму чоловікові і співучаснику в стражданнях: “Підбадьорися, брате мій, і віджени від себе сон; не спи і зрозумій те, що я бачила: мені здалося, що переді мною, що перебувала ніби в захваті, була людина, яка мала в руці своїй чашу, наповнену молоком і медом. Людина ця сказала мені: “Взявши це, випий”. Але я сказала йому: “Хто ти?” Він же відповів: “Я Ангел Божий”. Тоді я сказала йому: “Помолимося до Господа”. Потім він сказав мені: “Я прийшов до тебе для того, щоб полегшити твої страждання. Я бачив, що ти сильно хотіла їсти і пити, оскільки до цього часу ти не їла ніякої їжі”. Знову я сказала йому: “Хто спонукав тебе надати мені цю милість? І яке діло тобі до мого терпіння і пощення? Хіба ти не знаєш, що Бог сильний створити і те, що неможливо людям?” Коли я помолилася, то побачила, що чоловік той відвертав обличчя своє на захід. З цього я зрозуміла, що це була спокуса сатанинська; сатана хотів спокусити нас на хресті. Потім незабаром видіння те зникло. Потім підійшов інший чоловік, і мені здалося, що він привів мене до річки, яка тече молоком і медом, і сказав мені: “Пий”. Але я відповідала: “Я вже сказала тобі, що не питиму ні води, ні якогось іншого земного пиття доти, доки не вип’ю чашу смерті за Христа, Господа мого, яку Він Сам розчинить для мене спасінням і безсмертям життя вічного”. Коли я говорила це, той чоловік пив із річки, і раптом зник і він сам, і річка з ним”. (“Житіє святих мучеників Тимофія і Маври”, 3 травня). Зрозуміло, яку обережність повинен проявляти християнин, отримуючи “одкровення” під час смерті.

Отже, час смерті – це воістину час бісівських спокус, і ті духовні досвіди, які люди отримують у цей час (навіть якщо здається, що це відбувається “після смерті”, про що йтиметься далі), мають бути оцінені за тими самими християнськими мірками, що й будь-які інші духовні досвіди. Аналогічним чином духи, які можуть зустрітися в цей час, повинні бути піддані всебічній перевірці, яку апостол Іоанн виражає таким чином: “випробовуйте духів, чи від Бога вони, бо багато лжепророків з’явилось у світі” (1Ін. 4:1).

Деякі з критиків сучасних “посмертних” досвідів уже вказували на схожість ” сяючої істоти” з “духами-керівниками” і “духами-друзями” медіумічного спіритизму. Тому розглянемо стисло спіритичне вчення в тій його частині, де йдеться про “сяючі істоти” та їхні повідомлення. Одна класична праця зі спіритизму (Дж. Артур Хілл. Спиритизм. Его история, явления и учение. Нью-Йорк, 1919) вказує, що спіритичне “вчення завжди або практично завжди узгоджується з високими моральними нормами; щодо віри воно завжди теїстичне, завжди шанобливе до неї, але не надто цікавиться такими інтелектуальними тонкощами, які цікавили отців церковних соборів”. Потім у книжці зазначається, що “ключем” і “центральною доктриною” спіритичного вчення є любов, що від духів спірити отримують “славне знання”, яке зобов’язує їх вести місіонерську роботу з розповсюдження “знання про те, що життя після смерті справді є”, і що “досконалі” духи втрачають “обмеження” особистості та стають більше “впливами”, аніж особистостями, дедалі більше й більше наповнюючись “світлом”. Дійсно, у своїх гімнах спірити буквально закликають ” сяючі істоти”:

“Служителі світла блаженні,

Від смертних очей сокровенні…”

“Вісників світла пішли серед ночі,

Щоб відверзти нам сердечні очі…”

Усього цього достатньо, щоб засумніватися в ” сяючій істоті”, яка зараз з’являється людям, які нічого не знають про природу і підступність бісівських хитрощів. Наша підозрілість тільки посилюється, коли ми чуємо від д-ра Моуді, що дехто описує цю істоту як “кумедну особистість” із “почуттям гумору”, яка “розважає” та “забавляє” вмираючого (“Жизнь после жизни”). Подібна істота з її “любов’ю і розумінням” насправді напрочуд схожа на тривіальних і часто добродушних духів на сеансах, які, без жодного сумніву, є бісами (якщо самі сеанси – не шахрайство).

Цей факт призвів до того, що дехто заперечує як бісівський обман узагалі всі повідомлення про “посмертний” досвід. В одній книзі, написаній євангельськими протестантами, стверджується, що “існують нові й незвідані небезпеки в усьому цьому обмані про життя і смерть. Навіть непевна віра повідомленням про клінічні досвіди, на наше переконання, може мати серйозні наслідки для тих, хто вірить у Біблію. Не один щирий християнин повністю повірив у те, що сяюча істота є не хто інший, як Ісус Христос, і, на жаль, цих людей можна дуже легко обдурювати” (Джон Велдон і Зола Левіт “Есть ли жизнь после смерти”, 1977). Крім вказівки на той безсумнівний факт, що низка дослідників “посмертного” досвіду також цікавиться окультизмом і навіть має контакт із медіумами, автори книги на підтримку цього твердження цитують низку чудових паралелей між сучасним “посмертним” досвідом і досвідом медіумів та окультистів недавнього минулого.

У цих спостереженнях, звісно, – багато істини. На жаль, без повного християнського вчення про потойбічне життя навіть найдоброзичливіші “віряни в Біблію” помиляються, відкидаючи разом із досвідом, який може виявитися бісівським обманом, і справжній посмертний досвід душі. І, як ми побачимо, самі ці люди здатні повірити оманливому “посмертному” досвіду.

Д-ра Осіс і Гаралдсон, які обидва мали “безпосередній досвід спілкування з медіумами”, відзначають деяку схожість між явищами вмираючих і досвідом спіритизму. Однак вони наголошують на істотній розбіжності між ними, яка “впадає в око”: “Замість продовження мирського життя (яке описують медіуми), ті, хто пережив смерть, вважають за краще почати абсолютно новий спосіб життя і діяльності” (“В час смерти”). Насправді царство “посмертного” досвіду не видається повністю відмінним від царства звичайного медіумізму та спіритизму, але це все ж таки царство, де бісівські обмани й навіювання не лише можливі, а й позитивно на них варто очікувати, особливо в ті останні дні, в які ми живемо, коли ми є свідками дедалі новіших і тонших духовних спокус, навіть великих знамень і чудес, “щоб звабити, якщо можливо, й вибраних” (Мф. 24:24).

Тому нам слід бути принаймні дуже обережними зі “світлими істотами”, які начебто з’являються в момент смерті. Надто вже вони схожі на бісів, які представляються “ангелами світла”, щоб спокусити не тільки самого вмираючого, а й тих, кому він згодом розповість свою історію, якщо його повернуть до життя (про можливість чого, звісно, біси добре обізнані).

Однак зрештою наше судження про це та інші “посмертні” явища повинно ґрунтуватися на вченні, що випливає з них, – дане воно якоюсь духовною істотою, побаченою в момент смерті, або ж просто мається на увазі чи виводиться з цих явищ.

Деякі з “померлих” і повернутих до життя – зазвичай ті, хто був або став дуже релігійним, – ототожнювали зустрінуту “сяюча істота” не з Ангелом, а з невидимою присутністю самого Христа. У цих людей такий досвід часто пов’язаний з іншим явищем, яке для православних християн є, можливо, найзагадковішим, на перший погляд, з тих, що трапляються в сучасних посмертних переживаннях, – видіння “раю”.

Розділ четвертий. Видіння Неба

У “Жизни после жизни” д-р Моуді зазначає, що опитані ним люди, судячи з усього, не переживали нічого на зразок “міфологічної картини того, що буде в майбутньому”, і навіть виявляють недовіру до звичного образу раю та пекла й до всієї “моделі відплати-покарання в потойбічному житті”.

Однак, у “Размышлениях о жизни после жизни” він вказує, що останні його опитування виявили численні “посмертні” досвіди “інших сфер існування, які можна було б назвати “райськими”. Одна людина опинилася в “сільській місцевості з струмочками, травою і деревами, горами”; одна жінка, опинившись у настільки ж “прекрасному місці”, розповідає: “Вдалині… я могла бачити місто. Там були будівлі – окремі будівлі. Вони виблискували, світилися. Люди там були щасливі. Там була іскриста вода, фонтани… місто світла, так я думаю, можна було б назвати його”.

Насправді цей досвід, як можна судити з низки нових книг, є досить загальним. Згадані вище протестантські автори вірять, що цей досвід (принаймні там, де його образи є типово біблійними) є християнським, і що його слід відрізняти від більшості інших “посмертних” досвідів, які, на їхнє переконання, є бісівським обманом. “Невіруючі, мабуть, мають неправдивий досвід того типу, який у Біблії приписують саме сатані; віруючі переживають доктринально правильні події, які можуть бути почерпнуті прямо з Писання” (Левіт і Велдон “Есть ли жизнь после смерти?”). Чи справді це вірно, або ж досвід віруючих і невіруючих насправді набагато ближчий, ніж уявляють ці автори?

Досвід Бетті Мальц, яка опублікувала книгу про своє 28-хвилинне перебування поза тілом під час клінічної смерті, ці автори вважають справді християнським. Після смерті вона одразу ж опинилася “у підйомі вгору чарівним зеленим пагорбом… Я йшла по траві такого яскраво-зеленого кольору, якого мені ніколи не доводилося бачити”. Її супроводжувала “висока чоловіча фігура в широкому одязі. Я подумала, чи не Ангел це… Коли ми йшли разом, я не бачила сонця, але світло було всюди. Ліворуч від мене росли різнокольорові квіти. Також дерева, кущі… Ми вийшли до чудової сріблястої споруди. Вона була схожа на палац, але без веж. Коли ми йшли до неї, я чула голоси. Вони були мелодійні, гармонійні, зливалися в хор, і я почула слово “Іісус”… Ангел зробив крок уперед і долонею доторкнувся до воріт, яких спершу я й не помітила. Ворота заввишки близько чотирьох метрів були з цільного перлового листа. Коли ворота відчинилися, я побачила всередині те, що здавалося вулицею золотого кольору з перекриттям зі скла або води. Жовте світло, що з’явилося, було сліпучим. Не можна описати його. Я нікого не бачила, але я відчувала чиюсь присутність. Раптово я зрозуміла, що це світло був Іісус”. Отримавши запрошення увійти у ворота, вона згадала про свого батька, який молився за неї. Ворота зачинилися, і вона повернулася вниз пагорбом, помітивши сонце, що сходило над всипаною коштовним камінням стіною, яке незабаром перетворилося на схід сонця над містом Терре-Хот, де вона повернулася у своє тіло в лікарні, причому це розглядалося всіма як чудо (Бетті Мальц “Мое мимолетное впечатление о вечности”, Техас). Чи відрізняється насправді цей досвід якісно від більшої частини того, про що розповідає д-р Моуді? Чи справді це християнське бачення неба? (Місіс Мальц за віросповіданням – протестантка, і її віра укріпилася після всього пережитого). Православний християнський читач, звичайно, не настільки в цьому впевнений, як процитовані вище протестантські автори.

До того ж, хоч би що нам було відомо про те, як душа після смерті йде на Небо і через що вона проходить, щоб потрапити туди (це буде розглянуто нижче), – цей досвід не видається нам таким, що дуже вже відрізняється від тих “мирських” посмертних переживань, про які зараз пишуть. Крім християнського забарвлення, наданого цьому досвіду віруючою протестанткою (Ангел, гімн, присутність Ісуса), тут є елементи, загальні з “мирськими” випадками: відчуття спокою і миру, яке вона описує як таке, що різко контрастує з місяцями її важкої хвороби, “сяюча істота”, яку й інші ототожнюють із Ісусом, підхід до якихось інших сфер, що лежать за якоюсь межею. І дещо дивно, що вона побачила схід потойбічного сонця над оздобленими коштовним камінням мурами, якщо це справді було небо… Як же ми маємо це розуміти?

У деяких нових книгах описується ціла низка аналогічних переживань, короткий розгляд яких дасть нам набагато краще розуміння суті справи.

Одну з книг нещодавно склали з християнських (здебільшого протестантських) випадків умирання і “посмертних досвідів” (Джон Майєрс “Голоса на краю вечности”, 1973). В одному з описуваних у книзі випадків жінка “померла”, її звільнили від тіла і вона прийшла в місце, рясно залите світлом, яке ллється з відчиненого в небо вікна. “Те, що я побачила там, змусило зблякнути всі земні радості. Я хотіла приєднатися до радісної юрби дітей, що співають і граються в яблуневому саду… На деревах були одразу і запашні квіти, і зрілі червоні плоди. Коли я сиділа там, впиваючись красою, я поступово почала відчувати присутність радості, гармонії і співчуття. Серце моє прагнуло стати частиною цієї краси”. Коли після 15-хвилинного перебування “мертвою”, вона повернулася у своє тіло, той інший світ був для неї протягом решти дня і весь наступний день набагато реальнішим, ніж цей, куди вона повернулася. Цей досвід викликав уявну “духовну” радість, порівнянну з тією, яку зазнала місіс Мальц, і теж вніс у життя цієї жінки новий вимір. Але побачений нею образ “неба” був зовсім іншим.

Яскравий “посмертний” досвід мав лікар із Вірджинії Джордж Річі. Коротке повідомлення про це було опубліковано в 1963 р. в “Гайдпост Мэгэзин”, а більш розлогий варіант – у вигляді книги “Возвращение из завтра”. Там ідеться про таке. Після тривалого перебування поза тілом, яке було оголошене мертвим, молодий Джордж Річі повернувся в маленьку кімнату, де воно знаходилося. Тільки після цього він зрозумів, що мертвий; у цей момент кімната рясно наповнилася світлом, яке він відчував як присутність Христа, “присутність настільки втішну, настільки радісну і всепоглинаючу, що я хотів назавжди повністю зануритися в його споглядання”. Після перегляду “зворотних кадрів” свого життя він почув запитання: “Як ти використовував свій час на землі?” Потім він побачив три видіння. Перші два, здавалося, належали до “зовсім іншого світу, що займає той самий простір, що й наша земля, і має багато земних рис, таких як вулиці та сільська місцевість, університети, бібліотеки, лабораторії”. “Від іншого ж світу я мав тільки швидкоплинне враження. Тепер ми, здавалося, перебували не на землі, але неймовірно далеко, поза всяким зв’язком із нею. І тут я побачив місто, але місто, якщо таке можна уявити, збудоване зі світла…, де стіни, будинки, вулиці, здавалося, випромінювали світло, а вздовж них рухалися такі самі сліпучо-яскраві істоти, як і Хтось, хто стояв поруч зі мною. Це було лише миттєве бачення, бо наступної миті стіни маленької кімнати зімкнулися наді мною, сліпуче світло померкло, і дивний сон оволодів мною”. До цього він нічого не читав про життя після смерті, після цього ж випадку став активістом протестантської церкви (“Голоса на краю вечности”).

Цей приголомшливий випадок стався в 1943 р. Виявляється, подібні видіння характерні не тільки для ситуацій “воскресіння”, що мали місце в останні кілька років. Протестантський пастор Норман Вінсент Піл повідомляє про низку подібних випадків і зауважує таке: “Галюцинації, сон, видіння – я не вірю в це. Я занадто багато років опитував людей, які були на краю “чогось” і заглядали туди. Вони так одностайно говорили про красу, світло і мир, що мати якісь сумніви неможливо” (Н. В. Піл. “Сила позитивного мышления”. Нью-Йорк, 1953). У “Голосах на краю вечности” з антологій ХІХ століття наводяться численні приклади видінь на смертному ложі та передсмертних переживань. Хоча жоден із цих прикладів не є настільки докладним, як деякі з нещодавніх випадків, вони дають переконливі докази того, що бачення помираючим потойбічних явищ і сцен були доволі поширеним явищем. У цих випадках ті, хто вважав себе християнами і готовими до смерті, мали відчуття миру, радості, світла, Ангелів, неба, а невіруючі (у більш релігійній Америці ХIХ століття!) часто бачать бісів і пекло.

Встановивши факт наявності цих видінь, ми повинні поставити собі питання: яка їхня природа? Чи справді бачення неба настільки поширене серед тих, хто, помираючи як християни (наскільки вони це розуміють), все ще залишаються поза Церквою Христовою, Церквою Православною?

У наших судженнях про природу і цінність таких випадків ми повернемося до питання про “зустріч з іншими”. Розглянемо досвід смерті нехристиян для того, щоб зрозуміти, чи дійсно він помітно відрізняється від досвіду тих, хто проголошує себе християнами. Якщо нехристияни також зазвичай бачать небо під час або після “смерті”, то тоді нам треба буде розглядати цей досвід як щось природне, що може статися з усяким, а не як щось специфічно християнське. Книга Осіса і Гаралдсона пропонує нам на цей рахунок численні свідчення.

Ці дослідники повідомляють про 75 випадків “бачення іншого світу” вмираючими. Деякі розповідають про неймовірно прекрасні галявини та сади, інші бачать ворота, що ведуть у прекрасну сільську місцевість або місто, треті чують потойбічну музику. Часто сюди домішуються вельми мирські образи, як у випадку з однією американкою, що вирушила до чудового саду на таксі, або індіанкою, що в’їхала у своє “небо” на корові (“У годину смерті”). Один мешканець Нью-Йорка вийшов на пишну зелену галявину; душа його була сповнена “любові та щастя”, він міг бачити вдалині будівлі Мангеттена та парк розваг (Девід Уіллер “Путешествия на другую сторону”) і т. д.

Важливо зазначити, що в дослідженнях Осіса і Гаралдсона індуси бачать “небо” так само часто, як і християни; але якщо останні бачать “Іісуса” і “Ангелів”, то перші так само часто бачать індуїстські храми і богів. Ще більш важливим є те, що глибина релігійності пацієнтів, мабуть, не чинить жодного впливу на їхню здатність бачити потойбічні видіння: “Глибоко релігійні люди бачили сади, браму і небо не частіше, ніж менш або зовсім не релігійні”. Справді, один член індійської комуністичної партії, атеїст і матеріаліст, був під час смерті перенесений у “прекрасне місце на цій землі… Він почув музику, а також якийсь спів вдалині. Коли він зрозумів, що живий, він засмутився, що йому довелося покинути таке прекрасне місце”. Один чоловік намагався покінчити життя самогубством; помираючи, він говорив: “Я на небі. Навколо стільки будинків, стільки вулиць із великими деревами, на гілках яких ростуть солодкі плоди і співають пташки”. Більшість із тих, хто пережив подібне, відчувають велику радість, безтурботність і готовність прийняти смерть; мало хто хоче повернутися до життя.

Таким чином, зрозуміло, що ми маємо бути дуже обережними в тлумаченні “бачень неба”, які бачать ті, хто помирає, і “померлі”. Як і під час обговорення “зустрічі з іншими” в розділі 2, ми повинні чітко проводити відмінність між справді благодатними баченнями іншого світу і просто природними переживаннями, які, можливо, і виходять за нормальні рамки людського досвіду, але жодною мірою не є духовними і нічого не говорять нам про істинну реальність раю і пекла істинного християнського вчення.

Тепер на нас чекає найважливіша частина нашого християнського дослідження “посмертного” і передсмертного досвіду – його оцінка за допомогою критерію справжнього християнського вчення і досвіду життя після смерті, а також встановлення його значення для нашого часу. Уже тут можна, однак, дати попередню оцінку настільки поширеним зараз видінням неба: більшість цих випадків, а можливо, і всі вони майже нічого спільного не мають із християнським баченням неба. Це не духовні, а мирські видіння. Вони настільки швидкі, так легко виходять, настільки однакові, земні у своїй образності, що не може бути жодного серйозного порівняння між ними і справжніми християнськими баченнями неба в минулому (окремі з яких буде описано нижче). Навіть найбільш “духовний” момент у деяких із них – відчуття присутності Христа – ще раз свідчить про духовну незрілість тих, хто це відчуває. Новітні досвіди викликають почуття, близьке до “комфорту” і “світу” сучасних спіритичних і п’ятидесятницьких переживань, а не глибоке благоговіння, страх Божий і покаяння, що викликали в християнських святих справжнє відчуття присутності Божої, зразком чого є випадок з апостолом Павлом на шляху до Дамаска (Діян. 9:3-9).

Проте не можна сумніватися в тому, що ці досвіди екстраординарні, багато з них не можна звести просто до галюцинацій; схоже, що вони виникають у рамках земного життя, як його зазвичай розуміють, – точніше, у сфері начебто між життям і смертю.

Що ж це за сфера? До цього питання ми тепер і перейдемо. Щоб відповісти на нього, спочатку звернемося до справжнього християнського свідчення, а потім, як це роблять д-р Моуді та інші автори, – до писань сучасних окультистів і тих, хто стверджує, що бував в інших світах. Це останнє джерело, якщо його правильно зрозуміти, дає дивовижне підтвердження християнської істини.

Для початку поставимо запитання: що це за царство, куди, згідно з християнським вченням, душа потрапляє відразу після смерті?

Розділ п’ятий. Повітряне царство духів

Щоб зрозуміти, у яку ж сферу входить душа після смерті, ми повинні врахувати всі особливості людської природи. Ми повинні зрозуміти природу людини до її падіння, потім – зміни, що відбулися після падіння, нарешті – здатності людини вступати в контакт із духовними істотами.

Можливо, найяскравіший православний розгляд цих питань можна знайти в книзі єпископа Ігнатія (Брянчанінова), яку ми вже цитували, кажучи про православне вчення про Ангелів (том III зібрання його творів). Одну з глав цієї книги владика Ігнатій присвятив розгляду “чуттєвого сприйняття духів”, тобто ангельських і бісівських явищ людям. Нижче ми цитуватимемо цей розділ, який викладає православне святоотцівське вчення, тверезо і точно передане одним із найбільших православних отців нашого часу (підзаголовки автора).

Первісна природа людини

“До падіння людини тіло її було безсмертним, далеким від недуг, від теперішньої її дебелості й тяжкості, від гріховних і плотських відчуттів, нині йому природних” (преп. Макарій Великий, Слово 4). Почуття його були незрівнянно тоншими, дія їх була незрівнянно ширшою і цілком вільною. Одягнена в таке тіло, з такими органами чуття, людина була здатна до чуттєвого бачення духів, до розряду яких вона належала душею. Вона була здатна до спілкування з ними, а також до того Богознавства і спілкування з Богом, які споріднені зі святими духами. Святе тіло людини не слугувало для цього перешкодою, не відокремлювало людину від світу духів. Людина, зодягнена в тіло, здатна була для проживання в раю, в якому нині можуть перебувати одні святі й одними душами своїми, з якими після воскресіння з’єднаються їхні тіла. Тоді ці тіла залишать у гробах свою дебелість, засвоєну їм під час падіння; тоді вони стануть духовними, навіть духами, за висловом Макарія Великого (Слово 6, розд. 13), проявлять у собі ті властивості, які їм було дано при створенні. Тоді люди знову вступлять у розряд святих духів і у відкрите спілкування з ними. Зразок тіла, яке одночасно було і тілом, і духом, ми бачимо в тілі Господа нашого Іісуса Христа після Його воскресіння. (Однак існує відмінність у тонкощах між тілом людини в раю до її падіння та її тілом на Небі після воскресіння. Див. Слово 45, розд. 5 Симеона Нового Богослова. – Прим. автора).

Падіння людини

“Падінням змінилися і душа, і тіло людське. У власному сенсі падіння було для них разом і смертю. Видима й іменована нами смерть, по суті, є тільки розлука душі з тілом, перш за те вже умертвілих відступом від них істинного життя, Бога. Ми народжуємося вже вбитими вічною смертю! Ми не відчуваємо, що ми вбиті, за загальною властивістю мерців не відчувати свого умертвіння! Недуги нашого тіла, підпорядкування його неприязному впливу різних речовин з речового світу, його дебелість – суть наслідки падіння. Через падіння наше тіло вступило в розряд з тілами тварин; воно існує життям свого занепалого єства. Воно служить для душі темницею і труною. Сильні вирази, які ми вживаємо, але вони ще недостатньо виражають падіння нашого тіла з висоти стану духовного в стан плотський. Потрібно очищення себе ретельним покаянням, потрібно відчути хоча б певною мірою свободу і висоту стану духовного, щоб набути поняття про тяжкий стан нашого тіла, про стан його мертвості, заподіяної відчуженням від Бога. У цьому стані мертвості, через крайню дебелість і грубість, тілесні почуття не здатні до спілкування з духами, не бачать їх, не чують їх, не відчувають. Так, притуплена сокира вже не здатна до вживання її за призначенням. Святі духи ухилилися від спілкування з людьми, як з негідними такого спілкування; душі занепалі, що заманили нас у своє гріхопадіння, змішалися з нами, і щоб зручніше утримувати нас у полоні, намагаються зробити і себе, і свої ланцюги для нас непомітними. Якщо ж вони і відкривають себе, то відкривають для того, щоб зміцнити своє панування над нами. Усім нам, які перебувають у рабстві у гріха, треба знати, що спілкування зі святими Ангелами невластиве нам через наше відчуження від них гріхом, що нам властиве з тієї самої причини спілкування з духами знедоленими, до розряду яких ми належимо душею, – що ті, хто чуттєво з’являються людям, котрі перебувають у гріховності та гріху, – це демони, а ніякі не святі Ангели.

“Душа осквернена, – сказав св. Ісаак Сирський, – не входить у чисте царство і не поєднується з духами святих” (Слово 74). Святі Ангели є тільки святим людям, які відновили з Богом і з ними спілкування святим життям. (Однак у рідкісних випадках для особливих цілей Божих св. Ангели являються грішникам і навіть тваринам, як зазначає нижче єпископ Ігнатій. – Прим. автора). “Хоча демони, з’являючись людям, найбільше приймають вигляд світлих Ангелів для найзручнішого обману; хоча і намагаються іноді запевнити, що вони люди, а не біси; хоча вони іноді і пророкують майбутнє; хоча відкривають таємниці, але довірятися їм ніяк не слід. У них істина перемішана з брехнею, істина вживається часом тільки для найзручнішого зваблювання.

“сатана приймає вигляд Ангела світла, а тому не велике діло, коли й слуги його приймають вигляд служителів правди”, – сказав святий апостол Павло (2Кор. 11:14-15)” (т. 3, стор. 7-9). “Загальне правило для всіх людей полягає в тому, щоб ніяк не довірятися духам, коли вони з’являються чуттєвим чином, не входити в бесіду з ними, не звертати на них жодної уваги, визнавати явлення їхніми найбільшою і найнебезпечнішою спокусою. Під час цієї спокуси треба спрямовувати думку і серце до Бога з молитвою про помилування і про позбавлення від спокуси. Бажання бачити духів, цікавість дізнатися що-небудь про них і від них є ознакою найбільшого нерозсудливості і досконалого незнання моральних і діяльних переказів Православної Церкви. Пізнання духів набувається зовсім інакше, ніж як те припускає недосвідчений і необережний випробувач. Відкрите спілкування з духами для недосвідченого є найбільшим лихом або служить джерелом найбільших лих.

Боговдохновенний письменник Буттєвої книги говорить, що після падіння перших людей Бог, виголосивши вирок над ними, ще до вигнання їх із раю, “створив їм ризи шкіряні, і вдягнув їх” (Бут. 3:21). Ризи шкіряні, за поясненням святих отців (св. Іоанн Дамаскін. “Точное изложение православной веры”, кн. 3, гл. 1) означають нашу грубу плоть, яка під час падіння змінилася: втратила свою тонкість і духовність, набула справжньої своєї дебелості. Хоч початковою причиною зміни і було падіння, але зміна відбулася під впливом Всемогутнього Творця, через невимовну Його милість до нас, на наше найбільше благо. Між іншим, корисними для нас наслідками, що випливають зі стану, в якому нині перебуває наше тіло, ми повинні вказати на те, що через потурання дебелості нашому тілу ми зробилися нездатними до чуттєвого бачення духів, у владу яких впали… Премудрість і благодать Божа поклали перепону між людьми, позбавленими влади на земні уряди, відокремлюють темничною стіною лиходіїв від суспільства людського, щоб вони за свавіллям не шкодили цьому суспільству і не розбещували інших людей (св. Іоанн Кассіан. Іоанн Кассіан. Собеседование 8, гл. 12). Духи занепалі діють на людину, приносячи їм гріховні помисли і відчуття; до чуттєвого бачення духів досягають далеко не всі люди” (стор. 11-12).

Душа, зодягнена в тіло, закрита й відокремлена ним від світу духів, поступово формує себе вивченням Закону Божого, або, що те саме, вивченням християнства, і здобуває здатність розрізняти добро від зла. Тоді дарується їй духовне бачення духів і, якщо це буде відповідати цілям Бога, що керує нею, чуттєве, бо обман і спокуса для неї вже набагато менш небезпечні, а досвідченість і знання корисні. При розлученні душі з тілом видимою смертю ми знову вступаємо в розряд і товариство духів. З цього видно, що для благополучного вступу у світ духів необхідна своєчасна освіта себе законами Божими, що саме для цієї освіти і надано нам деякий час, який визначається кожній людині Богом для мандрування землею. Ця подорож називається земним життям.

Відкриття почуттів

“Люди стають здатними бачити духів за деякої зміни почуттів, яка відбувається непримітним і незрозумілим для людини чином. Вона тільки помічає в собі, що раптово почала бачити те, чого досі не бачила і чого не бачать інші, чути те, чого досі не чула. Для тих, хто випробував на собі таку зміну почуттів, вона дуже проста і природна, хоча незрозуміла для себе і для інших; для тих, хто не випробував, – дивна і незрозуміла. Так, усім відомо, що люди здатні занурюватися в сон; але що за явище – сон, яким чином непомітно для себе ми переходимо зі стану бадьорості до стану засинання і самозабуття – це залишається для нас таємницею. Зміна почуттів, за якої людина входить у чуттєве спілкування з істотами невидимого світу, називається у Святому Письмі відверненням почуттів. “Відкрив же Бог, – говорить Писання, – очі Валааму, і побачив Ангела Божого, який стояв на дорозі, і вийнятий меч у руці його” (Чис. 22:31). Оточений ворогами Єлисей, щоб заспокоїти наляканого слугу свого, “помолись… і промовив: Господи, відкрий сьогодні очі отрока, щоб побачив. І відкрив Господь очі його, і побачив: і ось, гора сповнена коней, і колісниця вогняна навкруги Єлисея” (2Царів. 6:17) (див. також Лк. 14:16-31).

З наведених місць Священного Писання випливає, що тілесні почуття слугують немов би дверима і воротами до внутрішньої клітки, де перебуває душа, що ці ворота відчиняються і зачиняються за помахом Бога. Премудро і милосердно перебувають ці ворота постійно ув’язненими в занепалих людях, щоб закляті вороги наші, занепалі духи, не вдерлися до нас і не погубили нас. Ця міра тим необхідніша, що ми після падіння перебуваємо в області занепалих духів, оточені ними, поневолені ними. Не маючи можливості увірватися до нас, вони ззовні подають нам знати про себе, приносячи різні гріховні помисли і мріяння, ними привертаючи легковірну душу в спілкування з собою. Недозволено людині усувати спостереження Боже і власними засобами, за попущенням Божим, а не з волі Божої, розкривати свої почуття і входити в явне спілкування з духами. Але і це трапляється. Очевидно, що власними засобами можна досягти спілкування тільки з занепалими духами. Святим Ангелам невластиво брати участь у справі, не узгодженій з волею Божою, у справі, не угодній Богу. Чим тягнуться люди до вступу у відкрите спілкування з духами? Легковажні й ті, хто не знають діяльного християнства, захоплюються цікавістю, незнанням, невір’ям, не розуміючи, що, вступивши в таке спілкування, вони можуть завдати собі найбільшої шкоди” (стор. 13-15). “Думка, що в чуттєвому баченні духів міститься щось особливо важливе, помилкова. Чуттєве бачення без духовного не приносить належного поняття про духів, приносить одне поверхневе поняття про них, дуже зручно може принести поняття найпомилковіші, і саме їх найбільше приносить недосвідченим і зараженим марнославством і зарозумілістю. Духовного бачення духів досягають одні справжні християни, а до чуттєвого найздібніші люди найпотворнішого життя… Далеко не всі здатні до нього через природне спостереження (тобто через медіумічний талант, який може бути успадкований. – Прим. автора); вельми небагатьом з’являються духи з приводу якоїсь особливої обставини в житті. В останніх двох випадках людина не підлягає осуду, але має докласти всіх зусиль, щоб вийти з цього становища як вельми небезпечного. У наш час багато хто дозволяє собі входити в спілкування з занепалими духами за допомогою магнетизму, спіритизму, причому занепалі духи зазвичай з’являються у вигляді світлих ангелів, спокушають і обманюють різними цікавими казками, перемішуючи правду з брехнею, завжди спричиняють крайній душевний і навіть розумовий розлад” (стор. 19). “Нехай не думають про себе що-небудь ті, хто побачив чуттєво духів, навіть святих Ангелів: це бачення саме по собі анітрохи не слугує свідченням про гідність тих, хто його бачив: до нього здатні не тільки порочні люди, а й найбезсловесніші тварини (Чис. 22:23)” (стор. 21).

Небезпека контакту з духами

“Бачення чуттєвими очима духів завжди приносить більшу чи меншу шкоду тим людям, які не мають духовного бачення. Тут, на землі, образи істини перемішані з образами неправди (св. Ісаак Сирський. Слово 2), як у країні, в якій перемішано добро зі злом, як у країні вигнання занепалих ангелів і занепалих людей” (стор. 23). “Той, хто бачить чуттєво духів, легко може бути обманутий на свою шкоду і погибель. Якщо ж він, бачачи духів, виявить довірливість до них або легковір’я, то його неодмінно обдурять, неодмінно захоплять, неодмінно накладуть на нього незрозумілу для недосвідчених печатку зваби, печатку страшної шкоди в його дусі, причому часто втрачають можливість виправлення й порятунку. З багатьма, з дуже багатьма це траплялося. Траплялося це не тільки з язичниками, чиї жерці були здебільшого у спілкуванні з демонами; траплялося це не тільки з багатьма християнами, які не знають таємниць християнства і через якісь обставини вступили у спілкування з духами; траплялося це з багатьма подвижниками та ченцями, що не набули духовного бачення духів, а побачили їх чуттєво.

Одним тільки християнським подвижництвом забезпечується правильний, законний вхід у світ духів. Всі інші засоби незаконні й мають бути відкинуті як непотрібні та згубні. Істинного Христового подвижника вводить у бачення духів Сам Бог. Коли керує Бог, тоді відокремлюються примари істини, в які вдягається неправда, від істини, тоді дарується подвижникові, по-перше, духовне бачення духів, яке докладно і з точністю виявляє перед ним властивості цих духів. Уже після цього дарується деяким подвижникам чуттєве бачення духів, яким поповнюються пізнання про них, надані баченням духовним” (стор. 24).

Деякі практичні поради

Владика Ігнатій витягує з міркування св. Антонія в його житії, написаному св. Афанасієм (його вже згадували як основне джерело нашого знання про діяльність бісів) практичні поради для християнських подвижників щодо того, як поводитися щодо чуттєвого сприйняття духів, якщо таке комусь трапиться. Вони мають величезне значення для всіх охочих вести істинно духовне християнське життя в наші дні, коли (з причин, які ми спробуємо пояснити нижче) чуттєве сприйняття духів стало набагато поширенішим, ніж раніше. Святий Антоній вчить: “І наступне потрібно знати вам для вашої безпеки. Коли з’явиться якесь видіння, не допусти собі переляку, але яким би не було це видіння, мужньо запитай його, по-перше: “Хто ти і звідки?”. Якщо це буде явлення святих, то вони заспокоять тебе, і страх твій перетвориться на радість. Якщо ж явище – диявольське, то воно, зустрівши в душі твердість, негайно прийде в коливання: бо запитання “Хто ти і звідки?” є ознакою безстрашної душі. Зробивши таке запитання, Іісус Навин (Ісус. 5:13) упевнився в істині, а від Даниїла не сховався ворог (Дан. 10:20)” (стор. 43, 44).

Повідавши про те, як навіть св. Симеон Стовпник одного разу ледве не був обманутий бісом, який з’явився йому у вигляді Ангела на вогненній колісниці (“Житія святих”, 1 верес.), єпископ Ігнатій попереджає сучасних православних християн: “Якщо святі перебували в такій небезпеці бути обдуреними лукавими духами, то для нас ця небезпека ще страшніша. Якщо святі не завжди впізнавали демонів, які являлися їм у вигляді святих і Самого Христа, то як можливо нам думати про себе, що ми безпомилково впізнаємо їх? Один засіб порятунку від духів полягає в тому, щоб рішуче відмовлятися від бачення і від спілкування з ними, визнаючи себе в такому баченні і спілкуванні нездатним”.

Святі наставники християнського подвижництва “…заповідають благочестивим подвижникам не довірятися жодному образу або баченню, якщо вони раптово з’являться, не входити з ними в бесіду, не звертати на них уваги. Вони заповідають за таких явищ захищати себе знаменням хреста, заплющувати очі й у рішучій свідомості своєї негідності та нездатності до бачення святих духів молити Бога, щоб Він покрив нас від усіх підступів і зваб, підступно розставлених людям духами злоби, зараженими невиздоровлюваною ненавистю і заздрістю до людей” (стор. 45-46).

Далі єпископ Ігнатій цитує святих Ксанфопулів: “Ти ніяк не прийми, якщо побачиш щось чуттєво або розумом, зовні або всередині себе, чи буде то образ Христа, чи Ангела, або якогось Святого, або замріяно й зображено уявою в умі світло: бо самому розуму притаманна за своєю природою мрійливість, і він зручно створює образи, які хоче, що зазвичай не уважно ставляться до себе суворо, і чим вони завдають шкоди самим собі…” (Остання з глав зело корисних, “Добротолюбие”, т. 1, стор. 48).

Висновок

У висновку єпископ Ігнатій вчить: “Єдиний правильний вхід у світ духів – християнське подвижництво. Єдиний правильний вхід до чуттєвого бачення духів – християнський успіх і досконалість” (стор. 53). “У свій час, призначений єдиним Богом і відомий єдиному Богу, ми неодмінно вступимо у світ духів. Недалеко від кожного з нас цей час! Всеблагий Бог нехай дарує нам так провести земне життя, щоб ми ще під час його розірвали спілкування з духами занепалими, вступили в спілкування з духами святими, щоб ми, на цій підставі знявши з себе тіло, були зараховані до святих духів, а не до духів відкинутих” (стор. 67).

Це повчання єпископа Ігнатія (Брянчанінова), складене сто років тому, цілком могло б бути написане і сьогодні – настільки точно воно передає духовні спокуси нашого часу, коли “двері сприйняття” (ми використовуємо фразу, пущену одним з експериментаторів у цій галузі, Олдосом Гакслі) стали відчинені так широко, як і не мріяли за часів єпископа Ігнатія.

Навряд чи потрібен коментар до цих слів. Сприйнятливий читач, можливо, вже почав прикладати їх до “посмертних” станів, які ми описуємо на цих сторінках, і тим самим почав розуміти страхітливу небезпеку цих досвідів для людської душі. Той, хто знайомий з цим православним вченням, не може не дивитися зі здивуванням і жахом на легкість, з якою сучасні “християни” довіряють видінням і явищам, які стають зараз дедалі поширенішими. Причина цієї довірливості зрозуміла: римо-католицизм і протестантизм, уже багато століть відірвані від православного вчення і практики духовного життя, втратили будь-яку здатність до ясного розрізнення в царстві духів. Їм стала абсолютно чужою найсуттєвіша християнська властивість – недовіра до власних “добрих” думок і почуттів. У результаті “духовні” досвіди і явища духів стали сьогодні, можливо, більш поширеними, ніж у будь-який інший час християнської ери, а легковірне людство готове до прийняття теорії “нового століття” духовних чудес або “нового ізлиття Духа Святого”, щоб пояснити цей факт. Людство духовно збідніло, вважаючи себе “християнським” навіть тоді, коли воно готується до століття бісівських “чудес”; це є знаменням останніх часів (Об. 16:14).

Слід додати, що й самі православні християни, які теоретично володіють істинним християнським вченням, рідко усвідомлюють це і часто так само легко піддаються обману, як і неправославні. Настав час, щоб ті, кому це вчення належить за правом народження, повернули його собі!

Ті, хто описує зараз свої “посмертні” досвіди, показують, що вони так само довіряють своєму досвіду, як і будь-яка спантеличена людина в минулому; в усій сучасній літературі з цього питання є надзвичайно мало випадків, коли серйозно ставлять питання, чи не могла хоча б частина пережитого бути від диявола. Православний читач, звісно, поставить це запитання і спробує зрозуміти ці випадки у світлі духовного вчення православних отців і святих.

Розділ шостий. Повітряні митарства

У цьому занепалому світі місцем проживання бісів, місцем, де душі новопреставлених зустрічаються з ними, є повітря. Владика Ігнатій далі описує це царство, яке треба ясно розуміти, щоб можна було цілком усвідомити сучасні “посмертні” досвіди. “Слово Боже і Дух, що сприяє слову, відкривають нам за посередництвом обраних посудин своїх, що простір між небом і землею, уся видима нами блакитна безодня повітря, піднебесна, служить житлом для занепалих ангелів, скинутих з неба…” “Святий апостол Павло називає занепалих ангелів духами злоби піднебесними (Еф. 6:12), а главу їхнього – князем, що панує в повітрі (Еф. 2:2). Занепалі ангели розсіяні в безлічі по всій прозорій безодні, яку ми бачимо над собою. Вони не перестають обурювати всі суспільства людські й кожну людину окремо; немає злодіяння, немає злочину, якого б вони не були ініціаторами й учасниками; вони схиляють і навчають людину гріха всілякими засобами. “Противник ваш диявол, – каже святий апостол Петро, – ходить, як рикаючий лев, шукаючи, кого б пожерти” (1Пет. 5:8), і під час земного життя нашого, і після розлучення душі з тілом. Коли душа християнина, покинувши свою земну храмину, почне прагнути через повітряний простір у гірську вітчизну, демони зупиняють її, намагаються знайти в ній спорідненість із собою, свою гріховність, своє падіння та низвести її в пекло, “уготований дияволу і ангелам його” (Мф. 25:41). Так діють вони за правом, набутим ними” (Епископ Игнатий. Собр. т. 3, стор. 132-133).

Після падіння Адама, продовжує єпископ Ігнатій, коли рай був зачинений для людини і Херувим із вогненним мечем був поставлений охороняти його (Бут. 3:24), глава занепалих ангелів – сатана – разом із ордами підпорядкованих йому духів “став на шляху від землі до раю, і відтоді до спасенного страждання та животворящої смерті Христової не пропустив на цьому шляху жодної душі людської, що розлучилася з тілом. Врата небесні зачинилися для людини назавжди. І праведники, і грішники сходили в пекло.

Врата вічні і шляхи непрохідні відкрилися тільки перед Господом нашим Іісусом Христом” (стор. 134-135). Після нашого спасіння Іісусом Христом “усі, хто явно відкинув Спасителя, відтепер становлять надбання сатани; душі їхні, коли вони розлучаться з тілами, спускаються прямо в пекло. Але і християни, які ухиляються до гріха, негідні негайного переселення із земного життя в блаженну вічність. Сама справедливість вимагає, щоб ці ухилення до гріха християнської душі, ці зради Спасителю були зважені й оцінені. Необхідні суд і розбір, щоб визначити, що переважає в ній – вічне життя чи вічна смерть. І чекає на кожну християнську душу, коли вона відійде від тіла, безсторонній суд Божий, як сказав святий апостол Павло: “людям визначено один раз умерти, а потім суд” (Євр. 9:27).

Для катування душ, що проходять повітряний простір, встановлені темною владою окремі судилища і варти в чудовому порядку. По шарах піднебесної, від землі до самого неба, стоять сторожові полки занепалих духів. Кожне відділення завідує особливим видом гріха і катує в ньому душу, коли душа досягне цього відділення. Повітряні бісівські варти і судилища називаються в отцівських писаннях митарствами, а духи, що служать у них, – митарями”.

Як розуміти митарства

Можливо, жоден аспект православної есхатології не був настільки неправильно зрозумілий, як повітряні митарства. Багато випускників сучасних модерністських православних семінарій схильні взагалі цілком відкидати це явище як якесь “пізнє додавання” до православного вчення або як “вигадане” царство, яке не має під собою підґрунтя у Святому Письмі, або святоотцівських текстах, або духовній реальності. Ці студенти є жертвами раціоналістичної освіти, якій бракує тонкого розуміння як різних рівнів тієї реальності, що часто описується в православних текстах, так і різних смислових рівнів, які часто трапляються в біблійних і святоотцівських текстах. Сучасний раціоналістичний надмірний наголос на “буквальному” значенні текстів і “реалістичному”, або приземленому, розумінні подій, що описуються у Святому Письмі та житіях святих, затуманюють або навіть узагалі повністю затьмарюють духовний зміст і духовний досвід, що слугують найчастіше основними православними джерелами. Тому владика Ігнатій, який, з одного боку, був витонченим сучасним інтелектуалом, а з іншого – істинним і простим сином Церкви, може слугувати добрим посередником, за допомогою якого православні інтелектуали могли б знайти шляхи повернення до істинного православного передання.

Перш ніж викладати далі вчення владики Ігнатія про повітряні митарства, згадаємо про застереження двох православних мислителів – одного сучасного й одного стародавнього – тим, хто приступає до дослідження потойбічної реальності.

У ХIХ столітті митрополит Макарій Московський, кажучи про стан душі після смерті, писав: “Треба, однак, зауважити, що, як узагалі в зображенні предметів світу духовного для нас, зодягнених плоттю, неминучі риси, більш-менш чуттєві, людиноподібні, – так, зокрема, неминуче допущено їх у детальному вченні про митарства, які проходить людська душа після розлуки з тілом. А тому треба твердо пам’ятати настанову, яку зробив Ангел преподобному Макарію Олександрійському, щойно розпочав розмову про митарства: “Земні речі приймай тут за найслабше зображення небесних”. Треба представляти митарства не в значенні грубому, чуттєвому, а скільки для нас можливо в значенні духовному, і не прив’язуватися до подробиць, які в різних письменників і в різних оповідях самої Церкви, за єдності основної думки про митарства, видаються різними” (Митр. Макарій Московський. Православно-догматическое богословие. СПб., 1883, т. 2, стор. 538).

Деякі приклади таких подробиць, які не слід тлумачити грубо і чуттєво, наводить св. Григорій Двоєслов у четвертій книзі своїх “Собеседований”, які, як ми вже бачили, спеціально присвячені питанню життя після смерті.

Так, описуючи посмертне бачення якогось Реперата, який бачив грішного священика, що стояв на вершині величезного багаття, св. Григорій пише: “Приготування ж багать Реперат бачив не тому, що в пеклі горіли дрова, а для зручнішої розповіді тим, хто живе, бачив у горінні грішників те, що зазвичай підтримує в тих, хто живе, речовий вогонь, щоб вони, чуючи про відоме, навчилися боятися того, що їм поки що не відоме” (IV, 31, стор. 314).

І ще, описавши, як одну людину відіслали назад після смерті через “помилки” – насправді з життя відгукувався хтось інший, хто носить те саме ім’я (таке мало місце і в сучасних “посмертних” досвідах), св. Григорій додає: “Коли таке трапляється, ретельний розгляд покаже, що це була не помилка, а попередження. У Своєму безмежному милосерді благий Бог дозволяє деяким душам повернутися до своїх тіл незабаром після смерті, щоб баченням пекла, нарешті, навчити їх страху вічного покарання, в яке одні слова не змогли б їх змусити повірити” (IV, 37).

А коли одній людині в посмертному баченні було показано золоті райські оселі, св. Григорій зауважує: “Звичайно, ніхто, хто має здоровий глузд, не зрозуміє буквально ці слова… Оскільки вічною славою винагороджується щедра милостиня, то видається цілком можливим побудувати вічне житло із золота” (IV, 37).

Пізніше ми зупинимося докладніше на відмінності між баченнями іншого світу і справжніми випадками виходу туди “з тіла” (досвід митарств і багато хто з сучасних “посмертних” досвідів явно належать до останньої категорії); але поки що нам достатньо усвідомлювати, що до всіх зіткнень з потойбічним світом ми маємо підходити обережно і тверезо. Ніхто, знайомий із православним вченням, не скаже, що митарства не є “реальними”, що насправді душа після смерті їх не проходить. Але ми повинні мати на увазі, що це має місце не в нашому грубому матеріальному світі, що хоча там і є час і простір, вони докорінно відрізняються від наших земних уявлень, і що на нашій земній мові розповіді ніколи не зможуть передати потойбічної реальності. Кожному, добре знайомому з православною літературою, зазвичай буде зрозуміло, як відрізнити описувану там духовну реальність від примарних подробиць, які іноді можуть бути виражені символічною або образною мовою. Таким чином, звісно, у повітрі не існує видимих “будинків” або “будок”, де збирають “податі”; а де згадуються “сувої”, або письмові прилади, якими записують гріхи, або “терези”, на яких зважують чесноти, або “золото”, яким сплачують “борги”, – в усіх цих випадках ми можемо правильно розуміти ці образи як засоби фігуральні, або пояснювальні, що їх використовують для висловлювання духовної реальності, з якою душа зіштовхується в цю мить. Чи справді душа тоді бачить ці образи, завдяки постійній звичці бачити духовну реальність у тілесній формі, чи пізніше може пригадати пережите тільки за допомогою таких образів, чи просто не може виразити пережите інакше, – це другорядне питання, яке, мабуть, для святих отців та описів житій святих, де розповідається про такі випадки, не є суттєвим.

Важливо інше – що існує катування бісами, які з’являються в страшному, нелюдському вигляді, звинувачують новопреставленого в гріхах і буквально намагаються схопити його тонке тіло, яке міцно тримають ангели; все це відбувається в повітрі над нами і може бути побачено тими, чиї очі відкриті для духовної реальності.

Тепер повернемося до викладу єпископом Ігнатієм православного вчення про повітряні митарства.

Святоотцівське свідчення про повітряні митарства

“Вчення про митарства є вченням Церкви. Безсумнівно, що святий апостол Павло говорить про них, коли сповіщає, що християнам належить боротьба з піднебесними духами злоби (Еф. 6:12). Це вчення знаходимо в найдавнішому церковному переданні і в церковних молитвослів’ях” (стор. 138).

Владика Ігнатій цитує багатьох св. отців, які вчать про митарства. Тут ми цитуємо деяких із них.

Св. Афанасій Великий у своєму Житії св. Антонія Великого описує, як одного разу св. Антоній “під час настання дев’ятої години, почавши молитися перед куштуванням їжі, був раптово піднесений Духом і піднесений Ангелами на висоту. Повітряні демони опиралися його ході; Ангели, сперечаючись із ними, вимагали викладення причин їхньої протидії, тому що Антоній не мав жодних гріхів. Демони намагалися виставити гріхи, вчинені ним від самого народження; але Ангели перегородили вуста наклепників, сказавши їм, що вони не повинні вираховувати гріхів його від народження, вже викреслених благодаттю Христовою, але нехай представлять, якщо мають, гріхи, вчинені ним після того часу, як він вступом у чернецтво присвятив себе Богові. Під час обвинувачення демони виголошували багато нахабної брехні; але оскільки наклеп їхній позбавлений був доказів, то для Антонія відкрився вільний шлях. Негайно він прийшов до тями і побачив, що стоїть на тому самому місці, на яке став для молитви. Забувши про їжу, він провів усю ніч у сльозах і стогонах, розмірковуючи про безліч ворогів людських, про боротьбу з таким воїнством, про труднощі шляху до неба через повітря і про слова апостола, який сказав: “наша боротьба не проти крові і плоті, а проти начальств, проти властей, проти світоправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних” (Еф. 6:12; Еф. 2:2), який, знаючи, що повітряна влада того тільки й добивається, про те дбає з усім зусиллям, того напружується і прагне, щоб позбавити нас вільного проходу до неба, вмовляє: “прийміть повну зброю Божу, щоб противник був осоромлений, не маючи нічого сказати про нас поганого” (Еф. 6:13; Тит. 2:8).

Св. Іоанн Златоуст, описуючи смертний час, вчить: “Тоді потрібні нам і багато молитов, і багато помічників, і багато добрих справ, і велике заступництво від Ангелів під час проходження через повітряний простір. Якщо, подорожуючи в чужу країну або чуже місто, потребуємо путівника, то скільки потрібніші нам путівники й помічники для керівництва нами повз невидимі старійшини і влади власників цього повітря, які називаються і гонителями, і митарями, і збирачами податей!” (Слово про терпіння і подяку і про те, щоб ми не плакали невтішно за померлими, яке в Православній Церкві належить читати в суботу сьому після Пасхи і під час поховання покійного).

Св. Макарій Великий пише: “Чуючи, що під небесами знаходяться річки зміїв, уста левів, влада темна, вогонь палаючий і всі члени в збентеження приводить, чи не знаєш ти, що якщо не приймеш заступництва Святого Духа, під час виходженні з тіла вони душу твою спіймають і заважатимуть тобі ввійти на небеса” (Бесіда 16, гл. 13).

Св. Ісаїя Пустельник, один з авторів “Добротолюбия” (IV століття), вчить, що християни повинні “щодня мати перед очима смерть і дбати про те, як здійснити вихід з тіла і як пройти повз владу темряви, яка зустріне нас на повітрі” (Слово 1, 4). Коли душа вийде з тіла, її супроводжують Ангели; назустріч їй виходять темні сили, бажаючи втримати її та мучачи, чи не знайдуть у ній чогось свого” (Слово 17).

І знову святий Ісихій пресвітер Єрусалимський (V століття) вчить: ” Найде на нас час смерті, прийде він, і уникнути його буде неможливо. О, якби князь світу й повітря, що має тоді зустріти нас, знайшов наше беззаконня нікчемним і незначним і не міг викрити нас правильно!” (Слово про тверезість, 161, “Добротолюбие”, т. 2).

Св. Григорій Двоєслов (†604) пише у своїх Бесідах на Євангеліє: “Треба ґрунтовно міркувати про те, наскільки страшна буде для нас година смертна, який тоді жах душі, який спогад усіх зол, яке забуття минулих радощів, який страх і який переляк перед Суддею. Тоді злі духи в душі, що відходить, відшукують справи її; тоді вони представляють на вигляд ті гріхи, до яких спонукали її, щоб свою співучасницю захопити на муки. Але для чого ми говоримо тільки про грішну душу, коли вони приходять навіть до обраних вмираючих і в них відшукують своє, якщо в чомусь встигли? Серед людей був тільки Один, Хто перед стражданням Своїм безбоязно говорив: “Вже небагато Мені говорити з вами; бо йде князь світу цього, і в Мені не має нічого” (Ін. 14:30) (Слова на Євангелія, 39, на Лк. 19:12-47, єпископ Ігнатій, т. 3, стор. 278).

Св. Єфрем Сирін (†373) так описує час смерті і суду в митарствах: “Коли приходять страшні воїнства, коли божественні стягувачі наказують душі переселитися з тіла, коли, захоплюючи нас силою, відводять до неминучого судилища, тоді, побачивши їх, бідна людина… вся вагається, як від землетрусу, вся тремтить… божественні стягувачі, з’являючись з душою, підносяться в повітрі, де стоять начальства та влади й “миродержители” супротивних сил. Це – злі наші звинувачувачі, страшні митники, описувачі, данщики; вони зустрічають на шляху, описують і обчислюють гріхи й рукописання цієї людини, гріхи юності й старості, вільні й мимовільні, скоєні справою, словом, думкою. Великий там страх, великий трепет бідній душі, невимовна скрута, якої вона зазнає тоді від незліченної безлічі ворогів, що оточують її темрявою і обмовляють її, щоб не дати їй зійти на небо, оселитися у світлі живих, вступити в країну життя. Але святі Ангели, взявши душу, відводять її” (св. Єфрем Сирин. Собр. тв. М., 1882, т. 3, стор. 383-385).

Богослужіння Православної Церкви теж містять численні згадки про митарства. Так, в “Октоїху”, творінні св. Іоанна Дамаскіна (VIII століття), ми читаємо: “В час, Дево, конца моего руки бесовския мя исхити, и суда и прения, и страшнаго испытания, и мытарств горьких, и князя лютаго, Богомати, и вечнаго осуждения” (глас 4, п’ятниця, тропар 8-ї пісні канону на утрені).

Або: “Егда плотскаго союза хощет душа моя от жития разлучитися, тогда ми предстани, Владычице, и бесплотных врагов советы разори, и сих челюсти сокруши, ищущих пожрети мя нещадно: яко да невозбранно пройду на воздусе стоящыя князи тьмы, Богоневестная” (глас 2, Утреня суботи, стихири на стиховні). Владика Ігнатій наводить сімнадцять подібних прикладів із богослужбових книг, але цей перелік, звичайно, неповний.

Найглибший виклад вчення про повітряні митарства серед ранніх отців Церкви можна знайти в “Слове о исходе души” св. Кирила Олександрійського (†444), яке завжди включали до видань слов’янського Слідувального Псалтиря, тобто Псалтиря, пристосованого для використання на богослужінні. Серед усього іншого, св. Кирило говорить у ньому: “Інший який страх і трепет сподіваєшся душі мати в день він, бачачи страшних і чудових, і жорстоких, і немилостивих, і безстудних демонів, як муринів похмурих, що стоять перед очима! Як і саме бачення – єдине найлютіше є всякі муки, їх же бачачи, душа бентежиться, хвилюється, хворіє, метушиться і ховається, до Божих Ангелів прибігаючи. Тримається бо душа від святих Ангелів, повітрям проходячи, і піднесена, знаходить митарства, що зберігає схід, і тримає, і забороняє душам, які сходять: кожне митарство своє за їхні гріхи приносить… кожна пристрасть душевна, і кожен гріх свій митарями є, і мучителями є”.

Багато інших св. отців і до, і після св. Кирила говорять про митарства або згадують про них. Процитувавши багатьох із них, згадуваний вище історик церковної догматики робить висновок: “Таке безперервне, повсякчасне і повсюдне вживання в Церкві вчення про митарства, особливо ж між учителями четвертого століття, беззаперечно свідчить, що воно передане їм від вчителів попередніх століть і ґрунтується на переданні апостольському” (митрополит Макарій Московський. Православно-догматическое богословие, т. 2, стор. 535).

Митарства в Житіях святих

Православні житія святих містять численні й часом дуже живі розповіді про те, як душа після смерті проходить через митарства. Найдокладніший опис можна знайти в Житії св. Василя Нового (26 березня), де наводиться розповідь блаженної Феодори учневі святого, Григорію, про те, як вона проходила через митарства. У цій розповіді згадуються двадцять особливих митарств і повідомляється, які гріхи перевіряються на них. Єпископ Ігнатій досить докладно викладає цю розповідь (т. 3, стор. 151-158). Вона не містить нічого суттєвого, чого не можна було б знайти в інших православних джерелах про митарства, тож тут ми її опустимо, щоб процитувати деякі з цих інших джерел, які, хоч і є менш докладними, але слідують тій самій основі подій.

У повісті про воїна Таксіота (“Житія святих”, 28 березня) розповідається, наприклад, що він повернувся до життя, провівши шість годин у могилі, і повідав таке: “Коли я помирав, то побачив деяких ефіопів, які стояли переді мною; вигляд їх був дуже страшний, і душа моя зніяковіла. Потім я побачив двох юнаків, дуже гарних; душа моя кинулася до них негайно, ніби відірвавшись від землі. Ми стали підніматися до неба, зустрічаючи на шляху поневіряння, що утримують душу всякої людини. Кожне катувало її за особливий гріх: одне – за брехню, інше – за заздрість, третє – за гордість; так кожен гріх у повітрі має своїх випробувачів. І ось я побачив у ковчезі, що його тримали Ангели, всі мої добрі справи, які Ангели порівняли з моїми злими справами. Так ми минули ці митарства. Коли ж ми, наближаючись до воріт небесних, прийшли на митарство розпусти, страхи тримали мене там і почали показувати всі мої розпусні плотські справи, скоєні мною від дитинства мого до смерті, і Ангели, що вели мене, сказали мені: “Усі тілесні гріхи, які вчинив ти, перебуваючи в місті, пробачив тобі Бог, бо ти покаявся в них”. Але противні духи сказали мені: “Але коли ти пішов із міста, ти на полі спокусився з дружиною хлібороба твого”. Почувши це, Ангели не знайшли доброї справи, яку можна було б протиставити гріху тому, і залишивши мене, пішли. Тоді злі духи, взявши мене, почали бити і звели потім донизу; земля розступилася, і я, будучи проведений вузенькими проходами через темні і смердючі свердловини, зійшов до самої глибини темниць пекельних”.

Владика Ігнатій цитує також й інші випадки проходження митарств у житіях св. великомученика Євстратія (IV ст., 13 грудня), св. Нифона з Констанції Кіпрської, який бачив багато душ, що сходили через митарства (IV ст., 23 грудня), св. Симеона Христа ради юродивого Емеського (IV ст., 21 липня), св. Іоанна Милостивого, патріарха Олександрійського (VII ст., Пролог на 19 грудня), св. Макарія Великого (19 січня).

Єпископ Ігнатій не був знайомий із численними ранніми православними західними джерелами, які ніколи не перекладалися грецькою мовою і які так рясніють описами митарств. Назва “митарства”, як здається, обмежується східними джерелами, але описувана в західних джерелах реальність є тотожною.

Наприклад, св. Колумба, засновник острівного монастиря Іони в Шотландії († 597), багато разів за своє життя бачив у повітрі битви демонів за душі померлих. Св. Адамнан († 704) розповідає про це в написаному ним житії святого. Ось один із випадків.

Одного разу св. Колумба скликав своїх ченців і сказав їм: “Допоможемо молитвою ченцям абата Комгела, що тонуть у цю годину в Телячому озері, бо ось у цей момент вони б’ються в повітрі проти сил зла, які ретельно намагаються захопити душу чужинця, що тоне разом із ними”. Потім після молитви він сказав: “Дякуйте Христу, бо зараз святі Ангели зустріли ці святі душі, визволили того чужинця і з торжеством врятували його від войовничих демонів”.

Св. Боніфацій, англо-саксонський апостол германців (VIII століття), передає в одному зі своїх листів розповідь, яку почув у Венлоку з уст одного ченця, що помер і за кілька годин повернувся до життя. Коли він вийшов із тіла, “його підхопили Ангели такої чистої краси, що він не зміг дивитися на них…” “Вони понесли мене, – сказав він, – високо в повітря”… Далі він розповів, що за той час, що він був поза тілом, така кількість душ залишили свої тіла і стовпилися в місці, де він перебував, що йому здавалося, що їх більше, ніж усього населення землі. Він також сказав, що там був натовп злих духів і славний хор вишніх Ангелів. І він сказав, що злі духи і святі ангели вели запеклу суперечку за душі, що вийшли зі своїх тіл: демони звинувачували їх і посилювали тягар їхніх гріхів, а Ангели полегшували цей тягар і наводили пом’якшувальні обставини.

Він почув, як усі його гріхи, починаючи з юності, які він або не сповідував, або забув, або не усвідомив як гріхи, волають проти нього, кожен своїм голосом, і з сумом звинувачують його… Усе, що він зробив за всі дні свого життя й відмовився посповідати, і багато чого, чого він не вважав за гріх, – усі вони тепер вигукували проти нього страшними словами. І так само злі духи, перераховуючи вади, звинувачуючи і приносячи свідчення, називаючи навіть час і місце, приносили докази його злих справ… І ось, звалюючи докупи й порахувавши всі його гріхи, ці стародавні вороги оголосили його винним і беззаперечно підвладним їхній владі. “З іншого боку, – сказав він, – маленькі, жалюгідні чесноти, які я мав негідно й недосконало, говорили на мій захист… І ці Ангельські духи в їхній безмежній любові захищали й підтримували мене, а дещо перебільшені чесноти здавалися мені чудовими та значно більшими, ніж будь-коли міг виявити своїми власними силами”.

Сучасні випадки проходження митарств

У книзі “Неймовірна для багатьох, але істинна подія” можна познайомитися з реакцією типової “освіченої” людини нашого часу на зустріч із митарствами під час її 36-годинної клінічної смерті. “Взявши мене під руки, Ангели винесли мене прямо через стіну з палати на вулицю. Сутеніло вже, йшов великий, тихий сніг. Я бачив його, але холоду і взагалі зміни між кімнатною температурою і надвірною не відчував. Очевидно, подібні речі втратили для мого зміненого тіла своє значення. Ми почали швидко підніматися вгору. І в міру того, як піднімалися ми, погляду моєму відкривався все більший і більший простір, і врешті-решт він набув таких страхітливих розмірів, що мене охопив страх від свідомості моєї нікчемності перед цією нескінченною пустелею… Ідея часу згасла в моєму розумі, і я не знаю, скільки ми ще піднімалися вгору, як раптом почувся спочатку якийсь незрозумілий шум, а потім, випливши звідкись, до нас із криком і реготом став швидко наближатися натовп якихось потворних істот. “Біси!” – з надзвичайною швидкістю збагнув я і заціпенів від якогось особливого, невідомого мені досі жаху. Біси! О, скільки іронії, скільки найщирішого сміху викликало б у мені всього кілька днів тому чиєсь повідомлення не тільки про те, що він бачив на власні очі бісів, але що він допускає існування їх як тварюк відомого роду! Як і личило “освіченій” людині кінця XIX століття, я під назвою цією розумів погані схильності, пристрасті в людині, чому й саме це слово мало в мене значення не імені, а терміна, що визначав відоме поняття. І раптом це “відоме певне поняття” постало мені живим втіленням!..

Оточивши нас з усіх боків, біси з криком і гамором вимагали, щоб мене віддали їм, вони намагалися якось схопити мене і вирвати з рук Ангелів, але, очевидно, не сміли цього зробити. Серед їхнього неймовірного і настільки ж огидного для слуху, як самі вони були для зору, виття і гамору я вловлював іноді слова і цілі фрази.

– Він наш, він від Бога відрікся, – раптом ледь не в один голос заволали вони й водночас уже з таким нахабством кинулися на нас, що від страху в мене на мить застигла всяка думка.

– Це брехня! Це неправда! – отямившись, хотів крикнути я, але послужлива пам’ять зв’язала мені язик. Якимось незрозумілим чином мені раптом згадалася така маленька, нікчемна подія, яка до того ж і належала ще до давно минулої епохи моєї юності, про яку, здається, я і згадувати ніколи не міг”.

Тут оповідач пригадує випадок із часів навчання, коли одного разу, під час розмови на абстрактні теми, які бувають у студентів, один із його товаришів висловив свою думку: “Але чому я маю вірити, коли я однаково можу вірити й тому, що Бога немає. Адже правда ж? І, можливо, Його й немає?” На що він відповів: “Можливо, і ні”. Тепер, стоячи на митарстві перед бісами-обвинувачами, він згадує: “Фраза ця була в повному сенсі слова “пустим словом”; у мені не могла викликати сумнівів у бутті Бога нетямуща промова приятеля, я навіть не особливо стежив за розмовою, – і ось тепер виявилося, що це пустопорожнє слово не пропало безслідно в повітрі, мені належало виправдовуватися, захищатися від звинувачення, яке зводилося на мене, і в такий спосіб упевнилася євангельська розповідь, що якщо й не з волі Бога, який відає таємниці серця людського, то через злість ворога нашого порятунку, нам справді треба дати відповідь і в усякому пустопорожньому слові.

Звинувачення це, мабуть, було найсильнішим аргументом моєї погибелі для бісів, вони наче почерпнули в ньому нову силу для сміливості нападів на мене і вже з несамовитим ревінням закрутилися навколо нас, перегороджуючи нам подальший шлях.

Я згадав про молитву і почав молитися, закликаючи на допомогу всіх святих, яких знав і чиї імена спали мені на думку. Але це не злякало моїх ворогів. Жалюгідний невіглас, християнин лише на ім’я, я чи не вперше згадав про Ту, Яка іменується Заступницею роду християнського.

Але, ймовірно, гарячим був мій порив до Неї, ймовірно, такою сповненою жаху була душа моя, що я, тільки-но пригадавши, вимовив Її ім’я, як навколо нас з’явився якийсь білий туман, що почав швидко затуманювати потворне сонмище бісів. Він приховав його від моїх очей, перш ніж воно встигло віддалитися від нас. Ревіння і регіт їхній чувся ще довго, але з того, як він поступово слабшав і ставав глухішим, я міг зрозуміти, що страшна гонитва залишила нас” (стор. 41-47).

Митарства, пережиті ще до смерті

Таким чином, із численних ясних прикладів можна бачити, яким важливим і незабутнім випробуванням для душі після смерті є зустріч із бісами на повітряних митарствах. Це, однак, не обов’язково відбувається лише безпосередньо після смерті. Вище ми бачили, що преп. Антоній Великий бачив митарства під час молитви, перебуваючи поза тілом. Преп. Іоанн Ліствичник описує випадок, що стався з одним ченцем до його смерті: “За день до кончини своєї він прийшов у несамовитість і з відкритими очима оглядався то на правий, то на лівий бік постелі своєї, і, наче підданий катуванню кимось, він уголос усім, хто був поруч, казав іноді так: “Так, справді, це правда, але я постився за це стільки-то років”; а іноді: “Ні, я не робив цього, ви брешете”; потім знову говорив: “Так, істинно так, але я плакав і служив братам”; іноді ж заперечував: “Ви обмовляєте мене”. На інше ж він відповідав: “Так, справді так, і не знаю, що сказати на це; але у Бога є милість”. Воістину страшне і трепетне видовище було це невидиме і немилостиве катування; і що найжахливіше, його звинувачували в тому, чого він не робив. На жаль! Безмовник і відлюдник говорив про деякі зі своїх гріхів: “Не знаю, що й сказати на це”, хоча він близько сорока років провів у чернецтві та мав дар сліз… Упродовж цього катування душа його розлучалася з тілом, і достеменно не відомо, яким було рішення й закінчення цього суду і який вирок був ухвалений” (Іоанна, ігумена Синайської гори “Лествица”, слово 7, 50).

Справді, зустріч із митарствами після смерті – це тільки особлива і заключна форма тієї загальної битви, яку кожна християнська душа веде все своє життя. Владика Ігнатій пише: “Як воскресіння християнської душі з гріховної смерті відбувається під час земної її мандрівки, так само таємниче відбувається тут, на землі, її катування повітряною владою, її полон нею або звільнення від неї; під час проходження через повітря ці свобода і полон тільки розкриваються” (т. 3, стор. 159).

Деякі з учнів преп. Макарія Великого бачили, як він проходив через митарства. З їхнього свідчення можна зробити такий висновок. Окремі святі безперешкодно минають бісівських “митарів”, тому що вони вже боролися з ними в цьому житті і виграли битву. Ось відповідний епізод із житія преп. Макарія: “Коли настав час смерті преподобного Макарія Великого, Херувим, що був його Ангелом-охоронцем, супроводжуваний безліччю небесного воїнства, прийшов за його душею. Зійшли з сонмом Ангелів лики апостольські, пророчі, мученицькі, святительські, преподобницькі, праведницькі. Встановилися демони рядами і натовпами на митарствах, щоб споглядати ходу душі духоносної. Вона почала підноситися. Далеко стоячи від неї, кричали темні духи на митарствах своїх: “О, Макарію! Якої слави ти сподобився!” Смиренномудрий чоловік відповідав їм: “Ні! І ще боюся, бо не знаю, чи зробив я щось добре”. Тим часом він швидко піднімався до неба. З інших вищих митарств знову кричали повітряні влади: “Точно, ти уникнув нас, Макарію”. “Ні, – відповідав він, – і ще потребую втечі”. Коли він уже вступив у небесну браму, вони, ридаючи від злості й заздрості, кричали: “Точно! Уникнув ти нас, Макарію!” Він відповідав їм: “Силою Христа мого огороджуваний, я уникнув ваших підступів” (“Патерик скитский”). З такою великою свободою великі угодники Божі проходять повітряні побоювання темної влади тому, що в земному житті вступають у непримиренну боротьбу з нею і, отримавши над нею перемогу, в глибині серця здобувають досконалу свободу від гріха, перетворюються на храм і святиню Святого Духа, що перетворює словесну оселю свою на неприступну для грішного ангела” (Єпископ Ігнатій. Т. 3, стор. 158-159).

Приватний суд

У православному догматичному богослов’ї проходження через повітряні митарства є етапом приватного суду, за допомогою якого вирішується доля душі до Страшного Суду. Як приватний суд, так і Страшний Суд здійснюють Ангели, які є знаряддями Божої справедливості: “Так буде при кінці віку: зійдуть Ангели і відділять злих від праведних, і вкинуть їх у піч вогняну” (Мф. 13:49-50).

Щасливі православні християни, що мають вони вчення про повітряні митарства і приватний суд, ясно викладене в численних святоотцівських писаннях і житіях святих; але, по суті, будь-яка людина, яка глибоко роздумує над одним лише Святим Писанням, прийде до дуже близького вчення. Так, протестант-євангеліст Біллі Грем пише у своїй книзі про Ангелів: “У момент смерті дух залишає тіло і рухається через атмосферу. Але Писання вчить нас, що там таїться диявол. Він – князь, що панує в повітрі (Еф. 2:2).

Якби очі нашого розуміння були відкриті, то ми, можливо, побачили б, як повітря наповнене ворогами Христа – демонами. Якщо сатана міг затримати на три тижні Ангела, посланого до Даниїла на землю, то можна уявити, яка протидія може очікувати на християнина після смерті… Момент смерті – це остання нагода для сатани напасти на істинно віруючого, але Бог послав своїх Ангелів, щоб охороняти нас у цей час” (Біллі Грем. Ангелы – тайные вестники Бога. Doubleday, Нью-Йорк, 1975, стор. 150-151).

Розділ сьомий. Вихід із тіла в окультній літературі

Дослідники сучасного “посмертного” досвіду майже незмінно звертаються за поясненням цих випадків до тієї форми літератури, що стверджує, що ґрунтується на досвіді “виходу з тіла”, – до окультної літератури від найдавніших часів: від єгиптян і тибетської “Книги мертвих” і аж до окультних вчителів та експериментаторів наших днів. З іншого боку, навряд чи хто з цих учителів звертає серйозну увагу на православне вчення про життя і смерть або на біблійні та святоотцівські джерела, на яких воно ґрунтується. Чому ж так?

Причина дуже проста: християнське вчення походить від Божого одкровення людині про долю душі після смерті і наголошує, головним чином, на кінцевому стані душі на небі або в пеклі. Хоча існує також і велика християнська література, яка описує, що відбувається з душею після смерті й ґрунтується на отриманій із перших рук інформації про “посмертний” досвід або вихід із тіла (як показано в попередньому розділі про митарства, ця література, безумовно, посідає вторинне місце, якщо порівнювати з основним християнським вченням про кінцевий стан душі). Література, що ґрунтується на християнському досвіді, корисна, головним чином, для з’ясування і наочнішого представлення найважливіших моментів християнського вчення.

В окультній же літературі становище якраз протилежне: основний наголос робиться на “позатілесному” досвіді душі, а кінцевий її стан залишають зазвичай у невизначеності або представляють особистими думками та здогадками, імовірно заснованими на цьому досвіді. Сучасні дослідники набагато більше схильні до цього досвіду окультних письменників, який видається їм хоч якоюсь мірою придатним для “наукового” дослідження, ніж до вчення християнства, що потребує участі віри й довіри, а також проведення духовного життя згідно з цим вченням.

У цьому розділі ми спробуємо вказати на деякі з пасток, наявних у цьому підході, який жодною мірою не є таким уже й об’єктивним, як це здається декому, і дати оцінку окультного “позатілесного” досвіду з точки зору православного християнства. Для цього ми повинні трохи познайомитися з окультною літературою, використовуваною сучасними дослідниками для з’ясування “посмертного” досвіду.

Тибетська “Книга мертвих”

Тибетська “Книга мертвих” – це буддистська книга VIII століття, яка, можливо, містить добуддистський переказ куди більш раннього часу. Її тибетська назва – “Освобождение путем слышания на посмертной плоскости”, а її англійський видавець визначає її як “містичну настанову для керівництва в потойбічному світі багатьох ілюзій і сфер”. Її читають біля тіла покійного для користі його душі, бо, як каже сам текст, “у момент смерті відбуваються різні оманливі ілюзії”. Це, як зауважує видавець, “не бачення реальності, але не що інше, як… (власні) інтелектуальні імпульси, які набули персоніфікованої форми”. На наступних стадіях 19-денних “посмертних” випробувань, описаних у книзі, є видіння як “мирних”, так і “злісних” божеств, причому всі, згідно з буддійським вченням, розглядаються як ілюзорні. (Нижче, під час обговорення природи цієї сфери, ми обговоримо, чому ці бачення справді здебільшого є ілюзорними). Кінець усього цього процесу – остаточне падіння душі та “перевтілення” (також буде розглянуто нижче), що розуміється буддійським вченням як зло, якого можна уникнути за допомогою буддійської підготовки. К. Юнг у своєму психологічному коментарі до книги знаходить, що ці видіння дуже схожі на описи потойбічного світу в спіритичній літературі сучасного Заходу; і ті, й інші залишають неприємне враження через крайню порожнечу та банальність повідомлень зі “світу духів”.

Між тибетською “Книгою мертвих” і сучасними досвідами у двох відношеннях є дивовижна схожість, що й пояснює інтерес до неї д-ра Моуді та інших дослідників. По-перше, описані там враження від перебування поза тілом у перші моменти смерті, по суті, ті самі, що й у сучасних випадках (а також у православній літературі). Душа померлого з’являється як “сяюче ілюзорне тіло”, яке видно іншим істотам тієї ж природи, але не людям у плоті. Спочатку вона не знає, жива вона чи мертва; вона бачить людей навколо тіла, чує стогони горюючих і має всі здібності чуттєвого сприйняття; рухи її нічим не обмежені, і вона може проходити через тверді тіла. По-друге, “в момент смерті з’являється первинне світло”, яке чимало дослідників ототожнюють зі “світловою істотою”, описуваною в даний час.

Немає підстав сумніватися, що те, що описується в тибетській “Книзі мертвих”, ґрунтується на позатілесному досвіді; але нижче ми побачимо, що справжній посмертний стан є лише одним із цих випадків, і ми маємо попередити, що не можна сприймати будь-який позатілесний досвід як одкровення про те, що справді відбувається після смерті. Досвід західних медіумів також може бути справжнім, але вони, безсумнівно, не передають справжніх повідомлень про померлих, як вони це стверджують.

Є деяка схожість між тибетською “Книгою мертвих” і куди більш давньою єгипетською “Книгою мертвих”. Остання описує, як після смерті душа проходить багато змін і зустрічається з багатьма “богами”. Однак жива традиція тлумачення цієї книги відсутня, а без цього сучасний читач може лише здогадуватися про значення деяких із цих символів. Згідно з цією книгою, померлий по черзі набуває вигляду ластівки, золотого сокола, змії з людськими ногами, крокодила, чаплі, квітки лотоса тощо та зустрічається з різними “богами” і потойбічними істотами (“чотири священні мавпи”, богиня-бегемот, різні боги з головами собак, шакалів, мавп, птахів тощо).

Описуваний у цій книзі витончений і плутаний досвід “потойбічного” царства різко відрізняється від ясності та простоти християнського досвіду. Хоча ця книга, можливо, теж ґрунтується на справжньому досвіді виходу з тіла, вона, подібно до тибетської “Книги мертвих”, сповнена ілюзорних видінь і, безсумнівно, не може бути використана як дійсний опис стану душі після смерті.

Писання Еммануїла Сведенборга

Інший з окультних текстів, який вивчають сучасні дослідники, дає більше надій на те, щоб бути зрозумілим, бо він належить до нового часу, є суто західним за способом мислення і претендує на те, щоб бути християнським. Писання шведського містика Еммануїла Сведенборга (1688-1772) описують потойбічні видіння, що почали являтися йому в середині життя. До того, як почалися ці видіння, він був типовим європейським інтелектуалом ХVIII століття: вчений, дослідник, винахідник, який вільно володіє багатьма мовами, людина, що бере активну участь у суспільному житті в якості асессора (незалежного оцінювача) Шведської гірничої колегії і члена вищої палати парламенту, коротше, Сведенборг – це “універсальна людина” раннього періоду розвитку науки, коли одній людині було ще під силу оволодіти майже всіма сучасними знаннями. Він написав близько 150 наукових праць, деякі з яких (наприклад, чотиритомний анатомічний трактат “Мозок”) набагато випередили свій час.

Потім, на 56-му році життя, він звернув свою увагу на невидимий світ і за останні 25 років життя створив величезну кількість релігійних творів, що описують небо, пекло, Ангелів і духів – і все це на підставі свого власного досвіду.

Його описи невидимих сфер розчаровують своєю приземленістю; загалом же вони узгоджуються з описами, які можна знайти в більшій частині окультної літератури. Коли людина помирає, то, згідно з розповіддю Сведенборга, вона входить у “світ духів”, що знаходиться на півдорозі між небесами і пеклом. Цей світ, хоча він духовний і нематеріальний, настільки схожий на матеріальну реальність, що спершу людина не усвідомлює, що вона померла; її “тіло” та почуття – такого ж типу, як і на землі. У момент смерті спостерігається бачення світла – чогось яскравого й туманного, – і має місце “перегляд” власного життя, його добрих і поганих справ. Вона зустрічається з друзями і знайомими і деякий час продовжує існування, дуже схоже на земне, – за тим лише винятком, що все набагато більше “повернуто всередину”. Людину приваблюють ті речі й люди, яких вона любила, а реальність визначається думкою: варто тільки подумати про коханого, і це обличчя з’являється, як за викликом. Щойно людина звикає до перебування у світі духів, її друзі розповідають їй про небеса та пекло; потім її водять різними містами, садами та парками.

У цьому проміжному світі духів людина під час навчання, що триває десь від кількох днів до року, готується для неба. Але й саме небо, як його описує Сведенборг, не надто відрізняється від світу духів, і обидва дуже схожі з землею. Там є внутрішні двори і зали, як на землі, парки і сади, будинки і спальні “Ангелів”, маса змін сукні для них. Там є уряди, закони і суди – все, звісно, більш “духовне”, ніж на землі. Там є церковні будівлі та служби, духовенство там проповідує проповіді і ніяковіє, якщо хтось із парафіян не згоден з ним. Там є шлюби, школи, навчання і виховання дітей, суспільне життя, – коротше, майже все те з того, що зустрічається на землі, що може стати “духовним”. Сам Сведенборг говорив на небі з багатьма “Ангелами” (всі вони, як він вважав, були душами померлих), а також з дивними мешканцями Меркурія, Юпітера та інших планет; він сперечався на “небі” з Мартіном Лютером і навернув його до своєї віри, але не зміг переконати Кальвіна в його вірі у зумовленість. Опис пекла також нагадує якесь місце на землі, його мешканці характеризуються егоїзмом і поганими вчинками.

Можна легко зрозуміти, чому більшістю своїх сучасників Сведенборг був відкинутий як божевільний і чому майже аж до наших днів його бачення рідко сприймали всерйоз. Проте завжди знаходилися люди, які визнавали, що, незважаючи на всю дивовижність його видінь, він дійсно був у контакті з невидимою реальністю. Його молодший сучасник німецький філософ Іммануїл Кант, один із засновників сучасної філософії, ставився до нього дуже серйозно і вірив у кілька прикладів сведенборгового “ясновидіння”, які були відомі всій Європі. А американський філософ Р. Емерсон у своєму довгому нарисі про нього в книжці “Избранники человечества” назвав його “одним із гігантів літератури, якого не виміряють цілі коледжі пересічних учених”. Пожвавлення інтересу до окультизму в наш час висунуло, звісно, його як “містика” і “ясновидця”, не обмеженого доктріальним християнством; особливо ж дослідники “посмертних” досвідів знаходять цікаві паралелі між своїми відкриттями і його описом перших моментів після смерті.

Мало може бути сумнівів щодо того, що Сведенборг був дійсно в контакті з духами і що він отримав від них своє “одкровення”. Вивчення того, як він отримав ці “одкровення”, покаже нам, у якій же сфері мешкають ці духи насправді.

Історія контактів Сведенборга з невидимими духами, докладно описана в його об’ємистих “Дневнике сновидений” і “Духовном дневнике” (2300 сторінок), у точності відповідає опису спілкування з повітряними демонами, зробленому єпископом Ігнатієм. Сведенборг з дитинства практикував одну форму медитації, що включала розслаблення і повне зосередження; з часом він почав бачити під час медитації полум’я, яке він довірливо приймав і пояснював як знак схвалення його думок. Це підготувало його до початку спілкування зі світом духів. Пізніше він почав бачити уві сні Христа; його стали допускати в товариство “безсмертних”, і поступово він почав відчувати навколо себе присутність духів. Нарешті духи стали з’являтися йому в стані бадьорості. Уперше це сталося під час його поїздки до Лондона. Переївши одного вечора, він раптом побачив чорноту і плазунів, що повзали по тілу, а потім людину, яка сиділа в кутку кімнати, яка сказала лише: “Не їж стільки”, – і зникла в темряві. Хоча це явище і налякало його, він вважав його чимось добрим, тому що йому дали моральну пораду. Потім, як він сам розповідав, “тієї самої ночі той самий чоловік з’явився мені знову, але тепер я вже не був переляканий. Потім він сказав, що він – Господь Бог, творець світу і Спаситель, і що він обрав мене, щоб пояснити мені, що я маю написати з цього питання; тієї самої ночі мені було відкрито – так що я повністю переконався в їхній реальності – світи духів, небо й пекло… Після цього Господь відкривав, дуже часто вдень, мої тілесні очі, тож посеред дня я міг дивитися в інший світ і в стані цілковитої бадьорості спілкуватися з ангелами й духами”.

Із цього опису цілком зрозуміло, що Сведенборг був відкритий до спілкування з повітряним царством занепалих духів і що всі його подальші одкровення походили з того ж джерела. “Небо і пекло”, які він бачив, також були частинами повітряного царства, а записані ним “одкровення” – це опис його ілюзій, які занепалі духи у своїх власних цілях часто здійснюють для легковірних. Погляд на деякі інші твори окультної літератури покаже нам й інші сторони цього царства.

“Астральна площина” теософії

Теософія ХIХ і ХХ століть, яка являє собою змішання східних і західних окультних ідей, докладно вчить про повітряне царство, яке вона уявляла як таке, що складається з низки “астральних площин” (“астральний” означає “зоряний” – це химерний термін, що стосується “надземної” реальності). Згідно з одним викладом цього вчення, астральні площини становлять місце проживання всіх надприродних істот, місце перебування богів і демонів, порожнечу, де мешкають уявні форми, область, яку населяють духи повітря та інших стихій, і різні небеса й пекло з ангельськими та демонськими сонмами… Підготовлені люди вважають, що вони можуть за допомогою обрядів “підніматися на плоскість” і повністю знайомитися з цими ділянками.

Згідно з цим вченням, в “астральну площину” (або ” плоскість”, – залежно від того, як розглядати це царство – як ціле чи за окремими “шарами”) входять після смерті, і, як у вченні Сведенборга, немає раптової зміни стану та немає суду; людина продовжує жити, як і колись, але тільки поза тілом, і починає “проходити через усі підплощини астральної плоскості на своєму шляху до небесного світу”. Кожна наступна підплощина виявляється все більш витонченою і “зверненою всередину”; проходження через них, на відміну від страху і невпевненості, які спричиняють християнські поневіряння, є часом задоволення і радості: “Радість буття на астральній площині така велика, що фізичне життя порівняно з ним узагалі не видається життям… Дев’ять із десяти повертаються в тіло з великим небажанням” (А. Пауелл. Астральное тело, 1972).

Винайдена медіумісткою Оленою Блаватською теософія наприкінці ХIХ століття була спробою дати систематичне пояснення медіумічним контактам із “мертвими”, які множилися в західному світі з часу спалаху спіритичних явищ в Америці 1848 року. Дотепер її вчення про “астральну площину” (для якої є особлива назва) є стандартом, який використовують медіуми та інші любителі окультного для пояснення явищ зі світу духів. Хоча теософські книги про “астральну площину” й вирізняються тією самою “неприємною порожнечею та банальністю”, які, на думку Юнга, характеризують усю спіритичну літературу, усе ж за цією тривіальністю стоїть філософія реальності потойбічного світу, яка знаходить відгук у сучасних дослідженнях. Сучасний гуманістичний світогляд вельми сприятливо ставиться до такого потойбічного світу, що приємний, а не болісний, що припускає м’який “ріст” або “еволюцію”, а не остаточність суду, що дає ще “один шанс”, щоб підготуватися до вищої реальності, а не визначає вічний уділ за поведінкою в земному житті. Вчення теософії дає якраз те, що потрібно сучасній душі, і стверджує, що воно засноване на досвіді.

Щоб дати православну християнську відповідь на це вчення, ми повинні уважно подивитися, що ж конкретно буває на “астральній площині”? Але куди ми будемо дивитися? Повідомлення медіумів сумно відомі своєю ненадійністю і розпливчастістю; у будь-якому разі контакт зі “світом духів” через медіумів занадто сумнівний і непрямий, щоб бути переконливим доказом природи іншого світу. З іншого боку, сучасний “посмертний” досвід занадто короткий і не переконливий, щоб він міг послужити вірним доказом іншого світу.

Але все ж є досвід “астральної площини”, який можна вивчити докладніше. Теософською мовою це називається “астральною проекцією” або “проекцією астрального тіла”. Культивуючи певні медіумічні методи, можна не тільки увійти в контакт із безтілесними духами, як роблять звичайні медіуми (коли їхні сеанси є справжніми), а й справді увійти до їхньої області існування та “подорожувати” серед них. Можна бути вельми скептично налаштованим, слухаючи про такі випадки в давнину. Але так вийшло, що цей досвід став відносно звичайним явищем у наш час – і не тільки серед окультистів. Уже є велика література, яка з перших рук оповідає про досвід спілкування з цією сферою.

“Астральна проекція”

Православним християнам добре відомо, що людина справді може бути піднята вище за межі її тілесної природи і відвідати невидимі світи. Сам апостол Павло не знав, чи був він у тілі… чи поза тілом, коли він був узятий на третє небо (2Кор. 12:2), а нам нема потреби міркувати про те, як тіло може потоншати настільки, щоб увійти на Небо (якщо його переживання справді було в тілі), чи в яке “тонке тіло” могла бути вдягнута душа під час перебування поза тілом. Для нас достатньо знати, що душа (в якомусь “тілі”) з Божої ласки може бути справді піднесена і споглядати рай, а також повітряне царство духів піднебесних.

У православній літературі такий стан часто описується як перебування поза тілом, як було зі св. Антонієм, який, як описувалося вище, бачив митарства, стоячи на молитві. Єпископ Ігнатій (Брянчанінов) згадує двох подвижників ХIХ століття, чиї душі також залишали тіла під час молитви, – старця Сибірського Василіска, чиїм учнем був знаменитий Зосима, і старця Ігнатія (т. 3, стор. 75). Найчудовішим випадком виходу з тіла в православних житіях є, ймовірно, випадок зі св. Андрієм Христа ради юродивим Константинопольським (Х століття), який у той час, коли тіло його явно лежало на снігу міської вулиці, був піднесений у дусі та споглядав рай і третє небо, а потім частину побаченого повідав своєму учневі, який і записав те, що трапилося (“Житія святих”, 2 жовт.).

Таке дається з Божої милості й абсолютно незалежно від людського бажання або волі. Але “астральна проекція” – це “позатілесний досвід”, якого можна домагатися і викликати за допомогою певних методів. Він є особливою формою того, що Владика Ігнатій описує як “відкриття почуттів”, і зрозуміло, що оскільки контакт із духами, окрім безпосередньої дії Божої, людям заборонено, то царство, що досягається цими засобами, – це не Небо, а лише піднебесний повітряний простір, в якому мешкають занепалі духи.

Теософські тексти, які докладно описують цей досвід, настільки наповнені окультними думками і тлумаченнями, що з них неможливо зрозуміти, що ж собою являє досвід цього царства. Однак у ХХ столітті була література іншого штибу, присвячена цьому питанню: паралельно з розширенням досліджень і експериментів у сфері парапсихології деякі люди виявили випадково або ж експериментально, що вони здатні до “астральної проєкції”, і написали книги, які виклали їхній досвід неокультною мовою. Деякі ж дослідники зібрали і вивчили розповіді про досвід перебування поза тілом і передали науковою, а не окультною мовою. Розглянемо тут деякі з цих книг. “Земний” аспект “виходу з тіла” добре описано в книжці директорки Інституту психофізичних досліджень в Оксфорді (Англія) Салії Грін “Выход из тела” (Нью-Йорк, 1975). У відповідь на звернення, зроблене в жовтні 1966 року через британську пресу і радіо, Інститут отримав близько 400 відповідей від людей, які стверджували, що вони особисто покидали тіло. Така реакція свідчить про те, що подібний досвід у наш час зовсім не рідкість і що хто мав його, тепер із більшою готовністю, ніж раніше, говорить про це, не боячись уславитися “зворушеним”. Щодо “посмертного” досвіду те ж саме відзначають д-р Моуді та інші дослідники. Згадані 400 осіб отримали по дві анкети, а книга стала результатом порівняння й аналізів відповідей.

Описані в цій книзі свідчення майже всі були мимовільними, викликаними різними фізичними умовами: стресом, втомою, хворобою, нещасним випадком, анестезією, сном. Майже всі вони відбувалися поблизу тіла (а не в царстві духів), і зроблені спостереження дуже подібні до розповідей людей, які мали “посмертний” досвід: людина бачить своє власне тіло зовні, володіє всіма відчуттями (хоча в тілі могла бути глухою та сліпою), не здатна торкатися свого оточення або взаємодіяти з ним, плаває в повітрі, відчуваючи величезне задоволення та легкість, розум діє ясніше, ніж зазвичай. Деякі описували зустріч із померлими родичами або ж подорожі в місця, які, здавалося, не належали до звичайної реальності.

Один дослідник позатілесного досвіду, англійський геолог Роберт Крукел зібрав величезну кількість подібних прикладів як в окультистів і медіумів, з одного боку, так і в звичайних людей, з іншого. Він так підсумовує цей досвід: “Тіло – копія або “двійник” – було “народжене” з фізичного тіла і розташувалося над ним. Коли “двійник” відокремився від тіла, мала місце “затемнена” свідомість. (Це багато в чому подібно до того, як перемикання швидкостей в автомобілі спричиняє коротку перерву в передаванні потужності)… Часто бував панорамний перегляд минулого життя, а спорожніле “фізичне” тіло, яке опустіло, зазвичай було видно з боку вивільненого “двійника”…

Всупереч тому, що можна було б очікувати, ніхто не говорив про те, щоб під час виходу з тіла відчували біль або страх, все здавалося цілком природним… Свідомість, яка працювала через відокремленого “двійника”, була ширшою, ніж у звичайному житті… Іноді з’являлися телепатія, ясновидіння і передбачення. Часто з’являлися померлі друзі. Багато хто з тих, хто давав відомості, висловлювали велике небажання знову входити в тіло і повертатися до земного життя… Цей загальний перебіг подій, що був досі невідомим, під час виходу з тіла не можна достатньо пояснити, виходячи з гіпотези, що всі такі випадки були з нами і що всі описані “двійники” були просто галюцинаціями. Але, з іншого боку, його можна легко пояснити за допомогою гіпотези, що ці випадки були справжніми і що всі бачені “двійники” були об’єктивними (хоча й ультрафізичними) тілами” (Роберт Крукел “Выход из тела”, 1970).

По суті, цей опис тотожний пункт за пунктом моделі “посмертного” досвіду д-ра Моуді (“Жизнь после жизни”). Тотожність настільки точна, як може бути лише тоді, коли описується один і той самий досвід. Якщо так, то тоді, нарешті, можна визначити досвід, який описують д-р Моуді та інші дослідники і який ось уже кілька років викликає такий інтерес і дискусії в західному світі. Це не точний “посмертний досвід”, а скоріше, “позатілесний” досвід, який є лише передвісником іншого, набагато ширшого досвіду, чи то досвід самої смерті, чи то “астральної подорожі” (про що див. нижче). Хоча “позатілесний” стан можна було б назвати першим моментом смерті – якщо смерть справді настає, – було б грубою помилкою виводити звідси щось про “посмертний” стан, хіба що тільки голі факти, що душа після смерті жива і зберігає свідомість; а це в будь-якому разі навряд чи заперечує будь-хто з тих, хто справді вірить у безсмертя душі. (Лише кілька далеких від історичного християнства сект вчать, що душа після смерті “спить” або не має свідомості; такими є свідки Єгови, адвентисти сьомого дня тощо).

Оскільки “позатілесний” стан не обов’язково пов’язаний зі смертю, ми маємо бути дуже розбірливими при підборі свідчень, які надаються широким досвідом у цій сфері; зокрема, ми маємо запитати, чи мають видіння “неба” (чи “пекла”), що їх нині відвідує чимало людей, бодай щось спільне із християнським розумінням неба й пекла, чи ж вони є лише інтерпретацією певного природного (чи бісівського) досвіду в “позатілесному” царстві.

Д-р Крукел, який досі був найбільш прискіпливим дослідником у цій галузі, який підходить з тією ж обережністю й уважністю до кожної подробиці, які характеризують і його попередні книги по викопних рослинах у Великій Британії, зібрав великий матеріал щодо досвіду “раю” і “пекла”. Він вважає, що вони є природними і, по суті, універсальними “позатілесними” досвідами, і розрізняє їх таким чином: “Ті, хто залишив свої тіла природним шляхом, мали схильність до того, щоб бачити щось яскраве та спокійне” (“рай”), щось на зразок чудової Землі, а ті, кого було вирвано силою, мали схильність потрапляти у відносно похмурі, заплутані та схожі на сон умови, що відповідає “Аїду” стародавніх. Перші зустрічали численних помічників (включно з уже згаданими вище померлими друзями та рідними), а останні іноді зустрічалися з якимись безтілесними “перешкодами”. Люди, які мають те, що д-р Крукел називає “медіумічною тілесною конституцією”, незмінно спочатку проходять через темну, туманну ділянку “гадесу”, а потім входять у ділянку яскравого світла, що має вигляд, подібний до раю. Цей “рай” описують по-різному (і медіуми, і не медіуми), як “найпрекрасніший із коли-небудь побачених пейзажів”, “краєвид чудової краси: великий, на зразок парку, сад, а світло там таке, якого ніколи не побачиш на морі або на суходолі”, “чудовий краєвид” із “людьми в білому”; “світло стало сильним”, “уся земля була в сяйві” і т.д.

Щоб дати пояснення цим чуткам, д-р Крукел висуває гіпотезу, що існує “тотальна земля”, що містить на нижчому рівні ту фізичну землю, яку ми знаємо в повсякденному житті, оточену всепроникаючою нефізичною сферою, на нижньому й верхньому кордонах якої розміщено пояси “гадеса” і “раю”. У загальних рисах це опис того, що православною мовою називається повітряним піднебесним царством занепалих духів, або “астральною площиною” в теософії; однак православні описи цієї сфери не проводять різниці між “верхнім” і “нижнім”, а наголошують більше на бісівських обманах, які є складовою частиною цього царства. Будучи світським дослідником, д-р Крукел нічого не знає про цей аспект повітряного царства, але зі своєї “наукової” точки зору він підтверджує надзвичайно важливий для розуміння “посмертних”, “позатілесних” явищ факт: “небо” і “пекло”, побачені в ЦИХ СТАНАХ, Є ТІЛЬКИ ЧАСТИНОЮ (АБО ВИДІННЯМИ) ПОВІТРЯНОГО ЦАРСТВА ДУХІВ, НІЧОГО СПІЛЬНОГО НЕ МАЮТЬ З НЕБОМ І ПЕКЛОМ ХРИСТИЯНСЬКОГО ВЧЕННЯ, ЯКІ Є ВІЧНОЮ ОБИТЕЛЛЮ ЛЮДСЬКИХ ДУШ (І ЇХНІХ ВОСКРЕСЛИХ ТІЛ), А ТАКОЖ НЕМАТЕРІАЛЬНИХ ДУХІВ. Люди в стані “поза тілом” не мають змоги потрапити на справжнє небо або в пекло, які відкриваються душам тільки з явної волі Божої. Якщо ж деякі християни під час “смерті” майже одразу ж бачать “небесний град” з “перловою брамою” та “Ангелами”, то це лише вказує на те, що побачене в повітряному царстві залежить певною мірою від їхнього власного минулого досвіду очікувань, подібно до того, як індуси, які помирають, бачать свої індуїстські храми та “богів”. Справжній християнський досвід неба і пекла, як ми побачимо в наступному розділі, цілком має інший вимір.

“Астральна подорож”

Майже всі недавні “посмертні” випадки були надзвичайно короткими; якби вони були тривалішими, настала б справжня смерть. Але в стані “поза тілом”, який не пов’язаний з близькими до смерті умовами, можливий і більш тривалий досвід. Якщо цей досвід має достатню тривалість, можна покинути своє безпосереднє оточення і увійти в абсолютно новий ландшафт – не тільки щоб кинути швидкоплинний погляд на “сад”, або “світле місце”, або “небесний град”, а й щоб мати тривалу “подорож” у повітряному царстві. “Астральна площина”, вочевидь, вельми близька кожному, і деякі критичні ситуації (медіумічні методи) можуть спровокувати на контакт із нею. В одній зі своїх книг (“Интерпретация природы и психики”, 1955) Карл Юнг описує досвід одного зі своїх пацієнтів – жінки, яка виходила з тіла під час важких пологів. Вона бачила лікарів і сестер, які її оточували, але відчувала, що позаду неї тягнеться чудовий ландшафт, який здавався межею іншого виміру; вона відчувала, що якби вона повернулася туди, вона залишила б це життя, але натомість вона повернулася у своє тіло.

Д-р Моуді описав низку подібних станів, які він називає “прикордонним” або “граничним” досвідом (“Жизнь после жизни”, стор. 54-57).

Ті, хто навмисно викликають стан “астральної проекції”, часто можуть увійти в цей “інший вимір”. Останніми роками описані однією людиною “подорожі” в цьому вимірі здобули певну популярність, що й дало їй змогу організувати інститут для експериментів у позатілесному стані. Одним із дослідників у цьому інституті була д-р Елізабет Кублер-Росс, яка погоджується з висновками Монро про схожість “позатілесного” і “посмертного” досвідів. Тут ми коротко викладемо відкриття цього експериментатора, описані в книзі “Путешествия вне тела” (Нью-Йорк, 1977).

Роберт Монро – щасливий американський адміністратор (президент ради директорів однієї багатомільйонної компанії) і агностик щодо релігії. Його зустріч із позатілесним досвідом почалася 1958 р., ще до того, як у нього з’явився бодай якийсь інтерес до окультної літератури, коли він проводив свої власні досліди з методів запам’ятовування уві сні; там використовували вправи на розслаблення і зосередження, схожі на деякі прийоми медитації. Після початку цих досліджень у нього був якийсь незвичний стан, коли йому здалося, що його вдарив промінь світла, що викликав тимчасовий параліч. Після того, як це відчуття повторилося кілька разів, він почав викликати і розвивати цей стан. На початку своїх окультних “мандрівок” він виявляє ті самі основні характеристики, що відкрили Сведенборгу шлях до пригод у світі духів: пасивну медитацію, відчуття світла, загальне ставлення довіри та відкритості до нових і дивних переживань, і все це в сукупності з практичним поглядом на життя та відсутністю будь-якої глибокої налаштованості чи досвіду християнства.

Спершу Монро “подорожував” на знайомі місця на землі – спочатку близькі, потім більш віддалені, причому йому вдавалося іноді доставити фактичні свідчення його експериментів. Потім він почав контактувати з “духоподібними” постатями, причому перші контакти були частиною мідіумічного експерименту (“індіанський праведник”, посланий медіумом, дійсно прийшов за ним!). Нарешті він почав потрапляти в дивні на вигляд земні пейзажі.

Записуючи свої досліди (що він робив одразу після повернення в тіло), він характеризував їх як такі, що відносяться до трьох “місць”. “Місце 1” – це “тут-тепер”, звичайні умови цього світу. “Місце 2” – це “нематеріальне середовище, мабуть, величезних розмірів і з характеристиками, подібними до таких, що притаманні властивостям “астральної площини”. Це місце є природним середовищем “другого тіла”, як Монро називає істоту, що мандрує в цьому царстві; воно пронизує фізичний світ, і в ньому панують закони думки: “як ви думаєте, такі ви і є”, “подібне притягує подібне”, “щоб мандрувати, треба тільки подумати про місце призначення”. Монро відвідав різні місця цього царства, де він бачив, наприклад, у вузькій долині групу людей у довгому білому одязі, низку людей у формі, які називали себе “армією на посилках, що чекає на наказ”. “Місце 3” – це, мабуть, певна схожа на землю реальність, яка має дивні анахроністичні властивості; теософи, ймовірно, розпізнали б у ній іншу, більш “тверду” частину “астральної площини”.

Подолавши здебільшого початковий страх під час потрапляння в ці незнайомі області, Монро почав досліджувати їх і описувати численні розумні істоти, яких він там зустрів. Під час деяких “подорожей” він зустрічав померлих друзів, які іноді допомагали йому, але так само часто не реагували на його звернення, які давали незрозумілі містичні повідомлення, схожі на повідомлення медіумів, які могли потиснути його простягнуту руку або з таким самим успіхом встромити в неї ніж. У деяких із цих істот він впізнавав “перешкодників” – звіроподібних істот зі схожими на каучукові тілами, що легко набувають форми собак, кажанів або його власних дітей, та інших, що знущалися з нього, мучили його та просто сміялися, коли він призивав (не з віри, звісно, а як ще один експеримент) ім’я Іісуса Христа (стор.119).

Сам не маючи віри, Монро відкрився “релігійним” навіюванням істот того світу. Йому були дані “пророчі” бачення майбутніх подій, які іноді дійсно відбувалися так, як він їх бачив (стор. 145). Одного разу, коли на межі стану виходу з тіла йому з’явився білий промінь світла, він попросив у нього відповіді на запитання про це царство. Голос променя відповів йому: “Проси твого батька розповісти тобі велику таємницю”. Наступного разу Монро відповідно молився: “Отче, керуй мною. Отче, повідай мені велику таємницю (стор. 131-132). З усього цього зрозуміло, що Монро, залишаючись у своїх релігійних поглядах “мирським” і агностиком, віддав себе в руки істот окультного царства (які, звісно, є бісами).

Так само, як д-р Моуді та інші дослідники в цій галузі, Монро пише, що “за дванадцять років періодичної діяльності я не знайшов свідоцтв, які б підтверджували біблійне поняття про Бога й потойбічне життя в місці, що називається небом” (стор. 116). Однак, подібно до Сведенборга, теософів і дослідників на зразок д-ра Крукала, він знаходить у “нематеріальному” середовищі, яке він вивчав, “усі аспекти, які ми приписуємо небу й пеклу, які є лише частиною “Місця 2” (стор. 73). В області, мабуть, найближчій до матеріального світу, він зустрів чорно-сіру область, населену “кусючими і докучливими істотами”. Це, на його думку, може бути “межа пекла” (стор. 120-121), на зразок області “Аїда”, як її називав д-р Крукал.

Однак найбільш показовим є перебування Монро на “небі”. Тричі він бував у місці “чистого спокою”, плаваючи в теплих м’яких хмарах, що прорізали кольорові промені, які постійно змінювалися; він вібрував у згоді з музикою безсловесних хорів; навколо нього там були безіменні істоти, які перебували в тому самому стані, з якими він не мав особистого контакту. Він відчував, що це місце є його останньою “домівкою”, сумував потім за ним кілька днів (стор. 123-125). Це “астральне небо”, звісно, є основним джерелом теософського вчення про приємність іншого світу. Але як далеко від цього повітряного царства Царство Небесне, яке, незважаючи на повноту любові, на усвідомлення людиною своєї особистості та присутність Бога, настільки чуже невіруючим нашого часу, що не бажають знати нічого іншого, крім “нірвани” м’яких хмар і кольорових променів! Таке “небо” легко можуть дати і занепалі духи, але на істинне небо Боже можуть піднести тільки християнський подвиг і Божа благодать.

Іноді Монро зустрічався з “богом” свого “неба”. Це, за його словами, може статися в будь-якій точці “Місця 2”. Серед повсякденної діяльності в будь-якому місці лунає далекий сигнал, схожий на звук фанфар. Усі ставляться до нього спокійно і припиняють розмовляти чи займатися якоюсь справою. Це сигнал того, що “він” (або “вони”) йде своїм царством.

Ніхто в страху не падає ниць чи на коліна. Поза швидше ділова. Це подія, до якої всі звикли, а покірність найважливіша. Жодних винятків не буває.

За сигналом будь-яка жива істота лягає… повернувши голову набік, щоб не бачити “його”, коли “він” проходить. Мабуть, метою є утворити живий шлях, яким “він” може йти… Коли “він” проходить, немає ні руху, ні навіть думки…

“За кілька разів, що я пережив це, – пише Монро, – я лягав разом з іншими. У цей час сама думка про те, щоб вчинити інакше, неможлива. Поки “він” іде, лунає ревуча музика і з’являється відчуття променистої нездоланної живої сили, що росте над тобою і згасає вдалині… Ця подія така ж випадкова, як і зупинка біля світлофора на перехресті або очікування біля залізничного переїзду, коли сигнал вказує на наближення поїзда; ви байдужі, а в той самий час відчуваєте невиказану повагу до могутності, яка міститься в потязі, що йде повз вас. Ця подія так само безособова.

Чи Бог це? Або Його Син? Або Його представник?” (стор. 122-123)

Важко було б знайти в усій окультній літературі яскравіший опис поклоніння сатані в його власному царстві безособових рабів. В іншому місці Монро описує свій власний зв’язок із князем того царства, куди він проник. Одного разу вночі, за два роки після початку його “виходів із тіла”, він відчув, що купається в такому ж світлі, яке супроводжувало початок його експериментів, і відчув присутність дуже потужної розумної, особистої сили, яка зробила його безсилим і безвольним. “У мене склалося тверде переконання, що я пов’язаний нерозривними узами відданості з цією розумною силою, завжди був пов’язаний, і що я маю тут на Землі виконати роботу” (стор. 260-261). За кілька тижнів в іншому аналогічному випадку зустрічі з цією невидимою силою або “істотою”, вона (або вони), здавалося, вийшли і обшукали його розум, а потім, “здавалося, вони злетіли в небо, і я посилав їм слідом свої благання”. (Цей досвід дуже схожий на те, що багато хто пережив у наш час під час близьких зустрічей із непізнаними літаючими об’єктами (НЛО). Окультний досвід зустрічі з занепалими повітряними духами завжди один і той самий, навіть якщо він і виражається через різні образи і символи залежно від людських очікувань).

“Тоді я переконався, – продовжує Монро, – що їхні розумові здібності і розум далеко перевершують моє розуміння. Це безособовий холодний розум, без жодних емоцій любові або співчуття, які ми так цінуємо… Я сів і заплакав, гірко заридав, як ніколи раніше, бо я знав цілком однозначно і без будь-якої надії на зміну в майбутньому, що Бог мого дитинства, церков, всесвітньої релігії не був таким, якому ми поклонялися, – що до кінця своїх днів я буду переживати втрату цієї ілюзії”. Навряд чи можна уявити кращий опис зустрічі з дияволом, з яким стикаються зараз багато наших нічого не підозрюють сучасники, не здатні протистояти йому через своє відчуження від істинного християнства.

Велика цінність свідчення Монро про природу й істот “астральної площини”. Хоча він сам глибоко загруз у цьому і фактично продав свою душу занепалим духам, він описав свій досвід нормальною неокультною мовою і з відносно нормального людського погляду, що робить цю книгу дивовижним застереженням проти експериментів у цій царині. Ті, хто знає православне християнське вчення про повітряний світ, а також про істинне небо і пекло, що перебувають поза цим світом, можуть лише переконатися в реальності занепалих духів та їхнього царства, а також у величезній небезпеці вступу з ними у спілкування навіть за допомогою, здавалося б, “наукового підходу” (Спостереження Монро, а також багатьох інших експериментаторів у цій галузі свідчать, що виходи з тіла незмінно супроводжуються сильним статевим збудженням; це лише підтверджує той факт, що ці досліди впливають на зіпсовану сторону людської статі, але це не є винятком.

Православним християнам немає потреби знати, яка частина цього досвіду була реальною, а яка – результатом видовищ і примар, створених для Монро занепалими духами; обман – це настільки значна сторона повітряного царства, що немає сенсу навіть намагатися виявити його точні форми. Але не можна сумніватися в тому, що Монро зіткнувся зі світом занепалих духів.

З “астральною площиною” можна також увійти в контакт (але не обов’язково в “позатілесному” стані) за допомогою певних ліків. Нещодавні експерименти із введенням ЛСД вмираючим викликали в них дуже переконливі “передсмертні” стани, а також “стисле повторення” всього життя, бачення сліпучого світла, зустріч із померлими людьми та нелюдськими “духовними істотами”; спостерігали також передачу духовних повідомлень про істини “космічної релігії”, перевтілення і т.д. Д-р Кублер-Росс також брала участь у цих експериментах (Stanislav Grof and Joan Halifax, “The Human Encounter with Death”, E.P. Dutton, New York, 1977).

Добре відомо, що шамани примітивних племен входять у контакт із повітряним світом занепалих духів у позатілесному стані, і після “посвяти” можуть відвідувати світ духів і спілкуватися з його мешканцями (Див. M. Eliade, Shamanism, Routledge and Kegan Paul, London, 1961.).

Те ж саме відчували й посвячені в містерії античного язичницького світу. У житії св. Кипріяна та Іустини (2 жовтня) ми з перших рук маємо свідчення колишнього чаклуна про це царство: “На горі Олімпі Кипріан навчився всім диявольським хитрощам: він осягнув різні бісівські перетворення, навчився змінювати властивості повітря… Він бачив там незліченні полчища бісів з князем темряви на чолі, якому вони стояли попереду; інші біси йому служили, інші вигукували, вихваляючи свого князя, а інших було надіслано у світ для спокушання людей. Там він бачив також в уявних образах язичницьких богів і богинь, а так само різні примари і привиди, викликання яких він навчався в суворому сорокаденному пості… Так він став волхвователем, чарівником і душогубцем, великим другом і вірним рабом пекельного князя, з яким розмовляв віч-на-віч, удостоївшись від нього великої честі, як про те він сам відкрито засвідчив. “Повірте мені, – говорив він, – що я бачив самого князя темряви… я привітав його і говорив із ним і зі старійшинами його… І обіцяв він мені, коли я виходжу з тіла, поставити мене князем, а протягом земного життя в усьому допомагати мені… Зовнішній вигляд його був подібний до квітки; голова його була увінчана вінцем, зробленим (не в дійсності, а примарно) із золота і блискучого каміння, внаслідок чого й увесь простір освітлювався, – а одяг його був дивовижний. Коли ж він обертався в той чи інший бік, усе місце те здригалося; безліч злих духів різних ступенів покірно стояли біля престолу його. Йому і я всього себе віддав тоді в служіння, підкоряючись усякому його велінню” (“The Orthodox Word”, 1976, №70, pp. 136-138).

Св. Кипріан явно не каже, що він здійснював ці досвіди поза тілом: цілком може бути, що більш досвідчені волхвователі й чорнокнижники не мають потреби залишати тіло, щоб увійти в повний контакт із повітряним царством. Навіть під час опису своїх пригод “поза тілом” Сведенборг стверджував, що більшість його контактів із духами була, навпаки, у тілі, але за відкритих “дверей сприйняття” (“Небо і Пекло”, чч. 440-442). Характеристики ж цього царства і “пригод” у ньому залишаються ті самі, незалежно від того, відбувається все в тілі чи поза ним.

Одним зі знаменитих язичницьких чаклунів античного світу (II століття), який описує свою посвяту в містерії Ісіди, дається класичний приклад позатілесного спілкування з повітряним царством, який можна використовувати для опису сучасних “позатілесних” і “посмертних” станів:

“Я передам (про мою посвяту) стільки, скільки можна передати непосвяченим, але тільки за умови, що ти повіриш цьому. Досяг я рубежів смерті, переступив поріг Прозерпіни і назад повернувся, пройшовши через усі стихії; опівночі бачив я сонце в сяйливому блиску, постав перед богами підземними і небесними та зблизька поклонився їм. Ось, я тобі розповів, а ти, хоч і вислухав, мусиш залишитися в колишній необізнаності” (Апулей. Метаморфозы. М., 1959 р., стор. 311. Прозерпіна або Персефона – у грецькій і римській міфології володарка Аїда).

Висновки щодо “позатілесної області”

Усе сказане тут про досвід перебування “поза тілом” достатньо для того, щоб уявити собі сучасний “посмертний” досвід у відповідній перспективі. Підсумуємо наші результати:

1. Це в чистому вигляді просто “позатілесний” стан, добре відомий, особливо в окультній літературі, і такий, що трапляється останніми роками зі дедалі більшою частотою зі звичайними людьми, не пов’язаними з окультизмом. Але фактично ці стани майже нічого не говорять нам про те, що відбувається з душею після смерті, окрім того, що вона продовжує жити і має свідомість.

2. Сфера, до якої душа потрапляє одразу, коли вона виходить із тіла й починає втрачати контакт із тим, що ми знаємо як матеріальну реальність (чи то після смерті, чи то просто під час виходу з тіла), – це не небо й не пекло, а близька до землі місцина, яку називають по-різному: “потойбіччя” чи “площина Бардо” (“Тибетская книга мертвых”), “світ духів” (Сведенборг і спірити), “астральна площина” (теософія і більшість окультистів), “Місце 2” (Монро), а православною мовою – піднебесний повітряний простір, де мешкають занепалі духи, які старанно намагаються обдурити людей, щоб привести їх до загибелі. Це не той “інший світ”, який чекає на людину після смерті, а тільки лише невидима частина цього світу, через яку людина повинна пройти, щоб досягти воістину “іншого” світу – небесного або пекельного. Для тих, хто справді помер і кого Ангели виводять із цього земного життя, це область, де в повітряних митарствах починається приватний суд, де повітряні духи оголюють свою справжню природу і ворожість до роду людського; для всіх же інших – це область обману з боку тих самих духів.

3. Істоти, з якими стикаються в цій області, завжди (або майже завжди) біси, чи то вони викликані за допомогою медіумів, чи то окультними методами, чи то зустрінуті під час перебування “поза тілом”. Це не Ангели, бо Ангели мешкають на небі і лише проходять цю область як Божі посланці. Це не душі померлих, бо вони мешкають на небі або в пеклі і лише одразу після смерті проходять цю область на шляху на суд за скоєне ними в цьому житті. Навіть найдосвідченіші у виходах із тіла люди не можуть довго залишатися в цій області, не наражаючи себе на небезпеку назавжди розлучитися зі своїм тілом (померти), і навіть в окультній літературі рідко можна знайти описи повітряних зустрічей таких людей.

4. Не можна довіряти експериментаторам у цій галузі і, звичайно ж, їх не можна оцінювати “за зовнішністю”. Навіть твердо вкорінені в православному християнському вченні легко можуть бути обдурені занепалими повітряними духами за допомогою всіляких видінь, а ті, хто входить у цю область, не маючи про неї поняття і приймаючи з довірою її “одкровення”, стають жалюгідними жертвами занепалих духів.

Можна запитати: “А як же відчуття спокою і задоволення, які для “позатілесного” стану видаються майже універсальними? А як же світло, яке бачить багато хто? Це теж обман?”

У певному сенсі ці стани можуть бути природними для душі, коли вона відділяється від тіла. У цьому занепалому світі наші фізичні тіла – це тіла страждання, руйнування і смерті. Відокремлюючись від такого тіла, душа одразу опиняється в більш природному для неї стані, ближчому до того, що призначене їй Богом, бо “воскресле” “духовне” тіло, в якому людина мешкатиме в Царстві Небесному, має більше спільного з душею, ніж з відомим нам земним тілом. Навіть те тіло, з яким спочатку був створений Адам, мало природу, відмінну від тіла Адама після падіння, будучи більш тонким, не схильним до страждань і не призначеним до тяжкої праці. У цьому сенсі спокій і приємність під час перебування поза тілом можна розглядати як справжні, а не помилкові. Однак обман тут як тут, щойно починають тлумачити ці природні відчуття як щось “духовне” – начебто цей “спокій” був істинним світом примирення з Богом, а “приємність” – істинною духовною насолодою небом. Саме так насправді багато хто тлумачить свої “позатілесні” і “посмертні” досвіди через відсутність справжнього духовного досвіду і тверезості. Те, що це помилка, можна бачити з того, що навіть найзапекліші безбожники при “смерті” переживають ті самі насолоди. Ми вже зустрічалися з цим в одній із попередніх глав у випадку з індусом, атеїстом і самогубцем. Іншим чудовим прикладом є британський романіст, агностик Сомерсет Моем, який під час короткої “смерті”, що відбулася у віці 80 років незадовго до його справжньої смерті, спочатку бачив дедалі більше світло, що все збільшувалося, а “потім пережив найвишуканіше відчуття звільнення”, як він описував це своїми словами (див.: Аллен Спрегет. Дело о бессмертии. Нью-Йорк, 1974). Це жодною мірою не був духовний досвід, а ще лише одне природне переживання в житті, яке так і не привело Моема до віри.

Тому смерть, як чуттєве або “природне” переживання, цілком могла б здатися приємною. Цю приємність рівною мірою могли б пережити і ті, чия совість чиста перед Богом, і той, хто взагалі не має глибокої віри в Бога чи вічне життя і тому не усвідомлює, як сильно за своє життя він міг образити Бога. Як гарно сказав один письменник, “найгіршу смерть мають ті, хто знає, що є Бог, і однак живуть так, нібито Його не було” (Д. Вінтер. “Грядущее: что бывает после смерти?”, Harold Shaw Publishers, Wheaton, Ill., 1977, стор. 90). – тобто ті, кого мучить їхнє власне сумління, що долає цим стражданням природну “приємність” фізичної смерті. Різниця ж між віруючими і невіруючими проявляється не в момент самої смерті, а пізніше, на приватному суді. Приємність смерті може бути досить реальною, але вона не має жодного зв’язку з вічною долею душі, яка цілком може бути приречена на муки.

Тим більше це справедливо щодо бачення світла. Це також може бути просто щось природне – віддзеркалення справжнього стану світла, для якого людина була створена. Якщо справа йде саме так, то надавати цьому “духовного” сенсу, як це незмінно роблять духовно недосвідчені люди, було б серйозною помилкою. Православна аскетична література сповнена застережень проти того, щоб довіряти будь-яким видам світла, яке може з’явитися людині; і коли таке світло починають сприймати за Ангела або навіть за Христа, зрозуміло, що людина потрапила в оману, створюючи реальність із власної уяви навіть ще до того, як занепалі духи почали свої спокуси.

Відокремленій від тіла душі також природно мати підвищене відчуття реальності й відчувати те, що зараз називається “екстрасенсорним сприйняттям”. Те, що душа після смерті (а часто й безпосередньо перед смертю) бачить те, чого не бачать ті, хто стоїть поруч, знає, коли хтось помирає на відстані, тощо, – це очевидний факт, відомий як за православною літературою, так і за сучасними науковими дослідженнями. Відображення цього можна бачити в тому досвіді, який д-р Моуді називає “баченням знання”, коли душа наче має “просвітлення” і бачить перед собою “все знання” (“Размышления о жизни после жизни”, стор. 9-14). Св. Боніфацій так описує пережите ченцем із Венлока одразу після смерті: “Він почувався, як людина, що бачить і не спить, начебто очі її були завішені щільною завісою, а потім раптово вона була піднята, і відкрилося все, що раніше було невидимим, закритим, невідомим. Коли в його випадку завісу плоті відкинули, весь всесвіт постав перед його поглядом, так що він бачив відразу всі краї світу, і всі моря, і всіх людей” (Емертон, “Письма св. Бонифация”, стор. 25).

Деякі душі, мабуть, від природи чутливі до подібних станів, навіть ще перебуваючи в тілі. Св. Григорій Великий зазначає, що “іноді самі душі за своєю тонкістю щось провидять, на відміну від тих, хто прозріває майбутнє через Боже Одкровення” (Беседы, IV, 26, стор. 30). Але подібні “медіуми” неминуче впадають у спокусу, коли починають інтерпретувати й розвивати цей талант, який може бути правильно використаний тільки людьми великої святості і, звичайно, православної віри. Хорошим прикладом подібного помилкового “екстрасенсорного сприйняття” є американський медіум Едгар Кейс. Одного разу він виявив, що має здатність ставити точний медичний діагноз у стані трансу; потім він став довіряти всім повідомленням, отриманим у цьому стані, а закінчив тим, що почав видавати себе за пророка (іноді з ним траплялися ефектні провали, як було з невдалою подією катаклізму, обіцяного західному узбережжю в 1969 р.), пропонуючи астрологічні тлумачення та простежуючи “минулі життя” людей в Атлантиді, стародавньому Єгипті та інших місцях.

Природні переживання душі, коли вона відокремлена від тіла, – чи то переживання миру й приємності, світла або “екстрасенсорного сприйняття” – є лише наслідком її підвищеної сприйнятливості, але дають (ми знову мусимо це сказати) дуже мало позитивної інформації про стан душі після смерті та надто часто призводять до довільного тлумачення іншого світу, а також до прямого спілкування з занепалими духами, до чийого царства все це й відноситься. Подібні переживання належать цілком до “астрального” світу і самі по собі не мають нічого духовного або небесного; навіть коли сам досвід реальний, не можна довіряти його тлумаченням.

5. За самою природою речей, одним лише досвідом не можна набути істинного знання повітряного царства духів і його проявів. Претензії окультизму всіх верств на те, що його знання справді вірні, тому що вони ґрунтуються на “досвіді”, якраз і є фатальною вадою окультного “знання”. Навпаки, досвід, отриманий у цьому середовищі, саме тому, що його отримано в повітряному середовищі й часто викликають біси, кінцева мета яких – спокусити й погубити людські душі, за самою своєю природою пов’язаний з обманом, не кажучи вже про те, що, будучи чужою в цій сфері, людина ніколи не зможе повністю там орієнтуватися й бути впевненою в його реальності, як вона впевнена в реальності матеріального світу. Звичайно, має рацію буддистське вчення (викладене в “Тибетской книге мертвых”), коли воно говорить про уявну природу явищ “площини Бардо”, але воно помиляється, коли на основі одного лише досвіду робить звідси висновок, що за цими явищами взагалі не стоїть ніякої об’єктивної реальності. Справжню ж реальність цього невидимого світу не можна пізнати, якщо вона не буде розкрита джерелом, яке стоїть поза і вище за неї.

Тому з тих самих причин сучасний підхід до цієї сфери за допомогою особистих (або “наукових”) експериментів неминуче має призвести до неправильних, хибних висновків. Майже всі сучасні дослідники приймають окультне вчення про цю сферу або, принаймні, вельми співчувають йому з тієї лише причини, що воно засноване на досвіді, який є також основою науки. Але “досвід” у матеріальному світі та “досвід” у повітряному царстві – це зовсім різні речі. Сирий матеріал, з яким експериментують і який вивчають, в одному випадку морально нейтральний і може бути об’єктивно вивчений і перевірений іншими. Але в іншому випадку “сирий матеріал” прихований, його важко вловити і часто він має свою волю, – волю обманювати спостерігача. Тому праці серйозних дослідників, на зразок д-ра Моуді, Крукала, Осіса і Гаралдсона, Кублер-Росс, зрештою, майже завжди слугують меті поширення окультних ідей, які “природно” отримати з дослідження окультного повітряного царства. Лише озброївшись думкою (що стала нині рідкісною) про те, що є виявлена істина, яка є вищою від усякого досвіду, можна висвітлити це окультне царство, пізнати його істинну природу і провести розмежування між цим нижнім царством і вищим Небесним Царством.

Цей довгий розділ треба було присвятити “позатілесним” станам, щоб якомога точніше визначити природу того, що переживають багато звичайних людей, а не тільки медіуми й окультисти. (На закінчення цієї книги ми спробуємо пояснити, чому подібні стани стали зараз настільки поширеними.) Цілком ясно, що ці стани реальні і їх не можна відкинути як галюцинації. Але настільки ж ясно, що це досвід не духовний, а спроби дослідників інтерпретувати його як “духовний досвід”, що розкриває справжню природу потойбічного життя та кінцевий стан душі, лише сприяють збільшенню духовної плутанини в сучасної людини та показують, наскільки далекі вони від істинного духовного знання й досвіду.

Щоб краще це побачити, ми зараз звернемося до дослідження кількох випадків справжнього досвіду іншого світу – вічного світу неба, який відкривається людині з Божої волі й зовсім не схожий на те повітряне царство, яке ми тут вивчали і яке є частиною цього світу, що матиме кінець.

ЗАУВАЖЕННЯ ПРО ПЕРЕВТІЛЕННЯ

Серед окультних ідей, які зараз широко обговорюються і часом приймаються тими, хто мав “позатілесний” або “посмертний” досвід, і навіть деякими вченими, є ідея перевтілення. Вона полягає в тому, що душа після смерті не піддається приватному суду, не перебуває потім на небесах або в пеклі, чекаючи на воскресіння тіла та Страшний Суд, але (очевидно, після перебування в “астральній площині”) повертається назад на землю та входить у нове тіло, чи то тіло тварини, чи то іншої людини.

Ця ідея була широко поширена на Заході за часів язичницької античності до того, як на зміну прийшли християнські ідеї, але її поширення нині пов’язане здебільшого з впливом індуїзму і буддизму, де вона прийнята повсюдно. Сьогодні ця ідея зазвичай “гуманізується” в тому сенсі, що люди вважають, що їхні “попередні існування” були в людській подобі, тоді як загальною ідеєю як індусів і буддистів, так і стародавніх греків і римлян є те, що рідко вдається досягти втілення в людину й що більшість сучасних втілень – це тварини, комахи й навіть рослини.

Ті, хто вірить у цю ідею, кажуть, що вона пояснює багато несправедливостей земного життя, а також, здавалося б, незрозумілі побоювання: якщо хтось народжений сліпим або в бідності, то це плата за його вчинки в колишньому житті (або, як кажуть індуїсти та буддисти, наслідок його “дурної карми”), якщо хтось боїться води, то це тому, що в попередньому існуванні він втопився.

Ті, хто вірить у перевтілення, не мають жодного закінченого вчення про походження і призначення душі або будь-яких переконливих доказів на підтримку своєї теорії; її основні привабливі сторони мають поверхневий характер – нібито забезпечення “справедливості” на землі, пояснення деяких психічних загадок та забезпечення певної подібності “безсмертя” для тих, хто не приймає його з християнських позицій.

При зрілих роздумах, однак, теорія перевтілення взагалі не дає жодного пояснення несправедливості. Якщо людина страждає в цьому житті за гріхи й помилки життя, яке вона не може пам’ятати і за яке (якщо раніше вона була твариною) вона не може нести відповідальність, і якщо (згідно з вченням буддизму) навіть не існує “я”, яке зберігається від одного “втілення” до іншого, і попередні помилки людини були в буквальному сенсі чужими помилками, то тоді взагалі тут немає жодної явної справедливості, а лише сліпе страждання від зла, чиє походження неможливо простежити. Християнське вчення про падіння Адама як джерело всього світового зла дає набагато краще пояснення світової “несправедливості”, а християнське одкровення про досконалу справедливість Божу і суд Бога над людьми, яких посилають у вічне життя на небо або в пекло, робить непотрібною і тривіальною ідею про здобуття “справедливості” через послідовні “втілення” в цьому світі.

Ідея перевтілення здобула за останні десятиліття велику популярність на Заході, було багато випадків, що наштовхують на думку про “спогади про минулі життя “; багато людей також після перебування ” поза тілом ” вірять, що ці переживання навіюють або вселяють ідею перевтілення. Що ми повинні думати про ці випадки?

Слід сказати, що лише в дуже небагатьох випадках є факти вагоміші, ніж невизначені та випадкові “докази”, – факти, які не можна було б пояснити просто як плід уяви: дитина з’являється з плямою на шиї, а згодом “згадує”, що “в попередньому житті” її повісили як злодія-конокрада; людина боїться висоти і потім “згадує”, що “в минулому житті” вона розбилася насмерть під час падіння, і тому подібне. Природна людська схильність до фантазій робить подібні випадки марними як доказ перевтілення.

Однак у багатьох випадках подібні “попередні життя” було виявлено за допомогою гіпнотичного методу, відомого під назвою “регресивний гіпноз”, який часто давав вражаючі результати під час спогадів про події, давно забуті свідомим розумом, – аж до дитинства. Гіпнотизер повертає пацієнта назад у дитинство, а потім запитує: “А що до того?” У таких випадках людина часто “згадує” свою смерть або навіть цілком “інше життя”. Що ж нам слід думати про таку пам’ять?

Самі добре підготовлені гіпнотизери погодяться з наявністю пасток у “регресивному гіпнозі”. Каліфорнійський доктор Артур Гастінгс, фахівець із психології спілкування, зазначає, що “найочевидніше, що трапляється під гіпнозом, це те, що пацієнти надзвичайно відкриті до будь-якого тонкого, несвідомого, як словесного, так і несловесного навіювання гіпнотизера, і надзвичайно податливі. Якщо ви просите їх перейти до минулого життя, а вони не мали минулого життя, вони вам його винайдуть! Якщо ви їм навієте, що вони бачили НЛО, вони начебто як би і бачили НЛО” (J. Allen Hynek and Jacques Vallee, “The Edge of Reality”, Henry Regnery Co., Chicago, 1975, p. 107.).

Чиказький гіпнотизер д-р Ларі Герет, який сам провів близько 500 гіпнотичних регресій, зазначає, що ці регресії часто неточні навіть тоді, коли йдеться про спогади минулих подій у цьому житті. “Дуже часто люди вигадують речі або через бажання, які сприймаються за дійсність, або фантазії, сни тощо. Будь-хто з тих, хто займається гіпнозом і проводить регресію будь-якого типу, міг би виявити, що люди мають таку живу уяву, що вони зроблять будь-що, аби тільки був задоволений гіпнотизер” (The Edge of Reality, pp. 91-92).

Інший дослідник цього питання пише: “Цей метод загрожує ризиком, головна небезпека його – це несвідома тенденція до яскравих фантазій. Те, що виявляється під час гіпнозу, могло б, по суті, бути сном про попереднє життя, яке пацієнт хотів би прожити; іноді він вірить – правильно чи неправильно – що він його прожив… Один психолог спонукав пацієнтів, яких гіпнотизували, пригадати минуле існування, і всі вони без винятку його пригадали. Деякі з цих розповідей були насичені яскравими подробицями і здавалися переконливими… Однак коли цей психолог знову гіпнотизував їх, вони могли в стані трансу простежити будь-який елемент своєї розповіді про колишнє існування аж до якогось нормального джерела цього, розповіді людини, яку вони знали в дитинстві, сцени з прочитаного роману або фільму, баченого кілька років тому, і т.д.” (Allen Spraggertt, “The Case for Immortality”, New American Library, New York, 1974, pp. 137-138.).

Але як же справи з тими недавніми широко розрекламованими випадками, де є “об’єктивні докази попереднього життя” – коли людина “згадує” подробиці часу і місця, які вона, ймовірно, сама по собі не могла б знати і які можуть бути перевірені за історичними документами?

Такі випадки видаються дуже переконливими для тих, хто вже схильний вірити в перевтілення, але цей вид “доказів” не відрізняється від стандартної інформації, яку надають “духи” на спіритичних сеансах (і яка теж може бути вельми дивовижною); немає підстав вважати, що вони мають інше джерело. Якщо цілком очевидно, що “духи” на спіритичних сеансах, по суті, біси, то інформація про “попередні життя” теж може бути дана бісами. В обох випадках вони мають одну мету – збентежити людей блискучою демонстрацією нібито “надприродного” знання й у такий спосіб обдурити їх щодо істинної природи потойбічного життя, залишивши їх духовно не готовими до нього.

Навіть окультисти, загалом доброзичливо налаштовані до ідеї перевтілення, погоджуються, що “докази” перевтілення можна трактувати по-різному. Один американський популяризатор окультних ідей вважає, що “більшість зареєстрованих випадків, що свідчать про перевтілення, цілком могли б бути випадками одержимості” [4.15]. Згідно з цими окультистами, одержимість має місце, коли “мертвий” оволодіває живим тілом, особистість і сама індивідуальність останнього видаються такими, що змінилися, створюючи тим самим враження, що на нього діють якісь сторони “попереднього життя”. Ті істоти, які опановують людей – звісно, біси, хоч би як вони ховалися під маскою душ померлих. Гучна нещодавно книга д-ра Іана Стівенсона “Двадцать случаев, заставляющих думать о перевоплощении”, справді видається зібранням випадків подібної одержимості.

Рання християнська Церква боролася з ідеєю перевтілення, яка проникла в християнський світ через східні вчення на зразок маніхейства. З цими вченнями було тісно пов’язане лжевчення Оригена про “попереднє існування душ”, яке було суворо засуджене на П’ятому Вселенському Соборі в Константинополі 553 року, а його послідовники були піддані анафемі. Багато окремих Отців Церкви писали проти нього, особливо св. Амвросій Медіоланський на Заході (“О вере в Воскресение”, кн. II), св. Григорій Нісський на Сході (“О душе и воскресении”) та інші.

Сучасному православному християнину, якого спокушає ця ідея або який розмірковує над передбачуваними “доказами” її, достатньо, можливо, поміркувати над трьома основними християнськими догматами, які рішуче спростовують саму можливість перевтілення.

  1. Воскресіння тіла. Христос воскрес із мертвих у тому самому тілі, яке померло смертю всіх людей. Воно було першим серед усіх людських тіл, які воскреснуть останнього дня і знову з’єднаються з душами, щоб вічно жити на небі або в пеклі відповідно до праведного суду Божого про їхнє земне життя. Це воскресле тіло, подібно до тіла Самого Христа, відрізнятиметься від наших земних тіл тим, що буде більш тонким і ближчим до ангельської природи, без чого воно не могло б перебувати в Царстві Небесному, де немає ні смерті, ні тління; але це буде те саме тіло, чудово відновлене Богом для вічного життя, як було показано Єзекіїлеві в його баченні “кісток сухих”. (Єз. 37:1-14). Спокутані впізнають один одного на небі. Отже, тіло є невід’ємною частиною всієї особистості, яка житиме вічно, і думка про те, що одній особистості належить багато тіл, заперечує саму природу Царства Небесного, приготованого Богом для тих, хто любить Його.
  2. Наше спокутування Іісусом Христом. Бог зодягнувся в плоть і Своїм життям, стражданням і смертю на Хресті спокутував нас від панування гріха і смерті. Через Його Церкву ми спасенні, зроблені придатними для Царства Небесного і, з’єднуючись у вірі та покаянні з Христом, не несемо покарання за минулі наші гріхи. Але згідно з ідеєю перевтілення, якщо хтось і “спасеться”, то тільки після багатьох життів, присвячених роботі з подолання наслідків своїх гріхів. Це холодне і безрадісне законництво язичницьких релігій повністю скасовано Хресною Жертвою Христовою; розсудливий розбійник миттєво отримав спасіння через віру в Сина Божого, а “погана карма” його злих справ була стерта Божою благодаттю.
  3. Суд. Людям визначено один раз умерти, а потім суд (Євр. 9:27). Людське життя – це єдиний визначений період випробування, після якого немає “другого шансу”, але тільки – Божий суд (праведний і милосердний) над людиною відповідно до стану її душі наприкінці життя.

У цих трьох доктринах міститься християнське Одкровення. Воно точне і виразне на відміну від язичницьких релігій, які не містять віри у воскресіння або спокуту і нічого певного не говорять ні про суд, ні про майбутнє життя. Єдина відповідь на всі ймовірні досвіди або спогади про “попередні життя” – це точно окреслене вчення християнства про природу людського життя і стосунки Бога з людьми.

Розділ восьмий. Справжні християнські переживання неба

1. Місце знаходження неба і пекла

Ми вже бачили з численних оповідань св. отців і житій святих, що після смерті душа одразу входить у піднебесне повітряне царство, властивості якого ми детально розглянули. Ми також бачили, що пересування душі через це повітряне царство після того, як тіло справді померло і душа розв’язалася з усім земним, описується як просування крізь митарства, де розпочинається Приватний Суд, щоб визначити, чи гідна душа жити на небі. Душі, звинувачені в нерозкаяних гріхах, закидаються занепалими духами в пекло, а ті, хто успішно пройшов випробування на митарствах, вільно піднімаються на небо, керовані Ангелами.

Що ж являє собою небо? Де воно? Чи займає воно якесь місце? Чи знаходиться воно вгорі?

Як і у всіх питаннях, що стосуються життя після смерті, ми повинні питати не з цікавості, а тільки лише для того, щоб краще зрозуміти те вчення з цього питання, яке Церква вручила нам, і уникнути плутанини, яку сучасні ідеї та деякі медіумні досліди можуть викликати навіть у православних християн.

Так вийшло, що питання про місце знаходження неба (і пекла) стало в наш час одним із питань, які повсюдно розуміють неправильно. Не так давно Хрущов насміхався над віруючими людьми, які ще вірили в небо, – він, бачте, послав космонавтів у космос, і вони не зустріли Його!

Жоден мислячий християнин, звісно, не вірить в атеїстичну карикатуру раю в хмарах, хоча і є деякі наївні протестанти, які готові розмістити небо на далекій галактиці або в сузір’ї; усе видиме творіння занепало й зіпсоване, і в ньому ніде немає місця для невидимого Божого неба, яке є реальністю духовною, а не матеріальною. Але багато християн, щоб уникнути глузувань невіруючих і не впасти в матеріалізм, кинулися в іншу крайність і оголосили, що “небо ніде не знаходиться”. Серед римо-католиків і протестантів є витончені апології, які стверджують, що небо – це стан, а не місце, що “вгорі” – це тільки метафора, що Вознесіння Христове (Лк. 24:50-51; Діян. 1:9-11) не було насправді “вознесінням”, а тільки зміною стану. Унаслідок подібних апологій небо і пекло стали вельми розпливчастими і невизначеними поняттями, і відчуття їхньої реальності починає зникати – зі згубними наслідками для християнського життя, бо це саме та реальність, до якої спрямоване все наше земне життя.

Згідно з вченням єпископа Ігнатія, всі ці апології засновані на хибній ідеї філософа нового часу Декарта, що все нематеріальне є “чистим духом” і не обмежене часом та простором. Але це не вчення Православної Церкви. Владика Ігнатій пише: “Мрія Декарта про незалежність духів від простору і часу – рішуча безглуздість. Все обмежене, за необхідністю, залежить від простору” (т. 3, стор. 312); “Численні цитати… з богослужбових книг і з творінь отців Православної Церкви… з усією задовільністю розв’язують питання щодо того, де поміщаються рай і пекло. З якою ясністю (православна) східна Церква вказує місце раю на Небі і місце пекла у глибині землі!” (т. 3, стор. 308-309). Тут ми тільки вкажемо, як слід розуміти його вчення.

Безсумнівно вірно, як вказують численні цитати з творів єпископа Ігнатія, що всі православні джерела – Святе Письмо, богослужіння, житія святих, творіння святих отців – кажуть про рай і небо як такі, що розташовані “вгорі”, а про пекло – як таке, що розташоване “внизу”, під землею. І так само правильно, що, оскільки Ангели і душі обмежені в просторі (як ми бачимо з розділу “Православне вчення про Ангелів”), вони повинні бути завжди в одному певному місці – чи то небо, пекло, чи то земля. Ми вже цитували вчення преподобного Іоанна Дамаскіна про Ангелів, що “коли вони перебувають на небі, їх немає на землі; і ті, кого посилає Бог на землю, – вони відсутні на небі” (гл. 3, стор. 47). Це вчення близьке до того, що раніше викладали св. Василій Великий (“О Духе Святом”, розд. 23), св. Григорій Двоєслов (“Поучения на книгу Иова”, кн. 2) і, по суті, всі православні отці.

Тому безсумнівно, що небо – це місце, і воно вище за будь-яку точку на землі, а пекло розташоване внизу, у глибині землі; але люди не можуть бачити ці місця та їхніх мешканців, доки не відкриються їхні духовні очі, у чому ми могли переконатися раніше, говорячи про повітряне царство. Крім того, ці місця перебувають поза координатами нашої просторово-часової системи; авіалайнер не пролітає невидимо через рай, а супутник Землі – через третє небо, а за допомогою буріння не можна дістатися душ, які очікують у пеклі Страшного Суду. Вони не там, але в просторі іншого роду, що починається безпосередньо тут, але простягається в іншому напрямку.

Є вказівки або, принаймні, натяки на цю іншу реальність і в повсякденному посюсторонньому досвіді. Наприклад, існування вулканів і великої кількості тепла в центрі Землі розглядалося багатьма святими як вказівка на існування пекла у глибині Землі (див. Житіє св. Патрикія Пруського, 19 травня; “Собеседование” св. Григорія, IV, 36 і 44; еп. Ігнатія (Брянчанінова), т. 3, с. 98.). Звичайно, пекло не “матеріальне” в тому сенсі, в якому матеріальна лава, що витікає із земної кори, але тут, мабуть, є нашарування двох видів реальності – нашарування, яке передусім можна бачити в самій природі людини, яка навіть у цьому житті здатна за певних обставин або з Божої волі сприймати обидва види реальності. Самі сучасні вчені змушені були визнати, що вони більше не впевнені ні в кінцевій природі та межах матерії, ні в тому, де вона зникає і починається “душевна” реальність.

Численні приклади в житіях святих показують, як цей іншого роду простір “проривається” в “нормальний” простір цього світу. Часто, наприклад, бачать, як підноситься до неба душа новопреставленого, як було, коли св. Бенедикт побачив душу св. Германа Капуанського, що її відносили ангели на небо у вогняній кулі (св. Григорій. Собеседование, II, 35, стор. 144-148), або жителі острова Яловий бачили душу св. Германа Аляскінського, що сходить на вогняному стовпі, або старець Серафим Глинський бачив, як сходить душа преп. Серафима Саровського. Пророк Єлисей бачив, як пророк Ілля був узятий на небо у вогняній колісниці (IV Цар. II, 11). Часто також бачать, як душі проходять через митарства; такі випадки особливо численні в житіях преп. Нифонта, єпископа Констанції Кіпрської (23 грудня), і св. Колумби Іонського, – деякі цитати з останнього житія були наведені вище, у розділі про митарства. У житії блаженного Феофіла Київського розповідається, що один зі свідків його праведної кончини побачив, як “раптом перед ним щось промайнуло, і в обличчя линув струмінь прохолодного повітря. З подивом глянув Димитрій угору й завмер: у келії повільно почав підніматися покров, і блакитне небо, точно простягаючи свої обійми, приготувалося прийняти святу душу праведника, який помирає” (“Жизнь блаженного старца иеромонаха Феофила”, о. Володимир Зноске, Київ, 1906).

Наша цікавість не повинна простягатися далі загального знання про те, що небо і пекло дійсно “місця”, але не місця в цьому світі, в нашій просторово-часовій системі. Ці “місця” настільки відрізняються від наших земних понять “місця”, що ми безнадійно заплутаємося, якщо спробуємо звести воєдино їхню “географію”. Деякі житія святих ясно вказують, що “небо” розташоване над “раєм”; інші кажуть про те, що є принаймні “три неба”, – не нам визначати межі цих місць або намагатися встановити їхні характеристики.

Подібні описи дано нам за Божим Провидінням, щоб спонукати нас прагнути туди шляхом християнського життя і смерті, але не для того, щоб ми докладали до них мирські категорії логіки і пізнання, які до них не застосовні.

Свт. Іоанн Златоуст справедливо закликає не бути допитливим під час дослідження неба й пекла: “Ти питаєш, де пекло, але до чого тобі це знати? Тобі слід знати, що пекло існує, а не те, де воно знаходиться… На мою думку, воно десь поза цим світом… Прагнемо ж дізнатися не де воно, а як його уникнути” (“Беседы на Послание к римлянам”, 31, 3-4).

У цьому житті нам мало що дано дізнатися про потойбічну реальність, хоча ми знаємо достатньо, щоб відповісти раціоналістам, які кажуть, що небо і пекло ніде не перебувають і не існують, тому що вони не можуть їх бачити.

Насправді ці місця знаходяться “десь”, і деякі з тих, хто живе на землі, побували там і повернулися, щоб розповісти про них; але у плоті ми бачимо ці місця більше вірою, ніж знанням. “Тепер ми бачимо ніби крізь потьмарене скло, здогадно, тоді ж лицем до лиця; тепер я знаю частково, а тоді пізнаю, подібно як і я пізнаний” (1Кор. 13:12).

Християнський досвід неба

Істинний християнський досвід неба завжди несе на собі один і той самий відбиток потойбічного досвіду. Ті, хто бачив небо, не тільки подорожували в інше місце, вони також переходили в зовсім інший духовний стан. Ми, які не зазнали цього особисто, повинні задовольнитися описом деяких зовнішніх властивостей, які в сукупності дозволяють відрізнити цей досвід від будь-якого іншого досвіду повітряного царства, розглянутого вище.

У житіях святих є опис того, як із землі було видно сходження душ на небо. У житії св. Антонія Великого читаємо: “Ще одного разу, перебуваючи в горі і піднявши погляд, бачить Антоній, що підноситься хтось по повітрю, до великої радості тих, хто зустрічає його. Потім, дивуючись і ублажаючи такий сон, починає він молитися, щоб відкрито йому було, що це означає. І раптом приходить до нього голос: “Це душа Амуна, нітрійського ченця”. Амун же до старості перебував подвижником” (“Житіє св. Антонія”).

Авва Серапіон так описує смерть св. Марка Фрачеського: “Поглянувши, побачив я душу святого, яка вже звільнилася від кайданів плоті, – вона була вкрита ангельськими руками білосвітлим одягом і підносилася ними на небеса. Я споглядав повітряний шлях до неба і небеса, що відкрилися. При цьому я бачив полчища бісів, які стояли на цьому шляху, і чув звернений до бісів ангельський голос: “Сини темряви, біжіть і сховайтеся від лиця світла правди!”

Свята душа Марка була затримана на повітрі близько однієї години. Потім почувся з неба голос, який говорив Ангелам: “Візьміть і принесіть сюди того, хто осоромив бісів”.

Коли душа преподобного пройшла без усякої для себе шкоди крізь бісівські полчища і наближалася вже до відкритого неба, я побачив нібито подобу простягнутої з неба правої руки, що приймала непорочну душу. Потім це видіння зникло з очей моїх, і більше я нічого не бачив” (“Житія святих”, 5 квітня).

З цих розповідей ми вже можемо бачити три особливості справжнього християнського досвіду неба – це сходження, супровід душі Ангелами, привітання її мешканцями неба, до яких вона і приєднується.

Досвід неба буває різний. Іноді душу відводять туди до смерті, щоб показати його чудеса або уготоване їй місце. Так, св. Мавра, яка не піддалася під час свого мучеництва двом неправдивим видінням занепалих духів (описано вище як приклад спокус, що можуть бути в годину смерті), так описувала Богоданий досвід, що послідував після цього: “Так само я бачила і третього чоловіка, прекрасного виглядом; обличчя його сяяло на сонці. Взявши мене за руку, він звів мене на небо і показав мені престол, вкритий білим одягом, і вінець, чудовий на вигляд. Здивувавшись цій красі, я запитала того чоловіка, який привів мене на небо: “Чиє це, пане?” Він же сказав мені: “Це винагорода за подвиг твій… Але тепер повернися в тіло твоє; вранці ж о шостій годині прийдуть Ангели Божі, щоб узяти ваші душі й піднести їх на небо” (“Житія святих”, 3 травня).

Є також досвід бачення Неба здалеку, як у випадку зі св. первомучеником Стефаном, який бачив “небеса, що розкрились, і Сина Людського, Який стоїть праворуч Бога” (Діян. 7:56). Тут, однак, ми розглянемо тільки той досвід, який найлегше порівнювати з сучасним “посмертним” досвідом, – сходження на небо, чи то після смерті, чи то в богоданному досвіді в тілі або поза ним.

Св. Сальвій Альбійський, галльський ієрарх IV століття, повернувся до життя після того, як був мертвий більшу частину дня, і розповів своєму другові Григорію Турському таке: “Коли келія моя здригалася чотири дні тому, і ти побачив мене, що лежу мертвим, мене було піднято двома Ангелами і віднесено на найвищу вершину неба. Мене несли доти, доки під моїми стопами не опинилася не тільки ця жалюгідна земля, а й Сонце і Місяць, хмари і зірки. Потім мене провели через ворота, які сяяли яскравіше за Сонце, і ввели в будівлю, де всі підлоги блищали золотом і сріблом. Світло те описати неможливо. Місце це було наповнене безліччю людей – і чоловіків, і жінок; натовпи, що заповнювали простір, були такими великими, що ні кінця, ні краю їм не було видно. Ангели розчистили переді мною шлях крізь цей натовп, і ми увійшли в те місце, на яке наш погляд був спрямований ще тоді, коли ми були далеко. Над цим місцем висіла хмара яскравіша за всяке світло, а водночас не було ні Сонця, ні Місяця, ні зірки; воістину, хмара своїм блиском сяяла яскравіше за будь-кого з них. З хмари вийшов голос, подібний до голосу вод багатьох. Мене, грішного, з великою пошаною привітали якісь істоти, одні з яких були вбрані у священичий одяг, інші – у звичайне вбрання; мої супровідники сказали мені, що це були мученики та інші святі, яких ми вшановуємо тут, на землі, і яким ми молимося з великою ретельністю. Коли я стояв тут, наді мною повіяли такі солодкі пахощі, що, насичений ними, я не відчував потреби в їжі або питті до цього самого моменту. Потім я почув голос, який сказав: “Нехай ця людина йде назад на землю, бо вона потрібна нашим церквам”. Я почув голос, але не міг бачити, хто говорить. Потім я впав ниць на землю і заплакав. “На жаль, на жаль, Господи, – сказав я. – Навіщо ти показав мені все це тільки для того, щоб знову забрати в мене?..” Голос, який говорив мені, сказав: “Іди з миром. Я буду поглядати на тебе, поки не поверну тебе знову в це місце”. Тоді мої супроводжуючі залишили мене, а я, плачучи, пішов назад через врота, в які увійшов” (“История франков”, кн. VII, 1).

Цей досвід додає кілька ще більш важливих характеристик: яскравість небесного сяйва, невидима присутність Бога, чий голос чути; благоговіння і страх святих перед Богом, відчутне почуття Божої благодаті у вигляді невимовних пахощів. Крім того, уточнюється, що безліч зустрінутих на небі “людей” (крім Ангелів, які супроводжують душі) – це душі мучеників і святих.

Чернець із Венлока, після того, як його піднесли Ангели і він пройшов митарства, “побачив також місце чудової краси, де безліч дуже красивих людей насолоджувалися небувалим щастям, і вони покликали його розділити з ними це щастя, якщо йому дозволять. І від подиху блаженних душ, що радіють разом, до нього донеслися чудової солодкості пахощі. Святі Ангели сказали йому, що це преславний рай Божий”. Далі “він побачив чудові сяючі стіни дивовижної довжини і надзвичайної висоти. І святі Ангели сказали: “Це той святий і славний град, небесний Єрусалим, де душі святих перебувають у радості навіки”. Він сказав, що ці душі і стіни цього славного міста… були такої сліпучої яскравості, що його очі ніяк не могли дивитися на них” (Письма св. Бонифация).

Можливо, що найповніший і найдивовижніший досвід неба, описаний у християнській літературі, належить св. Андрію Христа ради юродивому Константинопольському (IX століття). Цей досвід був описаний зі слів самого святого його другом Никифором. Тут ми наводимо лише уривки з розповіді святого: “Одного разу під час суворої зими, коли св. Андрій лежав на вулиці змерзлий і близький до смерті, він раптово відчув у собі внутрішню теплоту і побачив прекрасного юнака з обличчям, яке світилося, як сонце, що відвів його в рай і на третє Небо. “За Божественною волею я перебував протягом двох тижнів у солодкому баченні… я бачив себе в прекрасному і чудовому раю… розумом і серцем дивувався я невимовній красі раю Божого і тішився, ходячи по ньому. Там було безліч садів, наповнених високими деревами, які, колихаючись своїми вершинами, тішили мої очі, і від гілок їхніх виходили великі пахощі… цих дерев не можна вподібнити за красою до жодного земного дерева… У тих садах були незліченні птахи із золотими, білосніжними й різнокольоровими крилами. Вони сиділи на гілках райських дерев і так чудово співали, що від солодкозвучного їхнього співу я не пам’ятав себе… Після цього на мене напав якийсь жах, і мені здавалося, що я стою нагорі небесної тверді, переді мною ж ходить якийсь юнак зі світлим, як сонце, обличчям, одягнений у багряницю… Коли я ходив по його стопах, то побачив Хрест, великий і прекрасний, з вигляду подібний до веселки, а навкруги нього стояли вогневидні, як полум’я, співаки і співали солодкий спів, славословлячи Господа, колись розіп’ятого на Хресті. Юнак, що йшов переді мною, підійшовши до Хреста, поклонився йому і дав знак і мені, щоб я поклонився Хресту… Поклонившись йому, я сповнився невимовної духовної насолоди і відчув запахи, які сильніші за райські. Пройшовши повз Хрест, я подивився вниз і побачив під собою ніби морську безодню… Мій путівник, звернувшись до мене, сказав: “Не бійся, бо нам необхідно піднятися ще вище”. І він подав мені руку. Коли я вхопився за неї, ми вже перебували вище другої твердіні. Там я побачив чудових мужів, їхній спочинок і непередавану мовою людською радість їхнього свята… І ось ми піднялися вище за третє небо, де я бачив і чув безліч сил небесних, які оспівують і славословлять Бога. Ми підійшли до якоїсь блискучої, як блискавка, завіси, перед якою стояли великі й страшні юнаки, виглядом подібні до вогняного полум’я… І сказав мені юнак, який водив мене: “Коли відчиниться завіса, ти побачиш Владику Христа. Вклонися ж престолу слави Його”. Почувши це, я радів і тремтів, бо мене охопив жах і невимовна радість… І ось якась полум’яна рука відчинила завісу, і я, подібно до пророка Ісаї, побачив Господа мого, який “бачив я Господа, що сидів на високому та піднесеному престолі… Серафими стояли зверху Його” (Іс. 6:1-2). Він був одягнений у багряний одяг; обличчя Його було пресвітле, а очі Його з любов’ю дивилися на мене. Побачивши це, я впав перед Ним ниць, поклоняючись світлому і страшному престолу слави Його. Яка радість охопила мене при спогляданні обличчя Його, того не можна словами висловити. Навіть і тепер при згадці про те видіння я сповнений невимовної радості. У трепеті лежав я перед моїм Владикою. Після цього все небесне воїнство заспівало дивовижну і невимовну пісню, а потім – не розумію і сам, як – знову опинився я, коли ходив раєм” (“Житія святих”, 2 окт.).

Коли св. Андрій подумав, що на небі він бачив Божу Матір, Ангел сказав йому: “Пресвітлішу небесних сил Царицю хотів ти побачити тут? Але Її немає тут. Вона пішла в світ великої бідності – допомагати людям і втішати скорботних. Я показав би тобі Її святе місце, але тепер немає часу, бо тобі належить знову повернутися”. Цим ще раз підтверджується те, що Ангели і святі в будь-який момент часу можуть перебувати тільки в одному місці.

Навіть у XIX столітті подібне істинне бачення неба мав учень старця Паїсія Величковського (нині зарахованого до лику святих.) схимонах Феодор Свірський. На заході своїх днів він відчув дуже сильний вплив Божої благодаті. Незабаром після одного такого випадку він захворів і три дні був у несвідомому стані. “Коли з ним почався стан несамовитості, і він вийшов із самого себе, то йому з’явився якийсь безвидний юнак, якого відчувало і бачило одне серцеве відчуття, і юнак цей повів його вузькою стежкою в лівий бік. Сам о. Феодор, як потім розповідав, відчув почуття, що вже помер, і говорив: “Я помер. Невідомо, спасуся я чи загину”. “Ти врятований!” – сказав йому на ці помисли незримий голос. І раптом якась сила, подібна до стрімкого вихору, захопила його і перенесла на правий бік. “Скуштуй солодкість райських заручин, які даю тим, хто любить Мене”, – провіщав невидимий голос. З цими словами о. Феодору здалося, що Сам Спаситель поклав десницю Свою на його серце, і його піднесли в невимовно-приємну нібито оселю, абсолютно безвидиму, незрозумілу словами земної мови. Від цього почуття він перейшов до іншого, ще більш чудового, потім до третього; але всі ці почуття, за власними його словами, він міг розуміти тільки серцем, але не міг розуміти розумом.

Потім він побачив ніби храм і в ньому біля вівтаря ніби наметовий курінь, у якому було п’ятеро чи шестеро людей. “Ось для цих людей, – сказав уявний голос, – скасовується смерть твоя. Для них ти будеш жити”.

Тоді йому було відкрито духовний вік деяких його учнів. Потім Господь сповістив йому ті спокуси, які повинні були обурювати вечір днів його… Але Божественний голос запевнив його, що корабель його душі не може постраждати від цих лютих хвиль, бо невидимий правитель його – Христос” (З рукописного житія старця Феодора у книзі: Жизнеописание Оптинского старца иеромонаха Леонида. М., 1876, перевидання 1925 р.).

Можна навести й інші випадки з житій святих і подвижників, але вони лише повторюють уже сказане тут. Однак було б повчально – особливо для цілей порівняння з сучасними “посмертними” випадками – дати досвід сучасного грішника на Небі. Так, автор “Неймовірного для багатьох…” (чиє свідчення вже наводилося кілька разів), уникнувши бісів на митарствах завдяки заступництву Божої Матері, описав, як усе ще супроводжуваний Ангелами, він продовжував підніматися вгору… Раптом він “побачив над собою яскраве світло; воно було схоже, як здавалося мені, на наше сонячне, але було набагато сильніше за нього. Там, імовірно, якесь царство світла”. “Так, саме царство, де панує одне світло”, – передбачаючи якимось особливим почуттям ще не бачене мною, думав я, – тому що при цьому світлі немає тіней. “Але як же може світло бути без тіні?” – зараз же виступили зі здивуванням мої земні поняття.

І раптом ми швидко внеслися в сферу цього світла, і воно буквально засліпило мене. Я заплющив очі, підніс руку до обличчя, але це не допомагало, бо руки мої не давали тіні. Та й що означав тут подібний захист? “Боже мій, що ж це таке, що за світло таке? Для мене воно ж та сама темрява. Я не можу дивитися і, як у темряві, не бачу нічого…”

Ця неможливість бачити, дивитися збільшувала для мене страх невідомості, природний при знаходженні в невідомому мені світі, і я з тривогою думав: “Що ж буде далі? Чи скоро ми минемо цю сферу світла, і чи є їй межа, кінець?”

Але сталося інше. Велично, без гніву, але владно й непохитно пролунали слова: “Не готовий!”

І потім… потім миттєва зупинка в нашому польоті вгору – і ми швидко стали спускатися вниз” (стор. 48-49).

У цьому випадку ще ясніше видно якість небесного світла: воно таке, що той, хто не приготувався до бачення його шляхом християнського життя і подвигу, як св. Сальвій і Андрій, не може винести його.

Властивості істинного досвіду неба

Підсумуємо тепер основні характеристики цих істинних досвідів неба і подивимося, чим вони відрізняються від описаних у попередніх розділах досвідів повітряного світу.

  1. 1.Справжній досвід неба незмінно має місце наприкінці процесу сходження, зазвичай через поневіряння (якщо душа має заплатити там якесь “мито”). З іншого боку, у сучасних “позатілесних” і “посмертних” станах митарства та біси ніколи не трапляються, і тільки іноді описується процес сходження.
  2. Душу на небо завжди супроводжує Ангел (або Ангели), і вона ніколи не “блукає” туди, якщо ходить з власної волі або своїми силами. Це, звісно, одна з найдивовижніших відмінностей між справжнім досвідом неба і сучасними досвідами п’ятидесятників та інших, хто описує “посмертні” переживання “раю” і “неба”. Останні, по суті, ідентичні світському і навіть атеїстичному досвіду “раю”, які ми вже розглянули, за винятком інтерпретації несуттєвих моментів: вони можуть бути легко додані для “астральної площини” людською уявою; але в цих життєвих досвідах Ангели душу фактично ніколи не супроводжують. Про це писав св. Іоанн Златоуст у тлумаченні Євангелія від Луки (Лк. 16:19-31): “Лазаря тоді відвели Ангели. Навпаки, душу іншого (багатія) взяли страшні якісь Сили, можливо, послані для цього; бо душа не сама собою відходить до іншого життя, тому що це і неможливо. Якщо ми, переходячи з міста в місто, маємо потребу в керівнику, то тим більше буде потребувати путівника наша душа, вирвана з тіла і представлена до майбутнього життя” (Беседа «К Антиохийскому народу», III, «О Лазаре”, II. Див. митр. Макарія, т 2, стор. 536).

Цей момент може, дійсно, використовуватися як один із пробних каменів справжності досвіду неба. У сучасних переживаннях душі найчастіше пропонується вибір: залишитися в “раю” або піти назад на землю. Справжній же досвід неба ніколи не досягається за вибором людини, а тільки за велінням Божим, яке виконують Його Ангели. Звичайному в наші дні “позатілесному” досвіду “раю” не потрібен керівник, тому що все відбувається безпосередньо тут, у повітрі над нами, усе ще в цьому світі, а присутність Ангелів-керівників необхідна, якщо досвід відбувається поза цим світом, у реальності іншого роду, де душа не може ходити сама по собі. (Це не означає, що біси не можуть замаскуватися також і під “Ангелів-керівників”, але вони це рідко роблять у сучасних дослідах).

  1. 3.Досвід відбувається при яскравому світлі й супроводжується явними знаменнями Божественної благодаті, зокрема чудовими пахощами. Подібні знамення, щоправда, іноді також відзначаються в сучасному “посмертному” досвіді, але тут є фундаментальна відмінність, яку навряд чи можна переоцінити. Сучасні досліди поверхневі, навіть чуттєві; у них немає нічого, що б відрізняло їх від аналогічних дослідів невіруючих, не рахуючи християнського декору, який спостерігач бачить (або додає від себе): це не більше ніж просто природна насолода “поза тілом” з тонким “християнським” нальотом. (Можливо також, що в деяких випадках занепалі духи додають сюди свої обмани, щоб іще більше втягнути спостерігача в гордість і утвердити його в поверхневому розумінні християнства; але тут нема потреби вдаватися до цього). З іншого боку, у справді християнських дослідах глибина їх підтверджується воістину чудовими подіями. Св. Сальвія пахощі так наситили, що більше трьох днів він не потребував ні їжі, ні пиття, і тільки коли він розповів про те, що з ним було, пахощі зникли, а його язик вкрився язвами і розпух; св. Андрій був відсутній два тижні; К. Ікскуль був у стані клінічної смерті 36 годин. Зрозуміло, в сучасних досвідах іноді бувають “чудесні зцілення” в близьких до смерті або схожих на смерть станах, але ніколи нічого настільки незвичайного, як у перерахованих вище випадках. Ніщо ніколи не вказує на те, що ці люди дійсно були на небі, а не просто відчули насолоду від виходу з тіла (в “астральну площину”). Різниця між сучасними надбаннями та істинним досвідом неба така сама, як і різниця між сучасним поверхневим “християнством” і справжнім православним християнством. Наприклад, “мир”, який може відчути людина, що “прийняла Іісуса як свого особистого Спасителя”, або мала такий звичайний нині досвід “говоріння язиками”, або бачила “Христа” (теж зараз не рідкість), але не знає нічого про життя у свідомому християнському подвигу покаяння і ніколи не долучався до істинних Тіла і Крові Христових у Святих Таїнствах, встановлених Самим Христом, просто ніяк не можна порівнювати з тим світом, про який ідеться в житіях великих православних святих. Сучасні досвіди – це, в буквальному сенсі, “підробки” справжнього досвіду неба.
  2. Істинний досвід неба супроводжується таким почуттям благоговіння і страху перед Божою величчю та почуттям такої негідності споглядати Його, які рідко можна зараз зустріти й у православних християн, не кажучи вже про тих, хто перебуває поза Церквою Христовою. Почуття своєї негідності, що йде з глибини серця св. Сальвія, поклоніння св. Андрія в тремтінні перед Христом, навіть засліплення К. Ікскуля від світла, яке він був негідний споглядати, – все це речі нечувані в сучасному досвіді. Ті, хто нині бачать “рай” у повітряному царстві, “раді”, “щасливі”, “задоволені” – рідко що-небудь більше; якщо вони й бачать “Христа” в будь-якому вигляді, то тільки для того, щоб доставити собі задоволення від “бесіди” з ним, що характерно для досвіду “харизматичного” руху. Елемент Божественного і страх людини перед ним, страх Божий у подібних досвідах відсутні.

Можна навести й інші характеристики істинного досвіду неба, описаного головним чином у православних житіях; але сказаного вже достатньо, щоб чітко відмежувати його від сучасних досвідів. Будемо тільки завжди, коли б ми не говорили про такі піднесені потойбічні досвіди, пам’ятати, що вони набагато вищі за наш низький рівень сприйняття і розуміння, і що вони надаються нам більше як натяки, ніж як повні описи того, що людською мовою взагалі не може бути описано відповідним чином. “Не бачило того око і вухо не чуло, і на серце людині не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його” (1Кор. 2:9).

Зауваження про видіння пекла

Для православного вірянина пекло настільки ж реальне, як і небо. Сам Господь неодноразово говорить про тих, кого за непослух Його заповідям Він пошле у “вогонь вічний, уготований дияволу та ангелам його” (Мф. 25:41). В одній зі Своїх притч Він дає яскравий приклад багатія, засудженого на пекельні муки за несправедливі діяння за часів цього життя, який дивиться на рай, що він втратив, і просить патріарха Авраама дозволити жебракові Лазареві, яким за життя він зневажав, “хай умочить кінець пальця свого у воду та прохолодить язик мій, бо я мучусь у полум’ї цьому”. Але Авраам відповідає, що “між нами і вами утверджена велика безодня”, і що між врятованими і проклятими немає ніякого спілкування (Лк. 16:24-26).

У православній літературі видіння пекла настільки ж звичайні, як і видіння неба і раю. На відміну від видінь неба, подібні видіння і досвіди даються найчастіше звичайним грішникам, а не святим, і мета цього зрозуміла. У своїх “Собеседованиях” св. Григорій стверджує: “У Своїй невимовній милості благий Бог дозволяє деяким душам після смерті повернутися в тіло, щоб вигляд пекла міг би нарешті навчити їх боятися вічної кари, повірити в яку одні слова змусити їх не могли”. Потім св. Григорій описує кілька досвідів пекла і розповідає про враження, яке вони справили на тих, хто їх бачив. Так, один іспанський відлюдник Петро помер і побачив “пекло з усіма муками і незліченні озера вогню”. Повернувшись до життя, Петро розповів про побачене, “але навіть якби він і зберігав мовчання, його покаянні пости і нічні бдіння були б красномовними свідоцтвами його жахливого перебування в пеклі та глибокого страху моторошних мук. Бог явив Своє безмірне милосердя, не давши йому померти і випробувати це все після смерті”.

Англійський літописець VII століття Беда Високоповажний розповідає, як якийсь житель провінції Нортумбрія повернувся після того, як усю ніч пробув “мертвим”, і розповів про свій досвід як раю, так і пекла. У пеклі він опинився в непроглядній темряві; “часто перед нами раптово виникали згустки тьмяного полум’я, яке піднімалося нібито з величезної ями і знову туди спадало… У міру того, як язики полум’я простягалися, вони наповнювалися людськими душами, які, подібно до іскрам, які розліталися з димом, то опинялися іноді високо в повітрі, то падали назад у глибину в міру зменшення вогняних парів. Більше того, невимовний сморід виливався з цими парами і заповнював усе це похмуре місце… Раптом позаду я почув звук найжахливішого і найвідчайдушнішого стогону, супроводжуваного грубим сміхом… Я побачив натовп злих духів, що тягнули за собою в глибини п’ять душ, які вили і стогнали в той час, як біси сміялися і раділи… Тим часом з вогненних глибин з’явилися темні духи і стали оточувати мене, лякаючи своїми блискучими очима і огидним полум’ям, що виходило з їхніх ротів і ніздрів…” (Беда “История английской Церкви и народа”, кн. V, 12).

У повісті про воїна Тексіота розповідається, як на митарствах його зупинили бісівські “митарі”: “Злі духи, взявши мене, почали бити і звели потім вниз; земля розступилася, і я, будучи ведений вузькими коридорами через тісні й смердючі свердловини, зійшов до самої глибини темниць пекельних, де в темряві вічній ув’язнені душі грішників, де немає життя людям, а одна вічна мука, невтішний плач і несказанне скреготіння зубів. Там завжди лунає відчайдушний крик: “Горе, горе нам! На жаль, на жаль!” І неможливо передати всіх тамтешніх страждань, не можна переказати всіх мук і хвороб, які я бачив. Стогнуть із глибини душі, і ніхто про них не милосердствує; плачуть, і немає того, хто втішає; благають, і немає того, хто прислухається до них і визволяє їх. І я був ув’язнений у тих похмурих, повних жахливої скорботи місцях, і плакав я, і гірко ридав від третьої години до десятої” (“Житія святих”, 28 березня). Аналогічну сцену монах із Венлока бачив у “пеклі” землі, де “він чув жахливі, страшні й невимовні стогони та ридання нещасних душ”. І Ангел сказав йому: “Нарікання і крики, які ти чуєш там унизу, походять від тих душ, до яких ніколи не досягає любляче милосердя Боже, але вогонь невмирущий мучить їх на віки вічні” (Листи св. Боніфація). Звісно, нас не повинні надто зачаровувати буквальні подробиці таких досвідів, і навіть менше, ніж у випадку раю і неба, повинні ми намагатися зводити воєдино “географію” пекла на основі таких відомостей. Західні поняття “чистилища” і “лімба” (переддень пекла для душ нехрещених немовлят і дохристиянських праведників) це якраз і є спроби створити таку “географію”, але православне передання знає в пеклі тільки одну реальність – пекло. Тим більше, як вчить св. Марк Ефеський (див. його “Второе слово о чистилищном огне”), те, що бачать у дослідах пекла, – це часто досвід майбутніх мук, а не буквальний опис нинішнього стану тих, хто очікує в пеклі Страшного Суду. Але чи то дійсне видовище нинішніх реальностей, чи то бачення майбутнього – досвід пекла, як він представлений у православних джерелах, є потужним засобом пробудити людину до життя християнського подвигу, що слугує єдиним шляхом до того, щоб уникнути вічної муки; ось чому Бог і дарує такий досвід.

Чи є в сучасній “посмертній” літературі який-небудь аналогічний досвід пекла?

Д-р Моуді та більшість інших сучасних дослідників, як ми вже бачили, майже не виявили такого досвіду. Раніше ми пояснили, що цей факт пов’язаний із “комфортабельним” духовним життям сучасної людини, яка часто не має страху пекельних мук чи пізнання бісів і тому не очікує побачити таке після смерті. Однак в одній недавній книзі про життя після смерті пропонується інше пояснення, яке видається рівноцінним; з цього повідомлення слідує, що досвід пекла насправді не такий рідкісний, як здається. Тут ми коротко розглянемо відкриття цієї книги під назвою “За дверьми смерти”.

Д-р Моріс Роулінгс, лікар із Теннесі, що спеціалізується на терапії серцево-судинних захворювань, сам реанімував багатьох людей, які були клінічно мертві. Опитування цих людей показали йому, що “всупереч більшості опублікованих випадків життя після смерті, не всякий досвід смерті приємний. Пекло теж існує! Після того, як я сам усвідомив цей факт, я почав збирати розповіді про неприємні випадки, які інші дослідники явно пропустили. Це сталося, я думаю, тому що ці дослідники, як правило, психіатри, ніколи не реанімували пацієнта. Вони не мали можливості бути на місці події. У моєму дослідженні неприємний досвід, як виявилося, принаймні, настільки ж частий, як і приємний… Я встановив, що більшість таких неприємних переживань незабаром витісняється зі свідомості пацієнта. Ці важкі досвіди, мабуть, настільки болючі, неприємні, що вони видаляються зі свідомої пам’яті, і тому люди пам’ятають тільки приємні досвіди або нічого не пам’ятають”.

Д-р Роулінгс так описує свою модель цих досвідів пекла: “Подібно до тих, хто мав приємний досвід, ті, хто повідомляв про важкий досвід, теж можуть лише ледве усвідомити, що вони померли, коли дивляться, як лікарі вовтузяться з їхнім трупом. Вони також після виходу з кімнати можуть потрапити в темний прохід, але замість того, щоб потрапити у світле оточення, вони потрапляють у темне, тьмяне середовище, де вони зустрічають дивних людей, які можуть ховатися в тіні або вздовж палаючого вогняного озера. Страхіття перевершують будь-який опис, і їх важко згадати”. Є різні розповіді(включно зі зробленими ” незмінними членами Церкви”, які були здивовані, опинившись у такому стані) про появу бісенят і дивних велетнів, спуску в чорноту й вогненний жар, ям і океанів вогню. Загалом, ці досліди – як за своєю стислістю, так і за відсутністю ангельських і бісівських керівників – не мають характеристик справжнього потойбічного досвіду, а деякі з них нагадують пригоди Роберта Монро в “астральній площині”. Але вони все ж таки вносять важливу поправку в широко відомий досвід “насолоди” і “раю” після смерті: “позатілесна сфера” в жодному разі не є насолодою та світлом, а ті, хто зазнав у цьому “пекельний” бік, ближчі до суті речей, аніж ті, хто зазнав у цьому стані лише “насолоди”. Біси повітряного царства дещо привідкривають свою істинну природу цим особам, даючи їм натяк на муки, які очікують на тих, хто не знав Христа і не виконував Його заповідей.

Розділ дев’ятий. Сенс сучасних “посмертних” досвідів

“Якщо Мойсея і пророків не слухають, то хоч би хто і з мертвих воскрес, не повірять” (Лк. 16:31)

1. Що доводять сучасні досвіди?

Таким чином, ми бачили, що настільки бурхливо обговорювані нині “посмертні” і “позатілесні” досвіди зовсім не схожі на справжні досвіди іншого світу, які впродовж століть виявляли в житті богоугодних чоловіків і жінок. Більше того, за останні роки сучасні досвіди здобули таку популярність і стали настільки модними не тому, що вони справді нові (є цілі антології подібних досвідів в Англії та Америці XIX ст.), або ж тому, що в наш час вони відбуваються частіше, а головним чином тому, що психічний настрій громадськості в західному світі, а особливо в Америці, готовий до цього. Цей суспільний інтерес видається частиною поширеної реакції на матеріалізм і невір’я ХХ століття, ознакою ширшого інтересу до релігії. Тут ми поставимо запитання: яке могло бути значення цього нового “релігійного” інтересу?

Але спочатку скажемо ще раз про те, що ж доводять ці досліди щодо істини релігії. Більшість дослідників, мабуть, згодні з д-ром Моуді, що ці досліди не підтверджують звичного християнського уявлення про небеса (“Жизнь после смерти”); навіть досвіди тих, хто вважає, що бачив небо, не витримують порівняння з правдивими баченнями неба в минулому; навіть досвіди пекла скоріше є натяками, ніж якимось доказом дійсного існування пекла.

Тому твердження д-ра Кублер-Росс про те, що сучасні дослідження “посмертного” досвіду “підтвердять те, чого нас навчали дві тисячі років, – що є життя після смерті, і що це “допоможе нам знати, а не тільки вірити” (передмова до “Жизни после смерти”), слід визнати перебільшеним. Фактично про ці досвіди можна сказати, що доводять вони не більше того, що душа людини живе поза тілом і що нематеріальна реальність існує, але рішуче не дають жодної інформації про подальший стан чи існування душі після кількох перших хвилин смерті або про остаточну природу нематеріального царства. З цього погляду сучасні досвіди куди менш задовільні, ніж відомості, що накопичилися за століття в житіях святих та інших християнських джерелах; з цих останніх джерел ми знаємо набагато більше – звісно, за тієї умови, що ми довіряємо тим, хто дав інформацію, тією ж мірою, якою сучасні дослідники довіряють тим, кого вони опитували. Але навіть і тоді нашою основною позицією щодо потойбічного світу залишається віра, а не знання: ми можемо з певною точністю знати, що після смерті є “щось”, але що ж це точно, ми пізнаємо вірою, а не знанням.

Крім того, те, що д-ру Кублер-Росс та її однодумцям видається відомим у житті після смерті на підставі “посмертного” досвіду, перебуває у явному протиріччі з тим, у що вірять православні християни на підставі вчення Христового і також “посмертних” досвідів, описаних у православній літературі. Увесь християнський “посмертний” досвід підтверджує існування Неба, пекла і суду, необхідність покаяння, подвигу і страху вічної загибелі душі, а сучасні досліди, подібно до дослідів шаманів, язичницьких посвячених і медіумів, схоже, свідчать, що у потойбічному світі є “курорт” із приємними враженнями, де немає суду, а лише “ріст”, і що не треба боятися смерті, а тільки вітати її як “друга”, що вводить у задоволення від “життя після смерті”.

У попередніх розділах ми вже обговорювали причину відмінності в цих двох досвідах: християнський досвід є справжнім іншим світом неба і пекла, а спіритичний досвід – це тільки повітряна частина цього світу, “астральна площина” занепалих духів. Сучасний досвід явно належить до цієї категорії – але ми не могли б цього знати, якби ми не прийняли (на віру) християнського одкровення про природу потойбічного світу. Подібним чином, якщо д-р Кублер-Росс та інші дослідники приймають (або співчувають) нехристиянській інтерпретації цих дослідів, то це не тому, що сучасні досліди доводять її, а тому, що самі дослідники вже мають віру в її нехристиянську інтерпретацію.

Значення сучасних досвідів тому й полягає в тому, що вони стають широко відомими якраз у той час, коли вони можуть послужити “підтвердженням” нехристиянського погляду на життя після смерті; вони використовуються як частина нехристиянського релігійного руху. Подивимося тепер пильніше на природу цього руху.

Зв’язок з окультизмом

У дослідників “посмертного” досвіду знову і знову можна бачити більш-менш очевидний зв’язок з окультними ідеями і практикою. Ми можемо тут визначити поняття “окультний” (буквально означає те, що заховано) як таке, що відноситься до будь-якого забороненого Божим одкровенням спілкування людей з невидимими духами та силами (див. Лев. 19:31; Лев. 20). Цього спілкування можуть шукати самі люди (як на спіритичних сеансах), або ж вони можуть провокуватися занепалими духами (коли вони спонтанно з’являються людям). Протилежністю “окультному” є терміни “духовний” і “релігійний”, що відносяться до дозволених Богом контактів із Богом та Його Ангелами і святими: молитви – з боку людини, благодатних явищ Бога, Ангелів і святих – з іншого боку.

Ось приклад подібного окультного зв’язку: д-р Ганс Хольпер (“За пределами этой жизни”, 1977) вважає, що значення “посмертних” дослідів полягає в тому, що вони відкривають людям зв’язок із померлими, і він вважає, що під час цього отримують такі самі повідомлення, які “померлі” дають на спіритичних сеансах. Д-р Моуді та багато інших сучасних дослідників, як ми вже бачили, шукають пояснення сучасних досвідів у писаннях Сведенборга і тибетській “Книзі мертвих”. Роберт Крукел, який є, можливо, найсерйознішим дослідником у цій галузі, використовує як основні джерела інформації про “потойбічний” світ повідомлення медіумів. Роберт Монро та інші, що займаються “виходом із тіла”, є чистими практиками окультного експерименту аж до того, що отримують керівництва-поради від зустрінутих безтілесних істот.

Найхарактернішим з усіх цих дослідників, імовірно, є жінка, яка стала провідним захисником нового ставлення до смерті, що випливає з сучасного “посмертного” досвіду – д-р Елізабет Кублер-Росс.

Жоден християнин, звісно, не може не співчувати справі, яку захищає д-р Кублер-Росс, – гуманному й відповідальному ставленню до смерті, на відміну від холодного, безпомічного та часом страшного ставлення, що часто переважало не лише серед лікарняних лікарів та сестер, а й навіть і серед духівництва, яке, як припускають, має відповідь на запитання, які порушуються самим фактором смерті. З часу публікації її книги “О смерти и умирании” (1969) все питання про смерть стало набагато менш забороненим серед медиків-професіоналів, допомагаючи створити інтелектуальну атмосферу, сприятливу для обговорення того, що відбувається після смерті, – дискусії, яку, своєю чергою, започаткувала 1975 року публікація першої книги д-ра Моуді. Не випадково, що так багато сучасних книг про життя після смерті супроводжуються передмовами або, принаймні, коментарями д-ра Кублер-Росс.

Безсумнівно, що будь-хто, хто дотримується традиційного християнського погляду на життя як на місце випробування для вічності і на смерть як на вхід у вічне блаженство або вічні муки, залежно від віри та земного життя, знайде її книгу такою, що розхолоджує. Гуманно ставитися до вмираючого, допомагати йому готуватися до смерті, не ставлячи водночас на перше місце віру в Христа і надію на порятунок, коли все вже сказано і зроблено, – значить, залишатися в тій самій сумній сфері гуманізму, куди невіра втягнула сучасне людство. Досвід смерті можна зробити приємнішим, ніж він зазвичай буває в сучасних лікарнях, але якщо немає знання про те, що настає після смерті, або про те, що після смерті є щось, робота людей на зразок д-ра Кублер-Росс зводиться до подачі безнадійно хворим нешкідливих кольорових пігулок, щоб принаймні було відчуття, що щось робиться.

Однак під час свого дослідження (хоча у своїй першій книзі вона цього не згадує) д-р Кублер-Росс справді натрапила на свідчення про те, що після смерті є щось. Хоча досі вона ще не опублікувала свою власну книжку про “посмертний” досвід, вона ясно давала зрозуміти у своїх численних лекціях та інтерв’ю, що достатньо бачила, щоб з упевненістю знати, що життя після смерті існує.

Однак головне джерело її знань – це не “посмертний” досвід інших, а її власний, доволі вражаючий досвід із “духами”. Перший її досвід такого роду мав місце в її кабінеті в Чиказькому університеті 1967 року, коли вона була розчарована і подумувала про те, щоб кинути нещодавно розпочате дослідження смерті та помирання. До її кабінету увійшла жінка і представилася, що вона хвора, яка померла десять місяців тому. Кублер-Росс поставилася до цього скептично, але, як вона розповідає, зрештою привид її переконав: “Вона сказала, що знає про мій намір кинути роботу з вмираючими хворими і прийшла просити мене не відмовлятися… Я простягнула руку, щоб доторкнутися до неї. Я перевіряла реальність. Я – вчений, психіатр, і я не вірила в подібне”. Зрештою вона переконала примару написати записку, і подальша графологічна експертиза підтвердила, що це був почерк померлої хворої. Д-р Кублер-Росс констатує: цей випадок стався на “перехресті, де я могла б прийняти неправильне рішення, якби не послухалася її” (газетне інтерв’ю). Мертві ніколи не з’являються серед живих так прозаїчно; ці потойбічні відвідини, якщо вони справжні, могли б бути тільки явленням занепалого духа, що намагався б обдурити свою жертву. А чудова підробка людського почерку для такого духу річ проста.

Пізніше спілкування д-ра Кублер-Росс зі світом духів стало набагато інтимнішим. У 1978 році вона розповіла зачарованій аудиторії з 2200 осіб в Ешленді (штат Орегона), як вона вперше вступила в контакт з її “духами-керівниками”. Досить таємничим шляхом для неї було організовано збори спіритичного типу, мабуть, у південній Каліфорнії, де 75 осіб співали разом, щоб “збільшити енергію”, необхідну для створення цієї події. “Не більш ніж через дві хвилини я побачила перед собою гігантську ступню. Переді мною стояла величезна людина”. Ця людина сказала їй, що вона має бути вчителем і що їй потрібен досвід із перших рук, щоб дати їй сміливість і сили в її роботі. “За приблизно півхвилини інша особистість буквально матеріалізувалася приблизно за сантиметр від моїх ніг… Я зрозуміла, що це – мій Ангел-хранитель. Він назвав мене Ізабеллою і запитав, чи не пам’ятаю я, як 2000 років тому ми вдвох працювали з Христом? Потім з’явився третій “Ангел”, щоб розповісти мені ще про “радість”. Мій досвід із цими керівниками був великим досвідом справжньої безумовної любові. І я просто хочу вам сказати, що ми ніколи не буваємо самотніми. Кожен із нас має Ангела-хранителя, який ніколи не віддаляється від нас більш ніж на два фути. І ми можемо закликати їх. Вони нам допоможуть.”

На медичній конференції в Сан-Франциско 1976 року д-р Кублер-Росс поділилася з аудиторією з 2300 лікарів, медичних сестер та інших професійних медичних працівників “глибоким містичним досвідом”, який вона мала напередодні вночі. (Цей досвід явно такий самий, як і розказаний в Ешленді.) “Минулої ночі до мене завітав Салем, мій дух-керівник, та два його напарники Анка і Віллі. Вони були з нами до третьої ночі. Ми розмовляли, сміялися і співали разом. Вони говорили, торкалися мене з найнеймовірнішою любов’ю і неймовірною ніжністю. Це був найважливіший момент у моєму житті.” У публіці, “коли вона закінчила, настала миттєва тиша, а потім всі воєдино підскочили на ноги на знак вдячності. Велика частина аудиторії, в основному лікарі та інші професіонали в галузі охорони здоров’я, здавалося, були зворушені до сліз”.

З окультних кіл добре відомо, що “духи-керівники” (які, звісно, є занепалими духами повітряного царства) не показуються так легко, якщо людина не просунута достатньо в медіумічній сприйнятливості. Але, можливо, ще більш дивовижним, ніж зв’язок д-ра Кублер-Росс зі “знайомими духами”, є захоплений відгук на її розповідь з боку аудиторії, яка складалася не з окультистів і медіумів, а зі звичайних людей середнього класу і професіоналів. Безсумнівно, це одне з релігійних знамень часу: люди стали сприйнятливі до контактів зі світом духів і готові прийняти окультне пояснення цих контактів, яке суперечить християнській істині.

Зовсім нещодавно широкої популярності набули скандали в новому притулку д-ра Кублер-Росс у південній Каліфорнії, “Шанті Нілая”. Згідно з цими повідомленнями, багато із засідань у Шанті Нілая ґрунтуються на старомодних медіумічних сеансах, а низка колишніх учасників заявили, що ці сеанси – шахрайство. Можливо, що у спілкуванні д-ра Кублер-Росс із духами – більше бажаного, ніж дійсного; але це не впливає на те вчення про життя після смерті, яке поширює вона та подібні до неї.

Окультне вчення сучасних дослідників

Вчення д-ра Кублер-Росс та інших дослідників сучасного “посмертного” досвіду з питання про життя після смерті можна підсумувати за деякими пунктами. Слід зазначити, що д-р Кублер-Росс формулює ці пункти з упевненістю людини, яка вважає, що вона має досвід безпосереднього спілкування з іншим світом. Але і вчені на зразок д-ра Моуді, хоча їхній тон більш обережний і стриманий, не можуть не сприяти поширенню цього вчення. Ось вчення про життя після смерті, що витає в повітрі наприкінці ХХ століття і видається природним усім, хто його сповідує, і хто не має чіткого уявлення про будь-яке інше вчення.

  1. СМЕРТІ БОЯТИСЯ НЕ СЛІД. Д-р Моуді пише: “Майже всі в тій чи іншій формі говорили мені, що вони більше не бояться смерті” (“Жизнь после смерти”). Д-р Кублер-Росс каже: “Зареєстровані випадки свідчать, що вмирання болісне, але сама смерть… є абсолютно спокійним досвідом, вільним від болю і страху. Усі без винятку говорять про відчуття спокою і цілісності”. Тут можна бачити цілковиту довіру своєму власному психічному досвіду, що характеризує обдурених занепалими духами. У сучасних “посмертних” дослідах немає нічого, що свідчить про те, що сама смерть, у всій її повноті, буде простим їхнім повторенням: ця довіра до психічного досвіду є частиною релігійного духу, який зараз витає у повітрі і який створює неправдиве, фатальне для духовного життя відчуття благополуччя.
  2. НЕ БУДЕ НІ СУДУ, НІ ПЕКЛА. На підставі своїх опитувань д-р Моуді повідомляє, що “у більшості випадків модель відплати-покарання в посмертному житті відкидається навіть багатьма з тих, хто звик мислити в цих поняттях. Вони часто, на їхній власний подив, виявляли, що навіть коли світловій істоті були зрозумілі їхні найогидніші та найгріховніші справи, вона реагувала не з гнівом і роздратуванням, а, скоріше, з розумінням і навіть із гумором” (“Жизнь после смерти”). Д-р Кублер-Росс зауважує про опитаних нею в більш доктринерському тоні: “Усі мають відчуття “цілісності”. Бог не засуджує, на відміну від людини”. Подібним дослідникам і на думку не спадає, що відсутність суду в “посмертних” дослідах могла б бути першим, оманливим враженням, або що перші кілька хвилин після смерті – не місце для суду; вони просто тлумачать ці досвіди відповідно до релігійного духу часу, який не хоче вірити ні в суд, ні в пекло.
  3. СМЕРТЬ НЕ Є ЄДИНИМ І ОСТАТОЧНИМ ДОСВІДОМ, ЯК ОПИСУЄ ЇЇ ХРИСТИЯНСЬКЕ ВЧЕННЯ, А, СКОРІШЕ, ЛИШЕ БЕЗБОЛІСНИМ ПЕРЕХОДОМ ДО “ВИЩОГО СТАНУ СВІДОМОСТІ”.

Д-р Кублер-Росс визначає її таким чином: “Смерть є просто скиданням фізичного тіла, подібним до того, як метелик виходить із кокона. Це перехід до вищої свідомості, де ви продовжуєте сприймати, розуміти, сміятися, зберігаєте здатність рости, і єдине, що ви втрачаєте, – це те, що вам більше й не потрібно, і це – ваше фізичне тіло. Це подібно до того, як ви прибираєте зимове пальто під час настання весни… і ось яка смерть”. Нижче ми покажемо, в якому протиріччі це перебуває з істинним християнським вченням.

  1. МЕТА ЗЕМНОГО ЖИТТЯ І ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ – ЦЕ НЕ ВІЧНЕ СПАСІННЯ СВОЄЇ ДУШІ, А НЕОБМЕЖЕНИЙ ПРОЦЕС “ЗРОСТАННЯ” В “ЛЮБОВІ”, “РОЗУМІННІ” І “САМОРЕАЛІЗАЦІЇ”.

Д-р Моуді знаходить, що “багато хто, мабуть, повернувся з новою моделлю і новим розумінням потойбічного світу – баченням, яке характеризується не одностороннім судом, а, скоріше, спільним розвитком у напрямку до кінцевої мети – самореалізації. Згідно з цими новими поглядами, розвиток душі, особливо духовних властивостей любові та знання, зі смертю не припиняється. Він, скоріше, триває і по той бік, можливо, що й вічно…” (“Жизнь после смерти”). Подібний окультний погляд на життя і смерть походить не від фрагментарних дослідів, що публікуються нині, а, скоріше, від окультної філософії, що носиться сьогодні в повітрі.

  1. “ПОСМЕРТНІ” І “ПОЗАТІЛЕСНІ” ДОСВІДИ САМІ ПО СОБІ Є ПІДГОТОВКОЮ ДО ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ.

Традиційна християнська підготовка до вічного життя (віра, покаяння, прилучення до Святих Тайн, духовна боротьба) має невелике значення порівняно зі зростаючим “коханням” і “розумінням”, натхненними “посмертними” досвідами; і зокрема (як у нещодавно розробленій Кублер-Росс і Робертом Монро програмі), можна підготувати безнадійно хворих людей до “позатілесного” досвіду, щоб вони “швидко зрозуміли, що ж на них чекає на Тій Стороні, коли вони помруть” (Вілер “Путешествие на другую сторону”). Один з опитаних д-ром Моуді категорично заявляє: “Причина, чому я не боюся померти, полягає в тому, що я знаю, куди я піду, коли покину цей світ, тому що я вже був там” (“Жизнь после жизни”). Який трагічний і погано обґрунтований оптимізм!

КОЖЕН ІЗ ЦИХ П’ЯТИ ПУНКТІВ Є ЧАСТИНОЮ СПІРИТИЧНОГО ВЧЕННЯ, ВІДКРИТОГО В XIX СТОЛІТТІ САМИМИ “ДУХАМИ” ЧЕРЕЗ МЕДІУМІВ.

Це вчення, в буквальному сенсі, вигадане бісами з єдиною й очевидною метою – підірвати традиційне християнське вчення про потойбічне життя і змінити весь погляд людства на релігію. Окультна філософія, яка майже незмінно супроводжує й забарвлює сучасні “посмертні” досліди, – це просто відціджений до популярного рівня екзотичний спіритизм вікторіанської епохи, це свідчення того, що справжні християнські погляди випаровуються з умів широких мас на Заході. Сам “посмертний” досвід, можна сказати, не має зв’язку з окультною філософією, що поширюється за його допомогою; він сприяє поширенню цієї філософії тому, що основні християнські заходи обережності та вчення, що колись захищали людей від такої чужої філософії, нині значною мірою усунуто, і фактично будь-який “потойбічний” досвід буде нині використано для проштовхування окультизму. У XIX столітті лише деякі вільнодумці і відлучені від Церкви люди вірили в окультну філософію. Але тепер вона настільки широко носиться в повітрі, що всякий, хто не має власної свідомої філософії, цілком ” природньо” притягується до неї.

“Місія” сучасних “посмертних” досвідів

Але, нарешті, чому ж “посмертні” досвіди настільки ” витають у повітрі”, і який їхній сенс як частини “духу часу”? Найбільш очевидна причина для широкого обговорення цих досвідів у наші дні – це винахід за останні роки нових методів реанімації клінічно померлих, завдяки чому подібні досліди набули як ніколи широкого розголосу. Це пояснення, безсумнівно, допомагає зрозуміти кількісне зростання повідомлень про “посмертний” досвід, але воно надто поверхневе, щоб пояснити духовний вплив цих досвідів на людство та на зміну поглядів на потойбічне життя, якій вони сприяють.
Глибше пояснення можна знайти у зростаючій відкритості та чутливості людей до “спіритичних” і “психічних” дослідів узагалі під вельми зрослим впливом окультних ідей – з одного боку, та з іншого – через ослаблення як гуманістичного матеріалізму, так і християнської віри. Людство ще раз підходить до прийняття можливості контакту з потойбічним світом.
Більше того, цей потойбічний світ, схоже, сам розкривається людству, ЯКЕ ПРАГНЕ СПРОБУВАТИ ЙОГО. “Окультний вибух” останніх років був викликаний ефектним зростанням паранормальних дослідів усякого роду і, своєю чергою, сприяв їхньому поширенню. На одному краю спектра цих досвідів знаходяться “посмертні” досліди, в яких для контакту з потойбічним світом потрібне незначне вольове зусилля або ж узагалі воно не потрібне; на іншому краю цього спектра знаходяться сучасне чаклунство та сатанізм, де вже має місце свідома спроба спілкування та навіть служіння силам потойбічного світу, а десь між двома цими крайнощами знаходяться незліченні варіанти сучасних психічних досвідів: від “вигинання ложок” Урі Геллера і парапсихологічних позатілесних подорожей до контактів з істотами НЛО і викрадень ними. Важливо зазначити, що велику кількість цих паранормальних досвідів мали християни, а один із видів цих досвідів ( досвіди “харизматичні”) широко приймають як справді християнське явище. (Розгляд харизматичного руху як медіумічного феномена можна знайти в розділі VII книжки ієромонаха Серафима “Православие и религия будущего”, вид. монастиря св. Германа Аляскінського, 1979.) Насправді ж участь християн у всіх подібних досвідах є лише вражаючим показником того, наскільки в наші часи втрачена християнська обізнаність про окультний досвід.

Один із найвизначніших справжніх медіумів нашого століття, покійний Артур Форд, зростання пошани до якого з боку “християн”, а водночас і невіруючих гуманістів, сам по собі є знаменням часу, дав чіткий натяк на те, що ж означає широке розповсюдження окультних досвідів і чутливість до них: “День професійного медіума добігає кінця. Ми були корисні як морські свинки. З нашою допомогою вчені дізналися дещо про умови, необхідні для того, щоб воно (спілкування зі світом духів) відбулося”. Тобто: окультний досвід, досі обмежений колом кількох “посвячених”, тепер став доступним тисячам простих людей. Звісно, це здебільшого спричинено не наукою, а дедалі більшим відчуженням людства від християнства та його жагою до нових “релігійних досвідів”. Років 50-75 тому тільки медіуми й окультисти, що стоять майже поза суспільством, мали контакти з “духами-керівниками”, культивували “виходи з тіла” або “говорили мовами”; сьогодні ці досвіди стали відносно поширеними й на всіх рівнях суспільства сприймаються як щось звичайне.

Це знамените нині зростання “потойбічних” досвідів є, безсумнівно, одним із знамень кінця світу, що наближається. Описавши в “Собеседованиях” різні бачення і досвіди загробного життя, св. Григорій Великий зауважує, що “духовний світ наближається до нас, проявляючись у видіннях і одкровеннях… У міру того, як світ наближається до кінця, цей світ вічності бачиться ближче… Кінець світу зливається з початком життя вічного” (VI, 43).

Св. Григорій, однак, додає, що через ці видіння і одкровення (які куди більш звичні в наші часи, ніж у його) ми всі бачимо істини майбутнього віку недосконало, тому світло все ще “тьмяне і бліде, як передсвітанкове світло сонця перед сходом”. Як це вірно щодо сучасних “посмертних” досвідів! Ніколи ще людству не давалися такі приголомшливо яскраві докази – або, принаймні, натяки – на те, що є інший світ, що життя не закінчується і навіть має більш ясну свідомість і життя. Для людини з ясним розумінням християнського вчення про стан душі одразу після смерті сьогоднішні окультні досліди можуть тільки підтвердити існування і природу повітряного царства занепалих духів.

Але решті людства, включно з більшістю тих, хто все ще називає себе християнами, сучасні досвіди замість того, щоб підтверджувати істини християнства, слугують тонким посібником для обману і лжевчення, для підготовки прийдешнього царства антихриста. Воістину, навіть ті, хто “воскресає з мертвих”, не можуть переконати людство покаятися: “Якщо Мойсея і пророків не слухають, то хоч би хто і з мертвих воскрес, не повірять” (Лк. 16:31). Зрештою, зрозуміти справжнє значення сучасних досвідів можуть тільки ті, хто вірний “Мойсею і пророкам”, тобто повноті відвертої істини. Те, що з цих досвідів дізнається решта людства, – це не покаяння і близькість Божого суду, а дивне, привабливе нове благовістя приємних “потойбічних” досвідів і скасування того, що встановлене Богом, щоб пробудити людину до реальності справжнього потойбічного світу, світу неба і пекла, – страху Божого.

Артур Форд цілком відверто заявляє, що вся місія медіумів на зразок нього самого полягає в тому, щоб “використати всі дані мені особливі дари для усунення назавжди із земних умів страху переходу до смерті”. Це також і місія д-ра Кублер-Росс, це і “науковий висновок дослідників на зразок д-ра Моуді: “потойбічний світ” приємний, і не варто боятися увійти в нього. Два століття тому Еммануїл Сведенборг так підсумував “духовність” тих, хто вірить в це: “Мені було дозволено насолодитися не тільки радощами тіла і почуттів, як ті, що живуть на землі, але також такими захопленнями і радощами життя, яких, я впевнений, ніхто ніколи не відчував в усьому світі, які вищі та вишуканіші за все, що можна уявити і у що можна повірити. Повірте, якби я знав, що завтра Господь покличе мене до Себе, я б сьогодні покликав музикантів, щоб іще раз випробувати справжні радощі в цьому світі”. Коли він передбачив своїй квартирній господині дату своєї смерті, він був такий радий, “ніби збирався на свято, на якісь розваги”.

Тепер протиставимо цьому ставленню справжнє християнське ставлення до смерті протягом століть. Тут ми побачимо, як згубно для душі не мати розрізнення по відношенню до духовних досвідів, відкидати обережності християнського вчення! 

Християнське ставлення до смерті

Хоча окультне вчення про потойбічне життя і заводить далеко вбік від істинної природи речей, воно починається з безсумнівної християнської істини: смерть тіла – це не кінець людського життя, а лише початок нового стану людської особистості, яка продовжує існувати окремо від тіла. Смерть, яка не була створена Богом, а була привнесена у творіння гріхом Адама в раю, – це найдивовижніша форма, в якій людина зустрічається з падінням своєї природи. Доля особистості у вічності багато в чому залежить від того, як вона ставиться до власної смерті і готується до неї.

Істинне християнське ставлення до смерті містить у собі елементи як страху, так і невпевненості, – саме тих емоцій, які хоче скасувати окультизм. Однак у християнському ставленні немає нічого від низького страху, який можуть відчувати ті, хто помирає, не маючи надії на вічне життя; християнин із умиротвореною совістю наближається до смерті спокійно і, з Божої милості, навіть із певною впевненістю. Подивимося ж на християнську смерть кількох великих святих єгипетських подвижників V століття. “Коли настав час кончини преподобного Агафона, він перебував три дні в глибокій увазі до себе, не розмовляючи ні з ким. Братія запитали його: “Авва Агафоне, де ти?” “Я стою перед судом Христовим”, – відповідав він. Братія сказали: “Невже і ти, отче, боїшся?” Він відповідав: “Я намагався по силі моїй зберегти заповіді Божі, але я – людина, і звідки знаю, чи були угодні справи мої Богу”. Браття запитали: “Невже ти не уповаєш на життя твоє, яке було згідно з волею Божою?” “Не можу уповати, – відповів він, – тому що інший суд людський і інакший суд Божий”. Вони хотіли ще запитати його, але він сказав їм: “Учиніть мені любов, тепер не говоріть зі мною, тому що я не вільний”. І він помер з радістю. “Ми бачили, як він веселився, – передавали його учні, – ніби він зустрічав і вітав дорогих друзів” (Патерик Скитский; див. у єпископа Ігнатія, т. 3, стор. 107).

Навіть великі святі, які помирають за явних ознак Божої милості, зберігають тверезу смиренність щодо свого спасіння. “Коли настав час помирати великому Сисою, просвітилося обличчя його, і він сказав отцям, що сиділи у нього: “Ось прийшов авва Антоній”. Помовчавши трохи, сказав: “Ось лик пророчий прийшов”. Потім просвітився більше і сказав: “Ось прийшов лик апостольський”. І знову сугубо просвітилося обличчя його; він почав із кимось розмовляти. Старці просили його сказати, з ким він розмовляє. Він відповідав: “Ангели прийшли взяти мене, але я благаю їх, щоб вони залишили мене на короткий час для покаяння”. Старці сказали йому: “Отче, ти не потребуєш покаяння”. Він відповідав їм: “Воістину не знаю про себе, чи поклав я початок покаяння”. А всі знали, що він досконалий. Так говорив і відчував істинний християнин, незважаючи на те, що під час життя свого воскрешав мертвих єдиним словом і був сповнений дарів Святого Духа. І ще більше засяяло обличчя його, засяяло, як сонце. Усі злякалися. Він сказав їм: “Дивіться – Господь прийшов і прорік: принесіть Мені обрану посудину з пустелі”. З цими словами він віддав дух. Побачена була блискавка, і храмина сповнилася пахощів” (Патерик Скитский; див. у єпископа Ігнатія, т. 3 стор. 110).

Як же відрізняється це глибоке і тверезе християнське ставлення від поверхневої позиції декого з нинішніх неправославних християн, які думають, що вже врятовані і навіть не піддадуться суду, як усі люди, а тому не повинні нічого боятися при смерті. Подібна позиція, дуже широко поширена серед сучасних протестантів, фактично недалеко відійшла від окультної ідеї про те, що смерті боятися не слід, бо вічних мук там немає; безсумнівно, хоча й ненавмисне, вона допомогла становленню подібного ставлення. Блаженний Феофілакт Болгарський (XI ст.) у своєму Тлумаченні на Євангеліє писав: “Багато таких, котрі, спокушаючись на марні надії, думають здобути Царство Небесне і, високо думаючи про себе, зараховують себе до лику обраних…” Багато покликаних, тобто Бог закликає багатьох, точніше, всіх, але мало обраних, небагато тих, хто спасається, гідних обрання від Бога”.

Подібність між окультною філософією і загальним протестантським поглядом є, можливо, головною причиною того, що спроби деяких євангельських протестантів критикувати сучасні “посмертні” досвіди з точки зору “біблійного християнства” виявилися настільки невдалими. Самі ці критики стільки розгубили з традиційного християнського вчення про потойбічне життя, повітряне царство, справи й обмани бісів, що їхня критика часто розпливчаста й довільна, а їхня здатність до розрізнення в цій галузі не більша, ніж у світських дослідників, чому їх обманюють “християнські” або “біблійні” досвіди в повітряному царстві.

Справжнє християнське ставлення до смерті засноване на усвідомленні критичної різниці між цим життям і прийдешнім. Митрополит Московський Макарій (Булгаков) у наступних словах підсумував біблійне та отцівське вчення з цього питання: “Смерть є межею, якою обмежується час подвигів для людини і починається час воздаяння, тож після смерті неможливе ні покаяння, ні виправлення життя. Цю істину висловив Христос Спаситель Своєю притчею про багатого і Лазаря, з якої видно, що той і інший негайно після смерті отримали воздаяння, і багатий, хоч як мучився в пеклі, не міг через покаяння звільнитися від своїх страждань” (Лк. 16:26).

Тому-то смерть і є саме тією реальністю, яка пробуджує в людині свідомість відмінності між цим світом і світом прийдешнім, надихає на життя, сповнене покаяння й очищення, поки у нас є дорогоцінний час. Коли св. авву Дорофея якийсь брат запитав про себе, від чого він впадає в безтурботність у келії своїй, старець сказав йому: “Від того, що ти не впізнав ні очікуваного спокою, ні майбутньої муки. Бо якби ти достовірно знав це, то хоча б келія твоя була сповнена черв’яків, так що ти стояв би в них по самісіньку шию, ти терпів би це, не розслабляючись” (Авва Дорофей. Поучение 12: “О страхе будущего мучения”).

Так само вже в новий час св. Серафим Саровський навчав: “Якби ти знав, яка насолода чекає на душу праведного на небесах, то ти наважився б у тимчасовому житті переносити скорботи, гоніння і наклеп із подякою. Якби сама ця келія наша була сповнена черв’яків, і якби ці черв’яки їли плоть нашу в усе тимчасове життя, то з усяким бажанням потрібно було б на це погодитися, щоб не втратити тієї небесної радості, яку приготував Бог тим, хто любить Його”.

Безстрашність протестантів, так само як і окультистів, перед обличчям смерті – це прямий наслідок необізнаності про те, що на них чекає в майбутньому житті та що можна зробити зараз, щоб приготуватися до нього. З цієї причини справжні досвіди або бачення загробного життя вражають до глибини душі і (якщо людина не вела ревного християнського життя) змінюють все її життя до кінця днів. Коли преподобний Афанасій Київсько-Печерський помер і за два дні ожив, ігумен і братія “жахнулися”, побачивши його живим; потім почали запитувати: як ожив він? Що бачив і чув? На всі запитання він відповідав тільки словом “спасайтеся”. Коли ж братія просили сказати їм корисне, то він заповів їм послух і безперестанне покаяння. Слідом за цим Афанасій ув’язнився в печері, перебував у ній безвихідно протягом дванадцяти років, день і ніч проводячи в безперервних сльозах, через день їв потроху хліба і води і не розмовляв ні з ким весь цей час. Коли настав час його смерті, він помер із миром у Господі (т. III , стор. 129, житіє його див. Київсько-Печерському Патерику, пам’ять преподобного Афанасія, затворника Печерського, святкується 2 грудня).

Подібно до цього на Заході Беда Високоповажний розповідає, як якийсь житель Нортумбрії, пробувши померлим цілу ніч, повернувся до життя і сказав: “Воістину я повстав з обіймів смерті, і мені знову дозволено жити серед людей. Але відтепер не повинно мені жити, як я жив раніше, а повинен я вести зовсім інше життя”. Він роздав усе своє майно і пішов у монастир. Пізніше він розповідав, що бачив і Небо, і пекло, але “ця людина Божа не бажала говорити про це з байдужими й безтурботними людьми, а лише з тими, кого переслідував страх покарання або ж кого тішила надія на життя вічне, і хто бажав прийняти слова її до серця і зростати у святості”.

Навіть і в наш час автор “Неймовірного для багатьох…” був так вражений своїм справжнім досвідом потойбічного світу, що повністю змінив своє життя, став ченцем і написав оповідь про свій досвід, щоб пробудити до життя подібних до нього, які живуть у помилковому неспокої, невіри в майбутнє життя.

Подібні випадки багато разів трапляються в житіях святих та в інших православних джерелах, і вони перебувають у різкому контрасті з досвідом сучасних людей, які бачили “Небо” та “потойбіччя” і, все ж таки, лишилися в хибній упевненості, що вони вже “готові” до життя після смерті та що самої смерті нема чого боятися.

Місце пам’ятання смерті в християнському житті можна бачити з підручника християнського подвигу, “Ліствиці” преп. Іоанна Ліствичника, шостий ступінь якої спеціально присвячений цьому: “Як хліб потрібний понад усяку іншу їжу, так і роздум про смерть потрібен над усякими іншими діяннями… Неможливо для людини діло, щоб теперішній день провели ми благочестиво, якщо не думаємо, що це останній день нашого життя” (Ступінь 6:4,24). Писання добре говорить: “В УСІХ СЛОВАХ ТВОЇХ ЗГАДУЙ ОСТАННЯ ТВОЯ, І У ВІКИ НЕ ЗГРІШИШ” (Сир. 7:39). Великий преп. Варсануфій Газський радив братові: “Нехай зміцнює помисли твої пам’ятання про смерть, час якої невідомий нікому. Постараємося ж творити добро до виходу нашого з цього життя – бо ми не знаємо, в який день будемо покликані, – щоб не опинитися нам неготовими і не залишитися поза межами чертога шлюбного з п’ятьма юродивими дівами”.

Великий авва Пимен, дізнавшись про смерть єгипетського подвижника, преп. Арсенія Великого, сказав: “Блаженний Арсеній: ти оплакав себе протягом земного життя! Ті, хто не оплакують себе тут, плакатимуть вічно. Неможливо уникнути плачу: або тут – довільного, або там, у муках, мимовільного”. (Патерик Скитский, див. у єпископа Ігнатія, т. 3, стор. 108).

Тільки той, хто має цей тверезий християнський погляд на життя, може наважитися сказати разом з апостолом Павлом, що він “маю бажання померти та бути з Христом” (Флп. 1:23). Тільки той, хто вів християнське життя подвигу, покаяння і оплакування своїх гріхів, може сказати зі св. Амвросієм Медіоланським: “Дурні бояться смерті як найбільшого зла, а мудрі шукають її як заспокоєння після трудів і як кінця бід” (“Смерть как благо”, 8:32).

Преосвященний Ігнатій Брянчанінов завершує своє знамените “Слово о смерти” словами, які й нині, через сто років, звучать для нас закликом повернутися до єдино правильного християнського ставлення до смерті, відкинувши всі рожеві ілюзії нашого нинішнього духовного стану, а також усі хибні надії на майбутнє життя: “…корисно збуджувати в собі спогад про смерть відвіданням цвинтаря, відвідуванням хворих, присутністю під час смерті ближніх і поховання, частим розгляданням і поновленням у пам’яті різних сучасних смертей, чутих і бачених нами… Зрозумівши стислість нашого земного життя і суєтність усіх земних надбань і переваг, зрозумівши жахливе майбутнє, що чекає на тих, хто нехтує Спасителем і спокутуванням, принесли себе цілком на жертву гріхові й тлінню, – відвернімо уявні очі наші від пильного погляду на оманливу та чарівливу красу світу, яка зручно ловить слабке серце людське й любов до себе та на служіння собі; звернемо їх до страшного, але рятівного видовища – до смерті, що чекає на нас. Оплатимо себе благовременно; омиємо, очистимо сльозами і сповіданням гріхи наші, записані в книгах “Миродержца”. Здобудем благодать Святого Духа – цю печатку, це знамення обрання і спасіння: воно необхідне для вільної ходи повітряним простором і для отримання входу в небесні врата й обителі.

…Вигнанці раю! Не для розваг, не для урочистостей, не для ігор ми перебуваємо на землі, а для того, щоб вірою, покаянням і хрестом убити смерть, що вбила нас, і повернути собі втрачений рай.

Милосердний Господь нехай дарує читачам цього слова і тому, хто його уклав, пам’ятати смерть під час земного життя; пам’ятанням її, умертвінням себе до всього суєтного і життям для вічності відсторонити від себе лютість смерті, коли настане година її, і перейти нею в блаженне, вічне, істинне життя. Амінь” (т. 3, стор. 181-183).

Розділ десятий. Короткий виклад православного вчення про посмертну долю душі

У перших дев’яти розділах цієї книги ми спробували викласти деякі основні аспекти православного християнського погляду на життя після смерті, протиставляючи їх широко розповсюдженому сучасному погляду, а також поглядам, що з’явилися на Заході і в деяких аспектах відійшли від стародавнього християнського вчення. На Заході справжнє християнське вчення про Ангелів, повітряне царство занепалих духів, про природу спілкування людей з духами, про небо і пекло було втрачено або спотворено, унаслідок чого наявні нині “посмертні” досліди отримують абсолютно неправильне тлумачення. Єдиною задовільною відповіддю на цю помилкову інтерпретацію є православне християнське вчення.

Ця книга має занадто обмежений обсяг, щоб викласти повністю православне вчення про потойбічний світ і посмертне життя; наше завдання було набагато вужчим – викласти це вчення в тій мірі, в якій було б достатньо, щоб відповісти на запитання, які порушують сучасні “посмертні” досвіди, і вказати читачеві на ті православні тексти, де міститься це вчення. На закінчення ми тут навмисне даємо короткий виклад православного вчення про долю душі після смерті. Цей виклад складається зі статті, написаної одним з останніх видатних богословів нашого часу, архієпископом Іоанном (Максимовичем) за рік до його смерті. Його слова надруковані вужчим стовпчиком, а пояснення до його тексту, коментарі та порівняння надруковані як зазвичай.

Архієпископ Іоанн (Максимович) “Життя після смерті”

«Чекаю воскресіння мертвих і життя будучого віку» (Нікейський символ віри).

Безмежним і безуспішним було б наше горе за вмираючими близькими, якби Господь не дав нам вічне життя. Життя наше було б безцільним, якби воно закінчувалося смертю. Яка користь була б тоді від чеснот і добрих справ? Тоді мали б рацію ті, хто каже: “Будемо їсти і пити, бо завтра помремо”. Але людина створена для безсмертя, і Христос Своїм воскресінням відкрив врата Царства Небесного, вічного блаженства для тих, хто вірив у Нього і жив праведно. Наше земне життя – це приготування до майбутнього життя, а це приготування завершується смертю. “І як людям визначено один раз умерти, а потім суд” (Євр. 9:27). Тоді людина полишає всі свої земні клопоти; тіло її розпадається, щоб знову повстати при Загальному Воскресінні.

Але душа її продовжує жити, не припиняючи свого існування ні на одну мить. Багатьма явищами мертвих нам дано було знати частково, що трапляється з душею, коли вона залишає тіло. Коли припиняється бачення тілесними очима, починається бачення духовне.

Звертаючись у листі до своєї вмираючої сестри, єпископ Феофан Затворник пише: “Адже ти не помреш. Тіло твоє помре, а ти перейдеш в інший світ, жива, себе пам’ятаєш і весь навколишній світ впізнаєш” (“Душеполезное чтение”, серпень 1894).

Після смерті душа жива, і почуття її загострені, а не ослаблені. Св. Амвросій Медіоланський вчить: “Оскільки душа продовжує жити після смерті, залишається добро, яке не втрачається зі смертю, але зростає. Душа не утримується жодними перешкодами, що ставляться смертю, але більш діяльна, бо діє у своїй власній сфері без жодного зв’язку з тілом, яке їй, скоріше, тягар, ніж користь” (св. Амвросій “Смерть как благо”).

Преп. авва Дорофей підсумовує вчення ранніх отців з цього питання: “Бо душі пам’ятають все, що було тут, як кажуть отці, і слова, і справи, і думки, і нічого з цього не можуть забути тоді. А сказано в псалмі: “У той день загинуть усі задуми їхні” (Пс. 145:4); це говориться про помисли століття цього, тобто про будівлі, майно, батьків, дітей і всяке діяння та повчання. Усе це про те, як душа виходить із тіла, гине… А що вона зробила відносно чесноти або пристрасті, усе те пам’ятає, і нічого з цього для неї не гине… І нічого, як я сказав, не забуває душа з того, що зробила в цьому світі, але все пам’ятає, вийшовши з тіла, до того ж краще та ясніше, як звільнилася від цього земного тіла” (авва Дорофей. Настанова 12).

Великий подвижник V століття преп. Іоанн Кассіан ясно формулює активний стан душі після смерті у відповіді єретикам, які вірили в те, що душа після смерті несвідома: “Душі після розлуки з тілом бувають не ледарюють, не залишаються без усякого почуття; це доводить євангельська притча про багатого і Лазаря (Лк. 16:19-31)… Душі померлих не тільки не втрачають своїх почуттів, але не втрачають і прихильностей своїх, тобто надії та страху, радості та скорботи, і дещо з того, чого чекають собі на загальному суді, вони починають вже передчувати… вони ще жвавіше стають і ревніші приліплюються до прославляння Бога. І справді, якщо, розглянувши свідчення Священного Писання про природу самої душі в міру нашого глузду, дещо поміркуємо, то чи не буде, не кажу, крайньою дурістю, але божевіллям, – хоч злегка підозрювати, що найдорогоцінніша частина людини (тобто душа), в якій, за блаженним апостолом, міститься образ Божий та подоба (1Кор. 11:7; Кол. 3:10), по відкладенню цієї дебелості тілесної, в якій вона перебуває в теперішньому житті, ніби стає нечутливою – та, що містить у собі всіляку силу розуму, своїм причастям навіть німу і нечутливу речовину плоті робить чутливою? Звідси випливає, і властивість самого розуму вимагає того, щоб дух по складенні цієї тілесної дебелості, що нині послаблюється, свої розумні сили привів до кращого стану, відновив їх чистішими і тоншими, а не позбувся їх”.

Сучасні “посмертні” досвіди зробили людей приголомшливо обізнаними про свідомість душі після смерті, про більшу гостроту і швидкість її розумових здібностей. Але самої по собі цієї обізнаності недостатньо, щоб захистити того, хто перебуває в такому стані, від проявів позатілесної сфери; слід володіти ВСІМ християнським вченням з цього питання.

Початок духовного видіння

Часто це духовне видіння починається в тих, хто помирає, ще до смерті, і все ще бачачи оточуючих і навіть розмовляючи з ними, вони бачать те, чого не бачать інші.

Цей досвід вмираючих спостерігався протягом століть, і сьогодні подібні випадки з вмираючими – не новина. Однак, тут слід повторити сказане вище – у розд. 1, ч. 2: тільки в благодатних відвідинах праведних, коли з’являються святі та Ангели, ми можемо бути певними, що це з’явилися справді істоти з іншого світу. У звичайних же випадках, коли помираючий починає бачити спочилих друзів і родичів, це може бути лише природне знайомство з невидимим світом, в який він повинен увійти; справжня ж природа образів спочилих, що з’являються в цей момент, відома, можливо, одному лише Богові, – і нам немає потреби заглиблюватися в це.

Ясно, що Бог дає цей досвід як найочевидніший спосіб повідомити вмираючому, що потойбічний світ не є зовсім незнайоме місце, що життя там також характеризується любов’ю, яку людина відчуває до своїх близьких. Преосвященний Феофан зворушливо викладає цю думку в словах, звернених до вмираючої сестри: “Там зустрінуть тебе батюшка і матушка, брати і сестри. Вклонись їм і наші передай вітання, – і проси подбати про нас. Тебе оточують твої діти зі своїми радісними вітаннями. Там краще тобі буде, ніж тут”.

Зустріч із духами

Але після виходу з тіла душа опиняється серед інших духів, добрих і злих. Зазвичай вона тягнеться до тих, які ближчі їй за духом, і якщо, перебуваючи в тілі, вона була під впливом деяких із них, то вона залишиться залежною від них і після виходу з тіла, якими б огидними вони не виявилися під час зустрічі.

Тут нам знову серйозно нагадують, що потойбічний світ, хоча й не буде абсолютно чужим для нас, але не виявиться просто приємною зустріччю з коханими “на курорті” щастя, а буде духовним зіткненням, яке зазнає розташування нашої душі за час життя – схилялася вона більше до Ангелів та святих через доброчесне життя та покору заповідям Божим, чи шляхом недбальства та невір’я, зробила себе більше придатною для суспільства занепалих духів. Преосвященний Феофан Затворник добре сказав (див. вище кінець розд. VI), що навіть випробування на повітряних митарствах може виявитися скоріше випробуванням спокусами, ніж обвинуваченням.

Хоча сам факт суду в потойбічному житті стоїть поза всяким сумнівом – як Приватного Суду одразу після смерті, так і Страшного Суду наприкінці світу, – зовнішній вирок Божий буде тільки відповіддю на внутрішній настрій, який душа створила в собі по відношенню до Бога і духовних істот.

Перші два дні після смерті

Протягом перших двох днів душа насолоджується відносною свободою і може відвідувати на землі ті місця, які їй дорогі, але на третій день вона переміщується в інші області.

Тут архієпископ Іоанн просто повторює вчення, відоме Церкві з IV століття. Передання повідомляє, що Ангел, який супроводжував у пустелі преп. Макарія Олександрійського, сказав, пояснюючи церковне поминання померлих на третій день після смерті: “Коли на третій день буває в церкві приношення, то душа померлого отримує від ангела, що стереже її, полегшення в скорботі, яку відчуває від розлучення з тілом, отримує тому, що славослів’я та приношення в церкві Божій за неї скоєно, через що в ній народжується блага надія. Бо протягом двох днів дозволяється душі, разом з Ангелами, що перебувають при ній, ходити по землі, де вона хоче. Тому душа, що любить тіло, блукає іноді біля будинку, в якому розлучалася з тілом, іноді біля труни, в яку покладено тіло; і таким чином проводить два дні, як птах, що шукає гнізда собі. А доброчесна душа ходить тими місцями, в яких мала звичай чинити правду. Третього дня ж Той, Хто воскрес із мертвих, повеліває, наслідуючи Його воскресіння, піднестися всякій душі християнській на небеса для поклоніння Богові всіляких” (“Слова св. Макария Александрийского о исходе душ праведных и грешных”, “Христ. чтение”, серпень 1831 р.).

У православному чині поховання покійних преп. Іоанн Дамаскін яскраво описує стан душі, що розлучилася з тілом, але все ще перебуває на землі, безсилою спілкуватися з коханими, яких вона може бачити: “Увы мне, яковый подвиг имать душа, разлучающаяся от телесе! Увы, тогда колико слезит, и несть помилуяй ю! ко Ангелам очи возводящи, бездельно молится: к человекам руце простирающи, не имать помогающаго. Тем же, возлюблении мои братие, помысливше нашу краткую жизнь, преставленному упокоения от Христа просим, и душам нашим велию милость” (Послідування поховання мирських людей, стихира самогласна, глас 2).

У листі до чоловіка згадуваної вище своєї вмираючої сестри св. Феофан пише: “Адже сестра-то сама не помре; тіло вмирає, а обличчя вмираючого залишається. Переходить тільки в інші порядки життя. У тілі, що лежить під святими і потім виноситься, її немає, і в могилу її не ховають. Вона в іншому місці. Так само жива, як тепер. У перші години й дні вона буде біля вас. І тільки не проговорить, – та побачити її не можна, а то тут… Майте це на думці. Ми, ті, що залишаються, плачемо за тими, хто пішов, а їм одразу легше: той стан втішний. Ті, котрі поверталися з мертвого стану і потім вводилися в тіло, знаходили його дуже незручним житлом. Те саме відчуватиме і сестра. Їй там краще, а ми побиваємося, ніби з нею біда якась трапилася. Вона дивиться і, певно, дивується тому (“Душеполезное чтение”, серпень 1894).

Слід мати на увазі, що цей опис перших двох днів після смерті дає загальне правило, яке в жодному разі не охоплює всіх ситуацій. Справді, більшість процитованих у цій книзі уривків із православної літератури не підходить під це правило, – і з цілком очевидного міркування: святі, які зовсім не прив’язувалися до мирських речей, жили в безперестанному очікуванні переходу до іншого світу, не тягнуться навіть і до місць, де вони творили добрі справи, але одразу ж починають своє сходження на небо. Інші ж, подібно до К. Ікскуля, починають своє сходження раніше ніж за два дні з особливого дозволу Божого Провидіння. З іншого боку, всі сучасні “посмертні” досвіди, хоч би якими фрагментарними вони були, не підходять під це правило: позатілесний стан є лише початком першого періоду безтілесної мандрівки душі до місць її земних уподобань, але ніхто з цих людей не пробув у стані смерті досить довго, щоб навіть зустріти двох Ангелів, які мали б супроводжувати їх.

Деякі критики православного вчення про посмертне життя вважають, що подібні відхилення від загального правила “посмертного” досвіду є доказами суперечностей у православному вченні, але такі критики розуміють все занадто буквально. Опис перших двох днів (а також і наступних) у жодному разі не є якоюсь догмою; це просто модель, яка лише формулює найзагальніший порядок “посмертного” досвіду душі. Багато випадків як у православній літературі, так і в оповіданнях про сучасні досліди, де мертві миттєво з’являлися живим у перший день чи два після смерті (інколи уві сні), слугують прикладами правдивості того, що душа справді залишається поблизу землі на деякий короткий час. (Справжні видіння мертвих після цього короткого періоду свободи душі набагато рідкісніші й завжди бувають за Божим Промислом з якоюсь особливою метою, а не з чиєїсь власної волі. Але до третього дня, а часто й раніше, цей період добігає кінця).

Митарства

У цей час (на третій день) душа проходить через легіони злих духів, які перепиняють їй шлях і звинувачують у різних гріхах, до яких самі ж вони її і втягнули. Згідно з різними одкровеннями, існує двадцять таких перешкод, так званих “митарств”, на кожному з яких мучиться той чи інший гріх; пройшовши одне митарство, душа приходить на наступне. І тільки успішно пройшовши всі митарства, може душа продовжити свій шлях, не будучи негайно вкинутою в геєну. Якими жахливими є ці біси й митарства, можна бачити з того факту, що Сама Матір Божа, коли Архангел Гавриїл сповістив Її про наближення смерті, молила Сина Свого визволити душу Її від цих бісів, і у відповідь на її молитви Сам Господь Ісус Христос з’явився з Небес, щоб прийняти душу Пречистої Своєї Матері й відвести Її на Небеса. (Це зображено на традиційній православній іконі Успіння.) Воістину жахливий третій день для душі покійного, і з цієї причини їй особливо потрібні молитви.

У шостому розділі наведено низку святоотцівських та агіографічних текстів про митарства, і немає потреби додавати тут ще що-небудь. Однак і тут ми можемо зазначити, що описи митарств відповідають моделі катувань, яких зазнає душа після смерті, а індивідуальний досвід може значно відрізнятися. Малозначні подробиці на зразок кількості поневірянь, звісно, другорядні, порівняно з головним фактом, що душа справді незабаром після смерті зазнає суду (Приватного Суду), де підбивають підсумок тієї “невидимої брані”, яку вона вела (чи не вела) на землі проти занепалих духів.

Продовжуючи лист чоловікові сестри, яка помирає, єпископ Феофан Затворник пише: “У тих, хто відійшов, скоро починається подвиг переходу через митарства. Там потрібна їй допомога! Зупиніться на цій думці, і ви почуєте крик її до вас: “Допоможіть!” Ось на що вам належить спрямувати всю увагу і всю любов до неї. Я думаю, справжнісіньке засвідчення любові буде – якщо з хвилини відходу душі, ви, залишаючи клопоти про тіло іншим, самі відсторонитесь і, усамітнившись, де можна, зануритеся в молитву за неї в новому її стані, за її несподівані потреби. Почавши так, будьте в безперестанному крику до Бога – їй про допомогу, протягом шести тижнів – тай надалі. У оповіді Феодори – мішечок, з якого Ангели брали, щоб відокремлюватися від митарів, – це були молитви її старця. Те саме буде і ваші молитви… Не забудьте так зробити… Ось і любов!”

Критики православного вчення часто неправильно розуміють той “мішок золота”, з якого на митарствах Ангели “платили за борги” блаженної Феодори; інколи його хибно порівнюють із латинським поняттям “понадборгових заслуг” святих. І тут також такі критики занадто буквально читають православні тексти. Тут мається на увазі не що інше, як молитви за спочилих Церкви, зокрема молитви святого і духовного отця. Форма, в якій це описується, – навряд чи є навіть потреба говорити про це – метафорична.

Православна Церква вважає вчення про митарства таким важливим, що згадує про них у багатьох богослужіннях (див. деякі цитати в розділі про митарства). Зокрема, Церква особливо викладає це вчення всім своїм вмираючим чадам. У “Каноні на вихід душі”, який читає священик біля одра члена Церкви, що помирає, є такі тропарі: “Воздушнаго князя насильника, мучителя, страшных путей стоятеля и напраснаго сих словоиспытателя, сподоби мя прейти невозбранно отходяща от земли” (пісня 4). “Святых Ангел священным и честным рукам преложи мя, Владычице, яко да тех крилы покрывся, не вижу бесчестнаго и смраднаго и мрачнаго бесов образа” (пісня 6). “Рождшая Господа Вседержителя, горьких мытарств начальника миродержца отжени далече от мене, внегда скончатися хощу, да Тя во веки славлю, Святая Богородице” (пісня 8).

Так православний християнин, який помирає, готується словами Церкви до майбутніх випробувань.

Сорок днів

Потім, успішно пройшовши через митарства і вклонившись Богові, душа протягом ще 37 днів відвідує небесні обителі і пекельні безодні, ще не знаючи, де вона залишиться, і тільки на сороковий день призначається їй місце до воскресіння мертвих.

Звичайно, немає нічого дивного в тому, що, пройшовши митарства і покінчивши назавжди із земним, душа повинна познайомитися зі справжнім потойбічним світом, в одній частині якого вона перебуватиме вічно. Згідно з одкровенням Ангела преп. Макарію Олександрійському, особливе церковне поминання покійних на дев’ятий день після смерті (крім загального символізму дев’яти чинів ангельських) пов’язане з тим, що до цього часу душі показували красу раю і тільки після цього, протягом решти сорокаденного періоду їй показують муки та жахіття пекла, перш ніж на сороковий день їй буде призначене місце, де вона очікуватиме на воскресіння мертвих і Страшний Суд. І тут також ці числа дають загальне правило або модель післясмертної реальності і, безсумнівно, не всі померлі завершують свій шлях згідно з цим правилом. Ми знаємо, що Феодора справді завершила свої відвідини пекла саме на сороковий – за земними мірками часу – день.

Стан душі до Страшного Суду

Деякі душі через сорок днів опиняються в стані передчуття вічної радості й блаженства, а інші – у страху вічних мук, які повністю почнуться після Страшного Суду. До цього все ж можливі зміни в стані душ, особливо завдяки принесенню за них Безкровної Жертви (поминання на Літургії) та інших молитов.

Вчення Церкви про стан душ на Небі і в пеклі до Страшного Суду більш докладно викладено в словах св. Марка Ефеського.

Користь молитви, як громадської, так і приватної, за душі, що перебувають у пеклі, описано в житіях святих подвижників і в святоотцівських писаннях.

У житії мучениці Перпетуї (III століття), наприклад, долю її брата було відкрито їй в образі наповненого водою водойома, що була розташована так високо, що він не міг дотягнутися до неї з того брудного, нестерпно спекотного місця, куди його ув’язнили. Завдяки її старанній молитві протягом цілого дня і ночі, він зміг дотягнутися до водойми, і вона побачила його у світлому місці. З цього вона зрозуміла, що він позбавлений покарання (“Житія святих”, 1 лютого).

Подібних випадків багато в житіях православних святих і подвижників. Якщо хтось схильний до зайвого буквалізму щодо цих видінь, то слід, напевно, сказати, що, звісно, форми, яких набувають ці видіння (зазвичай уві сні), – не обов’язково “фотографії” того, в якому становищі перебуває душа в іншому світі, а, скоріше, образи, що передають духовну правду про поліпшення стану душі за молитвами тих, хто залишився на землі.

Молитва за спочилих

Як важливо поминання на Літургії, можна бачити з таких випадків. Ще до прославлення святого Феодосія Чернігівського (1896), ієромонах (знаменитий старець Олексій з Голосіївського скиту Києво-Печерської Лаври, який помер 1916 р.), що переоблачав мощі, втомився, сидячи біля мощей, задрімав і побачив перед собою Святого, який сказав йому: “Спасибі тобі за працю для мене. Прошу також тебе, коли будеш служити Літургію, згадати моїх батьків”; і він дав їхні імена (ієрей Микита і Марія). До видіння ці імена були невідомі. Через кілька років після канонізації в монастирі, де св. Феодосій був ігуменом, був знайдений його власний пом’янник, який підтвердив ці імена, підтвердив істинність видіння. “Як можеш ти, святителю, просити моїх молитов, коли сам ти стоїш перед Небесним Престолом і подаєш людям Божу благодать?” – запитав ієромонах. “Так, це вірно, – відповів св. Феодосій, – але приношення на Літургії сильніше моїх молитов”.

Тому панахида і домашня молитва за спочилих корисні, як і добрі справи, що творяться на їхній спогад – милостиня або пожертвування на Церкву. Але особливо корисне їм поминання на Божественній Літургії. Було багато явищ мертвих та інших подій, які підтверджують, наскільки корисним є поминання покійних. Багато хто з тих, хто помер у покаянні, але не зумів виявити його за життя, були звільнені від мук і отримали упокоєння. У Церкві постійно підносяться молитви за упокій покійних, а в колінопреклонній молитві на вечірній в день Зішестя Святого Духа є особливе прохання “за тих, хто в пеклі тримається”.

Св. Григорій Великий, відповідаючи у своїх “Собеседованиях” на запитання, чи є щось таке, що могло б бути корисним душам після смерті, вчить: “Святе жертвоприношення Христа, нашої спасительної Жертви, приносить велику користь душам навіть після смерті за умови, що гріхи їхні можуть бути прощені в майбутньому житті. Тому душі покійних іноді просять, щоб за них відслужили Літургію… Природно, надійніше самим за життя робити те, що, як ми сподіваємося, інші будуть робити за нас після смерті. Краще здійснити вихід вільним, ніж шукати свободи, опинившись у ланцюгах. Тому ми повинні від щирого серця зневажати цей світ, наче його слава вже минула, і щодня приносити Богові жертву наших сліз, коли ми приносимо в жертву Його священну Плоть і Кров. Тільки ця жертва має силу рятувати душу від вічної смерті, бо вона таємниче представляє нам смерть Єдинородного Сина” (IV; 57, 60).

Св. Григорій наводить кілька прикладів з’явлення померлих живим із проханням відслужити Літургію за їхній спочинок або тих, хто дякує за це; одного разу також один полонений, якого дружина вважала померлим і за яким вона в певні дні замовляла Літургію, повернувся з полону й розповів їй, як його в певні дні звільняли від кайданів – саме в ті дні, коли за нього звершувалася Літургія (IV; 57, 59).

Протестанти зазвичай вважають, що церковні молитви за покійних несумісні з необхідністю здобути спасіння насамперед у цьому житті: “Якщо ти можеш бути врятований Церквою після смерті, тоді навіщо обтяжувати себе боротьбою або шукати віру в цьому житті? Будемо їсти, пити і веселитися”… Звісно, ніхто з тих, хто дотримується таких поглядів, ніколи не досягав порятунку за церковними молитвами, і очевидно, що такий аргумент є вельми поверхневим і навіть лицемірним. Молитва Церкви не може врятувати того, хто не хоче спасіння або хто ніколи сам за життя не доклав для цього жодних зусиль. У певному сенсі можна сказати, що молитва Церкви або окремих християн за покійного є ще один результат життя цієї людини: за неї б не молилися, якби за своє життя вона не зробила нічого такого, що могло б надихнути таку молитву після її смерті.

Св. Марк Ефеський також обговорює питання про церковну молитву за померлих і полегшення, яке вона їм приносить, наводячи як приклад молитву св. Григорія Двоєслова про римського імператора Траяна – молитву, натхненну доброю справою цього язичницького імператора.

Що ми можемо зробити для померлих?

Кожен, хто бажає проявити свою любов до померлих і подати їм реальну допомогу, може якнайкраще зробити це молитвою за них і особливо поминанням на Літургії, коли частки, вийняті за живих і померлих, занурюють у кров Господню зі словами: “Омый, Господи, грехи поминавшихся зде Кровию Своею честною, молитвами святых Твоих”.

Нічого кращого або більшого ми не можемо зробити для покійних, ніж молитися за них, поминаючи на Літургії. Це їм завжди необхідно, особливо в ті сорок днів, коли душа померлого прямує шляхом до вічних осель. Тіло тоді нічого не відчуває: воно не бачить присутніх близьких, не відчуває запаху квітів, не чує надгробних промов. Але душа відчуває молитви, принесені за неї, вдячна тим, хто їх підносить, і духовно близька до них.

О, рідні та близькі покійних! Робіть для них те, що потрібно і що у ваших силах, використовуйте свої гроші не на зовнішню прикрасу труни й могили, а на те, щоб допомогти нужденним, у пам’ять своїх померлих близьких, на Церкви, де за них підносять молитви. Будьте милосердні до покійних, подбайте про їхню душу. Той самий шлях лежить і перед вами, і як нам тоді захочеться, щоб нас поминали в молитві! Будемо ж і самі милостиві до покійних.

Щойно хтось помер, негайно кличте священика або повідомте йому, щоб він міг прочитати “Молитви на вихід душі”, які належить читати над усіма православними християнами після їхньої смерті. Постарайтеся, в міру можливості, щоб відспівування було в церкві і щоб над покійним до відспівування читали Псалтир. Відспівування не повинно бути ретельно обставленим, але абсолютно необхідно, щоб воно було повним, без скорочення; думайте тоді не про свою зручність, а про померлого, з яким ви навіки розлучаєтеся. Якщо в церкві одночасно кілька небіжчиків, не відмовляйтеся, якщо вам запропонують, щоб відспівування було спільним для всіх. Краще, щоб відспівування було відслужено одночасно про двох або більше покійних, коли молитва присутніх близьких буде гарячішою, ніж щоб послідовно було відслужено кілька відспівувань, а служби, за відсутності часу й сил, було скорочено, бо кожне слово молитви за померлих подібне до краплі води для спраглого. Одразу ж подбайте про сорокоуст, тобто щоденне поминання на Літургії протягом сорока днів. Зазвичай у церквах, де служба відбувається щодня, покійні, яких так відспівували, поминаються сорок днів і більше. Але якщо відспівування було в храмі, де немає щоденних служб, самі родичі мають потурбуватися і замовити сорокоуст там, де є щоденна служба. Добре також послати пожертву в пам’ять спочилого монастирям, а також до Єрусалима, де у святих місцях підноситься безперестанна молитва. Але сорокаденне поминання має розпочатися одразу ж після смерті, коли душі особливо потрібна молитовна допомога, і тому поминання слід почати в найближчому місці, де є щоденна служба.

Подбаймо ж про тих, хто пішов в інший світ до нас, щоб зробити для них усе, що ми можемо, пам’ятаючи, що “Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть” (Мф. 5:7).

Воскресіння тіла

Одного разу весь цей тлінний світ добіжить кінця і настане вічне Царство Небесне, де душі спасенних, возз’єднані зі своїми воскреслими тілами, безсмертні й нетлінні, навіки перебуватимуть із Христом. Тоді часткова радість і слава, яку навіть нині знають душі на Небі, зміниться повнотою радості нового творіння, для якої була створена людина; але ті, хто не прийняв порятунку, принесеного на землю Христом, мучитимуться вічно – разом з їхніми воскреслими тілами – у пеклі. У заключній главі “Точного изложения православной веры” преп. Іоанн Дамаскін добре описує цей кінцевий стан душі після смерті: “Віримо ж і у воскресіння мертвих. Бо воно істинно буде, буде воскресіння мертвих. Але, говорячи про воскресіння, ми уявляємо собі воскресіння тіл. Бо воскресіння є повторним відродженням того, хто впав; душі ж, будучи безсмертними, яким чином воскреснуть? Бо якщо смерть визначають як відокремлення душі від тіла, то воскресіння є, звісно, повторне з’єднання душі й тіла, і повторне піднесення живого створіння, що розрішилося і померло. Отже, саме тіло, що тліє і зникає, воно саме воскресне нетлінним. Бо Той, Хто на початку породив його з праху землі, може знову воскресити його, після того, як воно знову, за висловом Творця, розрішилося і повернулося назад у землю, з якої було взяте…

Звичайно, якщо тільки одна душа вправлялася в подвигах чесноти, то одна тільки вона і буде увінчана. І якщо одна тільки вона постійно перебувала в задоволеннях, то по справедливості одна тільки вона була б і покарана. Але оскільки ні до чесноти, ні до пороку душа не прагнула окремо від тіла, то по справедливості те й інше разом отримають і відплату…

Отже, ми воскреснемо, тому що душі знову з’єднаються з тілами, які стають безсмертними і скидають із себе тління, і з’явимося на страшне суддівське Христове сидіння, а диявола, і демонів його, і людину його, тобто антихриста, і нечестивих людей, і грішників віддадуть на вогонь вічний, не речовину, яким є вогонь, який перебуває в нас, але такий, про який може знати Бог. А ті, хто створили блага, як сонце, засяють разом з Ангелами в житті вічному, разом із Господом нашим Іісусом Христом, завжди дивлячись на Нього і будучи видимими Ним, і насолоджуючись безперервними радощами, які надходять від Нього, прославляючи Його з Отцем і Святим Духом у безкінечні віки віків. Амінь” (стор. 267-272).

Додаток 1

Відповідь критику

У той час, як ця книга друкувалася у випусках журналу “Православное слово”, редактор іншого православного періодичного видання здійснив публікацію цілої серії збірок на викладене тут вчення про життя після смерті (“Глінгіт Геральд”, Американская Православная Церковь, Сіетл, Вашингтон, Т. 5, № 6 і наступні випуски). Ці натиски були спрямовані не тільки проти цієї книги, але також і проти вчення, викладеного в публікаціях Свято-Троїцького монастиря в Джорданвілі (штат Нью-Йорк) (особливо див. у випуску “Православной жизни” за січень-лютий 1978 р., у брошурі “Невероятное для многих, но истинное происшествие”, опублікованій там же в липні-серпні 1976 р., та антології “Вічні таємниці за труною”), проти проповіді архієпископа Іоанна (Максимовича) “Жизнь после смерти”, що з’явилася в № 4 “Православного слова” за 1971 р. і передруковується тут у главі 10, проти всього вчення преосвященного Ігнатія (Брянчанінова), що надихнуло автора на створення цієї книги, і загалом, проти того вчення, що було викладено за останні століття в численних православних джерелах і навіть сьогодні виражає живе благочестиве православ’я.

Після ознайомлення з цими звинуваченнями я не знайшов необхідності змінювати щось із написаного, але лише місцями додав кілька абзаців, щоб ясніше викласти православне вчення, яке, як я вважаю, негідно перекручують і невірно тлумачать у цих звинуваченнях.

Немає сенсу давати критику відповідь пункт за пунктом. Його цитати зі святих отців навряд чи доводять те, що, як він думає, вони доводять, і єдине, що можна сказати, – це те, що вони невірно використані. Так, наприклад, усі цитати, які показують, що людина складається з тіла і душі (7:2, стор. 26) – чого ніхто не заперечує – нічого не говорять проти незалежної діяльності душі після смерті, на користь чого є така велика кількість свідчень, що, якщо довіряти православним джерелам, то це питання видається взагалі беззаперечним; численні місця у Св. Писанні та святоотцівських текстах, де смерть метафорично називають сном, нічого не свідчать про буквальну точність цієї метафори; впродовж віків цьому навчали лише небагато хто з християнських учителів. Добірка підтверджувальних текстів має сенс тільки тоді, коли вона справді показує обговорюване питання, а не говорить про щось дещо інше, або говорить неясно й нечітко.

Хоча критик, з одного боку, нагромаджує довгі переліки часто недоречних цитат, більш звичний його полемічний прийом – звільнитися від опонентів очевидною заявою, що або взагалі не має за собою свідчення, або ж явно суперечить більшій частині свідчень. Так, якщо критик хоче заперечити можливість отримання повідомлень від людей, які повернулися до життя від смерті, він категорично заявляє: “Це просто неможливо” (5:6, стор. 25), незважаючи на те, що православна література містить масу таких відомостей; якщо він хоче заперечити, що люди після смерті бачать бісів, він заявляє: “Отці цього не вчать” (6:12, стор. 24), незважаючи на численні згадки у святих отців, наприклад, про проходження після смерті митарств. Якщо критик визнає існування свідчення, що заперечує його точку зору, він відкидає його огульним звинуваченням, що все це “алегорії” або “повчальні байки” (5:6, стор. 26).

Критик також вельми прихильний до досить жорстоких аргументів (тобто розрахованих не на об’єктивні дані, а на почуття людини.), спрямованим на дискредитацію будь-якого незгодного з ним: “Цікаво, що деякі люди разом із латинянами, мабуть, думають, що не обов’язково бути в згоді з Писанням” (6:12, с. 30) – це говориться, мабуть, стосовно вчення єпископа Ігнатія (Брянчанінова), якого тим самим принаймні побічно звинувачено в неповазі до Писання. Погляди інших, не згодних із критиком, рішуче таврують такими епітетами, як “орігенівський” (6:12, стор. 31) або “богохульний” (5:6, стор. 23), а від самих опонентів відмежовують, як від тих, хто має “платонічно-орігенівське мислення” або перебуває “під сильним латино-холастико-елліністичним впливом, у стані духовного спокушання… чи просто глибоко невігласів” (6:12, стор. 39).

Уже, ймовірно, можна бачити, що полемічний рівень критика в його звинуваченнях на шановані православні богословські авторитети не дуже високий. Але оскільки критик по-своєму відображає неправильні уявлення деяких православних, які погано знайомі з православною літературою про загробне життя, може виявитися корисним відповісти на деякі з його заперечень проти традиційного православного вчення про загробне життя.

“Протиріччя” православної літератури про стан душі після смерті

Незважаючи на поширену думку, що православна література про життя після смерті наївна і проста, якщо поглянути на неї уважніше, то можна виявити, що насправді вона вельми глибока і навіть витончена. Частину її, справді, може читати і дитина на своєму рівні – як захопливу історію, подібну до інших епізодів із житій святих (які й становлять частину православної літератури про загробне життя). Але цей матеріал дано нам Церквою не через історії, а саме тому, що це правда, і що головним джерелом цього матеріалу слугують аскетичні творіння святих отців, де це вчення викладено тверезо і прямо, а не у вигляді історій. Тому більш тонке вивчення цього матеріалу також може принести свої плоди. Ми спробували зробити це в шостому розділі, у розділі під назвою “Як розуміти митарства”, де на підставі роз’яснень св. Григорія Двоєслова та інших православних авторитетів, які займалися цим питанням, ми наводимо відмінність між духовною реальністю, з якою стикається душа після смерті, і фігуральними або тлумачними прийомами, які використовуються іноді для того, щоб висловити цю духовну реальність. Православна людина, добре знайома з такою літературою (часто ще з дитинства за розповідями дорослих), автоматично читає її на своєму рівні та інтерпретує її образи відповідно до свого власного духовного розуміння. Дорослі читачі зовсім не сприймають “мішки із золотом”, “вогнище”, “золоті обителі” та інші подібні явища загробного життя в буквальному сенсі, і спроба нашого критика дискредитувати православні джерела тому, що вони містять фігуральні образи, лише показує, що він не знає, як їх читати.

Таким чином, багато з передбачуваних протиріч православної літератури про потойбічний світ існують в умах тих, хто занадто буквально читає її – дорослих, які штучно намагаються розуміти її по-дитячому. З іншого боку, низка інших “протиріч” насправді взагалі не є протиріччями. Те, що деякі святі виступають, та інші особи, чиї оповіді прийняті Церквою, говорять про свій “посмертний” досвід, а інші ні – не більша суперечність, аніж те, що одні святі проти перенесення своїх мощей, а інші благословляють таке перенесення; це питання індивідуальної потреби та обставин. Критик наводить приклад преп. Афанасія Воскреслого Києво-Печерського, який нічого не хотів говорити про пережите після смерті, і на підставі цього робить категоричний висновок: “І ніколи такі люди нічого нам не розповідали про те, що сталося” (7:1, с. 31, виокремлення його). Але воїн Таксіот (“Житія святих”, 28 березня), св. Сальвій Альбійський і багато інших говорили про свій досвід, і заперечувати їхні свідчення – це, звісно, найненауковіше і вибіркове використання джерел. Дехто, подібно до св. Сальвія, спочатку вагався – чи говорити про цей досвід, але, тим не менш, говорив про нього; і цей факт, замість того, щоб доводити, що “посмертного” досвіду немає, лише вказує на те, наскільки багатим є цей досвід і як важко передати його тим, хто ще живий.

До того ж, той факт, що багато отців (і Церква загалом) попереджають проти прийняття бісівських видінь (і іноді, залежно від обставин, роблять це в досить категоричній формі), жодною мірою не суперечить тому, що багато справжніх видінь Церквою приймаються.

У своїх звинуваченнях критик часто неправильно докладає вирване з контексту святоотцівське висловлювання до невідповідної конкретної ситуації. Коли, наприклад, св. Іоанн Златоуст у своїх “Беседах на евангелиста Матфея” (28:3) стверджує, що “неможливо розлученій із тілом душі продовжувати мандрувати тут”, він чітко висловлюється проти язичницької думки про те, що мертві можуть стати демонами й нескінченно залишатися на землі; але ця загальна думка жодним чином не суперечить тому конкретному факту (і навіть не торкається його), що, як свідчать численні православні свідчення, чимало душ справді залишаються після смерті поблизу землі кілька годин чи днів, перш ніж відправитися в інший світ. У тому ж самому уривку св. Іоанн Златоуст додає, що “після виходу звідси наші душі відводяться в певне місце, не маючи більше сили самим знову повернутися сюди”, – але це теж не суперечить тому, що за велінням Божим і для Його цілей деякі душі справді є живими.

Крім того, той факт, що Христос очистив повітря від злоби демонів, як навчає св. Афанасій Великий, в жодному разі не заперечує існування бісівських повітряних поневірянь, як вважає критик; справді, сам критик в іншому місці цитує православне вчення про те, що злі духи, які все ще перебувають у повітрі, спричиняють чимало фантазій і спокус. Вчення Церкви полягає в тому, що тоді як до нашого спасіння Христом ніхто не міг пройти через повітря на небо, бо біси перегороджували шлях, і всі люди йшли в пекло, то тепер стало можливим людям проходити через повітряних демонів, і їхня влада обмежується людьми, яких звинувачують їхні власні гріхи. Водночас ми знаємо, що навіть, хоча Христос “пекельну силу зруйнував” (кондак Пасхи), кожен із нас усе ж таки може опинитися в пеклі, відкинувши спасіння у Христі.

І знову ж таки те, що наша духовна битва проти “начальств і влади” відбувається в цьому житті, в жодному разі не суперечить тому, що ця битва відбувається і тоді, коли ми залишаємо це життя.

У розділі 6 “Митарства, перенесені ще до смерті” пояснюється зв’язок між двома цими аспектами невидимої православної брані.

Те, що поминання покійних на третій, дев’ятий і сороковий дні іноді пояснюють символізмом Св. Трійці, дев’яти ангельських чинів і Вознесінням Христовим, жодним чином не заперечує того, що ці дні якимось чином також пов’язані й із тим, що в них відбувається з душею (згідно з моделлю, описаною в розд. 10). Жодне з пояснень не є догмою, жодне не суперечить іншим; православному християнину немає потреби заперечувати жодне з них.

Тому незаперечному факту, що наша посмертна доля залежить від нашого життя, жодною мірою не суперечить інший такий самий незаперечний факт, що молитва за померлих може полегшити їхню долю і навіть змінити їхній стан, згідно з православним вченням, викладеним св. Марком Ефеським і загалом Православною Церквою (див. розд. 10). Критик так стурбований тим, щоб знайти протиріччя в цьому вченні, що він знаходить їх в одного й того самого православного вчителя, стверджуючи, що св. праведний Іоанн Кронштадтський вчить то “святоотцівському розумінню”, то “схоластичній концепції”. Св. Марк Ефеський теж винен у тих самих “протиріччях”, бо, роблячи заяву про молитву за померлих, яку критик вважає святоотцівською, він також ясно вчить і тому, що “душі покійних за молитвами звільняються від ув’язнення в пеклі, нібито з якоїсь темниці”, а критик вважає це “схоластичною концепцією”, бо вважає неможливим, щоб молитви за померлих могли змінити їхній стан або здобути їм упокоєння.

Відповідь на всі ці та багато інших ймовірних “протиріч”, які критик, як йому здається, знайшов у православному вченні про життя після смерті, можна знайти в більш чесному і менш простодушному прочитанні самих православних текстів. Самі святоотцівські та агіографічні тексти не суперечать; якщо ми глибше і повніше читатимемо православну літературу про потойбічне життя, то ми побачимо, що проблема не в текстах, а в нашому власному недосконалому їхньому розумінні.

Чи є “позатілесний” досвід (до або після смерті) і “інший світ”, де мешкають душі?

Думка критика про “позатілесні” досвіди категорична: “Це просто неможливо”. На підкріплення цього твердження він не наводить жодного свідчення, окрім своєї думки, що всі численні православні тексти, де розглядаються ці питання, – це алегорії та “повчальні байки”. Згідно з ним, небо, рай і пекло – не “місця”, а тільки “стани”; “душа не може діяти сама по собі, а тільки за допомогою тіла”, і тому не лише не може бути в жодному місці після смерті, а й узагалі не може діяти; припускати, що за межами упокоєння перебуває ця складна сфера, – відверте безумство.

Але чи можливо, справді, щоб душа сама по собі була нічим іншим, як “духовною сутністю” і ” упокоєм” і не мала якогось “зовнішнього” аспекту, не мала б “місця”, де їй діяти? Православний християнин безсумнівно вірить у це вчення. На думку ж критика, потрібне радикальне перетлумачення і навіть перегляд святоотцівських і агіографічних текстів, що описують діяльність душі в явно “зовнішніх” формах – душу як таку, що знає, бачить, спілкується і т. д.

Одна справа говорити (як незмінно кажуть православні авторитети, що розглядали ці питання), що не слід надто буквально, приземлено читати православні тексти про потойбічний світ і потойбічне життя, тому що ця реальність сильно відрізняється в багатьох очевидних відношеннях від реальності земної; але зовсім інша справа відмахуватися від цих текстів і заперечувати, що вони взагалі відносяться до чогось зовнішнього, заявляючи, що вони є просто “алегоріями” і “байками”. Православна література з цього питання дає доволі точні описи, які зображують справу так, як вона бачилася людині, що мала такий досвід, а Православна Церква і вірні завжди приймали ці описи як такі, що правильно відображають реальність, навіть якщо при цьому й робилося застереження про особливу, потойбічну природу цієї реальності.

Не буде, можливо, перебільшенням сказати, що жоден православний письменник не був настільки догматичний в описі цієї потойбічної реальності, як справжній критик у цілковитому її запереченні. Але це не є область для категоричних тверджень. Апостол Павло, описуючи в найзагальніших словах свої духовні переживання, з обережністю говорив: “Чи в тілі – не знаю, чи поза тілом – не знаю: Бог знає” (2Кор. 12:2). Св. Іоанн Златоуст у своєму тлумаченні цього уривка проявляє таку саму обережність, кажучи: “Чи розум тільки і душа були піднесені, а тіло залишалося мертвим? Чи і тіло було захоплене? Цього не можна визначити. Якщо не знає сам Павло, який був піднесений і удостоївся стількох багатьох і настільки невимовних одкровень, то тим паче не знаємо ми… А якщо хтось скаже: як можливо бути піднесеним без тіла? То і я запитаю: як можливо бути захопленому з тілом? Останнє навіть важче за перше, якщо міркувати по розуму, а не підкоритися вірі” (Беседа 26, 1 на Кор., том 10, 1, СПб., 1904, стор. 690).

Так само св. Андрій Христа ради юродивий, описуючи свій стан після свого досвіду неба, каже: “Я бачив там себе ніби без плоті, тому що я не відчував плоті. Мабуть, я був у тілі, але не відчував тягаря тілесного; не відчував жодної тілесної потреби протягом усіх двох тижнів, поки тривало захоплення. Це приводить мене до думки, що я був без тіла. Не знаю як сказати достовірно: відає це серцезнавець Бог”.

І ось, всі ці авторитети Православ’я – апостол, великий отець церкви, святий найвисокогірнішого життя – вважають принаймні можливим говорити про досвід неба як про такий, що відбувається “поза тілом”; і з їхніх слів, безсумнівно, зрозуміло, що такі досвіди, чи то “у тілі”, чи то “поза тілом”, мають у собі щось тілесне та зовнішнє, – а інакше взагалі не було б потреби говорити про “тіло” у зв’язку з ними. У цій книзі ми спробували описати такі досвіди якомога простіше мовою самих православних джерел, не намагаючись дати точного визначення цього стану. У своєму тлумаченні на слова апостола Павла (2Кор. 12:2) єпископ Феофан Затворник говорить із цього питання так, що краще, ймовірно, і сказати не можна: “Всередині й у глибині видимого світу сховано інший світ, такий самий справжній, як і перший; чи духовний він, чи витончено матеріальний, відає Бог, але те, що безсумнівно, що мешкають у ньому Ангели і святі. Він (апостол Павло) не сповіщає, чи в тілі, чи поза тілом (2Кор. 12:2) був він піднесений, а каже, Бог знає (2Кор. 12:2). Значить, для нас немає необхідності в такому знанні… У точних подробицях ніякої не може бути потреби, і не слід чекати, щоб, коли замовкає сам апостол Павло, сказано було щось до кінця явне…” (Епископ Феофан. Толкование на Второе послание к Коринфянам. М., 1894, стор. 401-403).

Можливо, будь-якому православному, який читає в житіях святих про інший світ, певною мірою зрозуміло, що природу цього світу і цих досвідів точно визначити не можна; те, як їх описано в цих джерелах, є найкращим і найточнішим способом, яким можна їх висловити мовою сучасного світу. Спроба абстрагуватися від цих досвідів, оголосивши їх “алегоріями” і “байками”, і з упевненістю стверджувати, що вони не можуть відбуватися так, як описано, не мають виправдання в православному вченні та переданні.

Чи “спить” душа після смерті?

Критик так налаштований проти діяльності душі в іншому світі, особливо після смерті, як це описано в численних житіях святих, що доходить до цілого вчення про “спокій” або “дрімання” душі після смерті – вигадки, що робить всю цю діяльність просто неможливою! Він стверджує: “У православному розумінні, після смерті душі призначається за дією волі Божої стан спокою, і вона перебуває в умовах бездіяльності, чогось на зразок сну, в якому вона не діє, не чує і не бачить”; душа в цьому стані “взагалі нічого не може знати або пам’ятати”.

Навіть серед інославних подібне вчення про “сон душі” в наш час можна зустріти тільки в кількох сектах, далеких від історичного християнства (свідки Єгови, адвентисти сьомого дня); як же вражає, що його пропагують у такій категоричній формі як православне! Якщо, можливо, один-два ранніх вчителі Церкви (Афрат Сирійський, св. Анастасій Синайський), як стверджує критик, недвозначно так і вчили, то більш ніж зрозуміло, що сама Православна Церква ніколи їх не наслідувала, але у своїх богослужіннях, у творіннях отців, у своїх аскетичних трактатах і в житіях святих так ясно вчила, що душа після смерті діяльна й бадьора, що радикальність вчення нашого критика воістину дивує.

Схоже, що і сам критик вагається у своїй думці про те, що ж означає “сон душі”, іноді визначаючи його в термінах піднесеного “ісихастського” словника, що якось пом’якшує його радикальність; але він, принаймні, послідовний у твердженні, що передбачуваний “сон душі” після смерті робить абсолютно неможливим будь-який “зовнішній досвід душі”. І завжди, коли він говорить про смерть, як про стан “бездіяльності”, в якому душа “не може нічого знати і пам’ятати”, зрозуміло, що для нього слово “спати” має більш ніж метафоричний сенс.

Мало сенсу шукати у отців спеціальних спростувань цього вчення, бо в Церкві його досить рідко сприймали всерйоз, щоб воно потребувало спеціальних спростувань. Вище, в розділі 10, ми наводили вчення св. Амвросія, що душа після звільнення від тіла “більш діяльна”, слова св. авви Дорофея, що душа “все пам’ятає” після виходу з тіла, і до того ж краще і ясніше, як така, що звільнилася від “земного тіла”, і вчення св. Іоанна Кассіана, що душі після смерті “ще жвавіше стають”. Подібні висловлювання можна знайти і в інших отців. Але ці цитати – лише мала частина православного свідчення, що спростовує теорію “сну душі”. Усе православне благочестя і практика молитов за спочилих безсумнівно припускають, що душі в іншому світі не сплять і що доля їхня може бути полегшена. Звернення православних у молитві до святих і їхня відповідь на цю молитву немислимі без свідомої діяльності святих на небесах, величезна православна література про явища святих після смерті не може бути відкинута просто як байка. Якщо критик має рацію, то тоді протягом багатьох століть Церква дійсно була неправа.

Критик спробував нечесно скористатися тим фактом, що вчення Православної Церкви про загробне життя має багато “нечітко визначених” елементів, – це не тому, що реальність іншого світу (ще раз повторимо очевидне) абсолютно відрізняється від реальності цього світу і не піддається догматичному підходу до неї критики. Благочестю і досвіду православних християн відоме живе спілкування земної Церкви зі святими, які перебувають на небі, а іноді навіть і з іншими померлими, і тут не потрібні точні визначення; але робити цю відсутність точних визначень приводом для того, щоб вчити, що навіть святі перебувають у стані “спокою”, що виключає будь-яке їхнє зовнішнє спілкування з тими, хто живе на землі, – це, звісно, виходить за межі дозволеного в православній християнській вірі.

Серед інших “посмертних” досвідів, з якими розділяється теорія “сну душі”, один від самого заснування Церкви був предметом загальної віри: це сходження Христа, що помер, у пекло. “Во гробе плотски, во аде же с душею, яко Бог, в раи же с разбойником, и на престоле был еси Христе, со Отцем и Духом, вся исполняяй, неописанный» (тропарь часов Пасхи, читается также в составе тайных молитв после Херувимской песни на Божественной Литургии). Перше покоління християн знало без жодного сумніву, що, “заснувши” у гробі (як говориться в ексапостиларії Великодня, кондаку Великої Суботи тощо), Христос, “і тим духам, що перебували у темниці, зійшовши, проповідав” (1Пет. 3:19). Це теж “алегорія”?

Церковний передання також стверджує, що ще до цього св. Іоанн Хреститель “радуяся благовестил… и сущим во аде Бога явльшагося плотию”, як сказано в тропарі на свято Усікновення його глави. А що ж таке бачили на горі Фаворській троє учнів, коли їм постав Мойсей, якщо не його душу, яка з’явилася їм цілком зовнішнім чином? (Мф. 17:3). Це явище насправді ніби підтверджує невпевненість апостола Павла, чи “в тілі” він мав видіння неба, чи “поза тілом” – адже Ілля перебуває на небі в тілі, бо він не помер, а Мойсей там перебуває поза тілом, що перебуває в могилі; але вони обидва з’явилися під час Преображення Христового. Ми, земляни, не можемо навіть визначити відмінність між двома цими станами, але в цьому немає потреби; простий опис таких явищ, а також досвіди “померлих” в іншому світі дають нам усе, що треба знати з цих питань, і нам немає потреби намагатися зрозуміти їх якось інакше, ніж так, як Церква вчить нас.

Критик явно потрапляє під те звинувачення, яке він висуває проти інших: він узяв образ “сну”, який повсюдно прийнятий у Церкві як метафора смерті, й інтерпретував його як буквальну істину. Він часто навіть не помічає, що самі джерела, цитовані ним на підтримку своїх ідей, навпаки, є найвірнішим спростуванням його теорії. Він цитує слова св. Марка Ефеського, що “праведні перебувають на Небі з Ангелами і перед Самим Богом, і вже нібито в раю, з якого зійшов Адам, увійшов же перед іншими благорозумний розбійник, – і часто нас відвідують у тих храмах, де їх шанують, і слухають, як ті, хто кличуть їх, моляться за них Богові”. Якщо все це, безсумнівно, включає зовнішню діяльність, може бути зроблено душею, яка насправді “спить”, – тобто перебуває “в стані бездіяльності, в якому вона не діє, не чує і не бачить”, – то тоді теорія “сну душі” взагалі ні до чого, бо вона нічого не пояснює, а користуючись нею, критик тільки бентежить вірних.

Чи вигадка “митарства”?

Найбільший гнів критика спрямований проти православного аскетичного вчення про бісівські митарства, з якими душа зустрічається після смерті, і здається, що саме бажання скасувати саме поняття про них привело його до такої суперечливої теорії, як “сон душі”. Для опису поневірянь він користується вельми категоричною і досить невитриманою мовою. Він говорить про “вигадані посмертні поневіряння” і називає розповіді про них у православній літературі “дикими казками” і “страшними казками, розрахованими на те, щоб довести людину до відчаю і невір’я”; “міф про поневіряння… абсолютно чужий Богові і Його Святій Церкві”. Але коли він намагається описати своє власне розуміння митарств, виходить така безглузда карикатура, що не можна навіть повірити, що він узагалі читав розглянуті тексти. Він каже, що розповіді про митарства хотіли б змусити нас повірити, що сатана володіє “шляхом до Царства Божого і може збирати мито з тих, хто проходить по ньому… Біси дають дозвіл на прохід в обмін на понад належні заслуги святого”. Митарства, на його думку, “описують блукаючу душу, яка потребує молитов про упокоєння” (як вірили язичники); це “окультна концепція про мандрівку душі, що оплачується молитвами й милостинею”. Він шукає “сторонні впливи”, щоб з’ясувати, як узагалі така концепція потрапила в Православну Церкву, і робить висновок (без найменших доказів, не враховуючи туманних паралелей, які привели антропологів до висновку, що християнство – це всього лише ще один язичницький “культ воскресіння”), що “міф про митарства є прямим продуктом східних астрологічних культів, які вважають, що все творіння не перебуває під піклуванням справедливого і люблячого Бога”; що “ці митарства суть просто іллогічна мутація цих язичницьких міфів”. Він знаходить, що митарства, зрештою, ідентичні латинській доктрині “чистилища”, і стверджує, що “відмінність між міфами про чистилище і повітряні митарства полягає в тому, що в одному Богові задовольняють фізичними муками, а в іншому – за допомогою моральних тортур”.

Розповідь блаженної Феодори про проходження через митарства (“Житія святих”, 26 березня) критик називає “сповненою єрессю казкою”, що ґрунтується на галюцинації людини, яку за старозавітних часів “справедливо вивели й побили б камінням”, тому що вона “перебувала в стані низької духовної спокуси”. (Чому критик так сердиться на розповідь Феодори, незрозуміло, це лише одна з таких розповідей, і вона не вчить нічому, що відрізняється від них, – вони настільки схожі, що я не визнав за потрібне наводити її в розділі про поневіряння).

Ці крайні звинувачення суть особиста думка критика, і вони, безсумнівно, не мають під собою підстави. Можна тільки дивуватися, чому він упирається в побудові своєї власної концепції митарств і відмовляється розуміти їх так, як їх завжди розуміла Православна Церква, яка ніколи не навчала вигаданої ним карикатури; неможливо зрозуміти, звідки він взагалі взяв ці безглузді інтерпретації. Протягом 16 століть отці Церкви говорили про митарства як про частину православного аскетичного вчення, остаточну та вирішальну стадію “невидимої брані”, яку кожен християнин веде на землі. Водночас численні житія святих та інші православні джерела описували справжній досвід православних християн, – як святих, так і грішників, – які проходили митарства після смерті (а інколи й до смерті). Усім, крім дітей, зрозуміло, що поняття “митарства” не можна брати в буквальному сенсі; це метафора, яку східні отці визнали придатною для опису реальності, з якою душа стикається після смерті. Усім також очевидно, що деякі елементи в описах цих митарств метафоричні або фігуральні. Але самі ці історії – не алегорії і не байки, а правдиві розповіді про особистий досвід, викладені найзручнішою для оповідача мовою. Якщо ж деякі описи поневірянь здаються надто наочними, то це, можливо, тому, що сучасні люди не знають істинної природи невидимої брані, що триває в цьому житті. І зараз нас безперервно облягають бісівські спокусники й обвинувачі, але наші духовні очі заплющені, і ми бачимо тільки результати їхньої діяльності – гріхи, в які ми впадаємо, пристрасті, які розростаються в нас. Після ж смерті очі душі відкриваються для бачення духовної реальності, і душа (зазвичай уперше) бачить тих істот, які переслідували людину протягом її життя.

У православних розповідях про митарства немає ні язичництва, ні окультизму, ні східної астрології, ні чистилища. Ці митарства, скоріше, вчать нас того, що кожна людина відповідає за свої власні гріхи, того, що після смерті підбивають підсумок її успіхів і невдач у боротьбі з гріхом (Приватний Суд), і того, що біси, які спокушали її все життя, наприкінці її починають свій останній напад, але мають владу тільки над тими, хто за життя недостатньо трудився у невидимій брані. Що ж стосується літературної форми цих оповідань, митарства однаково зустрічаються в церковних богослужіннях (церковна поезія), в аскетичних творіннях святих отців і в житіях святих. Ніхто з православних не читає ці тексти грубо, буквально, як їх прочитав критик; до них підходять з повагою і страхом Божим, шукаючи в них духовної користі. Будь-який духовний отець, який намагався наставляти своїх духовних чад у споконвічних традиціях православного благочестя, може засвідчити користь тих православних джерел, у яких згадуються митарства. Наприклад, покійний єпископ Андрій Новодівейвський – улюблений і шанований духовний батько – використовував двадцять митарств, через які, як розповідається, пройшла блаженна Феодора, як основу для дуже ефективної підготовки своїх духовних чад до таїнства сповіді. Якщо в цих текстах є дисгармонія з людиною ХХ століття, то провина лягає на наш зніжений, поблажливий час, що заохочує невір’я і розслабленість щодо воістину страшних реальностей іншого світу, особливо пекла і суду.

Належачи, скоріше, до традиції православного благочестя, вчення про митарства в православних джерелах ніколи не визначалося як догма, що, однак, не означає, що воно є чимось неважливим або належить до особистої думки. Його знали в Церкві скрізь і за всіх часів, де б не передавалося православне аскетичне передання. Якщо цей предмет перебував поза сферою інтересів багатьох православних богословів останнього часу, то це лише тому, що вони насамперед належать до академічних кіл, а не до аскетичної традиції. Богослови ж більш традиційного спрямування, а також і ті, для кого православне аскетичне передання – жива річ, приділяли цьому питанню велику увагу. За межами Руської Церкви, де вчення про митарства докладно розглядали і захищали єпископ Ігнатій (Брянчанінов), єпископ Феофан Затворник, митрополит Макарій Московський, св. преп. Іоанн Кронштадтський, архієпископ Іоанн (Максимович), протопресвітер Михаїл (Помазанський) і багато інших вчителів та богословів, найбільше уваги приділяли йому в Сербській Церкві, де воно посідає почесне місце в “Догматичному богослов’ї” покійного архімандрита Іустина (Поповича, т. 3). Однак воно привертає дедалі більшу увагу останніми роками, особливо з появою перекладів західними мовами православних аскетичних і богослужбових текстів. Ми тут згадаємо кілька уривків, що говорять про митарства, які за останні роки з’явилися в англійських виданнях, але в книзі не були процитовані.

З “П’ятдесяти духовних бесід” преп. Макарія Великого, однієї з основних праць православної аскетичної літератури: “Коли душа людини вийде з тіла, тоді відбувається при цьому велике якесь таїнство. Бо якщо винна вона в гріхах, то приходять натовпи демонів, і недобрі ангели і темні сили забирають душу і беруть у власну свою владу. І ніхто не повинен дивуватися цьому, бо якщо душа в цьому житті, перебуваючи в цьому віці, їм підпорядковувалася і корилася і була їхньою рабою, то тим більше утримується ними і в їхній владі залишається, коли відходить від світу” (Беседа 22, стор. 178). “Як збирачі податей, сидячи в темних проходах, зупиняють і катують перехожих, так і демони спостерігають і затримують душі, і якщо душі не досконало очистилися, то, коли вони йдуть з тіла, вони не отримують дозволу увійти в небесні оселі та постати перед Владикою своїм, але несуться вниз повітряними демонами. Але ті, що перебувають у плоті, при трудах і при великих зусиллях можуть набути благодать згори від Господа; і вони разом із тими, хто досяг спочинку за доброчесне життя, відійдуть до Господа, як Сам Він дав обітницю…” (Беседа 43, 9, стор. 281).

З “Лествицы”, іншого класичного творіння православної аскетики: “Інші (з вмираючих) з хворобою вимовляли: бо чи перейде душа наша воду непостійну духів повітряних? (Пс. 123:3). Говорили ж так тому, що ще не мали відваги, але здалеку вбачали те, що буває на цьому катуванні” (Слово 5:22, стор.65).

Дійсно, в “Послании аввы Иоанна Раифского”, що слугує вступом до “Лествицы”, зазначено мету, з якою і була написана ця книга: ” Як ліствиця, затверджена навіть до небесних воріт (Бут. 28:12), (ця книга) підносить тих, хто її виробляє, щоб вони нешкідливо, безбідно й безперешкодно проходили полчища духів злості, світлодержців пітьми й князів повітряних”.

Зі “Слова про тверезість і молитву” преп. Ісихія Пресвітера в т. 2 “Добротолюбия”: “Душа, здійнявшись після смерті в повітря до воріт небесних, і там не посоромиться ворогів, маючи за себе і з собою Христа, а й тоді, як нині, зухвало вигукне до них у вратах. Тільки до самого виходу свого нехай не нудьгує вона день і ніч волати до Господа Іісуса Христа, Сина Божого, і Він сотворить помсту їй незабаром, за непорушною Божественною обітницею Своєю, що її виголосив Він у притчі про несправедливого суддю: “кажу вам, що захистить їх скоро” (Лк. 18:8) – і в теперішньому житті, і по виході її з тіла” (№ 149). “Найде, нарешті, і на нас час смертний, – прийде, і уникнути не можна, і – о, якби повітряний князь світу, прийшовши тоді, знайшов беззаконня наші малими і нікчемними, щоб не міг справедливо викрити нас! Інакше заплачемо тоді, хоча вже марно” (№ 161).

Той, хто не живе в тверезості, “не звільниться… також від гріховних, Богу ненависних справ, слів, думок. Такі в результаті своєму не минають вільно (тих, хто має зустріти їх) князів тартара” (№ 4).

З “Подвижнического слова” блаженного Діадоха, єпископа Фотики: “Якщо ж ми не будемо достоскладно і про ці (мимовільні й невідомі) гріхи сповідуватися, то під час відходу нашого страх якийсь невизначений знайдемо в собі. А нам, тим, хто любить Господа, слід бажати й молитися, щоб у той час виявитися непричетними до жодного страху, бо хто тоді буде перебувати в страху, той не пройде вільно повз князів пекельних, бо цю боязкість душі вони вважають ознакою співучасті її в їхньому злі, як це в них самих є. Обрадована ж любов’ю Божою душа в годину звільнення від тіла з Ангелами світу мчить вище за всі земні полчища” (“Добротолюбие”, т. 3, № 100).

Зі “Ста увещательных глав к монахам, находящимся в Индии” преп. Іоанна Керпафійського з т. 3 “Добротолюбия”: “Із погрозою і бранню зухвало нападає ворог на душу, яка тільки-но вийшла з тіла, будучи гірким і страшним викривачем у падіннях її. Але можна бачити і те, як боголюбива і вірна душа, хоча багаторазово раніше вражена була гріхами, не боїться його нападів і погроз, а найперше за все стає сильною в Господі, окрилюється радістю, надихається мужністю, бачачи, як її супроводжують небесні сили, а як стіною обгороджує світло віри, і з великою зухвалістю волає проти злого диявола… Від таких зухвалих слів душі хребет, нарешті, дасть диявол, що роздирає, випускаючи крик, у безсиллі встояти проти імені Христового” (№ 25).

Тропар Божої Матері з “Октоїха”: “…В час мя страшный смерти Ты исхити о глаголующих демонов и всякия муки” (Богородичен на 6-ту пісню канону недільної полунощниці, гл. 1).

Можна бачити, що деякі з посилань неповні і не викладають усього православного вчення з цього питання. Це, безсумнівно, пов’язано з тим, що ці посилання на вчення, З ЯКИМИ САМИ АВТОРАМИ ТА ЧИТАЧІ АСКЕТИЧНИХ ТА ГІМНОЛОГІЧНИХ ТРУДОВ ВЖЕ ЗНАЙОМІ І ЯКІ ВОНІ ПРИЙМАЮТЬ, і тому немає потреби визначати або обгрунтовувати це вчення всякий раз, коли воно згадується. Спроба критика, який відзначив існування деяких із цих посилань, провести відмінність між тими досвідами, що мають місце “до” та “після” смерті, досить штучна та є лише логічним висновком із його ж власного псевдовчення про “сон душі”, не маючи під собою підґрунтя ні в аскетичних, ні в богослужбових текстах. Реальність бісівських катувань одна й та сама, а митарства – це лише їхня завершальна фаза, яка інколи починається наприкінці цього життя, а інколи тільки після смерті.

Православна аскетична література, житія святих і богослужіння сповнені безлічі інших згадок про митарства, більшість з яких поки що не з’явилася англійською. Коли критик помічає такі згадки, він змушений тлумачити їх не відповідно до контексту, де вони трапляються, а скоріше, відповідно до його власних логічних висновків про життя після смерті.

Наприклад, цитуючи молитву св. Євстратія із суботньої полунощниці “…да не узрит душа моя мрачнаго взора лукавых демонов, но да приимут ю Ангели Твои светлии и пресветлии”, критик розглядає її як доказ того, що душа не бачить (і не може бачити) бісів після смерті, тому що це необхідно для його теорії, що душа тоді “спить”. Але неупередженому читачеві цілком зрозуміло, що це означає якраз протилежне: що святий молиться, нехай не побачить він демонів, тому що це нормальна доля душі після смерті! Це навіть ще ясніше з усього контексту молитви св. Євстратія, де вищенаведеним словам передували такі: “…яко смятеся душа моя, и болезненна есть во исхождении своем от окаяннаго моего и сквернаго телесе сего. да не когда лукавый супостата совет срящет, и препнет ю во тьме за неведомыя и ведомыя в житии сем бывшия ми грехи”. Ясно, що вчення про демонські тортури після смерті було знайоме св. Євстратію і становить зміст і основу його молитви; ось чому єпископ Ігнатій використовує цю молитву як доказ того, що це вчення було відоме Церкві з ранніх часів (з початку IV століття) (т. 3, стор. 140-141).

Критик ще цитує відповідь св. Варсануфія Газського якомусь ченцю, що просив супроводжувати його на повітрі, на тій дорозі, якої він не знав, наче б ця відповідь була спростуванням ідеї митарств. Але і тут ясно, що контекст і запитання, і відповіді один, і повітряні митарства, які минають після смерті, приймають як щось само собою зрозуміле, а св. Варсануфій, висловлюючи свою думку. Варсануфій, висловлюючи побажання “нехай сподобить (Христос) безперешкоджений відхід душі твоєї, і нехай сподобить тебе вклонитися Святій Трійці із відвагою, тобто як визволеного”, лише виражає один із моментів загальноприйнятого вчення про митарства, що містилося в аскетичному переданні Гази так само, як і всього Сходу (св. Варсануфій і Іоанн “Вопросы и ответы”, № 145). Це також використано єпископом Ігнатієм серед численних святоотцівських цитат на захист вчення про митарства.

Інші цитати єпископа Ігнатія з отців-подвижників, які недвозначно вчать про митарства, включають:

св. авву Дорофея Газського: “За нечутливості (жорстокості) душі корисне часте читання Божественного Писання та зворушливих слів Богоносних Отців, пам’ятання про Страшний Суд Божий, про вихід душі з тіла, про страшні сили, що мають зустріти її, за співучастю яких вона чинила зло в цьому скороминущому житті” (стор. 146);

св. Феогноста, чиї писання увійшли в “Добротолюбие”: “Невимовна і невимовна насолода тієї душі, яка розлучається з тілом, коли її сповістили про своє спасіння… Її супроводжує Ангел, і вона безперешкодно проходить повітряний простір, анітрохи не тривожачись лукавими духами; радісно й відважно піднімається вона, під час вигуків подяки Богові, і приходить нарешті на поклоніння Творцеві своєму” (стор. 147);

скітського ченця Євагрія: “Схаменися, душе моя, і подумай, як винесеш раптове розлучення твоє від тіла, коли грізні Ангели прийдуть за тобою і піднесуть тебе в годину, якої ти не очікуєш, і в час, про який ти не знаєш! Які справи пошлеш ти перед собою на повітря, коли почнуть катувати тебе про справи твої вороги, що знаходяться в повітрі?” (стор. 149);

св. Іоанна Милостивого: “Коли душа вийде з тіла і почне підніматися до неба, зустрічають її лики бісів і піддають багатьом труднощам і катуванням. Вони катують її у брехні, наклепі” (і т. д. – довгий список гріхів, схожий на двадцять гріхів, наведений у житії св. Василя Нового). “Під час проходження душі від землі до неба найсвятіші Ангели не можуть допомогти їй: допомагають їй єдино її покаяння, її добрі справи, а найбільше милостиня. Якщо не покаємося в якомусь гріху тут у забутті, то милостинею можемо і позбутися насильства бісівських митарств” (Пролог на 19 груд.) (стор. 143).

Інший з отців “Добротолюбия”, преп. Петро Дамаскін, говорить про те, що в годину смерті біси оточують його бідну душу, тримаючи записи всіх скоєних ним гріхів (у його “Творениях”, К. -П. Лавра, 1905, стор. 68).

Як уже зазначалося, у богослужіннях є багато молитов, особливо адресованих Божій Матері, які або мають на увазі, або прямо говорять про аскетичне вчення про митарства. Низку їх було процитовано в книзі. Преосвященний Ігнатій, цитуючи значно більшу їхню кількість (з “Октоїха”, “Требника”, молитов на відхід душі, акафістів і канонів Божої Матері та різним святим), робить висновок, що “вчення про митарства … зустрічається як вчення загальновідоме і загальноприйняте на всьому просторі богослужіння Православної Церкви. Сповіщає і нагадує вона чадам своїм, щоб насіяти в серцях їхніх душевний страх і приготувати їх до благополучного переходу з тимчасового життя у вічне” (т. 3, стор. 149).

Типовим для православної Мінеї (дванадцять томів зі службами святим на кожний день) є тропар зі служби св. Іоанну Златоусту (27 січ.). У п’ятій пісні канону Пресвятій Богородиці, написаного “Іоанном” (вочевидь, преп. Іоанном Дамаскіним), говориться: “Мысленныя сатрапы, и мучительныя воздушныя полки, пройти без печали во время исхода моего подаждь, да Тебе, еже радуйся, радостно, Владычице, воззову: радуйся, всех надежде, непостыдная”.

Немає сенсу нарощувати кількість цитат із православної літератури, що показують, як ясно це вчення було викладено в Церкві протягом століть; преп. Ігнатій відводить під ці цитати двадцять сторінок, а можна було б навести ще й багато інших. Але ті, кому не до вподоби це вчення, завжди можуть перетлумачити його або перетворити на карикатуру. Усе ж навіть наш критик змушений допустити існування хоча б кількох православних текстів, які говорять про бісівські катування після смерті, і він захищає своє твердження, що митарства “вигадані”, кажучи: “Таких видінь можна уникнути, якщо в цьому житті ми ведемо боротьбу та каємося в наших гріхах, і примножуємо чесноти”. АЛЕ ЦЕ І Є СЕНС ВЧЕННЯ ПРО МИТАРСТВА, ЯКЕ ВІН СПОТВОРИВ І ВІДКИНУВ! Вчення про митарства саме для того й дано нам, щоб ми працювали зараз, боролися з повітряними демонами в цьому житті, і тоді зустріч із ними після смерті буде нашою перемогою, а не поразкою! Скількох подвижників воно надихнуло на це! Але хто з нас може сказати, що він уже виграв цю боротьбу, і йому більше нема чого боятися бісівських катувань після смерті?

Автору добре запам’яталися урочисті заупокійні служби за архієпископом Іоанном (Максимовичем) 1966 року, кульмінацією яких був день його поховання. Усі присутні відчували, що перебувають під час поховання святого; смуток розставання з ним був поглинутий радістю набуття нового небесного заступника. І все ж кілька присутніх ієрархів, особливо єпископ Сава Едмонтовський, закликав народ молитися старанніше, кажучи про страшні митарства, через які повинен був пройти навіть святий цей, це чудо благодаті Божої в наш час. Ніхто з присутніх не думав, що одні тільки наші молитви позбавлять його від бісівських катувань, і ніхто у своєму розумі не уявляв сплату “мит” у якихось “установах” на небі, але ці заклики допомагали йому пройти через митарства. Саме доброчесне милосердне життя цієї святої людини, заступництво святих, яких вона прославляла на землі, молитва вірних, яка фактично сама була ще одним результатом любові її до них, – усе це відомими одному Богові шляхами, яких нам не варто шукати, поза сумнівом, допомогло їй відбити нападки темних повітряних духів. І коли єпископ Сава спеціально приїхав до Сан-Франциско, щоб бути присутнім на службах із приводу сорокового дня після кончини архієпископа Іоанна, він сказав вірним: “Я приїхав, щоб разом із вами молитися за упокій його душі цього важливого й рішучого сорокового дня, коли визначається, де перебуватиме душа до спільного й страшного Божого Суду”, – і цим знову збуджував молитву вірних, згадуючи про інший предмет православного вчення – про життя після смерті. У наші дні православні християни рідко про це чують, і тому ми тим більше повинні цінувати контакти, які ми маємо з такими представниками православного аскетичного передання.

Опозиція вчення про митарства давно вже розглядалася серед руських православних авторів як одна з ознак церковного “модернізму”. Тому преосвященний Ігнатій присвятив захисту цього вчення значну частину свого тому про загробне життя, тому що воно зазнавало нападок уже в Росії середини XIX століття; і між іншим, на противагу необґрунтованій думці критика, що самі митарства визнаються тільки тими, хто перебуває під західним впливом, римо-католицький і протестантський Захід узагалі не знає про митарства, які є тільки в православному аскетичному вченні, а звинувачення на них усередині Церкви чиняться саме тими, хто (як у модерністських православних семінаріях) має західне мислення і мало шанує традиційне православне благочестя. Зовсім нещодавно протопресвітер Михаїл (Помазанський), один із найбільших, мабуть, живих богословів у Православній Церкві, опублікував на захист митарств статтю, написану почасти як відповідь нашому критику. У ній він попереджає, що в нашому сучасному неправославному суспільстві часто виникають питання щодо нашої віри, які “ставлять і розглядають із неправославних позицій представники інших конфесій, а іноді й православні християни, які не мають під ногами твердого православного ґрунту… Останніми роками став помітніший критичний підхід до цілої низки церковних вірувань, які називають “примітивними”, результатом “наївного” світогляду чи благочестя та характеризують як “міфічні”, “магічні” і т.п. Наш обов’язок відповідати на такі погляди”.

А єпископ Феофан Затворник дає, можливо, найтверезішу і найземнішу відповідь тим, хто не бажає приймати православного аскетичного вчення: “Якою б дикою не здавалася розумникам думка про митарства, але проходження їх не минути” (див. вище кінець розд. 6).

Митарства – це не “повчальна байка”, вигадана для “простих людей”, як вважає критик, це не “міф” або “плід уяви”, або “дика казка”, як він каже, – а істинні оповіді про те, що чекає на нас після смерті, збережені православним аскетичним переданням з часів раннього християнства.

Висновок

Збереження вікової традиції православного благочестя в сучасному світі стало нерівною битвою проти численних ворогів. Православні парафії здебільшого настільки обмирщилися, що православний священик, який бажає передати цю традицію і навчити її, може впасти в розпач від однієї думки про це. Більшість священиків і єпископів закінчують тим, що йдуть на поводу у своєї пастви і пристосовують передання до її мирського розуміння, через що передання сприймають неправильно і відмирає.

Як видно з лекцій і книг духовенства більшості православних юрисдикцій, присвячених загробному життю, мало що залишилося від традиційного православного вчення і благочестя. Якщо інший світ взагалі і згадується, то, за винятком найзагальніших і абстрактних термінів, лише як предмет жартів про “апостола Павла” або “перлинну браму”, які є у вжитку у мирського римо-католицького і протестантського духовенства. Для більшості православних християн інший світ став чимось далеким і дуже розпливчастим, з чим немає живого контакту і про що взагалі не можна сказати нічого певного.

Страждаюча Церква в Росії – можливо, завдяки своїм стражданням, а також вродженому консерватизму – куди більшою мірою зберегла традиційно-православне ставлення до іншого світу, ніж інші православні Церкви. У вільному світі майже тільки одна Руська Церква за кордоном продовжує публікувати традиційну православну літературу з цього питання, продовжуючи традиції “Прологу” та інших корисних для душі збірок старої Русі; щасливі ті православні християни, які мають доступ до цієї літератури і можуть приймати її в простоті та благочесті, уникаючи духу критицизму, який відводить стількох людей, особливо серед новонавернених, убік від істинного передання і відчуття Православ’я.

Навряд чи варто говорити про те, якими старомодними вважає світ – навіть православний світ – тих, хто видає і читає таку літературу. Головною метою цієї книжки було зробити цю “старомодну” літературу зрозумілою і доступною сучасним православним християнам, які можуть тільки лише отримати користь, читаючи те, що протягом багатьох століть приносило таке духовне благо православним християнським читачам.

Наш критик має абсолютно протилежну мету – повністю дискредитувати цю літературу, відкинувши її як “повчальні байки” або “дикі казки”, і піддати богослужіння та житія святих всебічній “критиці”, яка видалила б із них усі подібні елементи (див., наприклад, ревні спроби дискредитувати житіє преп. Василія Нового через те, що в ньому є опис митарств: “Глингит Геральд”).

Назвемо ж це тим ім’ям, на яке воно заслуговує: це робота того самого західного раціоналізму, який у минулому стільки разів нападав на Православну Церкву і стільки людей призвів до втрати справжнього розуміння і відчуття православного християнства. На римо-католицькому і протестантському Заході цей напад увінчався повним успіхом, а залишені житія позбавлені елементів надприродного і часто розглядаються як “повчальні байки”. Звинувачуючи супротивників свого вчення в схоластиці, критик сам виявляється “схоластичнішим” за всіх: його вчення ґрунтується не на ясних і простих текстах, які передають у Церкві від найдавніших часів і до наших днів, а на послідовності його власних “логічних висновків”, які потребують радикального перетлумачення та переосмислення очевидного сенсу основних православних текстів.

Досить погано вже те, що тон і мова критика такі грубі, що він перетворює православне вчення, на яке він ополчився, на таку погану карикатуру, і що він такий нешанобливий по відношенню до багатьох шанованих вчителів Православ’я – найкращих із тих небагатьох учителів, які зберегли живу православну традицію благочестя аж до наших днів. Ось що він, наприклад, говорить про проповідь “Життя після смерті” архієпископа Іоанна (Максимовича) (див. вище розд. 10), людину святого життя і видатного сучасного богослова: це “дика казка про душу, яка після свого результату піддається демонам переслідувань і мук… У цій казці вірним кажуть, що коли будь-хто помирає, треба швидко замовляти служби за упокій його душі, тому що вона дуже потребує наших молитов, і що смерть – це страшна подія. Вочевидь, Сам Бог не міг умилосердитися або допомогти стражденній душі без того, щоб Його не підштовхували або будили крики й волання смертних”. Ця казка, на думку критика, містить також явно богохульний опис Успіння Пресвятої Богородиці. Ім’я архієпископа Іоанна тут не згадується, хоча з опису цілком зрозуміло, на чию проповідь натякає критик. Але така мова є проявом неприпустимої неповаги незалежно від того, на який православний авторитет він нападає!

І воістину трагічно те, що критик усіма засобами намагається позбавити православне християнство того, що і без нього вже швидко зникає з нашого середовища – традиційного православного благоговіння до іншого світу, яке виражається не тільки в тому, яку літературу ми читаємо (і яку критик намагається дискредитувати), а й навіть іще більше в тому, як ми ставимося до покійних і що ми робимо для них. З вищенаведеної цитати зрозуміло, що, на відміну від архієпископа Іоанна, критик вважає непотрібним молитися за покійних одразу після їхньої смерті і справді вважає, що наші ” воплі та крики” душі непотрібні й марні! Дійсно, критик особливо заявляє, що “те, що ми просимо від імені покійних, – це лише заява про те, що вони все одно отримають”, і що це не чинить жодного впливу на їхню загробну долю. Він не бачить, що цим вченням він не тільки суперечить святим отцям, але навіть зовсім усуває головне спонукання для молитви за покійних.

Як це безсердечно по відношенню до покійних! Як жорстоко по відношенню до живих! Яке неправильне вчення! Звісно, ті, хто молиться за мертвих, жодною мірою не вважають свої молитви “магічними заклинаннями”, або “хабарами”, або “магічними засобами для умилостивлення Бога”, як так жорстоко заявляє критик, але моляться зі щирою вірою (як і молячись про щось інше), що Бог у своєму милосерді справді подасть те, що просить. “Синергія” Божої волі і наших молитов не може бути зрозуміла за допомогою застосовуваної критиком вузької, гіршої за схоластичну логіку.

Ті, хто все ще черпає з традиційних православних джерел, сьогодні становлять меншість, яка безперервно зменшується. Зараз потрібно більше допомоги в розумінні цього традиційного благочестя, а не підриву, не спотворення його і неповаги до тих, хто вчить його.

Антиправославне вчення цього критика про загробне життя тим небезпечніше, що воно волає до найтонших пристрастей сучасної людини. Православне вчення про загробне життя досить суворе і вимагає від нас тверезого відгуку, повного страху Божого. Але сучасне людство дуже розпещене й егоїстичне і не бажає чути про такі суворі речі, як суд і відповідальність за гріхи. Куди зручніше піднесене вчення “ісихазму”, яке говорить нам, що Бог насправді не такий суворий, як описує Його православна аскетична традиція; що нам насправді не слід боятися смерті й суду, що слідує за нею; що, якщо тільки ми займаємося піднесеними духовними ідеями на зразок ідей “Добротолюбия” (відкидаючи як алегорію всі уривки про митарства), ми вже будемо в безпеці під покровом “люблячого Бога”, який не зажадає відповіді за наші гріхи, навіть забуті або невідомі… Ці піднесені роздуми закінчуються станом, який мало чим відрізняється від стану тих “харизматиків” та інших, хто вже впевнений у своєму спасінні, або тих, хто слідує окультному вченню, яке стверджує, що в смерті немає нічого страшного. Справжнє православне вчення про загробне життя, з іншого боку, наповнює саме страхом Божим і надихає на боротьбу за Царство Небесне з невидимими ворогами, що стоять на нашому шляху. До цієї боротьби закликаються всі православні християни, і великою несправедливістю по відношенню до них буде подразнювати православне вчення, щоб доставити їм більше зручностей. Нехай кожен читає ті православні тексти, які краще підходять до його духовного рівня, але нехай ніхто йому не каже, що він може відкинути незручні для нього тексти як байки. Моди і думки серед людей можуть змінюватися, але православний передання залишається тим же самим, незалежно від того, наскільки мале число його послідовників.

Будемо ж завжди Його вірними чадами!

Додаток 2

Молитви за неправославних

Як Православна Церква молиться за своїх спочилих вірних чад, було показано в розд. 10. Але як бути з тими, хто помер поза Церквою? Загалом Церква слідує чітко викладеному митрополитом Філаретом Московським (Дроздовим) принципу, що неправославні самим своїм неправослав’ям відокремилися від Таїнств Православної Церкви, і цьому відповідає їхнє непоминування в Таїнстві Євхаристії. Отже, на Божественній Літургії Церква не має особливого поминання неправославних і особливо спочилих, які вже не можуть приєднатися до неї. Як же тоді православний християнин може висловити своє сердечне побудження молитися за рідних і друзів, які відійшли від Церкви? Відповідь Церкви – одночасно сувора і співчутлива, як можна бачити з наведеного нижче уривка, що є останньою частиною великої статті, яка викладає причини, чому Церква не молилася на Літургії за неправославних.

Ієромонах Іосиф, Начальник Оптинського скиту

Чи можна і як можна православним християнам молитися за християн неправославних? “Говорячи про суворість нашої Православної Церкви щодо поминання неправовірних християн, ми не до того ведемо мову, що ніби свята наша Церква заповідає нам, чадам, зовсім жодним чином не молитися за них. Вона тільки забороняє нам своєчинну молитву, тобто молитися – як нам хочеться і як нам заманеться. Наша Мати – Православна Церква навіює нам, щоб усе в нас, як і сама молитва, відбувалося “по чину і благопристойно” (1Кор. 14:40). Ми і молимося, при всіх наших церковних богослужіннях, за всі різні народи і за весь світ, найчастіше і самі не знаючи і не розуміючи того. Саме, ми молимося так, як Господь наш Іісус Христос навчив своїх апостолів молитися у відданій їм молитві: нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі! Це всеосяжне прохання охоплює собою всі потреби наші та єдиновірних нам, хоча й неправовірних братів наших. Ми тут просимо Всеблагого Господа і про душі померлих неправославних християн, щоб Він зробив з ними те, що богоугодно Його святій волі. Бо Господь безмірно краще за нас знає, кому і яку надати милість.

Отже, православний християнин! – хто б ти не був: мирянин чи ієрей Божий, – якщо під час якого-небудь церковного богослужіння прийде тобі ревність помолитися за якого-небудь близького тобі Карла або Едуарда, то під час читання або співу молитви Господньої зітхни за нього до Господа, скажи: “Нехай буде за нього свята воля Твоя, Господи!” – і обмежся цією молитвою. Бо так навчений ти молитися Самим Господом. І повір, що така твоя молитва буде тисячократно і Господу до вподоби, і для душі твоєї корисніша за всі твої самочинні церковні поминання.

Тепер скажемо трохи про приватну молитву. Відомий у нашій Православній Церкві чи не єдиний приклад, що приватна молитва одного угодника Божого допомогла душам померлих іновірців, навіть язичників…

У “Отечнике” єп. Ігнатія читаємо: “Одного разу авва Макарій, гуляючи пустелею, знайшов людський череп, що лежав на землі. Коли авва доторкнувся пальмовою палицею, яка була в нього в руці, до черепа, череп видав із себе голос. Старець сказав йому: “Хто ти?” Череп відповів: “Я був жерцем ідолопоклонників, які жили в цьому місці, а ти – авва Макарій, який має в собі Святого Духа Божого; коли, умилосердившись над тими, що перебувають у вічній муці, ти молишся за них, то вони отримують певну втіху”. Далі череп, розповівши св. Макарію про пекельні муки, закінчив так: “Нам, які не знали Бога, виявляється хоча деяке милосердя; але ті, хто пізнав Бога і зреклися Його, і не виконували волі Його, перебувають нижче за нас” (“Отечник”, изд. 4-е, стор. 311-312).

Із цієї розповіді блаженного отця насамперед ми бачимо, що молитва його за стражденних була не церковно-громадська, а приватна. Це – молитва відокремленого пустельника, який молився в таємній клітці серця свого… Потім, молитва ця може почасти послужити і нам, православним християнам, приводом для того, щоб молитися за живих і померлих неправовірців приватною – домашньою молитвою, – але тільки приводом, а аж ніяк не прикладом. Бо преподобний повідомив нам, що він молився за язичників не самочинною молитвою, а так, як наставляв його Дух Божий, який мешкав у його чистому серці, який не лише його наставляв, а й примушував молитися за весь світ – за всіх людей, живих і померлих, що зазвичай і властиво люблячим серцям усіх угодників Божих. І св. Апостол Павло писав до Коринфян: серце наше розширене. вам не тісно в нас (2Кор. 6:11-12).

Отже, ми тепер можемо погодитися, що православним християнам молитися за неправославних християн – живих і померлих – можна приватною домашньою молитвою, але при цьому, ще й ще нагадаємо, не самочинно молитися – не так, як нам заманеться й забажається (щоб замість благовоління не накликати на себе гніву Божого), а за настановою досвідчених у житті духовних людей.

Був випадок за життя Оптинського старця Леоніда (у схимі Льва, який помер у 1841 р.). В одного його учня Павла Тамбовцева помер батько нещасною насильницькою смертю – самогубством. Глибоко засмучений був люблячий син звісткою про те, і тому так виливав перед старцем свою скорботу: “Нещаслива смерть мого батька є для мене тяжкий хрест. Так, я перебуваю тепер на хресті, якого хвороби підуть зі мною в труну. Уявляючи жахливу для грішників вічність, у якій немає вже покаяння, я мучуся уявою вічних мук, що чекають на мого батька, який без покаяння помер. Скажи, отче, чим я можу втішити себе в теперішній прикрості?” Відповідь старця: “Вручай як себе, так і долю батька волі Господній, премудрій, всемогутній. Не випробовуй Всевишнього чудес. Намагайся через смиренномудрість укріплювати себе в межах помірної печалі. Молися Преблагому Творцеві, виконуючи тим обов’язок любові й обов’язки синівського”.

Запитання: “Але яким чином молитися за таких?”

Відповідь: “По духу добродетельных и мудрых так: «ВЗЫЩИ, ГОСПОДИ, ПОГИБШУЮ ДУШУ ОТЦА МОЕГО: АЩЕ ВОЗМОЖНО ЕСТЬ ПОМИЛУЙ! НЕИЗСЛЕДИМЫ СУДЬБЫ ТВОИ. НЕ ПОСТАВИ МНЕ ВО ГРЕХ СЕЙ МОЛИТВЫ МОЕЙ. НО ДА БУДЕТ СВЯТАЯ ВОЛЯ ТВОЯ!” Молися ж просто, без випробування, віддаючи серце твоє в десницю Вишняго. Звичайно, не було волі Божої на таку сумну кончину батька твого; але нині він абсолютно у волі Того, хто може і душу, і тіло ввергнути в печеру вогняну, Хто і смиряє, і висить, і мертвить, і живе, зводить у пекло і виводить звідти. При цьому Він настільки милосердний, всемогутній і велелюбний, що благі якості всіх земнородних перед Його Найвищою добротою – ніщо. Для цього ти не повинен надмірно засмучуватися. Ти скажеш: “Я люблю мого батька, чому і сумую невтішно”. Справедливо. Але Бог без порівняння більше, ніж ти, любив і любить його. Отже, тобі залишається віддати вічну долю батька твого на милість і милосердя Бога, Який, якщо зволить помилувати, то хто може противитися Йому?”.

Ось ця наведена тут приватна келейна або домашня молитва, яку досвідчений у житті духовному старець Леонід дав своєму учневі, може слугувати для православного християнина прикладом або образом молитви за якогось близького до нього неправославного християнина. Може він, наприклад, молитися в такому сенсі: “ПОМИЛУЙ, ГОСПОДИ, АЩЕ ВОЗМОЖНО ЕСТЬ, ДУШУ РАБА ТВОЕГО (имя), ОТОШЕДШАГО В ЖИЗНЬ ВЕЧНУЮ В ОТСТУПЛЕНИИ ОТ СВЯТОЙ ТВОЕЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ! Неизследимы судьбы Твои. Не постави мне во грех сей молитвы моей. Но да будет Святая воля Твоя!” (“Душеполезное чтение”, 1901, ч. 3, стор. 328-333).

Чому не можна відспівувати нехрещених

Якщо помирає хрещена людина, Церква молиться за упокій душі її, звершуючи чин поховання покійних. Під час поховання священик читає особливу молитву на відхід душі, в якій владою, даною йому в Таїнстві священства, просить Бога пробачити всі гріхи померлому християнину.

Якщо помирає людина, яка не побажала за життя прийняти св. Хрещення, то відспівування такої людини не відбувається. Це не можна вважати якоюсь жорстокістю, бо Церква ґрунтується на любові до Бога і людей. Церква не може насильно залучити до себе: це суперечить вченню Божому. Сам Господь, будучи всемогутнім, не успадковує волі людини, а чекає на її вільне волевиявлення у зверненні до нього. Тільки при гармонійному поєднанні волі Божої з волею людською відбувається спасіння душі людини.

Влада священика і сила його молитви великі в Церкві (Мф. 16:19), але не безмежні. Священик не має ні права, ні сил вторгатися в область, яка цілком належить вже всезнанню Божому. І якщо померла людина не побажала сама за життя вступити в живе спілкування з Богом, то і після її смерті Свята Церква не наважується зробити це насильно. Посмертну долю померлого слід надати милосердю Божому. Господь – праведний і безсторонній Суддя – судитиме кожного за його життям (Журнал Московської Патріархії, № 10, 1983, с. 79).

Предисловие

Эта книга имеет двоякую цель: во-первых, с точки зрения православного христианского учения о загробной жизни, дать объяснение современных «посмертных» опытов, возбудивших такой интерес в некоторых религиозных и научных кругах; во-вторых, привести основные источники и тексты, содержащие православное учение о загробной жизни. Если ныне это учение так плохо понимают, то это во многом следствие того, что в наши «просвещенные» времена эти тексты находятся в забвении и совсем «вышли из моды». Мы пытались сделать эти тексты более понятными и доступными современному читателю. Нет нужды говорить о том, что они представляют собой бесконечно более глубокое и полезное чтение, чем популярные сейчас книги о «посмертном» опыте, в которых, даже если они и не являются лишь обычной сенсацией, все равно не может быть ничего, кроме внешней эффектности, потому что в них нет цельного и истинного учения о загробной жизни.

Изложенное в этой книге православное учение, несомненно, подвергнется критике со стороны некоторых лиц, как слишком простое и наивное, чтобы в него мог поверить человек ХХ века. Поэтому следует подчеркнуть, что это учение есть не учение нескольких изолированных или нетипичных учителей Православной Церкви, а учение, которое Православная Церковь Христова предложила с самого начала, которое изложено в бесчисленных святоотеческих творениях, в житиях святых и богослужениях Православной Церкви, и которое Церковь непрерывно передает вплоть до наших дней. «Простота» этого учения – это простота самой истины, которая – будь она выражена в том или ином учении Церкви – оказывается освежающим источником ясности среди путаницы, вызванной в современных умах различными заблуждениями и пустыми спекуляциями последних столетий. В каждой главе настоящей книги делается попытка указать на святоотеческие и агиографические источники, содержащие это учение.

Основным источником вдохновения при написании этой книги послужили труды епископа Игнатия (Брянчанинова), который был, возможно, первым крупным русским православным богословом, непосредственно занимавшимся именно той проблемой, которая встала так остро в наши дни: как сохранить подлинное христианское предание и учение в мире, который стал совершенно чужд православию и стремится или к тому, чтобы опровергнуть и отбросить его, или перетолковать его таким образом, чтобы оно стало совместимо с мирским образом жизни и мышления. Остро ощущая римско-католическое и другие западные влияния, которые стремились модернизировать православие даже в его дни, преосвященный Игнатий готовился к защите православия как путем углубленного изучения православных первоисточников (чье учение он впитал в ряде лучших православных монастырей своего времени), так и путем ознакомления с наукой и литературой своего времени (он учился в военно-инженерном училище, а не в духовной семинарии). Вооруженный, таким образом, знанием как православного богословия, так и светских наук, он посвятил свою жизнь защите чистоты православия и разоблачению современных уклонений от него. Не будет преувеличением сказать, что ни в одной из православных стран ХIХ века не было такого защитника православия от искушений и заблуждений современности; единственным его соперником был только лишь его соотечественник епископ Феофан Затворник, который в общем-то делал то же самое, но на менее высоком уровне.

Один том собрания сочинений епископа Игнатия (том 3) специально посвящен церковному учению о загробной жизни, которое он защищал против римско-католических и других современных искажений. Именно из этого тома мы главным образом взяли для нашей книги обсуждение таких вопросов, как мытарства и явления духов, – учений, которые по ряду причин современный ум не может принять, но настаивает на их перетолковании или полном отвержении. Преосвященный Феофан, конечно, учил тому же, и мы также воспользовались его словами; а в нашем веке другой выдающийся русский православный богослов, блаженной памяти архиепископ Иоанн (Максимович) столь ясно и просто повторил это учение, что мы использовали его слова как основу для заключительной главы настоящей книги. То, что православное учение о загробной жизни столь ясно и четко излагалось выдающимися современными учителями православия вплоть до наших дней, оказывает огромную пользу нам, стремящимся сегодня сохранить отеческое православие не просто путем правильной передачи слов, но больше того – путем подлинно православного толкования этих слов.

В книге помимо упомянутых выше православных источников и толкований, мы широко использовали современную неправославную литературу о «посмертных» явлениях, а также ряд оккультных текстов по этому вопросу. В этом мы следовали примеру Владыки Игнатия – излагать лжеучения настолько полно и беспристрастно, насколько это нужно для разоблачения его ложности, чтобы православные христиане не соблазнялись им; как и он, мы обнаружили, что неправославные тексты, когда дело касается описания фактического опыта (а не мнений и толкований), дают зачастую потрясающее подтверждение истин православия. Главной нашей целью в этой книге было дать настолько детальное противопоставление, насколько нужно, чтобы показать полное различие между православным учением и опытом православных святых, с одной стороны, и оккультным учением и современными опытами, – с другой. Если бы мы просто изложили православное учение без этого противопоставления, оно было бы убедительно лишь для немногих, не считая тех, кто уже придерживался этих убеждений; но сейчас, возможно, даже кое-кто из тех, кто вовлечен в современные опыты, осознает огромную разницу между ними и подлинно духовным опытом.

Однако уже то, что значительная часть этой книги посвящена обсуждению опытов, как христианских, так и нехристианских, означает, что здесь не все представляет собой простое изложение церковного учения о жизни после смерти, но что также дается и авторская интерпретация этих разнообразных опытов. А в том, что касается самих интерпретаций, конечно, есть место для законного разномыслия между православными христианами. Мы постарались, насколько это возможно, дать эти интерпретации в условной форме, не пытаясь определить эти стороны опыта так же, как можно определить общее учение Церкви о загробной жизни. В частности, что касается оккультных опытов «вне тела» и в «астральной плоскости», мы просто привели их в таком виде, в каком они были изложены самими их участниками, и сравнили их с аналогичными случаями в православной литературе, не пытаясь точно определить природу этих опытов; но мы принимаем их как реальные опыты, в которых действительно имеет место контакт с демоническими силами, а не как простые галлюцинации. Пусть читатель сам судит о том, насколько справедлив этот подход.

Должно быть ясно, что данная книга ни в коем случае не претендует на исчерпывающее изложение православного учения о загробной жизни, это лишь введение в него. Однако на самом деле не существует полного учения по этому вопросу, как нет и православных экспертов в этой области. Мы, живущие на земле, вряд ли можем даже начать постижение реальности духовного мира, пока сами не будем там обитать. Это процесс, который начинается сейчас, в этой жизни, а завершается в вечности, где мы лицом к лицу будем созерцать то, что сейчас видим «сквозь тусклое стекло, гадательно» (1Кор. 13:12). Но православные источники, на которые мы указывали в этой книге, дают нам основной очерк этого учения, достаточный, чтобы побудить нас не к приобретению точного знания о том, что, в конце концов, вне нас, а к тому, чтобы начать борьбу за достижение цели христианской жизни – Царствия Небесного, и избежать бесовских ловушек, которые враг нашего спасения расставляет на пути христианской борьбы. Потусторонний мир реальнее и ближе, чем мы обычно думаем, а путь к нему открывается нам через жизнь духовного подвига и молитвы, которую Церковь дала нам как средство спасения. Эта книга посвящена и адресована тем, кто хочет вести такую жизнь.

От переводчика. И переводилась эта книга на русский язык для тех, кто искренне стремится к тому, чтобы вести духовную жизнь православного христианина. С Божьей помощью удалось завершить перевод всего за полтора месяца, и всегда в этой работе меня укрепляла мысль о нашей прекрасной православной молодежи, которой так нужны такие «простые» книги, которые говорят о «едином на потребу» и учат жить с мыслью о смерти, чтобы войти в жизнь, тогда как обезумевший мир живет все более и более плотской жизнью, ест и пьет, ибо знает, что завтра умрет (1Кор. 15:32). От души хочется пожелать всем серьезным читателям принять эту отеческую веру со всею искренностью и простотою, с какой хранили ее христиане от первых и до наших дней.

Моя сердечная безграничная благодарность всем друзьям, чья заинтересованность в этой работе и помощь – молитвенная и действенная – так были нужны и дороги. В основном удалось найти почти все русские первоисточники, цитируемые о. Серафимом, но некоторые выдержки приходится давать в обратном переводе. Учитывая малую доступность ряда полезных книг, я счел необходимым сделать несколько добавлений к приложению, чтобы пояснее проиллюстрировать материал книги. Заранее приношу извинения за все возможные неточности и ошибки.

Прошу всех православных читателей молитвенно почтить светлую память инока-подвижника нашего времени, человека удивительной веры и любви, приснопамятного иеромонаха Серафима – да упокоит его Господь в месте светле, злачне и покойне. Аминь.

/Москва, январь 1984 г./

«Некоторый человек был богат, одевался в порфиру и виссон и каждый день пиршествовал блистательно.

Был также некоторый нищий, именем Лазарь, который лежал у ворот его в струпьях и желал напитаться крошками, падающими со стола богача, и псы, приходя, лизали струпья его.

Умер нищий и отнесен был Ангелами на лоно Авраамово. Умер богач, и похоронили его.

И в аде, будучи в муках, он поднял глаза свои, увидел вдали Авраама и Лазаря на лоне его и, возопив, сказал: отче Аврааме! умилосердись надо мною и пошли Лазаря, чтобы омочил конец перста своего в воде и прохладил язык мой, ибо я мучаюсь в пламени сем.

Но Авраам сказал: чадо! вспомни, что ты получил уже доброе твое в жизни твоей, а Лазарь – злое; ныне же он здесь утешается, а ты страдаешь; и сверх всего того между нами и вами утверждена великая пропасть, так что хотящие перейти отсюда к вам не могут, также и оттуда к нам не переходят.

Тогда сказал он: так прошу тебя, отче, пошли его в дом отца моего, ибо у меня пять братьев; пусть он засвидетельствует им, чтобы и они не пришли в это место мучения.

Авраам сказал ему: у них есть Моисей и пророки; пусть слушают их.

Он же сказал: нет, отче Аврааме, но если кто из мертвых придет к ним, покаются.

Тогда Авраам сказал ему: если Моисея и пророков не слушают, то, если бы кто и из мертвых воскрес, не поверят» (Лк. 16:19-31).

Глава первая. Некоторые аспекты современных опытов

Совершенно неожиданно вопрос о загробной жизни завоевал на Западе широкую популярность. В частности, за последние два года появился ряд книг, целью которых является описание «посмертного» опыта. Они были написаны либо известными учеными и врачами, либо получили их полное одобрение. Один из них, всемирно известный врач и «эксперт» по проблемам смерти и умирания Элизабет Кублер-Росс, считает, что эти исследования посмертных переживаний «просветят многих и подтвердят то, чему нас учили две тысячи лет, – что после смерти есть жизнь».

Все это, конечно, представляет собою резкий отход от до сих пор преобладавшего в медицинских и научных кругах взгляда, когда, в общем, к смерти относились как к табу, и всякую мысль о посмертном существовании отбрасывали, как принадлежащую к области фантазии или предрассудков или, в лучшем случае, как являющуюся делом частной веры, не имеющей под собою никакого объективного свидетельства.

Видимая причина этой внезапной перемены мнений проста: новые методы реанимации клинически умерших (в частности, посредством стимуляции остановившегося сердца) нашли за последние годы широкое применение. Благодаря этому очень многих людей, которые практически были мертвы (без пульса или сердцебиения), возвращали к жизни, и очень многие из них ныне открыто говорят об этом, поскольку табу на эту тему и страх прослыть сумасшедшим потеряли свою силу.

Но для нас наибольший интерес представляет внутренняя причина этого изменения, а также его «идеология»: почему же это явление стало невероятно популярным, и в терминах какой религиозной или философской точки зрения оно обычно понимается? Оно уже стало одним из знамений времени, симптомом религиозного интереса наших дней; каково же в таком случае его значение? Мы вернемся к этим вопросам после тщательного изучения самого явления.

Но вначале мы должны спросить: на чем нам следует основываться в суждениях об этом явлении? Те, кто описывает его, сами не имеют ясного его толкования; часто они ищут его в оккультных или спиритических текстах. Некоторые религиозные люди (а также ученые), ощущая угрозу своим сложившимся убеждениям, просто отрицают эти опыты в том виде, как они были описаны, относя их обычно к области галлюцинаций. Так поступали некоторые протестанты, которые придерживаются того мнения, что душа после смерти находится в бессознательном состоянии, или что она сразу же идет «пребывать со Христом»; подобным же образом убежденные атеисты отвергают мысль о том, что душа вообще продолжает существовать, несмотря ни на какие предъявляемые им свидетельства. Но эти опыты нельзя объяснить, просто отрицая их; их надо правильно понять, как сами по себе, так и во всем контексте того, что нам известно о посмертной судьбе души.

К сожалению, некоторые православные христиане под влиянием современных материалистических идей, просочившихся через посредство протестантизма и римского католицизма, тоже получили довольно смутное и неопределенное представление о загробной жизни. Автор одной из новых книг о загробном опыте (Дэвид Р. Уилер «Путешествие на ту сторону», 1977) поставил целью узнать мнение различных сект о состоянии души после смерти. Так, он обратился к священнику Греческой Православной архиепископии и получил в ответ очень общее представление о существовании рая и ада, но ему было сказано, что Православие не имеет «какого-либо конкретного представления о том, что представляет собой будущее». Автор мог лишь заключить, что «взгляд греческого Православия на будущее представляется неясным».

На самом же деле православное христианство имеет вполне ясное учение и взгляд на загробную жизнь, начиная с самого момента смерти. Это учение содержится в Священном Писании (толкуемом во всем контексте христианского учения), в писаниях святых отцов и особенно в том, что касается конкретных опытов души после смерти (в многочисленных житиях святых и антологиях, посвященных личному опыту такого рода). Вся четвертая книга «Собеседований» св. Григория Великого (Двоеслова), папы Римского (†604), например, посвящена этому. В наши дни по-английски была опубликована антология таких опытов, извлеченных как из старинных житий святых, так и из недавних сообщений («Вечные тайны за гробом», 1968). И уже совсем недавно в переводе на английский был опубликован замечательный текст, написанный в конце ХIХ века человеком, вернувшимся к жизни через 36 часов после смерти (К. Икскуль «Невероятное для многих, но истинное происшествие»). Таким образом, православный христианин имеет в своем распоряжении богатейшую литературу, с помощью которой можно понять новые «посмертные» опыты и оценить их в свете всего православного учения о жизни после смерти.

Книга, которая разожгла современный интерес к этому вопросу, была написана молодым психиатром из южных штатов и опубликована в ноябре 1975 г. (д-р Реймонд Моуди, «Жизнь после смерти»). Он тогда ничего не знал о других исследованиях или литературе по этому вопросу, но во время печатания книги стало ясно, что она вызывает живой интерес и что многое уже было написано на эту тему. Потрясающий успех книги доктора Моуди (было продано более двух миллионов экземпляров) сделал опыт умирающих достоянием широкой публики, и за четыре последующих года в печати появился ряд книг и статей об этом опыте. Среди наиболее важных – статьи (готовящаяся книга) доктора Элизабет Кублер-Росс, чьи открытия подтверждают открытия д-ра Моуди, и научные исследования докторов Осиса и Харалдсона. Сам д-р Моуди написал продолжение своей книги («Размышления о жизни после смерти», 1977), содержащее дополнительный материал и дальнейшие размышления по этому вопросу. Открытия, содержащиеся в этих и других новых книгах (все они в основе своей согласны в отношении рассматриваемого явления), будут освещены ниже. Для начала мы остановимся на первой книге д-ра Моуди, которая весьма объективно и систематически подходит ко всему вопросу в целом.

За последние десять лет д-р Моуди собрал личные свидетельства примерно 150 человек, которые либо сами пережили смерть или близкое к смерти состояние, либо сообщили ему о переживаниях других лиц во время умирания. Из этого количества он отобрал около 50 человек, с которыми он провел подробные беседы. Он пытался быть объективным в изложении этих материалов, хотя и допускает, что книга «естественно, отражает происхождение, мнения и предрассудки ее автора», который по религиозной принадлежности является методистом с довольно либеральными взглядами. И действительно, книга как объективное исследование «посмертных» явлений страдает рядом недостатков.

Во-первых, автор не дает ни одного полного опыта смерти от начала и до конца, и дает только отрывки (обычно очень короткие) каждого из пятнадцати отдельных элементов, которые образуют его модель полного опыта смерти. Но на самом деле переживания умирающих, как они описаны в этой и других изданных книгах, часто столь разнятся друг с другом в деталях, что попытка включить все их в одну модель представляется в лучшем случае преждевременной. Модель д-ра Моуди местами кажется искусственной и надуманной, хотя, конечно, не снижает ценности приводимых им фактических свидетельств.

Во-вторых, д-р Моуди свел вместе два довольно разных явления: действительный опыт «клинической смерти» и опыт «приближения к смерти». Он признает разницу между ними, но утверждает, что они образуют континуум и должны изучаться вместе. В тех случаях, когда опыт, начинающийся до смерти, кончается опытом самой смерти (независимо от того, было или нет оживлено данное лицо), действительно налицо «континуум» переживания, но некоторые из описываемых им явлений (очень быстрое воспоминание событий жизни в момент опасности утонуть, опыт «входа в тоннель» при подаче анестезирующего средства вроде эфира) довольно часто переживались людьми, которые никогда не переносили клинической смерти, и поэтому они, возможно, принадлежат к «модели какого-то более широкого опыта и могут лишь случайно сопровождать умирание». Некоторые из ныне публикуемых книг даже еще менее разборчивы в отборе материала и сваливают в одну кучу опыты пребывания «вне тела» и действительные опыты смерти и умирания.

В-третьих, сам факт, что автор подходит к этим явлениям «научно», не имея заранее ясного представления о том, чему в действительности подвергается душа после смерти, вызывает различные недоразумения и недопонимания по поводу этих опытов, которые никак нельзя устранить простым накоплением описаний; те же, кто описывает их, сами неизбежно добавляют свое собственное толкование. Сам же автор признается, что научно изучить этот вопрос фактически невозможно; и действительно, он обращается за его объяснением к исходному опыту, изложенному в таких оккультных писаниях, как сочинения Сведенборга или тибетская «Книга мертвых», замечая, что он хочет теперь более пристально взглянуть на «обширную литературу по паранормальным и оккультным явлениям», чтобы расширить свое понимание изучаемых явлений.

Все это приводит к тому, что мы не можем ожидать слишком многого от этой и других подобных книг – они не дадут нам полного и связного представления о том, что происходит с душой после смерти. Но все же здесь и в других новых книгах приводится достаточно много заслуживающих серьезного внимания фактических опытов клинической смерти, особенно ввиду того, что некоторые толкуют этот опыт враждебным традиционному христианскому взгляду на загробную жизнь, как если бы он опровергал существование или рая, или, особенно, ада. Как же мы должны понимать эти опыты?

Те пятнадцать элементов, которые д-р Моуди описывает как принадлежащие полному опыту умирания, в целях нашего изложения можно свести к нескольким основным свойствам, которые будут здесь изложены и сравнены с православной литературой по этому вопросу.

Внетелесный опыт

Согласно рассказам, первое, что происходит с умершим, – это то, что он выходит из тела и существует совершенно отдельно от него. Он часто способен видеть все окружающее, включая собственное мертвое тело и попытки его оживления; он ощущает, что находится в состоянии безболезненной теплоты и легкости, как если бы он плавал; он совершенно не в состоянии воздействовать на свое окружение речью или прикосновением, и поэтому часто ощущает большое одиночество; его мыслительные процессы обычно становятся намного быстрее, чем когда он был в теле. Вот некоторые из кратких отрывков из описания таких опытов:

«День был пронзительно холодный, но пока я был в этой черноте, я ощущал лишь теплоту и предельное спокойствие, какое я когда-либо испытывал… Помнится, я подумал: «Должно быть, я умер».

«У меня появились великолепнейшие ощущения. Я не чувствовал ничего, кроме мира, спокойствия, легкости – просто покой».

«Я видел, как меня оживляли, это было действительно странно. Я был не очень высоко, как будто бы на каком-то возвышении, немного выше их; просто, возможно, смотрел поверх их. Я пытался говорить с ними, но никто меня не слышал, никто бы и не услышал меня».

«Со всех сторон люди шли к месту аварии… Когда они подходили совсем близко, я пытался увернуться, чтобы сойти с их пути, но они просто проходили сквозь меня».

«Я не мог ни к чему притронуться, не мог общаться ни с кем из окружающих меня. Это жуткое ощущение одиночества, ощущение полной изоляции. Я знал, что совершенно один, наедине с собой».

Кстати сказать, существует удивительное объективное доказательство того, что человек действительно находится в этот момент вне тела: иногда люди способны пересказать разговоры или сообщить точные подробности событий, которые происходили даже в соседних комнатах или еще дальше, пока они были мертвы. Среди прочих примеров такого рода д-р Кублер-Росс упоминает об одном замечательном случае, когда слепая видела и затем ясно описала все, происходившее в комнате, где она «умерла», хотя, когда она снова вернулась к жизни, она опять была слепа. Это потрясающее свидетельство того, что видит не глаз (и мыслит не мозг, ибо после смерти умственные способности обостряются), но скорее душа, которая, пока тело живо, выполняет эти действия через физические органы, а когда мертво – своей собственной силой (д-р Элизабет Кублер-Росс «Смерти нет»).

Православного христианина ничто тут не должно удивлять, ибо описанный здесь опыт – это то, что христианам известно как отделение души от тела в момент смерти. Для нашего времени безверия характерно, что люди редко прибегают к христианскому словарю или осознают, что это их душа отделилась от тела и теперь переживает все это; обычно они просто бывают озадачены тем состоянием, в котором оказываются.

Именно таким человеком – крещенным в Православии, но в духе конца ХIХ века оставшимся безразличным к истинам своей собственной веры и даже не верившим в загробную жизнь, – и был написан рассказ о «посмертном» опыте, озаглавленный «Невероятное для многих, но истинное происшествие» (К. Икскуль. Троицкий Цветок, 1910 г.). Перенесенное им лет 80 тому назад имеет и сегодня для нас большое значение и даже представляется промыслительным в свете нового современного «посмертного» опыта, ибо это единственный «посмертный» опыт души, идущий намного дальше кратких фрагментарных переживаний, приводимых в новых книгах и пережитых восприимчивым человеком, который начал с современного безверия, а пришел к признанию истин православного христианства – и настолько, что закончил дни свои монахом. Эта маленькая книга может быть использована как контрольный случай, по которому можно судить о новых случаях. Она была одобрена как не содержащая ничего противного православному учению о загробной жизни одним из ведущих православных писателей-миссионеров начала века, архиепископом Никоном Вологодским.

После описания последней агонии своей физической смерти и ужасной тяжести, прижимающей его к земле, автор рассказывает:

«Я вдруг почувствовал, что мне стало легко. Я открывал глаза, и в моей памяти с совершенной ясностью до малейших подробностей запечатлелось то, что я в эту минуту увидел.

Я увидел, что стою один посреди комнаты; вправо от меня, обступив что-то полукругом, столпился весь медицинский персонал… Меня удивила эта группа; на том месте, где стояла она, была койка. Что же теперь там привлекало внимание этих людей, на что смотрели они, когда меня уже там не было, когда я стоял посреди комнаты?

Я подвинулся и глянул, куда глядели все они:

ТАМ, НА КОЙКЕ, ЛЕЖАЛ Я.

Не помню, чтобы я испытывал что-нибудь похожее на страх при виде своего двойника; меня охватило только недоумение: как же это? Я чувствовал себя здесь, между тем, и там – тоже я…

Я захотел осязать себя, взять правой рукой левую: моя рука прошла насквозь; попробовал охватить себя за талию – рука вновь прошла через корпус, как по пустому пространству… Я позвал доктора, но атмосфера, в которой я находился, оказалась совсем непригодной для меня; она не воспринимала и не передавала звуков моего голоса, и я понял свою полную разобщенность со всем окружающим, свое странное одиночество; панический страх охватил меня. Было действительно что-то невыразимо ужасное в том необычайном одиночестве…

Я глянул, и тут только впервые передо мной явилась мысль: да не случилось ли со мной того, что на нашем языке, языке живых людей, определяется словом «смерть»? Это пришло мне в голову потому, что мое лежащее на койке тело имело совершенно вид мертвеца…

В наших понятиях со словом «смерть» неразлучно связано представление о каком-то уничтожении, прекращении жизни, как же мог я думать, что умер, когда я ни на одну минуту не терял самосознания, когда я чувствовал себя таким же живым, все слышащим, видящим, сознающим, способным двигаться, думать, говорить?

Разобщение со всем окружающим, раздвоение моей личности скорее могло дать мне понять случившееся, если бы я верил в существование души, был человеком религиозным; но этого не было, и я водился лишь тем, что чувствовал, а ощущение жизни было настолько ясно, что я только недоумевал над странным явлением, будучи совершенно не в состоянии связывать мои ощущения с традиционными понятиями о смерти, то есть, чувствуя и сознавая себя, думать, что я не существую.

Вспоминая и продумывая впоследствии свое тогдашнее состояние, я заметил только, что мои умственные способности действовали и тогда с удивительной энергией и быстротой…»

В раннехристианской литературе состояние души в первые минуты после смерти с такими подробностями не описывается, упор там делается всегда на более сильных переживаниях, которые наступают позже. Вероятно, только в наше время, когда отождествление жизни с жизнью в теле стало столь полным и убедительным, можно было бы ожидать, чтобы такое большое внимание уделялось нескольким первым минутам, когда ожидание современного человека столь полно переворачивается вверх тормашками: смерть не есть конец, жизнь продолжается, душе открывается совершенно новое состояние!

Конечно, в этом опыте нет ничего, что противоречило бы православному учению о состоянии души сразу после смерти. Некоторые, критикуя этот случай, усомнились, был ли мертв человек, если его через несколько минут оживили, но это лишь вопрос техники, о чем мы скажем в свое время. Остается фактом, что в эти несколько минут (иногда также за минуту до смерти) имеют место переживания, которые нельзя объяснить просто как галлюцинации. Наша задача здесь найти, как мы должны понимать эти опыты.

Встреча с другими

После смерти душа очень недолго остается в первоначальном состоянии одиночества. Д-р Моуди приводит несколько случаев, когда даже перед смертью люди внезапно видели уже умерших родственников и друзей.

«Доктор потерял надежду спасти меня и сказал родным, что я умираю… Я осознал, что все эти люди были там, казалось, почти толпами паря у потолка комнаты. Это все были люди, которых я знал в прошлой жизни, но которые умерли раньше. Я узнал бабушку и девочку, которую знал еще школьником, и многих других родных и друзей… Это было очень счастливое событие, и я чувствовал, что они пришли защитить и проводить меня».

Этот опыт встречи с умершими друзьями и родственниками в момент смерти ни в коем случае не является новым открытием даже среди современных ученых. Около 50 лет назад он послужил темой небольшой книги пионера современной парапсихологии или психических исследований, сэра Уильяма Баррета («Видения на смертном одре». Лондон, 1926). После появления первой книги д-ра Моуди было опубликовано вдохновленное книгой сэра Уильяма куда более подробное описание этих опытов, причем оказалось, что авторы этой книги в течение многих лет проводили систематические исследования умирающих. Здесь мы должны немного сказать об открытиях этой книги (Карлис Осис и Эрлендур Харалдсон. В час смерти. Нью-Йорк, 1977).

Эта книга – первая, полностью научная публикация об опыте умирания. Она основана на результатах обработки подробных вопросников и собеседований со случайно выбранной группой врачей и сестер в восточной части Соединенных Штатов и в Северной Индии (последняя выбрана для максимальной объективности, чтобы проверить расхождения в опыте, которые могут возникнуть из-за национальных, психологических и религиозных различий). Полученный в результате этого материал включает более тысячи случаев явлений и видений умирающим (и нескольким возвращенным к жизни из состояния клинической смерти). Авторы приходят к выводу, что в целом открытие д-ра Моуди согласуется с их открытием.

Они установили, что явления умерших родных и друзей (а в Индии – многочисленные явления индуистских «богов») умирающим приходят часто в пределах часа, а обычно в пределах дня до смерти. Примерно в половине случаев имеет место видение какой-то неземной, подобной «раю» обстановки, которая вызывает те же чувства (опыт «рая» будет рассмотрен ниже). Это исследование особенно ценно тем, что тщательно проводит различие между бессвязными посюсторонними галлюцинациями и ясными потусторонними явлениями и видениями, а также статистически анализирует наличие таких факторов, как использование галлюциногенных препаратов, высокая температура или заболевания и повреждения мозга, – факторов, любой из которых мог вызвать обычные галлюцинации, а не подлинный опыт чего-то происходящего вне разума самого больного. Очень важно то открытие авторов, что самые связные и явно потусторонние опыты имеют те больные, которые находятся в наибольшем контакте с посюсторонней реальностью и наименее склонны к галлюцинациям; в частности, те, кому бывают явления умерших или духовных существ, обычно полностью владеют своими умственными способностями и видят эти существа, полностью осознавая, что находятся в больничной обстановке.

Более того, они установили, что галлюцинирующие обычно видят живых, тогда как подлинные явления умирающим бывают, скорее, умерших лиц.

Хотя авторы и проявляют осторожность в своих выводах, они склоняются к «принятию гипотезы о загробной жизни как наиболее понятного объяснения своих данных». Таким образом, эта книга дополняет открытия д-ра Моуди и поразительно подтверждает опыт встречи с умершими и с духовными существами во время смерти. Действительно ли эти существа есть те, за кого их принимают умирающие, – это вопрос, который будет рассматриваться ниже.

Эти открытия, конечно, довольно поразительны, если их рассматривать на фоне агностицизма и безверия, которые уже давно характерны для современной науки. Для православного христианина, с другой стороны, в них нет ничего удивительного: мы знаем, что смерть есть лишь переход от одной формы существования к другой, и мы знакомы с многочисленными явлениями и видениями умирающим – и святым, и обыкновенным грешникам. Св. Григорий Великий (Двоеслов), описывая в своих «Собеседованиях» многие из этих опытов, так объясняет встречу с другими: «Часто бывает, что на пороге смерти душа узнает тех, с кем ей предстоит делить вечную обитель за равную вину или за равное вознаграждение». В особенности же относительно людей праведной жизни св. Григорий замечает: «Часто случается с праведными, что во время своей смерти они видят предшествующих им святых, дабы не страшила их мучительная мысль о смерти; чтоб они безболезненно и безбоязненно разрешились от уз своей плоти, в то время представляется перед умственными очами их общество граждан небесных». В последующих главах он приводит примеры явления умирающим Ангелов, мучеников, апостола Петра, Божией Матери и Самого Христа.

Д-р Моуди приводит один пример встречи умирающего не с родственниками или духовным существом, а с совершенно чужим лицом: «Одна женщина рассказала мне, что во время выхода из тела видела не только свое прозрачное духовное тело, но также и другое тело человека, умершего совсем недавно. Она не знала, кто это был» («Жизнь после жизни»). Св. Григорий в «Диалогах» описывает похожее явление: он рассказывает о нескольких случаях, когда умирающий называет имя другого лица, умирающего в то же время в другом месте. И это – вовсе не ясновидение, даруемое только святым, ибо св. Григорий описывает, как один обыкновенный грешник, явно обреченный аду, посылает за неким Стефаном, который ему неизвестен и который должен был умереть в то же время, чтобы сказать ему, что «наш корабль готов отвезти нас в Сицилию» (будучи местом большой вулканической активности, Сицилия напоминала об аде. Это, очевидно, то, что сейчас называется экстрасенсорным восприятием (ЭСВ), которое у многих особенно обостряется перед смертью и, конечно, продолжается после смерти, когда душа уже полностью находится вне царства физических чувств).

Следовательно, это частное открытие современной психической науки лишь подтверждает то, что уже известно читателю раннехристианской литературы о встречах во время смерти. Эти встречи, хотя они, по-видимому, совсем не обязательно должны происходить перед смертью каждого, все же могут быть названы универсальными в том смысле, что происходят независимо от национальности, религии или святости жизни.

С другой стороны, опыт христианского святого хотя и имеет те общие черты, которые могут быть пережиты каждым, содержит в себе совершенно другое измерение, которое не поддается определению исследователями-психиатрами. В этом опыте часто проявляются особые знамения Божия благоволения, а видения из другого мира часто видны всем или многим из находящихся рядом, а не только самому умирающему. Процитируем всего лишь один такой пример из тех же «Собеседований» св. Григория: «В самую полночь они находились при постели Ромулы; вдруг снисшедший с небес свет наполнил всю ее келью и сиял таким блеском, что поразил сердца присутствующих невыразимым страхом… Потом послышался шорох, как бы от какой-нибудь большой толпы людей; дверь кельи стала сотрясаться, будто в нее толкались толпы входящих; они чувствовали, как говорили, ощущали присутствие вошедших, но от необыкновенного страха и света не могли видеть,потому что страх и самая ясность того света поражали и закрывали им очи. За сим светом тотчас распространилось необыкновенное благоухание, так что приятность запаха успокоила их души, пораженные сиянием света. Но когда они не могли сносить силы такого света, Ромула начала ласковым голосом утешать находившуюся при ней дрожащую Редемпту, наставницу в ее добродетелях, говоря: «Не бойся, матушка, я еще не умираю». Благоухание держалось в течение трех дней, а в четвертую ночь она снова позвала свою наставницу и, по приходе ее, попросила дать ей принять св. причастие. Ни сама Редемпта, ни другая соученица больной не отходили от нее; и вот внезапно на площадке перед дверью ее кельи устроились два хора поющих… святая душа Ромулы разрешилась от тела. Когда она возносилась на небо, то чем выше возлетали голоса поющих, тем слабее слышалось псалмопение, доколе не исчезли наконец звуки псалмопения и благоухания». Православные христиане вспомнят подобные случаи из житий многих святых: св. Сисоя, св. Таисии, Феофила Киевского и др.

Углубляясь в это исследование опыта умирающих и смерти, мы должны помнить о большом различии между общим опытом умирающих, который сейчас вызывает столько интереса, и благодатным опытом смерти праведных православных христиан. Это поможет нам лучше понять некоторые загадочные стороны смерти, которые наблюдаются в настоящее время и описаны в литературе. Понимание этого различия, например, может помочь нам отождествить явления, которые видят умирающие. Действительно ли родственники и друзья приходят из царства мертвых, чтобы явиться умирающему? И отличаются ли сами эти явления от предсмертных явлений святых праведных христиан?

Чтобы ответить на этот вопрос, вспомним, что д-ра Осис и Харалдсон сообщают, что многие умирающие индусы видят богов своего индуистского пантеона (Кришну, Шиву, Кали и т. д.), а не близких родственников и друзей, что обычно бывает в Америке.

Но апостол Павел ясно сказал, что эти «боги» на самом деле ничто (1Кор. 8:4), а любая реальная встреча с «богами» связана с бесами (1Кор. 10:20). Кого же тогда видят умирающие индусы? Д-ра Осис и Харалдсон считают, что отождествление существ, с которыми происходит встреча, во многом является результатом субъективной интерпретации, основанной на религиозных, культурных и личных предпосылках; это суждение представляется разумным и уместным в большинстве случаев. Также и в американских случаях покойные родственники, должно быть, не присутствуют на самом деле, как это кажется умирающему. Св. Григорий Великий говорит только, что умирающий «узнает» людей, тогда как праведным «святые неба являются», – различие, которое не только указывает на разный опыт праведников и обыкновенных грешников во время смерти, но также и непосредственно связано с разными посмертными состояниями святых и обыкновенных грешников. Святые имеют большую свободу вступаться за живых и приходить им на помощь, тогда как умершие грешники, исключая какие-то особые случаи, не имеют контакта с живыми.

Это различие ясно излагает блаженный Августин, латинский отец IV-V вв., в трактате, написанном по просьбе св. Павлина Ноланского на тему «О попечении умерших», где он пытается примирить тот несомненный факт, что святые, как например, мученик Феликс Ноланский, ясно являлись верующим, со столь же несомненным фактом, что, как правило, умершие не являются живым.

Изложив основанное на Священном Писании православное учение о том, что «души умерших находятся в таком месте, где они не видят того, что происходит и случается в сей смертной жизни» (гл. 13), и свое собственное мнение, что случаи кажущихся явлений умерших живым обычно оказываются или «делом Ангелов», или «лукавыми видениями», наводимыми бесами, например, с целью создать у людей ложное представление о загробной жизни (гл. 10), блаженный Августин переходит к различению между кажущимися явлениями мертвых и истинными явлениями святых.

«Каким образом мученики самими своими благодеяниями, которые даются тем, кто ищет, показывают, что они заинтересованы в делах людей, если мертвые не знают, что делают живые? Ибо не только через действие своих благодеяний, но и перед самими людскими очами являлся Феликс Исповедник, когда варвары осаждали Нолу. Ты (епископ Павлин) молитвенно наслаждаешься этим его явлением. Мы слышали об этом не через неясные слухи, а от достойных доверия свидетелей. Воистину, божественным путем появляются те вещи, которые отличаются от обычного порядка, который природа дала различным видам тварных вещей. То, что Господь, когда захотел, внезапно претворил воду в вино, не извиняет нашего непонимания собственной ценности воды как воды. Это на самом деле редкий отдельный случай такого Божественного действия. Кроме того, то, что Лазарь восстал из мертвых, не означает, что любой умерший восстает, когда ему захочется, или что неживущего может позвать обратно живущий подобно тому, как спящего может пробудить бодрствующий. Одни события характерны для человеческих действий, а другие являются признаками Божественной силы. Одни вещи происходят естественным путем, а другие чудесным, хотя Бог присутствует и в естественном ходе вещей, а природа сопутствует чудесному. Не следует тогда думать, что любой из умерших может вмешаться в дела живых только потому, что мученики приходят для исцеления или помощи некоторым. Скорее, следует мыслить так: мученики божественной властью участвуют в делах живых, а сами мертвые не имеют власти для вмешательства в дела живых» («Попечение об умерших», гл. 16).

Действительно, возьмем один пример. Святые отцы недавнего прошлого, такие как старец Амвросий Оптинский, учат, что существа с которыми общаются на спиритических сеансах, – бесы, а не души умерших; и те, кто глубоко изучал спиритические явления, если они имели для своих суждений хоть какие-то христианские мерки, приходили к тем же выводам.

Следовательно, не приходится сомневаться, что святые действительно являются праведным во время смерти, как это и описывается во многих житиях. Обыкновенным же грешникам часто бывают явления родных, друзей или «богов» соответственно тому, что умирающие ожидают или готовы увидеть. Точную природу этих последних явлений определить трудно; это, несомненно, не галлюцинации, а часть естественного опыта смерти, как бы знамение умирающему, что он находится на пороге нового царства, где законы обыденной материальной реальности больше не действительны. В этом состоянии нет ничего экстраординарного, оно, по-видимому, неизменно для разных времен, мест, религий. «Встреча с другими» обычно происходит непосредственно перед смертью, но ее не следует путать с другой встречей, которую мы теперь хотим описать, – встречей со «светящимся существом».

«Светящееся существо»

Эту встречу д-р Моуди описывает как «возможно, самый невероятный из всех элементов в изученных мною сообщениях, который оказывает самое глубокое воздействие на личность» («Жизнь после жизни»).

Большинство людей описывает это переживание как появление света, который быстро увеличивается в яркости; и все опознают его как некую личность, наполненную теплотой и любовью, к которой умерший влечется чем-то вроде магнитного притяжения. Отождествление этого существа, по-видимому, зависит от религиозных воззрений личности, само оно не имеет узнаваемой формы. Некоторые называют его «Христом», другие «Ангелом»; все, по-видимому, понимают, что это существо, посланное откуда-то, чтобы сопутствовать им. Вот некоторые из рассказов об этом опыте: «Я услышал, что врачи сказали, что я мертв, и тут-то я почувствовал, что, как бы, провалился, даже, как бы, плыву… Все было черно, за исключением того, что вдали я мог видеть этот свет. Это был очень, очень яркий свет, но поначалу не слишком большой. По мере того, как я приближался к нему, он становился все больше».

Другой человек после смерти почувствовал, что он «вплывает в этот чистый, кристально ясный свет… На земле нет такого света. Я на самом деле никого не видел в этом свете, но все же он имеет особую тождественность, определенно имеет. Это свет совершенного понимания и совершенной любви».

«Я был вне тела, это несомненно, потому что я мог видеть свое собственное тело там, на операционном столе. Моя душа вышла! Сначала я почувствовал себя из-за этого очень плохо, но затем появился этот поистине яркий свет. Сперва казалось, что он несколько тускловатый, но затем он превратился в огромный луг… Сначала, когда свет появился, я не был уверен, что же происходит, но затем он спросил, вроде как бы спросил: готов ли я умереть?»

Почти всегда это существо начинает общаться с только что умершим (больше посредством передачи мыслей, чем словами). Оно всегда «говорит» ему одно и то же, что понимается теми, кто это пережил, как «Готов ли ты умереть?» или «Что ты сделал в своей жизни такого, что мог бы показать мне?» Иногда в связи с этим существом умирающий видит что-то вроде «обратного кадра» о событиях своей жизни.

Однако все подчеркивают, что это существо ни в коем случае не произносит какого-либо суда об их прошедшей жизни или поступках; оно просто побуждает их подумать над своей жизнью.

Д-ра Осис и Харалдсон также отмечают в своих исследованиях некоторые встречи с таким существом, замечая, что видение света является «типичным качеством потусторонних посетителей», и предпочитая вслед за д-ром Моуди называть существа, видимые или ощущаемые в этом свете, просто «светлыми фигурами», а не духовными существами или божествами, как часто их воспринимают умирающие.

Кто или что эти светящиеся существа?

Многие называют эти существа Ангелами и указывают на их положительные качества: они – светлые, полны любви и понимания и внушают мысль об ответственности за свою жизнь. Но Ангелы, известные православному христианскому опыту, намного более определенны и по внешности, и по функциям, чем эти светящиеся существа. Чтобы понять это и увидеть, чем же они могут быть, необходимо здесь изложить православное христианское учение об Ангелах, а затем, в частности, исследовать природу Ангелов, сопровождающих душу в загробную жизнь.

Глава вторая. Православное учение об ангелах

Мы знаем со слов Самого Христа, что в момент смерти душу встречают Ангелы: «Умер нищий и отнесен был Ангелами на лоно Авраамово» (Лк. 16:22).

Также из Евангелия мы знаем, в каком виде являются Ангелы: «Ангел Господень… вид его был, как молния, и одежда его бела, как снег» (Мф. 28:2-3); юноша, облеченный в белую одежду (Мк. 16:5); «два мужа в одеждах блистающих» (Лк. 24:4); два Ангела в белом (Ін. 20:12). На всем протяжении христианской истории явления Ангелов всегда имели вид БЛИСТАЮЩИХ ЮНОШЕЙ, ОБЛЕЧЕННЫХ В БЕЛОЕ. Иконографическая традиция явления Ангелов всегда на протяжении веков согласовывалась с этим: изображались только лишь такие блистающие юноши (часто с двумя крыльями, которые, конечно, являются символическими и при явлении Ангелов обычно не видны). Седьмой Вселенский Собор в 787 г. постановил, что Ангелы должны всегда изображаться только в одном виде, как мужи. Западные купидоны Ренессанса и последующих периодов вдохновлены язычеством и не имеют ничего общего с настоящими Ангелами.

И на самом деле, современный римско-католический (и протестантский) Запад далеко отошел от учения Священного Писания и раннехристианского предания не только в художественном изображении Ангелов, но и в самом учении о духовных существах. Понимание этой ошибки для нас существенно, если мы хотим действительно понять подлинное христианское учение о посмертной судьбе души.

Один из великих отцов недавнего прошлого, епископ Игнатий Брянчанинов (†1867), увидел эту ошибку и посвятил целый том собрания сочинений ее выявлению и изложению истинного православного учения по этому вопросу (т. 3. Изд. Тузова, СПб., 1886). Критикуя взгляды образцовой римско-католической богословской работы ХIХ века (аббат Бержье «Богословский словарь»), епископ Игнатий отводит значительную часть тома (стр. 185–302) борьбе с современной мыслью, основанной на философии Декарта (ХVII в.), что все вне царства материи просто принадлежит царству чистого духа. Такая мысль, в сущности, помещает бесконечного Бога на уровень различных конечных духов (Ангелов, бесов, душ умерших). Эта мысль особенно широко распространилась в наше время (хотя придерживающиеся ее и не видят всех ее последствий) и во многом объясняет заблуждения современного мира в отношении «духовных» вещей: большой интерес проявляется ко всему, находящемуся вне материального мира, и в то же время часто почти не проводится различие между Божественным, ангельским, бесовским и просто результатами необычных человеческих возможностей или воображения.

Аббат Бержье учил, что Ангелы, бесы и души умерших – чисто духовные существа; следовательно, они не подвержены законам времени и пространства. Мы можем говорить об их форме или движении только метафорически, и «они имеют нужду облекаться в тонкое тело, когда Бог дозволяет им действовать на тела» (еп. Игнатий. Т. 3, стр. 193–195). Даже одна хорошо осведомленная во всех других отношениях римско-католическая работа ХХ века по современному спиритизму повторяет это учение, заявляя, например, что Ангелы и бесы «могут заимствовать требуемый (чтобы стать людям видимыми) материал из более низкой природы, будь она одушевленная или неодушевленная». Сами спириты и оккультисты подхватили эти идеи современной философии. Один такой апологет сверхъестественного христианства, К. С. Льюис (англичанин), должным образом критикует современное представление о небе как всего лишь о состоянии ума; но все же, он, по-видимому, частично подвержен современному мнению, что «тело, его нахождение и движение, а также время ныне для высших сфер духовной жизни представляются несущественными» (К. С. Льюис. Чудеса. Нью-Йорк, 1967). Подобные взгляды являются результатом излишнего упрощения духовной реальности под влиянием современного материализма; произошла потеря контакта с подлинным христианским учением и духовным опытом.

Чтобы понять православное учение об Ангелах и других духах, надо сначала забыть излишне упрощенную современную дихотомию «материя-дух»; истина сложнее и в то же время столь проста, что тех, кто еще способен верить в нее, будут, возможно, повсеместно рассматривать как наивных буквалистов. Епископ Игнатий пишет (разрядка наша): «Когда Бог отверзает (духовные) очи человеку, то он делается способным видеть духов в их собственном виде» (стр. 216); «Ангелы, являясь человекам, всегда являлись в виде человеков» (стр. 227). Аналогично, из «…Писания явствует со всей очевидностью, что душа человека имеет вид человека в его теле и подобна прочим сотворенным духам» (стр. 233). Он цитирует многочисленные святоотеческие источники, чтобы доказать это. Взглянем же теперь сами на святоотеческое учение.

Св. Василий Великий в книге о Святом Духе утверждает, что в «небесных Силах сущность их составляет воздушный, если можно так сказать, дух или невещественный огонь… почему они ограничены местом и бывают невидимы, являясь святым в образе собственных своих тел». Далее он пишет: «Верим, что каждая (из небесных Сил) находится в определенном месте. Ибо Ангел, представший Корнилию, не был в то же время и у Филиппа (Деян. 8:26Деян. 10:3), и Ангел, беседовавший с Захариею у жертвенника кадильного (Лк. 1:11), не занимал в то же время свойственного ему места на небе (гл. 16, 23: т. 1, стр. 608, 622).

Сходным образом св. Григорий Богослов учит: «Вторичные после Троицы светы, имеющие царскую славу, суть светлые невидимые Ангелы. Они свободно обращаются вокруг Престола, потому что они – умы быстроподвижные, огонь и божественные духи, быстро перемещающиеся в воздухе» (Беседа 6. Об умных сущностях).

Таким образом, будучи духами и пламенем огненным (Пс. 103:4Євр. 1:7), Ангелы и пребывают в том мире, где земные законы времени и пространства не действуют столь материальными (если можно так выразиться) способами. Поэтому некоторые из отцов без колебаний говорят о «воздушных телах» Ангелов. Преп. Иоанн Дамаскин, суммируя в VIII веке учение предшествовавших ему отцов, говорит: «Ангел есть сущность, одаренная умом, всегда движущаяся, обладающая свободною волею, бестелесная, служащая Богу, по благодати получившая для своей природы бессмертие, каковой сущности вид и определение знает один только Создатель. Бестелесною же она называется, а также и невещественною, по сравнению с нами, ибо все, сопоставимое с Богом, Который Один только не сравним ни с чем, оказывается и грубым, и вещественным, потому что одно только Божество поистине невещественно и бестелесно». И далее он говорит: «Они описуемы, ибо когда они находятся на небе, их нет на земле, и посылаемые Богом на землю они не остаются на небе; но они не ограничиваются стенами и дверями, и дверными запорами, и печатями, ибо они неограниченны. Неограниченными их называют потому, что они являются людям достойным, которым Бог пожелает, чтобы они являлись, – не таковыми, каковы они суть, но в измененном виде, смотря по тому, как могут видеть смотрящие» (П, 3, стр. 45–47).

Говоря, что Ангелы являются «не таковыми, каковы они суть», преп. Иоанн Дамаскин, конечно, не противоречит св. Василию, который учит, что Ангелы появляются «в образе собственных своих тел». Оба эти высказывания верны, как можно видеть из многочисленных описаний явлений Ангелов в Ветхом Завете. Так, Архангел Рафаил в течение нескольких недель был спутником Товии и никто ни разу не заподозрил, что это не человек. Однако, когда Архангел в конце открылся, он сказал: «Все дни я был видим вами, но я не ел и не пил, – только взорам вашим представлялось это» (Тов. 12:19). Три Ангела, явившиеся Аврааму, также казались ядущими, и о них думали, что это люди (Бут. 18:1-8Бут. 19:1-3). Сходным образом св. Кирилл Иерусалимский в своих «Катехизических словах» поучает нас об Ангеле, явившемся Даниилу, что «Даниил при виде Гавриила содрогнулся и пал на лицо свое и, хоть он и был пророк, но не осмелился ответить ему, пока Ангел не превратился в подобие сына человеческого» («Катехизические слова», ХI, I). Однако, в книге Даниила (Дан. 10) мы читаем, что даже при первом своем ослепительном появлении Ангел имел человеческий облик, но только такой яркий («лице его как вид молнии, очи его – как горящие светильники, руки его и ноги его по виду – как блестящая медь» (Дан. 10:6)), что он был невыносим для человеческих глаз. Следовательно, внешность Ангела – такая же, как и у человека, но поскольку ангельское тело нематериально и само лицезрение его огненного, сияющего явления может ошеломить любого человека, все еще пребывающего во плоти, явления Ангелов по необходимости должны быть приспособлены к взирающим на них людям, представляясь менее сияющими и внушающими страх, чем это есть на самом деле».

Что же касается человеческой души, то блаженный Августин учит, что, когда душа отделяется от тела, сам человек, с которым происходит все это, хотя только в духе, а не в теле, видит себя все столь же похожим на собственное тело, что он вообще не может увидеть никакой разницы» («О Граде Божием», кн. ХХI, 10). Эта истина теперь была многократно подтверждена личным опытом тысяч людей, возвращенных к жизни в наше время.

Но если мы говорим о телах Ангелов и других духов, мы должны поостеречься приписывать им какие-либо грубые материальные характеристики. В конечном счете, как учит преп. Иоанн Дамаскин, этой «сущности вид и определение знает только Один Создатель» (И. 3, стр. 45). На Западе блаженный Августин писал, что нет никакой разницы, когда мы предпочитаем говорить «о воздушных телах» бесов и других духов или называем их «бестелесными» («О Граде Божием», ХХI, 10).

Сам епископ Игнатий был, возможно, несколько излишне заинтересован в объяснении ангельских тел в понятиях научных знаний ХIХ в. о газах. По этой причине возник некоторый спор между ним и епископом Феофаном Затворником, который считал необходимым подчеркнуть простую природу духов (которые, конечно, не состоят из элементарных молекул, как все газы). Но по основному вопросу – об «оболочке тонкой», которую имеют все духи, – он был согласен с епископом Игнатием (см.: Протоиерей Георгий Флоровский. Пути русского богословия. Париж, 1937, стр. 394–395). Похоже, что какое-то сходное недопонимание по маловажному вопросу или из-за терминологии привело в V веке на Западе к полемике с учением латинского отца, св. Фавста Лиринского, об относительной материальности души, основанным на учении восточных отцов.

Если точное определение ангельской природы известно одному Богу, понимание деятельности Ангелов (по крайней мере, в этом мире) доступно каждому, ибо об этом имеется масса свидетельств как в Писании и святоотеческой литературе, так и в житиях святых. Чтобы полностью понять явления, которые бывают умирающим, мы, в частности, должны знать, как являются падшие ангелы (бесы). Настоящие Ангелы всегда являются в своем собственном виде (только менее ослепительном, чем на самом деле) и действуют только для того, чтобы выполнить волю и повеления Бога. Падшие же ангелы, хотя иногда и являются в своем собственном виде (св. Серафим Саровский по собственному опыту описывает его как «гнусный»), но обычно принимают разный облик и творят многие «чудеса» властью, которую они получают в подчинении «князю, господствующему в воздухе» (Еф. 2:2). Их постоянное место пребывания – воздух, а основное дело – соблазнять или запугивать людей и, таким образом, влечь их за собой к погибели. Именно против них и идет борьба христианина: «Наша брань не против крови и плоти, но против начальств, против властей, против мироправителей тьмы века сего, против духов злобы поднебесных» (Еф. 6:12).

Блаженный Августин в своем малоизвестном трактате «Определение бесов», написанном в ответ на просьбу объяснить некоторые из многочисленных бесовских явлений в древнем языческом мире, дает хорошее общее представление о делах бесов: «Природа бесов такова, что через свойственное воздушному телу чувственное восприятие они намного превосходят то восприятие, которым обладают тела земные, а также и по быстроте, благодаря лучшей подвижности воздушного тела, они несравненно превосходят не только движение людей и животных, но даже и полет птиц. Одаренные этими двумя способностями в той мере, в какой они являются свойствами воздушного тела, а именно, остротой восприятия и быстротой движения, они предсказывают и сообщают о многих вещах, о которых они узнали намного раньше. А люди удивляются этому из-за медлительности земного восприятия. Бесы, к тому же, за свою долгую жизнь накопили намного больший опыт в разных событиях, чем достается людям за короткий отрезок их жизни. Посредством этих свойств, которые присущи природе воздушного тела, бесы не только предсказывают многие события, но также совершают многие чудесные деяния».

Многие «чудеса» и зрелища бесовские описаны в пространной беседе св. Антония Великого, включенной св. Афанасием в его житие, где также упоминаются «легкие тела бесов» (гл. II). Житие св. Киприана, бывшего колдуна, также содержит многочисленные описания бесовских превращений и чудес, сообщенные их действительным участником.

Классическое описание бесовской деятельности содержится в седьмом и восьмом «собеседованиях» св. Иоанна Кассиана, великого галльского отца V века, который первым передал Западу полное учение восточного монашества. Св. Кассиан пишет: «А злых духов такое множество наполняет этот воздух, который разливается между небом и землею и в котором они летают в беспокойстве и не праздно; так что Провидение Божие для пользы скрыло и удалило их от взоров человеческих; иначе от боязни нападения их, или страшилища лиц, в которые они по своей воле, когда захотят, превращаются или преобразуются, люди поражались бы невыносимым ужасом до изнеможения…»

А что нечистые духи управляются более злыми властями и подчинены им, этому, кроме тех свидетельств Св. Писания, которые читаем в Евангелии, в описании ответа Господа клеветавшим его фарисеям: «Если я силою веезельвула, князя бесовского изгоняю бесов…» (Мф. 12:27), – научат нас также ясные видения и многие опыты святых. «Когда один из наших братий путешествовал в этой пустыне, по наступлении вечера нашедши некоторую пещеру, остановился там и захотел совершить в ней вечернюю молитву. Пока он по обычаю пел псалмы, время прошло уже за полночь. По окончании молитвенного правила, желая немного успокоить утомленное тело, он возлег и вдруг начал видеть бесчисленные толпы отовсюду собирающихся демонов, которые бесконечною вереницею и весьма длинным рядом проходили, иные предшествовали своему начальнику, иные следовали за ним. Наконец пришел князь, который и величиною был выше всех и видом страшнее; и по поставлении престола, когда он сел на возвышенном трибунале (судейском месте), то с рачительным исследованием стал разбирать действия каждого, и тех, которые говорили, что еще не могли обольстить своих соперников, приказывал выгонять от своего лица с замечанием и бранью как недеятельных и нерадивых, с яростным рыком укоряя, что они напрасно потратили столько времени и труда. А тех, которые объявили, что они обольстили назначенных им, отпускал с большими похвалами при восторге и одобрении всех, как храбрейших воителей в образец для всех прославившихся. Из числа их один злейший дух, приступив, со злорадством доносил как о знаменитейшей победе, что он хорошо известного монаха, которого он назвал, после 15 лет, в течение которых непрестанно искушал, наконец, преодолел – в эту самую ночь вовлек в блуд. При этом донесении произошла необыкновенная радость между всеми, и он, князем тьмы возвеличенный высокими похвалами и увенчанный большой славою, ушел. При наступлении зари… все это множество демонов исчезло из глаз».

Позднее брат, бывший свидетелем этого зрелища, узнал, что сообщение о падшем монахе действительно верно («Собеседования», VIII, 12, 16, русск. пер. еп. Петра. Москва, 1892, стр. 313, 315).

Подобное случалось со многими православными христианами вплоть до текущего столетия. Это, совершенно очевидно, не сны или видения, а встречи в состоянии бодрствования с бесами, как они есть, – но только, конечно, после того, как у человека откроются духовные глаза для того, чтобы видеть эти существа, которые обычно человеческому глазу невидимы. Вплоть до недавнего времени, возможно, лишь горстка «старомодных» или «простодушных» православных христиан могла еще верить в буквальную истину подобных рассказов; даже сейчас некоторым православным христианам трудно им поверить, столь убедительной была современная вера в то, что Ангелы и бесы – «чистые духи» и не действуют такими «материальными» способами. Только лишь из-за большого роста бесовской активности в последние годы эти рассказы начинают вновь казаться, по крайней мере, правдоподобными.

Широко распространенные сейчас сообщения о «посмертных» опытах также открыли область нематериальной реальности многим простым людям, которые не имеют соприкосновения с оккультным. Ясное и правдивое объяснение этого царства и его существ стало одной из нужд нашего времени. Такое объяснение может дать только Православие, сохранившее даже до наших дней подлинное христианское учение.

Теперь посмотрим подробнее, как Ангелы (и бесы) появляются в момент смерти.

Глава третья. Явления ангелов и бесов в час смерти

В этих случаях умершего обычно встречают два Ангела. Вот как описывает их автор «Невероятного для многих…»: «И едва она (старушка-сиделка) произнесла эти слова («Царство ему Небесное, вечный покой…»), как подле меня появились два Ангела, в одном из которых я почему-то узнал моего Ангела-Хранителя, а другой был мне неизвестен».

Позже один благочестивый странник объяснил ему, что это был «встречный Ангел». Св. Феодора, чей путь после смерти через воздушные мытарства описан в житии св. Василия Нового (Х век, 26 марта), рассказывает: «Когда я совершенно изнемогла, то увидела подходивших ко мне в образе красивых юношей двух Ангелов Божиих; лица их были светлые, глаза смотрели с любовью, волосы на голове были белые, как снег, и блестели, как золото; одежды были похожи на свет молнии, и на груди они были крестообразно подпоясаны золотыми поясами». Галльский епископ VI века св. Сальвий следующим образом описывает свой опыт смерти: «Когда моя келья сотряслася четыре дня назад и вы видели меня лежащим мертвым, я был поднят двумя Ангелами и отнесен на самую вершину небес» (св. Григорий Турский. История франков, VII, 1).

Обязанность этих Ангелов – сопровождать душу умершего на его пути в загробную жизнь. Ни в их виде, ни в их поступках нет ничего неопределенного: имея человеческий облик, они твердо схватывают «тонкое тело» души и уводят его. «Светлые Ангелы взяли ее (душу) к себе на руки» (св. Феодора). «Взяв меня под руки, Ангелы вынесли меня прямо через стену из палаты…» («Невероятное для многих…»). Св. Сальвий был «поднят двумя Ангелами». Подобные примеры можно было бы продолжать.

Поэтому нельзя утверждать, что «светящееся существо» из современных случаев, которое не имеет видимой формы, никуда не провожает душу, которое втягивает душу в разговор и показывает ей «обратные кадры» ее прошлой жизни, есть Ангел, сопровождающий в загробную жизнь. Не всякое существо, появляющееся как Ангел, действительно есть Ангел, «потому что сам сатана принимает вид Ангела света» (2Кор. 11:14). И поэтому о существах, которые и вида-то Ангелов не имеют, можно с уверенностью сказать, что это – не Ангелы. По причине, которую мы постараемся объяснить ниже, в современных «посмертных» опытах, по-видимому, никогда не бывает несомненных встреч с Ангелами.

Тогда не может ли быть так, чтобы на самом деле «светящееся существо» было бесом, маскирующимся под «Ангела света», чтобы искушать умирающего, когда душа его покидает тело? Д-р Моуди («Жизнь после жизни», «Размышления») и другие исследователи действительно ставят этот вопрос, но лишь для того, чтобы отвергнуть эту возможность в связи с «хорошим» действием, которое производит это явление на умирающего. Разумеется, взгляды этих исследователей на зло наивны до предела. Д-р Моуди полагает, что «сатана, по-видимому, велит слугам следовать путем ненависти и разрушения» («Жизнь после жизни») и, похоже, совершенно не знаком с христианской литературой, описывающей настоящую природу бесовских искушений, которые неизменно представляются их жертвам как нечто «хорошее».

Каково же православное учение о бесовских искушениях в час смерти? Св. Василий Великий в своем толковании на слова псалма «спаси мя от всех гонящих мя и избави мя: да не когда похитит яко лев душу мою» (Пс. 7:2-3) дает такое объяснение: «Думаю же, что о мужественных Божиих подвижниках, которые через всю свою жизнь довольно боролись с невидимыми врагами, когда избежат всех их гонений, находясь при конце жизни, князь века сего изведывает, чтобы удержать их у себя, если найдутся на них раны, полученные во время борьбы, или какие-нибудь пятна и отпечатки греха. А если найдены будут неуязвленными и незапятнанными, то как непобедимые, как свободные будут упокоены Христом. Посему Пророк молится о будущей и настоящей жизни. Здесь говорит: «спаси мя от гонящих», а там во время испытания: «избави мя, да не когда похитит яко лев душу мою». И сие можешь узнать от самого Господа, который перед страданием говорит: «Ныне князь мира сего грядет, и во Мне не имать нечесоже» (Ін. 14:30)» (т. 1, стр. 104).

Действительно, не только христианским подвижникам приходится сталкиваться с бесовским испытанием в час смерти. Св. Иоанн Златоуст в «Беседах на Евангелиста Матфея» образно описывает, что случается с обыкновенными грешниками во время смерти: «Посему много услышишь рассказов об ужасах при последнем конце и страшных явлениях, которых самый вид нестерпим для умирающих, так что лежащие на одре с великою силою сотрясают оный и страшно взирают на предстоящих, тогда как душа силится удержаться в теле и не хочет разлучаться с ним, ужасаясь видения приближающихся Ангелов. Ибо если мы, смотря на страшных людей, трепещем, то какое будет наше мучение, как увидим приближающихся Ангелов грозных и неумолимые силы, когда они душу нашу повлекут и будут отторгать от тела, когда много будет она рыдать, но вотще и без пользы» (Беседа 53, т. 3, стр. 414–415).

Православные жития святых полны рассказов о подобных бесовских зрелищах в момент смерти, цель которых обычно – запугать умирающего и заставить отчаяться в собственном спасении. Например, св. Григорий в своих «Собеседованиях» рассказывает об одном богаче, бывшем рабом многих страстей: «Незадолго до смерти увидел стоящих перед ним гнусных духов, свирепо грозящих унести его в глубины ада… Вся семья собралась вокруг него, плача и стеная. Хотя они и не могли, по словам самого больного, по бледности его лица и по дрожанию его тела понять, что там были злые духи. В смертельном страхе перед этими ужасными видениями он метался на постели из стороны в сторону… И теперь почти обессиленный и отчаявшийся в каком-либо облегчении, он кричал: «Дайте мне время до утра! Потерпите хоть до утра!» И на этом его жизнь прервалась» (IV, 40). Св. Григорий рассказывает и о других подобных случаях, также и Беда в своей «Истории Английской Церкви и народа» (кн. V, гл. 13, 15). Даже в Америке ХIХ века подобные случаи не были редкостью; недавно опубликованная антология содержит истории, имевшие место в прошлом веке, которые носят заголовки вроде: «Я в огне, вытащите меня!», «О, спасите меня, они меня утаскивают!», «Я иду в ад!» и «Дьявол идет, чтобы утащить мою душу в ад» (Джон Майерс. Голоса на краю вечности. Нью-Йорк, 1973).

Однако д-р Моуди ничего подобного не сообщает: в сущности, в его книге все опыты умирающих (за достойным внимания исключением самоубийства) приятные – будь то христиане или не христиане, люди религиозные или нет. С другой стороны, д-ра Осис и Харалдсон в своих исследованиях нашли нечто не столь далекое от этого опыта.

Эти ученые нашли в своих исследованиях американских случаев то же, что и д-р Моуди: явление потусторонних посетителей воспринимается, как нечто положительное, больной принимает смерть, этот опыт приятен, вызывает спокойствие и душевный подъем и часто – прекращение боли перед смертью. В исследованиях же индийских случаев не менее одной трети больных, видевших явления, испытали страх, угнетение и беспокойство в результате появления «ямдутов» («вестников смерти», хинди) или других существ; эти индийцы сопротивляются или пытаются избежать потусторонних посланников. Так, в одном случае умирающий индийский конторский служащий говорил: «Кто-то здесь стоит! У него телега, наверное, это ямдут. Он, должно быть, заберет кого-то с собой. Он дразнит меня, что он хочет взять меня!.. Пожалуйста, держите меня, я не хочу!» Боли его возросли, и он умер. Один умирающий индиец внезапно сказал: «Вот идет ямдут, чтобы забрать меня. Снимите меня с постели, чтобы ямдут не нашел меня». Он показал наружу и вверх: «Вот он». Больничная палата была на первом этаже. Снаружи у стены здания было большое дерево, на ветвях которого сидело множество ворон. Как только больному представилось это видение, все вороны внезапно покинули дерево с большим шумом, как если бы кто выстрелил из ружья. Мы были удивлены этим и выбежали через открытую дверь комнаты, но не увидели ничего, что могло бы потревожить ворон. Обычно они были очень спокойны, поэтому всем нам, присутствующим, очень запомнилось то, что вороны улетели с большим шумом как раз тогда, когда у больного было видение. Как будто бы и они тоже почувствовали что-то ужасное. Когда это случилось, больной потерял сознание и через несколько минут испустил дух. Некоторые ямдуты имеют страшную внешность и вызывают в умирающем еще больший страх.

Это самое большое различие между американским и индийским опытами умирания в исследованиях д-ров Осиса и Харалдсона, но авторы не находят ему объяснения. Естественно, возникает вопрос: почему в современном американском опыте почти совсем отсутствует один элемент – страх, вызываемый ужасными потусторонними явлениями, столь общими как для христианского опыта прошлого, так и для настоящего индийского опыта?

Нам нет необходимости точно определять природу явлений умирающим, чтобы понять, что, как мы видели, они в какой-то мере зависят от того, что умирающий ожидает или что готов увидеть. Поэтому христиане прошлых веков, которые имели живую веру в ад и чья совесть в конце жизни обвиняла их, часто перед смертью видели бесов… Современные индусы, которые, конечно, более «примитивны», чем американцы, в своих верованиях и своем понимании, часто видят существа, которые соответствуют их все еще очень реальным страхам относительно загробной жизни. А современные «просвещенные» американцы видят явления, согласующиеся с их «комфортабельной» жизнью и убеждениями, которые, в общем, не включают реального страха ада или уверенности в существовании бесов.

В действительности сами бесы предлагают такие искушения, которые согласуются с духовным сознанием или ожиданиями искушаемых. Тем, кто боится ада, бесы могут явиться в ужасном виде, чтобы человек умер в состоянии отчаяния. Но тем, кто не верит в ад (или протестантам, которые верят, что они надежно спасены, и поэтому не боятся ада), бесы, естественно, предложили бы какие-то другие искушения, которые не обнаруживали бы столь ясно их злые намерения. Подобным же образом уже достаточно пострадавшему христианскому подвижнику бесы могут явиться в таком виде, чтобы соблазнить его, а не запугать.

Хорошим примером такого рода является искушение бесами в час смерти мученицы Мавры (III век). После того, как она была распята на кресте в течение девяти дней вместе с мужем, мучеником Тимофеем, дьявол искушал ее. В житии этих святых повествуется, как сама мученица Мавра рассказала о своих искушениях своему мужу и соучастнику в страданиях: «Ободрись, брат мой, и отгони от себя сон; бодрствуй и уразумей то, что я видела: мне показалось, что предо мною, находившейся как бы в восхищении, был человек, имевший в руке своей чашу, наполненную молоком и медом. Человек этот сказал мне: «Взявши это, выпей». Но я сказала ему: «Кто ты?» Он же ответил: «Я Ангел Божий». Тогда я сказала ему: «Помолимся ко Господу». Потом он сказал мне: «Я пришел к тебе для того, чтобы облегчить твои страдания. Я видел, что ты сильно хотела есть и пить, так как до сего времени ты не вкушала никакой пищи». Снова я сказала ему: «Кто побудил тебя оказать мне эту милость? И какое дело тебе до моего терпения и пощения? Разве ты не знаешь, что Бог силен сотворить и то, что невозможно людям?» Когда я помолилась, то увидела, что человек тот отворачивал лицо свое на запад. Из этого я поняла, что это было обольщение сатанинское; сатана хотел искусить нас на кресте. Затем вскоре видение то исчезло. Потом подошел другой человек, и мне показалось, что он привел меня к реке, текущей молоком и медом, и сказал мне: «Пей». Но я отвечала: «Я уже сказала тебе, что не буду пить ни воды, ни какого другого земного пития до тех пор, пока не испию чашу смерти за Христа, Господа моего, которую Он Сам растворит для меня спасением и бессмертием жизни вечной». Когда я говорила это, тот человек пил из реки, и вдруг исчез и он сам, и река с ним». («Житие святых мучеников Тимофея и Мавры», 3 мая). Ясно, какую осторожность должен проявлять христианин, получая «откровения» во время смерти.

Итак, час смерти – это воистину время бесовских искушений, и те духовные опыты, которые люди получают в это время (даже если кажется, что это происходит «после смерти», о чем речь будет идти ниже), должны быть оценены по тем же христианским меркам, что и любые другие духовные опыты. Аналогичным образом духи, которые могут встретиться в это время, должны быть подвергнуты всесторонней проверке, которую апостол Иоанн выражает следующим образом: «испытывайте духов, от Бога ли они, потому что много лжепророков появилось в мире» (1Ін. 4:1).

Некоторые из критиков современных «посмертных» опытов уже указывали на сходство «светящегося существа» с «духами-руководителями» и «духами-друзьями» медиумического спиритизма. Поэтому рассмотрим вкратце спиритическое учение в той его части, где говорится о «светящихся существах» и их сообщениях. Один классический труд по спиритизму (Дж. Артур Хилл. Спиритизм. Его история, явления и учение. Нью-Йорк, 1919) указывает, что спиритическое «учение всегда или практически всегда согласуется с высокими моральными нормами; в отношении веры оно всегда теистическое, всегда почтительно к ней, но не слишком-то интересуется такими интеллектуальными тонкостями, которые интересовали отцов церковных соборов». Затем в книге отмечается, что «ключом» и «центральной доктриной» спиритического учения является любовь, что от духов спириты получают «славное знание», которое обязывает их вести миссионерскую работу по распространению «знания о том, что жизнь после смерти действительно есть» и что «совершенные» духи теряют «ограничения» личности и становятся более «влияниями», чем личностями, все более и более наполняясь «светом». Действительно, в своих гимнах спириты буквально призывают «светящиеся существа»:

«Служители света блаженные,

От смертных очей сокровенные…»

«Вестников света пошли среди ночи,

Чтобы отверзть нам сердечные очи…»

Всего этого достаточно, чтобы усомниться в «светящемся существе», которое сейчас появляется людям, ничего не знающим о природе и коварстве бесовских ухищрений. Наша подозрительность только увеличивается, когда мы слышим от д-ра Моуди, что некоторые описывают это существо как «забавную личность» с «чувством юмора», которая «развлекает» и «забавляет» умирающего («Жизнь после жизни»). Подобное существо с его «любовью и пониманием» на самом деле удивительно похоже на тривиальных и часто добродушных духов на сеансах, которые, без всякого сомнения, являются бесами (если сами сеансы – не жульничество).

Этот факт привел к тому, что некоторые отрицают как бесовский обман вообще все сообщения о «посмертном» опыте. В одной книге, написанной евангельскими протестантами, утверждается, что «существуют новые и неизведанные опасности во всем этом обмане о жизни и смерти. Даже смутная вера сообщениям о клинических опытах, по нашему убеждению, может иметь серьезные последствия для тех, кто верит в Библию. Не один искренний христианин полностью поверил тому, что светящееся существо есть не кто иной, как Иисус Христос, и, к несчастью, этих людей можно очень легко дурачить» (Джон Уэлдон и Зола Левит «Есть ли жизнь после смерти», 1977). Помимо указания на тот несомненный факт, что ряд исследователей «посмертного» опыта также интересуется оккультизмом и даже имеет контакт с медиумами, авторы книги в поддержку этого утверждения цитируют ряд замечательных параллелей между современным «посмертным» опытом и опытом медиумов и оккультистов недавнего прошлого.

В этих наблюдениях, конечно, – много истины. К сожалению, без полного христианского учения о загробной жизни даже самые благонамеренные «верующие в Библию» заблуждаются, отвергая вместе с опытом, который может оказаться бесовским обманом, и подлинный посмертный опыт души. И, как мы увидим, сами эти люди способны поверить обманчивому «посмертному» опыту.

Д-ра Осис и Харалдсон, которые оба имели «непосредственный опыт общения с медиумами», отмечают некоторое сходство между явлениями умирающим и опытом спиритизма. Однако они отмечают существенное, «бросающееся в глаза расхождение» между ними: «Вместо продолжения мирской жизни (которую описывают медиумы), пережившие смерть предпочитают начать совершенно новый образ жизни и деятельности» («В час смерти»). На самом деле царство «посмертного» опыта не представляется полностью отличным от царства обычного медиумизма и спиритизма, но это все же царство, где бесовские обманы и внушения не только возможны, но положительно их следует ожидать, особенно в те последние дни, в какие мы живем, когда мы являемся свидетелями все новых и более тонких духовных искушений, даже великих знамений и чудес, «чтобы прельстить, если возможно, и избранных» (Мф. 14:24).

Поэтому нам следует быть, по крайней мере, очень осторожными со «светлыми существами», которые как будто появляются в момент смерти. Очень уж они похожи на бесов, представляющихся «ангелами света», чтобы соблазнить не только самого умирающего, но и тех, кому он впоследствии расскажет свою историю, если будет возвращен к жизни (о возможности чего, конечно, бесы хорошо осведомлены).

Однако в конечном счете наше суждение об этом и других «посмертных» явлениях должно основываться на учении, которое вытекает из них, – дано ли оно каким-то духовным существом, увиденным в момент смерти, или просто подразумевается или выводится из этих явлений.

Некоторые из «умерших» и возвращенных к жизни – обычно те, кто был или стал очень религиозным, – отождествляли встреченное «светящееся существо» не с Ангелом, а с невидимым присутствием самого Христа. У этих людей такой опыт часто связан с другим явлением, которое для православных христиан является, возможно, самым загадочным, на первый взгляд, встречаемым в современных посмертных переживаниях, – видением «рая».

Глава четвертая. Видение Неба

В «Жизни после жизни» д-р Моуди отмечает, что опрошенные им люди, судя по всему, не переживали ничего вроде «мифологической картины того, что будет в грядущем», и даже проявляют недоверие к обычному образу рая и ада и ко всей «модели воздаяния-наказания в загробной жизни».

Однако, в «Размышлениях о жизни после жизни» он указывает, что последние его опросы выявили многочисленные «посмертные» опыты «других сфер существования, которые можно было бы назвать «райскими». Один человек очутился в «сельской местности с ручейками, травой и деревьями, горами»; одна женщина, оказавшись в столь же «прекрасном месте», рассказывает: «Вдали… я могла видеть город. Там были здания – отдельные здания. Они сверкали, светились. Люди там были счастливы. Там была искрящаяся вода, фонтаны… город света, так я думаю, можно было бы назвать его».

На самом деле этот опыт, как можно судить по ряду новых книг, является достаточно общим. Упомянутые выше протестантские авторы верят, что этот опыт (по крайней мере, там, где его образы являются типично библейскими) – христианский и что его следует отличать от большинства других «посмертных» опытов, которые, по их убеждению, являются бесовским обманом. «Неверующие, по-видимому, имеют ложный опыт того типа, который в Библии приписывается именно сатане; верующие переживают доктринально правильные события, которые могут быть почерпнуты прямо из Писания» (Левит и Уэлдон «Есть ли жизнь после смерти?»). Действительно ли это верно, или же опыт верующих и неверующих на самом деле намного ближе, чем воображают эти авторы?

Опыт Бетти Мальц, которая опубликовала книгу о своем 28-минутном пребывании вне тела во время клинической смерти, эти авторы считают подлинно христианским. После смерти она сразу же оказалась «идущей вверх по прелестному зеленому холму… Я шла по траве такого ярко-зеленого цвета, какой мне никогда не приходилось видеть». Ее сопровождала «высокая мужская фигура в широкой одежде. Я подумала, не Ангел ли это… Когда мы шли вместе, я не видела солнца, но свет был повсюду. Слева от меня росли разноцветные цветы. Также деревья, кусты… Мы вышли к великолепному серебристому сооружению. Оно было похоже на дворец, но без башен. Когда мы шли к нему, я слышала голоса. Они были мелодичны, гармоничны, сливались в хор, и я услышала слово «Иисус»… Ангел шагнул вперед и ладонью прикоснулся к воротам, которых сперва я и не заметила. Ворота высотой около четырех метров были из цельного жемчужного листа. Когда ворота открылись, я увидела внутри то, что представлялось улицей золотого цвета с перекрытием из стекла или воды. Появившийся желтый свет был слепящим. Нельзя описать его. Я никого не видела, но я ощущала Чье-то присутствие. Внезапно я поняла, что этот свет был Иисус». Получив приглашение войти в ворота, она вспомнила о своем отце, который молился о ней. Ворота закрылись, и она вернулась вниз по холму, заметив солнце, восходящее над усыпанной драгоценными камнями стеной, которое вскоре превратилось в восход солнца над городом Терре-Хот, где она вернулась в свое тело в больнице, причем это рассматривалось всеми как чудо (Бетти Мальц «Мое мимолетное впечатление о вечности», Техас). Отличается ли на самом деле этот опыт качественно от большей части того, о чем рассказывает д-р Моуди? Действительно ли это христианское видение неба? (Миссис Мальц по вероисповеданию – протестантка, и ее вера укрепилась после всего пережитого). Православный христианский читатель, конечно, не столь в этом уверен, как процитированные выше протестантские авторы.

К тому же, что бы нам ни было известно о том, как душа после смерти идет на Небо и через что она проходит, чтобы попасть туда (это будет рассмотрено ниже), – этот опыт не представляется нам очень уж отличающимся от тех «мирских» посмертных переживаний, о которых сейчас пишут. Помимо христианской окраски, приданной этому опыту верующей протестанткой (Ангел, гимн, присутствие Иисуса), здесь есть элементы, общие с «мирскими» случаями: ощущение покоя и мира, которое она описывает как резко контрастирующее с месяцами ее тяжелой болезни, «светящееся существо», которое и другие отождествляют с Иисусом, подход к каким-то другим сферам, лежащим за некоей границей. И несколько странно, что она увидела восход посюстороннего солнца над украшенными драгоценными камнями стенами, если это действительно было небо… Как же мы должны это понимать?

В некоторых новых книгах описывается целый ряд аналогичных опытов, краткое рассмотрение которых даст нам намного лучшее понимание сути дела.

Одна из книг была недавно составлена из христианских (большей частью протестантских) случаев умирания и «посмертных опытов» (Джон Майерс «Голоса на краю вечности», 1973). В одном из описываемых в книге случаев женщина «умерла», была освобождена от тела и пришла в место, обильно залитое светом, льющимся из распахнутого в небо окна. «То, что я увидела там, заставило поблекнуть все земные радости. Я хотела присоединиться к радостной толпе детей, поющих и резвящихся в яблоневом саду… На деревьях были сразу и благоухающие цветы, и зрелые красные плоды. Когда я сидела там, упиваясь красотой, я постепенно стала ощущать присутствие радости, гармонии и сочувствия. Сердце мое стремилось стать частью этой красоты». Когда после 15-минутного пребывания «мертвой», она вернулась в свое тело, тот иной мир был для нее в течение оставшейся части дня и весь следующий день куда реальнее, чем этот, куда она вернулась. Данный опыт вызвал кажущуюся «духовную» радость, сравнимую с той, какую испытала миссис Мальц, и тоже внес в жизнь этой женщины новое измерение. Но увиденный ею образ «неба» был совсем иным.

Яркий «посмертный» опыт имел врач из Вирджинии Джордж Ричи. Краткое сообщение об этом было опубликовано в 1963 г. в «Гайдпост Мэгэзин», а более пространный вариант – в виде книги «Возвращение из завтра». Там говорится следующее. После долгого пребывания вне тела, которое было объявлено мертвым, молодой Джордж Ричи вернулся в маленькую комнату, где оно находилось. Только после этого он понял, что мертв; в этот момент комната обильно наполнилась светом, который он ощущал как присутствие Христа, «присутствие столь утешительное, столь радостное и всепоглощающее, что я хотел навсегда целиком погрузиться в его созерцание». После просмотра «обратных кадров» своей жизни он услышал вопрос: «Как ты использовал свое время на земле?» Затем он увидел три видения. Первые два, казалось, относились к «совсем иному миру, занимающему то же пространство, что и наша земля, и имеющему много земных черт, таких как улицы и сельская местность, университеты, библиотеки, лаборатории». «От другого же мира я имел только мимолетное впечатление. Теперь мы, казалось, находились не на земле, но невероятно далеко, вне всякой связи с ней. И здесь я увидел город, но город, если такое можно помыслить, построенный из света.., где стены, дома, улицы, казалось, излучали свет, а вдоль них двигались такие же ослепительно-яркие существа, как и Некто, стоящий рядом со мной. Это было лишь мгновенное видение, ибо в следующий момент стены маленькой комнаты сомкнулись надо мной, ослепительный свет померк, и странный сон овладел мною». До этого он ничего не читал о жизни после смерти, после этого же случая стал активистом протестантской церкви («Голоса на краю вечности»).

Этот потрясающий случай произошел в 1943 г. Оказывается, подобные видения характерны не только для ситуаций «воскрешения», имевших место в последние несколько лет. Протестантский пастор Норман Винсент Пил сообщает о ряде подобных случаев и замечает следующее: «Галлюцинации, сон, видение – я не верю в это. Я слишком много лет опрашивал людей, которые были на краю «чего-то» и заглядывали туда. Они так единодушно говорили о красоте, свете и мире, что иметь какие-то сомнения невозможно» (Н. В. Пил. Сила позитивного мышления. Нью-Йорк, 1953). В «Голосах на краю вечности» из антологий XIX века даются многочисленные примеры видений на смертном ложе и предсмертных переживаниях. Хотя ни один из этих примеров не является столь подробным, как некоторые из недавних случаев, они дают убедительные доказательства того, что видения умирающим потусторонних явлений и сцен были довольно распространенным явлением. В этих случаях те, кто считал себя христианами и готовыми к смерти, имели чувство мира, радости, света, Ангелов, неба, а неверующие (в более религиозной Америке ХIХ века!) часто видят бесов и ад.

Установив факт наличия этих видений, мы должны задаться вопросом: какова их природа? Действительно ли видение неба столь распространено среди тех, кто, умирая как христиане (насколько они это понимают), все еще остаются вне Церкви Христовой, Церкви Православной?

В наших суждениях о природе и ценности таких случаев мы вернемся к вопросу о «встрече с другими». Рассмотрим опыт смерти нехристиан для того, чтобы понять, действительно ли он заметно отличается от опыта тех, кто провозглашает себя христианами. Если нехристиане также обычно видят небо во время или после «смерти», то тогда нам надо будет рассматривать этот опыт как нечто естественное, что может произойти со всяким, а не как нечто специфически христианское. Книга Осиса и Харалдсона предлагает нам на этот счет многочисленные свидетельства.

Эти исследователи сообщают о 75 случаях «видения другого мира» умирающими. Некоторые рассказывают о невероятно прекрасных лугах и садах, другие видят ворота, ведущие в прекрасную сельскую местность или город, третьи слышат потустороннюю музыку. Часто сюда примешиваются весьма мирские образы, как в случае с одной американкой, которая отправилась в прекрасный сад на такси, или индианкой, которая въехала в свое «небо» на корове («В час смерти»). Один житель Нью-Йорка вышел на пышный зеленый луг; душа его была полна «любви и счастья», он мог видеть вдали здания Манхэттена и парк развлечений (Дэвид Уиллер «Путешествия на другую сторону») и т. д.

Важно отметить, что в исследованиях Осиса и Харалдсона индусы видят «небо» столь же часто, как и христиане; но если последние видят «Иисуса» и «Ангелов», то первые столь же часто видят индуистские храмы и богов. Еще более важно то, что глубина религиозности пациентов, по-видимому, не оказывает никакого влияния на их способность видеть потусторонние видения: «Глубоко религиозные люди видели сады, врата и небо не чаще, чем менее или совсем не религиозные». Действительно, один член индийской коммунистической партии, атеист и материалист, был во время смерти перенесен в «прекрасное место на этой земле… Он услышал музыку, а также какое-то пение вдали. Когда он понял, что жив, он огорчился, что ему пришлось покинуть столь прекрасное место». Один человек пытался покончить жизнь самоубийством; умирая, он говорил: «Я на небе. Вокруг столько домов, столько улиц с большими деревьями, на ветвях которых растут сладкие плоды и поют птички». Большинство из переживших подобное чувствуют великую радость, безмятежность и готовность принять смерть; мало кто хочет вернуться к жизни.

Таким образом, ясно, что мы должны быть очень осторожны в толковании «видений неба», которые видят умирающие и «умершие». Как и при обсуждении «встречи с другими» в главе 2, мы должны четко проводить различие между подлинно благодатными видениями иного мира и просто естественными опытами, которые, может быть, и выходят за нормальные рамки человеческого опыта, но ни в коей мере не являются духовными и ничего не говорят нам об истинной реальности рая и ада истинного христианского учения.

Теперь нам предстоит самая важная часть нашего христианского исследования «посмертного» и предсмертного опыта – его оценка с помощью критерия подлинного христианского учения и опыта жизни после смерти, а также определение его значения для нашего времени. Уже здесь можно, однако, дать предварительную оценку столь распространенным сейчас видениям неба: большинство этих случаев, а может быть, и все они почти ничего общего не имеют с христианским видением неба. Это не духовные, а мирские видения. Они столь быстрые, так легко получаются, столь одинаковые, земные в своей образности, что не может быть никакого серьезного сравнения между ними и подлинными христианскими видениями неба в прошлом (отдельные из которых будут описаны ниже). Даже самый «духовный» момент в некоторых из них – ощущение присутствия Христа – еще раз говорит о духовной незрелости тех, кто это испытывает. Новейшие опыты вызывают чувство, близкое к «комфорту» и «миру» современных спиритических и пятидесятнических переживаний, а не глубокое благоговение, страх Божий и покаяние, которое вызывало у христианских святых подлинное ощущение присутствия Божия, образцом чего является случай с апостолом Павлом на пути в Дамаск (Деян. 9:3–9).

Тем не менее, нельзя сомневаться в том, что эти опыты экстраординарны, многие из них нельзя свести просто к галлюцинациям; похоже, что они возникают в рамках земной жизни, как ее обычно понимают, – точнее, в сфере как бы между жизнью и смертью.

Что же это за сфера? К этому вопросу мы теперь и перейдем. Чтобы ответить на него, сначала обратимся к подлинному христианскому свидетельству, а затем, как это делают д-р Моуди и другие авторы, – к писаниям современных оккультистов и тех, кто утверждает, что бывал в иных мирах. Этот последний источник, если его правильно понять, дает удивительное подтверждение христианской истины.

Для начала зададимся вопросом: что это за царство, куда, согласно христианскому учению, душа попадает сразу после смерти?

Глава пятая. Воздушное царство духов

Чтобы понять, в какую же область входит душа после смерти, мы должны учесть все особенности человеческой природы. Мы должны понять природу человека до его падения, затем – изменения, происшедшие после падения, наконец – способности человека вступать в контакт с духовными существами.

Возможно, самое ясное православное рассмотрение этих вопросов можно найти в книге епископа Игнатия (Брянчанинова), которую мы уже цитировали, говоря о православном учении об Ангелах (том III собрания его сочинений). Одну из глав этой книги владыка Игнатий посвятил рассмотрению «чувственного восприятия духов», т. е. ангельских и бесовских явлений людям. Ниже мы будем цитировать эту главу, которая излагает православное святоотеческое учение, трезвенно и точно переданное одним из величайших православных отцов нашего времени (подзаголовки автора).

Первоначальная природа человека

«До падения человека тело его было бессмертно, чуждо недугов, чуждо настоящей его дебелости и тяжести, чуждо греховных и плотских ощущений, ныне ему естественных» (преп. Макарий Великий, Слово 4). Чувства его были несравненно тоньше, действие их было несравненно обширнее и вполне свободно. Облеченный в такое тело, с такими органами чувств, человек был способен к чувственному видению духов, к разряду которых он принадлежал душою. Он был способен к общению с ними, а также к тому Боговедению и общению с Богом, которые сродни святым духам. Святое тело человека не служило для сего препятствием, не отделяло человека от мира духов. Человек, облеченный в тело, способен был для жительства в рае, в котором ныне могут пребывать одни святые и одними душами своими, с которыми по воскресении соединятся их тела. Тогда эти тела оставят в гробах свою дебелость, усвоившуюся им при падении; тогда они соделаются духовными, даже духами, по выражению Макария Великого (Слово 6, гл. 13), явят в себе те свойства, которые им были даны при сотворении. Тогда человеки снова вступят в разряд святых духов и в открытое общение с ними. Образец тела, которое одновременно было и тело, и дух, мы видим в теле Господа нашего Иисуса Христа по Его воскресении. (Однако существует различие в тонкости между телом человека в раю до его падения и его телом на Небе по воскресении. См. Слово 45, гл. 5 Симеона Нового Богослова. – Прим. автора).

Падение человека

«Падением изменились и душа, и тело человеческое. В собственном смысле падение было для них вместе и смертию. Видимая и называемая нами смерть, в сущности, есть только разлучение души с телом, прежде того уже умерщвленных отступлением от них истинной жизни, Бога. Мы рождаемся уже убитыми вечною смертию! Мы не чувствуем, что мы убиты, по общему свойству мертвецов не чувствовать своего умерщвления! Недуги нашего тела, подчинение его неприязненному влиянию различных веществ из вещественного мира, его дебелость – суть следствия падения. По причине падения наше тело вступило в разряд с телами животных; оно существует жизнию своего падшего естества. Оно служит для души темницею и гробом. Сильны употребляемые нами выражения, но они еще недостаточно выражают ниспадение нашего тела с высоты состояния духовного в состояние плотское. Нужно очищение себя тщательным покаянием, нужно ощутить хотя бы в некоторой степени свободу и высоту состояния духовного, чтобы стяжать понятие о бедственном состоянии нашего тела, о состоянии его мертвости, причиненной отчуждением от Бога. В этом состоянии мертвости, по причине крайней дебелости и грубости, телесные чувства не способны к общению с духами, не видят их, не слышат их, не ощущают. Так, притупленная секира уже не способна к употреблению ее по назначению. Святые духи уклонились от общения с человеками, как с недостойными такого общения; души падшие, увлекшие нас в свое падение, смесились с нами, и чтоб удобнее содержать нас в плену, стараются сделать и себя, и свои цепи для нас незаметными. Если же они и открывают себя, то открывают для того, чтобы укрепить свое владычество над нами. Всем нам, находящимся в рабстве у греха, надо знать, что общение со святыми Ангелами несвойственно нам по причине нашего отчуждения от них падением, что нам свойственно по той же причине общение с духами отверженными, к разряду которых мы принадлежим душою, – что чувственно являющиеся человекам, пребывающим в греховности и падении, суть демоны, а никакие не святые Ангелы.

«Душа оскверненная, – сказал св. Исаак Сирский, – не входит в чистое царство и не сочетается с духами святых» (Слово 74). Святые Ангелы являются только святым человекам, восстановившим с Богом и с ними общение святой жизнью. (Однако в редких случаях для особых целей Божиих св. Ангелы являются грешникам и даже животным, как отмечает ниже епископ Игнатий. – Прим. автора). «Хотя демоны, являясь человекам, наиболее принимают вид светлых Ангелов для удобнейшего обмана; хотя и стараются иногда уверить, что они человеки, а не бесы; хотя они иногда и предсказывают будущее; хотя открывают тайны, но вверяться им никак не должно. У них истина перемешана с ложью, истина употребляется по временам только для удобнейшего обольщения.

«Сатана преобразуется во Ангела светла… и служители его преобразуются, яко служители правды», – сказал святой апостол Павел (2Кор. 11:14-15)» (т. 3, стр. 7–9). «Общее правило для всех человеков состоит в том, чтобы никак не вверяться духам, когда они являются чувственным образом, не входить в беседу с ними, не обращать на них никакого внимания, признавать явления их величайшим и опаснейшим искушением. Во время этого искушения должно устремлять мысль и сердце к Богу с молитвою о помиловании и об избавлении от искушения. Желание видеть духов, любопытство узнать что-нибудь о них и от них есть признак величайшего безрассудства и совершенного незнания нравственных и деятельных преданий Православной Церкви. Познание духов приобретается совершенно иначе, нежели как то предполагает неопытный и неосторожный испытатель. Открытое общение с духами для неопытного есть величайшее бедствие или служит источником величайших бедствий.

Боговдохновенный писатель Бытейской книги говорит, что по падении первых людей Бог, произнесши приговор над ними, еще до изгнания их из рая, “сотвори им ризы кожаны и облече их» (Бут. 3:21). Ризы кожаные, по объяснению святых отцов (св. Иоанн Дамаскин. Точное изложение православной веры, кн. 3, гл. 1) означают нашу грубую плоть, которая при падении изменилась: утратила свою тонкость и духовность, получила настоящую свою дебелость. Хоть начальною причиною изменения и было падение, но изменение совершилось под влиянием Всемогущего Творца, по неизреченной Его милости к нам, к нашему величайшему благу. Между прочим, полезными для нас последствиями, истекающими из состояния, в котором ныне находится наше тело, мы должны указать то, что через попущение дебелости нашему телу мы сделались неспособными к чувственному видению духов, во власть которых ниспали… Премудрость и благость Божия положили преграду между человеками, низверженными на земные правительства, отделяют темничною стеною злодеев от общества человеческого, чтоб они по произволу не вредили этому обществу и не развращали прочих человеков (св. Иоанн Кассиан. Собеседование 8, гл. 12). Духи падшие действуют на человека, принося им греховные помыслы и ощущения; до чувственного видения духов достигают весьма немногие человеки» (стр. 11–12).

Душа, облеченная в тело, закрытая и отделенная им от мира духов, постепенно образует себя изучением Закона Божия или, что то же, изучением христианства и стяжает способность различать добро от зла. Тогда даруется ей духовное видение духов и, если то окажется сообразным с целями руководствующего ею Бога, чувственное, так как обман и обольщение для нее уже гораздо менее опасны, а опытность и знание полезны. При разлучении души от тела видимою смертию мы снова вступаем в разряд и общество духов. Из этого видно, что для благополучного вступления в мир духов необходимо благовременное образование себя законами Божиими, что именно для этого образования и предоставлено нам некоторое время, определяемое каждому человеку Богом для странствования по земле. Это странствие называется земной жизнию.

Открытие чувств

«Человеки делаются способными видеть духов при некотором изменении чувств, которое совершается неприметным и необъяснимым для человека образом. Он только замечает в себе, что внезапно начал видеть то, чего доселе не видел и чего не видят другие, слышать то, чего доселе не слышал. Для испытавших на себе такое изменение чувств оно очень просто и естественно, хотя необъяснимо для себя и для других; для не испытавших – странно и непонятно. Так, всем известно, что люди способны погружаться в сон; но что за явление – сон, каким образом незаметно для себя мы переходим из состояния бодрости в состояние усыпления и самозабвения – это остается для нас тайною. Изменение чувств, при котором человек входит в чувственное общение с существами невидимого мира, называется в Священном Писании отверзением чувств. «Отверзе же Бог, – говорит Писание, – очи Валааму, и узре Ангела Божия противостояща на пути, и меч извлечен в руце его» (Чис. 22:31). Окруженный врагами Елисей, чтобы успокоить устрашенного слугу своего, «помолися… и рече: Господи, отверзи ныне очи отрока, да узрит. И отверзе Господь очи его, и виде: и се, гора исполнь коней, и колесница огненна окрест Елиссеа» (2Царів. 6:17) (см. также Лк. 14:16-31).

Из приведенных мест Священного Писания явствует, что телесные чувства служат как бы дверями и вратами во внутреннюю клеть, где пребывает душа, что эти врата отворяются и затворяются по мановению Бога. Премудро и милосердно пребывают эти врата постоянно заключенными в падших человеках, чтоб заклятые враги наши, падшие духи, не вторглись к нам и не погубили нас. Эта мера тем необходимее, что мы по падении находимся в области падших духов, окружены ими, порабощены ими. Не имея возможности ворваться к нам, они извне подают нам знать о себе, принося различные греховные помыслы и мечтания, ими привлекая легковерную душу в общение с собою. Непозволительно человеку устранять смотрение Божие и собственными средствами, по попущению Божию, а не по воле Божией, отверзать свои чувства и входить в явное общение с духами. Но и это случается. Очевидно, что собственными средствами можно достигнуть общения только с падшими духами. Святым Ангелам несвойственно принимать участие в деле, не согласованном с волею Божиею, в деле, не благоугодном Богу. Чем влекутся человеки к вступлению в открытое общение с духами? Легкомысленные и не знающие деятельного христианства увлекаются любопытством, незнанием, неверием, не понимая, что, вступив в такое общение, они могут нанести себе величайший вред» (стр. 13–15). «Мысль, что в чувственном видении духов заключается что-либо особенно важное, ошибочна. Чувственное видение без духовного не доставляет должного понятия о духах, доставляет одно поверхностное понятие о них, очень удобно может доставить понятия самые ошибочные и их-то наиболее доставляет неопытным и зараженным тщеславием и самомнением. Духовного видения духов достигают одни истинные христиане, а к чувственному наиболее способны люди самой порочной жизни… Весьма немногие способны к нему по естественному слежению (т. е. по медиумическому таланту, который может быть унаследован. – Прим. автора); весьма немногим являются духи по поводу какого-либо особенного обстоятельства в жизни. В последних двух случаях человек не подлежит порицанию, но должен приложить все тщание, чтобы выйти из этого положения как весьма опасного. В наше время многие позволяют себе входить в общение с падшими духами посредством магнетизма, спиритизма, причем падшие духи обыкновенно являются в виде светлых ангелов, обольщают и обманывают различными интересными сказками, перемешивая правду с ложью – всегда причиняют крайнее душевное и даже умственное расстройство» (стр. 19). «Да не мнят о себе что-либо увидевшие чувственно духов, даже святых Ангелов: это видение одно, само по себе, нисколько не служит свидетельством о достоинстве видевших: к нему способны не только порочные человеки, но и самые бессловесные животные (Чис. 22:23)» (стр. 21).

Опасность контакта с духами

«Видение чувственными очами духов приносит всегда больший или меньший вред тем человекам, которые не имеют духовного видения. Здесь, на земле, образы истины перемешаны с образами лжи (св. Исаак Сирский. Слово 2), как в стране, в которой перемешано добро со злом, как в стране изгнания падших ангелов и падших человеков» (стр. 23). «Видящий чувственно духов легко может быть обманут в свое повреждение и погибель. Если же он при видении духов окажет доверенность к ним или легковерие, то он непременно будет обманут, непременно будет увлечен, непременно будет запечатлен непонятною для неопытных печатию обольщения, печатию страшного повреждения в своем духе, причем часто теряется возможность исправления и спасения. Со многими, с весьма многими это случалось. Случалось это не только с язычниками, которых жрецы были по большей части в общении с демонами; случалось это не только со многими христианами, не знающими тайн христианства и по какому-то обстоятельству вступившими в общение с духами; случалось это со многими подвижниками и иноками, не стяжавшими духовного видения духов и увидевшими их чувственно.

Одним только христианским подвижничеством доставляется правильный, законный вход в мир духов. Все прочие средства незаконны и должны быть отвергнуты как непотребные и пагубные. Истинного Христова подвижника вводит в видение духов Сам Бог. Когда руководит Бог, тогда отделяются призраки истины, в которые облекается ложь, от истины, тогда даруется подвижнику, во-первых, духовное видение духов, подробно и с точностью обнаруживающее пред ним свойства этих духов. Уже после этого даруется некоторым подвижникам чувственное видение духов, которым пополняются познания о них, доставленные видением духовным» (стр. 24).

Некоторые практические советы

Владыка Игнатий извлекает из рассуждения св. Антония в его житии, написанном св. Афанасием (оно уже упоминалось как основной источник нашего знания о деятельности бесов) практические советы для христианских подвижников относительно того, как вести себя в отношении чувственного восприятия духов, если таковое кому приключится. Они имеют огромное значение для всех желающих вести истинно духовную христианскую жизнь в наши дни, когда (по причинам, которые мы попытаемся объяснить ниже) чувственное восприятие духов стало куда более распространенным, чем ранее. Святой Антоний учит: «И следующее нужно знать вам для вашей безопасности. Когда представится какое-либо видение, не допусти себе испуга, но каково бы ни было это видение, мужественно спроси его, во-первых: «Кто ты и откуда?» Если это будет явление святых, то они успокоят тебя, и страх твой обратится в радость. Если же явление – диавольское, то оно, встретив в душе твердость, немедленно придет в колебание: потому что вопрос «Кто ты и откуда?» служит признаком неустрашимой души. Сделав такой вопрос, Иисус Навин (Ісус. 5:13) удостоверился в истине, а от Даниила не скрылся враг (Дан. 10:20)» (стр. 43, 44).

Поведав о том, как даже св. Симеон Столпник однажды чуть было не был обманут бесом, явившимся ему в виде Ангела на огненной колеснице («Жития святых», 1 сент.), епископ Игнатий предупреждает современных православных христиан: «Если святые находились в такой опасности быть обманутыми лукавыми духами, то для нас эта опасность еще страшнее. Если святые не всегда узнавали демонов, являвшихся им в виде святых и Самого Христа, то как возможно нам думать о себе, что мы безошибочно узнаем их? Одно средство спасения от духов заключается в том, чтобы решительно отказываться от видения и от общения с ними, признавая себя в таком видении и общении неспособным».

Святые наставники христианского подвижничества «…заповедуют благочестивым подвижникам не вверяться никакому образу или видению, если они внезапно представятся, не входить с ними в беседу, не обращать на них внимания. Они заповедуют при таких явлениях ограждать себя знамением креста, закрывать глаза и в решительном сознании своего недостоинства и неспособности к видению святых духов, молить Бога, чтоб Он покрыл нас от всех козней и обольщений, злохитро расставленных человекам духами злобы, зараженными неисцельною ненавистью и завистью к человекам» (стр. 45–46).

Далее епископ Игнатий цитирует святых Ксанфопулов: «Ты никак не прими, если увидишь что чувственно или умом, вне или внутри себя, будет ли то образ Христа или Ангела, или какого Святого, или возмечтается и изобразится воображением в уме свет: ибо самому уму свойственна по естеству мечтательность, и он удобно составляет образы, какие желает, что обычно не внимающим себе строго, и чем они наносят вред самим себе…» (Последняя из глав зело полезных, «Добротолюбие», т. 1, стр. 48).

Заключение

В заключении епископ Игнатий учит: «Единственный правильный в