Про життя Мойсея законодавця

Свт. Григорій, єпископ Ніський – один із трьох Великих Каппадокійців, разом зі своїм братом св. Василем Великим і своїм другом Григорієм Богословом. Народившись після Нікейського Собору, вони належали до другого покоління захисників віри в Бога, єдиного в Трьох Іпостасях, борців проти різних видів аріанства. У перші десятиліття християнської імперії вони заклали основи всеосяжної християнської культури. Надзвичайно широко задуманий синтез мав осягнути й елементи язичницької філософії, і навіть досягнення олександрійської іудейської екзегетики (Філон).

“Життя Мойсея” добре представляє Каппадокійську богословську школу, і, зокрема, її екзегетику. Свт. Григорій вдається до алегорично “духовного” методу тлумачення, розробленого Орігеном, авторитет якого був високий у колі каппадокійців. При цьому автор “Життя Мойсея” прагне поєднувати алегоризм з баченням Старого Завіту крізь призму новозавітного вчення, особливо вчення св. ап. Павла.

“Життя Мойсея” чітко поділяється на дві частини, що розрізняються методом тлумачення Писання. Перша частина названа автором “Історія”. Тут, відповідно до методу буквального тлумачення, викладаються частини П’ятикнижжя, що стосуються життя Мойсея. Особлива мета автора в цій частині – викладання читачеві моральних настанов на основі викладеного життєпису. Говорячи про чудеса, свт. Григорій полемізує зі спробами раціоналістичного їхнього пояснення, маючи на увазі, мабуть, певні тенденції антіохійської екзегези. У деяких місцях автор прагне пом’якшити сенс подій, які можуть викликати спокусу, наприклад, у розповіді про “запозичення” євреями єгипетських скарбів. Усе це характеризує морально-повчальний характер першої частини.

Значно більш значуща і більша за обсягом друга частина – “Теорія”, де життя Мойсея зображено як ідеальний образ містичного сходження душі. Якщо в першій, “історичній” частині, свт. Григорій, всупереч крайнім алегористам, стверджує буквальний сенс, то тут він готовий будь-яку історичну деталь перетворити на ємний символ духовної реальності. Одна з провідних ідей цієї частини – “типологія”: автор вбачає у старозавітних подіях та особах прообрази новозавітної реальності, історичної та духовної водночас. Типологія сходить до самого Нового Завіту: так, у “Євангелії від Іоанна” і мідний змій, і манна, і пасхальне ягня є прообразами Христа. Сам свт. Григорій як на джерело свого методу посилається на св. ап. Павла. Не тільки в “Житті Мойсея”, а й в інших своїх екзегетичних творіннях: у “Шестодневі”, у тлумаченнях Псалмів і Пісні  Пісень Нісський святитель вибудовує два паралельні ряди: історичну послідовність фактичних подій і зображувану нею духовну послідовність внутрішнього зростання і сходження до Бога. Духовне життя розкривається в його закономірності, і, таким чином, дається не просто опис, але “теорія”, богослов’я духовного життя. Основні етапи духовного шляху: очищення від плотських пристрастей, просвітлення і містичне спілкування з Богом Неприступним. Шлях до Бога є вічний рух. Хто зупиняється в цьому русі, той починає йти іншим шляхом – зла. Зло є дурна нескінченність обертання на місці. Добро – вічна хода прямим шляхом до Бога, де, парадоксальним чином, рух є спокій, “стояння”. Крокуючи до Бога, людина знаходить сама себе, своє “за подобою”. На початку шляху людина ще не знайшла свого змісту, вона – “дзеркало”, і все залежить від того, в який бік буде звернене це дзеркало, що воно буде відображати. Наприкінці шляху, на висоті самозречення, людина знаходить Бога і перебуває в блаженному спілкуванні з Ним.

Протоієрей Валентин Асмус

Передмова перекладача

У духовних творах Григорія Нісського є тільки одна центральна тема: пошук “духовних значень”, які відрізняються від усіх інших форм тварного сприйняття і які дають змогу людині наблизитися до Бога.

Прот. Іоанн Мейєндорф

Святий Григорій Ніський (народився близько 335 року – помер після 394 року) – один із найвидатніших богословів “золотого століття” патристики, учень і молодший брат Василія Великого, друг Григорія Богослова. Сьогодні ми згадуємо цих трьох великих каппадокійців як борців за віру Нікейського собору проти аріанства і як богословів, які заклали в перші десятиліття християнської імперії основи всеохоплюючої християнської культури, що містила і елементи античної філософії, і досягнення олександрійської іудейської екзегетики.

Початкову освіту Григорій здобув у себе вдома, в Кесарії Каппадокійській (у Малій Азії), де готувався до юридичної кар’єри. Особливий інтерес він виявляв до риторики (мистецтва красномовства) і філософії. Уже будучи читцем, він деякий час залишався вчителем риторики. Мабуть, Григорій був одружений: але, оскільки безшлюбність єпископату тоді ще не була обов’язковою умовою, ця обставина не завадила Василеві 371-го або 372-го року висвятити свого брата на єпископа невеличкого каппадокійського міста Нісси. Це була епоха активної боротьби з аріанством, і молодший брат допомагав старшому в боротьбі своїм пером. Не володіючи адміністративним талантом Василія, він проявив себе як майстерний письменник і тонкий богослов.

У 376-му році Григорія, за його погляди, заслали, за указом імператора Валента, до Малої Вірменії, де він був, проти своєї волі, обраний митрополитом Севастійським. Утім, коли 379-го року імператор помер, Григорій вважав за краще повернутися на власну кафедру. Того ж року помер Василій, і на плечі Григорія лягло завдання завершити справу життя старшого брата. Він закінчує його літературні праці (зокрема, “Шестоднів” і “Проти Євномія”), бере участь в Антіохійському Соборі 379-го року, на якому східний єпископат остаточно прийняв нікейське Православ’я, вирушає за дорученням Собору в інспекційну поїздку Аравією і Палестиною. Нарешті, 381-го року, він бере участь у Другому Вселенському Соборі в Константинополі, де відіграє одну з провідних ролей. В едикті імператора Феодосія Григорій названий серед тих єпископів, спілкування з якими є неодмінною умовою для визнання людини православною.

Протягом кількох років Григорій, залишаючись Ніським єпископом, постійно бере участь у Константинопольських Соборах і, мабуть, користується впливом при дворі. До кінця життя його активність дещо зменшується, і останнє свідчення про нього – участь у Константинопольському Соборі 394-го року. Ймовірно, невдовзі після цього Собору він помер.

До нас дійшло чимало творів святителя. Умовно їх можна поділити на три групи: догматичні (“Проти Євномія”, “Проти Аполлінарія”, “Великий Катехізис” тощо), містико-аскетичні (наприклад, “Про невинність”), екзегетичні, до яких, окрім “Життя Мойсея”, відносяться “Шестоднів” (написаний разом із Василієм Великим), “Про створення людини” та низка коментарів до вибраних книг Старого Завіту.

Щоб краще зрозуміти його екзегетичні методи, необхідно уявити собі ситуацію, в якій перебувала в той час Церква. У IV столітті християнство з гнаної релігії почало перетворюватися на державну, і в Церкву почало приходити дедалі більше людей, вихованих у рамках класичної античної культури і абсолютно не знайомих ні зі Старим Завітом, ні з особливостями біблійної мови і біблійного богослов’я. Їм було необхідно пояснити значення Старого Завіту, до того ж зробити це зрозумілою їм мовою, пов’язавши біблійні розповіді з життям кожного, щоб Авраам, Мойсей або Давид стали для них не просто героями стародавніх переказів, а вчителями і прикладами для наслідування.

Саме таке завдання і ставить перед собою свт. Григорій у своїх екзегетичних працях, зокрема, в “Житті Мойсея”. Він обирає алегоричний метод тлумачення, за якого важлива не стільки історична послідовність подій, скільки прихований у них духовний сенс. Тлумач начебто зовсім відволікається від реальних подій, що відбулися багато століть тому, і розглядає їхній опис як якийсь символ, своєрідну словесну ікону, в якій треба розгледіти потаємний сенс. Оскільки вже за часів Ніського святителя культурно-історична дистанція між старозавітними авторами та його сучасниками була величезна, алегоричне тлумачення ставало дієвим способом актуалізувати біблійний текст, перенести біблійні події в повсякденне життя кожної людини. При цьому свт. Григорій у старозавітних подіях та особах вбачає прообрази новозавітної реальності, історичної та духовної одночасно. Цей екзегетичний метод, званий типологією, походить від самого Нового Завіту: він особливо помітний у Євангелії від Іоанна і в посланнях апостола Павла, до яких свт. Григорій звертається постійно.

Іноді у читача може скластися враження, що автор навіть не визнає автентичності біблійної історії і не бачить, як, наприклад, у розповіді про перехід ізраїльтян через море, нічого, крім символу. Однак не варто забувати, що цей текст був звернений до розпещеного елліністичного читача, якому багато нехитрих сторінок Старого Завіту могли здатися зібранням примітивних і недостовірних переказів абсолютно чужого народу. “Не туди дивишся”, – ніби вигукує автор. При цьому він не забуває застерегти читача: будь-яка алегорія має свою межу, і далеко не все в біблійному оповіданні вписується в запропоновані схеми (див. 2.48). Святе Письмо невичерпне, і одне з тлумачень ніяк не скасовує всіх інших.

Такий підхід був характерний для Олександрійської богословської школи (на відміну від Антіохійської, в якій Біблію тлумачили, в основному, з точки зору історії). Деякі екзегетичні методи цієї школи сягають ще Філона Олександрійського (бл. 20 р. до Р.Х. – 50 р. за Р.Х.), іудейського автора, який прагнув перекласти біблійний текст мовою класичної грецької філософії. Першим із християнських письменників алегоричний метод до Старого Завіту став широко застосовувати Оріген (бл. 185-254 рр.), один із найбільших богословів донікейського періоду. Деякі його судження пізніше були відкинуті Церквою, але його роль у становленні християнського богослов’я величезна.

Не дивно, що в “Житті Мойсея” свт. Григорій багато в чому слідує Філону і, особливо, – Орігену. Це стосується і методології, і деяких ідей, запозичених ним у попередників. Зокрема свт. Григорій повторює думку Орігена про апокатастасис (загальне спасіння – див. 2.22), яку пізніше визнали єрессю, але в IV ст. вона ще належала до сфери богословських суперечок.

Але основну увагу святитель приділяє в цьому трактаті не догматиці, а етиці та гносеології. Підзаголовок твору – “Про досконалість у чеснотах”. Природно було б очікувати, що в ньому йтиметься про те, яких якостей треба набути, щоб уподібнитися Мойсею і здобути досконалу чесноту. За такого підходу більшості читачів, безсумнівно, довелося б визнати, що вони нескінченно далекі від цього ідеалу і навряд чи зможуть його досягти. А хтось, навпаки, міг би вирішити, що вже досяг цієї досконалості й може тепер заспокоїтися. Однак Григорій пропонує принципово інше рішення: досконалість полягає в постійному русі, який не має жодної межі. І така досконалість, доступна кожному, нікому не дає приводу розслабитися.

Святителя цікавить й інше питання, що логічно випливає з першого: якщо мета нашого руху – Бог, то як ми можемо Його пізнати? Щодо гносеології трактат “Про життя Мойсея” посідає одне з центральних місць у творчості Григорія Нісського. Він пропонує нам шлях послідовного очищення: людина повинна відмовитися від хибних уявлень, від чуттєвого сприйняття, і, нарешті, навіть від власних розумових побудов, щоб одного дня чистим серцем і просвітленим розумом прийняти таємниче Богоявлення. Божественна природа незбагненна, але людина постійно пізнає Бога, і що довше вона дивиться, то сильніше в ній прагнення побачити ще більше. Бог не вміщається в логічні категорії, Богопізнанню немає кінця, любов до Бога не знає пересичення – такі висновки святителя.

Формально трактат звернений до молодого друга, який запитував Григорія, що є чеснота. Ми нічого не знаємо про цю людину, і в книзі її ім’я згадується лише один раз, та й то лише наприкінці (2.319), до того ж не у всіх рукописах. Ймовірно, це збірний образ, що було вельми характерно для літератури того часу. Саме ім’я Кесарій (від слова “кесар” – цезар, імператор) нагадує нам про Кесарію Каппадокійську, з якою пов’язане все життя Григорія. Але, зрештою, ця книга звернена до всіх, хто шукає досконалості в чеснотах, а отже, – до кожного християнина.

Трактат ділиться на дві нерівні частини. У першій, після короткого вступу, викладаються основні події з життя Мойсея. У другій – пропонується їхнє алегоричне тлумачення. У текст другої частини для зручності читачів перекладачі також додали заголовки.

Крім того, до перекладу включено посилання на Біблію. Якщо посилання стосується всього абзацу, його наводять наприкінці абзацу після останньої крапки. Коли посилання стосується одного речення або його частини, воно поміщене всередину цього речення. Якщо один і той самий вираз зустрічається в багатьох місцях Біблії, посилання дається тільки на основні з них. Біблійні цитати, за можливістю, наближені до Синодального перекладу, проте далеко не завжди текст, який ми бачимо в трактаті святителя, співпадає з Синодальною Біблією. Це пояснюється розбіжностями між єврейським текстом, з якого здебільшого робився Синодальний переклад, і грецьким, яким користувався Григорій, а також тим, що часто він просто переказує біблійний текст, не цитуючи його дослівно.

А. С. Десницький

Вступ

1. Як переживають на кінних перегонах пристрасні глядачі, коли змагаються їхні улюбленці! І хоча наїзники й так щосили рвуться вперед, глядачі, криками з висоти трибун закликаючи до перемоги, всюди проводжають їх поглядом, немов думають, що можуть примусити коней бігти швидше, якщо стануть тупотіти їм у такт і розмахувати рукою, наче в ній є батіг. Вони чинять так не тому, що все це сприяє перемозі, а з пристрасного бажання голосом і жестами показати, як вони її жадають. Мені здається, мій дорогоцінний друже і брате, що і я чиню подібним чином. Ти чудово пробігаєш поприще чесноти по зазначеній Богом доріжці, легкими і швидкими кроками наближаючись до “почести вышнего звания” (Флп. 3:14), а я підганяю тебе криками і закликаю намагатися бігти швидше. Але я чиню так не з якоїсь безглуздої примхи, а від радості за твої успіхи, улюблене дитя.

2. У листі, який ти мені послав, ти просиш дати якусь настанову в досконалому житті, і до твого прохання слід прислухатися. Можливо, все, що я скажу, не принесе тобі жодної користі, але все ж я не витрачу даремно час, подаючи приклад послуху. Якщо мені, поставленому над такою кількістю душ в отцівському званні, здалося доречним, щоб посивіла старість підкорялася вимогам розсудливої юності, то, тим паче, тобі варто укріплюватися в чеснотах слухняності, якщо я навчив твою молодість добровільного підпорядкування.

3. Утім, досить про це. Пора братися за майбутню працю, закликавши Бога направляти мою розповідь. Мій возлюблений, ти просив скласти для тебе набросок того, що, за моїм уявленням, є досконале життя. І якби мені вдалося задумане, то ти, дивлячись на мою працю, зміг би перенести з неї у своє життя благодать, одягнену в слова. Але ні перше, ні друге рівною мірою неможливо. Висловити досконалість словами або в словах розумно показати, як треба жити, – жодне з цих завдань мені, я вважаю, не під силу. Та й не тільки мені: багато хто з великих і прикрашених чеснотами людей визнавали це завдання для себе нездійсненним.

4. Але щоб не здалося, що я, за словом псалмоспівця, побоявся страху, де немає страху (Пс. 13:5), постараюся ясніше висловити тобі свою думку.

5. У речах, доступних чуттєвому сприйняттю, досконалість сприймається в певних межах як певна безперервна й обмежена множина¹, оскільки будь-який кількісний вимір поміщений у свої власні межі. Візьмемо лікоть² або число десять: відомо, де в них початок і де кінець, і в цьому і є їхня досконалість. А в тому, що стосується чесноти, ми навчилися від апостола (Флп. 3:12-15) єдиної межі досконалості – відсутності всяких меж. Ця велика і висока духом людина, Божий апостол, безперестанку бігла по поприщу чесноти і ніколи не втомлювалася рухатися вперед (Флп. 3:13). Та й було б небезпечно для нього зупинятися посеред бігової доріжки. Чому? Адже все, що є за природою своєю добрим, не має само по собі межі й обмежується тільки тоді, коли йому протиставляється щось протилежне, наприклад, життю – смерть або світлу – темрява. Будь-яке добро припиняється, коли з’являється те, що ми вважаємо йому протилежним. Як для життя межею є смерть, так і під час змагання в чеснотах зупинка стала б початком руху в протилежному напрямку, до зла.

6. Думаю, що не помилюся, назвавши марними спроби дати визначення чесноти: як ми з’ясували, чеснота не є чимось, що укладено в рамки. Тепер слід пояснити, чому люди, які ведуть доброчесне життя, говорили, що не можуть досягти досконалості.

7. Вище і головне добро є Саме Божество, природа Якого і є доброта, і коли ми говоримо про природу добра, то, і на ім’я, і по суті, говоримо про Божество. А оскільки ми з’ясували, що немає іншої межі чесноти, окрім зла, і немає нічого, протилежного Божеству, то ми зрозуміємо, що Божественна природа безмежна і нескінченна. Кожен, хто осягає чесноту, тим самим осягає Бога, тому що Він і є найвища чеснота. Отже, причетність до прекрасного найвищою мірою бажана для тих, хто його пізнає, а прекрасне не має меж. Тому той, хто йому причетний, неминуче бажає безмежного, і ніщо не вгамує його бажання.

8.Отже, ніяк неможливо досягти досконалості, тому що вона, як уже було сказано, нічим не обмежена, а межею чесноти служить безмежність. Як же можна досягти необхідного рубежу, якщо цього рубежу немає?

9. Але, хоча ми й дійшли висновку, що бажане абсолютно недосяжне, проте, ніяк не слід нехтувати Господньою заповіддю, яка говорить: “Будьте совершенны, как совершен Отец ваш Небесный” (Мф. 5:48). Нехай неможливо здобути всі якості, благі за своєю природою, але для розумної людини набуття навіть частини їх буде величезною користю.

10. Варто намагатися щосили, щоб зовсім не позбутися досяжних рис досконалості й набути тих із них, які ми здатні вмістити. Можливо, саме в такій поведінці, у постійному бажанні здобувати якомога більше хорошого, і полягає досконалість людської природи.

11. Вважаю, що в цьому питанні варто звернутися за порадою до Писання. Глас Божий колись сказав через пророка Ісаїю: “Посмотрите на Авраама, отца вашего, и на Сарру, родившую вас” (Іс. 51:2). Це ж заклик до душ, що блукають далеко від чесноти! Моряки, що збилися з курсу, знаходять шлях до гавані за ясним знаком: чи то запалений на вежі вогонь, чи то помітна здалеку гірська вершина. Так і ті, хто блукають житейським морем і не мають душі своїй керманича, можуть спрямувати свій шлях, за прикладом Сарри й Авраама, до гавані Божої волі.

12. А оскільки людство ділиться навпіл на жінок і чоловіків, і кожному однаковою мірою доведеться обирати між чеснотою і злом, то голос Божий пропонує приклад чесноти для кожної статі. І ті, й інші можуть подивитися на подібних до себе – чоловіки на Авраама, а жінки на Сарру – як на відповідний зразок для прагнення до доброчесного життя.

13. Так само і для нас буде, мабуть, достатньо пам’ятати про когось одного з людей, які прожили пам’ятне життя. Така пам’ять послужить нам маяком і покаже, як можна спрямувати душу до безпечної гавані чесноти, уникнувши суворих життєвих бурь і краху в безодні зла під ударом дев’ятого валу пристрастей. Адже саме для того й викладаються настільки точно житія цих піднесених душ, щоб надалі люди могли спрямовувати своє життя на благо, наслідуючи тих, хто вже зумів досягти успіху.

14. Але хтось може заперечити: “Ну і що? Я не халдей, яким був, за переданням, Авраам (Бут. 11:31), я не вихований донькою Єгипту, як повідомляє розповідь про Мойсея (Вих. 2:10), та й узагалі моє життя в цьому відношенні зовсім не схоже на життя будь-кого з давніх людей. Як же я можу поставити себе на місце одного з них, коли я не можу слідувати настільки чужому способу життя?” На це я відповім, що бути халдеєм, по-моєму, не вада і не чеснота, і що ні життя в Єгипті, ні перебування у Вавилоні не залишили когось поза чеснотою. Адже не тільки в Іудеї Бог відкривається гідним людям, і гора Сіон зовсім не є (всупереч поширеній думці) місцем Божественного перебування (Пс. 75:2-3). Нам потрібне більш тонке розуміння і більша проникливість, щоб розгледіти в біблійній розповіді, від яких халдеїв і єгиптян нам треба віддалитися і з якого вавилонського полону вирватися, щоб досягти блаженного життя.

15. Отже, нехай у цьому творі прикладом належного життя послужить Мойсей. Спочатку ми розглянемо плин його життя, як ми дізналися його з Божественного Писання, а потім розважливо дослідимо розповідь, щоб отримати настанови в чеснотах. Так ми зрозуміємо, яке життя серед людей є досконале.

Розповідь про життя Мойсея

16. Говориться, що Мойсей народився в той час, коли закон тирана забороняв залишати в живих новонароджених хлопчиків. Печатка благодаті вже тоді свідчила про те, що йому належало свого часу зробити. Коли він був ще в пелюшках, його краса змусила батьків засумніватися, чи можна віддати таку дитину смерті.

17. Потім погрози тирана пересилили сумніви, але Мойсея не кинули просто у води Нілу, а поклали до ковчега, обмазаного в патоках дьогтем і смолою, і пустили річковими хвилями – так про це розповіли ті, хто докладно досліджував те, що з ним сталося. Ковчег направляла певна Божественна сила, яка привела його до схилу високого берега, і його було винесено на сушу природною течією води. Коли на річковому лузі, поблизу якого пристав ковчег, опинилася дочка царя, вона виявила його, щойно із ящичка пролунав крик немовляти. Але коли звернули увагу на очевидну красу Мойсея, то, з ласки царівни, прийняли його до числа домашніх і усиновили. Інстинктивно він відмовився від сосців жінки-іноплемінниці й тоді, завдяки видумці рідних, був вигодуваний материнськими грудьми (Вих. 2:1-10).

18. Мойсей виховувався при царському дворі й здобув язичницьку освіту. Але коли він вийшов з дитячого віку, вирішив не займатися тим, що було в пошані в язичників, і не визнавати матір’ю ту, яка колись думала його усиновити. Він повернувся до справжньої матері й оселився серед одноплемінників. Коли один єврей побився з єгиптянином, Мойсей став на бік родича і вбив іноплемінника. Іншим разом сталася сварка між двома євреями, і він спробував вгамувати їх, переконуючи поводитися, як годиться братам, і обирати посередником при вирішенні суперечок не гнів, а природу (Вих. 2:11-14).

19. Але один із них у запалі сутички відкинув пораду Мойсея, і ця образа підштовхнула його до обрання вищої мудрості. Він віддалився від багатолюдних місць і став жити сам по собі, поріднившись з одним з іноплемінників, проникливим до людських чеснот і розважливим в оцінці звичаїв. Адже цей чоловік тільки за одним вчинком (я маю на увазі історію з нападом пастухів) розпізнав чесноту юного Мойсея, який, не маючи жодної особистої вигоди, вчинив по справедливості, покаравши пастухів за нанесену не йому особисто кривду, вважаючи, що справедливість сама по собі гідна поваги. Після такої події цей чоловік перейнявся повагою до юнака і, незважаючи на його явну бідність, оцінив його чесноту вище, ніж численне багатство. Він видав за нього свою дочку і надав можливість жити на власний розсуд. Мойсей вибрав усамітнене життя в горах, далеко від ринкової штовханини, і став пасти овець у пустелі (Вих. 2:15-22).

20. Так проходило його життя, коли, як повідомляє оповідання, йому було страшне Богоявлення. Опівдні його засліпило світло, що сяяло яскравіше за сонячне. Вражений незвичайним видовищем, він подивився на гору і побачив кущ, від якого виходило вогняне сяйво. Гілки куща виблискували, немов покриті росою. Мойсей сказав собі: “Піду і подивлюся на це велике явище”. Щойно він сказав це, чудесне світло досягло не тільки його очей, а й, що найдивовижніше, торкнулося своїми променями слуху Мойсея. Благодать світла поширювалася на обидва чуття: освітлюючи очі сяйвом променів і просвіщаючи слух непорочними настановами. І голос цього світла заборонив Мойсеєві підніматися на гору, доки той обтяжений мертвою шкірою своїх сандалій. Але коли він зняв їх, то зміг ступити на землю, освітлювану Божественним світлом (Вих. 3:1-5).

21. Утім, не варто надто довго зупинятися на зовнішніх подробицях життя цієї людини, краще продовжимо нашу розповідь. Після всього, що сталося, Мойсей, набувши сили в Богоявленні, яке він мав, отримав повеління звільнити свій народ від єгипетського рабства. Щоб переконатися в силі, що зійшла на нього від Бога, він випробував істинність Божественного повеління за допомогою того, що було під рукою. Випробування було таким: жезл, що випав з його руки, ожив і перетворився на тварину (а саме, на змія), але коли Мойсей знову взяв його до рук, то повернувся в початковий стан. І рука, яку він поклав за пазуху, стала білішою за сніг, а коли опинилася там удруге, то стала такою, як і була раніше (Вих. 3:7-4:9).

22. Кажуть, що коли Мойсей повертався до Єгипту разом з іноплемінною дружиною і народженими від неї дітьми, зустрівся йому деякий ангел і погрожував смертю. Дружина Мойсея умилостивила ангела кров’ю обрізання свого сина. Потім Мойсей зустрівся з Аароном, який поспішав на цю зустріч за настановою згори.

23. Після чого вони скликали народ, що жив у Єгипті, на загальні збори і сповістили про визволення з рабства їм усім, які вже знесилилися від страждань і праці. Про це було повідомлено і самому тирану³. Але у відповідь на це тиран тільки ще більше обурився і на наглядачів, і на самих ізраїльтян. Він почав вимагати більшу кількість цегли, додавши ще більш важке завдання: ізраїльтяни не тільки повинні працювати над глиною, а й втратили м’якуш і солому (Вих. 4:10-5:14).

24. Явленим через Аарона і Мойсея Божественним знаменням фараон (так називався єгипетський тиран) спробував протидіяти за допомогою чаклунів та їхніх заклинань. Коли Мойсей на очах у єгиптян перетворив свій жезл на тварину, здавалося, що подібне чудо чаклунство могло зробити і з жезлами чаклунів. Але оманливість їхніх дій було викрито, коли посох Мойсея, що перетворився на змія, проковтнув палиці чаклунів, які здавалися зміями. Виявилося, що жезли чаклунів не мають ніякої сили, щоб захистити себе або ожити. Оманливе чаклунство не було здатне ні на що, крім зовнішнього враження для легковірних очей (Вих. 7:8-13).

25. Коли Мойсей переконався, що всі піддані фараона так само злісні, як і їхній правитель, він навів загальне лихо на весь єгипетський народ, нікого не позбавляючи від зла. Самі природні стихії, видимі в усій світобудові, – земля і вода, повітря і вогонь – змінили свої властивості за людським наказом і рушили разом з Мойсеєм на єгиптян, немов підпорядковане йому військо. В одному й тому самому місці, в один і той самий час сили природи карали свавільних і обходили стороною непричетних до зла.

26. За велінням Мойсея вся вода в Єгипті перетворилася на кров, так що й риби гинули в цій густій рідині, що нагадувала м’ясо. Але коли її черпали євреї, вона знову ставала водою. Тому чаклуни мали можливість надавати кривавого вигляду воді, знайденій у євреїв (Вих. 7:14-24).

27. Те саме стосувалося і жаб, що у великій кількості навалилися на Єгипет: вони настільки розмножилися не через власні властивості, а за особливим повелінням, яке спричинило зміни в природі цих тварин і збільшення їхньої чисельності. Усі єгиптяни страждали від навали жаб у їхні домівки, тоді як євреї були вільні від цієї напасті (Вих. 8:1-7).

28. Також і повітря не давало єгиптянам відрізнити день від ночі, і вони постійно залишалися в темряві, а для євреїв не відбувалося нічого незвичайного. Те саме відбувалося і з усім іншим: град, вогонь, нариви, мошки, мухи, хмара сарани – кожне з цих лих чинило свій звичайний вплив на єгиптян, а євреї дізнавалися про страждання своїх сусідів лише з чуток та розповідей, оскільки їх самих усе це не торкалося (Вих. 8-10). Зрештою, смерть первістків провела чітку межу між євреями та єгиптянами: одні оплакували загибель найдорожчого, що в них було, а інші лишалися в цілковитому спокої та безпеці. Вони були врятовані пролиттям крові: біля входу в кожний дім обидва косяки дверей і сполучена з ними притолока були помазані кров’ю (Вих. 11-12).

29. У той час як єгиптяни були пригнічені нещастям, що спіткало їхніх первістків, і оплакували всі разом і кожен окремо своє горе, Мойсей керував виходом ізраїльтян. Він заздалегідь подбав про те, щоб вони забрали з собою багатства єгиптян, взяті нібито в борг. І коли вони вже три дні йшли поза межами Єгипту, як про те повідомляє розповідь, єгиптянин пошкодував, що Ізраїль не залишився в нього в рабстві, і, спорядивши на війну всіх своїх підданих, погнався з кінним військом за цим народом. А народ, не підготовлений до війни і незвичний до такого роду видовищ, побачивши міць озброєних вершників, охоплений жахом, повстав проти Мойсея. В оповіді говориться, що тут Мойсей зробив щось ще більш дивовижне. Він спрямував свої сили на дві мети: словами і промовою надаючи сміливості ізраїльтянам і переконуючи їх сподіватися на краще, він внутрішні свої помисли звернув до Бога, молячи Його, щоб люди, що зневірилися від страху, отримали згори настанову, як уникнути небезпеки. І Бог, як свідчить розповідь, прислухався до цього безмовного крику (Вих. 13-14).

30. Хмара силою Божою направляла народ, слідуючи перед ним. Вона була незвичайною за своєю природою, тому що складалася не з парів і випарів, коли повітря стає щільним через згущення пари під тиском вітру, а чимось більшим, що перевершує людський розум. У цієї хмари, за свідченням Писання, була така чудова властивість: коли вдень палило й обпалювало сонце, хмара ставала немов би небесним покровом для народу, осипаючи все, що було внизу, і насичуючи розпечене повітря легкою вологою. А вночі вона ставала вогнем, з вечора до ранку освітлюючи своїм сяйвом, немов смолоскипом, шлях ізраїльтянам (Вих. 13:21-22).

31. Мойсей дивився на нього сам і навчив народ слідувати за цим видінням. Так вони дійшли до Червоного моря, направлені хмарою до місця переходу, а єгиптяни тим часом підійшли позаду і оточили їх так, що в ізраїльтян, які опинилися між страшним ворогом і водою, не залишилося жодної надії на порятунок. І тоді Мойсей, рухомий силою Божою, зробив найнеймовірніше з усього, що робив. Підійшовши до берега, він ударив по морю своїм жезлом. Від цього удару воно немов розкололося. І як тріщина на склі, виникнувши в одному місці, поширюється до самого краю, так і поділ вод морських, розітнутих зверху жезлом, досяг протилежного берега. Спустившись у впадину, туди, де море розступилося, Мойсей і весь народ перебували в глибині моря, залишаючись сухими на сонячному світлі. І, проходячи так морські безодні пішки сухим дном, вони не відчували страху перед стінами, що раптово з’явилися праворуч і ліворуч, коли море застигло по обидва боки від них, як стіна.

32. Але коли фараон з єгиптянами увійшли в море, слідуючи цим новопрокладеним серед вод шляхом, море сколихнулося, і погляду постало єдиний водний простір, тому що води знову з’єдналися, і море прийняло свій первісний вигляд. А ізраїльтяни, стомлені великим навантаженням цього морського переходу, вже відпочивали на іншому березі. І заспівали вони переможну пісню Богові, що спорудив для них пам’ятник безкровної перемоги⁴, після того, як усе єгипетське військо з кіньми, зброєю й колісницями зникло під водою (Вих. 14:21-15:21).

33. Потім Мойсей почав просуватися вперед, і через три дні шляху безводною місцевістю він опинився в скруті, оскільки війську не було чим втамувати спрагу. Неподалік від того місця, де вони розташувалися, все ж таки було озеро, але в ньому була морська вода, і навіть ще гірша, ніж у морі. Так ізраїльтяни мучилися спрагою, сидячи біля води. Але Мойсей, за Божим навіюванням, знайшов у тому місці кусок якогось дерева і кинув у воду. Вода миттєво стала прісною: дерево своєю силою змінило природу води, перетворивши її з гіркої на приємну (Вих. 15:22-26).

34. І ось ізраїльтяни знову рушили в дорогу, слідуючи за рухом хмари, як за провідником. Вони завжди чинили так: коли хмара зупинялася, показуючи, що настав час відпочинку, вони робили привал, і знову піднімалися, коли вона продовжувала перед ними свій рух. Слідуючи за цим провідником, вони досягли місця, багатого прісною водою. Дванадцять джерел щедро зрошували його вологою, а гай фінікових пальм покривав з усіх боків тінню. Пальм було сімдесят, але, незважаючи на таку невелику кількість, вони вражали своєю красою і величиною всіх, хто їх бачив. (Вих. 15:27; Чис. 9:15-23)

35. Дороговказна хмара, затримавшись тут ненадовго, знову підняла військо і повела його в інше місце. Попереду була тільки пустеля з сухим і пекучим піском, і оскільки ніяка волога не зрошувала ту місцевість, народ знову почала мучити спрага. Тоді Мойсей вдарив жезлом по скелі на вершині пагорба, і з неї рясно полилася приємна прісна вода, і до того ж її було більше, ніж треба для такого величезного війська (Вих. 17:1-7).

36. Але потім голод став долати народ, оскільки запас їжі, заготовлений у дорогу ще в Єгипті, вичерпався. І тоді було явлено найнеймовірніше диво. Їжа не росла на землі, як зазвичай, але сходила з неба на зразок роси (Вих. 16:14-35). І роса з’являлася щоранку, стаючи їжею для тих, хто її збирав. Це були не краплі води (як буває з росою), але замість вологи з’являлися якісь кристалічні крупинки, що на вигляд нагадували округле насіння коріандру, а на смак були солодкими, як мед (Вих. 16:31).

37. Можна було спостерігати й інше чудове явище. Усі, хто виходив збирати, природно, різнилися і за віком, і за силою. Але ніхто з них не брав собі більше або менше за інших згідно зі своїми силами: від зібраного відокремлювали кожному за потребами, тож у сильного не було надлишку, а у слабкого – нестачі. Оповідання повідомляє ще про одну чудесну особливість: кожен міг збирати, скільки йому необхідно на день, нічого не відкладаючи про запас. А якщо хто з бережливості й зберігав частину своєї їжі до наступного дня, то відкладене псувалося, і в ньому заводилися черв’яки (Вих. 16:20)

38. Є і ще щось дивовижне в розповіді про цю їжу. З усіх днів тижня один, за якимось таємничим задумом, був відведений для відпочинку. Зібране напередодні цього дня виявлялося в подвійній кількості, незважаючи на те, що і велика кількість їжі, що випала, і старанність людей, які її збирали, залишалися колишніми. Так у ізраїльтян не було приводу через нестачу їжі порушувати закон, що велить залишатися в спокої. Божественна сила проявлялася тут тим більше, що напередодні суботи (так називався день спокою) відкладене залишалося неушкодженим і було таким самим свіжим, як і щойно зібране: а в інші дні те, що залишали, – псувалося (Вих. 16:22-30).

39. Потім на них ополчився інший народ, який в оповіданні називається амалікітянами, і спалахнула війна. Тоді вперше ізраїльтяни озброїлися для битви. Однак вони рушили на ворога не всім ополченням – лише найкращі вибрані війська вели війну, під час якої Мойсей показав новий вид військового мистецтва. Коли Іісус, якому належало очолити народ після Мойсея, виводив військо проти амалікітян, Мойсей стояв поза строєм на піднесеному місці, з якого він міг за всім спостерігати, і дивився на небо, а по обидва боки від нього стояли помічники.

40. Ось про яке диво, що трапилося тоді, ми дізналися з розповіді: коли Мойсей піднімав руки до неба, підлеглі йому ізраїльтяни перемагали ворогів, а коли опускав – військо відступало під натиском чужинців. Ті, хто стояв поруч, помітили це, і коли бачили, що руки Мойсея важчають і слабшають через деяку таємну причину, то підтримували їх по обидва боки. А коли їм стало важко підтримувати, то посадили його на камінь і так допомагали йому тримати руки піднятими до неба. З цього моменту сили іноплемінників стали слабшати під натиском ізраїльтян (Вих. 17:8-13).

41. Оскільки хмара, що спрямовувала народ, залишалася на тому ж місці, люди не могли вирушити в дорогу, не маючи провідника для пересування. Утім, вони без зусиль і в достатку мали все необхідне для життя: зверху на них проливався дощ у вигляді готового хліба, а внизу стікала вода зі скелі. Хмара полегшувала їм тяготи життя просто неба: вдень вона ставала ніби стіною, захищаючи від спеки, а вночі, подібно до вогню, розсіювала своїм світлом морок. Тож їхнє перебування в пустелі біля підніжжя гори, де вони розбили табір, не було виснажливим.

42. Тепер Мойсей очолював народ під час посвячення в невимовне таїнство, а Божественна сила чудесами, що перевершують усяке слово, освячувала весь народ і самого провідника. Це посвячення відбувалося таким чином. Насамперед народу було наказано утримуватися від усякої скверни, тілесної і духовної, і очиститися обмиваннями. Перед укладанням шлюбу⁵ певну кількість днів належало зберігати чистоту, щоб омитися від усього чуттєвого й тілесного й очищеними від пристрастей приступити до гори, що називалася Синай, для посвячення в таїнство. У той час на неї могли сходити тільки розумні істоти, причому тільки чоловіки, та й ті лише очистившись від усякої скверни. І ізраїльтяни пильно стежили, щоб жодна нерозумна тварина не підступила до гори. Якщо ж таке відбувалося і нерозумна за своєю природою істота з’являлася на горі, народ закидав її камінням (Вих. 19:10-15).

43. Потім світло померкло і, здавалося б, ясне небо так почорніло, що гора, оповита з усіх боків мороком, стала невидимою. У темряві спалахнув вогонь, що лякав тих, хто бачив його. Він пожирав усе, що знаходилося на горі, і від цього вогняного кільця всі околиці наповнилися димом. І Мойсей повів народ на гору, сам неабияк заляканий цим видовищем. Його душа була охоплена жахом, а тіло тремтіло від страху, так що від ізраїльтян не були приховані переживання його душі. Як і всі, він був вражений побаченим і тремтів усім тілом. (Вих. 19:16-18)

44. Це видовище приводило в жах, вражаючи до глибини душі не тільки своїм виглядом: страшно було навіть чути, як по всій окрузі розноситься грім голосу з небес. Уже перші звуки цього громового голосу були оглушливими і важкопереносимими для слуху. Вони були подібні до звучання труб, але своєю жахливою силою перевершували всяке порівняння такого роду. Громові гуркоти наростали, вселяючи все більший і більший страх. Але, незважаючи на відсутність органів мови, голос говорив цілком чітко, і саме повітря Божественною силою з’єднувало слова. Мова була не безглузда – у ній містилися Божественні веління. А голос ставав дедалі гучнішим і гучнішим, і сурма перевершувала саму себе, постійно вивергаючи звуки сильніші за попередні. (Вих. 19:19)

45. Ніхто з людей не міг витримати те, що бачив і чув. Тому вони всі разом звернулися до Мойсея з проханням стати посередником під час дарування Закону й обіцяли не сумніватися, що всякий його припис за навіюванням згори походить від Бога. І ось коли вони повернулися до підніжжя гори, Мойсей залишився один і вчинив зовсім не так, як можна було очікувати. (Зазвичай люди переносять страх мужніше, якщо переживають його з ким-небудь, а він став сміливішим, коли супутники покинули його.) З цього стало видно, що його перший страх був не за себе, але зі співчуття до тих, хто був вражений цим почуттям. (Вих. 19:7-8,20)

46. Отже, коли Мойсей, звільнившись від тягаря загального страху, залишився один, він попрямував у темряву і, вступивши в невидиме, зовсім зник з поля зору. Проникнувши в непроникність Божественних таїнств, він, нікому не помітний, перебував у спілкуванні з Невидимим. Гадаю, так він показав нам, що той, хто хоче перебувати з Богом, повинен залишити все видиме і зійти, немов до гірської вершини, до невидимого і незбагненного, і вірити, що Божественне перебуває там, куди не досягає наш розум.

47. Залишаючись там, він отримав Божественні повеління. Це були настанови в чесноті, для якої, перш за все, необхідне благочестя і належне судження про Божественну природу, яка перевершує будь-яке пізнаване поняття і уявлення, оскільки її не можна порівняти ні з чим пізнаваним. Йому було наказано судити про Божественне, не порівнюючи з чимось зрозумілим і не уподібнювати нічому з пізнаваного природу, яка перевершує все, що існує⁶. Треба вірити в буття Боже, залишаючи нерозв’язним питання про його якість, кількість, походження і спосіб існування (Вих. 20:4-5).

48. До цього оповідання додає настанови, що стосуються моральності, виражені в загальних і приватних законах. Загальний закон, відкидаючи всяку несправедливість, вимагав любити одноплемінника (Лев. 19:18); якщо керуватися цим правилом, то, як наслідок, ніхто не завдаватиме шкоди нікому з ближніх. А серед приватних правил пропонувалося шанування батьків, і наводився список заборонених вчинків⁷ (Вих. 20:4-5).

49. Коли розум Мойсея був очищений цими законами, він був піднесений до ще більш високого ступеня посвячення в таїнства, коли Божественна сила явила йому одразу всю скинію (Вих. 25-27). Ця скинія – храм, прикрашений з невимовним розмаїттям: там були присінки, колони, завіси, стіл, світильник, жертовник кадіння, жертовник жертвоприношення, кришка ковчега Завіту і все, що було в неприступному місці, у Святая Святих. А щоб краса і точний устрій усього побаченого не вислизнули б із пам’яті, і він міг би показати це чудо людям, що залишилися внизу, Мойсею було дано пораду не обмежуватися простим описом, а відтворити нематеріальне творіння в матеріальній споруді (Вих. 25:9), використовуючи найяскравіші й найпрекрасніші матеріали, які тільки можна знайти на землі. З них на першому місці стояло золото, що покривало з усіх боків колони. Разом з ним використовували і срібло, що прикрашало вершини і основи колон, щоб, як я вважаю, колірним контрастом зверху і знизу яскравіше виділяти сяйво колон. В деяких місцях знайшлося вживання і міді – у вершині й основі срібних колон (Вих. 27:17).

50. Завіси, занавіси й покривала скинії, натягнуті на верхівках колон, були виконані з особливим ткацьким мистецтвом: кожен виріб з відповідного матеріалу. Для одних тканин застосовували яхонтову і пурпурову фарбу з сяйвом червленого багрянця, і до того ж білизна віссону в його природному і незміненому вигляді. Для інших покриттів використовували льон, а для третіх замість тканин слугували шкури. У деяких місцях для зовнішньої прикраси використовували червоні шкіри.

51. Після того, як Мойсей спустився з гори, він, за допомогою ремісників, зробив усе так, як йому пропонувалося. Коли він перебував у цьому нерукотворному храмі, то отримав вказівки і щодо того, як треба прикрасити одяг священиків, які входили у Святилище. Закон докладно описував кожну деталь і верхнього, і нижнього одягу (Вих. 28).

52. При цьому головне місце відводилося не тій частині, що прихована від очей, а тій, яку могли бачити всі. Єфод був розшитий такими ж різнокольоровими нитками, що й завіса в скинії, тільки золотого кольору було більше. Обидві частини ефода скріплювалися застібками – смарагдами в золотій оправі. Крім того, що природа обдарувала ці камені незвичайною красою (вони випромінювали зеленувато-жовте сяйво), їх ще прикрасила чудова робота різьбяра. Не ідоли зображувалися на каменях, але написані були імена патріархів: по шість на кожному камені.

53. Спереду до цих каменів підвішували прикраси у вигляді щитків і кручені ланцюжки, переплетені між собою на кшталт рибальської сітки. Вони висіли по обидва боки від застібки і розташовувалися зверху щитків для того, я вважаю, щоб на їхньому тлі ще краще була помітна краса плетіння.

54. На грудях у священика була золота прикраса, в яку були вставлені камені різних порід. Вони розташовувалися в чотири ряди, по три камені в кожному, і на них були написані імена колін Ізраїлю. Під ефод одягався інший одяг, довжиною від шиї до п’ят. Він був чудово прикрашений бахромою. А низ був не тільки розшитий візерунком, а й прикрашений золотими підвісками у вигляді дзвіночків і гранатових яблук, розташованих через один по краю одягу.

55. На голові у священика була фіолетова пов’язка, а на лобі – щиток із чистого золота, на якому були вирізані таємничі письмена. І пояс, що стягував просторі верхні шати, і приховані від очей прикраси, й інші деталі облачення, які символічно, подібно до притч, говорили про чесноти священства.

56. Усього цього Мойсей навчився від невимовної Божественної настанови, коли перебував у непроникній темряві. І, отримавши ці таємничі знання, він перевершив людську природу. Після чого він знову з’явився з темряви і пішов до своїх одноплемінників, щоб розповісти їм про чудеса, відкриті йому під час Богоявлення, передати закони і влаштувати для народу храм і священицьке служіння за даним йому на горі образом.

57. У руках він ніс священні скрижалі, отримані як дар Божий. Для їхнього виготовлення не знадобилося жодних людських зусиль: однаковою мірою і скрижалі, і письмена на них були створені Богом – а письмена містили закон. Але народ, не дочекавшись свого законодавця, вдався до безчинства ідолопоклонства і тим самим перешкодив набуттю цієї благодаті.

58. При своєму посвяченні в Божественні таємниці Мойсей чимало часу провів у спілкуванні з Богом. Протягом сорока днів і ночей він під покровом темряви був учасником вічного життя, перебуваючи в стані, не властивому людській природі (Вих. 24:18). Навіть його тіло весь цей час не потребувало їжі. А народ, немов діти, що залишилися без нагляду вихователя, пішов на поводу у своїх бажань і став безчинствувати. Переставши підкорятися Аарону, вони змусили священика стати їхнім ватажком в ідолопоклонстві (Вих. 32:1-6).

59. Із золота був зроблений ідол у вигляді тельця. Вони загордилися нечестям, а Мойсей, підійшовши до них, розбив отримані від Бога скрижалі, щоб утративши цей Божий дар, вони зазнали покарання, яке відповідало би їхньому проступку (Вих. 32:19).

60. Потім Мойсей знищив ідола і, за допомогою левітів, змив тяжкий гріх одноплемінників їхньою кров’ю (Вих. 32:20-29). Його гнів на тих, хто згрішив, пом’якшив Божий гнів, і після сорока днів перебування на горі Мойсей знову отримав скрижалі, на яких Божа сила накреслила закон, а самі вони були виготовлені руками Мойсея. Він отримав їх після того, як сорок днів жив за іншими, ніж ми, законами, перевершивши людську природу і не вживаючи ніякої їжі, якої зазвичай потребує людина для підкріплення тіла (Вих. 34:1-28).

61. Отже, Мойсей за Божественною настановою спорудив ізраїльтянам скинію, передав їм закони, встановив священство. Усе було влаштовано за Божою вказівкою і людським умінням: скинія, притвор і все, що всередині скинії – жертовник для пахощів, жертовник всеспалення, світильник, завіси, кришка ковчега у внутрішній частині, облачення священиків, миро; також і жертвоприношення – для очищення, для подяки, для відвертання нещастя та для спокути за провину. І щойно все було завершено, в людях, що оточували Мойсея, прокинулася властива людському роду хвороба – заздрість.

62. Навіть Аарон, якому як священикові віддавали чималі почесті, і сестра Маріам, яка по-жіночому заздрила виявленій Мойсею почесті, стали йому докоряти, так що Божеству довелося покарати їх за це. І ще більшого подиву варта незлобивість Мойсея, тому що, коли Бог покарав нерозумну жінку за наклеп, Мойсей упокорив свій гнів і просив Бога зцілити сестру (Чис. 12:1-13).

63. Натовп знову став бешкетувати, чому причиною стала непомірна насолода їжею. Їм мало було безболісного, безтурботного життя і дарованої згори їжі. Бажання наповнити шлунок м’ясом і пристрасть до обжерливості призвели до того, що рабство в Єгипті стало здаватися людям кращим за ті блага, які вони здобули. Мойсей повідав Богові, яка пристрасть охопила його одноплемінників. І Бог дав їм те, що вони так жадали отримати, і тим самим навчив їх, що не повинно мати подібні бажання. Він направив до табору безліч птахів, і їхні зграї, подібні до грозових хмар, літали низько над землею. І оскільки зловити цих птахів не становило великих труднощів, люди скоро переситилися м’ясом.

64. Непомірність у їжі порушила рівновагу життєвих соків в організмі⁸, і для багатьох таке пересичення закінчилося смертельною хворобою. Цього прикладу виявилося достатньо і для самих постраждалих, і для тих, хто їх бачив, щоб повернутися до помірності (Чис. 11).

65. Потім Мойсей послав розвідників у країну, де ізраїльтяни, за Божественною обітницею, сподівалися оселитися. Але після повернення не всі сказали правду – дехто повідомив неправдиві й нерадісні звістки. Тоді народ знову розгнівався на Мойсея. І так судив Бог: хто втратив віру в Божественну допомогу, ніколи не зможе побачити обітованої землі (Чис. 13:1-14:38).

66. Коли вони йшли пустелею, у них скінчилася вода, а разом із нею зникла і пам’ять про Божу всемогутність. Хоча вони раніше вже бачили, як було здійснено чудо зі скелею, але все ж не могли повірити, що і зараз будуть врятовані від спраги. Залишивши надію на краще, вони стали нарікати на Мойсея і Самого Бога. Мойсей, здавалося, вже втомився від невір’я народу, і все ж таки він знову здійснив для них чудо: висік воду зі стрімкої скелі. (Чис. 20:2-18).

67. І знову вони потрапили в рабську залежність від власного шлунка. Бажаючи отримати задоволення від смачної та ситної їжі, деякі з молодих почали бешкетувати. Але вони були суворо покарані: табором розповзлися змії, від укусів яких у людей проникала смертоносна отрута.

68. І коли люди стали один за одним падати від зміїних укусів, Мойсей, за Божою порадою, відлив з міді зображення змія і помістив на підвищенні, щоб усі в таборі могли його бачити. Таким чином, Мойсей позбавив свій народ від заподіяної зміями шкоди і врятував його від загибелі. Поглянувши на мідного змія, людина більше не боялася укусів, бо вигляд мідного змія якимось нез’ясовним чином послаблював дію отрути (Чис. 21:4-9)

69. Але народ знову був незадоволений керівництвом Мойсея. Деякі спробували силою привласнити собі священицький сан. І хоча Мойсей просив Бога помилувати тих, хто згрішив, справедливість Божого суду виявилася сильнішою за співчуття Мойсея до своїх одноплемінників. Земля відкрилася, а потім зімкнула свої уста, поглинувши тих, хто повстав проти влади Мойсея, і всіх їхніх родичів. А ті двісті п’ятдесят осіб, які добивалися священства, були знищені вогнем, і їхня доля напоумила народ (Чис. 16).

70. А щоб люди змогли остаточно переконатися, що дар священства отримали від Бога найдостойніші, Мойсей взяв у знатних людей кожного коліна по жезлу, на кожному з яких написав ім’я його власника. Серед них був і жезл священика Аарона. Мойсей поклав жезли в храмі і з їхньою допомогою ясно показав, кого обрав Бог для священства. Бо з усіх тільки один жезл Аарона розцвів, і на ньому виріс і дозрів плід (а саме горіх).

71. Навіть для невіруючих здалося найбільшим дивом, коли сухе дерево без кори і коріння раптом ожило і дало такий самий плід, що і звичайне дерево, яке має коріння в землі. Божа могутність замінила йому і землю, і кору, і вологу, і корінь, і необхідний час (Чис. 17).

72. Коли Мойсей вів своє військо через землі інших народів, вони не дозволили йому пройти. Мойсей заприсягся, що разом із народом обійде їхні поля й виноградники (Чис. 20:17) і триматиметься “царського шляху “⁹, не ухиляючись ні вправо, ні вліво. Але супротивники не змирилися і після цього, і тоді Мойсей переміг їх у бою і прорвався силою (Чис. 21:21-35).

73. Потім Валак, правитель могутнього племені мадіанітян, знаючи про лиха підкорених ізраїльтянами народів, злякався, що така ж доля спіткає і його власний народ. Не чекаючи цього, він вирішив діяти, але не за допомогою зброї і війська, а за допомогою забобонної ворожіння якогось Валаама. Говорили, що цей чоловік вправний у подібних справах, і ті, хто користувався його послугами, приписували йому магічну силу в заняттях такого роду. Його ремеслом було ворожіння по птахах¹⁰, але він був небезпечний, бо за сприяння якихось демонів міг накликати на людей жахливі нещастя (Чис. 22:1-6).

74. Коли Валаам, слідуючи за провідниками, вирушив до їхнього царя, голос ослиці сповістив йому, що цей шлях не буде для нього сприятливим. Потім йому було видіння, з якого він дізнався, що йому потрібно робити, зрозумівши, що чорне ворожіння неспроможне завдати шкоди тим, кому допомагає Бог. Сповнившись не бісівською енергією, а з Божественною надією, він виголосив пророцтва про кращу долю для ізраїльтян, що згодом справдилися (Чис. 22:7-24:25). Коли йому не дали застосувати своє ремесло для злих справ, він усвідомив могутність Господа і з радістю полишив заняття ворожінням, щоб пророкувати з волі Божої.

75. Після того, як чужинців знищили, народ, який здобув перемогу в битві, сам виявився повалений розпусною пристрастю до полонянок. Тільки коли Фінеєс одним ударом меча вразив сплетену в нечесті пару, вщухнув і Божий гнів на збожеволілих ізраїльтян, що погрузли в беззаконних зв’язках (Чис. 25:1-9). Законодавець зійшов на високу гору і побачив здалека землю, яка була уготована Ізраїлю за Божественною обітницею, даною отцям. Там він пішов з людського життя, і після його відходу не залишилося серед могил ні надгробка, ні пам’ятника (Повт. 34).

76. Час не заподіяв шкоди його красі, не затьмарив сяйва його очей (Повт. 34:7), не послабив благодать, що осяває його обличчя. Він завжди був таким, як і раніше, і за всіх природних змін його краса залишалася незмінною.

77. Ось те, що нам вдалося побачити при першому погляді на історію цієї людини. Я розповів її коротко: втім, коли було потрібно, я дозволяв собі більш детальну розповідь. А тепер ми можемо розглянути описане життя, зважаючи на мету, яку я визначив для своєї розповіді, і отримати з неї настанову, яка допомогла б нам вести доброчесне життя. Отже, повернемося до початку розповіді про життя Мойсея.

Тлумачення на життя Мойсея

 

Народження

1. Мойсей народився, коли закон тирана переслідував хлопчиків, які народжувалися (Вих. 1:16). Як же ми можемо за власним вибором наслідувати його народження, коли стать дитини залежить від випадку? І взагалі можна сказати, що не в наших силах уподібнити свою власну появу на світ славному народженню Мойсея. Але, незважаючи на цю уявну перешкоду, немає нічого складного в тому, щоб почати наслідувати життя Мойсея.

2. Хто ж не знає, що все, що піддається зміні, ніколи не залишається в тому ж самому стані, але постійно перетворюється з одного в інше, змінюючись на краще або на гірше? Повернемося до нашої теми. Народження дитини жіночої статі, в якій людська природа виступає в більш матеріальному і схильному до пристрастей стані, приємно тирану; а немовля чоловічої статі, більш загартоване і схильне до чеснот, він ненавидить і підозрює в ньому загрозу повстання проти власної влади.

3. А все, що змінюється, ніби постійно народжується наново. Адже у світі, що змінюється, наступної миті все виглядає дещо інакше, ніж раніше. І народження такого роду відбувається не із зовнішньої причини і не випадково, як випадково визначається стать при тілесному народженні, а за власним вибором людини. При новій появі на світ ми стаємо немов би своїми власними батьками, народжуючись такими, якими самі захочемо, і за власним вибором приймаємо певну стать – чоловічу чи жіночу, – виліплюючи себе за задумом доброчесності або пороку.

4. І ми можемо, на незадоволення і прикрість тирана, з’явитися на світ більш підходящим чином. Тоді батьки, які так прекрасно зачали нас (а батьки чесноти – це добрі помисли), з радістю побачать наше народження, а задуму тирана буде надано протидію.

5. Отже, якщо ми відштовхнемося від буквального змісту оповідання і розкриємо його внутрішній зміст, то воно навчить нас, що початок доброчесного життя засмучує ворога. Я маю на увазі те народження, за якого вільний вибір допомагає в родових муках. Адже ніхто не може засмутити противника, якщо не покаже явних ознак своєї перемоги над ним.

6. Від одного й того самого вільного вибору залежить народити немовля чоловічої статі, схильне до чеснот, і вигодувати його належною їжею, і потурбуватися про його безпечний порятунок із води. Ті, хто дарують своїх немовлят тирану, віддають їх річковому потоку голими і беззахисними. Під потоком я маю на увазі життя, що протікає в безперервних хвилюваннях пристрастей, у яких тоне і захлинається всякий, хто в нього потрапить.

7. Батьки немовляти чоловічої статі, тобто мудрі й розсудливі думки, коли настає пора віддати їхнє благе породження хвилям життя, опускають його в потік під захистом ковчега, щоб воно не потонуло (Вих. 2:3). А ковчег, збитий з різних дощок – це виховання, що складається з різних наук, яке утримує людину на плаву і ставить її вище життєвих хвиль.

8. Завдяки чому людина, при водному хвилюванні, не буде довго поневірятися, носима з волі хвиль, але пристане до твердого берега, тобто опиниться поза життєвими хвилюваннями.

9. Ми з досвіду знаємо, що тих, хто вже не занурений, як інші, в безодню людських міркувань, безперервне бурління життєвих справ немов виштовхує геть, вважаючи непотрібним тягарем тих, хто обтяжений доброчесністю. Кожен, хто опиниться поза цими хвилями, нехай наслідує Мойсея і не боїться своїх сліз (Вих. 2:6), навіть якщо він опинився в безпеці ковчега. Сльози служать надійним охоронцем для тих, хто шукає порятунку в чеснотах.

Виховання в домі у єгипетської царівни і втеча з Єгипту

10. Бездітна і безплідна царська дочка (під якою, гадаю, треба розуміти язичницьку мудрість), яка підібрала немовля, вирішує назватися його матір’ю. І, як визнає Писання, спорідненість із прийомною матір’ю не розривається доти, доки людина не переконається у власній незрілості. Але той, хто, подібно до Мойсея, прагне піднятися вище, вважатиме ганебним називатися сином жінки, безплідної від природи.

11. Язичницька освіченість справді безплідна – вона постійно зазнає родових мук, але ніколи не народжує нового життя. Яке породження після тривалих родових мук явила нам ця філософія – породження, яке було б варте таких тяжких і численних праць? Чи не всі її плоди, марні і ще не сформовані, гинуть ще до народження, так і не вийшовши до світла Богопізнання? Вони так само могли б народитися людьми, якби не були міцно замкнені в утробі безплідного мудрування.

12. І ось, проживши в єгипетської царівни так довго, що почало здаватися, ніби й він розділяє розкішне життя єгиптян, Мойсей повинен повернутися до рідної матері. Утім, хоча він і виховувався у царівни, але не розлучався з матір’ю, оскільки, як повідомляє розповідь, його вигодовувало материнське молоко (Вих. 2:7-9). Гадаю, сенс тут у тому, що ми, хоча й користуємося словами язичницької мудрості, поки здобуваємо освіту, не повинні віддалятися від молока, яке живить нас у Церкві, тобто від церковних законів і звичаїв, що вигодовують і зміцнюють душу, у такий спосіб даючи їй змогу піднятися в гору.

13. Вірно сказано, що людина, яка прислухається одночасно і до язичницьких, і до отцівських повчань, опиняється немов посеред двох супротивників. Той, чия релігія протилежна єврейському вченню, вступає в боротьбу і прагне виявитися сильнішим за ізраїльтянина. Багатьом глядачам здається, що противник насправді сильніший, і вони, полишивши віру батьків, переходять на бік ворога і стають зрадниками отцівського вчення. Але хто дійсно великий і благородний душею, як Мойсей, той сам завдасть смертельного удару тому, хто виступає проти благочестя.

14. Утім, подібне протиборство можна виявити і в нас самих. Людина, немов приз за перемогу, стоїть між протиборчими сторонами, і до кого вона приєднається, того й зробить переможцем. А б’ються, немов єгиптянин з євреєм, ідолослужіння з благочестям, безчинство з ціломудрістю, праведність з несправедливістю, гординя зі скромністю, та й узагалі все, що вважається протилежним.

15. Мойсей власним прикладом навчає нас стати на бік чесноти, як на бік співвітчизника, і знищити супротивника, що повстає на неї (Вих. 2:12). Бо перемога чесноти обертається загибеллю і зникненням ідолослужіння. Точно так само праведністю знищується несправедливість і скромністю вбивається гординя.

16. Але в нас також відбувається і боротьба між одноплемінниками (Вих. 2:13). Адже в нас не було б придуманих лукавими єресями догматів, якби лад хибних міркувань не вступав у боротьбу з більш правильними міркуваннями. Якщо ж ми немічні й не можемо надати сил правій стороні, оскільки зло своїми хитрощами взяло гору, і влада істини виявилася поваленою, то треба якнайшвидше тікати геть (як і пропонує приклад Мойсея) до кращого й вищого вчення про таїнства.

17. І якщо знову доводиться селитися в іноплемінника, тобто якщо ми змушені звернутися до язичницької філософії, ми можемо зробити це тільки після того, як відженемо лукавих пастухів, які не за правом користуються колодязем (Вих. 2:15-17), – тобто після того, як ми викриємо лжевчителів у лукавому використанні зовнішньої освіти.

18. Так і ми житимемо самі по собі, не вплутуючись у бійку і не виступаючи в ній посередниками, а мешкаючи серед однодумців, чия воля узгоджується з нашою – разом із власною отарою, і всі рухи нашої душі, наче вівці за пастухом, будуть слідувати за правлячим розумом (Логосом)¹¹.

Палаюча купина і явління Сущого

19. І коли ми віддамося цьому мирному і далекому від ворожнечі способу життя, нам засяє Істина і просвітить своїм сяйвом очі нашої душі. А Істина, що з’явилася Мойсеєві в невимовному світлі, – це Бог.

20. Недаремно також буде дослідити, як це сяйво, що просвітило душу пророка, з’єдналося з терновим кущем (Вих. 3:2). Якщо Бог є Істина (Ін. 14:6), а Істина є світло (Ін. 8:12) – ці піднесені й Божественні назви засвідчені в Євангельській розповіді стосовно Бога, який з’явився нам у плоті, – то доброчесний спосіб життя безперешкодно приводить нас до пізнання того світла, яке сходить до людської природи. Воно засяяло не від світильника, розташованого десь серед зірок, щоб ніхто не вважав його сяйво матеріальним, а від земного куща, що затьмарив своїми променями небесні світила.

21. Так ми розуміємо і диво, що сталося з Дівою: Світло Божества народилося через Неї і засяяло в людському житті, але Він зберіг неушкодженим кущ, з яким з’єднався: цвіт незайманості не зів’яв і під час пологів.

22. Це світло вчить нас, що потрібно робити, щоб залишатися в променях істинного світла. Взуті ноги не можуть зійти на висоту, з якої можна побачити світло Істини (Вих. 3:5), доки хода нашої душі не звільниться від мертвої й земної оболонки зі шкіри, що вкриває нашу природу, відтоді, як ми, не послухавшись Божественного веління, опинилися голими (Бут. 3:21)¹². За цим відразу піде пізнання Істини, яка сама явить себе нам. Пізнання Сущого (Вих. 3:14) стає очищенням від невірних уявлень про не суще¹³.

23. Ось яке, на мій погляд, визначення істини: відсутність помилкових уявлень про Сущого. Обман є вигадка, що виникає у свідомості людини, про не суще, яке видається реально існуючим. Істина, навпаки, є тверде розуміння того, що дійсно існує. І людина, занурена чималий час у міркування про ці піднесені предмети, врешті-решт, розсудить, що є воістину суще і за своєю природою володіє буттям, а що – не суще і лише видається буттям, тому що за своєю природою не володіє самостійним існуванням¹⁴.

24. Вважаю, що великий Мойсей, навчений цим Богоявленням, дізнався, що насправді не існує нічого з чуттєво сприйманого або пізнаваного, окрім Сущності, що перевершує все, та Першопричини, від Якої і залежить усе.

25. Якщо ж розум придивиться до чогось іншого з сущого, то він не виявить жодної речі, яка не потребувала б іншої речі і могла б існувати, не будучи причетною істинно Сущому. А те, що завжди залишається точно таким самим, не зростає і не зменшується, однаково не піддається змінам ні в кращий, ні в гірший бік (бо гіршому воно чуже, а кращого для нього немає), що абсолютно не потребує іншого, чого єдиного варто прагнути, що причетне до всього і не стає гіршим від цієї причетності, – ось що по суті є Сущим, і пізнання його і є пізнання Істини.

26. Тоді це сталося з Мойсеєм, а тепер відбувається з кожним, хто, як і він, звільнився від земної оболочки та поглянув на світло з терну – тобто на промінь, який засяяв нам у плоті, немов у терні, промінь, який, за словом Євангелія, є Світло правдиве й сама Істина (Ін. 1:9). І тоді людина стає такою, що може й інших привести до спасіння, знищити тиранію, що панує у злі, і звільнити всіх, хто підвладний огидному рабству. Коли права рука змінила свій вигляд, а посох перетворився на змія (Вих. 4:1-9), це стало першим прикладом чудес.

27. Вважаю, що цим алегорично було вказано на таїнство втілення Господа і явлення людям Божества, завдяки чому відбулося знищення тирана і звільнення йому підвладних.

28. До такої думки мене підводять свідчення пророка та Євангелія. Пророк каже: “Изменение десницы Всевышнего” (Пс. 76:11). Божественна природа розуміється незмінною, але з поблажливості до немічної людської природи вона прийняла наш вигляд і образ.

29. Рука, яку законодавець сунув за пазуху, змінила свій колір проти природного: а коли вона знову опинилася там, до неї повернулася її природна краса. Єдинородний Бог, “сущий на лоне Отчем” (Ін. 1:18), – ось “десниця Всевишнього”.

30. Коли Він з’явився нам від Отчого лона, Він змінився і став подібний до нас. Коли ж, очистивши наші немочі, Він повернув руку, що побувала серед нас і уподібнилася нашому цвіту, на лоно (а лоно для правиці – Отець), то безпристрасне за природою не стало пристрасним, натомість схильне до змін і пристрастей через спілкування з незмінним стало причетним до безпристрасності¹⁵.

31. І перетворення жезла на змія (Вих. 7:10) не повинно бентежити тих, хто любить Христа: мовляв, ми пов’язуємо розповідь про таїнство з невідповідною твариною. Адже Сама Істина в Євангелії не уникає цього образу і каже: “И как Моисей вознес змию в пустыне, так должно вознесену быть Сыну Человеческому” (Ін. 3:14).

32. І сенс цього зрозумілий. Оскільки батько гріха названий у Святому Письмі змієм (Бут. 3:1) і все, народжене змієм, теж є змій, то, отже, і гріх носить таке ж ім’я, як і його батько. І, за апостольським свідченням, Господь заради нас став гріхом (2Кор. 5:21), зодягнувшись у нашу гріховну природу.

33. Отже, цей символ справді підходить до Господа. Якщо змій є гріх і Господь став гріхом, кожному стане очевидним висновок: хто став гріхом – став змієм, оскільки гріх ним і є. Причому змієм він став заради нас, щоб проковтнути і знищити єгипетських зміїв, породжених чаклунами (Вих. 7:10-12).

34. Коли це сталося, змій знову перетворився на посох (Вих. 4:4), який напоумляє грішників і на який спираються ті, хто сходить крутим і важким шляхом чесноти. У благій надії вони спираються на посох віри, бо віра є впевненість у тому, на що сподіваєшся (Євр. 11:1).

35. Той, хто усвідомлює це, справді стає богом (Вих. 4:16) для тих, хто протистоїть істині й захоплений матеріальними та несуттєвими ілюзіями, хто зі зневагою відмовляється слухати про Суще, немов про щось незначне. Як каже фараон: “Кто такой Господь, чтоб я послушался голоса Его? Я не знаю Господа” (Вих. 5:2). Адже для нього цінне тільки матеріальне і плотське, що належить до області почуттів, а не сенсу.

36. А той, хто, просвітившись цим світлом, достатньо зміцнився і набув сили і здатності протистояти ворогам, – немов атлет, який ґрунтовно вивчив у наставника атлетичну майстерність, з відвагою і рішучістю готується до змагання з супротивником і бере до рук той самий посох (тобто слово віри), яким йому належить побороти єгипетських зміїв.

Повернення до Єгипту

37. За ним слідує дружина з іншого племені: адже і в язичницькій освіченості є щось, що нам стане в пригоді для шлюбу і дітонародження. Справді, моральна і природнича філософія може іноді для того, хто живе піднесено, ставати дружиною, подругою і співучасницею Життя, якщо тільки її породження не несуть у собі жодної чужоземної скверни.

38. А оскільки їхній син не був обрізаний і не був позбавлений усього шкідливого і нечистого, ангел¹⁶, що зустрівся йому, навів на нього страх смерті. Дружина Мойсея вблагала ангела, показавши, що її дитя чисте і позбавлене тієї ознаки, за якою розпізнають чужоземця (Вих. 4:24-26).

39. Вважаю, що кожному, хто посвячений у тлумачення Писання, з усього сказаного стане зрозумілою послідовність кроків на шляху чесноти, як її зображує Писання, пропонуючи нам ланцюг послідовних образів. У настановах, породжених філософією, є щось тілесне і подібне до крайньої плоті. Але коли над ними зроблено обрізання, то все, що залишилося, належить до чистого ізраїльського роду.

40. Наприклад, язичницька філософія¹⁷ теж вважає душу безсмертною, і цей її плід благочестивий. Але вона вважає, ніби душа переселяється з одного тіла в інше і після народження в розумному тілі може переміститися в безсловесну істоту, – а це вже тілесний і чужорідний елемент, крайня плоть. Так і багато в чому іншому. Говориться, що Бог є, але Йому приписується матеріальність. Він визнається Творцем світу, але для творіння Йому нібито потрібна матерія. Його називають благим і могутнім, але в багатьох випадках Він нібито змушений поступитися рішенням Долі.

41. Розглянувши всі ці питання по порядку, можна побачити, як вірні положення язичницької філософії спотворюються безглуздими добавками. Коли їх, як під час обрізання, відсікають, ангел Божий стає до нас милостивим, немов радіючи законнонародженому синові філософських положень.

Зустріч з Аароном

42. А тепер варто повернутися до послідовності оповіді, щоб і нам зустріти братську допомогу, коли наблизиться термін битви з єгиптянами. Згадаймо, що на самому початку доброчесного життя Мойсеєві довелося і повоювати, і взяти участь у міжусобиці, коли, в одному випадку, єгиптянин пригнічував єврея, а в іншому – єврей повстав на одноплемінника.

43. Але тепер, коли Мойсей унаслідок тривалих вправ, а також після явлення йому на горі Світла піднявся на вищий щабель розвитку своєї душі, все відбувається в дружбі та мирі: його брат за вказівкою від Бога кинувся йому назустріч (Вих. 4:27). Для наших цілей буде недаремно розглянути описане тут у переносному значенні.

44. Для тих, хто вправляється в чеснотах, Богом справді дано людській природі союзника, який з’явився раніше за нас, ще за часів створення світу, але нам він відкривається і пізнається нами тільки тоді, коли ми з усією увагою й старанням досить привчили себе до піднесеного життя й готуємося до сутички з вельми сильними супротивниками.

45. Але, щоб не пояснювати загадку загадкою, викладу своє міркування про ці речі докладніше. Є висловлювання, засноване на достовірному отцівському переданні. У ньому сказано, що під час гріхопадіння людини Бог не поставився до нашого нерозважливого падіння з презирством, але приставив у помічники до кожної людини ангела, що має безтілесну природу¹⁸. З іншого боку, розбещувач нашої природи теж постарався зашкодити кожному людському життю за допомогою лукавого демона.

46. А людина перебуває між цими двома супротивниками, що мають настільки різні цілі, і в її владі надати сил одному з них. Добрий ангел наводить доводи, що показують користь чесноти, і ті, хто в ній вправляється, з надією дивляться на них. Його супротивник показує матеріальні насолоди: у них немає жодної надії на благо, але вони вже присутні тут, доступні й видимі, і тому поневолюють почуття нерозважливих людей.

47. І якщо людина відсторониться від поганих спокус і усвідомлено звернеться до кращого, повернувшись, умовно кажучи, до зла спиною і повернувши свою душу, наче дзеркало, до надії на майбутні блага, і на чистоті її душі закарбуються послані згори образи й вияви чесноти, – тоді їй назустріч вийде братерська допомога, що й залишиться з нею. Братом для людини за здібностями душі до міркування і мислення можна фігурально назвати ангела, який, як уже було сказано, з’являється і стає поруч із нами, коли ми наближаємося до фараона.

48. Але нехай ніхто не думає, що між розповіддю і подібною уявною інтерпретацією існує нерозривний зв’язок; і якщо в розповіді виявиться щось, що не узгоджується з нашим розумінням, нехай її не відкинуть цілком. Завжди слід пам’ятати про мету цієї праці, на яку ми постійно дивимося під час нашого викладу і яку повідомили в передмові: запропонувати життя знаменитих людей як приклад чесноти.

49. Але ті, хто їх наслідують сьогодні, ніяк не можуть у точності повторити події їхнього життя. Де, скажімо, знайти ще народ, чия чисельність зросла б після переселення до Єгипту? Або тирана, який поневолив цей народ і перешкоджав би народженню немовлят чоловічої статі, а більш ніжній і слабкій жіночій статі дозволяв би множитися? Так і з усіма іншими подробицями оповідання. І оскільки ми побачили, що неможливо наслідувати чудесні вчинки блаженних людей, то нам варто перенести подробиці, що містяться в розповіді, у сферу морального вчення. Таким чином, ті, хто старається заради чесноти, знайдуть сприяння в доброчесному житті.

50. Якщо ж щось із викладеного в оповіданні випадає з ланцюжка піднесених міркувань і вимушено пропускається, то ми можемо залишити цю деталь як даремну і непридатну для нашої мети, щоб не зруйнувалося тлумачення про доброчесність.

51. Я кажу це, маючи на увазі сказане про Аарона, щоб заздалегідь усунути можливе протиріччя. Адже можна сказати, що ангел споріднений з людською душею за своєю розумною і безтілесною природою, що він виник ще до нашого створення, і що він стає поруч із тими, хто вступив у сутичку з супротивником, – а до Аарона це не підходить. Та й не личить бачити ангела в Аароні, який пізніше очолював ізраїльтян у ідолослужіннях (Вих. 32:2-5).

52. На це я, забігаючи наперед, повторю те, що вже говорив: нехай чужа нашій меті деталь не порушує згоди всіх інших. Крім того, обидва слова – “брат” і “ангел” – однаково вживаються в протилежних сенсах.

53. Ангелом називається посланець не тільки Бога, а й сатани (2Кор. 12:7), а братом ми називаємо не тільки хорошу, а й погану людину. Про хороших Писання говорить: “Братья пригодятся во время скорби” (Сир. 40:24). А про братів іншого роду: “Всякий брат ставит преткновение другому” (Єр. 9:4).

Заклик до Виходу і протидія фараона

54. Поки що відкладемо міркування про ці речі, щоб свого часу розглянути їх ретельніше, і звернемося до подальшої розповіді. Мойсей, набувши сили при явленні Світла і знайшовши у своєму братові помічника й соратника, сміливо звернув до народу слова про свободу, нагадав про шляхетне походження їхніх батьків і дідів і вказав шлях порятунку від болісної роботи з глиною та цеглою.

55. Чого ж вчить нас ця розповідь? Що не повинно наважуватися говорити з народом, якщо наша мова відповідним вихованням не підготовлена до виступу перед натовпом. Ти бачиш, що Мойсей ще в молодості, до того, як досягнув таких висот чесноти, не зміг переконати двох людей, що сварилися, дослухатися до його поради, але тепер він звертається з подібною промовою до десятків тисяч людей. Оповідання майже криком кричить, щоб ти не насмілювався повчати слухачів порадами, поки під час тривалої і ретельної підготовки в тебе не виробиться до цього здатність.

56. Але коли були вимовлені ці благі слова, в яких Мойсей нагадав про свободу і зміцнив прагнення до неї в душах своїх слухачів, ворог намагався збільшити страждання тих, хто дослухався до промови Мойсея (Вих. 5:6-9). І це теж знаходить аналогію в сучасних подіях. Багато хто з тих, хто прийняв заклик до визволення від тиранії й схилився до проповіді, і понині зазнають натисків спокус від противника.

57. Хто випробуваний і міцний у вірі, встоїть і загартується, відбиваючи натиск гнобителів, але дехто з немічних опустить перед нещастями руки й відкрито заявить, що їм було б краще лишитися глухими до проповіді про визволення, ніж переносити все це через неї.

58. Так і сталося тоді: через свою малодушність ізраїльтяни звинуватили у своїх бідах якраз тих, хто сповістив їм шлях позбавлення від рабства (Вих. 5:20-21). Але розум (Логос)¹⁹ не менше, ніж раніше, тягне нас до прекрасного, навіть якщо людина з дитячим і незрілим розумом по-дитячому боятиметься перед незвичними спокусами.

59. Шкідливий і згубний демон стурбований саме тим, щоб покірні йому люди не дивилися на небо, а пригиналися до землі й ліпили б у собі самих цеглу з глини. Адже кожному ясно, що все, що належить до матеріальних насолод, неминуче походить від землі та води, чи то турбота про шлунок і розваги, чи то, що належить до багатства.

60. Суміш землі і води правомірно називається глиною. Хто наповнює нею себе, тобто прагне до подібних до глини задоволень, ніяк не може зберегти відведене задоволенням вмістилище повним: щойно наповнившись, воно негайно спустошується для нової порції. Так і виробники цегли знову і знову наповнюють глиною спустошену форму. Гадаю, тут неважко побачити образ душі, схильної до пристрастей.

61. Щойно вона задовольнить бажання, яке її цікавить, як нове бажання схиляє її до чогось іншого, і знову вона почувається спустошеною. Якщо і тут вона доб’ється виконання свого бажання, то, по відношенню до чогось іще, залишиться спустошеною і спраглою. І це відбувається в нас без кінця, поки ми не відійдемо від матеріального життя.

62. А що до соломи й полови, які підмішуються в цеглу тими, хто підкорений вказівкам тирана (Вих. 5:11-13), то і Божественне Євангеліє (Мф. 3:12), і високий голос апостола (1Кор. 3:12-13) роз’яснюють, що і солома, і полови, повинні сприйматися як матеріал для вогню.

Єгипетські кари

63. Коли людина, яка досягла успіху в доброчесності, хоче привернути людей, поневолених обманом, до життя, сповненого мудрості та свободи, тоді той, хто, за словом апостола (Еф. 4:14,6:16), знає різноманітні способи шкодити нашим душам, протиставляє Божественному законові неправдиві хитрощі. Тут я маю на увазі єгипетських зміїв, тобто різноманітні злодіяння неправди, які були знищені посохом Мойсея (Вих. 7:12). Про значення посоха ми вже міркували достатньо.

64. І тепер той, хто придбав непереможний жезл доброчесності, що знищує створені хитрощами жезли, послідовно переходить до ще більших чудес. Чудеса творяться не заради того, щоб вразити всіх присутніх – мета полягає в користі тих, хто рятується. Одні й ті самі чудеса чесноти призводять до знищення противника і до зміцнення одноплемінників.

65. Перш за все, замислимося над загальним духовним тлумаченням чудес, що відбувалися по черзі, і тоді ми зможемо застосувати наше тлумачення до кожного з них. Вчення істини сприймається по-різному залежно від розташування тих, хто його чує. Хоча всім однаково говориться, що є добро і що є зло, але розум того, хто налаштований на сприйняття сказаного, просвічується, а хто налаштований на протилежне і не прагне звернути погляди своєї душі до променів істини, той залишається в мороці невідання. Якщо наше розуміння цих речей загалом не хибне, то не буде розбіжності й в окремих епізодах, оскільки тлумачення кожної частини буде узгоджене з цілим.

66. Отже, немає нічого дивного в тому, що євреї, перебуваючи посеред чужинців, не були зачеплені лихами, що відбувалися. Та й зараз ми можемо бачити щось подібне. У велелюдних містах, де люди розділилися на протилежні віросповідання, для одних джерело віри, яке вони знаходять у Божественних вченнях, чисте і придатне для пиття, тоді як для інших, які уподібнилися у своїх спотворених міркуваннях єгиптянам, ця вода стає отруйною кров’ю.

67. Нерідко винахідливий обман прагне перетворити за допомогою мерзенної неправди на кров і ту воду, яку п’ють євреї (Вих. 7:22), – тобто показати нам наше вчення не таким, яким воно є насправді. Але неможливо зробити воду зовсім непридатною, хоча витончений обман і забарвлює її в багряний колір. І євреї п’ють справжню воду, не звертаючи уваги на неправдивий її вигляд, хоча зовні вона і змінилася.

68. Те саме було і з жабами – тваринами потворними й галасливими, що ведуть подвійне життя земноводних²⁰ і стрибають біля самої землі, незвичними не тільки за зовнішнім виглядом, а й за смородом, який витікає з їхньої шкіри, – вони вповзали і в оселі, і в спальні, і в комори до єгиптян, але жодним чином не зачіпали при цьому життя євреїв (Ісх.8:3-4).

69. Ці жаби, безсумнівно, позначають згубні породження зла, що виникають, немов у болоті, у нечистих людських серцях. І вони, ці жаби, заселяють домівки тих, хто, за власним вибором, живе, подібно до єгиптян. Жаби з’являються в них на столах, не дають спокою їхнім ліжкам, проникають у комори із запасами.

70. Іноді можна бачити людину, яка веде нечисте й нестримане життя, що зародилося в справжньому бруді болота й доведене наслідуванням безсловесних створінь до такого стану, коли вже незрозуміло, яка істота перед тобою: за своєю природою людина, але вже частково перетворена на худобу: такою мірою вона являє собою образ “земноводного” й двоякого життя. У такої людини знайдеш і ознаки того самого лиха, до того ж не тільки на ліжку, а й на столі, і в коморі, та й узагалі по всьому житлу…

71. Така людина проявляє таку порочність, що кожен легко розпізнає за загальним устроєм домашнього господарства спосіб життя господаря – нестриманий він чи чистий. В одного на стінній побілці видно вправні зображення, що розпалюють чуттєві задоволення, природа яких подібна до хвороби. Від розглядання непристойних зображень пристрасть проникає і в душу, але в розсудливої людини в домі вжито всіх заходів обережності й передбачливості, щоб захистити погляд від видовищ, що розпалюють пристрасті.

72. Так само і трапезу в розсудливої людини ми виявимо чисту, а в того, кого затягнуло в болото розпусти, вона буде, як у жаби, надто тілесною. А якщо зазирнути в комори, тобто в невимовні схованки людського життя, то тим паче в нестриманих знайдеш там купу жаб.

«Ожесточение фараона»

73. І якщо розповідь повідомляє, що все це зробив з єгиптянами жезл доброчесності, то не будемо дивуватися сказаному. Адже розповідь також повідомляє, що Бог “ожесточил сердце фараона” (Вих. 9:12). То як же можна його засуджувати, якщо його жорстокість і опір були викликані необхідністю згори? І Божественний апостол говорить щось подібне: “И как они не заботились иметь Бога в разуме, то предал их Бог” нечестивим пристрастям (Рим. 1:28) – тут він говорить про розпусників, подібної їм статі і про тих, хто вдався до непристойних і невимовних способів розпусти.

74. Але якщо у Святому Письмі говориться саме так, і якщо Бог справді віддає нечестивій пристрасті того, хто до неї прихильний, то не з Божої волі озлобився фараон і не чеснотою придумано жабоподібне життя. Якби це було завгодно Божественній природі, то жоден людський вибір не мав би значення, тому що в житті не залишилося б відмінності між чеснотою і пороком. Кожен по-своєму проводив би життя: одні зміцнювалися б у чесноті, а інші впадали б у порок. Ніхто не міг би тоді осмислено пов’язати відмінності цих двох способів життя – вибір між якими належить кожному – з вищими причинами, що належать до Божественної волі.

75. А хто саме віддається нечестивій пристрасті, ми ясно дізнаємося від апостола: “кто не заботился Бога иметь в разуме” (Рим. 1:28). Бог не віддає таку людину в відплату за те, що не хотів пізнати Його. Відмова від Богопізнання сама по собі стає для людини причиною занурення в пристрасне і нечестиве життя.

76. Так, якщо хтось скаже, що незрячий впав у яму тому, що не бачив сонця, то ми не станемо думати, ніби світло, прогнівавшись на того, хто не хотів його бачити, зіштовхнуло його в яму. Ми знайдемо більш розумне пояснення: непричетність до світла, якого він не бачив, і стала для нього причиною падіння в яму. Так само можна прояснити і слова апостола про те, що Бог тих, хто не пізнає Його, віддає нечестивим пристрастям: і зрозуміти, як озлобив Він єгипетського тирана. Річ не в тім, що протидія була вкладена в душу фараона з Божественної волі, а в тому, що він за власним вибором, внаслідок схильності до пороку, не прийняв доказів, що пом’якшують цю протидію.

77. Так і жезл чесноти, діючи в Єгипті, залишав життя євреїв вільним від жаб, а життя єгиптян наповнював цим лихом.

78. Але вийшло так, що коли Мойсей простягнув свої руки і над єгиптянами, жаби зникли (Вих. 8:12)²¹. І сьогодні можна бачити, як відбувається те ж саме. Ті, хто розуміє значення простягнутих рук законодавця (а ти, звісно, зрозумієш значення цього символу, і в законодавці побачиш Справжнього Законодавця, а в простяганні рук – Того, Хто простягнув їх на Хресті), – вони, хоч би й жили колись певний час згідно з нечистими та жабоподібними думками, але, коли подивляться на Того, Хто простирає заради нас руки, то відсторонити себе від зловмисного єднання з ними, залишивши пристрасть мертвою, а пристрасть – такою, що вже смердить (порівн. : Вих. 8:14).

79. Справді, для тих, хто віддалився від цієї хвороби й убив у собі жаб’ячі наміри, сама пам’ять про колишнє життя видасться безглуздою та зловонною, такою, що викликає в душі сором’язливу огиду. Апостол говорить тим, хто, покинувши порок, переходить до чесноти: “Какой же плод вы имели тогда? Дела, каких ныне сами стыдитесь…” (Рим. 6:21).

80. Так само ти зрозумієш, яким чином повітря, за помахом жезла, для єгипетських очей перетворювалося на темряву, а для єврейських – сяяло сонячним світлом (Вих. 10:22-23). Тут ще раз підтверджується запропоноване нами тлумачення: не з насильства згори виходить так, що одна людина опиняється в темряві, а інша – на світлі; але ми, люди, за своєю природою і власним вибором маємо в самих собі джерело світла або темряви, залежно від того, до чого захочемо прийти.

81. І в оповіданні не йдеться про те, що сонячні промені були затінені і приховані від очей єгиптян якоюсь стіною або горою. Сонце випускало промені для всіх однаковою мірою, але євреї насолоджувалися світлом, а єгиптяни залишалися нечутливими до його благодаті. Так само всім відкрита можливість життя у світлі, але одні люди блукають у темряві, гнані своїми поганими пристрастями в морок пороку, а інші просвічуються світлом чесноти.

82. З того, що після триденного страждання в темряві до єгиптян повернулося сприйняття світла, можна зробити висновок про очікуване відновлення (апокатастасис) у Царстві Небесному тих, хто був засуджений у геєні²². Бо “осязаемая тьма”, про яку говорить оповідь (Вих. 10:21), і за назвою, і за суттю має чималу схожість із темрявою зовнішньою (Мф. 8:12). Обидві розсіялися, коли Мойсей, як було пояснено вище, простягнув руки над тими, хто перебував у темряві.

83. Точно так само може бути розтлумачена і пічна зола, що стала для єгиптян причиною болісних наривів (Вих. 9:8). Піч позначає покарання вогнем у геєні, що загрожує лише тим, хто живе по-єгипетськи.

84. Але хто воістину є ізраїльтянином і сином Авраама, хто звертається до нього у своєму житті, щоб показати, що за власним вибором належить до обраного роду, – того не торкнеться вогняна мука. Але й для інших, відповідно до вищенаведеного тлумачення, простягнуті руки Мойсея зможуть стати зціленням від мук і припиненням покарання.

85. А що стосується всього іншого: мошок, які терзали єгиптян невидимими укусами (Вих. 8:16-17): мух, які хворобливими укусами впивалися в тіла єгиптян (Вих. 8:21); саранчі, що згубно вплинула на врожай (Вих. 10:14-15); неземних виродків, які не приносили врожаю (Вих. 10:14-15). :14-15); кожен без зусиль узгоджує тлумачення одного епізоду з іншими, слідуючи стежці попереднього тлумачення.

86. Як уже було сказано, причиною всього цього був вільний вибір єгиптян, а за їхнім вибором гідно пішов і непідкупний Божий суд. Не будемо робити висновок, дотримуючись дослівного змісту оповідання, що лиха приходять до тих, хто на них заслуговує, від Бога, – кожен сам виявляється творцем своїх нещасть, за власним вибором влаштовуючи і готуючи свої страждання. Як говорить про це апостол: “по упорству твоему и нераскаянному сердцу ты сам собираешь гнев на день гнева и откровения праведного суда от Бога, Который воздаст каждому по делам его” (Рим. 2:5-6).

87. Наприклад, від нестриманого способу життя у нутрощах накопичується згубний жовчоподібний сік²³, і лікар, який штучно викликає блювоту, щоб вивести його з організму, зовсім не є причиною скупчення цієї хвороботворної рідини в тілі: її спричинила непоміркованість у їжі, а лікарське мистецтво тільки зробило його явним. Так само, коли говориться, що до тих, хто зробив хибний вибір, приходить від Бога болісна відплата, то найрозумнішим буде розуміння, що ці страждання знаходять свій початок і свою причину в нас самих.

88. А для тих, хто прожив безгрішно, немає ні темряви, ні хробака, ні геєни, ні вогню – нічого з цих страхітливих назв і явищ, як, за словом Писання, не торкнулися євреїв єгипетські страти. І якщо в одному й тому самому місці одну людину спіткає зло, а іншу – ні, залежно від вільного вибору кожного з них, то стає зрозуміло, що ніяке зло не приходить до нас без нашого власного вибору.

Смерть первістків

89. Однак продовжимо нашу розповідь. Як ми зрозуміли з попереднього тлумачення, коли Мойсей (а нині – той, хто за його прикладом зростає в доброчесності), уже достатньо зміцнив свою душу після тривалої вправи в небесному піднесеному житті та явлення світла, яке було йому згори, то він вважав би для себе втратою, якби не зміг привести до вільного життя своїх одноплемінників.

90. Коли він прийшов до них, то, показавши найгірші нещастя, вдихнув у них ще більшу тугу за свободою. Збираючись позбавити одноплемінників від зла, він наслав смерть на кожного єгипетського первістка (Вих. 12:29), встановивши тим самим і для нас правило, що має бути знищено всякий перший прояв зла, – а інакше аж ніяк не можна позбутися єгипетського способу життя.

91. І мені здається, що не варто залишати це його рішення без коментаря. Якщо зупинятися тільки на дослівному сенсі, то як же надати викладеним подіям Божественне тлумачення? Беззаконню віддається єгиптянин, а карається замість нього новонароджене немовля, яке в такому ранньому віці ще не розрізняє добра і зла. Його життя непричетне до поганих пристрастей, тому що дитинство не може вмістити пристрасті. Воно дивиться тільки на груди, що годують, засмучення може висловити тільки плачем, а якщо отримує те, до чого прагне його природа, – висловлює задоволення посмішкою. І якщо вона розплачується за батьківський порок, то де ж тут справедливість? Де благочестя? Де непорочність? І як бути зі словами Єзекіїля: “Душа согрешающая, она умрет; сын не понесет вины отца” (Єз. 18:20)? Як може розповідь вступати в протиріччя зі здоровим глуздом?

92. Доречніше буде звернутися до духовного тлумачення і розглядати ці події як певний прообраз: законодавець, говорячи про них, хотів піднести нам урок. А урок полягає в тому, що, вступаючи, заради чесноти, в битву з одним із пороків, слід повністю знищити перший прояв цього пороку.

93. Разом зі зникненням першого потягу зникає і все, що за ним слідує. Так навчає нас у Євангелії і Господь, майже дослівно закликаючи нас знищувати перші породження єгипетських вад, коли велить нам позбутися похоті й гніву, щоб не впасти ані в скверну перелюбу, ані в гріх убивства (Мф. 5:22-24). Ні те, ні інше не станеться саме по собі, якщо до вбивства не підштовхне людину гнів, а до перелюбу – похоть.

94. Але якщо прабатько всякого зла перед перелюбом породжує похоть, а перед убивством – гнів, то всякий, хто знищить первістка, остаточно позбудеться і від наступних породжень. Так, роздробивши змії голову, людина умертвляє і все тіло, що тягнеться за головою.

95. Але цього не сталося б, якби не пролилася раніше біля входу в наші домівки кров, яка відвертає від них губителя (Вих. 12:23). І якщо потрібно точніше пояснити виражену в словах думку, то розповідь змушує замислитися над двома речами: як загинули первістки і як кров змогла захистити вхід у домівки. У першому випадку знищується початковий рух зла, а в другому – перше входження в нас зла відвертається кров’ю істинного Агнця. Річ не в тім, що ми намагаємося вигнати згубника, коли він уже проник всередину, а в тім, що за допомогою закону ми вибудовуємо перепону, щоб він до нас не вторгся. Безпечна перешкода позначається дверною поперечиною і одвірками, помазаними кров’ю агнця (Вих. 12:21-22).

96. Тут оповідання образно говорить про природу нашої душі, як її уявляє собі і язичницька наука, що розділяє душу на три частини: розумну, бажаючу і чуттєву²⁴. При цьому, як говорить розповідь, бажання і чуттєвість займають стосовно розуму підлегле становище і немов би підпирають його з двох боків, а інтелект, поєднуючись із цими двома частинами, управляє і, разом із тим, підтримується ними. Чуттєвість відточує розум, щоб надати йому мужності; а бажання підносить його, долучаючи до блага.

97. Поки душа перебуває в такому безпечному стані, скріплена, немов цвяхами, думками про доброчесність, усі її частини діють згідно, на благо одна одній: розум надає безпеку підпорядкованим частинам, а натомість отримує від них не меншу підтримку.

98. Якщо ж порядок стане зворотним, і верхня частина зробиться нижньою, тож розум впаде на землю, а його місце займуть бажання та чуттєва частини душі, то згубник зможе проникнути всередину, бо при вході не зустріне жодної протидії від крові, – тобто люди, налаштовані так, не мають на меті віри в Христа.

99. Адже кров’ю заповідається помазати спершу верхню перекладину (Вих. 12:22) і лише потім доторкнутися до кожного одвірка. Але як же можна спочатку помазати зверху, якщо зверху нічого немає?

100. Нехай тебе не дивує, що обидві події – загибель первістків і пролиття крові – не відносяться рівною мірою до ізраїльтян, і не відкидай на цій підставі запропоноване тлумачення про знищення пороку, начебто воно не відповідає істині. Бо різниця в назвах – ізраїльтяни, єгиптяни – розуміється нами як різниця між чеснотою і пороком. Якщо під ізраїльтянином розуміти доброчесний спосіб життя, то й знищувати треба буде не перші породи доброчесності, а ті прояви, які корисніше викорінювати, аніж вирощувати.

101. Отже, Бог послідовно вчить нас, що слід знищувати найперші породження єгипетського роду, щоб із загибеллю зачатків зла зникло і саме зло. І розповідь підтверджує таке тлумачення. Пролиття крові захищає породження ізраїльтян, щоб благе змогло досягти зрілості: але те, що в зрілості стало б частиною єгипетського народу, було знищене перш, ніж остаточно дозріло в злі.

Пасхальна трапеза і вихід із Єгипту

102. Подальше оповідання логічно узгоджується із запропонованим нами піднесеним тлумаченням. Стати нашою їжею наказано тій плоті, з якої вилилася кров, помазання якої відганяє від дверей згубника єгипетських первістків.

103. А ті, кому пропонується ця їжа, повинні набути вигляду напруженої готовності, а не чуттєвої розслабленості, як зазвичай можна бачити на бенкеті: руки вільні, складки гіматія²⁵ розпущені, а з ніг знято дорожнє взуття²⁶. Усе має бути навпаки: ноги взуті в сандалі, хітон²⁷ опоясаний перев’язззю, що стягує стегна, а в руках – посох для захисту від собак (Вих. 12:11).

104. Людям, які набули такого вигляду, пропонують їжу без жодних кулінарних шедеврів, приготовану на будь-якому вогні, який тільки опиниться під рукою, і ті, хто бенкетує, жадібно поїдають її з усіляким поспіхом, поки повністю не знищать тіло тварини. Вони поглинають усе, що є їстівного на кістках, але не торкаються того, що всередині них, оскільки ламати кістки тварини заборонено. Усе, що залишиться після їжі, знищується вогнем (Вих. 12:10).

105. З усього цього стає зрозуміло, що Писання натякає нам на піднесене тлумачення, а зовсім не роз’яснює правила приймання їжі – адже для цього достатньо законодавства самої природи, яка вклала в нас апетит до їжі. Тут мається на увазі щось інше. Що саме з усіх перерахованих подробиць про те, як починати їсти, може слугувати чесноті чи пороку: чи їсти, переперезавшись, чи без пояса; з босими ногами чи взутим; тримати палицю в руках чи відставити її вбік?

106. Але символічне значення такого зовнішнього вигляду людей, які зібралися в дорогу, цілком зрозуміле. Нам наказано сприймати своє нинішнє життя як мандрівку на шляху до майбутнього життя. Уже в момент народження природна необхідність підштовхує нас до виходу, і тому ми повинні приготувати і руки, і ноги, словом, усе, що необхідно для безпечної подорожі.

107. Щоб на цій життєвій дорозі колючки (тобто гріхи) не зашкодили босим і незахищеним ступням, ми повинні підв’язати до них міцне взуття – тобто стриманий і суворий спосіб життя, який розтрощить і роздрібнить вістря колючок, а також завадить злу проникнути всередину непомітною скалкою.

108. Хітон, що облягає ноги і спадає до самої землі, став би перешкодою тому, хто хоче йти Божим шляхом. Отже, під хітоном треба розуміти велику кількість насолод, яких прагнуть люди в цьому житті. Здоровий глузд скорочує їх до мінімуму, стаючи для мандрівника ніби поясом²⁸. А що пояс означає ціломудрість, стає зрозуміло з того, на яке місце він накладається. Що ж до палиці для захисту від звірів, то це слово надії, на яке спирається душа в хвилину втоми, і яким ми відганяємо всіх, хто нам загрожує.

109. Їжа для нас готується на вогні, і вогнем я назву гарячу і полум’яну віру, яку ми негайно приймаємо і куштуємо з неї все, що виявиться готовим і доступним для того, хто куштує: а сенс, прихований за важкими міркуваннями, до якого важко дістатися, ми залишаємо, не докладаючи до нього ніяких зусиль і не цікавлячись, і віддаємо таку їжу вогню.

110. Щоб роз’яснити всі ці символи, скажу, що тих Божественних велінь, які зрозуміти легко, треба слідувати не з лінощами і з примусу, але так, як голодний з апетитом приймається за запропоновану їжу, щоб вона підкріпила його здоров’я. Але міркування про предмети, приховані від нас, – наприклад, питання про те, якою є сутність Бога; або що було до створення світу; або що лежить за межами видимих явищ; або яка причина всього, що відбувається; і все інше, що займає розум допитливих, – слід залишити у веденні тільки Духа Святого, що “проницающего в глубины Божии”, як каже апостол (1Кор. 2:10).

111. Адже кожен, хто добре знайомий з Писанням, навряд чи залишається в невіданні, що Дух часто згадується там під ім’ям вогню. Такому розумінню відповідає і вислів із книги Премудрості: “Чрез меру трудного для тебя не ищи, …ибо не нужно тебе, что сокрыто” (Сир. 3:21-22).

Єгипетські скарби

112. Так Мойсей виводить народ з Єгипту. І всякий, хто йде слідами Мойсея, так само звільняє від єгипетської тиранії всіх, хто його послухається. Гадаю, що тим, хто слідує за вождем до чесноти, не варто відмовлятися від єгипетського багатства і позбавлятися скарбів іноплемінників. Вони повинні отримати нібито в борг усе, чим володів колись супротивник, як це й наказав зробити народу Мойсей (Вих. 12:35-36).

113. Нехай ніхто не приймає поверхневого тлумачення, нібито законодавець наказує грабувати заможних людей і вчить несправедливості. Думка, що такими є приписи законодавця, не відповідає дійсності, якщо подивитися на його подальші закони, у яких від першого до останнього слова забороняється несправедливість щодо ближнього, – хоча й може видатися розумним пояснення, що за допомогою цього прийому ізраїльтяни отримали з єгиптян плату за працю²⁹.

114. Але й таке тлумачення жодним чином не позбавляє повеління Мойсея від звинувачення в брехні й обмані. Адже коли одна людина взяла в іншої річ у борг і не повернула, то, якщо ця річ їй не належить, вона вчинила крадіжку: але якщо навіть вона заволоділа тим, що їй належить, то заслужила ім’я брехуна, оскільки обдурила надію власника на подальше користування цією річчю.

115. Отже, піднесене розуміння тут підходить більше за приземлене. Тим, хто переходить до вільного й доброчесного життя, таким чином, пропонується запастися багатствами язичницької освіченості, якою прикрашаються чужі вірі люди. Моральну і природничу філософію³⁰, геометрію й астрономію, науку логіки і все, чим займаються люди поза Церквою, наставник у чеснотах наказує перейняти нібито в борг у тих, хто збагатився всім цим у Єгипті. Вони знадобляться пізніше, коли знадобиться прикрасити храм Божого таїнства словесним оздобленням.

116. Ті, хто придбав це багатство, приносять його Мойсеєві, коли він починає роботу над скинією свідчення (Вих. 35:21-29). Кожен робить свій внесок у розбудову святилища – те саме ми можемо бачити і сьогодні. Багато хто приносить Божій Церкві, немов дар, отриману ними язичницьку освіту, як, наприклад, Василій Великий, який зумів за роки юності здобути єгипетське багатство, а потім приніс його Богові й прикрасив ним Церкву – істинну скинію.

Хмарний і вогняний стовп

117. Однак повернемося до того місця, на якому ми зупинилися. Коли люди вже звернули свій погляд до чесноти, стали слідувати у своєму житті Законодавцю і покинули підвладні Єгипту межі, на них починають нападати спокуси, пригнічуючи їх і повергаючи в страх перед смертельною небезпекою. Ще не зміцніла у вірі душа, яка страшиться і втрачає будь-яку надію на краще. Але якщо поруч опиняється Мойсей або людина, як і він, що стоїть перед народом, то страху він протиставить пораду і надією на Божу допомогу підбадьорить зневірену душу (Вих. 14:13-14).

118. Цього не могло б статися, якщо серце предстоятеля (Мойсея) не говорило з Богом. Багатьох, поставлених на таке ж предстояння, турбує лише благополучне влаштування видимого стану речей, а про речі приховані, які видно тільки Богові, вони думають мало. Але не так було з Мойсеєм: закликаючи ізраїльтян до мужності, він водночас звернувся до Бога абсолютно непомітною зовні промовою – і Сам Бог засвідчив, що це був крик (Вих. 14:15). Гадаю, розповідь тим самим вчить нас, що солодкозвучна промова, яка доходить до Бога, – це не крик, вироблений з особливим зусиллям, а душевне звернення до Нього з чистою совістю.

119. Людині, яка перебуває в таких обставинах, брат уже мало чим може допомогти у великих битвах – я маю на увазі того брата, який зустрів Мойсея, який йде з Божої волі до Єгипту, і під яким мається на увазі Ангел. І тоді відбувається явище трансцендентної Природи. Вона є тією мірою, якою Її може вмістити наше сприйняття. З розповіді ми дізналися, що так було в той час, а тлумачення вчить нас, що так відбувається завжди.

Перехід через море

120. Коли людину, що тікає від єгиптян і опинилася за межами Єгипту, лякають спокуси, що нападають на неї, то її Провідник вказує їй на неочікуваний порятунок згори: і коли супротивник з усією своєю міццю оточує втікача, то їй доводиться прокладати шлях по морю.

121. Туди веде його хмара (Вих. 13:21) – це слово, що позначає провідника, було витлумачено нашими попередниками як благодать Святого Духа, що веде гідних людей до блага. Той, хто їй слідує, проходить через воду, тому що провідник прокладає для нього шлях і забезпечує його свободу, знищивши у воді переслідувача і поневолювача. Усякий, хто чує про це, не може не розуміти таємницю води, в яку людина спускається з ворожим ополченням, а виходить одна, залишивши вороже військо потонутим (Вих. 14:28-29).

122. Хто ж не знає, що єгипетське військо – ті коні, колісниці з вершниками, лучники, пращники, гопліти³¹ і решта маси ворожого бойового строю – це різні пристрасті душі, що поневолюють людину (Вих. 14:9)? Та й чи можна назвати що-небудь, що перевершує це військо в почутті люті або в прагненні до насолоди, скорботи або корисливості? Лихослів’я – це камінь, кинутий пращею, а вістря списа, яким потрясає воїн, – це почуття люті. Прагнення до насолоди, треба думати, подібне до коней, які неприборканим поривом тягнуть за собою колісницю.

123. На ній ти без зусиль помітиш трьох вершників, іменованих в оповіданні воєначальниками³² (Вих. 14:7,15:4), – а ти, за символічним тлумаченням одвірок та притолоки, уже знаєш про поділ душі на три частини: розумну, бажану і чуттєву.

124. І ось усі ці та подібні до них пристрасті разом із ініціатором нечестивого походу спрямовуються у воду за ізраїльтянами. Але тоді, за помахом жезла віри і світлоносної хмари, вода стає життєдайною для тих, хто шукає в ній притулку, і згубною – для їхніх переслідувачів.

125.Тут оповідання вчить, що ті, хто перейшов через воду, не повинні після виходу з неї брати з собою нічого з ворожого війська. Адже якщо ворог вибереться звідти разом з ізраїльтянином, то й після переходу через воду залишиться в нього в рабстві: бо випустив тирана живим і не потопив його в морській безодні. Якщо ми розкриємо сенс цього образу, то зрозуміємо, що всі, хто перейшов через таємничу воду хрещення, повинні втопити в ній зле воїнство: жадібність, нестриманість, похоть, думки про грабунок, пристрасть марнославства й зарозумілості, люті почуття, гнів, обурення, наклеп, заздрість та інші подібні до них, що слідують зазвичай за нашою природою, – самі ці пристрасті, а також лукаві рухи наших думок і їхні наслідки.

126. Те ж саме ми бачимо і в таїнстві Пасхи (так називається жертвенна тварина, кров якої зберігає людину від смерті): закон наказує їсти з Пасхою прісний хліб – тобто такий, до якого не може домішатися стара закваска³³ (Вих. 13:6-7; 1Кор. 5:7-8), і дає нам у такий спосіб зрозуміти, що жоден залишок гріха не повинен домішуватися до нового життя. Подальше життя потрібно почати заново, звертаючись до добра і відсікаючи, тим самим, звичку слідувати порокам. Так і тут необхідно, щоб ми, потопивши в спасительному хрещенні всякого єгиптянина, тобто всякий вид гріха, вийшли з води на самоті, не тягнучи за собою по життю нічого чужого. Ось що ми бачимо в оповіданні, яке говорить, що в цій воді життя і смерть відрізняють ворога від друга: ворог гине, друг – знаходить життя.

127. І, подібним чином, багато хто з тих, хто прийняв таїнство хрещення, через незнання заповідей, даних у законі, домішують до подальшого життя стару закваску гріха і, вже після переходу через воду, ведуть за собою своїми справами живе єгипетське військо.

128. Наприклад, якщо хтось збагатився шляхом крадіжки або обману, або придбав якусь земельну ділянку клятвозлочином, або жив разом із жінкою в перелюбі до прийняття дару хрещення, але й після обмивання продовжує користуватися тим, що здобув несправедливим шляхом, – невже він думає, що може бути вільний від гріховного рабства? Він ніби не бачить, що перебуває під ярмом лукавих господарів!

129. Господар же цей лютий і несамовитий, як неприборкана пристрасть, яка прагненнями, немов батогами, катує поневолений їй розум. Інший такий пан – жадібність. Він не дає жодного спокою своєму рабу, і навіть якщо той багато працюватиме, підкоряючись наказам господаря, і доставлятиме все, що забажає той, то він однаково не перестане вимагати ще й ще. І якщо ми згадаємо все інше, до чого підштовхують людину пороки, то отримаємо перерахування тиранів і господарів. Якщо людина перебуває у них у поневоленні, то, навіть після переходу через воду, вона не торкнулася ще, за моїм розумінням, таємничої води, дія якої – губити злих тиранів.

Вода зі скелі

130. Однак повернемося до розповіді. Той, хто, за нашим тлумаченням, перейшов море і побачив у собі єгиптянина мертвим, уже не дивиться лише на Мойсея, що тримає жезл чесноти, але, як оповідає текст Святого Письма, покладається головним чином на Бога, підкоряючись також і Його слузі Мойсеєві (Вих. 14:31). Ми бачимо, що це відбувається і зараз серед тих, хто дійсно перейшов через воду.

Вони, як каже апостол (Євр. 13:17), присвятивши себе Богові, підкоряються і підкоряються тим, хто у священицькому чині звершує Божественне служіння.

131. Після переходу через море була триденна подорож (Вих. 15:22), під час якої ізраїльтяни розташувалися табором в одному місці. Однак знайдена там вода спочатку виявилася гіркою і непридатною для пиття. Але покладене у воду дерево зробило її приємною, так що стало можливим втамувати спрагу (Вих. 15:22).

132. Оповідання відповідає дійсності: тому, хто залишив єгипетські задоволення, що поневолювали його до переходу через море, життя, позбавлене цих радощів, здається спочатку важким і неприємним. Але якщо дерево кинуто у воду, тобто, якщо людина прийняла таїнство Воскресіння, яке почалося з дерева (почувши про дерево, ти, звісно, зрозумів під ним Хрест), тоді приємнішим і бажанішим за всіляку насолоду, яка приносить чуттєві задоволення, стає доброчесне життя, яке тішить сподіванням майбутніх благ.

Джерела та пальми

133. Наступний притулок на шляху був пишно прикрашений пальмами й джерелами і дав втомленим подорожнім відпочинок. Там було дванадцять джерел чистої і приємної води і сімдесят величезних пальм (Вих. 15:27) з піднесеними вгору кронами – за довгий час дерева виросли дуже високими. Отже, що ж ми виявляємо тут, слідуючи за ходом розповіді? Ми знаходимо, що таємниця дерева, завдяки якому вода чесноти стає придатною для пиття і втамовує спрагу, приводить нас до дванадцяти джерел і сімдесяти пальм (Вих. 15:27), тобто до вчення Євангелія.

134. Джерела – це дванадцять Апостолів, яких Господь обрав на це служіння і зробив так, щоб Його слово випромінювалося через них. Такими словами один із пророків провістив, що благодать буде виливатися від Апостолів: “В собраниях³⁴ благословите Бога Господа от источников Израиля” (Пс. 67:27). А сімдесят пальм – це, ймовірно, апостоли, крім дванадцяти, поставлені по всьому всесвіту, оскільки їхнє число збігається з названим в оповіданні числом пальм.

135. Але я думаю, слід прискорити наше просування, запропонувавши найстараннішим читачам короткі міркування, щоб полегшити розуміння прихованого сенсу інших зупинок ізраїльтян. Ці зупинки, мабуть, чесноти, на яких наступний за хмарним стовпом розбиває табір і відпочиває в міру просування вперед. Отже, оминувши увагою зупинки, що трапилися в середині шляху, я згадаю про диво зі скелею: міцна й тверда за природою, вона стала водою для спраглих, і її твердість немовби розчинилася, перетворившись на текучу воду (Вих. 17:6).

136. Неважко застосувати до цієї розповіді духовне тлумачення. Бо той, хто залишив у воді мертвого єгиптянина, пізнав солодкість дерева і поніжився в апостольських джерелах, відпочиваючи під тінню пальм, здатний відтепер прийняти і Бога. Бо скеля, як каже апостол, – це Христос (1Кор. 10:4), недоступний і твердий для невіруючих. Але якщо хтось приносить жезл віри, то Він стає водою для спраглих і входить всередину тих, хто приймає Його. Як Він каже: Я і Отець мій – “Мы придем к нему и обитель у него сотворим” (Ін. 14:23).

Манна

137. Не варто залишати поза увагою ще одну розповідь. Після переходу через море, після води, яка стала приємною на смак для тих, хто йде шляхом чесноти, після розкішного відпочинку біля джерел під пальмами, остаточно вичерпуються єгипетські запаси. І тоді в ізраїльтян не залишається ніякої, взятої з Єгипту, чужорідної їжі. Замість неї зверху з’являється нова (Вих. 16:3-4), різна і разом з тим одноманітна. На вигляд вона була одноманітна, але за якістю вона різнилася відповідно до бажання кожного (Прем. 16:21).

138. Що ж ми дізнаємося з цього? Ми розуміємо, через скільки щаблів очищення повинна пройти людина, щоб очиститися від єгипетської, чужорідної їжі, щоб спустошити вмістилище своєї душі від усякої їжі зла, приготованої єгиптянами, і прийняти, таким чином, з чистою душею послану згори їжу, яку виростили не оранка і не посів, – прийняти готовим хліб необроблений, що сходить згори й обріснюється на землі.

139. Ти, звісно, розумієш, що ця істинна їжа, цей хліб, що “сшедший с небес” (Ін. 6:51), про який символічно говорить розповідь, не є чимось безтілесне. Та й як безтілесне могло б стати їжею для тіла? А все, що не безтілесне, обов’язково має тіло. Тіло цього хліба породили не оранка і посів, – виявилося, що земля, залишаючись у колишньому своєму стані, наповнюється тією Божественною їжею, якою причащаються всі спраглі. Це чудо служить прообразом таємниці непорочного Народження.

140. Однак цей хліб, народжений не від обробітку землі, також є і словом, що змінює свою силу відповідно до можливостей тих, хто його куштує. Воно здатне стати не тільки хлібом, а й молоком, і м’ясом, і овочами, і всім, що тільки підійде і буде відповідати тому, хто приймає його, як вчить Божий Апостол Павло. Він пропонує нам саме таку трапезу, перетворюючи своє слово для людей більш досконалих на їжу тверду і м’ясну (Євр. 5:12-14), для немічних – на овочі (Рим. 14:2) і для немовлят – на молоко (1Кор. 3:2).

141. І всі чудеса, пов’язані з цією їжею, про які розповідає розповідь, суть повчання до доброчесного життя. Оповідання говорить, що всі мали рівну кількість їжі, – і хоча сила людей, які її збирали, була неоднакова, але кожен збирав рівно стільки, скільки йому було необхідно, не більше і не менше (Вих. 16:18). Тут, як мені здається, прихована порада, дана в широкому розумінні тим, хто знаходить сенс свого життя в матеріальних речах: не виходити за межі своїх природних потреб, але їсти стільки, скільки потрібно на день, знаючи, що для всіх існує одна й та сама природна міра щоденного харчування.

142. До того ж, навіть якщо буде заготовлено понад необхідне, все одно шлунок не може перевершити свої природні розміри й розтягнутися відповідно до ненаситного потягу до заготовленої їжі. Але, як повідомляє розповідь, не було ні надлишку в того, хто брав багато (оскільки він не мав куди відкласти надлишок), ні нестачі в того, хто взяв мало (оскільки його потреби зменшувалися пропорційно знайденому).

143. А в тих, хто зберігає надлишок, ненаситність породжує черв’яків (Вих. 16:20). Тут Писання майже криком кричить корисливим: все, що придбано ними через їхню жадібність понад природні потреби, наступного дня, тобто в очікуваному житті, обернеться для володаря хробаком. Той, хто чує, звичайно, розуміє, що тут мається на увазі породжений цим користолюбством черв’як невмирущий (Мк. 9:48).

144. Тільки в суботу відкладене про запас зберігалося і зовсім не піддавалося тлінню (Вих. 16:24). Тут ми бачимо іншу пораду: часом, коли те, що збирається, не піддається тлінню, слід давати волю корисливим нахилам. Адже це може нам стати в нагоді, коли, пройшовши це підготовче життя, ми будемо в спокої після смерті. Адже день перед суботою якраз і є, як видно з назви³⁵, приготуванням до суботи. Це приготування, – мабуть, наше теперішнє життя, в якому ми запасаємося тим, що чекає на нас у прийдешньому житті.

145. де не існує жодних справ з тих, що оточують нас нині: ні землеробських, ні торгових, ні військових – нічого іншого з тутешніх занять. Але, проводячи час у цілковитій непричетності до цих справ, ми збиратимемо плоди з насіння, кинутого нами ще в теперішньому житті: нетлінне, якщо насіння нашого життя було добрим, і тлінне, схильне до загибелі, якщо таким їх виростило поле нашого життя. Бо “сеющий в плоть свою, – говорить Писання, – от плоти пожнет тление, а сеющий в дух от духа пожнет жизнь вечную” (Гал. 6:8).

146. Але тоді виявляється, що закон дає назву істинного Приготування лише приготуванню до блага – і запасається при цьому нетлінне. А протилежна дія не є і не називається Приготуванням, адже відсутність добрих справ аж ніяк не можна назвати справжньою готовністю, а радше її відсутністю. Тому розповідь наказує людям лише приготування того, що веде до кращого, залишаючи розважливим читачам можливість зрозуміти протилежне за замовчуванням.

Війна з Амаліком

147. І подібно до того, як під час військового набору полководець спершу доставляє війську їжу і лише потім дає сигнал до бою, так і воїни доброчесності, щойно отримавши таємничу поживу, розпочинають війну проти чужинців, воюючи під проводом Іісуса, спадкоємця Мойсея (Вих. 17:9).

148. Ти бачиш, у якій послідовності рухається розповідь? Поки людина немічна і терпить образи від злого тирана, вона не захищається від ворога самостійно, та й не може цього зробити. Але немічних захищає інший, завдаючи ворогові безперервних ударів. Коли ж він звільнився від рабства гнобителів, пізнав солодкість дерева, відпочив у прихистку серед пальм, довідався таємницю скелі й причастився небесної їжі, то він уже не чужою рукою захищається від ворога. Як людина, що вийшла з дитячого віку і досягла цвіту юності, вона сама бореться з супротивниками, спілкуючись відтепер не з Мойсеєм, слугою Божим (Вих. 14:31), а з Самим Богом, Якому служив Мойсей. Бо закон, даний як образ і тінь прийдешнього (Євр. 8:5), уже нездатний вести справжні бої, в яких командує тепер Виконавець закону і Наступник Мойсея, – і Ім’я Його провіщене в імені тодішнього полководця (Іісуса).

149. Якщо народ бачив руки законодавця піднятими, то перемагав ворога в бою, а якщо опущеними – починав слабшати (Вих. 17:11). Підняті руки Мойсея означають піднесене, духовне розуміння Закону, а їхнє схиляння до землі – його примітивне, приземлене й буквальне тлумачення та дотримання.

150. Коли ж руки Мойсея стають важкими, їх піднімає священик, взявши в помічники кого-небудь зі своїх домашніх (Вих. 17:12). І це теж не позбавлене духовного змісту. Бо істинне священство через Слово Боже, з Яким воно з’єдналося, знову зводить сили закону, що впали на землю під вагою юдейського тлумачення, немов каменем підпираючи підставу падаючого закону. І коли він знову піднімається, то вигляд простягнутих рук вказує на його значення для всіх, хто його бачить.

151. І справді, ті, хто здатні бачити, всюди в законі споглядають таємницю Хреста. Тому й сказано в Євангелії, що “ни одна йота и ни одна черта не прейдет из закона” (Мф. 5:18): сказане позначає горизонтальну і вертикальну риску, що утворюють собою хрест. Його ж можна бачити і в Мойсеї, який уособлює закон, стаючи для тих, хто дивиться на нього, пам’ятником на честь перемоги та її причиною.

Сходження на Синайську гору

152. І ось Писання, продовжуючи сходження, веде наш розум до все більш високих вершин чесноти. Той, хто знайшов у їжі силу, явив її в бою з ворогами і переміг супротивників, наближається тепер до невимовного досвіду Богопізнання. Тут розповідь вчить, наскільки великі й численні справи потрібно зробити в житті, щоб наважитися коли-небудь приступити до гори Богопізнання, витримати голос сурмовий, увійти в темряву, де перебуває Бог, написати на скрижалях Божественні знаки і, якщо їх розб’ють через яку-небудь провину, знову подати Богу рукотворні скрижалі, щоб перст Божий знову накреслив письмена, знищені з першими скрижалями.

153. Найкраще тепер, дотримуючись порядку розповіді, розкрити її духовний зміст. Хто дивиться на Мойсея і на хмару, які вказують дорогу тим, хто йде шляхом чесноти (Мойсей тут, мабуть, уособлює приписи закону, а хмара – те, що передує закону), очистивши свій розум, вбивши й відокремивши від себе все чужорідне, занурившись у воду, той скуштувавши воду Мери, тобто життя, позбавлене насолод. Тому, хто скуштував, вона здається спочатку гіркою і неприємною, а тому, хто прийняв Хресне древо, – приносить задоволення. Потім, коли він поніжиться серед красот євангельських пальм і джерел, насолодиться живою водою (Ін. 4:11) зі скелі, прийме Небесний хліб (Ін. 6:32), проявить мужність у боротьбі з іноплемінниками і здобуде перемогу за допомогою простягнутих рук законодавця – прообразу таємниці Хреста, – тоді тільки він наближається до споглядання трансцендентної природи.

154. І до такого пізнання його веде чистота, за якої не тільки тіло освячене окропленням, а й одяг омитий водою від усякої скверни (Вих. 19:10). Це означає, що той, хто збирається приступити до споглядання Сущого, повинен повністю очиститися, щоб бути незаплямованим і непричетним до скверни душею й тілом, змиваючи бруд із того і з іншого. Нам необхідно чистими з’явитися перед Тим, Хто бачить таємне, щоб видима доброчесність відповідала внутрішньому настрою душі.

155. Тому перед сходженням на гору за Божественною заповіддю й омивається одяг, що саме він символізує зовнішню благонравність життя. Адже навряд чи хтось скаже, що матеріальна пляма на гіматії може стати перешкодою на шляху тих, хто сходить до Бога. Але я думаю, що одяг – вдала назва для зовнішніх занять у цьому житті.

156. Коли все це виконано і стадо тварин відігнано якомога далі від гори, тоді людина починає сходження до піднесених помислів. Жодній тварині не дозволялося з’являтися на горі (Вих. 19:13). Це означає, на мою думку, що в розумовому спогляданні необхідно перевершити те знання, яке виникає з чуттєвого сприйняття. Адже тваринам, за їхньою природою, справді властиво керувати собою без розуму, лише за допомогою почуттів. Їх спрямовує зір, а часом вони спрямовуються кудись, рухомі слухом. І все інше, що породжується чуттєвим сприйняттям, дуже важливе для тварин.

157. Але Бога сприймають не зором і не слухом. Його не можна осягнути шляхом звичайних роздумів. Бо “глаз не видел того, не слышало ухо”, і ніщо подібне не приходило “на сердце человеку” (1Кор. 2:9). Але той, хто має намір приступити до пізнання звеличеного, повинен спершу позбутися всяких чуттєвих і нерозважливих поривів. Коли ж він очистить свій розум від усіх уявлень, що ґрунтуються лише на чуттєвому сприйнятті, віддалиться від звичного зв’язку зі своєю співмешканкою (Вих. 19:15), тобто з чуттєвістю, що в певному розумінні сполучається та співжительствує з нашою природою, та коли звільниться від неї, – тоді, зрештою, він наважиться приступити до гори.

158. Так, справді, богослов’я – крута і важкодоступна гора, і більшість людей насилу досягає лише її підніжжя. Якщо ж хто подібний до Мойсея, то може піднятися і вище, чуючи “звук трубный”, який, як каже текст Писання, у міру просування вперед “становился сильнее и сильнее” (Вих. 19:19). А труба, що вражає слух, – це проповідь про Божественну природу: гучна вже від самого початку, надалі вона стає дедалі гучнішою, і врешті-решт звук її проникає у вуха з усією міццю.

159. Закон і пророки вострубили про Божественну таємницю і задум втілення Бога в людині. Але перші звуки були занадто слабкими, щоб досягти невірних вух. Тому слабкий слух юдеїв не вловив цей трубний звук. У міру ж просування вперед, як говорить Писання, він ставав дедалі сильнішим. І наступні звуки, що дійшли в євангельській проповіді, вражали слух. Так, Святий Дух через свої інструменти поступово підсилює звуки, роблячи їх дедалі виразнішими. А ці інструменти, що видають звуки за допомогою Духа, – мабуть, пророки й апостоли, про яких сказано в псалмі: “По всей земле проходит звук их, и до пределов вселенной слова их” (Пс. 18:5).

160. Більшість ізраїльтян була не в змозі вмістити голос згори (Вих. 19:23). Вони звернулися до Мойсея з проханням, щоб він сам пізнав невимовні таємниці, а потім наставив народ у тому вченні, яке отримав згори. Так і в Церкві: не всі прагнуть самі пізнати Божественні таємниці і, обравши зі свого середовища того, хто здатний умістити Божественне, розсудливо слухатимуть його і приймають на віру все, що почують від посвяченого в Божественні таємниці.

161. Бо сказано: “Не все апостолы и не все пророки” (1Кор. 12:29). Однак у наші дні в багатьох церквах цього правила не дотримуються. Багато хто з тих, хто ще потребує очищення від колишніх справ, неомитих і із заплямованим життєвим одягом, спираючись лише на властиве тваринам чуттєве сприйняття, наважуються зійти на Божественну гору. Але, немов камінням, вони побиваються власними вигадками, оскільки єретичні погляди – справді свого роду каміння, що вбиває самого винахідника неправдивих учень.

Божественна темрява і дарування Закону

162. Отже, Мойсей увійшов у темряву і в ній побачив Бога (Вих. 20:21). Що ж це означає? Звичайно, може здатися, що ця розповідь якось суперечить колишньому Богоявленню, оскільки Божество з’явилося тоді у світлі, а тепер у темряві. Однак не будемо думати, що тут є розбіжність із послідовно викладеним вище духовним тлумаченням. Тим самим Писання вчить, що пізнання благочестивого життя спочатку подібне до світла для тих, у кому воно вкорінюється. Тому те, що вважається протилежним благочестю, є темрява, і позбавлення з темряви відбувається через причетність до світла. І розум, просуваючись усе далі, збільшуючи й удосконалюючи свою увагу, досягає міркування про пізнання сущого, і що ближче він до його споглядання, то краще бачить, що Божественна природа недосяжне.

163. Залишивши все зовнішнє – не тільки те, що осягається шляхом чуттєвого сприйняття, а й те, що розуму видається зрозумілим, – він весь час проникає вглиб, поки розум не досягне з чималим зусиллям недосяжного і незбагненного і не побачить там Бога. Адже в цьому-то і полягає істинне пізнання того, що він шукає, і істинне бачення в небаченні – адже Той, до Кого він прагне, перевершує всяке знання і оточений з усіх боків незбагненністю, як темрявою. Тому й Іоанн, проникнувши у світлу темряву, піднесено каже, що “Бога не видел никто никогда” (Ін. 1:18), визначаючи цим запереченням, що не тільки для людей, а й для всякої розумної природи пізнання Божественної Природи є недосяжним.

164. Тому, коли Мойсей зріс у пізнанні, то засвідчив, що бачив Бога в темряві, тобто пізнав, що за Своєю природою Божество вище від усякого відання й осягнення. Адже сказано: “Моисей вступил во мрак, где Бог” (Вих. 20:21). Який Бог? Той, Який “мрак сделал покровом Своим” (Пс. 17:12), як каже Давид, посвячений у невимовні таємниці в такій самій прихованій святині³⁶.

165. Опинившись у цьому місці, Мойсей отримав словесну настанову в тих істинах, яких він уже раніше був навчений темрявою, гадаю, для того, щоб свідчення Божественного голосу підтвердило б для нас це вчення. Перш за все. Божественне слово забороняє людям уподібнювати Божество до будь-чого з пізнаваного (Вих. 20:4), оскільки всяке поняття про Божественну природу, породжене в уяві нашого розуму міркуваннями й припущеннями, являє собою не Бога, а лише Його образ.

166. А чесноту благочестя можна розуміти двояко: по відношенню до Божества і до морального вдосконалення (адже чистота життя – невід’ємна частина благочестя). Уже знаючи про Бога необхідне – тобто те, що неможливо, спираючись лише на людське пізнання, скласти про Нього якесь уявлення, – Мойсей потім навчився й іншого виду чесноти: чим потрібно займатися для досконалості в доброчесному житті.

167. Потім він опинився в нерукотворній скинії. Хто може піти за ним, який пройшов через усе це і піднісся розумом до таких висот? Проходячи вершину за вершиною, весь час у своєму сходженні до вишнього Мойсей підносився над самим собою. Спочатку він минув підніжжя гори і відокремився від усього, чому не вистачало сил для сходження. Потім, у міру просування вгору, він чув трубні звуки. Потім він проник у невидиме святилище Богопізнання. Але й на цьому він не зупинився і вступив у нерукотворну скинію. І, воістину, лише тут досягає межі той, хто підноситься в подібному сходженні.

168. Мені здається, що сурмовий глас із неба можна інакше витлумачити як учителя, який вказує тому, хто слухає, дорогу до нерукотворного. Адже дивовижна гармонія неба прославляє мудрість, що сяє в усьому сущому, і проповідує у видимих явищах велику славу Божу – як сказано: “Небеса проповедуют славу Божию” (Пс. 18:2). Ця гармонія ясно й милозвучно звучить як гучномовна сурма вчення – як каже один із пророків, що небо протрубило згори (1Сам. 7:10; Сир. 46:20).

169. Коли ж той, хто досяг чистоти й гостроти серцевого слуху, чує цей звук (під ним я розумію споглядання сущого, що приводить до пізнання Божественної сили), то цей звук спрямовує його розум до проникнення в місце перебування Бога. Саме це місце і називає Писання темрявою, що означає, як уже було сказано, невідання і небачення. І, опинившись там, Мойсей бачить нерукотворну скинію, щоб показати її матеріальну подобу тим, хто залишився внизу.

Нерукотворна скинія

170. Отже, що ж це за нерукотворна скинія, явлена Мойсеєві на горі? Він отримує наказ, дивлячись на неї як на першообраз, відобразити це нерукотворне чудо в рукотворному виробі. “Смотри, – говорит Бог, – сделай по тому образцу, какой показан тебе на горе” (Вих. 25:40). Тут були золоті колони, що спиралися на срібні підніжжя і прикрашені верхівками з такого ж срібла. Були ще й інші колони з верхівками і підніжжями з міді та зі срібною серединою. Стовбур же в тих та інших був із дерева, не схильного до гниття, а поверхня, оздоблена дорогоцінними матеріалами, з усіх боків випромінювала сяйво.

171. Був тут і ковчег, що також виблискував чистим золотом: оздоблений ним ззовні, а всередині – також із дерева, не схильного до гниття. Крім того, був світильник: біля основи він мав один стовбур, який зверху розділявся на сім гілок, і кожна з них підтримувала лампаду. Матеріалом для світильника було золото, і всередині воно не мало ні порожнечі, ні дерев’яної основи. Ще там були жертовник, кришка ковчега³⁷ і так звані херувими, крилами яких осінявся ковчег (Євр. 9:5). І все це із золота – не тільки заради зовнішньої прикраси, бо все цілком було зроблено з цього матеріалу.

172. Ще там були різнокольорові завіси майстерної ткацької роботи, де різні кольори поєднувалися один з одним, надаючи тканині красу. Вони розділяли скинію на дві частини: на видиму і доступну деяким священнослужителям і на таємничу і недоступну. Перша іменувалася святилищем, а друга, потаємна – Святая Святих. Крім того, там були умивальники, вугільниці, завіси зовнішнього двору, власяні шкури, шкіри, пофарбовані в червоний колір, і все інше, про що йдеться в Писанні. Та й якими словами можна було б з точністю все це описати?

173. Яке ж усе це має відповідність серед речей нерукотворних? І яку користь приносить матеріальне зображення всього побаченого Мойсеєм тим, хто на це подивиться? Мені видається розумним залишити докладне тлумачення цих питань тим, хто може проникати Духом глибини Божі (1Кор. 2:10), і тим, хто “тайны говорит духом” (1Кор. 14:2), за словом апостола. Те, що скажу з цього приводу я, – всього лише мій здогад і припущення, які я віддаю на суд читачів. А вони можуть, поміркувавши над досліджуваним, прийняти або відкинути їх, як вважатимуть за потрібне.

174. Отже, спираючись на слова Павла, який частково розкрив цю таємницю, скажу, що Мойсей ще раніше, у прообразі, був повчанням у таємниці скинії, що охоплює всесвіт. Скинія – це, ймовірно, Христос, “Божия сила и Божия премудрость” (1Кор. 1:24). Нерукотворна за своєю природою, ця скинія стає тварною, коли їй потрібно бути спорудженою посеред нас. Тому вона одночасно і нетварна, і тварна: нестворена в передіснуванні, вона стає створеною, коли приймає матеріальну будову.

175. Навряд чи тим, хто достеменно прийняв таїнство нашої віри, сказане може здатися незрозумілим. Адже воістину тільки Один з усіх і був перед віками, і народився в останні віки. Для Нього не було необхідності народжуватися в часі: та й як Той, Хто був раніше часів і віків, міг би потребувати тимчасового Народження? Але Він побажав стати як ми, заради нас самих, через неміч загиблих для буття, – щоб те, що відпало від Сущого, знову возвести до Нього. Це і є Єдинородний Бог, що охоплює Собою всесвіт, але й серед нас влаштував Свою скинію (Ін. 1:14).

176. І якщо ми називаємо скинією настільки велике Благо, то нехай не бентежиться той, хто любить Христа, ніби такий словесний образ применшує велич Божественної природи. Адже і будь-яке інше найменування, що позначає Його природу, негідне Його, та вони й усі разом однаково недостатні для точного визначення: як ті, що визнаються незначними, так і ті, в яких помітна велич помислів.

177. Але всі ці найменування, кожне відповідно до свого сенсу, благочестиво вживаються для позначення Божественної сили: лікар, пастир, захисник, хліб, виноградна лоза, шлях, двері, оселя, вода, скеля, джерело і всі інші Його найменування, – і так само Його іменують і словом “скинія” у значенні, що личить іменуванню Божества. Адже справді є сила, яка охоплює все суще, у якій “обитает вся полнота Божества” (Кол. 2:9); загальний покрив усього, що охоплює собою всесвіт, справедливо іменується скинією.

178. Але необхідно, щоб цьому найменуванню відповідав візуальний образ, і щоб кожна його деталь вела до споглядання вірного уявлення про Бога. Отже, великий апостол каже, що завіса земної скинії є плоть (Євр. 10:20), – я думаю, тому, що вона складається з різних кольорів, які позначають чотири стихії³⁸. Він і сам мав видіння скинії в піднебесних святилищах (2Кор. 12:4), де йому Духом були відкриті таємниці Раю. Тому буде правильно, спираючись на це часткове тлумачення, узгодити з ним подальше духовне тлумачення скинії.

179. Та й у самих словах апостола ми можемо знайти роз’яснення її символів. Він, справді, говорить в одному місці про Єдинородного, Якого ми маємо на увазі під скинією, що “Им создано все, видимое и невидимое: престолы ли, господства ли, начала ли, власти ли…” (Кол. 1:16). Отже, колони, що відливають сріблом і золотом, опорні жердини, кільця, херувими, що осяяли крилами ковчег, і решта того, що входить до опису устрою скинії, – якщо все це розглянути, думаючи про Вишній світ, то це надсвітові сили, що споглядаються у скинії та з Божественної волі підтримують всесвіт.

180. Вони наші справжні опорні жердини, “посылаемые на служение для тех, которые имеют наследовать спасение” (Євр. 1:14). Проникаючи в душі спасенних, немов у кільця, вони підносять тих, хто лежить на землі, до висот чесноти. І кажучи, що херувими вкривали крилами таємниці, що лежали в ковчезі завіту, розповідь підтверджує тим самим запропоноване нами духовне тлумачення скинії. Адже ми знаємо, що таке ім’я сил, споглядальних поруч із Божественною природою, як це побачили Ісаїя та Єзекіїль (Іс. 37:16; Єз. 9:3). І не будемо дивуватися, чуючи, що ковчег завіту осяяний крилами! Адже подібне можна знайти й у Ісаї, де пророк символічно говорить про крила (Іс. 6:2). Але те, що тут називається ковчегом завіту, у нього названо обличчям, і крила покривають не ковчег, а обличчя. Але і в тому, і в іншому випадку, як мені здається, мається на увазі одне й те саме – розуміння неможливості споглядати Божественні таємниці.

181. І коли ти чуєш про лампади (Одкр. 4:5), які трималися на одному світильнику, розділяючись на різні гілки так, що всюди розливалося в надлишку рясне світло, то не помилишся, визнавши їх за різноманітні промені Духа, які сяяли в цій скинії. Це те, про що говорить Ісаїя, розрізняючи сім променів Духа (Іс. 11:2).

182. А символічне значення кришки ковчега (місця умилостивлення), гадаю, навіть і не потребує пояснення відтоді, як апостол розкрив сокровенний сенс, кажучи про Того, Кого “Бог предложил в Жертву умилостивления” за наші душі (Рим. 3:25). Коли ж я чую про жертовник і кадильницю, то розумію під ними поклоніння Небесних Сил, що безперервно відбувається в цій скинії. Адже хвалу Началу всього возвеличує не тільки мова жителів землі і підземелля, а й мова небесних жителів. Це – угодна Богові жертва, “плод уст” (Євр. 13:15), як каже апостол, і благоухання молитов.

183. І якщо серед інших деталей скинії звернути погляд на шкіру, пофарбовану в червоний колір, і вовняні покривала, то не перерветься ланцюг нашого духовного міркування. Адже око пророка, побачивши Божественні речі, помітить тут зумовлене спасенне страждання, приховане в кожному з названих символів: червоний колір означає кров, а вовна – умертвіння. Шерсть позбавлена чутливості, тому це – точний образ смерті.

Земна скинія

184. І щоразу, коли пророк дивиться на небесну скинію, він бачить у її символах саме цю реальність. Але давайте тепер духовно розглянемо і земну скинію. Павло багато разів називає Церкву – Христом (1Кор. 12:12; Еф. 1:23), тож служителів Божественного таїнства, яких Писання називає стовпами Церкви (Гал. 2:9), розумно буде зарахувати до апостолів, учителів і пророків. Адже не тільки Петро, Іоанн і Яків – стовпи Церкви, і не тільки Іоанн Хреститель є “светильник горящий” (Ін. 5:35), але всі, хто підтримує собою Церкву і, завдяки своїм ділам, стали “светилами” (Флп. 2:15), називаються стовпами і світильниками. “Вы – свет мира” (Мф. 5:14), – каже Господь апостолам. І Божественний апостол, звертаючись до інших людей, наказує їм бути стовпами, кажучи: “Будьте тверды, непоколебимы” (1Кор. 15:58). Він же спорудив добру опору в Тимофії, зробивши з нього, як він сам каже, “столп и утверждение истины” (1Тим. 3:15).

185. У цій скинії ми бачимо “жертву хвалы” (Євр. 13:15) і воскуріння молитви, які невпинно звершуються і вранці, і ввечері. Ці образи роз’яснює великий Давид, коли каже, що возносить до Бога запашний фіміам молитви і піднесенням рук здійснює жертвоприношення (Пс. 140:2). А якщо хто почує про купелі омовіння, то без зусиль впізнає в них тих, хто водою таїнства змивають скверну гріхів. Купеллю був Іоанн, який омивав людей у Йордані, хрестячи в покаяння. Купіллю був Петро, який привів до води хрещення одразу три тисячі людей (Діян. 2:41). Купелью був для вельможі цариці Кандакії Филип (Діян. 8:27) – та й усі, хто прийняв благодать хрещення, стали для тих, хто причастився цього Дару, купеллю.

186. І справді, не помилиться той, хто вирішить, що завіси зовнішнього подвір’я, які, з’єднуючись одна з одною, оточують з усіх боків скинію, – це однодумність вірян у любові та мирі (Діян. 4:32). Так витлумачив це і Давид, сказавши: “Утверждает в пределах твоих мир” (Пс. 147:3).

187. А під шкірами, пофарбованими пурпуром, і під грубими вовняними покривалами, що слугували прикрасою скинії, мається на увазі, відповідно, умертвіння гріховної плоті (Рим. 8:3) – його символізує шкіра, пофарбована пурпуром, – і суворе аскетичне життя, що є кращою прикрасою церковної скинії. Адже шкіри, не володіючи за своєю власною природою життєвою силою, набувають красивого кольору, якщо пофарбувати їх червоною фарбою. Це вчить нас, що благодать, яка розквітає в людині від Духа, не з’явиться в тих, хто не умертвив себе для гріха. Чи мається на увазі під фарбуванням червоною фарбою скромність і сором’язливість, – нехай, хто забажає, розсудить сам. А в’язана вовна, що являє собою грубу і неприємну на дотик матерію, символізує сувору стриманість, що приборкує властиві людям пристрасті. Усе це ми виявляємо в незайманому житті, яке мучить плоть тих, хто його дотримується (1Кор. 9:27).

188. І якщо сказано, що внутрішня частина, іменована Святая Святих, недоступна для більшості, то не будемо думати, що це суперечить ходу наших міркувань. Бо воістину святим і святим зі святих, для більшості – незбагненним і недоступним, є Істина сущого. Вона спочиває в таємних і невимовних святилищах таємничої скинії. І марні спроби пізнати те, що вище за наше розуміння, – треба вірити, що те, чого ми прагнемо, існує, але перебуває не на очах у всіх, а перебуває, невимовне, в таємних святилищах скинії.

Священицькі одежі

189. Цим і подібним речам Мойсей був навчений, коли перед очима його душі постало бачення скинії. І потім, очистившись і піднісшись цим спогляданням, він знову підноситься до вершини нового знання й отримує настанови щодо священичого вбрання, що складалося з туніки, єфода, нагрудної прикраси з коштовного каміння, яке сяяло різнокольоровими променями, пов’язки довкола голови та золотого щитка на ній, нижнього вбрання, гранатових яблук і дзвоників (Вих. 28:4). Поверх усього цього розміщувалися “прорицание” з “откровением” і споглянута на тому й іншому “истина”³⁹ (Вих. 28:30; Лев. 8:8). З обох боків ці шати з’єднувалися наплічниками, скріпленими застібками з іменами патріархів.

190. Самі назви цих одягів не дають більшості людей можливості дослідити їх детально й точно. І справді, який же з одягів на людському тілі можна було б назвати “прорицанием”, “откровением” або “истиною”? Тому цілком зрозуміло, що Писання оповідає нам не про звичайний, матеріальний одяг, а про прикрасу душі, виткану з добрих справ.

191. Туніка, що спадала до землі, була фіолетового кольору. І дехто з тих, хто раніше за мене тлумачив це місце Писання⁴⁰, стверджував, що цей колір символізує повітря. Що стосується мене, то я не можу виразно стверджувати, чи є щось спільне між кольором туніки і повітрям, хоча і не заперечую такої можливості. Моє тлумачення прагне розкрити духовний сенс, що стосується чесноти. У такому сенсі це місце Писання означає, що той, хто присвячує себе Богові, тіло своє теж приносить на вівтар жертвоприношення, але не як жертву мертву, а як “жертву живую для разумного служения” (Рим. 12:1). Він не завдає шкоди душі огрядним, плотським вбранням, але очищає своє життя і робить усі його прояви витонченими, немов нитка павутиння, і тим самим стає ближчим до піднесеного, легкого і повітряного. Нам слід заново виткати наше природне тіло, щоб за останнього звуку труби воно виявилося легким і нічим не обтяженим, і щоб у відповідь на голос Того, Хто нас кличе, ми здійнялися б у повітря й піднеслися разом із Господом, не обтяжені нічим, що тягло б нас донизу, до землі (1Сол. 4:17). За словом псалмоспівця, той, чию душу “иссушил Ты, как паутину” (Пс. 38:12)⁴¹, з голови до п’ят одягнеться в повітряний хітон. Бо закон не означає применшення чесноти.

192. Золоті дзвіночки, що перемежовуються з гранатовими яблуками, символізують сяйво добрих справ. Адже чесноту можна здобути завдяки двом речам: вірі в Бога і життю по совісті. Великий Павел додав ці дзвіночки та гранатові яблука до вбрання Тимофія, коли сказав, що той повинен мати “веру и добрую совесть” (1Тим. 1:19). Отже, нехай дзвінкий і чистий голос віри звучить у проповіді Святої Трійці, а життя нехай наслідує природу гранатового яблука.

193. Бо за зовнішнім виглядом гранат неїстівний, бо вкритий твердою і гіркою шкіркою, але всередині в нього все розташоване в чітко визначеному, приємному для ока порядку, а ще приємніший він на смак завдяки своїй солодкій м’якоті. Так і суворе життя того, хто прагне мудрості, ззовні видається важким і непривабливим, однак, досягнувши свого часу зрілості, воно сповнюється радісними надіями. Бо коли в призначений час наш Садівник розламає гранатовий плід нашого життя й оголить приховану там красу, то солодким видасться кожному куштування власних плодів. Адже і Божественний апостол сказав, що “всякое наказание в настоящее время кажется не радостью, а печалью” – і є перший дотик до граната, – “но после… доставляет мирный плод” (Євр. 12:11) – це смачна солодка м’якоть, яка знаходиться всередині.

194. Писання вказує на те, що хітон має бути оздоблений по краю підвісками у вигляді куль. Вони призначені не для практичної користі, а виключно для прикраси. Звідси ми дізнаємося, що чеснота не обмежується тільки тим, що нам заповідано, а й ми самі повинні спробувати знайти те, що могло б стати додатковою прикрасою до нашого одягу, як Павел, що прикрасив заповіді власним чудовим обрамленням. Адже хоча закон і велить тим, хто служить жертовнику, брати частку від жертовника “проповедующим Евангелие жить от благовествования” (1Кор. 9:13-14), але Павел проповідував Євангеліє “безмездно” (1Кор. 9:18), переносивши “голод и жажду, и наготу” (1Кор. 4:11). Це і є та сама прекрасна бахрома, якою він прикрасив хітон заповідей.

195. Поверх цього довгого хітона надягають ще й єфод. Він являє собою два шматки матерії, один з яких спадає з плечей на груди, а інший – на спину. На плечах вони скріплюються застібками у вигляді двох каменів. На кожному камені вигравірувані імена шести патріархів. Тканина єфода – різнобарвна: фіолетова нитка переплетена з багряною, червона – з білою, а по всьому цьому різнобарв’ю проходить золота нитка, тож уся ця строката тканина сяє єдиною красою.

196. Споглядаючи єфод, ми розуміємо, що ця верхня частина вбрання, яка по праву є прикрасою серця, виткана з багатьох різних чеснот. Фіолетовий колір сплетений з багрянцем, бо царственність поєднана з чистотою життя. А червона нитка змішана з білою, бо світле, чисте життя зазвичай поєднується з рум’янцем сором’язливості. А золото, що виблискує на тлі всіх цих кольорів, має на увазі скарби, уготовані для тих, хто живе таким життям. Імена патріархів, вигравірувані на застібках, також є дуже важливою прикрасою облачення, адже людське життя ще більше прикрашається прикладами тих, хто досяг успіху в доброчесності.

197. Понад те, поверх прекрасного єфода була ще одна прикраса. Вона складалася із золотих щитків, що звисали з наплічників, і прикріпленого до цих щитків золотого чотирикутника, у який було вставлено каміння, розташоване в чотири ряди: по три камені в кожному. Серед них неможливо було знайти жодної пари однакових, кожен красувався своїм власним сяйвом.

198. Такий зовнішній вигляд цієї прикраси, внутрішній же зміст її полягає в такому: золоті щитки, що спускаються з плечей, мають на увазі зброю, наявну в нас в обох руках, щоб боротися з супротивником. Адже, як я вже раніше сказав, удосконалення в чеснотах складається з двох частин: віри і життя з чистою совістю, і, завдяки захисту цих щитків, ми залишаємося в безпеці, невразливі для ворожих стріл, “с оружием правды в правой и левой руке” (2Кор. 6:7).

199. Прикраса ж у вигляді чотирикутника, підвішена до щитків і в яку було вставлено каміння з вигравіруваними на ньому іменами патріархів поколінь Ізраїлевих, є тим самим покровом, який захищає серце. Писання вчить нас, що той, хто відіб’є двома щитками стріли лукавого, прикрасить свою душу всіма чеснотами патріархів, і кожен камінь на вбранні чесноти засяє власним світлом. А чотирикутна форма прикраси нехай буде для тебе вказівкою на те, що необхідно твердо перебувати в добрі, бо важко змінити форму фігури з прямими сторонами, що спираються на прямі кути.

200. Ремінці, за допомогою яких ці прикраси прикріплювали до рук, мені здається, вчать того, що для піднесеного життя треба поєднувати практичну філософію зі спогляданням, оскільки серце символізує споглядання, а руки – справи.

201. Діадема, що прикрашає голову, позначає вінець, уготований тим, хто прожив гідне життя. Він прикрашений ім’ям, закарбованим таємничими письменами на золотому щитку (Вих. 28:36). Але сандалі тому, хто одягається в таке вбрання, носити не повинно, щоб нічим не обтяжувати ходу і не сповільнювати ходьби носінням мертвих шкір, що підтверджує наше тлумачення сходження на гору. Бо як могла стати прикрасою ноги сандалія, яку під час першого посвячення в таїнство було відкинуто як перешкоду, що заважає зійти на гору?

Золотий телець і розбиті скрижалі

202. Мойсей, проходячи через усі ступені сходження, які були нами послідовно розглянуті, ніс у руках створені Богом скрижалі, що містили в собі Божественний Закон. Але ці скрижалі через жорстокий опір грішників були розбиті (Вих. 32:19). Гріх цих людей полягав у тому, що вони зробили ідола – статую, що зображала бика, – і стали їй поклонятися. Цей бик був стертий Мойсеєм у порошок і розчинений у воді, щоб стати питвом для тих, хто згрішив. Таким чином, було повністю знищено саму речовину, що послужила людям для нечестивої мети.

203. Ця історія ще тоді пророчо сповістила про те, що збулося наяву в наш час. Бо всіляка омана щодо ідолів остаточно зникла з життя. Вона поглинута устами тих, хто добрим сповіданням (1Тим. 6:13) знищив у собі саму речовину нечестя. І встановлені в давнину містерії ідолопоклонства стали всього лише безглуздою проточною водою, яку поглинули уста тих, хто сам був колись одержимий ідолами. І тепер, коли ти бачиш, що ті, хто колись підкорилися цьому безумству й вірили в нього, нині його винищили й знищили, хіба не очевидно для тебе, що ця історія свідчить: усякий ідол колись буде поглинутий вустами тих, хто від обману звернеться до благочестя.

204. Потім Мойсей озброїв левітів проти своїх одноплемінників (Вих. 32:27). Пройшовши по всьому табору від одного краю до іншого, вони вбивали всіх зустрічних, довіривши лезу меча вершити суд над повсталими. Вбивству піддавався кожен зустрічний без розбору. Між ворогом і другом, чужинцем і родичем, своїм і чужим не робили жодної різниці, немов одна рука в єдиному пориві діяла не розбираючи, з однаковою силою проти всіх.

205. Ми можемо винести з цієї історії наступний корисний урок. Оскільки всі навкруги звернулися до зла і весь табір став як одне ціле у скоєнні злодіяння, то й удар обрушився на всіх без розбору. Точно так само, караючи людину, викриту у злі, її б’ють батогом куди доведеться, знаючи, що біль від удару поширюється по всьому тілу і кожна частина об’єднаного злочином тіла однаковою мірою піддається покаранню. Таким чином, удар, обрушуючись на частину, напоумляє ціле.

206. Отже, якщо коли-небудь Боже обурення, незважаючи на рівний ступінь участі в злочині багатьох людей, буде спрямоване не проти всіх, а тільки проти деяких, то треба розуміти, що Бог у виправленні пороку проявляє людинолюбство. Хоча покаранню піддаються не всі, а лише деякі, але решта, наставляючись їхнім прикладом, відвертаються від зла.

207. Але це поки що буквальний зміст історії, а духовне її тлумачення може принести нам таку користь. Законодавець, звертаючись до всіх, закликав: “Кто Господень, иди ко мне!” (Вих. 32:26). Це і є голос Закону, який велить кожному: хто хоче бути другом Богові, нехай буде другом мені (адже друг Закону є в усіх відношеннях і другом Бога). Потім Мойсей наказав усім, хто зібрався до нього на цей поклик, направити меч проти брата, друга і ближнього.

208. Ми, розглядаючи духовний сенс, розуміємо, що кожна людина, яка звертається до Бога і Закону, очищається, вбиваючи свої погані звички, що стали їй уже рідними. Адже Писання не всякого іменує братом, другом і ближнім у найкращому сенсі цього слова. Може бути й так, що одна й та сама людина буде для нас братом і чужою, другом і ворогом, ближнім і противником одночасно. Тут я маю на увазі наші потаємні помисли: їхнє життя несе нам смерть, а їхня смерть – життя.

209. Таке тлумачення узгоджується і з розглянутою раніше розповіддю про зустріч Мойсея з Аароном. Тоді в союзнику і помічнику, що зустрівся Мойсеєві, ми побачили ангела, який і створив знамення проти єгиптян. Його по праву можна назвати старшим братом: старшим – оскільки ангельська безтілесна природа створена раніше за нашу, а братом – через спорідненість його розумної природи з нашою.

210. Але тоді виникає протиріччя: як можна вважати сприятливою зустріч з Аароном, який потім став виконавцем волі ізраїльтян у спорудженні ідола? Тут Писання частково розкриває двозначність слова “братство” і показує: не все, що звучить однаково, має однаковий сенс, якщо навіть одне й те саме слово використовується в протилежних значеннях. Так, одним братом є той, хто звільняє від єгипетського тирана, і зовсім іншим – той, хто робить ізраїльтянам ідола, хоча ім’я в обох випадках залишається одним і тим самим.

211. Саме проти таких братів оголює меч Мойсей. Він, звісно ж, і сам дотримується того закону, який наказав виконати іншим, адже вбивство такого брата – це знищення гріха. І всякий, хто знищив зло, що перебуває в ньому з волі супротивника⁴², убив у собі того, хто колись жив у гріху.

212. Щоб підтвердити наше розуміння цього місця, розглянемо духовний зміст деяких інших епізодів оповіді. Відомо, що Аарон наказав ізраїльтянам зняти сережки, які й стали матеріалом для виготовлення ідола (Вих. 32:2). Що скажемо на це? Мойсей прикрасив слух ізраїльтян сережками, тобто законом, а псевдоіменний брат не послухався і зняв покладену слухові прикрасу, зробивши з неї ідола⁴³.

213. Так було і коли гріх уперше ввійшов у світ: порада порушити заповідь стала немов би зняттям сережки. Первісні люди за друга й ближнього прийняли змія, який порадив їм порушити Божественний наказ, переконавши їх, нібито це хороша й корисна справа (Бут. 3:1-5). Це і означає зняти з вуха сережку заповіді. І хто вбиває таких братів, друзів і ближніх, той почує ті самі слова закону, з якими Мойсей, як сказано в розповіді, звернувся до тих, хто їх убив: “Сегодня посвятите руки ваши Господу, каждый в сыне своем и брате своем, да ниспошлет Он вам сегодня благословение” (Вих. 32:29).

Отримання нових скрижалів

214. Мабуть, доречною стала в нашій розповіді згадка про тих, хто віддався гріху. Таким чином, ми можемо дізнатися, як Мойсей знову знайшов створені Богом скрижалі з написаним на них Божественним законом. Адже коли Мойсей зіткнувся з протидією підлеглого йому народу, колишні скрижалі були ним кинуті на землю і розбиті. Але цього разу Мойсей отримав уже не самі скрижалі, а тільки те, що було накреслено на них. А скрижалі він зробив сам, із земної речовини, і надав їх силі Того, Хто накреслив на них Закон (Вих. 34:1). Тоді він знову знайшов благодать і приніс на кам’яних таблицях Закон, бо слова були викарбувані на камені Самим Богом.

215. Можемо і ми, ступаючи слідами цих подій, прийти до деякого розуміння Божественного Промислу щодо нас самих. Якщо має рацію Божественний апостол, який називає наші серця скрижалями (2Кор. 3:3), тобто провідним початком душі (а вже той, хто проникає Духом у глибини Божі (1Кор. 2:10), безсумнівно, говорить істинно), то ми, завдяки духовному тлумаченню, можемо навчитися такого: людська природа, створена Божественними руками й прикрашена неписаними письменами Закону, була спочатку незнищенна й безсмертна, оскільки воля Закону природно полягала для нас в відторгнені від зла та в шануванні Бога.

216. Коли ж звук гріха – той звук, який перша книга Писання називає голосом змія, а розповідь про скрижалі – голосом тих, хто “начинающих упиваться вином “⁴⁴ (Вих. 32:18), – вразив наш слух, вона, впавши на землю, розбилася. Однак істинний Законодавець, прообразом Якого був Мойсей, зробив Собі із земної речовини скрижалі нашої природи. Бо не в шлюбі зародилася плоть, яка прийняла Бога, – Він Сам став скульптором Своєї плоті, закарбованої Перстом Божим, тому що Дух Святий зійшов на Діву, і сила Всевишнього Її осяяла (Лк. 1:35). Коли це сталося, людська природа, завдяки письменам цього Перста, знову стала незнищенною і знайшла безсмертя. А Перстом у багатьох місцях Писання називається Святий Дух (пор.: Лк. 11:20 і Мф. 12:28; Вих. 8:19; Повт. 9:10).

217. Постать Мойсея у славі так змінилася, що явище цієї слави виявилося недоступним для людського ока (Вих. 34:29-30). Але той, хто досконало навчений Божественному таїнству нашої віри, не може не розуміти духовного сенсу цієї розповіді. Коли Той, Хто відновив нашу пошкоджену природу (а з усього сказаного ти зрозумієш, Хто саме зцілив наші недуги), знову повернув колишню красу її розбитій скрижалі та прикрасив її, як уже було сказано, Божим Перстом, то став недосяжним для невартих очей і за Своєю великою, такою, що перевершує все, славою виявився недоступним для тих, хто дивиться на Нього.

218. Бо воістину, коли Він прийде, як говорить Євангеліє, у славі Своїй, і всі ангели з Ним (Мф. 25:31), то навіть праведникам нелегко буде прийняти Його і побачити. А нечестиві й ті, хто слідують за юдейською єрессю, залишаться, як каже Ісаїя, непричетними до цього споглядання: “Да возмется нечестивый, да не видит славы Господа”⁴⁵ (Іс. 26:10).

Явління Бога Мойсею, який стояв на скелі

219. Дотримуючись загальної нитки тлумачення, ми прийшли до розуміння цього місця. Тепер повернемося до предмета нашої розповіді. Мойсей удостоївся великого Богоявлення і ясно бачив Бога, що засвідчив і Сам Божий голос: “Говорил лицем к лицу, как бы говорил кто с другом своим” (Вих. 33:11). Але як же після всього цього, немов і не відбувалося нічого з того, що ми вважаємо за свідченням Писання таким, що сталося, Мойсей просить Бога, щоб Той з’явився йому, начебто Бог, який постійно з’являвся йому, не був ним помічений?

220. І тоді голос із неба погоджується виконати бажання того, хто просить, і не відмовляє в новій благодаті, але при цьому позбавляє його надії, пояснивши, що людське життя не може вмістити того, що він просить. Бог каже, що в Нього є якесь місце, у цьому місці є скеля, а в скелі – ущелина, у якій Він і наказує встати Мойсеєві. Бог закриє рукою вхід у цю ущелину і, проходячи повз неї, покличе Мойсея, а коли Мойсей почує поклик, то вийде з ущелини і побачить Того, Хто покликав, позаду (Вих. 33:22-23). Так він побачить те, що просив йому показати, і Божественна обітниця не виявиться помилковою.

221. Якщо розглядати все це буквально, то дослідники не тільки нічого не зрозуміють, а й не зможуть позбутися неправильного уявлення про Бога. Передня і задня частина є тільки у речей, що володіють формою, а всяка форма служить тілу обмеженням. Тож, якщо приписувати Богові певну форму, то не можна відмовитися від думки, що Він володіє тілом. Будь-яке тіло складається з частин, а все, що складається з частин, є поєднання різнорідних елементів. Усе, що складається з елементів, можна назвати таким, що розкладається на елементи, а таке, що розкладається, не може бути нетлінним, адже тління і полягає в руйнуванні єдності.

222. Тож якщо розуміти “видение спины Бога” буквально, то послідовне міркування неминуче призведе до такої безглуздості. Передня і задня частини обов’язково притаманні формі, а форма – тілу. Тіло за своєю природою розкладається на елементи, оскільки все, що складено з елементів, можна розкласти. Розкладене не може бути нетлінним. Рабське дотримання букви шляхом послідовних міркувань обов’язково призведе до того, щоб приписати Богові тління, – але Бог нетлінний і безтілесний.

223. Але яке ж іще тлумачення, крім вищеописаного, можна застосувати до цієї розповіді? Адже якщо ця частина однієї стежки оповіді змушує нас шукати інше пояснення, то і все в цілому має розглядатися подібним чином, і що ми вирішимо щодо однієї частини, то доведеться прийняти і для цілого. Адже ціле – не що інше, як сукупність частин. Отже, і те місце, що було біля Бога, і скелю, і западину в ній, звану ущелиною, і входження туди Мойсея, і руку Божу, що затулила вхід, і проходження, і заклик, а потім і споглядання Бога позаду, найрозумніше буде витлумачити згідно із законом духовного сенсу.

224. Що ж тут зображено? Візьмемо, приміром, падіння тіл, що ковзають похилою площиною: якщо тільки вони не зустрічають жодної протидії початковому руху, то рухаються самі собою зі зростаючою швидкістю, доки поверхня ковзання нахилена донизу, і їхньому рухові не заважає жодна перешкода. Так само і душа, звільнившись від земних пристрастей, стає ширяючою і легкою і, прямуючи вгору, злітає від низин до височини.

225. Якщо цьому руху не буде жодної протидії згори, то, оскільки природа добра має притягуючу силу для тих, хто дивиться на неї, душа буде підноситися дедалі вище, за небесним своїм устремлінням “простираясь вперед”, як каже апостол (Флп. 3:13), і постійно спрямовувати свій політ до нових висот.

226. Палаючи бажанням не втратити через уже досягнуте ту височінь, яка ще залишилася перед нею, душа робить своє піднесення безперервним, знаходячи в кожному досягненні поштовх до нового зльоту. В одному тільки виді діяльності – праці заради чесноти – наша сила від роботи збільшується, початковий порив не виснажується від праці, а навпаки, зростає.

227. Тому ми скажемо, що і великий Мойсей, постійно підносячись, ніколи не зупинявся і не ставив жодної межі своєму сходженню. І, одного разу ступивши на ступені, що їх, як каже Яків, установив Бог (Бут. 28:12-13), він постійно сходив на наступну сходинку і не припиняв підійматися, оскільки щоразу бачив, що над сходинкою, якої він уже досяг, підноситься ще одна.

228. Він зрікся помилкового споріднення з єгипетським царем. Він помстився за єврея. Він відправився жити в пустелю, де б йому не заважала суєта людського життя. Усередині самого себе він пас стадо домашніх тварин. Він побачив сяйво світла. Відв’язавши сандалі, він, у своєму сходженні до світла, позбувся тягаря. Він вивів своїх родичів і одноплемінників на свободу. Він бачив, як потонув ворог, занурившись у хвилі.

229. Він розбивав табір під хмарою. Він втамовував спрагу скелею. Він вирощував небесний хліб. Простяганням рук він переміг іноплемінників. Він почув трубний голос. Він увійшов у морок. Він проник у таємне святилище нерукотворної скинії. Він навчився невимовних таємниць Божественного священства. Він знищив ідол. Він благав Бога. Він відновив закон, порушений з вини юдеїв.

230. Він просвітився славою. І ось, піднявшись усіма цими сходинками, він усе ж таки згорає від бажання й незадоволення і невідступно жадає того, що вже наповнило в міру можливості його душу, і просить про це, наче ніколи не був причетним до нічого подібного. Він благає Бога з’явитися йому не в міру його власного сприйняття, а Таким, Який Бог є насправді.

231. Я думаю, що такими є переживання душі, охопленої любов’ю до того, що прекрасне за своєю природою. Надія постійно захоплює її від тієї краси, яку вона вже побачила, до тієї, яку побачити ще належить, і постійно розпалює в ній вогонь бажання. І той, хто дійсно любить прекрасне, сприймає все, що з’явилося йому, як образ бажаного і жадає наповнитися виглядом Самого Першообразу.

232. У цьому й полягало зухвале прохання, що перевершує межі бажання: дати насолодитися красою не в дзеркалах і віддзеркаленнях, а віч-на-віч (1Кор. 13:12). Божественний голос погоджується виконати прохання і водночас у ньому відмовляє, показуючи нам у небагатьох словах незмірну безодню сенсу. Божественна щедрість обіцяє виконати бажання, але аж ніяк не обіцяє, що бажання зміниться насиченням.

233. Бог не показав би Себе Своєму служителю, якби таке споглядання могло вгамувати бажання людини, яка Його побачила. Адже справжнє споглядання Бога і полягає в тому, що людина, яка дивиться на Бога, ніколи не перестає цього бажати. Бог сказав: “Лица Моего не можно тебе увидеть, потому что человек не может увидеть Меня и остаться в живых” (Вих. 33:20).

234.Це сказано не в тому сенсі, що бачення Бога стає причиною смерті. Як же може Лик Життя стати причиною смерті для тих, хто наблизиться до Нього? Навпаки, Божество за Самою Своєю природою є Дарувальником життя. Визначення Божественної природи перевершує всяке визначення, і той, хто думає, ніби Божество належить до пізнаваних речей, відвертається від істинно Сущого заради того, що лише в уяві має уявне існування, і така людина не має в собі життя.

235. Бо істинно Суще і є справжнє життя. Воно недоступне для розуміння. Отже, якщо життєдайна природа перевершує всяке розуміння, то все, що пізнається, не є життям. А все, що не є життям, не має здатності давати життя. Таким чином, виповнюється сподівання Мойсея, але його бажання залишається при цьому незадоволеним.

Божества безмежність

236. Ця розповідь вчить нас, що Божество за Своєю природою безмежне і не укладено в будь-які межі. Адже якщо вирішити, що Божество має межі, то неминуче доводиться думати і про те, що лежить за цими межами. Все, що укладено в межі, обов’язково закінчується в якомусь місці. Наприклад, для птахів середовищем проживання служить повітря, а для водних істот – вода. Риба з усіх боків оточена водою, а птах – повітрям. Водне середовище для морських істот або повітряне для пернатих – це яскравий прояв поняття межі: вода оточує рибу, а повітря – птаха. Межа води для плаваючих істот, а повітря для пернатих слугує тією межею, де середовище, в якому вони можуть існувати, змінюється іншим. Точно так само, якщо приписувати Божеству будь-які межі, необхідно буде визнати, що Його вміщує чужорідне за своєю природою середовище. Здоровий глузд підказує, що те, що вміщує, більше за те, що вміщається.

237. Але ми визнали, що Божество за Своєю природою є благом. Те, що чужорідне благу, звичайно ж, не є благом. Те, що перебуває поза благом, природно зрозуміти як зло. І, як уже було показано, те, що вміщає, більше за те, що вміщається. Тоді, якщо припустити, що Божество має межі, необхідно буде визнати, що Воно оточене злом.

238. А оскільки вміщуване обов’язково має бути меншим за вміщуване, то з цього випливає висновок, що те, що перевершує по чисельності, має перевагу. Отже, якщо подумати, що Божество має межі, тим самим приходиш до думки, що благо перебуває в підпорядкуванні зла. Але це ж нісенітниця! Неможливо уявити собі, що могло б вмістити безмежне. І оскільки його природу не можна вмістити, то її неможливо зрозуміти. І всяке прагнення до блага, захоплене сходженням угору, у міру наближення до нього, тільки збільшується.

239. І справжнє споглядання Бога і полягає в тому, щоб ніколи не насичуватися у своєму прагненні, але постійно дивлячись на Нього, при тому, що вже вдалося побачити, все ж горіти бажанням побачити ще більше. І тому немає такої межі, яка могла б перервати сходження людини до Бога, тому що не знайдеться межі у блага, і жодне насичення не припинить прагнення до нього.

240. Але як же розуміти те місце, про яке говорив Бог? Ту скелю і поглиблення в ній? І руку Божу, яка зачинила вхід у щілину в скелі? І проходження Бога? І спину, яку Бог обіцяв показати Мойсеєві, коли той попросив дати йому поглянути на Лице?

241. Кожне з цих понять має бути справді великим і гідним щедрості Того, Хто дарує, оскільки це Богоявлення було обіцяно як щось більш чудове і високе, ніж усі ті, які раніше бачив великий служитель Божий. Як, виходячи з усього вищевикладеного, можна зрозуміти висоту, на яку прагнув піднятися Мойсей, котрий уже досяг таких великих вершин; висоту, піднятися на яку допомагає Той, Хто “Содействует любящим Бога” (Рим. 8:28), спрямовуючи Мойсея й кажучи: “Вот место у Меня” (Вих. 33:21).

242. Наше розуміння цілком узгоджується з уже викладеним тлумаченням. Говорячи про це місце, Бог не дає йому кількісних визначень (бо немає розміру в того, що не має кількості), але, використовуючи поняття вимірюваної поверхні, веде свого слухача до безмежного і безмежного. Сенс цих слів, мабуть, приблизно такий: оскільки твоя жага тягнеться вперед (Флп. 3:13) і для твого руху немає насичення, і ти знаєш, що немає межі в добра, а бажання завжди звернене до більшого, тобто в Мене є таке велике місце, по якому можна бігти і ніколи не досягти кінця свого руху.

243. Цей рух також називається спокоєм: “Я поставлю тебя в расселине на скале”, – каже Бог (Вих. 33:22). Це і є найдивніше: як один і той самий стан є і спокоєм, і рухом? Хто сходить, той жодним чином не стоїть, а хто зупинився, той уже не просувається вгору. А тут стояння виникає зі сходження. Річ у тім, що чим твердішою і невідступнішою стає людина щодо добра, тим вірніше вона рухається шляхом чесноти. Хто нетвердий і хиткий у своїх думках, хто стоїть у добрі нестійко, хто, за словом апостола, вагається і захоплюється (Еф. 4:14), хто сумнівається в розумінні Сущого і сповнений нерішучості, той навряд чи колись просунеться вгору шляхом чесноти.

244. Це подібно до сходження на піщаний пагорб: навіть якщо ноги пройшли багато кроків, марні всі старання, бо пісок постійно обсипається до основи пагорба. Рух відбувається, але від цього руху не просуваєшся вперед. Якщо ж, за словом псалмоспівця, витягнувши ноги, вибратися з болота і встати на камінь (Пс. 39:3) (цей камінь – Христос, повнота чеснот), то що твердіша й непохитніша в добрі, за порадою Павла (1Кор. 15:58), буде людина, то скоріше відбудеться її просування. Така стійкість стає для неї ніби крилом, і серце у своєму сходженні ширяє, спираючись на тверду прихильність добру. Отже, показавши Мойсеєві це місце, Бог пробудив його до руху. А обіцянка поставити його на скелю показала, як пробігти по цій Божественній біговій доріжці.

245. А поглиблення в скелі, яке тут називається ущелиною, прекрасно витлумачив сам Божественний апостол, коли сказав, що після руйнування земної хатини нам через нашу надію приготована нерукотворна оселя на небесах (2Кор. 5:1).

246. І справді, той, хто, за словом апостола, завершив свій біг⁴⁶ (2Тим. 4:7) цією широкою й місткою біговою доріжкою, яку Божественний голос назвав “местом”, і справжню “веру сохранил” (2Тим. 4:7), той, як сказано символічно, утвердив свої стопи на камені й прикрасився вінцем праведності від руки Того, Хто встановив таке змагання. Ця нагорода називається в Писанні по-різному.

247. І те, що тут називається заглибленням у скелі, в інших місцях зветься райською насолодою (Бут. 2), вічним домом (2Кор. 5:1), обителлю Отця (Ін. 14:2), лоном прабатька (Лк. 16:22), землею живих (Пс. 26:13), тихими водами (Пс. 22:2), вишнім Єрусалимом (Гал. 4:26), Царством Небесним (Мф. 13:44 та ін.), почестю звання (Флп. 3:14), благодатним вінком, вінком насолоди або прекрасним вінком (пор. Притч. 1:9,4:9), міцною вежею (Пс. 60:4), радістю бенкету, перебуванням поряд із Господом, престолом суду (Лк. 22:30), місцем імені (Повт. 12:5) і потаємною скинією (Пс. 26:5).

248. І тому можна сказати, що входження Мойсея всередину скелі означало те саме, що і всі ці вирази. Оскільки каменем у Павла називається Христос (1Кор. 10:4), і в Христі ми бачимо надію на все добре, бо дізналися, що в Ньому заховано скарби всіх благ (Кол. 2:3), то кожен, хто опинився в добрі, поза сумнівом, перебуває в Христі, який вміщує все добре.

Заклик слідувати за Богом

249. Хто досяг цього місця і був, як повідомляє розповідь, осяяний Божою рукою (а рука – це, мабуть, сила Божа, що творить усе суще. Єдинородний Бог, через Якого все почало бути (Ін. 1:3), Який для тих, хто біжить, і є те саме місце, яким проходить їхній біг, як Він Сам про це сказав (Ін. 14:6), і для тих, хто стоїть, твердо стає скелею, а для тих, хто відпочиває, – домівкою, – той почує заклик і позаду побачить Того, Хто кличе, тобто піде слідом за Богом, як велить закон (Повт. 13:4).

250. Цей заклик почув і зрозумів великий Давид, який сказав тому, хто живе під дахом Всевишнього, що Він крилами⁴⁷ Своїми осінить тебе (Пс. 90:1,4), інакше кажучи, “Ти станеш позаду Нього”, тому що крила бувають позаду. А про себе самого Давид сказав: “К Тебе⁴⁸ прилепилась душа моя” (Пс. 62:9), “Tы держишь меня за правую руку” (Пс. 72:23). Бачиш, наскільки псалми відповідають цій розповіді. Як там сказано, що Бог тримає за праву руку того, хто до Нього приліпився, так і тут Бог каже, що простягне руку тому, хто стоїть на скелі, і покличе його за Собою.

251. І коли Господь, який відповідав на той час Мойсеєві, став Виконавцем Власного Закону⁴⁹, то Він пояснив його учням, розкривши зміст образних виразів. Він сказав: “Если кто хочет идти за Мною” (Лк. 9:23), а не “попереду Мене”. І тому, хто запитував про вічне життя, Він запропонував те ж саме: “Приходи, следуй за Мною” (Лк. 18:22). А хто слідує за ким-небудь, бачить його спину.

252. Отже, Мойсей, який прагнув побачити Бога, був навчений, як можна Його побачити: слідувати за Ним, куди б Він не повів тебе, – і означає дивитися на Бога. Коли Бог проходить повз Мойсея, це і означає таке ведення. Адже неможливо безпечно провести шляхом того, хто не знає шляху, якщо тільки не покликати його слідом за собою. Рухаючись попереду, ведучий тим самим показує дорогу веденому. І ведений не ухилиться з правильного шляху, якщо буде постійно дивитися на спину ведучого.

253. Якщо ж він ухилиться вбік або встане перед обличчям ведучого, то почне прокладати собі нову дорогу, не ту, яку показує йому провідник. Тому Він і каже веденому: “Лица Моего не можно тебе увидеть” (Вих. 33:20), тобто не ставай перед обличчям ведучого. Інакше він почав би рухатися в протилежному напрямку, оскільки благо не протистоїть іншому благу, а слідує за ним.

254. Адже те, що спрямоване в бік, протилежний благу, ніби дивиться йому прямо в обличчя. Тому в обличчя чесноті дивиться порок. Інша чеснота не буде спрямована в протилежний бік. Тому й Мойсей не дивився Богові в обличчя, а бачив Його тільки зі спини. Бо той, хто подивиться Йому в обличчя, не житиме, як засвідчив Божий голос: “Человек не может увидеть Меня и остаться в живых” (Вих. 33:20).

255. Ти бачиш, яка велика справа – навчитися слідувати за Богом. Після всіх піднесених сходжень, страшних і славних Богоявлень, людина, яка навчилася бути позаду Бога, тільки до кінця свого життя змогла удостоїтися цієї благодаті. Але тому, хто слідує за Богом, уже не страшні жодні перешкоди, які виставляються пороком.

Заздрість побратимів

256. Після цього в одноплемінників народилася заздрість до Мойсея (Чис. 12:1-2). Заздрість – початок злих пристрастей, батько смерті, перші двері до гріха, корінь пороку, батько скорботи, мати нещасть, привід непокори, початок ганьби. Заздрість, обернувшись перед Євою змієм, вигнала нас із раю. Заздрість загородила від нас древо життя і, позбавивши священного вбрання⁵⁰, дала нам, сором’язливим, листя смоковниці (Бут. 3:1-7).

257. Заздрість, всупереч природі, озброїла Каїна і влаштувала вбивство, яке вимагало семикратної помсти (Бут. 4:8-15,24). Заздрість перетворила Йосипа на раба (Бут. 37:1-28). Заздрість – смертоносне жало, прихована зброя, недуга людської природи, жовчна отрута, добровільне гниття, стріла гіркоти, цвях у душі, вогонь у серці, полум’я, що спалює нутрощі.

258. Для заздрості нещастя полягає не у власній біді, а в чужому добробуті, і успіх – не в благу для себе, але в біді для ближнього. Заздрість страждає від людського процвітання і зневажає людські нещастя. Кажуть, що хижі птахи, які пожирають мертвечину, гинуть від помазання миром⁵¹, бо їхня природа звикла до смороду і тління. Так і одержимий недугою заздрості від добробуту свого ближнього марніє, немов його торкнулися миром, але якщо бачить, що сталося нещастя, негайно налітає і вчіплюється своїм кривим дзьобом, щоб витягнути назовні потаємне неблагополуччя.

259. Заздрість боролася з багатьма людьми і до Мойсея. Але коли напала на цю велику людину, то розбилася, немов глиняний горщик, кинутий у скелю. Таким чином, особливо яскраво проявилася користь тієї ходи за Богом, яку здійснював Мойсей, що рухається в Божественному місці, що стоїть на скелі, схований у заглибленні, осяяний Божою рукою, що слідує за своїм Провідником і дивиться Йому не в обличчя, а в спину.

260. Він знайшов внутрішнє блаженство – це видно з того, як він слідував за Богом і опинявся вище, ніж міг досягти лучник. Заздрість випускала в нього стрілу, але її політ не досягав висоти, на якій стояв Мойсей. Натягнутий лук зла був не в силах випустити таку стрілу пристрасті, яка покрила б відстань від уже охоплених цією недугою людей до Мойсея. Але Аарон і Маріам були уражені пристрастю лихослів’я і стали немов луком заздрощів, випускаючи в Мойсея слова замість стріл (Чис. 12:1-2).

261. Мойсей був настільки далекий від причетності до цієї немочі, що навіть зціляв страждання хворих, і не тільки нічого не робив для захисту від образ, а й навіть благав Бога про тих, хто ображав його (Чис. 12:13). Своїми вчинками, як я вважаю, він показав, що того, хто надійно укритий щитом доброчесності, не вразити ударами стріл.

262. Міцність його обладунків затуплює вістря і відводить його вбік. А обладунком, що оберігає від цих стріл, виявляється Сам Бог, в Якого і одягається воїн чесноти, як сказано: “Облекитесь в Господа Иисуса Христа” (Рим. 13:14). Це непробивна броня, яка стала Мойсеєві в нагоді, і під захистом якої він показав даремність зусиль злого лучника.

263. Він не піддався пориву захиститися від тих, хто ображав його, і навіть коли вони були засуджені непідкупним судом, він не думав про природну справедливість і благав Бога про прощення своїх побратимів. Він не зробив би цього, якби не йшов слідом за Богом, Чия спина вказувала йому вірний шлях чесноти.

Розвідники

264. Так і в усьому іншому. Коли вроджений ворог людства переконався, що не має змоги нашкодити Мойсеєві, то звернув свою ворожнечу на легшу здобич. Він випустив у народ, немов стрілу, пристрасть обжерливості і пробудив у них єгипетські уподобання. Небесній їжі вони віддали перевагу м’ясну ненажерливість, як у єгиптян (Чис. 11:4-6).

265. Але піднесена душа Мойсея виявилася вищою за цю пристрасть, оскільки була цілковито захоплена спадщиною, яку Бог обіцяв людям, що залишили уявний Єгипет і вирушили в землю, де тече молоко, змішане з медом (Чис. 14:8). Тому він призначив розвідників, щоб вони розповіли про блага цієї землі (Чис. 13:2-4).

266. Як я розумію, ті з них, хто запропонував благі надії, – це помисли, породжені вірою, які підкріплюють нашу надію на майбутні блага. А ті, хто заперечував добрі надії, мабуть, були ворожими помислами, які притупляють віру в обіцяне. Але Мойсей не визнав жодного слова противника, а сприятливу розповідь про цю землю визнав істинною.

267. Похід чесних розвідників очолив Іісус, і власною наполегливістю він змусив повірити у свою розповідь. Дивлячись на нього, Мойсей зміцнив свої надії на майбутнє, а прикладом їжі, яку вони знайдуть у тій землі, слугувало виноградне гроно, принесене до нього на жердинах (Чис. 13:24). Коли ти чуєш, що оповідає про цю землю Іісус і що виноградне гроно піднесено на дереві, то розумієш, на Кого дивився Мойсей, щоб упевнитися у своїх надіях.

268. Виноградне гроно, повішене на дереві, – що ж це, як не Гроно, повішене на дереві в останні дні (порівн.: Ін. 15:1), Кров Якої стала для віруючих рятівним напоєм? Це символічно провістив і Мойсей, кажучи: “Они пили кровь грозди, вино “⁵² (Повт. 32:14), що означає спасительну Страсть.

Мідний змій

269. І знову дорога пролягала пустелею, і народ, змучений спрагою, втратив надію на обіцяне благо. Але Мойсей знову звів воду зі скелі й напоїв пустелю (Чис. 20:11). Це оповідання, витлумачене духовно, вчить нас, що таке таїнство покаяння. Ті, хто одного разу скуштував від Скелі, але звернувся знову до обжерливості, догоджання плоті та єгипетських насолод, засуджуються і позбавляються причетності до блага.

270. Але для них завжди залишається можливість передумати і знайти Скелю, яку вони залишили: знову пробити отвір для потоку і напитися вологи, яку вона випромінює для тих, хто повірив у правдивість оповідання Іісуса, а не ворожих вигадок, дивився на підвішене виноградне Гроно, яке кровоточило і кровоточило заради нас, і знову вивів зі скелі вологу за допомогою дерева.

271. Але народ ще не був привчений слідувати стопами величі Мойсея. Ізраїльтяни, як і раніше, прагнули і схилялися до рабських прагнень і єгипетських насолод. Таким чином, розповідь показує нам, що кожна людина за своєю природою піддається цій пристрасті, і не злічити шляхів, що ведуть до цієї хвороби.

272. А Мойсей, як лікар, який своїм мистецтвом не дає недузі здолати людину, не дозволив хворобі призвести до смерті. Бажання нерозумних людей породили зміїв, укуси яких вводили в тіло через рану смертельну отруту. Але великий законодавець за допомогою образу змія позбавив сили справжніх змій (Чис. 21:9).

273. Настав час пояснити і цей символ. Є протиотрута від поганих пристрастей – це очищення наших душ, що відбувається в таїнстві благочестя. І для тих, хто повірив у це таїнство, найголовніше – поглянути на Страсть Того, Хто прийняв на Себе наші пристрасті. Його Страсть – це Хрест, і той, хто дивиться на нього, як свідчить розповідь, не зазнає жодної шкоди від отруйних бажань (Чис. 21:9).

274. А дивитися на Хрест – значить зробити своє життя ніби померлим для світу і розіп’ятим (Гал. 6:14), нерухомим для гріха. Тобто, за словом пророка, прибити свою плоть до страху Божого (Пс. 118:120), причому цвяхом, що утримує плоть, служить стриманість.

275. Отже, оскільки пожадливості нерозумних людей викликають із землі зміїв (а всяке породження поганої пожадливості і є змій), то закон вказує нам на Того, Хто висить на дереві. Він є подобою змія, і все ж таки не змій, але, як каже і великий Павел, “в подобии плоти греховной” (Рим. 8:3). Бо воістину змій – це гріх, і всякий, хто переходить на бік гріха, приймає зміїну природу.

276. І людина звільняється від гріха Тим, Хто прийняв подобу гріха і уподібнився до нас, які змінили свою подобу на зміїну. Завдяки Йому укуси вже не призводять до смерті, але й самі змії ще не знищуються. Під зміями я маю на увазі бажання. Гріх уже не може заподіяти злу смерть тим, хто дивиться на Хрест, але бажання плоті, що протидіє духу (Гал. 5:17), ще не гине зовсім.

277. І вірні часто бувають схильні до укусів бажання. Але той, хто дивиться на Вознесеного на Хресті, віддаляє від себе пристрасть, знешкодивши отруту, немов ліками, страхом перед заповіддю. Сам Господь ясно показав нам, що змій, піднесений у пустелі, символізує таїнство Хреста, коли сказав: “Как Моисей вознес змию в пустыне, так должно вознесену быть Сыну Человеческому” (Ін. 3:14).

Зарозумілість тих, хто заздрить

278. Але гріх, як і раніше, йде своїм шляхом, просуваючись за якоюсь поганою послідовністю, немов по ланцюжку зла, від одного до іншого. А Законодавець, як лікар, продовжує зцілювати в міру того, як зло приносить свої жнива. І коли укуси зміїв позбулися сили щодо тих, хто дивився на зображення змія (а зі сказаного вище ти зрозумієш цей символ), то ворогові, настільки майстерному на вигадки проти нас, спадає на думку гріх іншого роду,

279. який і сьогодні можна побачити в багатьох людях. Деякі з тих, хто мудрим життям упокорив пристрасть до пожадливого бажання, починають прагнути священства, своєю суто людською заздрістю і самочинною завзятістю ображаючи задум Божий (Чис. 16:1-3). Людей до цієї поганої послідовності гріхів підштовхує той, кого Писання викриває як зловмисника людського роду.

280. Коли через віру у Піднесеного на дереві земля перестала породжувати зміїв, які шкодили підвладним пожадливостям людям, то вони вирішили, що вони самі по собі сильніші за отруйні укуси, і замість пристрасті до жадливого бажання в них увійшла хвороба зарозумілості. І вони, вважаючи тепер приниженням залишатися в тому чині, в якому їх поставили, домагалися для себе священицької гідності, наполегливо прагнучи змістити тих, кого від Бога призначили на це служіння. Їх назавжди поглинула безодня, а тих, хто залишився на землі, спалили блискавки (Чис. 16:31-35). Гадаю, тим самим оповідання вчить нас, що крайня межа роздутої зарозумілості – сходження в пекло. Небезпідставно можна стверджувати, що зарозумілість веде людину на “висоту” прірви.

281. І не дивуйся, що більшість людей дотримується протилежної точки зору. Більшості здається, що слово “зарозумілість” означає піднесення над іншими людьми. Але засвідчена в оповіданні істина підтверджує нашу думку. Якщо люди, які звеличували себе над іншими, зійшли донизу і розверста земля поглинула їх, то неможливо відкинути таке визначення: зарозумілість є найглибшим падінням.

282. Мойсей вчить усіх, хто бачив це, бути стриманими і не звеличуватися власними досягненнями, але завжди розумно ставитися до свого теперішнього становища. І якщо ти переміг задоволення, то це ще не означає, що ти не схильний до пристрасті іншого роду. Бо всяка пристрасть є падінням, якщо вона пристрасть, і немає ніякої різниці в падіннях, які сталися через різні пристрасті. Упав і той, хто послизнувся на поверхні задоволення, і той, хто спіткнувся об підніжку зарозумілості. Для розумної людини немає прийнятного способу впасти: будь-якого падіння слід рівною мірою уникати, якщо це падіння.

283. Якщо сьогодні й побачиш людину, яка певною мірою очистилася від хворобливої схильності до насолод, але прагне домогтися для себе священства, оскільки вважає себе вищою за інших, то знай, що бачиш людину, яка в зарозумілій зверхності падає в пекло.

Богообраність священства

284. Крім того, закон навчає нас, що священство є встановлення Божественне, а не людське, і навчає таким чином: Мойсей, накресливши на жезлі, отриманому від кожного коліна, відповідне ім’я, поклав усі жезли на жертовник, щоб з усіх лише один, позначений Божественним дивом, став свідченням рукоположення згори. Тоді всі жезли залишилися такими, як колись, а жезл священика укорінився сам у собі й не від зовнішньої вологи, але від вкладеної в нього Богом сили розпустив гілки та проростив плід (а саме, мигдаль), що досягнув зрілості (Чис. 17:1-8).

285. Таким чином, весь народ був навчений дотримуватися порядку. А під плодом, що його виростив жезл Аарона, слід розуміти життя, яким воно має бути у священстві. Зовні – стриманим, суворим і важким, а внутрішньо – таємно й непомітно містити їстівну серцевину, що виявляється, коли їжа дозріває, прориває тверду оболонку й розбиває деревоподібну шкарлупу, що приховує їстівну серцевину.

286. Але якщо ти помітив, що життя того, хто зветься священиком, подібне до запашного рум’яного яблука, коли він, на відміну від натовпу, вирядився у віссон і порфіру, об’їдається за щедрими трапезами, п’є проціджене вино, намащується кращими пахощами – одним словом, користується всім, що до смаку людям, які збирають життєві насолоди, ти можеш із повним правом відповісти на це словами Євангелія: дивлячись на плід (Лк. 6:43), я не впізнаю по ньому дерева священства. Не такий плід священства, як цей! Той плід – стриманість, а цей – насолода: той зрошувався не земною вологою, а до цього знизу течуть численні потоки задоволень і надають стиглості тому життю, що він пожинає.

Царський шлях

287. І коли народ звільнився від цієї пристрасті, то пройшов через місце проживання чужинців, де закон вів його “царской дороге”, не дозволяючи відхилитися ні на крок (Чис. 20:17). Адже для мандрівника дійсно вкрай небезпечно відхилятися вбік. Якщо між двох схилів по краю хребта тягнеться тонка стежка, то для того, хто йде нею, небезпечно відхилятися праворуч або ліворуч від середини, бо за кроком у той чи інший бік на нього чекає прірва. Так і закон хоче, щоб той, хто йде слідом за ним, не залишав шляху, як каже Господь, тісного і вузького (Мф. 7:14), ні наліво, ні направо (Повт. 28:14).

288. Ці слова служать нам уроком, показуючи, що чесноти знаходяться посередині. Адже все зло трапляється або через нестачу, або через надлишок чесноти. Так, стосовно сміливості недоліком чесноти буде боягузтво, а надлишком – зухвалість. І лише те, що вільне від одного й іншого і однаково віддалене від недоліків, що лежать по краях, і є чеснота.

289. Так само і все інше, що прагне до блага, дотримується середини, проходячи між небезпечними сусідами. Мудрість займає місце між хитрістю і простотою. І не буде похвальна ні мудрість змії, ні простота голуба (Мф. 10:16), якщо взяти кожне окремо. Але лише володіння рівною мірою і тим, і іншим, стає чеснотою. Той, кому бракує ціломудрості, – розпущений, а той, у кого його в надлишку, спалюється в совісті своїй (1Тим. 4:2), як називає це Апостол. Адже один нестримно віддається насолодам, а інший зневажає шлюб як перелюбство. І лише володіння рівною мірою і тим, і іншим є стриманість.

290. “Весь мир лежит во зле” (1Ін. 5:19), як каже Апостол, і те, що протилежне чесноті, що є злом, чуже послідовникам закону. Тому той, хто здійснює в цьому світі свій життєвий шлях, безпечно закінчить цю необхідну подорож чесноти, якщо зможе не збитися з цього воістину великого шляху, протоптаного й вистеленого чеснотою, ніде не звертаючи заради пороку на бездоріжжя – ні вправо, ні вліво.

Чаклунство Валаама

291. Оскільки, як уже було сказано, сходження до чеснот супроводжує натиск противника, що дедалі посилюється в міру сходження і вишукує будь-який привід для спокушання до зла, то, коли народ зріс у житті за Божественними законами, противник вибудував новий задум, як це роблять знавці військового мистецтва. Якщо вони бачать, що навряд чи здатні перемогти переважаючі сили ворога в зустрічному бою, то завдають йому поразки з пасток і засідок. Так і стратег зла вже не став виводити своє воїнство на відкритий бій з людьми, які зміцнилися в законі і чесноті, але виконував свій задум таємно, із засідки.

292. І тоді в союзники проти тих, з ким задумав боротися, він призвав чаклунство – а саме, як повідомляє розповідь, одного провидця і ворожителя по птахах⁵³ , який за допомогою демонів володів певною силою заподіювати шкоду своїм ворогам (Чис. 22:7). Але коли мадіамський володар найняв його, щоб своїми прокльонами той заподіяв шкоду людям, які живуть у Бозі, то прокляття він перетворив на благословення. А ми, відповідно до попереднього тлумачення, зрозуміємо це так: чаклунство не може діяти на тих, хто живе в чесноті, а ті, кого оберігає Божественна допомога, перевершать будь-які підступи.

293. А що згаданий чоловік займався ворожінням по птахах – це засвідчено в оповіданні, яке говорить, що він володів даром передбачення і радився з птахами⁵⁴. І раніше – у реві ослиці він отримав настанову про те, що йому належало старанно виконати (Чис. 22:23-30). Оскільки він звик радитися з безсловесними тваринами, сприймаючи в звуках, які вони видають, бісівську енергію, то Писання зображує рев ослиці як членороздільну мову. Тим самим воно показує нам, що люди, захоплені цим бісівським обманом, доходять до того, що сприймають за осмислену мову повчання, які їм вдалося розібрати у звуках, які видають тварини. Прислухавшись до реву ослиці, Валаам з того самого джерела, яке раніше обманювало його, дізнався, що сила, проти якої він був найнятий, непереможна.

294. Так і в євангельському оповіданні полчище бісів – “легион” – приготувалося до протиборства з Господом (Мк. 5:7-9; Лк. 8:30). І коли наблизився Той, Хто владний над усіма, це полчище закричало, визнавши Його вищу силу, і не приховало істини: у Ньому була Божественна природа, і в належний час Йому належало покарати тих, хто згрішив. Бісівський голос сказав: “Знаем Тебя, кто Ты, Святый Божий” (Мк. 1:24, Лк. 4:34), “пришел Tы прежде времени мучить нас” (Мф. 8:29). Так сталося і у випадку з Валаамом, коли бісівська сила, що супроводжувала його, навчила його, що неможливо ні перемогти цей народ, ні перешкодити йому.

295. І ми, зіставляючи це оповідання з колишнім тлумаченням, скажемо так: якщо хто захоче проклясти тих, хто живе в чесноті, то не зможе вимовити похмурих неструнких звуків і прокляття перетворить на благословення. Сенс тут, по-моєму, в тому, що брань і осуд не пристають до тих, хто живе доброчесно.

296. Справді, як звинуватити незаможного в корисливості? Як сварити за розбещеність людину, що живе усамітнено, далеко від усіх? Або лагідного – за гнів? Або смиренного – за гордовитість? Чи взагалі за щось ганебне – людей, які відомі якраз протилежними якостями? Їхня мета – зробити своє життя непричетним до скверни, щоб, за словом Апостола, “противник был посрамлен, не имея ничего сказать о нас” (Тит. 2:8). Тому й сказав той, хто був обраний для прокляття: “Как прокляну я? Бог не проклинает его” (Чис. 23:8), тобто: як я можу засуджувати того, хто не подає приводу для осуду, хто, дивлячись на Бога, зробив своє життя невразливим для зла?

Переможці, переможені розпустою

297. Хоча зловмисник і зазнав у цій справі невдачі, але не полишив своїх задумів проти тих, кому хотів нашкодити. Він повернувся до колишньої витівки: спокусити природу до зла через насолоду. Справді, задоволення, як приманка, заманює жадібні душі на гачок погибелі. І в розгнузданій насолоді природа спокушається на зло.

298. Так сталося і тоді: люди, які перемогли силою зброї, які показали, що залізу не впоратися з їхньою силою, які обернули своєю міццю ворожу фалангу⁵⁵ назад, загинули від випущених жінками стріл насолоди і виявилися сильнішими за чоловіків, але слабкішими за жінок. Тільки-но з’явилися перед ними жінки, які замість зброї сяяли красою, вони негайно забули про силу своєї мужності та розвіяли бойовий дух у задоволеннях (Чис. 25:1-2).

299. Вони перебували саме в тому стані, у якому й мають опинитися люди, охоплені пристрастю до забороненого змішання з іноплемінниками. Єднання зі злом означало розрив союзу з добром, і Божество незабаром почало проти них війну. Ревний Фінеєс не став чекати, поки очищення від гріха прийде згори: він сам став і суддею, і катом (Чис. 25:6-8).

300. Запалившись гнівом на людей, що впали в розпусту, він зробив роботу священика: змив гріх кров’ю, причому не кров’ю безневинної тварини, жодним чином не причетної до бруду розпусти, а кров’ю людей, які поєдналися один з одним у злі. Спис, що пронизав обох одночасно, здійснив Божий суд, змішавши з насолодою смерть тих, хто згрішив.

301. Вважаю, що тут розповідь дає людям корисну для душі пораду: ми дізнаємося, що з усіх пристрастей, що борються з людським розумом, жодна не має такої сили проти нас, що зрівнялася б із недугою насолоди. Спільнота тих самих ізраїльтян, які виявилися сильнішими за єгипетську кінноту, перемогли амалікітян, налякали інші народи, а після цього перемогли й фалангу мадіанітян, – ця спільнота потрапила в рабство до названої недуги, щойно побачила жінок з числа інших племен. Це вказує не на що інше, як на те, про що я вже сказав: насолода для нас – могутній і важкий супротивник.

302. Підкоривши при першій своїй появі людей, яких не змогла перемогти зброя, насолода спорудила над ними трофей нечестя, за денного світла закарбувавши їхню ганьбу. Завдяки їй люди проявили себе як тварини: скотиняче й безглузде прагнення до розпусти змусило їх забути про їхню людську природу, тож вони вже й не приховували неподобства, а вихвалялися нечестям своєї пристрасті та хизувалися тим, що опоганили сором’язливість, валяючись, наче свині, на очах у всіх (Чис. 25:6) у калюжі з нечистотами.

303. Чого ж нас вчить ця розповідь? Ми вже дізналися, якою силою спокушати до зла володіє недуга насолоди, тож ми повинні віддалити наше життя якомога далі від усякого з нею сусідства, щоб недуга жодним чином не проникла в нас – як близькість до вогню може стати причиною злого полум’я. Так і Соломон у книзі Премудрості вчить нас не ходити босими ногами по вугіллю і не класти вогонь собі за пазуху (Притч. 6:27-28). У наших силах залишатися безпристрасними, поки ми віддалені від джерела вогню. Якщо ж ми доторкнемося до палючого жару, то вогонь бажання проникне всередину, а слідом будуть і ноги обпалені, і утроба загине.

304. У Євангелії Сам Господь велить нам триматися подалі від цього зла і виривати, як корінь пристрасті, бажання, що виникло від зорового образу (Мф. 5:28). Тим самим Він вчить нас, що той, хто приймає пристрасть через зоровий образ, прокладає дорогу самій недузі. Погані пристрасті подібні до чуми: одного разу вразивши життєво важливі органи, вони не заспокояться, доки не призведуть до смерті.

Межа життя Мойсея

305. Однак не варто, як я вважаю, продовжувати розповідь, щоб представити читачеві все життя Мойсея як приклад чесноти. Тому, хто прагне піднесеного життя, все сказане вище вже буде чималою підмогою для сходження до істинної мудрості. А для того, хто розслабився і не хоче попотіти заради чесноти, навіть якби й було б написано набагато більше, не було б жодної користі від багатослів’я.

306. Але не будемо забувати про визначення, яке було дано в передмові. Там я стверджував: досконале життя таке, що для нього немає жодних обмежень у просуванні до досконалості. Невпинне зростання на шляху до кращого життя – ось дорога до досконалості душі. Тому варто, розповівши про смерть Мойсея, підтвердити раніше дане нами визначення досконалості.

307. Адже для того, хто здійснює подібне сходження протягом усього життя, немає нічого неможливого в тому, щоб постійно опинятися вище самого себе. Його життя, подібно до орла, виявляється таким, що кружляє в захмарних висотах по повітрю розумового сходження.

308. Мойсей з’явився на світ у той час, коли народитися євреєм було, з точки зору єгиптян, злочином. І хоча закон тирана карав новонароджених, але Мойсей переміг убивчий закон, отримавши порятунок спершу від своїх батьків, а потім і від тих, хто видав цей закон. І ті самі люди, які намагалися вбити його за допомогою закону, подбали не тільки про його життя, а й про належне виховання, познайомивши юнака з усілякими премудростями.

309. Після цього він став сильнішим за людські почесті й вищим за царську гідність, вирішивши, що надійніше й царственіше бути під охороною не списоносців, а чесноти, і нею ж прикраситися замість царських шат.

310. Саме тоді він урятував родича і завдав удару єгиптянину: наше ретельне тлумачення побачило в першому друга, а в другому – ворога людської душі. Щоб осягнути піднесене, у вчителя для себе він обрав мовчання, і тоді його розум просвітився світлом, що засяяло з куща. Після цього він постарався зробити своїх одноплемінників причетними до тих благ, які він отримав згори.

311. Свою силу він проявив двояко: захищаючись від ворогів послідовністю різноманітних ударів і допомагаючи своїм одноплемінникам. Він суходолом провів через море вельми численний народ і не будував для цього корабельного флоту, однією тільки вірою навів переправу, обернувши для євреїв безодню на суходіл, а для єгиптян – суходіл на море.

312. Він оспівав переможну пісню. Він вирушив слідом за хмарним стовпом. Він просвітився небесним вогнем. Він влаштував собі трапезу від їжі, що прийшла згори. Він напився від скелі. Він підняв руки на погибель амалікітянам. Він наблизився до гори. Він опинився в темряві. Він почув трубний голос. Він наблизився до Божественної природи. Він був усередині вишньої скинії. Він влаштував священство. Він спорудив скинію. Він облаштував життя за допомогою законів. Він, уже описаним чином, успішно завершив останні війни.

313. І на закінчення своїх подвигів, він за допомогою священства покарав розпусту, як це можна зрозуміти з розповіді про гнів Фінеєса на тих, хто віддавався цій пристрасті. І тоді він наблизився до гори спокою. Він не зійшов униз, на ту землю, яку знизу за обітницею бачив народ. Той, хто намагався жити лише від того, що приходить згори, не скуштував більше земної їжі. Опинившись на самій вершині гори, він, як умілий скульптор, що точно виліпив статую власного життя, по завершенні роботи поклав не кінець, а вінець своєму творінню.

314. Що ж говорить про це оповідання? Що помер Мойсей, служитель⁵⁶ Господній, за словом Божим, і ніхто не знає місця поховання його. Очі його не затьмарилися, і обличчя його не зотліло (Повт. 34:5-7). Таким чином, ми дізнаємося, що людина, яка здійснила ці подвиги, удостоїлася тоді високого імені служителя Господа, іншими словами, перевершила все інше в цьому світі. Бо неможливо стати рабом Божим, не перевершивши всього іншого. Такою була межа його життя, що здійснилося в чеснотах за словом Божим. Таку смерть оповідання називає живою смертю: від неї не залишається могили, над нею не насипається курган, вона не змушує погляд померкнути, а обличчя – зотліти.

Мета нашого життя

315. Чого ж нас вчить усе сказане? Ми повинні прагнути до єдиної межі нашого життя: бути покликаними в служителі Божі завдяки тому, що ми зробили в житті. Коли ти переможеш усіх ворогів: єгиптянина, амалікітянина, едомітянина, мадіанітянина, – коли перейдеш через воду і отримаєш просвітлення від хмари, насолоду від дерева і воду від скелі, коли скуштуєш небесної їжі: коли в чистоті й непорочності здійсниш сходження на гору і, опинившись там, будеш навчений сурмовими звуками Божественної таємниці; коли в непроникній темряві з вірою наблизишся до Бога й там довідаєшся про таїнство скинії та про достоїнство священства;

316. Коли станеш каменетесом свого власного серця, щоб закарбувати на ньому Божественні слова; коли знищиш золотого ідола, тобто викоріниш зі свого життя пристрасть до користолюбства; коли піднесешся настільки, що безсилим буде проти тебе чаклунство Валаама (а під чаклунством тобі треба розуміти різноманіття обманів цього життя, за допомогою яких люди, наче випивши отрути з кубка Кірки⁵⁷ , втрачають власну природу і набувають вигляду безсловесних створінь), – коли все це станеться з тобою і виросте в тобі жезл священства, що не витягує для цього ніякої вологи з землі, але має в собі самому достатньо сили, щоб принести плід мигдалю – на перший погляд гіркий і твердий, але всередині їстівний і смачний; коли ти приведеш до зникнення все, що повстає проти твоєї гідності, щоб воно зникло під землею, як Дафан, або було винищене вогнем, як Корей, – тоді наблизився ти до мети.

317. А метою я називаю те, заради чого все відбувається. Як у землеробстві метою слугує збір плодів, у будівництві – спорудження житла, у торгівлі – багатство, а у виснажливих змаганнях – вінок, так у піднесеному житті метою слугує звання служителя Божого, а до нього додається і те, що ти не будеш засипаний курганом, тобто життя твоє буде чисте й вільне від вантажу зла.

318. Оповідання називає й іншу ознаку цього служіння: очі його не помрачилися, і обличчя не зотліло (Повт. 34:7). Як же може затьмаритися погляд того, хто постійно перебуває у світлі, віддалившись від темряви? І не прийме ніякого тління той, хто протягом усього свого життя творив нетлінні справи. Людина, яка воістину стала образом Божим і ні в чому не ухилилася від Божого образу, несе в собі ознаки Першообразу і в усьому до Нього уподібнюється, прикрашаючи свою душу нетлінням, незмінністю і непричетністю до будь-якого зла.

Висновок

319. Ось тобі, людино Божа Кесарій⁵⁸, моє коротке слово про досконалість доброчесного життя. Я описав життя Мойсея як зразок прекрасного, щоб кожен із нас, намагаючись наслідувати його, зміг би закарбувати в собі самому образ явленої нам краси. А що Мойсей здобув доступну людині досконалість – яке свідчення може бути для нас вірогіднішим за Божественний голос, який сказав йому: “Я знаю тебя более всех прочих”⁵⁹ (Вих. 33:12). Сам Бог називав його другом Своїм (Вих. 33:11). А коли він вважав за краще загинути з усіма іншими, якщо Божество за Своїм довготерпінням не пробачить їм їхнього гріха (Вих. 32:32), то припинився гнів Божий на ізраїльтян, тому що Бог змінив Свій вирок, щоб не засмучувати друга. Усе це служить свідченням і доказом того, що Мойсей у своєму житті досяг найвищого ступеня досконалості.

320. Оскільки метою нашого дослідження було – визначити, у чому досконалість доброчесного життя, і в нашій праці ми знайшли цю досконалість, то настав час, дорогий друже, звернутися до цього прикладу й до тих духовних тлумачень, що їх ми побачили в розповіді, щоб, перенісши все це у власне життя, бути пізнаними Богом і стати Йому друзями. У тому-то й полягає справжня досконалість, щоб утримуватися від життя у злі зовсім не з рабського страху перед покаранням і творити добро не з надії на нагороду, проходячи шляхом доброчесного життя з торгового розрахунку на вигоду. Але в тому, щоб дивитися вище за всі обіцяні нам у надії блага, щоб боятися тільки одного: зруйнувати дружбу з Богом, – і вважати цю дружбу єдиною омріяною перлиною: ось у чому, по-моєму, і полягає досконале життя.

321. І якщо розум твій піднесений до цих чудових і Божественних помислів, то, що б ти не знайшов (а знайдеш ти, я знаю, багато чого), усе послужить на загальну користь у Христі Іісусі. Амінь.

* * *

¹ Тут обігрується дослівне значення грецького слова τελειότης – “обмеженість, завершеність, закінченість, досконалість”. Автор говорить про обмеженість одиниць виміру і про досконалість у чесноті, використовуючи одне й те саме слово.

² Лікоть – одиниця довжини, близько 0,5 метра. (Тут і далі примітки перекладача).

³ Тобто фараону.

⁴ Мається на увазі стародавній звичай споруджувати на полі бою трофей – пам’ятник зі складеної в купу зброї поваленого ворога.

⁵ Шлюбом тут називається укладення Завіту.

⁶ Тут мається на увазі третя заповідь: “Не роби собі кумира”.

⁷ Маються на увазі насамперед заповіді “другої скрижалі” (з п’ятої по десяту), але сюди можна зарахувати і приписи глав 20-23 книги Вихід, а також численні правила, що містяться в книгах Левіт і Повторення Закону.

⁸ Медики того часу вважали, що здоров’я людини залежить від рівноваги в організмі основних життєвих “соків”: крові, лімфи, жовтої жовчі та чорної жовчі. Переважання одного з них призводило, на їхню думку, до хвороби.

⁹ “Царським шляхом” називалася головна дорога, прокладена з Єгипту в Палестину.

¹⁰ Ворожіння по птахах – поширений спосіб ворожіння в давнину. Ворожитель у певний час спостерігав за небом і робив свої висновки з того, з якого боку які птахи і в якій кількості з’являлися першими.

¹¹ Словом “розум” тут перекладено грецьке λόγος, яке має багато різних значень, зокрема – Бог-Слово (порівн.: Ін. 1:1). Мабуть, тут, як і в деяких інших місцях, Свт. Григорій свідомо говорить так, що його думку можна зрозуміти двояко: “Душевні рухи підкоряються розуму” або “Душа слідує за словом”.

¹² Тут, як і в деяких інших своїх творах, свт. Григорій розуміє “шкіряний одяг” із книги Буття як людську природу в її нинішньому стані після гріхопадіння.

¹³ Слово “Сущий” ὁ ὤν, яким у грецькому тексті Старого Завіту називає Себе Бог (Вих. 3:14), тісно пов’язане з одним з основних термінів грецької філософії (див., наприклад, діалог Платона “Парменід” та “Фізику” Арістотеля): суще, τὸ ὄν, протилежне тому, що не сущому, τὸ μὴ ὄν.

¹⁴ Дослівно: “володіє неіпостасною (ἀνυπόστaτος) природою”. Це ще один термін, запозичений із грецької філософії: іпостасність – невіддільна властивість буття. Слово “іпостась”, ὑπόστaσις (у первинному значенні – “згущення, суть, основа”) було характерним для неоплатонічної філософії (наприклад, “Еннеади” Плотіна) і отримало подальший розвиток у християнському богослов’ї.

¹⁵ Тобто у втіленні Божественна природа не змінилася, але зате людська стала причетною до Божественної.

¹⁶ У грецькому тексті Старого Завіту йдеться про те, що Мойсею зустрівся “ангел Господній”, тоді як у єврейському (а отже, і в Синодальному перекладі) – що йому зустрівся Сам Господь.

¹⁷ Тут свт. Григорій говорить про сучасну йому язичницьку філософію – здебільшого стоїчну і неоплатонічну – як про щось єдине, хоча серед філософів існували різні думки практично з усіх згаданих тут питань.

¹⁸ Найбільш ранні згадки про ангела-хранителя можна знайти в “Пастирі” Єрма (5.1-4) і в трактаті Орігена “Про начала” (2.10.7).

¹⁹ Див. примітку до розділу 18 (с. 33).

²⁰ Тут і далі обігрується дослівне значення слова ἀμφίβιος “земноводний” – “той, хто веде два життя” (порівняти з похідним “амфібія”).

²¹ Біблійний текст говорить про те, що Аарон простягав руки, наводячи лиха на Єгипет (Вих. 8:6 та ін.), а віддалялися лиха за молитвою Мойсея, але про простягання рук у цьому випадку нічого не повідомляється.

²² Тут свт. Григорій говорить про апокатастасис, тобто про кінцеве спасіння всіх грішників. Це вчення бере свій початок від Орігена і було пізніше засуджене Церквою на Константинопольському Соборі 553 р., що згодом було підтверджено Шостим і Сьомим Вселенськими Соборами. Однак, за часів свт. Григорія це питання ще належало до області богословських пошуків, які не мали остаточного рішення. У частині рукописів ця фраза відсутня, але, мабуть, вона все ж належить свт. Григорію і була пізніше виключена саме через її невідповідність визначенням наступних Соборів.

²³ Див. примітку до розділу 64 першої частини (с. 26).

²⁴ Див., наприклад, “Державу” Платона (439d, 588b) або його ж діалог “Федр” (246b). У платонівському розумінні, “бажаюча” частина душі співвідноситься з тілесними потягами, а “чуттєва” – з душевними рухами, не пов’язаними з потребами або примхами тіла.

²⁵ Гіматій – верхній плащ.

²⁶ У давнину учасники бенкету зазвичай лежали за столом на низьких ложах, тому роззувалися, розпускали одяг і приймали розслаблену позу.

²⁷ Хітон – повсякденний одяг до колін або до щиколоток, без рукавів.

²⁸ У давнину для швидкої ходьби або бігу поли довгого одягу зазвичай підбирали і підтикали за пояс, щоб рухатися вільно.

²⁹ Таке тлумачення можна знайти, наприклад, у Філона Олександрійського (“Життя Мойсея”, 1.25.141), Климента Олександрійського (“Стромати”. 1.23.157) або Іринея Ліонського (“Проти єресей”. 4.46).

³⁰ Моральна філософія – етика: природнича філософія – природничі науки (сучасні фізика, біологія тощо)

³¹ Гопліти – важкоозброєні піхотинці.

³² У грецькому тексті Біблії тут стоїть слово τριστάται , що дослівно означає “ті, що стоять утрьох”.

³³ Під час хлібопечення зазвичай відокремлювали частину сквашеного тіста (закваску) і зберігали, щоб наступного разу додати до нового тіста як дріжджі. Прісний хліб пекли з тіста, до якого не додавали жодної частки від колишніх замісів.

³⁴ Слово Ἐκκκλησία “зібрання” стало в грецькій мові назвою Церкви.

³⁵ П’ятниця грецькою називається παρασκευή, що дослівно означає “приготування”. Ця назва походить від старозавітної традиції готуватися в п’ятничний день до святкування суботи.

³⁶ Приховане святилище ᾰδυτον – термін, характерний для неоплатонічної філософії (наприклад, Плотин, “Еннеади”, 6.9.11), що позначає приховані від сторонніх очей святилища служителів стародавніх містерій, а символічно – потаємні глибини людської душі, в яких відбувається осягнення таїнств.

³⁷ Грецькою кришка ковчега називалася ἵλαστήριον, тобто “місце умилостивлення, викуплення”. Назва пов’язана з обрядом Дня Умилостивлення, коли первосвященик окроплював кров’ю жертовної тварини кришку ковчега (див.: Лев. 16).

³⁸ Світ, за уявленнями того часу, складався з чотирьох стихій – вогню, повітря, води і землі.

³⁹ Йдеться про предмети, що називалися “урім і туммім”, які використовувалися для запитання до Господа. Точне значення цих слів, а також зовнішній вигляд і спосіб застосування самих предметів, мабуть, були невідомі вже під час написання книги, тому свт. Григорій дає їм виключно символічне тлумачення.

⁴⁰ Наприклад, Філон Олександрійський (“Про життя Мойсея”, 2.118 та ін.).

⁴¹ Синодальний переклад, зроблений з єврейського тексту, у цьому місці відрізняється від грецького, яким користувався свт. Григорій (порівн.: у слов’янській – “истаял еси яко паучину душу его”).

⁴² Сатану зазвичай називають тут “противником”, що цілком відповідає початковому значенню єврейського слова שטן.

⁴³ Тут присутня неперекладна гра слів: слух, тобто покірність (ἀκοη) прикрасився сережкою Закону, а через неслухняність (παρακοή) її було знято.

⁴⁴ Так у грецькому тексті Старого Завіту (пор. слов’янське “глас начинающих напиватися вином”). У Синодальному перекладі, зробленому з єврейського тексту, – “голос тих, хто співає”.

⁴⁵ Так у грецькому тексті Старого Завіту (пор.: слов’янське “да возмется нечестивый. Да не видит славы Господни”). Синодальний переклад, зроблений з єврейського тексту, істотно відрізняється в цьому місці від грецького.

⁴⁶ У Синодальному перекладі – “течение совершил”.

⁴⁷ У грецькому тексті Біблії (як і у свт. Григорія) вживається слово μεταφρένον, яке в первинному значенні перекладається як “лопатка”.

⁴⁸ Дослівно: “позаду Тебе”.

⁴⁹ Йдеться про втілення Христа.

⁵⁰ Тут і в деяких інших творах свт. Григорій говорить про “одіяння слави”, яких Адам і Єва втратили під час гріхопадіння і в які нам належить зодягнутися в майбутньому житті. У біблійному тексті ці одежі не згадуються.

⁵¹ Поширене на той час уявлення (див.: “Природничу історію” Плінія, 11.279, “Педагог” Климента Олександрійського, 2.8.66).

⁵² Так у грецькому тексті Старого Завіту (пор. слов’янське: “и кровь гроздову пияху вино”). У Синодальному перекладі, зробленому з єврейського тексту: “Ти пив вино, кров виноградних ягід”.

⁵³ Див. примітку до розділу 73 першої частини (с. 28).

⁵⁴ У грецькому тексті Старого Завіту в Книзі Чисел 24:1 йдеться про те, що Валаам “не пішов, за звичаєм, назустріч птахам”. У Синодальному перекладі, зробленому з єврейського тексту, птахи не згадуються.

⁵⁵ Фаланга – бойовий стрій.

⁵⁶ Грецьке слово οἰκέτης позначало домашнього слугу.

⁵⁷ Кірка – чарівниця з “Одіссеї” Гомера (10-та пісня, вірш 212 і далі), яка напоїла супутників Одіссея зіллям, від якого вони перетворилися на свиней.

⁵⁸ Ким був Кесарій, невідомо. Це ім’я згадується лише одного разу наприкінці твору і присутнє не у всіх рукописах.

⁵⁹ Так у грецькому тексті Старого Завіту (пор. слов’янське: “Вем тя паче всех”). У Синодальному перекладі, зробленому з єврейського тексту: “Я знаю тебе по імені”.

 

 

Источник: О жизни Моисея Законодателя или о совершенстве в добродетели / свт. Григорий Нисский ; [пер. с древнегреч.: А. Десницкого при участии О. Титовой и И. Пролыгиной]. – [Изд. 2-е]. – Москва : Храм свв. Космы и Дамиана на Маросейке, 2009. – 108, [2] с. ISBN 978-5-89825-007-2

* * *