Священномученик Петро Рождєствін, пресвітер

Місяця травня на 14-й день

Священномученик Петро народився 25 червня 1879 року в селі Дмитрівський Погост Коробовської волості Єгор’ївського повіту Рязанської губернії в сім’ї псаломщика Олексія Михайловича та Олександри Олексіївни Рождєствіних. У 1899 році Петро закінчив Рязанську Духовну семінарію і був направлений викладати в церковнопарафіяльній школі. Маючи намір послужити Святій Церкві священником, він повинен був знайти дружину, яка готова була б нести з ним хрест служіння Церкві, оскільки чернечим шляхом він йти не бажав. Петро одружився з дівчиною Людмилою, дочкою протоієрея Дмитра Семеновича Лебедєва, який служив у його рідному селі. Закінчивши єпархіальне училище, вона викладала в тій самій, що й Петро, школі. Тож їм не довелося знайомитися одне з одним. Усе життя в селі було як на долоні – з усіма своїми достоїнствами і недоліками ти у всіх на виду.
Після висвячення на священника отця Петра відправили служити до храму в селі Вишкове Новозибківського повіту Чернігівської губернії, оскільки в рідних місцях вільних священицьких вакансій не було. Але коли звільнилося місце священика в Троїцькому храмі в селі Ланіне в Єгор’ївському повіті, розташованому за вісім верст від Дмитрівського Погоста, батьки запропонували йому служити тут. Храм був невеликий, дерев’яний, збудований старанністю парафіян шести сіл. Згодом ними ж було збудовано велику двоповерхову будівлю школи, квартири для вчителів і церковну сторожку. До початку Першої світової війни Ланине стало процвітаючим багатим селом, і парафіяни мали намір звести храм із цегли, для цього був попередньо збудований цегельний завод. Будівництво просувалося швидко, зі своєї цегли були вже зведені стіни, але війна, що почалася, і безбожна революція, що послідувала за нею, зупинили будівництво. До тридцятих років стояла недобудована церква в лісах.
Попередник отця Петра побудував для себе великий будинок, який він згодом продав парафії, тож отцю Петру не довелося дбати про житло. Вихований у бідній сім’ї псаломщика, який заробляв на життя здебільшого селянською працею, отець Петро був звиклий до всіляких селянських робіт, він ніколи не наймав селян на роботи, живучи з ними за правилами тогочасної селянської громади, коли найтяжчі роботи робили спільно, й селяни по черзі допомагали одне одному, й так перероблялися роботи, які вимагали найбільших зусиль. Разом розробляли важкі ділянки і вивозили дрова, працювали на далеких косовицях, займаючись цим невідривно іноді по цілому тижню, бо роботу потрібно було завершити вчасно, користуючись сприятливою погодою, яку їм і давав для цього Господь.
Отець Петро вставав, як і всі селяни, до світанку, і, помолившись, виходив на свій щоденний послух. Живучи тією самою, що й селяни, працею, він ніколи не забував, що він насамперед пастир Божий: у будь-яку пору дня й ночі, у будь-яку погоду, взимку й улітку, полишаючи всі домашні клопоти, він ішов туди, куди його звали парафіяни для звершення треб. До того ж він завжди задовольнявся тим, що йому давали як плату, а бувало, і сам допомагав нужденним.
Служив отець Петро дуже урочисто, на свята завжди співало два крліроси, і той, і інший із безліччю півчих. До служб півчі готувалися заздалегідь: церковний спів був предметом особливих турбот і пастиря, і пастви. У селі співали тоді майже всі, і на крлірос обирали тільки найталановитіших. Святкові богослужіння ще залишалися на той час центром християнського життя, задовольняючи не тільки духовні, а й естетичні запити народу.
Крім зовнішніх турбот і клопотів, були й внутрішні. Отець Петро був характеру запального, і, добре усвідомлюючи небезпеку цієї пристрасті, доклав чимало зусиль, щоб її викорінити, та зрештою домігся успіху – перестав гніватися й дратуватися і на дійсні, і на уявні промахи ближніх.
На першій сповіді сина під час Великого посту він сказав йому як напуття: “Будь завжди чесний і правдивий, роби добро людям, поважай старших, люби Батьківщину і народ, де народився, не забувай Бога!”
1921 року в селі Ланине спалахнула епідемія тифу, але це не злякало священика – він одразу ж пішов у сім’ї, де були хворі, розмовляв, сповідував, соборував і причащав.
Протоієрея Петра вперше заарештували 1930 року за невиконання вимог щодо здачі сільськогосподарської продукції та засудили до п’яти років заслання, але, оскільки такого терміну покарання за цією статтею в законі прописано не було, його судом виправдали та звільнили; вдруге його заарештували в період масових гонінь на Руську Православну Церкву – 30 листопада 1937 року та ув’язнили в Таганській в’язниці в Москві.

Проти нього свідчили місцевий колгоспник, який сказав, що протоієрей Петро брав участь у поширенні контрреволюційних листівок, і священик сусіднього села, Петро Суханов, який заявив, що йому “відомо, що Рождествин вороже налаштований до радянської влади. Мені неодноразово доводилося чути, – сказав свідок, – як він несхвально відгукувався про політику радянської влади, зокрема, скаржився на податки, що їх накладає на нього радянська влада як на служителя культу; казав, що радянська влада релігію утискає, не дає їй розвиватися. Мені також відомо, що Рождественін, урочисто обставляючи церковну службу, затягував її, що призводило до невиходу на роботу колгоспників, розкладало трудову дисципліну і затягувало польові роботи в колгоспі”.
1 грудня 1937 року слідчий допитав священика.
5 грудня 1937 року трійка НКВС засудила отця Петра до десяти років ув’язнення у виправно-трудовому таборі, і його відправили в Маріїнський табір, одне з відділень Сиблагу, куди він прибув 31 грудня 1937 року.
8 червня 1938 року він писав дружині з табору: “Минуло півроку, як ми розлучилися, але я одержав лише один від тебе лист 15 лютого; одержав і дві твої посилки: одну отримано мною 11 квітня, а іншу одержано 2 травня. У першій посилці їстівне все збереглося, а в другій, окрім твоїх чудових і смачних коржів, усе зіпсувалося й позеленіло, і я змушений був викинути, дуже шкодуючи про те, що це трапилося, усвідомлюючи, що ти надсилаєш мені посилку, уриваючи від себе останній шматок. Прийми від мене сердечну подяку за посилки – як приємно було отримати особливо другу, святкову посилку. Зі сльозами на очах згадував я минулі роки, коли ми родинно зустрічали й проводжали ці дні, – тепер тільки оціниш сімейну обстановку з її традиціями, але шкода, що минуле-прожите відходить у вічність.
Чи отримуєш ти мої листи? За останній місяць я послав тобі два листи. У цих листах я писав тобі, що з березня місяця до 25 квітня хворів на висипний тиф, жар доходив до 41 градуса, жив на уколах, серце визнано слабким, був на волосині від смерті. Дякувати Богу і лікарському персоналу, який не шкодував своїх сил під час догляду, я залишився поки що живий. Отримав ускладнення… Погано став чути… пухлина ніг і… хвороба серця. Виліковуючи наслідки тифу, я до цього часу лежу в лікарні, переходячи щотижня з одного відділення в інше. Нині лежу в 7-му відділенні, де перебувають ті, хто одужує; днями, гадаю, переведуть у відділ слабкосильних, це вже не лікарня, а барак, де ходять уже у своєму власному одязі й харчування тут просте. Скільки часу пробуду в слабосильному відділі, не знаю; із зовнішнього боку я став краще виглядати: в останніх відділеннях лікарні № 3 і № 7 годували хворих добре… Шкода одне, що чорного хліба мало дуже дають, а він є основа нашого харчування. Незважаючи на гарне харчування в лікарні, сили все-таки погано збираються після хвороби…
З ногами взагалі в мене нехороша справа, адже я їх двічі обморожував, про що я писав тобі… На мої ноги страшно дивитися: всі опухли і вкриті якимись синцями; хворів душею через острах, що заберуть у мене ноги і буду зовсім калікою. Лікарі не дають жодних ліків від хвороби ніг, кажуть, що з часом усе само собою минеться. Біль і ломота в ногах досі жахлива; якщо доживу до зими, то не знаю, як буду без теплих чобіт і теплих панчіх… Учора лікар сказав мені невтішне щодо хвороби мого серця, визнав у мене хворобу міокарда серця – за його словами, хвороба гірша за ваду серця; звістка мене вразила – отже, жити мені лишилося зовсім небагато…
Смерть є спільна доля людства, коли ж згадуєш, що черга моя, то стає страшно, знаючи, що мало підготовлений до загробного життя.
Є прислів’я: “на бідного Макара всі шишки валяться”. Це прислів’я можна застосувати до мене: мій одяг, коли привозили мене в лікарню, весь здали за описом на склад. Виявляється, у мене шкіряних чобіт і шапки не значиться в приймальній фактурі. Заявив начальству про зникнення цих цінних речей, але ось майже місяць минув, а відповіді немає. Подібних зникнень було кілька. Тепер, виходячи з лікарні, доведеться ходити в постолах – добре, якщо дадуть казенні постоли; голову доведеться накривати казенним рушником – шкода, що ти не здогадалася надіслати мій чорний картуз. Винен, звичайно, я, бо забув це прописати… У якому стані мої черевики? Якщо якісь із них придатні для носіння, то надішли мені.
Дорога Міло, не ображайся заради Бога, що я своїми проханнями змушую тебе витрачати останні копійки, позбавляючи тебе необхідного, але вір – потреба моя спонукає на це. Попроси від мого імені племінників допомогти матеріально нам; знаю, велика твоя скрута, знаю, що ти обірвана і без одягу; якщо відмовлять у допомозі нам, то Бог із ними…

Що нового в нашій дорогій стороні? Чи пише хтось тобі з рідних… Як ти провела піст і моління святкове, де? Дуже хочеться знати, як живуть Шатурські… Боляче й прикро, що мене скоро забули. Забули близькі по крові, рідні, а що казати про далеких рідних? Заздриш, коли щодня бачиш, як товариші по арешту отримують листи від дітей і знайомих.
Сидять зі мною особи дуже інтелігентні: інженери, лікарі, захисники-юристи. Є професор із Москви, є вчитель московської школи. Пишуть їм дуже часто, діти, дружини та інші рідні – друг пізнається лише в нещасті…
Пиши мені частіше. Якби ти знала, яким щастям для мене є твої листи, – я читаю кожен рядок твого листа кілька разів і лист знаю напам’ять…”
Протоієрей Петро Рождественін помер 27 травня 1939 року в Баїмському відділенні Сиблагу і був похований у безвісній табірній могилі.