Преподобний Євфимій Великий

День пам'яті (н. ст.)

Місяця січня на 20-й день

Місто Мелитина, що у Вірменії поблизу річки Євфрат, батьківщиною було Євфимію преподобному. Батько його Павло, мати ж Діонісія, обоє вірні, благородством ж і чеснотами славні, багато років були неплідні й бездітні, через що немалу печаль завжди мали. Ходячи до близької церкви святого мученика Полієвкта, молилися весь час, щоб звільнитися від бездітності. І в одну з ночей, коли терпіння мали в молитві, було якесь Божественне явлення, яке говорило: “Будете утішені, дасть-бо вам Бог сина, утісі тезоіменного, бо в народженні його подасть Господь утіху церквам своїм”. Після видіння того зачали отроча, яке раніше, ніж народилося, Богові на службу віддати обіцяли. Народився хлопчик, і нарекли його Євфимієм. Царював у той час на Сході Валент, на Заході ж небіж його Граціан. І ще не було миру і тиші церквам Христовим, бентежили їх аріани. Почавши-бо від Константія, сина Константинового, аж до кончини Валентової, не менше сорок років, велике правовірним було гоніння і кривда. А коли святий Євфимій народився, уся печаль обернулася на втіху і радість. П’ять-бо місяців не минуло після народження Євфимієвого, як Валент, злочестивий цар, варварами, які полонили Фракію, переможений, утік, в якомусь селі поблизу Адріанополя сховався у соломі згори і загинув злочестивий жорстокою смертю у вогні тимчасовому, який був йому як переддвер’я вогню вічного. Коли загинув той злий цар, загинула і вся сила аріанська, і скоро церквам святим тиша і мир дарувалися — коли воцарився Великий Феодосій. Тоді батько Євфиміїв Павло пішов із життя цього, Діонісія ж, вдова, виконуючи свою обітницю, привела Євфимія-отрока до брата свого пресвітера Євдоксія, який був духовним батьком єпископові церкви Мелетинської Отрію, віддаючи дитину свою, як Анна Самуїла, Богові. Євдоксій же привів його до єпископа та сповістив йому все про нього: як Божественним якимось явленням і голосом дарувався неплідним батькам за великі їхні про те молитви і що перед народженням обіцяний стати Господнім. Єпископ Отрій, це почувши і дивуючись оповіді, сказав: “Справді Дух Божий на дитині цій спочиває”. І прийняв хлопця собі за сина, і про науку його старанно турбувався, поручивши його двом клирикам-учителям — Акакію і Синодію, обом благорозумним і добродійним, з них же кожен свого часу пізніше єпископом був тої ж Мелитинської церкви. Тоді Євфимія блаженного, який добре вже книг Божественних навчився, єпископ у читці поставив, а матір його, блаженну Діонісію, яка весь час працювала для Бога, дияконисою освятив своєї церкви. Після цього Євфимій святий з юності в житті добродійному та в дівстві непорочному зміцнювався і, ступені церковні як слід пройшовши, вже й ченцем був, пресвітером був поставлений тодішнім єпископом. Доручено йому було старійшинство й опіку над монастирями, які були в місті тому, хоч і не хотів, бо з дитинства чернецтво і безмовність любив вельми. Через те більше перебував у монастирі святого мученика Полієвкта, який містився далі від града. А на великопісні дні відходив на якусь гору пустельну і там у подвигах і трудах, самому лише Богові відомих, безмовствував. Бачив же, що настоятельством і управлінням монастирів безмовність його переривається, ще ж шанування людське зненавидівши, таємно відійшов до Єрусалима у двадцять дев’ять років віку свого. Чесному ж хресту і гробу Христовому та іншим святим місцям поклонившись, обійшов святих отців, які в навколишніх пустелях жили, і, кожного життя та чесноти розглянувши, до наслідування їх заохочувався. Тоді прийшов у лавру, названу Фаре, яка містилася на відстані шести поприщ від святого града, і знайшов поза монастирем одну келію порожню на місці безмовному — оселився в ній, нічого ж зовсім не маючи, навчився робити мотузки, їв з труду рук своїх, і так, від усієї земної печалі звільнившись, одну мав турботу — як догодити Богові.

Був же Євфимію святому сусідом і другом преподобний Феоктист. З ним же такою був зв’язаний любов’ю, що обидва одну мали волю, одне до Бога бажання та один подвиг. І розповідали один одному думки свої, і кожна із них була покладена в душі іншого, і що один захотів, те й другому полюбилося, — ніби одна душа у двох тілах була. Виходили ж кожного року восьмого дня після Хрещення Господнього, тобто 14 січня, в пустелю Кутилійську і там перебували до Квітної неділі, постом і трудами мучивши своє тіло, душу ж годуючи їжею духовною. Тоді поверталися кожен до своєї келії, маючи велике чеснот багатство, яке хотіли принести Христу Воскреслому. Так п’ять років у лаврі тій проживши, коли, за звичаєм своїм, у належний їм час в пустелю Кутилійську вийшли і в ній непрохідні проходили місця, прийшли над одну кручу й урвище страшне вельми, де в глибині урвища був потік, на північному ж боці потоку печера якась, житло звірів, до неї ж ледь по стіні вийти змогли. Й утішилися місцем тим, наче від Бога собі показаним, і, оселившись, жили там, їжу маючи із зілля, що навколо росло, і вже не повернулися до лаври. Минуло досить часу, коли благоволив Бог явити їх на користь іншим, і влаштував так, що якісь пастухи із Лазарії гнали там свої стада. Вони біля струмку були, коли ж звели свої очі нагору до печери тої, побачили несподівано двох мужів над собою, що по кручі ходили. І, злякавшись, почали втікати. Ті ж лагідним голосом услід за ними кликали, кажучи: “Не бійтеся, брати, не бійтеся, бо і ми людьми є, але через гріхи наші в місці цьому живемо”. Пастухи ж, страх відклавши, прийшли до них і, увійшовши у печеру й нічого із потрібного для життя не бачивши, дивувалися, та пішли собі. Розповіли про них своїм вдома. Відтоді до преподобних тих пустельників Євфимія і Феокстиста почали приходити жителі лазарійські, приносячи необхідне. Але й фаранські отці, коли побачили, що не повернулися до них ті, що відійшли, шукали їх довгий час у пустелі, поки не довідалися, де вони є, і, знайшовши їх, почали приходити до них часто. Тоді дехто і перебувати з ними захотів. Спочатку-бо Марин і Лука, прийшовши до них, не повернулися до лаври, а з цими преподобними залишилися. Після них інші прийшли: слава-бо про Євфимія преподобного швидко всюди розійшлася, і багатьох, щоб побачити його і разом з ним з ним, зрушила. Він же тих, котрі приходили до нього, приймаючи, поручав їх другові своєму — блаженному Феокстисту, сам же любив усамітнення вельми. І через нетривалий час виникла кіновія. Печера та на церкву була перетворена, а Євфимій преподобний лікарем був душ всіх. Кожен-бо з братів відкривав йому душу свою, сповідаючи помисли, — він же, дуже досвідчений, кожного виправляв добре, повчаючи і вмовляючи, караючи по-батьківськи й утішаючи. Говорив же разом до всіх: “Браття, через те, що відійшли від світу, за те і подвизайтеся, і не радійте, що вже спаслися, але у всі часи пильні будьте, Господь-бо каже: «Пильнуйте й моліться, щоб не зазнати спокуси» (Мф. 26:41). Це ж насамперед знайте, що тим, які відрікаються світу й проводити іночеське життя хочуть, годиться не мати волі своєї, берегти всюди послух і смиренномудрість, а в розумі мати пам’ять про смерть і годину судну, боятися вогню вічного, любити ж славу Небесного Царства”. Говорив же знову, що годиться чорноризцям із внутрішнім богомисленням і тілесно трудитися, а найбільше юним, їм же з іншими багатьма себе збереженнями і тілесного погамування треба, щоб плоть підкорилася духові. “Щоб були ми, — казав, — і Павла наслідувачами, які, трудячись, працюють вдень і вночі, не втікаючи від діла, а собі та іншим служачи. Потребам, — казав, — моїм і тим, що зі мною, послужили руки мої ці”. Якщо світські люди, які великі піднімають труди і страждають, безперервно працюючи, щоб прогодувати жінок своїх і дітей, з того ж труду і Богові приносять, і милостиню творять по силі, ще ж і податки дають, то чи не маємо ми трудитися на потребу самого лише тіла нашого? Так і безділля уникнемо, і чужих трудів поїдати не будемо, як заповідав апостол: “Хто не працює, той не їсть”. Так преподобний отець наш Євфимій, наставляючи братію, до трудолюбності спонукав. Заповідав же не розмовляти в церкві під час співу, а також на трапезі, коли їдять брати, але всюди мовчання берегти з увагою до Божого слова. А коли бачив когось із братів, насамперед молодих, які хотіли більше від товаришів своїх постити, того не схвалював, не давав такому йти за бажанням своїм, але берегти спільний зі всіма час посту і час їди, щоб їв на трапезі стримано, не пересичуючи утроби, але менше куштуючи, аніж хоче черево, щоб так піст свій покрити, щоб не затрубити про нього сурмою і таємно озброїтися проти таємних пристрастей. Цими його настановами і поученнями просвічувалися брати і чинили подвиг, плід, достойний звання свого, творили. Але вже лежить перед нами слово про Аспевета і Теревона, старійшин сарацинських, як їх Євфимій навернув до Бога.

Був у Персії один еллін на ім’я Аспевет, який мав сина Теревона, малого хлопця, — його ж вразив біс. І був наполовину сухий правою частиною з голови до ніг, і не міг його полікувати ніхто ж, хоч і багато лікарів найдосвідченіших до нього приводили. Після цього той Аспевет із сином своїм переселився до Аравії таким чином. Коли піднялося там гоніння на християн від волхвів на кінці царювання Іздегерда та звелено було всім воєначальникам, серед них же і Аспевет був, стерегти всіх шляхів пильно, щоби ні один християнин не зміг із Персії до греків утекти, тоді Аспевет, бачивши таке безпричинне на християн озлоблення, змилосердився над ними і не лише втікати їм із землі перської не боронив, а й сам, де міг, допомагав їм, захищаючи від біди й смерті, через що обмовлений був нечестивими перед їхнім царем Іздегердом. Його ж катування боявшись, взяв Аспевет сина свого, і маєтки, і всіх домашніх та утік швидко із Персії і в межі Грецького царства перейшов. Цар же грецький прийняв його, поручив йому старійшинство над сарацинами, які жили під грецькою областю в Аравії, де ж, коли оселився там Аспевет, син його Теревон бачив у сонному видінні преподобного отця нашого Євфимія, котрий здоров’я йому обіцяв, якщо до Христа навернеться. Прокинувшись, Теревон розповів той сон батькові своєму — той же зразу, взявши хлопця з багатьма слугами, прийшов до монастиря Євфимієвого і Феоктистового. І, побачивши багато сарацинів, брати злякалися. Блаженний же Феоктист вийшов до сарацинів, спитав їх: “Чого тут потребуєте?” Вони ж казали: “Євфимія, раба Божого, шукаємо”. Сказав Феоктист: “Тут живе той, якого шукаєте, але до суботи не розмовляє ні з ким, бо безмовствує”. Аспевет же, взявши за руку Феоктиста, показав йому сина свого хворого і звелів синові, щоби сам розповів про себе все. Хлопець же почав говорити: “Я коли в Персії хворобу цю дістав, всю лікарську мудрість і волхвівські випробував чари і ніякої не отримав користі, а ще більшу здобув хворобу. Прийшовши ж сюди, в Аравійський край, і не маючи відради у хворобі, одної ночі лежав на ліжку своєму і думав, чи буде так, що колись отримаю зцілення. І говорив собі: «О Теревоне, де є еллінська і перська мудрість лікарська? Де волхвування і чари? Де сила жертовників наших і яка з них користь? Де ж мистецтво звіздарів, і байки блуду нашого, і марне богів наших прикликання?” Справді все це омана і сміх очевидний, ніяк же не помагають нікому, якщо не звелить Бог один істинний». Це подумавши, звернувся до молитви і зі сльозами молився, говорячи: “Боже великий і страшний, Котрий Небо створив і землю, якщо помилуєш душу мою і позбавиш від лютої цієї хвороби, то християнином буду, покинувши всі беззаконня еллінської віри». Коли так помолився, заснув і, здавалося, бачив якогось чорноризця, який мав бороду велику і трохи сиву, і говорив мені: «На що страждаєш?» Я ж показав йому свою недугу. І сказав мені: «Чи зробиш те, що обіцяв Богові?» Я ж казав: «Зроблю, якщо від хвороби цієї вільний буду». Тоді сказав мені: «Я Євфимій, живу ж на східному боці в пустелі, від Єрусалима на відстані десять поприщ, неподалік від шляху, що веде до Єрихона. Якщо-бо хочеш зцілитися, прийди до мене, і Бог тебе зцілить через мене». Це я уві сні бачив, і чув, і батькові своєму сповістив, і ось прийшов за велінням того, хто явився мені у видінні. Тебе ж просимо, покажи нам того Богом явленого лікаря”. Феокстист же блаженний пішов розповісти великому Євфимієві все, що чув. Той же подумав, що не є добре противитися Божому велінню, вийшов із безмов’я свого, прийшов до хворого, помолився над ним до Бога й ознаменував його хресним знаменням. І зразу Теревон став здоровий, ніби ніколи не хворів тілом. Варвари ж дивувалися через раптовий із нездоров’я у здоров’я перехід, вірували у Христа і, впавши всі ниць на землю, просили хрещення. Чудотворець же Євфимій бачив, що від усієї душі увірували в Бога, огласив їх і охрестив спершу Аспевета, Петром його нарікши, після нього Марина, брата жінки Аспеветової, після того Теревона. Тоді й усіх сарацинів, які з ними прийшли. Протримавши їх у себе чотирнадцять днів, просвітив їх Божим словом і, у вірі утвердивши, відпустив. Марин же, Теревонів дядько, не пішов після того з монастиря, а в ньому постригся й перебував до кончини своєї, і вельми догодив Богові. І був ігуменом обителі тієї після преподобного Феоктиста, як же наступне явить слово. А маєтки свої, яких приніс в монастир багато, і жебракам роздали, і на розширення та побудову монастирську витратили.

Про це чудо зцілення Теревона всюди стало відомо, багато хворих звідусіль почало сходитися до блаженного Євфимія, безкорисливого лікаря, і, легко приймаючи зцілення, поверталися здоровими. Через те славним стало ім’я святого не лише в Палестині, а й в навколишніх землях. Бачив же преподобний, що зменшується його мовчання, сердився через велику кількість тих, що приходили і славили його. Тужив, згадуючи попередню свою безмовність, і надумав таємно піти в пустелю, названу Рува. Довідався про те якось блаженний Феоктист та сповістив братів. І зібралися всі, прийшли й впали в ноги преподобному Євфимію, просили його зі сльозами, щоб не залишав їх сиротами. Він же, хотівши їх утішити, обіцяв тоді не йти з місця того. Небагато днів минуло, і постійне бажання безмовно жити його спонукало, не міг більше терпіти гамору — вийшов таємно з монастиря уночі, взявши зі собою одного учня — Дометіана, родом також із Мелитина й життям добродійного, і пішов у Руву. Коли пройшов же південну біля Мертвого моря пустелю, вийшов на якусь гору, відлучену від інших, названу Марда. Знайшов на ній колодязь води і келію, що впала, та обновив її. І оселився там, і пожив якийсь час, годуючись травами пустельними. Після цього відійшов у пустелю Зиф, яка лежала поблизу села Аристовуліади, хотівши бачити там печеру, — у ній же ховався колись Давид, втікаючи від Саула, — і, побачивши, благоволив у місці тому створити монастир та зробив це. Початок же монастиря був такий. Син старійшини села Аристовуліади мучений був нечистим духом. Він із криком сильним прикликав ім’я Євфимія: Бог так невидимо звелів. Батько ж і родичі ретельно повсюди про Євфимія питали: хто є і де перебуває? Тоді, довідавшись, що між Капарзарихом і Аристовуліадою живе в Давидовій печері, прийшов до нього батько, ведучи сина біснуватого. Коли той побачив святого, зразу кинув його біс і вийшов. Про це чудо стало відомо, прийшли до святого багато з навколишніх сіл та монастир йому створили. І зійшлися брати, перебували в нього, Бог подавав їм їжу. Там святий багатьох від маніхейського зловір’я до правовір’я навернув, і Манеса, єресі начальника, проклясти вмовив. Тоді, втомившись від великої кількості тих, що до нього приходили, сказав учневі своєму Дометіану: “Ходімо, дитино, відвідаймо преподобного Феоктиста і братію”. І пішов. Коли наближалися до кіновії, знайшов місце на горі, для себе добре, на ньому ж пізніше виникла його Лавра, бо було рівне, і безмовне, і повітря там було здорове. І сів у печері, що там знайшлася, малій, в ній же і тіло його після преставлення було поховане. Блаженний же Феоктист, про прихід його довідавшись, вийшов скоро привітати його. І просив, щоб ішов і мешкав у своєму місці в кіновії з братами. Той же не захотів, проте обіцяв у всі неділі на церковні приходити співи. Чув же Аспевет, названий Петро, що преподобний Євфимій повернувся на місце своє, радий був і, взявши багато агарян з жінками та дітьми, прийшов до нього, і просив його сказати їм спасення слово. Старець же, досить повчивши їх, навернув до Христа всіх, котрі з Аспеветом прийшли, і, привівши їх у нижній монастир, хрещенням святим просвітив, і перебував з ними сім днів, повчаючи та утверджуючи їх у вірі. Тоді повернувся до своєї печери, бо дуже любив безмовність. Аспевет же, Петро, бачивши, що не має старець келії, але в печері малій перебуває, прикликав будівничих-каменярів і збудував святому три келії, і малу церкву, і хлібницю, і яму велику — два жолоби на зібрання води — викопав, і всі потреби задовольнив, щоб нічого не бракувало преподобному. Агаряни ж новоохрещені ніяк не хотіли відлучитися від преподобного, але, бажаючи завжди солодких його насичуватися повчань, просили святого, щоб звелів їм поблизу себе жити. Він же не благоволив у тому, боячись, щоб не зруйнувалася до останку безмовність його, але відвів їх на інше місце, для поселення зручне, звелів їм побудувати доми собі та церкву. Поставив же їм пресвітерів і дияконів, і множилося їх зібрання щодня: багато із агарян приходили до них та приймали святе хрещення. А преподобний, часто відвідуючи їх, Слова Божого навчав. Було поселення їхнє, наче місто, велике — просив преподобний патріарха Єрусалимського Ювеналія, щоб Петра, Теревонового батька, висвятив на єпископа для новопросвіщених агарян. І став Петро єпископом, добрим на користь для багатьох сарацинських людей, які віру святу визнали. Досить про сарацинів, говорімо ж знову про Євфимія Великого.

На місці тому, на якому безмовствував преподобний, не хотів мати співмешканців собі і через те ні кіновії, ні лаври не влаштовував, але всіх, хто приходив до нього, щоб постригтися, відсилав у нижній монастир до преподобного Феоктиста. Також і коли хтось приносив йому щось на потребу тілесну — усе в монастир Феоктистовий відсилав. Коли ж захотів Бог населити місце те більшою кількістю ченців, звелів великому Євфимієві у видінні, щоб не відганяв тих, хто приходить до нього задля спасіння. Одного разу троє прийшло братів по плоті, горіли духом на чесноти, імена їхні: Косма, Хрисип і Гавриїл, у Каппадокії народжені, в Сирії ж виховані. І не хотів старець прийняти їх: і тому що любив свою безмовність, і тому, що бачив, які вони молоді, а найбільше тому, що наймолодший їхній брат Гавриїл скопцем був із лона матері і юний вельми, подібний же лицем на дівчину. Тоді преподобному було одне явлення Божественне уночі, яке говорило йому: “Прийми братів цих, бо Бог послав їх сюди, і після того не завертай нікого, хто хоче спастися”. Тоді святий прийняв їх і сказав старшому брату Космі: “Ось я прийму тебе, як же мені Бог велить. Зроби ж ти те, що я накажу: не давай наймолодшому братові виходити з келії, щоб ніхто із інших братів його не побачив. Не добре-бо є, щоб жіночий вигляд у лаврі був, аби не зрушилася на когось ворожа боротьба. Тоді прорік йому святий те, що має бути, говорячи: “Ти, як же я думаю, недовго маєш тут затриматися, бо хоче Бог вручити тобі єпископство Скифопольської церкви”. Що й збулося. Після цього почав преподобний приймати всіх, що приходили. Прийняв Домна Антіохійця, який був сином Іоанна, архієпископа Антіохійського. Прийняв й інших трьох братів-мелитян, племінників Синодія того, що з Акакієм учителем був Євфимієві, імена ж їхні Стефан, Андрій і Гаян. Після них Іоанна, пресвітера раїфського, і Анатолія, і Фаласія. Тоді Киріона із Тиверіади, пресвітера церкви святого мученика Василія у Скифополі. Цих прийнявши, звелів єпископу Петру, щоб спорудив їм малі келії і прикрасив церкву всією красою. І так швидко влаштував лавру за образом тої лаври, що й у Фарі. І прийшов патріарх Єрусалимський Ювеналій, маючи зі собою святого Пасаріона, який був тоді хор’єпископом, і Ісихія, пресвітера та учителя церковного, й освятив лаврську церкву, Євфимію ж тоді п’ятдесят два роки було. Поставив же і двох дияконів — Домітіана і Домна. А пресвітерами були Іоанн та Киріон. Возвеселився ж духом Великий Євфимій через освячення своєї лаври, а найбільше — що побачився із патріархом, із Пасаріоном же Преосвященним і богословом Ісихієм — відомими світилами. Але не минуло й семи місяців з того часу, як святий Пасаріон, із життя цього відійшов: був він у старості глибокій.

Після освячення лаври в перший рік Дометіан був економом поставлений. Терпіли ж з отцем брати велику нестачу спершу і брак потрібного. Проте Бог думав про рабів Своїх. Трапилося так, що тоді багато вірмен зі святого града на Йордан сходило, звернули праворуч і прийшли до лаври: Бог так влаштував, щоб чеснота і віра великого отця світлішою явилася, — було ж їх не менше чотирьохсот мужів. Бачив же їх старець і зрозумів, що вони голодні, прикликав Дометіана-економа і говорив: “Постав людям цим їсти”. Той же сказав: “Отче, не має келар стільки, щоб наситити й десятьох мужів. І де візьмемо хлібів для стількох людей?” Святий же, пророчого дару сповнений, прорік: “Іди і роби те, що велю тобі, так-бо говорить Дух Святий, що мають їсти люди ці до ситості, а нам досить залишиться”. Пішов же Дометіан до хлібниці, де було мало хлібів, але не зміг відчинити дверей, бо Боже благословення наповнило її до верху хлібами. Прикликав же одного із братів, вийняли двері — і посипалися хліби з комори. Таке саме щодо вина та єлею було благословення — посуд раптом наповнився, і їли всі й наситилися. Три місяці не могли двері вставити на місце через велику кількість хлібів, яких не зменшувалося, як же колись у гостинній тієї вдовиці із Сарепти Сидонської відро муки і горнець єлею не порожніли. Дометіан дивувався чудові тому, кинувся в ноги учителеві, прощення просячи. Старець же, покаравши його, повчив його про гостинність та уповання на Бога. З того часу почала примножуватися Лавра і благословлятися щедротами всілякими та розширюватися будівництвом келій, і звершувалися в церкві Божественні Таїнства щодня. Необхідно ж було економові на потребу монастирську придбати худоби багато для послуговування братам. Був же у Лаврі один брат на ім’я Авксентій, родом із Азії, придатний для служби монастирської, — його просив економ, щоб був скотарем, стеріг і пас мулів та ослів лаврських. Він же не послухав. Економ же взяв обох пресвітерів, Іоанна та Киріона, і з ними просив Авксентія прийняти ту службу. Він же ніяк не слухав їх. Коли ж настала субота, коли можна було з великим отцем про монастирські розмовляти справи, розповів економ преподобному про непослух Авксентія. Прикликавши-бо Авксентія, преподобний говорив до нього: “Послухай нас, дитино, прийми службу, яку наказую тобі”. Він же відповідав: “Не можу, чесний отче, три-бо мені перешкоджають речі. Перша — незнання землі цієї, бо не вмію бесідувати по-тутешньому; друга — страх гріховного падіння. Третя та, що, турбуючись про худобу, не зможу безмовним бути і перебувати в Бозі”. Великий же Євфимій сказав: “Просимо Бога, щоб ніякої пакості не мав ти з того, знає-бо Бог, що заради страху перед Ним служиш рабам Його. Послухай Господа, Котрий каже: «Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, а щоб послужити» (Мф. 20:28). І знову: «не шукаю Моєї волі, а волі Отця, Котрий послав Мене» (Ін. 5:30). Так святий умовляв його, та озлобився Авксентій і непослушливий був. Тоді розгнівався преподобний і сказав: “Ми, дитино, радимо, що на користь тобі є, ти ж не слухаєш — побачиш-бо винагороду непослуху”. Не встиг святий цього вимовити — зразу Авксентій впав на землю біснуватий, тремтів і трясся. Отці, що там стояли, просили за нього святого і ледь впросили — підняв його і, знаменням хресним ознаменувавши, зцілив. Авксентій-бо, до тями прийшовши, припадаючи, прощення просив. І говорив йому святий: “Послух — це велика чеснота, послуху ж Бог потребує більше, ніж жертви, непослух же смерть приносить”. І помолився за нього, благословивши його, сказав: “ось, ти одужав; не гріши більше, щоб з тобою не трапилось чого гіршого” (Ін. 5:14). І так Авксентій прийняв службу зі старанням.

Двоє якихось братів, Марон і Климатій, стомившись від важкого у Лаврі життя, вирішили вночі втікати. І вже готувалися. Відкрилося те преподобному Євфимію: бачив-бо диявола, що запряг обох і тягнув їх у сіть смертну. Прикликавши-бо їх, преподобний повчав про терпіння і достатню бесіду розгорнув, просив і наказував, щоб зупинилися від некорисного наміру. Говорив же, що всюди треба себе пильно оберігати. Адам в раю заповіді Божі переступив, Іов же, на гноїщі сидячи, зберіг їх. Додав же і це повчання, говорячи: “Не годиться приймати помислів злих, які приносять понурість і печаль чи ненависть на місце це і на тих, що живуть з нами, ані слухати думок, які радять перейти на інше місце, а годиться щогодини тверезим бути і від підступів бісівських відлучати ум свій, щоб переходом на інше місце устав наш не зруйнувався: дерево-бо, яке часто пересаджують, плоду не дає. Коли ж захоче хтось вчинити щось на місці, на якому живе, і не зможе, то хай не думає, що десь впорається, — не місцем-бо, а волею і вірою чеснота досягається. Послухайте ж повість одну, її ж від єгипетських чорноризців чув. Брат один жив у спільному монастирі в Єгипті й часто гнівався та бентежився, і були уста його сповнені сварки. Занепавши духом, вийшов з монастиря і, оселившись один осібно, думав собі, що, не маючи з ким говорити, відійде від звичаю гнівного. В один же із днів налив кухоль води задля якоїсь потреби і поставив — той перекинувся, налив знову другий, поставив — посуд же той знову перевернувся, було так і втретє. Брат же, зваблений бувши бісом, розгнівався на кухоль і розбив його, знищивши. Це Євфимій святий коли говорив, Климатій розсміявся, старець же, поглянувши на нього, сказав: “Хіба й ти зваблений бісом, що так безумно смієшся. Чи не чув ти, що Господь тих, що сміються, вважає відкинутими, а тих, що плачуть, ублажає?” Те сказавши, відвернувся від Климатія і у внутрішню свою келію пішов. Климатій же одразу впав ниць, тремтячи: напали-бо на нього якийсь страх і жах. Був же там тоді Дометіан, він зібрав якихось отців і, увійшовши до преподобного, просив за Климатія, щоб пробачив йому. Послухавши їх, святий вийшов і, піднявши лежачого, хресним знаменням полікував його, кажучи: “Запам’ятай собі відтепер і слухай слів отчих, наче слів Божих, і будь весь оком, як же про херувимів чуємо, пильнуючи себе уважно всюди, бо посеред сітей ходиш”. Так напоумивши брата й умовивши обох, котрі вирішили втікати, відпустив їх зі своєї келії виправленими.

У ті часи збирався Собор Вселенський Третій у Ефесі проти злочестивого Несторія. Прийшов же із міста Мелитини до Палестини задля поклоніння Синодій той, який з Акакієм учителем був преподобному в час юності його. Той Синодій, через те що мав у лаврі Євфимієвій трьох своїх вищеназваних синів: Стефана, Андрея та Гаїна — прийшов-бо до тієї лаври. І, поцілувавши преподобного Євфимія, розповів йому про нечестя єресі Несторієвої, який з Божого попущення патріархом є Константинопольським, злим своїм вченням увесь всесвіт збентежив. Сповістив же йому про ревність за православ’я блаженного Кирила, архієпископа Александрійського, і Акакія, єпископа Мелитинського, котрий був колись учителем його. І радів за них преподобний. Звелів же Петрові, який був колись Аспевет, а в той же час вже як єпископ сарацинський на Собор Ефеський з іншими палестинськими єпископами йшов, щоб тримався Кирила й Акакія, і їх всіляко захищав. Після завершення Собору та низложення Несторія єпископ Петро повернувся, розповів докладно все, що було на соборі. Веселився-бо духом старець через утвердження православ’я, тужив же за Іоанном, архієпископом Антіохійським, що правовірний цей Несторія захищав. Те почувши, Домн, диякон, сумний був через дядька свого і просив великого отця, щоб відпустив його до Антіохії виправити дядька свого. Говорив же йому святий: “Не ходи, дитино, не буде тобі це на користь. Дядько ж твій хоч трохи і погрішив, проте Бог знає праведність серця його, виправить його і не полишить на загибель. Ти ж, дитино, якщо терпиш на місці, на якому покликаний, і не послухаєш помислу, який хоче тебе відштовхнути із цієї пустелі, то вдосконалюватимешся у чеснотах і від Бога прославишся. Коли ж, мене не послухавши, підеш, то приймеш не на користь собі престол дядька твого, та недовго на ньому шанований будеш: заберуть-бо від тебе скоро злі люди”. Домн же, не слухаючи слів отця свого, пішов без благословення, і збулося на ньому все за пророцтвом святого. Пізніше ж повернувся до старця, плачучи і каючись та дивуючись ясновидінню святого. Про цього преподобного отця нашого Євфимія повідомляє преподобний Киріак, самітник, учень його, таке: “Ніколи не бачив [казав], щоб їв він, окрім суботи і неділі, ані говорив з кимось, хіба через велику потреби, ані бачив хтось, щоб він відпочивав на боці, лише сидячи і трохи дрімаючи, часом же — стоячи і тримаючись обома руками за шнур, для того в одному куті натягнутий, трохи сну приймаючи на потребу тілесну. І говорив щодо сну слово Арсенія Великого: “Іди, злий рабе”. Наслідував-бо в житії преподобного того Арсенія і з насолодою слухав про нього від братів, що приходили із Єгипту.

Анастасій, який був сосудохранителем церкви Святого Воскресіння Христового в Єрусалимі, бажаючи бачити великого Євфимія і взявши друзів своїх, кліриків єрусалимських, пішов до Лаври. Преподобний Євфимій, прихід їхній передбачивши духом, прикликав економа лаврського Хрисипа і сказав йому: “Будь готовий до прийняття гостей, ось-бо патріарх Єрусалимський іде”. Коли прийшли гості, прийняв преподобний Анастасія, як патріарха, і бесідував з ним, як з патріархом. Дивувалися через те всі, що там були, і, приступивши, Хрисип-економ говорив на вухо старцеві: “Чесний отче, нема тут патріарха, а є Анастасій сосудохранитель”. Святий же, дивуючись, сказав: “Повір мені, дитино, що дотепер бачив його як патріарха вбраного і справді не обманувся, його ж бо Бог приготував, його і зробить таким”. Це слово преподобного всі почули, і збулося воно свого часу, коли Анастасія патріархом поставлено було. Теревон той, син Петра-єпископа, названого Аспевет, маючи жінку зі свого роду і довгий час з нею живши, не мав дітей, бо подружжя було неплідне. Привів-бо її до чудотворця Євфимія, просячи і говорячи: “Знаю, отче, що послухає Бог молитов твоїх, творить-бо волю тих, хто боїться Його, прошу ж твою святість: помолися за нас до людинолюбця Бога, щоб звільнив дружину мою від довгої неплідності і подав нам дитину”. Святий же знаменням хреста святого тричі благословив його і жінку та сказав їм: “Ось дарує вам Бог, народження дітей, трьох-бо синів мати будете”. Повіривши словам святого, пішли, радіючи, до дому свого. І зачала жінка, народила первістка й нарекли його ім’ям дідівським — Петро, тоді через деякий час і наступних двох синів народила. І збулося пророцтво преподобного.

Брат же один в лаврі, на ім’я Єміліан, однієї ночі, коли світала неділя, від бісівського дійства загорівся хіттю плотською і збентежився нечистими думками, приймаючи в серці бажання гріха. Трапилося ж преподобному Євфимієві йти на утрені співи в церкву біля того місця, де брат, похотями збентежений, стояв. І почув сморід блудного біса, пізнав же, що відбувається, і сказав: “Хай заборонить тобі Бог, проклятий, нечистий духу”. І зразу впав брат на землю, піна з нього пішла — біснувався. Зійшлися ж брати, принесена була свічка, і сказав преподобний до братів: “Чи бачите брата цього, який добре жив від молодості дотепер в чистоті тіла свого, нині ж, трохи ослабнувши, про насолоду плотську із бажанням думав і в нечистих тих думках насолоджувався — і ось заволодів ним біс. Хай одержимо й ми настанову ми такою його бідою, і хай знає кожний, що якщо хто і не торкається чужого тіла, не чинить скверного гріха тілом, а умом перелюб чинить, приймаючи скверні думки й утримуючи їх, потурає їм і насолоджується ними, — той блудником є, і біс ним володіє”. Додав же старець і повість, кажучи: “Послухайте, брати, повість, яку мені отці розповіли про одного брата, про котрого всі думали, що він святий. Серцем розгнівав Бога, у нечистих вправляючись думках й умом перелюб чинячи. Коли він наблизився до кончини своєї, прийшов туди один старець, ясновидець, і чув про нього, що хворий і помирає. Бачив усіх мешканців, що плакали й говорили, що, коли цей святий помре, то вже не буде їм надії на спасіння: всі-бо його молитвами спасалися. Це почувши, ясновидний старець швидко пішов до хворого, хотівши благословитися від гаданого того святого, і, коли наблизився до келії його, бачив багато людей зі свічками, ієреїв і дияконів, які чекали на єпископа, щоб поховати святця того чесно. Увійшовши ж у кліть, знайшов його таким, що ще дихав, і, поглянувши душевними очима, бачив біса, який тримав тризубець, ним же простромивши серце його, витягнув душу з великими муками, і старець чув голос зверху, який говорив: “Як же непокоїла мене душа його не один день, так і ти спочинь, мучачи й вириваючи душу його з нього”. І так гірко помер, хоч зовні виглядало, наче святий він є, всередині ж серцем прогнівав Бога. Це чувши, брати, пильнуйтеся уважно від помислів, які оскверняють душу, бо в час розлуки однаково мучені будуть ті, що думали про блуд, як же і ті, що творили гріх той. Але помолімося вже за брата цього Єміліана до Бога, Котрий карає, смерті ж не віддає, щоб звільнив його від біса і плотських пристрастей”. Коли помолився святий, вийшов біс, кричачи й говорячи: “Я дух перелюбу і сповнив все місце смородом, ніби сірка горить”. Відтоді звільнився Єміліан від скверних бажань і був сосудом, вибраним Богові.

У той час нависло бездощів’я, і велика була посуха, і здійснилося Писання: “І небеса твої, які над головою твоєю, зробляться міддю, і земля під тобою залізом” (Повт. 28:23). І всі, що через посуху у великій печалі були, брати із преподобним Феоктистом просили великого Євфимія, щоб помолився до Бога і випросив дощу: знали-бо, скільки молитва його в Бога може. Він же відмовлявся. Було ж свято Богоявлення Господнього і надходив день, в який звик святий виходити в пустелю аж до Квітної неділі. Зібралося багато люду зі святого града і навколишніх сіл, хрест несли та співали “Господи, помилуй”. І прийшли до великого Євфимія, не даючи йому відійти до пустелі, поки не вимолить у Бога дощу. Чув же преподобний волання їхнє, вийшов до них, говорячи: “Чого шукаєте від чоловіка грішного, бо я, діти, не маю відваги молитися за це до Бога, грішний, і понад інших більше милосердя потребую, а найбільше в цей теперішній гніву Його час, бо гріхи наші стоять між Ним і нами, осквернили ми Його образ, образили Церкву Його, стали гріхами похотей і різних пристрастей, у загребущості й заздрості живемо, огидними є, ненавидячи один одного, — через те навів на нас кару ту, щоб, через неї отримавши настанову, покаялися. Коли ж виправимо себе покаянням, тоді почує нас, написано-бо: «близький Господь до всіх, хто прикликає Його, до всіх, хто взиває до Нього щиро» (Пс. 144:18). Коли так святий говорив до народу, всі, наче одними устами, закликали: “Ти сам, о Отче, помолися за нас, віруємо ж, що почує Бог молитву твою: творить-бо волю тих, хто боїться Його”. Цими словами розчулений був преподобний, взяв отців, що там стояли, і пішов до церкви, звелівши і людям молитися. І, впавши ниць у церкві, просили Бога зі сльозами, щоб помилував творіння своє, відвідав землю милістю і щедротами та дощем напоїв її. Коли ж молився він, повіяв вітер з півдня, і захмарилося все небо, і був грім, і дощ великий пролився. Встав же святий з молитви, сказав до людей: “Ось послухав Бог молитви ваші і має благословити рік цей понад інші роки, поспішіть-бо й ви добрими ділами угодити Йому, бо вчинив милість з вами”. І так відпустив їх. Був же дощ великий багато днів, тож не міг святий вийти, за звичаєм своїм, в пустелю, і благословенне було те літо великою плодів земних щедрістю понад інші роки, за словами святого.

Після цього був Собор Вселенський Четвертий у Халкідоні проти Діоскора злочестивого, патріарха Александрійського, на сімдесят п’ятий рік життя Євфимієвого. На тому соборі були деякі з учнів святого, які єпископського сану сподобилися: Стефан, єпископ Ямнійський, та Іоанн, єпископ Сарацинський, який був після Петра Аспевета. Вони, написавши передання Халкідонського Собору, принесли їх до отця свого святого Євфимія, він же похвалив їх як правовірних. І одразу цілою пустелею Палестинською всім ченцям, із них же багато неправославно вірували, стало відомо, що великий Євфимій дотримується визначень Халкідонського Собору. Тим часом прийшов до Палестини єретик один, Феодосій, образом чернець, вдачею чарівник, він дотримувався євтихієвого злочестя, котре святий собор Халкідонський ображало і твердило, ніби на ньому догми правої віри відкинено, оновлено ж Несторієве вчення. Й іншого багато безглуздого і брехливого злословив. Була тоді в Палестині цариця Євдокія, дружина благочестивого царя Феодосія молодшого, котра після смерті чоловіка свого у святих проживала місцях. Спершу-бо царицю Євдокію той Феодосій-єретик зманив до відкинення Халкідонського собору. Тоді й багато ченців, пустельних отців, єрессю своєю пошкодив та однодумцями собі зробив. Підняв-бо  разом з багатьма із ченців зманених бунт проти патріарха Ювеналія — переконували його, щоб всіляко відкинув собор Халкідонський. Коли той не захотів, вигнали з престолу — і відійшов Ювеналій у Константинополь до царя Маркіана, а Феодосій, єретик, маючи помічницею царицю Євдокію і багато ченців, єрессю засліплених, які йому допомагали, на престол патріарший був возведений і багато біди правовірним чинив: єпископів і клириків, що не хотіли з ним єднатися, одних низлагав, інших мучив та убивав — і вже всіх у Палестині ченців за собою зманив, окрім тих, котрі в Євфимієвому монастирі були. Вони-бо мали образ отця свого — великого Євфимія — й у православ’ї стояли міцно. Багато ж брехливий той патріарх Феодосій докладав зусиль, щоби змогти до спілкування з собою привести преподобного отця Євфимія, безперестанно до нього посилаючи, просячи, і погрожуючи, і всіма способами ловлячи, але преподобного не брали ворожі сіті, навіть не похитнувся через його лукавство, наче стовп міцний і стіна непорушна. Стомився ж святий від щоденних Феодосієвих облесних присилань, скликав братів і, наказавши їм пильнуватися уважно від єресей, міцними ж бути у правовір’ї, пішов у пустелю. Те ж і братів багато зробило, від надокучання єретиків втікаючи, наслідуючи отця свого, і в пустелю відійшли.

Був тоді в пустелі Йорданській один відлюдник, який нещодавно із Лікії прийшов, на ім’я Герасим, який всі чернечого життя устави пройшов і добре подвизався проти нечистих духів. Він, перемагаючи і проганяючи бісів невидимих, видимими бісами — єретиками — заплямований і зманений був і в євтихієву впав єресь. Чув же про преподобного Євфимія, його ж добродійна слава всіх вуха наповнила, і пішов до нього, коли був він тоді в пустелі, названій Рува. Бачивши його, багато користі одержав, оселившись з ним надовго, і, від солодкомовного його язика словами корисними про православ’я насичуючись, відкинув шкоду єретичну, і до правої віри навернувся, і дуже каявся через попереднє своє зваблення. Те збентеження в Палестині через Феодосія того цілий рік тривало. Після цього прийшов наказ від благочестивого царя Маркіана взяти лжепатріарха Феодосія, щоб прийняв суд і помсту по ділам своїм. Він же, довідавшись, що має йому бути, утік на гору Синайську і сховався — не було про нього відомо. Тоді преподобний Євфимій з пустелі до Лаври своєї повернувся. Коли звершував цей преподобний якось Божественну літургію, Теревон-сарацин і Гавриїл-євнух, брат Хрисипа, під час трисвятої пісні бачили вогонь, який з Небес зійшов і оточив святого. І був святий у стовпі вогненному, стоячи перед Божественною трапезою, аж до закінчення служби. Розповідав же колись і сам одним братам, що часто бачив ангела, який з ним літургісав. Мав же і такий дар, що із зовнішнього вигляду розумів внутрішній рух духу і пізнавав помисли людські — злі ж і добрі. І, коли причащалися брати Божественних Таїн, бачив, хто якою душею причащається. Одні-бо виглядали просвітленими від причастя — ті, що достойними приступали, інші ж потьмарені були із лиця, наче мертві, бо дерзали, недостойними будучи. Через те безперестанку наказував усім апостольськими словами: “Пильнуйте, браття, уважно, як хочете причащатися, хай же випробовує себе кожен із вас, і так хай їсть від хліба цього і п’є від чаші цієї. Бо хто їсть і п’є недостойно, той їсть і п’є на осудження собі” (1Кор. 11:28-29). Це-бо святиня, приготована святим, а не оскверненим. А ті, хто має чисту совість, приступайте до нього, і «Він осяє вас, і на обличчях ваших не буде сорому» (Пс. 33:6)”.

Прийняв же знову святійший Ювеналій престол свій і всіх розбещених виправив. Цариця Євдокія тоді, Феодосієм тим в Євтихієву єресь зваблена, вагалася розумом, не відаючи, якого триматися сповідання, і послала в Антіохію до преподобного Симеона Стовпника, просячи від нього корисної ради і настанови. Він же відписав до неї так: “Знай, що диявол, дивлячись на багатство добрих діл твоїх, випросив, щоб тебе пересіяти, як пшеницю, і через згубного того Феодосія боголюбиву твою розтлив душу. Але дерзай, не збідніла-бо віра твоя. Я ж про це дивуюся вельми, що, маючи близько джерело, зневажаєш його, здалеку ж ту саму воду зачерпнути намагаєшся. Маєш там божественного Євфимія, послухай учення його і спасешся”. Таке послання від преподобного Симеона прийнявши, цариця зразу про блаженного Євфимія питала. І довідавшись, що ніколи із пустелі не виходить до міста, замислила збудувати собі в пустелі східній вежу на високому горбі, на відстані тридцяти стадій від лаври Євфимієвої, щоб там могти часто бачити преподобного і насолоджуватися ученням його. І, звівши вежу ту, оселилася там у безмовності. Послала ж до преподобного Євфимія вищезгаданого Анастасія, який був тоді хор’єпископом на місці Пасаріона святого, і Кузьму Хрестохранителя, просячи, щоб зволив бачитися з нею. Ті ж, ішовши, не знайшли його в лаврі: вже-бо давно відійшов у Руву. Вони ж, взявши із собою преподобного Феоктиста, пішли до нього в пустелю і там знайшли його. Просили вельми, щоб ішов до цариці спасти заблудлу її душу. І ледь переконали старця піти до неї. Бачивши ж великого Євфимія, цариця втішилася дуже, припала до ніг його чесних і сказала: “Нині розумію, що відвідав Бог мою недостойність”. Старець же, повчивши її досить про правовір’я, вмовляв триматися святих чотирьох Вселенських Соборів: Нікейського ж проти Арія, Константинопольського проти Македонія, Ефеського проти Несторія і Халкідонського проти Діоскора та Євтихія — і примиритися з патріархом Ювеналієм, якому ж раніше противилася, звелів, і іншого багато на користь їй сказав, благословив її та, помолившись за неї, відійшов. Вона ж, наче із уст Божих сказане, все поспішила виконати на ділі. І одразу, до святого града відійшовши, примирилася зі святішим Ювеналієм і відкрито відмовилася від єресі, вступила у спілкування з кафоличною Церквою. Те бачивши, багато люду, мирян і чорноризців, які були Феодосієм зваблені, навернулися до правовір’я за прикладом цариці.

У вісімдесят другий рік життя Євфимія прийшов до лаври його блаженний Савва, молодий ще був. Його ж, прийнявши, старець у долішній монастир до преподобного Феоктиста відіслав. І пророкував про нього, що незабаром просіяє в чернечому житті більше за інших, що й збулося, як же видно у житії того преподобного Савви. Ще ж прийшли до нього тоді із Нітрії два пустельники вельми добродійні — Мартирій, каппадокієць родом, та Ілля, аравієць, не терпівши бачити після смерті царя Маркіана, який був у Єгипті, від Тимофія елура збентеження і неспокою, там же і святіший Протерій, патріарх Александрійський, убитий був. Пішли звідти та до великого Євфимія, як до спокійної гавані, пристали, і шановані були ним вельми: передбачив-бо про них святий, що обидва свого часу мають прийняти престол святого апостола Якова, брата Господнього, в Єрусалимі. Взяв-бо їх і в пустелю Кутилійську та Рувинську з собою, разом і зі святим Герасимом. І там з ними, за звичаєм своїм, до Вербної неділі перебував, де ж кожної неділі звершував він Божественну літургію, великі ті отці Пречистих Таїн причащалися з його руки. Тоді помер святіший Ювеналій, патріарх Єрусалимський, у царювання христолюбивого Лева, котрий після Маркіана царював, а після Ювеналія одностайно вибраний був Анастасій, який був колись сосудохранителем і хор’єпископом. І здійснилося пророцтво Євфимія преподобного, яке прорік, коли відвідував його Анастасій, і бачив його прозорливими очима святий у патріаршому одязі. Згадав же те Анастасій, послав до святого чесних кліриків, говорячи: “Ось, отче, здійснилося твоє пророцтво. Прошу-бо тебе: звели мені прийти до тебе, щоб я привітав твою святість”. Преподобний же Євфимій відповідав таке: “Я завжди хочу бачити вашу досконалість і користь від вас приймати, але тому що перший ваш до моєї нікчемності прихід був самотній, мало мав супроводу, а нинішній ваш сан великий потребує, щоб багато йшло з вами, через те прихід вашого блаженства немічні мої перевищує сили. Прошу-бо святість вашу: не рухайтеся до мого смирення. Якщо ж схочете прийти, то прийму з радістю, але вже треба буде, щоб і інших тих, що приходять, прийняв, — і відтоді не буде можливим для мене сидіти на цьому місці, де надокучатимуть багато тих, що приходять”. Чуючи ж те, патріарх роздумав собі, кажучи: “Якщо піду, ображу старця, тому не йду”. Проте час і потреба покликали — пішов і бачився з ним, про що пізніше. Блаженна Євдокія-цариця багато церков створила, монастирів же, і лікарень, і притулків для подорожніх незчисленно побудувала, звеліла ж при церкві святого Петра, яка знаходилася від лаври Євфимієвої за двадцять стадій, викопати яму глибоку і простору, щоб збирати воду для тих, котрі приходять. Прийшла ж і сама туди на П’ятидесятницю, хотівши бачити, як твориться діло, і послала до преподобного, просячи його, аби прийшов до неї, щоб сподобитися молитви його і благословення та повчання насолодитися, ще ж і грошей дати хотіла святому на спільну лаври потребу. Великий же Євфимій відповідав до посланих так: “Не сподівайтеся бачити мене во плоті. Ти ж, дитино, нащо турбуєшся за багатьох? Думаю-бо, що раніше, ніж буде зима, ти відійдеш до Бога. Цього ж літа поспіши приготуватися до відходу, а тому що ти в плоті, не думай згадувати мене ні письмово, ні без писання, ні задля подавання нам чогось, ні задля взяття. А коли відійдеш до Владики всіх, там мене згадай, щоб і мене з миром прийняв, коли хоче людинолюбство Його”. Це почувши, блаженна Євдокія печальна була вельми, а найбільше через ті слова, які сказав: “Не думай згадувати мене ні письмово, ні без писання”. Вирішила-бо залишити йому через заповіт багато маєтків. І, прийшовши скоро у святий град Єрусалим, розповіла патріарху Анастасію слова Євфимія. У той час та цариця будувала церкву в ім’я святого первомученика Стефана, і, ще коли не закінчена була церква, звеліла освятити її 15 липня. І багато маєтків церкві тій віддала. Обходячи всі церкви, що побудувала, освячувала їх і маєтків досить подавала. Тоді минуло чотири місяці після освячення церков, і благочестива цариця Євдокія в руки Божі віддала дух свій. Коли ж великий отець наш Євфимій дев’яностий рік життя свого проводив, преподобний Феоктист тоді розхворівся хворобою великою, і прийшов святий Євфимій відвідати хворого Феоктиста, останнє дати йому цілування, і перебував декілька днів у монастирі тому, чекаючи кончини друга і співпосника свого, щоб поховати його. У тій-бо хворобі помер Феоктист блаженний у 3-ій день вересня. Довідавшись же про кончину Феоктистову і про святого Євфимія, що там є, патріарх Анастасій прийшов поспіхом із кліром своїм — причину знайшов, бо хотів поховати блаженного Феокстиста, не менше ж через те, що хотів бачити і привітати святого Євфимія. Його ж побачивши, взяв руки його і цілував, говорячи: “Віддавна хотів святі ці поцілувати руки, і ось нині сподобив мене Бог. Прошу-бо тебе, чесний отче, молися за мене до Господа, щоб пророцтво твоє, яке на мені здійснилося, збережене було до кінця. Пиши ж до мене часто, наставляючи мене, як маю керувати Христовою Церквою, бачу-бо в тобі Божих Дарів дію і випробував на собі силу їхню”. Святий же смиренно говорив: “Прости мене, святий владико, я прошу твоє блаженство, щоб згадував мене в молитвах своїх до Бога”. І поховали разом чесне тіло преподобного Феоктиста, достатньо ж бесідами між собою насолодившись, розійшлися. Поставлений же був кіновії Феоктистової ігуменом Марин, богоугодний дядько Теревонів, але і він через два роки помер. Його ж преподобний Євфимій, прийшовши, поховав поблизу преподобного Феоктиста. А після Марина поставив ігуменом Лонгина, мужа доброчесного. Із цим Лонгином прийшов колись блаженний Савва в лавру до преподобного Євфимія, в січні, щоб проводити його, коли відходив, за звичаєм, в пустелю, і бачив Євфимій Савву, взяв його із собою на труд пустельний. І, коли ходили вони в Руві місцями безводними, Савва хотів дуже пити від утоми і йти далі не міг, бо знеміг від спраги. Преподобний Євфимій своєю молитвою вивів воду із землі сухої, як же про те в житії преподобного Савви написано. Тоді після багатьох незчисленних подвигів та трудів преподобний отець наш Євфимій до блаженної кончини своєї наблизився, її ж і передбачив одкровенням Божественним.

Було одного року так, що настав час його звичного в пустелю відходу, після празника Господнього Богоявлення у восьмий день, тобто 14 січня. Зібравшись, прийшли брати — одні проводити отця хотіли, інші ж іти з ним сподівалися, серед них же і Мартирій з Іллею, що із Нітрії були. І бачили його таким, що не готувався в дорогу і не подбав ні про братів, котрі мали йти з ним, ні про тих, хто мав лишитися в Лаврі. Питали його, кажучи: “Чи не підеш ти зранку, чесний отче, в пустелю?” Відповідав святий: “Цієї неділі я залишаюся з вами в Лаврі, в суботу ж опівночі відлучуся від вас”. Це ж казав святий, передрікаючи братам час свого до Бога відходу — вони ж не розуміли. У третій день настала пам’ять преподобного отця нашого Антонія Великого, 17 січня, і звелів святий Євфимій всенічному в церкві бдінню бути. Після того як відбулося чування, скликавши пресвітерів лаврських до вівтаря, сказав їм: “Відтепер, о браття, не творитиму з вами бдіння ні одного, кличе-бо мене вже до Себе Бог від минущого цього життя. Пошліть-бо до мене Домітіана, а коли буде день, хай зберуться тут всі брати”. Це почувши, пресвітери заплакали, і зразу відомо стало братам, що казав великий Євфимій. І, коли був ранок, зібралися до преподобного. Він же почав до них говорити так: “Отці і браття мої, в Господі любі, відходжу в путь батьків моїх, ви ж, якщо мене любите, заповіді мої бережіть, особливо ж любов, яка є союзом досконалості. Що є сіль для хліба, це любов для чеснот. І як же не годиться їсти хліба без солі, так не можна без любові досягти доброчесності, а всяка чеснота через любов і смирення є міцною та постійною. Бо смирення підносить того, хто любить його, на вершину чеснот, любов же міцно тримає, не попускає з висоти тої впасти додолу, любов-бо ніколи не перестає (1Кор. 13:8) і є більшою за смирення. Явлене є те Самим Господом нашим, бо заради Своєї до нас любові волею смирився і став людиною, як і ми. Через те маємо завжди сповідатися Йому і підносити похвали, а найбільше ми, що відлучилися від суєтного цього світу. Кожен собі хай запам’ятає це, о браття, тіло ж і душу в чистоті хай береже. Звичних зібрань церковних ніколи хай не залишає. Усі ж передання й устави монастирські бережіть уважно. Тим, хто бідує в напастях, як можете, допомагайте. Якщо хтось із братів з нечистими бореться помислами, того безперестанку наставляйте, повчайте, утішайте й утверджуйте, щоб не був заплямований дияволом і не впав. Цю ж останню вам додаю заповідь: щоб ворота монастирські для тих, що приходять, ніколи не зачинялися, а завжди хай будуть відчинені для подорожніх. І сам дах хай буде для вас спільний із подорожніми, і все, що маєте, давайте нужденним. І так щедре благословення зверху подаватися вам буде від Бога”. Те заповідавши братам, Євфимій преподобний запитав у них, кого після нього хочуть мати пастирем. Вони ж в один голос нарекли Дометіана. І сказав святий: “Не може того бути, бо Домітіан після мене недовго залишиться у житті цьому, а на сьомий день за мною піде”. І дивувалися брати такому святого дерзновенному й достовірному пророцтву. І вибрали Іллю, родом із Єрихона, економа долішнього монастиря. До нього ж звернувшись, преподобний Євфимій сказав: “Ось всі отці вибрали собі пастиря і наставника, слухай-бо себе і стадо своє”. І, багато наставивши його та щодо наставлення братів повчивши, передрік дещо, що має в монастирях після нього бути. Тоді останнє слово вимовив таке: “Якщо знайду дерзновення в Бога, спершу тієї маю просити в нього благодаті, щоб бути завжди духом з вами і з тими, що хочуть після вас бути довіку”. Це мовивши, відпустив всіх, окрім Дометіана. Перебував всередині вівтаря три дні і в ніч на суботу спочив з миром. І приєднався до батьків своїх у двадцятий січня день, проживши років свого на землі життя дев’яносто сім. Розійшлася зразу звістка всією Палестиною про преставлення преподобного Євфимія, і зійшлися з усіх монастирів та пустель ченці, серед них же був Герасим Великий, і люду кількість велика зібралася. Прийшов же і святіший патріарх Анастасій зі всім кліром своїм, і через велику кількість людей не могли поховати чесного тіла аж до дев’ятої години, поки воїни, за велінням патріарха, не відігнали людей. І похований був чесно, усі плакали через розлуку з ним, а найбільше Мартирій та Ілля, які прийшли із Нітрії, плакали за ним невтішно. Вони після того патріарший в Єрусалимі престол прийняли, згідно з пророцтвом святого. Після Анастасія-бо на патріарший престол возведений був Мартирій, після Мартирія був Салустій, а після нього Ілля, як же про те в житії Савви Преподобного написано. Блаженний же Дометіан, учень великого Євфимія, котрий послужив преподобному понад п’ятдесят років, не відступив від гробу отця свого шість днів і ночей. Коли сім же днів минуло, явився йому вночі святий Євфимій, радісний і світлий лицем, і говорив до нього: “Іди до приготованого тобі Спокою, вблаганий був Владика Христос, щоб ти зі мною був”. Дометіан же невимовної радості сповнився, сповістив це братам і, прийшовши до церкви, веселячись, віддав дух свій Господеві — похований був при гробі отця свого. Після преставлення преподобного отця нашого Євфимія багато від гробу його здійснилося чудес і подано було зцілень. Про них же просторо пише блаженний Кирил Чорноризець, житія цього автор. Ми ж не продовжимо бесіди, задовольнимося самим житієм преподобного, славимо Бога, Котрий у святих своїх прославляється, Отця, і Сина, і Святого Духа навіки. Амінь.

Тропарі, кондаки, молитви та величання