«Володимирська Ікона Божої Матері, іменована “Пушкарівська”»
Місяця серпня на 26-й день
Місцевошанований чудотворний образ, що належить до іконографічного типу Володимирської (Вишгородської) ікони, написаної євангелістом Лукою.
Згідно з давніми переказами, образ було дивним чином знайдено в 1 пол. 18 ст. за 3 версти від м. Полтава, у безлюдній місцевості, що колись належала полтавському полковнику М. Пушкарю. Пізніше тут виник Пушкарівський Вознесенський жіночий монастир, а ікона стала його головною святинею. Під час перебування в обителі вирізнялась різноманітними зціленнями та всебічною допомогою страдникам.
Згодом ікона за невідомих обставин і часу потрапила до Великобудищанського Троїцького монастиря, що на Диканщині. Вірогідно, це відбулося в кін. 18 – на поч. 19 ст., коли сестри Пушкарівської обителі вимушено полишали рідний монастир і переходили до Великих Будищ. На новому місці святиня продовжувала чудотворити, сприяючи розквіту монастиря. Вона була ошатно прикрашена і обдарована коштовностями. Дива від святині ретельно перевірялися та фіксувалися у спеціальній книзі, що загинула у монастирській пожежі 1848. Уціліла лише металева дошка, яка пізніше знаходилася у Троїцькому храмі обителі, з викарбуваними на ній описами 6 чудес.
Навесні 1922 Великобудищанський монастир закрили, його святині спаплюжили. Гірка доля спіткала насельниць обителі, однак вони зуміли зберегти чудотворний образ. Щоправда, коштовна оздоба з нього безслідно зникла (дещо пізніше ікону прикрасили фольговою ризою та віночком). З 1922 до 1939 святиня знаходилася у Матвіївському Спасо-Преображенському скиті Великобудищанського монастиря. Після арешту 1939 останнього скитського священика, образ ревно переховувався послушницею Євдокією Іванівною Ніколаєнко (пізніше постриженою у черниці з ім’ям Євстолії), а з моменту відновлення у кін. 1941 життєдіяльності скитської Спасо-Преображенської церкви знову повернувся у храм. Одного разу сестри спробували винести образ за межі скиту, але це їм не вдалося, як потім пояснювали, Богородиця не захотіла полишити свій уділ. Під час одного з обстрілів снаряд влучив у церкву, вибуховою хвилею розвернуло колону іконостаса, де розміщалась ікона, проте святиня дивом уціліла.
Настоятель Спасо-Преображенської церкви у 1951–1961 ігумен Іоанн (Котляревський) засвідчив незвичайне явище: після дня вшанування ікони фольгова риза на ній набула золотого відтінку, а вінчик над Спасителем – срібного.
Після закриття 1961 Спасо-Преображенського храму чудотворна ікона зберігалася у родині церковного старости І. І. Максимовича, у 1990-х вона перебувала у будинку його сина, вчителя с. Милорадове М. І. Максимовича. Святиня надихнула педагога зайнятися справою відновлення місцевого храму і стати його першим будівничим. Опісля смерті М. І. Максимовича, 22.12. 2002 образ урочисто прибув до Полтави, де у Макаріївському храмі був чинно зустрінутий чисельними богомольцями. Відтоді до поч. 2009 образ знаходився у домовій церкві архієрейського дому. Після облаштування у Пушкарівській Вознесенській церкві спеціального кіота для ікони, вона врешті повернулася на місце свого колишнього обретіння.