Вхід Господній до Єрусалима

Неділя 6-та Великого посту, ваій (цвітоносна, Вербна неділя.)

“Вербна неділя” – так зазвичай називають у народі свято Входу Господнього в Єрусалим. Православні християни поспішають до церкви з пучками пухнастих верб. Нас охоплює радісне передчуття: за тиждень – Великдень! Але до чого тут верби, про які нічого не знали євангельські герої? Який узагалі історичний сенс свята?

Звернімося до євангельської історії

Рання весна 30 р. від Різдва Христового. До Єрусалима вже прибув військовий губернатор (прокуратор, точніше – префект) Іудеї Понтій Пилат, щоб спостерігати за бунтівними підданими. Скоро єврейський Великдень, і за шість днів до нього Христос прямує до міських воріт, немов бажаючи оселитися на належний Йому царський престол, уперше дозволяючи називати себе Царем. Це – остання спроба відвернути людей від політичних хибних думок, вказавши істинний характер свого Царства “не від світу цього”. Тому під Ісусом не бойовий кінь, а лагідний осел, що символізує мир. А люди розмахують пальмовими гілками й кричать осанна! (“спасай нас!”). Вони чекають, що Він явить божественну силу, ненависні римські окупанти будуть знищені – і прийде вічне Месіанське Царство. Але Христос не буде винищувати римські легіони й змінювати політичний устрій світу. Це безглуздо, якщо немає оновлення морального. Подібні спроби обертаються ще більшою бідою.

Мине чотири дні, і невірні учні в страху розбіжаться з нічного Гефсиманського саду, залишивши зв’язаного Вчителя в руках варти; а юрба, яка нині вітає Месію захопленими криками, буде в озлобленні волати: “Розіпни, розіпни Його!” Він обдурить її надії…

Наслідуючи сучасників Христа, ми теж зустрічаємо Його із зеленими гілками в руках. Християни Сходу – з гілками фінікових пальм, лавра, квітами. У жителів Півночі вони мимоволі замінюються вербами – першими деревами, що зеленіють. Їх освячують напередодні свята, на Всенічному бдінні, після читання Євангелія. У народі набули поширення різноманітні “вербні” звичаї та обряди: зберігати освячену в церкві вербу протягом року, прикрашати нею домашні ікони та ставити на підвіконня, приносити на могили родичів, окропляти вербним пензлем, змоченим у святій воді, худобу, їсти вербну кашу, зварену з бруньками верби, які тільки-но розпустилися, та її сережками. “І тих же верб наскрізні прути, / І тих же білих бруньок здуття / І на вікні, і на роздоріжжі, / На вулиці і в майстерні…” (Б. Пастернак).

Тропарі, кондаки, молитви та величання