...
Житія святих,  Серпень

Святого мученика Понтія Римлянина

Місяця серпня на 5-ий день

Хто може увірувати, якщо Бог не дасть? Хто може увійти в подвиг, якщо Господь не поможе? Хто може прийняти вінець, якщо Христос не подарує? Тому і я, недостойний (говорить записувач цього Валерій), який зі святим мучеником Христовим виховувався і книжної премудрості разом з ним учився, не сподобився такої благодаті, щоб страдницьки померти з ним вкупі за Христа. Проте задля його трудів і віровизнання сподіваюся отримати милість від Господа, бо все, що про нього маю сказати (свідчу перед Христом і ангелами його), бачив я очима своїми, і вухами чув, і почасти терпів з ним. Тому й ви йміть віру діянню, про яке вірно розповідатиму, аби віра ваша прийняла винагороду від Господа зі святим мучеником на воскресіння праведних.

У граді Римі був сенатор чесний, на ім’я Марко. Він мав дружину, що звалася Юлія. З нею ж літ багато в подружжі прожив, але не мав дітей, через те обоє були у великій печалі. Коли минуло двадцять два роки, відколи одружилися, зачала Юлія в лоні, і зраділи вельми. Через п’ять місяців Юлія разом із мужем своїм, коли храми богів своїх (були-бо ідолопоклонниками) обходили з дароприношенням, прийшли до храму Дія, його ж називали великим. Поглянула Юлія на жерця, що у вінці перед ідолом стояв і приносив жертву. Раптом жрець той збіснувався і скинув із себе вінець, почав його на частини шматувати, голосом плачевним кричучи: «Ця жінка носить у лоні того, хто храм цей великий до основ зруйнує і богів у ньому розіб’є!» Коли біснуватий жрець із криком великим знову й знову повторював ті слова, усі, що там стояли, були налякані, а найбільше Юлія та Марко сповнилися великого страху. І, тремтячи, утекли й увійшли в дім, що там близько був. Взяла ж Юлія камінь, била живіт свій і боки свої каменем, кажучи: «Краще була б не зачала такого, що має зруйнувати храм і богів розбити. Краще мені самій померти з ним, аніж народити його». Коли настав час народжувати, всі сподівалися, що народить мертву дитину, бо дуже каменем била свій живіт, проте Юлія народила немовля живе й ціле, нічим не ушкоджене. Мати хотіла народжене вбити, але батько заборонив, кажучи: «Якщо Дій захоче, сам помститься ворогові своєму, ми ж дитині нашій не будемо вбивцями». І так збережене було дитя живим. І дали йому ім’я Понтій.

Поки батьки виховували та ростили хлопця, ніколи не брали його до ідольських храмів. І віддали його навчатися книг. І ріс хлопець не лише літами, а й розумом, доки не зблизився юнацьких літ. І став філософом найкращим, і у всіх зовнішніх ученнях дуже вправним. Багато книжок, як у бібліотеці, у розумі й у пам’яті своїй мав, і всіх однолітків своїх у філософії перевищив.

Одного дня встав він дуже рано, щоб іти до свого вчителя, і трапилося йому йти повз один дім хриястиянський, у якому було зібрання вірних зі святішим папою, на ім’я Понтіян, і співали ранкові псалмоспіви. Те чуючи, хлопець Понтій сприйняв умом співані слова: «Бог наш на небі і на землі; все, що хотів, створив; ідоли народів — срібло і золото, діла рук людських, уста мають і не говорять» тощо, «хай будуть подібні до них всі, що покладаються на них». Те чуючи, хлопець зупинився і, зітхнувши з глибини серця, довго думав, кажучи собі: «Щ о означають слова тієї пісні?» Тоді рознудився серцем — засяяла в ньому благодать Святого Духа, і почав плакати. Підніс же до неба руки свої і мовив: «Боже, хвалу Тобі співану, чую, яви мені своє пізнання». І, підійшовши до дверей того дому, почав наполегливо стукати. Ті, що виглядали з віконця, сказали папі: «Ось хлопець якийсь стукає у двері». Папа ж, одкровенням Святого Духа знаючи, мовив: «Ідіть, відчиніть йому, хай прийде до нас, таких-бо Царство Небесне». Чесний же юнак Понтій, покинувши на стогні рабів і приставників своїх, одного лише однолітка свого, з ним же разом учився, хлопця, на ім’я Валерій (записувача цієї історії), взявши, увійшов у дім той і, до верхніх покоїв зійшовши, побачив, як здійснюються Божественні Таїнства. Ставши в кутку, чекав завершення. И уважно слухав, і розчулювався. Після закінчення підійшов до святого папи й упав йому в ноги, плачучи й говорячи: «Прошу тебе, святіший отче, навчи мене розуміти силу того вірша, що ви співали: «Бог наш на небі, ідоли народів сліпі й глухі, не мають нюху ні чуття рук». А найбільше вразило мене те, що ви сказали: «Подібні до них нехай будуть ті, що їх творять, і всі, що на них надіються». Папа ж люб’язно його прийняв і сказав йому: «Бачу, дитино, що просвітив Бог серце твоє, щоб ти Його знайшов. Подивися і побачиш, що всі кумири з речей земних зроблені: чи із золота, чи зі срібла, чи з міді, чи з іншого якогось матеріялу. Хто не бачив ідолів, що з каменю висічені, і на кіл посаджені, і худобою на торг на продаж привезені? І як вони можуть бути богами, будучи із землі, а через якийсь час мають розбитися і знову на землю перетворитися? Бог же, у якого віримо, є на небі, не тілесними, а сердечними очима можна Його побачити й вірою пізнати». Сказав блаженний юнак Понтій: «Пане мій, так є, як ти кажеш, і хто не бачить, що бездушні й нерухомі ідоли! Ними ж не лише ярмарки наповнюються, а й усі вулиці, і храми, і капітолії, і так їх багато, що перелічити неможливо. У різний спосіб і з усілякою майстерністю зроблені, які тільки може вигадати людський розум. І хто не бачить їх, закріплених на місцях їхніх залізом та оловом, аби не переверталися від вітру і, впавши, не розбилися. Знаємо й те, що часто трапляється із золотими та срібними ідолами: люди їх крадуть, і розбійники грабують. І як можуть оберегти людей від зла ті, яких люди пильнують і можуть вкрасти?» Це чуючи, святий Понтіянпапа дивувався такому розумові хлопця і тримав руку його, хотів посадити його коло себе. Блаженний же хлопець мовив: «Якщо при марнославних учителях, що про марнотне вчать, сидіти не сміємо, то як маю сісти з таким отцем, який мені шлях правди, замість стежки блуду, і світло, замість пітьми, показує?» Сказав папа: «Господь наш і Учитель Ісус Христос дав нам учення, щоб усі ми одним були в Ньому і щоб один одного корисного навчали». І знову сказав: «Чи маєш батька й матір?» Відповів Понтій: «Мати моя ось уже другий рік, як померла, батько ж мій ще живий, дуже старий, утішається мною — єдиним сином» Сказав папа: «Чи християнин твій батько, чи еллін?» Відповів хлопець: «Дуже пильнує батько мій бісівських служб, як же й всі люди». Сказав папа: «Бог, який просвітив очі твої, тоді як ніхто з людей не наставляв тебе, сильний і батька твого просвітити, аби через тебе пізнав безсмертне життя той, хто народив тебе на життя це смертне». І знову сказав йому: «Ти ж, дитино моя, послухай мене: вір у Христа і прийми святе хрещення, яким зможеш вогонь вічний загасити». Тими й іншими словами святий папа повчав Понтія-хлопця три години, відкрив йому про Царство Боже й огласив його до хрещення. Також і хлопця, що з ним прийшов, Валерія, огласив і відпустив їх з миром. Вони ж пішли, наче ягнята, доброю пашею нагодовані, радіючи й веселячись, що знайшли спасіння душам своїм. І так щодня приходили до святителя Божого й повчалися від нього.

Одного ж дня Марко-сенатор спитав сина свого Понтія: «Чи навчився ти нині чогось від учителів твоїх, дитино моя?» Відповів Понтій: «У всі дні навчання мого нічого кращого від них не чув і не навчився, як за ці дні навчився». І радів батько, думаючи, що зовнішню якусь нову премудрість син його пізнав. Блаженний же хлопець Понтій, шукаючи зручного часу, як би батька свого привести до того, аби з ним разом у Христа повірив, одного дня мовив: «Пане батьку, чую від багатьох людей, що боги, яким ми поклоняємося, марнотні й нічого божественного в собі не мають, як же й ми почасти зрозуміли, є подобою людського тіла й зовсім недієві. І кожна людина, що хоче в домі своєму богів мати, наймає майстра і виготовляє за можливістю своєю богів, яких хоче: одні — срібних, інші — золотих, інші — мідних, інші — ще з якогось матеріалу. Прошу тому тебе, батьку, скажи мені, чи ти чув або бачив колись, аби ті боги, які в нашому домі стоять, вчинили якусь дію з того часу, відколи зроблені й поставлені?» Батько відповів: «Ніколи не було ніякої від них дії». Запитав Понтій: «Нащо тоді шануєте їх жертвами та кадилом і поклоняєтеся їм?» Батько сповнився великого гніву й люті, хотів мечем ударити сина, кажучи: «Ображаєш моїх богів?!» Тоді стишився трохи з гніву й запитав: «Чи ми, сину мій, одні без богів і жертв будемо в цілому місті?» Блаженний же Понтій сказав: «Багато в цьому граді таких, які істинну жертву істинному Богові приносять». Спитав батько: «І де їх знайдемо?» Відповів син: «Якщо звелиш, я піду й приведу до тебе чоловіка, який все тобі ясно розповість». І звелів батько. Понтій же звернувся до Валерія-юнака, мовив: «Ось зміна Правиці Всевишнього». І зразу пішов до святішого папи Понтіяна, і привів його до батька свого. Папа ж довго розмовляв з Марком, навчаючи його пізнання істинного Бога й відкриваючи йому таємниці святої віри. І повірив Марко всім серцем у Господа нашого Ісуса Христа, і разом з папою та сином почав розбивати ідолів, які в домі його були. І, розбивши їх, прийняв святе хрещення із сином і зі всім своїм домом. Після прийняття хрещення недовгий час жив Марко — переставився до Господа у поважній старості. Було ж у той час блаженному Понтію літ двадцять. Через шість місяців після батькового переставлення взято було Понтія в цареві палати (Олександре у той час царював), і призначив його цар сенатором, хоч він і не хотів, замість батька його. Сталося те Божим Промислом, аби свого часу не лише народ, а й царі через Понтія до Христа були приведені. Таку благодать дарував Бог святому Понтієві, що всі в царських палатах дуже його любили й шанували. У ті дні святіший папа Понтіян перейшов славною кончиною до Господа (убитий за Христа від царя Максиміна, який після Олександра настав), і престол римського патріаршества прийняв святий Антер. Але й він ледве один місяць був на престолі, помер як страдник (наказом того ж царя Максиміна був убитий за Христа). Тоді возведено на престол святого Фавія. Він любив святого Понтія як справжній батько справжнього сина. І віддав тому папі святий Понтій усі свої маєтки на роздавання бідним, найперше одновірцям. Але вже час розповісти, як істинний раб Христовий Понтій зробив царів християнами, і як із дияволом боровся, і переможцем виявився, і як мученицький вінець прийняв.

Коли загинув кат Максимін, царем став Гордіян, після Гордіяна став на царювання Филип зі сином своїм Филипом, якого ж собі співцарем зробив. Ті обидва царі Филипи дуже любили Понтія святого як премудрого, і в порадах корисного, і добродійного. У третій же рік їхнього царювання — це був тисячний рік від заснування Риму — хотіли царі йти до богів своїх із вдячними жертвами. І сказали до свого улюбленого сенатора Понтія: «Ходімо, віддамо дяку великим богам, що дали нам звершення тисячолітнього кола святкувати в Римі». Понтій же святий всіляко намагався ухилитися, аби не йти з ними до ідолів, а царі, як друга свого, кликали його зі собою. Тоді Понтій побачив добрий час для того, аби згадати їм про єдиного істинного Бога Господа нашого Ісуса Христа, і сказав до царів: «О добрі царі, Богом над людьми поставлені, чому не схиляєте шиї ваші перед тим, хто дав вам честь і владу цю царську, і одному Йому чому не принесете жертву хвали?» Сказав старший цар Филип: «Тому й хочу принести жертву великому Дієві, що дав мені цю владу». Понтій же святий усміхнувся й мовив: «Не зваблюйся, о царю, Дієм. Є Бог на небі, який все одним словом своїм створив і благодаттю Духа Святого оживив». Другий же цар Филип, син царя Филипа, разом із батьком своїм сказав: «З яким наміром це говориш — не знаємо». Мовив святий: «Чи від початку був Дій?» Відповіли царі: «Ні, але Хрон, батько його, перед ним був, він царював в Італії й добре керував італійським народом». Понтій мовив: «А коли Хрон царював на Криті, перш ніж сином своїм був вигнаний і перш ніж прийшов до Італії, хіба на той час в Італії не було людей і керівництва? І хіба Хрон створив Італію і примножив людей?

0 добрі царі, не зваблюйтеся суєтними байками ваших піїтів. Один є Бог усіх на небі, Бог Отець, який із Сином своїм і Святим Духом усе, що створив, своєю силою тримає 1 тим керує. Створив же Він небо, і землю, і море, і те, що в них. Пізніше створив безсмертну людину, за образом своїм і подобою, і все, що на землі, і в морі, і в повітрі, покорив її владі. Диявол же, скинений з неба, побачивши, що Бог вшанував людину такою честю, позаздрив їй і підступно порадив стати невдячною і неслухняною своєму Творцеві та благодійникові. Коли те сталося, втратила людина безсмертя й навела своїм непослухом смерть на себе та ціле своє плем’я. Не досить було дияволу раз звабити чоловіка — він винайшов ідолів, яких нині називаєте богами, аби через них рід людський цілком роз’єднати з Творцем. Милосердний Господь, не бажаючи, аби створений його образ був до решти страчений, благозволив Єдинородне своє Слово з престолу небесних послати на землю. Він вселився в Пречисту Дівочу утробу дією Святого Духа, воплотився в ній неосяжно, народився від неї невимовно, і став чоловіком, щоб оновити уплу людину, диявола ж і слуг його передати вічному вогню. Зробив же чуд багато серед людей: сліпонароджених просвітив, розслаблених і тих, що багато літ не вставали з постелі, зцілив словом, прокажених очистив, мертвих воскресив, чотириденного Лазаря з гробу покликав, вивів живого, й інші чуда предивні й незліченні зробив як той, хто все може. Юдеї ж, не вірячи йому, ще й заздрячи, передали його понтійському Пилатові, ігемону, і прибили цвяхами на хресті того, хто прийшов їх спасти. Той самий Бог воскрес із мертвих на третій день і являвся багато днів учням своїм після воскресіння свого. Убив своєю смертю ту смерть, якої завдав людям диявол, і життя нам воскресінням своїм дарував. Бо як же Він, вставши з мертвих, уже більше не помирає, так і ми, після тимчасового й багатостраждального цього життя з гробів наших воскреснувши, навіки з Ним будемо жити. Вознісся на небо, путь спасіння показав вірним, і якщо хтось зневажить те спасіння, з дияволом навіки буде засуджений. Хто вірить і йде шляхом спасіння — з Христом у Небесному Царстві перебуватиме».

Коли тими й іншими словами Понтій святий обох царів просвітлював і все про Христа, і про святу віру, і про життя прийдешнє детально їм розповідав, діяла у словах його благодать Святого Духа, що спасінню людському допомагає, і відкрила уми царів на розуміння сказаного. І розчулилися серцями своїми, і повірили в Господа нашого Ісуса Христа. І просили його, аби наступного дня витлумачив тайну спасіння яснішими словами, щоб вони змогли уникнути вогню незгасимого й отримати частку зі святими в безсмертному житті. І не йшли царі того дня ані потім до жертв ідольських у капітолій, лише звеліли на видовищах народних святкувати тисячоліття Риму.

Тим часом святий Понтій пішов до святішого папи Фавія і сповістив йому про все. Папа радості великої сповнився, упав ниць перед Богом, кажучи: «Господи Ісусе Христе, дякую пресвятому імені Твоєму, що через раба Твого Понтія царів римських до пізнання Твого привести благозволив». Коли настав другий день, Понтій і папа разом до царів пішли й розмовляли з ними довго про одного істинного Бога і про цілий шлях спасіння. И огласив папа царів, що повірили, до хрещення, і за короткі дні охрестив їх і багатьох з ними, бо за прикладом царів незліченно багато люду повірило в Христа. І хто може описати радість, що була в той час у Римі для вірних! Тоді збулося те, про що, силою Божою примушений, диявол провістив устами біснуватого жерця свого про святого Понтія, який ще в лоні материнському був, що має зруйнувати храм Дія. Взявши наказ від царів, святий Понтій разом зі святішим папою Фавієм пішов у храм нечистого Дія, у якому щодо нього було пророкування, як раніше було сказано, і зруйнував у ньому спочатку ідолів, тоді й храм цілий зруйнував до основ. Зруйнували й інших декілька храмів ідольських, а замість них храми Божі святі підняли. І щодня багато людей приєднувалося до Христа й хрестилося.

Проте в той час ще не весь Рим просвітився, дише частина. Не всі капища з ідолами буди зруйновані — судами Божими закінчився той час. Заледве чотири роки мала таку свободу Церква Христова, захотів Христос Господь її, як золото в горнилі, випробувати — допустив знову гоніння на неї. І повстав Децій нечистий зі всіма ідолопоклонниками, й убив царів святих за їхню віру в Христа. І почав усіх вірних нещадно вбивати, серед них же і святого Фавія-папу вбили. Тоді багато з новоохрещених, злякавшись гоніння, знову до ідольського нечестя повернулися, а інші, утікши, ховалися, хто де міг, мужні ж насмілювалися на муки й клали за Христа свої душі. У те люте гоніння, яке несподівано, як буря, піднялося на Церкву, святий Понтій сховався був десь у граді. Але тому що ідольські жерці ретельно всюди за ним шукали, вони-бо найбільше на нього за зруйнування богів своїх і храмів лютували і на муки його шукали, утік вночі з Риму Понтій святий, слухаючи Господа свого, що в Євангелії говорить: «Коли гонять вас в одному граді, втікайте в інший». І прийшов до града Кимели, що на кордоні з Галією, при горах Альпійських. І там перебував як подорожній і приходень.

Загинув же скоро Децій-кат, а після нього Ґалж з Волусіяном недовго царювали й загинули, і прийняв Римське царство Валеріян із сином Ґалієном. Вони не лише в Римі, а й у всіх краях володінь римських ім’я християнське із землі живих винищити хотіли й посилали всюди ігемонів, аби мучити християн. Послали в галійські краї двох катів — Клавдія-ігемона й Анавія. Вони ж спочатку до града Кимели прийшли, жертви бісам принесли і, сівши на суді посеред града, звеліли брати християн і ставити перед лицем їхнім на допит. Взяли святого Понтія, мужа знаменитого й чесного, і швидше від інших перед нечестивим судом поставили. На нього поглянувши, Клавдій-ігемон сказав із гнівом: «Ти — Понтій, що збентеження вчинив граду Риму дивним підступом? Ще ж і царів Філіпів від богів відвернув?» Відповів святий: «Я нікого не бентежив ані не зваблював, але від блуду демонського до істинного Бога відвернув скількох зміг». Сказав ігемон: «Царі наші, довідавшись, якого ти великого роду, звеліли, щоб ти приніс богам жертву; якщо ж ні, то з черню та жебраками на різні муки будеш засуджений». Відповів святий: «Цар і Утішитель мій — Христос, задля Нього якщо й земну батьківщину втрачу — спадкоємцем вічної стану і, замість тлінного багатства, сподоблюся частки з ангелами святими у славі небесній». Клавдій-ігемон мовив: «Нащо незрозумілими словами викрутитися хочеш? Одне тобі належить зробити — принести богам жертву. Якщо ж цього не зробиш, тіло твоє розшматую муками». Відповів святий: «Уже я тобі сказав: я — християнин і ніколи не принесу демонам жертви».

Звелів тому ігемон зв’язаного залізними веригами Понтія вкинути до темниці, поки не сповістить про нього царям. І написав до них так: «Владикам вселенної і нездоланним переможцям Валеріянові та Ґалієну, царям римським. Раби ваші Клавдій і Анавій. Входячи у галійські межі, знайшли ми Понтія, який збентежив давніше Рим, і багатьох богів розбив, і храми їхні зруйнував. Нині ж ховається від влади вашої і не скоряється наказу вашому. А тому що він один із перших сенаторів, не насмілилися ми мучити його, але, зв’язавши путами, посадили до в’язниці, доки ваша влада щодо нього не вирішить і не звелить, що маємо з ним робити». Царі ж відписали до них, кажучи: «Це наказує вам влада наша: якщо Понтій богам жертви принести не хоче, то маєте владу над ним і якими хочете муками його замучте».

Такий наказ царський отримавши, ігемон Клавдій із другом своїм Анавієм сів на суді, і поставили перед собою Христового в’язня. І сказав Клавдій до святого: «Почуй владик твоїх корисний наказ, яким велять тобі, щоб ти приніс богам жертви, якщо ж ні, то із засудженими будеш мучений». Святий же Понтій відповів: «Я не маю іншого владики, лише одного — Господа мого Ісуса Христа, який сильний визволити мене від тих мук, якими мені погрожуєте». Сказав Клавдій-ігемон: «Дивуюся тобі, мужеві знаменитому, що добровільно в таку убогість і безчестя прийшов, служачи такому панові, про якого ви самі кажете, що був чоловіком убогим і безчесним, його ж Пилат, що був нашого ігемонського чину, не знаю за яку провину, убив. Чи не краще тобі скоритися панам, що керують покірно Римським царством». Відповів святий Понтій: «І я дивуюся тобі, чоловікові розумному, що в таке прийшов безумство, що не хочеш пізнати Творця неба і землі, який задля твого спасіння став убогим. І насмілюєшся назвати безчесним того, кого ангели на небі вшановують, що за наше спасіння від юдеїв у дні Пилата розп’яття витерпів добровільно, а не примусом. О, якби ти захотів такому Богові скоритися, зразу підніс би до неба розум свій і пізнав би свій блуд, що в проваллі темному лежиш з богами своїми і що вони явно є бісами. Пани ж твої, яких ти й управителями царства Римського називаєш, не лише самі йдуть у загибель, поклоняючись дереву й каменю, а й народ, що їм підпорядкований, тягнуть за собою. Знайте: якщо залишатиметеся в такому невірстві, лютою смертю з життя цього підете і в день Страшного Суду будете засуджені на вічні муки з богами вашими». Ігемон же, таке почувши, сповнився гніву й крикнув слугам, кажучи: «Приготуйте все для катування: гребені, рожна залізні, вогонь і все інше, що є, аби явним стало його безумство». Слуги ж мовили: «Це все готове». І сказав ігемон: «Розтягніть його нагого на катівні, аби всі муки через тіло його пройшли. І побачимо, чи візьме його Бог із рук наших». Коли розтягали Понтія святого на катівні, казав до ігемона: «Хоч і немічним назвало твоє невірство мого Бога, проте вірю Владиці моєму Ісусові Христові, що Його силою уневажняться муки, яких мені хочете накласти, і ніякого болю не спричинять тілу моєму». І зразу катівня та з громом великим розпалася і стала порохом. Попадали й слуги від страху, як бездушні, а святий, радісний, сказав до ігемона: І «Хоч нині довідайся, о невірний, що Господь мій сильний благочестивих від напасті визволяти, вас же, нечестивих, вогню вічному передати у День Судний». Клавдій же ігемон лютував без міри, і сказав йому друг його Анавій: «Муже премудрий, коли ми прийшли сюди, приведено з гір Далматських двох ведмедів дуже великих. Звели приготувати видовище й віддати оцього на поїдання тим звірам». І зразу, за велінням ігемоновим, готове було видовище, і поставили мученика на середині. І два годувальники звірів вивели ведмедів на святого, аби вони з’їли його. Ведмеді ж раптом кинулися на своїх годувальників, пожерли їх цілком, до святого ж ані наблизитися не сміли. Тоді піднявся голос великий серед народу: «Один Бог християнський, у якого Понтій вірить!» Ігемон ще більше з гніву та гордині кидався, почав кричати на слуг, аби скоро принесли багато дров і галузок, щоб спалити мученика. І сказав йому святий: «Яку провину ти знайшов у мені, що вогнем хочеш мене стратити? Але тебе самого стратить вогонь невгасимий. Сильний же Бог мій зберегти мене від вогню неушкодженим, як же зберіг давно трьох юнаків у вавилонській печі. Коли ж було зібрано багато дров і всього, що горіло, поставили святого посеред видовища зв’язаного, й обклали його дровами та гілками навколо, і підпалили. І всі думали, що згорів мученик на попіл. Коли ж все згоріло до решти, побачили святого живого й цілого, анітрохи вогнем не пошкодженого, бо навіть до одягу його не торкнувся вогонь. І знову люди скликнули, кажучи: «Великий Бог християнський!»

Тоді ігемон сповнився сорому великого, бачачи себе переможеним. І сказав мученикові: «Чого пишаєшся, наче всі муки здолав. Чи думаєш уникнути більших мук? Тут близько є шанований храм Аполлона, увійди в нього й принеси жертву». Відповів святий: «Я Господові моєму Ісусові Христові приношу в жертву тіло моє, яке досі зберіг не оскверненим ідольськими мерзотами. Вас же і царів ваших скоро чекає Божа помста8, бо несправедливо переслідуєте невинних рабів Христових». Ігемон же почав лукаво до нього промовляти, кажучи: «Годилося б тобі бути суддею, а не нам, ти-бо з найперших сенаторів. Не знаємо, задля якої марної надії ти себе позбавляєш чести й багатства». Відповів Понтій святий: «Честь і багатства світу цього подібні на ранкову імлу, яка — очі людські бачать — землю, і гори, і моря покриває. Коли ж повіє вітер, зразу цілком щезає, наче й не було. Честь же, і багатство, і слава, яких я бажаю, залишаються навіки». Коли це святий говорив, юдеї, їх же багато серед людей було, почали кричати ігемонові, кажучи: «Убий, убий скоро волхва цього». А святий мученик, піднісши вгору руки, сказав: «Дякую тобі, Боже мій, що і юдеї кричать на мене, подібно до батьків своїх, які кричали Пилатові на Христа: «Розіпни, розіпни Його!» Тоді ігемон видав на нього смертний вирок, кажучи: «Ведіть його за град і на скелі, поблизу потоку, порубайте його, тіло ж у хащі викиньте».

І було за велінням ката. І так святий мученик Понтій звершив своє страждання за Христа — мечем голову йому відтяли. Чесне ж тіло святого одноліток його Валерій (який записав страждання його) поховав на тому місці, де, після страти кинене, лежало.

Після того небагато часу минуло, і збулися пророчі слова мученикові. Нечестивого царя римського Валеріяна на війні Сапор, цар перський, полонив, і у всі дні терпів Валеріян наругу: коли ж бо Сапор хотів сісти на коня, наступав на хребет і шию Валеріянові, як на підніжку. Другий же цар римський Ґалієн, ідучи до Медіолану, від своїх власних воїнів був убитий. А ігемон Клавдій і друг його Анавій в ту ж годину, коли мученикові відтяли голову, збіснувалися. Клавдій-бо язик свій зубами своїми на частини розшматував, із нечистого рота виплював, а Анавію очі з місць своїх вийшли, на щоках висіли. І за короткий час обидва викинули душі свої й мучені були люто бісами. І був страх ідолопоклонникам і юдеям, які бачили, що збулися слова святого Понтія. І почало багато людей вшановувати гріб мученика. Валерій же написав житіє і страждання святого. Бачачи, що не припиняється гоніння на християн, сів на корабель і відплив у краї Лівії, боячись рук ката. А святий мученик Понтій чесною душею своєю увійшов у радість Господа свого і нашого Владики Ісуса Христа. Йому ж з Отцем і Святим Духом хай буде честь і слава нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Знайшли помилку