Святитель Нифонт, єпископ Новгородський, в Ближніх печерах

День пам'яті (н. ст.)

У Неділю другу Великого посту — Собор усіх преподобних Києво-Печерських (перехідне) / місяця квітня на 8-й день / у Неділю третю після П’ятидесятниці — Собор Новгородських святих і Собор Псковських святих (перехідні) / місяця вересня на 28-й день — Собор преподобних отців Києво-Печерських, які в Ближніх печерах (прп. Антонія) спочивають / місяця жовтня на 10-й день — Собор Волинських святих

Блаженний Нифонт був чорноризцем святого Печерського монастиря за днів ігумена Тимофія і ревно наслідував життя великих преподобних отців, трудячись богоугодно в молитві, бдінні, пості і всяких доброчесних подвигах.

Коли ж блаженний Іоанн, єпископ Новгородський, з волі своєї залишив престол, на якому потрудився двадцять років, і, відчуваючи знемогу, відійшов на безмовність в монастир, тоді блаженний Нифонт, сяючи променями багатьох своїх чеснот і далеким країнам, волею Божою за загальною згодою обраний був на єпископський престол Новгорода і висвячений в Києві преосвященним митрополитом Михаїлом — другим цього імені.

Отже, вступивши на престол свій і будучи поставлений, як світильник, на свічник, він засяяв ще світліше великим старанням про благочинне улаштування Православ’я, багато дбав про примноження слави Божої та про життя тимчасове і вічне словесних своїх овець. Перш за все, примножуючи славу Божу, своїм старанням заклав він посеред Новгорода кам’яну церкву Пресвятої Богородиці і, Божою допомогою, незабаром спорудив її. Престольну ж церкву святої Софії в тому ж місті прикрасив всю, навіть з притвором, іконним писанням і весь верх її покрив оловом. Зберігаючи життя словесних овець — і насамперед тимчасове, — пастир цей мав таку звичну доброчесність: коли православні збиралися на міжусобну брань, він всіляко намагався примирити їх.

Так, почув він одного разу, що кияни і чернігівці повстали одні проти одних з безліччю воїнів і хочуть вступити в бій. І, взявши з собою вельмож новгородських, він прийшов до тих, що ополчилися, і, з Божою допомогою, примирив їх. Так само і в інших міжусобицях благословляв він людей миром, зберігаючи тимчасове їхнє життя.

Але особливо дбав він про вічне життя словесних овець своїх. І тому зі всіх сил переконував він православних не віддалятися від виконання заповідей Господніх і від передань та правил Його Церкви, щоб не віддалити себе від вічного життя, а до тих, котрі віддаляються і переступають закон, ставився з обуренням, ясно проповідуючи їм, що вони загинуть за беззаконня своє, наполягав вчасно і невчасно, викривав, забороняв і благав з усяким довготерпінням, як повелів апостол (2Тим. 4:2).

Цю ревність доброго пастиря довела насамперед така подія. Коли за перебування блаженного на єпископській кафедрі новгородці вигнали князя свого Всеволода Мстиславича, прийшов до них на княжіння покликаний ними Святослав Ольгович і одружився на такій жінці, на якій, за правилами церковними, йому не повинно було одружуватися. Тоді блаженний цей архієрей не лише не схотів вінчати його, а й заборонив всьому своєму кліру бути присутніми на його вінчанні, як на беззаконному, коли князя вінчали священники, які прийшли з ним. І сміливо викривав він князя в порушенні закону і переступі його.

Але хоча і така ревність була велика, настав час, і він виявив незрівнянно більшу ревність, рятуючи від порушення правил саму Руську Церкву, чим найбільше просяяв славою цей наставник Православ’я. Це було так.

Настала блаженна кончина преосвященного митрополита Київського Михаїла, від якого святий єпископ Нифонт прийняв рукоположення.

Великий же князь Київський Ізяслав Мстиславич обрав на його місце, на архієрейський престол Київської Митрополії Клима-філософа, чорноризця, вже постриженого в схиму, і захотів, щоб його висвятили, не посилаючи на благословення до Вселенського Патріарха Константинопольського. І він для цього зібрав Собор Єпископів Руської Церкви.

На цьому Соборі святий Нифонт, єпископ Новгородський, ніяк не допускав, щоб самі єпископи руські зважилися рукопокласти собі митрополита без благословення Вселенського свого Патріарха Константинопольського. І він з достовірністю і твердістю стверджував, що це суперечить православному Переданню Святої Східної Церкви, яка через Константинопольський свій престол просвітила синів Русі і зробила нас синами Сходу, який відвідав нас з неба, тобто синами Божими; звідти ж дала Києву і першого митрополита Михаїла через благословення природного свого Вселенського Патріарха Константинопольського. Висловивши це, доблесний сповідник мужньо забороняв синам руським через свій опір відпасти від усиновлення Східного і, заразом, Божого. «Бо, — говорив він, —  гнів Божий йде на синів противлення» (Кол. 3:6). І істини сповідання цього непорушно трималися п’ять руських єпископів — Козьма Полоцький, Іоаким Туровський, Мануїл Смоленський, Євфимій Переяславський і Феодор Білогородський. Але князь, не бажаючи бути осоромленим у своєму неправильному бажанні, не послухався блаженного і зробив те, що хотів, з іншими, спокушенними ним, єпископами. Отже, за наказом князя і за порадою Онуфрія, єпископа Чернігівського, Клима благословили єпископи-людиноугодники главою святого Климента, папи Римського, замість благословення Патріарха Константинопольського, і сів не за правилами на архієрейському престолі Київської Митрополії.

Він став примушувати блаженного єпископа Нифонта служити з собою, але ревнитель Православ’я святий Нифонт сказав йому: «Позаяк ти не прийняв благословення від Вселенського Патріарха Константинограда, але через негідне і несправедливе викрадення сану вважаєш себе рівним істинному пастирю, тим часом як ти — справжній вовк, то, як я не погоджувався на твоє висвячення, так і нині не повинен служити з тобою і не поминатиму тебе під час мого служіння, бо ти не поминаєш Патріарха, від престолу якого взяли ми початок благословення». Тоді Клим, не стерпівши правди, сильно став гніватися на блаженного і намовляти проти нього князя Ізяслава та своїх прихильників послати його на ув’язнення або зробити йому якесь інше зло. Але злість не здолала доброчесності.

Князь Ізяслав за цю справу не пустив блаженного до Новгорода, а тримав у Печерському монастирі, як в ув’язненні. А блаженний перебував там у великій радості і дякував Богові: і за те, що позбувся престолу заради Православ’я, і що повернувся до безмовного свого життя зі святими.

Коли ж христолюбивий князь Георгій Мономахович переміг Ізяслава Мстиславовича і прийняв Київське князювання, тоді з великою честю відпустив він блаженного до Новгорода на престол. Новгородці ж, які були виснажені і розсіяні, як вівці, що не мають пастуха (Мф. 9:36), з невимовною радістю прийняли його.

Тоді Вселенський Патріарх Константинограда, почувши все це про блаженного, який так багато мужності показав заради законів церковних, — надіслав йому послання, ублажаючи його за великий його розум та міцність і причисляючи його до древніх святих отців, котрі твердо стояли за Православ’я. Він же, прочитавши в грамоті патріарше благословення, стверджував себе в ще більшій старанності. Тому й не позбувся він гідної трудів його відплати від Начальника пастирів Іісуса, як довела його блаженна кончина, до оповідання про яку ми перейдемо.

Через деякий час після повернення свого до Новгорода на престол почув блаженний єпископ Нифонт, що від Вселенського Патріарха із Константинограда йде в Русь митрополит Константин, щоб позбавити влади Клима, митрополита Київського, неправильно висвяченого і такого, що приніс смуту православним, а самому зійти на престол. Тоді, сповнившись духовної радості, він замислив одразу зробити дві справи: і прийняти благословення від святителя, і в святій Печерській обителі поклонитися Пресвятій Богородиці і преподобним отцям. З цією метою він знову прибув до Києва і очікував прибуття митрополита, котрий виїхав вже із царственного града, як він про те напевно знав. І він жив у святому Печерському монастирі, з великим устремлінням до Пресвятої Богородиці і до преподобних отців. І незабаром спіткала його там сильна хвороба, що передувала чесній перед Господом смерті цього преподобного. Тоді він розповів братії про дивне видіння, котре бачив за три дні до того, як захворів.

«Коли, — розповідав він, — після ранкового співу я прийшов до келії, мені потрібно було трохи відпочити, і вмить зійшов на мене легкий сон. І я опинився в цій святій Печерській церкві, на місці Миколи Святоші, і багато молився я зі сльозами до Пресвятої Богородиці, щоб побачити мені доброго будівничого, який і після смерті піклується про примноження чеснот у своїй обителі, преподобного Феодосія. До церкви сходилося багато братії, і один із них, підійшовши до мене, сказав: “Чи хочеш бачити преподобного отця нашого Феодосія?” Я відповідав: “Так, бажаю, якщо можливо, покажи місце”. Він взяв мене і повів до вівтаря й там показав мені святого Феодосія. Я ж, побачивши його, поспішив до нього з радістю, впав до ніг його та поклонився йому до землі. Він же, піднявши мене, благословив мене і сказав мені: «Добре, що ти прийшов, брате мій і сину Нифонте; відтепер ти будеш з нами нерозлучно». Він тримав у руці своїй свиток і дав його мені, коли я попросив у нього. Я розігнув його й прочитав, і на початку було написано так: «Ось я і діти, яких дав мені Господь» (Іс. 8:18). Після цього видіння, — сказав блаженний Нифонт, — я прийшов в себе і тепер знаю, що ця хвороба є відвідання від Бога».

Отже, похворівши тринадцять днів, спочив він з миром у Господі, місяця квітня у 8-й день, в суботу Світлої седмиці. І було покладено його тіло з честю в печерах.

В Іпатіївському літописі смерть святителя Нифонта віднесена до 15 квітня, але в 1156 році суботою Пасхального тижня було 21 квітня, вказане в Новгородському Першому літописі і наведене в процитованому тексті замість помилкової дати. Під 21 квітня помістив розповідь про святителя Нифонта в своїх «Житіях святих» і архієпископ Філарет (Гумілевський). У «Патерику» 1462 і 1661 років датою преставлення святого Нифонта названо 22 (8 за ст. ст.) квітня Світлої (Пасхальної) седмиці, хоча в 1156 році воно було Вербною неділею.

Ім’я святителя Нифонта включено також до Собору Новгородських святих, який вшановується в третю неділю після дня Святої Трійці.

Тропарі, кондаки, молитви та величання