...
Святитель Іоасаф, Єпископ Бєлгородський photo 2023 12 23 08 52 24
Житія святих,  Грудень

Святитель Іоасаф, Єпископ Бєлгородський

Місяця грудня на 10-й день / вересня на 4-й день – знайдення мощей

Святитель Іоасаф народився в невеликому містечку Прилуки Полтавської губернії 8 вересня 1705 року в день Різдва Пресвятої Богородиці в відомій дворянській родині Горленко. Наречений у Святім Хрещенні іменем Іоакима, батька Пресвятої Богородиці, Іоаким (згодом святитель Іоасаф) завжди перебував під особливим заступництвом Пречистої Владичиці.

Батьки св. Іоасафа були дуже богобоязливі і жили за всіма правилами Православної Церкви. Батько – Андрій Димитрієвич Горленко, був бунчужним, тобто завідував бунчуком – військовим прапором при гетьмані Данилі Павловичу Апостолу, на дочці якого, Марії Данилівні, він і був одружений.

Сімейство Горленко в той час відрізнялося особливою релігійністю, любов’ю до бідних і добродійністю. Виховуючись у такій родині, молодий отрок Іоаким з юних років відрізнявся великою релігійною настроєністю. Ще в роки отроцтва Іоакима Милосердий Господь звістив Свою Святу волю про його майбутнє в чудеснім видінні, яке було явлено батькові Іоакима Андрієві Димитрієвичу.

Одного разу ввечері він сидів на ґанку свого будинку й раптом, при заході сонця, побачив, що стояла за обрієм на повітрі Божа Матір із Ангелом і в ногах Їх сина свого Іоакима, що стоїть на колінах і приносить Божої Матері молитви. Потім він почув слова Пресвятої Богородиці: “Довлеет Мне молитва твоя”, і в цей момент злетів Ангел Господень і облачив Іоакима в архієрейську мантію.

На восьмому році життя Іоаким був відправлений у Київську Академію для вивчення наук і в особливості словесних. Благочестивий склад напівчернечого життя в академії, достаток святинь у м. Києві – матері міст Руських і особливе знайомство із ченцями-подвижниками Киево-Печерськими – сприяло тому, що вже на 11-ому році свого життя Іоаким Горленко возлюбив чернецтво, а на 16- ому році життя, під час закінчення шкільної освіти, намір стати ченцем цілком опанував його волю, а на 18-му році життя в Іоакимі остаточно дозріла й ствердилася думка про зречення від миру і прийняття чернецтва.

Невдовзі Іоаким залишив академію і відійшов у пустельний Києво-Межигірський Спасо-Преображенський монастир, що відрізнявся суворо-подвижницьким життям, у якім цілком присвятився монастирській слухняності – підготовчого щабля до прийняття чернецтва. Тут Іоаким любив усамітнюватися для молитви в печері однієї гори. Ревнощі молодого послушника до молитовних подвигів, умертвіння плоті й скоренню її духу доходила в цей час до того, що він у продовженні спокуси не вкушав навіть вареної їжі, задовольняючись самою скудною, суровою їжею.

Після 2-х річного випробування подвижник Іоаким Горленко на 21 році життя, 27 жовтня 1725 року прийняв рясофор і наречений був у чернецтві Іларіоном. 21 листопада, у свято Введення в храм Пресвятої Богородиці, 1727-го року 22-х річний Іларіон, по зреченню від усього мирського, прийняв великий постриг у мантію з іменем Іоасаф. У наступному році 6 січня 1728 року, чернець Іоасаф був висвячений у сан ієродиякона. Наступного року, ієродиякон Іоасаф був призначений учителем нижчого класу Київської академії. Три роки тривав його послух учителем,

В 1732 р. Київську Академію відвідав новопризначений архієпископ Рафаїл Заборовский. ієродиякон Іоасаф привітав його віршованою мовою. Архіпастир помітив в Іоасафі Горленку високі духовні дарування, наблизив його до себе і 13 вересня 1734 року призначив екзаменатором при Київській кафедрі, а 8 листопада того ж року, на 30 році життя, висвятив ієродиякона Іоасафа в сан ієромонаха.

Майбутній святитель Іоасаф починає трудитися на ниві пастирського служіння. Спочатку в Києво-Братському монастирі, а потім у Києво-Софійському кафедральному соборі. Архієпископ Рафаїл, бачачи ревнощі й працьовитість молодого пастиря, благословляє його (в 1737 році) на службу в досить населений Лубенсько-Мгарський Преображенський монастир ігуменом обителі.

Тут молодий ігумен виявив себе працьовитим, слушним, велелюбним і досить турботливим управителем Лубенської обителі. . Упродовж керування Лубенською обителлю, ігумен Іоасаф вів строге подвижницьке життя.

Майбутньому святителеві в той час багато довелося працювати над відновленням зруйнованого господарства обителі. Для поновлення головного монастирського храму і інших будинків не було ніяких коштів і в 1742 р. ігумен відправляється в С.-Петербург за збором пожертвувань на храм Божий. У С.-Петербурзі ігумен Іоасаф удостоївся особливої уваги Імператриці Єлизавети Петрівни. Благочестива Государиня любила церковну благоліпність і ретельно відвідувала храми і монастирі, милостиво прийняла прохача і наказала видати йому на спорудження храму 2000 рублів. До причин, які спонукали Государиню пожертвувати на спорудження храму в Лубенський обителі, потрібно віднести зворушливе і дуже повчальне слово ігумена Іоасафа про любов до Бога.

16 серпня 1744 року за прямою вказівкою Імператриці Єлизавети Петрівни, Іоасаф був зведений у сан архімандрита і через якийсь час він був викликаний у Москву, де 29 січня 1745 року був призначений намісником Свято-Троїцької Сергієвої Лаври, але залишався настоятелем Лубенського монастиря.

За час служіння в Лаврі архімандрит Іоасаф виявив себе досить ревносним і корисним співробітником її настоятеля священно-архімандрита Лаври і архієпископа Арсенія Могилянського. Архімандрит Іоасаф переносив тяжкі тілесні хвороби від надмірно суворого аскетичного життя, але, не убожіючи духом, з відмінною ретельністю робив тут приборкування духовного свавілля, заглиблювався в постійне служіння Богові, сходив від сили в силу в особистих подвигах, внутрішній духовній боротьбі і багатьох працях на користь довірених йому святих обителей.

Але не довгим було служіння архімандрита Іоасафа у Свято-Троїцькій Сергієвій Лаврі. 15 березня 1748 року відбулося найвище веління про призначення архімандрита і намісника Іоасафа в єпископа на Білгородську єпархію. 2 червня того ж 1748 року побожний архімандрит Іоасаф був висвячений у єпископа Білгородського й Обоянського. Рукопокладення архімандрита Іоасафа було звершено в тиждень усіх святих, у С.-Петербурзькому Петро-Павловському соборі, у присутності Імператриці Єлизавети Петрівни. 6 серпня 1748 року, у свято Преображення Господня, святитель Іоасаф прибув у своє єпархіальне місто Бєлгород. Незважаючи на слабке здоров’я своє і виснаження далекою подорожжю із С.-Петербурга в Бєлгород, він звершив у цей день Божественну літургію в кафедральному Свято-Троїцькому соборі.

Так почав своє архіпастирське служіння великий угодник Божий святитель Іоасаф. Переповнений найглибшої смиренності і любові до Бога і близьких він, з великими ревнощами і ретельністю, прийнявся за борозни архіпастирського служіння.

З метою підняття освітнього й релігійно-морального стану парафіяльного духівництва, преосвященний Іоасаф з першого року вступу на Білгородську кафедру, незважаючи на слабість здоров’я, щорічно робив огляд своєї великої єпархії й зупинявся не в покійних чертогах багатіїв, а в бідних хатинах селян або невигадливих будиночках сільських панотців. Одержуючи притулок у названих житлах, святий Іоасаф нічний час присвячував молитві, а ранком, по здійсненню Божественної літургії, наставляв пасомих православно-християнській вірі й благочестю.

Його можна було бачити то в Бєлгороді, то в Харкові, то у великім селищі, то в глухому селі. Особливо пильно святитель стежив за тим, щоб пастирі церкви Христової були сповнені глибокого благоговіння до служби церковної і святині.

Нерідко, керований таємничим передчуттям, святитель Іоасаф розкривав самі таємні думки близьких. Одного разу святитель зібрав до себе у свій архієрейський будинок священиків від усіх Білгородських і околишніх церков. Між пастирями був один 130-річний старець-священик, на якого святитель Іоасаф і звернув свою увагу. Довге життя, похила старість і зігнутість старця збудили святителя до подальшого дослідження його життя. Велелюбний і лагідний архіпастир Іоасаф спонукував старця-священика розкрити перед ним совість свою, принести покаяння в гріхах. Старець-священик розповів як під час перебування священиком у селі N в одне з якихось свят звершив ранню Божественну літургію, побоюючись строгого тілесного покарання від самовладного і суворого поміщика, він відслужив для нього й пізню (другу) Божественну літургію, незважаючи на те ,що після проскомідії невидимий голос невідомо звідки і від кого, говорив йому: “зупинися, що ти робиш?” Не дерзай, якщо ж дерзнеш, проклятий ти будеш”. “Я, – говорив святителеві Іоасафу священик, – не розсудив і дерзновенно відповів: “ти будь проклятий” і продовжував як слід робити по чиноположенню. Святитель від такого пояснення здригнувся й сказав: “Що ти зробив? Ти прокляв ангела Божого, хранителя того місця, обоє ви зв’язані прокльоном і донині. От причина довголіття твого”. Нічого не сказав більш тоді святитель, а залишивши ієрея на кілька днів у себе, наказав відшукати йому похідну церкву. Рано ранком преосвященний Іоасаф відправився з похідною церквою за Бєлгород, де перебувала раніше скасована дерев’яна церква. Преосвященний повелів ієреєві-старцю звершити проскомідію, а по закінченню ії, почати й Божественну літургію. Під час здійснення літургії святитель стояв у вівтарі на правій стороні. По закінченню літургії, святитель підкликав старця-священика і повелів читати “нине отпущаеши раба твого, Владыко…” усе до кінця. По прочитанню цієї молитви, архіпастир, благословляючи старця-священика, сказав: “прощаю и разрешаю тебя от всех твоих грехов”. Примирений молитвами святителя з Богом, ангелом, що опікував святий престол, і своєю совістю, старець-священик у повному одяганні став слабшати і опустившись під престолом, на якім тільки що приніс Безкровну Жертву, віддав дух свій Богові.

В 1754 році, коли святитель приїхав у село Замостя (нині місто в Харківській області), у притворі місцевої церкви він звернув увагу на ікону Богоматері, що стояла в кутку, а навколо зсипані вугілля і сміття. Владика зупинився і довго із благоговінням дивився на ікону, потім, осінивши себе хрестом , упав перед образом на коліна й вигукнув: “Цариця Небесна! Вибач недбалість Твоїх служителів, не бачать бо, що творять”.

“В образі сім, – сказав владика благочинному, який супроводжував його, – перебуває благодать Божа; у ньому Пресвята Володарка виявляє особливе знамення Свого заступництва для цього села і усієї країни”. Святитель увійшов у храм і вказав місце для образа Пресвятої Богородиці за лівим криласом і велів поставити його замість постарілих ікон що перебували там. Відтоді і почалося прославляння ікони, іменованої по всім півдню Росії “Пісчанської”. Спорудження храму для неї на Пісках і перенесення її в новий храм, передбачене святителем, відбулося тільки в 1826 році.

Маючи безмежне милосердя й незнаючу меж любов до близьких, Святитель Іоасаф особливо відрізнявся справами милосердя й добродійності до бідних і незаможних. Так, перед великими християнськими святами, він мав звичай посилати свого келійника в житла бідності, до осіб, відомих йому крайньою вбогістю з милостинею (грошами і одягом).

Усі справи милосердя св. Іоасаф намагався творити так, “щоб ліва рука не знала, що робить права” (Мф. 6:3). Але Господь іноді відкривав людям їх таємного благодійника. Одного разу келійник за дорученням Владики, купив на базарі дрова, і наказав візникові відвезти їх у двір бідної родини, але не говорити від кого вони прислані. Господарка будинку, удова із трьома малолітніми дітьми, хотіла довідатися у візника, хто надіслав дрова, але, піднявши очі вгору, побачила в повітрі “у сяйві” святителя Іоасафа.

Усе життя св. Іоасафа було безперестанним служінням Богові, безперестанним ходінням перед Ним. Рятівне навчання Христа було його рідною стихією. Відбиттям аскетичного духу, яким перейнято життя святителя Іоасафа, служив і його зовнішній вигляд, і всі сторони його життя. Пріснопам’ятний святитель Іоасаф “мав погляд трохи строгий, з вираженням вдумливої лагідності, сиве волосся і сиву невелику бороду”. Строгий до інших, святитель був ще суворіший до себе. У домашньому житті він дотримувався строгої простоти і чернечої скромності. Строгість св. Іоасафа була вираженням моральної чистоти і строго аскетичного настрою, що проникав усе його життя.

Володів молитовною настроєністю, яка доходила до меж споглядання, блаженний архіпастир з рясними слізьми звершував Безкровне Жертвопринесення. При звуках бою годинника святитель вимовляв молитву, яку сам склав.

“Буди благословен день и час, в оньже Господь мой Иисус Христос мене ради родился, распятие претерпе и смертию пострада. О, Господи Иисусе Христе, Сыне Божий, в час смерти моея прими дух раба Твоего, во странствии суща, молитвами пречистыя Матере и всех святых Твоих, яко благословен еси во веки веков. Аминь.”

Незадовго до своєї кончини св. Іоасаф відправився в Київську єпархію і у своє рідне місто Прилуки, для побачення з батьками. Прощаючись зі своєю Білгородською паствою, він сказав, що вони вже більш не побачать його живим, просив у всіх прощення і в свою чергу сам усіх простив і благословив.

Зустріч св. Іоасафа з батьками була досить зворушливою. Поважний старець-батько святителя, сповнений радості, із приводу побачення із сином-архієреєм, прагнув земним поклоном вшановувати честь синові і разом з тим визнавав потрібним дотримати прерогативи, які личать батькові. Для здійснення цієї мети батько святителя, що зустрів сина свого при виході його з карети, навмисно упустив свою тростину і піднімаючи її, поклонився до землі святителеві. Помітивши таку дію батька, святитель зі слізьми нахилився до ніг його й поспішив підняти тростину батька. У цих родинних обіймах зустрілися й поцілувалися шанобливість сина до батька й побожна повага батька до сина.

Відвідавши своє рідне гніздо, св. Іоасаф у середині вересня 1754 року відправився назад у Бєлгород. Але за пророкуванням святителя, Бєлгород йому не призначено було більше побачити живим. Зупинившись у селі Грайворон, де була його архієрейська вотчина, св. Іоасаф важко занедужав і провівши більше двох місяців на одрі хвороби, причастився Святих Таїн. 10 грудня 1754 року о 5-ій години пополудні, тихо віддав дух свій Богові, проживши 49 років, 3 місяці і 2 дні.

У годину блаженної кончини св. Іоасафа ігумен Хотмижського монастиря Ісая, під час пообіднього відпочинку бачив наступне знаменне сновидіння. Начебто він перебував у архіпастиря Іоасафа в Бєлгороді, причому святитель, стоячи у вікна, указував йому на схід і на сонце, що яскраво сходило і сіяло сліпучим світлом, і сказав: “Як це сонце ясне, так я світло представ у цю годину до престолу Божого”. 15 грудня після заупокійної літургії в домашній церкві грайворонського архієрейського будинку, тіло покійного св. Іоасафа було відправлено в м. Бєлгород для поховання.

Два з половиною місяці після блаженної кончини св. Іоасафа чесне тіло його в труні стояло відкритим у Свято-Троїцькому соборі, не піддаючись тлінню і не втрачаючи звичайного кольору і виду. У цьому нетлінні багато з віруючих у Триєдиного Бога бачили знамення благодаті Божої, що почиває на святителі. Тіло покійного архіпастиря залишалося непохованим до кінця лютого 1755 року, тому що призначений Святішим Синодом для звершення поховання чесного тіла св. Іоасафа єпископ Переяславський і Борисопольский Іоанн Козлович затримався через розлиття рік.

Лише 28 лютого 1755 року в співслужінні численного сонму пастирів церкви Божої, труна з тілом архіпастиря-подвижника Іоасафа була поставлена у склепі (у південно-західній частині Білгородського Свято-Троїцького собору), який був споруджений по велінню покійного святителя.

Через 2 роки по похованні св. Іоасафа деякі з духовних чинів кафедрального собору, знаючи святе життя архіпастиря, таємно пішли в його усипальницю і відкрили труну. При цьому не тільки тіло святителя було нетлінним, але і до самого одягу його, покриву і самої труни не торкнулося навіть найменше тління, хоча і відчувалася достатня вогкість у повітрі при відкритті склепу. Слух про це незабаром поширився всюди, і став залучати до труни святителя багатьох немічних, які по здійсненню панахид за святителем, допускалися до нетлінних мощів його, і по вірі своїй отримували зцілення.

Так жив, так трудився на ниві Христовій, подвизався подвигом добрим і почив у Господі Білгородський святитель Іоасаф, великий світоч православно-християнської віри.

Тропарі, кондаки, молитви та величання

Гражданський шрифтЦерковнослов'янськоюУкраїнською

Тропарь святителю Иоасафу Белгородскому, глас 3

Святи́телю Христу́ Бо́гу возлю́бленне,/ пра́вило ве́ры и о́браз милосе́рдия лю́дем был еси́,/ бде́нием же, посто́м и моли́твою,/ я́ко свети́льник пресве́тлый просия́л еси́,/ и просла́влен от Бо́га яви́лся еси́;/ те́лом у́бо в нетле́нии почива́я,/ ду́хом же престо́лу Бо́жию предстоя́,/ чудеса́ пресла́вно источа́еши./ Моли́ Христа́ Бо́га,// да утверди́т нас в Правосла́вии и благоче́стии/ и спасе́т ду́ши на́ша.

Ин тропарь святителю Иоасафу Белгородскому, глас 2

Моли́твенниче изде́тства преизря́дный,/ Богоизбра́нный святи́телю Христо́в Иоаса́фе,/ пра́вило ве́ры и о́браз милосе́рдия благоче́стным житие́м всем явля́еши/ и с ве́рою к тебе́ притека́ющим оби́льно исцеле́ния источа́еши.// Моли́ Христа́ Бо́га, да утверди́т в держа́ве нашей правове́рие, мир и благоче́стие и спасе́т ду́ши на́ша.

Тропaрь, глaсъ G:

С™и1телю хrтY бGу возлю1бленне, прaвило вёры и3 џбразъ милосeрдіz лю1демъ бhлъ є3си2, бдёніемъ же, пост0мъ и3 мlтвою ћкw свэти1льникъ пресвётлый просіsлъ є3си2, и3 прослaвленъ t бGа kви1лсz є3си2: тёломъ ќбw въ нетлёніи почивaz, дyхомъ же пrт0лу б9ію предстоS, чудесA пресл†внаz и3сточaеши. моли2 хrтA бGа, да ўтверди1тъ нaсъ въ правослaвіи и3 бlгочeстіи и3 сп7сeтъ дyшы нaшz.

И$нъ тропaрь, глaсъ в7:

Мл7твенниче и3здётства преизрsдный, бGоизбрaнный с™и1телю хrт0въ їwасaфе, прaвило вёры и3 џбразъ милосeрдіz бlгочeстнымъ житіeмъ всBмъ kвлsеши и3 съ вёрою къ тебЁ притекaющымъ nби1льнw и3сцэлє1ніz и3сточaеши. моли2 хrтA бGа, да ўтверди1тъ правовёріе, ми1ръ и3 бlгочeстіе и3 сп7сeтъ дyшы нaшz.

Ще в розробці

Знайшли помилку