Святитель Іоанн, митрополит Тобольський

День пам'яті (н. ст.)

Місяця червня на 10-й день / жовтня на 10-й день — знайдення мощей / червня на 10-й день — Собор Сибірських святих / у першу суботу після 29 червня — Собор Чернігівських святих (перехідне) / у Неділю третю після П’ятидесятниці — Собор Галицьких святих (перехідне) / місяця липня на 15-й день — Собор Київських святих / вересня на 20-й день — Собор Брянських святих

Святитель Іоанн (Максимович) народився в Ніжині в сім’ї українського шляхтича Максима Васильковського (Печерського), який належав до козацької старшини і походив із міста Василькова. Батько Максима Васильковського, дрібний шляхтич із київського Полісся, в середині XVII століття жив у Ніжині й числився «обивателем Києво-Печерським»: мав на відкупі шинки і млини, що належали Києво-Печерській Лаврі.

Святитель Іоанн (Максимович) здобув хорошу домашню освіту. У 1669 році за рекомендацією чернігівського архієпископа Лазаря (Барановича) був прийнятий до Києво-Могилянської академії. Навчання закінчив 1673 року, потім викладав у Києво-Могилянській академії поетику, риторику та латинську мову.

У 1676 році святий прийняв у Києво-Печерській Лаврі чернечий постриг. Вочевидь, тоді ж був висвячений на диякона й потім на священника. У 1678 році у сані ієромонаха був призначений лаврським економом та проповідником. Наступного року у складі делегації Києво-Печерської Лаври їздив до царя Олексія І за коштами на ремонт лаврських укріплень, оскільки реальною була небезпека османського нашестя.

У 1681 році отець Іоанн був призначений намісником Брянського Свенського монастиря, приписаного до Києво-Печерської Лаври. Тут він активно займався реорганізацією монастирського життя, приділяв особливу увагу дисципліні й благочестю ченців, зміцненню монастиря глибоко віруючими та освіченими земляками-українцями. Це викликало численні скарги: «Черный священник Іоанн… скоро заполнил его [монастир] поляками и черкасами…, а наших священников московских и дьяконов выслал из монастыря всех до одного человека, а набрал священников и дьяконов иноземцев зарубежных…»

Згодом святий Іоанн викладав латину в Чернігівській «латинській школі», переведеній 1689 року за ініціативою Лазаря (Барановича) й за підтримки гетьмана Івана Мазепи із Новгорода-Сіверського. 1695 року, уже після смерті Лазаря (Барановича), новим архієпископом Чернігівським і Новгород-Сіверським Феодосієм (Углицьким) святий Іоанн був поставлений архімандритом Свято-Успенського Єлецького монастиря у Чернігові.

У 1696 році владика Феодосій помер, і за старовинним звичаєм зібралася рада представників всіх станів Лівобережної України для виборів нового єпископа. Із трьох претендентів на цю посаду — Лаврентія (Крщоновича), Михаїла (Лежайського) та запропонованого Іваном Мазепою Іоанна (Максимовича) — саме останній і був одноголосно обраний. 10 листопада 1697 року він був висвячений у Москві патріархом Адріаном на архієпископа Чернігівського і Новгород-Сіверського.

Чотирнадцять років святитель Іоанн керував Чернігівською єпархією, відзначався високими християнськими чеснотами та просвітительськими справами. Дбав про типографію, сам писав прекрасні богословські твори й видавав їх, як і твори інших українських православних авторів. У 1700 році на основі «латинської школи» він відкрив у Чернігові колегіум на зразок Києво-Могилянської академії, але спочатку лише із трьох граматичних класів. Він сам був у колегіумі першим викладачем.

Дбаючи про викладачів, святитель Іоанн направляв вихованців Чернігівського колегіуму до Києво-Могилянської академії з зобов’язанням повертатися до колегіуму після її закінчення. У документах 1708 року є свідчення, що колегіум називався тоді на честь свого засновника «Collegium Archiepiscopo Maximoviano Czernihoviae» («колегіум архієпископа Чернігівського Максимовича»). Святий Іоанн жертвував на Чернігівський колегіум і власні кошти.

Як письменник та богослов він відносився до чернігівського літературно-мистецького осередку культурних діячів, а після смерті преосвященного Лазаря (Барановича) очолив цей осередок. Святитель також відомий як поет. Він Досконало розробив вірш-притчу, вище нього в цьому жанрі ніхто із тогочасних поетів не підіймався. Був майстром епіграматичного вірша. У низці його віршів є філософські роздуми про світобудову, сутність життя, його цінності, загадковість навколишніх явищ. «Беріть мене, глибини, бо вас не збагнути», — доходить висновку автор, дивуючись природним силам.

Святитель Іоанн також постійно опікувався бідними, дбав про освіту й підвищення моральності духовенства. Відомо і про його міцний зв’язок святителя зі Святою Горою Афон. Він надавав значну допомогу українським та білоруським ченцям на Святій Горі, про що свідчить, наприклад, його грамота Свято-Пантелеймонівському Афонському монастиреві.

У 1712 році святий був вимушений залишити рідну Україну. За указом Петра І він був висвячений на митрополита Сибірського і Тобольського. Разом з ним до нового місця вирушив його вірний помічник Іван Лежайський, а також чотири чернігівських півчих. Прибувши до Тобольська, митрополит розгорнув широку просвітницьку й місіонерську діяльність серед нехристиянських народів Сибіру. У цьому йому допомагав знавець місцевих звичаїв, попередній митрополит Сибірський і Тобольський, на той час на спокої, вихідець із України Феодосій (Ліщинський; † 1727). Святитель Іоанн продовжував його справу, переносив на сибірський грунт українські церковні звичаї, українську культуру.

10 липня 1715 року святитель Іоанн після Божественної літургії влаштував у себе прийом для духовенства й бідняків, сам прислуговував їм. Після цього він попрощався зі всіма і відійшов до своїх архієрейських покоїв. Під час дзвону, який кликав до вечірнього богослужіння, святитель Іоанн помер, молячись на колінах. Був похований у приділі святителя Іоанна Златоуста у Софійському Успенському соборі міста Тобольськ.

Місцеві жителі ще за життя вважали його святим і свідчили про численні чудеса, які відбуалися біля його могили, але лише через двісті років після його смерті на Московському Соборі 1916 року митрополит Іоанн був причислений до лику святих.

Тропарі, кондаки, молитви та величання