Святитель Герасим, єпископ Великопермський, Устьвимський

День пам'яті (н. ст.)

Місяця січня на 24-й день / січня на 29-й день / лютого на 5-й день – Собор святих Пермської митрополії (перехідне) / липня на 1-й день – Собор Вологодських святих (перехідне)

Святитель Герасим, єпископ Великопермський (Устьвимський), став гідним наступником засновника Устьвимської єпархії, просвітителя Пермського краю святого Стефана († 1396; пам’ять 26 квітня/9 травня). Безпосереднім попередником святителя Герасима був єпископ Великопермський Ісаакій (1397-1416), який більшу частину часу проводив у Москві, а в 1416 році пішов на спокій. Святитель Герасим був возведений на Пермську кафедру після 1416 року, у важкий час, коли стан справ у єпархії був вельми неблагополучним. Паства, що складалася із зирян, які прийняли християнство, страждала від нападу диких язичницьких племен вогулів, а також від гноблення користолюбної новгородської та в’ятської вольниці, котра користувалася тим, що північно-східна околиця Росії була слабко захищена віддаленим московським урядом.

Святитель Герасим невсипуще дбав про влаштування своєї пастви і поширення віри Христової. Він не шкодував ні трудів своїх, ні сил у постійних роз’їздах Пермською землею, проникаючи до найглухіших місць і надаючи допомогу в найбезвихідніших обставинах. Господь благословив діяльність ревного пастиря. 1429 року святитель Фотій, митрополит Київський (Московський) і всієї Русі (1408-1431), писав: “Відкинувши оману і морок, нині країна Пермська чисто і православно звершує службу Божу за законом християнським”.

Незважаючи на віддаленість від столиці, святитель Герасим був учасником Московських Соборів: 1438 року, який засудив Флорентійську унію та її прихильника – митрополита Київського Ісидора (1437-1441), і 1441 року, який визначив поставляти митрополитів всієї Русі собором руських єпископів. Це свідчить про те, що сучасники дорожили думкою святителя Герасима і він користувався великим авторитетом. Без сумніву, на цих Соборах святитель клопотав за свою паству перед великим князем Василієм II (1425-1462), просячи їй допомоги та пільг.

В останні роки святительства єпископа Герасима збільшилися безперервні й раніше набіги вогулів на християн-зирян. Не шкодуючи здоров’я, з небезпекою для життя святитель сам їздив у стан вогулів. Прохання та переконання його подіяли на дикунів, і вони на деякий час залишили в спокої зирян, віддалилися в місця свого осілого життя.

Ім’я святого Герасима всюди стали вимовляти з благоговінням, але сили його вже були підірвані. Душевні прикрощі й недуги старості остаточно розладнали його здоров’я. Одного разу хворий святитель повертався до себе після відвідування прилеглих до Усть-Вими парафій, де, мабуть, звершував богослужіння, оскільки з ним було архієрейське облачення. На Усть-Вимському лузі, поблизу містечка і соборної церкви, святителя спіткала мученицька смерть: він був задушений омофором рукою вогулича, якого взяв на виховання; імовірно, дикун діяв за намовлянням своїх шаманів, котрий було дороге язичництво, яке знищували. Святитель Герасим прийняв мученицьку кончину 24 січня. Рік його смерті точно невідомий; цілком імовірно, помер він близько 1441 року.

Тропарі, кондаки, молитви та величання