Святитель Герасим, єпископ Великопермський, Устьвівський

Місяця січня на 24-й день

Святитель Герасим, єпископ Великопермський (Устьвимський), з’явився гідним наступником засновника Устьвимської єпархії, просвітителя Пермського краю святого Стефана († 1396; пам’ять 26 квітня/9 травня). Безпосереднім попередником святителя Герасима був єпископ Великопермський Ісаакій (1397-1416), який більшу частину часу проводив у Москві, а в 1416 році пішов на спокій. Святитель Герасим був зведений на Пермську кафедру після 1416 року, у важкий час, коли стан справ у єпархії був вельми неблагополучним. Паства, що складалася з тих, хто прийняв християнство зирян, страждала від нападу диких язичницьких племен вогулів, а також від гноблення корисливої новгородської та в’ятської вольниці, яка користувалася тим, що північно-східна околиця Росії була слабко захищена віддаленим московським урядом.

Святитель Герасим невсипуще дбав про влаштування своєї пастви і поширення віри Христової. Він не шкодував ні праць своїх, ні сил у постійних роз’їздах по Пермській землі, проникаючи в найглухіші місця і надаючи допомогу в найбезвихідніших обставинах. Господь благословив діяльність ревного пастиря. 1429 року святитель Фотій, митрополит Київський (Московський) і всієї Русі (1408-1431), писав: “Знехтувавши оману і морок, нині країна Пермська чисто і православно звершує службу Божу за законом християнським”.

Незважаючи на віддаленість від стольного граду, святитель Герасим був учасником Московських Соборів: 1438 року, який засудив Флорентійську унію та її прихильника – митрополита Київського Ісидора (1437-1441), і 1441 року, який визначив постачати митрополитів всієї Русі собором руських єпископів. Це свідчить про те, що сучасники дорожили думкою святителя Герасима і він користувався великим авторитетом. Без сумніву, на цих Соборах святитель клопотав за свою паству перед великим князем Василем II (1425-1462), просячи їй допомоги та пільг.

В останні роки святительства єпископа Герасима збільшилися безперервні й раніше набіги вогулів на християн-позирян. Не шкодуючи здоров’я, з небезпекою для життя святитель сам їздив у стан вогулів. Прохання і переконання його подіяли на дикунів, і вони на деякий час залишили в спокої зирян, віддалилися в місця свого осілого життя.

Ім’я святого Герасима всюди стали вимовляти з благоговінням, але сили його вже були підірвані. Душевні прикрощі й недуги старості остаточно розладнали його здоров’я. Одного разу хворий святитель повертався до себе після відвідування прилеглих до Усть-Вими парафій, де, мабуть, звершував богослужіння, оскільки з ним було архієрейське облачення. На Усть-Вимському лузі, поблизу містечка і соборної церкви, святителя наздогнала мученицька смерть: його задушила омофором рука вогулича, якого взяв на виховання; ймовірно, дикун діяв за намовлянням своїх шаманів, яким було дороге язичництво, яке знищували. Святитель Герасим прийняв мученицьку кончину 24 січня. Рік його смерті точно невідомий, цілком ймовірно, близько 1441 року.

Тропарі, кондаки, молитви та величання