...
Святитель Феофан, затворник Вишенський p18vvkofp41are1fa5kai1gmo1kk43
Житія святих,  Січень

Святитель Феофан, затворник Вишенський

День пам'яті (н. ст.)
29 червня ─ перенесення мощей

Місяця січня на 10-й день / січня на 6-й день/ червня на 16-й день — перенесення мощей

Єпископ Феофан (Говоров Георгій Васильович) народився 10 січня 1815 року у селі Чернавськ Єлецького повіту Орловської губернії в сім´ї священника. Його батько відзначався суворо благочестивим життям. Він закінчив курс наук зі званням студента у Сєвській духовній семінарії і був залишений при ній вихователем юнацтва. Як видатний діяч серед духовенства, він швидко був помічений єпархіальною владою і призначений благочинним.

На цій посаді прослужив 30 років, заслужив схвалення начальства, любов і повагу підданих. Мати єпископа Феофана була жінкою глибоко релігійною, скромною і працелюбною; характерною рисою її характеру була м´якість і доброта серця, що особливо виражалася у її співчутливості і готовності прийти на допомогу нужденним.

Природа наділила Георгія високими духовними дарами. Від батька він успадкував світлий, гострий і глибокий розум і чудову пам´ять, а також невтомну енергію і настирливість у досягненні поставленої цілі; від матері — ніжне, любляче серце, тихість, скромність, живість і вразливість. Пізніше, говорячи про значення духовного виховання, св. єпископ Феофан згадував: “Найбільш дієвий засіб для виховання істинного смаку в серці є церковність, у якій повсякчас повинні утримуватися діти, що виховуються. Співчуття до всього священного, солодкість перебування серед нього… не можуть краще закарбуватись у серці. Церква, духовний спів, ікони — перші прекрасні предмети за змістом і силою”.

У 1823 році Геогрій був призначений у Лівенське духовне училище, після закінчення якого, у 1829 році, вступив до Орловської духовної семінарії, де і навчався до 1837 року. У семінарії наочно проявилися неабиякі здібності Георгія Говорова. Його багата пам´ять, швидке засвоєння усіх тонкощів іноземних мов сприяли обширному мовознавству, а сильний і глибокий розум відкривав йому таємниці богословської науки, настроював душу до молитовного споглядання і богорозуміння. Говорова у семінарії цікавили усі науки, але особливий інтерес збудили у ньому уроки психології, філософії і Святого Письма. На юнака школа справила найкращий вплив, як зі сторони ідейного спрямування, так і зі сторони її діячів. У богословському класі знання Говорова зі Слова Божого були такі грунтовні й значні, що на екзамені на молодого семінариста звернув увагу Преосвященний Никодим, єпископ Орловський, знавець біблійного тексту. Ця обставина мала вирішальне значення у майбутній долі юнака.

За час навчання у семінарії Г. В. Говорова виявилася його особлива схильність до усамітнення, до настирливої праці; серйозність поглядів на життя і речі; смирення, мовчазність, релігійна настроєність і споглядання. У професорських відомостях він характеризується як “схильний до усамітнення і працелюбства”, як “повчальний у спілкуванні з товаришами і такий, що подає собою приклад любові до праці та доброї моральності”.

Відмінно закінчивши семінарію, Г. В. Говоров 1837 року був посланий у Київську духовну академію для отримання вищої богословської освіти. Там прекрасні наставники і вихователі передавали студентам високі істини християнської віри і благочестя.

Говоров навчався успішно. В його характеристиці говорилось про нього як про здібного і працелюбного студента, що успішно вивчає науки. Улюбленими предметами в Академії майбутнього архипастиря були богословські дисципліни, особливо Священне Писання, церковне красномовство і психологія. Під керівництвом добрих професорів він виробив у собі вміння писати логічно, коротко, без різних відступів. Митрополит Макарій (Булгаков), товариш Георгія Говорова по Академії, так говорив про його академічні твори: “Ми вчилися разом, але ніхто краще від нього не писав, лише через свою скромність він не міг голосно читати свій твір”.

Академічна інспекція постійно характеризувала його як людину, що вирізняється доброю моральністю, совістю, любов´ю до богослужіння.

Київські печери і пам´ятки священної давності, безмовні, але красномовні свідки великих подвигів давньоруського монашества, не раз відвідував молодий студент, і, можливо, у тиші молитовного усамітнення і визріла думка про відречення від світу.

Під час навчання у його родинному житті сталось нещастя, яке змусило його важко переживати. У 1838 році померла його мати, а у 1839 році — батько. Можливо, що обставини смерті його батьків утвердили його в рішенні прийняти монашество. Пізніше, у 1877 році, він писав: “Батько з матір´ю померли через два тижні один після одного. Коли я дізнався про це, яка найшла важка і темна хмара. Але у цю ж мить прийшли думки не темні, і всю темряву розігнали… Я вірю, що це мені навіяв ангел-хранитель”. І от 1 жовтня 1840 року Георгій звернувся до академічного начальства з проханням постригу в монахи. Постриг звершив ректор Академії архимандрит Єремія (Соловйов). Це відбулось 15 лютого 1841 року у Свято-Духівському храмі Києво-Братського монастиря. Разом з ним прийняли постриг троє його друзів, серед яких був і Макарій (Булгаков), майбутній митрополит Московський.

Після постригу молоді монахи-товариші відправились у Києво-Печерську Лавру до відомого своїм суворим благочестям і подвижництвом старця ієросхимонаха Парфенія, духовного радника Київського митрополита Філарета і духівника Лаври, усердного молитвенника, для того, щоб випросити його благословення і поради на нове життя во Христі. “От ви, вчені монахи, – сказав старець, – набравши собі правил, пам’ятайте, що одне важливіше за все: молитися й молитися безперестанно розумом в серці Богу,– ось чого добивайтеся”.

Після закінчення Київської духовної академії ієромонах Феофан у серпні 1841 року був призначений на посаду ректора Києво-Софійських духовних училищ з викладанням латинської мови у старших класах. Але незабаром молодому іноку довелось покинути Київ назавжди. У грудні 1842 року він був призначений інспектором Новгородської духовної семінарії та професором логіки і психології. Для нього почалось життя, повне, як він говорив пізніше, “постійних і несподіваних змін, що привчили його бути безмовно покірним всякому призначенню, подібно до кулі, що без тріску перекочується туди і сюди залежно від нанесених по ній ударів”.

13 грудня 1844 року ієромонах Феофан був переведений у Санкт-Петербурзьку духовну академію на посаду бакалавра морального і пастирського богослов’я. Того ж дня на посаду інспектора Академії був призначений ієромонах Макарій (Булгаков). Таким чином двоє друзів стали служити справі виховання юнацтва в одному навчальному закладі. Свій погляд на педагогіку він виразив так: “Вихователь повинен пройти усі ступені християнської досконалості, щоб пізніше практично вміти тримати себе, бути здібним помічати напрямки вихованців і потім впливати на них з терпінням… Виховання із усіх святих діл є найсвятіше”.

З 22 березня 1845 року його призначили інспектором Академії, але його обтяжувало це призначення, про що він писав у листі до Преосвященного Єремії.

У 1847 році ієромонах Феофан із задоволенням прийняв призначення у духовну місію Руської Церкви до Єрусалима, яку очолив архімандрит Порфирій (Успенський), відомий церковний археолог. Семилітнє перебування на Сході мало для ієромонаха Феофана велике значення. За цей час він познайомився з древнім подвижництвом східних обителей, особливо св. Савви Освященного і Святої Гори Афонської, ввійшов у тісний духовний зв’язок з монахами цих обителей, намагався наслідувати їх у аскетичних подвигах.

У 1854 році місія з Єрусалима була відкликана. За свої труди в місії ієромонах Феофан був возведений в сан архімандрита та призначений у Санкт-Петербурзьку духовну академію бакалавром канонічного права. У своїх лекціях архімандрит Феофан проводив загальну думку, що спасіння можливе тільки у Церкві, під керівництвом законних пастирів, що отримали свою владу за приємством від апостолів Христових у таїнстві Священства.

Через півроку, 12 серпня 1855 року архімандрит Феофан був призначений на посаду ректора Олонецької духовної семінарії. Одночасно він допомагав єпископу Аркадію в управлінні єпархією.

У 1856 році архімандрит Феофан був знову направлений на Схід, де вивчив грецьку мову і зібрав багато перлин святоотецької мудрості. Пізніше він говорив: “Не збирайте інших скарбів, окрім мудрості, чесноти і благочестя. Це єдине благо, якого не відніме жодна зміна щастя”. Можливо, що саме на Сході у святителя з¢явилась думка про власний подвижницький подвиг.

13 червня 1857 року архімандрит Феофан був призначений на посаду ректора Санкт-Петербурзької духовної академії. Одночасно він був керівником викладання Закону Божого у світських учбових закладах столиці та її околиць, головою комітету з перекладу російською мовою Нового Завіту, а також і комітету з видання російською мовою Візантійських істориків. У період ректорства архімандрит Феофан у своїй діяльності “розчиняв суворість влади смиренням, намагався любов’ю заслужити любов і боявся бути острахом для інших”.

1 червня 1859 року він був рукопокладений у сан єпископа Тамбовського і Шацького. У Тамбовській єпархії єпископ Феофан проявив себе як архіпастир, що піклується про розповсюдження просвіщення, про прикрашення храмів, про влаштування внутрішнього життя монастирів, про піклування над сиротами, нещасними сім’ями духовенства. Надзвичайно багато уваги приділяв церковній проповіді Слова Божого.

Служіння єпископа Феофана на Тамбовській кафедрі продовжувалось 4 роки. За цей час він встиг поріднитись зі своєю паствою і заслужив загальну і щиру любов до себе. В цей час він написав “Листи про християнське життя” (1859) та “Слова до Тамбовської пастви” (1861).

Рішенням Священного Синоду від 22 липня 1863 року святитель Феофан був переведений на Володимирську кафедру. Для підсилення проповідницької діяльності парафіяльних священників святитель видав 27 листопада 1864 року “Інструкцію для проповідування Слова Божого”.

Єпископ Феофан він посилену боротьбу з розкольниками у місті Мстері, де організував Богоявленське православне братство та послав туди Іоанна Успенського, який вів з розкольниками публічні бесіди.

Але обширна практична діяльність в управлінні єпархією не була близька душі архіпастиря. У ньому все більше і більше посилювалось релігійне прагнення до високоподвижницького життя, де він міг би повністю віддатися праці духовного споглядання, молитві і богодуманню. Місцем для спокою святитель вибрав Вишенську пустинь “про яку часто згадував в Тамбові і у Володимирі і не раз говорив, що немає місця кращого, ніж Виша”.

12 березня 1866 року владика послав до Синоду своє прохання про звільнення на спокій. Пояснюючи своє рішення, він писав митрополиту Санкт-Петербурзькому Ісидору: “Бажаю служити Церкві Божій, але іншим чином служити. Даруй, Господи, щоб не зникло це бажання, коли удостоюся спокою”.

Незабаром він був направленим настоятелем Вишенської пустині. Але недовго управляв монастирем, бо його душа прагнула до усамітнення, у яке він і занурився на 28 років. Владика, як рядовий інок, виконував усі монаші устави і порядки.

Після Пасхи 1872 року святитель остаточно віддалився у затвор, припинив усякі стосунки з людьми, впускаючи до себе лише настоятеля монастиря, духівника і келійника, але і тих дуже рідко. Про своє перебування у затворі він писав своїм духовним чадам: “Вишу можна проміняти тільки на Царство Небесне”. Головним заняттям єпископа Феофана в цей час були молитва і богослужіння.

Час затвору був найважливішим періодом, можна сказати, духовним центром життя святителя Феофана, бо в цей час проявилися з усією силою його великі подвижницькі праці і подвиги, а перш за все молитовний подвиг.

Святитель-затворник живо цікавився розвитком богословської науки і давав цінні поради тим, хто шукав шлях до вічного життя, що ясно виражено у його листі студенту Московської духовної академії І. Андрєєву, у якому він дає відгук щодо книги проф. Лєбєдєва: “Сповіщаєте, що купили книгу Лєбєдєва про Собори… ніби рідкість якусь придбали… Книга ця не православна і наводить початки гірші протестанських… Вам здається, що не сторінка, то блискучі думки… Думки там – усі мильні бульбашки. Вихідна точка – невірна і все непотріб, хоча…, не зважай, бажаю успіхів широких, але в дусі православному. Інакше, краще би вам і не поступати в академію… на згубу собі і зло Церкві”.

Живучи чеснотним, святим і богоугодним життям, святитель задумувався про схиму і готувався до цього подвигу рівноангельського життя, але раптова смерть не дала йому можливості виконати це. Свою смерть святий владика зустрів спокійно. Вона настала 6 січня 1894 року в день Богоявлення Господнього. “Смерть,– говорив він,– це не особливість якась. І очікувати потрібно… Тільки даруй, Боже, спочити в Господі, щоб з Господом бути завжди”.

Протягом всього свого життя святий єпископ Феофан незмінно слідував прикладу Господа Іісуса Христа, Котрий прийшов “у світ грішних спасти”, “знайти і спасти загибле” (Мф. 18:11) і прикладу святого апостола Павла, який, наслідуючи Христа, говорив про себе: “Для всіх я став усім, щоб спасти хоч деяких” (1Кор. 9:22).

Тропарі, кондаки, молитви та величання

Гражданський шрифтЦерковнослов'янськоюУкраїнською

Тропарь святителю Феофану Затворнику, глас 8

Правосла́вия наста́вниче,/ благоче́стия учи́телю и чистоты́,/ Вы́шенский подви́жниче, святи́телю Феофа́не, Богому́дре,/ писа́ньми твои́ми сло́во Бо́жие изъясни́л еси́/ и всем ве́рным путь ко спасе́нию указа́л еси́.// Моли́ Христа́ Бо́га спасти́ся душа́м на́шим.

Кондак святителю Феофану Затворнику, глас 4

Богоявле́нию тезоимени́тый,/ святи́телю Феофа́не,/ уче́нии твои́ми мно́гия лю́ди просвети́л еси́,/ со а́нгелы ны́не предстоя́ Престо́лу Святы́я Тро́ицы,// моли́ непреста́нно о всех нас.

Тропaрь, глaсъ и7:

Правослaвіz настaвниче, бlгочeстіz ўчи1телю и3 чистоты2, вhшинскій подви1жниче, с™и1телю fеофaне бGомyдре, писaньми твои1ми сл0во б9іе и3з8zсни1лъ є3си2 и3 всBмъ вBрнымъ пyть ко сп7сeнію ўказaлъ є3си2, моли2 хrтA бGа сп7сти1сz душaмъ нaшымъ.

Кондaкъ, глaсъ д7:

БGоzвлeнію тезоимени1тый, с™и1телю fеофaне, ўчeньми твои1ми мнHги лю1ди просвэти1лъ є3си2, со ѓгGлы нhнэ предстоS прcт0лу с™hz трbцы, моли2 непрестaннw њ всёхъ нaсъ.

Ще в розробці