Священномученики Василь Покровський та Еміліан Кірєєв, пресвітери

Місяця грудня на 13-й день

Протоієрей Василь Покровський народився 16 грудня 1879 року в селі Баївка Сенгілеївського повіту Симбірської губернії в сім’ї протоієрея Андрія Покровського. Василь закінчив курс у Симбірській Духовній Семінарії за другим розрядом і в 1903 був висвячений у диякона до села Алово Алатирського повіту Симбірської губернії. У тому ж році він був висвячений у священика до села Архангельське (Куроїдове) Карсунського повіту тієї ж губернії. 1904 року отця Василя було переміщено до села Дади Ардатівського повіту Симбірської губернії, а 1912 — до села Андріївка того ж повіту. У 1917 році він переміщений до села Промзіно Алатирського повіту.
1929 року за несплату податків батько Василь був засуджений народним судом до 2 років позбавлення волі та термін покарання відбув. З 1938 він служив настоятелем польової церкви міста Алатир, де служив і священик Ємеліан Кірєєв. 1940 року обох священиків було заарештовано за несплату податків за статтею 24-ою та засуджено народним судом міста Алатир до 6-ти місяців виправно-трудових робіт, але було виправдано.
У 1941 році влада міста Алатир усіма засобами вирішила закрити останній храм у місті. Надмірний податок, нарахований на священиків польової церкви, який вони не змогли сплатити, став приводом для закриття храму.
За цим був і арешт самих священиків. 24 липня відбувся обшук у будинку батька Василя та його арешт. 25 липня відбувся перший допит, 3 серпня – другий допит, на якому він пояснював, що «священнослужителів польової церкви обклали непосильним податком, тоді вони попросили віруючих допомогти зібрати гроші. Незважаючи на збір грошей, вони податок, нарахований за 1941 сплатити не змогли. Досі вони винні Горфінвідділу понад 300 тисяч рублів».
4 серпня відбувся третій допит, на якому слідчий запитував:
— Ви звинувачуєтеся в тому, що протягом кількох років систематично проводили серед віруючих громадян спільно з попом Кірєєвим організовану контрреволюційну антирадянську агітацію проти заходів партії ВКП(б) та радянського уряду, закликали віруючих не вступати до колгоспів, тобто у злочині, передбаченому за статтею 58 пункти 10, 11 КК РРФСР, то скажіть ви визнаєте себе у цьому винним? Батько Василь винним себе у цьому не визнав, а визнав себе винним у тому, що коли Алитирський горфінвідділ обклав його непосильним податком за 1940 рік, він говорив і писав скаргу.
Далі слідчий запитував:
— Розкажіть які проповіді у польовій церкві серед віруючих громадян ви у травні 1940 року говорили?
— Жодних проповідей я не говорив, а тільки завжди на сповіді віруючих у церкві говорив: Віруючі, інші кажуть, що немає Бога, але у кожного з вас є голова і розум і в міру можливості розбирайтеся — хто говорить правду, а хто неправду. Далі, зважаючи на нарікання віруючих на радянську владу, я їм казав: віруючі, знайте, що невдоволення владою є гріхом, тому яка б влада не була — вона є від Бога і тому всякій владі треба підкорятися. Крім того, я на сповідях віруючим говорив: віруючі, скажіть — чи віруєте ви в Бога Господа Ісуса Христа і повторюйте за мною — віруємо. Що вони й робили. Більше я жодних закликів та проповідей у церкві не говорив. У грудні 1940 року в польовій церкві я віруючим оголосив: хто бажає причащатись, той нехай слухає молитву перед сповіддю. Я сказав — хто вірує в Бога Ісуса Христа, кайтеся у своїх гріхах. Пам’ятайте віруючі, що багато хто говорить про те, що Бога немає, що немає Матері Божої і немає жодних угодників. Заблукали ці люди, вони навіть дозволяють лаяти Бога та святих апостолів. Не вірте нікому — це такі люди, які все брешуть. Не піддавайтеся спокусі цих ворогів та дияволів. Вони всюди говорять проти Бога, проти Святої Церкви, яка нас виховує духовним життям і веде до спасіння душі.
Це ми проповідували про потойбічне життя, як бажану мету нашого земного існування, за своїми релігійними переконаннями.

Священномученик Еміліан Кірєєв народився 31 червня 1903 року в селі Кузьминки Ардатівського повіту Симбірської губернії у сім’ї селянина Олексія Кірєєва. Омелян був шостою дитиною. У ранньому дитинстві він, бувало, ходив городом і махав лаптем, наче кадилом. З віком він все більше долучався до церковної служби і часто ходив до храму.
Коли Омеляну виповнилося вісімнадцять років, батько його вирішив одружити з дочкою селянина, який жив у сусідньому селі Саврасове, Парасковії. Омелян, думки якого все більше схилялися до чернецтва, не хотів одружуватися, переживав і плакав, але батько був невблаганний. Параски також не сподобався її наречений, який здався їй занадто мовчазним і серйозним, і вона спробувала відмовитися від заміжжя. Але сестра її грюкнула долонею по столу і заявила: «Якщо за нього не підеш, то немає тобі більше нареченого».
Після весілля Омелян попросив дружину, щоб вона відпустила його до монастиря. Та погодилася і він пішов. Вранці прийшли, запитали Парасковію, де її чоловік, але вона відповіла, що не знає. Мати Параски зажадала, щоб та пішла разом із нею до блаженної Насті у село Урусове. Блаженна сказала Парасковії: «Ти не впадай у відчай, повернеться чоловік, тільки ти не надумай заміж вийти!» На зворотному шляху вона почала думати: «Чого, каже, заміж вийти? Чи збожеволіла я — заміж іти? Що, дівок чи не вистачає? А другого дня, коли прийшли Парасковію сватати, згадалися слова блаженної.
У 1922 році монастир, де жив Омеліан закрили, він повернувся додому і почав працювати у своєму господарстві. У 1928 році Омеліан поїхав до міста Алатир, де став проходити в храмі послух псаломщика і готуватися до висвячення диякона. Але в селі дізналися, що він став служити в церкві, і його племінник, голова колгоспу, доніс на Омеляна до НКВС. 1929 року, коли прийшли заарештовувати Омеляна, його не було вдома. Тоді, ховаючись від арешту, вони з дружиною поїхали до Східного Казахстану до брата Омеляна.
Тут Омелян влаштувався псаломщиком у село Єлівка, неподалік міста Барнаул на Алтаї. У 1930 році на Омелян Олексійович був висвячений на диякона. Але братова дружина не захотіла терпіти рідню і зажадала, щоб вони поїхали. На той час становище сім’ї Омеляна Олексійовича стало нелегким, коштів на життя не вистачало і голодували. Від голоду тяжко захворіла дочка Анастасія, і він почав молитися, щоб Господь забрав її до Себе, але дівчинка одужала. Коли вони вирушили назад на батьківщину, у них вкрали всі гроші, і Омелян Олексійович запропонував повернутися до брата, але Парасковія категорично відмовилася. Одна добра жінка покликала їх до місцевого радгоспу. Тут Омелян влаштувався працювати конюхом. Умови життя виявилися дуже суворими — на місяць всій родині видавалося лише кілька кілограмів борошна, і вони почали голодувати. Незабаром їм із хати вислали гроші на дорогу, і вони повернулися на батьківщину.
У 1932 році в місті Алатир диякон Ємеліан був висвячений на священика єпископом Чебоксарським Памфілом (Лясковським). Батько Еміліан з 1932 року служив у храмі села Любимівка, з 1935 року – села Ічикси та з 1936 року – села Ахматове Алатирського району. Храми на той час закривалися владою по черзі. Останнім місцем його служіння став храм першомученика архідиякона Стефана на околиці міста Алатира, що називався польовим. Він залишився на той час єдиним чинним у місті. Служив тут Омелян разом із священиком Василем Покровським та дияконом Феодором Тарентіновим. Ставши священиком, отець Еміліан ревно виконував усі молитовні правила та чинопослідування, все, що входило до кола його обов’язків, і дуже суворо постив. Від Великого Четверга до світлого Воскресіння Христового він не їв нічого. Молився він здебільшого вночі.

Старша дочка Анастасія розповідала: «Одного разу батько молився вночі на колінах, і ось чуємо, що у нас віддирають дошки на горищі і ось-ось увійдуть до нас. Усі злякалися, а він як стояв на молитві, так і лишився. А вранці подивилися — на горищі все було гаразд». А якось, коли він молився, домашні його почули, що до їхнього будинку під’їхали на конях, зупинилися і розмовляють. А отець Еміліан не звернув на це жодної уваги і продовжував молитися. Вранці домашні вийшли на ганок, але ніяких слідів не було видно, всюди лежав незайманий сніг.
Будучи ревним молитовником, він був і ревним виконавцем Христових заповідей. Батько Еміліан любив усіх без лицеприйняття — і багатих, і жебраків, він допомагав усім, всякого намагався втішити, плакав із плачучими і радів із радіючими. Жебраколюбство і дивовижність батька Еміліана були безмежні – він подавав усім жебракам, яких зустрічав, і вітав усіх мандрівників, які до нього приходили.
Усі роки свого служіння священиком отець Еміліан зазнавав переслідувань влади. Його часто викликали до районного відділення НКВС і тут довго допитували. На допитах його лякали різними переслідуваннями і карами, якщо він не відмовиться від священства, то висміювали і соромили, що він такий молодий і не хоче працювати, а натомість обманює народ і цим заробляє гроші. Співробітники НКВС пропонували йому написати заяву, що Бога немає і релігія — це брехня. В обмін на це йому пропонували хорошу роботу та зарплату. Але на всі подібні умовляння отець Еміліан незмінно відповідав: «Хоч зараз мене забирайте, але від Бога я ніколи не відмовлюся».
Коли він ішов на ці зустрічі, він завжди був готовий до арешту і брав із собою мішечок із сухарями, який залишав дочці Анастасії, яка супроводжувала його під час цих візитів до НКВС. Якось, пізно ввечері, коли у приймальні майже нікого не залишилося, співробітник НКВС підійшов до неї і спитав навіщо вона тут. Батько Еміліан відповів, що це його дочка, і вона прийшла разом з ним. Той спробував прогнати її, але Анастасія голосно заплакала, і той відступився від неї.
Священика Еміліана заарештували 25 липня 1941 року і того ж дня допитали. Наступні допити отця Еміліана відбулися 3, 4 та 9 серпня.
На допиті 4 серпня слідчий запитував:
— Ви у березні 1939 року у польовій церкві серед віруючих відкрито висловлювали: безбожники загинуть і вони гідні геєни вогненної, — скажіть, ви визнаєте це?
— Ні, не визнаю, я так не говорив серед віруючих. Я говорив, як ми, християни, маємо сповідувати істинну віру і любити один одного. Не заздрити, не красти, не обманювати та нікого не ображати. Вірити в Бога Ісуса Христа, дотримуватися постів за законом Божим, не бажати ближньому, що самому не подобається. Дотримуватись святкових недільних днів, у які важко займатися грішно. Почитати дні середу та п’ятницю, як пісні дні, не їсти м’ясної їжі. Більше я нічого не казав.

— У березні місяці 1939 року серед монашок, виявляючи своє невдоволення проти влади, казали: я обранець Божий, тому я й служу, і мене заарештувати ніхто не може. Ви підтверджуєте це?
— Ні, не підтверджую, я цього не говорив, бо я весь час чекав на арешт у порядку черги, бо всіх служителів культу вже заарештували.
— У квітні 1941 року під час виконання опису майна у вашому будинку працівниками ГОРФО, що ви сказали їм, коли було виявлено ними 4 буханці хліба?
— Я тоді працівникам ГОРФО сказав, що цей хліб належить квартиранту, до того ж я виявляючи своє невдоволення працівникам ГОРФО, сказав: Буде вам шкуру драти з робітників, смикніть уже з попів. Ось у цьому я визнаю себе винним».
Один із свідків показав: «Добре пам’ятаю, в останніх числах січня 1941 року, коду принесли повідомлення про сплату податку попам Покровському та Кірєєву, у цей час Покровський у церкві заявив: я від служби відмовляюся, бо наклали непосильний податок, ці комуністи, з полиці. Тоді Кірєєв серед присутніх громадян віруючих зі злобою на повну думку сказав: громадяни, так і так нас посадять у в’язницю, нехай мене візьмуть з вівтаря, прямо з престолу, заарештують, але я служитиму до кінця. Віруючих Кірєєв цими словами порушив у гнів проти радянської влади і вони плакали, не бажаючи розлучатися з церквою та з попами Покровським та Кірєєвим. Віруючі після цього заявили, служите батюшки, ми вас підтримаємо і будемо за вас клопотати, щоб із вас податки склали». Інший свідок показував: «Поп Покровський казав: громадяни віруючі, на нас наклало Горфо непосильний податок, підтримайте нас, бо ми від служби в церкві відмовляємося. Віруючі тим часом плакали і просили Покровського та Кірєєва продовжувати службу в церкві. У цей час піп Кірєєв говорив: Незважаючи на те, що на нас наклали непосильний податок, я згоден продовжувати далі службу, тому що так і так ми служитимемо або не будемо служити все одно ми будемо покарані – такий час зараз настав, так сказано в писання Божого».
Одна зі свідків щодо Покровського і Кірєєва показувала: «У церкві при сповіді завжди проповіді говорили: віруючі, треба триматися віри Христової, що вона врятує від усяких бід і скорбот і душа ваша не загине, а мешкатиме в Царстві Небесному. Потім піп Покровський, підносить голос голосно: нікого не слухайте, що немає Бога, Бог на небесах і всюдисущий, на кожному місці, все бачить і все знає. В цей час маса криком йому відповіла – віримо батюшку. На це Покровський сказав: віруйте, міцно віруйте в Божу Матір і в усіх святих. У лютому 1941 року піп Покровський на подане йому повідомлення про податок на 9 тисяч рублів висловився так: «Ех, чорт забирай, перед кінцем чи вони бісться».
23 вересня слідство було закінчено. 10 жовтня всім трьом обвинуваченим було пред’явлено обвинувальний висновок за статтею 58-10 частин 2 та 58-11. 18 жовтня Судова Колегія у кримінальних справах визначила обвинувальний висновок затвердити та на 30 жовтня було призначено судове засідання. У призначений день відкрився суд, де підсудні священики мужньо заперечували звинувачення в антирадянській агітації. Прокурор просив суд винести вирок стосовно Подрєзова — розстріл, стосовно Покровського та Кірєєва — 10 років позбавлення волі. Адвокат просив щодо Покровського та Кірєєва винести м’який, справедливий вирок. Обвинуваченим було надано останнє слово, в якому вони просили ухвалити справедливий вирок. Після наради суд засудив усіх трьох до найвищої міри покарання – розстрілу. У порядку від засуджених священиків надійшла спільна касаційна скарга до Верховного Суду РРФСР про перегляд вироку. Вирок визнано правильним.
Священики Василя Покровського та Еміліана Кірєєва було розстріляно, за свідченням одного з охоронців, на правій стороні річки Сури, недалеко від міста Алатир, увечері 26 грудня 1941 року.
Священика Еміліана Кірєєва було зараховано до собору новомучеників і сповідників Російських на засіданні Священного Синоду під головуванням найсвятішого патріарха Алексія 6 жовтня 2003 року.
Священика Василя Покровського було зараховано до собору новомучеників і сповідників Російських на засіданні Священного Синоду 27 грудня 2007 року.