...
Священномученики Варсонофій (Лебедєв), єпископ Кирилівський, Іоанн Іванов, пресвітер, преподобномучениця Серафима (Сулимова), ігуменя Ферапонтова монастиря, мученики Микола Бурлаков, Анатолій Барашков, Михайло Трубніков та Філіп Маришев p1as7msvhkhah1lc515hu1i513sb3
Житія святих,  Вересень

Священномученики Варсонофій (Лебедєв), єпископ Кирилівський, Іоанн Іванов, пресвітер, преподобномучениця Серафима (Сулимова), ігуменя Ферапонтова монастиря, мученики Микола Бурлаков, Анатолій Барашков, Михайло Трубніков та Філіп Маришев

Місяця вересня на 2-й день

Священномученик Варсонофій (в миру Василь Павлович Лебедєв) народився в 1871 році в селі Старухіно в сім’ї псаломщика. У родині було вісім дітей. Батько святителя, Павло Михайлович Лебедєв, помер, коли Василю було лише сім років, а старшій дитині виповнилося чотирнадцять. Мати сиріт залишилася без засобів до існування і вже наступного дня після смерті чоловіка не знала б, чим нагодувати дітей, якби якась добра людина не надіслала голодній родині мішок житнього борошна.
Через крайню бідність сім’ї Василь був зарахований до Боровицького духовного училища на казенний рахунок. Мати не мала матеріальної можливості допомагати синові, казенне утримання не завжди було достатнім, і тут майбутньому священноіноку мимоволі довелося суворо постити порівняно зі своїми більш забезпеченими товаришами. Вранці перед заняттями йому часто доводилося обмежуватися шматком хліба і чашкою холодної води і після цієї скромної трапези сідати за уроки. Ці обставини не пробудили в його серці заздрості, але привчили до стриманості, загартували волю і виховали в ньому почуття милосердя і співчуття до людей.

Після закінчення училища Василь вступив до Новгородської Духовної семінарії. Усі вільні від занять години Василь Лебедєв віддавав читанню стародруківської літератури і до кінця 5-го класу значно перевершував однолітків-семінаристів знаннями з предмета розколу.
1 квітня 1895 року Василь Лебедєв прийняв чернечий постриг із нареченням йому імені Варсонофій.
З цього часу почався період цілковитого служіння отця Варсонофія місіонерській справі. Численні розкольницькі селища були розкидані одне від одного на сотні верст, відсутність доріг становила істотну перешкоду до частого відвідування їх місіонерами, але ієромонах Варсонофій, окресливши для себе, які селища скільки разів він повинен відвідати, незмінно намагався поставлені завдання виконати. І це дуже скоро стало приносити плоди. Став сходити нанівець фанатизм прихильників розколу, прокинувся інтерес до місцевих пам’яток православної старовини, почастішали випадки приєднання розкольників до православ’я. Крім проведення загальних бесід, отець Варсонофій, заходячи в будинки розкольників, розмовляв з ними особисто, роздавав брошури. У 1903 році, завдяки зусиллям отця Варсонофія, майже все населення села Рівне Бистробережської парафії Староруського повіту приєдналося до православ’я.
До кінця січня єпископ Варсонофій служив у храмах Новгорода, а потім поїхав до Кирилова. З цього часу почався новий і останній період його місіонерської та релігійно-просвітницької діяльності, під час якого він проводив суворе, аскетичне життя подвижника і відвідував із проповіддю храми та обителі вікаріатства. Звістка про його майбутнє служіння в тій чи іншій парафії збирала безліч вірян, які хотіли почути благодатне слово архіпастиря, що полюбився їм.
Під час настання смутного часу, спочатку після зречення від престолу государя Миколи II, а потім після захоплення влади більшовиками, єпископ невпинно закликав народ до віри, до життя в Церкві, кликав народ, як дітей, так і дорослих, навчатися істин віри в храмі Божому, вказуючи на негожість вигнання Закону Божого зі шкіл. Бачачи погіршення становища православних, він відкрив у Кирилові Братство православних дружин і чоловіків.
За двадцять кілометрів від Кирило-Білозерського монастиря розташований Ферапонтов монастир, заснований другом преподобного Кирила преподобним Ферапонтом. Внаслідок антицерковних указів Катерини II монастир був скасований і перетворений на парафіяльну церкву. Тільки на початку ХХ століття було отримано дозвіл на відкриття у Ферапонтові жіночої чернечої обителі. Засновниця Леушинського монастиря ігуменя Таїсія (Солопова) запропонувала сестрам, хто матиме таке бажання, йти у Ферапонтово. Серед інших пішла черниця Серафима (Сулимова), майбутня ігуменя монастиря. Ігуменя Серафима (в миру Єлизавета Миколаївна Сулимова) народилася в 1858 році в місті Устюжне Череповецького повіту Новгородської губернії.
У 1874 році вона вступила в Леушинський монастир і через десять років була визначена в число послушниць. 14 лютого 1901 року вона була пострижена в чернецтво з ім’ям Серафима. У 1902 році черниця Серафима була призначена скарбницею Леушинського монастиря, а 2 липня 1906 року – ігуменею Ферапонтова монастиря. Вона вирізнялася розсудливістю, з насельницями монастиря була лагідна, за обставин і сувора, намагаючись життя в монастирі влаштовувати відповідно до монастирського статуту.
Наприкінці січня 1918 року було опубліковано декрет радянської влади про відокремлення Церкви від держави і перехід усього церковного майна у власність держави. 27 лютого парафіяльна рада Ферапонтова монастиря за участю членів Ферапонтовського виконавчого комітету зробила опис майна. 8 квітня 1918 року парафіяльна рада ухвалила, що “всі справи, що стосуються парафії та монастиря, мають вирішуватися неодмінно через парафіяльну раду… і ніяких осіб, як приватних, так і офіційних, які приїжджають до парафіяльного Ферапонтового монастиря як для огляду, так і з іншою метою, без уповноважених парафіяльної церковної ради не допускати”.
На початку травня 1918 року Кирилівський виконком ухвалив заново провести опис ризниць і всього церковного майна у всіх монастирях Кирилівського повіту. У неділю 6 травня ігуменя Серафима попросила монастирського священика Іоанна Іванова оголосити парафіянам про приїзд комісії. Після закінчення літургії священик сказав:

Православні! Сьогодні або завтра до нас приїдуть якісь люди робити опис монастирського майна, але опис уже було зроблено радою; допускати чи не допускати їх – ваша справа, але в разі, якщо будуть ображати церкву і сестер, – захистіть.
Того дня всенічна розпочалася, як зазвичай, о шостій годині вечора; о сьомій годині прибули четверо членів комісії, які розмістилися в корпусі для приїжджих. Відразу зажадавши до себе ігуменю, вони заявили їй, що приїхали описувати майно.
Проти опису нічого не маю, – відповіла ігуменя, – але мушу повідомити голову парафіяльної ради та уповноважених.
Члени комісії погодилися приступити до опису наступного дня зранку. Ігуменя послала за головою парафіяльної ради Кочуровим. Не встиг він прийти, як перед монастирем стали збиратися селяни, не згодні з діями комісії.
Ігуменя, вийшовши до них, спробувала їх заспокоїти:
Комісія тільки зніме копію з нашого опису і завтра ж поїде.
Не допустимо до опису! Не допустимо їх ночувати при монастирі! – кричали селяни.
Здійнявся галас. Селяни почали виганяти з монастиря членів комісії, і кому дісталося кулаком, кому поліном.
У храмі в цей час тривала служба. Глухо долинав зовні шум, але отець Іоанн продовжував служити. Бачачи, однак, що прочани захоплені зовнішнім шумом, священик голосно сказав:
У Бога – вічність, у Бога – краса! А весь цей шум, усе це – тимчасове і минуще.
Служба підійшла до кінця. Тим часом троє членів комісії втекли, услід їм було зроблено селянами кілька пострілів – для залякування. Четвертий був схоплений натовпом, який мав намір розправитися з ним.
Отець Іоанн вийшов на паперть храму і, бачачи, що над схопленим збираються вчинити самосуд, заступився за нього – і натовп відпустив бранця.
Того ж дня члени Ферапонтовського виконкому зателефонували до Кирилівської ради депутатів і повідомили, що вигнання з монастиря комісії стало результатом агітації проти радянської влади священика.
9 травня, після служби, треб і хресної ходи в сусіднє село Ємишеве, отець Іоанн повернувся додому у Ферапонтово тільки надвечір. І відразу ж був заарештований загоном озброєних з ніг до голови червоногвардійців. Здебільшого це були уродженці села Ферапонтова, дезертири, які втекли з фронту. Тепер вони пригадали священику, як ще восени 1917 року він викривав їх у проповіді за боягузтво, сказавши, що вони тікають із фронту, як зайці. Під час арешту вони нарочито квапили священика, кілька разів ударили його, не дозволили вдягнутися тепліше, і він вийшов із дому в легкій рясі, з наперсним хрестом.
Отець Іоанн благословив червоногвардійців і сів у віз. Конвоїри розташувалися по краях, направивши на нього хто пістолет, хто гвинтівку. Дорогою йому запропонували зректися Бога, обіцяючи в цьому разі залишити в живих, але священик відмовився і його ув’язнили в Кирилівській в’язниці. Його звинуватили в тому, що він закликав народ до розправи з комісією.

Слідча комісія, яка приїхала у Ферапонтово від Кирилівської ради депутатів, відкинула свідчення всіх, хто свідчив на користь отця Іоанна, під тим приводом, що священик писав їм із в’язниці листи, які виявили чекісти, і тих, хто писав йому, на цій підставі визнали співучасниками. Слідча комісія цікавилася тільки думкою тих, хто був налаштований проти Церкви і бажав закриття храму і монастиря.

12 травня ігуменю Ферапонтова монастиря Серафиму викликали до Кирилівського виконкому для допиту і піддали арешту в місті Кирилові. Її звинуватили в підбурюванні до обурення селян. Напередодні її від’їзду до Кирилова до неї з’явилося близько сорока селян із двох сіл і зажадали ключі від усіх монастирських комор для огляду продовольчих запасів. Ігуменя віддала їм ключі, і вони, очолювані комісаром, пішли оглядати. Знайшли шістнадцять мішків вівса і п’ятнадцять мішків жита, які й забрали.
Другого дня величезний натовп народу зібрався до монастиря, і почалося його пограбування: ходили по келіях, забирали не тільки борошно, а й сухарі, зламували скрині, крали гроші, домашнє начиння, ображали сестер, погрожували їх розігнати. Грабіж тривав два дні; грабували жителі Ферапонтова і найближчих сіл.
29 травня грабіж повторився. Було взято близько ста пудів борошна, а насельницям наказали виселятися. У монастирі залишилося вісім сестер для догляду за городами, худобою і готелем. Хліба не було залишено зовсім.
14 вересня, у суботу, єпископ Варсонофій і археолог Олександр Іванович Анісімов були в Горицькому монастирі, де вони оглядали місцеві старожитності. Єпископ поспішав повернутися того ж дня до Кирило-Білозерського монастиря, бо неодмінно хотів молитися за всеношною, щоб наступного дня служити літургію.
На зворотному шляху з Гориць до Кирилова єпископ розмовляв з Олександром Івановичем. Так проїхали три версти, залишилося ще чотири. Раптом за Богатирівським полем з’явилася підвода поштаря, який віз двох червоногвардійців. Вони вже побували в Кирило-Білозерському монастирі, але дізнавшись, що єпископ поїхав, залишили тут загін червоногвардійців, а самі вирушили в Гориці.
При наближенні екіпажу єпископа червоногвардійці зіскочили з підводи. Один із них підійшов до єпископа і запитав:
Ви Варсонофій?
Я, – відповів владика.
Після цих слів червоногвардієць сів в екіпаж поруч із кучером, обличчям до єпископа, а інший примостився позаду, за піднятим верхом екіпажа. Настало тяжке мовчання. Так деякий час і їхали мовчки. Нарешті єпископ запитав червоногвардійця, що сидів навпроти:
Ви комісар будете?
Ні, я інструктор Червоної гвардії, – відповів той.
І потім знову настало мовчання, яке перервав владика:
За що ж ви мене заарештували?
Ось папір, – односкладово відповів червоногвардієць і простягнув папір.
Єпископ Варсонофій і Олександр Анісімов прочитали: “Єпископа Варсонофія пропонується заарештувати і доставити до в’язниці”. Анісімов напівголосно став заспокоювати владику, звертаючи його увагу на те, що арешти в наш час стали звичайною справою. Владика зауважив:
Якщо й розстріляють, то що ж зробиш.
Коли наблизилися до міста, верх екіпажу опустили. Інструктор сів на козли обличчям до коня, другий червоногвардієць помістився на відкинутий верх. Картина єпископа, що їде під конвоєм, вселяла в душі зустрічних тривогу. Діти, бачачи єпископа в такому положенні, хрестилися.
Ева, хрестяться! – по-бісівськи засміявся червоногвардієць, який сидів на задку.
Так вони під’їхали до Святих воріт монастиря. Єпископ сказав своєму супутнику:
Ви тут зійдіть.
Виходячи з екіпажу, той запропонував надіслати єпископу білизну або їжу, але владика на це сказав:
Пришліть духівника, ієромонаха Адріана.
Тут червоногвардійці зажадали, щоб єпископ вийшов з екіпажу. Владика, зійшовши на землю, помолився, повернувшись до каплиці, що стояла біля Святих воріт, потім повернувся поглядом до міського собору, а потім під конвоєм червоногвардійців брудною дорогою пішки пішов до в’язниці, що розташовувалася за півверсти від монастиря. Тут, у в’язниці, він зустрів ігуменю Серафиму та інших заарештованих. В’язні говорили, що час зараз такий, що їхній арешт може скінчитися розстрілом. Єпископ на це відповів:
Я не боюся насильницької смерті, але я не смію думати, щоб Господь знайшов мене гідним мученицької кончини.
Усю цю ніч єпископ провів на молитві. Одні говорили, що він співав псалми, інші, що звершував всеношну.
Наступного дня, у неділю, 15 вересня, приблизно о п’ятій годині ранку єпископа Варсонофія, ігуменю Серафиму та чотирьох мирян вивели з в’язниці й повели в напрямку до Гориць. Разом із єпископом та ігуменею було засуджено до розстрілу: Миколу Бурлакова, Анатолія Барашкова, Михайла Трубнікова і Пилипа Маришева. Їх супроводжував загін катів із двадцяти осіб.
У монастирі починалася рання літургія. Єпископ попросив дозволу зайти в монастир, щоб причаститися Святих Таїн, але йому було в цьому відмовлено.
Коли на світанку 15 вересня жителі почули постріли, то багато хто кинувся до місця страти. Червоногвардійці, які траплялися їм дорогою, говорили з насмішкою:
– Біжіть, біжіть! Ваш воскрес! Через три роки мощами з’явиться!
Священик Ферапонтова монастиря Іоанн Іванов був розстріляний через кілька днів після розстрілу єпископа та ігумені, 19 вересня.
Місце поховання мучеників довгий час було шановане православними, які протягом багатьох років приходили сюди молитися, вдаючись до молитовного заступництва мучеників. У 1960-х роках влада, бачачи, що вшанування пам’яті мучеників, незважаючи на всі гоніння, не зменшується, знищила всі ознаки могили, звівши на цьому місці господарські будівлі. 17 грудня 1998 року на місці розстрілу мучеників було встановлено хрест.

Знайшли помилку