Священномученики Павло Свєтозаров та Іоанн Рождєственський пресвітери, мученики Петро Язиков, Миколай Малков, Авксентій Калашников, Сергій Мефодієв і мучениця Анастасія Шилова

День пам'яті (н. ст.)

У неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / місяця квітня на 27-й день / червня на 7-й день — Собор святих Іванівської митрополії

2 січня 1922 року радянська влада видала декрет про вилучення музейного майна — розграбування культурної спадщини, зібраної народами країни за тисячу років. Але і цього було більшовикам недостатньо. Голод, що настав після громадянської війни, дозволив їм продовжити громадянську війну з пограбуванням храмів і вбивствами священнослужителів. Більшовики хотіли б знищити одразу всю Православну Церкву, але оскільки це рівнозначно було б знищенню більшої частини населення тогочасної держави, на це вони не наважилися, побоюючись масових виступів селян. У 1922 році населення областей, охоплених голодом, становило двадцять три мільйони. Для більшовиків це означало, що двадцять три мільйони потенційних ворогів виведені голодом із боротьби і не зможуть стати на захист Церкви, коли озброєні загони за єдиним сигналом вийдуть грабувати храми і монастирі.

Ще до того, як радянська влада почала в офіційній пресі висловлювати занепокоєння з приводу голоду, що насувається, Патріарх Тихон у серпні 1921 року звернувся з проханням про допомогу до Православних Патріархів, Римського Папи, Архієпископа Кентерберійського та єпископа Йоркського, а також до православних людей Вітчизни і всього світу. Це були одночасно і плач, і прохання, і крик про допомогу. Тоді ж з благословення Патріарха було засновано церковний комітет допомоги голодуючим. У храмах і серед вірян почалися збори коштів; у час найбільшої скорботи Православна Церква впевнено й авторитетно ставала на чолі руху допомоги тим, хто голодав. Але для радянського уряду, який насаджував як державну релігію безбожництво, це було неприйнятно, і він зажадав розпуску комітету та передачі всіх зібраних коштів державі.

Однак і повне усунення Церкви від допомоги голодуючим було невигідним, бо залишало Церкву за межами політичної інтриги, і в грудні 1921 року радянський уряд запропонував Церкві знову почати збір коштів на допомогу голодуючим. 19 лютого 1922 року Патріарх Тихон звернувся до православної пастви з відозвою, в якій закликав до допомоги тим, хто стикнувся з лихом голоду.

Більшовики чекали від Патріарха подібної відозви і діяльної участі Церкви в зборі коштів, але вони ніяк не бажали, щоб Церква стала на чолі руху допомоги голодуючим і, як бувало в минулому, публічно закликала народ до жертовності, милосердя та любові. 26 лютого влада видала декрет про вилучення «із церковного майна, переданого в користування групам вірян… всіх дорогоцінних предметів із золота, срібла і каміння…», зокрема всіх освячених предметів. Декрет безповоротно знищував добровільність пожертвувань, а священство вимушено ставив у становище святотатців.

Радянський уряд, видавши декрет про вилучення церковних цінностей, до самого вилучення не приступав доти, доки на чолі всього заходу не став Лев Троцький. На початку березня він очолив секретну комісію, яка мала повністю взяти під контроль процес вилучення церковних цінностей. Троцький представив членам Політбюро інструкцію з проведення вилучення церковних цінностей, і вона лягла в основу всього плану вилучення.

Одними із перших жертв цієї кампанії стали священники і миряни міста Шуї та села Палех Володимирської губернії — протоієрей Павло Свєтозаров, священник Іоанн Рождєственський, Петро Язиков, Миколай Малков, Авксентій Калашников, Сергій Мефодієв і дівиця Анастасія.

Священномученик Павло народився 1867 року в селі Картмазове Малиновської волості Судогодського повіту Володимирської губернії в сімʼї диякона Михайла Івановича Свєтозарова. Закінчивши в 1891 році Московську духовну академію, Павло Михайлович був призначений викладачем Закону Божого в чоловічій гімназії в місті Шуї. Він мав намір прийняти чернецтво, але священник шуйського Воскресенського собору, протоієрей Євлампій Іванович Правдін, який став з 1898 року настоятелем собору, запропонував йому одружитися зі своєю донькою Софією та стати священником у соборі. Павло Михайлович погодився і 24 червня 1892 року одружився, а 2 серпня того ж року був  висвячений на священника до Воскресенського собору.

У отця Павла і Софії Євлампіївни народилося вісім дітей. Софія Євлампіївна померла в 1906 році, і священнику довелося виховувати малолітніх дітей, які залишилися без матері.

У 1906 році отець Павло був нагороджений наперсним хрестом; 8 квітня 1907 року був зведений у сан протоієрея і призначений настоятелем Воскресенського собору у зв’язку з відходом його тестя за штат. З 1907 року протоієрей Павло став благочинним і головою Шуйського повітового відділення Володимирської єпархіальної училищної ради, з того ж року представляв духовенство на земських зборах, а з 1908 року представляв його на засіданнях Шуйської міської думи. Протоієрей Павло, крім викладання в чоловічій гімназії, був учителем у жіночій гімназії та законовчителем у недільній церковнопарафіяльній школі.

Після приходу до влади безбожників і видання ними закону про відокремлення Церкви від держави, котрий забороняв викладати Закон Божий у загальноосвітніх громадських установах, отець Павло переніс ці уроки до Воскресенського собору.

Протоієрей Павло був одним із найвідоміших священників у місті як за масштабом своєї діяльності, так і через свої видатні проповіді, тож представники радянської влади одразу ж звернули на нього увагу й стали шукати привід для його арешту. Для здійснення нагляду за життям священника до нього в будинок поселили інформаторку Швецову.

Уперше отець Павло був заарештований 1919 року за звинуваченням у непокорі розпорядженням Ради народних комісарів. У 1921 році він був заарештований знову і був утримуваний кілька місяців у вʼязниці за наказом Надзвичайної комісії (ЧК) у звʼязку з Кронштадтським повстанням як політично неблагонадійний. Кілька разів його заарештовували за проповіді.

Навесні 1922 року до Політбюро звідусіль стали надходити відомості від ГПУ про перебіг вилучення церковних цінностей із храмів. 3 березня 1922 року було створено Шуйську комісію з обліку та зосередження цінностей; головою її призначили жителя села Палех Олександра Віцина, якого більшість жителів села знала як людину бездіяльну, таку, що випиває, і морально ненадійну.

7 березня члени комісії вперше прийшли до Воскресенського собору. Вони одразу ж звернули увагу, що церковнослужителі знімають з образу Шуйської-Смоленської Богоматері буденну срібну з позолотою ризу й одягають святкову — ткану, прикрашену перлами. Запитали старосту Олександра Парамонова:

— Навіщо міняєте?

— Ми завжди в цей час знімаємо оклади для чищення.

Комісія, однак, запідозрила, що міняють, сподіваючись на те, що привселюдно в храмі дорогоцінну ризу з ікони знімати побояться.

11 березня настоятель собору протоієрей Павло Свєтозаров отримав офіційне сповіщення від комісії, що вона розпочне роботу 13 березня об одинадцятій годині ранку і запрошує представників парафії для участі в складанні опису церковних цінностей.

У неділю, 12 березня, одразу після Літургії, коли весь народ був ще в храмі, було оголошено, що о сьомій годині вечора відбудуться збори вірян для обрання до урядової комісії представників від парафіян Воскресенського собору. Збори відбувалися під наглядом представників радянської влади — начальника повітової міліції, його помічника та міліцейського агента. Збори запропонували обрати свою комісію від парафії під головуванням Миколая Миколайовича Рябцева.

Отець Павло сказав, що він сам віддавати церковні предмети, які мають богослужбове значення, не буде, оскільки це святотатство і порушення церковних канонів, але під час вилучення цінностей урядовою комісією опору чинити не має наміру. Після відходу комісії храм заново освятять, і в ньому відновиться богослужіння.

Парафіяни, особливо жінки, стали просити обміняти церковне майно на свої особисті речі.

— Цінності церковні, — відповів Рябцев, — підуть до Америки, а ваші сукні та хустки вважатимуть там за прості ганчірки.

Один із парафіян, учитель Борисов, запропонував клопотати перед владою про викуп церковних речей. Влада залишила клопотання без уваги.

Подібні збори відбулися і в інших храмах міста. Парафіяльні збори Троїцького кладовищенського храму, настоятелем якого був сімдесятирічний протоієрей Іоанн Лавров, спочатку ухвалили не обирати від парафії представників до комісії з передачі церковного начиння і церковного майна не віддавати, але коли справа дійшла до вилучення, все було віддано без опору. В інших храмах, наприклад у шуйському Хрестовоздвиженському, парафіяльні збори ухвалили віддати замість церковних предметів доброзичливі пожертви. Деякі храми, особливо сільські, були такі бідні, що нічого не могли дати — ні церковними речами, ні викупом.

У понеділок, 13 березня, великопісна служба закінчилася об одинадцятій годині ранку. Народу було небагато, але о дванадцятій годині люди почали прибувати, і коли прийшла комісія, храм був повний народу.

Мученик Петро (Петро Іванович Язиков) народився 1881 року в місті Шуї Володимирської губернії в благочестивій сімʼї, змалечку ходив до церкви і співав на криласі. В юності він навчився професії ливарника й працював на шуйській фабриці обʼєднаної мануфактури спершу робітником, а потім завідувачем ливарної майстерні.

13 березня Петро Іванович ішов на роботу на фабрику, і його шлях проходив неподалік від Воскресенського собору. Побачивши, що біля входу до собору збирається народ, і дізнавшись, що прийдуть представники радянської влади та переписуватимуть церковне майно, Петро Іванович увійшов до храму, і незабаром зʼявилася комісія.

Парафіяни, потіснившись, дали членам комісії пройти. Почулися вигуки:

— Навіщо прийшли?! Що вам треба, адже Церква відокремлена від держави?!

Коли члени комісії проходили повз, Петро Іванович побачив, що її голова Віцин напідпитку.

— Дивіться, ці люди увійшли до церкви пʼяними, — сказав він тим, хто був поруч, — це образа вірян. До того ж вони озброєні. Зі зброєю входити до вівтаря не можна.

Комісія, однак, пройшла до вівтаря, де на неї вже чекали представники церковної комісії та настоятель собору протоієрей Павло Свєтозаров.

— Прошу очистити собор! — з роздратуванням зажадав Віцин від настоятеля.

— Я не маю права виганяти молільників із храму, — відповів священник.

— Але ж вам було відомо, що ми прийдемо, і ви були зобовʼязані заздалегідь очистити храм після богослужіння.

— І однак молільників ми видаляти із храму не можемо.

— Ну що ж, — загрозливо промовив Віцин, — якщо ви зараз же не очистите храм, то ми візьмемо вас і вашу комісію як заручників!

Отець Павло вийшов на солею і, звернувшись до народу, сказав:

— Урядова комісія просить вас піти, ви їй заважаєте.

У храмі заговорили відразу і звідусіль:

— Ми не підемо, хай вони самі йдуть, звідки прийшли.

— Ваша поведінка не принесе жодної користі — спокійно і з гідністю вимовив настоятель, звертаючись до присутніх.

Слідом за отцем Павлом виступили члени церковної комісії, один із яких, Медведєв, просив:

— Розійдіться, а інакше вони і нас заарештують, і отця Павла.

Декому здавалося, що з владою ще можна домовитися, треба тільки твердіше триматися. Думав так і Петро Іванович Язиков.

— Якщо ти боїшся, що тебе заарештують, — сказав він, — то зніміть із себе повноваження, знайдуться інші, які зуміють розмовляти з владою.

Переговори затягувалися, парафіяни залишати храм не хотіли, приводу для арешту настоятеля і членів церковної комісії не знаходили, але й приступити до опису майна в храмі, повному народу, боялися. Запросивши представників церковної комісії прийти ввечері до начальника повітової міліції, комісія пішла, повідомивши, що прийде 15 березня.

Отець Павло відслужив молебень і запропонував парафіянам залишитися помолитися разом з ним до початку вечірнього богослужіння. Багато хто, залишившись, старанно молився до вечора. Після богослужіння представники церковної комісії попрямували до начальника повітової міліції. Тут їм оголосили, що всі вони несуть відповідальність за те, що після обідні в храмі залишився народ; їм наказали надалі храм після богослужіння замикати, а ключі віддавати на зберігання кому-небудь зі службовців церкви; 15 березня, як раніше було призначено, урядова комісія не прийде, і про прихід її заздалегідь оголошуватися не буде.

Того ж дня ввечері терміново зібралася президія повітового виконавчого комітету і постановила: «…відновити надзвичайні заходи, повʼязані з воєнним станом, на якому губернія оголошується постановою ВЦВК від 12 травня 1920 року, а тому:

1) Заборонити будь-які публічні незаконні збіговиська як у місті, так і в повіті.

2) Осіб, які сприяють і підбурюють до заворушень… негайно заарештовувати і віддавати під суд Ревтрибуналу.

3) Усі ці справи мають розглядатися без зволікання.

4) Начальнику гарнізону і начальнику міліції… до осіб, які порушують установлений порядок… застосовувати рішучі заходи аж до застосування зброї».

Цим розпорядженням визначилися подальші події.

У середу 15 березня на соборній площі з ранку почав збиратися народ, переважно жінки. О десятій годині до управління міліції прийшов Віцин і повідомив, що комісія йде до Воскресенського собору вилучати церковні цінності і міліції треба розігнати натовп, який зібрався біля собору. Начальник міліції відрядив для цього вісім кінних міліціонерів, і ті почали розганяти присутніх нагайками, проте люди не розходилися: хтось почав виламувати із тину кілки, щоб оборонятися, із натовпу полетіли в міліціонерів поліна. Начальник міліції послав по підкріплення. Було надіслано чотирнадцять озброєних червоноармійців, які спробували розігнати натовп, — але безуспішно. Люди вимагали, щоб міліція та червоноармійці пішли від собору.

Міліціонери почали бити людей нагайками, не шкодуючи жінок і дітей. Хтось плакав, хтось старанно молився, інші говорили:

— Все одно вмирати — помремо за Божу Матір!

Начальник гарнізону розпорядився про надсилання червоноармійців 146-го полку в повній бойовій готовності.

Поки червоноармійці йшли до площі, зустрічні вмовляли їх не ходити розганяти народ, але солдати, розсипавшись ланцюгом, все ж рушили на натовп.

Ніхто із кліру або парафіян не посмів піднятися на дзвіницю і задзвонити в дзвони. Проникли на дзвіницю підлітки. Матері підбадьорювали й допомагали їм. Старші гімназисти дзвонили у великі дзвони, діти одинадцяти-дванадцяти років — у маленькі, і вийшов досить гучний передзвін.

Незабаром до собору підʼїхали автомобілі з кулеметами, і почалася стрілянина. Стріляли спочатку поверх голів, а потім і по натовпу.

Першим був убитий парафіянин храму Миколай Малков. Проходячи площею, він зупинився і крикнув: «Православні, стійте за віру!» — і був одразу ж убитий пострілом у скроню.

До юнака, що впав, підбігли діти, але їх відтіснили міліціонери. Один із них сказав їм:

— Якщо ви не підете, стріляти будемо.

Діти забігли на подвірʼя найближчого будинку і тим врятувалися від міліціонерів, які тіснили їх кіньми.

Другою було вбито дівицю Анастасію. Цього ранку дорогою на фабрику вона зупинилася біля собору, піднялася разом з іншими на його сходи — і там її застрелили. Також було вбито Авксентія Калашникова і Сергія Мефодієва.

Побачивши людей, які падали від пострілів, народ потіснився і побіг.

У цей час служба в храмі добігала кінця. Пам’ятаючи, що влада обіцяла не проводити вилучення 15 березня, отець Павло вийшов на амвон і сказав:

— Ніякої комісії сьогодні не буде, ви можете спокійно розійтися по домівках.

Виступили і члени церковної комісії, умовляючи всіх розійтися. Але після того, що сталося біля стін храму, ніхто не вірив, що вилучення не буде. У храмі зібралося більше трьохсот молільників. Отець Павло вийшов із храму і пішов до свого будинку, що знаходився на тій самій соборній площі, за півсотні кроків від храму.

Увійшовши до будинку, священник почув пронизливий крик інформаторки:

— Вбивають!

Він поспішив увійти до її кімнати. Квартирантка стояла біля вікна і, показуючи на площу, голосно обурювалася православними.

Усе, що вона говорила, було таким образливим, що отець Павло не витримав.

— Хіба не ви винні в цьому неподобстві? — сказав він. — Ви самі належите до партії, яка проповідує безперервну боротьбу і злобу, і ця боротьба і злоба виливається тепер на ваші голови.

Стріляниною, нагайками, кіньми натовп перед храмом розігнали. Трупи вбитих поклали на паперть собору і нікого до них не допускали. Священик Миколай Широкогоров відслужив на прохання парафіян молебні Божій Матері, святителю Миколаю Чудотворцю і мученику Іоанну Воїну, а потім члени церковної комісії попросили парафіян розійтися. Трупи вбитих було вивезено, поранених доправили до лікарні. Вилучення церковних цінностей цього дня не було.

З боку вірян постраждало двадцять дві людини, з них четверо було вбито. Із червоноармійців жодного не було вбито або важко поранено.

О третій годині ночі на невідкладне засідання зібралися президія шуйського виконкому і бюро повітового комітету комуністичної партії, які ухвалили: для ліквідації заворушень, які виникли, створити, наділивши надзвичайними повноваженнями, революційну пʼятірку у складі голови повітового виконкому, начальника гарнізону, начальника повітової міліції, секретаря повітового комітету компартії і якогось громадянина без посади. Запросили президію губвиконкому, той наказав пʼятірку ліквідувати, а замість неї організувати слідчу комісію.

20 березня 1922 року до Шуї було надіслано комісію для розслідування. 23 березня вона склала висновок про те, що сталося, визнавши дії віцинської комісії правильними і узгодженими з розпорядженнями центру, а дії місцевої влади проти натовпу, що зібрався біля храму, «правильними, але недостатньо енергійними». Комісія запропонувала «губерніям і повітовій владі вжити заходів для ретельних розслідувань… справу передати для остаточного розбору і зразкового покарання до Ревтрибуналу».

«Розслідуванням» зайнялося Іваново-Вознесенське Державне політичне управління (ДПУ). Із Москви відрядили слідчого з особливо важливих справ Верховного трибуналу ВЦВК.

17 березня протоієрея Павла Свєтозарова викликали для допиту до ДПУ і там заарештували. Вилучення цінностей із Воскресенського собору відбувалося вже без нього, 23 березня.

Слідство відповідно до інструкції Леніна-Троцького від самого початку намагалося довести наявність змови священнослужителів, які ставили собі за мету опір вилученню церковних цінностей і ледь не народне повстання. Було прискіпливо допитано адміністрацію і робітників шуйської мануфактури та встановлено, що ніякої змови не було.

Згідно з розпорядженням ВЦВК стали проводитися масові арешти. Обвинувачення в опорі вилученню церковних цінностей було предʼявлено чотирьом священникам: Павлу Свєтозарову, Іоанну Рождєственському, Іоанну Лаврову, Олександру Смельчакову, старості Воскресенського собору Олександру Парамонову та двадцяти мирянам, серед яких був і Петро Язиков. Після закінчення слідства до суду було притягнуто девʼятнадцять осіб.

Священномученик Іоанн народився 16 березня 1872 року в селі Нармочі Меленківського повіту Володимирської губернії в родині священника Предтеченської церкви Стефана Никаноровича і його дружини Любові Андріївни Рождєственських. Початкову освіту він здобув у Володимирському духовному училищі. У 1892 році Іоанн закінчив Володимирську духовну семінарію та був призначений викладачем Закону Божого і вчителем до Славцевської церковнопарафіяльної школи в Меленківському повіті. У 1893-1894 роках він був законовчителем і вчителем в Івачівській земській школі в Гороховецькому повіті, а з 1894-го до 1897 року — в Неверо-Слобідській земській школі того самого повіту.
Обравши шлях священника сімейного, Іоанн одружився з донькою священника Хрестовоздвиженського храму села Палех Вʼязниківського повіту Володимирської губернії протоієрея Василія Малініна Олександрою та 17 жовтня 1897 року був висвячений на священника до Хрестовоздвиженської церкви. Добре розуміючи, яким важливим стає просвітлення народу в неспокійному ХХ столітті, яке настало, коли вся справжня освіта майже цілком обмежувалася церковною, а коштів і можливостей у Православної Церкви ставало дедалі менше й менше, він одразу ж після висвячення виявив себе ревним і діяльним пастирем на цьому терені. З 23 жовтня 1903 року він став завідувачем відкритої в селі Палех його стараннями безкоштовної народної бібліотеки-читальні.

З 1905-го до 1911 року отець Іоанн був кандидатом уповноваженого на окружний і єпархіальний зʼїзди; з 1908 року він був законоучителем молодшого класу відкритого завдяки його працям і піклуванню Палехського двокласного міністерського училища і жіночого училища.

Дітей у отця Іоанна з матінкою не було, і всі сили й час він віддавав парафіянам та храму. Двадцять пʼять років старанно служив священник Іоанн Рождественський у Хрестовоздвиженському храмі в селі Палех, і парафіяни за ці роки полюбили його, як батька.

У неділю 19 березня отець Іоанн оголосив з амвона послання Патріарха Тихона щодо вилучення церковних цінностей — за прямим своїм обовʼязком.

Відслуживши після Літургії молебень, священник сказав:

— Ви чули послання Патріарха. Знаєте про декрет центральної влади про вилучення церковних цінностей. Я закликаю вас, своїх парафіян, не перешкоджати роботі урядової комісії в разі її приходу. Сам я, як священник, за канонами не можу віддати священні предмети. А бути присутнім, коли їх вилучатимуть інші, не хочу і не буду.

Після неділі до Шуйського ДПУ надійшло донесення, що священник Іоанн Рождественський «у вигляді проповіді оголосив відозву Патріарха Тихона». 24 березня у отця Іоанна провели обшук і вилучили послання Патріарха; наступного ж дня його заарештували і звинуватили в читанні послання.

Були викликані для допиту свідки — парафіяни, іконописці, які були того дня на службі. Усі одноголосно показали, що отець Іоанн умовляв не перешкоджати вилученню цінностей.

2 квітня 1922 року парафіяни Хрестовоздвиженського храму подали владі прохання про звільнення отця Іоанна, оскільки його арешт був непорозумінням: «Політичних тем священник Рождєственський не торкався за всю свою двадцятипʼятирічну діяльність», і на останньому богослужінні він закликав до спокою.

Слідчі посилено домагалися від заарештованого священника, щоб той сказав, звідки він одержав послання; отець Іоанн відповідав, що одержав поштою, але звідки воно було або який штемпель був на конверті і де сам конверт, не памʼятає.

Слідство тривало три тижні; 11 квітня 1922 року всім заарештованим оголосили обвинувальні висновки.

17 квітня парафіяни Хрестовоздвиженської церкви села Палех направили до Верховного Ревтрибуналу прохання. «Свідчимо своїми підписами про те, — писали вони, — що священник нашого храму отець Іоанн Рождєственський 19 березня цього року після прочитання Патріаршої відозви не спонукав парафіян опиратися розпорядженням радянської влади щодо відбору церковних цінностей, навпаки, переконував спокійно поставитися до розповсюдженої урядом постанови, водночас розʼяснюючи парафіянам, що духовенством села Палех вжито всіх можливих заходів для збереження тих церковних предметів, які мають особливе археологічне значення».

Судовому процесу надавалося велике пропагандистське значення, і всіх обвинувачених доправили із Шуї до Іваново-Вознесенська. Суд за початковим планом мав відбуватися в будівлі колишньої жіночої гімназії, але через малу кількість тут місця слухання справи було перенесено в будівлю місцевого театру.

Суд тривав з 21 до 25 квітня включно. Отець Павло винним себе не визнав, сказавши, що не перешкоджав вилученню, а для сприяння урядовій комісії і було обрано комісію із парафіян. Священник Іоанн Рождєственський і мирянин Петро Язиков так само винними себе не визнали.

Після закінчення судового слідства голова Галкін став пропонувати обвинуваченим вірний, на його думку, засіб для звільнення — самообмову і діяльну співпрацю із судом, від чого вони відмовилися. Обвинувач Смирнов же зажадав розстрілу для чотирьох обвинувачених. Галкін після цього ще раз запропонував:

25 квітня о 18 годині 15 хвилин було оголошено вирок: протоієрея Павла Свєтозарова, священика Іоанна Рождєственського і мирянина Петра Язикова було засуджено до розстрілу.

Вірянами відразу ж тоді було надіслано клопотання до ВЦВК про помилування засуджених.

26 квітня занепокоєні парафіяни Палеха надіслали навздогін до Верховного Ревтрибуналу телеграму з проханням не приводити вирок у виконання до рішення ВЦВК. Того ж дня ВЦВК зажадав собі копію вироку і висновок слідчого.

Розглянувши справу, Президія ВЦВК ухвалила рішення про помилування засуджених до розстрілу, і Калінін звернувся по дозвіл на помилування в Політбюро. 2 травня Сталін розпорядився опитати членів Політбюро щодо пропозиції про помилування. Ленін, Троцький, Сталін і Молотов без вагань проголосували за розстріл, і 4 травня на засіданні Політбюро смертний вирок був офіційно затверджений. Наступного дня Президія ВЦВК, відповідно до розпорядження Політбюро, затвердила вироки до розстрілу.

10 травня голова Іваново-Вознесенського Ревтрибуналу Павлов відправив термінову телеграму голові Верховного ревтрибуналу Криленку:

«Вирок над Свєтозаровим, Язиковим, Рождєственським приведений у виконання 10 травня 1922 року о 2 годині ранку».

Розповідають, що перед розстрілом священники звершили відспівування за собою і мирянином Петром та трималися мужньо. Остання молитва отця Павла була за сиріт, які залишилися. І Бог почув молитву священника. Усе життя молитвами мученика діти прожили під благодатним Божим покровом. Усі негаразди й нещастя безбожної епохи пройшли повз них. Те, що мало б поламати їхні долі як дітей розстріляного священника, майже не зачепило їх; вони залишилися жити в тому самому будинку, і з вікна будинку так само відкривався краєвид на величний стрункий собор, де батько все життя прослужив священником і звідки у Великий піст 1922 року розпочався його хресний шлях на Голгофу. Молодша дочка отця Павла Свєтозарова померла наприкінці вісімдесятих років у похилому віці в рідній домівці з вдячною памʼяттю про батька-мученика.

Тропарі, кондаки, молитви та величання