...
Священномученики. Павло Светозаров, пресвітер, та Іоанн Рождественський, пресвітер, мученик. Петро Язиков, Микола Малков, Авксе́нтій Калашніко́в, Сергі́й Мефодіє́в і Анастасія Шилова 3698
Житія святих,  Квітень

Священномученики. Павло Светозаров, пресвітер, та Іоанн Рождественський, пресвітер, мученик. Петро Язиков, Микола Малков, Авксе́нтій Калашніко́в, Сергі́й Мефодіє́в і Анастасія Шилова

Місяця квітня на 27-й день.

2 січня 1922 року радянська влада видала декрет про вилучення музейного майна – розграбування культурної спадщини, зібраної народами Росії за тисячу років. Але і цього було більшовикам недостатньо. Голод, що настав у країні після громадянської війни, дозволив їм продовжити громадянську війну з пограбуванням храмів і вбивствами священнослужителів. Більшовики хотіли б знищити одразу всю Російську Православну Церкву, але оскільки це рівнозначно було б знищенню більшої частини населення тогочасної Росії, на це вони не наважилися, побоюючись масових збурень селян. У 1922 році населення областей, охоплених голодом, становило двадцять три мільйони. Для більшовиків це означало, що двадцять три мільйони потенційних ворогів виведені голодом із боротьби і не зможуть стати на захист Церкви, коли озброєні загони за єдиним сигналом вийдуть грабувати храми і монастирі.
Ще до того, як радянська влада почала в офіційній пресі висловлювати занепокоєння з приводу голоду, що насувається, Патріарх Тихон у серпні 1921 року звернувся з проханням про допомогу до Православних Патріархів, Римського папи, архієпископа Кентерберійського та єпископа Йоркського, а також до православних людей Росії і всього світу. Це були одночасно і плач, і прохання, і крик про допомогу. З глибини серця співчутливого, щедрого і велелюбного тільки й могло вилитися подібне прохання. Тоді ж із благословення Патріарха було засновано Всеросійський Церковний Комітет допомоги голодуючим. У храмах і серед вірян почалися збори коштів; у час найбільшої скорботи Руська Православна Церква впевнено й авторитетно ставала на чолі руху допомоги голодуючим. Але для радянського уряду, який насаджував як державну релігію безбожництво, це було неприйнятно, і він зажадав розпуску Всеросійського Церковного Комітету і передачі всіх зібраних коштів державі. Однак і повне усунення Церкви від допомоги голодуючим було невигідним, бо залишало Церкву за межами політичної інтриги, і в грудні 1921 року радянський уряд запропонував Церкві знову почати збір коштів на допомогу голодуючим.
19 лютого 1922 року Патріарх Тихон звернувся до православної пастви з відозвою. “Моторошні жахи, від яких холоне душа, ми переживаємо, читаючи звістки про становище голодуючих: “Голодні не їдять уже більше сурогатів, їх давно вже немає. Падаль для голодного населення стала ласощами, але цих ласощів не можна вже більше дістати, – писав він. – По дорогах і ярах, у снігу знаходять десятки померлих голодних. Матері кидають своїх дітей на мороз. Стогони і крики несуться з усіх боків. Доходить до людожерства. Спад населення від 12 до 25%. З тринадцяти мільйонів населення, що голодує, тільки два мільйони отримують продовольчу допомогу” (“Известия ВЦИК Советов”, №№ 5 і 22 цього року).
Необхідно всім, хто тільки може, прийти на допомогу населенню, що страждає від голоду.

Отримавши тільки днями затверджене Центральною Комісією допомоги голодуючим при ВЦВК Положення про можливу участь духовенства і церковних громад у справі надання допомоги голодуючим, ми вдруге звертаємося до всіх, кому близькі й дорогі заповіти Христа, з палким благанням про полегшення жахливого стану голодуючих.
Ви, православні християни, відгукнулися своїми пожертвами на голодуючих на перший наш заклик.
Лихо голоду розрослося до крайнього ступеня. Простягніть же руки свої на допомогу голодуючим братам і сестрам і не шкодуйте для них нічого, ділячи з ними і шматок хліба, і одяг за заповітами Христа. З огляду на тяжкість життя для кожної окремої християнської сім’ї внаслідок виснаження коштів їхніх, ми допускаємо можливість духовенству і парафіяльним радам, за згодою громад вірян, під опікою яких перебуває храмове майно, використовувати дорогоцінні речі, які знаходяться в багатьох храмах, і які не мають богослужбового вживання (підвіски у вигляді каблучок, ланцюгів, браслети, намиста та інші предмети, що жертвуються для прикраси святих ікон, золотий і срібний брухт), на допомогу голодуючим.
Закликаючи на всіх благословення Боже, молю православний російський народ, чад Церкви Христової, відгукнутися на цей наш заклик. У кого є два одяги, той дай убогому, і в кого є їжа, роби те саме (Лк. 3:11). Будьте милосердні, як і Отець ваш Небесний милосердний (Лк. 6:36)”.
Більшовики чекали від Патріарха подібної відозви і діяльної участі Церкви в зборі коштів, але вони ніяк не бажали, щоб Церква стала на чолі руху допомоги голодуючим і, як бувало в минулому, публічно закликала народ до жертовності, милосердя та любові. 26 лютого влада видала декрет про вилучення “з церковного майна, переданого в користування групам вірян… всіх дорогоцінних предметів із золота, срібла і каміння…”, зокрема всіх освячених предметів. Декрет безповоротно знищував добровільність пожертвувань, а священство вимушено ставив у становище святотатців.
Вирішуючи здивування пастви і приймаючи весь гнів більшовиків на себе, Патріарх Тихон випустив таке послання. “Ми допустили, зважаючи на надзвичайно тяжкі обставини, можливість пожертвування церковних предметів, які не освячені і не мають богослужбового вживання, – писав він. – Ми закликаємо віруючих чад Церкви і нині до таких пожертвувань, лише одного бажаючи, щоб ці пожертви були відгуком люблячого серця на потреби ближнього, аби вони дійсно надавали реальну допомогу стражденним братам нашим. Але ми не можемо схвалити вилучення з храмів, хоча б і через добровільне пожертвування, священних предметів, вживання яких не для богослужбових цілей забороняється канонами Вселенської Церкви і карається нею як святотатство – миряни відлученням від Неї, священнослужителі – позбавленням сану (73 правило Апостольське, 10 Правило Двукратного Вселенського Собору.)”.

Радянський уряд, видавши декрет про вилучення церковних цінностей, до самого вилучення не приступав доти, доки на чолі всього заходу не став Троцький. На початку березня він очолив секретну комісію, яка мала повністю взяти під контроль процес вилучення церковних цінностей.
11 березня Троцький, вимагаючи в цій справі єдиноначальності, писав членам Політбюро: “Робота з вилучення цінностей із московських церков надзвичайно заплуталася з огляду на те, що поряд зі створеними раніше комісіями Президія ВЦВК створила свої комісії з представників Помгола, голів Губвиконкомів і Губфінвідділів. Учора на засіданні моєї комісії у складі тт. Троцького, Базилевича, Галкіна, Лебедєва, Уншліхта, Самойлової-Землячки, Красікова, Краснощокова і Сапронова ми дійшли одноголосно до висновку про необхідність утворення у Москві секретної ударної комісії… Ця комісія має у секретному порядку підготувати одночасно політичний, організаційний і технічний бік справи. Фактичне вилучення має розпочатися ще в березні місяці і потім закінчитися в найкоротший термін… Повторюю, комісія ця абсолютно секретна…
Прошу якнайшвидшого затвердження цієї постанови, як обов’язкової для всіх, щоб уникнути якої б то не було подальшої плутанини”.
Розтлумачуючи свою позицію щодо  Церкви і духовенства, Троцький писав: “Уся стратегія наша в цей період має бути розрахована на розкол серед духовенства на конкретному питанні: вилучення цінностей із церков. Оскільки питання гостре, то і розкол на цьому ґрунті може і має набути дуже гострого характеру, і тій частині духовенства, яка висловиться за вилучення і допоможе вилученню, вже повернення назад до кліки патріарха Тихона не буде. Тому вважаю, що блок із цією частиною попів можна тимчасово довести до введення їх у Помгол, тим більше що потрібно усунути будь-які підозри і сумніви щодо того, що нібито вилучені з церкви цінності витрачаються не на потреби голодуючих”.
13 березня Політбюро затвердило московську комісію Троцького й ухвалило рішення “про тимчасове допущення “радянської” частини духовенства в органи Помгола у зв’язку з вилученням цінностей із церков”.
Троцький представив членам Політбюро інструкцію з проведення вилучення церковних цінностей, і вона лягла в основу всього плану вилучення.
Одними з перших жертв цієї кампанії стали священики і миряни міста Шуї та села Палех Володимирської губернії – протоієрей Павло Светозаров, священик Іоанн Рождественський, Петро Іванович Язиков, Микола Малков, Овксентій Калашников, Сергій Мефодієв і дівиця Анастасія.

Священномученик Павло народився 1867 року в селі Картмазове Малиновської волості Судогодського повіту Володимирської губернії в сім’ї диякона Михайла Івановича Светозарова. Закінчивши 1891 року Московську Духовну академію, Павла Михайловича призначили викладачем Закону Божого в чоловічу гімназію в місті Шуї. Він мав намір прийняти чернецтво, але священик шуйського Воскресенського собору, протоієрей Євлампій Іванович Правдін, який став з 1898 року настоятелем собору, запропонував йому одружитися зі своєю донькою Софією і стати священиком у соборі. Павло Михайлович погодився і 24 червня 1892 року одружився, а 2 серпня того ж року його висвятили на священика до Воскресенського собору.
Його тесть, завдяки своїй енергійній діяльності, займав на той час чільне місце серед духовенства міста. Він був дійсним членом Православного місіонерського товариства та організатором публічних релігійно-моральних народних читань. Він написав історію Шуйського духовного училища з часу його заснування 1816 року, а також книжку “Опис міста Шуї та шуйських церков з додатком оповіді про чудеса від чудотворної ікони Шуйської-Смоленської Божої Матері” і, будучи автором багатьох публікацій у “Владимирских губернских ведомостях”, був визнаний родоначальником церковного краєзнавства в Шуї. Головною святинею Воскресенського собору була чудотворна ікона Шуйської-Смоленської Божої Матері, написана 1655 року шуйським іконописцем Герасимом Іконніковим, коли в Шуї лютувала морова виразка. З принесенням ікони до храму епідемія припинилася – спочатку в парафії Воскресенського собору, а потім і в усьому місті.
У отця Павла і Софії Євлампіївни народилося вісім дітей. Софія Євлампіївна померла 1906 року, і священику довелося виховувати малолітніх дітей, які залишилися без матері.
У 1906 році отець Павло був нагороджений наперсним хрестом; 8 квітня 1907 року зведений у сан протоієрея і призначений настоятелем Воскресенського собору у зв’язку з відходом його тестя за штат. З 1907 року протоієрей Павло став благочинним і головою Шуйського повітового відділення Володимирської єпархіальної училищної ради, з того ж року він представляв духовенство на земських зборах, а з 1908 року – у засіданнях Шуйської міської думи. Протоієрей Павло, крім викладання в чоловічій гімназії, був учителем у жіночій гімназії та законовчителем у недільній церковнопарафіяльній школі.

Після приходу до влади безбожників і опублікування ними закону про відокремлення Церкви від держави, що забороняв викладати Закон Божий у загальноосвітніх громадських установах, отець Павло переніс ці уроки до Воскресенського собору.
Протоієрей Павло був одним із найвідоміших священиків у місті як за масштабом своєї діяльності, так і через свої видатні проповіді, тож представники радянської влади одразу ж звернули на нього увагу й стали шукати привід для його арешту. Для здійснення нагляду за життям священика до нього в будинок вселили інформаторку Швецову.
Уперше отець Павло був заарештований 1919 року за звинуваченням у непокорі розпорядженням Раднаркому. У 1921 році він був заарештований знову і утримувався кілька місяців у в’язниці за наказом ЧК у зв’язку з Кронштадтським повстанням як політично неблагонадійний. Кілька разів його заарештовували за проповіді.
Навесні 1922 року в Політбюро звідусіль стали надходити відомості від ГПУ про перебіг вилучення церковних цінностей із храмів. 3 березня 1922 року було створено Шуйську комісію з обліку та зосередження цінностей; головою її призначили жителя села Палех Олександра Віцина, якого більшість жителів села знала як людину бездіяльну, таку, що випиває, і морально ненадійну.
7 березня члени комісії вперше прийшли до Воскресенського собору. Вони одразу ж звернули увагу, що церковнослужителі знімають з образу Шуйської-Смоленської Богоматері буденну срібну з позолотою ризу й одягають святкову – ткану, прикрашену перлами. Запитали старосту Олександра Парамонова:
– Навіщо міняєте?
– Ми завжди в цей час знімаємо оклади для чищення.
Комісія, однак, запідозрила, що міняють у надії – публічно в храмі дорогоцінну ризу з ікони знімати побояться.
11 березня настоятель собору протоієрей Павло Свєтозаров отримав офіційне сповіщення від комісії, що вона розпочне роботу 13 березня об одинадцятій годині ранку і запрошує представників парафії для участі в складанні опису церковних цінностей.
У неділю, 12 березня, одразу після літургії, коли весь народ був ще в храмі, було оголошено, що о сьомій годині вечора відбудуться збори вірян для обрання в урядову комісію представників від парафіян Воскресенського собору. Збори відбувалися під наглядом представників радянської влади – начальника повітової міліції, його помічника та міліцейського агента. Збори запропонували обрати свою комісію від парафії під головуванням Миколи Миколайовича Рябцева.

Отець Павло сказав, що він сам віддавати церковні предмети, що мають богослужбове значення, не буде, оскільки це святотатство і порушення церковних канонів, але під час вилучення цінностей урядовою комісією опору чинити не має наміру. Після відходу комісії храм заново освятять, і в ньому відновиться богослужіння.
Парафіяни, особливо жінки, стали просити обміняти церковне майно на свої особисті речі.
– Цінності церковні, – відповів Рябцев, – підуть в Америку, а ваші сукні та хустки вважатимуть там за прості ганчірки.
Один із парафіян, учитель Борисов, запропонував клопотати перед владою про викуп церковних речей. Влада залишила клопотання без уваги.
Подібні збори відбулися і в інших храмах міста. Парафіяльні збори Троїцького цвинтарного храму (настоятель сімдесятирічний протоієрей Іоанн Лавров) спочатку ухвалили, що представників у комісію з передачі церковного начиння від парафії не обирати і церковного майна не віддавати, але коли справа дійшла до вилучення, все було віддано без опору. В інших храмах, наприклад у шуйському Хрестовоздвиженському, парафіяльні збори ухвалили віддати замість церковних предметів доброзичливі пожертви. Деякі храми, особливо сільські, були настільки бідні, що нічого не могли дати – ні церковними речами, ні викупом.
У понеділок, 13 березня, великопісна служба закінчилася об одинадцятій годині ранку. Народу було небагато, але о дванадцятій годині люди почали прибувати, і коли з’явилася комісія, храм був повний народу.

Мученик Петро (Петро Іванович Язиков) народився 1881 року в місті Шуї Володимирської губернії в благочестивій сім’ї, змалечку ходив до церкви і співав на криласі. В юності він навчився професії ливарника і працював на шуйській фабриці об’єднаної мануфактури спочатку робітником, а потім завідувачем ливарної майстерні.
13 березня Петро Іванович ішов на роботу на фабрику, і його шлях проходив неподалік від Воскресенського собору. Побачивши, що біля входу до собору збирається народ, і дізнавшись, що прийдуть представники радянської влади і будуть переписувати церковне майно, Петро Іванович увійшов до храму, і незабаром з’явилася комісія.
Парафіяни, потіснившись, дали членам комісії пройти. Почулися вигуки:
– Навіщо прийшли?! Що вам треба, адже Церква відокремлена від держави!
Коли члени комісії проходили повз, Петро Іванович побачив, що її голова Віцин п’яний.
– Дивіться, ці люди увійшли до церкви п’яними, – сказав він тим, хто був поруч, – це образа віруючих. До того ж вони озброєні. Зі зброєю входити до вівтаря не можна.
Комісія, однак, пройшла до вівтаря, де на неї вже чекали представники церковної комісії та настоятель собору протоієрей Павло Светозаров.
– Прошу очистити собор! – із роздратуванням зажадав Віцин від настоятеля.
– Я не маю права виганяти молільників із храму, – відповів священик.
– Але ж вам було відомо, що ми прийдемо, і ви були зобов’язані заздалегідь очистити храм після богослужіння.
– І однак, тих, хто молиться, ми видаляти з храму не можемо.
– Ну що ж, – загрозливо промовив Віцин, – якщо ви зараз же не очистите храм, то ми візьмемо вас і вашу комісію як заручників!
Отець Павло вийшов на солею і, звернувшись до народу, сказав:
– Урядова комісія просить вас піти, ви їй заважаєте.
У храмі заговорили відразу і звідусіль:
– Ми не підемо, нехай вони самі йдуть, звідки прийшли.
– Ваша поведінка не принесе жодної користі, – спокійно і з гідністю вимовив настоятель, звертаючись до присутніх.

Слідом за отцем Павлом виступили члени церковної комісії, один із яких, Медведєв, просив:
– Розійдіться, а інакше вони і нас заарештують, і отця Павла.
Декому здавалося, що з владою ще можна домовитися, треба тільки твердіше триматися. Думав так і Петро Іванович Язиков.
– Якщо ти боїшся, що тебе заарештують, – сказав він, – то зніміть із себе повноваження, знайдуться інші, які зуміють розмовляти з владою.
Переговори затягувалися, парафіяни залишати храм не хотіли, приводу для арешту настоятеля і членів церковної комісії не знаходили, але і приступити до опису майна в храмі, повному народу, боялися. Запросивши представників церковної комісії прийти ввечері до начальника повітової міліції, комісія пішла, повідомивши, що прийде 15 березня.
Отець Павло відслужив молебень і запропонував парафіянам залишитися помолитися разом із ним до початку вечірнього богослужіння. Багато хто, залишившись, старанно молився до вечора. Після богослужіння представники церковної комісії попрямували до начальника повітової міліції. Тут їм оголосили, що всі вони несуть відповідальність за те, що після обідні в храмі залишився народ; їм наказали надалі храм після богослужіння замикати, а ключі віддавати на зберігання кому-небудь зі службовців церкви; 15 березня, як раніше було призначено, урядова комісія не прийде, і про прихід її заздалегідь оголошуватися не буде.
Того ж дня ввечері екстрено зібралася президія повітового виконкому і постановила: “…відновити надзвичайні заходи, пов’язані з воєнним станом, на якому губернія оголошується постановою ВЦВК від 12 травня 1920 року, а тому:
1) Заборонити всякі публічні незаконні збіговиська як у місті, так і в повіті.
2) Осіб, які сприяють і підбурюють до заворушень… негайно заарештовувати і віддавати під суд Ревтрибуналу.
3) Усі ці справи мають розглядатися без зволікання.
4) Начальнику гарнізону і начальнику міліції… до осіб, які порушують установлений порядок… застосовувати рішучі заходи аж до застосування зброї”. Цим розпорядженням визначилися подальші події.

У середу 15 березня на соборній площі з ранку почав збиратися народ, переважно жінки. О десятій годині в управління міліції прийшов Віцин і повідомив, що комісія йде до Воскресенського собору вилучати церковні цінності і міліції треба розігнати натовп, що зібрався біля собору. Начальник міліції відрядив для цієї мети вісім кінних міліціонерів, і ті почали розганяти присутніх нагайками, проте люди не розходилися: хтось почав виламувати з тину кілки, щоб оборонятися, з натовпу полетіли в міліціонерів поліна. Начальник міліції послав по підкріплення. Було надіслано чотирнадцять озброєних червоноармійців, які спробували розігнати натовп, – але безуспішно. Люди вимагали, щоб міліція і червоноармійці пішли від собору.
Міліціонери почали бити людей нагайками, не шкодуючи жінок і дітей. Хто плакав, хто старанно молився, інші говорили:
– Все одно вмирати – помремо за Божу Матір!
Начальник гарнізону розпорядився про надсилання червоноармійців 146-го полку в повній бойовій готовності.
Поки червоноармійці йшли до площі, зустрічні вмовляли їх не ходити розганяти народ, але солдати, розсипавшись ланцюгом, все ж рушили на натовп.
Ніхто з кліру або парафіян не посмів піднятися на дзвіницю і задзвонити в дзвони. Проникли на дзвіницю підлітки. Матері підбадьорювали й допомагали їм. Старші гімназисти дзвонили у великі дзвони, діти одинадцяти-дванадцяти років – у маленькі, і вийшов досить гучний передзвін.
Незабаром до собору під’їхали автомобілі з кулеметами, і почалася стрілянина. Стріляли спочатку поверх голів, а потім і по натовпу.
Першим був убитий парафіянин храму Микола Малков. Проходячи площею, він зупинився і крикнув: “Православні, стійте за віру!” – і був одразу ж убитий пострілом у скроню.
До юнака, що впав, підбігли діти, але їх відтіснили міліціонери. Один із них сказав їм:
– Якщо ви не підете, стріляти будемо.
Діти забігли на подвір’я найближчого будинку і тим врятувалися від міліціонерів, які тіснили їх кіньми.
Другою було вбито дівицю Анастасію. Цього ранку дорогою на фабрику вона зупинилася біля собору, піднялася разом з іншими на його сходи – і там її застрелили. Було вбито Оксентія Калашникова і Сергія Мефодієва.

Побачивши людей, які падали від пострілів, народ потіснився і побіг.
У цей час служба в храмі добігала кінця. Пам’ятаючи, що влада обіцяла не проводити вилучення 15 березня, отець Павло вийшов на амвон і сказав:
– Ніякої комісії сьогодні не буде, ви можете спокійно розійтися по домівках.
Виступили і члени церковної комісії, умовляючи всіх розійтися. Але після того, що сталося біля стін храму, ніхто не вірив, що вилучення не буде. У храмі зібралося більше трьохсот молільників. Отець Павло вийшов із храму і пішов до свого будинку, що знаходився на тій самій соборній площі, за півсотні кроків від храму.
Увійшовши в будинок, священик почув пронизливий крик інформаторки:
– Вбивають!
Він поспішив увійти в її кімнату. Квартирантка стояла біля вікна і, показуючи на площу, голосно обурювалася православними.
Усе, що вона говорила, було настільки образливим, що отець Павло не витримав.
– Хіба не ви винні в цьому неподобстві? – сказав він. – Ви самі належите до партії, яка проповідує безперервну боротьбу і злобу, і ця боротьба і злоба виливається тепер на ваші голови.
Стріляниною, нагайками, кіньми натовп перед храмом розігнали. Трупи вбитих поклали на паперть собору і нікого до них не допускали. Священик Микола Широкогоров відслужив на прохання парафіян молебні Божій Матері, святителю Миколі Чудотворцю і мученику Іоанну Воїну, а потім члени церковної комісії попросили парафіян розійтися. Трупи вбитих було вивезено, поранених доправили в лікарню. Вилучення церковних цінностей цього дня не було.
З боку вірян постраждало двадцять дві людини, з них четверо було вбито. Із червоноармійців жодного не було вбито або важко поранено.
О третій годині ночі на екстрене засідання зібралися президія шуйського виконкому і бюро повітового комітету комуністичної партії і ухвалили: для ліквідації заворушень, які виникли, створити, наділивши надзвичайними повноваженнями, революційну п’ятірку у складі голови повітового виконкому, начальника гарнізону, начальника повітової міліції, секретаря повітового комітету компартії і якогось громадянина без посади. Запросили президію губвиконкому, той наказав п’ятірку ліквідувати, а замість неї організувати слідчу комісію.

19 березня 1922 року Ленін, скориставшись подіями, що відбулися в Шуї, звернувся з директивним листом до Політбюро щодо проведення кампанії з вилучення цінностей.
“Саме тепер і тільки тепер, – диктував він секретарці, – коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей із найскаженішою та найбезпощаднішою енергією, не зупиняючись перед придушенням якого завгодно опору. Саме тепер і тільки тепер величезна більшість селянської маси буде або за нас, або, у всякому разі, буде не в змозі підтримати скільки-небудь рішуче ту жменьку чорносотенного духівництва і реакційного міського міщанства, які можуть і хочуть випробувати політику насильницького опору радянському декрету…
Один розумний письменник із державних питань справедливо сказав, що якщо необхідно для здійснення відомої політичної мети піти на низку жорстокостей, то треба здійснювати їх найенергійніше і в найкоротший термін, бо тривалого застосування жорстокостей народні маси не винесуть…
Тому я приходжу до безумовного висновку, що ми повинні саме тепер дати найрішучіший і найнещадніший бій чорносотенному духовенству і придушити його опір з такою жорстокістю, щоб вони не забули цього протягом кількох десятиліть. Саму кампанію проведення цього плану я уявляю таким чином:
Офіційно виступати з якими б то не було заходами повинен тільки тов. Калінін, – ніколи і в жодному разі не повинен виступати ні в пресі, ні іншим чином перед публікою тов. Троцький.
Надіслана вже від імені Політбюро телеграма про тимчасове призупинення вилучень не повинна бути скасована. Вона нам вигідна, бо посіє у противника уявлення, ніби ми вагаємося, ніби йому вдалося нас залякати…

У Шую послати одного з найенергійніших, найрозумніших і найрозпорядливіших членів ВЦВК або інших представників центральної влади (краще одного, ніж кількох), причому дати йому словесну інструкцію через одного з членів Політбюро. Ця інструкція має зводитися до того, щоб він у Шуї заарештував якомога більше, не менше ніж кілька десятків, представників місцевого духівництва, місцевого міщанства і місцевої буржуазії за підозрою в прямій або опосередкованій участі в справі насильницького спротиву декрету ВЦВК про вилучення церковних цінностей. Негайно після закінчення цієї роботи він має приїхати до Москви й особисто зробити доповідь на повному зібранні Політбюро або перед двома уповноваженими на це членами Політбюро. На підставі цієї доповіді Політбюро дасть детальну директиву судовій владі, теж усну, щоб процес проти шуйських заколотників, які чинять опір допомозі голодуючим, був проведений із максимальною швидкістю і закінчився не інакше, як розстрілом дуже великої кількості найвпливовіших і найнебезпечніших чорносотенців м. Шуї, а за можливістю також і не лише цього міста, а і Москви та кількох інших духовних центрів…
На з’їзді партії влаштувати секретну нараду всіх або майже всіх делегатів із цього питання спільно з головними працівниками ГПУ, НКЮ і Ревтрибуналу. На цій нараді провести секретне рішення з’їзду про те, що вилучення цінностей, особливо найбагатших лавр, монастирів і церков, має бути проведено з нещадною рішучістю, безумовно ні перед чим не зупиняючись і в найкоротший термін. Чим більшу кількість представників реакційного духовенства і реакційної буржуазії вдасться нам із цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років ні про який опір вони не сміли й думати. Для спостереження за якнайшвидшим і найуспішнішим проведенням цих заходів призначити тут же на з’їзді, тобто на секретній його нараді, спеціальну комісію за обов’язкової участі т. Троцького і т. Троцького і т. Калініна, без усякої публікації про цю комісію з тим, щоб підпорядкування їй усіх операцій було забезпечено і проводилося не від імені комісії, а в загальнорадянському і загальнопартійному порядку. Призначити особливо відповідальних, найкращих працівників для проведення цього заходу в найбільш багатих лаврах, монастирях і церквах”

На засіданні Політбюро 20 березня 1922 року за участю Каменєва, Сталіна, Молотова, Троцького, Цюрупи і Рикова було ухвалено пропозицію Леніна-Троцького, і того самого дня надіслано до Шую комісію для розслідування.
23 березня комісія склала висновок про те, що сталося, визнавши дії віцинської комісії правильними і узгодженими з розпорядженнями центру, а дії місцевої влади проти натовпу, що зібрався біля храму, “правильними, але недостатньо енергійними”. Комісія запропонувала “губерніям і повітовій владі вжити заходів до ретельних розслідувань… справу передати для остаточного розбору і зразкового покарання в Ревтрибунал”.
“Розслідуванням” зайнялося Іваново-Вознесенське ДПУ. З Москви відрядили слідчого з особливо важливих справ Верхтрибу ВЦВК.
17 березня протоієрея Павла Свєтозарова викликали для допиту в ГПУ і тут заарештували. Вилучення цінностей із Воскресенського собору відбувалося вже без нього, 23 березня.
Слідство відповідно до інструкції Леніна-Троцького від самого початку намагалося довести наявність змови священнослужителів, які ставили собі за мету опір вилученню церковних цінностей і ледь не народне повстання. Було прискіпливо допитано адміністрацію і робітників шуйської мануфактури і встановлено з непорушністю, що ніякої змови не було.
Розпорядженням ВЦВК стали проводитися масові арешти. Обвинувачення в опорі вилученню церковних цінностей було пред’явлено чотирьом священикам: Павлу Светозарову, Іоанну Різдвяному, Іоанну Лаврову, Олександру Смелчакову, старості Воскресенського собору Олександру Парамонову та двадцяти мирянам, серед яких був і Петро Іванович Язиков. Після закінчення слідства до суду було притягнуто дев’ятнадцять осіб.

Священномученик Іоанн народився 16 березня 1872 року в селі Нармочі Меленківського повіту Володимирської губернії в сім’ї священика Предтеченської церкви Стефана Никаноровича і його дружини Любові Андріївни Рождественських. Початкову освіту він здобув у Володимирському духовному училищі. У 1892 році Іоанн закінчив Володимирську Духовну семінарію і був призначений викладачем Закону Божого і вчителем у Славцевську церковнопарафіяльну школу в Меленківському повіті. У 1893-1894 роках він був законовчителем і вчителем в Івачівській земській школі в Гороховецькому повіті, а з 1894-го до 1897 року – в Неверо-Слобідській земській школі того ж повіту.
Обравши шлях священика сімейного, Іоанн одружився з донькою священика Хрестовоздвиженського храму села Палех В’язниківського повіту Володимирської губернії протоієреєм Василем Малініним Олександрою та 17 жовтня 1897 року був висвячений на священика до Хрестовоздвиженської церкви. Добре розуміючи, наскільки важливим стає просвітництво народу в неспокійному ХХ столітті, яке настало, коли вся справжня освіта майже цілком обмежувалася церковною, а коштів і можливостей у Російської Православної Церкви ставало дедалі менше й менше, він одразу ж після висвячення виявив себе ревним і діяльним пастирем на цьому терені. З 23 жовтня 1903 року він став завідувачем відкритої в селі Палех його стараннями безкоштовної народної бібліотеки-читальні.
З 1905-го до 1911 року отець Іоанн був кандидатом уповноваженого на окружний і єпархіальний з’їзди; з 1908 року він був закономірним вчителем молодшого класу відкритого його працями і турботами Палехського двокласного міністерського училища і жіночого училища.
Дітей у отця Іоанна з матінкою не було, і всі сили і час він віддавав парафіянам і храму. Двадцять п’ять років ревно служив священик Іоанн Рождественський у Хрестовоздвиженському храмі в селі Палех, і парафіяни за ці роки полюбили його, як батька.
У неділю 19 березня отець Іоанн оголосив з амвона послання Патріарха Тихона щодо вилучення церковних цінностей – за прямим своїм обов’язком і обов’язком.
Відслуживши після літургії молебень, священик сказав:
– Ви чули послання Патріарха. Знаєте про декрет центральної влади про вилучення церковних цінностей. Я закликаю вас, своїх парафіян, не перешкоджати роботі урядової комісії в разі її приходу. Сам я, як священик, за канонами не можу віддати священні предмети. А бути присутнім, коли їх вилучатимуть інші, не хочу і не буду.
Після неділі в Шуйське ДПУ надійшло донесення, що священик Іоанн Рождественський “у вигляді проповіді оголосив відозву Патріарха Тихона”. 24 березня в отця Іоанна провели обшук і вилучили послання Патріарха; наступного ж дня його заарештували і звинуватили в читанні послання.

Були викликані для допиту свідки – парафіяни, іконописці, які були того дня на службі. Усі одноголосно показали, що отець Іоанн умовляв не перешкоджати вилученню цінностей.
2 квітня 1922 року парафіяни Хрестовоздвиженського храму подали владі прохання про звільнення отця Іоанна, оскільки його арешт – непорозуміння: “політичних тем священик Рождественський не торкався за всю свою двадцятип’ятирічну діяльність”, і на останньому богослужінні він закликав до спокою.
Слідчі посилено домагалися від заарештованого священика, щоб той сказав, звідки він одержав послання; отець Іоанн відповідав, що одержав поштою, але, звідки воно було, або який штемпель був на конверті і де сам конверт, – не пам’ятає.
Слідство тривало три тижні; 11 квітня 1922 року всім заарештованим вручили обвинувальні висновки.
17 квітня парафіяни Хрестовоздвиженської церкви села Палех направили до Верховного Ревтрибуналу прохання. “Засвідчуємо своїми підписами про те, – писали вони, – що священик нашого храму отець Іоанн Різдвяний 19 березня цього року після прочитання Патріаршої відозви не спонукав парафіян опиратися розпорядженням радянської влади щодо відбору церковних цінностей, навпаки, переконував спокійно поставитися до поширеної урядом постанови, водночас роз’яснюючи парафіянам, що духовенством села Палех вжито всіх можливих заходів до збереження тих церковних предметів, які мають особливе археологічне значення”.
Наступного дня парафіяни Палеха зібрали сільський сход і склали ще одне прохання до Верховного Ревтрибуналу. “Беручи до уваги те, що отець Іоанн Рождественський багато попрацював як громадський прогресивний діяч на користь рідної парафії і всього Палехського району та здобув собі загальну повагу, – йшлося в ньому, – ми, присутні, не можемо залишитися байдужими при звинуваченні його в агітації в проповіді проти робітничо-селянської влади. Щоб не бути голослівними в утвердженні за отцем Іоанном репутації прогресивного громадського діяча, вважаємо за потрібне довести до відома Ревтрибуналу хоча б те, що завдяки працям і енергії отця Іоанна в селі Палех у різний час було відкрито такі суспільно-корисні установи, як-от: 1) Палехське суспільство споживачів, 2) Палехська бібліотека-читальня, яка існує й дотепер, і 3) Палехське кредитне товариство. Отець Іоанн багато сприяв поширенню освіти серед селянства. Палехська школа II ступеня, розсадник знання кількох волостей повіту, зобов’язана своїм відкриттям більше за всіх усе ж таки йому – отцю Іоанну. Такі його тільки найголовніші заслуги перед державою і місцевим селянським населенням”.
Судовому процесу надавалося велике пропагандистське значення, і всіх обвинувачених доправили з Шуї в Іваново-Вознесенськ. Суд за початковим планом мав відбуватися в будівлі колишньої жіночої гімназії, але через малу кількість тут місця слухання справи було перенесено в будівлю місцевого театру.

Судове засідання почалося 21 квітня. Судила Виїзна Сесія Верховного Ревтрибуналу ВЦВК під головуванням заступника голови Верховного Ревтрибуналу Галкіна та членів: Нємцова, голови Іваново-Вознесенського Губревтрибуналу Павлова та обвинувача Смирнова.
Суд тривав з 21 по 25 квітня. Отець Павло винним себе не визнав, сказавши, що не перешкоджав вилученню, для сприяння урядовій комісії і було обрано комісію з парафіян.
Суд наполегливо намагався дізнатися, чи отримував отець Павло інструкції від свого єпархіального начальства і чи вважає для себе обов’язковими розпорядження Патріарха.
– Жодних інструкцій від свого безпосереднього начальства я не отримував. Послання глави Церкви Патріарха Тихона вважаю обов’язковими для виконання. Мені було ясно, що цінності віддавати потрібно, але я не міг їх передавати своїми руками. Можуть брати – ми перешкоджати не будемо, але віддавати їх своїми руками ми не повинні.
Настільки ж незалежно і твердо тримався священик Іоанн Рождественський. Винним себе він не визнав, підтвердив лише те, що справді читав послання Патріарха Тихона і сказав слово, намагаючись втихомирити пристрасті.
Петро Іванович Язиков винним себе не визнав.
– Ви говорили, що урядова комісія п’яна? – запитав його Галкін.
– Коли повз мене проходив Віцин, то на мене пахнуло перегаром, – відповів він.
– Ви говорили про це?
– Якщо я і говорив, то тільки ділився своїми враженнями з тими, хто стояв поруч.
– Ви віруючий? – запитав його обвинувач Смирнов.
– Я віруючий.
– Як ви ставитеся до вилучення?
– Вилученню підлягають тільки надлишки.
Після закінчення судового слідства голова Галкін став пропонувати обвинуваченим вірний, на його думку, засіб до звільнення – самообмову і діяльну співпрацю із судом.
– Я думаю, що в останньому слові, – сказав він, – деякі підсудні висловлять своє каяття перед владою у своїх злочинних діяннях. Це може доповнити судове слідство і висвітлити повніше факти, що відбулися. Ось Рождественський може сказати, звідки він отримав лист із посланням Тихона.
– Я не знаю, звідки отримав лист, – відповів священик.
Обвинувач Смирнов зажадав розстрілу для чотирьох обвинувачених. Галкін після цього ще раз запропонував:

– Визнання і щире каяття – це найкращий захист. Суд це, безумовно, враховуватиме.
– Стоячи перед стратою, – сказав отець Павло у своєму останньому слові, – я брехати не можу. І повторюю, що участі в опорі вилученню не брав. Якщо в чомусь і винен, то хіба в невизначеній своїй позиції. Моє становище було між владою і Церквою. Влада вимагала своє, а від Церкви не було цілком визначених роз’яснень, як вчинити. Але ніякої кровожерливості, на яку тут вказував обвинувач, у мене не було. Прошу не застосовувати до мене вищої міри покарання – не заради себе: я до смерті готовий – а заради дітей, тому що моя страта вразить головним чином дітей, у яких не буде батька, як не буде і матері.
В останньому слові отець Іоанн Рождественський винним себе не визнав. Повторив, що не знає, звідки отримав послання Патріарха Тихона; до опору владі під час вилучення цінностей не закликав.
25 квітня о 18 годині 15 хвилин було оголошено вирок: протоієрея Павла Свєтозарова, священика Іоанна Рождественського і мирянина Петра Язикова було засуджено до розстрілу.
Вірянами відразу ж тоді було надіслано клопотання до ВЦВК про помилування засуджених.
26 квітня занепокоєні парафіяни Палеха надіслали навздогін до Верховного Ревтрибуналу телеграму з проханням не приводити вирок у виконання до рішення ВЦВК. Того ж дня ВЦВК зажадав собі копію вироку і висновок слідчого.
Розглянувши справу, Президія ВЦВК ухвалила рішення про помилування засуджених до розстрілу, і Калінін звернувся по дозвіл на помилування в Політбюро. 2 травня Сталін розпорядився опитати членів Політбюро щодо пропозиції про помилування. Ленін, Троцький, Сталін і Молотов без вагань проголосували за розстріл, і 4 травня на засіданні Політбюро смертний вирок був офіційно затверджений. Наступного дня Президія ВЦВК, відповідно до розпорядження Політбюро, затвердила вироки до розстрілу.
10 травня голова Іваново-Вознесенського Ревтрибуналу Павлов відправив термінову телеграму голові Верховного Ревтрибуналу Криленку:
“Вирок над Светозаровим, Язиковим, Рождественським приведений у виконання 10 травня 1922 року о 2 годині ранку”.

Розповідають, що перед розстрілом священики здійснили відспівування за собою і мирянином Петром і трималися мужньо. Остання молитва отця Павла була про сиріт, які залишилися. І Бог почув молитву священика. Усе життя молитвами мученика діти прожили під благодатним Божим покровом. Усі негаразди й нещастя безбожної епохи пройшли повз них. Те, що мало б поламати їхні долі як дітей розстріляного священика, майже не зачепило їх; вони залишилися жити в тому самому будинку, і з вікна будинку так само відкривався краєвид на величний стрункий собор, де батько все життя прослужив священиком і звідки у Великий піст 1922 року розпочався його хресний шлях на Голгофу. Молодша дочка отця Павла Светозарова померла наприкінці вісімдесятих років у похилому віці в рідній домівці з вдячною пам’яттю про батька-мученика.

Тропарі, кондаки, молитви та величання

Гражданський шрифтЦерковнослов'янськоюУкраїнською

Тропарь новомученикам Шуйским, глас 4

Па́стырие ду́хом единонра́внии,/ о святы́нех му́ченики сподвиза́ют стоя́ти до сме́рти,/ ороша́ют свои́ми кровми́ зе́млю Шу́йскую,/ те́мже я́ко но́выя Ца́рства Бо́жия насле́дницы,/ благода́тию от небе́с// светоозаря́ют ве́рныя во ве́ки.

Кондак новомученикам Шуйским, глас 3

Тебе́ ра́ди, Го́споди,/ Одиги́трии ра́ди Засту́пницы,/ за Святу́ю Це́рковь Бо́жию дерза́ем на смерть,/ – вопия́ху му́ченицы добропобе́днии, -/ и́хже предста́тельством, о ве́рнии,// да не лиши́мся ми́лости в день су́дный.

Ще в розробці

Ще в розробці

Знайшли помилку