Священномученики Олександр Скальський, Стефан Пономарьов та Филип Григор’єв

Місяця січня на 4-й день

Священномученик Олександр народився у 1867 році у Волинській губернії у родині священника Філімона Скальського. У 1886 році він був призначений псаломщиком до Хрестовоздвиженської церкви у місті Кам’янець-Подільську Волинської губернії. У 1891 році єпископом Туркестанським Неофітом (Неводчиковим) Олександр Філімонович був прийнятий до Туркестанської єпархії і призначений псаломщиком до храму в станиці Зайцевська та законоучителем церковноприходської школи. 8 серпня 1893 року він був висвячений на диякона і згодом служив в Олександро-Невському храмі в місті Маргелані.
21 лютого 1899 диякон Олександр був висвячений на священника і в 1900 призначений настоятелем Олександро-Маріїнської церкви при дитячому притулку в місті Вірному (нині Алма-Ата). Будучи настоятелем церкви при притулку, отець Олександр разом із дітьми навпроти нього насадив парк. Після закриття притулку за безбожної влади парк був частково вирубаний.
У 1907 році отця Олександра було призначено настоятелем Миколаївської, що на Кучугурах, церкви в місті Вірному, де він прослужив до арешту. Отець Олександр був возведений у сан протоієрея і за свою ревну душпастирську діяльність нагороджений багатьма нагородами. Колись отець Олександр був одружений, але дружина залишила його, а дітей у них не було, і священник жив сам в одній із кімнат у будинку при Миколаївській церкві, весь вільний від служби час присвячуючи хворим та знедоленим. Богослужіння він звершував урочисто і святково, і його голос було чустно у найдальшому куточку храму. «Це ж біля престолу Господнього! – казав він. — Це ж Богові служити! Богові! Богові! Потрібно, щоб люди раділи, щоб усі були веселі! Треба так служити, щоб і саме повітря дзвеніло». Разом із отцем Олександром у храмі служив протоієрей Стефан, який згодом постраждав разом зі своїм настоятелем.

Священномученик Стефан (Степан Костянтинович Пономарьов) народився 14 грудня 1880 року у місті Вірному. 1895 року Степан закінчив церковноприходську школу, 1904-го — призначений псаломщиком у храм у селі Михайлівському Вірнинського повіту та учителем співу у церковноприходській школі. Одружився з дівчиною Прасков’єю. Коли вони одружилися, він їй сказав:
— Дорога Параско Кузьмівно! Чи хочеш ти до раю потрапити і з Господом бути?
– Хочу.
— Так ось, я тобі брат, а ти мені сестра.
І з того часу стали вони жити як ченці. У 1909 році Степан Костянтинович був висвячений на диякона, а потім на священника. З 1914 по 1917-й він був священником у польовому військовому шпиталі на фронті. Під час бойових дій йому довелося багато часу провести в окопах; тут він тяжко захворів і ледве вижив. З цього часу він почав сильно страждати від головного болю, особливо важко було взимку, коли стояли морози й інеєм покривалося металеве богослужбове начиння. «У мене такі болі, — казав він, — що я мушу шарфом закривати голову. Коли закрита голова, у мене біль трохи вщухає.
Згодом отець Стефан був направлений служити до Миколаївського храму у місті Вірному та возведений у сан протоієрея. Він служив щодня і жив як суворий чернець, душа його завжди була занурена в молитву. «Боже борони, — казав він, — службу пропустити». Служби його були тихими, неквапливими, проникливими та благоговійними.
Бачачи, що отцю Олександру важко жити одному, отець Стефан почав умовляти його перейти до них.
— Чого ти житимеш сам? Переходь до нас.
— А як матінка Параска Кузьмівна?
— Та матінка тільки рада буде.
— Так, я тільки буду рада, отче Олександре, — підтвердила матінка.
Вони почали жити в одному будинку. Батько Стефан у невеликій кімнаті, поряд у такій самій кімнаті отець Олександр. У отця Стефана стіл, табурет і ліжко, заправлене солдатським сукном, і у отця Олександра в кімнаті те саме. У отця Олександра в кутку кімнати висіли ікони, а на стінах фотографії архієреїв, у отця Стефана — лише ікони. Параска Кузьмівна жила в нижній частині будинку і як могла своїми турботами полегшувала пастирям важкий за радянських часів повсякденний побут.
У 1923 році на архієрейську кафедру в Семиріччі було призначено єпископа Миколая (Федотова), який у тому ж році перейшов в обновленський розкол. 3 серпня 1923 року у Вознесенському кафедральному соборі міста Алма-Ати оновленцями був обраний єпископом Семиреченським вдовий протоієрей ташкентського собору Олексій Марков. Активна діяльність Олексія Маркова призвела до того, що Семиріччя майже цілком стало обновленським. На бік обновленців перейшов увесь клір кафедрального Вознесенського собору. Вплив оновленців у місті був настільки великий, що в 1927 році протоієрей Олександр Скальський почав схилятися до рішення перейти до оновленців і почав вголос говорити, що відчуває сильне стомлення духу, не знаючи, куди пристати. Отець Стефан у протилежність йому тримався твердо і одного разу, за спогадами парафіян, сказав о. Олександру: «Я в оновлення не піду. Я буду по-старому в Пантелеймонівському приділі. Але й тебе нікуди не пущу. Вибирай собі будь-який боковий вівтар і служи в ньому як знаєш. Ти настоятель, це твій храм, і ти маєш бути тут».
Смуткували через отця Олександра православні алмаатинці, молилися… і плакали: «отче Олександре, схаменіться, що ви робите!»
Зібралися в церкві жінки і висунули від себе найжвавішу, на прізвище Лучагіна, — високу, міцну стару, яка ходила, спираючись на ціпок із набалдашником. І ось вечірню треба служити, отець Стефан уже у вівтарі, отець Олександр зайшов до церкви, перехрестився, тут підходить до нього Лучагіна і каже: «Ти що ж, хочеш кинути своє стадо і кудись іти? Ти ж наш отець! Ми всі плачемо по тобі, всі плачемо! А мене відрядили сказати тобі, що якщо ти нас кинеш і підеш в обновлество, то я візьму цей ціпок та як почну тебе тут возити, як своє рідне дитя, і не подивлюся, що ти священник! — замахнулася вона ціпком і заплакала. Отець Олександр від несподіванки зупинився… а потім заплакав і пішов у вівтар. І отцю Стефану сказав: «Через цю стареньку просвітив Господь і душу мою, і розум. Як осяяло мене — всі журяться про мене, а я що роблю? Куди я лізу, наче потьмарений?» Отець Стефан сказав йому на це: «Хоч ти на ділі не прийняв обновленство, але в думках прийняв, а якщо ти це зрозумів, то від служби я тебе усуваю, доки не принесеш покаяння».
Найближчого святкового дня отець Олександр перед літургією приніс покаяння перед духовенством і паствою та став служити разом з отцем Стефаном.
До 1929 року будинок Вознесенського кафедрального собору було віддано під історичний музей, а обновленці, що були в соборі, перейшли до Троїцької церкви. У цей час майже всі церкви в Алма-Аті були захоплені обновленцями та одна григоріанцями. Миколаївська церква залишалася єдиною православною церквою, і протоієрей Филип Григор’єв, який служив раніше в Троїцькій церкві, не побажав залишитися з обновленцями, перейшов служити в Миколаївський храм.

Священномученик Филип (Филип Михайлович Григор’єв) народився 6 листопада 1870 року. Закінчивши Омську учительську семінарію, він служив псаломником у храмах Омської єпархії. 22 червня 1898 року він був висвячений на диякона, а 24 жовтня 1902 року — на священника.
10 грудня 1932 року ОГПУ заарештувало протоієреїв Олександра, Стефана та Пилипа. У в’язниці вони захворіли на висипний тиф. Коли становище священників стало безнадійним, їх перевезли до спеціально влаштованого тифозного барака, але пробули вони тут недовго. 17 січня 1933 року помер протоієрей Филип Григор’єв, 18-го — протоієрей Стефан Пономарьов, 20-го — протоієрей Олександр Скальський. Усіх трьох священників було поховано на цвинтарі, на якому ховали в той час засланих в Алма-Ату селян.